Як московські комуняки народ свій любили,
Задля «щастя» народного скільки люду вбили,
Хотілось би пригадати. Прикладів чимало.
Про «Антоновщину», звісно всі уже чували.
Хотілось би більш детально на тім зупинитись,
Як більшовики й селяни не змогли ужитись.
Як іще добільшовицьку Росію узяти,
То у ній, крім України вже не так багато
Було земель, щоб давали гарні урожаї.
От Тамбовщина і була отим самим краєм.
Одні з кращих чорноземів губернія мала.
Та і площу вона більшу в ті часи займала,
Аніж тепер. Земля, звісно, якщо працювати,
Не тільки селянські сім’ї могла годувати,
Ще й на продаж було вдосталь. До Європи, навіть,
Удавалось тоді хліба чимало відправить.
Тож селяни й багатіли, бо інтерес мали.
Прикупляли собі землю, реманент купляли.
В губерніях других бідність панувала в селах,
А тут скрізь міцні селяни господарство вели.
Їх більшовики прозвали потім куркулями.
Працьовитими, одначе були мужиками.
Були й бідні господарства, та було їх мало.
Були й такі, що достатки і середні мали.
Та то було при цареві, що селянство «гнобив».
Але раптом більшовицька здійснилася спроба,
Вони владу захопили, «рай» пообіцяли
Всім трудящим. Кого саме на увазі мали
Під «трудящими» - то важко нині нам сказати.
Бо селян вони одразу взялись грабувати.
Самі ж вони до голоду довели країну,
А виявилось, що у тому «селянин» був винен.
Бо не хотів хліб задарма владі віддавати,
Тож силою довелося його відбирати.
Збиралися продзагони, в руки зброю брали
Та й по селах харчі собі ішли, добували.
А ледарі і п‘яниці, що «біднота» звались,
Помагати їм у тому, звісно долучались.
Бо ж і їм перепадало на пляшку «сивухи».
А трудящих, працьовитих ніхто і не слухав.
Поки ішла громадянська війна, то бувало,
Повстання супроти здирства того вибухали.
Комуняки не панькались, заливали кров’ю
Ті повстання, хоча слідом вибухали нові.
Та ось війна затихає, ворогів розбили.
Вже б, здавалось продрозверстку взяли й відмінили?
Але ж ні, бо від початку вони спланували,
Щоби люди працювали – вони відбирали.
В комуняк то комунізмом просто називалось.
Тож нічого відміняти вони й не збирались.
Виїздили продзагони, по селах кружляли
І в селян всі «лишки» хліба вони відбирали.
Скільки саме отих «лишків» потрібно забрати,
То в Москві чини високі вже будуть рішати.
А там брали все зі стелі – не скільки вродило,
А вже скільки ті чинуші самі захотіли.
Продзагони ж намагались виконати плани,
Тож у селян й вимітали увесь хліб старанно,
Так, що й на посів на весну їм не залишалось.
Як селяни приховати хоч щось намагались,
То пороли, катували, все з хат «вимітали».
За будь яку ціну плани виконати мали.
Повернемося в Тамбовщину. Тамтешнім селянам
До дупи були величні більшовицькі плани.
Вони вірили есерам, до них дослухались,
Бо ті їхні інтереси усе ж намагались
Хоча б якось врахувати. Війна проминула.
Важких боїв у цім краї практично не було.
«Білі» тут не потикались та й поряд столиця,
Тож було вже продзагонам чим тут поживиться.
Одні тільки вибирались з повними возами,
Другі слідом приходили грабувать так само.
Тож селяни бунтували та за зброю брались,
Як могли, отим набігам, звісно опирались.
Не лиш вила та сокири у руки хапали.
Але часто і гвинтівки приховані брали.
Справа в тім, що комуняки вже так знахабніли,
Що до війська забирали, кого лиш хотіли.
Всі повинні захищати оту їхню владу.
З неохотою селяни, але ішли, правда.
Та, побачивши порядки, що там панували,
Брали зброю та й додому хутенько тікали.
На Тамбовщині до біса таких дезертирів.
Їм би знайти тоді гарних собі командирів,
То була б велика сила. Та ще іскра треба,
Щоби полум‘я знялося до самого неба.
І та іскра спалахнула. В двадцятому літом
Засуха усе у краї змогла попалити.
Неврожай страшний, як в пудах усе рахувати,
То дванадцять лиш мільйонів вдалося зібрати.
А спустили зі столиці на край рознарядку,
Що державі теж дванадцять слід мільйонів здати.
Хтось на око там прикинув та і спустив плани.
Тож без хліба залишитись повинні селяни?!
Та місцевій владі дарма про то говорити.
Хай хоч усі поздихають та план слід зробити.
Тож поїхали загони той хліб вибивати.
Чи від кулі, чи з голоду селянам вмирати?!
Отож у селі Хитрово селяни узяли,
Роззброїли продзагін той ще й копняків дали.
А за кілька днів навколо села запалали,
Бо селяни вже терпіння взагалі не мали.
Розганяли продзагони озброєні люди,
Комуністів і чекістів нищили повсюди.
В своїм селі розбирались, ішли до сусідів,
Щоб від влади комуністів не зосталось й сліду.
Єдналися у загони, що весь час зростали.
Скоро із отих загонів армії постали.
Знайшлися і командири, щоб тим керувати.
Першим, звісно Антонова потрібно назвати.
Есер, що з більшовиками перше був отими.
Був начальник міліції та порвав із ними.
В дев‘ятнадцятому році ще створив дружину
І в лісах тамбовських виклик комунякам кинув.
«Бомбив» їхні установи, нищив продзагони.
Де він гуляв, не діяли радянські закони.
Як повстання спалахнуло, саме навкруг нього
І єдналося селянство – заступника свого.
Тамбовщина вся палала та місцева влада
Сподівалася, що зможе дати тому раду.
Підняли всіх комуністів, чекістів, одначе
Ніхто ні кінця, ні краю повстанню не бачив.
Більше того, вже й армію селяни створили,
Під ногами комуністів вже земля горіла.
І все ширше розросталось полум‘я повстання,
Прийшла, наче комуняцька година остання.
Навіть, у столиці влада вже заворушилась,
Під загрозою всі плани їхні опинились.
Бо ж не тільки Тамбовщина, вся країна, мовби
Діжка з порохом і варто затягнути, щоби
Все навколо запалало. Тож у Москві сіли
Й продрозверстку продподатком бігом замінили.
Для других губерній, може із тим щось мінялось.
На Тамбовщині ж селяни уже так затялись,
Що того їм уже мало – «Геть всіх комуняків!»…
А тут війна закінчилась, розбили поляків,
Врангеля погнали з Криму, війська вільні стали,
Тамбовщину усмиряти тоді їх послали.
Становище враз змінилось. Що ті партизани,
Коли армія велика супроти них стане.
Озброєна та навчена, як слід воювати.
І гвинтівки, й кулемети має, і гармати.
Ще і літаки у неї, що небом літають,
Виявляють, де повсталі та бомби скидають.
Та не тільки в тому справа. Ще й жорстокі міри,
Що приймались до повсталих – наче люті звірі,
А не армія «червона», вони поступали.
Сім‘ї брали в заручники, щоб люди здавались.
Якщо ні, тоді ті сім‘ї в Сибір засилались.
Хто ховав повстанців, зброю – стріляли без суду.
Хто не здасться, сім‘ям їхнім пощади не буде.
Ті загони, що сховались, по лісах сиділи,
Хімснарядами кидали, газами труїли.
Газами людей труїли! Кров невинну лити
Лиш за те, що вони хочуть по-людському жити.
Поки одні на загони полюють повсталі,
Інші волость першу-ліпшу у блокаду взяли.
Взяли бігом заручників, велять зброю здати,
Де ховаються «бандити» негайно сказати.
На те дають дві години. Нема результату,
То заручників виводять, велять розстріляти.
Беруть нових заручників. І так дні і ночі,
Поки того не доб‘ються, чого вони хочуть.
Для «бандитів» і сімей їх, як вони любили,
Концтабори влаштували та людом набили.
Звичайнісінькі бараки, умови відсутні,
А у них дорослі й діти сидять, як прикуті,
Бо навколо дріт колючий й люта охорона.
А вони, хоча й невинні – всі поза законом.
І розстріли… Комуняки без того не можуть.
Вони всіх, якби їх воля, в могилу положать.
Цілі села вибивали та вогнем палили,
Якщо люди на їх волю здатись не хотіли.
Звісно, що всю ту жорстокість бачили повсталі,
Тому і радянській владі тим відповідали.
Убивали комуністів, що попали в руки,
Ті частенько помирали у страшенних муках.
Та жорстокість комуністів стала гору брати.
Стали люди розбігатись, сім’ї рятувати.
Проти тих, хто ще боровся, «червоні» кидали,
З озброєння все, що тільки під рукою мали:
Літаки, бронемашини повзали, гармати,
Бронепоїзди – усе, що лиш могло стріляти.
А у селян що? Гвинтівки та ще кулемети,
П‘ять гармат… Тим ви ворожі сили не поб‘єте.
Тож на літо в двадцять першім повстання згасало.
Основні повстанські сили вороги здолали.
Кого виманили з лісу, кого розстріляли,
Кого газом потруїли. Так і гору взяли.
По лісах тоді зостались лиш найбільш затяті,
Цілий рік ще не давали комунякам спати.
Та повстання, врешті кров‘ю вдалось загасити,
«Довелося» двісті сорок тисяч люду вбити.
Та ще сімдесят в «Сибіри», в каторгу заслати,
Щоб себе більш-менш спокійно в краї почувати.
Сам Антонов проти влади боротись не кинув,
Поки влітку в двадцять другім від кулі загинув.
Після того вже повстання згасло поступово.
Земля стала аж червона з пролитої крові.
І відтоді вже в достатку більше не родила,
Бо ж найбільше роботящих усіх перебили.
А ледарі за землею так не доглядали.
Тож відтоді хліб ростити вона перестала.
Хотілося, щоб на долю ви тих погляділи,
Що повстання те селянське в крові потопили.
Тухачевський, що тим військом керував жорстоким,
Навіть маршалом зробився, ліз нагору, поки
Як собаку, в тридцять сьомім його розстріляли.
З Уборевичем під стінку вони поряд стали.
Той у нього заступником тоді був кривавим.
На Какуріна раніше ще завели справу.
Він у них начальник штабу був. Прийшла розплата
В тридцять шостім у в‘язниці довелось вмирати.
Котовського в двадцять п‘ятім чекісти «пришили».
То його бригада люду чимало побила.
Ще там був чекіст Ягода, до наркома виріс,
Але пост той незабаром йому боком виліз.
Звинуватили в троцькізмі та і розстріляли.
Так, що карма за злочини, врешті наздогнала.

Тепер уже не скоро буду бігать.
Погода розгулялась, Боже мій!
Навала повені, навала снігу.
Ніхто це передбачити не міг.
Удалині, як видиво морігу,
Співає тихо річковий прибій.

Не скоро випрямлюсь у зріст свій дужий,
Який маківкою сягає хмар.
Ти упрягайся у роботу, друже,
Як визначений вічністю звіздар.
Розквітнуть у долині дивні ружі,
Як Богом посланий небесний дар.

Нехай погода розметає карти,
Немов Кассандра змучена, стара.
На нас нахлине повінь, наче кара,
Як в космосі розлючена діра.
Нам підбивати підсумки пора,
А не пускати пил задля піару.

Нехай пророк заплутає усіх.
Майбутнє не дізнаємось ніколи.
Лунає неземний, містичний сміх
Забутої у шквалі часу школи,
Де ллється щедро невідступний гріх.
Усіх розсудить велемудре поле.

22 лютого 2026

 некрикливо та помірно
 вибираємось у протяг
 навіть і не травоїдний
 в кожній плоті мов у ноті
 ця любов недоста вірна
 та її бажаєш досі
 у ранжирі хай віджилім
 хай незбутнім се відносно
 обійми мене бо щирість
 передчасна передозна
 будем із тобою глипать
 яксь отак хотів непросто
 а нескажеш непроцідиш
 дещо іншим разом тощо
 неодмінне зранку різне
 суєта білизна постіль
 

Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.

Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Сміється і качається на линвах.

Ці нагороди я візьму до рук
В енергії потужнім пульсуванні,
Відчувши силу нездоланних мук,
Яка щодня торкає на світанні.

Впадуть бурульки знаками небес,
Розбившись, як останнє сподівання.
Зі слів банальних немічний протез
Нам не замінить силу поривання.

21 лютого 2026

 твоя обачлива бездія
 непрорахований психоз
 чекають після душу й ліфта
 тролейбус до країни оз
 газон троянд у тихим вітрі
 зве хтось-іще землею роз
 кому й навіщо велич поз
 у цій розпачливій палітрі
 ми витончені ми нестримні
 ще попираємо цю грязь
 попри незламність і несхибність
 нема кому змінити нас
 знецінюючи ритм і рими
 фраз витонченість хист гримас
 

Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно.
Сумні надгробки вже сказали все.
Тепер їм лиш у відчаї мовчати.
На білому крилі не принесе
Потрібне слово янгол, що на чатах.

20 лютого 2026

 
ідеш у путь
іди у путь
у путь іти час
іди у путь
коли кивне бог, урешті
іди у путь
 
здійнявши галас
або тайком
чи був багатим ти
чи жебраком
коли кивне бог, урешті
іди у путь
 
дивись-но жінка
на вулиці
дивись-но хлопці із
поліції
коли кивне бог, урешті
іди у путь
іди у путь
 
 
 
 
 
 
 
 

 не тривожить і не бентежить
 мовби необережний зачин
 що здавалось твоїм і авжеж-бо
 паралельно було нічиїм
 при обставинах темних і грізних
 на задвірках великих подій
 у нон-стопі глобальної кризи
 крижанім вітровії нуднім
 убивати бути убитим
 замовкати ставати німим
 не боятися і не просити
 уникати неправедних рим
 відчуття сповідати посутніш
 що надійніше за відчуття?
 позабути збіговиська людні
 бо немає до них вороття
 

Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.

Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
І піде Блум в майбутнє на обжинки.

Прозорі сором, роздуми, гріхи,
Прозорий час, напівпрозорий простір.
Нап'ємося з прозорої ріки,
Аж поки жрець нам не промовить: "Пробі!"

20 лютого 2026

 національна незалежність
 народні танці рідний спів
 ще поки на правобережжі
 живеш одвертий всім усім
 природна мов буденна річ
 на місці вірнім і почеснім
 у радощах або журбі
 цей спіх автівок і причепів
 на тлі полів у світлі злотім
 зернá яке зійшло для жнив
 під небом лагідно безоднім
 що ллється мовою без слів
 подібне знайдеш і на сході
 поміж калин і соловʼїв
 та мусиш бути наготові
 у незалежності своїй
 

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

"Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.

У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу...
Розплющую очі... І сльози... О, Боже!

Сюжет серіалу стирається вітром.
Іспанською мовою пишуться титри.
"Матуся" іспанською буде "mamita" -
Шепоче світанок, жалобою вкритий.

Ти снилась мені, безпорадна і хвора,
І навіть надія лунала мінором.
Прокинувся. Більше не маю сил жити.
"Матуся" іспанською буде "mamita".

Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.

Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Хоч божився шайтан,
Що він «русскій Іван»,
Та шайтану хана в Дагестані.

Мафіозі тамтешні у Ржищеві
Все накручують ставки завищені.
Хоч крути, хоч верти,
А по ставці плати,
Бо інакше не жити у Ржищеві.

Шимпанзючка із Феофанії
Опинилась в поганій компанії.
Три бандити – койот,
Оцелот і єнот
Верховодять у Феофанії.

До салуну у центрі Харбіна
Учащають старі хунвейбіни.
Заснував той салун
Ніби Мао Цзедун –
Поважають його у Харбіні.

То дощ холодний, то нервовий сніг.
Спектакль природи чи її тортури.
Ти до мети крізь вічність швидко біг,
Крізь творчість пробирався до натури.
Біжить крізь сніг стрімкий єдиноріг.
Стоять застигло крижані скульптури.

Природа іспит приготує нам.
Слабким не місце в цьому Колізеї.
Її шляхи нагадують бедлам.
Спочинемо із бивнем у музеї.
Помолимося сніговим богам.
Зими жорстокість, ніби лють Вандеї.

20 лютого 2026

Металися бурі, згори гримкотіло,
Ще голод додався до різних всіх бід,
Але не розпалася ти, не зотліла,
Не зникла, як спалах комети чи слід.
Ти глибоко дуже пустила коріння
І стала сильніше давно від трави, -
Найкраща країна, - моя Україно,
Заради свободи і правди живи.
Радієм багато, сумуєм чимало
І віримо в щастя своє будь-коли, -
Тебе, Україно, в піснях уславляли,
Повік боронити тебе присягли.
Відважно стерпіла страждання і болі,
Щоби досягнути високих орбіт, -
Змужніла в боях за повагу та волю,
Дивуй і надалі звитягами світ.
24.08.26

 
Трава волоссям, а ти левиця на осонні
Неспокій твій, уста зволожиш язиком
Вино ллючи, твій згляд зустрів мій, сяючи
Твого лиця торкаюсь пальцем, знаючи
 
Для мене ти – Вода, яка танцює
 
 
✴
 
О леді, ти – Вода, яка танцює
 
Осінні листя, у тім огні, де ми лягли
Горять на попіл, так само, дні оце мої
Все відчуття, все твої очі, сяючі
Години пам’ятні, земля, сіль, квіти, линучі
 
О, прощавай, Вода, яка танцює
 
 
 
 
 
 
 
 

 на що мені сумнівних істин
 проблем закреслено потреб
 я радше обираю відстань
 і незавершений портрет
 кидаючи в простий горнець
 відомі всім інгредієнти
 додам іще насамкінець
 дещицю прянощів секретних
 моє життя щось типу хобі
 можливо навіть уві сні
 ношу який завгодно одяг
 й пишу про це чому би ні
 

Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.

А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Не розпалять палкий вогонь.

Неозвучених слів обійстя
Вже давно, мов провалля рим.
Ну а мрія мені: "Не бійся!
Залишайся завжди сліпим!"

Знову лізуть у душу люди,
Телефонний дзвінок: "Алло!"
Розумію: тебе не буде...
Та ніколи і не було!

Не чекає мене на розі
Дивна зустріч. Мовчить кларнет.
В сірий світ, що живе у прозі,
Необачно прийшов поет.

Літні спогади - вже не друзі.
Друзі - тільки рядки сумні.
Я - заручник своїх ілюзій!
Може, й смішно... А, може, й ні.

Але іншим я вже не стану!
Хай дорога моя - крута,
Героїні мого роману
Я в нікуди пишу листа.

І на відповідь не чекаю -
Повертається лист назад.
Тиха музика небокраю -
Нескінченний мінорний лад.

О, натхненна моя омано!
Правду болісну не прийму:
Непотрібні мої романи,
Їх читати нема кому.

Компромісів мені не треба
Та вразливого укриття.
Так і буду лише про тебе
Тихо мріяти все життя.

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026

Не впевнена, що знову покохаю,
уже достатньо любощів почуто.
Нехай воркує горличка у гаю,
а там подивимось, як далі бути!
А там побачимо, що нам наврочить
циганка-доля на міфічних картах.
Можливо, не пізнавши білі ночі,
ми нігтя одне одного не варті.
Боюсь розхлюпати останні сили
на хибні вежі золотих ілюзій.
Я іншого вже називала милим,
і звикла, що з тобою тільки друзі.
Для тебе відкриваю двері дому
і слухаю душі печальну скрипку.
Поставимо масні крапки на цьому,
бо сивий голуб серця б’ється в шибку.
Іще звучать його слова ласкаві
прекрасною сонатою Шопена.
Немає в мене жодної підстави
чужого називати нареченим.

22.08.2026р

 у звичайних розмовах
 за столом чи на виході
 в обговоренні
 різних речей
 за суперечками деколи
 й іноді кпинами
 не лінувалися
 звертатися до імен
 а також адрес
 хоча оминали приватне
 за дверима їхніми
 щодо поезії
 вона була часом
 усюди скрізь
 навіть коли покази
 термометра
 сягали плюс сорок
 за цельсієм
 щирість і зичливість
 хтось щось порадив
 порадів за тебе
 кудись підвіз
 були так само поезією
 без особливо словес
 для ефекту
 вигаданих кимось
 їжа
 особливо
 приготування їжі
 хатні рослини
 світло й тінь на паркеті
 пух сокора
 кружляючий кімнатами
 того що протяг
 і немає чим дихати
 тисячі інших моментів
 інших осяянь
 безлічі
 

Невеличку лікарню Бангкоку
Захопили пірати знаскоку.
І погнали в полон
Кільканадцять колон
Персоналу лікарні Бангкоку.

Терапевти лікарень Цхалтубо
Набираються знань із "ю-туба",
І з "ФБ", і з "ВК".
Ходить плітка така
І в медичній газеті Цхалтубо.

Пацієнтів лікарні в Кувейті
Виліковують грою на флейті.
Не знайшлося гітар
І зламався дутар
За тромбоном услід у Кувейті.

Клієнтуру лікарні у Конго
Виліковують брязканням гонга.
Відступила чума,
Вже й холери нема
І на всіх територіях Конго.

Від Обухова до Сарагоси
Компенсує запори й проноси
(що турбує кого)
Комісар ОСАГО.
І радіє народ Сарагоси.

Багатіють букмекерські фірми
При лікарнях і цвинтарях Бірми.
А роботи на гріш –
Прибігаймо скоріш
Грабувати букмекерські фірми.

Офтальмолог лікарні в Баштанці
Пацієнтам прописує танці.
А вино – логопед.
На три роки вперед
Утворилася черга в Баштанці.

З божевілень Глевахи та Орші
На офшори виводяться гроші.
Йде за траншами транш
Крізь Босфор і Ла-Манш
З божевілень Глевахи та Орші.

В козелецькому психдиспансері
Трамадол подають до вечері.
Не знайшлось ЛСД,
І немає ніде
Мухоморів у психдиспансері.

Пацієнтів у львівській лікарні
Лікували медсестри примарні.
Процедури такі ж –
І тотальний падіж
Припинився у львівській лікарні.

07.2017.

Розлилась повінь. Грона почуттів
Розкинулися далями-лугами.
Це голоси загублених життів,
Покликаних незнаними богами.

Розлилась повінь і кудись пливе,
Не знаючи спочинку, меж, заслони,
Заповнивши собою все живе,
Здолавши незборимі перепони.

Так пристрасть вибухає і біжить
Велично магмою несамовито.
Киплять потоки молодечих жил.
У цих полях колись уродить жито.

А зараз шал нескорених стихій
Нехай несеться у степи й долини.
Буяє повінь, ніби лиходій,
Не чуючи благання і молитви.

19 лютого 2026

 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
Сумно, але пішли, аніхто не прощався
На Щурі були бриджі, в Пумби галстук смугастий
Несли зі собою мішок триногій
За ріг повернули, не вертались, на бога
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Капітан божевільний нелегальним найшов
Яблука атональні, жар ламповий
І щурячу колекцію собачих лап і ніг
 
Капітан божевільний, що склав їхню долю
Сміявся й скакав навігаторським ходом
Брама обернулася на дерево ґінкго
А його протез із’їв черв і розсипався він, ото
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

 поет задовольняє
 власний смак
 чи несмак
 це окрема тема
 поетові подобається так
 й ніхто й ніщо
 ніяк його не зверне
 гопак чи навіть краковʼяк
 конспірологія
 чи пропаганда
 геть дешева –
 він
 думку ухопивши пре
 мов танк
 через бентегу ізненацька
 смуток щемність
 на цім шляху
 у цій дорозі він
 себе шукає
 вимагає віри
 зʼясовує для себе ху із ху
 він судить безпощадно
 але щиро
 цей світ недосконалий весь
 у строфах ревних
 у струнких катренах
 щоби читали
 щоб зітхали десь
 учили щоб напамʼять
 достеменно
 

Кручусь по колу в душних соцмережах,
Шукаю правду, славу і красу,
Шукаю стрімголов і обережно
І п'ю несамовитості ясу.
Верчусь, марную час, іду по колу,
Шукаю друзів і новий роман,
Та натрапляю на духовну колу,
А в голові утома і туман.
Оскома від мереж наздоганяє,
Макітриться важезна голова.
Зістрибую з шаленого трамваю
У мураву, де істина жива.
Не хочу повертатися у душність
І у банальність, споконвічність зла.
Не йдуть зі сцени злоба і байдужість,
Мов перепріла, вигасла зола.

18 лютого 2026

Ой, на вулиці жара-
Неймовірна спека!
Я би м в Арктику поїхав,
Та ж вона далеко!

Я до чукчів би м хотів,
Чи до ескімосів,
Бо у Неньці я від спеки
Скоро здохну зовсім!

Сорок градусів в тіні-
Це ж вам не ігрушки!
Юж посохли всі ябвінки,
І сливки, і грушки!

Аж на складах погоріли
Вшитки файні льоди!
Люди сидят по підвалах,
Чекают погоди!

Сонце пече, як в Африці,
Юж сохнут озера!
Такой спеки не памятам
Нигда дотепера!

21.08.26

В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
Значить це, що ти підріс,
тож не треба зайвих сліз.
Ти — маленьке жабеня
остаточно вже пів дня.
Ти — амфібія тепер.
Навіть рибі носа втер!»

2017

 падати із тобою
 або літати
 дальше та більше
 аніж я гадав
 сумніватися
 але чому би не
 стриваючи
 із нетерплячим
 сумом
 відкритий чек
 як довго ще
 припали ще цикути
 дай спокій
 прийми за честь
 навіть якщо тебе
 от-от знудить
 усе є не тим
 чим намагається
 бути
 авжеж ключове
 слово тут
 ʻ є ʼ
 

Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?

Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Не знав зовсім я ще таких слів.

Кінозал зі широким форматом,
Бачу поряд Тебе я у снах…
Як приємно усе пригадати -
Років наших буяла весна……

20.08. 2026

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026

Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
бараболю споле:
огірки, томати.
Заясніє поле
літом пелехатим.
У снопи духмяні
зав'яжу тумани,
китиці шавлії,
кучерявий сонях —
пагінець надії
у моїх долонях.

20.08.2026р

Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.

Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
вночі.

Як сонцем не крути, любов недосконала
у перелюбстві розчиняє міражі.
То ти мене ловив, а я тебе спіймала
на лжі.


19.08.2026р

 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
Ось убивця на дорозі
За мізки в нього жаба порска
Такий лінивий день
Бав собі дітей
Підвезеш чужинця, знай
Сім’я твоя сконає
Убивця на дорозі
 
Ти усе люби мене
Ти усе люби мене
Прихились плечем
Поясни як є
Від тебе світ залежить
& Життя без меж
Ти люби мене
 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
 
 
 
 
 
 
 

 скажи мені скажи
 чого нейметься вітру
 за вікнами хлипкими
 розсохлими дверми
 що він прожити мав
 що саме донести
 і що із цим робити
 на світі вітровім
 ошатно безпросвітнім
 учора завтра нині
 втрачаючи години
 років тотожних діб
 вслухаючись у вітер
 лункий безмовний
 прикрий
 

Поклич мене зажуреним сонетом -
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.

Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
Зі світла почнемо свою добу.

Поклич мене замисленим квартоном...
Прийду! Вина пів келиха залиш!
Нас коронує осінь гірко-сонна,
З тобою допишу останній вірш.

Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...

Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?

2010

Яка палка гармонія і дикість
Цієї пари, що руйнує світ
І трощить скелі, мов несамовитість!
Летить у небо пристрасть, як болід.
Вони злились, не можуть зупинитись
На березі, мов непоборной цвіт.

Такий коханець гарний і потужний
В обійми взяв, як у міцний полон.
А діва стогне і по морю тужить,
В яке її веде сам Аполлон.
Порвалися у кіфареда струни
Оспівувать жагу тендітних лон.

Хай море оспіває - там багато
Глибинної енергії небес.
Приймають хвилі, як дбайлива мати,
Закоханих між небезпечних лез.
Ніхто не буде їх уже картати.
Навколо пальми грають полонез.

17 лютого 2026

 у сутінок
 вагоміших відлуннях
 чи вистачить мені
 завзяття чи снаги
 казати щось посутньо
 і невмисне
 зворушуючись
 напростець углиб
 виходячи із дому
 чи із бару
 на самоті
 авжеж на самоті
 у тьмяну синь
 магічну цю примарну
 в усім знайому
 та щоразу іншу синь
 котра тобі назустріч
 променадно
 розходиться неквапно
 через мить
 а ти осмислюєш
 ледь чутний
 забуттєво давній
 ладан
 у самоті
 нічних
 обіймах
 тьми
 

Ураз погода зіпсувалась.
Потоки бруду, як вулкан.
Чи зможе у багнюці Вагнер
Створити музику? Чи Кант
Спроможен думати, як варвар?
Абсурд виконує канкан.

Потоки бруду полилися
У душі і на тротуар.
Відлига грає пізнім Лістом.
Крадеться лисом наш звіздар.
Похмурим і торішнім листям
Вульгарність пре із Ніагар.

Народження весни потворне.
Воно не може породить
Барвисті кетяги і грона,
Мов неповторну вічну мить.
Тому найвища нагорода -
Це острів у морях століть.

16 лютого 2026

 
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
Студент приїжджий відати хотів
Що таке справді є
Слони бігають із левами
Колом Пікаділльським?
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
Вусата пані радила мені
Не зчиняти ремства
Бо мені нечемність
Лише зашкодить
А тут і розвідник курей
Його борода руда
Його сестра крута, фургона водить
 
Сміючись газонові
Забив я лунки в гольфі
Сорок два трудівника трудили
Порпались у злоті
Навіщо знати їм, що я – Худий Джон Сілвер
 
Джонні-Доробало кружляв оце
У чорним, що чад, плащі
Його поцупивши у
Снігової баби
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Зі сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
 
 
 
 
 
 
 

 хоч не упевнений
 а все блукав би знаєш
 світ заочі
 стежками або так
 абищо не шукаючи
 бездарно
 між стін байдужих
 серед вуличних собак
 під хмарами зі сонцем
 неяскравим
 шрифтами написами
 сторінками ще книжок
 при тямі безумовно
 із чуттями
 через легкий екстаз
 чи навіть шок
 стрічав би власне я
 заледве знане
 дивився би на себе
 з-за плеча
 не слухав жодного
 як-от потрібно саме
 про що молитись
 і по чім свіча
 що є розумним
 і належним явно
 кому я винен апріорі
 щось
 для чого непотрібні
 ці блукання
 чому йому нічого
 не вдалось
 

Не віриться, що нині понеділок
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
У понеділок ти летиш на гонку,
Врізаючись у кригу давніх снів.
Захована у переметах гордість
Воскеснула у завірюсі днів.
Цей понеділок гонить на галеру,
У рабство, у ненависну тюрму.
В пустелі не побачиш ти гетеру,
А змучену приреченість саму.

16 лютого 2026

Стрибнути вище голови
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.

Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг
і на долонях порох.

Псує поезія сумна
вам настрій легкокрилий,
та не моя у тім вина,
що бачу скрізь могили.

Розбиті села та міста,
вдовинний відчай крику.
Хіба ж я повна сирота —
безродна та безлика?

Переживаю за дітей,
онуків, землю рідну.
Виймаю скалки із грудей
курсивом відповідним.

Від злості, Боже, борони,
бо я не з тих, що з скраю.
Танцюйте на кістках війни,
я сльози позбираю!

28.07.2026р

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
У думці – де правда, де здравиця.

Наснага убита принукою
Писати, по суті, однакове.
Тому і можливість відшукую
Відбутись у прозі Аксаковим.

Та все ж і рядка не писатиму
Про хтивість і ласку дівочую.
Таких я знімаю по-всякому,
І лагідністю заохочую.

Навіщо займатись писаннями,
І щось про інтимне патякати?
Займімось ділами прадавніми,
І будьмо майстрами завзятими.

 як ми сиділи на трибуні
 на стадіоні авангард
 що також міг би зватись юність
 в країні сумнозвісних рад
 у день із дощиком серпневим
 що до обіду вже ущух
 як ми сиділи просто неба
 усіх побачень і розлук
 було нам затишно і зручно
 у вогкім літеплі земнім
 а наша випадкова дружба
 не вимагала проб чи змін
 було нам затишно мовчати
 про що завгодно сам на сам
 хоч згодом я тебе утратив
 ми досі там і досі там
 

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

 
Зійде ніч, у млі розтане ліс
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Жнивували у цім краї
Убрав бірюзу небес арлекін, арлекін
Танці тих дітей на вигоні
Сміх їхній променів, майорів, лунав усім
Ось і замовк, і картина відцвіла
За пломінням камінним
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Ні, усе не згублене
Як світло явиться на світанку
І прозрієш ти
Барви замов і поверни кольори
 
 
 
 
 
 
 
 

 у поетичній жилі
 осені бажання
 поет прохає осені
 що зробиш
 ще не летять птахи
 у вирій
 листячко не вʼяне
 але поетові кортить
 оспівувати осінь
 покинути
 знемоги літні ранні
 сієсти піт
 розжарені дороги
 бо в осені атож
 прозоріші
 та жилавіші станси
 і танці в мештах
 цікавіш
 аніж
 у шльопанцях
 на босі ноги
 уславимо імлу
 розмоклих
 ароматів плин
 дерев стриптиз
 душевність
 погребальну
 церковну месу тих
 меланхолійних
 рясно слів
 щоби журитися
 за всім
 ще й ще раз
 уостаннє
 

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026