Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна, 
за́піркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
Радощі неначе
за семи замками.
Може, хто жебрачить,
гострить ніж роками.
Чужаки відколи
б'ють твої дзерка́ла
не ділитись болем
небеса благала.
Хоч греби граблями,
стільки горя всюди.
В позолоті храми,
у жалобі люди.
Миряться з бідою,
о́брази цілують...
На тлі супокою
гіркне Алілуя —
спрагле і смиренне,
на хресті розп'яте,
а ти п'єш щоденно
трунок з рути-м'яти.
Щастя лиш для тебе 
раєм розпашілось —
квітнуть в чорнім небі 
хризантеми білі.

17.09.2025р.

Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.

Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.

О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Побажавши: «Пропадом гори».

Янгол у сльозах – йому ця втрата,
Як на охоронця, незначна.
Зграя вороння́, така завзята,
Щось до мене каркає вона.

Не на сніг, бо петрає в погоді.
Може, так вона пораду шле:
«Досить, не стенай, вмирати годі,
Не настільки вже тобі і зле».

Свиснув їм. І вся моя подяка.
Крилами махнули і знялись.
Осінь, як і літо, теж ніяка.
А бували кращими колись.

©  2009 – 2025

Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Щоб не томили інші справи,
Яких багато є навкіл, –
Вона зготує звично каву
І принесе її на стіл.
Вона уміє воскресити,
В короткій пам’яті моїй, –
Далеких днів безжурні миті,
Або додати трохи мрій.
Вона з’являється неждано,
Коли ще спить усе навкруг, –
І оживає невблаганно
В моїй душі натхнення дух.
15.09.25

Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Сріблена осугою, висить.

І меди збирає із осоння.
Крепко учепилася в гілки!
Ніби сню: бабуся на ослоні,
Сливи у долонях шкарубких.

На Покрову теплу, мирну, тиху
Виметений двір, цебро нове
На криниці білій. Храм - то втіха,
На столі готове храмове.

Гості на підході. В мисці сливи,
Вимиті для гамірних внучат.
І бабуся стомлена й щаслива.
Бо Покрова. Бо рідню стрічать.

Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
 
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
із тим лишився сьорбати чай а я завів свій шевроле
й туди помчав узнати чия печаль у цей раз
сестри браття тато й мама у сльозах стояли
на сцені тій чувся скрізь огневий плач примарний
сам я вліз на дах авта і кричав спересердя так
мовляв ”о бейбі нащо ж дім палить свому братові?“
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла он
отам
 
хтось із натовпу ступив зростом дев’ятнадцять миль
волав із нудьги й одрази ми зачервонили небо зразу
я сказав що правда онде не спали себе притому
спробуй взнати не згорів кажу тобі
тай поїхав потім геть хоч не зміг забуть день цей
добрався до долини що відкрилася із вікон
космічний корабель моторошний всім
ген приземлився & зібрав мерців
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний леле
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла онде там
 
 
 
 
 
 
 
 

Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, його здригалось тіло,
А в серці билась-билась ніжна сила.
Цілує місяць спомини і ніч самотню.
Не гасне давня туга, шепче осінь.
Старі сюжети тиші, дивного безсоння.
Осядуть вранці в трави суму роси.

 
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
 
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
І витратив що мав у краю голод
Казав “Іду наймуся до господи
Бо треба справуватися якось”
 
Господар “Та робота є ти годуй свиней
Годуй мені свиней
Робота є годуй мені свиней”
І хлопець голову повісив леле
І це не справуватися якось
 
Казав “Вірю я вертатимусь домів
Вертатимусь домів
Я вірю я вертатимусь домів
По тій дорозі скільки можу йти
І треба справуватися якось”
 
Вже батько рік до усіх “Син вертає мій
Вертається домів”
Батько уклякає на коліна
Каже “Співайте й Господа хваліть
Хай милує”
 
Той хлопець голову звісив і заплакав
Стояв отак і плакав
Хлопець голову повісив і плакав
Казав “Чи я тобі дитина батько?”
Так-от
 
Вже батько рік “Старший сину ти забий теля
Родину клич до нас
Забий теля й родину клич до нас
Мій син згубився та вернувся бач
І треба справуватися якось”
Ей
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Сьорбнула я біди чимало,
не віриться — «зурочив хтось.»
Що мало статися, те сталось,
що мало бути те збулось.

В собі копатися не буду,
шукати винних не берусь.
Невже зробили ляльку-вуду
голками втикану комусь

лише за те, що особлива
і не така, як дехто хтів?
Пісні народжуються з дива,
вінки сонетів з ревних слів.

Любов'ю грішною, святою,
освітлюю негожі дні,
ховаю сльози за стіною,
як непереливки мені.

І вірю в те, що все минеться,
мов чорна хмара промайне.
Пригорне Бог до свого серця,
незламну долею мене.

Пройдуть печалі люті зливи
в душі згорьованій моїй,
і блисне сонце прозорливе
на кінчиках вологих вій.

І буде все, як я захочу —
фата весільна й білий вальс,
медових снів сливові ночі
благословенні повсякчас.

03.09.2025р.

Нестерпно, Всевишній, нудьгую
за радістю дихати щастям,
за тим, кого згадую всує
на сповіді перед причастям.

За світло розкішними днями,
що небо стелили під п'яти,
спливали у даль журавлями
від рідних дерев пелехатих.

Сумую за піснею мами,
що душу виймала назовні,
і за кольоровими снами,
блаватами місяця в повні,

що срібним серпанковим глеєм
загоює всесвіту рани,
а ще за твоєю душею
страшенно сумую, коханий.

І згадую, як було гречно
плекати надії духмяні —
безсоннями беззаперечно
розбурхую спогади давні.

17.08.2025р.

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року
Україномовна версія

Співана поезія відео

 
атож-бо день руйнує ніч
ночі ділять день
чи ховайся чи біжи
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік ей
 
шукаємо радощі
риємо ще скарби
не відкликати минулий біль
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
 
всякий любить мою бейбі
всякий любить мою бейбі
їй се
їй се
їй се
їй се в кайф, ей
 
найду я острів у обіймах
берег у очах
ланцюг обійм очей невіра
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся о
ей ей-єй
 
утримуй сцену щотижнево
день у день і щогодини
уперед ушир углиб
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся проривайся
проривайся
 
 
 
 
 
 
 
 

Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та війну
Згадаю не раз ще, проте не сьогодні.

То зараз хай спогади линуть увись,
Де сонце танцює на хвилях із вітром.
Можливо, теплом ще зігріє колись
Порожнє, знецінене, вистигле літо...



31.08.2025

Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Вертає в чарівливі сни.

Де солов'ї і павутина,
Волошки в житі на полях.
Блакить липнева, мов картина,
Лелечих крил широкий змах,

І пісня жайвора у висі,
Вінки купальські на воді...
Чому од нас ви одреклися --
Літа прекрасні молоді?!

Ці ностальгії стоголосі --
Минуть, немов одна із віх.
І злотокоса зріла осінь
Раптово зачарує всіх.

Комусь кінцем життя це здасться,
Комусь - тріумфом осяйним...
По різному приходить -- щастя --
Весною, влітку, восени...

А декому, буває, взимку,
Всміхнеться доля, далебі!
Як радість увірветься стрімко --
Чи варто нидіти в журбі?!

Поету осінь -- Муза, неня.
Сестра голубонька-рідня.
Спасибі, мила, за натхнення,
Красою рими хай дзвенять!

31 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

***
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
На кораблі підняв усі вітрила!

Трояндові червоні пелюстки
Запитують відверто: ці рядки -
Освідчення чи пісня лебедина?

Скінчилися серпневі конфетті.
Мій прихисток останній у житті -
Самотня осінь. Я люблю жоржини.

(С)Артур Курдіновський

***
Самотня осінь. Золоті жоржини.
Палкий мотив і відчай навісний.
Кружляє, як Пегасова пір'їна,
Твоя любов, та світ для рим тісний.

Моя ж душа у потойбіччя лине,
Спокутує пером багряні сни.
Для тебе ця нескорена вершина -
Загублена дорога до весни.

А я - лиш привид, невагома муза,
Омана на осінніх вітражах.
Блищить мій діамант у чорних ружах.

Тускніє у рядках примарний шанс.
В кав'ярні, що зоветься “Просто друзі”
Не вип'ємо його на брудершафт…

(С)Лілія Ніколаєнко

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.


І укрию тебе
безмірністю дотиків
Всіх флюїдів душі,
що для тебе розкрилась;
Моє серце пестливим,
пухнастим котиком,
Муркотінням
жаги випромінює силу.


Сон наповню твій, рідна,
осяйними барвами,
Потік райських блаженств
тебе всю огорне.
А на ранок дістанеш
з-під подушки – нірвани
Оберемок троянд
– привітання земне.
2012.

 
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
 
Відомий світу містер Кей
Запрошує на цю суботу в Бішопґейті
Під Гендерсонів танці й спів
Крізь обруч містер Кайт летить ~ час обмерти
Кей і Ейч запевняють публіку
Із їхнім шоу не конкурує жодне
І звичайно Генрі-Драбант витанцьовує вальс!
 
За десять шоста туш звучить
А доти трюки в тишині смакуються
І містер Ейч подемонструє
Кульбітів рівно десять на землі спроста
За декілька днів на підготовку
Веселий час ми гарантуєм вам
Бо рівняти містера Кайта годі із кимось!
 
 
 
 
 
 
 
 

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.

Туго стискає
слухняність за шию –
волю чи смерть
він сьогодні навиє.

Рани годує
ярмо – та не гріє,
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк – не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті –
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи –
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце повстане –
день запала,
вовча зграя розтане...

День витягає,
мов нитку із голки, –
серце моє
одинокого вовка.

- Мені якусь пораду мудру дай! –
Знайомій жіночка жаліється. –
Не знаю, чи дурниця, чи біда,
Бо щось із чоловіком діється.
Гіпноз йому чи лікаря б мені.
Не знаю, що з ним врешті коїться.
Раніше часто говорив у сні,
Тепер лиш хитро посміхається.

27.08. 2025

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

 
”мав би бути вихід ізвідсіль“
каже блазень крадію
”надто метушливо
ради-от не дають
п’ють ділки моє вино
рвуть плуги мій ґрунт
а ще зневажено давно
словес яку-небудь суть“
 
”нема причини хвилюватись“
крадій у відповіт
”чимало і таких стрічав я
кого життя знай веселить
хоч ми і перебули все
недоля не для нас
чого оцей лжемовити
надходить пізній час“
 
усе на вежі вартовій
принци гледять схід
кудись подалися жінки
босі кріпаки
далеч де холод імлиться
гарчить кугуар
верхами двоє ближчають
вітровій що виє врапт
 
 
 
 
 
 
 
 

Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.

Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Його все важче зупинить.

Навколо нелюди, мерзота
Наживи тчуть павучу сіть.
І треба дати бій сволоті,
Й не замаститися у гидь.

Дай лиш оговтатися, серце,
І прилечу, немов орел.
Від слабкостей і від інерцій.
Їм гнів мій пащі роздере.

Не сумнівайся ні на хвильку,
Ти сяй душею, як завжди.
Ще буде в нас кохання стільки,
Як в океанові води.

Люби мене і вір у мене,
Так, як у тебе вірю я.
Й натхнення нам від Гіппокрени
Прийде і сонцем засія.

І прийде щастя так неждано,
Як цвіт весни воно прийде.
Запахне враз благоуханно
Живло любові молоде!

17.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025

Стерня навколо їжачи́ться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Смакують груші жваво оси,
і, може, пропаде у дощ отрута.
Готує що новітня осінь?
Пожежі і дими, щоб оминути.

 
За брамою у Содіз одноріг на два зубці
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
 
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алкаш
А той ще цмулить м’ятний крем із теракоти ваз
І видиха ментолову свою ~ о, премудрість, раз-у-раз
 
У тупику технічному злі спірити давноснів
А їхні контактери вже на ділі не прості
І Християнські Вчені одчиняють саркофаг
Заварюють якісь байки, але я чекаю факт
Визирюю той факт
 
 
 
 
 
 
 
 

Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.

Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пречистою вмиваючи росою.

Народу нашого це -- кров і плоть,
Глибинний сум і радість неокрая.
Це -- сила духу, котру не збороть,
Краса, що з цілим світом розмовляє.

В ній Україна сонечком цвіте,
Болить і плаче і рида піснями.
Єство її -- проміння золоте,
Повінчане із квітами-словами.

17.08.7533 (Від Трипілля) (2025)

Із Бориса Заходера

Зустрілися Бека та Бука.
З них жодний не видав і звуку.
Обоє стулили пащеки –
мовчали і Бука, і Бека.

І Бука про себе промукав:
«Навіщо настільки ти бука?»
Та й Бека пішов недалеко,
він думав: «Огидний ти бека!..»

(2025)

 
Заходиш до кімнати із якимось олівцем
Бачиш оголеного і кажеш “Хто є оцей?”
Змагаєшся справді якось ухопити сенс
Що казать прийшов собі додому
Бо щось-то відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ти підводиш голову і питаєш “Отут при чім усі?”
А хтось показує на тебе й каже “Ізвідси”
І ти кажеш “Що звідси?” а хтось інший каже “А де саме всі?”
І ти кажеш “О боже, я на сам зі собою?”
Бо щось-то відбувається, і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Віддаєш свій квиток, йдучи дивиться на ґіка
Який, почувши тебе, тут же поруч умить
І каже “Як це бути таким-ото фріком?”
І ти кажеш “Немислимо!” бо він дав тобі кістку із мозком
І щось таки відбувається, а ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
У тебе багато контактів серед вантажників
Щоб отримати факти, коли хтось атакує уяву зненацька
Але ніхто не має поваги, так чи інак, вони все чекають відрахувань
Без податків для власних благодіючих організацій
 
О, ти був із професурою, їм до вподоби обрій твій
Із адвокатами дискутував ти покидьків і шахраїв
Ти прогортав усі Скотт-Фіцжеральдівські книжки
Ти всяко начитаний це всякому відомо
Та щось відбувається і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Далі, ковтач шпаг, йде до тебе, уклякає на коліна
Ще й хреститься, клацаючи підборами незлими
І без будь-яких попереджень запитує, як воно взагалі
І каже “Дякую за позику, твоє горло ось”
Знаєш-бо, щось відбувається, але не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ще оцей одноокий карлик, волаючий “Нудьга”
І ти кажеш “Що за причина?”, він відповіда “Ага”
І ти кажеш “Це про що?”, а він “Ти, подруго бика!
Гони сюди вершки, чи йди додому”
Знаєш-бо, щось відбувається, але не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
Ти заходиш до кімнати, як верблюд, а ще скрививсь
Твій погляд нипа до кишені, долу твій повиснув ніс
Де той закон, щоби ти не вештавсь оце скрізь
Й навушники носити примусово
Бо дещо відбувається і ти не знаєш у чому річ
Слушний
Містер Джонс
 
 
 
 
 
 
 
 

Сполох мій перед ранком,
Запеленався в сон ще.
Тільки-но роси впали,
Вітер себе зморив.
Ще не торка фіранки
Краєм рожевим сонце,
В шибі блідий черпалок
Носиком догори.

Літню коротку темінь
Хутко розтягне осінь,
Серпня зелену тогу
Вимочить у руде,
І на дощі щоденні
Місяць нахилить носа.
Поміж ночей предовгих
Що обіцяє день?

Поки ще літо гріє,
Ранок не забариться.
Тільки тривожить сполох -
Рваного сну місклік:
Як ти, моя надіє,
Воїне світлолиций?
Знову літала в поле,
Там, де ти спать приліг.

Весною уже сонце повернулось...
До цих ознак, боюсь, ніяк не звикну –
Розтанув сніг, не прибраний із вулиць.
Тож мотлох видно, викинутий з вікон.

Підсніжники заполонили місто.
В спустошеному лісі таловини
Чорніють, зяють траурним намистом...
Це – матері, що втратили дитину.

Голосить покалічене довкілля
Над звичаями нашого народу…

Колись Надсила, пі́дстилка застільна...
Весна іде! Тремти і плач, Природо!
2011

 
Дівицю я жду яка спить у бігуді
Дівицю я жду а за гроші не нуди
Наш автобус ось прибув
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду ну коліна затовсті
Дівицю я жду і за шапку їй шарфи
Змійка зламалась унизу
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду іще бійка через неї
Дівицю я жду вечір п’ятниці & п’єм-от
Вона є бальзам у мій блюз
Дівицю я жду заводську
 
Дівицю я жду сукня плямами суціль
Дівицю я жду ноги змокли мені
Мала би вже вийти тут
Дівицю я жду заводську
 
 
 
 
 
 
 
 

Голос розбився об скелі німі,
Тиша гнітюча тримає за горло.
Думи блукають в молочній пітьмі,
Мовчки стіна виростає з безодні.

Сіті незримі сплітають слова
І розчиняються в тінях пониклих.
Десь у глибинах дрімає душа,
Серце завмерло — ні стуку, ні крику.

Хто нас почує крізь попіл і дим?
Згинуло сонце у багнах обману.
Світ огортається болем страшним,
Мовби густим, непроглядним туманом.

Кроком неспішним ступає мара,
Більше нічого не чути, крім тиші.
Віра щезає, мов тінь комара.
Що нам насправді готує Всевишній?


12.08.2025

Із Бориса Заходера

– Дайте півкіло усмі́шки,
банку сміху, хмарки трішки,
три столових ложки вітру
та зірниць чотири літра!
Писку-виску двісті грамів,
десять метрів шумів-гамів,
а іще – гачок шипучки,
а іще – ковток карлючки!

– Добре, дам я, що вам треба, –
як одержу з вас для себе
пук дівчаток, жмут хлопчаток
й п’ять горщаток собачаток!

(2025)
ааааа

Промені сонця пестливо
Перебирають листя груші.
Поблизу рясніє слива
Гілками необтрушеними

І персики на осонні.
Рум’яняться гордовито.
Немов пастораль-симфонія...
Поволі згасає літо….

12. 08. 2025

Загубились удвох,
як волошки у полі пшеничнім.
Чи це яв, а чи, може, їм сниться.
Гріє сонце обох.

Доторкнувсь до чола
і ні слова, ні звуку, цілунки.
Ніби той же юнак, і та юнка.
І любов ще цвіла.

Як стебло до стебла,
і як квітка до квітки тулились,
і безцінні тримались хвилини...
Навіть ніч обняла.

 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би до ранку
повзуть автівки усі в очах
сяє ліхтарний порожній блиск
замер у мозку німий одчай
це ж єдине місце
це ж єдине місце
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
твої пальці ловкі мінарети
потаємної абетки
запалюю ще сигарету
забути все забути геть
забути все забути геть
 
в кухні для душі спав би цілу ніч я
ніжна піч гріє розсуд мій
виставляють – бреду як-небудь
крізь неонові гаї
 
на годиннику час коли зачиняють
і треба йти і я це знаю
але оттак сидів би
до ранку
до ранку
до ранку
 
 
 
 
 
 
 
 

МАГІСТРАЛ

Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків,
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків.

1

Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.
Міський чарівник за плечима ховає торбинку,
В якій чорно-біле барвистим стає, кольоровим.

З минулим своїм недосяжним, ясним та чудовим
Мене розлучили пробудження тихі сльозинки.
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом
Альтанку весна подарує, неначе з картинки.

Реальна історія - осінь гірка, бурштинова...
Пов'яже поет фіолетову шийну хустинку
І прийме він вдячно холодну кінцеву зупинку -
Не встиг забезпечити вірну, надійну основу
Легким амфібрахієм, ніжним, замріяним словом.

2

В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.
Дерева ведуть між собою таємну розмову,
Уважно їх слухає кожна зелена травинка.

Квітучим каштанам кричу: "Зачекайте хвилинку!
Бо в долі моєї постійно нахмурені брови!"
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.
Мій сон - світлий танець кущів із відтінком бузковим.

Усе, що колись там було - несерйозна розминка,
Корисна для грубих, невдячних, глухих, гонорових.
Таємний суддя у своїх урочистих промовах
Зачитує вирок за всі необдумані вчинки.
В реальності лавки нема і тепла - ні краплинки.

3

В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим
Дитинства мелодія. Може, і не випадково
Як нотки симфонії, сипляться білі родзинки

З високої яблуні, квіти, легенькі пір'їнки,
Говорять про щось. І крихка, таємнича ця мова
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки
Красивим ронделем, довершеним та загадковим.

Все далі і далі від мрії. Життя біжить стрімко.
Куди почепити для щастя дієву підкову?
Кому відобразити сенси мої міжрядкові?
Весна, як великої втіхи маленька частинка,
В минуле мене поведе крізь дощу намистинки.

4

Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.
Гортаю у пошуках правди блокнот у клітинку,
Знаходжу невидимий всім візерунок ліловий.

Здається, що блискавка з громом вступили у змову...
Що може зробити зелена м'яка пелеринка?
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?
Хіба поверну найдорожче? Заплаче хмаринка.

Рукопис на лавці - спізніле зізнання письмове.
У ньому живуть рідні люди, моя половинка.
Коли буде осінь - прозора, легка павутинка
Підхопить слова недописані обов'язково...
Хотілося б знати: я хворий, чи, може, здоровий?

5

Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!
У снах я блукаю шляхами спустошених ринків,
Щоб щастя купити. Чекатиму диво ранкове.

І, не дочекавшись, зітхну та прокинуся знову.
Світанок проспект мій покриє, немов скатертинка.
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим
Ось тут, на майданчику, серед панельних будинків!

Знекровлений спогад напише мені післямову,
Вона неодмінно прикрасить порожню хатинку!
Шукав я тепло в простоті, наче в морі піщинку.
Цей світ, в порівнянні з моїм, є таким дріб'язковим!
Зустріли ми квітень. Хай стане він принцом казковим!

Не кажи, не проси, не кляни --
Знову осінь іде до порога.
Як від миру йдемо до війни --
Так підемо в свій час і до Бога.

Може нам, навпаки, порадіть,
Що у пору достиглу вступаєм.
Мудродумання в нас мимохіть
До багряного тчеться розмаю.

І Поезії чиста сльоза
В час дозрілий викапує соком...
Щоб красою, немов бірюза,
Глибиною наповнити око.

Щоби крапля цілюща тепла
Відродила ту світлості силу --
Хтось прийде до цього джерела
Щоб очистити душу зболілу.

11-12 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Я не чекаю дива. Дав би Бог
дійти до Бога праведно і чесно
крізь метушню, де світ живе облесно
від тайних перемов до перемог,
де чорні тіні безсловесно
ведуть із Сатаною діалог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог,
щоб ще не скоро мить прийшла остання
та не змертвіли губи від мовчання,
щоб не внесли в небесний каталог
і не затіяли прощання
серед міських руйновищ і пожог.

Я не чекаю дива. Дав би Бог
не погубити те, що в серці маю,
не зжити душу, що в собі тримаю
й постати перед Богом без тривог
коли життя домчить до краю
і епілогом стане некролог.

09.08.25

Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.

Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Втоптали тебе у лайно.

Придурку, ти став однолюбом --
Ревнує вона, як на сміх.
Стервозність -- кохання то згуба,
Невіра -- смертельний то гріх.

І ранить у серце і гостро,
Збагни моя, люба, збагни.
Твої всі даремні підозри,
Вбивають кохання вони.

Знесилений, вірю у чудо,
Що смур цей полуди -- мине.
І сяєво щастя в нас буде,
Як світло весни чарівне!

6-7 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

 
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
 
Говорилось
ось є любов
розділена
Як найдеш, то
тримай змагайся
прийде все із любов’ю
Із любов’ю
світ рятує всякий
як їм довести
 
Спробуй бачити
атож у тобі все
Не змінить ніхто тебе
Осягни
який малий ти сам
Тече життя
у тобі & без тебе далі
 
Говорилось
любов є, охолола втім
Для людей, що
душі взамін
вхопили світ
І не знають і не видять
ти хіба не з них?
 
Видитимеш більше, аніж себе
то збагнеш
Душу чекає мир
А ще осягнеш колись
ми є одне
Потік життя
в тобі й без тебе далі
 
 
 
 
 
 
 
 

 
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
 
не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
атож не займатиму більше твій світлий час
що узяв те оддам у ясний день
якщо нам не бачитись у цьому світі
у наступному шукай мене
устигни о так
бо я відьмача відьмача
бігме я відьмача
відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Оце ж вона - країна Доброти.
Для себе так відкрив її раптово.
Душа моя раділа веселково,
Коли зібрався я туди піти.

Це - світ чарівний, де немає зла,
Де сила - в ненав'язливому слові.
Де ти по вінця сповнений любові,
Людського життєтворчого тепла.

І ділишся і усмішкою там,
І тим окрайцем, що останній, може.
І думкою, в якій розрада Божа -
На світлий шлях блукальця наверта.

Це - антисвіт до того, що навкруг...
Реальність паралельна існування,
В якій живе надія, хай остання,
Що лік знайде Земля од всіх недуг,

Що розірветься враз попона тьми,
І божевілля воєн, як напасті,
Змете сяйний, потужний гейзер щастя,
Двоногі стануть знову всі людьми.

4 серпня 7533 р. (Від Трипілля)(2025)

Тіні підсмажені вітер ворушить
В деку при стовбурі дикої груші,
Щоб не згоріли до чорного.
Сонце, підійняте липнем-хорунджим,
Прагне зеніту й рахує байдужо
Хмар незаповнені човники.

Берег рудіє травою сухою,
Плесо втекло, заросло лепехою.
Трохи, і стане калюжкою.
Спека нахвалкою шкірить лихою,
В репину дна, ще сиру під вербою,
Котиться дикою грушкою.

Із Бориса Заходера

Плаче кішка в коридорі,
у бідняжки справжнє горе:
не дають жорстокі люди
вкрасти шмат печінки з блюда!

(2025)
ааа

Яке це щастя й благодать –
На лузі біля річки
Боками м’яти сіножать
І пестити Марічку.
Яка це радість – бути вдвох
У всьому білім світі, –
Вести серцями діалог
І правди не таїти.
Коли ми з нею сам на сам
В місцях благоуханних, –
Немає стриму почуттям
Гарячого кохання.
Ну, якже добре між копиць
Парної сіножаті,
В солодкій зморі горілиць
Вдоволено лежати…
02.08.25р.