У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
Там кран тече". І це — реальна втеча.
Бо ми ж усі — поети в камуфляжі,
Шукаєм сенс між Кафкою й пивком.
А істина — десь там, на задній стражі,
Махає нам подертим рукавом.
Ми хочем в Оксфорд, чи хоча б у Відень,
Аби там пити шнапс і мудрувать.
Попереду -лише робочий тиждень
І нецензурно щира благодать.
Так і живем: між космосом і кухнею,
Де зорі світять тьмяним ліхтарем.
І коли світ колись нарешті лусне, —
Доп’ємо, ще й за упокій наллєм.
16.12.2025

Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
За вічним спокоєм... Де світ
цілує ніжно горизонти,
сузір'ям срібний зореліт
наповнює медові соти.
Де дихається в унісон
з ліричною струною гаю,
а кучерявий Купідон
у не закоханих стріляє.
Блукає десь неподалік,
навколо снів, як заманеться,
бо від природи чоловік —
романтик чарівно́го серця!

15.2025р

Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.

Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Зима розчулилась, розтала.

Воскресла осінь. П'яна в дим,
Обволокла усе туманом.
Та тільки листом золотим
Не сипле, дихає дурманом.

15 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстка́х магнолій.

За що не знаю, і мабуть,
я більш того́ не хочу знати,
залляла очі каламуть
і сонце кинула за ґрати.

А почорнілі небеса
упали в Лету невблаганну.
Та вірю, Боже, в чудеса
на шибениці покарання.

У те, що ти благословиш,
пробачиш всі провини світу,
бо вже під хатою спориш
толочить безпритульний вітер.

Тріпає білі килими,
стріляє сніжками у спину,
і тане сніг під чобітьми
від ляпави́ці безупинно.

Веду зі смертю лютий бій
за право бути на планеті.
У висі очі голубі,
а в доньки, як душа поета.

Хоч в небі сонце палахтить,
купає промені в осанні,
але життя одна лиш мить
між першим подихом й останнім.

13.12.2025р.

Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.

Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Не впишеться в томи угод брудних.

Ні! Не безкарно буде литись кров.
Ніхто ще не скасовував розплату.
За підлі вбивства - будемо вбивати!
Перекладіть мій вірш на сотню мов.

По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.

Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
І скупі на поезію люди.

Оскупіла на слово душа,
Затремтіла від Божого суду.
Нікудишній римує віршар,
Ці рядки, що прийшли із нікуди.

14 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Відколоситься, відголоситься,
Відцвіте, відшумить, відіграє.
Сива осінь - журлива пророчиця
Позбирає лелеки у зграї.

І відплаче дощем, і відмолиться,
Відгорить, порозносить димами.
Побілішає місто та вулиця,
І бруківка засне під снігами.

Захурделить, скує поволокою,
Задубіє. Завиє метелиця.
І попросиш у Господа спокою
і той день, коли все перемелеться.

09.12.2025

Ітимеш у лютий мороз
Босоніж крізь поле стооке,
Крізь спогади, сосни тривог,
Крізь мороку дивні мороки.

Ітимеш стернею кудись,
До крові поранивши стопи.
Ітимеш у даль чи у вись
Крізь плач і розпачливий стогін.

Ітимеш уже в нікуди,
У безвість, в ніщо, в невідомість.
А сніг постирає сліди,
Немов недописану повість.

Ітимеш у розпад, в туман,
У розпач, у сни, у кошмари.
Ітимеш у біль і обман,
На слово зникоме примари.

9 січня 2025

Де безмежність засяяла спалахом зірки новОї
Де космічні потоки сплітають галактикам коси,
Там у просторі часу лунає наспІв із любові
Нам про те, що чекає на нас і що вже відбулося.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любові.

А любов не закінчиться, бо переходить у вічність.
Нею всесвіт пульсує, і в кожній любові початок.
У одну і ту ж річку не можна заходити двічі,
А вода буде краплями й хвилями завше звучати.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
Як шукали її, то у зоряне небо вдивлялися:
В нім усе, що любилось до нас, і ми теж із любов

Ти повір, що для тебе творіння життя мого сталось.
І мій подих для тебе одного, то сонячний вітер.
А обручка - то зоряна крапля упала на палець.
І любов, що дісталася нам, буде палко горіти.

А любов - вона вічна Чумацького шляху скиталиця,
Не погасне на Обрусі ночі осяйно шовковім.
І закохані завжди у зоряне сяйво вдивлялися,
Та шукали даровану небом стежину любові.

Зима безсніжна оселилась
У час оголених дерев,
І десь далеко чути рев,
Пропаща рветься гірко сила.

Для попелищ нема різниці.
За роком рік одне і теж.
Червоне ллють сповна без меж
Оті заброди, душі ниці.

У поміч вітру протяг виє,
Із сліз - льоди. У кут глухий,
Здається, у часи лихі,
Але тримає досі віра.

Десь отам за видноколом
Край спокою і добра, -
Там в яскраво-синій колір
Вбрані лагідні моря.
Там хмариночки прозорі
Не затінюють блакить
І немає вбитих горем,
І стривожених щомить...
11.12.25

Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Зати́шна ложа
І легкий парфумів дух.

У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Нас хвилює чимале́.

На підмостках персонажі
Розкривають свій сюжет.
Мають намір сили вражі
Заманити до тенет.

Хто і що б тут не накоїв,
Він – Герой, подій рушій,
І найкращий із героїв
Припадає до душі.

Гучно плескають долоні,
“Біс” лунає, йде на схил.
У ілюзії в полоні,
Врешті, тане сила крил.

Всі виходять, вражень повні,
Глядачів стихає річ.
За колонами назовні
Неочікувана ніч…

Тільки нам, застиглим в ложі,
Непідвладний перший крок.
Опановують несхожі
Нас, чи радість, чи то шок.

Двері в зал і за лаштунки.
На розпутті стоїмо.
Та, у пошуку рятунку,
За лаштунки ідемо.

Розмаїття декорацій –
Рай для принців та принцес,
Де майбутній шум овацій
Досягатиме небес.

Наче скринька таємнича
Дивних пристрастей людських –
Незнайома, мольовнича
Серед проміжків вузьких.

Тут ненавидять і люблять,
Смерть шукають, чи життя.
Мовлять, скиглять, славлять, гублять –
Тут гучніш серцебиття.

Доторкнутися тут привид
Може в темряві німій.
Надихнутися є привід
До поезії, чи мрій.

Закуліссям театральним,
Де були ми тет-а-тет,
Потрапляємо сакрально,
Несподівано в буфет.

Ми підходимо до стійки.
В затишку, на двох персон,
Сидимо, не знаю скільки,
І так схоже все на сон.

Ми продовження театру.
Нас оточує чимдуж
Те, чого ніщо не варто, –
Плескіт наших рідних душ.

Червоніють смачно губки.
Під тобою крісло – трон.
Тут не келихи, а кубки
Й відповідний лексикон.

Намагаюсь, бо важливо,
Не розчулитись, адже
Закохатися ж можливо.
Ні, спізнивсь! Здається – вже!

7.01.2023 г.

Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.

Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
І печаль одженуть, як осу?!

Відчуття - не потрібен нікому,
Рідним, друзям - і без вороття.
І здається, що втрапиш у кому --
Безпросвітну пітьму забуття.

В атмосфері пекельній гнітючій,
І затиснутий кліщами зла,
У імлі безкінечних відключень
Душу спалює нечисть дотла.

Тільки ти в цьому світі, кохана,
Є той промінь, що в пеклі сія,
І розрада й небесная манна,
Рятівна соломинка моя.

О прийди, як лебідка із раю,
Ніжне слово промов мені ти.
Хай зима ця блідюща засяє,
І розвіє содом самоти!

9 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?

Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Всім іншим - путь широку та стрімку.

О, Шарлю! Почуття - давно в канаві!
Панують холоди. Бої криваві
Все знищують. А хочеться тепла!

Любов сьогодні згадується всує.
Відвертим буду: так мені пасують
Твої, Поете, чорні квіти зла...

Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.

Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
у недосяжній зоні.

В кімнаті темно, молодик
наставив світу рі́жки.
Без мене ти, напевно, звик
і я без тебе трішки.

Плете мороз із самоти
мереживо студене.
З думок жену тебе і ти
не думаєш про мене.

Холодний віскі з ячменю́
в душі таке гаряче.
Тебе я майже не люблю,
а ти мене тим паче.

Сон розчинив усі дива
і птаху білокрилу
на волю відпустив, а я
тебе не відпустила.

08.12.2025р.

Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.

Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Як лютню вибратись з облуди?

Ниття чергується з мовчанням студня.
Хіба забув палітру білу?
Діждатися б нам швидше снігу пудинг,
Міцну б плекати духу силу.

 
мчить лиха кохана
цілу ніч і день
їде аж до дідька
просити грошей
а дідька не узуєш
нині час одплат
каже їй вертай-но
що тратила назад
мчить лиха кохана
берег ось морський
збере мушель пустих
собі до краси
мчить лиха нестримна
мчить куди не зна
вечір ще зустріне
і забудеться у снах
їздила на різдво
на село до ґазд
у японські краї
та й у місто до нас
тільки-от погода
погіршиться на мить
то благає люде
на волю пустіть
у коханій безум
ячить мовби птаха
виє ніби кіт
йому лише увага
мчить лиха кохана
уже годину мабуть
мусить одпочити
і помчати далі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.
Усе, про що співало піаніно,
Вже відспівав органний мануал.

Ти - райдужних фантазій генерал...
Реальність - це не пензель. Ніж у спину!
Ти сам намалював свій ідеал,
Не врахувавши - то лише картина.

Мольберт - хоча й привабливий портал
До мрії біля теплого каміна,
Та ця мара розчинеться, загине.
І не дивуйся, що такий фінал -
Ти сам намалював свій ідеал.

Вранці протер очі заспаний день,
кинув бузку у кватирку кімнати.
Кава гірка... на столі де-не-де
крихти сухі від пахучої м'яти.

Меблі старі, як божественний світ,
бра посивіло, мов бабчині скроні.
В рамці над ліжком увесь її рід,
фікус розтріпаний на підвіконні.

А у горнятку фіалка цвіте —
колір не то голубий, не то сірий.
Пахне полином життя непросте,
привидом протяг у темній квартирі.

Рідних немає — на цвинтарі всі —
та не помре від жури і печалі.
Бабця Надія літає ві сні
з лебедем білим у сонячній далі.

06.12.2025р

 
уже була ніч спекотна довга літня
наскільки сягав мій зір
о оттак-от
а моє серце десь у
зимовому зимному штормі
оу моя люба як нам знайтись?
як то знайтись бейбі?
як то знайтись?
 
три стіни з карамелі вікна із
цукротростини
суворий місяць топить усе що побачить
і всякий у вогні а я
був снігом хурделиці
 
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
де ти є у цей спекотний холод
агов агов агов
 
приблизно в цей час ще й телефон
через кімнату загудів
ізлякав малу ені
вірите до нестями
або майже так
 
і свічка-роман що стежить у вічко простяцької засідки
ухопив малу ені з тої стелі досить вчасно
а телефон усе репетує
їи їи їи їи
 
”привіт“ мій хиткий голос ”ну як справи?“
і затинається
”тобі не ясно що все гаразд?“
мені казала бейбі вона перетнула кордон уже
 
й оце ”спішу до тебе була дурепою
втомилася плакати“
атож утомилася
 
о ця довга довга спекотна літня ніч
наскільки сягав мій зір
але я чув теплішає а бо моя бейбі все ближче
 
о я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
та я згодний моя бейбі ясний мій оберіг
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
(о так знаю моя бейбі мій оберіг)
знаю моя бейбі ясний мій оберіг
 
знаю моя бейбі ясний мій оберіг оберіг оберіг оберіг
 
 
 
 
 
 
 
 

Ви, звісно, пам'ятаєте, безсила
забути саме той, один із днів.
Схвильована кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

"Нам треба розлучитись", - Ви казали.
Життя моє шалене не для Вас.
Мені донизу падати і далі,
Вам братися до справ нагальний час.

Коханая! Мене ви не любили,
Не знали, у тенетах самоти
Я загнаний, неначе, кінь у милі,
Що вершником осідланий не тим.

Не знали Ви, як у диму подій,
У побуті, що бурею сповитий.
Я мучусь без опори і надії,
Не відаючи, що мені робити?

Ви, звісно, пам'ятаєте, о мила!
Як мовчки я стояв обіч стіни
Схвильовано кімнатою ходили,
Різке в обличчя кидали мені.

 
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
 
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
 
І Сержант Пепер і його Оркестр
Запрошують усіх на шоу
Сержант Пепер і його Оркестр
Усядьтеся зручніш, панове
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його
Сержант Пепер і його Оркестр
 
Чудово бути з вами
Хвилюючись як слід
Таких люб’язних глядачів
Узяли б із собою всіх
Додому провеcти
 
Без потреби зупиняти шоу
Але, наголошуємо, що
Ті, хто гратимуть для вас пісні
Хочуть підспівали щоб усі
Тепер я представляю вам –
 
Неповторимий Біллі Шірз
І Пеперів Оркестр Одинаків!
 
 
 
 
 
 
 
 

А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
Мокрі очі списую на мряку,
плакати немає більше сил.
Видів ти, здається, вже усяке,
але ж бракне місця для могил.
І землі не всипати, а влити
мушу знову жменю або три.
Господи, ти тільки дітям вбитим
сажу з лиць туманом обітри...

Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.

Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Свого немає серед нас пророка.

І тільки понтовиті брехуни
Злетілись на шабаш, як ті ворони.
І в пащу ненаситної війни
Кидають кращих: і синів, і доньок.

Лишаються не люди, а людці,
Життя пристосуванців наплодило.
Сповив туман кальянових курців
Всіх мареннями сивої кобили.

І тільки зрідка в юрмах, придивись --
Трапляються ясні розумні лиця.
І аура дурману йде кудись,
І вже світліє ніжністю столиця.

Шляхетні в них -- і вчинки, і слова,
І ліхтарі ллють барви веселкові.
Й зима незвичні творить там дива --
Зворушена - розтанула з любові!

1 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я нена́виджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У сере́дині груші огидний хробак
прокладає тунелі одчаю.
Я не хочу ходити по світу з ціпком,
з вітряками боротись за весни,
що шмагають жорстоко мене батогом
лиш тому, щоб у пеклі воскресла.
Не бажаю упасти на руки рідні,
вчасна згуба — це теж привілея!
Та чому ж я ридаю, що в дні крижані
сніг засипав пахучу лілею.

26.11.2025р.

Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.

І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Дозволь тобі подарувати небо!

Дозволь тебе узяти - не зломити,
Не стиснути, моя рука - надія.
Тебе безпомічну, у білий шовк сповиту,
Пантрує жовте око лиходія.

За мить проснувся хижий звір у тому,
Хто пильнував свою подушку днями,
Хто не виходив за поріг із дому.
Ти ж, пташко, привела його до тями.

То ж не пручайся, воля там, де вітер,
Лети, і не збивайся із дороги.
Колись і я хотіла так летіти,
Та зрозуміла - прийде час для того...

Зебра

В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.


Горіхотворка

Ой, яка дрібна комаха,
Має крильця, ніби в птаха.
Шкоду робить для малини,
Нищить пагони ожини.
Живиться пилком, нектаром,
На листках зростають гали.
Потерпає жолудь дуба,
Наріст зверху - то є згуба.
Паразит горіхотворка,
Голова і груди чорні.
Взимку спить вона у галах.
Йде давно погана слава.


Сонця подружка

Пізня осінь, листопад.
Хоч зажурений вже сад.
Щось жовтіє між гіллям.
Задивилася земля.
Круглобокий плід. Овва!
Сонця подружка - айва.
Пропаде усякий щем.
Смакуватимемо джем.

Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.

І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
Заниє знову.

Щоб у найдовшу із ночей
Зніміти шрамом,
Котрим життя іще тече
У шпáру зламу.

Туди, де жеребом бескéт -
Клубú туману,
В нім скільки доль буття жаске
Переламало.

Жах, Боже, пережити дай,
Перетерпіти.
І колос випустять жита
В інакше літо.

Де гнізда бавлять лелечат,
Де вишні спілі
Червоним нібито гірчать,
Переболілим.

Гість
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Рознесеться згодом вість,
Сонце вийде із-за хмар.
Особливий в нього чар,
Бо туман - це тільки гість.



Городні молодці

Помаранчові плоди-
Подивись і підійди.
Ми гарненькі і пузаті
солоденькі й ароматні.
Хто ще нас не коштував?
З гарбузів доволі страв.
Хліб і каша, і цукати.
Запіканка пахне в хаті.
І оладки, і млинці -
Ми городні молодці.
Споживати нас корисно.
Вмиє дощ, то стільки блиску!
Вітаміни в кожнім з нас,
То ж смакуйте, саме час.



Ягідка

Зелененький круглобокий,
Ще й у смужечку увесь.
Друзі є, не одинокий.
Ним смакує навіть пес.
ВсередИні червоненький
І насіннячко дрібне.
Кожна скибка солоденька,
А ім'я яке чудне!
Ягідка. Яка ж велика!
Це одне з земних чудес.
Кавунець, кавунчик стиглий.
От би виріс до небес!

 
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
мовлю про світ що ми зведем отут
засований без лементу
є ідеї чи не вийшло
запроси і винайди-но
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
збочена дурня
 
чекання радість однімає
і лики ангельські на палях
ангел бився ангел плакав
танцював і вмер однак
 
то є добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
 
 
 
 
 
 
 
 

Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.

І коли всі ліси і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Вишиває іскринами килим.

Усміхається світ мов увесь,
Мов дитятко спеленане в льолі.
О життя, мої сни очудесь,
І зігрій ти дерева ці голі.

Хай із кожного очка-вікна
Візерунки підморгують наче.
І дитяча веселість ясна
На морозі розвихрена скаче.

А бадьорий міцний сніговик
Вороння розганяє мітлою.
І розгонистий радісний крик
На санчатах луна під горою.

26 листопада 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затумані́ла у полях.
В безмежжі кубляться примари,
ведуть зірки на водопій.
Вітрисько вештає без пари —
сльозини скрапують із вій —
вербу ламає так, що схлипи
вже чутно за глухим вікном.
Осінній сум до серця липне,
а я не знаю, Боже, чом?

23.11.2025р.

Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.

Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.

Що, сучий світе? Ти вкотре заснув?
Сни тобі сняться солодкі й чудові?
Гниду рашистську, ви скажете знову,
Клясти не можна? А я прокляну!
Батько гойдає біленьку труну.

 
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
нумо гарна тепер куди
я голодний і спраглий тип
наче дуриш (не уві сні)
я за дверми ~ може відчини?
а вилиски у твоїх очах
невже алмази темних шахт
і за смішками хіба не сміх?
чи пусте о чи пусте
дав серце тобі своє
у тебе срібло & злото є
моє кохання сліпим лишись
чи пусте. . . ні? і мовби не сюрприз
 
 
 
 
 
 
 
 

На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.

На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
На перехресті зла і кривди.

На перехресті ста тривог
Поставлю смолоскип любові.
Потоне ідол-напівбог
У річці, де злилися болі.

27 листопада 2024

Життя - вистава. Скрізь горять софіти.
Все знаю наперед. Нудьга зелена!
Я викинув костюм із реквізитом...
Ви ж, дурники, - мерщій по мізансценах!

Повторюю для вас усіх востаннє:
Я справжній у своїх похмурих віршах!
Сьогодні ваша роль - палке кохання,
На завтра вам зубрити ролі інші.

Душа відкрита - річ неактуальна!
Тож доведеться визнати віднині,
Що я для вас - примара віртуальна,
А ви для мене - безголосі тіні.

Я у полоні мовчазного болю
Собі пишу самотності сонату.
Бо у виставі цій немає ролі
Для того, хто не хоче ролі грати...

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

 
За рогом тут кіношку
Про Бетмена крутили
Як він літає по небесах –
Чому і я не міг би сам?
 
Придбавши пару крил
Стіною вліз нагору
Майже стрибав у повітря
А якийсь перехожий голосить:
 
Каже “Ей хвилинку!
Імовірно є небезпека
Що гадаєш собі, ти
Ангел або лелека?”
 
Помисливши хвилинку
“Чи не має слушність він?”
Адже пірсинги над оком
Видають мій юний вік
 
І мов тирса у цих кедах
Чи я що для нього значу –
Але це не веде ні до чого
Тому казав якнайобачніше
 
“Хоча ви напевно
Збагнете згодом усе оте
У разі не хихотіть
Бо всю гру запорете!”
 
Тим часом збіглася юрма
Глядачі хай би їм грець
І в запалі моменту
Мислив я, всьому кінець
 
Мені здалося, слушна мить
Я зважився на спів
І в запалі моменту
Усякий пісню підхопив
 
Я не міг знайти виходу із цього безладу
Тоді вітерець
Вирвався з-за дерев
І в небо зняв мене
Ось воно!
 
Так подолавши милю
Можливо навіть шість
Думав, запросто дістануся
До Золотих Воріт
 
Як оце недбала птаха
Ізнічев’я узялася
Зачепила мої крила
І літання обірвалося
 
Упав долу вниз головою
Зі швидкістю понадзвуковою я
Костей не поламавши
Хіба штани порвалися
 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
 
Поневіряючись ген і ген і ген і ген ей –
До Золотих Воріт
 
 
 
 
 
 
 
 

На її повіках чорна сажа,
губи й здалеку вульгарні, Васю.
До тієї «самки», як ти кажеш,
жоден кілька років не торкався.
Кривить рот від сорому — дитина
не померла в ній іще донині.
Та хіба нещасна в тому винна,
що в її очах тумани сині?
У волоссі павутинка сива,
не зафарбувалася гранатом.
Як не дивно, пані некрасиву
нещодавно чорт лихий посватав.
Бо любов сприймає наче жертву,
віддається серцем людям й досі.
Під парканом ні жива, ні мертва,
від печалі п'яна в зюзьку — Осінь...

17.11.2025р.

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

 
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов