Крізь романтику марева рим
Ти здаєшся ворожо-чужим,
Таємничий, мов вічності дим –
Рим.

Твої корені з давніх легенд.
Ти уже не столиця, а бренд.
І лиця не ховаєш у грим.
Ти короткий і грізний –
Рим.

Ти над морем долоні простер,
Кожен другий тут – легіонер,
Ти пануєш над світом старим –
Рим.

Ти на камені церкви стоїш,
Твої діти – Мадрид і Париж,
Вічний спокій і вітру нестрим –
Рим.

Ти надбав дивовижних скарбів,
Втратив лік для служниць і рабів,
Маєш безліч похилених спин,
А у мене довіку один –
Він.

Він у мене довіку один.
Що зробив ти із ним, Авентин?
Та потьмарить крила голубінь
Не дозволено навіть тобі.

Він сплатив тобі мито стократ.
І немає дороги назад.
Не порушив. Але поза тим
Він ніколи не буде твоїм!

Я – не скверна. Я те джерело,
Що очистить скорботне чоло,
Що опору душі поверне.
Не судіть, не кленіте мене.

За межею, за мурами я,
В порожнечу долоня моя.
Та хіба ти заплачеш за ним,
Рим?

Він у мене довіку один.
Замурований в камені стін.
Місто вічне і непобориме.
Хто насправді ти, хто ти, Риме?
3.01.2010

Пастка безчасся, пастка обмежень,
пастка незвички, пастка збентеження
словом і поглядом,
всенедозволено
навколо, навколо, навколо золота.
Глянути - з острахом,
думати - жадібно,
що ж так оманливо в пастку покладено?
Світиться сріблом і вабить, а поруч
пересторога - таж боляче, боляче...
Стільки разів обпікалися зорями!
Пастка. І ми цього не переборемо?

Дозволено грішити і не каятись
Красі. Красі?
З усіх доріг ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.
Ви залишали яблуню квітучою
В саду. В саду.
А що я вам в тім урвищі під кручею
Знайду? Знайду…
За пісню мою сонячну не сплачено
Ціну. Ціну…
Я посміхнулась, але не пробачила
Вину. Вину.
Ковтаю вина вин уже отруєна
Навік. Навік.
Як там у тебе зоряно і буряно.
Бо чо-ло-вік.
Та крізь літа і вини знову кулею
Рука. Рука.
Пробач. Прийми. О, скільки цього чула я! –
Ріка стіка!
Стікає Стіксом, вистеля ожиною
Біду. Біду…
Та де ж я вам поміж чужими спинами
Тепла знайду?!
Тепер не клич заквітчаної зав’язі
У далеч мрій.
Не упізнав? То не роса, а паморозь.
Зігрій… Зігрій?
Навіщо у вінчальні віча бавитись?
Пожовк засів…
Ти знову мій? Ви завжди повертаєтесь.
Усі. Усі.

І знову – крок по тонкому льоду…
Що я тобі на згарищі знайду?
18.11.2009

Всего страшней -
ходить по городу,
Где вас убили.
(Лариса Морозова-Цырлина)

Когда-то древняя Флоренция
убила Данте.
Без травли в прессе и рецензиях,
без секундантов.
Изгнанник вечный - гордость города,
но до могилы
земля, отвергнувшая смолоду,
не стала милой.
И он стоит, взирая сумрачно
в своем бессмертьи
на небожественную суетность
родимой тверди.
Жива обида, нерасколота
в небесной силе.
Как страшно это - жить над городом,
где вас убили.

Неучастия участь
тихо сводит с ума.
Столько лет меня мучит
белый край – Колыма.

До звонка, до финала,
до кипения строк,
я его отмотала,
свой пожизненный срок.

На магнитную ленту
свою боль якоря,
уходили в легенду
лагеря, лагеря.

Факела Иван-чая –
негасимый очаг,
и горит, не сгорая,
черный Бутугычаг.

Блики солнца так робки,
значит, лету конец.
Не у этой ли сопки
погибал мой отец?

Сосчитать их пора мне,
превратившихся в дым…
Расскажите мне, камни,
как он был молодым?

Как он жил, как он выжил,
как терпел и молчал…
С каждым годом он ближе,
мой колымский причал.

Изнутри – как картинка,
а снаружи – рентген.
Бурхала, Серпантинка,
Известковый, Эльген…

Эти страшные пятна,
черных лет облака.
Ты и впрямь необъятна,
золотая Тенька!

Без суда, прокурора,
без сумы и тюрьмы
ты мне стал приговором –
детский срок Колымы.

И по праву рожденья
моя родина – сон.
Приговор в исполненье
приведен. Приведен.

14.06.2009

"И дышит нам в лицо
дракон-забой жарою"
Іван Нечипорук

Хто в небо лине,
Кому – в глибини,
І від нуля
Розлуку лічить
Не на хвилини
Вона, земля.

Щоденно вої
Ідуть в забої
Тепла задля,
Але ні крихти
Не дасть без бою
Вона, земля.

То жар, то вибух,
Вода і крига
Тіла схиля,
Ні вниз, ні вгору,
Трима в покорі
Вона, земля.

Поглянь-но, брате,
Йдемо збирати
Удень зірки,
Пліч-о-пліч стати,
Бо ми – солдати,
Чоловіки.

Така робота,
Крокуй, піхото,
І від нуля
Така вже доля,
Ми орем поле
Твоє, земля.

Підземне поле
У чорнім лоні
Твоїх скарбів.
Аристократи…
Сто раз продати
Твій біль і гнів.

Каріатидо…
За що купити
Твою сльозу?
Чим оцінити
Ті білі квіти,
Довічний сум?

Він не із криці,
Твій білий лицар,
Тремтлива плоть,
Йому нелегко
У пеклі штреку
Себе бороть,

І все ж, уперто,
Незламно-твердо
Щодень – з нуля
Ідуть в забої
Мої герої.
Твої, земля.

- І все ж, кохана, випиймо вина.
Ця ніч – остання, мабуть.
Знаєш, Клео, я не шкодую.
Я прожив життя, в якому все було –
і пил дороги, і кров, своя і ворогів,
і друзі, і легіонів вірність і любов.
Було усе, було – і перемоги
вино п’янке, отрута й біль поразок,
тріумфи величаві й зрада друзів,
усе було. І ти була у ньому –
така прекрасна, і така слабка,
така безстрашна й мудра, горда Клео.
Така любов не кожному дається,
мені її боги послали з неба.
Октавіан дивується, чому я
тебе не покидаю, не рятую
своє життя утечею. Смішний.
Та я віддам і владу, й легіони,
що так Октавіанові потрібні,
за ямку на твоєму підборідді,
за цю брову, піднесену лукаво,
за погляд твій, за очі...
- Недаремно
ми прожили життя. Тепер я знаю –
що вибравши тебе, я вибрала
несхитне, мужнє серце. І ніжне водночас.
Любити здатне. І вірне...
- Мудра Клео, не перебільшуй,
зраджував, було...
- Мій воїне, не в тім таїться зрада,
що поцілунки ти даруєш радо,
що в повені вина свою могуть
і силу чоловічу, голос плоті,
тамуєш з іншою. Це зрадою
назвуть людці, в яких про марне клопіт.
Не зрадив ти мене у головному –
коли Октавіан, Римерія і світ
війну оголосили не тобі,
а тій лихій чаклунці іноземній,
якою всі й донині уважають
мене, царицю з роду Птолемеїв,
тоді не зрадив ти. У цьому вірність
твоя у вічності.
- Що це за звуки, Клео?
Неначе свято – музика і співи,
хтось б'є у бубон, хтось співає гучно
таких веселих, радісних пісень,
немов під час нестримних вакханалій,
коли сатири скачуть козлоногі,
а вакханки свої вінки розкішні розплітають,
сміється натовп, люди всі радіють
і п'ють вино і флейти виграють...
Що діється?
- Ірадо, Харміоно,
що там надворі, що за неподобство?
- Я зараз запитаю, що за шум,
пресвітла пані. Повернусь за хвилю.
- Здається, затихає шум... Пісні,
і музика, і вигуки, і танці
мов віддаляються. Затихло місто. Вранці
останній бій. І вирішиться доля...
- Що, Харміоно, що тобі сказали?
- Моя пресвітла пані,
верховний жрець, ні, ні, не можу повторити...
- Харміоно, спокійно говори.
Ніщо не може ані злякати, ані здивувати
обох нас. Правда, Антію?
- Пресвітла пані, та ж верховний жрець
сказав, що дивні звуки чув він також.
Це залишає місто бог Діоніс,
веселощів, вина, любові бог!
- Мій бог. Мій бог. Мій бог мене залишив.
Залишив... Що ж, це знак,
це прикрий знак поразки.
І вона не перша. Покинули нас боги вже давно.
- Ні, Антію, мій бог мене не кинув.
Зі мною ти. І що б не сталось завтра,
не змінить це років, прожитих в щасті.
Світає.
- Наш останній день. Останній бій...

Останнього бою не було.
Центуріони Антонія здали військо без бою. Армія Октавіана увійшла в Олександрію.

В нього й річка стане сторч!
Мудрості - палата!
Жінку вчить варити борщ,
горобців - літати.

Коня кують, а жаба і собі,
немов би рівня, наставляє п'яти.
І не збагне, сердешна, далебі,
що потім доведеться з цим стрибати.

Шукати радості - дарма.
Блукає в вулицях зима,
і білосніжність своїх шат
ховає в сутінках раптових.
І брудно-сірі йдуть сніги,
немов спокута за гріхи,
та, мов рятунок, раз на рік
освятить нас Різдво Христове.

В Різдвяну тиху ніч
серця знесім до Бога,
і душу притулім
до вічного тепла.
Возрадуймось!
Бо в ніч святу
Христа малого
Пречиста Діва
пеленами повила...

1981

«Лесю, що ти пишеш?
Роман вичерпав себе як жанр!
Традиційні форми поезії – також…»
Петро Сорока

Жахітна річ – роман себе зужив!
Поезія от-от уріже дуба.
Отак завжди – твори, пильнуй, служи,
А він – зужив. Даремно гріли чуба!

Ти не Жорж Санд, на жаль, і не Дюма,
Вони ще встигли, їм-бо пощастило.
Аж гульк – зужив! Морочитись дарма.
Тут хоч молись, хоч клич нечисту силу.

Ні тем нових, ні образів. Гаплик!
Все вже було. Все увійшло в анали.
Ще Достоєвський прокрутився, встиг.
А нас вони ганебно обікрали!

Злодюги-класики! А щоб утнуть нове –
То ж треба геніальну мати вдачу.
А я погляну в люстро – і бігме,
Нікого геніяльного не бачу.

Отож, літературнії мужі,
Рятуймося! Стоїть питання руба!
Письменству – смерть. Роман себе зужив.
Поезія от-от уріже дуба.

«Нестерпно бути зрадженим. Болить.»
Ліна Костенко

Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить і сором.
Зелена паперова ненасить
Голосить хором.
Купи, продай, продай, купи і зрадь
Задля наживи.
Невже не бачиш – тане наша рать
Уже наживо!
Невже не чуєш – ти один, мов сич!
Пильнуй корону...
А поїзди летять урізнобіч
Геть від перону…
Від власних куль вивітрюються в дим
Твої солдати.
Ти мав рятунком, батьком стати їм,
А вийшло – катом.
І образ твій таку коротку мить
Здавався ликом.
Нестерпно бути зрадженим. Болить.
Болить до крику.

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

Йому клював печінку хижий крук.
Та біль проймав не так, пекла наруга —
Кував кайдани Прометею друг,
До скелі прибивали руки друга.

Віднехотя, під пильним оком слуг
Зевесових на ймення Влада й Сила
Кував кайдани Прометею друг.
О, як його відтак земля носила!

І серце йому краялось від мук:
— То ж необхідність, зрозумій, не зрада!
Кував і плакав Прометеїв друг.
— Міцніше бий! — то пильнувала Влада.

А Прометей мовчав. І жоден звук
Не зрадив болю гордого титана.
Прикуто. Шкутильга кульгавий друг,
Хоч з примусу, а прикував старанно.

І застогнав Кавказ.
Болюча рана
від дружніх рук...

Палить Батурин останні мости.
Брами
зачинено
і засипано.
Назад вороття немає.
Прости нас,
мамо,
Господи,
світе.
Прости за двадцять років покори,
бачить Бог, ми прагнули миру.
Мостили кістками козацькими
берег північного моря —
бо ж як, цар своєї, православної віри.
Шанує Мазепу пишно,
яко шляхтича європейського хОвання,
і топить Вкраїну нишком
у хвилях кривавої повені.
Та годі бо більше витримати,
і рветься рука стареча
зі срібних оков!
Хай старі, та козацькі плечі!
Я що вам, Альошка Меньшиков?
Я — гетьман!
То ж гетьте з землі моєї!
В Батурин упруся туром.
На мури, панове, на мури!
А за Десною — Карл, шведи.
Хай лютерани,
хай менше нас, ніж
московської сили,
та знайте, нащадки,
ми не йшли під ніж,
немов гурт баранів,
ми боронилися, ми їх били!
Ми москалів
наостанок
шаблями
вихрестили,
як татарів колись
наші пращури,
княжі ратники.
Ой тяжко в землі лежати із тавром зрадника...
Та легка мені земля моя,
вона ж бо рідна,
і знає,
що за неї я упав очима до неба.
Я — гетьман Іван Мазепа.

Переяславська рада.
Переяславська зрада.
Майдан.
І Богдан.
І посли.
| народ, козаки,
І ніщо не віщує лихого.
Лине «Слава!»
«Єднаймося!»
«На віки!»
І стоїть сирота убога,
ще поки убрана пишно,
ще поки заможна, багата,
певна себе, з доброї хати,
та вже із нелюбом звінчана,
запродана, занапащена,
ой, доленько наша пропащая!
Хай змовкне гучная рада.
Зрада! Зрада!! Зрада!!!
Роздягнуто тебе, пограбовано,
синів щонайкращих катовано,
зраджено, упосліджено
тебе, таку горду від роду!
І волею твого ж народу
під ноги братові кинуто.
Старшому.
Нібито.
А усі радіють, тішаться,
на шию братові вішаються.
Тіштеся, браття, до вечора,
а далі готуйте власні шиї та плечі...
А ти, Богдане, Богдане,
чи був тоді п'яний,
як Богун свою шаблю зламану
під ноги тобі кинув —
ой, продав, Богдане, Україну!
Ой, продав, і що ж ти за неї виторгував?
Мир із поляками?
Дали б собі з ними раду!
Ні, нічого не зміниш.
Майдан.
Переяславська зрада.
Богдан.
Я знаю тепер, Богдане,
що ти виборгував за оту неславу.
На триста літ наперед
дістав ти для себе право
на всіх майданах землі,
тобою запроданої,
бовваніть на коні з булавою,
на схід спрямованою.
Ні, не Богун, не інші герої,
лиш ти, Богдане.
Чи справді ти Богом даний?
1996

В Горі - горе. Ридають гори,

гори ранами розверзлися.

Знову бомбами до покори

закликає Москва Тбілісі.



Знову танками брат на брата,

У полоні старих химерій

у столітні кордони убгати

всі колишні уламки імперії.



І усе знайоме до відчаю

по Іраку й Афганістану.

Миротворці, що мир засвідчують,

засвітивши пожежі фану...



У вогні імперських ілюзій

вже за мить запалає Грузія.

І так близько Свята Софія...

Боже праведний, зупини їх!

От Вас!!!!! Не ожидал такого.
Вы были для меня Звездой,
Далекой нежной недотрогой
С неведомою мне судьбой!
И вдруг - в траве с каким-то хамом!
Он под себя всю Вас подмял!
А Вы ему еще про "позу"...
Прочел и тут же зарыдал!

Майкл Муд 07.08.2008

О нежный мой! Утрите слёзы!
(морозы, козы, розы)... Позы!
Где мой платок? Проклятый Яго
стащил и машет, словно флагом!
Души, о мавр! И будет мало!
Ведь предала я идеалы
с каким-то хамом, на траве!
Жестокий мир, сердца жестоки!
И совершенно не внове
страданья Вашего истоки.
Ведь то был муж...
кому он нуж...
взялся за гуж...
а коль не дюж...
И не сезон на груши... Вишни
на простыне теперь излишни.
Невинность глупую блюдя
вот-вот покатишься к... кудя?
Тудя, где звезды на подушке,
где нежных глупостей на ушко
нашепчет кто-то недотроге
с далекой светлою судьбой.
О где вы были, ангел мой,
когда, застыв на полдороге,
неэрогенно и убого
он тупо засыпал под утро,
не изучив из "Камасутры"
той интереснейшей главы,
которую читали Вы?
Звезда погасла. Идеал
развеян по ветру. Финал.
7.08.08

Ми різні люди? Ні, не вірю,
Хоч стільки літ отак живу:
Рахую зорі у сузір'ях,
А ти чомусь — лише траву.

Сімейній злагоді загроза?
Та вихід знайдено. Авжеж!
Нам треба поміняти позу,
І ти зірки побачиш теж!

Ще всього одна сторінка —
І блокнотові каюк.
І скотилася сльозинка
В результаті творчих мук.

І ні толку, ні користі,
Вже протертий аж до дір!
Краще б йшла варити їсти —
Ні, сидить, псує папір.

Не зміняю на півцарства,
Бо, призначення опріч,
Зошит цей у господарстві
Необхідна вельми річ.

Хоч розмок від сліз і поту,
І від мудрості розпух,
Головне: моїм блокнотом
Дуже зручно бити мух!

Хто б із нас сумнівався
у реальності фей!
Та Орфеєвій лірі
все ж потрібен Орфей.
А Еоловій арфі
необхіден Еол.
Що ж потрібно поету?
Пачка гумки «Дірол»!
От ішла б собі заміж,
Народила дитя,
Бо жувать краще, аніж
белькотіть без пуття!
22.07.08.

І усе так недоладно,
і усе так не мені…
День липкий, аж мармеладний
зависає у вікні.

Не пережую. А жити
аж до вечора. Уже
час, недобрий мій учитель,
У желе згорнувсь вужем.

І згорнеться коло денне,
витече і зрідне скло.
Сонця золото злиденне
капелюха одягло.

Вітер видихне й захрипне.
З хмари вибухне вода.
І липневий день відлипне.
А шкода його. Шкода.

29.07.08.

У країні Ліліпутії
так нелегко Гуліверу!
Як йому не переплутати
ув обіймах атмосфери?

Щоб кого не задушити і
щоб кого не розтоптати?
Потерпають небожителі,
потерпають потерчата.

Заважає з’ява жити їм,
і канати виплітати
заходилися душителі –
гулі-гулі, наші тату!

Як вас люблять, потерчата! Ми
дуже-дуже, very-very!
Як пасує вам краватка! Чи
ви забули, де тут двері?

Он-он тамечки! Покваптеся,
бо потягнемо канати.
Тисне, татоньку, краватка ця?
Ми малі, та нас багато.

А граблі – окремі кожному.
І своя на лобі гуля.
А слабо, щоб кашу – ложками?
І самим із Лілі – в Гулі?

Важко діставатись суті і
розчаровуватись гірко.
Плюньте ви на Ліліпутію,
бо задушать недомірки!

21.07.08

Усе було – ганьба, і честь, і слава,
смола і мед, полова і полин,
звитяга і попихачі лукаві,
і твій гетьманський стольний Чигирин.
А булава тримала і тремтіла!
І духу вихор не переборов!
Та навіть гетьман до тремтіння тіла
не мав деспекту… О вона, любов,
стрясає світом грізно і укотре
їй байдуже до рангу та звання.
Не гетьман ти, а я – давно не Мотря.
Ти – адмірал. А я? Я – просто я!
Любові – ані крихітки на потім!
Дзвенить в мені адамове ребро!
Палає твій неспалений Суботів,
Султанові привіт несе Дніпро
флотилією чайок білокрилих…
Чатує чапля черги на Хмеля.
Украдена Мотрона. Чи Мариля?
Та це вона украдена, не я!
Дитя Господнє ще лежить у яслах,
А світ розпавсь на славу і загин.
Та хай би запалав той Переяслав!
Ба ні, вогнем узявся Чигирин.
О гетьмани, обов’язку солдати!
У славі слова й чину, в часі жнив
чи варт воно того, аби зітхати:
«Усе устиг! Але не долюбив!
Отак і жив – робота і робота…»
Мій адмірале, шляхтичу сивин,
любові ані крихітки на потім –
видзвонює гетьманський Чигирин!
22.07.08.

І божевілля почуттів
враз тихий охолод заступить...
І нас ніхто вже не полюбить,
як ми розлюбимо. Утім
утік на захід хвіст зорі,
що обіцяла оберіг нам.
І стане темно нашим вікнам
О світлій ранішній порі.

18.07.08

А він такий непевний і хитавий,
І несть числа отим, хто перейшов
Отим мостом від слова і до слави,
Що заповідь, і кредо, і любов.

Несе крилатий коник нелукавий,
І позолота швидко обліта
Зі слів то бунтівних, то солодкавих,
Якщо вони – лиш камінь для моста.

17.07.08

Юрію Лазірку
на його вірш
"Заятріла давня рана"

Я стільки перейшов,
я стільки пережив,
і от уже чужі
дороги – не чужі.
На віддалі руки –
Монблан та Еверест,
І сонце, і зірки,
і перемоги хрест.

У мене є усе –
і небо голубе,
і слава, і любов,
але нема тебе.
І як коли летів
санчатами униз
з високої гори,
кричу тобі – дивись!

Поглянь, яким я став,
нічого не боюся!
Я Всесвіт обійняв,
Та не тебе, матусю,
Й крижиною в душі,
що цілий світ пізнавши,
тебе я пережив,
я вже за тебе старший.

Схиливсь у каятті.
І тихо біль шепоче –
Ти спиш тепер за ті
недоспанії ночі.
Якби я знав, що ти
так ненадовго з нами,
то сам би колисав
свою колиску, мамо.

Я б рученькам твоїм
не завдавав турботи,
Люби мене, люби –
і вся твоя робота!
Якби я міг, якби…
Кричав би – не почуєш…
Один серед юрби.
Рятуй мене! Врятуєш?

Я стільки перейшов,
Я стільки пережив,
я сріблом засівав
золотоколос жнив.
І мрії вогневись
я певністю означив.
Кричу тобі – дивись!
І розумію – бачиш.

І виростуть сини
високими у дусі.
І є у них усе,
але нема бабусі.
Які щасливі ви,
хто дочекався дива
матусиних сивин!
Щасливі ви, щасливі!

Неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

Тримав ледве-ледве, у вічі
Дивився побитим собакою.
Маленький смішний чоловічок...
Колись я, напевно, заплакала б.

Колись би я, безумовно,
Забувши конечність речей,
Поклала вагу того слова
На власне могутнє плече.

І незчулась би, як зав’язано
Мені світ до самого смерку,
Адже той, хто везти зобов’язаний,
Влаштувався любісінько верхи!

Незліченне, бо і не лічене
Їх число, їх ганебна суть -
Буть маленьким смішним чоловічком,
Не пручатись, коли несуть.

Бог парує із сильним слабкого —
Заповідано на віки.
То чому ж так безпомилково
Переважно бува навпаки?

Хто завдав нам такого збитку,
Хай прилюдно стає на спит.
Ой, знатурюся, стану дибки,
Ой, рятуйтеся від копит!

Бо оте, що бува насправді,
Не зверзеться й в поганім сні:
Поробили з жінок кентаврів
Чоловічки маленькі й смішні.

І в одчаї дурної сили,
Мов приречений перед стратою,
Я жбурляю слова, мов брили,
Тим дрібним, котрих так багато,

Бо неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

артикулюймо арс авангардовий
безецну безцінь безміру бажань
всеувібгальний вир веління волі
ганебну гидь гордині генний гнів
до доокіл діткнутих денним дивом добра
єдвабом єдності єдиноуможливлень
жалобним жалом живоописань
звільнім зужиту змору заніміння
інерцією істини ізмиймо
крайобраз кроку крику краму крові
любовію любовію любов'ю
миттєвість мислі моребезкрай мови
нанижемо на ніжність необмежень
о обрис обрію омана оддаля
пиши про потойбічність провисання
ридай ранково раю розпізнавши
сумуй собі суть сталого стали
тож так торкнешся тверді триву терміну
унеособленості унаочнень у
фантомних фрагментаціях форм фрази
хай хибних хай химерних хай холодних
цих цирків цих церков циркумференцій
чи час чимдуж чужого чуда чути
шелесний шепіт
щонайменш щоразу ще
юних юд юрбі
як я явлюся
апостолом астральних акварелей

І світ, що наздогнав і розтоптав,
і небо, що громами розверзлося...
В огромі часу зміщуються осі
і напрями орбіт. І шепіт трав
уже не чує лагідний мураха,
що наслухає кроків кам’яних
господаря. Йому тремтіння страху
заступить дихання.
Господарю, спинись!
Чи злагідній,
чи скам’яній до решти!
І не топчи,
бо світ —
від слова світлий...

Варусі Черезовій

І коли все прийшло
і вкололо у серце справжнім
хай сухим і колючим
неначе серпнева трава
розумієш - слова
ті живі молоді непродажні
то вино із води
що в поетове серце влива
та рука ізгори
чи жива?
і стискає судомним баре
чорно-сірий портрет
надреального ре
у мінорі

І нащо хтось сюди приплів
з порослих вереском полів,
з пісень шотландських та балад
те бородате слово "бард"?

В шотландськім кільті, як годиться,
а в нас сказали б, у спідниці,
на слово гостре чи на жарт
він спритний, бородатий бард.

А що в нас спільного — не знаю.
Мабуть одне — своє співаєм.
Щодо спідниці — хай вони!
Волію я носить штани.

«Вірші довгі, мов жіночі ноги»
Ігор Павлюк

Скажіть, бо не збагну цього сама, —
Питання варт шекспірівської драми, —
Чому поети (винятків нема)
Закохані у себе до безтями?

У кучері (в Єсеніна такі ж!),
У вірші довгі, мов жіночі ноги.
Своє — за злото, інше — ні за гріш.
І часто всує поминають Бога.

Беруться вчити, як на світі жить,
Загнать коня в якусь ворожу Трою,
Як птахові літати, рибі плить,
І як нам Україну «обустроїть».

Пиши чи ні, виходить на одне,
Хтозна, де патологія, де норма.
А щодо ніг і віршів — головне
У тім не довжина, а зміст і форма.

І не кричіть: ату її, ату!
Через літа нащадки нас розсудять.
З ногами клопіт — довші не ростуть,
А вірші, з ласки Божої, ще будуть.

1
Кажуть, що з глибокої криниці
можна бачить зорі серед дня.
І води холодної напиться,
напоїти друга і коня
свіжою, немов зимовий вечір,
зимною, мов погляди услід,
гострою, мов сказане до речі,
теплою, мов в ополонці лід,
чистою і світлою прозоро
кров’ю, що із жил землі стіка.
В ній вночі купають коси зорі,
і тому вона така п’янка.
2
Не стану на словесну прю,
чого кривавить словом крицю?
Щоб вдень побачити зорю,
не конче падать до криниці.

Надія
Була весна. Нас освятила вишня
Тим ніжно-сніговим пелюсткопадом,
З якого так тендітно і невинно
Уперше нам явилася любов.
Вона була не дуже молода, і, може,
Не дуже гарна, навіть трошки сива.
Вона уся була — твої долоні,
Вона була усюди, де не глянь.
Вона і берегла, і захищала,
Від подиху, від погляду, від того,
Що подумки бодай могло образить.
Вона уся була — моє дитинство,
Як мрія, як безумство, як блаженство,
Як доля, як шаленство, як... любов.
Напевно, їй було мене нелегко
Любити, і тому у хвилю втоми
Моє кохання тихо засинало
Так затишно у мене на, плечі.
А я й не дихала. Боялася зітхнути,
Щоб не стривожить хвилею раніше
Чоло, де навіть сон турбот не зменшив.
Моя любове сива! Відпочинь.
Знайди в моїх вустах собі розраду,
Знайди спочинок в літеплі долонь,
Бо я — твоя, і я уся — для тебе.
Твоя рабиня і твоя принцеса,
Твоє дитя і мати водночас.
Моя любове, я — твоя довіку...

Сумніви
Була весна. Цвіло. І пелюстки,
Скоріш всього, вишневі, засипали
Отой розкішний срібний лімузин.
Здається, того дня воно і сталось.
Що я у тім знайшла — сказати важко.
Скоріш всього — надію віднайти
Оте, про що з дитинства мріяла.
О леле! Це правда, ні?
О матінко, він спить!
Спокійно, наче дитинча у власній люлі!
А втім, та люля і насправді власна.
І люля, й льоля, й ляля, тобто я.
Оце вже, мабуть, ні! А може, рано?
А може, з цього щось іще і буде?
А може, він прокинеться?
А може, його іще удасться розбудить?
А може, зможе?
Може?
Може.
Може...

Певність
Весна? Весну до дідька.
Є зима, мороз —
Я в тім направду певна.
Усюди біло, чисто, ясно, любо.
Любов? Про що ви, пане? Не смішіть.
А що там, вишні? Пам'ятаю, вишні.
Цвіли вони, говорите? Можливо.
Та я компот волію чи вино.
І взагалі, не заважайте спати.
Панове, на добраніч.
На добра...

Вітер влетів до міста
не знаю чий,
віти деревам листям переплітаючи,
сильний, пружний,
свавільний,
непередбачуваний
Ото б украсти,
й носити на шиї,
щоб усі бачили!
Він у вікно влетів,
молодою силою фіранки здіймаючи...
А я вікно зачинила.
Спіймала його, обдурила...
Та поки я тішилась
задумом хитрим,
він зник, щез, втих, вщух,
а може —
задушила обіймами...
Не стало його.
Упійманий —
він п е р е с т а в бути вітром...

“І кожен фініш – це, по суті, старт»
Ліна Костенко

Дозволь мені торкнутися, дозволь
до волі обережної причетності
у всесвіті, де нитки наших доль
змережують долоню всепланетну. Ті
не тіла, ті тіні, ті тони,
тонеми тем, нестями темний безум…
м’яке й беззубе безталання лезо
гризе і просить – прози! Обітни
обітниць крила. Геть той трему стрим,
ту музику німу, той погляд наскрізь…
До щогли прив’яжіть! Бетонність м’язів
води… Веди… Нуртує той Гольфстрім,
що поділив на тут, на до і поза…
Краплини Всесвіту на струнах заморозив,
і ноти льодом «Люди, лю!» дзвенять…
О любий, лету літ не перепиниш.
Сміється фініш. Одіссею, фініш!
Гомер сміється: це, по суті, старт…

Буденністю буття заплямувавши зір,
Конечності речей подивувавшись стиха,
Сягнімо найтеплішої з довір –
Дитячих вуст медової потіхи.
Збагнім єдиний сенс всього, що є,
І що гряде, і що вже призабули.
Місточком із майбутнього в минуле
Маленьке рученятко подає
Дитинство і дитя. Єдиний сенс
Виборсування з бруду повсякденності,
Єдина запорука нескінченності,
Що нас від нас у вічність понесе!

Доле моя, рибко золотая,
Сітку я у море закидаю,
І прошу, прошу тебе спочатку,
Подаруй мені маленьку хатку.
Як у ній я трохи поживу —
Подаруй відтак мені нову.
Хатку, кришталеві черевички,
А відтак палаццо невеличке,
Короля у нім і гурт придворних
Кольорових — жовтих, білих, чорних.
Хай довкола буде їх чимало,
І щоб всі хвалу мені співали!
Я корону не віддам нізащо,
Бо над усіма я най-найкраща!
Всесвітом я буду володіти!

Крок наступний знаний всім — корито...

Візьму у вас інтимне інтерв'ю.
Чи справді Ви такий, як написали?
Чи Ви кохали жінку? А свою?
Чого боялись? А чого чекали?

Що обіцяли в темряві нічній,
Кохану обіймаючи за плечі?
Чи щиро обіцяли? Чи одній?
Чи справдили обіцяне надвечір?

Чи часто помилялись? Чи кляли?
Чи плакали, коли боліло дуже?
А що відповідаєте, коли
Немитими руками лізуть в душу?

Чи Ви однаковий у будень і у свято?
Чи Вам однаково, чи літо, чи зима?
Та годі бо про це: питань багато,
А відповіді знаю я сама.

А прийде час, бо кожному своє,
Всевишньому постанемо на звіті.
Явлю свій скарб, усе, що в мене є:
Дочка і син, мої кохані діти.

Хто дбав скарби, мого не визнає,
Його в каратах годі оцінити.
Усе багатство, надбання моє —
Дочка і син, мої кохані діти.

Колись у світі, звідки ти пішов,
Недобра жінка — як її простити? —
Пророкувала: головне — любов,
Все інше геть з дороги! Що там діти!

Два вогники тремтливі між розлук,
Від злого вітру як вас захистити?
Ви — сила двох слабких жіночих рук,
Моя незламна міць, мої кохані діти.

Я знаю силу справжніх почуттів,
Те варт пройти, щоб врешті зрозуміти:
Вінець всього у нашому житті,
Найвище над усе — то наші діти.

Помежи хмар, між моря і лісів,
Між стогону скривавленого бою
Я вирізняю свій нетихий спів
Й не раз сама себе питаю: хто я?

Імен моїх ніхто не назове,
Та хто ж їх перелічувати просить?
Ні, я не та, не та, що греблі рве,
Я та, що їх будує і підносить.

Не руйнувати — створювати світ,
Його коріння, віти, лист і крону,
Бо я — троянда, я — вишневий цвіт,
Я — яблуко і виноградне гроно.

Я ваша ніч і ваш весняний день,
Наріжний камінь у будівлі храму,
Що із моїх піднесено пісень,
Хоч вашими збудовано руками.

То хто ж я, хто, - себе питаю знов.
Я — та, що світло в темряву приносить.
Бо я — весна, бо я — сама любов,
Я — жінка. І хіба цього не досить?

Мов блискавка, захована у хмарі,
Він вибухне, він вихлюпне із меж,
Він буде, він записаний в сценарій,
Той чорний день, коли ти не прийдеш.

Достоту, то — твоя остання пісня,
А я — тебе шукала між усіх.
Ми — ніч і день, вода й вогонь, ми — різні,
Мов щастя і біда, мов плач і сміх.

Хто тому винен: доля, Бог чи люди,
Не зна ніхто, і ти не знаєш теж,
Та буде, конче, неодмінно буде,
Той білий день, коли ти не прийдеш.

Ти так боїшся влади над собою,
Все зважуєш, усе кладеш на карб,
З останньою осінньою любов'ю
Згорить свободи неоцінний скарб.

Іще одна із драм, незнаних людям,
Іще одна з невидимих пожеж,
Що спалахне, що достеменно буде
В той... просто день, коли ти не прийдеш.

Ми їхали крізь зливу,
через суцільну воду,
крізь морок, шитий золотом
стосотень блискавиць.

Шугала врозтіч темінь,
і рвався на свободу
дороги чорний килим,
аби упасти ниць

під ноги нам покірно
асфальтом чи рікою,
і човен линув, линув,
долав, долав, долав,

і колисав нас тепло
мелодії спокоєм,
незрозумілим співом
про night, i heart, i love...

І так було нестрашно,
мов перед образами,
і так було врочисто,
неначе на Різдво,

і вперше ми відчули
вінчання небесами,
і вперше зрозуміли,
що ми — одне єство.

І припинилась злива,
і ми, такі щасливі,
спинились на узбіччі,
на росяній траві.

І зрозуміли — щастя
не випадає двічі.
Дорога нам стелилась.
Та не одна, а дві...

Рада б зняти — не знімається,
бо зрослися половинки.
Моя кара називається —
імідж сильної жінки.
Це тепер називається іміджем:
хоч у бій, хоч на конкурс краси.
Це коли тобі усмішку виріжуть
на обличчі ножем — і носи!
І носи тепер — не знімається,
хочеш кров'ю, а хочеш — помадою
домальовуй, аби гримаса ця
чи була, чи здавалась правдою.
І аби була природною
ця приваблива картинка.
Ой, як мені в ньому холодно,
в цьому іміджі сильної жінки!

Боялася завжди
Піти і не прийти,
Глибокої води,
Украденого щастя.
Людської глупоти,
Сліпої доброти,
Святої простоти,
Що гірше, як украсти.

Боюсь гірких розлук,
Липких нечистих рук,
І серед ночі стук
Збавляє сну надовго.
Боюсь нічних примар,
Лихих циганських чар,
І як згаса ліхтар,
І довгої дороги.

Боялася мишей,
Самотності ночей,
І лагідних очей,
І пострілу у спину.
Боюсь отруйних змій,
І чорних довгих вій,
І втрачених надій,
І втратити людину.

Боюсь тривожних снів,
Боюсь ласкавих слів,
Ще більше, як собак і павуків.

Він ніс свій хрест, не легший, як в Учителя,
І рік, і два, і двадцять. Ще не тут.
Ще не пора, не місце відпочити.
Той хресний шлях, ота хрестова путь.

Він ніс його у холод і у спеку
У синю даль незайманих снігів,
Він ніс хреста і слово так далеко
Від пальмово-оливкових гаїв.

І от — ріка могутні котить хвилі,
До неї в'ється стежкою узвіз.
Отут він зняв хреста з плечей, знесилений.
Звершилося. Скінчилося. Приніс.

Блакитно-біла, синьо-золочена
Дорога, що нам вірою сія,
І в тих кольорах - церква, наречена
Андріївською, на його ім'я.

Заповідається на ранок,
На сході рожевіють сосни,
і на півострові надії
зійшлися доля і недоля
ділити правду, напівправду,
неправду, кривду і облуду
на добрих, праведних і злих.
Воздати праведним по праву,
воздати злом за зло злочинцям,
воздати добрим дань дарами,
а грішних ґратами скарати.
Ділили доля і недоля,
лічили, важили, складали,
а чорне з білим розсипалось,
і не складався візерунок
примхливо-витончено-дивний
із світлих слів і темних справ.
І опустила доля крила,
і підхопила хвиля човен,
і, сміючись огидно-чорно,
кермо схопила зла недоля,
і спробуй втриматись на рівних
супроти вітру і вітрил.
Тонку косу розмиють хвилі,
і стане островом півострів,
загубиться в солонім морі
гірких гарячих сльозо-слів,
і сльозо-снів, і сльозо-сміху,
і безнадійно знову зникне
злиденний день,
злочинна ніч,
хоч на півострові надії
заповідається на ранок,
і радо рожевіє берег,
і буде, буде, буде день!

У цьому світі сонця і пітьми,
Де кров – меридіанами, а полюс
Обмерз брехнею, наче й досі ми
Благаєм айсберг, аби відкололась
Хоч крихта благодаті.
В крижанім
Шукаєм теплого і нарікаєм гріх
Чеснотою, а чорне – білим.
Німб
Горить усім, але не для усіх.

Із темряви крізь терни – не рука,
А тільки голос, голос – йди за мною…

Я – паралель, я – інь, пливу водою,
Не можу вгору, і не клич – стіка
Ключем неправди замкнений у слові
Той світлий птах всесвітньої любові,
Що названий ненавистю…
Тіка…

Стікає кров’ю серце диво-птаха,
Він знає біль, але не знає страху,
Бо страху гріх і страх гріха йому
Облямували чорним білі крила.
А може, то ненависть обпалила
Чи айсберг обморозив.
Геть пітьму!
Тепла і світла!
Я вас так любила…

Розіп'ятий розпачем
на хресті перехресть
непорадністю зради
ненавпіл недбало розтятий
він устане із попелу
вдруге утретє уп'яте
і не вдариться врозтіч
нещадно посічена честь
і нащадкам зоставить ім'я
свого імені варте

Вже не до бою, а до втечі
покличе нас
штандарт побляклий, честі зречений
наповсякчас.
Захрипнуть сурми, міллю вибите
те знамено
пробите, чи пропите-випите —
не все одно?
Що мало статися — одміряно,
та не звикать,
що ще трима його зневірена
чиясь рука.

Трактуйте то на добре чи на зле,
Але про гороскопи пісня ця.
За Зодіаком я, панове, Лев,
А за східним, тобто місячним, Вівця.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Поміж тварин я родом з королев,
Тому, поки палає світло дня,
Я б’юся до останку, наче лев,
І плачу уночі, немов ягня.

Живуть два різні звірі в одній шкірі,
Мов кіт і песик у одній квартирі,
Поводяться вони, зазвичай, гречно,
Удвох їм гар-р-рно і бе-е-езпечно.

Я вірю у чесноти королів,
Та часом мене думка зупиня:
Боюсь, аби левисько враз не з’їв
Якоїсь ночі те беззахисне ягня.

Ця зала в свічках і свічадах,
осяяна і осяйна,
від світу колишнього спадок,
із давнього дива вона.

Ще зовсім недавно, здається,
гультяй, розбишака-поет
акордами власного серця
розкреслив у танці паркет.

І ця позолочена зала,
поплутавши простір і час
в тім вальсі так п’яно кружляла
під раз-два-три, раз-два-три, раз...

О, білі мої черевички,
мережива білого лет,
о, пальчики білі незвично
на золоті еполет!

І очі – о, сяєво синє!
І щастя – не увібгать!
О, юна моя княгине,
о ви, королівська рать!

О ти, мій славетний друже,
розбійників проводир,
Улитий на плечі дужі
червоний гусарський мундир.

Сумуєш? То, може, шаблю
й наввипередки учвал!
Вина і чорнила – ні краплі.
Є музика, ви і бал.

І визолотила тиша
ту мрію дитячу мою...
Із книжкою ваших віршів
супроти свічада стою.

Ні музики, ані танців –
і сонце у вікнах згаса.
Шматяні музейні капці
і джинси – уся краса.

Екскурсія. Та повірте,
щось вище єднає нас –
я з вашого, того, світу,
де музика, ви і вальс.

І кінь у нас спільний – Пегас...

А їх вела вперед крилата мрія,
снагу п’ючи незайманих джерел.
Куди вона пливе, “Санта Марія”,
з Колумбових безстрашних каравел?

Вітрила їх несли до небокраю.
І де вона, обітованна твердь?
Хто знав, що їх Америка чекає?
Могла чекати безіменна смерть.

А папороть-трава не зацвіта на клумбі,
А вітер надима вітрила лиш відважним,
Америки сягають лиш Колумби.
Хвала безстрашним!

І ми з тобою, наче в синє море,
Поринули в кохання дивний сон,
Хоч знали — нам розлуку пишуть зорі,
Не поблагословить нас Мендельсон.

Та ми кохали! О, як ми кохали!
Мов перед смертю, мов останній раз!
Нам квіти грали весняні хорали,
І сонце усміхалося до нас!

Хвала безстрашним,
що без надії сподіватись сміють!
Хвала безсмертним,
що зводяться до бою знов і знов!
Санта Марія,
Колумбова зоря Санта Марія!
Санта Безсмертя, Санта Любов!

Так хочеться у тебе загорнутись.
Укритися тобою, мовби сумом,
у тебе увійти, немов у тишу,
й зостатись у тобі.
Отак перлина
не хоче покидати мушлі.
Страшно.
І холодно, й нелагідно.
Мій світе,
куди пішов,
кому мене залишив?

Той чоловік, якого я люблю,
на тебе схожий.
Чи не тому блакитний погляд твій
мене тривожить.
Той чоловік – мов хвиля. Він такий
м'який і ніжний.
Мені явився, вибухнув, створивсь,
мов із молитви.
У нім горить невисловлений біль –
мовчання камінь.
Чого несила словом пояснить,
сказав руками.
А що рукам несила – те нехай
ховають вії.
Той чоловік, якого я люблю, –
то тільки мрія.

Немудра, хоч би і не хвора
Бува жіноча голова.
Навіщо пагорб? Нам би гору
Або вулкан. А краще — два!

Я на біду збудила лихо:
У двох серцях пала вогонь,
І серця віковічна крига
Горить між чотирьох долонь.

І хто кого тоді поборе?
О, бідна мавко лісова!
Не страх покари, сум покори
Тобі рамена повива.

Кому складеш його під ноги?
Хто першим встигне заплести
Косу, зелену, мов дорога,
Чи долю під вінець звести...

Чи долю нанівець звести...

Мені не треба від вас нічого —
ні заметілі, ані розмаю.
Я вільна птаха, я політаю,
а потім сяду біля порогу.

І раптом стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і відвернеться, і далі піде —
літай, пташино, собі деінде.

А в небі пусто, а в небі зимно,
а десь на птаху чига шуліка.
Та що вам, люди, та птаха винна,
хіба вам шкода краєчка стріхи?

Хай собі сяде, зів’є гніздечко,
хай пташеняток навчить літати,
нехай обсушить крила-крилечка
в затишку дому, в спокої хати.

Та знову стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і одвернеться, і далі піде —
літай, небого, собі деінде.

І полечу я собі високо,
де світить сонце і вітер свище.
Пташина доля — все вище й вище!
Мені не треба від вас нічого.

Загусни словом в пам’яті віків.
Комаха в бурштині.
Прозора тиша.
Неправедний і непрощенний гнів
мине водою, відпливе й залишить
у гаморі морів твою сльозу.
Сльоза в воді не розчинилась, бачиш?
Загусла, наче кров.
Уже не плачу.
Я не сосна,
щоб плакать бурштином.

Не у хмарі сивого мороку,
а в реаліях сьогодення
мого віковічного ворога
явило мені натхнення.

Не визначило керунку,
в якому тікати. Моліться,
бо ми зведемо рахунки
негайно й на цьому ж місці.

Не на пістолетах — шабля
одвічний козацький звичай.
Не скривджу, не зраджу, не зваблю
тримаймося, чоловіче!

Бо не випадковість кулі —
двобій крицевого гарту
розсудить майбутнє й минуле,
побачимо, хто чого вартий.

І зблиснуло лезо гостро.
Навколо — лиш павутиння
і мороку чорний острів,
і не відкидає тіні

суперник мій. Чорна зала,
й немає лиця в свічаді.
Тож з ким я до бою стала?
У чім його міць? У зраді?

Кому він запродавсь? А може,
й собі за отими скарбами?
І все без зусиль спроможешся
хапать обома руками.

Та що ж воно буде з того
життя а чи животіння,
як зійдеш зі світу святого,
не залишаючи й тіні?

Хай краще війна з вітряками
чи з привидами безтілесними,
зате не терпітиму хаму,
і хай не високо — та чесно.

Я з одкровеннями не лізу,
та проти іншого не згірш,
сеанс душевного стриптизу —
то кожна пісня, кожен вірш.

Душа лиш тимчасова бранка
у тілі грішнім чи святім,
хоч у мереживну фальбанку
її сховаймо й загорнім.

Приспів:
Бо бачить голим короля -
то лиш мудрець чи дурень здатний,
а душу людям показати -
не гріх - траля-ля-ля-ля-ля.

Колись давно й від нас далеко,
у давні праведні часи
красиве тіло древні греки
вважали за взірець краси.

Грек сором бачив не у голім —
Венери встид не обійме —
а в тілі злім, потворнім, кволім,
і він мав рацію, бігме!

Приспів.

Потворне тіло чи чудове,
та із вердиктом не спішім,
то лиш притулок тимчасовий
для вічно юної душі.

Чия була — не нам пізнати,
в ній людський плач і людський сміх,
чого ж мені її ховати?
Нехай співає для усіх!

Приспів.

Душа — троянда між квітками,
не зла, не чорна, не лиха.
А що люблю, хай кине камінь
у мене, хто з вас без гріха.

Я з одкровеннями не лізу,
та проти іншого не згірш,
сеанс душевного стриптизу —
мій кожен вірш.

Для чого я тобі?
Пусти мене, пусти
Словами не в'яжи,
Не пізно ще, прости.

На Бога, обмини,
Уникни, обійди,
Не множ мені вини,
Не множ собі біди.

Впаде на мокрий брук
Зоря твоїх надій.
Якщо не шкода рук,
Хоч серця пожалій.

Між іншим обпечу,
Між інших мір і меж,
І далі полечу,
І не наздоженеш.

Не ворог і не друг
Сильце мені зів'є.
Я більше не беру
Того, що не моє.

А не твоє — пусти,
Поки не на краю,
Якщо перемогти —
То в чесному бою.

Не образою зобов'язання,
Не облудою злої мови,
Ми з тобою навіки зв'язані
Павутинням тонким любові.

Спокусило оте «навіки»,
Та неправда воно, я знаю.
Забуття зловорожі ріки
Пере-пере-перепливаю.

А до берега не дістати.
Димом здиміє димом дане.
Дочекалася Донна Анна
Довгожданого Дон Жуана.

А троянди злого не бажали:
В запашній красі стопелюстковій
Заховалось непомітно жало,
Й непомітно вжалило до крові.

Крапелька рубінового літа,
Перший дотик вуст твоїх гарячих.
Подаруй мені іще, коханий, квіти,
Щоб було чим знов вколоти пальчик.

До теми "Вітчизни-курви"

А може, це хтось надто мудрий вигадав –
Гойдання терезів добра і зла.
Була така країна – Атлантида.
А може, тільки кажуть, що була.

Вона бувала різною – і грізною,
І лагідною дітям водночас.
І хтось колись назвав її Вітчизною –
І Атлантида з моря піднялась.

Росла містами, колосилась, квітла,
Являла світу ниви і сади.
Атланти називали її рідною –
Вона й міцніла із роси й води.

Але хіба догодиш всім і всякому?
Знайшовся невдоволений в юрбі.
Почула Атлантида – і заплакала,
І руки заламала у журбі.

І знов якийсь невдаха п’яним голосом
Завів: «Ах, курво ж ти, вітчизно, щоб тебе»!
Здригнулась Атлантида, розкололася,
І всім відомо, де вона тепер.

2.03.08.

Їдуть Хілларі і Біллі
в своїм лімузині.
Коли раптом у машини
скінчилась бензина.

Заїжджають на заправку.
Поки заправляли,
То господар із Хілларі
любо розмовляли.

Від'їхали. І питає
Біллі у дружини:
- Звідкіля ти його знаєш,
Жінко, поясни-но?

Лімузин гойдає тихо,
неблизенька путь.
- То моє кохання перше,
Джонні його звуть.

Усміхнувся радо Біллі:
- Бач, як пощастило!
От пішла б за нього заміж, -
то б машини мила,

І бензином заправляла
мої лімузини.
А тепер ти – президента
самого дружина!

- Не змінилося б нічого! -
мружить очка сонні.
Просто президента Штатів
тоді звали б Джонні!

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Авторський переклад

И горький запах белых хризантем
Хранит былой любви горчинку где-то.
Хрустальный иней зимнего рассвета
И чист, и бел, и пуст, и полон тем,
От чего сердцу не освободиться.
Сквозь слёзы встреча. Незабвенны лица.
Цветы, цветы…
Не ты
Их подарил…

Стукає серце сьогодні нерівно,
болю ріка виходить із меж.
Не розбивай собі душу, царівно,
не роздирай її ближньому теж.

Вчора було воно трунком коштовним,
нині ж отрутою слово гірчить.
Перетерпи. Кожен біль виліковний,
як в келих любові його перелить.

Гоїти душу, гоїти рани,
щоб без рубця, можна тільки єлеєм.
Тихо-тихесенько, п'яно-піано
відшепочу біль образи твоєї.

2.03.08

я тут чужа.
і ви мені чужі...
і голоси несвітлі, і душі
так мулько поміж брил
славозалюблень...
і тане голос...
густо, не ковтнеш...
не пий, отруйне...
кришталева креш...
як гостро.
як безжально.
як розгублено...

Ти таємниця серця мого. Ти –
дарунок щедрий. Весняна офіра
цвітіння – плодові.
Не вір. Сама не вірю.
Так не буває. Золотом руна
впади мені у жадібні долоні.
Безсонність сну.
Невичерпність безсоння.
І дно так близько.
Дно. На дні... Одна.
Шовковий смак плеча.
Ранковий спогад.
Гори мені печаттю на вустах!
Гори печаллю, серця таємнице!
Лютнева ніч,
боли мені так ніжно,
так лагідно і тонко! Постелю
тобі сніги і трави...
Солодко… Молю,
Молю, люби… Медово,
літньо, сонячно, а мед…
Медові соти висотає сон.
Ой люлі-лю… А мед – хіба мені?
Меди – мадоннам, нам –
солодкі сни
і серця потаємні таємниці.

Ти десь там… Де ти, де?
Де твій погляд, твій подих?
Небо висвятить день,
Невагомий на дотик.

Небо – німб, небо – гніт,
Кілометри повітря.
Ми тримаємо світ.
Коли світ – проти вітру.

Де ти? Де я? Руці
Надзусиллям тремтіти.
За обидва кінці
Ми тримаємо вітер.

Люди скажуть – талант,
Людям не зрозуміти…
Та хіба ж ти – атлант?
Чи я – каріатида?

Де я? Де ти? Оці
Кілометри угору…
Люди наприкінці
Скажуть – браво, актори!

Неба німб, неба гніт
На чолі твоїм сяє.
Ми тримаємо світ.
А нас – слово тримає.

Так давно не писала. Здавалося –
замулилося джерело.
Та збулося, розвиднілось, сталося –
морем, річкою потекло.
Не кажи мені, що ми різні,
різні долі й дороги.
Хто дарує поетові пісню –
від Бога.

Два різні береги, дві різні долі,
і перехрестя доль коротка мить.
І погляд твій закохано-невтолений
мені так довго спогадом болить.
І не перепливти. Але так гаряче
тамує спрагу несміливий дотик.
І буде так. Хай буде так аж доти,
допоки не збереться чорна хмара чи
не зійде сонце. Не дивись так ніжно.
Не мов очима вічного. Ніколи...
Нас розведе недоля чи неволя.
Ми – різні береги у моря радості.

Така у серці туга незборима,
Що хоч упийсь, а хочеш — утопись.
Всміхнеться враз непроханая рима
І понесе не вгору, а увись.
І відкрива неложними вустами
Таку високу і глибинну суть...
Ікону із сплюндрованого храму
За крила взявшись, янголи несуть.

А в Тернополі - дощ. Ані променя. Темно й туманно.
І лиш Всесвіту крапля між краплями буднів стіка.
У Тернополі дощ. Транскордонно і трансокеанно
Простяга дощовик чиясь добра і мужня рука.

Біль не чорний уже. Він сухий і солодкий, як море.
І ростуть мої крила, і заповідається день.
І цілує краплина чоло твоє. Небо прозоріє.
У Тернополі дощ. А над світом - веселка пісень!

Останній спалах понад силу.
Ким стану я для тебе, милий?
Впаду, зігрію, обпечу,
І, не заплакавши, сплачу
Усе, що небо присудило...
Невисповіданим гріхом,
Що, навпіл перетявши долю,
Дасть мірою блаженства болю
Нам, нерозкаяним, обом.

Так із каменя скрапує кров.
Так на рапт кам’яніє пам’ять.
Тихоспівом молитву мені на прощання змов,
Щоб не плакать.

А із нього складають стіни.
Чом не лити із нього плити?
І не важить — топтати, бити —
Він п о с т і й н и й!

Він — сьогодні, завтра — віками.
Незворушний, могутній, величний.
Якщо хочеш кохати вічно —
Доведеться кохати камінь.

Все буде лише так, як має статись.
Не осягнуть Всевишнього путі.
Спаситель знав, що має він сконати
У вікопомних муках на хресті.

Та духом тверд, він тілом був людина
І руки зніс небесному отцю:
«Болять тобі майбутні муки сина.
О, пронеси повз мене чашу цю!»

Шануєм над усе гординю нашу,
А долю обминути — суєта.
Смиренно ж пиймо сю гіркую чашу,
Бо чим ми в Бога ліпші за Христа!

Чи вірю я?
Чи вірую?
А ти
Не прагни висоти,
Не стій на вістрі,
Не йди проти меча і не клянись
Меча руків’ям, наче розіп’яттям...
На попелищі зимного багаття
Не повивай невтоленості духу
Пеленами тверезості. Не дай
Собі повити рук. Не упокорюйсь.
І не молись так ревно, наче вихрест.
Якщо повірив — то не відрікайся.
А як відрікся — не чекай на півня,
Щоб заспівав. Неправда, ні,
та ж ти не відрікався,
Був вірним, мов Марія-Магдалина,
Що хрест обійняла при розіп’ятті,
З любові муку хресну прийняла!
Хто знає се? Хто знає се напевно?
Напевно так, щоб вірити в Христа?
В Христа, а не в свою безсилу віру...

Бувають дні такого болю й муки,
що й кам'яний заплакав би не раз.
А від порад: візьми себе у руки! —
нема пуття, хоч як не намагайсь.

Такого дня, що доля нам послала,
аби пізнати, хто довкола хто,
шматочки серця, що пороздавала,
вертаються, помножені на сто.

Є час для праці, є для відпочинку,
є час збирати віддане тепло.
Щасливі дні весняного ужинку:
не стільки сієш, скільки проросло.

Обсіли сад весняний чорні круки,
і хтозна, що нам літо принесе.
Кохані, ви візьміть мене за руки,
і ми разом здолаємо усе.

Крізь зимну ніч
і вистуджений день
снігами продираючись затято,
вона іде, вона до нас іде,
і Геліос несе її крилато.
І сонце загляда в усі кути!
Весна іде!
Вже м'явкають коти!

Стемнів екран. Не знаю, що сказати...
Вона ж чекає. Вимкну апарат.
Спокійно, голос не тремтить, не плакати,
Так вчили Ескулап і Гіппократ.

До біса вашу всю деонтологію,
як тут межа між смертю і життям!
Чомусь хустинка стала враз вологою...
Вона ж чекає...
— Як моє дитя?

Вродливиця знервовано і знічено
переплітає пасемця коси.
— Чорнобилем твоє дитя скалічене.
Хворітиме. Не хочеш — не носи.

Зіщулилась, неначе зараз битимуть:
— Не дам. Чекала. Буде те, що є.
Нехай народиться, а я його любитиму,
скалічене чи хворе — а моє!

Вона пішла, схиливши горду спину,
з тепла в оту зимову заметіль
і понесла не свій, а України
на покоління невигойний біль.

Мені в долоню стукало дитя,
Воно мені давало знак: Я є!
О Господи! Благослови життям
Оте створіння крихітне твоє.

Бо така у мене робота -
Любити ваших майбутніх мам
І у їхніх круглих животиків
Стетоскопом запитувать: як ви там?

Мені в долоню стукало дитя...

Як ви там, малесенькі, чуєте?
Як ти там, ангелятко безкриле?
А у відповідь раптом: «Рятуйте!
Моя мама мене розлюбила!

Вона більше мене не хоче.
Ні, вони мене більше не хочуть.
А у мене блакитні очі.
Ви скажіть їй, я — син, я — хлопчик.

Я на старість її догляну,
Буду добрим, ніжним, уважним,
Я — ваш син. І мене не стане?
Мені страшно, матусю, страшно.»

Мені в долоню стукало дитя...

Хоч воно й не театр, а драма.
Що я можу сказати жінці,
Що п е р е д у м а л а бути мамою,
А намірилась стати вбивцею.

Що їй Бог? Вони з Богом на ти.
Що їй люди — лиш свідки злочину.
Що я можу? Лиш вірші. Прости
Нас усіх, ненароджений хлопчику.

Мені в долоню ще стукало дитя...

Збери із льоду слово. Я не Кай.
Ти Королева? Не зі снігу - з квітів.
Перо з крила... Не боляче, нехай.
Я так живу, я так пишу... Боліти
мені повинно, а не вам, не вам,
я болі світу відшепчу. Запізно...
А вітряки... Я дякую за пісню.
Ні голосу, ні крику. Фіміам...
Солодке мливо. День отой важенний
на плечі ляже піснею новою.
Я ваші болі співом заспокою,
А серце слава гоїть. Я - сирена...

На червонім не видно крові.
Полем, рясно засіяним маками,
з поля бою, з поля любові
серце, цією війною
посічене, понищене,
понівечене та живе іще
виношу, мов із пожарища
пораненого товариша.
Та життя із нього викапує,
Та життя із нього викапує,
на поле, що рясно квітує маками.
Та очі мої не заплакані,
а плечі мої не похилені,
вуста мої заціловані,
розмріяні і розсміяні,
мов у Гюль-Хуррем у гаремі,
ще до того, як стала вона Роксоланою.
Як солодко бути коханою!
Як солодко бути коханою!
Шлюбну сукню пошити з твоєї любові —
і сукня та буде гарною,
і сукня та буде червоною,
червоною диво-обновою,
В червонім до шлюбу — це нове.
На червонім не видно крові.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли.

Намріялось: в перловому намисті,
в єдвабах килимами ідучи...
А щастя сонно дихало в колисці,
а щастя часом плакало вночі.

А щастя ще приходило з роботи,
любило борщ і чисті сорочки,
а щастя часом пахло навіть потом,
і так було не день, не два — роки.

І ми вбулися, звикли, і здавалось,
все буде так довіку, далебі.
Ходила світом чорнорота заздрість
і щастя уподобала собі.

Так швидко — оком не змигне —
Дістало щастя частку "не".

І сонце оповила хмара сива,
воно вже не всміхалося весні,
і стало щастя синьооким дивом,
бо гріх і горе — корені одні.

Гірке й солоне, наче море,
гріх одного — другому горе.

А гріх і горе замісили тісто
накруто. Сліз не бракувало в нім,
і залишило щастя місце й місто,
і пусткою зостав наш теплий дім.

У свому місті не бува пророка,
і зміна стала добра, не лиха,
рядками простелилася дорога,
що виросли із горя і гріха.

А що сумні мої рядки —
солоне тісто — хліб гіркий.

Дістало диво килими й єдваби
і марш-парад на білому коні,
та блиск приваб уже чомусь не вабив,
і щастя не побільшало мені.

Щасливим буде той, кому удасться
себе навчити тішитись малим.
Колись давно було у мене щастя,
і я тепер пригадую, коли...

1
Стомилися срібні орли,
Посивіли центуріони,
До берега моря дійшли
Безсмертні твої легіони.

Тріумфи гучних перемог
Над воїнами і жінками
Війни і ненависті бог
Вже звично квітчає вінками.

В зеніті воєнної слави, —
А заздрять — то ж вічне, нехай!
Луна все частіш «Цезар, аве!»
До болю подібне на «Хайль!».

І вже не одміряне завтра,
Цей вечір — останнє, що є.
Ще вип'є вино Клеопатра,
І ти іще вип'єш своє.

Останню дорогу пройти,
І рану останню прийняти,
Й здивовано друга спитати:
«І ти?..»

2
В історію так просто увійти
Чи уповзти у когось на хвості.
Бо хто був Цезар?
Знаєм — слава Риму!
Так просто нам згори судить минуле.
А хто ж то Брут?
Він був, здається, з тими,
Що вбили Цезаря?
Ну, звісно, чули, чули...

Ми як Гамлет: буть а чи не буть?
Та немов бурштин опісля шторму
Пробивається з глибин далеких суть,
Кострубато запакована у форму.

І не сплю, щоб з весняним теплом
Крізь лушпиння скинуте й забуте
Проросло посіяне пером
Незахищене зернятко суті.

Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Біда у мене — постаріла мама,
Взялась у зморшки мамина краса,
І сивину ховає під фарбами
Колись розкішна русая коса.

Вона ще юна станом і ходою,
А як вбере святочний стрій кудись,
Услід ще свищуть парубки юрбою
Бешкетники: "Дівчино, озирнись!"

А дівчині пішов десяток восьмий,
А в дівчини позаду Колима,
Війна, криївки і нічнії постріли,
І зрада, і арешти, і тюрма.

Та дав їй Бог оту красу нев'янучу,
Що довго опиралася літам,
І думав кожен, лиш на неї глянувши —
Легке життя, ото і молода.

Й не знав ніхто, а хто ж бо мав питати
У мами й доні, мов у двох сестер,
Як нам жилося, поховавши тата,
Як нам живеться-мріється тепер.

Біда у мене — постаріла мама,
І річ не в зморшках, не у сивині,
З дочкою за сестер нас ще приймають,
А з мамою вже віднедавна — ні.

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

1
На гострім зламі осені і літа
Навалу часу не перепиню.
Чи я кого зумію обігріти
Раптовим зблиском давнього вогню?

Римовано-віршовано-гладенько,
Так лагідно — ні пір’я, ні смоли.
Ти є у мене, серденько-серденько?
Якщо ти є, то зглянься, заболи!

Бо так мені ні зимно, ані тепло,
Бо так мені ніяк, що хоч кричи!
Чи є десь рай, не знаю, а от пекло,
Напевно, починається вночі.

О, антиподе раю загадковий,
О, символе одвічності страхіть!
Чорти, чи як вас там, таж майте совість,
Не ледарюйте, дрова підпаліть!

Хоч ви мені зігрійте думи вперті!
Обсіли душу вічнії сніги.
Зігрійте зараз, бо, боюсь, по смерті
Мене до вас не пустять за гріхи.

2
Хто має чим — платіть.
Мені платити нічим.
У серці — люта їдь, жалі і полини.

Хто має чим — горіть,
Хто душу не скалічив,
Чекайте з неба зір і сонця восени.

Хто ще пливе — пливіть,
Хто має силу — стійте
На свому на загин, до решти, до кінця.

На злам тисячоліть,
О мій чудовий світе,
Навіщо ти прибрав тернового вінця?

***
Національний
танець у нас - на граблях.
Музику вимкніть!

***
Мудрим здаєшся?
Лисина - розуму знак?
Дзеркало бреше!

Невідворотність володіння
і спраглість пошуку і не-
уклінність стерплого сумління
і небо вічності сумне
і незавбачення початку
у непохитності кінця
звогнілих вуст п'янка печатка
на тимчасовості вінця

***
День - тільки світло.
Вечір - у сутінках запах.
Ніч - тільки звуки.

***
Ночі пружина
туго напне тобі лук
вибухне гейзер

***
Свічка погасла
гаряче м'яко мокро
розчарування

2.02.2008

* * *
Погасло світло сонячне.
Це він, фатальний знак.
Я знала, буде боляче.
Не думала, що так.


* * *
Ти холонеш, ніби чай у склянці.
Сива непромовлена жура
Проміж скло оскліло прозира...


* * *
Я вичавлю з обличчя посмішку,
немов отруту з рани,
І відтепер ніхто, а надто ти,
не поцілує вжаленого місця.


* * *
Осінній сад. Осіння хмара сива
Сплива дощем.
Була весна, і ти була щаслива,
Чого ж іще?


* * *
Туман. І тягне холодом від поля.
Один. Одна. Який у тому сенс?
Тугий, мов зашморг ката, вузол болю
Не розрубать. Не розв'язать. Несем.

Твої руки пронизливо й гірко
Пахнуть травами скіфського степу.
Яничарською шаблею зирка
Хижий погляд розкосих очей.

О нащадку Батиєвих орд,
Не креши блискавиці, не треба,
Опусти ятаган, дай коневі води,
Упаду на могутнє плече.

Ти мене звоював, забирай у ясир,
Прощавайте, кохані криниці.
Не втечу по дорозі, бо очі твої —
То міцніше, ніж пута з сириці.

Любий вороже мій, я до тебе лечу,
Дай снаги мені, зораний лане.
Покорюсь. Не втечу. І кохати навчу,
Як уміють лише роксолани.

Він ніде - і він усюди,
так у світі повелось,
що живе між нами, люди,
таємничий дивний Хтось.

Хтось чогось у когось просить,
Хтось паплюжить, хтось доносить,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Хтось ображений когосем,
жартівник і баламут,
ми ганяємось за Хтосем,
він ніде - і знову тут.
Хтось комусь свиню підсунув,
хтось комусь у душу плюнув,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Капітане Грею, як вам спиться?
Як вам історична ваша роль?
Сивіють в очікуванні принца
Тихі неприкаяні Ассоль.

Сивіють звичайні їхні Джони —
Їм не стало шовку для вітрил.
І уперто не цвіте червоним
Сірий непривітний небосхил.

І мина життя. Не у палаці —
У тісному безладі квартир.
Тільки мрії — сукні, квіти, танці.
Лиш роман, зачитаний до дір.

Еполети, ордени, мундири...
Скільки ви понівечили доль!
Грей, повірте, усього лиш “сірий”!
Решту ти домислила, Ассоль!

Вивільнись із сірого полону!
Скільки того щастя на віку?
Тихий, непомітний, вірний Джоне,
Поцілуй поморщену щоку!

До слави тореадора
Грізний суперник не звик.
Його називають торо,
По-нашому — просто бик.

Арена кличе актора
До бою всього лиш раз.
Для того, хто зветься торо,
Існує єдиний шанс.

І несамовитий натовп
В очікуванні. Пробач,
Пробач, о торо, за надто,
За надто червоний плащ.

І люттю налиті очі
Не в тебе. В тореро. Ось
Уже бандерилья тріпоче.
Убивство розпочалось.

Захоплива гра — корида,
Та не переходьмо меж:
Він має право убити,
Та ти його маєш теж.

І він у сріблястім камзолі
Танцює на лезі смерті.
У вас — однакова доля,
І ви однаково вперті.

Його завзяття юначе
І слава минуться скоро.
От тільки за ним заплачуть,
А не за тобою, торо.

Тореро і матадори.
І передсмертний крик.
Його називали — торо.
По-нашому — просто бик.

То тільки у казці Телесика
Гусята змогли врятувать!
Куплю собі білого песика
І буду над морем гулять.

Задумлива дама з собачкою
Під меланхолійне «гав-гав»...
От гуси мене не побачили,
І ти мене не врятував.

Їж рябчиків із ананасами
І пий собі біле вино.
Ну, як не читаєш ти класики,
То хоч би дивився кіно.

Устань, підійди — не покаєшся,
Облиш, врешті, свій ананас.
Ой, ти в мене ще дочекаєшся,
Я псові скомандую «фас!».

Медалі гідні шерсть і екстер'єр,
Достойно, не зважайте, що собака,
Крокує містом пан ердель-тер'єр
І вишукано при потребі гавка.

А втілення усіх собачих чар
Із родоводом княжим бездоганним -
Бладхаунд, спанієль і сенбернар,
Або мастіно неаполітано!

А поруч — цуцик, сукине дитя,
Не знаючи ні мами, а ні тата,
У білий світ дзявкоче без пуття
Й гризе литки усім, хто того вартий.

Отак воно в житті чомусь бува:
Чим менша, бачте, і бридкіша шавка,
Тим більше приндиться, на місяць завива,
Частіш куса і голосніше дзявка.

Не між собак, а й між людського роду
То визначальна річ — порода.

Тієї ночі лагідна омана,
крізь плоть до серця збурені мости.
а те, чого не сталось, прошу пана,
не привід переходити на ти.

Козацькі вуса пишні і шовкові
стовбурчіть собі там, де їм миліш.
Те, що було, не мало до любові
стосунку навіть на мідяний гріш.

А врешті примітивно все до краю,
те все пусте і паки аз реку:
жіноча мудрість в тому й полягає,
щоб вибирати вуса до смаку!

Звичаї давнини дивують повсякчас!
Щоб честь свою відстоять чоловіку,
На заході — дуель, на сході — б'ють у пику,
В Туреччині — казан... із чимось... А у нас?

Дотепний звичай галицьких батярів!
І гонор вимагав, що хлопець мусить,
Як хто порушив слово, ні, не вдарить,
А привселюдно смикнуть волосину з вуса!

Ото ганьба! Там куля ніц не важить!
Прикраса — шрам, а рани не боюся,
Ворота — дьогтем, а обличчя — в сажу,
Та над усе — обсмиканії вуса!!!

От я тепер, панове-обіцяльники,
Завдам ганьби на лисини й сивини!
Шикуйсь до смикання, шановані начальники!
От тільки з чого ж смикать волосини?

Тепер я знаю — є на те причина,
Як лиш до влади, запускають пузо
У відповідність талії і чину,
Та головне — негайно голять вуса!

Я за раундом раунд здаю,
і не видно іще кінця.
У нерівному цьому бою
не здобути мені вінця.
І хоч ноги і руки, мов з вати,
знову гонг, і на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Пропускаю то зліва, то справа,
і коли ж заключний акорд?
Прошу пана триматися правил,
бо який це, до дідька, спорт!
Я ж бо можу і здачі дати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Виявляється, є ще сили.
Я такий премудрий стратег!
Ну, молись, мій вороже милий,
поки вигукне рефері "Брек!"
З честю вийти і бій не здати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

І келих нам покаже дно.
Змаліли душі і відвага.
Чия вина, чиє вино
Колись вирішувала шпага.

Вишуканий час витончених барв
Нам іще повернеться нескоро:
До бар'єру, сер! Вашу шпагу, граф!
Прошу сатисфакції, сеньйоре!

Подумай тричі, перш сказать,
Невірний крок — дуельна рана.
Чи з того світу викликать
Безстрашну душу Д'Артаньяна?

Плюють ув очі, каже — дощ! —
І усміхається з любов'ю.
Образа ж гонору мого
Завжди змивалась тільки кров'ю!

Безчестя честь не визнаю.
Ми на коні, ми на арену
Ще вийдем у новім бою.
Даю вам слово джентльмена!

"І які тут закосичені ліси,
І яка тут запахучена трава!"
Іван Потій

Снів не купиш і не продаси,
спогади дитинства без підробки.
Людям сняться закосичені ліси,
а мені колимські голі сопки.

Землю нам червонії боги
поділили, їм здалося, вдало:
хтось одержав росяні луги,
а комусь каміння перепало.

І росли ми, діти Колими,
мінус сорок — норма в тому краю,
лиш дванадцять місяців зими,
решта — літо, добре пам'ятаю.

Вибач, запахучена трава,
хай хтось інший над тобою плаче,
я не можу. Сльози і слова
вимерзли в душі моїй дитячій.
1988

Я знаю, що цього ніколи не буде,
не дай нам, Всевишній, такої біди,
та в люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу туди,
де кригою скута, засипана снігом,
в краю, де панує одвічна зима,
тече, переповнена болем і лихом,
похмура, могутня ріка Колима.
Дорога туди була лиш єдина,
а звідти — доріг не було. Відтак
мільйони, мільйони — таж пів-України
мостили кістками Колимський тракт.
Каміння, каміння, і сопки, і гори,
не тундра іще, та уже не тайга,
дерева, немов безнадійно хворі,
як у простирадлах, ховались в снігах,
покручені вітром, похилені долі,
а далі на північ лише де-не-де,
бо навіть дерева не можуть без волі,
а що говорити тоді про людей?
Зібрала їх там непорадна година,
червона біда або чорне зло.
Ота чорно-біла моя батьківщина!
А іншої в мене тоді не було,
бо то був мій дім, мої мама і тато,
а я в них улюблена доня була,
а щодо снігів — то на те є санчата!
Дитинство, любові пора і тепла.
А люди казали — із заходу й сходу,
усі з-за колючих отих огорож,
що любий мій тато — то ворог народу,
а мама кохана і добра — також,
що ми у засланні. Додому не можна,
а дім десь далеко, десь поза сніги,
де квіти ростуть і трава-подорожник,
нам квітів не можна, бо ми — вороги.
Нам можна отут, де узимку за сорок,
де діти вмирають, як не бережи.
Тобі не належить дітей, бо ти - ворог,
а вам, ворогам, особливий режим.
Тут іній на стінах квітує ночами,
і холод до ранку пронизує дім.
А мама не спала, на те вона й мама,
і виросла доня на заздрість усім.
Та я ту хатину повік не забуду,
і хай тут дерева, пташки і сади,
у люту годину душевної скрути
я хочу в дитинство, я хочу — туди.

ЛЮ

Дай мені свою руку -
Велику, міцну, мужичу.
Дай мені свою руку —
По-справжньому чоловічу.

Ці руки знають роботу
Усяку, нехай найважчу,
А наші земні турботи
Для них нічого не важать.

І пахнуть одеколоном
Найвишуканішим дзвінко.
О, як у твоїх долонях
Хороше бути жінкою!

Можна бути примхливою,
Пташкою, лялею, мишкою,
Бо знаю — зорю тремтливу
Ти з неба знімеш з усмішкою.

Ці руки вміють кохати,
Ці руки вміють робити.
Такі були в мого тата.
Такі були в мого діда.

Дай мені твою руку —
Дужу, неупокорену.
Лінії, наче плугом,
Долею й часом зорані.

Знали гірку науку,
Доля їх важко вчила.
Дай мені свої руки.
Хай вони відпочинуть.

ЛЮ

Як тобі в холодній чужині,
незабутній мій печальний друже?
Чи на ностальгію занедужав
і співають тужно уві сні
солов’ї далекої країни,
де у щастя не повірив ти?
Як тобі тепер?
Сягнув мети?
Твої очі, так знайомо сині,
убирають синь чужих небес.
Руки на кермі і стріли автобанів...
Друже мій, віддавна некоханий,
чом на рапт у пам’яті воскрес?
І намарилося боляче мені —
як тобі в холодній чужині?

“Стояла жінка на семи вітрах”
(Ірина Дем’янова)

Стояла жінка на семи вітрах,
і падав їй у ноги подорожник.
І серце чисто метене, порожнє
забуло, що є біль, і що є страх,
лиш прагло вітру.
Гострого, мов зойк,
і чистого, мов березневе сонце.
Стояла жінка пильним оборонцем
того, що їй у спадок принесло
доріг суцвіття.
Подорожній цвіт.
Єдине непорожнє у тривожнім
цім світі.
Суєта.
Ловитва вітру у тенета віт.
І віри вир у темряві безвір’я.
І камінь струн Орфеєвої ліри.
Сльота осіння. Вітер і сльота.
Сльота і сльози на семидоріжжі...
І вітром перехрещена так ніжно,
вона росі і сонцю помолилась
і відійшла від схрещення доріг.

Тобі не спиться?
Значить, не пора.
Повий на місяць.
Нам, собакам, можна.
Хай пізно, пісно,
грізно і тривожно,
а пісня наша звична і стара.
Чого ж бо?
Так не спиться.
Повний місяць
виспівує своє високе “мі-і-і”...
Тож обіймімось.
Нам, собакам, можна.
Німуймо в терцію...

***
Тане сніг.
Тане сніг.
Тане сніг —
і таніє.
У тенетах тіней
тоне тема —
не те.
Тільки таїн тони
німотою темніють,
І втина нить доріг,
І мету замете!
Та не сніг...

Одного дня, одного літа
Вона постукає у дім
І забере тебе служити,
І згоди не спита при тім.

Не укладаючи угоди,
Не запитавши, чи пора,
Вона тобою возить воду,
Ти служиш їй, як чорний раб.

Так ревно служиш й нелукаво,
Так хилиш ниць свою главу,
Не важиш спогорда на славу,
На перначі, на булаву.

Зневажиш сурми величальні,
І злото дня, і ночі тінь,
Лише в урочистім мовчанні
Благаєш щиро — не покинь!

Дозволь діткнутися до світу
Краси, відкрий завісу тайн!
Відтак — бери мене служити.
Бери — і згоди не питай!

Не шукайте мене між безсмертними.
До безславних теж не належу.
Надто горді ми, надто уперті ми,
нам давно переорано межу
між досяжним і нездійсненним.
Хто це виміряє достеменно?
Хто це знає настільки певно,
щоб упасти на груди часові
не випрохувально, не ласо,
а закохано, а замріяно!
Видно, так вже нам заподіяно,
заповідано, напророчено —
не шукати долі урочої,
а тягти, тягти свого плуга,
залишаючи зоряну смугу.

Він

Я переможений.
О, небо! Моя надіє і тривого!
Я важив — другим після Бога,
А вийшло — другим після тебе.
Я у гріхах не сповідався,
Та з твані помилок і хиб
Бери мене, яким удався,
Гіркий мені без тебе хліб.

Вона

До рук моїх іди.
Іди таким, як є.
Таких, як ти, у світі небагато.
А що поволі серце відтає —
Даруй, я гірко вчена вашим братом.
Іди мені до рук. Не дуже молодим,
Вже трохи сивим, не украй заможним,
Не гарним і на вроду. То лиш дим,
Я вже погралась у ясновельможність.
О, як воно буває і мина!
До того ненаситного млина
Летять літа і обриває лет
Зрадливе слово — найлютіший ворог
Тих почуттів, невиліковно хворих...
У тріо перетворений дует...
І непрощення супереч неждана...
Удар навідліг і наскрізна рана —
І витекло до решти, до остана,
А може, ще залишилося десь...
А хто його шукатиме? І днесь,
І повсякчас, і віку вік віків
Зміни на ласку праведний мій гнів,
Хай я повірю. Хай лише повірю!
І нашому тендітному довір’ю
Ми виплетемо ніжністю дорогу.
Ти вже не другий —
Перший після Бога.

І чого воно варте,
Те змагання невпинне?
Я програла на старті,
І попереду спини.

Хтось чогось не одержав,
З молодих, але ранніх,
І іще я не перша,
Та уже не остання.

Сорок два за плечима,
І кружляю, мов в танці я,
І накручую кола
В марафонській дистанції.

Кілометри і сцени,
Міра духу і плотського.
Так було Джо Дассену,
Так бувало Висоцькому.

Бо запалено свічку,
Бо розбігся, не спиниш,
А попереду стрічка
З білим написом «Фініш».

Може, нам про це рано,
Може, сонце у хмарі,
Але тільки з екрану
Нам співає Назарій.

Тіні предків забутих,
Незагоєна рана.
Чорним знаком окуті
Білі крила Івана.

Квітне рута у гаї
В незбагненному вимірі,
Звідки нам водограєм
Усміхнувсь Володимир.

Недоспівані гами,
Недописані рими.
Ви не плачте за нами,
Ви любіть нас живими.

Ви любіть нас живими,
Що нам сльози по смерті,
Що словеснії зливи,
Телеграми й конверти.

І літають світами
Наші душі стражденні...
За життя — батогами,
А по смерті ти геній.

А іще залишилось
Ні багато, ні мало —
Сорок два за плечима,
Зовсім трохи зосталось —
195...