Тремтить на взгір’ї сти́ха яворина,
здригається, мов плаче, – хлип та хлип.
А мати жде з війни додому сина,
пече ізрання для синочка хліб.
Ось прийде він, а тут – і хліб, і ненька.
Молитва й віра сина вбереже.
То молиться, а то зітхне тихенько:
«Можливо, ниньки з’явиться уже...»

Давно в саду одквітнула калина,
відзеленіли луки і лани.
А мати жде ріднесенького сина.
А мати жде синочка із війни.
Стоїть сама, мов явір на узгірку,
в очах печаль і хлібчик у коші...
Журба у серці випалила дірку,
сочиться туга слі́зьми із душі...

15.10.22

 не мав ні статків ні хатів
 не мав і звиклої автівки
 хтось оббирав мене до нитки
 всіляк однак і я хотів
 у цій намарній боротьбі
 де нас оточують примари
 іще якийсь вампір кумарить
 жадає крови та ганьби
 усе шукати позитив
 не продаватися нікому
 устояти на місці свому
 позбавленому перспектив
 

Як закриєш очі вночі зі скрипом,
Катеринку розкрутиш з думок звичайних,
Наче зернятко проса щуром трамвайним
По дзвінкому сталевому лабіринту,

Без кінця і краю, без насолоди,
За дурними законами злої карми -
Не у тебе ж суд чи скрипти свободи -
Криптоферми, тюрми, шторми, плацдарми…

Не буває кращого за дрімоту,
Оминувши злачні місця дохідні ,
Кажуть: Знати багато плодить скорботу
В маячні щоденній ментальних злиднів!

І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Панночці тій чарівній.
Краще було б промовчати,
Глибоко роблячи вдих,
Щоб пародисту не дати
Тему для жартів нових...
17.05.26

Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Бо наших вже стало мало:

Хто вмер, хто утік, кого вбили,
Кого на підвал посадили,
Кого бусифікували,
Кому мовчать наказали.

Завмерло життя повсюди,
Із сіл пощезали люди,
А як нема кому там працювати,-
Понаїдуть туди азіяти.

Після праці важкої у полі
Їм захочеться ласки, любові.
А наші - не всі! - жіночки
До цього завжди готові!

І от через декілька років
Не буде вже тут синьооких,
Й молитися стануть тоді
"Нові українці" Будді.

 було нам добре під зірками
 були ідеї під парами
 і вистачало мелодрами
 реально
 весна тендітна пелюстками
 кохав і я тебе оксано
 ми бавились в аероплана
 часами
 емоції налинуть раптом
 і мій натив і твій атрактор
 а в інтернеті голограми
 без тями
 розклад цей тривіальний явно
 валет червовий потім дама
 хрестова
 і шукати марно
 моралі
 

Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
на тихім березі ріки.

Я не допитувавсь про долю
і в душу похапцем не ліз.
Неслася курява по полю
й шумів кошлатий верболіз.
 
Хоч як дізнатись не кортіло,
озлити – боже бережи!
І я спитав його несміло:
«Ну як там, друже? Розкажи».

А він скривився красномовно,
про щось згадав і враз зомлів.
І далі так мовчав змістовно,
що не потрібно було слів.

Я розумів його мовчання
і теж мовчав йому в одвіт,
і лиш ріки тремке дзюрчання
ледь-ледь доносилось з-за віт.

Од вітру гнулася берізка,
в тополях купчились граки...
«А знаєш що, – він скрикнув різко, –
ми переможемо-таки!»

23.06.21

скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
зір перетворюють в стилет,

що легко ріже гнійники
дурного смутку у неволі,
коли відчайне губить долі,
з під ніг прибравши рушники!?

скажи! – де б ти не пропадав
у небі з місяця заплатка -
лише як дозвіл тихо плакать,
щоб навіть ті хто не віддав

своє приховане життя
(таємний кокон інтроверта)
не залишалися без світла
і без Wi-Fi (ю) покриття…

По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Дрімає шум, -
І безліч дум
Наводить сум
Мені на ум.
Одна із них,
Що звук затих
Між стін оцих
Міцних, старих,
Як вже не раз
Отак він гас,
Спинивши час
На сон для нас...
16.05.26

 її знайшли
 всього опісля
 повішаною
 десь на вишні
 недалік
 чому на вишні
 ми не зрозуміли
 я вішався би сам
 на яблуні якби
 для кого всі слова
 лиш літери
 різницю
 тут не поЯсниш
 і не пояснИш
 на яблуні мене
 повішайте
 не вишні
 я вишні
 не люблю
 й вишнівку
 також
 ні
 

Снопи вже зв’язані, вже Дао
Веде отару в бій як Пан!
Блищить на сонці хітозан
Між хмарочосами Більбао.
Посеред хащі із цикут
Лежить в задумі тихій Овен:
Нащо нам в Англії якут-
Коли з Германії Бетховен?..

Хто ж знає де блукає Дзен!?
Хто скаже, що цікавить пресу?-
Коли між хвилями прогресу
В падучій б’ється Карфаген…

Щоб не стояти на колінах,
Не маючи ознак вини, -
Моя прекрасна Україна
Страждає нині від війни.
Куди не йду, де лиш не стану,
Я чітко бачу одне й теж:
Рубці од вибухів і рани
Від сильних опіків пожеж.
А ще тихцем завжди і всюди
Земля до мене промовля:
Коли мене звільняти будеш
Від орд безчесного кремля?
Бо, тільки стихне січ кривава
І вовчі зграї утечуть, -
Я заквітую так яскраво,
Як ще ніде ніхто, мабуть.
15.05.26

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Четвертий закон Менделя
Ми не вивчали в школі.
Мендель дала декому пенделя,
Натякнувши, що цей король голий.

Датчанин Ганс Крістіан Андерсен
І шведка Астрід Лінґрен
Перетнулися в Такера Карлсона,-
І це зробило мій день!

Та що я,
Показавши, ху із ху на Банковій-
Зробило це день всьому світові,
І щоб все нарешті скінчилося
Так хотілося б цього літа!

 мені би невагомого чогось
 як флейти сякухаті
 померти на цій кухні
 на цій хаті
 оскільки більш
 нічого не зійшлось
 закинути ще
 у пакет сміттєвий
 невідповідність
 і нерелевантність
 жодних рим
 не треба
 пафосу від’ємна вартість
 без потреби
 нехай би хтось промовив
 не подяки
 легкої подорожі побажав би
 хай би
 ось
 

Алебастровий дзбан над безоднею лине
У руці мозолистій безнадійної драми.
Чи зустрінеться в полі Чигирин з Чигирином
У прадавній задумі, над полину дарами?

В фрагментарному відблиску вічної зброї
Знов палають на сонці теракотові стегна
Від нащадків святої забутої Трої,
Де згоріла дощенту сила тевкрів напевно.

Журавель журавлеві на колодязі кпину-
Ще та й ще! - на життя крові свіжої просить,
І гасають вовки по степу без зупину,
Де червона калина у лузі голосить…

Безжурний світ
Дитячих літ
Був щедрим на утіхи
І їхній слід,
На північ й схід, -
Не стерта часом віха.
Тих давніх днів
Звучить мотив
Донині у світлиці
І все - як жив,
Що їв та пив,
Мені щоночі сниться.
З дитинства я
Люблю поля
За урожайність вічну, -
Люблю ліси
За голоси
Веселі і трагічні.
Мене любов
Вернула знов
У батьківську хатину,
Де тішать зір
Мій до цих пір
У рушниках світлини.
Матусин жаль
Проліг у даль
І тягнеться крізь роки
За мною скрізь,
Аби лиш біс
Не завдавав мороки.
14.05.26

Квітка вишні крізь промінчик,
Dream by day*, де сяє драхма,
Ялівець, комар ,камінчик,
У кущах ожини -Яхве -

Сподіваюсь то не Сирин*
У обряді піднебесся -
Архетипи зрозумілі
Лише там, де крига скресне!

Там, де дивне справжнє ліпше
Стане зрештою учора,
Наче збурена Cамсара*
У полоні фа мажору,

В сяйві днини крізь завісу*,
Що розірвана на двоє,
Де людина глиновмісна
Перетворена на зброю…

Забери-но від мене байдужості сіль-
Розсипати позаду, чи сіяти поруч -
Ось росте конюшина під ноги праворуч
І горобчик ховається ранком у хміль ,
Щоби легше було витягати зі скронь
Думку довгу марку у зростаючій болі ,
Наче казку для тих, що шукають в стодолі
Ворогів і ведуть перехресний вогонь
Серед цифри сухої, у стані чужих
Аутистів, знайшовших себе у TikTok(у)
В конюшині праворуч, не далі півкроку.
Де твій син? - Нерухомо в могилі лежить!

Пом’яни нашу землю у царині сну -
Їй хотілось дітей і розумних і щирих,
Ніби тих, що під склом ідеальним курсивом
Вже в реєстрі у списках на довгу війну.

Що лишається далі, коли ми помрем -
Тим за склом, за півкроку, в ранковому полі ? -
Звичка знову шукати свободи і волі
Із палаючим серця холодним вогнем…

Сповита тишею імла
Село зусюди облягла
І стишилися вулиці, й двори,
І звично місяць виглянув згори
На опустілий швидко шлях,
Що пилом давнішнім пропах,
А зараз в теплій куряві принишк,
Бо, певно, сон усім приносить зиск...
12.05.26

Я так хочу з тобою зустрітись,
Я так хочу тебе обійняти!
Та у тебе маленькі діти,
Й тобі потрібно їх вкласти спати.

А вранці ти їх везеш до школи,
І забираєш їх по обіді,
Ми ж не стрінемось так ніколи,
Ну хіба що на тому світі...

Бо в суботу ти робиш роботи,
Що не встигла на тижні зробити,
А усе, що не вийшло в суботу-
То в неділю слід закінчити.

І отак дні та тижні минають,
Нелегка ж бо жіноча доля.
А навіщо ж тоді співає
Соловейко в нічних тополях?

А навіщо цвітуть каштани,
І навіщо так пахнуть квіти?
...Тобі завтра вставати рано,
Бо у тебе маленькі діти...

 мою печаль художник
 намалював як міг
 він не ван гог на бога
 але ж і я не з тих
 від мойого порога
 пустир відомий всім
 а хто хотів ван гога
 згубилися між цін
 о що нам є до них
 масних
 але художник
 намалював як міг
 очиці ночі
 чорні
 повітряна тривога
 повітряна тривога
 

Ані синиці,ні тим паче журавля
Так і не вдалось мені спіймати.
Може, тому,, що все звелося до життя,
Аби йому якесь облаштування дати.
Щасливі ті, хто не картав себе,
Кому життя саме під ноги слалось,
Кому немов в дитинство вороття,
Мені ж у прикрих роздумах дісталось.
Щасливі ті, хто перед сном моливсь,
Як завчену без роздуму молитву,
Мене ж тривожать думи навісні:
Іще не все од Господа залежить,
Бо ж кожен з ворогів прибрав Його ім’я,
Готовий на шматки роздерти брата,
І важче стало народитися, ніж вмерти…
Тільки тоді, як зникне несусвітнє зло,
Всевишнім справжнім я назву Його.

Ні мідні дзвони, ні масні макітри
Нам не наврочать шлях вузький за межі,
Де хрест новий звели нейромережі
Над рештками природної палітри.

І не марнОта! Лише пересуди -
Ковтай вареник пійманий в сметані,
Рятуй від спраги березня тюльпани,
Гадай на картах, розрізняй облуди.

Вклонюсь тобі вже, як замироточать
Сліди до пекла...запалю свічадо
Прийму, мов глина перший теплий дощик.
І шостий день творіння як розраду.

Спалахнула блискавка на сході
І невдовзі докотився грім, -
Підганяло торжество негоди
Якнайшвидше втрапити у дім.
Ударяли в спину, наче кулі,
Перші краплі сильного дощу
І гудів на вітрі, ніби вулик,
Дім мені, як завше: Упущу...
На веранді хвища тільки свище
І обличчя бризки обдають,
Хоч на небі темнім грім і блища
Далі гру продовжують свою.
11.05.26

«Час кохати» – шепотять світила,
Вабить вечір до інтимних справ.
На крайнебі зіронька умліла –
Місяченько бісики пускав.

Рясніла правда апріорі,
ЇЇ тепло було в мінорі,
Текло у простір, наче спів,
Де зло, добро і поготів,
Де світ осяяний ховався,
Як віл на конику катався
І реготався між ковил,
Змітав хвостом небесний пил.

Хресна хода була над ними,
Шлях торувала між латини
Від Кватроченто до Кусто,
Хористи кутались в пальто ,
Світобудов причин не знали ,
Неначе риби кардинали,
Серед латаття і води
У межах сну Сковороди…

 поспівай
 мені радо
 за соняхи
 що цвітуть
 замість
 житніх полів
 і невидимі зорі
 і подихи
 коли слів
 не потрібно
 усіх
 перевір мої
 вулиці зчовгані
 переміряй
 мої рубці
 я згадаю
 як добре було
 воно
 я не думатиму
 про біль
 про війну
 про весняний
 холод цей
 про всі втрати
 криваву цвіль
 про дітей
 мені не дарованих
 про безвихідь
 що
 ізвідсіль
 

Пережив багато
Зморений дідусь, -
Працював завзято,
Крився від спокус.
Вікував несито, -
Тяжко й сумно жив,
І на Божім світі
Щастю був чужий.
Долею забутий
Ще за юних літ,
На свої маршрути
Лив лиш кров і піт.
І допоки сили
Дозволяли йти,
Не сидів безкрило
В гущі темноти.
Бо тепер - нікого
В діда поблизу, -
Тільки край дороги
Та рівчак внизу...
10.05.26

Атман танцює в TikTok‑самсарі,
Карма лайкає пост про Шиву,
Брахман сміється в Wi‑Fi‑марані,
Йога в сторіз — без альтернативи.

Крішна з кавою — mood на ранок,
Прана бурлить, як Red Bull, у венах,
Мантра звучить крізь Bluetooth‑екрани,
Шакті в Zoom‑чіті — вся у сценах.

Чакра крутиться, як спінер в школі,
Мокша в чаті шле мем про Стікс,
Ганеша в сторіз — «все під контролем»,
Агні горить у серці, як фреш‑мікс.

Сур’я світить крізь фільтр Insta‑модний,
Ваю дме в коментарях до посту,
Нірвана локацію має в безодні,
І Шанті — коли не дзвонить хтось просто.

 себе обожнюємо ще
 комусь реально смішно
 не причаститися води
 із тих господніх діж нам
 плекаючи залежну мить
 вичавлюючи прищик
 оскільки завтра інший щем
 не глибший просто інший
 о що тобі моя кармен
 якийсь напів небіжчик
 

Айвенго! Будь коханим! Будь живучим!
Ба більше – як потужний вовк-вольфрам.
Життя відтворюється у пляшках комбучі,
Співає газом , суне з телеграм.
Але щасливе сховане в Парижі -
Біжить вперед алюром юний Вакх
До лісу за вікном, де ті хто став на лижі
Шукають прихисток кадастру і соцтрах.

Не марно ні! - їм Пре…
Рафаеліти*,
В етері хаос, ллє єлей на лоб -
Знамення явні – ніде правди діти,
Докупи склавши три з одним на двох !

Я і Red Bull - друзі,
Як то кажуть - нерозлийвода,
Я люблю Red Bull пити,
Red Bull любить вливатись в мої уста.

Когось наша дружба харить,
І ми з редбулом - як серед акул,
Та нам начхати, що хто там каже,
Бо ми є друзі: я і Red Bull.
Я і Bull!

Марія Вега (1898-1980)

Не дивіться ви так крізь прозурку очей,
джентельмени, піжони та денді!
За п’ятнадцять хвилин не сп’янить мене цей
перший келих духмяного бренді.

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Мій татусь від Чека утекти не устиг,
та зробив проти них він чимало.
Був донос, був арешт, був у ка́зні нічліг,
ну, і розстріл – вердикт трибуналу...

    І ось я́ – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Я сказала полковнику: – Нате, тримайте!
Тільки пхати не треба «валюту» донську.
За любов – мені франками суму віддайте,
а в іншому всьому – замало смаку.

    Бо я – проститутка, я – фея зі скверу,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Тепер сутенери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

Та коли-не-коли, у сеансі кохання,
я пригадую рідну Одесу мою.
І тоді я плюю в їхні фізії п’яні!
А інше усе – еквілібр на краю...

    Бо я – інститутка, дочка камергера,
    я – миша летюча, метелик нічний.
    Вино й кавалери – моя атмосфера,
    причал емігрантів, Париж чарівний!

(2026)

Місто зморене – в облозі,
тліють школи і будинки,
люди маються в тривозі –
ні м’якушки, ні скоринки.

Дике ревище сирени,
гул гарматний із-за яру...
І забутий, і смиренний
кволий дід посеред згару.

Біль в очах його змарнілих –
де шукати ще спасіння? –
На руйновищах звуглілих
тільки попіл та каміння.

В вирвах вулиці і сто́гни*,
мла над скреслою Десною,
і здається, небо стогне,
пошматоване війною.

Клапті хмар дрижать багрові,
сяйвом зарева залиті,
і застиглим згустком крові
тліє сонце в оксамиті.

Поряд вже розривів згуки.
«Обмини!» – прошу планиду...
Простягаю діду руки:
«Йдем скоріше звідси, діду!..»

* сто́гни – площі

13.05.22

 сьогодні був хороший день
 а завтра буде ліпший
 і я співатиму пісень
 на пересічні вірші
 чи споглядатиму усе
 здійнявшись трішки вище
 бо травень і кудись несе
 природа ідентичність
 сусіда з дволітровки ссе
 хмільне своє призвичне
 і невагомість ловить сенс
 й життєва радість кличе
 біжи собі за обрій ген
 

Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
"Та я ж її люблю дуже!"
"Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою".
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
"Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!"
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
"Не рви, мамо,– голос чути,-
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Обернулась на голубку
Удівонька – моя любка.
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила".
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Б-же слово. Бачити менше

 собак простих із передмістя
 ми пам’ятаємо усіх
 як обривалися з ланців
 як викупляли їх від гицлів
 у них була правдивість що
 згальмовувала твою гідність
 і всяку дійсність теж і тож
 при паркані довкіл обійстя
 у пахощах шипшинних рож
 

Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?

В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший світ, помножений на трьох
Крило розправивши, злетіти до зірок

Щоб віднайти себе, шукаючи слова,
Струсивши ряску в низ, напруживши перо,
Крізь густину ставка, де бабка лугова
В личинку перейшла й гризе тобі тавро...

Наум Лисиця (1932-2013, Україна)

Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Щоби вогонь у нас не згас,
хмизу підкинь.

В мокрих наметах друзі сплять,
крім чергових навкруг багать.
Сосни гудуть в імлі в цей час,
й вітру орга́н не вщух.
Ні́де ні сісти, ні лягти,
скільки ж у світі є сльоти...
Слухай, давай станцюєм вальс
в ритмі дощу!

В небі під хмарами – пітьма,
в небі і про́світу нема,
а під ногами – не паркет,
а череда калюж.
Та зігріває нині нас
цей недоречний ніби вальс,
і наша зірка між планет
сяє чимдуж.

(2026)оооооооооо

Удосвіта шибки задеренчали
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
Він, виючи по-бабському на хату,
Не намагався стримувати сліз
І на собі, крім хатнього халата,
Кудись анічогісінько не ніс.
Цей дід повік самотній, наче палець,
І аж занадто на усе скупий, -
Не кинувся за іншими у далеч,
Хоч відчуття боязні не пропив.
Дід не спішив чкурнути якнайдалі
Від язиків нещадного вогню, -
Немов його до тину прив'язали,
Неначе закували у броню...
06.05.26

О Боже, о Боже, о Боже!
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!

Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
Зростають в розмірах мої зіниці!

І це ж вони не АІшні!
Їх навіть можна реально помацать!
Жаль, вже відцвітають вишні,
Та добре, що вже плюс двадцять!

 життя картини поллока
 але усе мине
 розвидніє за мороком
 земне таке земне
 і хліба житнє золото
 і молоко і мед
 з-під ніг злітають голуби
 дідок травицю жне
 дерева прохолодою
 стрічають і мене
 

Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.

В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
В топонімах ховались тут незримо.

А на раменах довгий амулет,
Рушник на голові з пісного тіста,
Кандели дві, нефритовий браслет
І широта душі імажиніста…

Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби ще учора зимно не було.
Якнайкращий вияв нещодавніх марень,
Бачиться чудово з дня у день мені
Цей зелений красень - росянистий травень
І його магічні сили чарівні.
05.05.26

Дражнити ведмедя погано,
Не варто дражнити ведмедя.
Дражнив якось ведмедя Фєдя-
Ну і де тепер цей ваш Фєдя?

Дражніть краще власну дружину,
Або назвіть тещу "мамо!",
Але дражнити ведмедя-
Це однозначно погано!

Будете дражнити ведмедя-
Він вам відкусить руку,
Його за це можуть прибити,
Та ж ви проживете безруким,

Якщо не помрете нагло
Від втрати великої крові.
Вважєйте, я вас попередив,
На цьому лишайтесь здорові!

 смак має значення однак
 естетики христові рани
 хтось каравани дерибанить
 красиво та не аби-як
 уп’явся снайпер у приціл
 утримуючи зброю рівно
 і реагуючи підшкірно
 полює вишукану ціль
 оце гуляє моцарт п’яний
 комусь жбурляючи мідяк
 той самий жест недбало всяк
 захоплює у дон-жуані
 ще-ігуана перспективно
 ледь видима з-за скель і хвиль
 згорнувши випрямля свій хвіст
 граційно холодно й хітливо
 

Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.

Мовчать Пенати*, страх Господній,

Але двоногий неземний
Гримить нам голос тераподний* -
Гучний, звабливий ,чарівний.

Вовки пустують, вівці бродять ,
Аж ось до гаю давній скіф,
Неначе Дійсний Фін заходить,
Віраха* поруч разом з ним!

Вона- не ти! - тривка, мінорна,
Немов ікона чудотворна
У гуні з кольором лляним,

Ховає сіль нерукотворну,
Як ханукія жидотворна
Як гнів із поглядом скляним…

Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
04.05.26

 хмаровиння білий плин
 і самотній пароплав
 я шукав себе за цим
 де-не-де або деінде
 коли бачив моряків
 зважувався і питав
 а чи хто не зна який
 пароплав прибув сьогодні
 знано є життя в містах
 нам його пізнати годі
 словесами із вистав
 тут ніяк не обернешся
 не читав би у книжках
 про безмежні океани
 працював собі о так
 із грошима одружився б
 сулейманом собі став би