свіже м'ясо барикад
ще всміхається і пахне,
та за мить гроза гранат
у салат все, у салат…
аж земля під небом ахне.

сходили з рейок поїзди,
ми ж – тільки з розуму, та стрімко…
а як же знак? що скажеш ти?
невже знов зрадиш вірну ріку?

чи зірку, всміхнену у тьмі,
трохи холодну, проте твою…
зникають десь слабкі вогні,
та ти ж гартований війною!

об’їзний шлях – тупий тупик;
вперед дорога йде! все інше –
пустий туман… іще не звик?
повір же в знак! так буде ліпше…

«виходи» дверей погасли,
зал наповнила пітьма –
важка й чорна, наче масло,
інфекційна, мов чума.
появився квадрат білий,
змії титрів й титри змій,
потім ще якісь дебіли,
явно не із моїх мрій.
говорили щось про гроші
як про сутність всіх речей,
а також, що важкі ноші
для пустих, як світ, очей;
і нема на що чекати
в черзі, замкнутій в кільце,
тому краще просто спати,
якщо ж випустить сільце…

важко стало далі бути
в клітці-холі… я поплив;
як прийшов до тями, всюди
було те лиш, що наснив.

Будь матеріалом! – ричить репродуктор, –
Знай, що ти частка лише, а конструктор
Хоч і вбачає в деталях потребу,
Все ж обійдеться й без тебе!

аміачний запах вдячний смерті,
а проти шерсті не попреш,
скільки б не дер не цілком здерті
пласти років... все рівно вмреш!

й тіло твоє запхають в труну,
або й зариють, немов пса;
я ж особисто тричі плюну,
щоб чорт тебе не покусав,

інакше гній на рваних ранах,
згущений терпкістю гріха,
заразить й душу, мов ліана…
хоч та зелена, все ж суха.

під шпалерами – стіна,
за стіною – така ж клітка;
в телебаченні війна…
а що ти?! – пуста агітка!

жертва проданих кутів,
загнана сама собою,
й вщент наївних сліпих снів
із будильником «до бою!»

час спинитись! наказ: стоп!
озирнись, що за тобою!
надто довго били в лоб,
щоб запити тінь водою.

проковтни твердий цей біль!
толку що його кусати?!
кров гірчить звісно ячмінь,
але ж треба щось вдихати…

вийди з свого гаманця,
ринок ширший за лінійку;
вийди навіть за поля!
там не гріх дістати й двійку.

втім, забудь усе і спи!
ретушованих фіалок!
залишається лиш «ти»
їхніх днів тупих здогадок.

без тебе те, що зветься небом,
ховається за чорну тюль,
і калорифера не треба…
й так не зігріти вже півкуль

зневірених садів свободи,
чи то пак рабства… один кат:
без тебе не бува погоди,
є лиш недобрий хворий знак.

тож не забудь бути зі мною,
навіть тоді, коли десь там…
лиш тільки ти мій мир!
війною вже не захопиш твій вігвам…

одні машини за вікном,
суцільний гул твердих моторів…
як заховатись під сукно
трави зеленої, як в морі?

мушу вже бігти знов кудись
й займатись тим, що нахрін треба;
так й забувати про «колись»
із кольором дитинства неба.

на жаль сни моїх снів недоступні мені,
наче небо землі… тільки дотик.
і що толку від мрій?! жар розчинний в золі…
(безпричинно спожитий наркотик).

та даль завтрашніх віх заблукалих доріг
не лукавить вже, хоч і могла б;
все ж не варто мабуть спокушати поріг
горизонтом непізнаних благ…

мов лід, лакований у чорне,
п’яні зіниці твоїх ран
скоро розтануть в синьці порно…
таким принаймні є їх план.

тобі ж до лампочки те завтра,
навіть забула вже про грим,
живеш всліпу, як впаде карта…
наступний крок – суцільний дим.

а в тебе навіть ще хтось вірить,
часами й кличуть на вино,
проте й це – сон, смолисті діри…
ти впевнено ідеш на дно!

я теж не бог, навіть не ангел,
й дурниць немало наробив,
але ж живем ми не для рангу
й що толку жити тим «любив»?

все ще попереду, і світло
в кінці тунелю близько вже,
не уникай же цього світу!
все ще попереду, все ще…

в твоїх очах – скляних і чорних –
я перевернутий вверх дном,
мов у прикрасах ялинкових
спить кажаном розмитий гном.

а по ночах (в пастках плафонів)
я – лиш засліплений комар,
що так і здохне в ацетоні
на жаль чужих, як осад, хмар.

й кожен забуде тоді бути
тим, ким божився, ставши сном,
а сну властиво промайнути
без шансу появитись знов…

сходить сонце у вітринах,
розповзається кисіль,
й ти не ягідка – тварина!
знову сушить піском сіль?
нащо ж пив з третім сузір’ям
космосу п’янку пітьму?
чи язик, оброслий пір’ям,
заволік тебе в тюрму
диких прагнень самозречень,
ще зарюмсаних й дурних?
стоп! мабуть, достатньо речень…
і підозр… невже я псих?

довгі гудки в ще теплій трубці
ритмічно бісять розпач мій;
я задихаюсь в душогубці
чужих маразматичних мрій...
все пропливає повз, мов хмари,
лишаючи лиш післясмак
гіркого вчора й мемуари,
та й те леткі, як аміак.

дратують власні кулаки –
досить слабкі (хоч агресивні),
та попри все усе ж таки
жадають крові й сліз пасивних
маріонеток тупих фраз,
заангажованих брехнею…
зникнути б клітку цю за раз,
тоді б зараз схопити клеєм
було б раз плюнути, і фон
паснув у грі б елементарно…
але на жаль це тільки сон,
а сни вмирають… атомарно.

в границях похибки – туман, в тумані – похибка границі;
сам-по-собі-само-обман тобі дарує сон напиться.
й ти упиваєшся ним знов, і покидаєш своє тіло –
хитру систему підлих змов – й летиш! летиш! [хоч і невміло].
трохи повільно (наче тінь), трохи невільно (наче привид),
але, усе ж таки, і кінь не дожене тебе… й обриви
раз і назавжди скажуть: «стоп!», не підпустивши його ближче,
і він повернеться, щоб в лоб здолати гору... горе – днище!
це буде важко – він це знає, та манить висотою пік,
і він не здасться й все здолає, навіть, як піде на це рік,
навіть, як треба буде дертись через терновий живопліт,
чи, в крайнім випадку, померти у непролазності боліт,
й в момент найвищої потреби воскреснути, щоб далі йти
й у снах приходити до тебе, щоб хоч у це повірив ти;
а, розпрямивши врешті крила, поглянув в небо й взяв розгін...
і підхопила б тебе сила, аж покотився за кимсь дзвін…
та тихо плакала зозуля й кривилась їй пуста луна,
і лиш ржавіла, та ще куля свистіла, бо ще є вона!
й повірте: буде ще загроза зі сторони нарко-собак,
і більшість збільшить свою дозу, рабно сказавши: «хай і так!..»
й раптом, змовчавши, закричали, що вони йшли туди, де всі,
а те, що будуть ще причали не знав ні пес, ані просій,
що жадав абсолютність неба й зірковий зовсім – от і все,
і говорив: «більше не треба, принаймні дайте те пусте,
а я знайду вже, що покласти у цю валізу чи то в глек;
мені із ним ніяк не впасти… або впустіть у світ аптек,
та випишіть рецепт на ліки з роду морфіну, теж на спирт…
й навік закрийте мої віки, й нехай і вам присниться мирт!
і я якось собі дам раду, я не пегас, та й не осел,
тож не покину себе ззаду, лиш горизонт би – над усе!»
і вчинком цим – цим надпольотом – ти подаруєш іншим те,
чого й нема у тебе, й згодом може появиться й, проте,
про те не варто говорити, хіба лиш марити у снах,
інакше ж все можеш згубити, мов насолоду серед благ.
***
знов все не те, знов все не так, зовсім інакше, аніж мріяв,
і гірший запах, [вірші], смак, й колір не той... це чудасія.
ніби й рецепт – оригінал, ніби й ще дійсні реагенти,
та щось не те... старт – не фінал!!! де недосяжні абоненти?
де починається межа і де закінчується можна,
якщо дволикий світ ножа для когось – смерть, іншим – світ божий?...
в чому причина цих невдач? що є основою поразки?
якщо це – я, о Нуль, пробач й пусти хоч їх в країну казки!
де за парканом – закордон, і за кордоном – запаркання,
й немає похибки, бо й сон – дурман, туман, аркан… й звикання.
***
фатальна помилка – обман, в омані – оклики баталій.
лиш сни, прикладені до ран, вкладуться в цьому інтервалі…
в навмисних помилках – сліди, в слідах неточностей – криниці,
в криницях – поминки води… пірни і ти на дно темниці!

ми пройшли крізь зачинені двері,
та за ними була лиш пітьма,
і така, наче туш на папері –
непроглядна, ворожа… тюрма!

і захлопнулись стіни, мов стулки
безіменної мушлі на дні,
зникли двері у пастці шкатулки,
розчинившись навіки в пітьмі…

Галактика Загублених Горіхів –
кисіль ночей, що досі не застиг,
мабуть, через слабку розчинність втіхи…
хоч швидше через впертість молодих,
які не встануть з місця, хоч би й місяць
палив їм лиця холодом і сном,
осатанілим наскрізь мракобіссям,
ззовні ж оброслим соромом й лайном.

вкради себе самого в себе!
ти ж лише свій, із власним «я»…
та пам’ятай: хоч ти і з неба,
та забере тебе земля.

все кудись котиться-втікає й тебе змиває, мов листка,
прудка ця течія Хто Знає? ... та й цвях не втік від молотка!

пара зайців – дубль щасливців – знову сховалась в буряках,
тихо регочучи з убивці й пасти з томатів на руках.

чергове спізнення на дизель відбилося на гаманці,
а заржавілий в полі чизель не раз ще підведе женців.

ртутно минають часу краплі, часом щоправда і без змін,
та недарма тут всюди граблі, а на душі постійний сплін.

тихі психи тихо ріжуть інших тихих… просто так!
легкий вивих, раз в невинних час теж плинний; а відтак
всі ми дихаємо лихом, ще й від пихи плюєм в тих,
що кричать (щоправда рихло) на апатію глухий.

пищать недобиті трьохликі жандарми,
сліпі істерично додому повзуть;
вже здохла надія на милість від карми,
подохнемо й ми, не знайшовши тут суть.

скупі механізми роздачі цукерок
уже вкотре давляться фаршем сирим,
а діти рожеві в кутках табакерок
ридають смолою, ковтаючи дим.

бюджетний десерт нам – туман й фотопсії,
ще ложечка дьогтю, щоправда на всіх…
куди ж мігрували гартовані мрії?
коли скис в підвалі украдений сміх?

лишились кошмари лиш і акоазми,
лампадки ж погасли в капличках від тьми;
лоскочуть ліжка шизофазні маразми…
невже й у прогнозах не буде зими?

життя – лайно! його люблять лиш мухи,
хоча в кіно приховують і їх…
в брехні туману, в суєті задухи
нав’язують усім нам штучний сміх.

гієни-лицеміри правлять балом,
шановні гості – ляльки і раби…
тут все на продаж, й покупців навалом,
засліплених фіктивним щастям «ми».

та хіба ж сонце на білбордах
в синьому небі онкогенних фарб –
і є це сяйво, що зоветься гордо
світлом в кінці тунелю вічних благ?...

візьміть для прикладу себе,
або принаймні тінь безплотну…
чи ж ви не чуєте? – щось тхне,
так, наче все – лише болото.

по ньому топчуться бики,
оскаженілі від укусів
таких же мух… пройдуть роки
й світ врешті стане тим, чим мусів.

сьогодні ж він є згустком снів,
навіяних сліпцям дурманом,
і кітчем недозрілих слів,
вплетених в тьму самообманом.

ми б лотерейно продались,
не обіцяючи нічого;
як не як зараз – це колись ,
тож зайвим є винити Бога,
й тим паче гавкати на тінь
п’яних сусідів в білих масках,
і захлинатись від прозрінь,
припудрених піском «будь-ласка»,
лише для того, щоб вода,
в яку до речі всі ще вірять,
зросила п’яти у плода,
неначе ангельських крил пір’я…
та хто за нас тут дасть хоч щось? –
бодай би сон, хай і несвіжий,
чи то туманне те «якось»,
цілком непевне й щодо їжі.

Раз не вийшов – вдалий дослід!
(Готували динаміт)...
Як показує нам досвід:
Краще – з каменем під лід,
Чи в петлю з головним болем,
Самовіддано, як ті,
Що вкусили хрін неволі
В центрі чотирьох кутів.

Раз живий – був мокрим порох...
Все ж не став свічу дощу!
Хибна формула – грім в горах;
Не хіміч над досхочу,
Бо і палка раз стріляє,
Може й влучити кудись...
Тож цінуй хоч те, що маєш,
Щоб не нити за колись!

от і кінець! я впізнаю його по кроках…
будильники заткнуться назавжди!
вектор життя вилазить з часом боком
так, як і змінюється течія води.

буття ж – коан, який не розв’язати,
й що толку з медитацій і страждань?!
усе – туман, туман – усе… «спіймати
будь-що із цього – неможливо» – каже Даль.

шукати світло в правді дуже просто,
без жодних трат енергій, без зусиль.
та, як бути з брехнею? це ж півострів...
віддаль до нього близько сотні миль.

хоча насправді це не зовсім й близько,
приблизно, це ще дальше, аніж даль;
тим більше, що іти по льоді слизько,
ще важче стояти... й впасти жаль.

тож треба рухатись (сяк-так переміщатись),
щоб не засохнути чи згнити на-ходу;
потрібно йти вперед і не боятись
копати вглиб і вглиб... й знайдеш руду.

ці поклади – безцінні, мов уроки,
які отримав ти, коли шукав
незнаний скарб… не зайві були кроки,
якщо принаймні раз хоча б упав!

в очах – пісок, в мозку – каміння...
що було вчора – ураган?
якір пустив ржаве коріння
в чорний намул... й густий туман
покрив усе, включно з землею,
в яку не вірив й капітан;
не те що ми під коноплею,
чи будь-хто інший... важкий стан.

в очах – асфальт, в мозку – болото...
тіло бульдозером в капкан;
а ще недавно позолоту
не стер би з мене ні паркан,
ні тротуар, й бордюр тим паче...
лежу в кущах, мов наркоман,
і тихо й гірко дощем плачу,
що, на жаль, все це не обман.

беззубі капкани
лежачі слова
застиглі на паузах звуки...
думки, мов паркани
душа, мов сова,
розчинені в спокої муки...

пір’їни наркозу
сніжинки уяв
блаженна, мов сон, невагомість...
вгадати б лиш дозу
поки ще не впав
і знову не втратив свідомість...

мільярди пар сліпих очей,
немов за склом порожні соти
чи тінь покинутих речей…
ти не такий? так скажи, хто ти!

якщо не раб і не ізгой,
й не той, кого зламали навпіл…
кажеш: легенда і герой,
тоді чому ж скраю на мапі?

а як заходить сонце – страх
тебе твій кидає в гарячку,
і ти зриваєш люк на дах,
щоб звідти кинутись… й у жвачку

перетворитися внизу,
яку б топтали черевики,
чи просто висохлу сльозу,
теж не замічену… а крики

п’яних вахтерів і дівчат
на мить збудили б жагу серця,
й тільки тоді б покинув чат
цього тремтячого ядерця.

лінивий схематизм скупих псевдо абстракцій
відверто щось приховував в собі,
та сотні сірих лиць в гламурній цій арт-сраці
не бачили і клякс над тими «і»,
які цілком відкрито, ба навіть і вульгарно,
чорним по білому харкалися, мов ті,
що так і не розквітши, посохли… хоч примарно
ростуть в кожному з нас на самоті.

дим чисто принципово не вірив у бродіння,
ні в кисломолочне, ні у спиртове.
єдине, чим він дихав, – це космос і Гудіні,
й старався знайти в собі щось нове.

старався, та даремно, бо марні були спроби,
не дали результату розкопки без мети.
вітру почесне діло ніхто, як він, не зробить;
викинь магнітний компас і лети.

лети за межі неба, за клітку свого мозку,
лети й не оглядайся, позаду лиш туман.
ще вчора згасли свічки, проливши сльози воску,
які покрили вірші про вихідний роман.

чад тішився від п’єси й казився у дурдомі,
вночі виходив з дому, щоб утекти від всіх.
його шукали в морзі, майбутнє – у кондомі,
засохли діти в ньому... надворі падав сніг.

він чисто символічно кохав вогню кохану,
казав: „любов – це щастя, це мрія у казках”.
твій сон завжди аморфний, ти – мертвий... все погано;
конструктор „ти і всесвіт” розбився по кусках.

розсіялись надії й солдат схотів напитись,
втопитись й не хотіти нічого від життя.
і тут згадав про справи, збрехав, щоб відпроситись
від марафону долі... сказав: „старе взуття”.

не в кожного є сили, щоб жити і сміятись,
щоб усміхатись сонцю, ступаючи на грань.
хтось став на середині... для чого ж мені гнатись?
чому з клепсидри птахи клюють суху герань?

втомився я втікати, не можу й побороти
провалля поворотів й прямі пастки доріг.
тут кожен має право вибрати „за” чи „проти”...
я втримаюсь на місці – надто твердий горіх.

Пластмаси, пластики, поліестери
Знищили красу бактерії Терри...
Поховали траву до себе в підвали,
А сонячні промені від неї погнали,
Щоб діти забули, що таке кисень,
Щоб бавились в хованки на землі лисій,
Щоб скати палили задля розваги,
Щоб носили хрести для рівноваги,
Щоб вірили в те, що всесвіт гумовий,
Що він кольоровий через те, що ще новий,
Але прийде година, коли фарби зітліють...
Вони ж це не знають, і сміються, і мріють.
А їх накривають хмари-пінопласти,
На ноги натягують резинові ласти,
І скачуть у воду, що давно уже штучна,
Добувають щось нове, щоб не було скучно.
Називають ці іграшки „диплоїдні роботи”,
Захищають щоденно дипломні роботи
Не заради печатки, що вони щось робили,
А на зло своїй ліні, яку довго носили
І ночами плекали без відома влади,
Як кололи у вени хімічні принади,
Щоб пізнати більш глибоко свої хитрі бажання,
Й щоб забути про біль і душевні страждання...
Над ліжком малюнки структур алкалоїдів,
В думках й на яву вони бачать андроїдів,
І розказують всім, що їм розказали,
Як нові наркотики синтезували
В раю із плодів снів-абрикосів,
З м’якоті білої спілих кокосів,
З додаванням для запаху пелюсток фіалки,
Щоб тягнули до себе мелодію галки,
Що запалить вогонь на безлюдному пляжі…
І повстане істота із диму та сажі,
І своєю абстрактністю намалює нам схему,
По якій ми напишемо шокуючу тему:
“Анестетики містяться у кожному слову
Незалежно від почерку, незалежно від мови,
І щоб дозу дістати для свого відпочинку
Непотрібно ні грошей, ні злодійського вчинку.
Необхідно лиш мати аркуш паперу
І вірити в чудо, слухати Терру,
Написати розбірливо, що ти хочеш відчути,
Де ти хочеш літати, як ти хочеш заснути.
Вистарчає уяви, що ти десь далеко,
І з твого горобця підведеться лелека.
Відкриється космос – неосяжний раніше,
Ти побачиш Венеру набагато ясніше!”

навіть, як псих –
смикнув й застиг…
один лиш ти, мов та медуза,
чи то кисіль,
ні – його тінь
розтікся королівством пуза.

й глибокий сон,
як теплий трон,
сито заковтує ту манку
разом з усім…
хоч спритність стін
втримує в рамках ще приманку.

та прийде час –
впаде каркас,
і ти заповниш нудну пустку,
забувши й те
хитке «проте»,
пірнеш в омріяну відпустку.

чужі думки –
такі ж, як ти,
немов витки
з мідного дроту
на фальші гоп!,
а крайній стовп
зі знаком „стоп!”...
та я не проти,
бо далі – мур
з шахових тур,
і жоден бур
це не здолає;
ну і чорт з ним,
й так чорний дим
від нас ключ істини
ховає.

невже не можна бути світлом
(хоч за ціною сірника)?
ховатись в бункері ж так підло…
страх – квола зрадницька рука.
чому так важко вийти з себе
й переступити за рубіж?
воно ж так близько твоє небо …
як не виходить – візьми ніж!
платівка крутиться на місці
(німа вже голка, ти ж глухий);
скільки здихатимеш ти в місті
поблідлих фото?... джгут тугий
й не дозволяє й раз ковтнути
на повні груди цей туман;
простіше в ньому утонути,
точніше, в собі… і шлагбауммммм!

г о л к а – н і м а ч и т и – г л у х и й ? ! ? ! ? !

недолік анаболіків –
у повній втраті сенсу
всього (як в алкоголіків),
окрім хіба що снів;
насправді ж, біль лишається
глибоко-вперто в м’якоті
і завжди повертається...
не віриш – спитай в псів!

у них, зазвичай в старості,
він, мов мозоль, безсовісний
й при абсолютній хмарності
психує, як маяк;
й тоді жодні полегшення,
нашвидкуруч проковтнуті,
крім смерті (це ж завершення
всього... й болю) – ще б пак!

бо нащо б було битися,
не знаючи, що скінчиться
колись цей бій, й молитися
за кожен новий день?!
повір, лиш смерть – знеболювач,
що діє вірно й віддано;
ритм серця ж – поневолювач,
невинна слабкість нень…

ти згориш разом з травою,
хоч цілком зелений ще;
а причина – гнилий корінь,
підло зваблений дощем.

розумію, була спека,
захотілося зими,
але ж сон про небезпеку
не звільняє від вини.

й те вино, швидше – кріплене,
й чорний чай (читай: чефір)
лиш загріли твої вени…
й ти покинув цей ефір.

світ палав, мов мир війною,
пітьма плавилась, мов мед.
ти ж сміявся – й чорт з тобою!
я – лиш ти, а не поет…

нема ніякого деінде,
усюди те саме, що й тут...
а тут усе помалу блідне,
вина – безплідний п’ятий кут.

жодних курортів не існує,
брехня – поняття «закордон»;
нема нічого! й не пасує
надіятись на ліпший сон.

кудись втікати – обманути
себе самого… бо ж куди?
простіше просто все забути,
тим паче ті райські сади,

в яких все нібито й почалось
(чи то закінчилось ніщо)…
та чорт з тим всім! усе зламалось!
та й я не виняток… і що?!

як могло статися, що ми
себе згубили серед тьми,
й навіть не хочемо дізнатись,
коли й чому?... лиш би ховатись,
і апатично розчинитись,
чи, в гіршім випадку, втопитись…
й піти на дно, немов гантелі,
в намул майбутньої пустелі.

ніхто крім тебе... тільки ти...
все розраховано – не бійся!
пряма дорога до мети,
тільки ковтни й навік розвійся;
не думай про нюанси снів
(все рівно їх не передбачиш),
причина – патогенність слів
й гіпноз всього того, що бачиш,
а видно все, причому так,
що легко віриш в існування
того, котрий поставив знак
«сліпа наївність – це страждання!»;
а коли знаєш свій маршрут
й мітки покликання на карті,
важко попастися у кут,
навіть при дурості у жарті;
тож не хвилюйся, тільки ти
усе це поки контролюєш...
та все ж вважай й проси мости,
щоб вберегли хоч те, що чуєш;
і береги, немов уста,
врешті зійдуться в поцілунку,
а значить: все це неспроста...
ріка – всього лиш мить керунку.

відлітали дирижаблі, по-осінньому – ключем,
й маршем ми пішли на граблі, та вернулися з плачем.

не догнали їх й рогатки, ані камені прудкі;
залишились без здогадки, хто ж насправді це такі?

пам’ятали, любували, часом й пили за них три,
хоч й бувало проклинали й хором гнали у чорти.

та одного дня підвечір знялись в неба тьму птахи,
не остигли навіть печі – ми вже дерлись на дахи.

«повернулись!», «не забули!» – заспівали гаражі…
та чи є вони? чи були? досі точимо ножі.

й ллється кров, мов дощ по ринвах, кароокі б’ють сліпих,
все таки ми – це тварини, яких випасає псих!

утікали в космос краплі, все ішло своїм так-сяк…
хто не вірить в дирижаблі і у їхній ключ/косяк?

всім тим, кому набрид цей світ,
а щось міняти нема сили –
присвячую асфальт і лід
(може придасться для могили).

тим же, хто йде гордо вперед
й радіє кожному світанку –
низький уклін! й тобі, поет,
за те, що виплюнув приманку.

тим, хто придумав дзеркала,
щоб не ховатися за ними,
а пізнавати суть – хвала!
для мене честь бути з такими.

а всяким недобитим псам,
що скавулять на холод буднів –
зичу потрапити в капкан
і там подохнути, мов блудні.

вимкнуті люди робокосму
в плазмовій клітці чужих схем
не просять вже чергову дозу,
лиш марять зустріччю з вогнем.

та переплавитись в щось варте,
чим зроду-віку не були,
зовсім не просто... тим більш карти
песимістично знов лягли.

тож толку дертися за пультом,
як кнопка пуску – і те брак,
причому, наш навпіл із культом
„якщо так є, хай буде так...”

Краще б їв псевдоопеньки, а не буцімто-пейот –
Лабіринтні походеньки не завели б в темний грот,
Не прийшлося б у монети вимагати вірний шлях
Й чути сміх відлуння „де ти?”, що умить змінився в страх.

Нащо було кактус жерти? Теж знайшовся Дон Хуан!
Захотілося померти – сунув б голову в капкан,
Й не ригав би, як п’яниця, поза ванну день і ніч...
Вкрав би ліпше полуницю, була б зовсім інша річ.

Недоспілий, ще й колючий, словом, будяком будяк...
Не один я невезучий, мозок чий соком просяк
Того проклятого духу, що запхав мене в трамвай,
Мов дурну весняну муху, й підло мовив: „Прощавай!”

Думав дійсно, що там здохну, вже й молився всім святим,
Будь-яку би прийняв догму, лиш звільнитися, як дим,
Із цього сильця-кадила, з клею пастки-чортівні;
Й враз явилася могила... клянусь, каюсь, більше НІ!!!

Прокидаюся – палата... повно зляканих людей,
В очах жовто від халатів (колись білих)... ні ідей,
Ні здогадок – що й до чого, й, взагалі, хто я такий...
Раз живий, так слава Богу! От тобі і чорторий...

світіння ангелів на стелі
в чотирикутниках вікна
нагадує нам сни в пустелі,
в яких не було й нема дна…
там міражі, немов папірус,
пожовкли в мріях шукачів
гострих пригод; та часу вірус
не пожалів ні сталь мечів,
ні запах цвіту зсохлих фото...
усе забрав розчинний дим;
вже не згадати, хто був той то,
який до того був ніким.
в чотирьох стінах трохи страшно,
як-не-як, клітка із цеглин;
та втім, усе уже неважно...
в кожного з нас убитий клин!
стрижнем – наш біль, стежками – віра...
якось помалу й проростем,
а далі й тінь (холодна, сіра)
впаде на землю разом з днем
і з його сонцем електричним,
колись обміняним на сни...
скоро для всіх все стане звичним,
так що спокійно, боже, спи!
й забудь про слуг своїх крилатих,
все під контролем, справлюсь я;
серце – желе, але у латах...
тьмі не затьмарити життя!

бажаю вам здійснення мрій!...
але не всіх, лиш потаємних,
бо цікавіше йти в відбій,
коли ж невпевнений напевно,
чи вартувала чогось гра
в асоціації зі снами,
якщо весь козир – це слова
з банальних фраз, розбитих нами.

атрофуються сни з відмиранням ночей у світанках,
рудиментами ми прокидаємось в пітних ліжках,
і напружуєм мозки, щоб зібрати докупи останки
ще незрячо-дитячих бажань в паперових мішках;
та замерз пластилін, він крихкий, як тепер наші будні,
не зліпити вже й те, що колись будували з піску,
кубик-рубик не скласти, поламали його нетерплячі й облудні,
залишається лиш витріщатися тупо на небо, та і те крізь затерту луску
риби-тьми, так по-моєму звуть цю лякливу істоту,
що при перших же променях світла заривається в тінь
й проклинає навколо усе, перш за все – дзеркала й позолоту,
помаленьку здихаючи, та змінити не може нічого, бо ім’я її – лінь.

Як важко
визнати, що легко,
коли нестерпно-все-одно:
й до лампочки відчуття болю, і паралельно те вікно,
з якого вилетів, мов куля, й упав, мов ранений літак,
а як взрів в небі хмару-дулю – клянчив в землі холодне „Так!”

Молився, щоб взяла до себе, а не лишала, мов сміття
під мікроскопом всього неба... таке вже жалісне життя!
Тому й замислив самогубство (місяць моргнув мені в вікні)...
мокрий асфальт склав товариство... якось медузно в сні мені.

Як би, промовчавши, сказати, ну, чи, скажімо, навпаки:
щось говорити-і-мовчати про марно втрачені роки
й про те, що – легко, а що – важко, про темне світло й світлу тінь,
коли зробив десять затяжок...
Многая літа
чи
Амінь?

вгадайте, що мені приснилось,
але уголос не кажіть,
щоби воно не розчинилось,
попавши в дійсність, мов у сіть,
тому що все, що переходить
звідти у наше небуття,
умить зникає і проходить,
мов одноденки-сприйняття...

...якби ми не вмирали, ми б померли,
тому що смерть – безсмертя й новий світ,
в якому, мов в молюску, чорні перли
вбирають світло, що відблискує нам лід,
бо сам не може прийняти це сяйво,
оскільки за природою є склом –
холодним і прозорим, наче тайна,
яка приходить і відходить разом з сном...

Про що думки – про те і руки... В хмарах муки біліють муки,
І я знов згадую про те, що навіть чорне – золоте,
Про те, що все в житті відносно, про те, що жити просто – просто,
Про глузд, про смисл, про значення і роль, ідею слів, призначення на роль
Крихких і крихітних мурах, чи обезкрилених комах,
Які повзуть по суть, мов вуж, які помруть за путь їх душ,
Без віри в дивне слово „сенс”; „шлагбаум” – сказав їм екстрасенс,
Коли вони гнили в гробу, коли полин гірчив губу.
Річниця втрати віри в світ... Темниця, грати, діри, звіт
Про виконання плану дій, про коливання чорних вій
В прямих й обернених мотивах, які родилися у зливах
Й топили все, усе б убили: змите лице, рельєф могили,
І навіть того, хто молився.... В святій воді чорт простудився,
Гріхи скучали без роботи... За упокій мерців суботи!
І світ навколишній став наш, хоча, цей вальс – лише шабаш,
А манекени у вітринах без почуттів, та все ж в провинах
За те, що все їм паралельно: навіть в раю трохи пекельно,
Тож нащо думати про втрати, коли прийдеться нам вмирати?
І це буде знахідка віку, оскільки рів не знає піку,
Й тому, здається, що щось бачив, насправді ж, все без жодних значень:
І день, і ніч, і тінь, і світло, предмет і річ (чесно, та підло)...
Усе навколо, навіть, більше, належить колу, простір з’ївши;
Усе, включаючи нічого, насправді, є, але для чого?
І, навіть, те, що не існує набуде форми, пустку взує,
Проте, ця маска не поможе... хіба, що зміниш світ цей, Боже!
Хіба, що вовки будуть ситі, хіба, що все застрягне в ситі.
Лише тоді щось буде чимось, лише тоді хтось стане кимсь.
Та, так, як є, нехай і буде! Нехай прозорі будуть люди,
А сірий дим хай буде сірим, щоб було видно в мені діри,
Щоб кисень попадав в легені... зелений світ і ми зелені.
Чого чекають ембріони? Ховатись, мов хамелеони,
Чи, може, просто існувати: спочатку жити, втім вмирати?...
Кожен питає: „Хто тут крайній?”. Я кажу: „Я! Я – перший, ранній.
У черзі сну всіх пропускаю. Мені зручніше бути скраю”.
Я би сказав: „Я – шизофренік! Я – параноя! Хаос в мені!”,
Але ніхто б мене не слухав, бо хто почує тишу в вухах...

Кольорове сприйняття чорно-білої вистави...
Скільки срібла на коня у антракті ти поставив?
Знаючи тебе давно, я б не радив тобі грати,
Краще б ти пішов в кіно, там безпечніше стріляти.

Якщо б цілився в качок, а не в коней іподрому,
Не спіймався б на гачок, хмари б не молились грому.
Не складав би ти пасьянс, якби знав, що карти – голі,
Ти ще б встиг на той сеанс, де демонстрували колір.

Викинь свої окуляри! Це пластмаса, а не скло!
Це не сонце, а солярій! Світло – сяйво; тінь – це зло!

Віртуальне осягання недосяжного вікна...
Ти заснеш ще до смеркання, потім здійметься піна.
Фокуси, в очах розмиті, зачарують вперте „ні”,
Ти розчинишся в блакиті, а розчинник – у вогні.

Трісне панцир черепахи, що несла на собі світ,
А слони помруть від страху, їх сховає сірий лід.
Не дістануться їх бивні до чорних скарбниць...
Гроші – мертві, люди – дивні в тіні таємниць.

Не шукай від неба зиску! Це повітря, а не ґрунт!
Йди в траву – в свою колиску! Викинь з голови весь бруд!

Зеленіє, наче свіжість, конюшини полотно...
Світ дарує тобі ніжність, відчини йому вікно.
Хай провітрюється пекло! Хай зневірюється рай!
Поки в небі ще не смеркло, поглядом у день стріляй!

Не відштовхуйся від звуку! Це лише його луна!
Простягни під воду руку! Досягни до моря дна!
Скільки часу надаремно... числа та лічба.
Постріл в небо, кості в землю... витрачав метал дарма.

Якщо ти бачиш сяйво, вважай, що ти – сновида;
Лунатик – ти, а місяць – нічний гід.
Ти втратив все, що зайве; мов мумія сповита,
Прямуєш у музей продовжити свій рід.

Летиш в небесній карті, засіяній зірками,
І світишся так сильно, що гориш.
Ти пахнеш сном на ватрі, яка горить роками,
З’являєшся у сутінках горищ.

В прокльонах злих котів зникаєш під перину,
І кролем мчиш від гангстерів акул.
У світ шостих чуттів з тобою я порину,
Загляну у війну й глибинність дул.

Танцюй у склі води, танцюй гаряче танго,
Не прокидайся, бо реальність вб’є.
Збирай райські плоди, зірви й для мене манго;
Цей сліпий дощ – цілющий, він наллє.

Наповни келих тьмою, яку крають піраньї,
І язиком скуштуй мене на смак.
А лінію життя заплутай і порань її,
Злови мене за зябра і кинь в сак.

Я буду твій заручник, тримай мене у сітці,
Але розкрий секрет могутніх пірамід.
Я можу стати лучник, вполюю лева в клітці…
Мою труну без мене їсть терміт.

Хай їсть, якщо голодний, він має на це право;
Можливо, ще здобуде лаковану медаль.
А трубадур на водний подивиться направо,
Прокинеться свідомість і мрія про мигдаль.

світ порушених пропорцій
й нездорових сновидінь,
розчинивши пломбу в корці,
вилився на нашу тінь.
тут же зблідла вона й зникла
(значить, сонце зайшло теж),
та ми всі до цього звикнем,
й так нічого не вернеш,
бо змістився центр балансу
в реакційному кільці,
не лишивши й краплі шансу
чи надії на кінці
смілого експерименту
над розщепленням ядра...
досить було і моменту,
щоб здалася сама гра,
й тим змирившись з результатом
„0:1” на користь тих,
хто відповз від „пуску” задом,
заховавшись за знак „псих”,
саме в той час, як всі решта
в жертву нормі віддались...
ти ж не дурень: знайди, де ж ти,
й від рабів цих відділись,
щоб вколоти в карту точку,
при можливості і дві,
й скинути з душі сорочку,
доказавши, що в траві
можна все це заховати,
при бажанні – й не знайти...
й безтурботно в снах літати
(може кожен це... і ти!)

яке величне полотно,
дорожче всіх шедеврів світу –
ніжне, мов перший сніг, сукно,
тепле, мов спогади про літо.
на нім узор босих слідів,
тонкіший мрій пера японця,
солодший наркотичних снів,
навіяних сльозами сонця.
це ти танцюєш на піску,
ледь-ледь лоскочучи приливи
у акварельному мазку,
сіючи сльози, мов перлини.
вже не впізнати їх на смак,
надто розчинні вони в морі...
далека яхта – може й знак,
чи просто фото в коридорі?
в якому я знов сію сни,
з надією тебе спіймати;
приманка – цвіт тої весни,
яку не можна не кохати,
бо саме ця казка-пора
зігріла сонцем серця наші,
і зрозумів я, що не гра
ці почуття в майже міражі.

газ погас, і стало темно,
й якось пусто на душі;
зрозумів я, що даремно
ллються за вікном дощі
й ходять сірі незнайомці
без мети туди-назад,
мов повтори в кінозйомці...
мав би ніж, пішло б все в зад,
та згубив десь в мухоморах,
як шукав окличний знак,
і з питаннями по норах
грався в жмурки від собак,
й хованки із тьмяним світом
по землянках ніби-снів
із надією на світло
від ще мокрих сірників,
та із залишками сірки
на одному із країв
(стає ясно, звідки дірки
в сні погашених вогнів).

іскри мить!... й газ загорівся,
навіть стихли враз дощі;
і відчув я, що зігрівся,
стало тепло й на душі.

Автопортрет важких металів “Інтоксикація життя”
Нам розказав, що буде далі, і що нема вже вороття;
А ми, малі, практично, кволі бігали голими у ліс,
Щоб утекти від сну неволі, який вночі до нас приліз.

Явивсь без стуку, та ще й п’яний, щось проблював під ніс й баян,
І нам, ще теплим, ще рум’яним, прийшлось сховати в тінь кальян.
Ми приземлились на підлозі, розреготавшись хто-куди,
Хтось ніжився у перемозі, інші казали: “Ми – кроти!”

Пробити хід наскрізь цементу, щоб вийти з нього на асфальт?!
Без ліку втрачених моментів – страждань індустрії, Базальт!
Куди нам рити свої нори? Куди нащадків вести – в рів?
Так, ми – сліпі, та непокори; а з вас ніхто ще не прозрів.

Ви ще не бачили всю правду, ви й не побачите брехні,
Замкнуті в собі й безпорадні, вам всі і всюди кажуть: “Ні!”
“Ні!” – це не комплекс, це не сором, це знак незгоди, от і все.
Хоч вдень і молитесь ви хором, та це дарма, просьба – пусте.

Дурні, не бійтесь цього слова, воно пестливе ім’я тьмі,
Яка за змістом є відмова снігу і льоду снів вогнів...
Пейзаж пустелі і відходів чимось нагадує наш дім
Лякливих зливи пішоходів... (я – один з них, й не заздрю їм).

”В іонно-іронічному
Боятися нам нічого.
Звичайно, воно – дзеркало,
Та скривлене, мов сміх.
Це комікси трагічного,
Карикатури вічного,
Глузливе уособлення
Хвороби!” Підпис – Псіх.

”Бувають миті відчаю
І щастя... другі рідшають.
Підвищіть дозу морфію
І дайте олівці!
Ми вам накреслим марево,
Паруюче над хмарами,
Мандруюче по космосу...
Знайдуться покупці.

В умовно-безумовному
З думками невгамовними
За горизонт ховається
Із сонцем медсестра.
Лиш чути кроки в тапочках
Й чиєсь пестливе ”Лапочка” –
Це ”на добраніч” лікаря
Із кличкою Астрал.

При лампі охолодження
(За Фрейдом – ”насолодження”)
Він бродить з вітамінками,
Які приймає й сам.
Ми всі їх дуже любимо
Й малюєм дружелюбними,
Мов марципан, солодкими...
Відкрийся нам, Сезам!

Скажіть, на що жалієтесь.
Де зимно і чим грієтесь?
Як вільний час проводите?
Чи вас цікавить спорт?
Коли ви народилися?
Чому тут опинилися?
Що бачите у темряві?
Із чим любите торт?

Що в снах метеорологів?
Де рай для міських голубів?
Котра година в Африці?
Ви – лікар? Пацієнт?
Яке у вас відхилення?
Що? Квітка незапилена?
Причому тут ботаніка?
Невже, ви ще й доцент?

Ви надто перелякані,
Спотілі і заплакані.
Ідіть до процедурної
Й постукайте в поріг.
Вам вколють заспокійливе...
Лежіть, будьте спокійними,
Ковтніть пілюлі, просимо...
Падемо вам до ніг!

Ви хворий, та лікуєте,
По святах ще й годуєте,
Плетете щось в щоденниках,
Щоб не писали ми.
Ми ставимо лиш підписи,
Яким не стане й відблиску
Залежної комісії...
Та Псіх – не я, а ви!”

На що присів? З чого зіскочив?
Ти став інакшим, пластилін!
Хто скульптор твій? Хто ще захоче
Вколоти в тебе клофелін?
Ти спиш, мов пам’ятник, мов арка;
Кажеш, що звати Обеліск.
Втрачене зло, забута сварка...
Ти вже не скеля – рідкий віск!
В чому знайшов душі натхнення?
Чи ти ще в пошуках мети?
Сон бачив кров в банці варення,
Вірив, що хмари – штрих-коти.
Куди втікаєш, Грибоїдов?
Ти не уникнеш свого ”я”.
Кайф маскувався інвалідом,
Та потім вийшов за поля.
То лоскотав, то бив об стінку,
Не відпускав на жодну мить.
Чилі спалив засмаглу грінку...
Сила відмови все ще спить.
Проґавив час свою зупинку,
Зозуля здохла від питань:
”Коли помру? Коли поминки?
Чиї помилки?.. Зволікань?”
Тверда, мов сталь, даль-апатичність...
Розчарування... лінь похміль...
Запій – пірнання ”блискавичність”,
Самоубивством пахне тінь.
На дні застрягла субмарина,
Може, спливе на карантин.
Ремонт ляльок ультрамарину
Висить на тросах волосин.
Будь-який дріт можна зігнути,
Зламати можна навіть дух.
І ”невтопимий” зміг втонути...
Хочеш літати – зроби рух!
Живи орлом, вмирай колібрі,
Та повертайся до людей.
Вони – ворони... чорні, срібні...
Не кожний моцарт – Амадей.
Ким ти б не був, забудь прокляття!
Вогонь живе не із полін;
З дрібних трісок росте багаття
Твоїх очей... Це клофелін.

Магма машин червоно-біла тече по вулиці Зигзаг...
Ти не знайдеш там свого тіла, ти не знайдеш там навіть прах,
Так що не бий себе у груди і не картай своє ім’я.
Так мало бути – так і буде! Вже хтось привласнив твоє “я”.
Й тепер цей жадний шизофренік ділиться навпіл, мов язик
Змії “отруйної гангрени”... єдиний вихід – хірург штик.
Лиш п’яне чудо порятує цих бідолашних близнюків,
А якщо й навіть все зіпсує, я видам збірник матюків,
Прокльонів, тостів, забобонів, ще анекдотів і казок
Про існування в царстві сонних, про морфій й спалений пісок...
Й тепер оманою квазарів вітраж цей манить і сліпців,
Які пливуть на чорній хмарі по небу, наче по ріці.
Усе пливе, пливуть і кадри, нажаль, реального кіно,
А ми провалюємось в надрах крізь розмальоване вікно.
Не бийтесь, мухи, в двері смерті! Там в засідці шакал ефір.
Життя то в сні, то в круговерті... О лорде час, ти, мов вампір!
Знов обриваєш волосини, які тримають гирі днів,
Немов шовкові павутини, що ми плели із сірих снів,
Прикрашених, крім штучним снігом, пилком розвіяних бажань...
Та все скінчилось тихим лігвом; колиска мертвим – ніч... а жаль!

Хто перший видумав себе
І хто останній згубив інших?
Спокійно! Все скоро пройде.
Ви не хвилюйтесь – буде ліпше.
Що за питання? Це ж сеанс!
Розслабтесь і дивіться в стелю.
Не на підлогу – це аванс...
Час не працює на оселю!
Звалився дах з прогнилих дощок,
Упали стіни (брак фанер).
Півень вночі заграв всіх квочок...
Пес теж би хтів, та він вже вмер.
Він здох під будою в тіні
Від того, що набрид нашийник...
Але, втім, байдуже мені,
Хоча, я б дав йому напильник.
Я б дав всім те, що вони хочуть
Й чого не варті, та я б дав.
Хай забирають дні і ночі,
Я їх і так ніде не мав.
Я їх не бачив і в мультфільмах,
Не чув про них навіть в казках;
Мабуть, це просто божевілля...
А, може й, навіть правди страх.
Хто хоче вмерти в ланцюгах?
Хто хоче гнити в брудній буді?
Хто догадається в снігах,
Що тепла й сонця вже не буде?
Хто перший видумав ціну
І хто в зневірі згубив решту?
Хто сотворив із зла війну
Й уникнув цвинтаря арешту?
І хто цей той, що був собою,
Коли всі інші – лиш ляльки,
Що ледь прокинулись з запою...
Незрячі привиди! Мальки!
Куди щез видуманий мною?
Хто передумав затій мій?
Переосмислена суть грою
Себе згубила серед мрій
Стати інакшою й змінитись
До ступеня непізнання,
Або, принаймні, утопитись...
І так життя – лиш маячня!

Я покинув тебе через сни, де занадто багато коханок.
Це, мабуть, ностальгія весни... Восени ніч замінював ранок.
Я зумів зрозуміти тоді, що тебе не зовсім розумію,
Що таляпаюсь в чистій воді, а купатись і близько не вмію.
Не навчився і досі в житті; я не вчився, бо мріяв про тебе,
Про можливість ролей у злитті й про віддаленість синього неба.
Я кохав і кохаю цю гру – цю смертельну трагедію щастя;
Я не вождь, я не маг, не гуру, я – наживка сліпого причастя.
Ти казала, що хочеш вина, а тоді я хотів лиш портвейну.
Ця любов – історична вина, що токсична, мов думка Хусейна.
Я прийду, але ти не чекай; я вернусь, але ти не надійся...
Навіть в пеклі є вірші про рай. Я благаю: розлийся! розвійся!
Я ж розбився об твій силует, не звернувши уваги на очі,
Бо занадто красивий портрет не опише поет й серед ночі.
В собі спалений двічі блокнот щось писав, та його не читали,
Бо секрет серед ламаних нот загубили, а потім продали.
Хто купив ці скарби – цю свободу? Хто зірвав ланцюги у тюрмі?
Хтось придумав і Землю, і Воду... Я придумав себе у тобі.
Я продумував різні нюанси, щоб спокуса далася взнаки,
Та мізерні були мої шанси на здобуте тепло й тінь руки.
Заховай моє тіло в обіймах! Не пусти десь піти назавжди!..
Я був там, де не були і відьми, я був в кратері жару води.
Я був там і не думав про спеку, я був там і не думав про жар,
А кохання – ядро небезпеки, якщо дружба – підступний кинджал.
Ми не можем дружити і жити так, немовби не були разом.
Я люблю тебе й буду любити... Почуття це сильніше за сон.
Так, я зраджував з іншими в снах, і, до того ж, без презервативу,
Тож я вийшов сп'янілий на дах, щоб сказати: “Дощ перейшов в зливу!
Поцілунки змінились на біль, а екстаз – на нестерпні страждання.
Мов прокляття, посипалась сіль на обпалені рани кохання.
Я покинув тебе через сни, де занадто багато фантазій.
Цю трагедію примх восени зберігають сухі квіти в вазі.
Я ненавиджу вересень цей, я не терплю й навік проклинаю.
Я кохаю твій відблиск очей, я кохаю тебе... Я КОХАЮ!!!”

під ногами не земля –
щось аморфніше й тепліше...
та й і я не зовсім я,
й взагалі все стало іншим:
помінявся еталон,
зблідли фарби декорацій,
в ніч вкололи новий сон,
день же здох від деформацій;
й не впізнати вже цей світ,
не знайти координати,
розтопився навіть лід –
віра в твердь... що вже казати
про дешеве покриття
(для оббивки домовини);
час, мов міль, попсув життя...
але ж, хто у тому винен?!

нечіткі точки...
точно сон!
розмиті пікселі...
свобода?
чи просто розчинився фон
через надуману погоду?

час зупинився...
ніби рай!
простір розширився...
це мрії?
чи всього на всього лиш край,
себто, тупик у безнадії?

щось помінялось...
другий шанс!
може й ще вийде щось...
„сумнівно” –
сказав собі ж я, впавши в транс, –
„вірити в щось таке – наївно!”

мені приснилися хрести
з чорного мармуру й ворони –
білі, як сніг… боже, прости
за те, що вірив в забобони,
та, тим не менше, далі спав
й кров’ю плював на тінь ікони,
й замість того, щоб йти, – упав
й так і не встав, лиш бив поклони,

щоб не втопитись, а плисти,
щоб не упасти, а летіти,
а сам відмовився нести
свій хрест на гору, щоб не впріти
чи надірвати слабкий пуп
(основу всього, центру світу);
бо що зроблю, як буду труп?
навіть не зможу скласти звіту

про сни й примарені мости,
що, як і вени, легко рвуться...
уже давно годинник стих,
та я не з тих, що піддаються:
я не піду на вірну смерть,
бо не така вона вже й вірна,
якщо життя – це певна твердь,
то гра в мерців – занадто спірна...

тим паче голосять коти
на повний місяць – не на добре!
може, нікуди і не йти...
не боягуз – я – не хоробрий,
і вірю в знаки й бачу їх,
тому і сплю на схід ногами;
невже, і це є важкий гріх?...
як так, то зникну разом з снами.

Ми так звикли до крові з грудним молоком,
Що й не хочем любові… бо й тупим молотком
Забиваються цвяхи у віко труни,
Й забуваються страхи із віком… та й ми
Не такі вже й злопам’ятні на ігри богів
Через те, що є зайняті льодом снігів,
Де немає й слідів, та ми звикнем й до того…
Може, в пеклі вогнів хтось згадає про Бога,
І тривога жахіть в нас розбудить дух віри
У прийдешність століть і в залатані діри
Рефлекторних розпуст і фіктивних цілунків
Пелюсток теплих уст, і в цнотливість стосунків,
До яких ми ніяк так й прижитись не можем
І змиритись, що так буде легше і, може,
Навіть краще для всіх… й це ввійде у звикання,
І розтане лід й сніг у інстинктах кохання.

Пунктирна лінія відриву штрихом розділить мозок твій
(Де-не-де рівно, а десь й криво) на дійсність буднів й дикість мрій;
Й ти не знайдеш вже середини межі між правдою і сном,
Бо ж сам рвав нитку пуповини в натяку світла – і спав знов,
А, прокидаючись, не знав вже чи все це було й чи мине,
Чи буде далі й так назавше… нудне циклічне те саме,
Що розділилось на дві дози строго з рецептом від снаги
До пестощів дощів й наркозу стрілки сп’янілої ваги,
Якій вже байдуже, де ранок, де ніч й, тим більше, що між цим,
Й круглу добу з жонглером банок змивають шкали сном міцним,
Щоб не розгледілися ціни поділок списаних шприців,
Коли розкриють роти стіни, які ховали від мерців
Довгі драбини залізничні, в чотири сторони ходи,
Для нас, живих, настільки звичні, що й не питаємо куди
Нас заведуть вони нарешті й чи взагалі десь заведуть,
Хоча все рівно це, бо ж врешті-решт залишається той путь,
Який нам рідний, мов колиска, кімната, двері і поріг,
Чию тонку червону риску ми розривали для доріг,
Ще не своїх, ще невідомих, з легким чуттям нових пригод...
Та краще би сиділи вдома! Куди завів нас поворот?!

Кажуть: життя – прекрасна штука!,
Та як повірити у це,
Коли воно, як п’яна сука,
Вічно плює тобі в лице.
Й не просто так – заради сміху;
Не із нудьги правила гри:
Мрієш про все – дістанеш фігу,
Як не підходить – то помри!
А що є там – ніхто не знає,
І мало хто туди спішить,
Й так і живе в собачій зграї
Й тихо скавчить, коли болить.
А щось міняти ліньки й страшно,
Простіше звикнути, а там
Все якось буде... як – неважно;
І так іде смерть по стопам.
Щоб нас спіймати в свою сітку,
Де б не ховались... все одно
Всі наші сни замкнуті в клітку,
Яка і тягне нас на дно.
А потім сни наверх спливають,
Ловити інших... капкан – ніч;
Нам ж навіть згадки не лишають,
Й кажуть: життя – прекрасна річ!

дубль нулів... пуста двобічність... дзеркальна копія вікна,
за склом якого мить лиш й вічність – тонкі матерії з сукна,
яке старе уже, протерте й зношене часом до дірок,
(проте, і ми вже напівмертві, раз на екваторі курок).
ще дії пів, ще пів секунди й задіє хитрий механізм:
завмре усе, що могло б бути, якби не збунтувався ліс
думок про зречення і втому, огиду, виснаження й біль,
що втілились ледь-ледь живому хворому грішнику, мов цвіль,
що покриває бліде сонце, й цим закриває нам цей світ,
тож ми питаєм себе: „хто це: правди вогонь чи брехні лід?
і як нам бути (чи не бути)? тягтись до неба чи землі?
нам далі плисти чи втонути? молитись диму чи золі?
завтра нам повзати, літати чи, як раніше, кудисьйти?
чи, може, краще – не питати?.. просто цікаво нам, хто ти
й хто ми... ми є чи нас немає... немає є чи є нема...
й чия вина, що нас лякає вже серед літа та зима,
яка холодна і потворна, сліпа й, мабуть, глухоніма
і ніби й біла, але чорна [буцімто, сяйво; проте, тьма];
й якась корисливо-байдужа, нігілістична і пряма,
хоча закохана в ніч й дужа, ніби і дружня, та сама
блукає п’яна й безпритульна то по полях, то по містах,
тверезо-мстива й богохульна навіює й на пекло страх,
а що казати нам (снам з криги), коли й надія проти нас,
вона – душевний стан відлиги, що апатична, наче гас.
він догорить смердючим світлом й на нас знов кинеться мороз
з бажанням правити цим світом – кулею з назвою „Гіпноз”
із мільярдами сніжинок (в минулому – таких ж людей,
як ми, як ви)... час на спочинок! візьми нас в жар свій, Прометей!
---
хай інші борються (для чого?), хай інші плачуть і терплять,
нам це все рівно (й, навіть, богу)... хто хоче мерзнути – скиплять!
---
дехто й надалі грає в кості, хоч й випадають лиш нулі...
/не від морозу, а зі злості у тінь зійшли ми з колії/

дійсно уявні! – безперечно,
таких в природі не знайти;
вони тут просто недоречні –
це знаю я, це знаєш ти.

справді несправжні!... навіть дивно,
як сумнівався хтось у тім;
для них у нас занадто зимно,
їм треба сонця два, ще й дім.

точно проточні, мимовільні,
галюцинації, маразм...
таких малюють божевільні
в надії на психооргазм.

сюр-ірреальні, фантастичні,
фантасмагорії у снах,
містично-мутні і незвичні...
та, попри все, все ж є! (в словах).

ви зачекаєте на нас
чи все ж повірите у інших,
що обіцяють вічний джаз,
хоча самі чомусь панічні
й збентежені вчорашнім сном,
бо проти лому піднявсь Лом?…

ви сядете в тролейбус з ними
чи разом з нами у трамвай,
й не вражені думками злими
помалу доберемось в рай?…
й розчиниться сумнівний морок,
що втілився у пляшці в корок.

ви маски знімете із лиць
чи так й надалі, наче в’язні
вами ж придуманих темниць,
очі закриєте?… й боязні
вас схоплять, наче немовлят,
під розстріл вистроївши в ряд.

кому ви вірите – собі?
це ж те ж, що й впасти у розпуку
й віддатися сірій юрбі…
просим востаннє: дайте руку!
й ми вмить вас звільним з западні
трясовини затхлої віри…
скажіть брехні лиш тверде “Ні!”
й райдуга в небі скрасить сіре.

пряма до пропорцій залежність –
висока чутливість до снів –
втікає, мов вектор, в безмежність
й зникає без жодних слідів,
а я залишаюсь на місці
й пускаю коріння в асфальт,
щоб зсохнуть, мов інші, у місті
важких запорошених пальт;
все рівно ж бунтують машини
в іржі списаних гаражів,
й згнивають без краплі бензину,
не в змозі втекти від дощів,
які вже, мабуть, будуть вічно,
принаймні в це вірить прогноз;
тож більшість людей так трагічно
віддались воді... а гіпноз
як завжди нас водить за носа,
на очі накинувши шаль;
ледь чутно ще, як ходить боса
підступниця, манячи в даль...

давайте здохнем, як тюлені, й присвятимо тіла снігам,
а душі – льоду, що у вені колись розплавиться, і нам
стане тепліше, бодай вдвічі, бодай у півтора разів,
і ми поглянем прямо в вічі тій мерзлоті, де бог зомлів
й згорів диявол там же в той же момент атеїстичних снів,
й скажемо просто: “вибач, боже! прости й ти, чорте, нас рабів”,
а потім підемо поволі кожен у свою сторону
без жалю, болю, без любові, та всі у напрямку: до сну!!!

нема ні місяця, ні звуків,
навколо абсолютна тьма…
ти п’єш, щоб не тряслися руки,
і віриш в те, що ще зима,
й що все, що діється навколо –
просто фантазії уяв,
насправді ж, навкруги все голо,
порожньо й пусто… й серед плям
і ям пом’янутих реалій
ілюзорними “нехай”
майже здається, що є далі,
та це лише фосфенний рай!
немає неба, є лиш зорі,
та й те вони, мабуть, як ти –
п’яні, несправжні й на щось хворі,
мов ті примарені коти,
що щось нявчать поліфонічно
в чортячих джунглях ялівцю,
та й так пронизливо й трагічно,
що хочеться пірнути в тьму оцю…
й ніколи більше не вернутись
у те, що зветься “наяву”,
й навіки зникнути-забутись
і перевтілитись в нову
далеку невідому зірку,
яка також колись впаде,
залишивши по собі дірку
з гаком питання “як?” і “де?”

Хочеться скочити… та звідки?
Спочатку треба вийти з клітки,
Й лиш потім можна кудись дертись,
Щоб звідтам впасти і померти.

Момент польоту (чи падіння)…
Це хмари ще чи вже каміння?
Невже, вже смерть? Що, ще життя?
Що ж є за ширмою буття?


Множаться множники гормонів,
Точаться ножики гармоній…
Й хочеться бути, як луна –
Ніби одна, а ніби й два.

Скільки мене є у квадратах? –
Нестача, норма, забагато?
А скільки вас в мені живуть! –
Вас, що за мною в тьму підуть…


Хочеться кинутись на списи,
На їхні, кров’ю змиті, риси…
Мариться щось, чого нема –
Мріється літо, та зима

Взяла в полон весну і осінь
Й в гарячці щось морозить досі,
І нам набрид вже цей абсурд:
Цей сніг, цей лід,
цей холод
й
бруд
.

Чи вдасться заховатися від себе,
Коли і краєм ока видно власну тінь,
А чистота ледь вицвілого неба
Сама ж оголює каркас земних склепінь?

Чи зможуть маскувальні самокпини,
Надійно абстраговані в слова,
Тісно вкластись рядами в туман рими
Для того, щоб вміститись в серці зла?

Чи вийде стриматись, щоб не поворухнутись
І прорахунком цим не видати себе,
Й кінець кінцем, мов давній біль, забутись,
Щоб більше не тривожити тебе?

Я заховаюсь так, що й не знайдете,
Навіть, коли прийдеться це зробить,
А перехресними питаннями “Сон, де ти?”
Знищите всіх й себе в одну лиш мить.
Й у цей момент я скину з себе маску,
Спалю камуфляж на площі в 0.00,
І може хтось із вас згадає хоча б казку
Про хованки й дитинні лиця дуль,
Що важко переносять в грі довге безсмішшя
І з білим прапором виходять із засад;
Й хто першим добіжить до роздоріжжя –
Піде вперед, інші – звернуть назад.
Ще раз поглянуть скоса на дорогу
Й накинуть знов на себе тінь довгих плащів,
Й що толку з того, – скажуть – дяка Богу,
Що шанс знайтись все ж витяг нас з кущів.

усі сміються, як один,
один лиш я чомусь п’ю далі;
минуло вже низка годин
і білих танців... я ж в астралі.

навколо світло диско-снів,
розчинене дурманом диму
й коктейлями кросвордних слів;
я ж п’ю й мовчу... і так красиво.

жаль, що вся музика – поп-корм,
з ритмом розмноження таких же;
вже нудить від шаблонних норм,
виключіть все! (щоб стало тихше)

й самі заткніться! – от ді-джей
упав в нірвану й спить за пультом;
я б теж сховавсь від фар очей,
поки ще сам не став інсультом,

і не попавсь у дисбаланс
на черговій заїлій ноті;
краще пірнути вже у транс
й завтра прокинутися в болоті.

і не згадати навіть факт,
що був (чомусь?) на дискотеці;
нудить мене ж один той акт –
енергоживлення в аптеці.

те, що посіяв – не знайдеш;
те, про що мріяв – не здійсниться,
якщо ти й далі сліпо йдеш
по тій дорозі, що лиш сниться.

те, що втопив – не полетить;
те, що убив – не посміхнеться,
якщо порвалась тонка нить
між тим, що було й що вернеться.

те, що зрубав – не дасть плода;
те, що зламав – не зремонтуєш,
якщо замерзла в лід вода...
зігрій світ серцем, і відчуєш,

що те, що втратив – повернеш...
прокинься, спати ще за скоро!
іди вперед і ти дійдеш
вже завтра на найвищу гору!

й те, що втікало – зловиш враз;
те, що гукало – вмить знайдеться...
відкрий же очі, саме час!...
ти ж розумієш, про що йдеться?

чому ви виключили світло?
невже вам краще в темноті?...
може, й мені втекти від світу –
всім стало б легше... та в житті
не все так просто, це ж не казка,
а швидше – дивний анекдот
із чорним гумором... будь ласка,
скажіть, з яких сміятись нот,
а коли плакати доречно,
щоб не нагадувати скло,
яке, мов лід, зимносердечно
стіною вклинилось в вікно,
і не пускає весь спектр світла
в кімнату впертої пітьми,
щоб не зустрітися зі світом,
який так-сяк створили ми...

1.
Той, хто живе один удома, той привикає пити сам,
Бички курити на балконі й не довіряти снам й сльозам.
Перевіряти ключ в колодці, щоб не зайшов дивний чужак,
А віддаватись лише водці, хоч можна й терти в ступці мак.
2.
У нього сірий холодильник, де вічно спить глухий мороз,
Перегорілий кип’ятильник й холодний чай з суданських роз.
В коробці з кави (в попільничці) всміхається суха трава,
А казанови запальнички лежать, мов цегляні дрова.
3.
Він рідко ходить в гастрономи, хіба – купити алкоголь,
На кухні вдень розводить гномів і зве себе Всевишній Троль.
Чорти на дошці ріжуть сало, русалки в ванній пудрять ніс...
Йому достатньо, та замало: вночі він рветься в темний ліс.
4.
На ньому тапочки для лазні, а сам в спецодязі зими,
У хащах чорних й непролазних зникає вмить, за ним і ми.
Ми кричимо, що жде маршрутка, мабуть остання... не дійдем,
Хоча, у хаті є закрутки... купим портвейну... буде джем!
5.
Один удома рідко вдома, частіше десь ловить жуків;
Він щось розказує про коми, і що не любить піджаків,
І що йому зручніше в кедах, в яких шнурівки від чобіт,
І що колись він жив у кедрах й їв мухомори на обід.
6.
Небо Тайги – шпалери стелі, світильник палить небокрай;
Сумні птахи і невеселі... фарбою в хмарі влитий “РАЙ!!!”
Він щось розмислює про вічне, а друзям каже: “Ви не ті!”,
Та він такий, як усі інші, це просто інші не такі...
7.
У нього вікна без фіранок й на диво чистий унітаз,
Він сам собі робить сніданок і випиває це за раз.
А потім слухає платівки, які лишив покійний дід,
В театрі палить кіноплівки й ходить на лекції про СНІД.
8.
Мала напівпуста вітальня, в куті – стілець і каремат;
Це нараз спальня і злягальня... в хмарі на стелі дивний мат.
Що означає трійця літер, з яких стікає тінь, мов вуж,
А божевільний п’яний вітер вривається без стуку в душ?
9-ий поверх.
Не пам’ятає він сусідів й згадує деколи кефір
Підчас його “йогівських” з’їздів, в яких вдихають лиш ефір –
І замовкають, завмирають... (аж чутно з шафи хитру міль),
Й то виникають, то зникають... так само й тінь! так само й тінь!
? (напевно, дах)
Той, хто ночує десь під дахом, постійно ходить по краю
І молиться, щоб стати птахом підчас польоту до раю
Ще до падіння, до асфальту, ще до удару, лиш на мить...
Життя зробило своє сальто, а ліфт все далі барахлить.

Холодні фрази епітафій гравюрно в’їлись у граніт

Овальні рамки фотографій покрились інеєм, а лід,
Затвердівши до гарту сталі, не підпускав нас до хреста
І грім нам крикнув: ”Йдіть подалі!” і ми йшли далі, та уста...

Поглянь на ці мертві вже губи, вони щось шепчуть нам живим:
Щоб ми жили чи дали дуба? Щоб йшли в вогонь чи в сірий дим?
Як зрозуміти блиск запалу в байдужих присмерках очей?
Не зайшло сонце ще, та впало в бездонні погляди ночей.

По всьому серці передзвони нам сповіщають наш кінець,
Готуйте й ви пусті вазони для пудри пилу, бо мудрець
Сказав, що цвинтар стане домом для всіх, як тільки прийде час...
Час ставить крапки, а не коми... він нас створив, він й знищить нас.

Колись ти був невпевненим у собі,
Тепер самозакоханий, мов Бог,
Що гордо гріє зверхність у утробі,
Щоби в душі проріс чортополох,
Чиє коріння тягнеться до пекла,
Оскільки це єдиний мудрий хід:
І так давно погасло сонце й смеркло...
Й шляхами темряви веде тебе твій гід.
Це божевілля – потяг в невідоме,
Твій внутрішній стальний локомотив,
Що відвезе тебе за межі клітки дому,
Й хтось скаже: ”Зник без сліду... де мотив?”
Причина в тому, що ти був інакшим,
Якого пам’ятають й дотепер;
Ніхто тоді не знав, що буде дальше,
А ти, піднявшись, впав... і Бог помер.
Невже ти думав, що стояти легко?
Літати є ще важче – пам’ятай!
А ти, проклявши все, попав у пекло,
Ну що ж – страждай! Ну і нехай? А рай?
Ти ж так шукав його по стріхах, по підвалах,
По станціях, вокзалах і депо;
Й усе знайдене світло міряв в балах
Своїх простих уявлень... а де Бог?
Це ти убив його своїм зневір’ям в ньому,
Тоді іще сліпому, мов щеня.
Злякавшись бурі в морі, випив рому,
І, оп’янівши, крикнув: ”Бог – це я!!!”
Ти вбив його, а разом з ним і інших,
Цим самим ти покінчив із життям...
Ні, не з його, не з їхнім – вони вічні,
А зі своїм – прокляттям від нестям.
Колись ти був невпевненим у собі,
І цей характер був твій оберіг,
Що рятував тебе від тебе в чорній злобі,
Від тебе, бідний злодій,... ти ж – це гріх.

...сплановане співпадіння...
...зміна розвитку подій...
...прорахунки у падінні...
...безпідставність давніх мрій...
...непрошені результати...
...сумні наслідки причин...
...збої в серці автомата...
...такт контейнерних машин...
...змієвидні переходи...
...маслом змазані пази...
...знешкоджені перешкоди...
...прогнозовані низи...
...тінь хрестів окличних знаків...
...кров невинних запитань...
...ржава тупість мідних гаків...
...холод вічних коливань...
...дискомфорт дальніх польотів...
...ностальгія рідних стін...
...лінь прибоїв в тіні гротів...
...заблукалий в світлі спін...
...небажання щось бажати...
...білий прапор старих ран...
...сліз напитися і спати...
...щиро всміхнений капкан...

До зустрічі в ефірі,
Шановні шукачі!
Живіть й не будьте сірі,
Тим паче уночі!
Світіться на всі боки,
Щоб бачили й сліпі,
Що й тінь наших уроків
Священна... і собі
Наповніть повну чашу
Настоянки з зірок,
Щоб поминути сажу
Вчорашніх помилок,
І у відкритий космос
Летіть, забувши й нас,
Яким без вас так тоскно,
Та звикнемо... вже час!

як прийдуть, то нас не буде,
й не шукатиме ніхто;
як-не-як, це вже не люди...
ми – не люди, ми – ніщо!

віддамо все за дві краплі
із чортячого шприца,
й гордо станемо на граблі
в символ того, що ми – ЗА!

нам байдуже все на світі
й ненависний цей базар,
де блукаєм, наче в сіті
павутини чи-то хмар.

не чіпайте нас, не треба,
не цікавить ваш суддя;
толку з сонця, тим більш, з неба…
захлисніться своїм “я”!

йдіть, куди здається вірним,
земля пухом вам, кроти!
та питання – все ще спірне
про відносну даль мети…

Калюжі, чорні, мов залежність, всміхались світлом бога Ра,
Чистим й прозорим, чесним й світлим... казково полонила гра.
Якщо у тебе є ще зброя, в аптечці – спирт і ЛСД,
Кайф смакуватимеш поволі й душевний біль цілком пройде.
Відкриє доля з-під завіси люмени щастя – почуття...
Ти – дикий звір, істота з лісу! Король чекає каяття.
На суд закличе вовчу раду лев (у відставці командир),
За урбанізм – верховну зраду – ворона конфіскує сир.
Це круг прокислої сметани, ядро начала – молока;
І так усім добра не стане, на гріх підніметься рука.
З розмаху вдарить ножем в спину агресор вулканічних бомб
Й на іменини дауну-сину почесно вручить згуслий тромб.
Він буде тішитись дебілом, іржатиме, мов хворий кінь,
Доки не кинуть голим в білу, щоб силуетна була тінь.
Посеред друзів-імбецилів – галюцинацій на стіні –
Сибір побачить і бацили цей доброволець на війні.
Холодність гратів у палаті навіює осінній сум,
А він, несхожий на приматів, все мислить, живиться із дум,
Які у денних процедурах буденними ти не назвеш,
Хоч ти також в тюремних мурах задумався про щільність меж.
Десь там є небо, десь є небо! Там десь є щось, щось цінне це.
Мабуть, вб’ємось... може, й не треба... дзеркало з’їсть моє лице.
В плаксивий тиждень листопаду щось написав би, та не зміг;
Хтось залишив губну помаду на не засмаглій шкірі ніг.
А так хотілося ще літа, побільше спеки і води...
А що тепер, альпійські квіти? Десь траур... ховайтесь хто-куди!!!
Не розпускайтеся на свята (як вас знайдуть, то враз зірвуть),
Олігофренові дитята вас продадуть, вас проклянуть.
За мідну кочову копійку куплять в кіоску протектив
Й захочуть ще, затіють бійку за жуйку і презерватив.
Брелок-ліхтарик й батарейка... А де є світло? Де Ключі?
Для рівноваги стальна рейка... лише сліпці пройдуть вночі.

Домашні тапки-черепахи –
Повільноходи для душі.
Шнури... прищепки... мокрі лахи...
Романс складаю про дощі,
Про пусті пляшки на балконі,
Про попільничку жерстяну,
Про ліхтарі – вогні безсонні...
Ще з півгодини постою.
Халат з драконами і сонцем –
Червоним й грізним, наче герб.
Невже, це я? Скажи, дощ, хто це.
Мій самурайський меч – це нерв –
Холодна флегматична частка,
Без неї я лиш вінегрет...
Мантри в мансарді – підла пастка,
В якій застряг скупий сонет.
Скутий та скромний, ще й без назви,
Незрозумілий і мені...
Цей мегаполіс – не оаза,
У ньому мертві навіть дні.
Тут мертві всі, і дзвін на церкві
Не б’є години... тиха ніч,
Засіяна зубами негрів,
Мов небо й зорі... дивна річ.
Вони в плащах, довгих і чорних,
В дощовиках, мов руберойд...
Ну все! Йду спати, й думок жодних,
Лиш сюрреалії “Pink Floyd”.

Мої маневри – твої нерви, мої пробачення – твій жах.
Я люблю день і ніч (перерву), а також, ранок (її крах).
Люблю години і хвилини, люблю секунди і момент,
Не клей “Момент” – він сильно липне... люблю нестриманість комет.
Люблю зірки на небі й в морі, люблю тебе і гори теж.
Я – романтично-трохи-хворий, але ж любов... вона без меж!
Вона – союз, вона – розлука, вона – нірвана, вона ж – біль.
Стріла вже вирвалась із лука, щоб знайти в серці свою ціль.
Мішень, розграфлена для тиру, благає й б’ється, наче птах;
Але ворона не з’їсть сиру, штовхне її в безодню дах.
М’яка смола, теплі антени, на місто повний краєвид –
Все у минулому... й проблеми, й цей Урбанізму Сталактит.
Тінь-монумент – мурашник з цегли, що перекладена піском;
Їх сотні тут, та вони вмерли – й фундамент тріснув від оском.
Осколки рамок фотодруку... шматки розірваних бажань...
Подай мені тремтячу руку! Я все зроблю – лиш забажай!
Довгі неділі... повтор “Мрії”… програма задом наперед...
Наскільки ж зайві наші дії!.. Місто аж чорне від карет.
Стукіт копит і свист нагайок, шкіряний холод батогів
Серед гвинтів й нашийних гайок, серед машин у грі богів.
Свій протигаз... чужий намордник... спільна ідея боротьби
З жилавим глуздом й хіттю гордих (“все було б так, якщо б..., якби...”)
Загнані коні іподрому, згаяні гроші й суїцид.
Як повернутися додому? Хто ще подасть мій вірний щит?
Моя прихованість, мій сором, моя невпевненість в собі...
Я – мандрівник з поганим зором, та з неба зірку зб’ю тобі.
Я когось вб’ю – як ти попросиш, чи полюблю... скажи лиш “Фас!”
Піду по склу і цвяхах босим, аби лиш зблизило це нас.
Я вже втомився від трамваїв, де, як завжди, тебе нема.
Скажи, де ти! Невже, в тій зграї чорних ворон?... біла зима.
Зламаний світ, несправне сонце, безформний простір, як і час.
А де є я? Де ти? І хто це: якщо не я й не ти?... каркас?
Домкрат, драбина, пара милиць й чиясь підтримка “все мине!”…
І ми згадаєм, як бісились, як цілувались, але не ...
Неважно вже, вже неважливо; все буде ще (хоч вже, хоч тут),
Хмари пройдуть й затихне злива, раз сльози змили із снів бруд.

Підозріло гармонійно вимальовувався штрих
Між безпечним й ненадійним, мов шептання до глухих,
Мов туман серед незрячих, що наосліп ловлять сни,
І безслізно тихо плачуть, як злітають догори
На своїх дитячих мріях – нереальних і дурних...
Мов роса брехні на віях, акварельний блідий штрих;
Він лоскоче наші нерви, він щось хоче, бо шипить,
Мов гадюка, без перерви, мов нестерпна вічна мить.

Якби знати, хто художник – цей дволикий футурист,
Цей зневірений безбожник, що у тьмі пізнав свій хист,
І тепер на тлі мольберту щедро виливає лють
На живих за те, що мертвий, на життя – за його суть.
Гірка помста і без спецій, помста – страва ”гостра гра”,
Глузд здоровий в небезпеці... Впади, дощ, уже пора!
Розчини обман гармоній, цю утопію зітри!
Підозріло в сірім тоні штрих формується із них:

Крихти кристалічних ґраток конденсованих світил
Розсипаються під ранок, вночі вкриють небосхил,
Помахають на прощання й, заховаючись десь там,
Загадають небажання й повернуться по слідам
Свого сходження на небо, що лазурне, мов неон...
Задаватися не треба! Ця картина – хворий сон,
Бо не міг він бути іншим в ненормального митця,
Який марив стати вічним, мов портретний сум лиця.

Підозріло, та уміло маг показував нам щось...
Що це було? Мабуть, тіло, може й, обриси когось,
Хто був схожий на прибульця сірим тоном покриття...
Паперові легко мнуться й надчутливі до бриття
Через те, що промокають в ацетоні й кип’ятку,
Й у воді вони вмирають... що просили у рядку,
Що вважався заповітом для істот цих неземних,
Що всміхалися, мов діти, і тоді кривився штрих...

Якщо вам приснилося, що ви спите
і бачите себе уві сні сплячим,
прокиньтесь скоріше й забудьте про те,
і будьте реальності вдячні.

Якщо ви спите і не в силі проснутись,
розслабтесь!.. спокійно!.. це сон.
Лише в сновидіннях нам можна забутись...
не бійтесь! Туман – лиш фантом.

Якщо в вас безсоння від пересипання,
а совість мордує за те,
ковтнути снодійне – останнє завдання...
Уяви заповнять пусте.

Якщо вам здається, що все – не насправді,
що це – фантастичне кіно...
згадайте про залишки правди у жарті
й допийте кріплене вино.

Для мене музика – наркотик й, відповідно, навпаки.
Солодка гіркота на дотик, та світ тереном терпкий.
Він знущається із фанів, що обожнюють його;
Світ – жорстокий, світ – поганий... Буде битва: хто – кого
Переможе, може й, знищить і забуде назавжди?
Й тим покаже: а) хто є вищий, а хто слабший до нужди;
(б) Хто ще кинеться в криницю, у якій є тільки дно;
(в) Хто сховається в темниці й замурує в тінь вікно.

Для когось Сонце – просто лампа, трохи більша, ніж 100 Ватт,
А ніч – тюремна стіна й дамба... цвіте за нею райський сад.
В ньому арфи і арфеї, ще й Венера на траві,
Яку звуть не то німфея, чи морфея у труні.
Я невпевнений у виді, а, тим більше, це латинь,
Головне, що всі там ситі! Їм набридло твоє б-р-и-н-ь
І твоя стара гітара із фанери з ялівцю,
Що згубився серед хмари і туманних волоцюг.

Психодурманні віртуози разом з тими, які з ним
й тим, яким потрібно дози... (світ здається навіть злим).
Віртуальні Дісней Землі, декорації на склі,
Електрички і підземні всюдиходи /ще малі/.
Хто це: я чи підсвідомість? Несвідомість це чи я?
Я знов зник, але натомість заслужив лиш ніху . . .
Як знайти у темній скрині в темну пору темний слід?
Чи поможе в цьому скринінг? Чи дістати бензин й лід?

Лабораторія у центрі ядра землі й наших думок,
Які попали в чашку Петрі і знов халат їхній намок.
А вони з хвилину тому ледве вибрались із сну...
Лом здолає тільки лома!.. тільки з ломом йдуть по дну;
Тільки з каменем на серці входять люди у запій,
Дехто – просто (ти не сердься); якщо-щось кажи: “Відбій!”
І я піду неслухняно, без бажання і мети,
У туман, де п’яна мама каже кішці: “Підмети!”.

Для мене гіркота на дотик є солодша за щербет,
За халву і за наркотик разом взятих у сонет
В співвідношенні такому, щоб давало тільки кайф,
А не кидало по комах, які підло ставить life.
Життя повне звуків й глюків, що вібрують саме нам...
На проспектах вкрали люки й світлофор, який був сам;
Лиш вночі до нього в гості прилітав рій світлячків,
Та тоді він їм зі злості збільшив ватти в сто разів.

Замикання... іскри... сяйво... із сапфіру тарілки...
Раз поява, раз щезання... страх вирубує кілки...
Для труни, так-так, для гробу... в груди встромить кельтський хрест...
В морзі знімуть якусь пробу... щоб не здох з голоду пес.
Як прокинутись без поту? Як забути страшний сон?
Надоїло все до рвоти! Табуретка – вірний трон.
Лампа-Сонце і мотузка замалюють в тінь вікно...
Й нерозчинна густа пустка – намальоване кіно.

Йодид украденої ртуті
В склянці компоту з сухофруктів –
Активний компонент убивства,
Що діє виключно на ціль.
Мішень із хрестиком на плоті
Спіткає смерть на повороті,
Й цей ”цирк на дроті” у театрі
Залишить в спогадах лиш сіль.

Кристали білої холери –
Прокляття перцевої ери –
Збентежать шоком свіжі рани
І ми станцюємо фокстрот.
Пекельний танець без антракту
Символізує святість акту,
А чорний вершник й повний місяць
Затоплять сріблом помсти грот.

Шкатулка загадкових спецій
Допомагає небезпеці,
Останній штрих – кров із ворони
В колисці смороду й сміття.
В ній безліч різних паразитів,
Отрут, Іуд і сперміцидів,
Щоб не розмножувались хворі,
Що ставлять сцени про життя.

Всі ноти – в оркестровій ямі,
Та музиканти сплять без тями
Від сексу з духами морфіну...
Не бачить сни лиш диригент.
Мабуть, тому, що він убитий,
Спожитий часом, життям ситий,
Немов актор німого фільму,
Що поза кадром п’є абсент.

Некрополь балерин й артистів,
Нічних прибульців й трубочистів
Затих й сховався за завісу
Від антипатій і яєць.
Глядач – це критик безсердечний:
”Життя триває безконечно!”
Щось має бути після вступу:
Спочатку титри, втім кінець.

Які у злочину мотиви?
Поганий настрій? Осінь? Зливи?
Важке дитинство чи бажання
Відчути втіху слів судді?
Маніяк-убивця! Чикотило!
Над ким куштуєш свою силу?
Над ким знущаєшся, тварино?
Ця гільйотина – дар тобі!

Декапітація – реклама
Фресок вогню й насильства гами...
Гвоздики, кинуті під ноги,
Щоб непомітна була кров.
Така вистава – кожен будень –
Є незалежною від суджень,
Які обманюють нас грою,
Яку придумує любов.

Ще три коктейлі – й центрифуга, голова обертом і труп.
Тіло впаде у ноги друга, що після бару завів в клуб.
Стриптиз без усмішки, без гриму... анатомічний манекен!
Якось природно це й красиво, тільки в очах – стакан й бармен.
Він ніби дивиться на мене, ніби й не дивиться – він спить,
Немов портрет із плівки ”Свема” гіпнотизера... це болить.
Зліва сидить сонна блондинка, курить ментол і п’є вино,
А я – людина-невидимка... Ну і нехай! Це все одно!
Якби хоч хтось тут ще щось бачив (принаймні – хтось, принаймні – щось).
Серед сліпих немає зрячих! Когось б зустрів, хоча б когось.
Пристрій нічного підглядання за тими, хто вже почорнів
Й почервонів від слів й злягання серед розпусти вечорів.
Посеред сцени дискотеки, посеред п’яних учениць
Ковтають слину завтра-зеки... Губиться сенс серед дрібниць.
Потяг до іграшок і ігор, вистава сміху в дитсадку...
Тепер маніяк, ґвалтівник, кіборг, що вдень ховається в кутку.
Один лимон й пляшка текіли; не треба солі, є сльоза!
Вже зблідла й тьма, і сонце – біле... Хтось, може, й проти, та я – за!
Пів літри антидепресанту знімає втому й злість думок.
Для когось: ”Це є забагато!”... насправді, це лиш перший крок.
Алкоголізм – шкідлива звичка, хвороба розпачі й проблем;
Але яка поважна кличка: Дракон, Що Дихає Вогнем.
Іще ковток – і ізолятор, якщо ще два – кома і морг,
Тобто кінець життя і каторг, й вже не боржник... смерть спише борг.

Я сів, щоб потім не вставати, бо знав: як встану, то помру,
А я не хтів тоді вмирати і покидати цю нору.
В ній, замість неба, сира стеля – цементно-сіра, мов зола.
Звичайно, краще у пустелі... Так, краще там, де нас нема!
Та що поробиш, треба жити, де народився і помреш.
Свій рідний дім треба любити... Вміти вмирати варто теж.
Життя у бункері – кротяче: навколо – ніч, навколо – тьма,
Від неї сліпнуть вчора-зрячі... крім темряви нічо нема.
Я б міг піднятися на ноги, та я б упав... я чув це, знав.
Тому й схиляюсь до підлоги – першооснови вступних глав.
Вона лінолеумно стерта, також, холодна і слизька,
Така ж підлиза й підла стерва, маска їй личить до лиця.
Мабуть, я теж їй до вподоби, поранений завтрашнім днем.
Так, ми – коханці, ми – нероби; в нас трон рифмується із пнем.
На цьому спиляному дубі сиджу я так, мов й не вставав...
Я у в’язниці, в пастці-кубі, який з депресій сам скував,
Й сховав у себе все навколо, втративши ціну всім речам...
Так і живу (живу проколом) й бажаю ясності ночам!
Так-так, ночам, в яких згубився, коли ховався від зірок,
Бо був дурним й сліпо влюбився у їхнє моргання й пісок –
Сипкий, морський, трохи солений; більше скляний, ніж кам’яний.
Він знає все, усе про мене й про мур пустельний цегляний.
Точно, що є це – я не знаю, мабуть, – розділення думок.
Я і ненавиджу, й кохаю... я – геніальний ідіот.
А, хоча, ні. Я – просто смертник, який чекає свою смерть.
Вона пришле пустий конвертик й все полетить у шкереберть.
Там буде битись, мов птах в клітці, буде дуріти, наче біс,
Який танцює балет в сітці, як лікарі кричать: ”На біс!”
На біс, корпускули й флюїди! Ми хочем ще! Прекрасне шоу!
Від нього дах у нас поїде... Добавки! Що? Шоу вже пройшло?
***
Ми знов спізнились на прем’єру, шукаючи вільні крісла,
Нам б епідемія холери промінь надії принесла.
Вона б очистила нам партер, відправивши у морг усіх...
Із вежі лишились б лиш карти, розвіяні, мов вільний сміх.
***
Я б ліг, щоб потім не сідати, бо знав її – блаженну лінь,
А я не хтів лиш споглядати на себе й незворушну тінь.
В ній, замість сонця, тьма підвалу – вугільно-чорна, лиха й зла.
Так, світла й щастя в світі мало! Так, краще там, де нас нема!

*
неначе люди у імлі, неначе оперні фантоми,
явились ви у сні мені і я спитав у себе: хто ми?
може, ми – привиди? чорти? може, загублені прибульці? –
не знаю я, а, може, ти підкажеш, хто сидить в бурульці,
хто заховався в дзеркалах і, чи реально знайти тіні
того, хто стелиться у снах, яких ще вчора покрив іній.
**
неначе хробаки в землі, неначе підсвідомі гноми,
зникаєте ви у золі… і я лишаюсь один вдома.
та, хто я є? невже, відлюдник? самітник чистого листка?
чи, просто, помилка й облудник нетрадиційного зразка?
***
неначе кораблі на дні, лежать всі ті, хто колись плавав…
добраніч, Сальвадор Далі, сни малював ти непогано!
****
та текли ночі, ішли дні – й тебе здолала трамонтана

якщо тобі здається,
що всі навколо – психи,
задумайся тоді, ким же є ти!
по-різному ж стається,
тим більше, що від пихи…
я можу і пройтися, сам лети!

не вірю в твоє небо,
бо там одні лиш хмари,
і взагалі дивуюся тобі;
як можна, як не треба,
й навіщо всі ці бари,
коли давно загублений в юрбі?

нема сенсу ховатись,
ніхто навіть не гляне,
куди повзе здихати твій слимак;
логічніше – зірватись
до того, як зів’янеш...
лише зелений вартий чогось мак!

демонтаж фундаменту
ностальгійних спогадів
є каталізатором
безнадійних снів;
навіть попіл спалених
фотографій поглядів
цілком не розвіється,
як і пам’ять днів.

тож тримай цю усмішку,
лиш тобі даровану,
що так тонко вклинилась
в ланцюг ДНК,
бо така ж і лишиться –
сонцем зацілована,
ніжна, як морозиво,
мов вино, п’янка.

й не забудь, що камені,
ще колись поскладані,
просто так не падають...
все лишає слід!
і не стерти пам’яті,
мозок так обладнаний,
серце теж не викинеш,
як з бокалу лід.

Якби ж вернути все назад,
Йшов би вперед, а не по колу
Й першим поставив б життю мат,
Зі словника стерши „ніколи”.
Забув би, що таке нефарт
Й сам перемішував колоду
Мічених кров’ю гральних карт,
Й нізащо не плював би в воду,
Тим більше, в вікна віщих снів,
Що відкривали вид на небо,
Щоби нарешті я прозрів,
Та п’яний біс кричав: „Не треба!”
Й зрослись повіки в руберойд,
Який вже не розчинять й сльози;
Не допоможе вже ні Фройд,
Ні збільшення повітря дози
Тому, що програний мій бій,
За чим й ридають ржаві гільзи;
Останній козир взяв відбій,
І на руках лишився мізер.
Якби ж почати все з нуля,
Не блефував би з підлим чортом,
Та важко вийти за поля,
Легше втопитися за бортом.
Й забути масті стертих днів
І дивні правила гри в дурня,
Тобто, життя, чи то пак – снів,
Мета яких – надто сумбурня.

найглибша ополонка сну – в мелатонінових видіннях;
причина – космогенний слух й меланхолія ця осіння,
в яку пірнувши, не спливеш, навіть, якщо ще бачиш світло,
й так і на дні собі помреш, віддавши шану (й тіло) світу;
бо так простіше, в сто разів, аніж розпутувати схеми
вперто захованих ґудзів, щоби знайти, принаймні, де ми...

ансамбль сомнамбул, мов тінь 3D-диму,

сховавсь в ореолі туману,

розвіявши в прах зашкарублу рутину...

можливо, й колись лід розтане,

що нагло покрив наше тліюче сонце,

коли ми на мить задрімали

й, прокинувшись, вже не могли знати, що це...

й вернулись назад у підвали,

де зайвими стали питання про небо

й, тим більше, про зірку, що зникла,

бо відповідь ясна: вони нам не треба,

і так вже до темряви звикли...

життя здається напівсном,
напівілюзією в казці,
яку читаєм знов і знов,
та не пізнаєм лиця в масці
того, хто все це заварив,
змісивши тісто з каламуті
із тим, що й чорт би не курив,
навіть під випивку із ртуті,
навіть під дозою вогню,
яким палає грішний намір
спотворити пречистість сну
в порочний ненаситний гамір,
що уривається в серця
через прочинену квартирку
і будить в тиші гнів творця,
коли ми молимось за ширку
й за те, щоб вона дала нам
принаймні те, що може снитись…
ми віддаємо себе снам
і нам не треба вже молитись!
……………………………………………
ми – напівсни, напіввидіння,
напівбрехня й самообман…
ми не чекаєм на прозріння…
нам би у тьму – у жертву снам!

Усе не так, все зовсім навпаки,
Немов в кривому дзеркалі реальність…
Весь світ вверх дном – дурдом! та все ж таки,
Принаймні, не дратує біль-банальність;
А це вже знак, що все не просто так,
І що ніщо не діється намарно…
Хай буде так, інакше ми ніяк
Не звикнемо й до того, що примарне,

Й від дійсності відвернемось, ще б пак,
Вона давно вже всім осточортіла…
А ледве зрілий блідо-сірий мак
Поможе нам позбутися від тіла;
І ми розчинимось в ефірній глибині
Й ніколи не повернемось такими,
Якими були по своїй вині –
Лякливими, тупими і слабкими…

Наївними, мов дзеркала гладінь,
Що жадно ловить промені від лампи,
Але закони світла все ж не тінь:
Тепло відіб’ється... загрітись трохи нам би! –
Просили ми щосили в сірника,
Який ламався з вірою у пальцях,
І опускалась до землі важка рука,
Що вчора ще стискала факел в танцях.

Та завтра стане все, як треба, навіть краще,
Хіба що хтось із вас щось знову втне…
І вкотре нас – знедолених й пропащих –
Доля гірка навіки проковтне;
І скільки б нам не битись в її клітці,
Скликаючи на поміч всіх богів,
Навіки ми залишимося в сітці
Спотворених утопією снів.

фото порожньої палати,
в якій би мав бути і я,
та спалах фотоапарату
розмив всі докази життя.
невже ж я – тінь, сіра й безплотна?
невже уже мене нема? –
тоді чому мучить нудота,
як морить холодом зима?
тож, може, все-таки живу я
(чи то існую)?... хай там як,
та знаю: хтось мене почує
й навіть хильне вина навзнак
того, що пошуки немарні
знаку окличного в пітьмі
питання „де я?”, раз в лікарні
ще світить лампочка мені...

будні зіпсованих платівок,
два трафаретні вихідні...
сюжет банальних кіноплівок –
такий нудний, що зле мені,
такий скупий, що й перегонка
не зможе дати результат
й навіть відсутність його... толку
не зробить також у грі мат;
ані кінець, ані початок
не відрізняються ніяк
від серцевини сірих ґраток
календаря, що вицвів й збляк
мабуть від сухості піщинок,
застряглих в горлі черепах,
які повзуть, мов час зупинок
на вічність в камінних садах,
по доцентрових чорних колах
назустріч осі і кінця,
щоб зупинити пул в уколах
шаленства ідола їздця,
в якого все в абсурд змішалось
у перегрітій голові,
як щось у серці поламалось,
коли з’явилися нові
холодні ритмікою звуки,
що заражали мозки нам,
й кінець кінцем ми склали руки
навхрест на грудях й здались снам,
бо вже не в змозі були битись
за вільні смужки, і спіраль
нас вивела за межі… й спитись –
здалось нам виходом, а жаль!

земне тяжіння дало збій?
так скористайся цим моментом –
лети в свою країну мрій,
поки ще знов не став цементом!

вийди на скелю, на сам край,
поглянь востаннє на цю клітку,
й лети стрілою, курс: на рай!
шанс випадає такий рідко...

що тут і думати? – лети,
поки ще не пустив коріння!
в землі ж згниють крила мети,
в небо лети!.. ти ж не каміння,

і так лежати – толку тут?
тебе ж змішають із болотом;
вирвись нарешті вже із пут
й хоч раз скуштуй утому потом,

щоб зрозуміти, що ти – птах!
й, повір, птахам клітка не треба;
поглянь угору же: там дах,
а далі – безкрай твого ж неба...

Сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.
Їм вистарчить й того, чого в них немає
Й ніколи не було й не буде;
Можливо, й не треба… можливо, – хто знає?!
Й людину не вивчили люди!

Контрольний зразок – нечутлива тканина,
Стандартна крива – майже рівна.
Адаптерні центри машино-людини
Ледь-ледь реагують й на півня,
Чий ранішній крик, мов воєнна тревога,
Насичений розпачем й болем,
Та зайвий й даремний, оскільки дорога
Давно заросла мінним полем.

Шляхи передачі гарячих рефлекcій
За вічність остигли й тепер тихо сплять
Між пилом рядків в оцинкованім тексті;
Й сторінки, мов камінь, мовчать,
Бо сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.

Залишилися лічені дні до розливу критичної маси,
Мозок людства скипить у вогні, скорчившись в грубі гримаси,
Скулившись в свій ембріон, що від вчора конає у ломках
І з кінця проглядає цей сон у наївних пошуках толку,
В безуспішних надіях на щось, що змогло б припинити ці муки,
Безпорадність гукає когось, хто іще не спустив униз руки,
Хто ще вірить у те, що є час, щоб усе поміняти на краще,
Та дарма заспокоював нас п’янкий газ, ми і так вже пропащі.
Нам судилось загинути так, як наврочили нам зірки з неба
В день затемнення сонця, й відтак ми вважаєм, що значить так треба.
Вночі скреслюєм вимерлі дні, вдень чекаєм на ніч, як на спаса,
Що обійме всіх нас у вогні після вибуху згубної маси.

Усе навколо раптом помінялось,

І день, і ніч... змінилися і ви.

Сонце вогню росою похмелялось,

Хоча вчора напились тільки ми.

Перепад пертурбацій перевтілень

Зривав броню з мозаїки черепиць.

Єдиний світ розсипався від ділень,

А множник біль відбився в образ лиць.

Ті, що сміялись, – стихли і померли,

Про що мовчали риби – крикнув гул.

Піщинки дна перетворились в перли,

Зловісні кулі вирвались і дул...

Свинцеві термінатори живого

Гуляли так, що досі чути свист,

В відлунні поля бою, в просьбі бога

Апокаліпсис кров’ю пише лист.

Хто вмів читати – того вже убили,

Хто не навчився – вмер... Де заповіт?

Облудна смерть загнала нас в могили...

Оце і все! Такий жорстокий світ!

“і т.д. і т.п.”, чи щось тому подібне
Я чув із туалету крізь дерев’яний щит.
Воно було для мене байдуже й непотрібне,
Та слух ловив ці звуки... Прекрасний апетит!
Нехотячи подумав мій мозок, про що йдеться
І раптом зацікавив мене весь цей абсурд,
Тож я схотів дізнатись: відлуння повернеться,
Чи втратить рівновагу, впавши в кімнатний бруд,
Й затихне там навіки, не залишивши пам'ять
Про себе і предмети фізичних коливань,
Які стоять в квартирі лиш там, де їх поставлять,
Та ходять куди хочуть по святах зловживань
Наркотиками й спиртом, чи гіпонормним зором,
Який крізь скло фантазій заломлює буття,
І нам тоді здається, що правда – лиш чийсь сором,
Графічно мальовничий й без сенсу, мов життя.

“Все пройде, все мине, так, ніби й не бувало”
Я чув, але не вірив, що кінчиться усе.
Невже, навіть ці звуки, яким палати мало,
Замкнуться у куточку й самі забудуть це?
Забудуть нащо бились у камері для буйних
Й навіщо щось кричали, якщо не знали що,
І, більше того, знали: нема в лікарні чуйних,
Всім байдуже до того, що на ім’я Ніщо.
А хворим пацієнтам скажуть, що це здалося,
Що це лише об’єкти їхніх слабих уяв,
Й дадуть по дві таблетки, а не одну, як досі,
Щоб назавжди заснув вже дух мозку, що ганяв
По преріях й пустелях, по вирубках і хащах,
Степами і полями, щоби знайти себе,
Й тепер лежить у комі й питає себе: нащо
Питав у себе, що це: це і т.д. й т.п.?

Замовк замок, зсередини закритий...
Хто за дверима – той, що спить чи труп?
Може, їх двоє, пристрастю сповиті,
А, може, й цілий камікадзе клуб.

Перед очима знак: ”Ти – посторонній!
Напруга, мов цікавість, вб’є кота!”,
Та найсолодший плід у забороні...
Замок замовк, певне, не просто так.

Він щось ховає – щось, що є секретом;
Щоб взнати, що це є – потрібний ключ,
Його немає... Де він є? Ключ, де ти?
Відкрийся, сейф, піддайся і не муч!

Ти вже старий, а імітуєш цноту,
Тебе не раз вже ґвалтувало долото,
Таке ж старе й поржавіле від поту,
Щоб не померти з нетерпіння – хто то... хто?

Відчужений від людства чи все людство?
Поет, художник, музикант чи псих?
Може, й нема нікого... голо й пусто,
Може, кімнату цю замкнули від малих.

Невже я рвуся в холод, в ізолятор?
Невже це витверезник для думок?
Якщо мама – стіна, й поріг – мій тато,
Хто ж тоді Бог? Невже це він – замок?

Замок – причина збочених фантазій,
Замок – це наслідок появи тих дверей,
Що із уяв повстали у оазі,
Щоби колись їх штурмом взяв Борей.

Замок замовк, депресія – причина...
Хтось хоче бути сам, на однині.
Може, заклинив він; він –, все ж таки, машина!
Мабуть, гарантія вже вийшла... пройшли дні.

Самотність – стан душі чи, може, звичка?
Що, результат відсутності ключа?
Якщо його нема, треба відмичка...
Потрібна хоча б спроба, хоча б та.

Хтозна-де хтось знайде, хтозна-де хтось загубить,
Рай стоїть чортзна-де... чорт знайде тебе всюди.
Він намовить тебе на похід в невідоме,
В нікуди, в бозна-де… Йди будь-де, не гний вдома!

Може, там буде так, про що марив ти всюди,
Може, там буде й та, що подалась в нікуди
І сказала: ”Знайдеш, як захочеш пройтися
По слідах доженеш, як не зможеш – убийся!

Може, дух твій хоча б попаде в несвідоме,
Раз характер твій – раб, раз не встав ти і всьоме.
Проте, це, мабуть, знак, що гараж цей – кінцева,
Твій маршрут склали так...” Я (доріг королева)

Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не буває,
І я це знаю по слідам, що не щезають в даль за краєм,
А лиш продовжують іти по неіснуючих просторах...
Я йду туди, тож, може, й ти не укривайся в темних шторах.

Краще поглянь на світ п’янкий, який тверезо не пізнати,
Так, він такий, так, він сякий, та що поробиш... досить спати!
Зустрінься з ним лице в лице, не бійся глянути на правду:
Так, він подібний на WC, проте, не схожий він на ваду.

Світ є таким, яким є ти, а ти такий, як він – дволикий,
Останній шанс лишив сліди, тож й ти його часом не викинь.
Десь там є те, що є лиш там й ніде інакше не існує...
Своє майбутнє шукай сам! Сторонній знак усе зіпсує.

Солодкий – “sweet”, “bitter” – гіркий,
Без смаку – ... зараз не згадаю.
Яким є світ? Невже, терпкий?
Мабуть, цього ніхто не знає.

Для когось він – французький кекс,
Для когось – голод африканський,
Інакшим – випивка і секс,
Ще іншим світ – дитячі цяцьки.

Звичайно, також є й такі,
Яких практично вже немає;
У них щось інше в голові,
Та що це щось й вони не знають.

Ці мудреці закрили космос,
Переступивши за рубіж
Людського мозку... це не просто!
Та толку з того! В долі ж ніж.

Вона одна на кожну душу,
На кожне тіло, кожен дух.
Я, як і всі, померти мушу,
Та це не спинить спільний рух.

Куди ми йдем? Що нас чекає?
Кому потрібні ми – ляльки?
Нас світ ненавидить? Кохає?
Чому ж на головах кульки?

Холодні плоті целофану,
В них важко дихати у сні,
Та що поробиш... я б поглянув,
Якого кольору є сніг.

Якої форми є безформне?
Як пахне те, що не смердить?
Що це є – біле, що це – чорне?
Що таке вічність, а що – мить?

Для когось світ – це все й ніщо,
Для когось – просто неминучість,
Інакшим – випадок, і що?
Ще іншим – дослід й в ньому участь.

“Bitter” – гіркий, солодкий – “sweet”,
Огидному антонім гарний.
А який він – цей дивний світ?
Реальний? Так собі? Примарний?

а як людей сприймають речі?
що собі думають про них?
мабуть, що все це не до речі,
а їхній бог – взагалі псих,
бо впевнений, що всім керує,
а сам давно попав капкан
й цей світ уже не контролює,
тому і щедрий на туман,
який самі ж ми густо сієм
на трясовинах сліпих снів
і навіть сп'яну вже не мрієм
про силу й достовірність слів…

сумнівні спогади про те,
чого напевно і не було,
перетворились у святе,
що з часом зникло в гріху мулу.
хоч іноді в абсурді снів
все ж щось спливає на поверхню…
чи це лише відлуння слів
про те, що ми – це надто зверхньо,
й наївно згадувати те,
що нереальним буде й завтра
тому, що спогади – лише
самоомана… а та ватра,
яка можливо десь колись
ледь-ледь палала, вже не гріє!
***
прокинься, мрійнику, й молись,
щоб далі йти не без надії!

вже й нецікаво бавитись в життя:
так часто випадає дубль-пусто,
а всякий рух нагадує гниття
розтоптаного зародка капусти.
а колись вірив в те, що вийде ще
з-за чорних хмар гуаші ясне сонце;
та всі надії змилися дощем,
не змилась лиш гуаш... о боже, хто це –
художник той, що вкрав у мене світ?
чи може сам собі наврочив таку долю?
якщо це дійсно я, хай трісне лід!
може на дні здобуду врешті волю...

е л е м е н т а р н і ш е , н і ж п р о с т о . . .
в а ж ч е р а з п л ю н у т и , п о в і р ,
о д и н л и ш к р о к і з п у т п о м о с т у –
і т и п о с е р е д с в о ї х г і р ,
ч и к у д и м р і я в т и п о п а с т и
в с в о є м у т р і п і . . . б е з п и т а н ь ,
у с е в ж е з р о б л е н о , щ о б в п а с т и ,
в и б а ч , л е т і т и . . . т і л ь к и в с т а н ь
і п о ч е п и ц е й ґ у д з н а ш и ю ,
б у д е т в і й в і р н и й о б е р і г ,
а к р и л н е т р е б а ч о р т о р и ю ,
д о с и т ь л и ш е т в о ї х у т і х
з п с и л о ц и б і н о в и м т у м а н о м ,
р о ж е в и м д о н е п р и й н я т т я . . .
з р о б и ц е й к р о к , й з а б у д ь п р о р а н и
й н е с т е р п н и й б і л ь ж и т т я – б и т т я .

щось, чого й бути не може,
проявилось крізь туман,
ні на що ані не схоже,
лиш хіба що на обман
чи на сон блідо-рожевий,
спроектований на скло,
нецікавий і дешевий,
мов сюжет казки-кіно
про абсурдне небувале,
недоведене ніким,
що ще вчора поховали
скептики в вогні... та дим
вибрався з цього капкану
і явився нам, мов дух
безпредметної омани,
німим шепотом до вух,
й ми, приречені на віру,
визнали його безплоть –
півпрозору, ледве сіру…
“як прийшло, то вже заходь!”
розкурили по цигарці,
випили по коньяку
й щоб не битися у сварці,
обмінялись у щоку
теплим й чистим поцілунком,
мов знайомі років сто,
також – щедрим подарунком,
й прилягли ледь на плато
встеленого ковроліну,
і замріялись на мить
ми – про хмари з кокаїну,
воно ж – мабуть про блакить
вперше баченого неба,
або ще про чорт зна що;
зловтішатися не треба!
все ж цікавим є ніщо...
* * *
та як тільки ми привикли
до незвичного, то враз
диво візетерне зникло,
залишивши в пустці нас...

останній бастіон сліпої віри
упав у мені разом з тим, як ти
зникла за рогом… з богом! – надто сірим,
як для природи туші – темноти,
в якій прозорі душі в скрині мушлі
разом із привидами зблідлого життя
на фоні тіней завтра здались мужні…
та втім тепер байдужий до них я.
байдужий я й до тебе, зникла музо,
втомився вже бентежить твою тінь;
вогонь кохання згас… може, й я – лузер,
неважно: важко в пошуках чи лінь
зайти у ліс... гриби з неба ж не впадуть!,
а якщо падають – тоді мерщій тікай
до храму сумнівів в каплицю слова мабуть
й забудь про сни-жахіття й про той рай,
що вкотре вже від тебе вислизає,
немов мара, із замкнутих долонь:
в тьмі появляється неоном й враз щезає,
й знов стає холодно і темно... де ж вогонь?
він точно був (принаймні, так здавалось)
і разом з тим робилось тепло нам;
невже ж навік і сонце заховалось
за чорними гробами слова „там”...
***
не вірте й ви у вічність бастіону,
колись погасне він – таке життя!
але все ж стійте й бийтесь за ікону,
інакше першими впадете у сміття.