Ліда вже давно відчувала, що у її житті щось пішло не так. У школі вона була круглою відмінницею, сумлінною, розумною дівчинкою, яка залюбки приходила на допомогу тим, хто вчився гірше. Часто двієчники перед самим уроком списували з її зошита домашнє завдання, передавали його з рук у руки, голосно реготали і вкінці, навіть не подякувавши, віддавали той зошит досить зухвало Лідці. Учителі часто просили Лідку допомогти Кольці Борсуку або Володьці Чорному, які були відстаючими учнями. І Лідка терпеливо сиділа та пояснювала отим «відстаючим» теорему Піфагора або як розв’язати квадратне рівняння. Ледарі, звичайно, кивали головою, робили розумний вигляд, при цьому думаючи, як би то поганяти у дворі м’яча. Дівчина була гордістю школи та батьків. Брала участь у всіх конкурсах та олімпіадах, писала чудові твори, а книжки ковтала з таким великим апетитом, що в бібліотеці вже не залишалось що читати. Школу Лідка закінчила із золотою медаллю. І вступила в університет на українську філологію. З перших днів навчання дівчина зарекомендувала себе чудовою студенткою. Знову ж та сама участь у всіх університетських заходах, конкурсах та олімпіадах. Викладачі захоплювались її знаннями та працелюбністю. Ніхто вже не мав сумніву, що Лідка вступатиме після закінчення універу в аспірантуру.
Після п’ятого курсу Лідка вийшла заміж. Її обранцем став випускник фізичного факультету Олег. Олег був гарною парою для дівчини. У них була любов. Чудова, світла, ніжна. Лідка таки вступила в аспірантуру. Олег влаштувався працювати у школу. Народилась донечка Софійка. Ніби все чудово!
Але у школі Олег заробляв мало. Постійно повторював, що ця робота не для нього. Закінчилось усе тим, що просто написав заяву на звільнення. А після звільнення не дуже поспішав кудись влаштовуватись. Усі роботи були не для нього. Він вважав, що мужчина має приносити у дім великі гроші. А роботи на великі гроші не було. Пішли непорозуміння та сварки. Лідка крутилась мов білка в колесі. Трохи підробляла репетиторством. Закінчилось усе розлученням.
Тепер вона залишилась одна з дитиною. Викладала у коледжі. Лідію Олексіївну любили студенти. Вона цікаво читала лекції. Вміла робити ліричні відступи, декламувала чудові вірші. Її слухали із захопленням. І разом з тим за таку працю її платили стільки, що ледве зводила кінці з кінцями.
Її однокласники, які вчились абияк, непогано прилаштувались у цьому житті. Хто поїхав на заробітки закордон, дехто відкрив свою справу. Навіть Колька Борсук і Володька Чорний, яких вона тягнула за вуха у школі, стали співвласниками якоїсь фірми. Їй від того ставало якось дивно, але зовсім не смішно.
Був суботній ранок. Зранку Лідка піщла на закупи. Виходячи з супермаркету, побачила, що їй назустріч біжить якась модниця і махає рукою:
-Лідка, ти? Скільки літ-скільки зим!
-Інка, привіт!
Це була її однокласниця Інна. На Інку було любо дивитись. Як то кажуть, вся із себе! Чудова стрижка. Волосся відтінку фіолетово-рожевого – останній писк моди. Одяг весь фірмовий-це відразу помітно. Всі пальчики у дорогих колечках, айфон останньої моделі. Таки так. Лідка у своєму простенькому платтячку стояла біля Інки як сіра мишка. Аж ніяково стало. Отакої!
-Ну що? Тут недалечко гарна кав’ярня. Може зайдемо?
-Добре, зайдемо,-погодилась Лідка, подумки перерахувавши гроші в гаманці.
Колишні однокласниці сіли за столиком, замовивши каву. Інка все розказувала про своє життя. Ось недавно повернулась з Туреччини, добре відпочила. Показувала фотки своїх дітей. На фотографіях усі були щасливими та усміхненими. Виявляється, у центрі міста Інка має свою кондитерську. Лідка сиділа і мовчки слухала: «Ось як люди живуть! Не то, що вона. Їй навіть розказати нічого. Чи буде вона зараз Інці розказувати про сучасну українську літературу? »
-Ну що це я все про себе? Як живеш ти? Чому нічого не розказуєш?-аж тепер схаменулась Інка, що до того часу не дала вставити Лідці жодного слова. Але чи треба було?
Лідка скромно відповіла, що живе непогано. Викладає у коледжі, має доньку і якось собі потроху дає раду.
-Слухай, Лідка, там зарплати у вас по-моєму не дуже.
Що ж гріха таїти? Лідка кивнула головою:
-Та не дуже.
-Слухай, ти не хотіла б перейти до мене у пекарню? В мене там люди мають пристойні зарплати. Та зараз уже всі більше заробляють, то у вас щось все стоїть на місці.
Виявилось, що зарплату Інка справді платить пристойну. І Лідка погодилась.
-Ну добре, давай заїдемо до мене, оглянеш усе,-запропонувала Інка. Лідка примостилась на задньому сидінні в Інчиній машині і вони поїхали у пекарню. Уже припарковуючись біля пекарні ( а тут зразу продавалась свіжа випічка) , Ліда звернула увагу на вивіску. На вивісці великими літерами красувався напис «ПЕРІЖКИ».Лідка ще раз кліпнула очима, ще раз придивилась.
-Інка, слухай, не періжки, а пиріжки.
-Що?-здивовано витріщила очі на Ліду Інка.
-Слухай, давай, не починай тут отих своїх філософських штучок. –якось вже ображено мовила Інка.
Розмова далі чомусь не клеїлась. І Лідка зрозуміла, що Інка, певно, не візьме її на роботу. Вже повертаючись додому, Лідка подумала : «І треба мені було чіпати ті ПЕРІЖКИ?»


3.09.2017

Кожен Катьчин день починався з одного і того ж : дзеленчав скажено будильник, Катька прокидалась, хапала мобільник в руки, переставляла будильник на десять хвилин пізніше і знову поринала у міцний сон. Через десять хвилин будильник знову шаленів і надривався, як тільки міг. Катька знову хапала його у руки, переставляла на п’ять хвилин пізніше і знову засинала міцним сном немовляти. Але коли отой клятий будильник давав про себе знати знову, то що вже було робити? Треба було спускати ноги у тапочки і починати свій нелегкий робочий день.
Сьогодні зранку було те ж саме. Катька два рази засинала, три рази прокидалась, протирала очі, кривилась на будильник, а потім з швидкістю світла зіскочила з ліжка. Після усіх вранішніх процедур вона кинулась швиденько одягатись. І еххх! Новенькі Катьчині колготки отак просто взяли і порвались. Через всю Катьчину ніжку пішла довжелезна і ненависна стрілка. Колготок вже не могло врятувати нічого: ані голка з ниткою, ані навіть червоний з блиском лак для нігтів.
-Халепа!-крикнула Катька і кинулась до шафи шукати щось інше. Вся шафа була перевернута з ніг на голову, але то було безуспішно. У жодні штани після відпустки вона не влазила. «Отак воно жерти солодке!»-картала себе Катька. Нарешті їй вдалось щось таки знайти в тій божевільній шафі і тепер вона на зламану голову бігла щосили до дверей. Катька крутнула два рази ключем і помчала кулею до автобусної зупинки. На цей раз вона не поверталась аж три рази назад, не відчиняла десять разів двері, щоб сто разів перевірити, чи вимкнена праска, вода у ванній і світло на кухні. Все залишилось так, як є.
По дорозі на роботу Катька зустріла дванадцять вуличних псів, всіх з чіпами у вухах і тепер вже швидко кинулась тікати від тих псів в інший бік. Ого! Таки-так! Їй треба було обійти аж три будинки. Шлях до автобусної зупинки був тяжким і з перепонами , як саме Катьчине життя. «Напевно, кілометрова черга на маршрутку стала двокілометровою»- подумала Катька і ще пришвидшила і так найшвидшу у світі ходу.
Ага! Черга розрослася вже не на два, а на цілих три кілометри! Студенти - дійсно кмітливий народ! Так було кожного ранку. Один представник того народу займав чергу, а потім до нього швидко та весело підходило ще з десяток представників того народу, при тому усі щасливо здоровкались, обнімались і сміялись, і тоді весь нещасний люд у черзі розумів, що йому уже не світить потрапити у маршрутку. Катька оцінила ситуацію і зрозуміла, що, можливо, сяде у третю. Але це у найкращому випадку!
-Ехх! Сьогодні мій начальник мене вже точно звільнить з роботи, - подумала Катька і стала тупо і безнадійно дивитись на той цирк.
У маршрутку Катька запхалась з горем наполовину. Перед тим вона пройшла всі кола пекла, у якому народ кидався сюди-туди та репетував: «Водій, задні відчиніть!» Весь розпашілий водій горланив з маршрутки: «Знаю я вас усіх-ніхто грошей не передає!» Після усіх божевільних маніпуляцій Катька стояла на останній сходинці однією ногою і боялась, аби часом не випасти. Інша нога була високо піднятою у повітрі, Катьчин капюшон білосніжної, чудової, щойно купленої за останню зарплату куртки, їхав за дверима.
-Пане водій, відчиніть двері! Ви притиснули мені капюшон!-верещала Катька на цілий салон хвилин дванадцять. Через дванадцять хвилин до водія дійшла її просьба і він таки змилосердився над пасажиркою.
Маршрутка жила своїм життям. Якийсь пан став старшій пані на ногу – і тут почалась сварка, в когось пропав гаманець, дві пенсіонерки обговорювали Надьку Савченко – одна її повністю підтримувала, а інша раз у раз кричала : «Та відкрийте очі! То – агент Кремля!» І тільки студенти в нірвані слухали сучасну музику, натягнувши навушники на вуха, аби не чути того всього.
Тепер уже Катька точно розуміла –вона запізнилась на роботу на цілих тридцять чотири хвилини. Їй точно буде сьогодні кінець. Начальник їй такого не пропустить.
В коридорі вона зустріла спокійну як удав Анастасію Павлівну і кивнула їй : «Доброго дня!»
Анастасія Павлівна була взірцем для Катьки. Завжди спокійна, виважена. Напевно, все життя її було чітко і строго розкладене на полички. Вона ніколи не запізнювалась, у неї завжди було все здано вчасно, вона ніколи не панікувала. « І як їй це вдається? Треба ж бути такою мимрою!»- подумала Катька. «Мимра» кивнула у відповідь.
-Степан Романович у себе?-запитала Катька.
-Та ні. Його ще немає. Він телефонував, що перед роботою має заїхати ще на якесь підприємство, точно не знаю.
-Дякую, Анастасіє Павлівно! – вона була готова тепер розцілувати занудну «мимру».
«І все-таки я - везуча жінка!»-подумала Катька.



11.08.2017

Світлана була рудоволосою, усміхненою дівчинкою з великими смарагдовими очима. А волосся, волосся-збожеволіти можна! Густе, блискуче, нижче поясу! Просто чудове! За оті чудові коси її ще зі школи прозвали Мавкою. А ще любила блукати полями, збирати оберемками квіти, гойдатись у травах. Чиста тобі Мавка. У школі вчилась дуже гарно. Після закінченні всі радили вибрати якусь престижну професію. Піти вчитись на юриста, економіста, чи, наприклад, піти у якийсь там туристичний бізнес, а вона захотіла стати філологом, бо були такими близькими їй Шевченкові твори, які читала зимовими вечорами, поезія Лесі Українки, твори сучасних авторів. Отака вона - Мавка зі смарагдовими очима!
Коли після університету потрапила у районну школу на роботу, то дуже переживала. Хотілось стати доброю вчителькою та наставницею для дітей. А ще передати із захопленням усі знання, якими володіла. Світлана поселилась на квартирі у досить привітної господині, круглолицьої жіночки років під шістдесят. Якось зразу знайшли вони спільну мову. Ну, і слава Богу!
Перше вересня пахло за вікнами айстрами, спілими яблуками та ностальгією за безтурботним літом. Небо покривалось такими ніжними, мережаними хмарками, які пропливали від краю до краю так поволі та тихо, ніби хотіли усіх заразити своїм спокоєм. Спішила до школи, вицокуючи по асфальту своїми каблучками. Отак собі цок-цок, цок-цок. Тепер уже достеменно все і не пам’ятає, але пам’ятає, що швидко опинилась на урочистій лінійці, вбраній в оберемки барвистих квітів, білих бантів та чудових вишиванок. Пригадала свої шкільні роки, перший та останній дзвінок, а ще шкільний вальс та ранкову зустріч сонця. Ніби так недавно це все було, і ніби так давно! Вже пролетіли її університетські роки. І ось – вона сама вчителька! Вчителька Світлана Богданівна! Якось ще себе не дуже уявляла у цій ролі. Була сама ще дівчиськом, а треба було виховувати і навчати отих чудових дітлахів, які з цікавістю і з острахом оглядали нових вчителів. Бо так було, є і буде – все що нове, то трохи страхає. Сама Світлана Богданівна теж приглядалась до нового колективу. Вчителів було багато. Усі такі урочисті, гарно вдягнені, виглядали і радісними, і схвильованими.
Її погляд впав на молодого, елегантного красеня. Отут серед дітей, вчителів, на звичайній шкільній лінійці що може робити такий красень? Він був високим, чорнявим, у чудовому чорному костюмі. Сорочка білосніжна і модний галстук. Світлана ще трохи затримала очі на ньому і відвела погляд, ніби засоромилась, хоча красень в її бік навіть не дивився. «Невже вчитель?»- промайнула думка у Світланиній голові. «Що ж він може робити у школі? Тепер усі ж зі школи тікають. Бо кому воно потрібне? Зарплати невеликі. А праці скільки треба вкласти у дітлахів! Хоча, кажуть, що не всі вкладають…» Тоді Світлана Богданівна подумала, що повинна стати якнайкращою вчителькою і навчити дітей не тільки літератури та мови, але і людяності. А ще навчити почуватись щасливими, бо це є найважливішим у житті.
Зайшли у вчительську. Директор привітав весь колектив з початком нового навчального року, представив Світлану, побажав, як завжди успіхів у роботі та доброго здоров’я до роботи. Світлана сіла за свій учительський стіл. За нею за своїм столом сидів отой красень. «І все-таки він учитель!»-подумала дівчина. Красень тепер уже розглядав її своїми великими карими очима, а потім не витримав: «То Вас звати Світлана Богданівна? Ха-ха! А я подумав, Ви - Мавка! Ота лісова! З «Лісової пісні»! Світлана зашарілась.
-Мене звати Василь Сергійович. То ж будемо знайомі.
Світлана подала йому свою маленьку ручку і відчула, що отак, коли її рука в його руці, просто так можна бути спокійною завжди, усеньке життя, і ніколи не хвилюватись. Василь Сергійович ще раз усміхнувся і пішов на урок.
Перед першим уроком Світлана Богданівна таки хвилювалась. Ну як тут бути спокійною? Це ж як перший раз у перший клас! Зайшла у клас - на неї дивились великими цікавими очима двадцять вісім дітлахів. Як себе вести? Бути строгою? Стати другом? Чи знайти просто золоту серединку? А як її знайти? Перший урок пройшов гарно. У Світлани була ота чудова риса - знаходити спільну мову з усіма. Дітям вона сподобалась! У вчительську летіла як на крилах!
А потім, потім вона таки потонула в отих безмежних очах Василя Сергійовича, вчителя математики та інформатики, і для неї він став просто Васильком! Василько! Тепер вона вже і дня не могла прожити без нього. Виявилось, що у Василька дуже заможні батьки. Багато хто називав його вчителювання у звичайній школі просто забаганкою. А він усім повторював, що стати вчителем було його мрією з дитинства! А мрії повинні здійснюватись! Та ще й обов’язково! Невідомо, як там було насправді, але учителем він був гарним. Світлані було все одно. Вона просто хотіла, щоб він був поруч. Вони часто готувались разом до уроків, обговорювали твори сучасних письменників, ходили в кіно. А коли він сміявся і називав її Мавкою, то у відповідь чув : «Ти - мій Лукаш!»
Тепер їх впізнавали тільки разом, бо окремо уже їх майже і не бачили. Маленька на зріст Світлана і чудовий велетень Василь так органічно дивились разом, що з них можна було писати картину.
Біда прийшла несподівано. Мама Василя, лікар районної лікарні з сорокарічним стажем була ну вже дуже великою цяцею, чи таку із себе корчила? Хоча спеціалістом теж була таки чудовим. Не раз витягала з того світу хворих. Світла блондиночка, висока та худорлява, виглядала дуже ефектно. А так, як сина мала одного, то він став її світом чи навіть Всесвітом! Одного ранку за сніданком вона заговорила:
-Ну що там, сину, в тебе на любовному фронті? Чула, що захопився ти якоюсь молоденькою вчителькою. Це серйозно?
-Так, мамо. Я люблю Світлану і думаю одружуватись.
Мама нічого не відповіла на це, подивилась просто у вікно, кудись у далечінь. І криво усміхнулась. Василь зрозумів, що це нехороший знак.
-Вона чудова, мамо. Я познайомлю вас! Вона тобі точно сподобається.
-Василю, вона мені точно не сподобається. Моєю невісткою має стати Оленка, дочка нашого заввідділу Анатолія Олеговича. Ми вирішили вас посватати.
-Як це посватати? Що це за традиції сімнадцятого століття? Ніколи! Я ніколи не залишу свою Мавку!
Мавку таки Василь залишив. Через місяць після отої розмови його з батьками запросили на ювілей до Анатолія Олеговича, заввідділу хірургії районної лікарні. Там він познайомився з Оленкою. Мала вигляд моделі. Струнка, висока, вся у модному вбрання, життєрадісна, весела. Вона усіх заряджала своєю енергією. Легкий флірт, музика, танці, вино. Ще одна зустріч, а потім наступна. Так буває. Напевно, так буває.
-Мавко, Мавко, сонце ти моє рудоволосе, прости мене, пробач! Я одну люблю тебе!
Мавка таки не пробачила. А що тепер вже було пробачати? Оленка чекала дитину від Василя. Її Василя! Світлана написала заяву на звільнення і поїхала в далеке село до своєї цьоці, яка жила за купу кілометрів.
Там влаштувалась у сусідньому селі вчителювати. Село геть забите. У класах по сім учнів. Фахівців нема. Світлана Богданівна стала викладачем не тільки мови та літератури, але ще й історії та географії. Довгими вечорами їй довелось перечитувати стоси історичних книжок. Інколи сміялась, що мусить вчити історію сама, а потім переповідати дітям. Якби не те навчання, певно, поїхала б мозками. Вже Бог так дає, видно - підкидає людині якусь проблему, задачу чи нову перешкоду, щоб забути старе.
Але ні! Світлана нічого не забула! Темними ночами їй снився Василько. Її Лукаш! І темна чорна зрада! Та зрада темною потворою огортала її душу та серце, а потім сміялась так рвучко, так істерично, так важко! І тоді здавалось Світлані, що серце її таки вискочить з грудей. Вона тоді ловила його своїми маленькими ручками, а з очей капали сльози. Отак кап-кап на білий чистий папір, на подушку, на землю.
Роки спливали, а Світлана Богданівна залишалась одна. Завжди в роботі, в оточенні учнів, зошитів, журналів. Діти любили її. Скільки усього цікавого навчила їх Світлана Богданівна! У самої не було дітей, то всі чужі діти ставали їй рідними. Через кілька років директор маленької сільської школи пішов на пенсію. Світлані запропонували посаду директора – і вона погодилась.
Наша директорка - тепер так називали її в селі. Мавкою вже ніхто. Останній раз так ще в далекому минулому називав її Василько. Таки відлягло трохи від серця. Минають роки, біль потроху вщухає. Він вже не такий гострий. Він тупий. Він майже ніякий. До директорки сваталось кілька сільських парубків, але чомусь вже ніхто не припав їй до душі. Школу за час свого керівництва директорка відремонтувала. Класи стали світлими та чистими. На клумбах шкільного подвір’я цвіли барвисті айстри і знову нагадували, що за вікном блакитноокий вересень і він запрошує дітей до рідної школи.
Цього ранку директорка виглядала стурбованою. До її школи їхала інспекторська перевірка. Два тижні Світлана Богданівна готувалась - перевіряла усе сама, аби бути спокійною потім. Але нерви її таки потроху підбирали. Бо хто любить оці перевірки?
На роботу Світлана Богданівна прибігла заздалегідь, ще о восьмій ранку, а тепер сиділа у своєму кріслі та гортала ще деякі папери. Строгий чорний костюм, туфельки на каблучках, гарно вкладене волосся. З хвилини на хвилину тут мала бути перевірка. Світлана поглядала на двері, трохи заспокоюючи себе розкішним пейзажом у вікні. «І все-таки природа здатна лікувати людські душі»-подумала жінка. У той час в двері постукали.
-Прошу,-намагаючись триматись спокійною, запросила Світлана.
Двері відчинились. Світлана Богданівна дивилась і не вірила своїм очам. Вона не могла повірити в це. Вона знала точно, що ніколи в житті більше не зустрінеться з ним. Вона дала собі слово ніколи в житті не бачити його. А тут…Перед нею стояв Василь Сергійович, її Василько, її Лукаш. Вона стояла розгубленою посеред кабінету. Він дивився на неї і тільки мовив одне-однісіньке слово: «Мавка!"
Як виявилось, у Василя не склалось життя з Оленкою. Можливо, вона відчувала, що він все життя любив свою Мавку. Хтозна, але одного дня молода жінка покинула його. Просто сказала, що тепер зустріла любов усього свого життя. Дочку обіцяла через деякий час забрати, минуло років два – таки не забрала. Та й Василь, певно, ніколи б не міг віддати дитину. Софійка була тепер єдиною радістю у його самотньому житті. Інколи вона нагадувала йому Мавку-таке ж чудове волосся, розсипане по плечах. робило її незвичайною, казковою, чарівною дівчинкою.
-Мавко, прости. Я зробив помилку в житті, - просив Василь Світлану пробачення.
Мавка дивилась на нього своїми смарагдовими очима. У тих очах переплітались сум і надія, радість та любов, віра та спокій. Чомусь тепер ті очі стали надзвичайно мудрими, тихими та спокійними.
А через два роки полем між житами ішли Василь та Світлана. Софійка радісно бігла перед ними наввипередки з вітром. На руках у Василя сиділо мале рудоволосе диво, найменша Мавочка Катруся!
-Тепер у мене аж три Мавки-то я щасливий чоловік!-сміявся голосно Василь. Світлана глянула на нього смарагдовими очима і теж усміхнулася.


10.08.2017

-Зосю, чули сте, жи сі Леська – Параньчина внука видає?
-То та жи там сі десь вчить у великих університетах?
-Та кажуть, вже скінчила сі вчити. І знайшла там в тім університеті самого доцентого!
-О то хто таке каже? Паранька? Паранька, Мільцю, як ти наговорить , то ти волосі дибки стане!
Розказувала, що як ї виліз чиряк під самим оком, то у Львові ї лікували аж три професори. І все до неї звертались: «Прошу пані Парані, такого особливого чиряка ніхто не мав, як Ви! То на ньому можна цілу науку робити! Та то ще ми Вам маєм заплатити за той чиряк.» Не знаю, чи Парані що заплатили, але розказувала про то ще довго і нудно. Аж сі людям в селі вже вприкрило то слухати. А як розказувала, що три ксьондзи їй з її Микольцьом шлюб давали, то то була ціла історія! Всім шлюб дає їден ксьондз, але вони з Микольцьом такі вже святі були і так сі сподобали ксьондзу, що покликав з сусідніх сіл ще двох. А шлюб тривав аж штири години. Отаке!
-Та я то тиж чула по кілька раз. Знаю. Ну але з тим доцентим, то, певні, вже каже правду. Бо Леся – дійсно файна дівка. Трохи сі заходила, але, кажуть, що ті доценти всі сі женять геть старі. Ні одного молодого нема між ними. То вже внуків тре хрестити, а вони щойно до шлюбу йдуть. Та то всьо та наука. Хто засів за ту науку, то ніц перед собов не видит.
-А що ж то воно є той доцентий? Чим сі займає?
-Та чим сі займає? Вчит студентів десь в університетах. То таке, як прохвесор! Але, кажут, що ще вище за прохвесора! Отак!
-Ого! То навіть вище шось за прохвесора? Думала м же прохвесор – то вже найвище, що може бути. Йой, кажут, жи то такі мудрі люди, нам сі тра ще породити зо сто раз, жи би до того розуму дойти.
-Йой, як розуму нема-жи би сі двісті раз родив, то не буде.
-То кажете він старий? Скільки ж має літ? Бо Лесьці десь, певно, з двадцять п’єть буде. Та так - дівка на виданню. Ще яких два роки, і не буде за кого йти.
-Та, певні, жи старий. Виділи сте коли яку знимку в газеті тих професорів? Вони там всі такі сиві і бородаті, в капелюхах, з палицями. То, певні, і той такий приїде. Від Леськи, певні, сорок, років старший.
-Йой. Та то щось задуже. Де ж то сі хлопові в такому віці женити? То внуків тре ю женити. А вони сі самі женят.
-Що зробиш? Такий світ зара пішов. Старі женят сі на молодих, молоді на старих. Світ на місці єдному не стоїть. То не так, як ми ту з Вами. Дальше свого села і не виїжджели.
В суботу Леська - Параньчина внука мала приїхати з нареченим додому. То вже всьо село гуділо і ніяк сі не могли дочекати того доцентого. Одні казали, жи дуже багатий, такий багатий, що приїдуть на великій машині, і в автобусі їх ніхто не побачить. Другі розказували, що вже мав три жінки, а Леська буде четвертою. І так му сі та Леська сподобала, що кинув свою останню жінку і троє дітей. Інші осуджували вже Леську, як могла таке зробити. Отак нагло влізти в чужу сім’ю до того доцентого. Розбити сім’ю і спокійнісінько жити. І то сі дівка Бога не побояла!
Паранька разом з донькою і зятем ладували сі до зустрічі з тим доцентим. І мали всьо в носі. Люди потріпають язиками і перестануть, а їх дорога Лесуні скоро буде замужем.
В суботу, як мав приїхати навечір автобус, Зосі з Мількою через ціле село великими кроками йшли сі дивити на того доцентого. А як питали, куди йдуть, то всім відповідали, жи мають справу на цілий мільйон, аби сі не питали.
Як навернув автобус і запипчев, то вони дві аж поприсідали.
-Може, то сі, Мілько, трохи де скрити чи як? А то будут казати, жи ми дві цікаві Варвари. А кажут, жи цікавій Варварі ніс відірвали.
-Зосько, стійте вже і не базікайте. Ліпше сі дивіт вперед, а то перейде коло нас той доцентий, і навіть не будем знати, як то мудрі люди виглядают. Отак і проживемо з Вами до самої смерті так.
З автобуса все виходили люди. Бо в п’ятницю всі їхали додому. Войтиків Місько приїхав зі Львова, робив там на заводі. Ніс дві великі торби, то думали жи там шо накрав. Приїхав Наконечний Вітько. Вчив сі в інституті. То гнав голодний як вовк додому. Зоряна Мундикова йшла геть розфуфирина. Модна зачіска, золотий браслет, пальці всі в перстенях, джинсова сумка. Її називали-перша дівка зі Львова. Доцентого ніякого нігде не було видно.
Правда, з автобуса вийшов якийсь незнайомий хлопчина, подавав дівчині руку. Угу! То точно була Леська Параньчина. Вона! Зоська з Мількою добре сі приглядали і не могли ніц зрозуміти. Хлопець був вдягнений у джинси і чорну футболку, через плече закладена сумка, симпатичний і ще молодий!
-Ні! Точно не доцентий! А що я Вам казала? Послухайте тільки Параньку, – розвела руками Зося.
-А звідки знаєш, що то не доцентий?
-Та майте Бога в серці, Мільцю. Та хіба вони такі бувають?
Дві жінки великими кроками попростували додому геть розчаровані в тих всіх доцентих та прохвесорах.

26.07.2017

Літо тільки починалось. Зелень на городі і в саду була ще такою ніжно-салатовою. Легенько шелестів вітерець, і співали превесело пташки. Цю пору Ольга любила найбільше. Бо ще трішечки і в усіх університетах закінчиться навчання, настануть канікули. Приїдуть її Михайлик і Оленка. А вона дітьми тішиться-не натішиться. Сьогодні п’ятниця - ще трішечки і будуть вдома. Ольга наварила смачного борщу, накрутила голубців з молодої капусти і спекла духмяний пиріг. Присіла на кухні відпочити і пригадалось їй минуле.
Була ще молодою. Всю ніч Ользі снився сон: входить вона до церкви нареченою, стоїть між образами у білому довгому платті, починається гроза, гримить і блискає довкола неї. Грім гуркоче так, наче Земля має розколотись надвоє. Ольга у тому білому платті промокає до нитки, переляканими очима блукає по образах, все просить якої допомоги. А виходить уже з церкви в червоному платті, здивовано оглядаючи себе з усіх сторін. «Свят, свят, свят,»-перехрестилась жінка, прокинувшись зранку, опустила ноги з ліжка і тихенько почала молитись до Богородиці. Ще кілька хвилин отак посиділа, втупивши очі у вікно: «Не до добра той сон, не до добра». Дмитро сьогодні мав деякі справи у місті, а їй треба обійти господарку. Мовчки вдягалась, заплітала коси, але той сон не відступав від неї ні на крок, усе муляв їй серце. Може, би так і не перейнялась, але вже з півроку до неї доносились чутки, нібито її Дмитро впадає за Настею, молодою дівчиною, яка живе на краю села.
З Дмитром поженились давно, років з п'ятнадцять тому. Як він її любив, як любив! Певно, світ ще не бачив такої любові! На руках носив, жалів і все до себе пригортав. В багатьох на другий день після весілля вже закінчується то кохання. А у них ні. Певно, ще з рік Ольгу так носив на руках, що аж люди з них сміялись, а, може, швидше ті люди заздрили, бо у них такого в житті не було. Добре вони з Дмитром жили, але Господь діточок не посилав. А чоловік дуже хотів дітей. Завжди казав: «Ось народиться у нас, Ольго, син, то й будемо ми щасливими!» Роки минали один за одним, час спливав як ріка, а син усе не народжувався. Почалась сіра буденщина – і між ними уже була ціла відстань, відстань якої так просто не пройти, не подолати.
Десь півроку тому сусідка Параска прибігла до Ольги якась спантеличина, розчервоніла. Спочатку не знала, як то Ользі повісти, а потів таки відважилась: «Ольго, кажуть, твій Дмитро ходить до Насті Бабійової.» Ольга навіть не поворухнулась, завмерла на ходу і тихо запитала: «Хто каже?» «Та люди,» - відповіла сусідка і опустила голову. Не знала, що має казати далі, бо очікувала якої іншої реакції. А тут не зрозуміла, чи то Ольга не повірила, чи їй все одно. Сусідка зніяковіла, якось перекрутилась та й боязко попрямувала до дверей. Дмитра в хаті не було, Ольга тоді ходила як примара. Вешталась з одного кутка в другий, не знала, що має робити. Взяла дзеркало, довго вдивлялась у нього. Звідтам дивилась на неї жінка років тридцяти п’яти, все ще красива, з великими чорними очима, гарними бровами, русявим хвилястим волоссям, але разом з тим вся та краса була якоюсь сумною, вже не такою як колись. Та й хіба можна зрівнятись з двадцятирічною? Дмитро тоді повернувся додому, а вона так і не відважилась щось його питати. Може, боялась сполохати ото, що є. Подумала, що все в житті минає та й то мине.
Після сну ходила сама не своя. Робота їй не йшла до рук, валилось все з них. Чи то такими слабими стали ті руки? А ввечері повернувся Дмитро. Він вже давно здавався їй чужим, не рідним, не таким, як був колись. Сьогодні це відчуття було в сто раз сильнішим. Вона глянула на чоловіка. Чоловік зайшов у хату якось похмуро, мовчки сів за стіл, нічого довго не говорив. Ольга почала подавати вечерю.
-Я не голодний, Ольго. Сама повечеряй.
А через хвилю якось видушив із себе:
-Маю до тебе розмову.
Ользі перевернулось серце. Недарма снився їй той страшний сон, після якого ніяк не могла прийти до себе.
-То кажи. Що сталось?
-Ольго, вибач.
-Що ж тобі вибачати?
-Ти знаєш, як я хотів дітей. Але не судилось нам з тобою їх мати. Ольго, в мене буде дитина.
-Яка ще дитина?
-Я мушу розвестись з тобою. Настя Бабійова чекає від мене дитину.
Тоді Ольга не знала, що з нею робиться, вона мовчки опустилась на стілець. Губи їй пересохли, серце скажено забилось, вся зблідла як стіна, тільки спромоглась запитати:
-А я тепер що? Мені ж нема де йти.
Через два місяці по подвір’ю Дмитра Гайдука ходила молода господиня. Прала та вивішувала білизну. З Ольгою Дмитро розійшовся. Вона поселилась у старій хаті, що стояла на тому ж подвір’ю, тільки вище, ближче до поля та саду. Та де ж мала вертатись? Тато з мамою повмирали. У батьківській тісній хаті жила сестра з чоловіком та їх шестеро дітей. «Може, то тимчасово? А далі якось собі раду буду давати» - журилась Ольга. Що їй зоставалось робити?
Навесну у Дмитра таки народився син. Дмитро дуже радів сину, не спускав його з рук. Насті допомагав у всьому. І на руках носив, і забавляв, і колисав. Хлопченя геть чисто вдалось у нього. Інколи Дмитру здавалось, що навіть має його характер. Якось так вперто дивиться, а потім усміхається. Так гарно посміхається!
Ользі дивитись на то було гірко і прикро. Вона обжила стару хату. В тій хаті тепер було навіть досить затишно. Вела господарство, працювала в полі та якось собі потроху раду давала. Дмитра та його молодої жінки уникала.
Михайлик ріс спокійною та веселою дитиною. Дивина, але малого весь час тягнуло до Ольги. Отак собі бігає по подвір’ю, бігає, а потім раз – і забіжить до цьоці Ольги. Настя вже його і сварила, і пальчиком махала: «Не можна, Михайлику, туди ходити.» Але потім всі собі дали спокій, бо до того звикли. А Ольга прив’язалась до дитини. Та так прив’язалась, що як малого довго нема, то вже його виглядає. Напече пиріжечків – Михайлику, нарве яблучок – то найкраще для Михайлика, накрутить маківничків – теж дитині.
Як минуло Михайлику років чотири, то Настя знову завагітніла. Дмитро ходив гоноровим – є син, а тепер ще буде донька або другий син. Як вже живіт Насті добре округлився, на вигляд стала геть хворобливою. Чогось зжовкла, очі випуклі та завжди втомлена. Люди спочатку казали, що, певно, доньку чекає – то та всю красу в мами забрала. А потім вже якось з острахом на неї позирали. Настя всю вагітність слаба ходила. Нездужала молода жінка – сама не знала, чого.
-Ольго, Ольго, рятуй мене! – кричала Настя з самого ранку. В неї почались перейми. В хаті нікого не було, один Михайлик бавився якимись цяцьками. Дитина настрашилась, заплакала. Ольга почула крик, кинулась до Насті.
-Що Насте?
-Ольго, біжи до докторки, бо народжую. Дуже мені зле, геть зле, помираю…
Ольга бігла городами і не знала, що робиться. Прибігла до докторки вся засапана, розчервоніла:
-Швидше, швидше, пані докторко, там щось зле. Геть зле. Настя народжує.
Докторка спочатку хотіла пожартувати, мовляв, чи то Ользі тре, що так бігає. Якось навіть і смішно. Чоловік привів другу жінку, а та її рятує. Але подивилась на Ольгу і зрозуміла, що то не до жартів зараз. Тепер вже обидві бігли городами до хати.
Настя кричала на всю хату і все хапала Ольгу за руку:
-Ольго, прости, бо я грішна! Не мала я права такого робити! Тепер мене Бог карає. Я знаю. Ольго, прости!
Дмитро біг полем додому, бо послали за ним сусідського хлопчика. Ноги підкошувались, ледве добіг до обійстя. Прибіг - було вже по всьому. Ольга тримала на руках дитину – дівчинку. Дитинча голосило так, ніби знало, що залишилось сиріткою, і від того йому було гірко-гірко. Дмитро стояв розгубленим посеред хати і плакав. Отак залишилась Ольга з двома діточками. А що робити? Дітям треба мами. І стала мамою.
-Мамочко, ми приїхали. О як пахне борщ!-засміявся з дверей Михайло. Оленка підбігла до Ольги і пригорнулась до неї. Тільки перший рік вчилась в університеті, то дуже їй мами бракувало. В хату зайшов Дмитро:
-Як добре, що діточки приїхали. Ми з мамою вас зачекались.
В неділю після церкви Михайлик з Оленкою несли свічечку на цвинтар, бо тут була їх друга мама - мама Настя. Зелень літа шелестіла, дихала в унісон з легеньким вітерцем. Було світло і сонячно – початок літа ж.

25.07.2017

Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама як побачила його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і сказав: «Якось буде, синку! Не здавайся! Жити будемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя! Ти молодий. Все ще в твоєму житті попереду!»
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив! Як вийде в сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл. Так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Іван подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й нащо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити на неї та на дітей. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прийшла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись, невідомо. Але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
-Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
-Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
-Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, така і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками і від тої краси не відриватись.
-Ну що, Іваночко, як ти?-Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була така, як просто між знайомими чи що. А ще він вловлював її погляд, але той погляд не був погляд дівчини, що кохає, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі запхала в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від їх любові. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього селі. Іван то важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я. А як на сусідньому подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку. Сяде одиноко під сливою в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім сама плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на цілу вулицю. Потім стала просити:
-Сину, зупинись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
-Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам в житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було то гірко слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина вбирала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під старі липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими давніми та мудрими, що вона перед ними мало не кланялась. А пахнули як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гілячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
-Тут сестра Вам щось передала,-Устя показала на торбу, -візьміть. Я до родичів своїх іду, то й думаю, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. А в тих житах цвіли квіти: маки, волошки , ромашки. Іванко усміхався до сонця і все казав: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл вже був накритий. Наїдків-напитків, бо готувалась завжди до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя. Гарнесенька чорнява дівчинка! І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Проклята війна знищила все їх життя. Вони зістарілись. От і з сином таке сталось. Марина подивилась на Устю. Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини-та це ж Устя, Устя-чорнявенька дівчинка з сусіднього села!
-Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
-Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш! Так , Устю, вернувся! Краще б не було тої війни! Мир і спокій-то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, посміялись. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
На другий день Марина помітила, що син зранку встав, помився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього-який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина , звичайно, і не знала, що думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
Та з того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалася б в них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись!» Ті усміхнулись одне до одного. Втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла! Їй здавалось, що вона найщасливіша наречена в світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові! А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»


14.07.2017

Вірка і Леся зустрілись у місті отак неждано-негадано. Обидві переходили дорогу. Летіли назустріч одна одній. І якби одна другу не зачепила сумкою, то би так і перейшли мимо. А тепер обнімались на дорозі міцно і не могли оговтатись від тої несподіваної зустрічі:
-Вірко, подружко! Йой, скільки літ, скільки зим!
-Лесю, тішу сі, же м ти здибала! Бо ми сі всі розлетіли після тої науки та й по всьому!
-Йой , подружко, я так само радію, же м ти зустріла оту на дорозі! Як живеш? Як здоров’я, діти, чоловік?
-Та дякувати Богу! Маю двійко дітей. Доньку та сина. Син сі ще вчить, здобуває освіту. А донька…Та маю трохи з нею гризоту - трийці два, а все в дівках ходить. Як трийці мине, то попробуй потім пару знайди. А дівчина добра, спокійна. І освіту має, і роботяща. Та й з вигляду ніц ї не бракує! Та отак якось не везе в житті. А в тебе що? Розказуй!
- О, син в мене єдинак! І така сама гризота! Ніяк сі не ожени! Трийці шість літ, а все холостякує. Доки буде ходив? Не знаю, певно, єдин Бог знає! Бо як му сороківка стукне, тоді сі з ким ожени? Тоді ані молоду брати, ані стару. Бо молода вже і не захоче за нього йти. Вже сі і сварю з ним. Ніц то не помагає. Каже, дівчат нема! Йой, Боже! І де ті дівки ходять? А так само хлопець порядний і освіту має, і працює. Та й красень він у мене! Правда, Лесю, мав колись дівчину. Та молодий ще був, вчився якраз в інституті. І тут привів мені додому її. Каже: «Женитись буду!» А воно таке молоде, зелене. Як кажуть, молоко на губах не обсохло. І якесь, мені здалось, з бідацької родини. Бо мешти мало такі повикручувані і сукня якась лиха на ній. То я глянула на ту дівку і кажу: «Нема чого тобі тут, дівче, ходити. Петру ще вчитись треба та й тобі теж. А вони, бач, що надумали! Женитись! І щоб я тебе більше в своїй хаті не бачила!» А дівка, видно, гонорова була. Бо відшила мого Петра і все. Сказала як відрізала: «Не хоче твоя мама мене за невістку і не треба! Напрошуватись не буду!» Тоді ще довго мій син нудив світом. Все звинувачував мене у всьому. Казав, якби не я, то би сі був тоді оженив і був би щасливий. А я собі думала: «Ну хіба світ клином на тій дівці зійшовся? Молодий-знайде!» Тепер сі каю! Може, то доля була? А я відігнала.
-Та не журися, Вірко. Якось Бог дасть. Всі ми робимо помилки. А хлопові все сі легше оженити, аніж дівці заміж вийти,-спробувала заспокоїти подруга.
З тими словами Вірці в голову прийшла геніальна думка:
-Слухай, Лесуню, а що якби ми своїх дітей посватали? В тебе донька файна і з родини доброї. Син мій теж хлопець ого-го! Та давай , попробуємо. Як сі схочуть, то добре. А ні-то ні.
Леся стояла, відкривши рота і не знала, що має казати. Отаке неждане щастя привалило і йшло їй до самих рук. Але то було тільки пів справи!
Жінки домовились. Все! Через тиждень у Лесинім селі мав бути празник. Вірка прийшла додому і сповістила, що її подруга запросила усіх на празник до себе: «Отак сказала, що хоче нас усіх в себе видіти і крапка!» Петро пробував щось огризатись, мовляв, він тих людей не знає, то чого йому там іти. Але маму не перепреш. Як сі вчепить, то годі їй що казати. Про сватання рішила ніц не говорити, бо знала його натуру. Міг сі вперти рогом.
На саме Вознесіння сім’я Вірки йшла сі празникувати. А як вже доходили до Лесиної хати, Вірка пожартувала до сина: «Ну там , Петре, і дівка ладна є! Може, за жінку візьмеш?» Тільки тепер до Петра дійшло, що то мама йому просто організувала сватання. Весь аж почервонів: «То такий, мамо, Ваш празник?» Але що вже було робити? Зайшли на подвір’я. На подвір’ї стояла велика камениця, видно було, що господарі тут файні. Все опорядковане: гарна огорожа, великий сад. Вірка сама до себе аж усміхнулась : «Тільки б усе вийшло!»
Загавкав пес. Зустрічати гостей вибігла русява дівчина. Хотіла щось до них промовити - а на півслові оніміла. Петро дивився на дівчину і не вірив своїм очам – перед ним стояла його Уляна!


8.07.2017

Галька поверталася з роботи вся на нервах. Ех , життя хоч в прірву! Чоловіка на роботі скоротили, їй виплачують ту нещасну мінімалку. Тих грошей як кіт наплакав, а дітей двоє. Треба вбрати, взути, їсти щось дати. А тут нема звідки. По дорозі глянула у поштовий ящик і побачила великий кольоровий конверт! Отакої! Щоб то могло бути і звідки? Галька кинулась швидко відривати краєчок того конверта, розгорнула великого кольорового аркуша і мало не присіла! На неї дивились великі букви, які складались у «ВИ ВИГРАЛИ 100 000!» «Нічого собі», -подумала Галька-«Ото щастя привалило! Отак неждано, негадано!» Поки зайшла до хати, то склала собі цілий список покупок. Уявила себе панею у шубі з дітьми, ладно вбраними, у церкві! А , може, ще й машина вийде! Все-таки сто тисяч-то гроші великі! Просто величезні! Ото будуть їй заздрити сусіди, коліжанки і всі навколо! Помруть від заздрощів, як дізнаються , що Галька тепер багачка! Багачка на цілу околицю! Ті сто тисяч крутились їй в голові, перед очима, всюди! Голова йшла обертом. Галька усміхалась сама до себе і гладила того конверта.
Галька вже настроїлась на ті сто тисяч таки серйозно, але раптом побачила дрібненьким шрифтом чорним по білому ще якусь писанину. Що ж то може таке бути? Пригледілась добре. Аж тепер побачила, що там була умова, яку Галька мала виконати, аби отримати тих сто тисяч! Гальці треба було придбати амулет «Всевидяще око»! То Око мало врятувати Гальку від різних негараздів, захистити від заздрісників, всякого поробітку, відігнати зло від хати і ще багато чого зробити, аби Гальчина доля таки змінилась в ліпшу сторону. А для того треба було лише купити чистий конверт, у нього покласти тисячу гривен і відіслати за даною адресою. В Гальки тисячі не було. А де було взяти? Кинулась до сусідки. Та здивованими очима глянула на неї: «Галько, ти що здуріла чи що? Звідки я ти візьму такі гроші? Мому Василькові треба яку сорочину купити, бо геть чисто подер. Носить лахміття. Та й Іринці здалаби сі яка обновка. Ні, Галько, хочиш сі гнівай, а хоч ні, але грошей ти не позичу!».
Гальці ніц сі не лишило робити, як продати свої коштовності. Мала кілька перстеників, кульчики, один кулон у вигляді серця і золотий ланцюжок. Чула, що є такий ломбард, до якого можна занести ті коштовності і дістати за них гроші. Рано-раненько Галька їхала до міста, аби обміняти свої коштовності на гроші. В ломбарді Галька ще раз жалісним поглядом попрощалась зі своїми коштовностями. Йой, бо таки були їй дорогими. Ото чоловік подарував, а кульчики сестра з чоловіком на тридцятиліття спрезентувала. Але що було робити? Сто тисяч-то не жарти. Як їх буде Галька мати, то такого собі накупить, що ого-го!
В ломбарді дали за ті всі вироби, як на Гальчин розсуд, то копійки. Отак люди купують то золото, лежить воно в них у вузликах, а як хочеш продати, то такі копійки дають – аж смішно! Галька заліпила тисячку в конверт і відіслала.
Тепер чекала з дня на день, що їй пришлють амулет і тих сто тисяч. Амулет Гальці прислали. З медальйону якогось невизначеного кольору на Гальку дивилось всевидяще око. На роботі на Гальку косились співробітники, дивились на медальйон, в якому Галька прийшла замість золотого ланцюжка. Галька ходила запишена і всім розказувала, що той медальйон приносить щастя.
Сто тисяч так і не прийшло, зато разом з медальйоном в кольоровому конверті була ще одна умова, яку Галька мусила виконати, хоч-не-хоч! Тепер вона мусила ще раз вислати тисячку і отримати книжку відомого мага, який писав про дорогу до щастя. В книжці можна було знайти відповіді на всі питання, але що цікаво, там мало бути якесь особисте послання для Гальки!
Галька знову кинулась шукати гроші. Побігла до сестри. Сестра сказала, що грошей не має, але навіть як би мала, то на всякі глупі книжки б і не дала. Галька згадала, що можна ще в банку взяти позику. Знову поїхала до міста. В банку мусила придумати якусь причину для позики грошей. Там її фотографували з всіх сторін, давали заповнювати купу паперів, дзвонили до Гальчиної найліпшої коліжанки, чи та ручається за неї. Нарешті кредит Галька дістала.
Знову заліпила гроші у чистий конверт і відіслала. Тепер точно знала-разом з книгою відомого мага «Дорога до щастя» прийде сто тисяч! Ото і буде її щастя. Галька рахувала дні. Минув тиждень. Минуло два. Аж в п’ятницю Галька отримала книжку відомого мага. Книжка прийшла-але без грошей. Зато в листі було завдання для Гальки. Аби жінка зажила щасливо, то книжку тре було положити в морозилку. На ранок після того, як сторінки промерзнуть, на чистій сторінці вкінці книжки мало бути особливе послання для неї. Гальчин чоловік покрутив біля скроні, як побачив, що вона кладе книгу у морозилку. Галька відмахнулась від нього.
Зранку кинулась до холодильника. Чиста сторінка так і залишилась чистою. З обкладинки на Гальку дивився весь замерзлий маг з величезною шевелюрою і вказував кудись рукою, певно, показував дорогу до щастя.

5.07.17

Марійка якраз видоїла корову і виходила зі стайні. Свіже молоко пахло дитинством, хоч було то дитинство у неї ой яке нелегке. Загавкав пес, по вулиці йшла поштарка, тримаючи у руках листа.
-Слава Ісусу Христу, Марійцю. Маєте листа. – Марійка поспіхом глянула на конверт. Лист був від сусідки з рідного села. Сусідка деколи писала Марійці про різні новини в селі. Хто сі з ким оженив, хто приїжджав на празник, а хто Богу душу віддав. Від тих новин ставало Марійці якось і солодко, і щемно на душі. В селі вона не була вже купу літ. Останній раз на похороні батька. Від того часу її там не видів ніхто. Та й чого було їхати ? До кого?
-Марійко, йди до крамниці, принеси хліба. І щоб одна нога там, а друга звідтам, -перед Марійкою стояла мачуха, владна жінка років тридцяти п’яти. Висока, чорнява, гарна на вроду, але що з того? Марійка боялась її до трему в душі.
-Добре, мамо, зараз принесу.
Мачуха при слові «мамо» скривилась як середа на п’ятницю: «Ну яка ж я мама тій клятій дівці? Ой, доле-доле, ще на ту дівку роби! Де воно сі взяло на мою голову?»
До крамниці дівча побігло разом із сусідськими дітьми. Сонце ніжило дитячі голівки, було весело і радісно на душі, коли дівча виривалось з хати. Хліб був таким свіжим, сонячним, круглим! І таким духмяним! Як вона любила отой свіжий хліб! Пам’ятає, як ще була живою її матуся. Вона часто пекла домашній хліб. Отак в кошичках заставить цілу піч, а потім витягає по одному! А він пахне на цілу хату! Тоді різала скибку Марійці і промовляла: «Їж, моя донечко! Щоб завжди був у твоїй хаті хліб! Хліб-усьому голова!» І ніжно гладила її русі коси.
Марійка не зчулася як прийшла додому. Разом з іншими дітлахами йти було ой як весело! А по дорозі всі смакували свіжий хліб!
-Ну давай той хліб, бо тре скоро до вечері сідати, а тебе не дочекаєш сі! – мачуха дивилась на Марійку злим колючим поглядом.
Марійка поспіхом дістала з сумки хліб. Боже мій, хліб був облуплений з усіх боків! Дівча по дорозі їло так смачно ту золоту шкуринку, що тепер від хліба залишилась тільки м’якушка.
-Ах, ти клята дівко, ти заразо! –кричала мачуха, - то що я маю тепер на вечерю дати? Що буде їсти мій Івасик? Ой, хлопчику, пропадемо ми з тою голодранкою!
Мачуха кинулась бити Марійку по руках. Кричала так на цілу хату, що Марійка не знала, що з нею робиться, і куди має втікати.
-Зараз же мені йди до крамниці і заміняй той хліб на другий. І щоб одна нога там, а інша звідтам!
Марійка вибігла з хати. Розгублена, зі страху не знала, в який бік має бігти. До крамниці вертатись? Без грошей? Як? Їй було соромно. Що вона там скаже цьоці, яка продає хліб? Скаже, що з’їла хліб по дорозі додому, а тепер прийшла за іншим?
Того вечора вона так і не повернулась до хати. Довго блукала полями, ходила до річки. Плакала і усе згадувала рідну маму.
-Де моя дочка? Що сі стало, що дитини нема в хаті? Ти вигнала мою дитину? -кричав до жінки Григорій. Він не стримався, накинувся на Параску з кулаками і того вечора таки відлупцював її. Вже далеко за північ батько знайшов сонну дитину на сіні, заплакану і нещасну з м’якушкою хліба в руках.
З того часу відносини між мачухою та пасербицею стали ще гіршими. Мачуха люто ненавиділа Марійку, хоч тепер руку піднімати на неї боялась, а Марійка терпіти не могла мачухи.
У вісімнадцять вийшла заміж і поїхала з села. Все погане старалась витерти з пам’яті, забути, а воно якось все одно каменюкою лежало на серці.
Марійка читала листа. У листі сусідка писала, що мачуха стала геть немічною. Син Іван п’є безпробудно. Всю пенсію забирає, що деколи стара їсти не має що. Хата стоїть холодна і пуста.
-Їдемо,-тихо мовила Марійка до чоловіка.
Мачуха довго вдивлялась майже незрячими очима, коли Марійка з чоловіком ступила до батьківської хати. Нарешті упізнала пасербицю.
-Марійцю, то ти? –стара плакала гірко-гірко.-Прости мене, моя дитино, бо не знала м, що м робила. Бог мене скарав за тебе сином-пияком, голодом і холодом.
-Мамо, поїхали жити до мене.- Марійка на стіл поклала свіжий круглий хліб.

30.06.17

У подружжя Паранчуків не було дітей. Вже з сімнадцять добрих літ минуло з того часу, як поженилися Оксана та Юрко, а Бог дітей не давав. Яких тілько докторів об’їздили, а ті лиш руками розводили: і нібито все добре, і Юрко здоровий хлоп, і Оксана – здорова жінка, а дітей нема. Від докторів Оксана кинулась ходити по знахарках. Ті варили якесь зілля, замовляли його, настоювали по два-три тижні, але то нич не помагало. Потім пішла по ворожках. Ворожка – то ворожка. Кидала на карти, чорнющими очиськами дивилась у них:
-Ой, жіночко! Що я можу Вам повісти? Вам пороблено, ще й як пороблено! А поробила якась чорна жінка. Ану пригадуйте собі, хто є до Вас найближчою? То якась сусідка або коліжанка.
Оксана не напружуючи пам'ять, пригадувала , певно, зо сім своїх чорнявих коліжанок, бо завжди мала їх багато. Але так і не могла зрозуміти, хто з них бажав би їй зла. А ворожка далі продовжувала:
-А ще у Вас в городі є закопаний під грушкою жмут волосся і суха жаба. То треба то викопати і спалити. Як викопайте і спалите, то, може, що з того вийде.
Навесну Юрко перекопав весь город, але таки нічого там не знайшов. Хоч орати вже не тра було.
Давно Оксана помітила, як чоловік з заздрістю дивиться на чоловіків, коли ті бавляться з дітьми. Он сусід свому малому змія летючого змайстрував і ганяють обидва. А Оксанин родич з малою ступив до хати, так Юрко дитини з рук не спускав. І агукав, і тішився, і белькотів до неї. Побачила Оксана – змахнула з очей сльозу. Хоч не хоч - сльози самі на очі навертаються.
А ще Оксана молилася. І свічки у церкві за здоров’я ставила. А як дивилась на ікону Благовіщення, то все їй здавалось, що то до неї той святий Гавриїл сходить і сповіщає чудову новину. Але чи то віра її була заслабкою, чи, може, Бог посилав таке випробування, не знала.
Було то десь під зиму. Вже бралися трохи приморозки. Оксана з Юрком обійщли господарку. Стара Маринка, Оксанина мати, сиділа під п’єцом та й гріла плечі. От би внуків поняньчити, а Бог не дає. Отак вона зі своїм Матвієм і не стали дідом та бабою. Прикро, а що поробиш?
Може, й правду кажуть люди, що хто бузьків зобидить, то дітей у тій господі вже не буде. Не принесуть. Бо птаха то Божа. Не можна її зобижати. А вони колись з чоловіком ой як зобидили тих птахів.
Ще Оксанка була малою. Прилетіли навесну бузьки та облюбували їх хату, та так, що на даху стали вити собі гніздо. Так завзято, так весело, що мала б душа радіти. А вони обоє налякались, що обгадять птахи все подвір’я. Ще й студня відкрита. Як ту воду потім пити? Виліз Матвій по драбині на дах та й скинув пташине гніздо. Ще довго кружляли бузьки над хатою, а потім зобидились і полетіли. Так більше і не прилітали. Дітей у тій хаті більше не було. Не народжувались, бо бузьки їх не носили.
-Мамо, чи можна тих птахів якось перепросити?-Оксана стояла задумана і все дивилась в височінь.
-Не знаю, дочко, не знаю. Гріх ми маємо з татом великий за бузьків. Може, якось і можна. Але як?
До весни Юрко змайстрував аж три круги під лелечі гнізда. Один заклав на стовп, другий на дах, а третій на ясена. Отак вони чекали повернення бузьків. Оксана виглядала їх кожен день з такою надією, з такою мольбою, що аж серце стискалось від жалю.
Недарма кажуть, що віра та надія творять дива. Таки то диво сталося. До давно забутого обійстя навесну прилетіли бузьки. І почали вити гніздо на старому ясені! А незабаром з’явились малі. Яким чудовим було дійство, коли старі бузьки вчили літати малих! Як усі раділи!
Дива та й годі! Певно, таки простив Господь гріх старого Матвія та його Маринки, бо до наступної весни у хаті стояла колиска, а з неї голос подавав малий Матвійко!
Бузьки літали навколо хати. Оксана усміхалась до синочка та до бузьків:

-Бузько, бузько, бузько пан!
Дай ми гроші на кафтан!
А я гроші загубив і кафтана
Не купив!

А вкінці промовляла:
-То Божа птаха, сину!


26.06.2017

Коли Миколу мертвого привезли з поля на возі додому, Ганна не знала, що сі з нею робить. Голова сі крутила, серце нило, в очах помутніло і вона впала без свідомості на долівку. Баба-знахарка її довго приводила до тями, а коли привела, то першою думкою Ганни було: «Боже, Боже, що ж я буду без нього робити? Як жити буду? Четверо дрібоньких діточок, таких як горошок, ще й п’яте в животі. Та хто ж тим дітям їсти дасть? Тата вже не мають.»
Ганна була дівкою ладною на ціле село. Чорнява, коси як два праники, очі сірі, величезні. Втопитись можна було в тих очах! А усмішка яка ! Отак і втопився в її очах Микола-хлопець з сусіднього села. Як раз побачив, так і старостів заслав. А парубок він був теж на ціле село. Височезний, чуб русявий, а жартувати як умів! Дівки вмирали зі сміху, коли розповідав свої веселі оповідки. Не одна хотіла за нього заміж, а він полюбив Ганну. З першого погляду полюбив. Вона відповіла тим самим. Як вичікувала його в той день, коли свати мали прийти! І у вікно заглядала, і на подвір’я виходила, і Богу молилась, аби, не дай Бог, не передумав. А коли побачила, що йдуть, то з радості аж підскакувала, бо так їй хотілось зі своїм Миколою жити!
Відгуляли весілля, і поїхала на сусіднє село за невістку. Микола чоловік добрий, спокійний, роботящий. І діточки у них файні та здорові народжувались. Ганна до роботи як вогонь. Батьки ними натішитись не могли. Все як у людей, не гірше. Як кажуть, тільки живи, поживай та добра наживай! Та недовго було того добра. Отак зненацька помер на полі тридцятирічний хлоп. Люди перешіптувались між собою : «Серце слабе, певно, було, не витримало.» Але Ганна того вже не чула.
Поховали Миколу. А дітям раду якось давати треба. То ж вдова закотила рукави і до роботи. Бо хто замість неї робити буде? Свекор зі свекрухою вже старі, на старість самі вже хочуть якої допомоги. Чекають, аби їм хто подав миску зупи. Старші діти на бік поженились, то нема кому більше помогти. Один син ще, правда, при війську, а вернеться додому аж навесну.
Того Ганна боялась найбільше. Бо як вернеться Михайло, то не знати, як воно буде. І чи зможе вона лишитись тут? А як ожениться і свою жінку приведе до хати? Хлоп молодий-без пари не буде! І де ж то сі їй вступити? Додому теж нема де йти. Там ще дві сестри молодші. Ой, Боже, Боже! Чи ж думала, що така біда сі з нею стане?
Під весну народила дівчинку, сірооку, біляву, на Миколу схожу. Роботи додалося, ще й дитину треба бавити. Правда, воно спокійне. Лежить , мугикає та й усе стелю розглядає. А як хто заговорить з дитям, то усміхається.
Весна вже пахла бузком на цілу вулицю. Все буяло і квітло так, що аж дух запирало. Діти бігали по подвір’ю, бавились лапанки. Аж хтось з дітей закричав : «Мамо, мамо, наш тато йде!» Ганна кинулась до воріт, подивилась на вулицю. Йой, чи то сі їй здає чи направду? Перехрестилась раз, другий і аж тепер побачила, що то йшов Михайло. Високий, стрункий, русявий, чуб догори. Ну чистий тобі Микола! Ганні серце забилось швидко-швидко. Зайшов на подвір’я:
-Слава Ісусу Христу!
-Тату, тату!-кинулись усі четверо дітей до нього.
Михайло обійняв дітей і став витягати з клунка гостинці:
-Ось для вас! Я ж знав, що ви чекаєте мене, мої маленькі.
Діти заплескали в долоні і ще дужче стали обнімати Михайла. Маленька Ольга несміло запитала:
-А ти будеш з нами бавитись хованки?
-Аякже, я того й прийшов! – засміявся хлопець.
Минув рік.
-Ганно, а давай одружимось!-ніяковіючи, мовив Михайло.
Ганна здивовано глянула на нього:
-Як?
-Я тебе люблю. Та й чи може тато покинути своїх діточок?
Бузок пахнув на ціле подвір’я. Діти бігали і галасували так, що все ходило ходором. Від їх сміху ставала ще радіснішою весна!

19.06.2017

ПАКУНОК
Останнім часом кожної ночі Стефці снився один і той самий сон. Над її подвір’ям, над високими ясенами у сизих хмарах кружляє білий літак. Отак кружляє, кружляє з гуркотом. А потім з літака падає великий пакунок. Ну, коли сон приснився раз, то вона якось не надала тому значення, а коли вже другий і третій, то подумала: «Хм, що ж то за сон такий? Може, направду який пакунок на моє подвір’я впаде?»
Розказала сусідці, а та тільки посміялась над нею:
-Ой, Стефуню, та ціле життя при тих совітах ми прожили в бідності. За копійки в колгоспі працювали, ти ще трохи собі що шиттям підробила, а я на тій фермі гарувала як проклята. Як розпався радянський союз, то думали, що стане якось легше. А тепер в тих дев’яностих, то така бідося всюди, жи страшне. Моя донька має четверо дітей, на роботі виплачувати перестали, то не може кінці з кінцями звести. Добре, що ми в полі зі своїм старим орем, сієм, то так і живем.
-Та так, повернулись старі часи. В магазині полиці пусті, а навіть як привезуть що, то в хаті гривні нема. Свою внуку відіслала недавно за хлібом, бо мали привезти. А вона по дорозі ту гривню загубила. Одну-єдину, що була в хаті. Так ми і без хліба лишились. Чи думали ми, що ще такі часи прийдуть? Але добре, що є ще хоч трохи тої господарки. Курка, гуска ходять по подвір’ю, то може ще якось протягнемо. Але і ту птицю треба чимось годувати.
В неділю пополудню Стефка обійшла всю господарку та й вже збиралась йти трохи відпочити, аж тут почула , як на місток повернула якась легкова машина, засигналила і зупинилась. З машини вийшов мужчина, отакий собі старший пан у сірому костюмі.
-Слава Ісусу Христу, то Ви пані Стефа?
-Так.
-А чи має пані Стефа яку родину в Америці?
-Маю. Братову в Канаді. Брат давно помер, а братова десь є, але ми сі давно не переписували, бо навіть не маю її адреси. Певно, вже з п'ятнадцять років.
-Ну то приймайте гостю з Канади!
Пані Дарця вийшла з машини неквапливо. Але ж яка вона була гарна! В білому костюмі, в чорних окулярах, біле волосся виблискувало золотом на сонці, сумочка через плече. Стефка подивилась на себе і на неї. Вони були однолітками, але пані Дарця виглядала ще як дівка.
-Боже, Дарцю! Де ж ти тут сі взяла? Люди добрі! Яка дорога гостя! Та чим я маю таку гостю приймати?
-Стефцю, я хотіла дуже побувати в тій хаті, звідки походив мій Славко. Прожили ми душа в душу ціле життя. То як тепер випала така нагода, я скористалась з неї. Вийшло так, що гостюю у своїх родичів недалеко від Львова. Не відчепила ся від них –везіть мене до Славкової хати! Пам’ятала м тільки назву села і що має сестру Стефу. То ми так їхали і вздовж дороги зупинялись, все питали, як трафити до того обійстя. Нічого не знала м, може вже і тої хати нема. Люди добрі, то він вродився і виріс тут?
-Так, так, Дарцю. Шкода, що так швидко помер бідака, ще не старий був. Міг би пожити. Ви там в таких добрах живете.
Дві жінки розплакались, обійнялись, потім посідали у хаті та й довго собі розмовляли. Бо було чим поділитись. Життя пройшло, колись всі були молоді, то не могли так просто подорожувати. А тепер можна, а вже старість на порозі. Отак воно буває!
Смішно, але через місяць до брами Стефки приїхало авто і з нього винесли величезний пакунок! То була посилка з Канади! Отакі вони бувають чудеса! Сон був віщим!

17.06.2017

Славка ішла в поле сапати буряки, аж раптом почула, як хтось плаче. Плач було чути з подвір’я панотця. А плакала…пані їмость. «Йой, Боже,-подумала Славка,-що ж там таке сі стало? Треба зайти запитати. Може, пані їмость потребує якої допомоги?»
-Слава Ісусу Христу, пані їмосте, що сі стало? Чого так гірко плачете? Не дай Боже, дитина захворіла чи з панотцем що? Чи з Вами? Я перепрошую, може, лізу не в свої справи, але…
Пані їмость підняла очі. Їй стало трохи ніяково, що почули, як вона плаче. Вже рік минув, як приїхали вони з отцем в оце село на парафію. Глухе село, до якого з обласного центру їхати і їхати. В селі ні школи, ні сільради, ані лікарні. Люди майже всі тут працюють у полі. Отакі прості сільські люди. А вона, вона ніяк не може звикнути тут. Ніколи в житті не могла подумати, що життя закине її в село.
Ліля від народження жила у великому місті. Там закінчила університет. Там минуло її дитинство та юність. Там зустріла вона Тараса, голубоокого юнака, який любив її всім своїм серцем. Не розлучались вони ні на секунду! Завжди були разом. Друзі називали їх нерозлийводою, а потім вже і сім’єю! Розмовляти вони могли годинами. Їм ніколи не було скучно. Все життя її було заповнене Тарасом. Ну так підійшли одне одному. Вона вже у думках, у своїх дівочих мріях майже збудувала з Тарасом сім’ю, аж раптом…одного разу він прийшов до неї весь якийсь чужий. То вже був не її Тарас, голубоокий хлопець з чарівною усмішкою і гарним почуттям гумору. Говорили, був якийсь неуважний, інколи перепитував її про щось двічі. Вона не могла зрозуміти, що коїться, але боялась запитати. А він, здається, боявся їй про щось розповісти. Так тягнулося, певно, з тиждень. Ліля відчувала щось недобре, щось підказувало її серце. І Тарас все-таки зізнався, що покохав іншу.
-Лілю, я не знаю, як так вийшло. Ми п’ять років були разом. Я був впевнений у своїх почуттях. Я кохав тебе, але, вибач, я покохав іншу. Ще раз вибач мені.
Для Лілі тоді вмерло усе. Чорні тіні поселились у її серці, душі і душили, душили так, аж ставало геть зле і вона валилася з ніг. Вже й не пам’ятає добре, як пережила це все.
А весною родичі познайомили її з Андрієм. Андрій вчився у духовній семінарії. Гарний, спокійний, вихований, толерантний. А ще він був чесним. Коли запропонував Лілі вийти заміж, вона погодилась. На Тараса уже перестала чекати. Знала точно, що назад дороги нема. Перед висвяченням Андрія відгуляли весілля. У місті парафію знайти було неможливо. Андрія направили у село. І він дуже швидко погодився. Знав завжди, що хороший пастир потрібен усюди. Люди любили свого панотця. Він вмів завжди вислухати людину та розрадити у горі.
Імость не могла признатись Славці, чого вона плаче.
-Ну, добре, пані їмосте. Не плачте. Дивіться, як гарно сонечко світить! Не варто плакати, за плачем не помічаєш добра! Піду я сапати буряки.
Їмость дивилась їй вслід і думала: «Боже, ну що я могла розповісти тій жінці? Чи вона може зрозуміти мене? Вона все життя прожила тут, у свому рідному селі. Нігде не виїжджала, не треба було звикати до чужих людей. Любить землю. Певно, ще й має чоловіка і п’ятеро дітей, як майже всі селянки.»
Славка ішла полем і думала: «Боже, та чого ж вона така молода, здорова, красива плаче? Вона ж така пані, люди їй в ноги кланяються. Чоловік, дитина. Та то я маю плакати. Батьки повмирали давно. Заміж не вийшла, дітей не маю. Вже й старість прийшла. А ложку води подати нікому. Але жити треба! Раз бог дає життя, то треба жити! І дякувати Богу за все.»
До обіду повернувся панотець. Їмость розказала, що до них приходила пані Славка.
Панотець вислухав, задумався і мовив:
-Знаю паню Славу, гарна парафіянка. А самотня, не має ні дітей, ні чоловіка. Треба було б, може, чим помогти.
Їмость прислухалась і тільки тепер зауважила, що Андрій цікавиться парафіянами, знає майже усе про кожного, живе церквою та життям села. І раптом подивилась на нього зовсім іншими очима. До неї по травичці бігла донечка. Тільки тепер вона зрозуміла, що насправді щаслива!
Поле зеленіло веселими бурячками, вітерець дихав на диво легко. То ж як гарно! Бог посилав знову людям усю цю красу! Пані Слава ішла полем і усміхалась до неба.

14.06.2017

-Чули сте , Марисю, жи Ромко Горовський женить сі з Галею Панчуковою?-запитала стара Ковалиха.
-О, таки хлопа охомутала. Хора дівка, а щесті мала!-аж викрикнула Мариська.
-А що ї є? Як хора?
-Та кажуть, що їздила до Львова на якісь там апарати. І знаєте, що ї там повіли?
-Що?
-Та що має два серця! А як з двома серцями жити? Як дітей родити?
-Йой. Боженьку, ото сі хлоп намучить, як сі оженить! Та може би сте пішли до його батьків, та й то розказали. Бо потім буде вже пізно…Ви там з його мамою трохи колєгуєте.
На другий день Мариська швидким ходом ішла до Горовських. Зайшла до хати, привіталась:
-Слава Йсу!
-Слава навіки! Заходьте, Марисю, до нас. Присідайте.-Стара Горовська втішилась, що подруга зайшла до неї. Трохи посидять, погомонять собі.
-Як ся маєте? Що у вас нового?
-Та ніби все добре. От наш Ромко надумав женитись. Та то добре, бо вже хлоп в літах. Двадцять дев’ять-то вже трохи є. Та хай сі женить. Бо як кажуть, до двадцяти хлоп сам ся женить, до тридцяти -люди, а після тридцяти і сам дідько не оженить.
-Та так, женячка то є файне діло. Але, Касю, маю Вам щось повісти. Кажуть, що та Галя Панчукова є хора.
-Як хора?
-Та їздила десь до Львова на якусь перевірку, то сказали доктори, що має два серця. А що з двома серцями? Як то жити? Як діточок родити?
Касі аж язик втягнуло…Не могла і слова вимовити. То як? Її дорогий Ромчик, її люба дитина сі оженить з тою дівкою? І буде мучитись все життя? І як то хлопові далі жити? А ще вмре, не дай Боже, жінка! А як сі лишить з малими діточками?
Цілий тиждень у хаті Горовських були гранди. Мама плакала, тато не знав навіть, що казати. Не вірив, що такі чудеса бувають. Ромко захищав Галю:
-Та ви що подуріли чи що? Та що та Мариська таке розказує? Та які два серця?
До Галі хтось доніс, що в неділю свати не прийдуть, батьки заборонили Ромкові брати її за жінку, бо має два серця. Галя за тиждень виплакала всі очі. Тепер вже хапалась то за лівий бік, то за правий. І сама вже не знала , що робиться. Батьки Галині переживали. Мама плакала. Все село гуділо.
Прийшла свята неділя. Після церкви люди сиділи коло дому на лавках та й правили теревені. Хто був в церкві і в чому вбраний. Скілько хто поклав на тацу. Та й про Ромка так само говорили. Цікаво, чим то сі все скінчить?
Мариська з старою Ковалихою сиділи на лавці та й грілись на сонечку. День був чудовий. Сонце світило так гарно. Справжня свята неділя! Але геть всі очікували, що то з того всього буде? Була вже друга година пополудню, вже і корови вигнали пасти, а до Панчуків свати все не йшли. Люди перешіптувались, хитали головами, що, певно, все-таки батьки відмовили Ромка від тої женячки.
Та Ромко всім роти постуляв, як з’явився на дорозі , вбраний у вишиванку, гарно зачесаний, усміхнений, закоханий. Свати спішили в кінець села до Панчукової Галі. Галя вже не витримала, вийшла до воріт і як побачила сватів, то аж заплакала від радощів. Її коханий таки не відмовився від неї. Ромко пригорнув дівчину до себе:
-Галюню, одне серце - добре , а два краще, бо будеш мене любити удвічі сильніше!


12.06.2017

Гей, забава, забава аж до рання
Гей, забава, забава цілу ніч!
Ти гуляла, гуляла аж до рання,
Ти гуляла. гуляла цілу ніч…
На подвір’ї в Іщуків грали троїсті музики. Віддавали заміж свою єдину дочку Ольгу. А тішилися всі, як тішилися! Є чим тішитись. Хлопець жениться з Олькою – перший на селі! Високий, статний , заможний, освічений ще й багатий! Не одне дівоче серденько за ним мліло, а вибрав він Оленьку. І тішився нею, і пригортав, і цілував. Батьки бачили, що діти щасливі та й самі до себе посміхались. Хто не хоче щастя своїм дітям? А музики вигравали вже на ціле село! Як вдарив бубон – то аж дух перехоплювало!
Влодко збирався до Василя за першого дружбу. Костюм на ньому чорний, мешти новісінькі, сорочка білосніжна. Старший дружба має виглядати на всі сто, аби за ним дружки заглядали. Якраз готував конверта з грошима, як на подвір’ї загавкав пес. Виглянув у вікно, приїхала цьотка Галя зі Львова, далека родичка, яка не була у них вже купу років. Влодкова мама і цьоця Галя були сестрами в третьому коліні. Чом би вона раптом вирішила приїхати? Цьоця привіталась. Усі перецілувались між собою. Дві сестри довго обнімались. Ще з дитинства Галя і Любка дружили. А потім життя якось розвело їх. Одна в селі, друга в місті…Тепер Галя приїхала просто усіх побачити, бо дуже давно не була у рідному селі!
Цьоцю відразу запросили до столу. Як кажуть, чим хата багата, тим і рада. Тай почалась розмова…Про се, про те. Про здоров’я, як завжди, про родичів усіх…
-А я бачу, у селі сьогодні весілля! То в кого така радість?
-Та то Олька Іщукова заміж виходить…-відповіла Любка. І тут з з Галею щось сталось, спочатку ніхто не зрозумів що.
-Як Олька Іщукова? Та Олька Іщукова здибається з моїм сином вже цілий рік.
Всі повідкривали роти, ніхто нічого не зрозумів…
-Та ще того тижня була у нас в хаті, - цьоця Галя шукала валідол, потім накрапала корвалол…
-Боже, як буде переживати таку зраду її син? Він так її любив, оту дівку, оту Ольку…Що ж тепер? Як йому про то сказати?
Всі далі дивились на Галю…Потім Влодків тато якось так кинув знехотя:
-Заспокійся , Галю, та видно така доля…
Влодко пішов на весілля. Вирішив Василю нічого не говорити. Ну як він скаже. Що Василева кохана Олька зраджувала йому?
Ксьондз давав шлюб, довго тягнулась проповідь. Влодко переминався з ноги на ногу…Вже притомився корону тримати над головою Василя…Ну, нарешті шлюб закінчився, рушили до господи, гостей запросили до столу…На подвір’ї далі вигравали музики, ішли гості, вітали молодих. Весілля було в розпалі. Всі собі вже трохи випили…
Влодко теж собі випив, розчервонівся…І все йому сиділа ота думка в голові, як то так Олька мала ще одного кавалєра? І як зустрічалась одночасно з двома? Не витримав:
-Василю, а йдем перекурим…Щось маю тобі повісти.
-Та давай,- молодий був щасливим, кохана Олюня стала його дружиною.
Вже за хатою на перекурі Влодко обережно так до Василя мовив:
-Василю, приїхала моя якась там далека цьотка зі Львова…і знаєш, що вона каже?
-Що?
-Каже, що твоя Олька у Львові зустрічалась цілий рік з її сином Андрієм.
-Не може того бути…-ледве вимовив Василь.
Він мусив відразу вияснити все. Нервово скурив папіроса, кинув цюк до землі і кинувся до Ольги. Стримував себе з усіх сил, аби не наробити лиха.
-То кажуть люди, ти мене дурила! Кажуть, що з мала ще одного кавалєра у Львові! І як то ти зробила такий вибір? Я багатший за нього чи гарніший ? Ольго, не мовчи…
Ольга не знала, що сі робить…Почала плакати, розмазала по обличчю туш:
-Васильку, та що ти таке кажеш…Кому ти віриш? Та я одного тебе в житті любила…а більше нікого…
Василь настояв на тому, щоб піти вияснити все до Влодкової цьоці зараз і негайно…
Йой, люди, молодий біг наперед, молода з плачем за ним. Влодко вже й був нерадий, що ото все розказав…
Всі троє залетіли до Влодкової хати.
-Слава Йсу… а де тут пані Галя? Бо я до неї.- Василь кинувся на кухню.
Пані Галя сиділа вже трохи спокійніша та й щось собі говорили з Любкою.
-Пані Галю, то кажете, що моя жінка з Вашим сином сі здибали?-Василь весь аж тремтів зі злості…
Молода стояла за Василем і плакала…
Галя подивилась на молоду…Раз-другий…І здивовано відповіла:
-Ні, то не вона…Та Оля така біленька, з великими блакитними очима…І нижча. Нижча ростом.
Всі знову відкрили роти. Нічого не могли відповісти. Аж тут крикнув Влодко:
-Люди, та то інша Оля Іщукова, та що жиє на краю села. Бо в селі ми всі її кличемо Оля Панькова, а направду вона сі пише Іщук…
Йой, всі полегшено зітхнули…Тільки молода нервово перебирала подол кружевної сукні…і не могла стриматись від плачу…
На подвір’ї далі вигравали музики. Гості танцювали польку…

Ого! Гані тішилась сьогодні як ніколи! Бо справила собі новий зимовий плащ! Отак! Темно-зелений з файним таким коміром. Мріяла про такий плащ давним-давно. Як дівкою була, то не могла такого купити. А тут з Іваном бичка вигодували, продали, а з тих грошей для неї купили обновку! Цілий день тішилась і крутилась перед дзеркалом! А файна яка! Ото на Різдво піде до церкви-така гарна, як павичка! Задоволено посміхалась до тої жіночки , що у дзеркалі, а та у відповідь їй!
Ішло Різдво. Іван тепер кожен вечір ходив на репетиції, бо мав роль жидівки .Любив ті аматорства ще з дитинства, а як Різдво було в дорозі, то вже ніхто його і не зупиняв. Гнав до клубу, як той вар’ят. Як було за парубкування, то так і тепер залишилось. Перше щось Гані пробувала боротись, казати, що він уже не парубок. Але потім побачила, що Івана вже ніяк не переконаєш. Що людина любить – не треба боронити!
Ще трохи! І Різдво вже на порозі! То такий звичай у селі: після того, як родини повечеряють, то потім по хатах ходить отой вертеп, який ще так цікаво називають-перебиранці, отакої!
Красувались усюди ялинки. Горіли свічки, і вже перша зіронька вийшла на небо, щоб сповістити про те, що народився Христос!
Гані подавала вечерю. Стіл заповнили враз і голубці, і пампухи, і пироги! Які ж ті хвилини радісні! І всюди лунає «Нова радість стала…» Отак з кожної хати! Діти бігали по хаті, лягали на солому. Сипали на солому копійки - аби гроші в хаті водились, а ще мекали, кукурікали, квокали, аби водилась в господарці і худобина, і птиця. Як же весело було!
Іван збирався до клубу. Бо звідтам мав виходити вертеп. Треба було перебратись на жидівку. О! Намалював собі губи, причепив замість волосся клоччя. Хустину зверху…О яка ж гарна з нього жидівка! Що би то ще на себе вдягнути, аби був чисто подібний? Чогось таки не вистачало! «О, Ганин плащ!,» -прошмигнула думка в голові…Тут між собою почали боротись дві сили. Одна говорила: «Хлопе, та який плащ? Він же новісінький! Та жінка приб’є тебе»! А друга все-таки спокушала його: «Та ніц тому плащу не станеться! Ну походиш вечір! Страшне діло! Прийдеш-повісиш на місце! Гані і не запідозрить.» Сім’я повечеряла, жінка прибирала на кухні. Іван тихенько глипнув оком туди- швиденько натягнув на себе плащ тай за двері!
Таки тепер він був справжнісінькою жидівкою . Вимахував торбиною! Ото буде весело! Правда погода була трохи не такою, як би хотілось. Замість бажаного морозу та снігу стояли всюди якісь баюри і тільки зверху трохи їх приморозило…
Михайла цілий день болів зуб. І то так болів, що аж серце заходилось! А то ще й переддень Різдва. На сусідньому селі доктора нема. Тай перед святом геть чисто зле, як що заболить. Мучився цілий день. І якісь трави варив, і стогнав…Зуб нагнав так, що аж на ціле лице. Тепер швидким ходом ішов до баби Марисі. Терпів, терпів, і вирішив іти. Вона цілителька-трохи знається на усіляких хворобах. Може, хоч як його порятує? Може, яку мазь чи настій з трав дасть, аби та зубна біль вщухла. Хоч на Різдво, щоб так не мучився….
-О, пане Михайле! Та де так ідете? Де таким швидким кроком спішите? Чи не хочете з жидівкою трохи поговорити тай повеселитись?-жидівка скакала навколо Михайла, реготала та й сповіщала, що свята не за горами. То де ж можна таким похмурим ходити?
-Відійди від мене, маро! Бо такий їм злий як чорт! Зуб ми болить так, що конаю!
Жидівка не переставала довкола крутитись та розмахувати торбиною.
-А то все від того, що пан Михайло такі скупі! Ні гроша не хоче подати бідній жидівці! Та то не можна бути таким. Від того і болячки всілякі.
Михайлові очі скипіли злістю:
-Іване, відійди від мене, придурку, дай пройти…
-Та де ти тут бачиш Івана? Якого Івана? Та то Сара, а жінку зобижати не можна!
Михайло не стримався…бухнув жидівку в груди…Йой! Бідна жидівка полетіла просто у величезну чорну баюру. Йой, Боже!!!
Зранку на Різдво плащ висів випраний. Певно, буде висіти так всі три дні свят. Бо де ж висохне так скоро? До церкви не було в чому йти. Колядувати теж…Гані виглянула у вікно – падав лапатий сніг…

-Дитино, рятуйся як можеш…Рятуйся, бо ті совіти тебе не попустять…Боже, Боже, чи думала я , що такого дочекаюсь, що моя дитина не буде мати місця у рідній хаті, на рідній землі?- голосила Гані на цілу хату.
Батько опустив голову низько, задумався. Сльоза стиснула йому горло. Слова вимовити не міг…Хата засумувала. Чорні закутки думали про своє…Славко вийшов у сад, пішов у город жменьку землі набрати. Невідомо, як воно складеться. І чи побачить він ще ту рідну хату, батька та матір? Не знав…
Вернувся до хати…Треба попрощатись із Стефою…То прощання йому видавалось найтяжчим. Ступив до кімнати, Стефця вже не спала. Русокоса дівчинка дивилась на нього тужливим поглядом. Далі не стрималась. Заплакала…
-Братику мій, Славко...
-Сестричко!
Сестричка була його улюбленицею. Як то говорять, найменше-найсолодше. Сьома дитина у сім’ї…А так прив’язалось до нього. Славко куди не йшов, всюди за собою сестричку брав. До лісу - Стефця з ним, у поле- і воно, мале, біжить своїми маленькими ноженятами, на фестини-дівчинка з ним. Чекала його завжди, виглядала у віконечко. І як тільки він з’являвся у вулиці, стрибала у хаті:
-А наш Славко йде! Іде!!!
Тепер Славко поїде світ за очі. І як буде жити вона без братика? Обняла його міцно-міцно…
-Славцю, я тебе вже ніколи не побачу…Ніколи не побачу…Рідненький мій братику, не йди…
-Стефцю, не плач….Та чого ж не побачиш? Та що ж ти таке собі надумала? Вік-ой, який довгий, а Земля-кругла! Ану посміхнися! Посміхнися, сонечко моє ясне!
Був 1979 рік. Стефа сходила по трапу літака. Серце її билося, немов пташка у клітці. Хвилювалась шалено. Боженьку, як вона далеко від дому! За морями, океанами! Як залишилося далеко її село…А ще боялась, що не здибаються …Не впізнаються…Боже, як то багато води сплило, а років-років скільки минуло! Вже і вона стала бабусею…Сивина вже у косах.
Серце тенькнуло в грудях аж ніби вивернулось. Статний пан у чорному пальто та в капелюсі махав їй рукою! Боже, та то наш Славко! Кинулася до нього, він назустріч!
-Сестричко моя, я тебе відразу впізнав! Яка ж ти схожа на маму! Бачиш - ми зустрілися! Я ж казав, що так воно і буде! А ти не вірила! Вік-ой, який довгий! А Земля-кругла!
Брат з сестрою обнялись і заплакали. Далека Канада була свідком їх довгожданої зустрічі.

-Ой, не піду я , дитино, більше надвір не піду….
-Та чого, бабо, не підете? Весна надворі…Скоро потепліє. І що Ви таке говорите?
- Та я того року ще слабша…А під будинком і сісти нема де. Всьо мури тай мури. Як би я була в селі, то там би взяла собі стільчик тай би сиділа на нім…Там на подвір’ї сонце світить, а цвіту, цвіту довкола навесну…І сусіди всі – свої люди…
Отак сумувала моя баба за селом! Як сумувала!
Був сам Передвеликдень. І ми з бабцею фарбували крашанки. По всій кухні розкладені бляшанки. І фарба червона, зелена, жовта, синя…Вже і всі руки у тій фарбі…Як її потім відмити? З бабою писати писанки – то у нас така традиція ще з Цикова, ще з дитинства. Вона навчила мене цьому. Капав віск, горіла свічка, перо дряпало яйце…За вікном все ще була прохолодна весна. Але майже усе вже довкола пахло Великодними святами. Як я любила ті часи! А потім ці мальовані яєчка у цибулиння. Нетерпілось їх швидше дістати. Так і крутилась навколо баняка і очі горіли: ну що там у нас вийшло? І виходили отакі мережані дива: квіточки, гілочки, рисочки, хрестики, зірочки.
Під церквою заглядала у кошики інших…От у цьотки Юстини ті писанки такі завжди чудові. Вміє вона гарно виводити ті узори…Такі вони вже у неї хитромудрі, такі красиві! Священик ішов по колу, кропив великодні кошики. І люди стояли такі всі врочисті та красиві, в передчутті Божого воскресіння! Христос воскрес!
То було у Цикові. А тут ми робимо крашанки! Якось швидше виходить…
Під церквою маленьке дівча все хапало ту крашанку з мого кошика. Певно, сподобалась. Така червоненька, така жива! Мама насварила дівчинку, а я, доросла тітка, якось не подумала, що треба було ту крашанку дитині подарувати! Чи то сама ще себе почувала дитиною? Христос воскрес!
Через три тижні хоронили ми нашу бабцю…Певно, якось вона відчула, що весна ця у неї вже остання…І останній Великдень…І останні крашанки зі мною…Я раз у раз запитувала у травня, як він міг забрати у мене мою бабцю? Як? І не знаходила відповіді. Усе цвіло, буяло, сонце заглядало у вікна…Та вже нічого не могло мене розвеселити. Наші крашанки нагадували мені все: кожну хвилиночку мого дитинства, бабину усмішку, смачні паски, село і зелень літа. А ще мені згадувалась ота дитина, що хапала ту крашанку, бабину крашанку, бо така вона їй була гарна!

- Мамо, мамо! Наш Микола вулицею йде! Тату, Микола з фронту вернувсі! - Стефка кричала на ціле подвір’я аж було чути по всіх сусідах.
Пес загавкав, замахав хвостом, а потім аж підспівував. Кури закудкудакали, а когут так голосно запіяв, ніби і він знав про те, що Микола з війни прийшов!
Микола ступив на поріг стомленим. Обнімав рідних йому людей. Мама впала йому на груди і плакала від радості. Радість розпирала їй груди, якими вона викормила-випестила аж сімох дітей. Посеред хати стояли усі і не вірили, що Бог послав їм таку радість – повернув Миколу живим-здоровим! Прибігла сестра Ольга:
- Микольцю наш рідний! Йой як ми тебе чекали-виглядали! Як добре, що ти живий-здоровий! Мама всі очі виплакала і видивилась! Та треба якось Касі передати, що ти вже є. Бо як йно приходить додому, то за тебе питає. Наша Касі має мале, ще з не видів!
Зготували обід і сіли до столу. Мама з татом не могли на сина надивитись. І все йому накладали на тарілку більше страви, бо став високим та худим…
Микола понад усе любив поле! Робота в полі приносила йому неабияке задоволення. Ще малим і бульбу садив, і буряки копав, і жито жав…Поле було йому рідним. А ще у полі можна було високо задирати голову і дивитись в небо! В небо – до самого Бога! І здавалось йому тоді, що ото блакитне небо та золоте поле і є раєм! І треба то небо і поле берегти, шанувати, бо Бог посилає людям таку красу…А не вміє людина того цінити. Не хоче. І нащо ж та війна? Чи не можуть ті люди в мирі жити? Чи не можуть поле обробляти, дітей ростити?
- Мамо, а підемо після обіду в поле! Підемо всі! Як я сумував за нашим полем. Воно мені снилося там…Снилося таким живим і гарним, то зеленим, то жовтим, а інколи чорним – зораним!
- Підемо, синку! Діти, збирайтесь усі в поле!
Сім’я ішла польовими стежками і милувалась полем. Зелене жито хвилювалось не менше за усю родину. Микола гладив його руками. Вдихав запах рідної йому землі…
- Мамо, тату! Подивіться, наш Славко йде! – кричала Стефка вже тепер на ціле поле.
Другий син вернувся з фронту і йшов полем до них. Два сини – в один день прийшли додому! Поле захвилювалось ще більше! Мама зводила руки до неба! Господи милосердний, чи буває ще більше щастя у житті?

-Йой, здуріла дівка! Заміж вона не піде! Та другі летять заміж, а то вперлось і сидить! Та ти що собі думаєш? Та у мене вас три дівки і ще два хлопи. То що я буду з вами робити?
-Мамо. Та той Іван шістнадцять літ старший, тай не люблю його я. Не хочу!
-О, ти ще захочеш, захочеш, та не буде вже того Івана! З Франції хлоп приїхав. Копійку заробив, а воно не піде! Та ти дивись на неї.
-Мамо!
Не мамай мені! От Ольгу м припхала. Вийшла за вдівця з двома дітьми, але жиє. І любить його, і свою дитинку вже має! В неділю прийде Іван, то мусиш вести себе, як має себе вести порядна дівка і не заперечуй мені!
Сніг падав великими лапатими шматками, осідав на деревах…Поле забіліло, усе в снігових кучугурах…То можна було у ньому очима скупатися. Але ж краса яка! Усе навколо стояло зачароване у тій сільській розпашілій зимі. Мілька зранку встала, протерла очі…Краще б той ранок не наступав, бо прийде сьогодні Іван разом з чоловіком сестри, колєгують вони. І, певно, будуть домовлятись з батьками про оте її заміжжя…Дев’ятнадцять років – то немало, але і не так багато, щоб так випихати її з дому. Мілька-не красуня, але і непогана: не крива, не сліпа…Білява дівчина з сірими очима, з лагідною вдачею. Інколи трохи з впертим характером. Але бачить, що тепер мами не перепре.
-Йой, Мілько, ідуть полем! Ідуть! Так що, дівко, готуйся до весілля!
В Мільки забилось серце швидко-швидко. Треба тікати, тікати на другі двері з хати. Кинулась до дверей. Мама за нею. Брат Микола за мамою. На сінях мама зашпортались і впали. Менші діти, що сиділи біля печі в плач. Микола підняв маму з долівки…Нога пухла на очах. А два Івани вже у дверях.
- Слава Ісусу Христу! Йой, а що тут у Вас?
- Слава на віки. Та от мама впали тай ногу собі вивернули. То тепер тре якого доктора…
Через пару тижнів мама вже ліпше ходили по хаті, хоч і трохи шкутильгали. Мілька тихенько сиділа у куточку і …вишивала собі рушничок на весілля.
Через рік у сусідньому селі ходила Мілька по подвір’ю з круглим животиком, бо чекала дитинки… Іван працював теслею. Мама тішилась, що лишились тільки дві дівки, а не три. І всі були повністю щасливими!