часу дрібʼязок все що лишилося
 змарнувати його нарешті
 ми зійшлися і розійшлися ми
 в розподіленій цій мережі
 всяк за своїми снами і віршами
 небажаннями снів і віршів
 недовірив і недовірився
 недорадив
 і недовтішив
 із бажаннями із найкращими
 оминаючи різні терни
 полюбовне
 темне пропаще
 поглинає холоне
 терпне
 

Ліхтар негаснучий — латунь,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.

Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
Щурам в оспівану годину.

Артезіанського добра
Опуклу з двох сторін валізу —
Помри, війна, на дні відра,
Живи життям, дозріла бринзо…

Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Та його розвіють
Дум моїх вітри,
Що, неначе мрії,
В'ються догори.
Пам'ять не згорає
У вогні ночей, -
Сльози не сховаю
По кутках очей.
Час загоїть рани,
Зникнуть сум і щем,
Бо прийдеш ти зрана,
Звеселиш дощем.
І розквітнуть квіти
В серці без тривог, -
Будемо ділити
Радощі на двох.
11.10.26

На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.

В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Про грузинське вино
І московське лайно
І цілком ігнорують Одесу.

На сільському ставку у Базалії
Влаштували змагання на баліях.
Той, хто дно провалив,
Той і виграв заплив,
Бо ставок мілкуватий в Базалії.

 безперечно святково
 і пристрасно
 хоч би навіть через утому
 підноситься географічне
 топонімічне тобто
 при своїй винятковій митниці
 пан матвій звісний
 всім вам відомий
 головне не питай ізвідки
 і хто він оце
 і чого він
 ні трикрапковості
 ані окличності
 не потрібно при цім анікому
 припусти на підставі
 швидкості
 що столиця його житомир
 пуп земний
 для усяких дітей війни
 що агонізують натомість
 у чернігові чи у вінниці
 але марять
 житомир
 житомир
 

За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
Потьмяніли барви,
Стихли голоси, -
Дощ змиває фарби
Літньої краси.
Затягнуло небо
Сірим полотном, -
Маниш ти до себе
Кавою й теплом.
Через пишну вроду
І манливий стан,
Відійша негода
Вмить на другий план.
Хоч надвечір осінь
Тче туман густий,
Є на серці просинь,
Поки поруч ти.
10.10.26

— Що до пояснення ранку звитяжного
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої, що недоїдена.

Звірі – тварини у хащах малинових,
Блискавок сріблястих, рік розгалужених
Так як і ми у степах стеаринових
Збуджених розумом, сумом придушених
Парки, русалоньки , сяяння рейнджера
Селезня-велетня, сходинок глиняних
В прагненні ранком швидкого гейм-чейнджера
Обраних часом обніжків нестриманих

 іще палітурка сезонна
 при вогкій стіні цегляній
 у досвіт
 фабричні освітлені вікна
 залізнодорожні вогні
 і цвинтар за переїздом
 останній притулок мерця
 під ґрунтом жорстким
 що каміння і глина
 і вічная памʼять оця
 й попри
 асфальтом розбитим
 розношуючи дермантин
 сповзаються
 до робочої зміни
 тіні одноманітні
 до холодних цехів
 і каптерок
 в переробці брудних мастил
 до смердючих друкарень
 і пошти ген
 доставки газет і листів
 до будь-яких дір промислових
 бюро і контор убогих
 із їх прибиранням
 хлорованим
 до лікарень і стоматологій
 зі страхом і болем їхнім
 болотним відтінком штор
 кипʼятити чаї
 працювати щось
 непоспішно
 ретельніш
 суворіш
 

Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен, дубів і беріз.
А, може, я просто спинюся край лісу,
Гілля назбираю, вогонь розпалю,
І холод помалу впаде, мов куліса,
На землю, яку я до болю люблю.
Багаття зігріє долоні і небо,
Де плавають хмари, неначе човни, -
Минулого літа шукати не треба -
Воно задрімало в мені до весни.
09.10.26

                        І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.

                        ІІ
Великороси люблять малоросів
і люблячи, звичайно, кожен б’є,
аби як і вони ходили босі,
зимою гартувались на морозі
і не претендували на своє
на берегах Дніпра, Сули і Росі.
Такі вони, язичники-пани...
розп’яти Україну – їхнє кредо
і це не міф, не байка, не легенда,
що їхній бог на капищі війни,
підв’язує закаляні штани
і йде позаду, а не попереду.

                        ІІІ
А малороси мають свій девіз –
терпіти, поки раша їх подоїть,
і доїть, наче сидорових кіз
у хвіст і гриву та зганяє злість,
коли вони на суржику глаголять.
Своє коріння забуває молодь...
....................................................
ой люди, люди, боляче до сліз
і гидко... гірко, гірко! –
                виє проблядь.

10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним снами примарними
 ледь інтимними інколи інде
 

Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Розпливаються тіні в тумані,
Приголомшує тиша німа,
Видивляюся вперто Світлану
Там, де звуків ніяких нема.
Хоч імла усе більше густіє
І за обрій тікає тепло,
Не зникає на зустріч надія,
Попри все, що між нами було.
Бо кохання - вагоміше слова
І міцніше столітніх дубів, -
Наша зустріч відбудеться знову,
Почуттям присягаюсь тобі.
08.10.26

Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
І хоч тепер між нами відстань,
І оповитий млою час, -
Моя любов будує пристань
Для нерозлучних більше нас.
Ціную мить, що серце гріє,
Плекаю спогади святі,
Бо, поки є любов і мрія,
Стає відрадно у житті.
07.10.26

 натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.

Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
Допоки пестить їх народ.

Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Земля вдихає прохолоду
Та налягає сон на світ, -
Лиш місяць дивиться на воду
І лукам мовчки шле привіт.
06.10.26

 поза вічним і тойбічним
 позираючи до тем
 що відмічено загальним
 нехімічним олівцем
 подорожі та їдальні
 світлий зустрічі момент
 і за певний час прощальний
 щем а може і не щем
 де улюблену трикрапку
 у кінцевому рядку
 треба чи не треба
 ставлять
 звичкою чи нашвидку
 і врочисто обіцяють
 списуватися щораз
 забуваючи звичайно
 геть з очей
 на серці вальс
 всяко щиро і сердечно
 оум мані падме хум
 хтось тебе кохає десь там
 нагорі чи наверху
 

І
Троє тезок, різних іпостасей
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.

ІІ
Найсучасніше народне чадо
зайві пару років має владу
і завищений авторитет
та офшорну суму на фуршет,
вочевидь, за героїчну зраду,
що утне його імунітет.
Та незамінимий у колоді
королів, тузів або шутів –
копія владіміра й володі
що давно відомі у народі
як почвари, що лякають світ,
невмирущі чахлики боліт,
персонажі шоу і пародій
на сліпих поводирів еліт.
Куці недоумки і раніше
повертали на круги своя...
квака-задавака має інші
плани у фіналі житія
і себе любитиме найбільше
найвеличніше і найсмішніше, –
подивіться, ось де я... це я!

ІІІ
Уявило жабеня лупате*,
що воно Мойсей і фараон
і дешеву шкуру рятувати
має не воно, а депутати...
але знає мільйонер-міньйон,
що колись приречений тікати
як не за кордон, то у полон.
Чуєте? Кричить Наполеон:
– Май своє, коли немає ради...
....................................................
не чекай печалі і жури
від непоправимої утрати.
Не врятують коміка ґаранти
за його одежі машкари.
Та і їх пора у шию гнати,
ой пора, до гіршої пори.

10.2026

Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,

Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Щебетом зручного компромісу…

Чи прикрасять зиму кришталями
Гострі зуби велетнів скелястих,
Берегів, що зріжуть рискалями
Між зозуль гучних і попелястих? —

---------------------------------
Руки-крюки, колесо ридвану,
Коло крейди і кавказький вирій**,
Бузина городом до лиману,
Дядько дідьком у пораді щирій…

За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового покоління.
Оцей вогонь не згасне крізь роки,
Він світить тим, хто йде за мною слідом, -
Пишу ним долі світлі сторінки
І забуваю про жалі та біди.
05.10.26

 вітрисько вщух
 запала тиша
 мов стороння дивна
 поети люблять тишу
 як-от звук
 а ще негоду і свободу
 в риму
 бо приязне
 із відстані рідніше
 теоретичний бог
 його тріумф у вишніх
 філософ діоген
 із верш виймає щук
 верба ізжовкла
 похиливши чуб
 милується на берег
 так-от вийшло
 якщо не бачив хто
 або не чув
 вона в ресурсі
 в образі
 у притчах
 облишимо
 вернімося назад
 у недосказане
 щоразу недослівне
 у мить сяйливу ту
 в естетику
 телепатичний ізмарагд
 під зорепад
 на маскарад
 не конче пишний
 однак
 химерний
 і бешкетний
 досхочу
 

Заблукали в фіордах Норвегії
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.

У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Знали точно давно
Те, що путін лайно
І про розпад Чехословаччини.

В портових лабіринтах Шанхаю
Загубилась якось тітка Хая.
Вже мина десять літ,
Як пропав її слід –
Вона досі блукає Шанхаєм.

Марно думкою здіймаю
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.

Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
В римах — небезпечна гра.

Віднайди для серця правду,
Наче невід'ємну суть.
Вабить зайду мед бджолиний,
Матіоли роси п'ють.

Не у затишках, що дивні,
У коморах в світлу мить —
Вогкість істини нестримна,
Як на ранку, заясніть...

Ключ журавлиний у небі курличе,
Мов за собою гукає мене
В край, де в озерах життя таємниче
Обігріває світіння ясне.
Там невідомо нічого про осінь
І не буває ніколи зими, -
Звідти весною тепло нам приносить
Птаство, якому радіємо ми.
04.10.26

 ось побіжний віршик
 зліплений експромтом
 без використання
 інструментів ші
 щось подібне пишуть
 радше у вівторок
 тексти для суботи
 вишуканіші
 ось мистецький простір
 у жовтневій рамі
 на столі картопля
 сир і житній хліб
 вірні мої гості
 самота і памʼять
 ми не проти казусів
 інцидентів хиб
 у житті у цьому
 праця та робота
 за яку не платять
 чи якісь понти
 все це нестосовно
 на автопілоті
 навіть небо кажуть
 можна перейти
 

Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Хай достаток прийде в дім
На всім Близькім Сході.
Не терор із кров'ю – він
Поєдна народи.
І хай повниться Земля
Чим марив Ісая –
З хижаком грає маля,
Зброї світ не знає.

Давай поговоримо чесно і щиро
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих місць, де щоденно тече наша кров?
Не знаєм нічого... Чекаючи дива,
Шукаємо світло у товщі пітьми, -
Вже діти й онуки такі, як ми, сиві
І все, що у них залишилось - це ми.
Помовчимо краще давай покаянно,
Щоб рани загоїлись, зникнув наш страх,
Бо віра - це в душах промінчик світання,
Що кожному вказує обраний шлях.
03.10.26

 гуляє вася
 пожувавши тирси
 а що ото лишається робити
 йому
 життя зужита пісня
 звісна
 слова ті й самі із тих самих літер
 він випив би
 але нема із ким тут
 немає грошей і нема кохання
 життя блюзнірське
 і парадоксальне
 ані для чого але треба жити
 холоне осінь
 бронзово-брунатна
 каштани облетять за ними липи
 час не спинити
 час немовби вітер
 що обриває листя без поняття
 у жовтні всяк
 вертається додому
 курити мак читати керуака
 дивитись із вікна
 чи ще жива розкладка
 де фрукти й овочі вже починають
 гнити
 ще перехожі у поспішнім
 контр-дансі
 минають свіжі комунальні ями
 ще мухи лізуть в монітор
 поодинокі панни
 роман читаючи очікують
 на щастя
 ще хтось емігрував загостювався
 лише не вася
 вася завше з нами
 

В життєвім ломбарді припали вже пилом
Залишені мною фрагменти надій,
Які нещодавно служили вітрилом
Для судна, що згинуло в гущі подій.
Десь там, під водою, і компас, і карта,
І пляшка зелена сухого вина, -
Утрачене мною чогось, певно, варте,
Коли аж до серця доходить луна.
Приходячи часто дивитися зранку
В скарбниці на рештки солоних вітрил, -
Відразу докупи збираю останки
Своєї відваги, енергії, сил.
І нині в ломбарді коротка зупинка -
Назавтра не буде сюди вороття, -
Історія судна - це тільки сторінка
З відкритої книги важкого життя.
02.10.26

 осяяно вітражний
 фірмовий день осінній
 оспіваний у римах
 стрункіших за мої
 засипаний плодами
 а поруч – все у квітах
 яких ти не купляєш
 і я так само ні
 із легшими чуттями
 займись нарешті ділом
 мені би прогулятися
 найти іще інсайт
 уже в неділю певно
 по бабиному літу
 а декому потрібно
 принести вірш на сайт
 казковий чи примхливий
 дотепний чи приблизно
 нехай собі гадають
 у чому саме сміх
 вважай їх читачами
 які мовчать – і файно
 бо що усім до тебе
 і що тобі до всіх
 

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Москалям на вулкані Камчатки
Закортіло пограти у «прятки».
Хто хутчіше стрибав,
Булькнув в лаву й пропав
Й не паскудить терени Камчатки.

На КП на кордоні Хорватії
Запровадили тест з демократії.
Всі проходять той тест,
Хто зі скрипом, хто без –
Лиш москаликам зась до Хорватії.

Восени так чудово в Болгарії –
Наче літо сховалось за хмарою,
Ніби рай на землі,
Менше мух й москалів –
Добрий знак від природи Болгарії.

Солодкувато-пряний запах
Осінніх трав уже повсюди, -
Мов дух згасання причалапав
І в тьмяній тиші звично блудить.
Зашарудять пожовклі трави
І стихнуть зразу в безгомінні, -
Лише не меншає тіснява
Холодних запахів осінніх.
Та під плащем сухого листу
Земля, мабуть, шукає сили,
Щоб навесні, під небом чистим
Оця трава зазеленіла.
01.10.26

 ввійти у розповідь зненацька
 заримувати бруд і брют
 провести паралель між спрутом
 і містом вулиць і споруд
 неони ліхтарі вечірні
 помножити на світ зірок
 дощем заштрихувати тіні
 а звідки дощ – не зна ніхто
 скрипаль зі скрипкою на розі
 звучить елегія массне
 навпроти притуливсь пʼяниця
 засне проснеться знов засне
 їх проминають перехожі
 несуть своїх дітей кудись
 дітиська недовольні ниють
 вони б самі ганяли скрізь
 у брамі поруч мордобій
 на каїна бикує авель
 отримавши по голові
 та це нікого не цікавить
 за розкладом – пора гульби
 де всякий режисер собі
 у радості чи на журбі
 чи хтось у пароксизмі навіть
 ще десь джульєтта і ромео
 проникливий фінальний штамп
 стоять мовчать і їм нормально
 стояти і мовчати там
 

Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закриті.

Р.S.
Чи варто дорікати мавпочці,
Коли ж і люди не збагнули,
Що життя чуже дано Всевишнім
Не для своєї втіхи чи розваги?

Тато донечку привіз
У село родинне.
Показав загін для кіз: -
Подивись, дитино: -
Бачиш, козлик бородатий
Походжає поміж кіз.
Хіба схожий він на тата?
Є такий у мами хист
Козлом тата називати.

Як новий нагряне раж
Люба доню, маєш знати, -
У козла не мій типаж.

30.09.2026.

І
Пов’язує нас долею одною
широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
що доля, як медаль – на два боки.
То спомини, то міражі між нами,
остання одіссея до межі,
де два човни гойдаються так само
як і тоді, коли не мали тями
і розминулися на віражі
у різні боки. Іншими словами,
як за одною сохнути роками,
зів’яне мрія юної дущі.

ІІ
Оглянешся – доріг було чимало,
і помилок, і почуття вини,
що ми на мілині як і човни –
які лише сирени не співали,
які каліпсо не причарували,
які були надії до війни...
минули сни, немає ні кобіти,
ані її аскета і раба.
Сміються зі стіни дереворити.
Немає ради. У такому світі
не оминають туга і журба
нікого, хто обручений дожити
без тих, із ким навіки не судьба.
О, наші леді – юні, та уперті,
кому могли служити королі,
не перші, приурочені на третє...
в ріці русалки, мавки на селі –
ви ще живі у пам’яті і в серці,
сором’язливі і веселі, з перцем,
із ким ділив і радості малі,
і маю нерозділені жалі
як вічні миті за життя до смерті.

ІІІ
Перегоріли наші каганці.
Утнула крила гонорова мила
в чужому ореолі при вінці –
почервоніли іншому вітрила.
А загалом – усі ми молодці,
що із низин дивилися високо,
і грішні, і святі, і одинокі...
.................................................
як Діоген зі свічкою в руці
блукаю і шукаю манівці,
а доля усміхається із боку, –
це селяві, та не таке жорстоке
як має бути у його кінці.

09.2026

Причаїлися залишки дня
Під ряскою притихлої річки, -
Невдоволене цим жабеня
Надуває ображено щічки.
Бо не хочеться спати йому,
Коли зорі виходять на чати, -
Мов запитує в світу: Чому
Не даєш трохи більше гуляти?
Все заснуло, - лиш зорі горять,
Освітляючи сяянням нічку, -
Жабенятку давно пора спать,
Час покірно заплющити вічка.
30.09.26

 з дассеновим
 лєтé індьєн
 вагон вповзає до столиці
 іще зачинено крамниці
 але хлопчина продає
 із трейлера
 нормальну каву
 пірнути в метрополітен
 бульваром
 і проспектом прямо
 ятки намети шаурмʼяу
 магнітики
 хав мач / комбʼєн
 і рандка наша незабаром
 навколо обережних тем
 десь-аутичного розряду
 поблизу спогадів
 примарних
 імен
 і потім ще
 на кухні між твоїх речей
 в напів-
 розібраних коробках
 чим вийняти
 із пляшки корка
 шукаючи
 роздумую оце
 про зустрічі
 не для розмови
 чи замальовок або сцен
 порою що несправжня мовби
 про обіцянки і закови
 про одіссеїв
 і цирцей
 

Так хто ж вони, оті птахи облич,
Над полум'ям, що прагне їх зібрати,
Де кожен подих — мов прощальний клич
У хмарах з гелію, що вже не наздогнати?

Що наросли у залишках грибів
Над домовинами бажань давно забутих,
Горіхових смаків віддалених віків,
Довіку молодих і непочутих?

Хто вабить їх, як блякне ореол
В пітьмі, що тихо обіймає скроні,
У подиху мільйонів альвеол,
У спалахах пробуджених нейронів?

Запросив він мене на побачення-
Ніби з виду нормальний мужик,
Ми зустрілись,як і було зазначено,
І я відчула, що він їв часник.

Так, він їв часник!
Так, він з'їв часник!
Так, він їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч побачення було на цвинтарі,
І навколо була глупа ніч,
Незрозміло, навіщо часник він їв,
Ми ж були лиш удвох, віч-на-віч.

Але він їв часник!
Але він з'їв часник!
Так-так, він з'їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч не було в ту ніч повнолунія,
І з-поза хмар стирчав Місяця ріг,
Я його з усіх сил приголубила,
І часник той йому не поміг!

Так, він їв часник,
Так-так, він їв часник,
Хоч був він розумний мужик-
Та ніхто не почув його крик!

Тепер він ласує кров'янкою,
А часник знелюбив, як і я,
Ми ночами гуляєм по цвинтарях,
В нас зразкова вампірська сім'я!

А колись він їв часник,
Колись любив він часник,
Тепер він не любить часник,
Став нарешті нормальний мужик!


29.09.2026

Почуваюся мішенню
В напівтемній залі тиру, -
Ворог цілить пильно в мене
І надворі, і в квартирі.
І опівдні, й серед ночі
Йде неспинна естафета, -
Лиш мопед своє відстрочить,
Як уже гуде ракета.
Я ховаюся за стіни
Від гудіння і розривів:
Чи врятує дисципліна
І порядок, як у тирі?..
29.09.26

 у старовиннім королівстві
 всілякий має свій костюм
 і певну роль і власну гідність
 а музиканти королівські
 уміють альбу та ноктюрн
 щодня в корчмі гуляки всяко
 спивають вайн лікери ссуть
 хай за вікном осіння мряка
 їм принесуть гарячі фляки
 і ковбасу і сирний суп
 відтак ідуть розмови ревні
 про мита і про лихварів
 про тих євреїв ізнічевʼя
 що гірші від циган напевне
 про їхній первородний гріх
 як ті крадуть дітей невинних
 на жертву демонам а ще
 гряде навала сарацинів
 де виживуть хіба що свині
 від стріл поганих не втечеш
 а сам король давно хворіє
 і претенденти є на трон
 й усі одверті лиходії
 хоч молодії хоч старії
 спаси о боже нас боронь
 

Дві Варвари, мати й донька,
В двох геніїв закохані,
Серцем тугу розривали,
А як впоратись з недугом,
До пуття не знали.
Та настала та година,
Коли тільки їх підмога
І благословення Бога
Од Сибіру захистити вдалося одного,
А другого од заслання й муштри
Хоча й не звільнили,
Та все ж розрадою з України
Був жіночий голос.
Отож, коли із Полтави
А чи з канівської кручі
Славлять тих, що од смерті
Рятували Українське слово ,
Не забудьмо пом’янути матері і доньки,
Що янголами з волі Божої
Були на сторожі геніїв-пророків.

Не плач у день, не голоси із примхи,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.

Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
Який у часі твій наступний крок.

Яке крилате з пазурами кличе
В тобі дістатися кінцевої мети?
Яка вона — мета твоя одвічна —
В очікуванні справжньої біди?

Зло у тобі земне — в коноплях чи квасолі—
Не заборониш дурням грати в рай.
Своя охота гірша за неволю.
Не гай часу, збираючи врожай.

Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.

В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Аж приперся лавров,
Наламав купу дров
Ще й пеньків для Об’єднаних Націй.

У готелі на півдні Малайзії
В номери кодло змій позалазило.
Знявся лемент і крик –
П’яний «русскій мужик»
Показав, хто страшніший в Малайзії.

Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.

Донька радо душу тішить
Усміхом мені,
Бачу щастя - веселіше
Проживаю дні.
Я молюся перед Богом,
Швидко й спроквола, -
Щоби доньчина дорога
Світлою була:

Хай тебе обходять боком
Біди і жалі, -
Квітни довго, ясноока,
На святій землі.
Звийся радісно над краєм
До нових планет,
Бо любов моя тримає
Твій високий лет.
28.09.26

 на тлі віконних рам
 і панорам засмучених
 ні зовсім не канкан
 і не кордебалет
 багаторічний хлам
 нехитро порядкуючи
 повіщо грати як
 все рівно програєш
 добивши баклажани
 або стегенця курячі
 хто ж нагострив ножа би
 натер би той паркет
 пропалений піджак
 підтяжки перекручені
 бавовняна піжама
 і сам ти мов
 предмет
 

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.