Впаде відтята голова до ніг:
«Ну що, скажи, всесильний Ґоліяте,
така за самовпевненість розплата?
За тисячу ночей в яких ти міг
примножити добро у цьому світі,
але була одна жага – убити…
Прийшов, як сніг. І підеш, наче сніг».
Перекуємо ми мечі на рала,
скільки б війна ця клята не тривала
жаданий мир осяє наш поріг.
19.11.24р.

Небеса дриготіли - прорив залізяччям,
Яке несамовито мчалось до когось.
Враз вдалині вибухало зовсім незряче,
У полі голім, чи десь за сивим рогом.
А часто летіло оскаженіло-бридко
І падало, - розриваючи будинки.
Лилися сльози дощами по мідних ринвах,
Руїни...спаплюжені, зламані спини.
Повітря чуттєво димилося, гірчило.
Горіло полум'я у душах невинних,
Пекло, ніби все вкрилось припудрене чилі.
Найбільше лихо відчувала людина.
Трясло харків'ян, мов у пропасниці. Лунко.
В Запоріжжі рятувальників скосило.
Пронизувало до болю страшне відлуння,
Просили допомоги в Божої сили.

Як хороше в осінньому саду.
Ще б трішечки тепла мені в долоні.
Дерева у осінньому меду
Завмерли чарівливо на осонні.

Притихлий вітер до землі примерз...
Стоїть незвична тиша урочиста.
А ясен обгорнуся геть увесь
В гірлянди золотавого намиста.

Зелено-жовті барви ще цвітуть,
Хоча вже середина листопаду.
А неба блідо-чорна каламуть
Нависла парашутом понад садом.

Наморщилися чола у дубів,
Ворони раптом люто розкричались.
Від холоду аж погляд задубів.
Мов провіщає він зими навалу.

12 листопада. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Вітре, як ти вієш дуже!
Хочеш, мабуть, розігнати
Чорний сум, що містом тужить.
Не старайся, вітре-брате.

Молитов там шепотіння
Поніміло, непочуте,
Там кутками сірі тіні
Не дадуть себе здмухнути.

А сльозами повен келих
У вигнанця на долоні.
Божий млин повільно меле:
Учорашнє - не сьогодні.

Боже мливо ще у хмарах,
Димом сірим оповите.
Міста вбитого примару
Не роздмухуй, брате-вітре.

Бродить нею дух ворожий,
Дотирає в порох камінь.
Ти ж повієш, знайдеш може
Поміж пилом фантик давній.

Той малий, що з'їв цукерку,
Десь далеко, він - вигнанець.
Чужину смакує терпку,
Полохущу і незнану,

Поки мелють Божі жорна
За його сльозу розплату.
Не впаде безкарно жодна -
Знайде кара винуватих.
...
На руїнах з бур'янами
Поросли кленки за літо,
Ніби злодії у рами
Простягають руки-віти.

Стишся, вітре. Пізній промінь
Тіш, а стане сонце низько,
То заграва, ніби спомин,
Фантиком у тінях блисне.

І не глінтвейн пила, а тугу прохолоди.
Сльота з небесних сит трусила сльози.
Не тільки за вікном нудна нічна негода,
Давила повсякденна млосна проза.

Утомленій душі хотілось знову злету.
Хоч скелями стриміли міцно стіни,
А все це сталось несподіваним дуплетом,
Коли вже не чекала переміни.

Крізь негідь променем любові, мов сонетом,
Торкнувся ніжно серця в пізню осінь.
Відчула пристрасть пасодоблю не паркетну,
Бо бачила в очах глибоку просинь.

І

У літнім парку повсякчас
Я задивляюся на Вас:
Волосся кольору — Шампань,
В очах — лавандовий туман.
Усмішка сяє на устах,
Як промінь сонця в небесах.
Красива й ніжна водночас —
Усе при Вас... усе при Вас!

Приспів:

Чудова, жінко, все при Вас,
Хоч вічність розділяє нас,
Від Вас очей не відвести,
О, де б мені таку знайти?
Та, видно, мрію я дарма,
На жаль, ідете не сама.
О як би я хотів хоч раз
Потанцювати з Вами Вальс.

ІІ

Чому ж у кольоровім сні
Ви не судилися мені,
Коли ще квітнула весна,
Бентежна юність чарівна.
Душі не втратьте і краси —
В любові Вам іще цвісти,
Плекати личко, мов атлас...
Усе при Вас... усе при Вас!

6.11.2024р

Мережать, манять мапи мітки,
Мандрує Муза мегасвітом.
Мажор-мінор - метаморфози,
Мадонна мила, мов мімоза.

Митець-мороз малює містом,
Міркують мундрагелів мізки.
Моментом - менестрелів мрії,
Міцніє мовна миттю міра.

Мінливості манери, мрева,
Мигтіння морем - мана меви.
Мугиче Муза міфо-мантру,
Мелодію магічну мандрів.

Листопадило на душі, листопадило,
Бо осінній повіяв вітер.
Де та юність моя - білоквіття із саду?
Не вернути цвіту на віття.

Листопадило на душі, листопадило.
Де ж широка юності стежка?
Листя золотом, золотом сипало й падало,
Оживала згадка-мережка.

Листопадило на душі, листопадило,
Замрячили хмари дощами.
Лиш на рідній стежині знайду я розраду,
Що відчинить осінню браму

Чи є закони у війни
У двадцять першому столітті?
Життю немає вже ціни,
Ламають нелюди завіти,

Що Богом дані для усіх.
Росія знищує цивільних.
Взяла на душу смертний гріх,
Зробить рабами прагне вільних.

Злочинні дії повсякчас:
Стріляють підло в полонених,
Тортури людям - це ж бо сказ.
Не приховать руїн наземних.

Гаага спить, ООН мовчить.
Мабуть, прогнили всі манери.
Агресорська ракета мчить -
Закони тільки на папері.

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Збирає серпень зорепад
В саду граблями,
Я повертаюся назад
В обійми мами.

Смакую з маком пироги,
З повидлом штрудель.
Пилок ванільної нуги —
Дитячий будень.

Метелик в кучерях рудих,
Немов камея.
І манівці ведуть кудись,
Не знаймо, де я?

Широка цáрина, трава
Під поясину.
Ромашка пахне польова
Гірким полином.

Лоскочуть верби золоті
Крилате небо.
Жар-птиця у височині
Згубила гребінь.

Іще сметана на губах
І полуниця,
І сон блукає по казках,
Бо так годиться.

Блакитно-жовті кольори
На сарафані,
Ще райських яблучок дари
Збирає Каїн.

Ще вічністтю в одній добі
Даль босонога.
Вдивляюсь в очі голубі -
А бачу Бога.

24.10.2024р.

У графськім парку листя намело,
Холодний вітер щипле змерзлі віти,
Багатолюдне стишилось село,
І замість птаства десь щебечуть діти.

У річечці зіщулилась вода,
І брижі, наче гусяча та шкіра -
Біжить їх руслом ціла череда,
Вже від тремтіння конвульсійно-сіра.

Ще сонце золотить верхівки крон,
Свинцеві хмари мають відблиск міді.
І воркувальне каркання ворон --
Напівтепло осінніх краєвидів.

На лавці вже не всидіти мені,
Бо холод заповзає і під поли.
Кидає він пориви навісні,
Руйнуючи гармонію довкола.

18, 22 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

На цьому, думала, усе...
Я розповім вам що до чого, —
Мене мій біль у вир несе,
Щоб познайомитися з Богом.

Над хмарами в безмежну даль
Лечу на крилах білосніжних:
Блищить Ярила пектораль,
І серце огортає ніжність;
Немає смути, благодать
Заполонила простір неба,
Яскраві зорі мерехтять,
Як золотий на сонці щебінь.
Святий Петро ключі згубив
Від брами в рай і як на лихо,
Я чую гаспида зазив,
Здаля кричить несамовито.
— Іди зі мною, ти моя,
Твої гріхи — пудові гирі.
Закінчився земний вояж
У темній і глевкій могилі!
На тебе, радість неземна,
Чекає пекло з нетерпінням.
Ти знаєш в чім твоя вина?
Причина є — гріхопадіння!
Поглянула з небес униз,
Узріла тіло бездиханне,
Та раптом зло прорізав спис
Божественно зірчасто-сяйний.
І янгол затулив мене
Від божевільної потвори.
Миттєво кануло жахне
Створіння в морі неозорім.
Іще тремтіли пальці рук,
І переляк в очах не танув,
Коли чортяки чорний крук
Враз розчинився у тумані.
А янгол мовив, — ще не час
На вагах зважувати вчинки.
Твій вогник у душі не згас,
Хоча життя на волосинці.
Іди, і щирим каяттям
Наслідуй Божі заповіти —
Від подиху до забуття
Вчимося по воді ходити.

Я не готова, лячно ще
З'явитися на суд небесний...
Прокинулася... в горлі щем...
Сльоза і тиша безтілесна...

22.10.2024р.

бувай любий-милий
цей сон вже розтав
тебе я любила
як поле - вода

тобі дарувала
свій видих і вдих
та серця - не стало
і біль - не затих

приспів:

у обіймах осені
холодно мені
ночі - розпорошені
облетілі - дні
мандрами до вирію
зайняті думки
може там їх вигрію
лід у снів тонкий

бувай не запитуй
ким був ти і став
сльозу вже пролито
солоні уста

я серце відкрила
щоб ти з нього збіг
забрав - що хотіла
лишити собі

приспів:

у обіймах осені
холодно мені
ночі - розпорошені
облетілі - дні
мандрами до вирію
зайняті думки
може там їх вигрію
лід у снів тонкий

Те місце, де родився і живеш,
Найкраще в світі, найдорожче серцю.
Любов на все життя ти бережеш,
Тут джерело єдине і кубельце.

Одещина - мій рідний отчий край,
В якім живуть прості і щирі люди.
Є синьоокі ріки тут: Дунай
І Дністер, Буг Південний і Тилігул.

А центр області - Одеса-місто.
Морські порти і пам'ятки природи.
І Чорне море і озер намисто,
Картал, фортеці і лиманів води.

Це дивосвіт і фауни, і флори.
Веде височина Подільська вгору,
Рені-планета, в небі ясні зорі,
Так любі заповідників простори.

Густі діброви і поля, ліси.
І степу, виноградників безмежжя,
І трави з діамантами роси,
До рідного села дороги-сте́жки.

Одещина...Подільський наш район,
Тепло величних златоверхих храмів.
І чорнозем родючий, і зерно,
Лиш засівай, плекай сади розмаю.

Хіба забудеш?
Слова, що говорив
Проникли в душу
Непомітно так.
Яскраві будні,
Бадьорості порив
Влягався плюшем,
відчувався смак.

А зараз тиша,
Осінняя журба.
Вже дні пожовкли,
Схилена трава.
Сумує вишня,
І тих думок юрба.
В минулім жовтні
Пам'яті ужва.

Якби вернути
Ніжності хвилини.
Чуттів всесилля,
Бо ніби гріє.
Поникла ж рута,
Холодніє днина.
Слабіють крила,
Слабіють мрії.

І вже не можна
Повернути долю.
Не стане вишня
Молодою знов,
Бо осінь схожа
На луну у полі.
Бринить колишнє,
Мов душевний схов.

У серці відлунює пісня чаклунки —
струна обірвалася... тиша німа...
Коли наступає завія в стосунках,
то правду під снігом ховати дарма.

Любов це не рай на дубовім ослінці,
що душу бентежить ліричним дощем,
а ніжність й тепло подароване жінці,
цілунків ласкавих мураховий щем.

І запах п'янкий феромонів чудесних,
що стелить цнотливі лілеї довкіл,
вервечка духовна сплетінням тілесним —
солодка шовковиця пристрасних тіл.

Лелітки в очах і шампанське в фужері,
пестливі обійми блаженних ночей,
зашторених вікон червоні портьєри
від злого пристріту відьомських очей.


15.10.2024р.

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Гойдається у ретро стилі осінь...
Той парк рудий із фейєрверком листя,
Той падолист триває наче досі,
І сонце те ж із променистим диском.

І кличе в юність неба сіть бездонна,
Під ним зустрілись очі сині вперше,
Не знаючи, що приготує доля,
Який для них у неї щастя сервіс.

Гойдається у ретро стилі осінь...
Невже промчалось те кохання ланню?
Крилата пам*ять, ніби в долі просить...
Продовження осіннього роману.

В саду прекрасному моєму
Заснула осінь чарівна.
І золотаву діадему
Сховала в листячку вона.

І так поблискує лукаво,
Немов підморгує мені.
І стелить запашні отави
Як ложе, у солодкім сні.

І я, здивовано-щасливий
Вдихаю щемний запах їх,
Сп’янілий, поринаю в диво,
Неначе падаю до ніг.

І ковдрою вкривають хмари,
В обійми ніжні тихо йду...
Кохання чудесами марив
Я тут, в осінньому саду.

3 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

День поховала ніч,
ладаном пахне мла,
з Господом вíч-на-вíч
щирою не була.
Зиркаю в даль тепер,
бо припекло як слід.
Батько давно помер,
мати, як визрів глід.
А восени сестра
скучила за бузком.
Може, й мені пора
зринуть у вись крилом?
Простору шлях крихкий
спробувати на смак?
(Впала у чорторий...
вибратися ніяк.)
Щемний небес мотив
зваблює віддалік.
Той, хто мене любив,
дивиться в інший бік.
Хмари снують жалі...
служить мамоні храм...
той, хто мене жалів,
спасу шукає сам.
Хата — стара печаль —
спогади огорта.
На превеликий жаль,
кругла я сирота.
Мов безпритульний кіт
біль мій сам пó собі.
Певно, зійшовся світ,
Боже, лиш на Тобі.

3.10.2024р

Скажи, рідненький, як тобі живеться
у затишному зорянім раю?
Мені ж ніяк не відірвать від серця
того, кого без пам'яті люблю.

Вже третя осінь, за вікном ридає,
перецвітають квіти чарівні,
сніг білими кульбабами над плаєм
летить назустріч осені й мені.

Ти знаєш більше ніж я зараз в змозі
безмовно повідомити тобі.
У сіті маскувальній на порозі:
зелені стрічки, чорні й голубі.

Дороги не знайти, не подзвонити,
по річці забуття пливуть човни.
Життя збирає у дозрілім житі
останні сльози — зернята вини.

А там за потойбічною стіною
блаженна тиша, та чому ж туди
за благодаттю, миром, супокоєм
ніхто з живих істот не хоче йти?

Хіба ж не я, у кров коліна стерши
об шлях чумацький, впала з висоти?
Найлегше не дивитись в очі смерті,
найважче гідно до небес дійти.

2.10.2024р

Шістнадцять голубів знялися в небо.
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить.
Коли ж тобі таки воздасться, враже?
Заллється в горло порція смоли?

Із пекла чортове коли всміхнеться рило:
Заходь, для тебе маю вічність мук!
Котлів мільйони, щоб усім хватило -
Багато ж вас, як на гноярці мух!

Коли? Коли? Стискає серце відчай
За тими, хто додому відлетів,
Де сорок кіл, і зорями - у вічність...
Коли ж ти, враже, щезнеш в темноті?

Прівєтік! Здрастє! Как дєлішкі?
Папіл лі водочкі с утра?
Сєгодня сабантуй у Мішкі,
Пайдьом, хлєбньом, уже пора.


У вишиванках півстолиці
Жує непотріб у ротах.
І це прещирі українці
Чи збайдужіла гопота?


І тут, і там, усоте, знову
По вухах лайки б'є батіг.
Яка ж гидка російська мова!
Балакать нею - смертний гріх.

1.10.2024р.

Не треба так несамовито
шукати винних без вини,
допоки в душу не забито
цвяхи іржаві восени

Хоча покинути пернатим
гніздечка теплі довелось,
нема підстави сумувати,
коли тебе зігріє хтось.

Від сніжної зими чимдалі
тікають в ирій журавлі.
Немає місця для печалі,
коли едем є на землі.

І для нудьги нема причини!
Не втратить небо бірюзу,
якщо в сумних очах людини
ти бачиш Господа сльозу.

Допоки ще бентежне скерцо
втішає дзвонами церков,
не відцвіте у чуйнім серці:
надія, віра і любов!

30.09.2024р.

Плекають чарівне вкраїнське слово,
І зберігають мудрість споконвічну,
І досвід поколінь, потужність мови
У книгах, що до себе ваблять, кличуть.
Бібліотекарі зустрінуть радо,
(Бо тут працюють чуйні і уважні),
Знайдуть потрібну книгу і порадять.
Повірте, читачі, їм це неважко,
Бо дуже люблять, звісно, свою справу.
Щоденно в клопотах про цінність книги,
Проводять заходи завжди цікаві.
В " Бестселері" душевні в'яжуть ниті,
Талантів-диво розкривають вправно.
Бібліотека - рідна всім домівка
Культури і життя живі вітрила.
У світ фантазії і знань мандрівка,
Бо книги - це людські духовні крила.

Заплітає вітер віти тополині,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
У його промінні тішиться блакить.
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Утрачає листя свій зелений вигляд,
Тріпотить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Та ступає осінь тихо по землі.

Дощ у шибку стукає косий
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.

Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
В ній за щастя твоє "алло ".

Вітер кидає краплі косо,
Пам'ять лине в дні без тривог.
І вертає в холодну осінь
Де нам тепло було удвох.

Любити й вірити - є справжнє.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.

Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
В душі ж - чистіше, мов у храмі.

І відстояти з честю правду,
Про біль чужий не забувати.
Любити й вірити - є справжнє.
Не втратити життєву ватру.

Нужденному подати руку,
І віднайти комусь розраду,
Щоб серце не ятрили круки,
Любити й вірити - є справжнє.

Немічні промені сонця, що сонне ще,
Ріжуть туману навішену шаль.
Та не під силу дебеле полотнище
Ніччю затупленим іхнім ножам.

Човгають вперто, дирявлять настирливо,
Вже не такі і безсилі на взір,
Бо заблищала роса намистинами
В космах ніким не обірваних зіль.

В небі не видно негоди вчорашньої -
Хлющі, що змила серпневі пили.
Балка свіжіє зеленою чашею -
Трави доволі дощу напились.

А за хвилину - ні сліду туманного,
В обширі синьому променів шал.
І піднімається в небо Осанною
В сповіді і сподіванні душа.

В осені юній, у тиші блаватовій
Стверджує сонце своє торжество.
Боже, всього дарував так багато нам,
Й вибір - як вирок:чи тьма,чи єство.

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

1.
місячного сяйва мілина
ти і я
не випиті до дна
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогні
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

2.
ніжне облітання пелюстків
у думках
бракує маяків
ти і я
бурхлива течія
ти моя ти моя ти моя

приспів:
---------
дай мені
твіого меду скоштувати
доки ніч
нерозлучна
і жива
у вогнІ
серцю довго ще палати
ми одні
не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

не потрібні вже слова
лала-ла-лала-ла-лала-ла

Питаєте, чого це я сумую?
Бо самота навколо, самота.
І ніби все життя минає всує,
У бік незрозумілий поверта.

І що у нім? Яка краса чи втіха?
І зникло розмаїття, хоч любов
Горить, яріє чи палає стиха,
Та оживає в серці знов і знов.

Вона шукає барв нових, яскравих,
І лету дивовижного краси.
Допоки б’є ще струмінь величавий,
Як водоспаду пасма з небеси.

У чому річ, питаю все у Бога?
Холоне серце, мов дзвінкий кришталь.
Це осінь настає життя мойого,
І сповива в зажуру і печаль.

22 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Ми різні з Вами...Небо і земля,
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.

Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.
Згори дощить, внизу - глибока круча.

Ми різні з Вами - відчуваю я,
Бо в день квітневий срібний сніг щезає.
Мелодії не чути скрипаля...
Чому ж іще сльоза не висихає?

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

В обіймах матінки Природи
Люблю душею я цвісти.
Якби хоч тінь твоєї вроди,
Якби була зі мною ти!

І це високе безгоміння
Сміялося б із висоти,
Розвіялась печаль осіння,
Якби була зі мною ти.

Було би щастя так багато,
І щедрості, і доброти.
Співало б нам любові свято,
Якби була зі мною ти.

І неба океан безкраїй
Нам дощ посіяв золотий.
Лише тоді життя буяє,
Коли зі мною поруч ти!

20.09.7532 р. Від Трипілля) (2024).

Без тебе плачу я струною,
І пісня, наче темна хмара
Далеко лине із журбою.
Тебе чекати - мені кара.

Без тебе засихає квітка,
Хоч дощ періщить, як з відра.
Квартира, мов залізна клітка.
Невже це долі підла гра?

Без тебе кам*яніє серце,
Не бачу я земні принади.
Душа, мов висохле озерце.
Чарівний світ не має зваби.

І ось...з*явився, ніби сонце.
Твої цілунки – буйноцвіт.
Всміхнулось щастя у віконце,
Люблю з тобою цілий світ.

Так хотіла підгледіти: хто ж літній день торочить?
Променисті пацьорки фарбує у чорне, та
Добавляє помалу та впевнено їх до ночі.
І радіють об тім сумота, пустота й німота.

Хто ж то? Може, той ворон, що каркає надто бридко?
Підлетів над сухою вербою поволі, бо
Потягнулась за дзьобом проміння червона нитка,
За яку йому ніч обіцяла платню, либонь.

І даремно заграва ховає поділ за крони.
Хиже око вдивляється в обрій, пантрує, щоб
Не уґавити, як заблищить неслухняний промінь,
І торочок яскравих напхати у чорний дзьоб.

З тобою не запалювали свіч,
Не цілував мої ти ніжно руки.
Звучала пісня в горобину ніч,
Роїлися думки. Терпіння. Муки.

Лежали пелюстки сухих троянд
На клавішах холодних піаніно.
Нанизані роки і блиск гірлянд -
Співав дискант Лоретті Робертіно.

Лиш не почула кроки тихі я
В густих трояндах біля темних вікон.
І досі у душі твоє ім*я,
Хоч спільних не було у нас реліквій.

Майнули ген жовтаві коси,
Сяйнули очі на виду.
Це - чарівлива пані Осінь
В моїм з'явилася саду.

Ішла в бурштиновім намисті,
Музичний шурхіт ніг росте.
Замріяно торкала листя,
Воно ставало золоте.

Багряний захід за горою
Їй пестив пасма вогняні.
Ішла, манила за собою,
Ледь усміхаючись мені.

Я думкою за нею линув,
Як сонце, танули слова.
Зігрітий, мов осіння днина,
Дивився вслід і умлівав.

16 вересня 7532 р. (Від Трипілля), (2024).

Ти тільки не мовчи. Звучи! Гори!
Дарма, що день хлюпоче сумом сірим.
Як так - не вірити? У соломинці віра!
У ріг життя згинає? Ні, у ліру!
Бери і грай, ще хтось чекає гри.

А щоб не вгамувала німота,
Ганебний шепіт виривай із горла.
Заглушений громами, лийся горном.
Жени від себе тишу ілюзорну,
Щоб звичним животтям покір не став.

Зніміти не посмій, бо кожен звук,
Запертий у тобі, не дасть дихнути.
Мелодія притишиться забута.
Струна порветься, і накине путо
На крила мрій і на спроможність рук.

Якщо й чорнила змиються в хлющах,
Не витримає лист негод осінніх,
Слова ж твої залишаться насінням.
А жати будеш те, що сам посіяв.
А сіяв ти тоді, коли звучав.

Червоний водоспад трояндовий стікав -
То Муза із колючими шипами.
Її теплом торкала сонячна рука,
Пливли назустріч хмари в білій парі.

А я була твоєю Музою у снах,
Пелюстками лягали поцілунки.
В трояндові бутони ласку пеленав
І називав мене "моя чаклунка".

Плетистими трояндами запахла ніч,
Лагуною в*янкою - зваби рими.
Червоний квіткоспад побачили увіч -
Любов аж до світанку вилась зримо.

Як хочеться людині мати крила,
аби за хмари птахою летіть,
щоб оживала мрія помарніла
хоча би на недовго, лиш на мить!

Піднятися у марево безмежжя
і лебедем полинути до зір.
Надихавшись лазур’ю побережжя,
шугнути знову у життєвий вир.

То щастя невимовне – мати крила,
хоч подумки зриватись у політ
і відчувати невагомість тіла,
коли у тебе під ногами світ!

Не забувай мене в ранковім світлі свята,
Коли врочисто сонце розкриває світ.
І повногруддям дихає земля завзято,
Колише вітровій цнотливий диво-квіт.

Не забувай у день напружено-гарячий
У суєті людській бурхливої ріки.
Тебе одного дочекаюся терпляче,
Яку б нам прірву не пророчили б роки.

Не забувай мене в безшумний вечір смутку.
Відчуй, що у думках терпких лиш ти один.
І не зів*яла досі пам*ять-незабудка,
Немов води душа черпнула із глибин.

Не забувай мене в безмовну стиглість ночі.
До тебе в загадковість сонну прилечу
І ніжно-ніжно цілуватиму я очі,
Адже любов не сохне, це ж бо вічний чур.

Знімають люди селфі на смартфони
На тлі осінньої арт-модної краси,
Бо осінь пробігає марафоном,
Коралом, яшмою фарбуючи ліси.

Хітовий помаранчево-лимонний,
Цитриново-бериловий, агат-гротеск.
Новинки із осіннього салону,
Вбрання дерев, кущів - це розмаїття сплеск.

Залишаться на згадку фотознімки,
Бо згодом естетична осінь стане в "ню".
І вітражем завершиться мандрівка,
Як спомин пряного осіннього вогню.

Ще борюкає осінь літо,
Ховає спеку у кущі.
І моросять, ну ледь помітно
Старечо-немічні дощі.

Ідуть, ідуть і затихають...
Тепліє знову вітерець.
І рвана ритміка безкрая
Увінчує цей тихий герць.

У паузах стрекоче птаство,
І сходить спрагою земля.
Ворона будить сонне царство,
Звисає сонячна петля --

Арканить мокре листя важко,
Його висушує за мить.
Шукає воду стриж, як пляшку,
Бо знову випити кортить.

12 вересня 7532 р. (Від Трипілля) (2024).

До рук твоїх тулюся шкарубких.
Вони мені тепліші за осоння.
Ніжніші за усі м'які шовки -
Натруджені і затишні долоні.

Закрий мене плечима від жури.
Сховай мене в обіймах від тривоги.
Твій погляд так надією горить,
Що й у мені палає віри вогник.

Зігрілась ним, і дух не зледенів.
Зміцніла ним, і не знесла негода.
І злудою мутних напівтонів
Не вкралась у взаємність прохолода.

В тобі биттям сердечним зазвучу -
Притисни міцно-міцно! Я не проти.
Послухай - вітер біля нас ущух.
А як грозився бурею збороти!

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

Знову осінь із сумом вінчана.
Їй туманами - білий вельон.
Засипаєш журбу із відчаєм
Ти собою, о, земле-нене!

І від того, що сиро кутаєш,
Заливаєш себе печаллю.
Паперовими квітнуть рутами
Рівно виставлені причали.

Не по синім Дністрі, а Летою
Допливає вінок у вічне,
Що дівчам на Купала плетений.
Нене, плач, заспокоїть нічим.