комусь цікаві теми
 глобальні
 та космічні
 логічні піруети
 на фоні чорних дір
 хтось
 обирає розпач
 межуючий із відчаєм
 іще хтось
 політичну
 бульварну жовту дич
 для когось
 несуттєво
 усе що продається
 бо так диктує серце
 йому / її думки
 і поміж розрахунків
 повинно бути
 дещо
 безцінне
 але дехто
 вважає навпаки
 що із тобою душе
 за чим тобі нейметься
 о що ще
 невимовне
 просяює тоді
 чи особисті хиби
 в печалі непідробній
 чи гумор ледь вагомий
 у звісній всім біді
 

Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Так пустка постане цвітінням
Оази, веселим пагінням.
Натхнення надійде опісля,
Як музика звучна і пізня.
Пізнаємо світлі печалі,
Сягнувши простору і далі.
Шукаємо в сні пекторалі,
Немов першовитоки раю.

5 березня 2026

Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.

А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в тиждень разів зо три
Бігає Василько нагострити ніж.

На паркані півень реп співає вранці,
На ровері хлопці випасають кіз.
Буде бабі клопіт, ніц не має шансів —
Літо вже рушає, бо дали безвіз.

Так ся має бути, так нам брешуть люди,
Що блукають світом в пошуках основ.
Пес Сірко ліниво визирає з буди:
Мабуть, осінь вчасно завітає знов.

 при цім гармидері сучаснім
 у марші цім іноваційнім
 котрийсь-іще шукає щастя
 і сенс чуттів
 і власну цінність
 чого би ні
 усім дозвільно
 є інтернет
 є соцмережі
 протерти окуляри від
 стереотипних упереджень
 знайти іще уподобання
 урізнобарвити рутину
 перемінити все
 одразу
 якщо потрібні переміни
 о дивний світ новий
 стрічай
 ось я
 сердечний та наївний
 твоя / моя табула раса
 як ти хотів
 як я хотів би
 нехай це просто
 конвенційна
 гра світлотіней
 квазі-казка
 

Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
В альтанці виноградній марить тиша
рахманними руладами птахів,
терпким дурманом повниться узвишшя
на перехресті зоряних шляхів.
І хочеться із садом гомоніти,
поезії творити чарівні,
допоки не зійшла земля з орбіти
і всесвіт сіє квіти запашні.

12.09.2026р.

 
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
цю королівну
тут на гайвею
 
згодом одружаться
більше ніж друзі
дикі мов діти
разом на луці
дикі мов діти
шалені як є
нащадків запраглі
усе відпочатку
усе відпочатку
 
американські
дівчина й хлопець
осяяні місяцем
а чи сонцем
кордон індіанські
перевороти
танці все за північ
виром
форм усіх
гадаю це триватиме
іще деякий час агов
 
 
 
 
 
 
 
 

Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Пропитий писк, порожні очі,
Немовби в хижій поторочі.
Вона забула день у тижні,
Неначе сіла не в ті лижі.
Так чоловік себе згубив
Серед епохи, поміж див.
Тепер же пляшка, мов годинник
І триголовий Змій Горинич.
Ніщо для нього не указ,
Лиш градус - це дороговказ.
Мов тріщини ідуть по замку,
Іде розвал. У давній замші
Ішов герой, не розумів,
Коли створив тривожний міф.

4 березня 2026

 переконай себе у тім
 що наша зустріч недаремна
 що ти цього давно хотів
 що цей момент є одкровенням
 мовби сезон доречний день
 і карусель чим не французька
 що зачаровує дітей
 проз таємниче слово дзуськи
 морозиво та шоколад
 і пелюстки квіток барвистих
 вони на смак мов димний сад
 де висхле шурхотливе листя
 ось перехожий ще спішить
 із ним уся його мізерність
 одначе з-за його очиць
 так само танатос і ерос
 

До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Мовчить цей камінь, та його мовчання
Промовистіше за мільйони слів.
Перед очима довге проминання
Епох, віків, немов хода полків.
Приїхав я у дальню цю місцевість
Подалі від марнот і суєти.
Несу слова я, аж хитаю цебра,
Прекрасної далекої мети.

4 березня 2026

 небосвітло вищезає
 пітьма прохолоду ллє
 був у тому вищий задум
 що у нім було чиє
 що із цих думок бездарних
 із безрадних цих думок
 мріями бреде ліхтарник
 в сутінковий вогкий смог
 вуличний ліхтар наступний
 справно осяває шлях
 праведних думок супутник
 сподівань людських маяк
 ти із ним не конкуруєш
 несуттєвий запал твій
 вигасає одчайдушно
 залишає шлак
 відстій
 

 
Сексі Сейді, чому, чого
Ти обдурила всіх і кожного
Ти обдурила всіх і кожного
Сексі Сейді, охох, чому, чого?
 
Сексі Сейді, зламавши гру
На показ виклала усім
На показ виклала усім
Сексі Сейді, охох, зламавши гру
 
У день ясний, цей світ чекав був на коханку
Вона прийшла, очарувати щоб
Сексі Сейді, із утіх найкраща бо
 
Сексі Сейді, як ти дізналася
Що світ чекав лише на тебе
Що світ чекав лише на тебе
Сексі Сейді, охох, як ти дізналася?
 
Сексі Сейді, ти ще зіжнеш
Все, що посіяла була
Все, що посіяла була
Сексі Сейді, охох, іще зіжнеш
 
Віддав усе, що мав, лиш би посидіти з нею
Усмішка полегшила би все
Сексі Сейді, наймодніша із утіх найкраща бо
 
Ти обдурила всіх і кожного
 
Все, що посіяла була
 
 
 
 
 
 
 
 

Відбувся у природі збій,
Такий нечуваний, нежданий,
Немовби надійшов прибій,
Такий далекий і жаданий.

Щось у нутрі лісів кричить,
Благаючи про допомогу.
Так думку переплавить мить,
Долаючи в собі знемогу.

Так збились ритми, день і ніч,
Бадьорість, сон, спочинок, втома.
Так збились вияви сторіч.
І не повернешся додому.

Усесвіт ритм свій загубив.
І Вищий Розум збився з ритму.
Не вистачить таких зубів,
Щоб відігратися на рингу.

Крокує час, мов Командор,
Похмурий, лютий і жорстокий.
І кожна хвиля - матадор.
На неї бик летить стоокий.

3 березня 2026

 тривкі складнопорожні дні
 складаються із порожнеч
 великих менших і дрібних
 ні зустрічей ані утеч
 ні спілкувань ані новин
 інформаційний білий шум
 хто скілько виніс
 скілько вніс
 переступив межу маржỳ
 для читачів колись газет
 які читали між рядків
 до рими тулится клозет
 просвітній хаб
 для мудраків
 які складають довгий вірш
 на теми зради та ганьби
 щоби тобі жилося гірш
 а ліпш нема чого якби
 

Нехай гряде оновлення весни,
І зносить ідолів, старі закони,
І зазирає бурею у сни,
Долаючи погрози і прокльони.

Усе віджиле має відійти.
Чекаємо оновлення у жилах.
Ніщо нас не зупинить до мети
Дійти, немов паломників у житі.

Новітні вірші крапають з дахів,
Нові поеми поле породило.
Новітні зерна у степах віків
Впадуть, немов надійні побратими.

Нові романи у гучних струмках
Дописує оновлена епоха.
Злітає в небо для свободи птах,
Як оберіг провидця і пророка.

3 березня 2026

 віршики
 віршатка віршульки
 на спомин
 добрий не добрий
 довільно подряпані стулки
 без примусу не без гонору
 поспіль кимось прочитані
 або непрочитані досі
 хтось-то писав окрилений
 тепер неіснуючий хтось-то
 виблиски мороку млості
 короткі чи трохи довші
 умовні у безумовності
 що літній дражливий дощ тобі
 усім небезпекам дотичні
 до раювання стосовні
 віршатка віршульки віршики
 сатиричні ліричні попсові
 

1
Ніч наблизилась тихенько.
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
бабу, діда, маму й татка,
про сестричок і братів.
Далі йшлося про котів...

2
Хтось в родині мав щодня
научати мишеня,
як сальце знімати ловко,
що поклали в мишоловку;
як чинити, коли близько
заблищать кота очиська,
(обдурити хижака —
справа завжди нелегка).
Мишка вчилась несумлінно
(як не прикро, як не дивно).
І догнав-таки котище,
нерозумну, на горищі,
ось і лапу вже здійма.
В мишки виходу нема.
Залишилося пищати,
як іржаві коліщата...

3
Шкода стало мамі мишку,
тож згорнула мама книжку.
Добре, доня вже заснула,
про те лихо не почула.
Сниться мишка їй жива.
Як орда, іде мишва,
що знялася враз на писк.
У кота підскочив тиск!
Перепрошує хижак:
— Я не буду більше так...

2017

Так не хоче мороз відступати
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
Потонули дерева у кризі,
Ледве чуємо голос глибин.
Та мороз у жорстокій мармизі
Не відходить, немов паладин.
Крига всі голоси закувала,
Ув'язнивши у мареннях днів,
Сотворивши нового Ваала
Із уривків замучених снів.

2 березня 2026

Він дивовижний,
яких взагалі не буває:
скуйовджена стрижка,
майка навиворіт,
погляд, що не забуваєш.
В розмові відкритий, дотепний,
як завжди, в усьому до теми.
Неначе не із цього виміру,
мов не з цієї системи.
Було, усміхнувся очима,
отак майже ледь помітно –
і на душі стало сонячно,
наче ввімкнулося світло.
Він-бо таки особливий,
кумедний та геть ненормальний,
наче вулкан з феєрверками.
У простоті геніальний.
А вчора дихнув у шию –
і серце перевернулось.
Він не із тих, що байдужі,
він не із тих, що руйнують.
Я знаю, що він шалений,
по-доброму божевільний,
від диких законів світу
він нетипово вільний.
Знаю, такий він не вічний –
завтра він буде іншим,
чужим мені – це щонайменше,
знайомим – це щонайбільше.

Пілігрими із Хайфи до Умані
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.

Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Та чимало пеньків
І дрібних матюків
Ще і досі шниряють Карпатами.

Серед прерій у Арканзасі
Віднайшли подорожнього в часі.
Але той мандрівник
Як прийшов, так і зник
І сумують за ним в Арканзасі.

 
Усе, що ухопиш
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
Усе, що даватимеш
Чим гендлюватимеш
Усе, що придбаєш
Позичиш, чи вцупиш
Усе, що ти створиш
Усе, що зламаєш
Усе, що ти зробиш
Усе, що ти скажеш
Усе, що з’їсиш
Усе, що ти зустрінеш
Чи оминатимеш
Із чим ти воюватимеш
Усе, що вже є
Усе, що іде
Усе, що гряде
Усе це під сонцем дотримує сенс
Але сонце затьмарено місяцем
 
 
 
(Аніякого темнобіччя, місяць –
темний суціль, це є факт)
 
 
 
 
 
 
 
 

Незвичний біль душевної знесили
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.

Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
За всі гріхи з думками шке́ребе́рть.

Які ж вони воїстину приємні,
А умовляння й клятви – як молебні
У храмі найчистіших почуттів.

І як без них життя земне прожити,
Скажіть-но, пуритани-єзуїти.
Інакшого б я точно не хотів.

Лишився Лишега у синім вогні,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.

Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
А видих у вічність, далеку від гарту.

Це справжній поет поза всяких торгів.
Прийшов невідчутно, як вітер у полі.
І він по собі не залишив боргів,
Не клянчивши ласки безжальної долі.

Минула епоха махає услід.
Впадає Янцзи у карпатські потоки.
А слово поета промовить, як глід.
Воно відкарбує призначені строки.

1 березня 2026

 ось і надвечірʼя
 дощик покропив
 вицвіле ганчірʼя
 звисле з проводів
 піднебесні риби
 сунуть далі геть
 комунальник
 сивий
 думає про смерть
 небо після смерті
 чорне чи блакить
 де ж напарник
 петрик
 ув одежі спить
 що воно в онуків
 там у чужині
 і чи дійдуть руки
 до чобіт на сніг
 влітку ясно ліпше
 викосив траву
 сів у тінь і дишиш
 видів то в гробу
 

Вода розлилася в долини.
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.

Вода розлилася степами,
Як щось непромовлене в нас.
Вода розлилася, мов панна.
У неї шубовснув Пегас.
Слова пронеслись козаками.
І промінь у лісі погас.

Вода вже не знає обмежень,
Нестримно несеться кудись.
Вода, ніби пісня для мертвих,
Звучатиме в даль і у вись.
Фатальний завершився термін.
Минуле й майбутнє зійшлись.

1 березня 2026

я приїду у Львів,
ти зустрінеш мене,
поговорим про все
неземне і земне

оминаючи тему
про найголовніше
ми захочем всамітнитись
щонайскоріше

і пірнемо осіннім
сумним містом Лева
в ті роки де були ми
король-королева

в ті часи коли було
все легко та просто
ти була просто Мері
а я просто Костя

Відшуміла епоха на нас поглядає здаля.
Ці актори давно відіграли улюблені ролі.
Залишається тінь відлітаючого журавля,
Ніби спалах важкої, тремкої юдолі.

Залишаються фільми. У вічність паролю нема.
Залишається дух, у епоху закутий.
Ця енергія нас покидає і руки здійма.
Залишаються тільки розмови у залі й на кухні.

Відшуміла епоха, немовби старий контрабас.
Голос часу охрип. Не рятують античності хори.
Проривається звідкись стривожений, пристрасний бас.
Більше нам не дозволять банальні повтори.

28 лютого 2026

 заніміло поскучавши
 розбрелися сірі сни
 не залишивши у чаші
 неживої рідини
 все на ліпше
 все на краще
 все кінець іще війни
 й перемога наша завше
 як один казав мужик
 через протяг у порталі
 не програв я переміг
 кутній зуб даю наталю
 чи наталі треба зуба
 чи хто саме впав із дуба
 хто кого скрутив у ріг
 і таке подібне далі
 вереснева благодать
 розповзається в повітрі
 заклопотано шуршать
 аркуші що на пюпітрі
 ноти мчать мов таргани
 закривається аптека
 відкривається мʼясник
 ні латина ані грека
 найдешевші кавуни
 імпозантні тушки хека
 

Я тебе, веселу і лукаву,
Пестити не хочу напоказ, -
Зігріваю поглядом ласкавим,
Подумки голублю повсякчас.
Росами вмиваю пишну вроду,
Витираю сонячним теплом
І, твоєму серцю на догоду,
Вітерцем цілую перед сном.
А коли спалахують над нами
Міріади мандрівних вогнів, -
Розважаю поночі піснями
Дуже голосистих солов'їв.
Вдячний світу радісних ілюзій
За душі приємний маскарад,
Де завжди зі мною поруч муза,
Від якої не чекаю зрад.
06.09.26

 
Цей сум, в очах
Тьми сміх, о так
В її очах
Почати щоби
 
У бездиханну ніч відчуй
Найлегший поцілунок уст
На самоті
А все повітря шепотить
Прибуде пані шляхом цим
Вся у журбі
Королева йде
Ніч блідішає
Любові зорі в її локонах
 
Ніким не знаний
Ще слова благаю
Мій сум, в очах
Вона не зрить
 
Що ти зажив? Що бачив ти?
Матір зеленої верби
Ім’я промовлю
Я під вікном її лишався
І кроками її втішався
Діждавши знову
Біла Королева, біль мойого серця
Уста запеклі безсловесно
О все чекав би
 
Богине, вчуй мій глибший страх
Я сам невправний
Але навік-віків чекав би
 
О, друже, бувай
Ні, сліз немає
Сумний кінець
Почати щоби
 
 
 
 
 
 
 
 

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.

Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
і є про кого в світі дбати.

Та без надії все одно
життя якесь неповноцінне.
Дивлюсь журливо у вікно,
а там гуляє осінь тлінна.

Обличчя сіре і смурне,
хоч в очі карі не дивися.
Кого тепер наздожене
смертельна балістична птиця?

У небі замість журавлів —
ракети, вибухи і дрони,
пекельна бійня, ридма вдів,
жорстокість, що сльози не зронить.

Лжа істину на розмах б'є
і затуляє рота правді.
Метеликом життя моє
тремтить у згадці безпорадній.

05.09.2026р.

І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
Ні схлипу, ані стогону,
Ні ремствувань, ні скарг
На те, що над дорогою
Немає світлих барв.
Стурбованість, приреченість
У погляді й словах,
А ти, вогнем обпечений,
Продовжуєж свій шлях...
05.09.26

Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.

Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Їй писати радісне запрошення?

Тій, яку вітав серпневий ліс,
Тій, що не розтанула під зливою.
До теперішніх часів доніс
Вогники фантазії вразливої.

Голос, по-жіночому м'який
І далекий від юрби пихатої,
Чуючи, вкладаю у рядки...
Знов мене ілюзія порадує...

Вже замовкли щирі солов'ї
Поряд із байдужими обличчями.
Ні! Не можу все-таки її
Кликати в життя моє скалічене!

У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.

Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
На рідне - одвічна стійка алергія.

Вбивають підступно. Вбивають жорстоко.
Не можуть пробачити прагнення волі.
А ми не вчимо історичні уроки,
Душею і тілом - беззбройні та голі.

Хронічне мовчання вже з префіксом "-авто",
Лише невтручання - надійна основа.
У нашій країні вбивають за правду.
У нашій країні вбивають за мову.

 птахи літали із криками
 риби плавали мовчки
 якого кричати рибі-от
 для чого навіщо тощо
 під водотовщею кригою
 у будь-який час дня і ночі
 сам би любив плисти рибою
 де-небудь незаморочливо
 спокійно достоту врочисто
 у власних думках поточних
 що вервечки а чи намиста
 байдужі до збочень і злочинів
 немов літописець за книгою
 годинник його пісочний
 що не втручається в дихання
 дихай собі як захочеться
 

Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.

І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
В нас не одна, а дві з тобою долі.
Але ж було...
Ти знаєш, як було.

2011

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

 війна воює із війною
 заради миру
 й хтось поширив
 хай нелогічно хоч непросто
 дожити не згубивши віри
 коли дощить і ллє за комір
 і знову пролетіло літо
 коли не пишеться у розмір
 що вже казати про верлібри
 струмок думок
 неспішний поїзд
 який так легко розбомбити
 комусь чи сонце бог
 чи совість
 а хтось іще раз покурив би
 і це не репліка
 не зовсім
 ні поза
 ані спроба квиту
 ані досвітня лакримоза
 яку одначе звіє вітер
 

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

 
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
О спробуй пурпурних ягід
Уже шість або сім тижнів я вживаю їх
І не хворів я
Певно, вони врятують, хай би
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й вільно
 
Відпливай туди, де сонцесхід яскравий
Де солодкий вітер дме, птахами одлітає
І сестру свою обійми
Виведи із безплідних країв
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, бо не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужих країв
Десь, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
Ген кораблі на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й годі
 
Не то, не то, не то . . . .
 
 
О
Долучайсь
До музики
Нумо
Давай до музики
Давай до музики
Давай до музики (я з вами)
Давай до музики, бейб (я з вами)
Давай до музики
Гов, долучайся, так
Давай до музики
 
 
 _________________________________ _ ______________
 
 
 * Версія CSN *
 
Я зрозумію тебе, коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Ніби на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
Можна взяти твоїх пурпурних ягід?
Так, я вживаю їх, уже шість або сім тижнів
І не хворів я
Певно, вони врятують, так
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега, нас відпустіть
О, туди, де легко і вільно
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, ми тут не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужинських із країв
Кудись, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
І ласкавий вітер тéпло дме
Із півдня із-за пліч моїх
Тож, обираю курс і йду
 
 
 
 
 
 
 
 

Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені лезом сталевим,
очманілі лани не приходять до тями.
Покидають лелеки розлогі гніздечка,
в небі чутно прощальні курли журавлині.
Щемно вітер волає, бо десь недалечко
грішну душу сколов об колючу тернину.

03.09.2026р.

Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.

Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Але ж не про все, авжеж!

Чого ти приніс сокиру?
Рубати тополю не дам!
Зрубаєш-відкинеш копита!
Невже хочеш впевнитись сам?

Тополя сягає до неба,
В тополі крона густа,
Тополя росте у полі,
У селах росте і в містах.

Тополю не можна рубати,
Затям це собі назавжди!
Потрібно її поливати,
Тому принеси їй води!

Тополя у нас повсюди,
Нема, де б її не було!
І люблять її добрі люди,
Й ненавИдить тополю зло.

Люблю я тополю безмежно,
Як побачу - на серці щем!
А ти вже приніс їй води?
Ні?
То чого тут стовбичиш пнем?

25.08-03.09.26

Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.

Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
То мені ще хреновіше буде.

Я нікуди не хочу йти,
А вони куди всі поперли?
Всі біжать і біжать кудись,
Ще й залазять на різні говерли.

От не сидиться на місці їм,
Наче хтось їм пошкодив мозок,
Наче в дупу їм хтось залив
Скипидару ударну дозу!

Всі біжать, поспішають кудись,
Ніби там роздають дефіцити,
Й суєтою своєю із Небом
Заважають мені говорити.

Я нікуди не хочу йти,
Ні наліво, ані праворуч,
І ти теж не ходи, а сядь
І посидь коло мене поруч

Мовчки!


02.09.2026

 деякий текст на початку
 пропущено
 оскільки він претендує
 для чого мені претензія
 що у ній
 за морем словесним
 є острів майже безлюдний
 мені би туди
 у сутінь тіней неспішних
 мені би чуттів окремих
 для анікого більш
 мені би радості
 яку без потреби розписувати
 просто кидаєш
 у воду останній гріш
 бо сенсу нема берегти оце
 не морочитися
 ні із майбутнім ані із минулим
 із виттями сирен
 мовби псів примарних
 дедалі частішими
 не хочеш не мусиш
 пишеш не пишеш
 анічого не декларуючи
 без заповіту бо неважливо тобі
 навіть якщо у процесі
 загинеш тупо ізникнеш
 бо це незгірше
 

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.

Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Ніж вершини прадавні Колхіди.

Подивлюся із вибуху магм,
З мікросвіту амеби чи голки,
Як потужний невизнаний маг,
Що в полоні безжальних моголів.

Подивлюсь я із жовтих домів
На сувору величність Касталій,
Що побачити я не зумів
У гонитві зухвалих баталій.

Давня Спарта постане тепер
Як сучасність, а не як минуле,
Щоб поглянув я і завмер,
Відшукавши алмази в намулі.

25 лютого 2026

 щось було у цім
 нічого у цім не лишилось
 невідомо чиє глузування
 постскриптуму замість
 ми заходимо в осінь
 так ніби нам доручили
 не то щоби сильно хотілося
 але звичайно як скажеш
 тут радше проза аніж
 віршування розлогі
 хтось одружився
 хтось не вертається з пляжу
 когось не друкують
 дехто в окопах дехто на полігоні
 іще дехто сам собі саботажник
 незачаровані дні
 ночі не розчаровані
 імовірно все ще попереду
 заради контрасту
 провінційний пʼєро
 у власнім буфеті
 вина не знайшовши
 знімає зі шафи
 стару мандоліну
 щоби її оту мандоліну
 протерти од пилу
 у настрій
 

 сонцезаходом палає
 сатурнічний небозвід
 падає в ще справну памʼять
 літа перезрілий плід
 різноквіття на осоннях
 липоцвіт джмелиний літ
 поле рапсове і сонях
 хмароплин і живопліт
 діаманти крапель зблисків
 сяйво райдуг по дощі
 мов спіритуальні звістки
 для пропащої душі
 все що смуток у поході
 на дорозі у світи
 зі собою не прихопить
 і в собі не прихистить
 

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Ще сипле трохи сонця рань в шовки барвисті,
Тепло і радість ми шукаєм в межилисті.
Блукає небо втомлене із птахом низько,
І холоди плетуть путі, бо ж осінь близько.
Приручать нас, як дич, дощі - вітри холодні.
І всі будем, як в татарви, у них в полоні.
Так мало часу, мало сил, бажань, терпіння.
Збираєм днів, думок, гріхів своїх каміння.
Та чашу літа ще не випито до денця.
Нема вина журби в порожнім глеку серця.

30.08.2026