Тече крізь білі пелюстки
з небес потік жовтаво-млявий,
поснули соковиті трави
на березі Дунай-ріки,
шепоче щось верба плакуча,
хмарини збилися до кучі,
між них видніються зірки…
і тіні дві, то ми з тобою

Хоча багато втрачено,
Украдено й загублено,
Але за все пробачимо
Тому, кого ми любимо.
І лагідно, і яросно
Чимало кожним сказано,
Щоб не були на старості
Минулих вчинків в’язнями.

Мелодію оновлену та чисту
Почав співати квітень запашний.
Портрет весни замріяно-барвистий
Залишиться без змін у час нічний.

Всіх радує смарагдове намисто,
Прийшов до влади настрій весняний.
Крокую крізь позеленіле місто,

В своєму колі ти один…
Кудись дівались конкуренти
Димить… можливо і не дим
А може згУби елементи
Яких завчасно не пригрів
Й можливо в поспіх не розгледів
Пожалкувавши кілька слів
Змістовно правилу легенді…

Привезли онука в гості бабці на все літо.
А в селі на Буковині є що поглядіти.
Тут і ліси, тут і гори, і ріки стрімкії.
А онучок же цікавий, все знати воліє.
Виріс у великім місті, не бачив такого,
Так і сипались питання до бабусі з нього.
А чого те

                І
Ще радують зорі у небі
і сонце в ранковій красі
сіяє іконою Феба...
іду по траві у росі
і думаю, – що іще треба
людині? І кожен за себе
подякує, – danke, merci,

Не тобі подароване літо.
Пустоцвіт розлетівся від вітру.
Перестояний настрій ідей.
Не збагну я ніяк: де ти, де?

Не тобі подароване літо,
Бо не склалось у нас буйноквіту.
Лиш посуха дісталась душі.

Липневі дні такі спекотні,
Що хмари в’януть угорі, –
Що я рішив безповоротно
Від спеки скритися в Дніпрі.
В глибінь занурююсь, мов короп,
І помічаю враз тоді,
Що почуваюся бадьоро
В ледь-ледь підсиненій воді.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам

Буде ще гірше. Ти це розумієш?
Нещирість – вона така.
Кільця липкого чорного змія
серце поволі стиска.

Важкість гнітюча оселиться в грудях –
змій набиратиме сил,
тягнучи безперестану полюддя

У титрах історії наших не буде імен.
Ми просто шурупи, що міцно тримають афішу.
Стривай, дорогенький, якої ти партії член?
Кажуть, є хтось, хто прощає гріхи усім грішним.
Мої не простити, бо вилив усі на папір,
коли опаперений гріх, то тягне на більш

гойдає сон-
це: хмарка
увись і вниз...
Очі
сховай за скель-
це: тіні
чи призма сліз?

Опісля довгих бур і бід сумних,
Коли долав нестерпні муки злі,
Коли в смертельнім страсі поміж лих
Живили безум скарги і жалі,
В тумані берег щастя засріблів,
Що був метою найдавніших мрій.
У благодаттю сповненій землі
Мій прихисток, що серц

Laughter’s a nonsense that happy and quiet,
Sweet and light gladness of forbidden jesting.
Sometimes its sound like waterfall’s silver,
Suddenly it rings with crazy excitement.

Weekdays mercilessly laugh in my face.
The world defiantly laughs in my

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,