Розпочну з цитати Адріяна Прахова (професор Київського університету св. Володимира, мистецтвознавець, художній критик): «Що таке мистецтво?, - казав він, - нам допоможуть з’ясувати лише ті, хто його створює, - художники, а не книжники, історики й філософи; спочатку треба вивчити живе мистецтво, як воно є, і на цьому вивченні будувати теорію, а не підганяти мистецтво під невідомо звідки взяту теорію. Не кабінетні буквоїди, а художники - творці – великі вчителі і благодійники людства».

Коли пишеться картина багато залежить від настрою живописця, переживає піднесений стан – створюється життєствердна робота, охоплений сумом, зажурою – відповідною буде й картина.

Федір Шміт, мистецтвознавець, професор, дотримувався в історії мистецтва чотирьох теоретичних принципів. Один з них наступний: «Мистецтво створюється художником, аби виразити переживання, і тільки цим змістом воно є цінним споживачеві, але зміст стає і виразним, і зрозумілим через сукупність формальних властивостей , що їх узагальнено визнають стилем».

Стиль письма Наталії Ставицької, на мою думку, це – перетин реалізму з постімпресіонізмом (імпресіонізмом), це зануреність в магічні властивості кольору, який випромінює: Світло, Гармонію, Тишу. Світло кольорів – духовний дороговказ для митця - пошуковця. Пульсація кольорів, котрі проходять крізь душу й почуття. Творчий шлях художника – це й пошук Світла у Світі та у собі… Художниця прагне осягнути божественну сутність кольору, його властивості енергетичними хвилями проникати в таємничі глибини людської душі. У неминущих й простих символах Природи – квітка, плід, кущ бузку мисткиня бачить правічні джерела Любові, Добра, Краси і передає полотнам ці вічні категорії мовою кольору.

Колір, дати йому визначення дуже нелегко… Є різні трактування, вони змінювалися з плином Часу, неоднаково колір сприймається на різних континентах… Сприйняття барв людьми різних професій неоднакове. Чимало спеціалістів мають власні тлумачення, концепції. Знавець кольорів Мішель Пастуро писав наступне: «Неможливо дати кольору однозначне визначення.
…. Для гуманітарних наук усе є явищем культури, практично все. Отож востаннє зазирнемо в історію і як висновок нагадаємо, як із плином століть колір почергово визначали як матерію, потім як світло і нарешті як відчуття. Наші теперішні знання й учинки частково є спадщиною цієї потрійної дефініції».

Наталія Ставицька, народжена у місті Дніпропетровськ (нині – Дніпро). Студіювала науки у Дніпропетровському театрально - художньому коледжі (1996 – 2001), спеціальність – живопис, викладач – Чернета Г.О. Згодом, у 2014 році закінчила Дніпропетровський (Дніпровський) національний університет імені Олеся Гончара, спеціальність – образотворче мистецтво. Від 2011 року – викладач спеціальних дисциплін Дніпропетровського (Дніпровського) театрально - художнього коледжу.

Кураторка та дипломна керівниця – 2017, 2019, 2021, 2023 років. З 2021 року – секретар методичного об’єднання педагогічних працівників коледжу. У 2021 році розробила «Власний метод викладання» на тему: «Методика структурної послідовності виконання рисунка голови людини». Нагороджена Грамотою за багаторічну сумлінну і творчу працю, високий рівень професійної майстерності, вагомий внесок у підготовку спеціалістів в галузі культури та мистецтв (2023). Дипломами за активну участь у виставках нагороджувалися студенти, її вихованці, серед яких – Максим Осада, Микита Сокол, інші.

Учасниця всеукраїнських та обласних виставок НСХУ. Зокрема, всеукраїнські виставки: «Чарівні барви Дніпра» (2010 – 2024), місто Дніпро; «Світ Божий як Великдень» (2011 та 2016), місто Дніпро; «До дня художника» (2015), місто Київ; «До Дня Незалежності» (2018), місто Київ. Виставки: «Натюрморт» (2014), місто Дніпро; «До 200-річчя від Дня народження Т. Шевченка» (2014), місто Дніпро; «Січеславський пленер» (2010 – 2017), місто Дніпро.

Дитинство – це той період життя, який має найбільший влив на формування особистості. Неначе течія чистої річки – яскраві, незабутні спомини та мрії тих літ. Немає вже тих річок, якими були колись, довкілля вже не таке, призабулися дитячі таємниці… Та дещо пам'ять зберігає, відповідно до якогось незбагненного вибіркового принципу.
Художниця пригадує: «Село Чернеччина, розкинулося на правому березі річки Заплавки, вище за течією село Мусієнкове, на іншому березі – Гупалівка. Неподалік несе свої води річка Оріль, у цій місцині звивиста, має вигини й закрути, в’ється ніби стрічка серпантину, подібна й до доріг в горах. Заплющу очі, бачу – як сонце сідає, роса на світанку, ставок біля хати, безмежні пшеничні поля, тепле молоко на вечерю, запашне сіно під подушкою…».

Стати Художником, що для цього потрібно? Хист до малювання, перш за все; фахова освіта, дуже бажано – якісна. Хоча, є немало прикладів, що здібними митцями стають особи, що не мають художньої освіти, або здобули іншу, не мистецьку. Немало залежить від сім’ї, від середовища у котрому перебуває молода людина.

На запитання: «Творчість яких художників привернула увагу, чому саме їх? Які маєте захоплення?». Відповідь отримав таку: «Багато митців якими надихаюся, привертають увагу умінням без лоску, без фальші майстерно передати творам вільну думку. Це можуть бути старі Майстри або сучасні. Вклоняюся батькові (заслужений художник України Г. Чернета) за мистецькі науки, захоплююся його високохудожніми творами, професійністю та працездатністю. Окрім живопису та викладацької діяльності плавлю муранське скло в техніці лемпворк, створюю зі скляних намистин унікальні прикраси для жінок. Скло незвичайний матеріал, праця з ним захоплює, окрилює. Пишу тексти, які мають переважно прозаїчний, художній характер».
Прикраси направду елегантні, вишукані. Споглядаючи їх отримуєш естетичну насолоду. Побачити можна – Наталія Ставицька Art (youtube).

Взаємозв’язок мистецтв та стосунки між ними, перегук й діалог мистецтв, взаємовпливи, це не увесь перерахунок категорій щодо системного й глибокого вивчення взаємодії мистецтв, їх синкретизму, перетікання сенсів, емоцій, вражень від одного до іншого виду штуки. Пошуки дослідників у цих напрямках особливо активізувалися наприкінці ХХ століття та початку ХХI.

Наступне запитання до пані Наталії було…: «Література, музика, терен проживання (ландшафт), як впливають на творчість?». Мисткиня повідала наступне: «Живопис для мене – то одна з форм пізнання Світу, це провідник у світ духовної краси. Звісно, якщо людина цього прагне. Художник відображує дійсність крізь власне сприйняття усього, що його оточує, включно з радощами й бідами… Простий етюд – це пережиті емоції автора. Життя яким воно є, недосконале, та правдиве, справжнє… Любов до краси перетворює предметний світ в образи, виразні плями, так мислить митець. Досвід мені спочатку навіть заважає, але потім відкриває нові можливості для втілення ідей.

У Наталії Ставицької є монолог присвячений етюдам. Етюд (фр. etude – вивчення), художній твір, як правило, виконується з натури, частенько виконує допоміжну роль. Хоча, у сучасному образотворчому мистецтві може розглядатися як повноцінний твір.

Словесний етюд: «Етюди для мене – враження від побаченого, омріяного через власне сприйняття й художнє бачення, і, в мить художній подих емоційним рухом, кольоровим образом лунає на полотні. В етюдах розкривається суть дійсності, яка проникає в душу, розгортає відчуття у розмаїтті граней. Замріяність красою Природи надихає творити гармонійно – поетичну мелодику. Скриня душі наповнена чарівним світосприйняттям, завдяки виразним засобам промовляє до глядача. Кольорове тло, музика ліній, сяйво нескінченного простору, яке спонукає вдивлятися у співвідношення цілісного образу. Біле полотно як щось безмежне, як чиста дія, загадка, мить, і, наповнюється цей простір предметним світом, який об’єднується у виразні плями, з’являється щось духовне з поетичним змістом. Мальовничий етюд знаходиться у взаємозв’язку з сюжетом, предметно - тематичним змістом, де будується простір та освітлення середовища простору. Сприйняття колористичних особливостей натури або образів з уяви створюють спосіб виконання, наповнюють емоційним компонентом. На відчуттях народжується етюд, але в основі – методика виконання, осмислення малярської тканини, цілісність зображення збагачує звучання етюду. Свіжість першого враження у поєднанні з модулюванням форми відображає задуманий образ, спонукає рухатися вперед до нових щаблів майстерності».

Значна частина картин авторки пронизана поетичними мотивами…

«Чого чекаю я?
-Світанку.
Чого чекаю я?
-Травневого дощу…
Чого чекаю я?
-Земного квітування…
Чого чекаю я?
Симфонії весни…», - Євген Товстуха, лікар - фітотерапевт, народознавець, письменник.

Любов… Вона зближає нас із речами які ми любимо. Улюблені речі видаються необхідними, важко уявити життя без них, вони стають частиною людини.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав: «… Любов веде до розширення індивідуальності, яка поглинає інші речі, переплавляє їх в єдине ціле з нею. Такий зв'язок і таке взаємопроникнення примушують нас глибоко занурюватися у властивості того, що ми любимо.
…. Те, що є необхідним для об’єкта нашої любові, стає необхідним і для нас. Отак любов пов’язує одну річ з іншою, а все це поєднується і з нами, утворюючи засадничу структуру. Любов – це божий архітектор, що спустився на землю….».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Наталії Ставицької "Автопортрет".

Уся навколишня реальність є лише результат нашої уяви, - думка езотерика.

«Одним із засобів звільнення людського духа є мистецтво…
Є речі, які не можна сформулювати, або якщо їх сформулювати, то вони зникають…», - так писав владика Олег Ведмеденко. Ймовірно, ті речі можна передати силами Мистецтва.

Ще одна цитата з книжки «Духовний щоденник», від цього ж священнослужителя: «Кожен момент свого життя слід сприймати як подарунок, як можливість заглибитись, просвітитись, очиститись. І саме так його й використовувати…». Влучно сказано, істинно.

Життєвий шлях індивіда мав би бути шляхом Пізнання. Пізнавати означає змінюватися. Сутність людини в плодах її діяльності. Цебто, людина є те, що вона сотворила…

Маріанна Нерозна – художниця, кандидат культурології, доцент графічного дизайну Київського національного університету технологій та дизайну (КНУТД). Членкиня НСХУ. З дитинства жадала стати художницею або дизайнеркою, захоплювалася світом кольорів й ліній. Батьки бачили доньку дантистом, згодом, побачивши у дівчини велике захоплення мистецтвом, не те, що не перечили, а всіляко підтримували її прагнення та задуми. Батько – Черниш Олег Миколайович, кандидат технічних наук, викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України. Мама – Маріанна Юріївна працювала в Інституті культури, пізніше у Фонді соціального страхування.

Бачила твори класиків Закарпатської Школи Малярства змалечку, вчилася на їх картинах, найулюбленіші – Золтана Шолтеса й Івана Шутєва. Оскільки дідусь, Юрій Миколайович Логойда, мешкав у селі Вишково, що на Закарпатті, частенько гостювала у тому дивовижно красивому краї. Дід працював директором СШ№1, Маргарита Іванівна, бабуся, трудилася вчителькою молодших класів. Будинок у Вишкові зберігся дотепер, при нагоді відвідують його. Свої ж картини мисткиня створює у сучасному стилі…

Пані Маріанна закінчила Київський національний університет технологій та дизайну, магістр з дизайну. Потім – навчання в магістратурі Київської національної академії керівних кадрів і культури. Захистила дисертацію на тему: «Трансформації культури в добу глобалізації: проблема збереження розмаїття», здобула науковий ступінь кандидата культурології. Місце праці - доцентка на кафедрі графічного дизайну КНУТД. Виступила засновницею артпростору «ART&SHOCK».

Які головні ознаки творчості Маріанни Нерозної? Картини насичені глибокою змістовністю та своєрідністю художнього стилю. В них гармонійно поєднані – символізм й сучасні техніки мистецтва, віддзеркалюють красу довкілля. Роботи життєствердні, експресивні, змушують замислитися глядача, викликають сплеск емоцій. Художниця володіє різними техніками письма й експериментує з VR-мистецтвом. Твори наповнені не тільки позитивною енергетикою, а й філософськими сенсами.

На запитання: «Які ваші вподобання в малярстві, чому саме такі?». Відповідь була наступною: «Мені подобається живопис, що передає глибокі емоції та природну красу. Захоплюють роботи, де гармонійно поєднуються кольори та текстури, а сюжет змушує замислитися, пробуджує спогади. Здорово, коли митець вміє побачити щось особливе в простих речах. Мої роботи – це симбіоз традицій та інновацій. Експериментую з формою, кольором, різними техніками. Прагну запросити шанувальників малярства до діалогу…».

Чи мають інші захоплення митця вплив на його творчість? Мають, ще й доволі значний. Головна героїня тексту частенько медитує, це допомагає віднайти внутрішній спокій. Прогулянки лісом або парком дають змогу відчути Природу, відновлюють сили, дають наснагу до творчості. Яке ж то життя без музики? Пані Маріанна любить писати під музику. Які вподобання? Залежить від настрою. Якщо класична музика – то твори Дебюссі, створюються нові роботи також завдяки джазовим композиціям та медитативній музиці. Коли кермує автівкою перевага віддається сучасним українським мелодіям.

Дослідник Віктор Кирунчик зауважував й таке: «Музику слід розуміти як сакральну геометрію звуку (різні сфери виразу) і навпаки; геометричні форми володіють тонкими вібраціями, всі форми мають свою вібрацію…».

Гори, їм присвячено чимало картин художниці. Гора – це різке піднесення земної поверхні над сусідніми ділянками, не менш ніж на 500 метрів. Серед складників гір виділяють: вершини, схили, улоговини, перевали. Гори – унікальне середовище, вражає красою, величчю у будь-яку пору року. Взимку скелясті схили вкриті сніговими шапками, восени ховаються за густими туманами, влітку застелені килимами трав’янистих рослин. Гори бувають різними…
Гора символізує центр Світу, містить в собі ідею вертикалі. Вісь гори поєднує – Небо, Землю та підземний світ. В традиціях різних народів вважалося, що боги живуть на вершинах гір. Сходження на гору означає поривання людини до високих духовних цінностей, мирські пристрасті залишаються внизу, на долині… У Стародавній Індії гори та пагорби визнавали священними, перш за все – Гімалаї. Священні гори асоціюються з Вічністю…
Розгляньмо, приділімо дещо більше уваги, хоча б декільком роботам авторки.

«Київ, захід сонця». Сонце сідає, здається йде на спочинок за містом. Не може бути непривабливим. Природа у всіх її проявах прекрасна й велична. Бачимо синтез краси природи з урбаністичним мотивом. Блакить неба, червона заграва, в яку трохи втрутилися жовтуваті смуги… Найбільше – червоного з відтінками. Характеристика кольорів по Максу Люшеру, значення червоного: «Символізує силу волі, активність, що доходить в ряді випадків до агресивності, прагнення до успіху через боротьбу, наступальність і владність, потребу діяти і витрачати сили, лідерство та ініціативність, збудженість…». Себто, небо забарвлене такими кольорами над величним, та що там – вічним містом, зворушує, зачаровує, але присутнє й відчуття тривоги…

«Різдвяна зірка». Сувора зима, морозно, та дівча вдягнене тепло, радісно їй, бо тримає вертепну зірку, свято прийшло – велике й радісне, на руках улюблений песик. Довкруж білина снігів, позаду – засніжені гори. Ймовірно, дівчинка готується поєднавшись з товариством колядувати. Олекса Воропай, український етнограф, фольклорист, письменник, про коляду писав й наступне: «Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині – на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослуження. На Західньому Поділлі йдуть колядувати на другий день свят ранком.
Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і газди. Але по всій Україні першими йдуть колядувати діти….».

«Кокош». Кокош(діалектизм), так подеколи називають у Закарпатті півня. Перед нами жіночий образ ляльки - мотанки з півнем на руках. Потрібно наголосити, що ляльки - мотанки створюють майстрині з різних куточків України, географія широка: від Полтавщини до Житомирщини, від Черкащини до Рівненщини… Десь близько 10 років тому писав про полтавську майстриню Наталію Свиридюк. В тому есе були й такі рядки: «Коли бачу ляльки – мотанки, то відразу переді мною постає народна майстриня з Полтави - Наталка Свиридюк. Дар цього мистецтва вона перебрала від прабабусі, Дарії Обидало…. Щоб з’явилася на світ лялька – мотанка, скільки різнобічних знань довелося здобути й опанувати. Студіювала мисткиня відомі праці – етнографів, мистецтвознавців, фахівців з історії народного вбрання, а прізвища які, - О. Воропай, Д. Щербаківський, Ф. Вовк, Т. Кара – Васильєва… Уважно вишукувала, що їй потрібно у творах живопису тих художників, що писали образи українських жінок 19 – початку 20 століття, це класики - М. Пимоненко, Ф. Кричевський, М. Дерегус. Віднаходила потрібні відомості працюючи в архівах….».

Ляльки – мотанки, це й збереження пам’яті про жінок роду українського, культивування традиціоналізму, вони є оберегами проти темних сил.

Півень, зокрема, символізує сонце й вогонь, віщує світанок, є опікуном господарства. Коли лунає крик півня, зникає усе лихе. Півень вартовий Часу, звуки його голосу нагадують котра година…

Завершення діалогу, прикінцеве запитання до пані Маріанни: «Які наміри у живописі ще не реалізовані?».

У відповідь почув: «У живописі є деякі напрями й концепти, які хотіла б дослідити глибше. Ось деякі з них – використання новітніх технологій, таких як доповнена реальність або інтерактивні елементи, допоможуть мені відкривати нові горизонти. Вже створюю картини у доповненій реальності, мені це подобається. Хочу приділити більшу увагу темі трансцендентності та абстрактному напряму. На деяких моїх полотнах можна спостерігати медитативні стани. Живопис змінюється, художники теж…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Маріанни Нерозної "Київ,захід сонця".

Оксана Свіжак – це ім’я добре знайоме дослідникам мистецтва й шанувальникам живопису, не тільки в Україні. Здобута чудова освіта, спочатку навчалася – в ДХСШ імені Т.Г.Шевченка, де одним з провідних педагогів був талановитий художник Олег Олександрович Животков (р.н.1933), потім продовжила студіювання наук у НАОМА, майстерня станкового живопису професора Василя Івановича Гуріна (1939 – 2018). Уродженка Луцька, але в столиці України почуває себе цілком невимушено, безпосередньо, як корінна киянка. Причин цьому декілька: володіє високою культурою поведінки й спілкування, доброзичлива, частенько усміхнена, світла українка. Талановита? Безсумнівно, обдарована художниця.

Опісля здобуття вищої освіти, протягом вервечки років художниця затято й творчо працювала, брала участь у багатьох пленерах та виставках: міжнародних, всеукраїнських, локальних. Роботи завжди виконані на високому фаховому рівні, писала – пейзажі, натюрморти, портрети. Її живопис має чимало ознак неоімпресіонізму. Не вбачаю в картинах мисткині явних ознак приналежності до певної школи живопису, але це ніяк не применшує мистецької вартості робіт. Докладала багатенько зусиль, щоб віднайти свою манеру письма. Тепер, на мою думку, їй це вдалося. Цикл робіт «Життя в скляному будинку», свідчення цього.
Персональні виставки, на яких були представлені картини з цієї серії відбулися: в Національному заповіднику «Софія Київська», галерея «Хлібня»(12.03 – 26.05 2024) та в «Naujoji Klaipeda galerija» (3.10 – 7.11 2024), місто Клайпеда, Литва, за сприяння Посольства Литви в Україні.

В наш час, коли все вершиться у прискореному темпі, важливим є старанно плекати з пасіонарних одиниць еліту, котра відродить потяг до мудрості, до ідей світлоносності, володітиме - мужністю, високим рівнем фаховості, про яку непотрібно буде голосно говорити, бо за неї промовлятимуть справи. Буде проявляти себе не в дискусіях, а у творчій дії. Живопис – творча дія, живо - писання. До когорти пасіонаріїв мали б увійти: науковці, художники, письменники, композитори…

Новий цикл робіт концептуальний, не лише тому, що є концепція авторки картин. Концепція (осягнення, сприйняття), одне зі значень слова – ідея або план нового, чогось оригінального. Концепт (поняття), термін багатозначний. Одне з тлумачень – нововведення (інновація). Етимологія слів концепція й концепт значною мірою синонімічні. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет писав й наступне: «…буквально кожен концепт – це орган, за допомогою якого ми ловимо суть речей. Лише бачення через призму концепту є справжнім баченням; відчуття нам дають лише дифузну матерію…».

«Життя в скляному будинку». Концепція

«Життя в скляному будинку» - основу циклу склали картини написані напередодні повномасштабного вторгнення, в період блекауту, та роботи виконані за останні роки (2021 – 2024 рр). Перед повномасштабним вторгненням з’явилися твори серії «Життя в скляному будинку», за мотивами оранжерейних комплексів Києва. Ця серія аналізує ілюзорність прозорих скляних стін, проводить паралель між світом реальним та «тепличним». Від чого насправді відділяють ці прозорі стіни?... Коли розпочалась повномасштабна війна, я виїхала з Києва на Захід України. В цей час були написані картини присвячені трагедії та великому болю. На той момент мене не могло цікавити щось інше…
Першою людиною, яку я побачила в Києві після повернення, був садівник нашого ЖК. Він самотужки намагався обійти всі клумби, в міру можливостей привести до ладу рослини, які майже 5 місяців були без нагляду. Вони посохли, деякі зовсім загинули, заросли бурʼяном. Ця сцена неабияк спонукала мене до праці. І, по суті - це перша картина написана у 2022 році не на тему війни. Хоча для мене вона саме про ці події: про жертовність, про людяність, про філософський символ «Садівника», який плекає свій сад, не думаючи про те, чи дочекається плодів…
Вже тоді я зрозуміла, що мій цикл картин «Життя в скляному будинку» набув іншого значення під впливом обставин. Зайшовши в майстерню побачила на мольберті залишену картину, на якій зображені величезні скляні вікна, я подумала, що тепер наші домівки - це найменш безпечне місце. Сьогодні у всіх є стійке відчуття незахищеності та усвідомлення, що стіни скляні, крихкі, незалежно від того, з чого вони створені. Так народилась ідея виставки «Життя в скляному будинку». Вона про надію, про віру, про те, що кожен з нас - садівник свого життя. Про велику жертовність та самовідданість людини в часи тяжких випробувань. Про наші відчуття та пошук порятунку за «скляними» стінами».

Оксана Свіжак.

Течія думок, які виникли опісля ретельного ознайомлення з роботами циклу «Життя в скляному будинку».

По-перше, скло з давніх-давен вважалося шляхетною субстанцією, а скляні вироби, у свій час належали до предметів розкоші. Скло володіє унікальною властивістю – дивишся, наче існує, а ніби й ні… Чисте скло, якими виблисками сонячних променів радує нас. Здається, може виконувати захисну функцію, та надто крихке.

По-друге, дім – це не тільки стіни й дах над головою. Він у мирний час дає людині відчуття безпеки. Це і місце відпочинку, і та територія – де можеш побути усамітненим.

По-третє, в багатьох українських селах стоять хати-пустки. Поріг яких чимало років не переступала нога людини. Колись там вирувало життя… Ці хати руйнує Час та відсутність мешканців, вони від цього «хворіють». У добу війни оселі людей знищує ворожа армія РФ.

По-четверте, існує художній фільм «Скляний будинок» (2001 р., США), психологічний трилер режисера Деніела Сакгейма. У фільмі є трагічний момент, брат з сестрою довідуються про загибель батьків. Життя кожної людини – це велика цінність. А скільки життів забирає війна щодня, щотижня, місяцями, вже роками…

По-п’яте, Хорхе-Луїс Борхес, його «Сад розгалужених стежок», твір у якому зашифрований Час. Сад, розходяться стежини… Герой твору обирає не одну доріжку, а всі, й одразу. В одному розділі він помирає, в іншому – знову живий… Оповідання без кінця. Немає одного часу, а є мережа незліченних часових рядів.

В картинах художниці з даного циклу вбачається настроєвий колорит, своя пластична форма, в розумінні: не подальше практикування академічного стилю письма, а спроба знайти свою манеру, успішна спроба. Очевидна орієнтація на модерне західноєвропейське мистецтво 20 століття. Картини дещо асоціюються з роботами Анрі Матісса, у творах котрого домінують кольори, що підкреслюють святкову барвистість Світу. І, дуже важливо, картини мисткині оптимістичні, життєствердні. Ряд цих робіт – це своєрідна ода лагідному Сонячному світлу, Любові до життя, яка є всепереможною.

Стосовно колористики картин цієї серії, то синонімічними до неї є міркування французького історика Мішеля Пастуро: «Кожен з нас може спробувати створити нові фарби, поєднавши уяву поета з чуттєвістю художника. Втім, зовсім не обов’язково обмежуватися прикметниками; власні назви й загальні імена теж мають переваги: лагідно-синій, червоний святого Боніфація, недільно-білий, жовтий пюре, залізно-сірий, зелений Сен - Поль - де - Леон, рожевий у стилі Генріха III, беж Міттеран…». Не погоджуюся лише з початковою думкою – «Кожен з нас…», не кожен!

В Україні вже не одне десятиліття реалізується концепція усунення Духа з різних царин людського буття, з серця людини. Езотерик Віктор Кирунчик з цього приводу писав: «Мати – щоб бути, бути – щоб вічно (жити вічно) – базова аксіома для структурування будь-якого суспільства, якщо людина (нація, уряд) обирає «мати» як пріоритет, а про повноту буття в духовному навіть не замислюється, то вони обирають небуття. Тому що кладуть в основу тлінне…».

Розгляньмо уважніше деякі картини з цієї серії. Розповідає авторка: «Це про прозорі стіни, про крихкість… Де життя більш комфортне: в теплих умовах оранжереї чи ззовні? Де люди/рослини почувають себе більш природно, та за яких обставин?».

«Пташка, що впала». Не відомо, чи жива вона, чи ні. Робота про сподівання людей, про прагнення бути вільними… Назва твору відповідей не дає, кожен на питання які хвилюють багатьох мав би відповісти сам.

Почуймо коментар художниці до твору «Садівник в зеленому»: «Він настільки органічно вписався в середовище, що злився з ним, вони стали одним цілим. Його зелена форма й зелень дерев – то справжня гармонія. Садівник - це той, хто садить сад без корисливих думок, адже дерево живе довше ніж людина. В його праці присутня певна сакральність…».

«Відображення». Твір, що змушує замислитися над тим, що кожен із нас садівник свого саду. Це велике благо, яке дано людині. В драматичні моменти буття шукаємо розради, втіхи у Природі, й знаходимо її.

«Нічний полив». Оксана Свіжак мовить: «Залишений без догляду сад швидко втрачає красу, засихає. Щоб зростити кущ троянд потрібен не один рік, а загинути може за лічені тижні.. Тема роботи з мого реального життя. Поливання рослин, то був щовечірній ритуал. Під час письма, думала про покинуті домівки та сади».

Мисткиня вперше у своїй творчості презентувала вітражі. Оксана Свіжак:« Розповідаю про власні думки та відчуття мистецькими засобами. Хотілося, щоб кожна деталь була частиною образу. Відчуття тендітності, прозорості загострюється з кожним днем…».

Картини живописця в прямому розумінні не змінюють Світ. Та вони можуть викликати своєрідні емоції, враження, думки, викликати асоціації, бажано – життєствердні й життєдайні. І з’являється надія, що завдяки цьому Світ стане кращим, людянішим.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Оксана Свіжак.

Французький історик Мішель Пастуро про кольори писав таке: «У багатьох мовних сім’ях етимологія слова, що позначає колір, свідчить про те, що спершу колір мислили та сприймали як матерію, що огортає, вкриває створіння та предмети.
… Утім, лексика – це одне, а теорії науковців чи філософів – дещо інше. В Європі доволі рано колір перестали розглядати лише як матерію, він стає також і насамперед світлом; чи радше часткою світла…».

Опріч того, неоднакове сприйняття кольорів – у психологів, фізиків, хіміків, істориків, антропологів… Різні народи по-своєму трактують їх смислове наповнення.
Кольори оточують нас скрізь, від появи на Світ. Цієї теми у своїх працях торкалися видатні особи: філософи, художники, науковці. Згадаємо імена великих: Арістотель, Леонардо да Вінчі, Фрідріх Шиллер, Йоганн Вольфганг Гете, Василь Кандинський. Одним із перших, хто заговорив про колір музики, про звучання кольору, був французький символіст Шарль Бодлер...

Макс Люшер, швейцарський психолог, розробив колірний Тест Люшера, захистив у 1949 році дисертацію «Колір як інструмент психодіагностики».
Є 11 головних кольорів (нині вже 12, додано один колір – бежевий). Сприйняття й трактування смислового наповнення кольорів у різних народів несхоже.

Наталя Богацька, зроблю спробу зазирнути у підтекст її творчості. В доробку художниці є серія робіт «Бабусині квіти». Вони виконані кольоровими олівцями, а барви пастельні. Картини писалися без підготовчого малюнка, довільно (спонтанно), як повідала художниця: «Творила від серця…». Загалом, пастельні – це група світлих, дещо приглушених відтінків, котрі виникають при додаванні білого до насичених, чистих кольорів. І, то направду незрівнянна палітра, ніжна й прекрасна…
На якому грунті можуть зрости чудові, казкові квіти? Грунт має бути підготовленим, добре розпушеним, звичайно, потім їх потрібно регулярно доглядати, поливати водою, життєдайною вологою. І, найголовніше, будь-яку дію чи справу бажано виконувати з Любов’ю.

Дитинство. Саме тоді закладається основа усього майбутнього життя. Важливу роль у формуванні характеру дитини має її спілкування з найближчими родичами, пізніше оточення розширюється. Наталя ділиться спогадами: «Пам’ятаю велике крісло, куди я, мале дівча, любила залазити з ногами. Пригадую бабусину усмішку, звуки трамвая… Частенько бувала на дачі, бабуся за фахом була біологом, за її порадою спостерігала на городі за яскраво-зеленою гусінню, яка згодом перетворювалася на красивих метеликів-махаонів. Неподалік був ліс, там ми з братом знаходили жуків-носорогів та жуків-оленів. І, ще такий спомин, якось гуляючи, підійшла до майданчика де дресують собак, стежила за тим, як проходив вишкіл. Вразив тоді зв'язок господарів з вихованцями. Відтоді почалося моє захоплення та любов до собак… Взагалі, дуже люблю тварин».

Героїня тексту народилася в сім’ї художниці, мама, та інженера, батько. Вона представниця творчої династії, оскільки: дідусь, бабуся, мама, старший брат – ХУДОЖНИКИ! Зацікавленість до малювання була змалечку, але ще більше захоплювалася створенням оригамі та шахами. Перша вчителька – бабуся. Згодом, допомагала мамі розписувати стіни та меблі, виконувала ту роботу, яка була їй під силу. Після 9 класу середньої школи вступила до ДХСШ імені Тараса Шевченка, в архітектурний клас. Потім – навчання в НАОМА, архітектурне відділення.
Важливим у творчому зростанні виявилося знайомство з художницею Людмилою Пороховою, у котрої багато чому навчилася. Завдяки цій мисткині полюбила малювання з натури й кольорові олівці. Квіти писала на городі, так народилася серія картин «Бабусині квіти». Навчалася у школі комп’ютерної графіки ArtCraft. Там здобувала знання на курсах Артема Зігури з малюнка та пластичної анатомії. Малювала у фотошопі та опановувала 3-d графіку. Чим займається Наталя тепер, послухаймо її: «Почала роботу над двома своїми проєктами, де поєдную графіку з макетуванням. Один проєкт має стосунок до Києва, мого рідного міста. Місто контрастів, містичне та неповторне. Другий – це про власні глибинні думки й переживання. Про бачення Світу і мого місця у ньому».

Роботам з серії «Бабусині квіти» увагу приділив, тепер годиться розглянути деякі картини з інших циклів. Картина-макет «Міст». Міркування - погляньмо на міст як Символ. Користалися ним у філософії, мітології, літературі, малярстві. Мости з давніх-давен були одними з найважливіших споруд, у наш час – це й галузь архітектури. Давнезні взірці цих конструкцій є привабливими для огляду туристів. Понтифік, титул голови Католицької церкви, Папи Римського. Етимологія слова – будівничий мостів. Фрідріх Вільгельм Ніцше писав: «Ніхто не може тобі побудувати міст, яким саме ти зумієш перейти через життєвий потік, - ніхто, крім тебе самого».
«Дві людини, два міста, дві країни, два світи. І один міст. Два світи такі схожі, такі близькі, але такий крихкий їх зв'язок. Ненависть, забобони, недовіра, страх роблять міст напруженим і тонким…», - думки авторки твору.

«Київська фантазія». Утаємничена, містична пейзажна композиція. Технічно виконана довершено. Відчувається, що ця молода особа добре знайома з історією мистецтва Сходу й Заходу. Вміло веде пошук ідей для творчості та реалізовує їх. Ймовірно, з плином часу створить свій міт у мистецтві.

«Кирилівська церква», «Софія Київська» - подивишся, і, відразу видно, що обидві роботи виконані професійною мисткинею, з відповідною освітою. Помічається вміння цікаво закомпонувати та технічно вирішити – композицію плям, штрихів. Авторці вдалося створити художній образ будівель.

Те, що художники особлива когорта людей, доводити немає потреби. Заледве чи не кожен з них має своє бачення Світу, воно неповторне, в тому його цінність. Наталя твердить: «Бачу Світ не від цілого до часткового, а навпаки, з незліченної кількості деталей, як із пазлів, створюю цілісність. Придаю велике значення деталізації, люблю деталі. Мені здається, маю в голові власну систему – як зібрати складники, елементи у цілісну картину».

Вподобання, окрім головної справи життя, мають прямий або непрямий вплив на її творчість. Почнемо з малярства. Перший художник, який справив великий вплив на Наталю - це Пітер Брейгель Старший. Ще в дошкільному віці альбом з репродукціями великого живописця заволодів увагою дівчинки. Годинами просиджувала розглядаючи його роботи. Художниця коментує: «На кожному сантиметрі його картини щось відбувається…». Вражала любов Художника до деталей. З роками їй почав відкриватися глибокий філософський сенс його картин.

Джозеф Меллорд Вільям Тернер. Твори художника викликали сильні емоції: експресивною технікою та особливим вмінням поєднувати кольори.

Моріс Утрілло. Послухаймо, що мовить Наталя Богацька: «Люблю стриманість, притаманну картинам митця, тонкість кольорів, вміння передати атмосферу міста».

Вінсент ван Гог. Дівчина не відразу сприйняла роботи живописця. Опісля занурення в читання його листів почала краще розуміти картини, стала не лише прихильницею творчості, а й багато чого навчилася…

Які ще інтереси є у молодої мисткині? Про все за порядком. Багато читає, любить музику, особливо джаз та гітару, кіномистецтво. Захоплюється художньою літературою та науково-популярною. До улюблених авторів належать: Харукі Муракамі, Деніел Кіз, Роберт Сапольскі, інші. Про роль літератури та музики у житті й творчості докладніша розповідь Наталії: «Моя творчість – це сукупність прочитаного, побаченого, почутого і пережитого. Музика для мене – це медитація. Вона допомагає розслабитися, занурює у світ світлих мрій та спогадів. Література відповідає на мої питання, ставить свої. Іноді озвучує мої думки, змушує замислитися, переглянути своє бачення. Переносить в інші світи, збуджує фантазію, змушує переживати різні історії. Розширює свідомість».

Коло зацікавлень напрочуд широке, властиве людям багатим духовно.

Наприкінці розмови я запитав Наталію: «Чого прагнете досягнути, куди спрямовуєте свою ходу у мистецтві?». Почув наступне: «Хочу досягнути внутрішньої гармонії. Щоб кожна хвилина життя була осмисленою. Хочу все, до чого торкаються мої руки, робити з любов’ю. Перебувати в стані безперервного споглядання, та любити життя таким, яким воно є».

Хай буде так!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Наталії Богацької "Чорна зірка".

Які вони спогади про дитинство? У більшості людей теплі, барвисті, пахощі дитинства – духмяні… Як же в ті далекі роки хотілося якомога швидше стати дорослим. Скільки доріг стелитиметься згодом перед юнаком або юнкою, а вибрати потрібно одну. Пам'ять дорослої людини про дитячі роки зберігає окремі історії, епізоди. За яким принципом вона сортує спомини: на ті, що не забуваються, та інші, важко сказати, мабуть, це загадка. Подеколи так хочеться повернутися, бодай на часинку, ретроспективно, в ті чарівні часи доброго минулого…

Художниця Валерія Гета, головна героїня есе, розповідає: «У мене спогади про дитячі роки пов’язані, перш за все, з відзначенням Нового року. Здавалося вся квартира ставала святковою, мама прикрашала ялинку, тато робив схованку для солодощів у шафі, атмосфера панувала в домівці казкова…».

Малювала Валерія з ранніх років, згодом, знайшла ще одне захоплення – полюбила в'язати. Знала змалечку, що буде художницею, інших мрій, намірів, не виникало….

Народжена 2 вересня, початок 80-х років, в місті Дніпрі (тоді Дніпропетровськ), окрім навчання у звичайній середній школі, дев’ятикласницею прийшла до дитячої школи мистецтв, звернулася за порадою до Івана Коваленка (педагог, художник). І, стала навчатися у даній школі. Тепер пані Валерія працює викладачкою цього навчального закладу – завідувачка відділу образотворчого мистецтва МКЗК «ДДШМ №4 імені Бориса Гмирі». «Завдячую багато чим Івану Михайловичу Коваленку, зверталася до нього з певними питаннями бувши вже студенткою ВНЗ…», - ділиться думкою мисткиня.

2001 – 2006 роки. Навчалася в Дніпропетровському (нині – Дніпровському)фаховому мистецько-художньому коледжі культури, фах: дизайн (викладачі – Олена Капустяк, Олександр Нем’ятий).

2016 рік. Закінчила студіювання наук в Харківській державній академії дизайну та мистецтв (викладач Віктор Ковтун, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2010 рік). Диплом бакалавра захистила під керівництвом Віктора Ковтуна, магістра – під орудою Віри Чурсіної. Віктора Ковтуна художниця згадує як педагога, що спонукав студентів до активної творчої діяльності, постійно закликав до участі у різноманітних виставках, пленерах. Завдяки йому у 2018 році вступила до лав НСХУ.

Для творчої особи має велике значення як члени сім’ї, родини ставляться до її праці. Чоловік Валерії, пан Олександр, працює начальником цеху на одному із заводів міста Дніпра, всіляко сприяє творчим справам дружини. В родині троє дітей, всі мають певну схильність до різних видів мистецтва. Данило, старший син, вчився у музичній школі, грав на скрипку, середульший, Михайло, грає на гітару, Катруся, донечка, дуже любить малювати.
«Vita somnium breve. Життя короткий сон», - так писав Микола Шлемкевич, видатний український філософ. Справді, роки, десятиліття, мчать з космічною швидкістю. Тому, потрібно без поспіху, постійно творити Добро та Красу, рухатися в тому напрямку, який вибрав собі в житті….

Давайте уважно придивимося до робіт Валерії Гети, замислимося, а які риси властиві її живопису?
Художниця, на мою думку, шукає мистецькими засобами загублену українську людину. До речі, так називається праця Миколи Шлемкевича – «Загублена українська людина». Що маю на увазі? Державність України була відновлена у 1991 році. В процесі будівництва незалежної держави потрібно знати, хто ми є, щоб будувати державу відповідну нашій вдачі. У цій архіважливій справі не останню роль повинні відігравати люди гуманітарного простору: художники, письменники, музиканти, філософи, історики, культурологи, краєзнавці….

Коли народ не має власної держави, а його території знаходяться в певні періоди історії у складі різних держав, втрачаються деякі питомі риси характеру, які властиві цьому народу. Ментальність набуває змін, що важливо – небажаного характеру… Українцям характерні – емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм, кордоцентризм, пісенність, і, звісно, прагнення до волі…

Національна вдача – тема складна. Наприклад, наша пісенність – «це наше благословенство і наше прокляття одночасно», - твердив доктор М. Шлемкевич у розвідці «Душа і пісня». Цей вчений вважав, що для нашого ж блага слід поєднати – мрійництво з інтелектом… А український індивідуалізм, який частенько проявлявся в такому явищі як отаманщина…

Щоб краще розуміти один одного, треба пізнавати – історію, пісні, казки, легенди, вірші не тільки свого краю, а й інших областей України. Творчим людям, тим же художникам, не завадило б частіше брати участь у виставках, пленерах, які відбуваються у різних регіонах нашої країни.

Валерія належить до нової когорти митців, які не отруєні комуністичною ідеологією, вони віднайшли, чи віднаходять самих себе не лише у малярстві.

Картини художниці душевні, в них зовсім нічого немає з арсеналу Темряви, бо належить до людей, що несуть Світло. Такий її вибір.

Люди, або навіть спільноти у яких ніби вийняли душу, уникають слова духовність. Тому що воно для них невідповідне, недоладне. Шкода, але слід наголосити, суспільство скотилося до пріоритетності - «мати чи володіти», забувши слово «бути»… Матеріалізм не приятелює з сімейними та моральними цінностями, в основі якого право на споживання, котрому немає меж… Така настанова руйнує людину, сім’ю, народ, людство, планету Земля.

Поетичність, нею пронизані роботи авторки. На полотнах можна побачити: велич Дніпра, могутньої ріки; неповторні гори Карпати, застиглі у Вічності; острів Хортиця навесні; двоє закоханих спинились на мить під покровом високості Неба; затишок зимового дворика у рідному місті, застиг замріяний сніговик….

Віршовані рядки видатного поета Павла Тичини співзвучні змісту багатьох творів:

«Не бував ти у наших краях!
Там же небо – блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!...».

Емоційність притаманна картинам Валерії Гети. Чимало українських дослідників духовності наголошували, що наш народ відзначається емоційною вдачею. «Емоційність – великий дар Божий, бо вона лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчости, але в наших невмілих руках цей Божий дар перетворився в Божу кару. Від нас залежить повернути їй первісне, творче, а не руйнівне значення», - писав професор Євген Онацький.

Музичність. Музика, як і інші види мистецтв народжується з емоції. Коли роздивляєшся картини художниці, зринають в пам’яті різні музичні твори. Приміром, робота «Духовна спадщина» викликає асоціації з духовною музикою Дмитра Бортнянського або Максима Березовського. Споглядаєш «Хортиця навесні» - вчувається знаменита мелодія Антоніо Вівальді «Пори року. Весна» (скрипкові концерти, відомі як «Чотири пори року»).

Які ж захоплення у неї окрім головної справи життя? В царині літератури серед улюблених - роман Оскара Вайлда «Портрет Доріана Грея», Н. Д. Волша «Розмови з Богом» (перша книжка з трилогії). Класична музика, віддає перевагу творам Й. С. Баха, А. Вівальді, залюбки слухає сучасну українську музику, народні пісні. Імпресіонізм: мистецька течія в живописі, котра найбільше до душі художниці, мовить так: «Там є сила, пристрасть і свобода…». Захоплюється подорожами, географія (мандрів, пленерів, виставок) розлога: Запоріжжя, Харків, Одеса, Київ, Хмельницький, Львів, Івано-Франківськ…

Коли наша розмова, яка проходила в одному з парків міста, добігала до завершення, Валерія наголосила: «Шукатиму у живописі щось нове для себе, те, що відчуватиму найсильніше…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Валерії Гети "Хортиця навесні".

Дитинство, це той період життя, який має чи не найбільший вплив на формування особистості. Трапляється, та й не поодиноко, що саме в такому ранньому віці робиться вибір на користь певної професії, хай не усвідомлено. Мама Олега Денисовця працювала екскурсоводом у Львівській картинній галереї, бувало брала синочка з собою на роботу. Хлопчик проводив немало часу в реставраційній майстерні. Любив дивитися як працюють художники, йому це подобалося. Запах фарб зберегла пам'ять…

Малювати почав у ранньому дитинстві, створював витинанки, аплікації. Любов до живопису зберіг на усе подальше життя. Мав пристрасть до читання, в батька була велика книгозбірня. Особливо захоплювався творами: про добу козаччини, про індіанців, науковою фантастикою.

Кожен творець, незалежно від відомості чи навіть знаменитості, має свої вподобання у мистецтві, виділяє, хай для себе, твори того чи іншого художника. Звичайно, є на те причини… Із середовища художників пан Олег захоплювався роботами Анатолія Базилевича, зокрема його ілюстраціями до «Енеїди». Мовить наступне: «Він, мабуть, вплинув найбільше на мою творчість. Щодо інших митців, мені подобаються картини багатьох авторів, але намагаюся не потрапляти під вплив авторитетних, знаних митців. Намагаюся йти своїм шляхом…».

Художник своїми картинами силкується передати ті або інші ідеї, сенси, використовує символіку. Надихається музикою, поезією, просто буттям на цій Землі. Тим, що викликає позитивні емоції. Які ж основні лейтмотиви його робіт? Вони розмаїті. А що говорить з цього приводу сам живописець? «Тематика моїх робіт – це Всесвіт, люди, їх місце у житті, їх взаємини, а найголовніше – стосунки з Богом».

Розгляньмо окремі картини написані автором відносно нещодавно. «Христос посеред нас», назва картини суголосна одному з християнських привітань, відповідати потрібно: «І є, і буде!». Адже «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них», - Євангеліє від Матвія. Молитися потрібно рідною мовою, бо вона – від серця, від душі, вона живе в нас, та передає нам знання про Христову віру. Бо ж закарбовано: «Коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду», - Новий Заповіт, перше послання до коринтян.

Тому, звернімо увагу на наступну роботу : «Мова – зброя». Вершник у червоному на чорному коневі з шаблюкою в руці. Під коптами коня нечисть… Відомо, що слово має потужну енергетику. В Євангелії від Івана вказано: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». До Слова потрібно ставитися з повагою й обережно. Мова відіграє велетенську роль в бутті народу. Допоки народ зберігає, плекає рідну мову, він зберігає свою Землю у прямому та переносному розумінні. Якщо, не дай Боже, народ втрачає незалежність, значення мови суттєво посилюється.

Українська мова одна з найдавніших. Академік М. Марр писав: «… пережиток полісемантизму характеризує українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови». Наукове підтвердження щодо прадавності нашої мови можна знайти у працях – М. Максимовича, О. Потебні, П. Житецького. З бігом часу про давність мови твердили – М. Красуський, М. Булаховський, М. Марр. Обстоюють думку давності української такі сучасні мовознавці – С. Наливайко, В. Хитрук, В. Кобилюх, О. Царук, С. Губерначук, В. Довгич.

Станіслав Губерначук в одній із праць наголошує: «Які ж є аргументи на користь прадавнього походження української мови? Усна народна традиція українців донесла до нас тисячі пам’яток української мови ще із сонцепоклонницьких часів… Окрім того, українство ще й має ряд документальних підтверджень давності своєї мови…».
Словом можна вбити, а можна й оживити, одухотворити, надихнути на творчу працю…
Картина «Червона калина» повниться багатьма символами… Відразу виникає асоціація з відомою піснею «Ой у лузі червона калина», яка написана в 1914 році Степаном Чарнецьким. «Калина – дерево життя і смерті… Зламати цвіт калини передчасно – значить порушити чистоту, зруйнувати долю…. Ягоди калини символізують завершеність дороги, смерть. Калину садили на могилі. В піснях калина часто асоціюється з молодою дівчиною», - Марія Чумарна «З початку світу».

Перед очима споглядальника твору постає…: з правого боку – яйце, позначене білим рушником з чорною смужкою; згори в ньому (в яйці) калинове вишиття, всередині – зелене листя калини з червоними ягодами, внизу – пшеничне перевесло з вкрапленням цвіту волошок. З лівого боку – хрест, його обіймає рушник; дзвони, круки…

Широко відома українська казка «Яйце – райце», і, праця геніального Миколи Чмихова «Від яйця – райця до ідеї Спасителя»…. Український рушник має глибоке символічне значення. У казці може виконати роль провідника або перетворитися у рятівну річку для героя. Використовується в багатьох обрядах. Без нього не обходяться на весіллях, при хрещенні дитини, в інших випадках. Це не проста річ, оберіг.
Пшеничне перевесло, термін має кілька значень. Пригадується пісня Ігоря Білозора на слова Богдана Стельмаха під такою назвою…

Знак хреста був поширений серед різних народів ще з дохристиянської доби. Хрест насамперед є символом віри, символом нашого спасіння. Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню.

Значення терміну дзвін різноманітне. Наприклад, дзвін – як символ релігійного культу чи релігійної архітектури. Дзвін – символ свободи…

Крук у народних віруваннях – один з найзловісніших птахів, символ лиха. Архіважливим є поділ роботи: на праву та ліву частини…

«Лента за лентою». Таку назву має одна з найвідоміших повстанських пісень УПА. Автор слів – Микола Сорокаліт (Лютий), музика – Василя Заставного (Шершень), обидва вояки УПА.
«Ах, лента за лентою – набої подавай,
Вкраїнський повстанче в бою не відступай!».

Переважна більшість українських пісень ліричні, тужливі… Мало пісень в яких є – драма, дія, боротьба. Звичайно, є й винятки. Пісня, про яку йде мова, оспівує героїку українського повстанця, його мужність і завзятість. Побільшало наших пісень переможного, звитяжного змісту опісля нападу Московщини (РФ) на Україну у 2014 році.
Не закликаю до того, щоб почати повністю заперечувати притаманну пісням ліричність. Але, годиться нагадати самим собі пораду від доктора М. Шлемкевича: «… наше основне культурне завдання: зрівноважити емоціональне мрійництво зусиллям і тугою творчої, формодавчої інтелігенції, або інакше, : патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту».

«Дубок» (серія «Квіти війни»). Дуб, один з найдавніших символів нашого народу, означає силу, мужність, витривалість, шляхетність. Письменниця та дослідниця М. Чумарна зауважувала й таке: «Дуб – прадерево світу, у верховітті якого воркують голуби – символи творення, кохання, вужче – символ життєвої сили, парубочої звитяги».

Науковиця (кандидат історичних наук) Оксана Сапеляк про творчість Олега Денисовця зауважила наступне: «Роботи Олега змушують зупинитися, приглянутися, осмислити символіку, яку щедро використовує художник. То й багата народна знакова система звичаїв, обрядів, пісенної культури, біблійних ціннісних значень… Несподівано перед очима глядача постає таємниця взаємопов’язаності матеріального й духовного, багатовимірності життя. Від картин струменить любов до рідної землі, до традицій рідного народу, його історії, пісні.

Сучасні виклики – це нові образи, інші матеріали (полотно…), зміни формату (від камерних невеликих образів до плакатів). Незмінна ж – прослава мовою символіки Краси, Волі, Вітчизни…».

І, завершити текст годиться поетичними рядками Евгена Маланюка, вірмо, що так і буде!:

«Вирок стався. Імперія – труп.
Догнивають отруйні останки.
Та під громи архангельських труб
Вже побідні готуються ранки»*, - з вірша «Убійники» (25.V.1926).

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Денисовця Олега "Лента за лентою".

Роман Романишин… Він створив - свою абетку, свої символи й знаки, його поле діяльності безмежне, є власна філософія, є прагнення і вміння поєднувати, здавалося б, непоєднуване. Володіє даром постійного перебування в стані творення, не напружуючись, можливо, на перший погляд. Коли митець нібито нічого не робить, насправді це не так, він виношує наступний задум, який буде реалізований. Пан Роман ще багато чим володіє.

Артур Мейчен писав: «Амброз сказав: - єдині реальності – це чаклунство і святість. Магія виправдовує себе у дітях: вони їдять скоринки хліба і п’ють воду з незмірно більшою радістю, ніж та, яку відчуває епікуреєць…». Чаклун, маг… Є візія з часів сивої давнини, що первісно термін маг означав: могти, бути в змозі. Святість, то не лише моральна досконалість та високі чесноти, а й палка відданість своїй справі, одержимість….
І, ще один уривок від А. Мейчена: «Звичайний чоловік, плотський і чуттєвий, ніколи не буде справжнім святим. І справжнім грішником – теж. Ми здебільшого суперечливі створіння, і, загалом, не заслуговуємо на увагу…».
Справжній митець звичайним не буває….

Ральф Х. Блум у виданні «Книга рун» зауважував: «Адже свого часу руни – давнє абеткове письмо, кожний із символів якого не лише передавав звук, але й мав ім’я наповнене значенням, - застосовувалися для записів правових документів, поетичних текстів, для посвятних написів і пророкувань… Первісні значення Рун утрачені для нас. Оскільки майстри метання Рун колишніх часів практикували легомонізм – передачу сакрального знання через посвяту, їх секрети не були записані, а якщо й були, то записи ці не збереглися».

В наш час Руни, сподіваємося, застосовуватимуть своєрідно, вояки Духу, мета яких – змінювати себе. Це люди вільні від занепокоєнь, в певному розумінні усамітнені, не прив’язані до результатів. Вояки Духу пам’ятають, що лише володіння істинно справжнім має значення. Йти цим шляхом - не для кожного…

Кельти. Група племен індоєвропейського походження. Створили власну високу культуру, існувала кельтська релігія - друїдизм. На яких теренах вони мешкали? Є різні трактування. Деякі автори вказують на те, що вони проживали на територіях сучасних – Шотландії, Вельса, Ірландії, Англії, Франції, північної Іспанії…. Хоча ареал їх розміщення був значно ширший. Кельти, їх міти, друїдизм. В наші дні ця тема викликає підвищену цікавість. Їх релігія вибудовує гармонійні стосунки зі світом Природи. Адже люди у всі часи шукали гармонії, внутрішнього спокою, єдності з довкіллям, частиною якого ми є.

Українцям віками вкладали в голови засаду – що великі історичні події оминали наші землі, їх творили інші народи, а ми, наші прародичі увесь Час перебували на узбіччі… Історію нам переформатовували (не тільки з Росії), доводячи те, що наші історичні пам’ятки насправді не наші, або, варіант 2 – якщо й наші, вони не мають важливого значення.

Тому, почуймо думку українського вченого щодо кельтів: «… волхвинсько – давньоукраїнське світосприйняття сформувалося ще з дохристиянських часів на українських теренах у природних праведних лісах та священних гаях, де давні мистці-волхви-фітодизайнери обирали не лише дубові гаї, а й соснові, букові, липові левади та інші природні ценози, які оберігали. Про цей бік давньоукраїнського духовного та екологічного життя збереглася обмежена кількість прямих історичних свідчень – значно менша, ніж про діяльність інтелектуалів друїдів, касти духовників давніх кельтів. Проте порівняльний аналіз та психоетнічні аналогії дають змогу розглядати одухотворення рослин кельтами, їхню систему богорозуміння, світоглядні засади, безсмертя душі тощо як відповідні, в головному, давньоукраїнським. Сьогодні загальновідомим фактом є перебування кельтів на українських теренах, відповідно перебування під впливом одних і тих самих етноформуючих чинників «психології терену»», - Валерій Сніжко.

З українських земель кельти мігрували в різні напрямки, понісши з собою ті духовні надбання, які зародилися та вдосконалювалися на спільній прадідівській місцевості. Відповідник друїдів у нашій праісторії – це волхви.
Якщо уважно придивитися до малюнків Великого Каменю (Кам’яна Могила), то помітимо, що їм притаманне образне бачення та завороженість довкіллям. Тодішнє малювання – це дійство духово-мистецьке, бо довкілля мало ознаки божественності, а відображення його – містичний акт.

«Сучасне образотворче мистецтво позбавлене свідомої містичності, проте, позасвідома містичність присутня обов’язково . Глибинна, підсвідома духовність!», - такої думки дотримується В. Сніжко.

Павло Чубинський наголошував, - що здатність до творчого бачення завдяки чудовій природі, розвинула у її жителів (України, А.Б.) уяву, тому є схильність до символів, образів, порівнянь, як в піснях, так і в інших пам’ятках народної творчості. Природа одухотворена, проявляється в символах у самих різноманітних проявах буття людського.

Через символи у казках, мітах (в малярстві також) нашому баченню відкривається трансцендентна реальність. Невидиме стає видимим, адже символи – тільки знаки та знамення досвіду справжньої реальності, самі ж вони не є цією реальністю.

Простір казки – це простір іншої реальності. Казка подібна до міту, належить до Традиції, усної її форми. До Традиції теж відносяться дитячі ігри. Український фольклор, його символіка має непрямий вплив на різні види мистецтва... Гора – незламність, вищість, але і важкість. Вода – початок і кінець, плодючість, сила, чистота, здоров’я, очищення. Степ – воля, неосяжність, простір. Пісня – душа.

Тримаю в руках альбом Романа Романишина «Terra» (центр Подоляни, видавництво Сергія Бродовича, 2014). Епіграфом служать слова Джеймса Джойса: «Час, ріка і гори – ось хто справжні герої моєї книги».

Р. Романишин – мій театр і майже мій сюжет

У цьому концептуальному потоці думок є й таке: «Можеш собі дозволити писати сюжетні лінії, але стати одноосібним автором не виходить, позаяк всі сценарії в цій вселенській бібліотеці за Борхесом вже давно написані і залишається лишень працювати режисером, намагаючись знайти спільну мову з головними акторами дійства».

І, трохи далі митець констатує: «Отже, сюжет склався… чи ні, краще в недовершеній формі, складається, в одне довге щоденне дійство, де головними акторами є Ріка, Гора і Дорога.
За сюжетом Дорога веде до Гори через Ріку, і тому в деяких мізансценах конче необхідний ще один актор – Міст. Щоправда, в нашому сюжеті його часто зносить».

«Отже, актори:
Ріка – роль: живопис (мінлива і кольорова)
Гора – роль: скульптура (камінь, дерево, інколи бронза – матерія досить рідкісна в довколишньому пейзажі)
Дорога – роль: графіка (частіше кольорова, часом, як вже дуже холодно – ахроматія)
Міст – роль: об’єкти (часом кінетичні, часом музичні)
Моє завдання як режисера в цьому дійстві добре розуміти характери героїв, щоб працювати. Чи, мабуть, краще, співпрацювати максимально вдало з чуттям матеріалу і, так би мовити, за законами жанру».

Почнемо з дороги… Дорога – це і вибір людиною шляху в житті (дао), найважча – пряма, але саме вона дає змогу досягнути мети. Рух між двома точками простору. Пройти, здолати певну частину шляху, ймовірно то синонім завершення якогось періоду буття та перехід до наступного… Того, хто йде, очікують нові, незвідані дороги. В казках пропонують своїм героям, як правило, вибрати одну з трьох доріг.

Гора – один із варіантів «світового дерева», центр Світу. В казках символізує перехід з одного царства до іншого. Місце сили. Образ світової гори – на вершині перебувають боги, в середній частині – земне царство, біля підніжжя – царство духів та демонів.

Ріка – межа між світами, ріка життя: Ордан-ріка, перейти ріку – перемогти, або втрапити в інше царство.
В філософії Сходу річка – водний шлях. «Вода тече без жодних планів, карт, правил та дисципліни… але дуже просто, тому що вона завжди прагне вниз. Вона ніколи не тече вгору схилом. Вона завжди тече вниз по схилу, впадає в океан, в своє джерело….

І, трохи далі по змісту: Подорож є ціль. Сама подорож і є ціль. Вона вічна. Вона нескінченна.», - Ошо «ДАО історія та вчення».

В народних піснях гора є символом зажури, печалі, важких перешкод. Здолати гору – то велике випробування. Дорога – образ земного буття, широка, ясна, бита; буває – убита, та, що на той світ. В пісенній творчості річка ознака проминання, за річкою спливають літа. Береги асоціюються з життям і смертю.

Сила творів пана Романа дихає поезією, глибинною, асоціативною, символічною. Здебільшого картини перегукуються з певними своїми віршованими відповідниками, звичайно, не завше. Спочатку мені здалося, що деякі твори Художника споріднені з поезією геніального Валерія Іллі, пізніше збагнув, є невидимий зв'язок, але з поезіями іншого генія – Павла Тичини (мова йде про творчість П. Тичини – ще не конформіста).

У праці «Символізм» Анни Білої (дослідниця) віднайшов наступне: «Для П. Тичини характерне глибоке проникнення в буття Всесвіту, через музику асонансів, тонке відчуття ритміки і строфіки поезії. Вірші Тичини подеколи нагадують мантри, медиції (ймовірно - медитації, А.Б.), в яких суб’єкт повністю розчиняється в природі, у звукові, в кольорі. Тичининський пантеїзм (ширше – космізм) виникає як наслідок мислення символами, що пронизують ціле буття, неначе вісь, об’єднуючи людину з божественним. Кожен вірш Тичини, крім того, - це знак його психологічного стану, закодоване переживання. Відтак йому, як символістові, властива своя специфічна мова…».

Юрій Шевельов називав три головні біди України: Росія, кочубеївщина, провінціялізм. Провінційність, які її ознаки? Наприклад, велике місто – не провінційне, а невелике – то провінція? Однозначної відповіді немає, бо в Україні є немалі міста, а ознак столичності немає, радше провінційні…. Як живеться і працюється неординарним, творчим людям в містечках або селах? Який вплив має на них місце проживання?

Прислухаймося до думки Юрія Шевельова: «Провінція – не віконниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затишку безвиїзної гейдельберзької кімнати, не повія на мюнхенському двірці. Провінція – все те, що не думає, що вона столиця світу. Провінція – все те, що не стверджує себе столицею світу. ПРОВІНЦІЯ – НЕ ГЕОГРАФІЯ, А ПСИХОЛОГІЯ. НЕ ТЕРИТОРІЯ, А ДУША». Ознаки столичності, на думку цього вченого, має Львів… Роман Романишин народжений на Івано-Франківщині, в місті Тлумачі, але від юнацьких років мешкає у Львові. Це і його місто, такі містяни як він, своїми творчими здобутками дають підстави вважати Львів столичним містом. Богдан-Ігор Антонич, Олекса Новаківський, Карло Звіринський, Іван Франко, Михайло Грушевський, ряд видатних осіб можна продовжити, в різні роки й десятиліття стверджували не провінційність княжого, королівського Міста.

В цьому славному місті він закінчив спочатку Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва імені ІванаТруша, пізніше – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Достоту вражає розмаїтість творчого доробку унікального митця. Володіє чи не усіма відомими графічними техніками, є одним з широко знаних графіків Европи, які займаються кольоровим офортом. Творить в техніці олійного живопису, також левкасу на дерев’яній основі, його роботи перегукуються з народним мистецтвом. Як скульптор працює з каменем, бронзою, деревом.

Альбом «Малярство. Роман Романишин",переднє слово відомого українського художника – Сергія Савченка. Чудове проникнення словом у творчість Митця, завершується таким абзацом: «З творами Ромка цікаво і затишно, з ними часом непросто, бо вимагають більше знань і допитливості. З ними добре, як добре з їхнім татом – дуже справжнім Дядьком Ромком».

І, насамкінець, цей текст (есе) потрібно завершити думками Романа Романишина. Про що? Звісно, про МИСТЕЦТВО.

«… Малярство – це спосіб медитації. Інтелектуальна необхідність. Унікальний спосіб передачі духовного досвіду, який накопичується протягом всього життя. Прямокутник полотна – твоя і тільки твоя територія. Територія, де почуваєш себе вільним від повсякденного раціоналізму і прагматизму. Тут відсутнє рабство логіки. Світ, де трава може бути червоною, а небеса золотими, сірий день кольоровим, а чорне не завжди трагічне, бо цей світ керується своєю внутрішньою логікою та своїми законами. І ти маєш право написати ці закони сам….
… Мистецтво є одним із засобів спілкування людей. Вишуканий спосіб передачі вражень і емоцій. Нам потрібне малярство.
Адже Світ повен кольорів…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*В тексті використана деяка інформація з книжки Марії Чумарної "З початку Світу. Україна в символах"

На фото - картина Романа Романишина з серії "Чорно-червоні символи війни".

Характерник. Яка етимологія слова? Хара – внутрішня сутність, ха – енергія дихання, енергія з нутра, РА – Сонце. Характерний, не такий як усі, вірний своєму духовному «Я».

В кожному з нас є своєрідна універсальна внутрішня форма, архетип. Архетип – форма: то вигляд людської душі (Платон), який не має у собі ніякого змісту, але проявляє себе і наповнюється протягом людського життя. Здобутий досвід заповнює цю форму. Бажано, щоб добрими вчинками та світлими помислами. Архетип – форма по змісту дещо споріднений зі світом ідей. Мають значення – спадкові психологічні характеристики, схильність до творчості, кармічні навантаження.

Сократ закликав бути володарем своїх бажань, адже сильним є той, хто панує над собою, тоді закони взаємовідносин гармонізуються самі по собі.
Мистецтво – це і добродійство, нелегка справа, яку любити треба, і, звісно, без таланту ніяк… Багато залежить від того, якими помислами повняться творчі задуми художника.

До п’яти років Сергій перебував в селі у бабусі. У Львові їх сім’я мешкала поблизу заводу «Сільмаш». Батько працював зварювальником, мама на автопідприємстві. Хлопчика віддали в дитячий садочок, вже тоді любив малювати. Школа йому не сподобалася, тому уроки частенько прогулював. Закінчивши школу, середній бал мав 3,5. Але, від семи років занотовував свої думки, з чотирнадцяти вів щоденник. Мав серйозні захоплення, зокрема, любив читати, виписував цитати з прочитаних книжок, навіть мріяв стати письменником. Зачитувався творами Ернеста Гемінгвея.

Служба в армії. Повернувшись додому, усвідомлював необхідність надолужувати брак необхідних знань, що й робив. Завдяки наполегливій праці, самостійному студіюванню окремих наук - став студентом Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва. У 1986-му завершив навчання. Займався дзюдо, цей спорт навчив покладатися на себе.

Опісля здобуття вищої освіти, Сергій частенько відвідував Львівську наукову бібліотеку імені В. Стефаника. Там переглядав величезну кількість журналів, книжок, ознайомлювався з творчістю різних митців, це заняття давало чимало інформації, найбільший вплив мали англійські художники, йому подобалася стилістика їх письма. Чи не тому роботи цього художника сприймають у США та Англії, не лише там ?!

У 27-ми річному віці у нього народилася донька. Треба було багато працювати, малювати, ще й ще малювати. Це боротьба за виживання. В житті по - всякому буває, потрібно вміти вистояти коли трапляються труднощі на життєвому шляху. Життєві випробування нагадують пірнання в ополонку: пірнув, потрібно випірнути… Немало талановитих творчих осіб не витримують іспитів, перевірок на твердість характеру, занепадають духом. Сергій Гай вистояв.

Малював те, що викликало імпульс. Писав дівчат, не просто змальовував, а у складній манері, створював і портрети. Прийшов час – поїхав до Києва. Туди з’їжджалися митці з усіх куточків України. Важливу роль у промоції творчості художника відіграв Микола Волга, він купував усі картини котрі той привозив. Микола Волга, здобував знання в трьох вищих навчальних закладах, в різні роки працював – завідувачем кафедри архітектури в НАУ, на посаді професора; у власній майстерні на Андріївському узвозі; був і віце – президентом Української Духовної республіки; директором в ОР- галереї. В 1997 році організував художнику поїздку до США, в Гарвардський університет, вважається одним з кращих університетів світу, там зробили виставку, картини продавалися.

Улюблені сюжети творчості митця – жіночі образи, ню, вершники, натюрморти. Це ніяк не ознака одноманітності. Бо у своїх творах він торкається вічних тем. Неоекспресіонізм. Напрямок сучасного мистецтва, виник в країнах Европи наприкінці 70-х років 20 століття. Неоекспресіонізму характерні – образність, фігуративність, жива манера письма, яскраві кольори. Цей напрямок продовжує головні засади експресіонізму: передачу творам суб’єктивного світобачення.

Так, роботи художника експресивні, емоційні, колористично привабливі. Для експресіоністів властива пильна увага до складових філософського, психологічного, етичного підтексту. Споглядаючи картини Сергія Гая зауважуєш - відокремлення від певного місця та часу, персонажі творів позбавлені конкретики та чітких індивідуальних рис. Зате присутня згущена виразність, поєднана з сильною енергетикою. Картини наповнені класичною музикою, письмо розкуте, фактурне, з елементами метафізичності.

У праці «Основи художньої культури», за редакцією В. Лозового та Л. Анучиної йдеться й про таке: «Давненько мистецтву взагалі була властива нерозчленована, органічна єдність різних видів мистецтва – синкретизм. Синкретизм був формою існування давнього мистецтва. Живопис і графіка протягом кількох віків розвивалися як жанри єдиного образотворчого мистецтва…
…. Синкретизм давнього мистецтва проявився у близькості живопису, графіки та їх обох із літературою…». В нашому випадку – живопис, графіка, що випромінюють взірці класичної музики. Малярство цього автора містить також ознаки наїву. В манері письма вбачається прагнення до лаконізму, максимум виразності – мінімум засобів.

У 2000 році поїхав разом з Іваном Твердуном (відомий львівський художник) у США. Український інститут Америки, поруч знамениті музеї, в нього там купили 7 робіт. Придбав квартиру. З’явився менеджер – Cергій Гусовський, платив стипендію, вони стали друзями. Сергій Гусовський, український підприємець, член наглядової ради Києво – Могилянської академії, депутат Київради 7 та 8-го скликань. У 2006 році створена галерея «Гусовський і Міронова», в ній виставляли роботи Сергія Гая. Два роки, від 2006-го – до 2008-го, співпрацював з галеристкою Тетяною Міроновою, тепер: директорка галереї «Лавра», засновниця Mironova Fоundation і Mironova Gallery.

Від 2008 року почали виникати певні негаразди, складний період тривав близько двох років. Згодом все налагодилося, справи пішли на краще. Зараз співпрацює з двома галереями з США, аукціонними домами. Картини на аукціонах продаються, ціни на роботи зростають… Якщо у людини в житті трапляються радісні події – це тому, що вона на них заслужила, вона їх достойна.

Мирські задоволення ніколи не принесуть істинної естетичної насолоди, не дадуть відчути повноту життя, частенько з плином років змінюються депресіями. Ті, що перебувають в полоні скарбів світу матеріального, позбавлені внутрішнього окрилення, натхнення. Їх погляд спрямований на низький рівень реальності. Прекрасно, якщо в людині все поєднано гармонійно. Важливо не втратити себе, хоча й не варто нехтувати матеріальними умовами. Все добре в міру.

Праця, якщо ще й улюблена, дає людині енергію, а остогидла - відбирає. Слушне трактування терміну «праця» дано в одній з книжок І. Каганця: «… українське слово «праця», яке означає радісну, приємну, осмислену (п – раціо) роботу…». Багато історій успіху відомих людей – це історії справжньої любові до своєї справи. Сергій Гай – невтомний працелюб, який завдяки цій рисі характеру і таланту, досягнув визнання як у колах фахівців, так і в середовищах шанувальників мистецтва.

Марія Чумарна у збірці філософських поезій «Відлуння суголось» в одному з віршів писала:

«Це Рух і Спокій –
Це Життя і Смерть:
І вниз, і вгору вічна круговерть, -
Перетікання світла й тіні,
Лід мороку і жар горіння,
Любові дотик – і відчужень біль,
Тверезість розуму – і серця хміль…».

Стояти на варті духовного світу, зробити свій вибір, віднайти свій шлях (дао), та йти ним по життю. Хай буде так!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4(Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Сергія Гая Без назви.

Ужгородська художниця – Андрея Павук. Чому ужгородська? Бо все її життя пов’язане з цим старовинним чудовим містом. Місто, яке має більш ніж тисячолітню історію. Старі міста і культура – це поняття синонімічні, висока духовна й матеріальна культура.

Моя мамка, Тетяна Новик, в середині 40-х років минулого століття опісля здобуття вищої освіти отримала направлення на вчительську працю до міста Хуст. Теплі спогади про місцеву інтелігенцію зберегла на довгі роки. Осінньої пори чоловіки тоді вдягали довгі плащі та капелюхи, коли назустріч їм йшла викладачка школи, за два-три кроки знімали головний убір і віталися: «Доброго дня, пані вчителько». Радянська влада ще не встигла витравити взірці високої поведінки.

Батьки Андреї – Мирон Янович та Марія - Магдалина були представниками саме тієї, славної когорти закарпатської інтелігенції. Тато художниці у молоді роки малював, працював гідом, володів іноземними мовами, бував у столицях сусідніх держав. Розповідав доньці про подорожі, про відомі музеї. Мама працювала економісткою.

Монолог мисткині (ч.1): «Батьки відкрили для мене Світ Мистецтва. Навчили бачити Красу, відчувати стани Природи. Передалася мені у спадок любов до рідного, Карпатського краю. Коли ходила в дитячий садочок, вже мала намір стати художницею. В сім’ї панувала атмосфера – довіри, добра, поваги, любові…».

Будинок в якому мешкає Андрея віком старший 100 років, побудований тоді, коли Закарпаття входило в склад Австро – Угорщини. Висота приміщень – 3,5 метри. Відреставрований фасад будівлі коштом власниці. Це район Старого Ужгорода, знаходяться там – Закарпатський обласний художній музей ім. Й. Бокшая, вулиця імені Адальберта Ерделі, жив там Еміль Грабовський (1892 – 1955), відомий митець.

Монолог художниці (ч.2): «Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, відділ художньої кераміки. Згадую добрим словом Івана Дмитровича Маснюка ( скульптор, живописець,1945 – 2021). Кожен педагог зробив певний внесок у скарбничку здобутих нами знань, але особливо запам’яталося викладання рисунка та скульптури. Навчання у Львові… У нас була чудова група і такі ж викладачі. Дипломна мітологічного змісту: «Сонячний човен». Потім захистила магістерську роботу – «Художній образ у керамічній пластиці, кінець ХХ – початок ХХI на прикладі Західних регіонів України». Є ностальгія за роками проведеними у Львівській Національній Академії Мистецтв (ЛНАМ). Львів мистецький відрізняється від мистецького Ужгорода. У кожного міста свій характер, свій темперамент, свій колорит».

Світ багатогранний, розмаїтий, різнобарвний, чи не тому художники творять у різних жанрах, стилях, техніках?! Та водночас, Світ – це єдність, він створений самим досконалим чином. Кожен живописець, ймовірно, намагається віднайти власну манеру письма, щоб шанувальники мистецтва впізнавали їхні роботи безпомилково, та досягнути такого рівня ой як нелегко…

Монолог художниці (ч.3): «Художник – це його твори. Пишу так, як відчуваю, як бачу… Мистецтво – це ж і споглядання довкілля, цікава мандрівка, в результаті бачите те, що передано полотну. Бувають випадки, відкриваються загадкові речі, про які ніколи не думалося. Коли створювала роботу «Horse spirit» (камінь, шамот), відкрилося мені наступне - побачила чіткий відбиток голови коня на камені… Шосте відчуття митця. Те, що створюєш, треба відчути. Наприклад, пишеш гори – стань горою, річку - стань річкою… Художники котрі надихають? Густав Клімт, Ендрю Вайт, із закарпатських – Йосип Бокшай, Антон Кашшай…
Ідей маю багато, прагну їх поволі реалізовувати. Люблю імпровізувати, сама створюю музичні мелодії, котрі виконую на роялі. Займаюся ландшафтним дизайном. Також люблю коней, вони красиві, граціозні. Ліберті хорс – покрокове навчання від нуля, до праці з конем без спорядження…».

Андрея Павук – працює викладачкою живопису та скульптури у фаховому коледжі мистецтв імені А. Ерделі (м. Ужгород). Навчає студентів розвивати творчі здібності, прищеплює їм естетичний смак та любов до справи свого життя, розвиває уяву. Каже й таке: «Творчість стоїть – на таланті, досвіді, практиці, постійному збагаченні знаннями, творчому мисленні.

Вона веде пошук нових способів самовираження свого «Я» у мистецтві, є активною учасницею пленерів – на теренах Закарпаття, в інших областях України, за кордоном (Словаччина, Угорщина).

Рене Генон (1886 – 1951) у праці «Криза сучасного світу, яка є інтелектуальним шедевром ХХ століття, ставив наголос і на такому: «Через бажання звести все до людини як самоцілі сучасна цивілізація вступила на шлях послідовної деградації, людина націлилася виключно на задоволення потреб, властивих матеріальній стороні її природи, й ця мета була досить ілюзорною, оскільки у цей спосіб твориться більше штучних потреб, аніж можливо задовольнити.
Чи прямуватиме сучасний світ до самого кінця цим роковим шляхом, або ж у справу втрутиться нове відновлення, як було із занепадом греко - римського світу, котре завадить йому спуститися на дно цієї безодні? Здається, зупинка на півдорозі малоймовірна, і, згідно з усіма вказівками традиційних доктрин, ми дійсно вступили до завершальної фази калі – юги, до найтемнішого періоду «темного віку», стану розпаду, вихід із якого може відбутися тільки внаслідок катаклізму, оскільки звичайного відновлення вже недостатньо, нині ж є потреба у повній реновації».

В цій же науковій монографії є і є рекомендація мислителя про те, що не можна недооцінювати серйозність ситуації, але не й варто впадати у песимізм, адже кінець Старого світу повинен бути початком Нового…. Увагу цій важливій темі приділяв український вчений, професор Микола Чмихов, своє бачення народження Нового Світу та роль української нації у суспільстві прийдешнього, III-го тисячоліття, виклав у дослідженні «Нація золотих комірців» письменник та футуролог Ігор Каганець, інші дослідники.

Нам якраз довелося жити у цей період - повільного, непомітного для людського ока переходу від Калі-юги до Сатья-юги. Індивіди, яким в цю добу вдасться долати перешкоди й недобре ставлення матеріалістичного середовища, яке протистоїть носіям Духовності, будуть поодинокими, але тут значення має не чисельність, адже мову ведемо про сферу, закони котрої радикально відрізняються від законів матерії… Не останню роль за таких обставин мають відіграти ТВОРЧІ ЛЮДИ: ПОЕТИ, ХУДОЖНИКИ, КОМПОЗИТОРИ, ФІЛОСОФИ…

Важливий момент! Вся творчість художниці пронизана життєствердними, життєдайними, світлими мотивами щодо змістовного наповнення, мотивами чистоти… Вона вміло передає полотнам тонкощі різних настроїв Природи.
Працює в наступних видах мистецтва – живопис, графіка, кераміка, скульптура малих форм. Від 2015 року має членство в Закарпатській організації Національної спілки художників України.

Важлива подія в її творчому житті відбулася восени 2023 року – персональна виставка в Закарпатському обласному художньому музеї імені Й. Бокшая (м. Ужгород) під назвою «У просторі часу», присвячена пам’яті батьків. На ній було представлено близько 60 робіт: живопис і кераміка. Виставка мала успіх! Були гарні відгуки від відомих митців, наприклад, Надія Пономаренко поділилася в соцмережі Facebook враженнями від побаченого: «Вітаю, Андреє, з потужною виставкою! Для мене найголовніша якість ваших робіт – це органічне закорінення у Закарпатську школу живопису. Сьогодні це така рідкість. Бажаю вам нескінченної втіхи від творчого процесу!».

Монолог художниці (ч.4): « Твір сам по собі не існує. Він перебуває у стосунках з автором і глядачем. Тому мову ведемо про фактори Простору і Часу. Все відбувається у свій час, в певному просторі. Митець формується й творить у певний історичний період».

Доречно приділити більш пильну увагу, бодай окремим творам обдарованої художниці, незалежно від того в якому році вони створені….

Осінь, улюблена частина року для значної кількості творчих осіб, художниця теж небайдужа до неї. Вдивляюся в картину «А осені вогонь горить і не згаса. Смерекове»… Жовті, жовтогарячі, світло-брунатні барви, властиві осені, проте, трава ще зберегла свій звичний колір – зелений. На задньому плані – гори, над якими пливуть хмарки… Романтичний мотив, виникає прагнення потрапити в ту місцину.

«Квіти сонця». Яка вдала назва! Соняхи – сонячні рослини. Високі стебла, пишний квіт, прихильно нахилили свої красиві голови до нас, можливо вітаються, здається перед тобою – соняшникове дерево, краса…

«Легенди вічних вершин». Місцевість освітлена сонячними променями, самого світила не видно, засніжена дорога, що веде вгору, дерев’яна хижа, а поза нею вічні гори… Розкішний краєвид.

«Гранатовий ранок». Натюрморт, стіл, на якому не все відповідає порядку, одинокий ірис у вазі, статуетка, горнятко на тарілочці, один плід гранату цілий, інший – лише частинка, та три зернятка на скатертині, келих лежить…
Мабуть, хтось гостював…

Помешкання Андреї… Простора вітальня, великі вікна, затишно, атмосфера камерна, стіни прикрашені картинами, приватний музей однієї художниці, ніяк інакше….

Хосе Прадо Флорес у книжці «Секрет Павла» писав: «Людину робить творцем історії те, що вона має чітку мету і до неї спрямовує всі свої сили». Кожен художник пише свою історію живопису…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Андреї Павук "Гранатовий ранок".

Василь Вовчок – знаний закарпатський живописець, заслужений художник України, лавреат премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі, викладач Ужгородської школи мистецтв, учасник багатьох обласних, всеукраїнських та закордонних художніх виставок та пленерів живопису. Християнин, голова родини, батько двох дорослих доньок: Олесі та Наталки, дідусь, громадський діяч, нагороджений відзнакою «Почесний громадський діяч Закарпаття» III ступеню.
29 квітня цього року Василеві виповнилося 65!! 10 травня 2024 року в галереї «Ужгород» (м. Ужгород, проспект Свободи, 7/26) відкрилася персональна виставка його робіт під назвою «Уклін тобі, високий любий Світе…».

Художник склав творчий звіт перед шанувальниками малярства, мистецтвознавцями, колегами по ЗО НСХУ. Виставка складалася з двох частин: перша, іменувалася «Уклін тобі, високий любий світе…» – традиційні карпатські краєвиди, натюрморти; друга, особливо цікава, – краєвиди створені на теренах США: «Об’їду світ увесь великий…», в цій країні живописець бував неодноразово.

Своєрідним епіграфом до виставки стали чудові слова поета Василя Вовчка, дядька Василя Івановича:
«Об’їду світ увесь великий
Cюди вернусь – завжди мені
Засвітить вогник срібноликий
у материнському вікні», - з вірша «Совість».

Художник розповідає (ч.1): «Мій прадід Юрій Агоста – будівник, працював у Нью – Йорку. Напередодні I Світової війни приїхав у Закарпаття, щоб забрати родину до США. Почалася війна, був вимушений залишитися в краї, де й мешкав до кінця життя. Мав багато дітей. Його праправнучка волею долі опинилася в США, вже чотирнадцять років є громадянкою цієї держави. Там народилася донька – Софійка, моя онука. Едвард, зять, працює у сфері ІТ. США не так вже й далеко від нас, сів у літак, та й за 10 годин долетів…».

Доволі авторів писали тексти про творчість професійного живописця. Відзначали сильні сторони малярства пана Василя, а їх є немало… Окрім того, він – людина яка усеньке життя рухалася до Світла та Добра…
Дядько художника любив Світ. Був життєрадісною людиною, попри життєві труднощі. Василь багато чим завдячує йому. Невипадково такі правдиві слова поклав на папір цей поет , вони мають стосунок до усього роду Вовчків:

«Не зріс у нашій верховинській хаті
Ні злодій, ні ханжа, ні дармоїд,
Ти дужими людьми нас, рідна мати,
Пустила у широкий, вільний світ».

Художник розповідає (ч.2): «… Американці працьовиті, тому мають можливість реалізувати себе. Щоб чогось досягнути, треба багато працювати. У творчості з американських художників мені цікавий доробок Р. Кента, він відвідав Закарпаття, зустрічався з нашими живописцями.
Люблю гори, відчуваю їх, я з тих країв, в США теж є гори і Тихий океан. Гори й море – стихія притягальна, гори – висота, вода – глибина. Мій вуйко, який був моїм духовним батьком, писав: «Зич глибини у моря, а висоти у гір…».

Здобувши вищу освіту в Одесі, живописець опісля багаторічних пошуків у малярстві, радше кілька десятилітніх, втрапив до кола продовжувачів традицій Закарпатської Школи Малярства (ЗШМ). Напевно, художника можна зачислити до п’ятого покоління представників Школи (класифікація щодо поколінь умовна, можливе інше упорядкування). На картинах Василя Вовчка панує Світ Добра, Поетики, Романтизму, це територія де домінує щирість та високі чесноти, він відкритий для людей…

Мальовнича мова – це мова світла та тіней, перетину й дихання стихій. У нього цікаве просторове мислення. Ось до прикладу, придивімося до роботи «Осіння мить». Осінь, чудодійна пора, але ще не пізня… На мить замислишся, і, здається здалека лунає тиха народна пісня на одній з вулиць Нижнього Бистрого, чи іншого верховинського села…
За роки та роки, мені щастило споглядати багатенько картин митця, на осінню тематику в тім числі. ОСІНЬ – особлива чверть року. Як на мене, синонім людини зрілого віку, вже чимало в житті зроблено, є і радісні спомини, не без світлого смутку, звісно… Є й прагнення надолужити те, що свого часу не вдалося здійснити. Осінньому віку людини притаманне відчуття швидкоплинності Часу. Власне, життя - це короткі миттєвості, озирнувся, а вони вже промайнули….

В одному з інтерв’ю мистецтвознавцю Володимиру Мишаничу живописець казав і наступне: «В мене було багато вчителів на життєвому шляху. Кожен навчив мене чогось, кожному я вдячний. Першим моїм вчителем був, звичайно, Золтан Баконій. В Одесі – Олексій Лихоліт, Алла Ворохта, викладачі фахових дисциплін. Але найбільший вплив на мене мали художники нашого краю – Федір Манайло, Золтан Шолтес, Антон Кашшай з якими я часто виїжджав на пленери, мав нагоду бачити як вони працюють.
… Особливо теплі і дружні стосунки у мене склались з Ернестом Контратовичем, надзвичайно талановитим художником і чудовою людиною. Я вдячний долі, що звела нас. Він мав на мене великий вплив…».*

Значну частину свого буття Василь провів в Ужгороді. Найменший обласний центр України, але місто давнє з цікавою історією. Ужгороду більше ніж 1100 років. Одна з архітектурних перлин міста – Ужгородський замок, розташований на вулиці Капітульній, неподалік од центру міста. Перші згадки про фортифікаційну споруду відносяться до IХ століття. В наші дні – краєзнавчий музей.
«Старі мури», картина написана з натури, поруч із замком будівля юридичного факультету УжНУ та Закарпатський музей народної архітектури та побуту, музей просто неба.

Чи писав хтось із закарпатських живописців краєвиди США? Мені достеменно невідомо. Якщо й так, все одно, це нова, захоплива сторінка творчості художника. Звернімо увагу на окремі роботи з американської (США) серії. «Місто Сіетл», найбільше місто штату Вашингтон, тут засновано чимало компаній, зокрема, Miсrosoft, Amazon com. ; є великий порт, міжнародне летовище Сіетл – Такома. Серед мешканців Сіетла немало шанувальників кави.

«Світанок на Гаваях», розбурхане небо над Тихим океаном (!), різнобарвні хмари нависли над водою, хвилі накочуються на берег, на задньому плані – справа гори, зліва – хатинки оточені пальмовими деревами.

«Ріка Колумбія» - монументальна робота, чудово передає велич цієї повноводої артерії, довжина якої – 2000 км. Протікає на північному заході Північної Америки, перетинає штати Орегон і Вашингтон, канадську провінцію Британська Колумбія, на ній побудовано 14 гідроелектростанцій США та Канади.

Картина «Сині далі» схиляє до роздумів… Як виглядає людина, яка прагне завоювати Природу? Не розумно, щонайменше. З Природою треба жити у згоді, бути з нею одним цілим. Людина – частина Природи.
Ідеальний плавець стає частиною річки. Він хвиля. Хіба річка чи море може знищити хвилю??

Картини живописця прості. Простота… Мені пригадуються поетичні слова Бориса Чіпа: «До простоти ще треба дорости…». Простота божественна, так каже ДАО (Шлях). Людині бажано знайти свій шлях, жоден інший не підійде.

Знайти свій шлях, жити своїм життям.

«… задача Майстра:
Вірно передати те, що почув,
побачив, відчув…
Творчість вже не творчість, якщо вона «розпланована» та виконана «за проектом».
Це вже Ремесло.
Творчість – це Передача Моменту Світу», - з книжки Сергія Гриневича «Майстер».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Василь Вовчок: «У простому шукаю сутність буття…», інтерв’ю у художника взяв Володимир Мишанич, «Закарпаття онлайн», 27 травня 2013 року.

На фото - картина Василя Вовчка "Старі мури".

Часто подибуємо в різних текстах слово «культура», при потребі та без такої. Походить від слова «культ», пов’язане з поняттям обряду. Що криється у цьому слові? Усе, що створене людиною в результаті творчого процесу, а не механістичного. Зрозуміло, що цей термін має чимало відтінків, ба навіть тлумачиться неоднаково…

Евген Маланюк був переконаний, що: «Немає культури (чи, як хто воліє «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного (хоч часом, але досить поверхово – «імперського» чи «державного», що в більшості, остаточно, є лише псевдонімом «національного»).
Безнаціональної культури немає. Безнаціональною може бути, вживаючи виразу Шпенглера, лише переймана «цивілізація», але й тоді треба пам’ятати, що і за паротягом, і навіть рефреджірейтором тягнеться певна генетична лінія аж до «місця зродження» тих приладь».

Адже говоримо: культура Заходу чи Сходу, італійська культура, іспанська…

Ще одна, важлива цитата від Е. Маланюка: «Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики-номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мати тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жадну тяглість людської творчости вже не можна говорити».

Коли йдеться про українську культуру, необхідно зауважити, скільки разів в нашій історії різні бурхливі події та явища негативного характеру переривали тяглість культури, робили неможливим її постійний, без перешкод розвиток… Складові географії: місцевість (ландшафт), підсоння (клімат), більш щільно пов’язані з культурою, ніж політичні чинники…

Звернімо увагу на думку Миколи Євшана (літературний критик, літературознавець): «Національна культура – це ніяка спадщина по предках, не рента, з якої можемо жити ми і наші діти та внуки… Це велика робітня, верстат колективної , безустанної, напруженої праці».

По картинах Марії Ворончак видно, що їх створила українська художниця. Це перша ознака, більш ніж важлива, котра характеризує роботи мисткині з Тернопільщини. Цього разу мову у тексті поведу про її творчість, спробую словесно окреслити певні екзотеричні риси малярства та езотеричні.

Народжена в селі Глещава Теребовлянського району. З дитячих літ багато читала. Домашня книгозбірня була багата книжками та часописами. Особливу роль відіграв журнал «Україна», в якому публікували статті про художників. Красувалися у виданнях й кольорові вставки зі світлинами картин. Ці публікації відкрили дівчинці вікно у великий Світ мистецтва.
Дитячі мрії, як же без них?! Хотіла стати археологом, потім – астрономом, режисером кіно. Найбільша мрія зродилася під час навчання у 7 класі середньої школи: «Стану художницею!».

Навчалася на художньому факультеті Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Диплом здобула в 1995 році, викладачі з фаху: П. Прокопів, М. Фіголь, В. Лукань, Б. Бойчук. Студіювала науки в Інституті славістики Віденського університету (2008 – 2011). Диплом магістра психології отримала опісля успішних студій в Тернопільському національному педагогічному університеті (2020 – 2021).

Від 1998 до 2001-го працювала викладачем в Теребовлянському коледжі культури та мистецтва, брала участь в різних мистецьких проєктах. У 2001 році обставини змусили податися на заробітки до столиці Австрії. Несприятливі умови для творчості, втома опісля роботи, не завадили мисткині вільний час присвятити живопису. Перші дві персональні виставки Марії Ворончак відбулися у Відні (2003 та 2004 роки). Брала участь і в колективних виставках, які проходили в цьому місті, зокрема – вернісаж «Einfach wohlfühlen» (2005).
Попри труднощі заробітчанського побуту за кордоном використовувала кожну нагоду, щоб відвідати музей або дієву експозицію творів.

«Я бачила оригінали – Рембрандта ван Рейна, Пітера Рубенса, Франсіско-Хосе де Гоя, Пітера Брейгеля (старшого), імпресіоністів, Поля Гогена, Вінсента ван Гога, Пабло Пікассо, Марка Шагала, Фріди Кало, Густава Клімта, Егона Шіле, та багато інших видатних митців. Все це, разом з вишуканою архітектурою Відня формувало в мені художній смак, відчуття краси, бажання творити… Мистецтво рятувало мене у найважчі миттєвості заробітчанського буття, було тим світлим вогником, котрий зігрівав душу. Зрештою, мистецтво покликало мене додому, в Україну, щоб могла надалі творчо працювати та вдосконалюватися на рідній землі….», - розповідає пані Марія.

2014-й рік – опісля повернення на рідну землю художниця активно долучилася до мистецького життя України. Брала участь у всеукраїнських та міжнародних виставках, серед яких: бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (2016), «Мальовнича Україна» (2016, 2017, 2018), «Абстрактний живопис України» (2017), Міжнародна виставка пейзажу «Меморіал А. Куїнджі» (2016)… Відбулися також персональні виставки Марії Ворончак: у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах… У 2017 році отримала квиток членкині НСХУ.

Олійний та акриловий живопис – цим технікам письма віддає перевагу, але любить також – акварель, пастель, станкову графіку. У творчому набутку художниці є – авторські композиції, портрети, пейзажі, натюрморти…
Роботи авторки приваблюють: гармонійною побудовою композиції, колористикою, наповненістю світлом, душевністю, змістовністю, вони життєствердні.

Картинам властиві поетичність, психологізм, кордоцентризм, ліричність, наповненість символічними образами, асоціативізм…

Розгляньмо окремі картини художниці щодо змістовного їх наповнення. «Стара криниця»… Криниця – символ здоров’я, сили, родючості, чистоти, святості. Ковтнути водиці криничної, це наче наповнитися духовністю, якої бракує багатьом. Криниця – це і бездонне джерело чистої води, що викликає чисті помисли.

Картина ніби перегукується з поетичними рядками вірша Дмитра Луценка (1921 – 1989) «Криниця»:

«Біля гаю, де вогонь калин
гронами налитими багриться,
в килимі смарагдових долин,
як сльоза прозориться криниця.
А в криниці голуба вода
світиться глибинними вогнями.
П’єш – і в серце сила молода
На добро вливається піснями».

Проникливі, чудові поетичні слова з вірша «Пам’яті Крушельницької» Галини Гордасевич (1935 – 2001), вони так суголосні роботі «Соломія»:

«О Соломіє!
Виходь із дому і не йди – лети!
Твоєму генієві рідні стіни тісні –
Тебе чекають радісні світи».

«Натюрморт з калиною»… Калина – один з найчудовіших символів України. Рослина українського роду, поширена ледве не по усіх українських теренах. Калина біля хати – це знак, що оселя належить українцеві. Згадаймо, знамениту, славну пісню «Ой у лузі червона калина»… Цю пісню співали Січові стрільці, вояки УПА, здобула світову популярність від 2022 року.

В історії українського малярства є сила імен які надихають пані Марію, їх живопис викликає захоплення, від них можна багато чого навчитися. Цінує, любить творчість – Олександра Мурашка, Опанаса Заливахи, Віктора Зарецького, представників Львівської та Закарпатської шкіл малярства. «В образотворчому мистецтві найперше ціную гармонію кольорів, музику їхнього звучання, тони і півтони. Подобаються ті картини, біля яких хочеться постояти і є що розглядати, де відчувається високий професіоналізм в дрібних деталях», - ділиться думкою художниця.

Другим великим захопленням після мистецтва є психологія. Вбачає в них чимало спільного. Мовить наступне: «Психологія є бездонною криницею ідей для мистецтва, а мистецтво невичерпним об’єктом дослідження для психології». Окрім живопису і психології Марія Ворончак із задоволенням смакує класичну музику, акапельний хоровий та народний спів. До уподобань належить зацікавлення українською поезією; улюблені письменники – Антуан де Сент-Екзюпері, Оксана Забужко…

В царині кіномистецтва віддає перевагу психологічним та біографічним фільмам.

«Ногами людина повинна врости в землю своєї батьківщини, а очі її нехай оглядають увесь світ», - Джордж Сантаяна (1863 – 1952, американський філософ і письменник)*.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експасії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Марії Ворончак "Пробудження".

Знайомство з Леонідом Ковригою, географом за освітою, художником, літератором та мандрівником за станом душі, відбулося завдяки Василеві Гутковському, священнику, знаному видавцеві, по-справжньому душевній людині. Змістовний, цікавий діалог, тривав близько 4-х годин, проходив у помешканні пана Леоніда. Велика книгозбірня, чимала кількість картин, колекція СД дисків, промовисто вказують на вподобання та смаки власника житла.

А що кажуть з приводу спілкування, діалогів, філософи? Чарльз Тейлор, канадський філософ, в праці «Етика автентичності» писав і таке: «Головна риса людського життя, про яку я хочу нагадати, це його докорінно діалогічний характер. Ми стаємо повноправними людьми, здатними зрозуміти себе і, отже, визначити свою ідентичність, коли опановуємо мовами людського спілкування. Для завдань цієї дискусії я хочу вживати слово «мова» у широкому сенсі, що охоплює не лише слова, якими спілкуємося, а й інші способи вираження, якими визначаємо себе, зокрема, «мову» мистецтва, жестів, кохання тощо. Але ми прилучаємося до них у процесі спілкування з іншими. Ніхто не засвоює мов, необхідних для самовизначення, наодинці з собою. Ми знайомимось з ними через спілкування з іншими людьми, які багато важать для нас – Джордж Герберт Мід назвав це «значущі інші».

Народжений у селі Острів, яка гарна назва, що на Рівненщині. Батьки вчителі, мама вчителька початкових класів, батько – вчитель географії та директор школи. « В мене було щасливе дитинство, якщо на Світі існує рай, то він у дитинстві. Наше село розташоване на правому березі річки Стир, за селом – красиве озеро, ліс…», - ділиться спогадом митець.

Студіював науки у Львівському державному університеті імені Івана Франка, географічний факультет (1976 – 1981 рр.). Працював в одному з Львівських НДІ, займався картографією, аерофотографуванням. Малювати почав у віці 32 – 33-х років. Подарували книжку А. Віннера «Як працювати над пейзажем олійними фарбами». Знайомство з нею дало сильний поштовх до серйозного зацікавлення малярством. «Мені до вподоби живопис різних часів і митців, зокрема: Веласкес, Рубенс, постімпресіоністи, Д. Бурлюк, М. Бойчук та бойчукісти, велет у царині скульптури - О. Архипенко. В живописі пріоритетним для мене є колір…», - розповідає Леонід.

Створює – міські пейзажі, краєвиди, натюрморти, ню, абстрактні та графічні роботи, ілюструє книжки. Працює у різних техніках.

Мандрівник. Багато подорожував по Україні, окрім того, відвідав такі країни: Швейцарія, Франція, Італія, Австрія, Чехія, Польща, Словаччина… Мандрував одинаком, іноді – велосипедом.

«Читаю все життя. Тепер перечитую книжки. Сам пишу, ілюструю свої книжки та інших авторів», - повідає Леонід Коврига. Літературний доробок автора: «На ратуші годинник б’є» (вірші, 1996 р.); «Небесна Сотня» (поема, 2015 р.); «Викриття Христофора Колумба» (поема, 2019 р.); «Геобіографія часу» (2022 р.). У 2021 році вийшов з друку альбом «Ботанічний сад Львівського університету» (репродукції малярських творів Л. Ковриги, 110 робіт). Переднє слово Володимира Мельника, професор, ректор ЛНУ; переклад англійською – Ірини Одрехівської.

Тримаю в руках ошатну, гарно оформлену книжку Х’ю Лофтінга «Мандри доктора Дуліттла» (2021 р.), ілюстрації Леоніда Ковриги… Він ілюстрував книжку «Історія доктора Дуліттла», цього ж автора. Його малюнки прикрашають такі видання: Ю. Винничука «Місце для дракона», Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути», М. Дрюона «Тісту-чудотворець», Д. Грінвуда «Невигадана історія маленького обірванця», чимало інших.

Десь років з десять тому придбав книжку невідомого на той час для мене автора - Хорхе Букай… Це збірка історій-притч аргентинського письменника та психотерапевта. Надзвичайно цікава, змістовна…. Так от, в одній з історій під назвою «Шукач», автор пише про таке: «Шукач – це той, хто щось шукає, не обов’язково той, хто знаходить. Це також не той, хто обов’язково знає, що саме він шукає. Це всього лише той, для кого власне життя – це пошук».
Леонід Коврига – Шукач… В іншій історії – «Три істини» аргентинський автор твердить: «Необхідно зрозуміти, що, якщо я отримую ззовні щось хороше, якщо зі мною відбуваються радісні та хороші події – це тому, що я їх заслужив».

Бажання слід напрацьовувати, вони мають бути наповненими духовними устремліннями. Ким ми є – то є наслідок того, як живемо, що думаємо, як діємо.

Творча радість…, буває двоякою. Є люди, які люблять творити, будувати, відчувають радість від того, що роблять. У шляхетних осіб – шляхетні прагнення. Є творці руїн, дух руїни теж творчий. Пан Леонід однозначно належить до першої когорти.

Та повернімось до живопису… Немало посеред створених картин міських пейзажів, найбільше – Львова. Техніка письма пастозна. Пастозні прийоми використовують для посилення експресивності, окрім того, густий, рельєфний мазок підкреслює форму та рельєфність предметів, що зображаються. З допомогою цієї техніки можна створити ефект руху та об’єму.

Львів… В. Кирунчик (езотерик) не випадково наголошував: «…саме Львів сформувався як форпост сакралу волхвів-укрів (П’ємонт культури країни укрів) і є ідейно духовним центром відродження.
Археологічно доведено, що найдревніші поселення людей на території міста датуються близько 2,5 тис. років до Р.Х.! На території Львова розкопано п’ять давньослов’янських святилищ, так, на Знесінні є місцина, яка віддавна називалася Світовидове поле, а біля неї гора Рода…». І, трохи далі: «Відомий галицький вчений Ізидор Шараневич довів, що первісно Львів був збудований на Знесінні, а замок короля Лева стояв на Чортовій скелі, і це мало слугувати свідоцтвом перемоги Духа».

Глибинний пласт історії Львівського краю (ширше – Західної України) – арійський, а ближча за часом історія культурологічно переплетена з європейськими впливами…

Звернімо увагу на картину «Відень. Собор Святого Стефана». Цей храм є одним з головних символів столиці Австрії. З будь-якого куточка міста видніється величний шпиль будови, висота якого сягає 136 метрів. У храмі окрім ікон, можна побачити велику кількість творів Світового мистецтва. Перший камінь в будівництво собору був закладений в 1359 році, зберігся до наших днів майже без змін.
Австрійські будинки старого Львова (збудовані: кінець 18 – початок 19 ст.)… Монументальні, красиво оздоблені, одні з найгарніших будівель Львова.

Леонід Коврига працелюб, тому робіт ним створено багацько: краєвиди довкілля, старовинні дерев’яні церкви, мальовничі натюрморти, графічні твори, загадкові абстракції…

Розмова поволі наближалася до завершення. На моє запитання: «Щоб Ви хотіли сказати насамкінець?...». Пан Леонід відповів так: «Все що я хочу сказати відображено на картинах. А кожен другий українець – філософ…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Леоніда Ковриги "Волинь. Озеро Олеандра".

Екзистенційний, сміливий, експресивний, і, водночас філософський та ліричний

Непростий, цікавий період в історії людства – перехід від одного століття до наступного. Перехід від ХХ століття до ХХI, чим він характерний? Великою пристрастю людей до накопичення матеріальних статків, з’явилися нові технічні пристрої: ноутбуки, смартфони, айфони… Спілкування набуло нових форм – віртуальних. Спілкування – це велике надбання людства. Немає кращої розмови аніж жива…. Багато що втрачається, чи вже втрачено… Радість ходи босоніж росяними травами, споглядання на світанку сходження сонця, задоволення від праці на землі… Чи багато хто пізнав – що таке втіха від улюбленої праці?

Що з цього приводу кажуть вчені? Андрій Содомора: «Світ стає дедалі відкритіший, а водночас і дедалі закритіший у прямому значенні слова…
… Закритішим стає світ і в переносному значенні слова. Що ширші й досконаліші можливості спілкування між людьми, то поквапнішим , емоційно вбогішим стає те спілкування: що ширшає, те неодмінно тоншає. З мобільними телефонами, з інтернетом життя стало комфортнішим, динамічнішим, «успішнішим», зате справді значно «дешевшим». У віртуальному світі, що поза живими відчуттями, людина – самотня. Саме наша доба, як жодна інша, - ніколи ж бо зміни не були такими стрімкими – повною мірою може подивуватися мудрості задивленого у плин ріки (таки ріки, а не річки) давнього елліна: «Усе пливе, й ніщо не залишається незмінним…». Навіть те, що здавалося вічним: діалог людини з природою, з іншими людьми, врешті, - з собою».

Екзистенція. Етимологія слова латинського походження: буття, існування. Відтак, екзистенційний – це той, що належить до існування. Філософія екзистенціалізму започаткована в ХIХ столітті. Піонером вважають С. К’єркегора (данський філософ і теолог). Цей напрям розвивали і опрацьовували – М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г.-О. Марсель…. Головне завдання екзистенціалізму полягає у вивченні людини як духовного створіння. Людини, що спроможна вибрати власну долю. Важливий вияв екзистенції – свобода, яка характеризується як відповідальність за власний вибір. Знакове запитання – хто я є? Куди та для чого рухаюся…
Коли приходить час визначатися з вибором професії, постаємо перед дилемою: обрати той фах, спеціальність, що забезпечить заможне життя чи таки опанувати професію ту, що до душі, улюблену… Потрібно мати рішучість, сміливість, щоб обрати «сродну собі працю» (Г. Сковорода).

Любов, вона пов’язує нас із речами, які стали улюбленими, навіть якщо це ненадовго. Які відчуття опановують людину яка любить науку, мистецтво, рідний край? Еспанський філософ Ортега- і-Гассет наголошував: «Те, що ми полюбили раптом здається нам просто найнеобхіднішим. Найнеобхіднішим! Інакше кажучи – ми не можемо без нього жити, ми не можемо навіть припустити, щоб було так – ми є, а те, що ми любимо, - ні, бо воно є, як ми вважаємо, частинкою нас. Тобто любов веде до розширення індивідуальності, яка поглинає інші речі, переплавляє їх в єдине ціле з нею.
…. Любов – це божий архітектор, що спустився на землю, за словами Платона «… щоб усе в цьому Всесвіті жило в єднанні».

Експресія (лат. еxpression) – вияв почуттів, переживань, виразність. Експресіонізм – літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині, на початку ХХ століття. Норвезький художник Едвард Мунк – один з піонерів експресіонізму.
Експресіонізм доволі своєрідно проявився в українському мистецтві. Згадаймо роботи Олекси Новаківського, які приваблюють виразністю, соковитістю кольорів. Експресивний стиль письма притаманний певній частині картин Ернеста Контратовича.
Точні кордони експресіонізму визначити важко, адже він межує з кубізмом, сюрреалізмом, дадаїзмом…. Визначальні риси: занурення в глибинні психічні процеси, художня образність, суб’єктивізм. В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник.

Філософія – любов до мудрості. Появою поняття «філософія» завдячуємо Піфагору, як особливому виду знання – Платону. Григорій Сковорода, чи пізнана бодай частково його духовна спадщина належним чином? Сумніваюся… Представник християнської міфосистеми, разом з тим був виразником ведійських правд. Сковородинська система Світоустрою чітко вказує на два начала: видимий та невидимий, тлінний та вічний і три світи. Макрокосм (природа), мікрокосм (людина і світ) і світ символів (невидимого начала), це аналог трьох ведійських світів: Яв, Нав, Прав. Волхвів називав пророками (маги – перші халдейські жерці), які перші передбачили народження Христа. Заохочував бути – стриманими, дотримуватися моральних чеснот, вдосконалюватися. Був противником забобонів, неспішне, розмірене життя хліборобів та пастухів вважав близьким до гармонійного, а тому даного – від Бога.

Деякі картини художниці наче оповиті поезією, це стосується, зокрема, картини «Світло» та низки натюрмортів… Надворі пізня, але дивно лагідна осінь, діалог з Наталією відбувся в Центральному парку культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка (м. Дніпро), стиль мовлення мисткині, відповідно й мислення, я б означив – як філософсько-поетичний… Доречний вірш Тетяни Крижанівської, вишуканий і глибинний:

«Жовті квіти виросли в раю,
простелили місячну стежину.
На тонкому промені стою,
небеса густі, мов кущ ожини.
Осені останні кораблі.
Осені останні покривала.
Осені безумства і дзеркала.
Крапля воску на сухім стеблі».

Наталія Курносова народжена в місті Дніпрі. Малювати почала змалечку, дівчинці було близько трьох років. В дитячому садочку неодноразово казала: «Буду художницею». Наталія розповідає: «В мене було щасливе дитинство. Захоплення малюванням повністю підтримували батьки. Перший малюнок – папуга. Світлана, молодша сестра, поділяла мої зацікавлення, разом займалися створенням витинанок…».

Закінчила Дніпровський театрально-художній коледж (2012 – 2016 рр.), надалі - навчання в НАОМА (ступінь бакалавра та магістра). З викладачів коледжу називає імена – Володимира Афанасьєва та Леоніда Антонюка. З-поміж педагогів НАОМА – Віру Баринову-Кулебу, Михайла Гуйду, Олега Ясенєва, Андрія Цоя. «Це ті педагоги-художники, які допомогли мені зрозуміти саму себе…», - наголосила Наталія.

Під час розмови на запитання: «Творчість яких художників, напрямків у мистецтві, певних малярських шкіл Вам найбільше до вподоби, чому?». Мисткиня мовила наступне: «Усе мистецтво для мене – як бездонне море, творчість подобається тому, що вона існує. Цікавлюся: мистецтвом епохи Відродження, творчістю Михайла Бойчука та бойчукістів, Закарпатською школою малярства, багато чим іншим… Пишу на відчуттях, це особливий стан, котрий важко передати словами. Колись мені казали: «Коли пишеш, забудь про здобуті знання…». Є потреба творити саме так…».

Був період коли не могла малювати… Витинанки у її творчості – як проєкти. «Витинанки заради сенсів, не просто витинанки…», - каже художниця.

Серія робіт «Фантоми. Відбиток досвіду». Таку ж назву має і концепція створена мисткинею. Там мовиться про наступне… Це фіранки, так у давнину називали паперові вирізки, котрі кріпили на шибках вікон. Роботи розповідають про знищені об’єкти нашої культурної спадщини – храми, музеї, галереї. Вони (РФ) хочуть не просто захопити території, а знищити ідентичність. Кожна робота має фантом зруйнованої будівлі, а орнаменти відповідають конкретній місцевості. Культура виживає та проявляється крізь покоління, фантоми проявляються крізь сонце. Вони хочуть відібрати землю, життя, але культуру не знищити. Вона дає відбитки у поколіннях. Обов’язково зазначається – «Destroyed by Russia». Це не може забутися. Світ пам’ятає…

Створені ще дві серії робіт: «Захист» та «Одне небо».

Наталія Курносова неодноразова брала участь у всеукраїнських та міжнародних виставках: в США, Польщі, Німеччині, Китаї, Норвегії (2023 рік, назва виставки «Україна живе», було представлено 40 робіт)… Міжнародна виставка (Київ, 2017 рік) – конкурс сучасного мистецтва «Ukrainian Art Week», переможниця в номінаціях: натюрморт (картина «Соняшник); жанровий живопис (картина «Гуцули»). Відзначена почесною нагородою в Китаї (2017 рік, художній музей імені Тараса Шевченка).

«Є знання до яких мені треба прийти. Щось нове отримую від знайомства з людьми, від прочитаних книжок, мандрівок… Мені цікава специфіка культур різних народів» - насамкінець сказала Наталія.

Олександр Чегорка, відомий митець Придніпров’я, ознайомившись з рядом картин художниці промовив: «Її живопис бентежний, наповнений філософією миті, таємницями буття…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - робота Наталії Курносової "Мапа. Івано-Франківськ". Серія "Захист".

Влітку цього року отримав в подарунок працю про Закарпатське малярство від автора, Михайла Сирохмана. Монографія обсягом 185 сторінок написана з використанням серйозної джерельної бази. У цьому виданні мистецтвознавець і педагог веде мову про видатне явище в історії українського мистецтва – закарпатське малярство ХХ століття. Десять нарисів про закарпатських художників, представників чотирьох поколінь Закарпатської школи живопису…. Ось їх імена: Йосип Бокшай (1891 – 1975), Адальберт Ерделі (1891 – 1955), Андрій Коцка (1911 – 1987), Ернест Контратович (1912 – 2009), Золтан Шолтес (1909 – 1990), Гаврило Глюк (1912 – 1983), Антон Кашшай (1921 – 1991), Василь Габда (1925 – 2004), Іван Ілько (1938 р.н.), Іван Шутєв (1933 – 2019). Серед нас, нині сущих, продовжує творити Іван Ілько, Народний художник України, інші видатні живописці (з вище названих) в різні роки відійшли в засвіти.

В мистецькій Україні є п’ять (5), щонайбільше шість (6) крайових шкіл живопису – Закарпатська, одна з найяскравіших та потужних; Київська, Львівська (Галицька), Одеська та Кримська (Південна), Харківська. Саме таку кількість малярських Шкіл, п’ять (або 6), було озвучено на Міжнародній науково-практичній конференції «Ерделівські читання – 2023», 28-й за ліком.

Інакшої думки дотримуються в м. Дніпрі, вигадників там чимало, люблять подеколи видавати бажане за дійсне.
Неодноразово доводилося чути думку на кшталт, - прийшов час відродити колишню славу Дніпровської (Дніпропетровської) школи живопису… Подібні міркування кілька разів озвучувалися під час відкриття виставок в приватному Музеї українського живопису, який знаходиться за адресою: м. Дніпро, Троїцька площа, 5а. Чи можна відродити те, чого ніколи не існувало? А нещодавно, овва, вигулькнула назва ще однієї «школи» на цих теренах – Огрінської, в соцмережі Facebook навіть зареєстрована сторінка, шириться неправдива інформація. Хочеться ж декому в цьому краї бути попереду усієї Планети. Існувала група талановитих художників Придніпров’я – Огрінська четвірка (Огрінське коло): Володимир Падун, Валерій Гречаний, Євген Деркач, Олександр Самійленко, але ні про яку мистецьку школу мова не може вестися, немає підстав… Троє з чотирьох митців завершили свій земний шлях, триває творча праця Олександра Самійленка.

Для того щоб засвідчити таке явище як Малярська Школа, необхідна наявність щонайменше п’яти головних ознак (моє бачення, А.Б.). Повинні бути: по-перше, фундатори, батьки Школи; по-друге, концептуальна аргументація появи Школи на певному підґрунті (доречні були б концепції двох-трьох авторів), як цілісного мистецького явища, але в його розмаїтті, єдність в розмаїтті. По-третє, хоча би кілька поколінь представників Школи; по-четверте, чим художники даної Школи відрізняються від репрезентантів інших крайових Шкіл; по-п’яте, часові рамки існування Школи, звісно, дати приблизні, адже мистецтво усе-таки не математика…

У передньому слові праці автор (М.С.) пише: «Шляхи живопису – це новий аспект у дослідженні закарпатського малярства ХХ ст. Новий хоча б тому, що йдеться про шляхи у буквальному сенсі – про географію, місця, де створювалися живописні полотна. Коли мова йде про феномен закарпатського образотворчого мистецтва ХХ століття й зокрема про його улюблений і, фактично, визначальний пейзажний жанр, то говориться, як правило, про закарпатський пейзаж загалом, в цілому, про стилістику того чи іншого автора, про риси, що засвідчують належність до художньої традиції краю. Але ж цікаво розглянути й конкретні місця – села, долини, перевали, окремі живописні мотиви, що стали для митців стимулами до створення галереї краєвидів, формування художнього образу Закарпаття».

Дійсно, від 20-х років ХХ століття був започаткований тривалий процес мистецького дослідження Карпатського краю. Художники краю відшукували й знаходили місцини, котрі спонукали їх до творчості. Конкретна місцевість мала чимале значення. Для живописців другого покоління (розподіл дещо умовний) це був район Ужанської долини, та окремі села, котрі розташувалися неподалік від Ужгорода …

«Ще одним регіоном мистецького паломництва була Воловецько - Міжгірська Верховина, гори й ліси якої відрізнялися від природи Ужанської долини…», - зауважує Михайло Сирохман. Третім ареалом малярського зацікавлення була Рахівщина. Звісно, митцями різних поколінь писалися картини і в інших місцинах Закарпаття – це довкілля і села Хустського, Тячівського, Свалявського районів… Створено багатенько міських пейзажів – Ужгорода, Хуста, Мукачева… По краєвидах художника Івана Ілька можна визначити географічне місце створення роботи.

У творчому доробку окремих знаних художників краю конкретика терену на картинах не була визначальною – це Федір Манайло, Володимир Микита, В’ячеслав Приходько... Автор праці ставить акценти не тільки на географії творчості митців, розглядає й інші важливі чинники живописання.

Йосип Бокшай, йому присвячений перший нарис книжки. Велет живопису, як і Адальберт Ерделі, вони заснували Нове Мистецтво Сріберної Землі та Крайову Школу Малярства. Майстер пейзажу, створював також – жанрові картини, натюрморти, портрети. Усі його твори позначені високим професіоналізмом, життєдайністю, тонким відчуттям кольору, вправністю побудови композиції…
Михайло Сирохман наголошує: «Реалізм Бокшая ґрунтувався на глибокій вірі, на переконанні, що Господь створив досконалий світ, і головне завдання художника – правдиво передати його красу малярськими засобами. Він вибудував свою живописну версію цього світу…».
Був релігійною людиною, створив немало робіт на сакральну тематику. Протягом життя написав більше тисячі полотен. Слід зауважити, видатному художнику непогано велося за роки Радянської влади, був обласканий нею. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951 р.). Народний художник УРСР (1960 р.). Член-кореспондент АМ СРСР (1958 р.). Отримав звання народного художника СРСР (1963 р.).

«Адальберт Ерделі був ідеалістом і майже ідеальним митцем. Він підпорядкував усі аспекти свого життя служінню мистецтву і вивів для себе формулу ідеальної гармонії – «Бог, мистецтво, любов». Ерделі вирізняв серед художників категорію «мистецьких душ», людей, для яких мистецтво є не просто діяльністю, а сенсом життя», - вельми влучне означення автором сутності праці великого художника.

Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай започаткували мистецьке явище, котре тривало (триває?) понад сто років! Несхожі люди, але робили велику справу, доповнюючи багато в чому один одного. Навчався в Будапешті, творчо працював у великих мистецьких центрах Европи – Мюнхені та Парижі, але завше повертався до Ужгорода… Незалежно від жанру, все створене великим живописцем позначене шедевральністю.

Визнаний віртуоз портрету, умів передати полотну характер людини. Особливі натюрморти Ерделі, та найбільше все-таки був пейзажистом. Краєвид розглядав як портрет Природи. Не був прихильником монументальних, панорамних ландшафтів, віддавав перевагу наближеному плану. На багатьох картинах бачимо дерева, ще частіше – воду, її течію, плин, як символ змін в людському бутті.
Пейзажі метра Закарпатського малярства експресіоністичні. Щодо колористики, то послухаймо дослідника (М. Сирохмана): «Ерделі запропонував свій колорит карпатського пейзажу – відтінки зеленого, синього з домішками сірого, коричневого творили особливу сріблясту гаму. Живописні площини набували шляхетної елегантності, неяскравого, неначе платинового полиску».

Проявив своє таланти також в якості літератора, книжка під назвою «ІМЕН» /Літературні твори, щоденники, думки/ надзвичайно важлива для розуміння світогляду митця, його вподобань та смаків у царинах – малярства, філософії, музики…
Зазнав цькування за часів радянської влади, був звільнений з викладацької роботи, студентів Ужгородського державного художньо-промислового училища змусили написати скаргу, що не бажають навчатися «буржуазному» мистецтву…
19 вересня 1955 року обірвалося земне буття великого Майстра…. Похований в Ужгороді, на міському цвинтарі «Кальварія».

Андрій Коцка, закарпатський художник, представник другого покоління класиків Школи. Формувався як митець під безпосереднім впливом А. Ерделі, знайшов свій живописний стиль бачення рідного краю. Тонкий колорист, мислив кольором. Володів здатністю створювати самобутні пейзажі, але уславився найбільше як автор портретів мешканців свого краю, переважно жіночих. Науковець (М. С.) наголошує: «Краєвиди карпатських пралісів він бачить у сріблястих барвах. Особливо він потужний у зображеннях, виконаних у тональності «mol»-акорд. Русина з Верховини він зображує як ніхто інший, майже по-пуританському. В його картинах багато природи, багато патріархальної сили, багато вічного. Навколишній світ сприймає широко. Всюди бачить важливих персонажів і велику цілісність».

Його талановиті роботи знаходяться в різних музеях та приватних збірках. В Ужгороді є меморіальний будинок-музей Художника, відкритий в 1990 році. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1971 р.). Народний художник УРСР (1981 р.).

Ернест Контратович, теж репрезентант другої генерації Школи, блискучий живописець ландшафтів Закарпаття. Автор праці (М.С.) акцентує увагу на наступному: «Як і кожен з неповного десятка митців цього покоління, він створив свій неповторний спосіб трактування закарпатського краєвиду, свою живописну мову й загалом унікальний за змістом і формою світ свого мистецтва. Цей світ найбільше надається до порівняння з народною піснею – її щирим відкритим висловлюванням , її тихою поезією радощів і смутку, її простотою, сповненою мудрості й глибини». Чудові і правдиві слова. Велику увагу в творчому процесі приділяв зображенню польових квітів, трави… Цитата від митця: «Я свою філософію вклав у квіти. Ставлюся до них як до чогось живого».

Господь дарував йому довгий вік, ледве не 100 років, яке він повністю присвятив Малярству. Незадовго до кінця життя казав таке: «Немає такого дня, щоб я не малював. Се Божа милість…». Народний художник України (1991 р.).

Золтан Шолтес, входив до кола визначних художників другої хвилі Нового закарпатського малярства. Увесь творчий шлях був відданий жанру краєвиду. Стиль письма – то поєднання ліричного реалізму й імпресіонізму. Про його живопис пан Михайло карбував і таку думку: «Якщо кольори Бокшая щільні, «винні» й «медові», неначе настояні чи екстраговані з природи Карпат, то Шолтес впускає у свої мотиви океан світла: легкі зелені, голубі, рожеві, фіалкові, жовто-оливкові площини творяться упевненими вібруючими мазками».

В 1933-му році закінчив Ужгородську греко-католицьку духовну семінарію, служив священиком. Діждався легалізації УГКЦ, та мав можливість виконувати священичі обов’язки наприкінці 80-х років ХХ століття.

Добрим словом творчість митця відзначав Григорій Островський, поважний дослідник закарпатського мистецтва. Заслужений художник УРСР (1975 р.).

Гаврило Глюк, єдиний з когорти митців його покоління походив із східної частини Закарпаття, уродженець містечка Сигіт, нині належить Румунії. Навчався на початку 30-х років ХХ століття у Вищій школі образотворчих мистецтв в Будапешті. З плином років студіював мистецькі науки в художньому училищі Кишенева. В 1947 році повертається в рідний край. В цьому ж році приєднався до плеяди закарпатських художників.

Художник малював жанрові роботи, портрети, пейзажі. Автор знаменитої картини «Лісоруби», була відзначена срібною медаллю на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958 р.). Любив писати з натури, немале місце в творчості займав портрет. Ним створено велику кількість графічних робіт, був значним майстром рисунка. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1963 р.).

Михайло Сирохман зазначав: «Присутність Глюка у закарпатському мистецтві була необхідною. Без нього регіональний калейдоскоп живописних візій був би неповним, втратив би одну з призм живописного перетворення реальності. Адже кожен із неповного десятка закарпатських художників, які розвинули місцеву образотворчу традицію, по-своєму інтерпретував матеріал, закладаючи грунт для її зростання і розвитку. Разом вони – група і традиція, кожен окремо – індивідуальність і новаторство».

Упокоївся в 1983 році. Ужгород, листопад 2012-го року - був відкритий пам’ятник митцеві, роботи скульптора Михайла Колодка. Мініатюрне зображення художника за кермом улюбленого авто.

Антон Кашшай, пейзажист Божою милістю, представник третього покоління Школи. Не мав мистецької освіти, але його наставником був Йосип Бокшай. Природний талант помножений на працелюбність дав змогу стати одним з видатних живописців Закарпаття. «Він вчасно наважився покінчити з роботою у фінансових установах і, ніби у нагороду за свою рішучість, швидко досяг успіху в мистецтві, став, можна сказати, символом цього успіху: високий, елегантний, впевнений у собі, доброзичливо налаштований чоловік, а за ним – велика галерея розкішних живописних творів», - М. Сирохман.

А. Будкевич (Буткевич) у тексті «Антон Кашшай і Ольга Кашшай: езотеризм і екзотеризм малярства» наголошував: «Коли випадає гарна нагода вкотре побачити картини Антона Кашшая , вражень і думок зринає чимало. Ось декотрі з них: якби не знав творчого шляху художника, був би переконаний, що за фахом він – монументаліст. Його картини сповнені величністю зображеного, масштабністю, тонким ліризмом, музичністю, психологізмом, в них багато повітря».

Один з найпомітніших живописців в українському малярстві ХХ століття. Близько 15 років керував Закарпатською обласною організацією Спілки художників України. Народний художник УРСР (1964 р.).

Василь Габда,репрезентант третього покоління закарпатської Школи живопису. «Сила його робіт – у стриманості, невикористанні ефектних ходів, у позірній простоті, що увиразнює тему, її емоційне ліричне звучання. Під цим покровом пульсує енергія ніжних, найтонших переживань. Особлива «гобеленна» фактура живописної поверхні творить мерехтливу золотисту ауру. Знайдений художником «фіолетовий» тональний регістр дихає свіжістю. Застосування контура сприяє узагальненню планів і кольорових площин. Габда був художником пленеру…», - М. Сирохман.

В 1943-1944 роках навчався на архітектурному факультеті Будапештського політехнічного інституту. 1946-й рік, закінчив Ужгородське державне художньо-промислове училище, серед педагогів – А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло. Згодом працював викладачем у цьому ж мистецькому закладі. Заслужений художник УРСР (1980 р.), Народний художник України (2000 р.), лавреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі (1995 р.).

Самобутній автор ліричних краєвидів, вишуканих натюрмортів. Палітра барв спокійна, тепла та світла. Улюблений колір митця-книголюба – фіолетовий… Мислив так: «Є дві важливі для художника речі – самоосвіта та самозаперечення».

Іван Ілько, заслужений художник України (1994 р.), Народний художник України (2018 р.). Представляє четверту хвилю Малярської Школи закарпатських митців. Михайло Сирохман твердить: «Подібно до інших художників, причетних до історії цього феномена, він знайшов власну мову щоб говорити про свій час і створити своє мистецтво. Художника Ілька сформували три основні фактори: перший – це село Дулово і ширше – верховинське життя, другий – це вчителі й мистецьке середовище, і третій фактор – сам Ілько, його цілеспрямований характер та вміння працювати».

«Пригадую, колись один київський критик після моєї виставки сказав таке: «Чим відрізняється Ілько від інших? Старе покоління художників Карпатського краю – вихідці з інтелігенції, народ сприймали не зсередини, хоча були дуже віддані своєму краю. Іван Ілько вийшов із цього субетносу, цей етнос він сам», - уривок з спогаду-монологу художника Івана Ілька «Мандрівка на хвилях пам’яті». Цей спогад-монолог записаний, літературно та хронологічно укладений Андрієм Будкевичем, опублікований в часописі «Артанія», книга 25, №4, 2011 р. Він першим із дослідників (А.Б.) торкнувся теми фрагментів споминів відомого закарпатського живописця.

Художник народжений в селі Дулово, Тячівського району, Закарпатської області. З дитячих років був привчений до праці. Що таке постоли знав не з книжок, носив їх, адже іншого взуття не мав. Працелюбство зберіг на довгі роки…. Закінчив Ужгородське державне художньо-промислове училище, пощастило з наставниками, студіював мистецькі науки під орудою – А. Ерделі, Й. Бокшая, Ф. Манайла, А. Шепи. За фахом – монументаліст, творить також в царині станкового живопису. З 1965 року працював у майстернях Закарпатського художньо-виробничого комбінату Художфонду УРСР, від 1975 року – головний художник. Мешкає в місті Ужгороді. Нині художнику 85, продовжує створювати феноменальні пейзажі рідного краю.

Іван Іванович переконаний в тому, що: «Художник своїми творами повинен фіксувати певні миті – в тому, мабуть, і вартісність нашої професії. ТВОРИ МИСТЕЦТВА – ЦЕ ПОСЛИ ЧАСУ….», - уривок зі спогаду-монологу «Мандрівка на хвилях пам’яті».

Як дослідник Михайло Сирохман має своє бачення мистецьких процесів, фахово його обґрунтовує… Вибір саме цих, десяти відомих (видатних) митців Краю має в собі суб’єктивні ознаки. Можна згадати: ім’я призабутого, талановитого художника Адальберта Борецького (1910 або 1911 – 1990), котрий вчився малюванню в А. Ерделі та Й. Бокшая; Василя Скакандія (1941 – 2020) - живописця, графіка, ілюстратора, одного з кращих акварелістів не лише Закарпаття…. Але така точка зору автора, на яку, звісно, він має право.

Чи завершилася історія – започаткування, становлення, розвитку та розквіту Закарпатської школи живопису на 4-му поколінні живописців краю? Питання дискусійне... Немало закарпатських художників вважають себе продовжувачами традицій Школи. Дехто бачить себе представником 5-го покоління… Так це чи ні? Однозначно відповісти важко…. З плином часу буде знайдена відповідь і на це питання, можливо не одна.

Мені завжди цікаво читати мистецькі тексти пана Михайла, вони містять у собі – нестандартність, оригінальність мислення, чіткість формулювань, вміння бачити першорядне і деталі, добре володіння словом. Праця варта ознайомлення, прочитайте, розчарованими не будете…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Адальберт Ерделі "Пейзаж з будинками".

Миколай Кочубей – український митець, графік, заслужений художник України. Автор ескізів ювілейних та пам’ятних монет, дизайнер поштових марок. Очолює об'єднання художників графічного мистецтва Київської організації НСХУ, від 2005 року – викладач НАОМА, доцент. Від 1996 року бере участь у Всеукраїнських та міжнародних виставках. Творчий набуток художника – кольорові офорти, акварелі, літографії. Джерело творчості – народні традиції, український фольклор. Улюблені техніки – офорт та акварель.

Дитинство, чи не найважливіший період нашого життя… Майбутній художник народжений в Києві, хлопчаком частенько бував в селі Нападівка, Вінницький край. В родовому селі Миколая в ті роки багато співали, мелодику отого співу зафіксувала і зберегла пам'ять. Коли хлопчаком потрапляв влітку до села, де мешкали – дідусь, дядьки, тітки, а там – воля, безтурботність, де сам собі господар… Пригадує художник: «Років десять мені було… Тепле літо, дощі теплі… Бувало, біжу дорогою, здіймаю куряву, веселий настрій, безжурний… Хату зберегли, навідуємося...».

Після середньої школи вступив до Київського художньо-промислового технікуму. З педагогів мистецького закладу називає: Миколу Івановича Богдановича, Олександра Андрійовича Івахненка. Потім служба у війську. Згодом студіювання наук в Київському державному художньому інституті, викладачі з фаху – Андрій Чебикін, Микола Компанець. Врешті – аспірант Української академії мистецтв (тепер – НАОМА) , під орудою Георгія Якутовича, з-поміж викладачів – Михайло Дерегус…

Техніку офорта Миколай полюбив ще в студентські роки, саме в ній виконана дипломна робота митця: серія «З народних джерел до українських народних пісень». Пісенну тематику мистецькими засобами продовжив розвивати й після завершення навчання в Академії.
В його доробку, зокрема, є такі кольорові офорти – «Наливаймо, браття…», «Ой, чий то кінь стоїть», «Колядки»; марка «Гайдамацька пісня»…

Колись пісня в українських середовищах лунала повсюдно, де українці – там і пісня.

Так, українці співали завжди, коли вояки йшли в похід – співали маршові пісні, пісні спротиву – козацькі, стрілецькі, повстанські… Дівчата та жінки вишивають – співають, готують страви, печуть короваї, також; молодь в селі давніше збиралася на вигоні край села, співали до знемоги…

Шкода, що традиції та звичаї губляться з плином Часу. Пісня для нас – це й найбільший скарб і прокляття водночас…

Доктор Микола Шлемкевич не випадково наголошував: «Ми не є мрійники уяви, наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але мрійництвом серця, емоціональним мрійництвом. Українські Пер Гінти топляться в настроєво-почувальному морі, в його безмежності, і знаходять себе не в сагах, але в найкращому виразі саме тієї емоціонально-настроєвої сфери – в ліричній пісні».
Ще одна цитата від того ж автора: «…наше основне культурне завдання: зрівноважити емоціональне мрійництво зусиллям і тугою творчої, формодавчої інтелігенції, або інакше: патосові степу протиставити спів мірний патос інтелекту».

Співпраця Миколая Кочубея з видавництвом «Марка Україна» розпочалася в 1998 році. 2003-й рік – митець став Лавреатом міжнародної премії імені Г. Нарбута за найкращу українську поштову марку. 2005-й рік – Лавреат у номінації «Найкраща марка» на міжнародному конкурсі WIPA у Відні, марка «Свято Різдва Христового». 2022-й рік – Укрпошта ввела в обіг марку «Щедрик. Carol of the Bells», присвячену до 100-річчя прем’єри музичного шедевра «Щедрик» в Карнегі-холі, Нью-Йорк.

«Щедрик» - твір для хору відомий на увесь Світ, композитор Микола Леонтович (1877 – 1921). Знаменитий твір, над котрим український композитор працював протягом всенького життя. Відомо про п’ять редакцій «Щедрика»: 1901 – 1902, 1906 – 1908 рр; 1914, 1916, 1919 рр. Перше виконання – хор Київського університету, 1916 рік. Після виступів хору Олександра Кошиця у Празі, травень 1919 рік, де був представлений і «Щедрик», відбулися концерти у Відні, Лозанні, Женеві, Брюсселі, Берліні… Скрізь велике визнання.

«Твір під назвою «Щедрик» із його безперервним повторенням чотирьох нот, із нескінченно розмаїтим супроводом та гармонізацією – надзвичайний», - писала женевська «La Suisse» в жовтні 1919 року. 1936 рік, американський композитор українського походження Петро Вільговський створює англомовну версію «Щедрика», широко знану як «Carol of the Bells». В наші дні геніальний «Щедрик» можна почути: німецькою, іспанською, японською, іншими мовами Світу.

«Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати…».

Чи багато людей в обширах Світу поінформовані про великі здобутки українців в різних царинах діяльності? Навряд чи… Згадаймо, окрім Миколи Леонтовича, імена славних композиторів – Артем Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський…. Геніальні українці-математики: Микола Гулак, Михайло Кравчук, Георгій Вороний… Перелік можна продовжувати, були ж визначні постаті : творців космічної техніки та космонавтики, історики, лінгвісти, поети….

Співпрацювати з Національним банком України митець почав у 1996 році. Першою монетою, ескіз котрої виконав Миколай Кочубей, була «Місто-герой Київ». Відтоді художник виконав більш ніж 100 ескізів, по яким НБУ випустив різні монети. Три монети були відзначені першими преміями у щорічних конкурсах НБУ: «Сорочинський ярмарок» у 2005 році, «Водохреще» - 2006 рік, «Голодомор – геноцид українського народу» - 2007 рік.

Василь Скуратівський (український народознавець, письменник) зауважував: «Стосовно походження свята Водохрещ, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема і О. Воропай, вважають: Йордан - «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і посів одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу». Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь; воно сягає корінням у дайбозькі часи, і було присвячене «чистителю і святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».
Справді-бо, цілий каскад обрядовій – свячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання коляди» як злих сил, зосібна зими – символізувало поворот сонця на весну. Зрештою освячення води – обряд безпосередньо дайбозький, тому первісна назва «Водохреща» пізніше підмінилася християнським «Йордан», себто назвою річки, на якій хрестили Ісуса».

На наших землях з давніх-давен співіснували у різних проявах християнство та язичництво, це українська своєрідність у сфері релігії…

Одна з найчорніших дат історії нашого народу – Голодомор-геноцид 1932-1933 років. Професійні, доброчесні історики, письменники, журналісти невпинно повинні продовжувати збирати факти і матеріали щодо вбивства українського народу голодом… Не забуваймо, Голодоморів було ТРИ: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Нечувано! Колишній радянський історик та його соратники намагаються обґрунтувати суттєво зменшену цифру вбитих голодом… Чи бувають радянські історики колишніми?! Чим вони займалися за часів УРСР/СРСР? Перекручуванням правдивої історії….. Хіба ж можна їм довіряти подібні дослідження, про яку чесність можна вести мову?! На думку професора, доктора історичних наук В. Сергійчука, - Голодомор 1932-1933 знищив в Україні понад 7 мільйонів українців. Такої ж думки дотримуються інші поважні вчені. Враховуючи кількість загиблих від Голоду в місцях компактного проживання українців поза межами України – понад 10 мільйонів… Задумаймося, кому вигідні перекручування історичної правди, яким діячам та країнам?!!

Мистецькими засобами можна і потрібно нагадувати людям про трагічні, знакові, переможні події нашої історії. Дуже важлива поява монет на яких закарбовані слова: Голодомор-геноцид українського народу 1932-1933. Пам’ятаймо!

Окрім основної творчої праці Миколай Кочубей любить книжки, особливо пізнавального змісту, має велику книгозбірню. Каже таке: «Можу довгенько тримати книжку в руках, роздивлятися – які ілюстрації, друк, оформлення…». Захоплюється епохою Відродження. З’являться нові твори в серії «Українські народні пісні» … Хай буде!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - марка авторства Миколая Кочубея "Щедрик. Carol of the Bells".

«Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми –
Все розберіть… Та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?...»

З поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Національне мистецтво… «Без сумніву, в кожного народу є свої характерні психічні риси, а що мистецтво є відбиттям духа, то ясно, що існує національне мистецтво.
Признаки національного мистецтва не в сюжеті. Бо ж чимало чужинців зображали українок в українському одязі та український побут.
Характер національного мистецтва знаходиться у внутрішніх творчих джерелах мистця. Мистецтво є не те, що ми видимо, тільки те, що ми маємо в нас самих. Коли ми маємо в собі творчі джерела, то мистецтво буде само собою.
…. Я признаю національне мистецтво, але для інших цілей – як мистецтво для мистецтва.
Хто зна, чи я думав би так, якби українське сонце не запалило в мені почування туги за чимось, чого я сам не знаю….
Журби заспівати»!* - може, це мій головний імпульс до творчости - ?», - Олександр Архипенко, українець, геніальний скульптор.

В Україні багато професійних, талановитих художників. Українських живописців значно менше.Олександр Мельник з цієї славної когорти. Майже вся його творчість присвячена різним періодам історії України.

Першою наставницею в малюванні та читанні була мама, Анастасія Тихонівна, вчителька початкових класів. Прийшов у цей Світ в селі Мала Офірна Фастівського району, через річку Унава розкинулося село з подібною назвою - Велика Офірна… Перший малюнок – хата, в ній тепло… Дим з димаря йде, значить топиться піч. Коли хлопцеві було 7 років, батьки переїхали до Києва. Перша оцінка з малювання – двійка, бо ніколи не користувався пензликом, фарбами.

Митець веде оповідь (ч.1): «Жили в провулку Шевченка, поруч знаходилася художня студія, її й відвідував. Там навчалося чимало талановитих дітей, Анатолій Кущ, Валентина Мельниченко, в майбутньому відомі митці. В 9-му класі вступив до КХСШ імені Тараса Шевченка. Там же навчався Богдан Ткачик з Тернополя. Згодом, студент Київського державного художнього інституту. Перший курс, факультет живопису, 16 студентів. Олександр Івахненко, мій великий друг, навчався на графічному факультеті. Після другого курсу розподіляли по майстернях, їх було 4. Всі хотіли потрапити до Тетяни Нилівни Яблонської (на той час – керівниця майстерні монументального живопису КДХІ). Вона вибрала дев’ятьох… Дозволили залишити 4-х. Мене перевели до майстерні станкового малярства, керівниця Тетяна Голембієвська. Пощастило вдруге, невдовзі повернули під оруду Тетяни Яблонської. Вперше щастя посміхнулося коли став студентом… Пощастило і втретє – потрапив до Художнього комбінату, там творчо працювали: І.- В. Задорожний, М. Стороженко, І. Литовченко, С. Кириченко, монументалісти-українці…».

Мова… Мова і мистецтво…

Академік М. Марр у своїх «Яфетичних зорях над українським хутором» визнавав: «… пережиток полісемантизму означає українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови…». Неодноразово замислювався, переконаний, не лише я, чи є той художник українським, якщо не спілкується мовою цієї Землі, декотрі навіть не володіють, не зачаровується українськими піснями, не читає віршів та прози українських авторів, навіть не знає їхніх прізвищ ? Питання риторичне, та все ж…

«Факт існування тієї чи іншої мови – свідоцтво успішно вирішеної важливої життєвої задачі – виживання в певних географічних, кліматичних, соціальних умовах, гармонійно-духовне вплетення у навколишнє середовище. Логічно припустити, реалізація більш-менш глобальної програми. Адже мова є структурним фіксатором опису (образу) світу і свого місця в ньому. Місця. Якщо хочете, дарованого Богом, своєї «землі обітованої»…», - обґрунтовано писав дослідник В. Кирунчик.

Словом можна зцілити, а можна вбити. Тому з ним не можна гратися. До слова слід ставитися обережно та з повагою… Мова ж – недоторкана програма.

Митець-патріот завжди займав активну громадянську позицію. Боровся за утвердження і поширення української мови, йому належать слова: «Русифікація є духовною окупацією».

Для Олександра Мельника головнішим у творчості є зміст, звісно, форма теж важлива. Створюючи картини присвячені різним рокам і вікам, художник намагається стилістично дотримуватися мистецьких традицій властивих тій добі. Як живописець-монументаліст являється продовжувачем традицій Школи Михайла Бойчука. Писав тематичні роботи: приурочені Русі, українському козацтву, буремним подіям 2014-го року, видатним діячам нашого народу…
Створював вітражі, гобелени, мозаїки, розписував церкви…

Олександр Іванович розповідає (ч.2): «Перший вітраж виконав на Тернопільщині, Заліщицький район, село Ворвулинці. Церкву віддали під етнографічно-краєзнавчий музей. У вівтарі написав образ Матері з дитиною, в одному вікні – князі, в другому – земля горить, село горить; третє вікно - жниці і косарі, четверте – свято врожаю. Образи були подібні на святих, сказали: «Переробити…». Вирішив, нічого не змінювати. Перевіряли – М. Стороженко і А. Домнич, затвердили. Гадаю, вітраж не змонтували…
\
Друге замовлення надійшло від Ніжинського педагогічного інституту. Потрібно створити знову-таки вітражі. Перша композиція – збирачі гербарію, друга – портрет вчительки, потім дівчинка з колосками, а поверх них – космонавт. Це були фрески. Зараз, мабуть, моїх фресок немає, бо на їхньому місці вітражі…

Третє замовлення, завдяки рекомендації Миколи Андрійовича Стороженка, в Історичному музеї. Виконав вітражі: «Час Ярослава Мудрого» та «Час Нестора літописця». Брав участь у виставках, вперше – в 1973 році. В середині 70-х минулого століття потрапив під приціл недремного ока КДБ. Хотіли зробити стукачем…».

Світлі люди особливо помітні в темні часи… Митець пройшов непрості випробування. До Спілки художників не приймали, всі члени журі голосували – «за», окрім одного… Траплялися державні замовлення, на Художній раді затверджують, а замовники отримували вказівку КДБ – не пропускати… Картини на виставки не брали, зарплатні нема, майстерні також… Що робити? Писав вдома…

Продовження розповіді (ч.3): «Звернувся Сікорський Михайло Іванович (директор Переяслав-Хмельницького історичного музею) до Миколи Андрійовича Стороженка, - потрібні мозаїки на хліборобську тематику. Микола Андрійович рекомендував мене… Створив чотири стели: «Орач», «Сіяч», Жниця», «Молотник». Вийшов з кризового становища, нарешті отримав грошову винагороду…. Він же замовив серію гобеленів, на тему: «Історичні постаті причетні до Переяслава…» (3х4 м). З’явилися наступні роботи – «Повчання Володимира Мономаха синам», «Сковорода», «Іван Котляревський», триптих присвячений Тарасові Шевченку «Думи мої».
90-ті роки ХХ ст…. Вступив у Спілку художників України. Згодом став Головою секції монументального мистецтва. Державних замовлень тоді вже не надходило, приватних – ще не було… Організовував зустрічі - з духовенством УПЦ КП, провідними архітекторами Києва…

Семеро художників-монументалістів об’єдналися в «Братство Преподобного Аліпія». Поіменно: Микола і Петро Малишки, Ніна Денисова (графік), Володимир Федько (1940 – 2006), Василь Химочка (1950 – 2016), Петро Гончар, Олександр Мельник. Організовували виставки духовного змісту, перша – «Причастя» (Будинок вчителя), виставка «Великдень» відбулася в «Українському Домі»…».

Усі роботи, а вони різноманітні, створені Олександром Мельником згадати складно, бо їх надто багато… Це ймовірно справа біографів. Але, важливі віхи творчого шляху та художні здобутки окреслити потрібно.

1994 – 96-ті роки: розписи церкви в селі Крупець, Рівненської області;
2000-й рік: розписи в Михайлівському Золотоверхому соборі (центральна частина) від Братства…
2001-й рік: персональна антивоєнна виставка «Надія» (галерея Києво-Могилянської академії)
2013-й рік: задумав і запропонував провести Всеукраїнську виставку на антивоєнну тематику, відмовили в НСХУ, вважали, що немає потреби…

2014-й рік: нарешті відбулася виставка під назвою «Надія», цього разу – Всеукраїнська…
2021-рік: величезна кількість українців бачила митця під час подій Революції Гідності зі знаковою картиною в руках - «Бачу справи твої, Людино»… Написав «Мадонна щаслива» й «Та, що знає минуле», згодом дав назву «Неспалима». Після жахних подій в м. Бучі (на тлі війни) з’явилися картини – «На згарищі», «Мрія».
2023-й рік: поява нових творів – «Відродження» (з чорного квадрата зростає цвіт нового Відродження…), «Самоспалена планета. Попередження», «Перемога»**

І, грандіозне (саме так!) звершення Олександра Мельника (головний куратор) – бієнале «Від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». Найбільший мистецький проєкт в Україні, 2004 – 2022 рр., відбулося 10 Всеукраїнських виставок (!!), видано 10 каталогів… Мета виставок-бієнале : відродження української історичної картини, правдиве зображення в мистецьких роботах сторінок історії України.

Вивчаючи історію України по наукових, академічних працях, може скластися враження, що великі історичні події творилися винятково не на наших землях, себто, ми нібито весь час (віками) перебували на загумінках Світової історії. Чому так? Є ряд причин, та найважливіша – наша історична пам'ять формувалася для нас ззовні. Історія України переформатована… До наших днів збереглися – скіфські баби, Кам’яна Могила, Змієві вали, Трахтемирівське городище, кургани. Та нам вбивали в голови, що мовляв: то артефактів бракує, якщо вони є, то не мають важливого значення, або ми до них не маємо жодного стосунку… Класичні історики досі твердять, що трипільці не являються нашими пращурами?!

Тепер нам вже відомо, наскільки незрівнянно вище стоять здобутки нашого фольклору від західноєвропейського. Ота вищість стосується і літературних творів, не лише їх. Художня досконалість «Слова о полку…» переважає перші книжні твори Західної Европи. Коли наші пращури у Трипіллі вже мали перші взірці Хліборобської культури, створювали по колу протоміста, з будівлями на кілька поверхів…, чим тоді володіли вони?!

Сергій Піддубний у розвідці «Українські святині ти символи» стверджує, що: «…пектораль, яка належала скитському цареві і була виявлена великим українським археологом Б. Мозолевським в Товстій могилі, ми довели, що головна її сцена зображає не пошиття ритуального вбрання, як відзначав вчений, а нанесення на нього способом вишивання відповідних знаків (рун)…».
Руни – це таємничі давні знаки (букви). Рунічне письмо – система священної писемності…

Зі скрипом, повільно, але минається епоха Калі-юги… У відродженні духовності Світу, поверненню в життя людей високих чеснот, українцям належить провідна роль. Для правдивих науковців, письменників, митців непочатий край творчої праці. До справи, панове! Хай буде!

*З української народної пісні

**Інформація надана художником

P.S.
21 вересня 2023 року відбудеться відкриття персональної виставки Олександра Мельника «Бачу справи твої, Людино» (21.09 – 7.10). Місце проведення: Національний музей Тараса Шевченка (м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 12).

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Олександра Мельника "Шлях у вічність" (Перепоховання Тараса Шевченка в Каневі).

Самореалізація…. Важлива для людей різних за фахом, для творчих осіб аж надто значуща. Самореалізація – це участь у тих чи інших формах життя. Пошук самовираження дуже особистісний. Важливою підтримкою у самовизначенні є опертя на ті чи інші етичні засади… Задум бути самим собою не є оманливим.

Георгій Гурджиєв наголошував: «… потрібно спочатку пізнати себе, потім за допомогою самопізнання навчитися змінювати себе – якщо тільки ми хочемо себе змінити. Різні системи й школи можуть вказати на методи та способи, що дозволяють зробити так, щоб нове знання могло прийти ззовні, коли ми будемо готові. Але жодна система, жодна школа не може зробити нашу роботу за нас – необхідно виконати її самому. Внутрішнє зростання та зміни в бутті залежать від тієї роботи, котру людина робить сама».

Період дитинства у кожної людини інакший, ніж подальше її життя. Кожен день має свої барви і візерунки, начебто калейдоскоп… Діти нечасто кудись поспішають. Вони можуть цілий день бавитися з іграшками, або будувати фортеці з піску. Можуть читати та перечитувати улюблені казки, тішаться пригодам героїв… Вони не знають що таке нудитися, доба дитинства – це безмежне дозвілля, в тому є якась святість…

Лілія Безверха згадує (ч.1): «В дитинстві чимало часу проводила у прабабусі, там отримувала багато любові і уваги. Саме там вчилася малювати, ліпити, читати, захоплено розглядала картини зі східними мотивами на шовку. Я наче занурювалася в інший світ, подовгу їх роздивлялася. Мабуть, тоді зародилася любов до японської культури…».

Народжена на Січеславщині. Вищу освіту здобула в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К. Ушинського, художньо-графічний факультет, спеціальність – образотворче мистецтво, креслення. Два роки працювала в Томаківському районному Будинку школяра. В 2002-му році переїхала до Києва, там мешкає з сім’єю дотепер.

Місцина в котрій перебуваєш дуже важлива. Адже є місцевості до яких байдужий, або почуваєш себе чужинцем, трапляються навіть ворожі Тобі місця… Вдало і змістовно з цього приводу висловився Тарас Возняк (культуролог, політолог, головний редактор часопису «Ї»): «Карпати, для мене, і не тільки для мене, є не просто топографічною особливістю на карті. Це певні, знані нам місця. Місця, які я знаю, і які знають мене. Місця в-яких і з-якими мені просто добре. Місця, де я є своїм. І місця, які сприймають і приймають мене, як свого, як частину саме цього місця. У цих місцях я не відчуваю себе чужим. Я вдома і мені спокійно на душі».

Лілія Безверха оповідає (ч.2): «Мріяла стати художницею, мрія здійснилася. Прагну досконало опанувати майстерністю, працюю в цьому напрямку, бо ж відомо – досконалість не має меж… В моєму розумінні Художник – це в першу чергу Майстер, який професійно володіє певними техніками, він здатен створити те, що не можуть інші…, вже потім зміст твору, який хоче донести до глядача. Увагу до своїх творів треба привертати високим рівнем виконання, без епатажу. Основним заняттям була та є творчість. Роботи створюю в авторській техніці, яка полягає в поєднанні: аплікації соломки, інкрустації соломкою, різьби (дерево, ріг, кістка, мушлі, різне напівкоштовне каміння)».

Звернімо увагу (nota bene) – центральний вхід храму в Дельфах, за часів Павсанія, прикрашали 7 написів, один з яких – вміння ставить Майстра…
.
Мисткиня захоплюється японською культурою, роботи певного періоду присвячені цій тематиці. Однак останніми роками художниця створює роботи наповнені українським змістом. Витворам властиві: поетичність, символізм, філософічність, психологізм, вишуканість…

З 2002 року – членкиня українського товариства «Нецке». 20014 рік – отримала Гран-прі на конкурсі «Арт країна» в рамках виставки Handmade- Expo. 2017 рік: 1 місце на Всеукраїнській виставці-конкурсі «Український сувенір», м. Київ. Учасниця творчого клубу «Спілка митців Борисполя» (від 2017 р.).

Поезія – це живописання словом… Самобутня і цікава японська поезія. За її допомогою можна наблизитися до розуміння японського способу мислення і світосприйняття… Вслухаймося..

Мацуо Басьо – засновник поетичної школи хоку.

«Мандрівник – і все:
це тепер моє ім’я.
Йде осінній дощ…»

І ще: «Ховається за хмари часом
місяць,
щоб відпочили очі
у людей».

З вірша Тіба Сюсаку Нарімаса, якого визнають як одного з кращих майстрів меча в історії Японії:

«Серце-розум,
що чує в зимну ніч,
як паморозь лягає,-
над супротивником
приносить перемогу».

Не варто шукати прямих аналогій між віршами та творами мистецтва, але, непрямий зв'язок існує…

Український поет, Борис Чіп, (уродженець Полтавщини) в одному з віршів запитував:
«Куди брести, подумав я, куди брести,
Коли всі люди поокремились в світи?
Усі – світи, а нікому світить,
То й впала тьма, де й іскра не щемить».

Допоки творять митці зі Світлими помислами, полум’я свічки палахкотітиме…

Символізм … Стародавні символи: рослин, пташок, звірів мають широке тлумачення в різних культурах. Чітке визначення дав В. Рошаль: «Символ – це ключ, що дозволяє проникнути в область більшу, ніж він сам».*

Ніби хвилями накочуються, асоціативним чином, тлумачення про етимологію символів – риб, птахів, квітів. Різні роки, століття, навіть тисячоліття…

К. Г. Юнг «AION». В цій праці швейцарський психоаналітик зокрема досліджує символ риби та його зв'язок з астрологією, гностичний і алхімічний символізм. Дві доречні цитати з цієї праці: «Символіка риб насамперед пов’язана з ерою Риб – і, відразу, в самих Євангеліях («ловці людей», рибалки як перші учні, чудо хлібів та риб), і безпосередньо потім, в після апостольську епоху. Дана символіка зображає Христа і вірян в якості риб, рибу як їжу на Agape, хрещення як занурення в рибний садок і т.д.».

І другий уривок: «… хоча й неможливо довести будь-який зв’язок між фігурою Христа і початком астрологічної ери Риб, все ж таки одночасність появи у Спасителя символізму риб і розвиток астрологічного символу нового еону здається мені досить суттєвою і виправдовує нашу увагу до неї». Існують алхімічні трактування символу Риб, бачення цього символу катарами, ці теми та інші, теж розглядав Юнг в зазначеній праці.
Риба – сакральний символ життя і смерті. В казках – символ водного царства, прамати земних вод. З риб народжуються казкові герої.

«Глибинна тиша» - знакова робота авторки. Тиша – своєрідна мова, є таке поняття – берегти тишу… Високе просвітлення шукає природу тиші. Мовлення ж бажане виважене і тихе, слід обдумувати кожне слово…

Птахи символізують повітряну стихію, сполучають світ земний і небесний, а водоплавні – три світи. Українська казка «Курочка ряба» - то відгомін відомого міту про виникнення Світу з яйця. В українських колядах часто йдеться про Світове дерево (дерево життя), на якому сидить птах або кілька птахів… В піснях птахи – вісники, котрі приносять людям новини, переважно з далеких країв…

Гуси – символ проминання часу, життєвих збурень. З пісенної символіки : «Ой летіли гуси з далекого краю, збили-сколотили воду на Дунаю»**

Курка символізує материнство, турботливість про потомство; окрім того, може уособлювати нерозважливість, недовірливість, кволість, слабкість… Відома приказка говорить: «Курям на сміх….».

Квіти у часи давніші мали різну символічну значущість: любисток, татарське зілля – охорона від злих духів, шовкова косиця – символ кохання і мужності, барвінок – символізував безсмертя людської душі…

«На перший погляд - це родинне дерево, традиційна тема в українському народному мистецтві, пропоную розглянути цей образ більш уважно та ретельно. Всі квіти тут різні, хоч родина одна, багато у них спільного, але кожна має право бути собою. Отже, ця робота про: дозволи і прийняття, зміну поколінь і нерозкритий потенціал, про спільність і самобутність…», - таке тлумачення авторки підтексту твору «Квітка моїх бажань».

«Птаство небесне» - робота про хибність людських уявлень щодо щастя…», - мовить Лілія Безверха.

Слово міт (міф) має смислове значення опису-повісті. Його призначення полягає в передачі з покоління в покоління багаторівневої інформації, аналового змісту. Окремі митці усвідомлено, а може й не зовсім, є творцями уже власних мітів…

Олександр Чегорка (м. Кам’янське) – архітектор за освітою, художник, скульптор, поет, український любомудр за станом душі… Ознайомившись зі взірцями творів Лілії Безверхої, повідав наступне: «Роботи художниці вражають ніжністю, прагненням світлої душі жінки-творця доторкнутися до вічного, божественного, таємничого. Це зворушливе поривання схоже на політ птаха, на голос пелюсток квітки…. Народжуються рядки:

«Лягти на дно глибокої ріки
Крізь товщу вод дивитись на зірки
І бачить риб на відстані руки…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

* Цитата запозичена з праці Анни Білої «Символізм»
** Трактування слова «гуси» взято зі словника символів: Марія Чумарна «З початку світу».

На фото - робота Лілії Безверхої "Квітка моїх бажань".

Дитинство. У кожного спогади свої, неповторні. Вони можуть вигулькнути з глибин пам’яті як лірична, душевна мелодія. Повністю відтворити неможливо, немає нотного запису. Епізодичні уривки пісень пробуджуються почутими, знайомими звуками Музики…

Коли я був хлопчаком, сусідська дівчина частенько крутила платівку з піснями Володимира Івасюка. В юнацькому віці частенько слухав відому «Пісню про рушник». Роки минають, та спомини нагадують про це…

Львів, червень 2023-го, вперше потравив у творчу робітню Петра Сипняка, Народного художника України. Три години промайнули непомітно. Затишна атмосфера, неймовірна кількість творів…. Господар майстерні випромінював спокій, доброзичливість, здавалося, що ми знайомі вже тривалий час… Гідність, простота в поведінці, характерна видатним людям, великим талантам, звичайно, не всім… Дякую, пане Петре за приязність, за розмову, за можливість побачити величезну кількість картин,і яких!

Визначний львівський митець про дитячі літа оповідає так: «Жили бідно, але гарно. Був часткою Природи. Дотепер згадую садок, плодові дерева, тоді вони видавалися такими великими. Гасали по селу. Вже потім мали обов’язки, завше були чимось зайняті, допомагали батькам – пасли корови, старшими косили траву.
Мені пощастило в житті. Бабця Настя вишивала постійно, вся хата була наповнена її витворами – обруси, килими, рушники, сорочки. Дивився зачарованими очима на бабусине вишивання. Вміла полікувати, працювала завідувачкою дитячого садочка, ходив туди…».

Від народження майбутній Художник перебував в оточенні всього українського – рідна мова, пісні, казки, легенди, приказки… Вбирав в себе місцеві звичаї, традиції… Традиціоналізм, зокрема, має великий вплив на формування особистості.

«Згідно з традицією поняття «природа» означало набагато більше, ніж просто тілесний світ видимих форм, на якому зосереджена сучасна секуляризована наука. Навпаки, за самою суттю вона становила частину тієї ж незримої реальності…», - Ю. Евола.

Митець згадує, продовження: «Тоді було відчуття Свят, зараз – ні. Вставали раненько, ретельно готувалися, бо ж Різдво – празник надзвичайний! Тато приносив ялинку, бабця виготовляла іграшки, дід заносив до хати Дідуха. Все довкруж мало запахи. Молитва, кутя, те, що відбувалося, пробуджувало в душі розуміння прекрасного…».

Почав малювати у віці 7 років, хлопчику подарували кольорові олівці, радісна подія (!). Про фарби навіть не мріяли… Заволодів фарбами років в 15-16.

Закінчив школу в Ланах, село, яке розкинулося недалечко од Галича. Поїхав в Косів, але запізнився з вступом в мистецький заклад. Потім, були труднощі, й немалі… Працьовитість і послідовність в досягненні бажаного, ось що рятувало. Працював вантажником, закінчив курси водіїв. Відчуття глухого кута... Рушив до Києва, катав там асфальт. Шукав художню студію, знайшов – у парку заводу «Більшовик», познайомився з художниками.
Далі – Івано-Франківськ, Львів. Готувався до вступу в Інститут декоративного та прикладного малярства, двічі зазнав невдачі. Правда, хлопця зарахували на 0-й курс. Відтоді все пішло добре…

Вже на 2 курсі, ставши студентом, взяв участь в обласній виставці, до навчання підходив серйозно, постійно вдосконалювався, бував у майстернях відомих художників, познайомився з Д. Довбошинським. Відвідував музеї, галереї. По закінченні інституту запропонували залишитися на кафедрі живопису, опісля працював референтом у Львівському відділенні СХУ. В ті роки бачив твори багатьох митців, спілкувався з ними, й надалі наполегливо вчився…

Львівське бієнале українського образотворчого мистецтва «Львів 91 – Відродження». Велика подія – перша в Україні Всесвітня виставка мистецтва. Петро Сипняк отримав премію за живопис. Згодом – виставки за кордоном, чи не в усіх державах Европи (Італія, Франція…). Від 2014-го – Народний художник України. 2018 рік – лавреат премії імені І. Труша в номінації образотворчого мистецтва. Три роки тому відбулася виставка в Українському музеї м. Чикаго.

Остання чверть ХХ сторіччя та початок ХХI – це постійний поспіх… Прискорений пошук відповідей на різні виклики та питання, що постають перед Людиною. Неспішне читання в минулому, зараз інформацію заковтують, чи ж встигають аналізувати, обдумувати?? Такий підхід до вивчення доробку Художника не годиться. Ті, хто дуже поспішає, працю живописця осягнути, сприйняти, відчути навряд чи зможуть.

Творчість Петра Сипняка в жанровому плані розмаїта: краєвиди, міські пейзажі, натюрморти, портрети, етюди… Роботи об’єднані в цикли та серії: «Чумаки», «Вертепи», «Містерії»… Художник сотворив декілька тисяч картин, точна кількість невідома. У нього не буває довгих перерв у праці: «Я щасливий, що кожен прожитий день залишається в моїх картинах…». Пишучи картину має певний задум, котрий слід втілити малярськими засобами.

Його малярський набуток багатий тематично, доречно згадати твердження Е. Маланюка: «Нема культури (чи, як хто воліє, «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного…».

Ще одна цитата (від того ж автора): «Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики-номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мати тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жадну тяглість людської творчости вже не можна говорити».

Національна свідомість формується сторіччями, тисячоліттями. На неї має вплив довкілля. Різним є сприйняття Природи у мисливця, ремісника, хлібороба… Народ, який з давніх-давен живе на певній території зі своєрідним ландшафтом повністю асимілювати неможливо…

Є немало робіт, яким притаманна риса, про неї писав філософ М. Шлемкевич: «…переживана мить сприймається як домірна вічності, а теперішність стає самоцінною».

На портретах львівського творця жінки є самі собою, так само як і чоловіки. Ю.Евола зауважував (езотерик та філософ): «Традиційна етика вимагала від чоловіків і жінок, щоб вони завжди залишалися самими собою, щоб вони всіляко акцентували ті риси, які роблять одних саме чоловіками, а інших саме жінками, то сучасна цивілізація прагне, навпаки, до зрівнювання, до сфери безформного, до області, що знаходиться не вище, а нижче будь-якої індивідуалізації і відмінності статей».

Значна частина картин автора дихає поезією. Віршовані рядки Вікторії Сипняк, дружини художника, суголосні до серії «Чумаків», прислухаймося:

«Солодкий полудень тамує
Мандрів втому, рій думок, -
Чумак усе життя мандрує,
Мов з джерела сочить струмок».

Під завершення розмови пан Петро промовив: «Для мене все українське – органічне, воно в мені… Я не шукаю теми, вони скрізь, довкола мене. ЛЮБЛЮ ТВОРИТИ: від маленьких камерних до робіт великого формату…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Рядки з вірша Анни Стахняк

На фото – картина П. Сипняка «Осінній сад».

МИХАЙЛО ДЕМЦЮ… Він шляхетний, я б сказав – аристократичний українець. Висока культура поведінки, така ж культура спілкування. Ці риси властиві представникам галицької інтелігенції. Його ім’я добре знане шанувальниками малярства не лише у Львові чи Галичині. Творчість живописця має прихильників у всіх областях України, тут немає перебільшення, це справді так. Живопис пана Михайла відомий і для багатьох шанувальників образотворчого мистецтва в країнах Европи.

Творча робітня відомого живописця знаходиться в одному з чарівних куточків міста Львова, віднедавна ця вулиця названа (перейменована) на честь талановитого українського поета Грицька Чубая. Не вірю у будь-які випадковості, бо у кожній з них криється закономірність, можливо дещо прихована… Сама по собі завітала думка: «Чи є якісь споріднені мотиви (змістовні) у творчості поета Г. Чубая і митця М. Демцю?...». Віддавна люблю поетичне слово, відтак отримав насолоду від занурення у віршовану спадщину поета. Але, перечитав чимало поезій, та суголосності з бодай певною роботою художника не віднаходив…. Допоки не натрапив на вірш «Музика». Засаду про те, що картини Михайла Демцю сповнені музики і поезії доводити не потрібно. Послухаймо і почуймо…

«Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,
у музичному лісі, на синім узліссі
цвіла, мов калина, віолончель
і пахло весною чиєсь піаніссімо».

Майстерня львівського Маестро. Творча робітня – це те місце, де відбувається диво-дійство, народження Картини. Облаштування приміщення може багато розповісти про господаря. На стінах красуються роботи великих розмірів, в красивих рамах. Важко не помітити білий п’єц (піч), він відреставрований, має вишуканий вид. На стінах розміщені музичні інструменти. Міцний, доглянутий дубовий паркет, як і біла піч, натякає, що для художника важливим є підтримувати у доброму стані автентичність творчого помешкання. Ще більшу значущість має атмосфера, яка тут панує. Пан Михайло любить гарно, вишукано пригостити гостей: якісне вино, запашна кава, найкращий метод приготування напою – еспресо, так вважає Художник. Походжаючи майстернею, веде розповідь про – подорожі за кордон, різні мистецькі події, цікаві знайомства, нові картини…

Послухаймо (плин озвучених думок): «Малюю те, що закортить, наперед не планую. Інтернет дає інформацію про все… Щодо виставок, то їх бажано робити в музеях нашої країни. Треба просто творити, не відвертатися на приземлені думки і речі… Мистецтво живе і у найскладніші часи…, є художники котрі воюють, є й ті, які загинули на російсько-українській війні, яка триває вже 9 років.
Чотири рази ходив на оглядини робіт з колекції п. Степана Давимуки. За кілька днів поїду в Карпати, потім в Німеччину, Іспанію. В Іспанії бував разів 40. За кордон їжджу на авто, я вільна людина…».

Пан Михайло розповідав також про знайомство з відомим художником з Іспанії – Мігелем Торнером де Семіром (M. Torner de Semir), який зачудований нашими гуцулами. Іспанець побачивши картини львівського Маестро прорік наступне: «Ось як потрібно писати…».

Під час спілкування зринула згадка про давній Чернігів… Живописець відреагував: «В захопленні від цього міста, бував там. Славиться стародавніми пам’ятками часів Русі та Гетьманщини. Скрізь Чистота, багато квітів…».

Вартує бодай стисло наголосити на деяких фактах творчості іспанського колеги Михайла Демцю. М. Торнер де Семір народжений в місті Санта Пау, 1938-го року. Оригінальність творчості полягає в поєднанні Старого й Нового… Його приваблює: тема Середньовіччя, піренейсько - романського стилю, готика. Навчився важливої для себе дисципліни малювання. Студіював науки в Королівських академіях витончених мистецтв - Сан Жорді (Барселона), та Сан Фернандо (Мадрид).

Наразі повернімося до з’ясування питання, чим саме так приваблює багатьох поціновувачів малярство Михайла Демцю. Коротеньке повернення до поетичності та музикальності малярства… Серед різних циклів (серій) робіт автора є й – «Над океаном». І ось поетичні рядки видатного француза Поля Елюара (з вірша «Єдина істота»):

«Флейта і скрипка грають, -
Світлої пісні простори
Підносять наші серця
І чайки над морем».

І трохи далі, з цього ж вірша:

«Ми здолаємо видноколо
Нас прекрасна земля тримає…».

Живопис митця авангардно-національний по змісту і духу, є й складовою мистецтва Европи і Світу. Щодо музичної наповненості картин, то це залежить від їх тематики… Народні мелодії, колядки та щедрівки (цикл «Тіні забутих предків»), подивишся на роботу «Гуцулка Ксеня», чуєш відому пісню авторства Ярослава Барнича. Є багацько картин з різних серій («Море», «Ню», «Джаз з вулиці Сен-Жермен»), які асоціативно викликають звучання взірців музики класичної, джазової…

Емоції… Професор Евген Онацький зауважував: «Справжні емоції, що походять з глибини серця, а не породжуються театральними фікціями, вимагають, внаслідок згаданого вище закону симпатії, перенесення й поширення на інші особи. Інакше вони вироджуються в безплідний сентименталізм, отрую душі». Щоб це оминути, В. Джемс (американський психолог і філософ) радив наступне - коли певна картина, чи театральна вистава, музична мелодія викликає глибокі почуття, не залишаймо їх безплідними, робім щось: скажімо комусь лагідне слово, поділімось нашими емоціями, інакше вони перетворяться в токсини.

Чимраз краще пізнання творчості Михайла Демцю спонукає творити Добро, глибше пізнавати історію України, традиції та звичаї нашого народу.

Очевидно, що живопис художника не подібний на роботи будь-якого іншого митця, незалежно від рівня відомості, ба навіть знаменитості. Він йде своїм власним шляхом. Ходьба ж, це пошук повноти в собі, в інших речах.
Окрім того, пан Михайло є характерником, не тільки в царині малярства. Аргументи, будь ласка…. Хара – єство людини, «ха» - внутрішня енергія, Ра – Сонце, сонячна енергія. Характерний, то такий чоловік, що не подібний до інших. Вірний своєму духовному «Я».

Хай буде!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього - 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - живописець Михайло Демцю.

Мої міркування з приводу ювілейної Всеукраїнської виставки-бієнале

10-те бієнале, ювілейне, ймовірно й останнє… Перш за все є потреба подякувати автору ідеї та незмінному куратору – Олександру Мельнику, за ту направду титанічну працю яку він професійно і сумлінно виконував протягом стількох років.

Повернення до життя національної історичної картини, відродження правдивої української історії малярськими засобами – така головна місія Проєкту.

Виставка проходила в залах ЦБХ з 2 по 25 грудня 2022 року. Вона мала бути приурочена до 300-річчя від Дня народження Григорія Сковороди. Але війна, а від 24 лютого 2022 року – широкомасштабна, розв’язана загарбницькою державою Московією (РФ) внесла зміни у тематику мистецької події…

Для початку дещо про Григорія Сковороду… Видатний представник християнської мітосистеми, свідомо чи несвідомо, був провідником ведійських правд. Платона називав божественним, високо оцінював Сенеку й Епікура.

Біблію сприймав як творіння людей. Автори біблійних книг, на думку мислителя, це письменники, твори яких вимагають критичного осмислення. У нього чітка формула Світоустрою (Світобудови), два начала – видиме і невидиме, тлінне і вічне; та три світи – макрокосм (Природа), мікрокосм (Людина і Світ), світ символів (невидиме начало). Це синонімічно до трьох ведійських Світів – Яв, Нав, Прав.

Одну з причин невдоволення життям вбачав в тому, що людина не живе, тільки готується до життя в майбутньому, після виконання деяких дій, вчинків. Перенестися в сьогодення допоможе медитація, а конкретніше – ходьба. Йти не кудись, просто йти, бажано в лісі або парку. Ходити варто усамітнено, щоб думки не знаходилися на поземному рівні. БУТИ ПЕРЕХОЖИМ. Не реагувати на зовнішні подразники, перебувати в стані споглядання. Метод відомий давно, його застосовували подорожні монахи, аскети.**

Привернула увагу робота Володимира Гарбуза, українського митця-революціонера - «Світ ловив його». Сильна енергетика, цілісність образу, здається любомудр промовляє до нас: «Спокус цього Світу я уникнув, та й пастки обійшов…».

Чимало представлено на виставці робіт присвячених великому мислителю та філософській тематиці. Згадаю деякі: «Григорій Сковорода» Володимира Кабаченка, «Віхи» Генрі Ягодкіна, витвір скульптурний «В пошуках істини» Миколи Білика, «Безмір неба. Портрет філософа Сергія Кримського» Петра Бевзи, «Перша мелодія» Олександра Мельника, «Дерево життя» Ольги Ковтун, доволі інших, творчих, достойних картин.

Війна… Велика війна… Лунають постріли, вибухають снаряди, падають бомби, зруйновані, знищені будівлі, гинуть люди – жахіття. Однак, це зовнішнє, видиме уявлення про війну…

В стародавньому трактаті «Мистецтво війни» китайський полководець Сунь-цзи писав: «Військове мистецтво має виняткове значення для будь-якої держави, бо це питання життя або смерті, виживання чи знищення; отже, докладне його вивчення необхідне як повітря.
Розглядайте ситуації, що виникають при військових діях, враховуючи п’ять основних факторів, - з їх допомогою ви зможете зрівняти умови, в яких перебувають противники, і, таким чином, передбачити ймовірний результат війни.
Ось ці п’ять факторів: політична ситуація, погодні умови, особливості місцевості, особистість головнокомандувача та армійський статут…».

За визначенням письменника Ігоря Каганця: «Насправді війна – це рішучі цілеспрямовані дії з метою змінити поведінку противника у власних інтересах». На його думку, існує сім основних видів війни – від найпростіших: технологічно-силової та економічної, до найскладніших: хронологічної і духовної.
Почуймо ще одну важливу заувагу від цього ж автора: «Ключовим чинником конкурентоспроможності народу, особливо в сучасних війнах, є наявність своєї мови, обов’язкової для всіх громадян держави».

У книжці «Вавілон» словацької письменниці Маргіти Фігулі є й така думка: «Набусардар (Командувач ЗС царя Валтасара): «Діла предків переконують мене в тому, що кінець війни не вирішує ні чисельність армії, ні її бойовий дух, ні її відвага.
-Існує щось таке, що вершить долі народів мимо їхньої волі. В руках тієї сили навіть найхоробріші полководці стають безвольними іграшками. Такою іграшкою може стати і Кір, і я. Передбачити, хто нею стане, не можна. І тому нам треба сповнитися відваги. ВІДВАГИ, ЩОБ БОРОТИСЯ Й ПЕРЕМОГТИ».

Українським воякам хоробрості не бракує, отже, жадана Перемога буде!

Ніяк не обійдеш увагою триптих Катерини Ткаченко «Війна в її очах. Весна. Літо. Осінь». Що ж бачимо? Дівчина-воїн, українська красуня; Жінка-мати, захищає від снарядів дитину, своєрідний образ Покрови; Жінка літнього віку з яблучками в руках, мабуть має намір пригостити захисника-визволителя, яке прекрасне, світле обличчя…
Потужно-щемливий твір «Не ридай мене мати…» Михайла Гуйди. На передньому плані – Мати, син її загинув, чорна хустина, чорне поле, позаду руїни міста…

«На згарищі», картина Олександра Мельника. Дитинча на руках Матері, надійний притулок.., червоні та чорні барви. Життя триватиме…

«Тривожний пейзаж» Оксани Свіжак. Здіймається вгору димова хмара, снаряд вибухнув, не інакше, війна… Талановита художниця тонко передала полотну відчуття тривоги…

У шанувальників малярства і фахівців була гарна нагода полюбуватися картинами: видатних, відомих та молодих, проте здібних живописців….

Олександр Івахненко (1949 – 2014, видатний художник-графік, живописець) був представлений творами – «Жива вода» та «Доля». Знатний український художник Феодосій Гуменюк - «Свято жнив», «Сторожа». Василь Химочка (1950 – 2016) – «Композиції: №7,№77, №121. Віра Баринова-Кулеба - «Давність і тепер. Дівка з гарбузами. Голубі пташки. Кольори осені» (триптих). Петро Гончар - «Це Іван Гончар».

У виставкових залах красувалися картини одеситів: Сергія Савченка «Кордони Часу» (диптих); Вадима Целоусова – «Дві дороги» і «Обереги. Коники»; Олексія Маліка «Подорожні», «Старий характерник», «Загублене яйце».

Відвідувачі мали змогу побачити роботи: Василя Копайгоренка – «Дерево життя», «Delibertate. Лірник»; Василя Корчинського - «Війна. Біженці», «Мати. Довге чекання», «Свідки мого дитинства»; Ольги Ворони – «Азовсталь», «Катівня», «Братська могила»; Олексія Потапенка – «У вирій», «Ковчег», «Пісня»; Ганни Животовської «Хрест Малевича», Олександра Кари – «Кам’яна Могила», «Воїни світла»; Андрія Коваленка (Київ) «Пілігрими», Анатолія Зорка «В поході», Євгена Гули «Коло вічності», Тамари Ткач «Крізь віки», Дар’ї Крохмальної «Дніпрові кручі», порядну кількість творчих робіт інших митців…

Твори скульпторів: Миколи Білика «Маруся Чурай», «Весна прийшла»; Михайла Горлового «Маріуполь – реквієм», Віктора Кравцевича «Мандрівник III. Г. Сковорода», Романа Кудлая «Григорій Сковорода. З джерел рідної землі», Василя Корчового «Гартований» ….

І, аналог завершального слова…

Архіважлива цитата від Дмитра Донцова: «Той дух, котрий колись одушевляв цілу нашу культуру, був духом Заходу…
… Цей дух західної цивілізації ми маємо віднайти знов в собі, маємо воскресити забуті традиції нашої старої культури…
…Мусимо старатися, аби тінь Росії не впала на нас…».

Не менш важлива порада Євгена Маланюка: «Може найважнішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе.
Події 1917 р. заскочили нас. Заскочили також тому, що справа пізнавання себе стояла слабо…».

Десять Всеукраїнських виставок-бієнале «Від Трипілля до сьогодення…» сприяють, зокрема, значущій справі - віднайдення самих себе….

*Post eventus (лат.) – після події
**Думки запозичені в дослідника В. Кирунчика

Андрій Будкевич (Буткевич) історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Оксани Свіжак "Тривожний пейзаж".

Пора дитинства. Повернутись до неї неможливо. Хіба що на крилах пам’яті. Людина повинна йти та йти по життю, щоб виконати своє призначення на Землі, котре визначено їй згори. Однак є яскраві спогади зі світу дитинства, вони подібні до спалахів, миттєвих осяянь, які назавше закарбовуються в пам’яті людини…
«Зимові празники в селі під Волновахою у дідуся і бабусі. Мені 4-5 років…

У віці 6-7 років мандрівка за кермом УАЗ («бобіка») на колінах дідуся, він був головою колгоспу, а довкруж – поля пшениці й лани кукурудзи…

Море, Азовське…», - три епізоди, які зберігає пам’ять Ірини Вишталюк, української художниці.

Народжена в Донецьку. Батько – Олександр Хобта, заслужений металург України. Приділяв багато уваги доньці, попри важку працю. Мати – Валентина Хобта, доктор економічних наук, професор, виховувала Ірину в дусі патріотизму. Навіть під час тимчасового перебування в Пакистані, місце праці батька, взяли з собою підручники з української мови. В школі такий предмет не вивчали…

Окрім навчання в звичайній, середній школі, здобувала знання і вміння в художній школі. Дівчинку прийняли і до музичної, але перевагу віддала художній. Закінчила в 1993 році Донецьку центральну дитячу художню школу на відмінно.
Змалечку мріяла стати артисткою, трохи менше вчителькою. Цікава річ, художник англійською – «artist»… Може не так праглося, але мрії збуваються!

Все йде своєю чергою. Непомітно промайнули роки, вже здобута перша вища освіта, економічна. Опісля того, як в 2014 році агресивна Московщина (РФ) розв’язала війну проти України, переїхала з Донецька до Києва. Друга вища - мистецька, цього року Ірина отримає диплом бакалавра НАОМА, фах: художниця-монументалістка. З викладачів Академії добрим словом згадує такі імена - Івана Пилипенка, професор, керівник Майстерні Храмового живопису та культури імені академіка, проф. Миколи Стороженка; Олеся Соловея, в.о. завідувача кафедри живопису і композиції; Генрі Ягодкіна, доцент цієї ж кафедри…

На запитання: «Творчість яких художників, українських та іноземних, Вам найбільше до вподоби і чому?». Пані Ірина назвала Олександра Мурашка, Архипа Куїнджі, Петра Левченка, Степана Колеснікова; найвідомішого представника золотого століття нідерландського живопису – Рембрандта ван Рейна (1606 – 1669) і Поля Сезанна (1839 – 1906), провідного митця завершення 19 століття у Франції, творчість якого мала величезний вплив на живопис ХХ століття.

Дещо детальніше про чотирьох українських художників.

Олександр Мурашко (1875 – 1919), знакова Постать в історії національної культури. Був одним з тих піонерів, які започаткували українське малярство ХХ століття з його новітнім образно-пластичним баченням Світу. Відшукав власну естетику живопису. У його малярській мові важливими чинниками були - Форма, Колір, Світло.

Архип Куїнджі (1841 – 1910), візитівкою його робіт є Світло і Тіні, точніше те, як він їх втілював у малярстві. Писав фарбами власного виробництва. Брав певну фарбу і домішував до неї свої складники. Які? Залежало від того, що пише. Його називали «художником світла». Один з найбільш незвичайних пейзажистів другої половини ХIХ століття.

Петро Левченко (1856 – 1917). Твори позначені душевністю й ліризмом. В доробку є чимало картин мініатюрного формату, виконаних з ювелірною вправністю. Володів вмінням тонко передати полотну стан Природи. Видатний Майстер інтер’єрних композицій і віртуоз малюнка.

Степан Колесніков (1879 – 1955). Автор пейзажів, картин побутового та анімалістичного жанру, іноді – натюрмортів. Особливо вдавалися митцеві зимові краєвиди. Навчався в Одеському художньому училищі, опісля в Петербурзькій Академії мистецтв. Одним з наставників-педагогів був Ілько Ріпин (не Рєпін!), уродженець Чугуєва, що на Харківщині.

Картини улюблених художників тим чи іншим способом справляють вплив на творчість певного митця, буває чималий…

Доречно розглянути хоча б окремі картини героїні даного тексту. Спробувати зазирнути у глибинний зміст, який закладений в художній твір. Картина «Підвечірок». Невисокий перелаз, буяння зеленотрав’я, пасеться стадо корів, позаду окремі дерева, далі гущавина лісу. Спершу може видатися, що ж там такого особливого зображено? Та це лише на перший погляд…

Дивним може видатися той факт, що значна частина мешканців Землі не вживає молока. Легко засвоюють молоко в багатьох країнах лише діти. Відсутній ген, котрий забезпечує синтез потрібних ферментів – R1a. Саме цей ген посприяв виживанню трипільців, автохтонам своєї землі. Ген R1a відкрив нову сторінку історії, отримавши назву «арійського». Увага! В Україні носіями цього гену є більш ніж 52% населення, у інших народів цей показник не перевищує 20%. Європейці переважно мають ген R1b. Трипільці (протоукраїнці), які вижили в нових умовах на теренах межиріччя Дністер-Дніпро вже іменувалися не трипільцями, відтоді вони – арії. Провідна роль починає належати Гопалану – пастуху корів. Го (санскрит) – корова. З’явилися слова го-сподар, го-мін, Го-верла….**
Розгляньмо ще одну картину, більш ніж суттєву щодо змісту. «Пошуки істини», назва змушує замислитися. Вмикається асоціативне мислення, в пам’яті зринає відома робота «Що є істина», українського художника Миколи Ге (1831 – 1894). В 1876 році оселився в Україні, жив і творив на хуторі Іванівському, Чернігівські землі.

Що таке істина? Запитання дуже непросте. ІСТИНА відповідає дійсності, себто тому, що є насправді. Вона реальна, та відповідає природі.
Посутнє визначення від Рене Генона: «Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути «новою», оскільки вона не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити – це постаратися зрозуміти її».

Істина є не викривленим відображенням будь-котрого об’єкта пізнання у нашій свідомості. Коли ж вийдемо за кордон постулату, доконечно дійдемо висновку, що скільки об’єктів пізнання, стільки й істин… Насінина істини присутня в кожному віровизнанні, істинність одного не є свідченням неістинності іншого…

«Пізнаєте істину, і вона зробить вас вільними» (Євангеліє від Івана 8:32). Існують: абсолютна і відносна істини. Шляхи пізнання різні, як і езотеричні школи. У особистих істин хтозна-скільки різновидів…

«Яблука і соняхи»…. Примітна картина, натюрморт на тлі пейзажу. Розквітлі соняхи та яблука… Соняхи – то українські сонця, а воно – символ життя. В колядках Сонце – Праматір Світу, вічна Весна. Схід сонця асоціюється з народженням життя.

Яблуня, материнське дерево Світу. В казках, яблуня яка родить золоті і срібні яблука є найбільшою цінністю царства. Слов’янські народи мають міти про молодильні яблука. В християнській мітології історія людства починається з яблуні: за Біблією, саме вона була тим райським Деревом Пізнання добра і зла…

Поетичність… Вона притаманна живопису мисткині, та суголосна віршованим рядкам:

«Не сумніваюся,
Що сонце усміхнеться.
Не сумніваюся,
Що зацвіте весна.
Не сумніваюсь,
Що покличе Доля
І піднесе мені
Сподівані дива», - Євген Товстуха (1934 – 2021), лікар-фітоетнолог, народознавець, поет, прозаїк.

Створено доволі пейзажів, натюрмортів, акварелей, абстрактних аплікацій. Вони містять ознаки: традиціоналізму, філософічності, поетичності, асоціативізму, лірики. Безперечно, будуть з’являтися й нові роботи…

Перший глядач і критик щойно створених картин – це Анатолій Вишталюк, чоловік пані Ірини. Він же автор сімейного девізу: «Час, наполегливість, успіх»…

Слушно процитувати слова Адальберта Ерделі (1891 – 1955), великого живописця: «Знайомство з новою людиною для мене радість – з умовою, що в ній є певні цінності…».

Знайомство з картинами Ірини Вишталюк привносить радісні моменти в буття людини…

*Рядки з вірша Євгена Товстухи
** Інформація запозичена у дослідника-езотерика В. Кирунчика

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина "Яблука і соняхи".

Переднє слово

Живопис – це значно більше ніж живопис… Одна з провідних тем, котру вервечку літ досліджую на території Мистецтва. Щасливі ті художники які створили свій Мікрокосм, як одну із складових Макрокосму. Таке завдання під силу небагатьом, Ігорю Кухарському вдалося…

Щоб досягнути успіху у будь-якій царині діяльності людина має бути вмотивована. Яка ж етимологія слова мотивація? Допомогу в цьому питанні надасть Джон Адаїр: «Термін мотивація утворений від слова «мотив», яке зі свого боку походить від латинського дієслова «movere», тобто рухатися. Таким чином мотив можна визначити як щось, що змушує вас діяти.
Відмінною особливістю поняття мотиву і мотивації являється припущення, що вас спонукає до дії якась внутрішня сила. Це може бути потреба, бажання або емоція, одначе саме вона змушує вас діяти – причому діяти «певним способом».

Звичайно, окрім жадоби діяльності, потрібно любити справу, якою займаєшся, бути спраглим до знань, невпинно вдосконалюватися, багато чого іншого…

Серцевина тексту

Ігор Кухарський уродженець Львова, малюванням захопився ще в школярські роки. Потайки малював навіть під час уроків. Краса старого королівського міста теж вплинула на вибір професії. Ще хлопчаком, разом з друзями заходили в майстерню старшого приятеля, котрий збирався вступити до Академії мистецтв. У творчій робітні панувала загадкова атмосфера. А на поличках - черепи, скульптури, каталоги творів відомих художників, натюрморти. Запахи фарб впливало чудодійно… Вирішив стати живописцем!

З другої спроби долучився до лав студентства Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша (1992 – 1996 рр.). Згодом закінчив і Львівську Національну Академію Мистецтв (ЛНАМ).

Пан Ігор займався виготовленням дитячих іграшок, їх проєктуванням; реставрацією картин, створював керамічні витвори. Та найбільше працює у галузі станкового і монументального живопису. Пише олійними фарбами з допомогою мастихіну, така техніка надає роботам особливої виразності, жвавості зображеного. Пастозне письмо експресивне, рельєфне.

Художник знаний найбільш як автор міських пейзажів Львова, інших міст Европи. Картини переносять глядачів в епоху 18-19 століть. Ігор Кухарський любить подорожувати разом з сім’єю, дружина Наталія теж мисткиня. Захоплюється: вивченням історії різних країн і міст, архітектурою, побутом, літературою, музикою, кінострічками.

Міські пейзажі… На картинах – вулиці викладені бруківкою, карета запряжена двома білими кіньми, чоловіки в чорних пальтах і циліндрах, дами в капелюшках, вулиці ввечері освітлюються ліхтарями, немає поспіху, метушні, марноти марнот…

Дуже доречно почути думку французького філософа і письменника Рене Генона: «Чи правда, що сьогодні люди щасливіші, ніж раніше, оскільки тепер вони мають швидші засоби комунікації чи дещо подібне, або ж, можливо, вони щасливіші, тому що живуть більш бентежним та непростим життям? Нам здається, що навпаки: дисбаланс не може бути умовою істинного щастя; до того ж що більше потреб у людини, то більше вона ризикує пережити втрату й, як наслідок, бути нещасною; сучасна цивілізація має на меті примножувати штучні потреби, та, як ми вже казали вище, вона завжди створюватиме більше потреб, аніж здатна задовольнити, тому що, тільки-но ступивши на цей шлях, зупинитися буде вкрай важко, особливо коли й нібито немає ніяких причин для гальмування на певному етапі».

Давніше люди не потерпали від того, що не володіють якимись речами, ймовірно й не замислювалися над цим. Тепер же можуть мучитися через брак певних речей, котрі вважають необхідними. Тому всі зусилля спрямовують задля накопичення статків, адже тільки гроші дають змогу купляти всілякі речі. Чим більше мають, прагнуть здобути ще більше… Перед їх зацікавлено-ненаситними поглядами постають нові і новіші потреби. В підсумку ця пристрасть стає домінантною в їхньому бутті… Тут же коріниться жорстока конкуренція між власниками статків, заздрощі, ба навіть ненависть.

Варто наголосити, що є елементи, котрі щонайменше згладжують цей матеріалізм, бо якби їх не було, цілком ймовірно, ця цивілізація вже б занепала.*

Не одними міськими пейзажами багатий доробок митця. Анімалістика, етно, мариністика теж належать до улюблених різновидів образотворчого мистецтва.

Анімалізм… Перші анімалістичні витвори на наших землях з’явилися в епоху сивої давнини. Мізинська (Мезинська) стоянка – одна з найвизначніших археологічних пам’яток пізнього палеоліту в історії України, Европи, Світу. Стилізовані жіночі статуетки і фігурки тварин з бивнів мамута – це скульптурні твори палеолітичної доби. Місце розташування – неподалік од села Мізин, Коропського району, Чернігівщина.

Святилище (місце сили) Кам’яна Могила, давніша за єгипетські піраміди і Стоунхендж. Єдине місце у Світі, де на невеликій площі є наскельні малюнки датовані дуже широким історичним діапазоном: від пізнього палеоліту до середньовіччя. Наскельні малюнки (петрогліфи), там зображені люди, дикі та свійські тварини. Знаходиться поблизу Мелітополя, район річки Молочної, Запорізька область.

З середовища славних українських живописців до анімалістичної тематики зверталися Сергій Васильківський, Сергій Світославський.
Анімалістичним роботам Ігоря Кухарського характерні Правдивість і Краса.

Етно (етніка)… Андрій Антонюк (1943 – 2013) – геніальний український художник, приятель велета – Миколи Вінграновського. Один з творців етно кодів в українському малярстві. На Полтавщині – Сергій Гнойовий ( 1954 – 2019) та Галина Рідна, на Закарпатті – Іван Ілько, в Галичині – Михайло Демцю, Роман Опалинський. На Слобожанщині - Катерина Ткаченко (Харків – Київ – Чикаго). В кожній області України є обдаровані митці, творчість котрих закорінена в національні традиції, звичаї, властиві їхньому краю.

Погляньмо на картину митця, перед нашими очима постає українська вродливиця, відкрите обличчя, рішучий погляд, в руці тримає серп, дівчина-воїн, амазонка.

Маринізм… Не обійшли увагою мариністику і великі українські художники: Іван Айвазовський, Володимир Орловський, Костянтин Крижицький, Костянтин Богаєвський. З числа наших сучасників – Юрій Петренко, Віктор Іванів, Борис Литовченко…

Картина «Драйв». Назва промовиста, драйв – багатозначний термін (анг. drive) , у нашому випадку – пристрасний запал, емоційна напруга. Що ж бачимо? Розбурхане море, яхтсмени вправно кермують судноплавним засобом, мужні, відважні люди, які діють професійно за будь-яких обставин…

Завершальне слово

Художник є учасником об’єднання іконописців «ОБРАЗ». В товаристві гуртуються близько двадцяти митців, які працюють у різних жанрах і техніках. Мають чималі творчі здобутки – ними оздоблені більш ніж 40 соборів, як в Україні, так і за кордоном. Він не являється послідовником певної малярської школи. Від 2000 року активний учасник багатьох локальних, всеукраїнських, міжнародних виставок живопису. Картини його живописця знаходяться у приватних колекціях: України, США, Німеччини, Швейцарії.

Ігор Кухарський наділений даром бачити красу довкілля, постійно вдосконалює художню майстерність, продовжує вивчати історію і культурну спадщину нашого народу та інших націй Европи та Світу.

*Засада запозичена у Рене Генона

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Ігоря Кухарського "Собор святого Юра" (м.Львів).

Мислі які непокоять творчих людей; …поява в майстерні живописця нових картин, та й на роботи попередніх років цікаво подивитися…

Роки… Спочатку вони біжать, потім - течуть, згодом йдуть, неквапом, подеколи з прискоренням… Впевнений, що з віком все більш посилюється відчуття того краю де народився. Понад три роки, з різних причин, не вдавалося відвідати Закарпаття, точніше – Ужгород…

Коли ж настав той день (13 липня 2022 року), віриться й не віриться, знову крокую вулицями обласного центру Закарпаття. Такими знайомими з молодечих літ. Знову зустрічі з давніми приятелями, колегами і новими… Відвідини декого з митців цього краю вже стали доброю традицією. В міру наближення до знайомого чотириповерхового будинку, що на проспекті Свободи, на душі теплішає…

З Яношем Рейті ми знайомі близько 11 років. Задумувався й неодноразово, що ж є спільного у таких доволі різних людей? Неоднакові світоглядні засади, смаки, вподобання. Та щось таки нас єднає… Любов до Сріберної Землі, мистецтва, жіноцтва.

Ось я вже перед дверима помешкання митця, кілька дзвіночків, спочатку у відповідь тиша, згодом чути човгання капців об паркет, і, двері відчинилися… На порозі стоїть усміхнений Янош, запрошує до домівки. У мешканців Закарпаття є цікава звичка, якщо з кимось не бачилися навіть кілька років, при зустрічі ведуть балачку так, начебто позавчора зустрічалися.

Ранкова кава, як без неї, випилася швиденько, бо художник запропонував: «Ходімо в майстерню, побачиш нові роботи, а я маю намір трохи помалювати…».

Невелика вставка… Кава! Дивовижний напій, зробив кілька ковтків і зникають втома, смуток і невпевненість. З’являється прагнення жити, творити, зникають будь-які перешкоди у здійсненні творчих задумок.

Прямуємо Капушанською, Янош пропонує коротку зупинку, говорить: «Подивися на квітучий кущ (палісадник обласної лікарні), яка краса! Я поцікавився, називається гібіскус, бачив цю рослину і на Жемайте, але там цвіт блідо-рожевий, білий мені більше до вподоби…». Гібіскус (гібіск) – рослина з родини мальвових, є дикі й окультурені. Можуть бути кущами, деревами або травами, існує близько 300 видів.

Вміють творчі люди помітити красиву квітку, вродливу жінку…

Майстерня знаходиться на вулиці Степана Добоша (колишня Пархоменка). Без поспіху йдемо освітленими Сонцем вуличками Ужгорода, приязно спілкуючись. Майстерня! Це те місце, де живописці чародійствують, адже писати картини, то чари діяти… В робітні, мені так здається, роками нічого не змінюється, окрім появи нових картин, митець творить - це добра ознака.

Новим роботам варто приділити увагу. Відразу звернув увагу на «Віддзеркалення. Річка Латориця»: дерева та верболози над річкою розгойдані вітром, мінливо відображаються у воді, варіації зеленої барви …

Зміст «Надвечір’я», начебто натяк на те, що колись люди збиралися посидіти на лавочці, погомоніти про життя-буття по-сусідськи. А нині у містах, особливо у великих, не знають як звати того, чиї двері поруч…

Якось інакше, по-новому сприймаєш твори які бачив раніше… «Захмарилося, осінь настала…», гірська дорога спадає згори донизу, праворуч біжить невеликий ручай, морози ще не вдарили. Праворуч дерев’яні хижки, дерево вже забарвлене жовтавим кольором, небо затягується хмаринами… Настрій мінорний, властивий середині осені.

Протилежні емоції викликає картина створена близько чотирьох років тому – «Червоні дахи в Карпатах». На ній зображений один з краєвидів Міжгірщини, твір вселяє почуття тихої радості, краса природи гірської частини Закарпаття заворожує.

Окрім згаданих творів, скільки ще є робіт у майстерні вартих уваги… Шістнадцять днів перебування в Ужгороді непомітно проминули, ніби добрий сон в літню пору, потрібно готуватися в дорогу. Напередодні мого від’їзду художник раптом спитав: « Андрію, а чого ти тоді пішов звідси?...». Мешканці Закарпаття вживають слово «пішов» в розумінні поїхав. «Так склалися обставини…», - відказав я. Знаємо, обставини самі по собі не складаються, на них впливають Вищі сили та прийняті рішення людиною.

В нашій країні, шкода що так, безліч художників роками не виїжджають за межі свого краю. Інформацію про творчість колег отримують переважно з Інтернету, та й то не всі. Велику роль у цій справі відіграють пленери, творчі мандрівки в інші області України… Олександр Чегорка - архітектор, художник, поет, скульптор (м. Кам’янське, Січеславщина), ознайомившись з творами Яноша Рейті (м. Ужгород) відреагував віршованими рядками:

«Митець Срібної Землі
В роботах якого
Небо дихає і розмовляє із землею
Пульсує
Чисте і прозоре гірське повітря
Срібні дзвіночки весняного листя летять над Тисою
Пірнають
Тонуть
І знову народжується
В осінньому небі
Емоція та музика ландшафту
Таємничими вібраціями торкається душі художника
І стає
Живописом
Життєписом Землі Срібної».

Хай ці Слова стануть заключним акордом тексту.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, журналіст, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього-4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Яноша (Івана) Рейті (м.Ужгород) "Віддзеркалення.Річка Латориця".

В житті трапляються різні ситуації. Важливі і не дуже, радісні чи журливі, пов’язані з працею або чимось особистим… Буває ведеш пошук в Інтернеті потрібної інформації, годі знайти, а на очі потрапляє щось інше, але цікаве, ба навіть захоплююче. Ось так я натрапив на світлини робіт румунського живописця Девіда Кройтора (David Croitor). Картини припали до душі, відразу, так буває…

Про що вони промовляють, що намагається донести до глядача митець? Спробую дати своє, звісно, суб’єктивне бачення. В реальному житті з художником не знайомий, окрему інформацію для роздумів взяв з його сторінки у соціальній мережі. Цей текст, то своєрідний творчий експеримент. Отже, розпочну….

Світогляд людини незалежно від її роду занять більш ніж важливий. Він засвідчує яким цінностям і поглядам віддає перевагу особистість. Які цінності є значимими для митця?

Монолог Девіда Кройтора ( частина 1): «Зайшовши в царину 21-го віку, третього тисячоліття, помітив, що з кожним днем котрий минає, стаю біднішим у бажаннях, скромнішим у прагненнях. Моє життя почало кардинально спрощуватися, не маю довгострокових планів, особливих очікувань від будь-кого… Зі мною залишається найнеобхідніше, те, що дає мінімум душевного комфорту. У наступному порядку - це такі речі:

1.Тісніші стосунки з Богом
2. Сімейна гармонія
3. Без жодних обмежень малювати тільки те, що відчуваю
4.Сидіти на пеньку, їсти сливи та слухати шепіт листя
5. Восени спостерігати за листям, яке падає з дерев, неначе то якісь знаки…, не розтоптати їх ногами
6. Налагодити піч в якій можна пекти бараболю, яблука, солодкий буряк, як це робила моя бабуся коли був малим хлопчаком
7. Записувати кожну думку, незалежно від того коли приходить, вдень чи вночі
8. Свої записи укладати в окрему книжку
9. Не забувати, що Час минає безповоротно, та бути з ним у злагоді
10. Нагадувати собі, що після закінчення земного життя настане судний день, він буде вирішальним для мого майбутнього, адже душа вічна…».

Слово містик (грецькою мовою) походить від - берегти тишу. Тиша - теж мова. Якщо бережеш тишу, слово набирає більшої вагомості. Містики дотримуються думки, що Реальність у найчистішому вигляді висловлюють: Музика, Геометрія та Образотворче Мистецтво. Мова має бути негучна і зважена. Значимість кожного слова надто велика, відтак годиться спочатку думати, потім говорити…

Мені невідомо, як пише картини Девід Кройтор: віддає перевагу повній тиші у процесі творчості, чи полюбляє малювати під музичний супровід. Мабуть, залежить від настрою…

Мітологеми (міфологеми) запевняють, що існує одночасно декілька вимірів буття. Більшість людей перебувають у третьому вимірі. Щодо творчих осіб, то їм либонь затісно у третьому вимірі, тому прагнуть виходити за межі… Четвертий вимір характеризується незвичними явищами, почасти – прискоренням Часу.

Богдан-Ігор Антонич у своєму незавершеному романі «На другому березі» писав і таке: «Колишнє, наче тінь за плечима, прийдешнє, наче імла перед очима. Мряка накриває тінь, і розпливаються їхні межі. Усе стає суцільним сутінком. Минуле тане в майбутнім і затираються їхні границі. Приходить безчасова, понадчасова й позачасова хвилина. Існування в четвертому вимірі, у вимірі думки».

Кожен митець є творцем своєрідних мітів, власних… В чому ж призначення міту (міфу) згідно М. Еліаде? Відповідно до його тлумачень, - міти були не просто історіями та переказами – вони повідомляли архаїчній людині, як саме влаштований світ, і чому він таким став. При цьому значення мало не тільки те, про що розповідали у міті, а й як саме розповідали.

У племінних спільнотах міти не розказували просто так…, у повсякденних ситуаціях існували спеціальні ритуали, під час яких слухачі неначе самі ставали учасниками творення Світу та поверталися у позачасовий «мітичний вік». Вони символічно повторювали те, що до них колись зробили творці Всесвіту – боги, герої, пращури, та в такий спосіб долучалися до Світового порядку, набували власної реальності. Міт надавав сенсу життю людини, пояснював її місце і призначення, підносив до трансцендентного.

Мірча Еліаде (1907 – 1986), легендарна постать. Захоплювався новими ідеями, постійно прагнув відкриттів та саморозвитку: філософія, окультизм, вивчення мов, ентомологія – це далеко не весь перелік того, чим він захоплювався у молодечі роки.
Історик релігій, дослідник мітології, філософ, письменник, професор Чиказького університету. Докторську дисертацію писав англійською мовою. Автор багатьох праць, зокрема – «Трактат з історії релігій», «Міфи, сновидіння, містерії», «Священне і мирське», «Міф про вічне повернення», інших…

Живопису художника властива поетичність. Як тут не згадати Міхая Емінеску (1850 – 1889) - світоча румунської літератури, класика світової. Почуймо наступні рядки вірша, співзвучні змісту окремих робіт Девіда Кройтора:

«Коли вже й молитва жагуча не діє
супроти нудьги та лихої зажури,
яким же полегшенням серцю (на диво!)
стає там людська непогасна надія:
і хмари нараз розганяє, як буря!», - уривок з вірша «Надія» (переклад Олега Гончаренка).

Міхай Емінеску… Подорожуючий за життя, став об’єктом визнання опісля фізичної смерті. Румунський письменник Тудор Аргезі зауважував: «Емінеску, певним чином, - пречистий святий румунського вірша». Вшанований в Україні: в Чернівцях відкрито кімнату-музей і пам’ятник Міхаю Емінеску (1989 рік).

Оскільки живописець створив чимало робіт на осінню тематику, наступні рядки великого поета:

«Знов листопад шурхоче падолистом.
Дощу, в колишнім жовтню, гаснуть кроки…», - з вірша «Сонети».

Якщо спробувати знайти суголосність картин румунського митця, який любить осінь, і поетичних взірців українських авторів, - то вона відчутна у таких рядках Максима Рильського (1895 – 1964), видатного поета-академіка:

«Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, -
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном».

Цікаво ознайомлюватися з думками митця щодо його картин, він наділений і хистом літератора. Давайте переконаємося…

Монолог Девіда Кройтора (ч.2): «Дуже скучив за цією роботою («Засмучений сонях»), написана ще до пандемії… Шукав фотографію цієї картини, нарешті знайшов. Картини у мене нема, навіть не знаю де поділася, а образ залишився. Подивився на фото і відразу згадав ту довгу осінь з лагідними днями, холодними ночами і такими ж ранками. На початку листопада, одного ранку туман був настільки густий, що соняшники опустили додолу свої капелюхи, втративши золоті пелюстки, змерзли. Після обіду туман розсіявся, на небі з’явилося сонце, але сонячна квітка так і не підняла свій погляд…».

К. Г. Юнг вважав, що особистість має в собі три складники – его, особисте несвідоме, колективне несвідоме. В третю категорію входить поняття архетипу.

Що ж таке архетипи? Це вроджені ідеї або спогади предків, котрі властиві всім людям, та призводять до певного сприйняття і реакції на конкретні явища, події. Кількість архетипів людини, згідно теорії Юнга, може бути необмеженою. За допомоги архетипів можна глибоко зазирнути в самого себе…

Звернімо увагу на роботу «Відчуття». А що про неї мовить сам автор?

Монолог Девіда Кройтора(ч.3): «Кілька років підряд кожної осені малюю ганок… Роблю це, бо кожного разу знаходжу щось нове, що саме не знаю, але знаходжу. Можливо гру світла посеред листя, кущ плюща, який з кожним роком пишнішає, а може то я змінююся, та бачу усе інакше?... Це може бути думка з солодко-гіркуватим присмаком, усвідомленням того, що Світ преображається, а ми залишаємося в душі такими вічно молодими….».

Сто разів був правий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет коли запевняв: «Життя – це відкриття… Безперервне відкриття, яке ми здійснюємо відносно себе і навколишнього світу».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і «БУМ» (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Девіда Кройтора "Осінь в передмісті".

Плин думок. Спроба проникнення в зміст творчості митця.

Переднє слово.

Етнопсихологія більше приділяє уваги чоловікам. Відтак, жіночий етнотип бажано розглядати окремо. Є й інші причини. «Українка заслуговує на окрему розповідь передусім тому, що вона становить феноменальне явище в історії світового духу», - підкреслював науковець Олексій Губко. Жінки-українки найбільше доклали зусиль щоб краща половина людства посіла достойне становище в спільноті. В нашій країні матріархат цілковито ніколи не закінчувався, він дійшов до наших днів.

Яка ж роль жінки-українки в житті українців? Жінка в нашому середовищі відіграє значно більшу роль ніж у інших європейських народів. Візьмімо до уваги творчість українських письменниць і поеток, які своїм незламним бойовим духом і завзяттям подеколи переважають чоловіків: Леся Українка, Олена Теліга, Ліна Костенко…
В родинах трапляються непоодинокі випадки, коли жінка головує над чоловіком. Жінка-мати, то окрема тема в історії нашого народу. Якщо спитати українця щодо спогадів дитинства, найчастіше згадає – про любов і пошану до матері. Ненька-Україна, Україна-Мати, - це ті епітети, які визначають характер українського патріотизму.
В царині релігійній – культ Пресвятої Богородиці займає більш значне місце, ніж культ Хреста-Богочоловіка, можливо на рівні підсвідомості. Особлива повага до Пречистої Діви Марії панувала і в середовищі українського козацтва.

Величне пошанування жінки - як Матері-Землі, Матері-Природи теж властиве українцям.

Повернімо свій взір в сиву глибину століть… Науковець і мислитель Валерій Сніжко наголошував: «Протоукраїнське-трипільське суспільство формувало свої стосунки на демократичних засадах, і семантичним втіленням цього є зображення Великої Матері – плодороду, добробуту, достатку коштом «народження», а не загарбання силою. Розташування довжелезних і великомасштабних «Змієвих валів», як оборонної системи від зовнішнього Світу, вказує на великі можливості спільноти землеробських ареалів Трипільської цивілізації – науковці вираховують об’єми грунту, використані у Змієвих валах, рівноцінними об’ємам давньоєгипетських пірамід!».

Основа тексту.

Олександр Чегорка – архітектор за освітою, закінчив Київський державний художній інститут, окрім того – художник, поет, скульптор. Народжений у містечку Верхівцеве, Січеславщина. Батьки – Тимофій Вікторович і Тетяна Тихонівна, вчителі української мови і літератури. Він з дитячих літ зростав і формувався в оточенні книжок і української мови. Немає нічого дивного в тому, що територія зацікавлень обдарованого митця – це живопис, поезія, філософія, мітологія, фольклор…

Студентські літа… Аура певних середовищ Києва мала вплив на хлопця, формувала його. Ходив у театри, кінотеатри. Не надто був знайомий з поетичним Києвом, таке захоплення з’явилося пізніше. Про Михайла Бойчука вперше почув перед завершенням навчання в інституті. Вже повернувшись додому, занурився в поезію: В. Іллі, І. Римарука, М. Вінграновського. Багато читав, завдяки публікаціям в часописі «Україна» познайомився з творчістю: А. Антонюка, Ф. Гуменюка, В. Падуна, Г. Рідної. Велике враження в душі закарбувалося після заглиблення у малярство Катерини Білокур та Марії Приймаченко. Любить квіти, як їх любили ці незвичайні художниці, космічні українки….

Міти, фольклор, казки, реальне буття… Жінка – Мати, берегиня, дружина, сестра, муза… В житті чоловіка відіграє велику роль, частіше позитивну, але не завжди… В творчості митця органічно переплетені мотиви язичництва і християнства, як і в житті українців. Любить працю на землі, ходити влітку босоніж. Спілкується з Сонцем, Місяцем, Вітром, Водою. Адже Природа жива…. Відвідував з колегами-живописцями Кам’яну Могилу, опісля цих мандрів творчий доробок збагатився витворами з пісковика, лагенаріями.
Олександр Чегорка живе дихаючи на повні груди, наснажений любов’ю – до великої і малої Батьківщини, батьківської домівки, праці духовної і фізичної…

Людина, що сповідує високі моральні стандарти, доброзичливий, донині ідеаліст-романтик. Каже й таке: «Мої пошуки у мистецтві наразі мають фігуративний характер, а хотілося б поєднати з нефігуративом. Отакі мої творчі плани, є й інші, та про них поки що не казатиму…».

У творах митця очевидна наявність мітологічної та казкової складової…
К.Г.Юнг , М. Еліаде наголошували, що втрата сакральних зв’язків міту у життєвому процесі теперішнього суспільства зламала розумність діяльності всієї Системи: Людина – Природа – Суспільство - Космос. Такі процеси дуже негативно впливають на культуру і мистецтво. Нашим сучасникам потрібно відновлювати втрачений зв'язок з живою Природою, необхідне спілкування з рослинним світом….

Міт – слово грецького походження, означає виклад давніх переказів, оповідок. У них в наївній, образній, несвідомо-художній формі описуються явища природи і життя. В мітології українців можна помітити наявність ознак національної, релігійної специфіки. Характерною ознакою мітології нашого народу є пантеїзм – це філософсько-релігійне вчення, згідно якого Бог ототожнюється з Природою. Щодо знаків і символів, то творча особа має свої символи, котрі наповнені своєрідним містицизмом.

Чудові слова Марії Чумарної, тому годі втриматися, щоб не процитувати: «У казці все не так, як у нашому земному житті. В казці час іде по-своєму, простір має інші виміри, немає таких нездоланних бар’єрів між світами, як у нашому реальному існуванні. В казці немає нічого мертвого: у ній все живе, взаємодіє, співпереживає чи поборює одне другого.
Кожен вчинок неминуче тягне за собою наслідки: побачив герой пір’їну жар-птиці – захотів підняти, підняв – от тепер тільки біди починаються. Зло в казці завжди сміхотворне, хоч і могутнє.
Але водночас все, що відбувається в міфічному світі, надзвичайно співмірне з нашим земним буденним життям. Тому казка доступна всім – незалежно від віку, характеру чи інтелекту людини».

Фольклор. Саме він, на думку М. Костомарова, виражає національну самосвідомість найбільш несвідомо, а отже, автентично. Психолог і культуролог О. Губко твердив: «Фольклорний космос Древньої Русі велично котить до нас, зачудованих нащадків, дев’ятий вал могутньої народної фантазії – стрімку перунову колісницю захмарної вежі інтелекту народу, що й нині озивається блискавицями та громами пророчих, інтуїтивних прозрінь і засягав у товщу буття. У тому розтелесованому, знуртованому океані духу народного – вся старечо мудра і дитинно наївна душа русича-язичника». Цей науковець вважав, що і «Слово о полку Ігоревім» цілком можна віднести до фольклору.
Колядки і щедрівки, котрі ледь не дослівно співаються донині, є й такі яким тисячі років!... Це відголосся наших предків, коляди енергетично дуже сильні.

Завершальне слово.

Живопис в кольорі, графіка, малюнки на землі, на снігу; лагенарії, чудові поетичні взірці, - все підвладне Олександру Чегорці, бо обдарована людина, щира українська душа. Робить усе без негативу, світла людина. Прихильний до мандрів, хай недалеких, проте мандри – це пошук і відкриття щораз чогось нового…

Чимало людей, що незадоволені життям, сприймають свої дії і вчинки як спосіб досягнення певної мети. Себто, вони не живуть, збираються жити в майбутньому після завершення якихось подій. Любомудр Г. Сковорода дав нам чудовий рецепт повернення в сьогодення за допомоги медитації, конкретніше – ходьби. Йти не кудись, а просто йти, сприймаючи ходьбу як природний стан. Ходьба впливає на свідомість, змінює її. Олександр Тимофійович йде…
Доктор М. Шлемкевич запитував: «Українська душа – що ж це вона, чи є взагалі окрема, особливша?». Найкращу відповідь знайдемо у батька нашого народу - Тараса Шевченка:

«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…».

Тут мовиться не про географію, а про те – що існує неповторний Український Світ як породження неповторної української душі.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4), БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Журнал «ОКСАМИТ».

На фото - картина Олександра Чегорки "Вічність".

Антон Шепа, Іван Ілько – чільні представники широко відомої Закарпатської школи живопису.

Якщо ім’я митця не актуалізується, то з ходою Часу воно зникає, щонайменше на певний період. Такі випадки трапляються навіть зі знаменитими ще за життя творцями. З появою нових текстів, спогадів, ім’я художника повертається з тимчасового або тривалого забуття.

Живописна спадщина Антона Шепи (1928 – 2014) відносно нещодавно повернута ніби зі сховку Часу і Простору для широкого огляду любителів малярства. Квітень 2016 року, в Закарпатському художньому музеї відкрилася виставка пам’яті живописця – «In memoriam», значного представника третього покоління Закарпатської школи живопису. Цього ж року в Києві вийшов з друку альбом репродукцій (більше 100) «Барвиста феєрія Антона Шепи» і матеріалом про життя і творчість художника. Обидві події були присвячені до 88-річчя з Дня народження митця.

Антон Олексійович, як і інші, самобутні, неповторні у своїй творчості закарпатські живописці, любив свій край і його казково чудове довкілля. Народжений 17 квітня 1928 року у багатодітній сім’ї, в селі Підгоряни на Мукачівщині (нині – район міста). У віці 4-х років залишився без матері. Нелегке дитинство, важкими видалися і юнацькі роки. В 1948 році мав намір поповнити лави українських філологів Львівського університету, не вдалося. Вступити до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва було важкувато, але він здолав цю перешкоду попри те, що на одне місце претендувало 5 абітурієнтів. Студіював різні науки на відділенні монументального живопису, серед викладачів – знаний художник і педагог Роман Сельський. У ці ж роки навчалися у майбутньому відомі художники, зокрема – Карло Звіринський (1923 – 1997), Володимир Патик (1926 – 2016).

Після здобуття вищої освіти працював викладачем Ужгородського державного художньо-промислового училища , водночас з Федором Манайлом (1910 – 1978), Ернестом Контратовичем (1912 – 2009). Як педагог навчав секретам мистецьким: Івана Ілька (нині народний художник України), Ференца Семана (1937 – 2004), Аттілу Дунчака.
Значну частину життя перебував у Києві, куди переїхав після одруження. В 2004 році повернувся в Закарпаття, 2008 рік - був відзначений званням Заслуженого художника України, як це трапляється, з великим запізненням… В 2014 – лауреат обласної премії Й. Бокшая та А. Ерделі у галузі живопису, того ж року 4 липня відійшов у засвіти… Своєрідний живописець, помітна постать в історії Закарпатської школи малярства.

Іван Ілько… Народжений у селі Дулово на Тячівщині, 4 березня 1938 року. З дитинства привчений до праці. Що таке постоли тямив не з розповідей, їх довелося носити. З труднощами буття познайомився дуже рано, юнацькі роки на його долю випали складні, знав, що таке бути голодним… Мав велике бажання вчитися. В 1946 році відкрилися двері Ужгородського державного художньо-промислового училища, перший директор – Адальберт Ерделі. 1952 рік, в 14 літньому віці Іван Ілько став студентом цього навчального закладу.

«В училищі ще працювали старі викладачі: Й. Бокшай, А. Ерделі, В. Берец, Ш. Петкі… Невдовзі зробили все, щоб пішли - А.Ерделі, А.Коцка, Е.Контратович, Ф.Манайло, фактично їх вигнали. Для мене відчутною втратою стала відсутність серед педагогів Федора Манайла… Прийшли – Хохлов, Кобиленков, Макаров, Демиденко, викладачі з іншим розумінням мистецтва.

Тоді ж у викладацькому колективі з’явився Антон Олексійович Шепа, який здобув вищу мистецьку освіту у Львові. Він керував моєю дипломною роботою. Людина небагатослівна, дуже делікатна, таким можна довіряти. Ми удвох неодноразово відвідували села Річка і Тюшка, що на Міжгірщині, там ще застали натуральне господарство… Разом працювали. Його велика заслуга, це моя думка, в привнесенні на Закарпаття концепції Львівської школи малярства : Р. Сельського, О. Новаківського, інших. Ця школа близька до Краківської…

Суттєва деталь – є сприймання контуру або навпаки. Йосип Бокшай володів контуром, а письмо Антона Шепи побудоване на контурі широкого мазка… Писати з натури складне завдання, треба швидко схоплювати той стан який бачиш, створити роботу за 2-3 години, мінливість освітлення впливає, є й інші причини. Широкий мазок, багатобарвність плям, безмежна плановість, - застосовувалися Шепою у письмі.

Спогадів багатенько…, протягом десяти років ми вдвох об’їздили, обходили Карпати: від Ужка до Коломиї. Я зробив близько тисячі етюдів і рисунків. Щасливий час у творчому житті…

Додам наступне, склалася у свій час дивовижна ситуація, - на невеликій території (Закарпаття) зійшлися художники, які навчалися у високих навчальних закладах Риму, Праги, Будапешту, кожен із своїми мистецькими принципами, це одна з важливих підстав виникнення явища Закарпатської школи живопису», - ділиться споминами Іван Іванович.

Непросто писати про митця, творчість якого висвітлював у попередні роки не раз і не двічі. Прагнеш уникати повторів… Хочеться кожного разу висловити якусь свіжу думку.

Іван Ілько, як і Антон Шепа, художник-монументаліст. Як живописець наділений у вищій мірі вмінням правдивості зображуваного. Його картини не тільки монументальні, вони - панорамні, величні, легко впізнавані. Він залишився самим собою, має власне бачення, розуміння мистецьких процесів, може їх обґрунтовано аргументувати. На життєвих шляхах-дорогах не розгубив того, що є важливим в бутті і творчості.

Нині багато художників «розчинилися» в колективах настільки, що їх власного обличчя зовсім не видко… З старшого покоління справді видатних митців Закарпаття, нині сущих залишилося троє – Іван Ілько, Володимир Микита, Іван Бровді… Тому вартісність, мистецька перш за все, створеного Антоном Шепою та Іваном Ільком буде зростати.
Мені неодноразово щастило слухати оповіді Івана Івановича. Володіє дотепер чудовою пам’яттю, розповідаючи про події піввікової давності описує навіть дрібні деталі… Тоді поволі починаєш занурюватися у той Світ, про котрий йде мовлення, той Світ, якого вже нема. Заплющиш очі, та бачиш: пасма гір, ущелини-долини, ліси, річки-потоки, галявини вкриті килимами квітів. Бачиш родаків художника, його колег, приятелів…

Кожен митець є митцем свого Часу, незалежно від того, усвідомлює він це, чи ні. У живописі Івана Ілька, народного художника України, виразно простежується ця аксіома. Проте, слід зауважити, стосовно гостроти мислення він сучасна людина, цікавиться політикою, любить читати, слухати та насолоджуватися класичною музикою. Володіє не лише масштабністю письма, а й масштабністю думки…

За символічним висловлюванням Рене Генона - людина відвернулася від Неба задля підкорення землі. Світ сучасності – антитрадиційний, антиієрархічний, антиметафізичний, матеріалістичний. Орієнтація на кількість, якість кульгає. Досягнення технічного прогресу ставлять на перше місце.

Традиціоналізм, ще одна важлива риса малярства двох чільних представників Закарпатської школи живопису – Антона Шепи та Івана Ілька.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього-4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Закарпатський обласний художній музей імені Й.Бокшая в Ужгороді.

Періоди революцій, заколотів, воєн на певну частину творчих осіб мають вплив негативний. Вони впадають в депресію, неспроможні працювати. Але більшість митців у часи катаклізмів отримують потужний поштовх до творчої праці.

Страх смерті являється великою силою, що рухає художню творчість. Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955) писав таке: «Вся культура людства виникла задля подолання страху смерті…».

Немале значення і вплив на становлення особи має місце народження. Василь Попович, заслужений художник України, а мова в тексті піде про нього, народився в казковій частині нашої країни – це Закарпаття. Село Великі Ком’яти на Виноградівщині, перша згадка в історії – 1345 рік. Село самодостатніх газдів, котрі за будь-яких умов вміли встояти в житті, завдяки плодам своєї праці на землі. Водна дорога – річка Боржава. Перша дерев’яна церква згадується у 1751 році, мурований храм Святого Михайла спорудили в 1790. На території села є і церква Вознесіння Господнього (в Завадці) та Жінок-Мироносиць (Малі Ком’яти).

Пан Василь професійний художник, закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Мистецьким секретам навчали відомі педагоги – Шандор Петкі, Вільмош Берец, Іван Гарапко, Василь Свида. Із класиків Закарпатської школи малярства йому найближчі до душі твори Антона Кашшая…

Практичні заняття мистецтвом передбачають визначені, загальні вимоги, перш за все – дисципліни. Художник не досягне хороших результатів, якщо не буде виконувати свою справу впорядковано. Вчитися писати тільки «під настрій», навряд чи такий студент стане майстром живопису. Зосередженість є необхідною умовою для оволодіння мистецтвом. Терпіння, ця риса теж потрібна, коли хочеш чогось досягнути. Має бути і щира зацікавленість в опануванні майстерністю. Мистецтво повинне для спудея бути предметом першої важливості, інакше стане хорошим дилетантом, в кращому випадку. Митець мусить бути активним. Це не означає роблення чогось, - радше внутрішню мобілізованість, творче використання своїх сил. В роки навчання майбутній живописець намагався дотримуватися цих важливих приписів…

Головна тематика творчості живописця:неземна краса карпатських краєвидів, чарівні міські пейзажі,соковиті натюрморти. В його роботах немає напруги, драматизму, а є – спокій і мальовнича привабливість Природи; принадність для прогулянок і споглядання старовинних вулиць і будинків; розкішність зображеного в натюрмортах. Влучно озвався словом про малярство митця ужгородський мистецтвознавець Володимир Мишанич: «В роботах Василя Поповича багато тепла і сонця. Його палітра наче гірський кришталь дзвінка і чиста, роботи надзвичайно настроєві й оптимістичні… Його творчість – своєрідний гімн Природі».

Зміст окремих краєвидів художника перекликається з віршованими рядками:

«Вечір. Пада сонце в гори,
Золотиться даль.
І сміються серед ночі
Скрипка і цимбал», - Юлій Боршош-Кум’ятський

Споглядаєш пейзажі різних куточків Карпатського краю і,… неначе здалека доноситься спів чудового виконавця і композитора, народного артиста України Петра Матія, уродженця села Сасово, земляка пана Василя.

Коли вимовляю слово ліс, переважно уявляю його зеленим. Можливо тому, що це - колір весни, надії та нового життя. А чому ліс зелений? Відповідь знайдемо у книжці німецького лісника і автора книжок про природу – Петера Воллебена: «Перше ніж ми перейдемо до типової барви більшості рослин, розгляньмо питання: а чому світ узагалі кольоровий? Сонячне світло біле й відбивається також білими променями. Таким чином, нас мала б оточувати схожа на лікарняні палати, оптична чиста місцевість. А причина, чому це не так, полягає в тому, що кожен матеріал у різний спосіб поглинає часточки світла або перетворює їх на інші промені. Тільки певної довжини хвилі, що залишаються після, відбиваються і їх сприймають наші очі. Тож-бо колір живих організмів та об’єктів визначається кольором відбитого світла. І в дерев це зелений».

Філософія не може бути відокремленою від конкретних умов життя індивіда. Люди знаходяться у динаміці взаємодії зі своєю ситуацією. Особа частково може впливати на обставини, але не може не зважати на них. Робити спроби вплинути на обставини – це акт творчої дії. Втілювати себе як «неповторне буття» за допомогою вольових зусиль. Бути самим собою, здійснювати своє призначення всупереч обставинам, то шлях шляхетний. Таким і крокує Василь Андрійович.

Ліси… - окраса і гордість Сріберної Землі. Вони зберігають клімат і забезпечують потреби людини, вони легені довкілля, вони ж приймають на себе значні опади, зменшуючи їх потоки в долину.
Збереження пралісів – це не тільки ознака нашого ставлення до Природи. Праліси – це пам’ятки Природи, а у місцях масових вирубок треба закладати нові насадження ялин, смерек, модрин, буків…

Послабився зв'язок Людини з Природою, особливо за останніх сто років. Живемо у висотних будинках, їздимо металевими машинами, користуємося побутовими приладами, подовгу працюємо за комп’ютером. Дуже шкідливі для здоров’я магнітні поля, їх вплив дещо послаблюють деякі квіти, наприклад бегонія.

Природа – володар могутніх енергій, які розподіляє. Спілкування людей з рослинами знімає відчуття пригніченості, заспокоює, налаштовує на оптимістичний лад. Дерева по різному впливають на людей. Є такі, котрі віддають енергію – дуб, сосна, акація клен, існують і ті, що відбирають…. Тому колись любили сидіти й думати саме під дубом, а меблі виготовляли з дуба або берези…

«Скільки потрібно дерев, щоб був ліс? Скільки будинків, щоб було місто? Як співав колись один селянин із Пуатьє: «Високі будинки заважають побачити місто». А німецьке прислів’я стверджує, що за деревами лісу не видно. Ліс і місто – дві речі, що мають особливу глибину, й ця їхня глибина фатально приречена перетворюватися на площину задля того, щоб її побачили.
Зараз довкола мене близько двох десятків міцних дубів і тендітних ясенів. Оце і є ліс? Звісно, що ні: це лише ті дерева, які я бачу в лісі. А справжній ліс – це ті дерева, яких мені не видно…», - зауважував Х. Ортега-і-Гассет.
Чи не тому слово ліс овіяне містичним підтекстом?….

Підкреслю вдруге – одні з улюблених тем митця: закутки старого міста і природне довкружжя: гори, ліси, долини, гірські річки і високе небо над Карпатським краєм…

Василь Попович – член Об’єднання професійних художників Закарпаття, учасник багатьох Міжнародних, Всеукраїнських і місцевих пленерів. Має у творчому доробку чимало персональних виставок. У 2012 році був удостоєний почесного звання Заслуженого художника України. Живописець зберігає бадьорість духу, плідно працює, його життєствердні роботи приносять радість шанувальникам малярства і фахівцям. Митець - володар багатого внутрішнього світу, закоханий у життя і довкілля.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - заслужений художник України Василь Попович

Літній відпочинок в селі Чернігівського краю

Як я очікував хлопчаком літніх канікул!! Годі й слів дібрати. Кожного року разом з мамою їздили в її родове село Нові Млини. Мама працювала вчителькою, а вчителі порівняно з представниками інших професій мали одну перевагу, - доволі велику відпустку.

Спочатку їхали потягом із Закарпаття до Конотопа, або до Бахмача. Далі – автобусом до села. Відстань від Конотопа дорівнювала 40 км, а від Бахмача – 30. Усенький шлях я дивився у віконце автобуса, споглядав місцеві краєвиди. Прислухався до місцевої говірки пасажирів.

З тих літ і донині душа повниться особливою любов’ю до цього північного краю України і до його людей. У цьому селі мешкало двоє маминих рідних сестер, - тітка Ганна і тітка Марія, ще й дядько Микола, фронтовик.

Перша згадка в історичних джерелах про поселення належить до 1630 року… У 60-70х роках ХХ століття в селі проживало близько двох тисяч хліборобів. В центрі знаходиться ярмарковий майдан, який в ті роки час від часу використовувався за призначенням. Діючою тоді була й текстильна фабрика, що випускала побутові товари. Функціонував великий колгосп, який володів 3682 гектарами землі, будинок культури, лікарня, бібліотека.

Один з перших спогадів пов’язаних з Новими Млинами, - це спогад про ярмарок. Заплющу очі, бачу перед собою – велику кількість автівок-магазинів, підвод з різним крамом. Приїжджали торгувати не лише з Чернігівських земель, а й з сусідніх областей. Гуртами і поодинці снували покупці, чи й просто глядачі, від одного до іншого пересувного магазину, роздивляючись на розкладений крам. Шумно, гамірно, але весело, адже лунає музика, настрій у багатьох святковий, піднесений!

І тут я помітив, спочатку діда-гончара, а вже потім його витвори. Сивий чолов’яга з пишними козацькими вусами, на голові солом’яний бриль, а перед ним справжнє багатство, - глечики, миски, тарілки, горнята, ще й розмальовані дерев’яні ложки, немов вишикувалися в кілька рядів. Мій погляд прикипів до одного глека, - мамо купи!, - вигукнув, і благально подивився на неньку. Вона відповіла: «Грошей у нас вже малувато, а невдовзі додому повертатися, зрозумів…». Несподівано надійшла підтримка від дідуся-гончара: «Купіть хлопчикові, недорого візьму…». Цей глек кольору кави з молоком, розписаний зеленими, сонячними і чорними барвами бережу дотепер.

Влучно писав про романтиків і ідеалістів у « Спогадах і роздумах на фінішній прямій» мудрий українець, академік Іван Дзюба: «Романтики виростають переважно в провінції, як і юнаки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях – переважно раціоналісти».

Скільки всього привабливого в селі для містянина, але зізнаюсь, десь за півтора місяці кортіло вже додому повернутися. Адже направду, де може бути краще ніж вдома?!

Відкриваєш хвіртку, ступаєш на подвір’я тітки, воно величеньке. Земля вкрита зеленим трав’яним килимом, справа – хлів, навпроти воріт – кущі бузку, а лівіше – початок стежки, яка веде в сільське царство – город! Чого там тільки немає: густий-прегустий малинник, малинові чагарі можна сказати, за малиновими хащами яблуні, - сорт білий налив і антонівка, вишні, шовковиця, лан кукурудзи. Рівнесенько, ніби під лінійку виструнчилися кущі чорної смородини, білих порічок, агрусу. І,… великий квітник: у червні відцвітають півонії, з початку липня буяють різнобарв’ям гладіолуси; мальви, гордо виструнчилися троянди. Чудові конфітури робила тітка з пелюстків троянди, справжній делікатес! Росли і кущики м’яти, а який запашний, духмяний чай із заварених листочків, з домашнім хлібом, на який щедро намащений мед: густий, тягучий, золотаво-бурштиновий. Смакота! Насаджувала тітка Ганна і квіти осені – хризантеми, айстри, жоржини, як вони розкошують кольорами довідувалися з листів маминої сестри, адже відпустка і канікули минають швидко…

Чималий шмат землі засаджений картоплею, помідорами, огірками, цибулею, часником. Такої картоплі і часнику більше не довелося бачити і куштувати. Здоровенна, розвариста, смачна навіть без вершкового масла. Щодо часнику, то це був гігант, завбільшки з велике яблуко! Наприкінці городу красувалися два кущі горобини червоної. Вони здавалося охороняли територію родичів від нескінченного поля, дивишся примружившись, а кінця-краю не видно. Десь ген далеко-далеко виднівся лісок, наче тоненька смужка чорніла, тітка Маруся казала: «То село Кнути, ледь-ледь видніється…».

Ще одна ділянка землі належала дядькові Миколі, частину якої, окрім культурних рослин, він використовував під вирощування тютюну, а там – сінокіс, ні з чим не порівняти неймовірний запах скошеної трави…, ближче до дороги, - маленький осиковий гай, дерева він посадив коли повернувся з війни, Другої світової. Поруч з осиками знаходилася копанка, яка вся заросла невисокими кущами ожини.

Тітка Ганна працювала шкільною бібліотекаркою. Ця книгозбірня водночас була і сільською. Яке там раювання! Вишукував книжки, ніхто не заважав, а бібліотека була немала, вибирав частенько інтуїтивно, окрім тих, котрі загадувала прочитати за час літніх канікул вчителька літератури. Любив читати й газети, ця любов не проминула, та віддаю перевагу паперовим…

Нові Млини розташовані на лівому березі річки Сейму, найбільшої притоки Десни. Купання в річці влітку, суще задоволення. Дуже любив переправлятися через Сейм на поромі, допомагав поромнику рухати плавзасіб, наскільки вистачало сили, робили це всі чоловіки…

Метеостанція в селі, на її території колодязь, - вода холоднюча, зате така добра, і повітря, не надихаєшся, мала Батьківщина моєї мамки…

Назви сіл Сіверщини не вивітрилися з пам’яті, ті, що доводилося чути – Кербутівка, Пекарів, Костирів, Хороше озеро… Які назви…

Дитинство минуло, для когось давненько, для молодих нещодавно, але воно залишається з нами. Золота пора людського життя….

Андрій Будкевич (Буткевич).

*Оповідання опубліковане в Українській Літературній Газеті 18.06.2022 року.

На фото - картина Надії Мартиненко (м.Чернігів)"Ми родом із дитинства".

«… Яку музику ти слухаєш, такий ти й сам. Тож не існує гарної чи поганої музики з точки зору плину часу. Є музика душі і є музика фізичних коливань, механічна музика. І коли композитор чи виконавець виконує музику, вкладаючи в неї душу, вона завжди буде хвилювати інших, як і все, в чому бринять струни душі, радість та біль серця. А все інше в усі часи було і залишиться ремеслом», - Василь Шевцов (видатний науковець), праця «Буття». Проста та водночас гарно обґрунтована думка, в цьому її сила, стосується не тільки музики…

Мисткиня розповідає (ч.1) : «Довго вибирала манеру письма, щоб висловити себе якнайповніше. Обрала експресіонізм. Прагну зобразити Світло, та все, що з ним пов’язано: проникнення, струменіння, осяяння Світу, людської душі, дій… Водночас у живописі не відмовляюся від графічної лінії. Це допомагає підсилити експресію, рух, дію…».

Мітраїзм, буддизм, християнство, інші релігії і вчення пронизані основою, - це вчення про Світло (фотизм).

«Я світло, яке для всіх», - Ісус Христос. У «Біблії», Священному Писанні для християн занотоване і наступне: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!». І сталося світло». І далі: «І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви».

За своїм змістом фотизм буддизму подібний до містерій Кастанеди, але говорити про перетікання сенсів підстав немає. В космогоніях буддизму первинним є чисте Світло (біле і чорне) – зачинатель двоїстого світу.
У ведійській системі Боги позбавлені недоліків, визнаються вищими істотами. Один із символів Дажбога – хрест у колі, тріада: сонце, вода, земля і соняшник (ведійський символ Сонця). Сонячний диск з чотирма променями в колі, або чотирикутний хрест. Сонце – джерело світла, котре всім у цьому Світі щедро дарує своє проміння…
Промені сонця – це всепроникне світло, та в той же час світло, що струменить від лампади теж називаємо світлом…. Це не тотожні поняття.

Звернімо увагу хоча б на деякі назви живописних робіт Ірини Токарської: «Святий. Торкання хвилі», «Дідух – Святий Дух», «Сонячна квітка», «Піраміда Світла»; витинанки: «Срібляста риба в золотій короні», «Зелені Планети». Назви картин суголосні змісту…

В дитинстві мріяла стати космонавткою, водійкою тролейбуса. Вабили ті професії, котрі у невеличкому селищі не були доступними. Під впливом праць Василя Сухомлинського, котрий любив саджати квіти біля школи разом з учнями, вирішила, що й вона так зможе… Тому вчителює.

Ірина Токарська народжена в селищі Олесько, Буського району на Львівщині. Селище славиться Олеським замком, одним з найдавніших в Україні, перша згадка про нього відноситься до 1390 року. Освіта: закінчила Волинський державний університет імені Лесі Українки, факультет слов’янських мов. Найповнішу освіту здобувала вдома. Завдяки мамі полюбила народну пісню, твори українських і зарубіжних письменників, мистецтво. Від неньки успадкувала глибинне сприйняття Природи. Пише вірші і прозові твори. Вийшла книжка поезій «Я ходила до раю». Організовувала вечори творчого об’єднання «Сходи».

Тепер викладає образотворче мистецтво у Львівській загальноосвітній школі №34 імені Маркіяна Шашкевича, керує гуртком «Майстерня кольорових мрій». Виконує – живопис на склі, полотні, картоні; графіку, витинанки, книжкові ілюстрації. Авторка дванадцяти персональних виставок, учасниця багатьох колективних (Луцьк, Івано-Франківськ, Львів, Краків…).

У даному тексті розглянемо живописні роботи і витинанки.

Про світлоносність малярства вже мовлено. Що ще властиво творам мисткині? Мітологізм і символізм, асоціативність. Поважні вчені - К.Г. Юнг та М. Еліаде, та інші науковці доводили, що втрата сакральних зв’язків міту у свідомій життєдіяльності сучасного суспільства – зруйнувало рівновагу усієї Системи: Людина – Природа – Суспільство – Космос, для культури і мистецтва цей збиток обернувся тяжкими наслідками… Але негативні тенденції не торкнулися творчості мисткині. У ряді картин художниці в наочно-образній формі подаються декотрі явища природи й первісні схеми світобачення (зокрема, боротьба між темрявою і світлом). Риси мітологізму і символізму яскраво увиразнюються у поезіях Б.- І. Антонича. Тому вбачаю невидимий асоціативний перегук між окремими поезіями великого віршотворця і роботами Ірини Токарської…

Вслухаймося хоч би в один куплет з вірша «Зелена Євангелія»:

«Весна – неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний».

Мисткиня розповідає (ч.2): «Вивчала, продовжую це робити, творчість різних художників, але значне зацікавлення викликало малярство Поля Гогена і Олекси Новаківського. У знаменитого французького митця зауважила для себе – образність і символізм його робіт; та сильні, неймовірно багаті колірні потоки в письмі О. Новаківського… (видатний український живописець)».

Малярство і музика. Взаємодія, взаємозв’язок музики і живопису більш ніж цікавий напрямок для дослідження. Недарма Леонардо да Вінчі назвав музику «сестрою живопису». Йоганн Себастьян Бах – улюблений композитор пані Ірини, концерти генія світової музики може слухати з насолодою годинами. Його музиці притаманне вільне поєднання і взаємне проникнення рис різних жанрів. Як приклад, - він переклав для органу і клавіру скрипкові концерти Антоніо Вівальді. Перевершив усіх попередників у майстерності форми…

Витинанки як вид декоративно-ужиткового мистецтва поєднують у собі народну традицію та нові пластичні прийоми, які розкривають великі можливості цієї техніки, збагачують її. Багатошарові витинанки авторки є життєствердними… Мисткиня володіє авторським почерком, якому притаманні – своєрідна стилізація, декоративність, чітка графічність. Улюблені сюжети – зображення птахів, квітів, старих дерев, дивовижних риб…

Мисткиня розповідає (ч.3): «Витинанки: за основу свого авторського бачення витинанки беру килимарське мистецтво: стилізації-узагальнення рослинних, зооморфних, антропоморфних символів будять уяву, фантазії.
Витинанки: тут мене цікавить збережене українцями прадавніх – образів, форм, символів. …Малі хатки перебувають в земному раю, вони лиш частинки великого Божого світу… Багатошаровість максимальна, іноді більше двадцяти шарів паперу…».

Найбільше український антропоцентризм зосереджений в українській філософії – філософії серця (кордоцентризм). Цю тему розпрацьовували наші любомудри – Г.Сковорода, П.Юркевич.

Ігор Каганець (письменник, футуролог) відмічав: «З українським антропоцентризмом тісно пов’язаний антропоморфізм народного світогляду – здатність наділяти природу людськими властивостями, сприймати її не як «природний ресурс», але як «Боже творіння». На думку багатьох дослідників, архетиповою рисою українців є щира любов до неньки-землі, довіра до співпраці з доброю природою».

Ірина Токарська любить свій дім, увесь рослинний світ, вишивання…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - витинанка Ірини Токарської "Срібляста риба в золотій короні".

Дивишся на її акварелі, і в душі запалюється вогник… Акварель дуже складна техніка письма, вимагає від художника майстерності, тонкого відчуття кольору. Художниця творить у різних техніках – акрилу, олії, акварелі… Чим вільніше себе почуває митець, невимушеніше, тим кращим буде результат творчості – на папері чи полотні. Звісно, треба володіти вмінням писати, додаючи до того – завзяття і любов.

Що ж таке любов? Не зашкодить прислухатися до думки Еріха Фромма, філософа, психолога і психоаналітика: «Любов – мистецтво, таке ж, як мистецтво жити. Якщо ми хочемо навчитися любити, ми повинні чинити так само, якби ми хотіли навчитися іншому мистецтву…

… Навчання мистецтву можна послідовно розділити на два етапи: перший – залучення до теорії; другий – опанування практики…

… Але поряд з теорією і практикою є ще третя складова, без якої не досягнути висот у будь-якій справі, - це одержимість нею, зосередженість на ній, надання переваги їй щодо всього іншого, повна самовіддача їй себе, своїх сил та думок».

Спитаймо себе: чому люди так мало досягли успіхів у мистецтві любові? Чи не тому, що важливішими для багатьох є – гроші, влада, успіх?! І величезні зусилля спрямовують на досягнення саме цих цілей. Життя без любові порожнє, а яке може бути мистецтво без неї?!

Дитинство… Заледве не всі основні властивості і особистісні якості людини формуються в ту, найкращу пору життя. Академік Іван Дзюба твердив: «Як багато залежить від дитинства, як враження дитинства можуть сформувати не лише психологічний, а й естетичний тип людини, спосіб сприйняття світу, а потім – і характер творчості».

Галина Отчич народжена у селі Романівка, Львівської області. Але дитячі роки, згодом, коли стала юнкою, пройшли на обширах Сріберної Землі, Закарпаття. Мешкала з батьками в різних селищах і містечках, - м.Виноградів, смт Королево, с. Кальник, м.Мукачево. Не дивно, що дитяча душа була заворожена надзвичайною красою довкілля.

Із розповіді мисткині (ч.1): «Моє дитинство – це був рай, я мала можливість бути сама собою, і водночас, вільною у пошуках захоплень і вподобань, мої батьки дуже багато часу віддавали праці. А у мене виникло бажання перевтілитися у птаху, щоб з високості оглянути красу місцевості. Пізніше побачила відтворення цієї казкової мальовничості Карпатії в роботах видатних закарпатських живописців – Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Андрія Коцки, потім – Золтана Шолтеса, Івана Шутєва… Школяркою читала багато різної літератури, писала вірші, танцювала народні танці, грала на фортепіано, брала участь у театралізованих виставах, але мріяла стати художницею…».

Галина прагнула стати студенткою Ужгородського училища прикладного мистецтва, згодом, продовжити навчання у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Батьки не хотіли щоб донька обрала професію художника. Тому поступила до Львівського політехнічного інституту, і не шкодує, що здобула фах архітектора. Перше місце праці – Музей народної архітектури та побуту у Львові, спеціальність: архітектор-ландшафтник.

Акварелі… Нині важко уявити, що якихось кілька століть тому акварельну техніку письма не сприймали всерйоз. Одначе, з бігом часу акварель завдяки непересічним здібностям багатьох художників завоювала почесне місце посеред інших технік малярського письма.

Поставмо наголос вдруге, - акварельний живопис вимагає великої вправності, майстерності митця. Прийом письма на вогкому папері називають «англійською аквареллю». Метод «а ля прима», - означає писати відразу, без будь-яких подальших змін. Писання «по сухому» художники переважно застосовують на пленерах, бо немає нагоди утримувати вогкість аркуша паперу. Лесування – прийом живописної техніки, котрий характерний багатошаровим нанесенням прозорих фарб…

Акварель дає можливість створювати ефект легкості, витонченості і тонких колірних переходів.
Квіти, квіткові композиції, - рясно представлені у доробку пані Галини, це окрема тема в живописі. У творчості сучасних художників квіти зберігають символічне значення, започатковане в далекі часи. Здавна вважалося, що у кожної людини є своя рослина, своя квітка, в залежності від дати народження. Є музика звуків і слів, яку люблять слухати люди, а є музика фарб і форм. Копіювання у мистецтві, - мастаків не бракує, а ось живо-писати, - це зовсім інша музика! Галині це вдається…

Філософія малярства… Спостереження Природи, її циклів, ритмів, архітектури, - один з принципів для осягнення космічної гармонії. Почуймо думку Хазрат Інайят Хана (філософ і суфій): «В творах мистецтва, незалежно від вкладеної в них майстерності і передавання ними ідей, існує деяке почуття; воно ніби в них і поза ними…
…В кожній картині, статуї промовляє голос її серця; в них є скритий голос, який постійно наголошує про ціль, з якою цей твір мистецтва був створений».

Які ж захоплення у художниці окрім головної справи життя – малювання? Адже вони непрямим способом, проте таки впливають на творця… Любов до музики, після малярства це друга любов, оскільки закінчила музичну школу по класу фортепіано, педагоги мали сподівання, що продовжить навчання в музичному училищі, відтак - у консерваторії. Вподобання в царині класики, то твори: Людвіга ван Бетговена, Йозефа Гайдна, Роберта Шумана, Франца Петера Шуберта, Фридерика Шопена, Йоганнеса Брамса. Хоча, її музичні смаки не обмежуються класичною музикою.

Читання книжок, дійсно, важко уявити буття без них. З українських письменників мисткиня віддає перевагу перш за все - творам Івана Франка, Ірини Вільде; із зарубіжних авторів називає імена – Оноре де Бальзака (геній!), Стефана Цвейга. Історична і пригодницька література входить у її коло вподобань.

Із розповіді мисткині (ч.2): «Колір, відчуття кольору, для мене дуже важливі… Тому захоплююся роботами Адальберта Ерделі. Вивчала творчість Фернана Леже, Робера Делоне. Імпонує живопис Михайла Врубеля, який відзначався високою працездатністю. Супрематизм Казимира Малевича надихає на створення абстрактних робіт. Дуже цікаве мені малярство Олекси Новаківського, Олени Кульчицької. Малюю усе життя, - олія на полотні, акрил на полотні, розпис на склі… З 2014 року, після перенесення складної операції, зосередилася на створенні акварелей, головна тема - «Квіти». Акварель повернула забуте відчуття смаку життя. Коли пишу квіти, я щаслива…».

Про досягнення, важливі події життя і творчості здібної художниці: 2017 рік – Голова української філії Міжнародного акварельного товариства IWS Ukraine, з 2019 року уповноважена представниця з акварельного мистецтва України в Mondial Art Akademia. Від 2021 року: віце-президент Буковинської акварельної асоціації. Дипломант міжнародних та всеукраїнських мистецьких виставок і фестивалів. В творчому доробку 8 персональних виставок…

Галина Отчич віддає перевагу активному способу відпочинку – це подорожі, в студентські роки походи в гори, перегодом – участь у пленерах. Для друзів, колег, шанувальників малярства любить організовувати різні мистецькі заходи, створювати атмосферу свята.

Війни, революції, різні катастрофи – викликають щонайменше сильні потрясіння у житті. Війна – це коли гинуть вояки, цивільне населення, діти, особи літнього віку; руйнуються будівлі, житла людей. Війна – це страждання, біль: духовний і фізичний…. Тому постає питання, чи доречно говорити і писати про мистецтво, коли у твоїй країні триває гаряча стадія масштабної війни? Вважаю, що так. Почасти затим, що в певних ситуаціях мистецькі твори можуть діяти як ліки, бо володіють цілющою силою…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог, керівник ЛЕЛЕГ – 4(Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Галини Отчич "Квітка мімози"