...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Плюскочуть хвилі музикою моря,
Прибоєм б'ється серця сила.
Під сонцем вічно вигравати - Мойра,
І на щоглі нести вітрила...

І ллються звуки асорті морського
Ріжком і скрипкою, тромбоном...
То спокій і надійність, то тривога,
Бо таємниче моря лоно.

Органно-трубно шторм торкає нерви,
Чи штильність флейти в благодаті...
І до морської музики маневрів
Я прислухаюсь у зачатті.

 
ось пігулка ~ карлик
ось інша ~ гулівер
а в матусиних подібних
чомусь не такий ефект
до аліси
десять метрів уверх
 
на кролячім полюванні
ти впадеш хоч знав мабуть
синя гусінь смокче з кальяну
зве в невідому путь
бо аліса
тепер ліліпут
 
& шахові фігури
зведуться & скажуть що куди
але ти закинувсь грибами
поки розум не спішить
до аліси
відомо їй
 
як логіка й пропорція
відмовлять просто ні
білий лицар навспак говорить
королева ~ з пліч зітни!
пригадуй що вовчок наплів
їжа все ~
голові
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Божественна...Ось так я називаю.
Шепоче, надихає із небес.
Для неї неважлива, звісно, слава,
а глибина людська і слова сенс,
що проникає в душу, як проміння,
і окриляє музикою слів.
Це свіжість думки, що не має тління.
Поезія - гармонія з віків.

Ми дайвери і трохи альпіністи
у божевіллі космосу і душ,
пірнаємо у непроглядну глуш,
у пошуках невідворотних істин.

Лягає слово над сердечні мури,
сповите у метафору і ритм,
тримаючи і стиль, і алгоритм —
і будить сонце в розсвіти похмурі.

А там — і ніжність, магія і диво,
і біль утрат, і переможний клич...
Бери це слово, як зерно і меч —
і розродися миром, божа ниво!

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

Не читайте мене по складах —
ще торую стежину до раю.
Недолугі роки́ зносять дах? —
В темні жмурки* з Альцгеймером** граю.

А можливо, мудріша за тих,
хто плюндрує життя ненароком?
За грудиною видих і вдих,
і душа, наче прірва глибока!

У очах віддзеркалюю світ
і кохаю найкращого в світі.
Зрію в небі — ясний самоцвіт,
у маляточку — сонце в зеніті.

У мурасі вбачаю — слона,
В білім лебеді янгола бачу.
І радію, що юна весна
уквітчає галузку тремтячу.

Хоч сьогодні нелегко мені
подолати бар'єри високі,
все одно я біжу по стерні
наздогнати літа синьоокі.

Жмурки* — дитяча гра у схованки.
Альцгеймер** — німецький психіатр.

18.03.2025р.

Пробачаю усім, бо, напевно, й мені,
як не вибачу, Бог не пробачить...
Потонуло минуле у темнім багні —
на світ Божий не витягти наче.

То навіщо ж тобі я вчинила сама
правосуддя за скоєний злочин?
Чи спроможна у грішній душі крадькома
відшукати глибінь червоточин?

Звинуватити легко (знайдеться гачок),
та не виправдати винуватця!
Чи мені не хотілося неба ковток
і простого жіночого щастя?!

Обірвати суниці в чужому саду,
спокушатися серцем атлáсним.
І будити у яворі хіть молоду
зачарованим поглядом ласим.

Проливатись дощем серед сяйних заграв
на змарнілих отав сухостої.
Та ніколи по трупах не йшла, Боже збав,
до своєї мети золотої.

16.03.2025р.

Твоє волосся побіліло,
Немов трава серед зими, –
Неначе чайка оповила
Його тремтячими крильми.
Немов мороз навіки в іній
Убрав золочену косу, –
Немов стискаю сіру глину,
Щоб у руці відчуть сльозу…
16.03.25

1.
це я -
слів і лез гострота,
порожнеча у серці бездомнім,
рій подій, що приніс непритомність,
буря в склянці... сльота...

це я -
недоконаний час,
сто причин не зустрітися знову,
і бентега, що втратила мову,
догоріла свіча...

це я
це я
це я

приспів:

кидай мене,
губи мене,
біжи - не оглядайся...
цей сон майне,
де біль мине,
де тане холод в пальцях...
не оглядайся...
гммммм...

2.
світи -
доки подих не згас,
до останньої краплі любові,
аж до гранення віри у слові
без медів і прикрас...

світи -
будь сонце за комусь.
це так звично - палати і гріти,
співчувати, благати, тремтіти -
без навіщо й чому...

світи
світи
світи...

приспів.

Вибачте, колеги. Вірш написано півмісяця тому. А пісня народилася нещодавно. Показую.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fshorts%2FUrg28tfvMx0%3Ffbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR3xfOVG1CnWm-5-hK_7ar3QxyupowhK2tihvL2oUAzVQ_eCX0ipqIr7-a4_aem_wZKfKLPA3xdbMxzZiLmzvQ&h=AT0w72zdtkF19oGwBwlRr2xUNT1OuA4hIbFnPIv9rubcdb-LV94peQ-0OzD7bz8EdEtwNFE5Y5HZLSAYwJPx0WaLnEjmFJcpLN9EqqDe1Z1U2Vj2UFti9FfgfBr8l_b-hC1khdiluOqKq--u&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0el0kDP0cBm5jqqEJ-f9-dB7eSN-hPUYV546eERy4pmbA4DKxsrx9qHwVEi2ExgQvg5EPQg1rgGOsYMzGsxsotSoSBP8dohKSpMZrW64Q4wrew7oXYJNjULyz9ZB7DA7hnLT_ZoSH5qOFp2lAoRKUdVmqEXAY7LJaO4ClUSy3Gqeus4Q

Яка надмірна плата за літа…
Старість безжально прогорта,
Немов у захваті, прочитану сторінку.
Взамін нічого путнього додать не в змозі,
Лишає одинцем на грейдерній дорозі
Не знать якого доживати віку…
«Який ти ненаситний, чоловіче,
Не вистача тобі, що я даю?
Живеш іще у витоптанім ритмі –
В обіймах роботи й підробітків.
Розглянься доокола і побачиш
Що досі не помічав, на жаль:
Походи муравлині, віражі метелика,
Цікавість ящірки, змагання голубів,
Павлика-равлика неспішні пересуви,
Білосніжні завої мигдалю,
Малиновий передзвін вишні,
Паморочний аромат нарцису й розмарину.
Маєш нагоду влитися в пісенний гурт малечі,
На рівних погомоніти з підлітками про шкільні новини,
З такими, як і сам, зіграти в шахи й шашки…
…Та хто ж спроможен полічить усі принади,
Що старість надає вільній людині.

 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
верхи у росистій млі
на єдинорогові
 
шкода мене не чуєш
слухаю сам
 
як жовтець горне світло сниш
на кульбабовім пуху
 
та як тебе торкнутись
зміг би врапт
 
скрик через зірковий світ
в телефонну подорож
 
ей оу ми йдемо –
вгору згори
 
самотній у хмарах синіх
та й на гагачім пуху
 
йипі! мене не зриш
дивлюся сам
 
 
 
 
 
 
 
 

Весна ламає панцир криги.
Сочиться сонячне уміння.
Як скучили примерзлі рими
за новизною воскресіння,
що кличе, як трембіти голос
у час фальшивих оболонок
виборювати власну долю,
розбити мороку долоні.
Щоби не зміг сплітати лихо
ні словом, дією, ні страхом,
щоби на млин не воду лити,
а ворогів вести до краху.

Ідемо ми, Тарасе, до тебе за словом, за духом.
Щоб торкатися віршів не тільки очима - душею,
Повсякчас мерехтіння минати облудно дешеве.
Пильно слухати світ, уявляти, як ти його слухав.

Мова-зброя твоя хай додасть нам палкої наснаги.
Бо забули себе. У чужі подавались околи
Та шукали достатку. А неміч свою побороли?
Вгамували до волі тобою оспівану спрагу?

То ж у тебе, Тарасе, черпаємо силу і нині.
Ти із кручі дніпровської чуєш війни канонаду.
То ми стали до бою за волю, за землю, за правду.
Довго сліпли та глухли.
І платимо борг Україні.

Коли вся здохне орківська сволота?
Боги, немає краю цій війні.
Без пафосу, я знаю, це робота
Бойчині, України патріота,
Пошматувати пута Сатані.

Я виховав тебе такою, доню,
Й ніколи не казав: "Туди не йди!"
Там пекло, бач: снаряди, міни, дрони...
Чигає смерть на воїв молодих.

Казав, що треба навпаки, до скону
Стояти, попри весь вогненний шквал.
Тримати агресивно оборону
І наступати, бити наповал.

Та коли вже із фронту повернулась,
З онуцею прийшла до мене ти --
Розм'якло серце, затремтіло чуле,
Струмками розтеклося доброти.

Така красива, сильна і вродлива,
Немов Богиня із високих сфер --
Бойчиня, поетеса, справжнє диво,
Моя опора в старості тепер.

Ой, не хотів, щоб знов ішла під кулі,
Бо щастя хміль родинного тепла
Мене аж до глибин усіх розчулив,
Бо ти ж таки загинути могла.

І що я сам, старіючий і сивий?
Навіщо це життя мені тоді?
Коли не буду батьком я щасливим --
Непотріб у жахній своїй біді.

...Та губи закусивши аж до крові,
Притис кровиноньку до голови --
Йде за Вкраїну з вищої любові
У бій вона... Обняв. Благословив!

5 березня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Сніги березневі, як сльози минають,
але прохолоду тримає ще серце.
І та необачність, що сталася з нами,
наждачним папером торкає зітерте.
Від спогадів суму оговтатись важко.
Від слів, що тріпали душевні стежини.
Злилися зима із весною у вальсі,
А їх чатувала вже сизая мжичка.
Ще й гордість мовчала, хоч слово б сказала.
Невже те "прости" залишилось узимку
між потягів десь, на забутім вокзалі.
Весна ж в коливаннях чекає підтримку.

Я - дядько дорослий. Ти - хлопчик маленький.
Роби, що кажу! На папері угода.
Ось! На тобі ручку! Підписуй швиденько,
А потім здихай разом з вашим народом.

Які ще гарантії? Що тобі треба?
Найкраща гарантія - це моє слово.
Я гузном рудим захищу ваше небо.
Я дав "джавеліни". Можливо, дам знову.

На тебе напали, але ти - агресор.
Не хочеш ти миру. А ворог твій плаче.
Я мирний свій план на колінці накреслив,
Щоправда, той план так ніхто і не бачив.

В душі я - романтик. Суворий я - зовні.
Останнє питання: чому не в костюмі?
Віддай повноваження Раді Верховній,
А краще за все - це одразу Госдумі!

Вона хотіла
у ніч зачаття
масного тіла
зі смаком щастя.
Обіймів вічних
до астенії,
вистав сценічних
драматургії.

Знайти питому
зірницю серця,
яка огромом
в ній відгукнеться.
Ярить Світилом,
пахтіти зіллям —
(Його любила,
до божевілля.)

Снага жадала
відчути в лоні
твердого жала
орель* синхронних,
аби раптово
злетіти в клени.
А він промовив:
«Забудь про мене...»

Ореля* — гойдалка

04.03.2025р.

Моє покаяння стікає святою водою
З чола, що гаряче, до серця, де віра горить.
Я чую цей порух. Йому б не застигнуть слюдою.
Від першого хлипу йому б затужити навзрид.

Щоб змилося все, що осіло, як чорна сопуха,
Із погляду скелець зітерся облуди туман.
Моє одкровення безгласе Ти, Боже, послухай!
О, скільки разів Ти мене із колін піднімав!

Чого не хватає стояти, розправивши плечі?
І сіяти добре, й збирати такого ж дорід.
Чому потопаємо ми у щоденному треші,
Обравши укотре собі найкривішу з доріг?

Мої слова - то шурхіт очеретів,
Ріка, що з небом змішана тече.
Відбиток в ній купальниці відвертий,
Дивися, не здіймаючи очей.

На плесі - брижі, значить слово вітер.
Під берегом пісок - то слово час.
Верба у воду мочить пару літер-
Любов і Ласку день мені припас.

Слова злітають пухом лебединим,
Тоді в терновий падають байрак.
Слова малюють на щоці краплини
Дощу чи сліз, я пробую на смак.

Слова зі страху, що й не повторити.
Вони як тінь, я їх не обмину,
Плетуться вслід, й лише слова молитви
Розвіюють ту чорну пелену.

Бувають і тверді слова, то - кремінь,
Й легкі, як пил, що струшений із ніг.
Та жодне не написано даремно,
Бо всі вони зродилися в мені.

Слово, моя ти єдиная зброє...
Леся Українка

А для поета слово - зброя гостра,
То ж захистімо ним країну.
Комусь найкращий, мабуть, теплий острів,
А нам дорожча Україна.

І слово наше має криці силу,
Вперед веде до правди, честі.
Ото ж довбаймо фальші темну брилу,
Не стіймо й мить на перехресті.

Несімо слово українське гордо,
Борімося за нашу мову,
Щоби чужинці не складали рондо,
Брехню убиймо сильним словом!

Здобув не лаври, а могилу
Шукач пігулок золотих.
Роки старання для таких,
Що цього навіть не просили.

Пострижені кати насилу
Зробили так, щоб він затих –
Здобув не лаври, а могилу
Шукач пігулок золотих.

Навіщо голову похилу
Зложив за ницих і сліпих?
Авжеж: їм смерть і кожен вдих;
Для інших ти розправив крила,
Здобув не лаври, а могилу.

Прийшов якось онук до дідуся.
Навчається в одинадцятім класі.
Високий та стрункий, ну просто красень.
На нього в діда і надія вся.
Єдиний, хто продовжить може рід,
Щоб прізвище зі світу не пропало.
Із жінкою одного сина мали.
Одного сина той пустив у світ.
А в діда ж рід великий досить був,
Братів, сестер аж дев‘ятеро малось.
Та старші десь в чужій землі зостались.
Де їх могили й досі він не чув.
Дітей не встигли, навіть, завести.
Тож він один із роду і зостався.
І на онука сильно сподівався,
Щоб смерті роду він не допустив.
Тож дід онука радісно зустрів.
А той одразу зачастив з порогу,
Мовляв, до діда справа є у нього.
Учитель із історії велів,
Кому оцінки дуже треба гарні,
Спитає хай бабусь чи дідусів,
Як наш народ у шістдесяті жив.
Отож, часу щоб не втрачати марно,
Онук і став питати дідуся.
Той на онука сумно подивився.
Шукати свою люльку заходився.
Кудись поділась його радість вся.
Пом‘явшись, все ж онуку відповів:
- Онучку…ти дорослий, зрозумієш…
Розповісти про те я не зумію…
Я у той час… у таборах сидів.
- За що, дідусю? – здивувався той, -
Мені про те ніколи не казали?
Тебе за якийсь злочин покарали?
- Я згадувати не люблю про то…
Хоча…вини ніякої не мав…
По-молодості встряв. Гарячий надто.
Ну, раз почав, то треба розказати…
Помовчавши, розповідати став:
- Своє дитинство я провів в селі.
Не солодко батькам в колгоспі було.
За трудодні мізерні спину гнули.
Горбатились, мов на чужій землі.
Та вибору не було зовсім в них.
Нам – молодим були хоч варіанти:
На будівництво ходять вербувати,
А там і паспорт би отримать міг.
А юнакам – у війську відслужив,
Три роки чи чотири й маєш право
Податись хоч на дальній край держави,
Бо службою теж паспорт заслужив.
Свої три роки чесно я відбув.
В село уже не захотів вертати.
Рішив на будівництво десь пристати.
Про Кривий Ріг ще в армії почув,
Що там активно будівництво йде,
Заводи різні зводять, комбінати
І непогано за роботу платять.
А у селі що гарне мене жде?
Отож, я і подався в Кривий Ріг,
Там на роботу легко влаштувався,
На комбінат, що саме будувався.
До гуртожитку поселитись зміг.
Робота, скажу чесно, не легка.
Бува, з роботи ледве тягнеш ноги.
Платню давали вчасно, слава Богу,
Хоч гроші не тримались у руках.
Народ був злий, бо ж ціни все росли.
Постійні черги аби щось купити.
Потратив гроші, а живеш не сито.
А тут іще із сіл чутки пішли,
Що землю відбирають у селян,
Мовляв, в колгоспі треба працювати,
А не в садибі власній гарувати.
А їх же годувала та земля.
Що виростив в городі – те й твоє.
З колгоспу розживешся не багато.
Там палички «дають» замість зарплати.
А в кожного ж батьки у селі є.
Велике було місто - Кривий Ріг.
На сотню кілометрів розтяглося.
Туди багато молодих зійшлося.
Хтось з армії туди прибути зміг,
Як ото я. Когось завербували.
Хтось по путівці комсомольській був.
Хтось у в‘язниці строк за щось відбув.
Таких, до речі там було чимало.
Й в самому місті табори були,
Де в‘язні, щоб спокутувать провину,
Теж на будовах працювать повинні.
Отож, народ у більшості був злий
На владу за життя своє тяжке
Та лаяли в розмовах між собою.
Ледь спалахне і кинуться юрбою,
У мене відчуття було таке.
В той день, якраз шістнадцяте було
І справжнє літо тільки починалось,
Додому ми з роботи повертались.
Із гучномовців голосно несло
Про те, що якийсь пленум розпочавсь
В Москві. До нього нам не було діла.
В трамваї, у самім кінці сиділи.
На рейках торохтів він і качавсь.
Народу, не протовпитись, було.
Нам удалося сісти, тож дрімали.
Тут якісь крики долітати стали.
Щось там не так попереду пішло.
Це вже пізніше хтось розповідав,
Що солдат п‘яний у трамваї їхав,
Нахабно вівся, у обличчя дихав
Дівчині димом. Злитись люд почав.
Тут де не взявся міліціонер.
Привів солдата до порядку, наче.
Та напідпитку був і сам добряче,
Бо на солдата «буром» знов попер.
Вже до зупинки під‘їздив трамвай.
Виходити пора. І тут затято
«Порядку страж» узявсь тягти солдата
З трамваю. Той горланить: «Не чіпай!.
Не маєш права?» А таки й не мав.
Та п‘яному що можна доказати?
Солдатик вирвавсь, кинувся тікати.
А тут на поміч і патруль примчав.
Взялись стріляти. Від шалених куль
Якісь невинні люди постраждали.
Солдатика ті скоро упіймали,
Наставили йому синців і гуль
І до райвідділу одразу ж потягли.
А він якраз в моєму гуртожитку.
Три поверхи відвели людям жити.
Райвідділом два перших зайняли.
Народ навкруг обурюватись став.
Солдата того взявся захищати.
Та тим, як видно, було наплювати.
Ніхто на нас уваги не звертав.
В райвідділ той солдата затягли
І там гуртом взялися його бити.
«Свавілля влади годі нам терпіти!» -
Хтось закричав і люди загули.
По місту звістка швидко розійшлась,
Що тут людей мордують і вбивають.
Народу усе більше прибуває.
Юрба кричати голосно взялась
Аби солдата того відпустили.
На те ніхто уваги не звертав.
Хтось: «У Москву писати!» - закричав.
Тож телеграму відправлять рішили.
Та прокурор міський заборонив
В Москву ту телеграму відправляти.
Мовляв, не треба нам сміття із хати…
Народ тим іще більше розізлив.
Юрба уже всю площу зайняла.
Зло, що роками в люду накипало,
Тепер всі перепони і прорвало.
Юрба, як рій розлючений гула.
Хтось, видно, з влади вістку все ж доніс.
Начальство різне стало приїздити,
По доброму з народом говорити.
Та гнів юрби ще більше з того зріс.
Бо владі вже ніхто не довіряв.
Хоч обіцяли розібратись в тому,
Таж у людей від обіцянок втома.
Аж, врешті прокурор якийсь дістав.
Із Києва самого, бач прибув,
Зліз на бульдозер та й давай кричати,
Що доведеться всім відповідати,
Про кримінальний кодекс не забув.
Репетував, щоб слухали його,
Бо він – закон. Народ геть розізлився.
На нього із ненавистю дивився.
Лиш гнівні крики чулися кругом.
А хтось узяв і каменя жбурнув
Та прокурору в голову поцілив.
А люди закричали, засвистіли,
Неначе то їх ворог лютий був.
Воно й не дивно. Бо вражало те,
Що обіцяла влада розібратись,
Сама ж взялась розправу готувати.
А у народу гнів все більш росте.
З усього міста звозили «ментів»,
Щоб над людьми розправу учинити.
Рішили: раз не можуть вговорити,
То й припинили балачки пусті.
Коли «ментів» з півтисячі зійшлось,
Взялися натовп палицями бити.
Народ узявся опір їм чинити.
«Ментів» тих відтіснити удалось.
Тоді «менти» стріляти почали
В юрбу впритул. Поранені упали.
Такого люди, звісно, не чекали.
Що учинити проти куль могли?
Розсіялась юрма із площі вмить.
Поранені одні лиш залишились.
Хоч люди відступили – не скорились.
Відчули, як то при свободі жить.
І влада розуміла добре то.
Партійців з комсомольцями зібрали,
Дружинників загони сформували.
Із тих і не відмовився ніхто.
Ми в гуртожиток заховались свій.
А з нами ще багато досить люду.
Гадали, що тут трохи перебудуть,
Чекали дальший розвиток подій.
Ледь сутінки розсіялись, як знов
Збиратись люди групами почали.
На площі усе більше їх ставало.
Всі говорили про пролиту кров.
Начальство стару пісню завело,
Що із усім, як треба, розбереться.
Люд вже на ті вмовляння піддається.
Багато вже і по домах пішло.
Та знову тут з‘явилися «менти»
І площу узялися блокувати.
Чи тим народ хотіли налякати?
Але народ у відповідь свистить.
Взялись каміння у «ментів» жбурлять.
Тоді і в «рукопашній» вже зійшлися.
Не витримали кляті, подалися.
Юрбі заслони удалось прорвать.
«Менти» одразу кинулись в «біга».
У відділку частина заховалась.
Беззбройного народу налякались?!
Другі шукали правди у ногах.
А люди доганяли їх і били,
Виміщуючи гнів увесь на них.
«Пожежку» хтось на нас пригнати встиг,
Мабуть, водою розігнать хотіли.
Але та їхня спроба не вдалась.
Хтось шланги перерізав. Навалились.
Машина «вгору дригом» опинилась.
Юрба райвідділ штурмувать взялась.
У вікна каменюки полетіли.
Із дзенькотом в них розлетілось скло.
«Ментів» вже в кабінетах не було.
Вони у коридорах позасіли.
Хтось вже і у приміщення попав
Взялися сейфи звідти викидати.
Якісь папери почали палати.
Хтось уже й двері в відділ штурмував.
Але «менти» заблокували їх
Так, що туди пробитись не вдалося.
Та то й на краще. Адже б довелося
«Ментам» стрічати кулями усіх.
Бо ж ми беззбройні, а у них, мабуть,
Достатньо зброї. Дуже налякались,
Тому поки за стінами ховались.
А, як до тями все-таки прийдуть?
Чутки пішли, що з відділку того
В жіночім платті вже «менти» втікають.
Жінок, мовляв, народ не зачіпає.
Тож вони «шасть» та й від юрби бігом.
А злий народ виловлював «ментів»,
Добряче били, хоч і не вбивали.
Машини міліцейські запалали.
Бо ж люди у юрбі теж не святі.
Хоча, народ же правди вимагав,
Щоб справедливість влада відновила.
По-людськи люди жити захотіли,
Здобути собі знову людських прав.
Та влада на них кинула «ментів»,
З усього міста, певно, що зігнали.
Поки ми тут із ними «воювали»,
Злодійський люд робив все, що хотів.
Хтось магазини в місті грабував,
Хтось перехожих. Влади ж бо немає.
«Менти» в Соцмісті «бунтівних» ганяють,
Тож їх ніхто розбої не спиняв.
Чутки тим часом по юрбі пройшли,
Що сюди суне танкова частина,
З Дніпропетровська також на машинах
Солдати на беззбройних прибули.
Отак то правду було нам шукать.
Її від нас так влада заховала,
За слово мордувала і вбивала.
Дарма від неї нам добра чекать.
Тож влада, подолавши дикий страх,
Зібрала в купу усі свої сили.
Танкісти вулиці загородили
Так, що повз них не пролетить і птах.
Докупи всі зібралися «менти»,
Які було розбіглися по місту.
Тепер вони озлились страшно, звісно,
По трупах, навіть, ладні були йти.
«Менти» взялись за гумові кийки,
Солдати пояси до рук узяли,
Дружинники обрізки труб тримали
Та арматуру. Щоб сховать-таки,
Вони в газети загорнули їх.
І раптом по загальному сигналу
З усіх боків вони на нас напали.
І не жаліли, били геть усіх.
Із відділку теж вибрались «менти»
Із криками «Ура!», мов у атаку.
Нарешті відійшли від переляку.
Хапали всіх, хто не устиг втекти.
Я якраз близько до вікна стояв,
Тож мене першим майже і «прийняли»,
Зі стусанами в відділок запхали.
Що було далі, вже пізніше взнав.
То вже не бійка, бійня то була.
Кількох убили, багатьох побили.
На все життя каліками зробили.
Орда неначе площею пройшла.
Весь відділок забитий був людьми.
Хто цілий, хто скривавлений, побитий.
Бо ж всі для влади ми були бандити.
Хоча шукали справедливість ми.
Через три дні загиблих поховали.
Боялась влада – спалахне знов бунт.
Отож війська тримала й досі тут.
Та люди бунтувати сил не мали.
Ніхто після розправи не хотів
Потрапили під отаку «роздачу».
Загиблих поховали з тихим плачем
Під погляди «ментівські» на путі.
А схоплених чекав жорстокий суд.
Нас «злісні хулігани» називали,
Мовляв, по-п’яні ми той бунт почали.
Можливо й був між нами п‘яний люд.
Та ж не по п‘яні все ото було.
Набридло бидлом себе відчувати.
Хотілось жити, а не існувати.
Те суд переконати не змогло.
Мені дали аж цілих десять літ
Та ще й того суворого режиму.
Я попрощався з мріями своїми
І десять літ не бачив білий світ.
В Сибіру ті роки прогарував.
А вийшов – то нікому вже й не треба.
Ніхто «злочинця» не візьме до себе.
З таким тавром уже й надій не мав.
Отож, онучку, шістдесяті я
Провів усі, бач, за колючим дротом.
І розказати б щось тобі не проти.
Але так доля склалася моя.

Свобода творчості - дух для поетів,
Нікому думку їх не зупинить.
І не купить за золоту монету,
Народу правди слово в ній бринить.

Від Господа ця думка, безумовно,
І гріє, ніби сонця сяйво.
І оживляє Муза невгамовна
Натхнення у крилатім майві.

І все залежить від чуття поета.
"Сункаром" досягне він суті.
Ріка проллється віршів чи сонетів,
Лиш віра в Бога має бути.

Вуха закрию - не слухати.
Очі заплющу - не бачити.
Серце - напруженим стукотом.
Пам'ять - пливучою качею.

Пальці зніміють до білого,
П'ястком уперто затиснуті
Прощенням невідболілого
У відчуванні приблизності

Там, де не слухати чуючи,
Не роздивляючись бачити.
Світ божевільний врятує чи
Вже нереальне пробачення.

На мить розрізана блакить
Крилом примарної жар-птиці,
І серцю вирвати кортить
Перо і вимочить в криниці,

Де у прозорих водах — кольори,
Де ніч із днем кохались,
Де сліз солоні маляри
Солодких щок торкались.

В бою небосхил був ранений!
Голі титани, одвічними хмарами,
Ґудзик із вісмуту, вкрадений,
Тягнуть на плечах, зіяючи станами,
Прах підіймаючи страчений...

Ранок задарма страждав по-китайськи!
Нащó йому треба
Плід той червивий райський,
Шмат кольорового неба?..

Чóго вартує тік Дунаю,
Коли ти — вбивця!?
Ніч засмагає на грилі —
Чорна жертовна вíвця...

— Я не вернуся! — волає ранок, —
Більш не муштрує душі океани
Світло Діани...

Нині вже я — місяць!
Серце кратерами,
Відбитками гір Щвейцарії,
Вкрилось, немов апаратами, —
І пустили на спирт гербарії...

Впала спека — і сплутались атоми.
Каюсь, степи Австралії!
Сни нехай будуть маками.
Сльози хай будуть — конвалії...

03.07.2024

Немає слів, бо що тут говорити?
Кого болить якась чужа війна?..
Авжеж, невдячних жертв лише вина
У тому, що беззахисних їх вбито.

Йде торг життям, немов взуттям на ринку,
Нечесна гра у карти на гробах.
Немає слів, бо що тут говорити?
Кого болить якась чужа війна?..

Злітають маски з шахраїв неситих,
Однак вони і досі правлять бал.
А правда де? Вона іще жива?
Мовчить весь світ фальшивий гордовито.
Немає слів, бо що тут говорити?



01.03.2025

Трампам-пушки, Трампам-пам,
Знов гармати - трампарам,
Не на полі бою, ні -
У політиці брудній.

Трампам-Путя, Трампам-Пу,
Чи від популізму спух?
Кукуріка як "пєтух"
Все про мир, немов лопух.

Трампам-Путя -- другани,
Клята спілка Сатани.
Мир смурний хотять вони --
А наклали б ви в штани!

Території вернуть
Це є України путь.
Бо не трампанутий я --
Пу не верне ні х.я!

Пу політика - з путан --
Знає кожна пані й пан.
Трампе, краще не тринди --
У Трампункт візьми сходи.

Лікар може там за мить
Мізки всі тобі промить.
Лікувальне з'їж яйце,
До Вкраїни стань лицем.

1.03.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Куди не кинь – усюди лиш експерти!
Усе уміють, знають, скрізь були…
Усе і всіх на пил готові стерти,
але словами, тонами хули.

Заокеанського не знали ми сусіда?
Його речей не чули і заяв?
Чого чекати від старого діда,
що шість разів уже банкротував?!.

Та і своє таке ж багно пихате,
знавець великий фе́нтезі і яв.
Із НХЛ в хокей він їде грати,
бо пару раз на ковзанах стояв!.

Задумалась тепер стара Європа,
чи довго всто́їть український сніп,
чи рити не пора і їй окопи
та де московський закінчи́ться слід!.

Але мене одне лише́ турбує –
Допоки ми жуватимем ману́?
Хоча народ з останніх сил воює,
зі зрадником не виграти війну!

"Млинці" на столі "пиріжкарні"

Замість неба тільки стеля,
Мандри – в обсягах домівки.
Можна гратись в менестреля
І писати про мандрівки.

Стіл-бюро, словник, розкритий
На одній з десятків літер.
Є про що й поговорити
Квартиранту з Борщагівки.

Можна гратись у плейбоя –
Хай шиплять услід бабусі,
А ходити до аптеки
За півлітрою "Нафтусі".

Лютий, 2025.

Ні краплі радості, і серце - неспокійне,
Коли новини ріжуть душу лезом.
Бо знищити нечистих неможливо києм,
Без зброї, - й ти сприймаєш це тверезо.

За кожного загиблого сльозиться серце.
Що міг зробити голими руками?
І ангелом тому злітав в небесній тверді,
А свідком був лиш придорожній камінь.

То ж серце не на місці, б'ється неймовірно,
Пронизують його лихі тривоги.
Війни нутро важке і вбивче. І лиш віра
Тримає дух людський, що разом з Богом.

Коли вона береться болем,
Або її проймає сміх, –
Я не приховую ніколи
Свідоцтв про стан душі від всіх.
Щодня засвідчую поволі
Про зміни настроїв і віх,
Що обертаються по колу
Довкола свідчень тих моїх.
Немов нектар квітковий бджоли,
З душі збираю для усіх
То різкуватий прояв болю,
То вияв наміру на сміх.
27.02.25

Давай говорити про щастя, давай.
Шукати загублений в темені промінь.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Я сльози, що знову зібралися, зрОню.

Давай говорити про весни, давай.
Під зорями бажану пісню складати.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Невдовзі зніміє тривога горлата.

Давай намалюємо мрію, давай.
Таку, як бувало, із райдуг і літа.
Та тільки ще трохи мене зачекай,
Дай руки мої у твоїх обігріти.

Давай, обійнявшись, мовчати, давай.
А спокій дарує хай тиша вечірня.
Ти тільки усього, прошу, зачекай:
Тріпочеться свічка під наспів моління.

Коли тобі боляче і здається впадеш —
Тримайся за світло, воно без меж.
Коли твоє серце тоне в сльозах —
Тримайся за сонце у небесах.
Як дивиться смуток глибоко у очі —
Тримайся за промені світлопророчі.
За світло тримайсь щосекунди, щомиті
І будуть думки твої ясносповиті.
І темінь відступить... Душа, мов дитина...
І зірка осяює Матір та Сина....

Із глузду їде світ! Це трапилось не раптом –
у напрямі такім ми рухались давно…
«Мірило правоти», сліпий, бездушний атом,
при ницості душі – нас приведе на дно!

На дно мільйонів літ, в епоху динозаврів
летить планета вся з подачі дикунів…
З котушок їде світ! Що нас чатує завтра?
Лишилось зачекать сто, двісті, триста днів?.

А може то дарма? Чи треба ще чекати,
як ницість напролом гарує до мети?.
А сили нам усім не варто об’єднати?
І рушити вперед – іти, іти! А ти?!

Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?
Моїм словам - підтримка одностайна:
Пройшла зима - тож сплачуй за весну!

Я зараз гамбургером як жбурну!
Підписуйте! Здавайтеся негайно!
Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?

Усе руде замінить сивину!
Якщо цей світ, чистенький та охайний
Пробачив звірства, кров і ґвалтування -
Пробачить і мені оцю дурню!
Ану, Зеленський, припиняй війну!

Годила і старому, й молодому —
паски без неї в церкві не святились.
Вдягала усмішку на себе з дому,
щоб сонцем золотити небосхили.
Несла дбайливо лантухи з дарами
дворовим псам і безпритульним кішкам.
Не плакала безсонними ночами
у місяць вповні... ну, хіба що трішки.
Вмивалася свяченою водою
на Водохреща та святу Покрову.
І часто не дружила з головою,
коли вела із тінями розмову.
Запалювала свічку серед ночі,
на білому коні чекала принца —
та не знаходилось бодай охочих
з гарячого струмка ропи напиться.
Образи пробачала дуже швидко —
душа була, мов океан глибокий.
А подруга казала: «Навіть бридко
на доброту таку дивитись збоку!
Подумала б про себе... скоро січень
притрусить сріблом кучеряві скроні...»
А доброта ховала сині вічі
й шарілась, наче ружа на осонні.

24.02.2025р

Волинь. Передковічні сосни, лісові озера.
А потім пошуки у лісі Мавки.
Любов до музики, інтелігенції манери.
Духовний світ краси. Фольклорні справи.

У дев*ять років - перший вірш "Надія",
А згодом - перша збірка віршів Лесі.
У молодій "Плеяді" втілювала прози мрії.
Перекладів лилось широке плесо.

Але ж важка хвороба, муки, нелюдські страждання,
Хоча терпіла мужньо і писала.
І не втрачала віри, "без надії" сподівання,
Поезії нові її звучали.

До моря Чорного мандрівка, в Італію і Крим.
Талановита книга " Думи й мрії",
І знов поезія душі і феєричні рими.
Поеми "Місячна легенда", " Одержима".

"Кассандра"- драма, " В катакомбах" і пісня " Лісова...",
" Бояриня" і " Відгуки"... Мотиви...
" Лелія", " Три перлини" - і дітям казка ожива.
Багатогранність. Творчість - сонцедиво.

Це патріотка, мудра мистикиня України,
Це жінка-воїн, в слові її - сила.
Народу віддана, про вільну мріяла країну.
Весь світ культури Леся підкорила.

Одчиніться, ковані ворота
зрячих душ — нескорених фортець!
У саду едемському Голгота,
небо підпираючи, росте.

Сіючи оману і тривогу,
ненаситні болі і страхи,
не жартуйте, окаянні, з Богом —
він іще мовчить, та не глухий.

Розчиніться, недруги лукаві,
пропадіть навік з моїх доріг —
не зринайте, як мара в уяві,
не просіться в серце на нічліг.

Бійтеся, хто каламутив води,
Стоячи за спинами вітрин!
На арену сам Творець виходить
зі своїми правилами гри.




24.02.2025

Вже скоро розтопиться березнем скалка прозора
Нічного морозу по краю мілкої калюжі.
Бриніння повітря під звук горобиного хору
Віллється у серце, яке ще не стало байдужим,
В зими чорно-білих відтінках шукаючи зорі.

Як полудень бруньки розбудить, порушивши соки,
То квітки зміцнілий зачаток розколе лушпину
Під небом небачено синім і сонцем високим!
Та радість весняну пригнічує присмак полинний,
Пекучий такий, що, здається, і гілка засохне.

Але не засохне! Весна - то незмінно і скоро!
Надія у промені теплім пелюстя розпустить!
Примножиться поміч, як звуки пташиного хору,
А хижі союзи зрадливі зламаються з хрустом
Об нашу незламність, де думали стріти покору.

Чом холодно мені цієї ночі?
Шалений пульс призупинивсь на мить.
Душа болить, а серце кровоточить —
Ятрить.

Набридло воювати з вітряками
Доводити, що ти не бузувір.
Два янголи літають між світами,
Повір.

Один біліше снігу, інший темний —
І очі в нього вугіль і вогонь.
Як зиркне — вислизають сині вени
З долонь.

Сяйливий кличе в зоряну безодню,
А чорний суне голову в петлю...
Вдивсяюсь в небеса, не плачу, доню, —
Молюсь...

23.02.2025р.

Я, можливо, у щось іще вірю,
Хоч давно вже не знаю, у що.
Десь від п'ятниці і до неділі
Живу тільки, а в інші дні – тлію.
Ось де, друже — реальність, не сон.

А колись (ти іще пам'ятаєш?)
Ми дивились інакше на світ,
Де закони — не просто формальність,
Де всі щиро дружили й кохали,
А порядність і чесність – в ціні.

Час, на жаль, промайнув дуже стрімко,
Помінялося все навкруги.
Вже немає тут місця наївним,
Таким мрійникам (чи божевільним?),
Як колись, в давнину – я і ти.

Лицемірство, брехня та угоди...
Невідомо: де зло, де добро.
І огидно від цього до болю,
Бо я досі ще вірити хочу,
Але справді не знаю, у що.


22.02.2025

Зима у сніжних розкошах раює:
усе в її полоні, все у білизні.
І ти ідеш і споглядаєш, як вві сні:
Перед очима виростають дюни.
Ні, не піщані, свіжі, м'якотілі
занурюють злегка зимові чобітки,
і на снігу, лишаючи сліди чіткі,
на казку перетворюють довкілля.
Небесні шати у блакиті мріють.
Шарм сонячний проник, торкаючи гілля,
і пестить ніжно спини снігових гірлянд,
дрібне й ламке мережить вправно ріща...
...Лише поблажливою, зимо, бу́дь же,
злегка́ морозь, а в ду́ші холодом не вій.
Серця людські хай не засипле сніговій,
І вільно дихають просто́ру груди.

Життя вихляючи несеться
Поміж затишшями й вітрами, -
То залоскоче коло серця,
То душу тисне ґніт, мов камінь.
Цей біг життя не зупинити
Ні яснотою, ні пітьмою, -
Не встиг натішитися літом,
Як вже наляканий зимою.
Життя і радує, і гріє,
В оману вводить і морочить, -
Лише стояти не уміє
Й назад вертатися не хоче...
22.02.25