Шастає, як вітер,
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
Ягоди він бачив на гіллі, -
Де линів великих
Спозарана смикав,
Де клювали окуні малі.
Знають також друзі
На якому лузі
Шелестить некошена трава, -
Де в стоячих водах
Свіжість прохолоди
У ріці замуленій бува.
Сонцем обігрітий,
Ціле літо Вітя
Не сидить безклопітно без справ, -
Козачок бідовий
І пасе корову,
І серпом вправлятися почав.
Помічник бабусин
Яблук їй натрусить
І суниць із лісу принесе, -
Хлопчака походи
Зупинити годі,
Раз немає втоми на усе...
22.05.26

 із ранку визирнеш надвір
 шахед затійливо тусує
 а інтернет попсує всує
 іще якийсь вже майже мир
 колони із афін пальмір
 палестри пейслі та пачулі
 туристів зазивають чуйно
 і розливають їм altbier
 мені неясно взагалі
 у цій серпанковій імлі
 передчуття чи післямислі
 чим напуваться в царстві сліз
 цицьки повій з чого обвислі
 напряжні речі темні злі
 

Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!

Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Якби ж не так далеко!

А каркають потужно,
Мов на якусь біду!
Я зачиню кватирку-
Ну їх у ...!

З дитинства був прихильником
Я розумних рішень!
Мене ж навчала мати:
- Синку, будь мудрішим!

У сьогодні про тишу прошу -
Знак згори мені–чапля північна,
Світ давно у знемозі двобічній,
Двері в пекло відкриті дощу.

Заплети довгі коси весні!
Вже закінчене справжнє минуле,
Деградує лискуче поснуле,
Кришталеві вокзали пусті.

У затоках з морської води,
Де приховане часом байдуже,
На причал чергової біди
Знов запрошені лагідні душі,

Ті, що прагнуть збагнути життя
Там, де бавиться світлим і Божим
У державних клубках перехожих
Зло солодке в міцних укриттях…

В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …

Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
Молодий Apollinaire

Теж і заспаний і дикий -
Все занурене в Roquefort* -
У глибинах чути крики -
Будить день церковний хор.

Боком він проходить в двері,
Як палаюча сосна,
Як похапливі пленери,
Як новина рятівна…

Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.

Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Прикидаючись невинною дівкою.

Та всі люди є організми білкові,
Що існують завдяки дифузії,
І всі є рівними, хоч в Москві, хоч у Львові,
А все інше – то є ілюзії.

Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.

Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі новій, святу мейнстріму в собі,
Погляду досить у мул для товщини альманаху,
Духу кордонів краси серця життя жадоби .

Шеляг один, може два, може надірвану гривню
Кинь на суворий граніт, наче в слизьку путасу*
Сяйвом своїм запали шлях доленосний і дивний
Всім ротоногим земним в межах швидкого часу…

Іван Хемніцер (1745-1784)

Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.

І от, не пасти задніх щоб,
він на європи замахнувся,
щоб син його, здоровий лоб,
наук важливих там набувся.
Та син дурнішим повернувся:

у думці маючи глибокі міркування
про в іноземщині отримане завдання
знайти начало всіх начал,
він йшов-хитавсь, здавався навіть трішки п’яним,
а йшов, між тим, шляхом доволі вітчизняним;
тож впав у яму цей гевал.

Татусь, що тьопав за бовваном,
по мотузо́к побіг, забувши свій артрит,
щоб цю премудрість з ями витягти на світ.

Між тим кебетливий хлопчина,
у ямі сидячи, гадав:
«Яка тому була причина,
що знагла в яму я попав?

Від землетрусу це падіння,
чи буйствує земне тяжіння?
Зумовлене небесним блиском,
чи, може, атмосферним тиском?..»

Тут батько з тросом причвалав:
«Тримайся, – каже, – за мотузку,
я підтягну тебе до спуску».

«Стривай тягнути, – заявля йому студент, –
мені важливий філософський елемент:
ідѐя в мотузку́ яка?»

Татусь пояснює: «Ідея тут така:
щоб з ями вилізти – тримайся мотузка́».
Та вчений засобом погребав:
«Для цього – снасть би іншу треба!
А тут – метафізична пустка!
Бо ж мотузо́к – проста́ моту́зка!..»

«Шукати зараз більш вигадливий припас –
пробач, це часу марнування;
зате моту́зка – зразу вирішить питання...»
«А що таке, до речі, час?»

«А час, затям, – це річ остання,
яку із дурнем витрачати я готов.
Сиди й чекай тепер, коли прийду я знов».

(2026)

 усі збираються за стіл
 від діда і до каті
 щоби поїсти на обід
 сякої благодаті
 дід переважно мовчазний
 триндіти не привиклий
 тут батько по 50 розлив
 бере із нього приклад
 спокійно пораються все
 бабуся і матуся
 дзвінкі тарелі хтось несе
 а я не надивлюся
 на сад травневий і святий
 на марево між яблунь
 усі збираються за стіл
 живі правдиві явні
 джмеля політ іще дзумить
 а хмари геть неспішні
 і в цім пастиші (мож і ні)
 сяйлива ніжність вища
 

Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...

Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
про село і про маму, й про зорі.

Ми із ним – ніби браття по крові.
«Нумо, – каже, – цей безмір чикрижмо! –
Ось закінчим війну по Покрові –
буде дітям на льолю чи крижмо.

Ти із серця журу тільки вирви,
до побіди* хай ждуть поки дати...
Я – у розвідку, он за ті вирви,
а ти пост не посмій покидати...»

З млою разом і болісті спали,
була втіха й розрада у тому.
Побратими заморені спали,
тамувавши хто біль, хто – утому.

Аж тут вибух! Як ціпом – у тім’я...
Скрикнув друг десь у нетрях полину...
Він загинув... Та певен у тім я,
що для мсти я й до чорта полину.

* побіда – перемога

10.07.22

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

1

Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Та правду не знайде у кволих ногах.

Мабуть,те що лишиться після окопів,
У день Перемоги за яром глибоким
Продасть за пів шекеля пан Кривобокий,
Якого не вабить місцева рілля.
Він марить Оманом, де обрій високий,
Красуні в нікабах, палкі,чорноокі,
Ріали, біткоїни шляхом широким,
І в білих наметах отруйна змія…

Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
18.05.26

Тремтить на взгір’ї сти́ха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Можливо, ниньки з’явиться уже...»

Давно в саду одквітнула калина,
відзеленіли луки і лани.
А мати жде ріднесенького сина.
А мати жде синочка із війни.
Стоїть сама, мов явір на узгірку,
в очах печаль і хлібчик у коші...
Журба у серці випалила дірку,
сочиться туга слі́зьми із душі...

15.10.22

 не мав ні статків ні хатів
 не мав і звиклої автівки
 хтось оббирав мене до нитки
 всіляк однак і я хотів
 у цій намарній боротьбі
 де нас оточують примари
 іще якийсь вампір кумарить
 жадає крови та ганьби
 усе шукати позитив
 не продаватися нікому
 устояти на місці свому
 позбавленому перспектив
 

І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Панночці тій чарівній.
Краще було б промовчати,
Глибоко роблячи вдих,
Щоб пародисту не дати
Тему для жартів нових...
17.05.26

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

 було нам добре під зірками
 були ідеї під парами
 і вистачало мелодрами
 реально
 весна тендітна пелюстками
 кохав і я тебе оксано
 ми бавились в аероплана
 часами
 емоції налинуть раптом
 і мій натив і твій атрактор
 а в інтернеті голограми
 без тями
 розклад цей тривіальний явно
 валет червовий потім дама
 хрестова
 і шукати марно
 моралі
 

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
зір перетворюють в стилет,

що легко ріже гнійники
дурного смутку у неволі,
коли відчайне губить долі,
з під ніг прибравши рушники!?

скажи! – де б ти не пропадав
у небі з місяця заплатка -
лише як дозвіл тихо плакать,
щоб навіть ті хто не віддав

своє приховане життя
(таємний кокон інтроверта)
не залишалися без світла
і без Wi-Fi (ю) покриття…

По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Дрімає шум, -
І безліч дум
Наводить сум
Мені на ум.
Одна із них,
Що звук затих
Між стін оцих
Міцних, старих,
Як вже не раз
Отак він гас,
Спинивши час
На сон для нас...
16.05.26

 її знайшли
 всього опісля
 повішаною
 десь на вишні
 недалік
 чому на вишні
 ми не зрозуміли
 я вішався би сам
 на яблуні якби
 для кого всі слова
 лиш літери
 різницю
 тут не поЯсниш
 і не пояснИш
 на яблуні мене
 повішайте
 не вишні
 я вишні
 не люблю
 й вишнівку
 також
 ні
 

Снопи вже зв’язані, вже Дао
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..

Хто ж знає де блукає Дзен!?
Хто скаже, що цікавить пресу?-
Коли між хвилями прогресу
В падучій б’ється Карфаген…

Щоб не стояти на колінах,
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
А ще тихцем завжди і всюди
Земля до мене промовля:
Коли мене звільняти будеш
Від орд безчесного кремля?
Бо, тільки стихне січ кривава
І вовчі зграї утечуть, -
Я заквітую так яскраво,
Як ще ніде ніхто, мабуть.
15.05.26

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Четвертий закон Менделя
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.

Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
І це зробило мій день!

Та що я,
Показавши, ху із ху на Банковій-
Зробило це день всьому світові,
І щоб все нарешті скінчилося
Так хотілося б цього літа!

 мені би невагомого чогось
 як флейти сякухаті
 померти на цій кухні
 на цій хаті
 оскільки більш
 нічого не зійшлось
 закинути ще
 у пакет сміттєвий
 невідповідність
 і нерелевантність
 жодних рим
 не треба
 пафосу від’ємна вартість
 без потреби
 нехай би хтось промовив
 не подяки
 легкої подорожі побажав би
 хай би
 ось
 

Алебастровий дзбан над безоднею лине
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?

В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадків святої забутої Трої,
Де згоріла дощенту сила тевкрів напевно.

Журавель журавлеві на колодязі кпину-
Ще та й ще! - на життя крові свіжої просить,
І гасають вовки по степу без зупину,
Де червона калина у лузі голосить…

Безжурний світ
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
Донині у світлиці
І все - як жив,
Що їв та пив,
Мені щоночі сниться.
З дитинства я
Люблю поля
За урожайність вічну, -
Люблю ліси
За голоси
Веселі і трагічні.
Мене любов
Вернула знов
У батьківську хатину,
Де тішать зір
Мій до цих пір
У рушниках світлини.
Матусин жаль
Проліг у даль
І тягнеться крізь роки
За мною скрізь,
Аби лиш біс
Не завдавав мороки.
14.05.26

Квітка вишні крізь промінчик,
Dream by day*, де сяє драхма,
Ялівець, комар ,камінчик,
У кущах ожини -Яхве -

Сподіваюсь то не Сирин*
У обряді піднебесся -
Архетипи зрозумілі
Лише там, де крига скресне!

Там, де дивне справжнє ліпше
Стане зрештою учора,
Наче збурена Cамсара*
У полоні фа мажору,

В сяйві днини крізь завісу*,
Що розірвана на двоє,
Де людина глиновмісна
Перетворена на зброю…

Забери-но від мене байдужості сіль-
Розсипати позаду, чи сіяти поруч -
Ось росте конюшина під ноги праворуч
І горобчик ховається ранком у хміль ,
Щоби легше було витягати зі скронь
Думку довгу марку у зростаючій болі ,
Наче казку для тих, що шукають в стодолі
Ворогів і ведуть перехресний вогонь
Серед цифри сухої, у стані чужих
Аутистів, знайшовших себе у TikTok(у)
В конюшині праворуч, не далі півкроку.
Де твій син? - Нерухомо в могилі лежить!

Пом’яни нашу землю у царині сну -
Їй хотілось дітей і розумних і щирих,
Ніби тих, що під склом ідеальним курсивом
Вже в реєстрі у списках на довгу війну.

Що лишається далі, коли ми помрем -
Тим за склом, за півкроку, в ранковому полі ? -
Звичка знову шукати свободи і волі
Із палаючим серця холодним вогнем…

Сповита тишею імла
Село зусюди облягла
І стишилися вулиці, й двори,
І звично місяць виглянув згори
На опустілий швидко шлях,
Що пилом давнішнім пропах,
А зараз в теплій куряві принишк,
Бо, певно, сон усім приносить зиск...
12.05.26

Я так хочу з тобою зустрітись,
Я так хочу тебе обійняти!
Та у тебе маленькі діти,
Й тобі потрібно їх вкласти спати.

А вранці ти їх везеш до школи,
І забираєш їх по обіді,
Ми ж не стрінемось так ніколи,
Ну хіба що на тому світі...

Бо в суботу ти робиш роботи,
Що не встигла на тижні зробити,
А усе, що не вийшло в суботу-
То в неділю слід закінчити.

І отак дні та тижні минають,
Нелегка ж бо жіноча доля.
А навіщо ж тоді співає
Соловейко в нічних тополях?

А навіщо цвітуть каштани,
І навіщо так пахнуть квіти?
...Тобі завтра вставати рано,
Бо у тебе маленькі діти...

 мою печаль художник
 намалював як міг
 він не ван гог на бога
 але ж і я не з тих
 від мойого порога
 пустир відомий всім
 а хто хотів ван гога
 згубилися між цін
 о що нам є до них
 масних
 але художник
 намалював як міг
 очиці ночі
 чорні
 повітряна тривога
 повітряна тривога
 

Ані синиці,ні тим паче журавля
Так і не вдалось мені спіймати.
Може, тому,, що все звелося до життя,
Аби йому якесь облаштування дати.
Щасливі ті, хто не картав себе,
Кому життя саме під ноги слалось,
Кому немов в дитинство вороття,
Мені ж у прикрих роздумах дісталось.
Щасливі ті, хто перед сном моливсь,
Як завчену без роздуму молитву,
Мене ж тривожать думи навісні:
Іще не все од Господа залежить,
Бо ж кожен з ворогів прибрав Його ім’я,
Готовий на шматки роздерти брата,
І важче стало народитися, ніж вмерти…
Тільки тоді, як зникне несусвітнє зло,
Всевишнім справжнім я назву Його.

Спалахнула блискавка на сході
І невдовзі докотився грім, -
Підганяло торжество негоди
Якнайшвидше втрапити у дім.
Ударяли в спину, наче кулі,
Перші краплі сильного дощу
І гудів на вітрі, ніби вулик,
Дім мені, як завше: Упущу...
На веранді хвища тільки свище
І обличчя бризки обдають,
Хоч на небі темнім грім і блища
Далі гру продовжують свою.
11.05.26

«Час кохати» – шепотять світила,
Вабить вечір до інтимних справ.
На крайнебі зіронька умліла –
Місяченько бісики пускав.

Рясніла правда апріорі,
ЇЇ тепло було в мінорі,
Текло у простір, наче спів,
Де зло, добро і поготів,
Де світ осяяний ховався,
Як віл на конику катався
І реготався між ковил,
Змітав хвостом небесний пил.

Хресна хода була над ними,
Шлях торувала між латини
Від Кватроченто до Кусто,
Хористи кутались в пальто ,
Світобудов причин не знали ,
Неначе риби кардинали,
Серед латаття і води
У межах сну Сковороди…

 поспівай
 мені радо
 за соняхи
 що цвітуть
 замість
 житніх полів
 і невидимі зорі
 і подихи
 коли слів
 не потрібно
 усіх
 перевір мої
 вулиці зчовгані
 переміряй
 мої рубці
 я згадаю
 як добре було
 воно
 я не думатиму
 про біль
 про війну
 про весняний
 холод цей
 про всі втрати
 криваву цвіль
 про дітей
 мені не дарованих
 про безвихідь
 що
 ізвідсіль
 

Пережив багато
Зморений дідусь, -
Працював завзято,
Крився від спокус.
Вікував несито, -
Тяжко й сумно жив,
І на Божім світі
Щастю був чужий.
Долею забутий
Ще за юних літ,
На свої маршрути
Лив лиш кров і піт.
І допоки сили
Дозволяли йти,
Не сидів безкрило
В гущі темноти.
Бо тепер - нікого
В діда поблизу, -
Тільки край дороги
Та рівчак внизу...
10.05.26

Атман танцює в TikTok‑самсарі,
Карма лайкає пост про Шиву,
Брахман сміється в Wi‑Fi‑марані,
Йога в сторіз — без альтернативи.

Крішна з кавою — mood на ранок,
Прана бурлить, як Red Bull, у венах,
Мантра звучить крізь Bluetooth‑екрани,
Шакті в Zoom‑чіті — вся у сценах.

Чакра крутиться, як спінер в школі,
Мокша в чаті шле мем про Стікс,
Ганеша в сторіз — «все під контролем»,
Агні горить у серці, як фреш‑мікс.

Сур’я світить крізь фільтр Insta‑модний,
Ваю дме в коментарях до посту,
Нірвана локацію має в безодні,
І Шанті — коли не дзвонить хтось просто.

 себе обожнюємо ще
 комусь реально смішно
 не причаститися води
 із тих господніх діж нам
 плекаючи залежну мить
 вичавлюючи прищик
 оскільки завтра інший щем
 не глибший просто інший
 о що тобі моя кармен
 якийсь напів небіжчик
 

Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на лижі
Шукають прихисток кадастру і соцтрах.

Не марно ні! - їм Пре…
Рафаеліти*,
В етері хаос, ллє єлей на лоб -
Знамення явні – ніде правди діти,
Докупи склавши три з одним на двох !

Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.

Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Бо ми є друзі: я і Red Bull.
Я і Bull!

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.

Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
кволий дід посеред згару.

Біль в очах його змарнілих –
де шукати ще спасіння? –
На руйновищах звуглілих
тільки попіл та каміння.

В вирвах вулиці і сто́гни*,
мла над скреслою Десною,
і здається, небо стогне,
пошматоване війною.

Клапті хмар дрижать багрові,
сяйвом зарева залиті,
і застиглим згустком крові
тліє сонце в оксамиті.

Поряд вже розривів згуки.
«Обмини!» – прошу планиду...
Простягаю діду руки:
«Йдем скоріше звідси, діду!..»

* сто́гни – площі

13.05.22

 сьогодні був хороший день
 а завтра буде ліпший
 і я співатиму пісень
 на пересічні вірші
 чи споглядатиму усе
 здійнявшись трішки вище
 бо травень і кудись несе
 природа ідентичність
 сусіда з дволітровки ссе
 хмільне своє призвичне
 і невагомість ловить сенс
 й життєва радість кличе
 біжи собі за обрій ген
 

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
"Та я ж її люблю дуже!"
"Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою".
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
"Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!"
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
"Не рви, мамо,– голос чути,-
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Обернулась на голубку
Удівонька – моя любка.
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила".
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Б-же слово. Бачити менше

 собак простих із передмістя
 ми пам’ятаємо усіх
 як обривалися з ланців
 як викупляли їх від гицлів
 у них була правдивість що
 згальмовувала твою гідність
 і всяку дійсність теж і тож
 при паркані довкіл обійстя
 у пахощах шипшинних рож
 

Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?

В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший світ, помножений на трьох
Крило розправивши, злетіти до зірок

Щоб віднайти себе, шукаючи слова,
Струсивши ряску в низ, напруживши перо,
Крізь густину ставка, де бабка лугова
В личинку перейшла й гризе тобі тавро...