Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й спиртні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І відправився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

2010 архівні і 2026.

Розбуджений співами зябликів ліс
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біля горіхів спиняю ходу...
08.06.26

 жовтогарячі нагідки
 та лілії тигрові
 пташки співочі навкруги
 немовби у діброві
 увесь такий ліричний ти
 замислений на слові
 життя же промовля утім
 на мові невідомій
 збагнути би її хотів
 зійти без остороги
 у розкіш невагому крил
 мовби в обійми бога
 розбачити іржаву цвіль
 руїн і вирв і горя
 і відчай ув очах калік
 настійний
 на повторі
 

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі.
Проте присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють участю своєю долі.

Коли ж вони нарешті покидають сцену,
тоді провіщене й доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбів Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а заодно і передати лист подяки -
уклінно Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
аби збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотою вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горбів Богів туди птахи й помчали?

Цар запитав, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків?
- Біда, що служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних надписах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Насправді, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбах Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож так напевно варто діяти і зараз.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим як вибивалися монети,
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Дзвеніли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
без пограбунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що отой не знає віку, -
бо як навчав його, був тим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника й спитали,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік - вони на боці спокою і ладу.
То задля них наказ потрібен - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
будови зводилися, правились лаштунки!

І дійсно став покій і лад - богам дарунком!
І хоч ніхто їх в цих краях не зустрічав,
але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростання блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбів Богів, де правив радник.

Та він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу!
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут для них є все потрібне,
то звідси ні ногою, й що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож радник Бардесан бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - розповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали поміж собою
два геть загублені в минулому діди,
чи стосуватися могло часів прийдешніх?
Край процвітав, майбутній цар вдягав корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід вчорашнім дням.

*
Абгар помер - на Пагорбах Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, стару накидку скинув,
і показавши мужа плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І, видивом захоплений, вбирався люд
в духмяні пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що линули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика негучно урочиста,
немов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками,
що із наспівами на невідомій мові,
серця розчулені вкривала забуттям.

… на човнику не видно пасажирів,
біля корми не чути руху сліз,
де заповіт новий що склали за ранжиром
під юним місяцем ховають до валіз,

раніше тут з півдюжини агентів
у квітень дощовий плели з верби вінки,
тепер щури рятуються в моменті
між дошок палубних знаходячи дірки,

щоб досягати айсберга й безодні -
порада ліпшим з нас в каютах рококо :-
шукайте вищий борт під хвилювання модні,
у five o'clock додавши молоко!..

В тепле літо золоті ворота
Відчиняє червнева пора, -
Душу вабить лежача робота
І напущена в сплячку мара.
Зріє літо пахуче, півсонне
І принадне в наряді своїм, -
Барви й звуки його ніжнотонні
Час від часу сполохує грім.
І мене громовиця лякає
Та примушує вийти зі сну,
Бо ракети шугають над краєм,
Бо несила спинити війну.
07.06.26

 не перевершуй не жени
 не віддавай усе що
 тим демонам поза дверми
 хоча у них є дещо
 стезя стежина стеж її
 дерева милість божа
 вони усе пережили
 самі собі тотожні
 ти стати же хотів таким
 і стриманим і вільним
 на місці свому геть простім
 водночас вірогіднім
 не треба скарг вони ніщо
 займися ліпше ділом
 слід тихий твій
 в добу ніщот
 недовго буде слідом
 

…подуєш на людську біду -
затихне морок на дзвіницях
у бомбосховищах, світлицях,
у Гестиманському саду,

де бродять ангели по три,
вітхозавітно, задзеркально,
де чути неупинний рух
пір’їн і крил їх життєдайних,

де не кінчається любов
в думках окремих між ідилій ,
де в рай до кіз чи в інший ирій
не потрапляє аби що…

бо сам на сам в раю кози
не зрозумієш апріорі -
красу без пари не вкусить,
ковчег не збудувати в норах ,

життя ж бо не коротше сну -
не завжди кращі мають фору ,
вірші не важчі омофору
у інспіровану весну…

Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)

Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Арміє Червона, в атаку йти час!
Реввоєнрада скеровує нас.
І від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Час світової пожежі наспів,
церкви та тюрми зруйнує наш гнів!
Бо від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    й товариш Троцький
    у колі флотських
    нас поведе в останній бій!

(2026)аааааааааааааааааааа

Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Подолати перешкоди,
На шляхах земних, -
Маю я в ім'я свободи
І дітей своїх.
06.06.26

 веселка над районом
 і вчора і сьогодні
 дурацьке щастя
 скраю десь її
 мені ти відписала
 а я при телефоні
 не був
 атож мабуть
 себе зганьбив
 тебе це не стосується
 повір
 ганьба моя
 лише моя ганьба
 не більше
 сиджу собі у кухні
 пишу вірші
 і про веселку
 і про жир-інжир
 

Вони досконало перлинні -
Цвяшки їх з дзвінкої латуні -
Шляхи малахітових стрілок
Повільне життя мотивують,
Ведуть до межі прикордоння
Садити в січневі морози
У сніг кришталеві троянди
Аби уникати загрози

Великих канонів подвійних
Які, наче правда сучасні,
Які, наче пудра найлегші,
Які,наче духи прекрасні
Бо ранками сунуть угору,
Відчувши від неї задуху
Шляхом малахітових стрілок
За згодою з символом руху…

Миготять блискавиці, гуркочуть громи,
Не залишилось зовсім ніякої суші, -
Доокола вода безперервно шумить
І охоплює смуток покинуту душу.
Хлине сильно згори і хлюпоче внизу,
І все дужче мокріє взуття і мій одяг, -
Та ніхто не гукає: Сідай, - підвезу
І хоч так урятую тебе від негоди...
05.06.26

 настало літо йшла війна
 був золотистий вечір
 нікого я не обіймав
 нічому не перечив
 не усміхалися мені
 дошкульні антитези
 немов у сні
 чи майже сні
 цілком собі тверезім
 чогось хотілося але
 я зневажав хотіння
 ще слідкував
 пташиний лет
 спілкуючись із тінню
 про мінуси або плюси
 та й камені підводні
 для чóго нам бракує сил
 в азоті кисневодневім
 навіщо нас гартує лють
 печалі і скорботи
 чом прозираючи клянуть
 прийдешнє донкіхоти
 чи не того що нам не слід
 шукати раю суто
 і спокушатися зо слів
 яких не варто чути
 та у вселенській у грозі
 притамувати подих
 у недосприйнятті оцім
 кого і що обходить
 чи не обходить геть усіх
 

Мутні потоки обіцянок,
Холодний пил розчарувань, -
Тримаю знов порожній дзбанок,
Як між ганьбою й честю грань.
Не мучить зовсім спрага помсти,
Чи рідних сміх та дружній глум, -
Лише досада від знайомства
Мене вганяє різко в сум...
04.06.26

 на злобу дня повістка ця
 хоча її не просять
 усякий знає все і сам
 а втім усім не досить
 на фоні втрат і не до свят
 хмарує дощовиння
 хтось тягне фронт
 брудний полон
 а хтось про щекавицю
 нелох паркується мов бог
 посеред тротуарів
 на зауваження рипить
 а в тебе дерті шкари
 ще молодята спати йдуть
 не пізно і не хутко
 та під під’їздом комітет
 о нарик прастітутка
 сичать · сказати що і як
 ім’я їм легіони
 кугутство як ментальний баґ
 і влада їхня гонить
 в законі
 їм на все плювать
 та й живемо без ради
 бездарно і угарно так
 каттані мій коррадо
 

Я знайомий вогням Волопаса.
Я готель для незайманих дів,
Де залишив поштар із Мадрасу
На порозі рудих гризунів,
Що згубили і пашпорт і долю,
Забобонів крапчастий кришталь.
Не шукай біля мене тополі.
Не проси надягнуть пектораль!
«…ой на горі…!» - співають дофіни,
Розплітають в латину створінь.
Мій державнику, мед Мазаріні
Дай знайти серед тихих прозрінь.
Тільки ти під тополею бачив
Все начиння голодних щурів,
Де б той бідний поштар не пиячив,
Де би той Волопас не горів…

Вуж плазує на городі
І городину не шкодить,
А ось курка при нагоді
Поклює коренеплоди,
Повисмикує розсаду
І грядки втрамбує радо,
Викликаючи досаду
В тих, що сіє те і садить...
03.06.26

Покинь-мо нори!- Підемо в гори! -
Долучимо до ніг свічада,
Гарячий подих
В струмки занурим,
Немов у міфи
Про Ельдорадо!
На відпочинку водою змиєм,
Відчувши рятівну підтримку
У плавнях жаби чарівної
У час короткої зупинки.

Знайдем осяяння,співзвуччя,
У воду додамо лимони,
У межах слів, словосполучень,
Як силу духу гегемона!

А хто не згоден із рухом долі,
Хто у полоні опортунізму -
Хай залишається у полі -
Ховає правду у евфемізмах!

А ми й надалі-но будем бігти
До перевтілення за обрій ,
Туди, де досить малої крихти
Де нори кращі …тепліші ковдри.

Розвелось у нас хвазанів-
Ну просто море хвазанів!
І тепер я часто чую
Їхній, так би мовить, "спів".

Хвазан -птаха наче й гарна,
Та співає ж - аби як.
Не як зовні непомітний
Сірий соловей чи шпак.

Соловей - то майстер співу,
А хвазан ірже, мов кінь,
Та ж тепер хвазани всюди,
Тут і там, куди не кинь!

Горобців не чуть цвіріньок,
Жайвір змовк серед полів,
Навіть зозулі повтікали-
Не хочуть чути хвазанів.

З цієї байки випливає
Насправді істина проста:
Бува людина зовні гарна,
А всередині - пустота.

 він вийшов до режиму бога
 покинувши вино хліб сіль
 сусід вважав його за йога
 а сам пиячив той сусід
 йому здавалося ще трохи
 і стане легко звідусіль
 сусід той час привів небогу
 стогнав із нею десь в куті
 за тим вернувся
 до спиртного
 і мордобій почав за тим
 такий у свому роді стиль
 така дорога і хорогва
 любити все любити всіх
 у непозбувній марноті
 у серці сяйного
 нічого
 

Я міг би загинути вчора
І зараз лежати в труні,
Або в тісноті коридору
Заклякти в останньому сні.
Донині руїни будинку,
Ще теплі від крові й вогню, -
Нагадують кожну хвилинку
Про долю щасливу мою.
Бо знову вона, як бувало,
Веліла пройти в укриття,
І тим уночі врятувала
Моє здешевіле життя.
02.06.26

 в житті холоднім і похмурім
 чогось хотів кудись-там біг
 за снами уві снах моїх
 і в церкві тільки та премудрість
 мене оточували мури
 на цім лазурнім небодні
 цикуту радили мені
 а в перлах порпалися кури
 мій боже хмарний вічно плинний
 ще клин який яким ще клином
 немає ні коня ні хати
 у чім себе переконати
 є вишній дозвіл бути вільним
 глузує смерть у спільнім чаті
 

І
Весна минає. Літо на порозі.
Немає миру, бо іде війна.
Жене людей додому чужина.
Дай, Боже, не почити у дорозі
міграції поезії у прозі
лихого житія. Душа одна.

ІІ
Одна душа ще блимає у тілі
свічею між загравами багать
і поки душогуби не бомблять,
надія є – у зграї поріділій
із вирію додому, сіро-білі,
за нею гуси-лебеді летять.

ІІІ
Летіте, дикі гуси! Гиля-гиля –
напитися дніпрової води.
Паломники вертаються туди,
де є ще тимчасове новосілля...
.....................................................
євшан-трава рятує від біди,
коли несе людей чергова хвиля
подалі від скаженої орди.

05.2026

… засинає полуниця -
наді мною Око дня -
може липень забарився
степом в пошуках коня,

чи затримався в долонях,
запашного полину,
підхопивши пил на скроні,
наче грудня сивину,

наче паростки з неволі,
від копит і до небес
де на пошук хліба й солі
суне Велес, не Гермес ,

в росах місячних полює,
нерухомість – цур мене -
ранком липня срібна збруя
вже й коня не здожене,

не стриножить і стеблини
під відклепану косу
загубившись в лободині
полуничного часу…

Пожухле листя під ногами
Тривожно й лячно шарудить,
Уперто здійснюючи намір -
Моїх думок порвати нить.
Шурхоче мляво, однотонно,
Щоб міркувань утратив суть, -
І вже вони плетуться сонно,
Уже мені їх не збагнуть...
01.06.26

 ті хмари над
 будинками
 дахами
 мов ефемери ефемер
 а ми
 у цім прихмар’ї
 проростаєм
 щось вабило
 чи вабить ось тепер
 іще вітри
 звиваються у зграї
 і не по собі
 нам не смішно
 не цейво
 у тім привітр’ї
 хто себе спасає
 як саме знову
 уведи pin-код
 тривого моя душе
 що ти маєш
 довірена
 обставинам трущоб
 всьому тому що
 крає все без краю
 безтямно
 незважаючи
 мовчком
 

Чи прихисток для гри?- Таємного сакралу
Відкриє ніч невидиме вікно,
Де я втечу по рятівному валу ,
І буде самота зі мною заодно,

Де гратиме у безвісті сопілка,
Сова кричатиме у спину навздогін
До хлопчика в мені,який узяв розгін -
Дитинство відійшло- вже старість за одвірком

І імена…з півдюжини імен,
Які забуті майже в дощ і вітер,
Сичить сова в мені рядками гострих літер,
Полюючи вночі на кажанів,

Щоб час швидкий у митях розрізнять,
Сповільнюючи рух у межах квесту,
Допоки хлопчик мій в мені, неначе хресник,
Шукає прихисток серед чужих багать…

Знову день спекотливий
Витворяє дива, -
Ллється сонячна злива
І всихає трава.
І міліє озерце,
І дрімає бджола, -
І пече коло серця
Від надлишку тепла.
Сяйво палить - не світить
І ніяк не паде, -
Наче світ спопелити
Хоче сонце в цей день.
31.05.26

Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом.
Межи хмарок де-не-де
смужка райдуги – лампасом.

Віє вітер, гонить жар,
котить сонце покотьолом.
І звисають кудли хмар,
як повісма, над подолом.

Маревіють комиші,
мерехтять в імлі дзвіниці
і копиці, мов книші,
височать на кошениці*.

Вітер промені пряде,
хмари сунуть околясом...
Світить сонце. Час іде.
Ледь встигає тінь за часом...

* кошениця – місце, де косять траву; сіножать

13.07.23

На зеленому газоні
Усякого хліба повно,
Та зібралися коти,-
І пташкам не підійти.
Походжає віддалік,
Мов поважний чоловік,
Чорний ворон, а за ним
Голуби і горобців загін.
Всі чекають, щоб нарешті
Коти кляті тут не вештались.
Часом на котів, о Боже,
І створіння Твої схожі:
Як-то кажуть: «Сам не гам,
Та сусідові не дам».
До якої ж бо пори
В кого гасло: «Відбери!»,
В кого з рота уже лізе,
Та підмоги просить слізно.
Той, хто шкуру ладен здерти,
Щоб потрапить в мільярдери?
Хто корупцію дола словесно,
Та з казни в’є перевесла…
Мабуть, лиш Рука Господня
Край цей виведе з безодні.

 напередодні усього
 занапастивши трохи рими
 гуляє зло морочить світ
 а ми усе ж бо непровинні
 я запрошу тебе
 за стіл
 поставлю риби та цитрини
 і хліба власного не більш
 аніж потрібно вірогідно
 і ми удвох помовчимо
 у пам’ять про відсутніх нині
 і тих жінок
 що нас любили
 і про своє окреме про
 якщо потрібен алкоголь
 у мене є
 якщо потрібен
 слова так само є
 якщо б
 

Поки спить десь на сідалі півень
І вітрисько в дуду не подув, -
Соловій захлинається співом
У цвітучому пишно саду.
Прикликає собі солов'їху
Щебетанням завзятим своїм,
А вона озивається сміхом,
Кавалера дратуючи тим.
Бідний далі їй співом доводить,
Що пора завести діалог, -
Що чекати на ліпшого - годі,
Що в житті веселіше удвох.
30.05.26

Сліпуче сяйво й тінь жадана,
І не від світу цього Ти.
Ти, – як сполучна ланка, дана –
До Неба людству дорости.

Довершеність – Твоє наймення,
Призначена Ти стати – Всім.
Тебе втрачати – щемка темінь.
Знайти – сакрал осяє дім.

Чарівність оченят безкрая,
Що ніжність, милість, щастя ллє.
Та незворотність серце крає.
Вмістило все – ім’я Твоє!

29. 05. 2026

Дощик рясно кропить
Навесні грядки, -
Мокнуть стебла кропу
Й буряків листки.
Всюдисущі краплі
Втратили число, -
Вся земля набрякла
І блищить, як скло.
Ніби хтось повісив
Рушники на пліт, -
Дощові завіси
Затулили світ.
29.05.25

Не смішно

Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.

Величчям і справами хосними
Прослався, могутня країно.
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.

(ABaAabAB)

Світлина

Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…
Дивлюсь – і гірко від розпуки,
Невістко, сину, два онуки.

На свіжину приїдьте, дуки,
Кабанчик теж – як ви, гладкий.
Невістка, син і два онуки,
Ялинка, іграшки. Святки…

(ABaAabAB)

Куди йдемо

Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.
Чого б не творили чи байдики били,
Усе абсолютно веде до могили.

Воно віднімає здоров'я та сили,
І не повертає – не чули хіба?
Усе абсолютно веде до могили –
Обов'язки, праця і навіть гульба.

(ABaAabAB)

Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.
До неї клімат ще не звик,
Вмирають баба й Сніговик.

Утік рум'янець з їхніх пик -
Інсульт, напевне. Щоки сині.
Вмирають баба й Сніговик,
А я довірюсь медицині.

(ABaAabAB)
22.02.2013.

Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особисті одні набуття?
І важливо - не де ти пливеш, а як саме це робиш.
Чи навчився складати пожертви, і знаєш - кому.

Та згадай отого юнака у твоїм Херсонесі,
що до храму прийшов Аполлона у обраний час -
у долоні затиснувши древню щасливу монету
і безцінний сувій із поезіями гомерідів.
Він очікував знаку - на помах рукою стратега,
на трафунок, що зробить імення його гучним.
Але знаку не сталося, просто подовшали тіні
і подуло здаля прохолодним диханням земним.

Він до ринку подався тоді з гомінкою юрбою,
і принишкло ходив межи грекоподібних торговців,
наче просто вглядаючись, але раз-по-раз про себе
дорікаючи долі, що знов оминула його!
А за тим були хліб і вино, і нічне споглядання.
Понад місяця злетом мигтіли безмовні зірки -
це здіймання німе так різнилось від виру людського,
і для чогось явилось у зібраній тиші йому.

Та не мудро богам дорікати за їхнє мовчання,
коли вибір лише в чергуванні однакових ролей:
жити зовні як свідок у безлічі драм існування,
чи всередині себе - єдиним, кому обирати.
Та якщо обирати, то успіху тихе вростання,
а коли програвати, то знову ж не суєтно, гідно.
Ніби ти із останніх царів, і здаєш цитаделі -
не подолані, просто які вже не варто тримати.

На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.

Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
мигоче церква вдалині.

У небо тягнеться дзвіниця,
впинає в хмари гострий шпиль.
І згуслим сяєвом живиця
стікає в сиві кудрі хвиль.

Іскриться море переблиском,
шумить і піниться прибій.
І раз у раз померклим приском*
зникає сонце в млі рябій.

Дерева щуляться на схилі,
лиш де-де чайка заячить.
Хлюп-хлюп! – об скелі б’ються хвилі...
День ліг на хвильку відпочить.

* приск – гарячий попіл з жаром; жар

29.06.23
 

 заспівай мені первісну пісню
 в цьому світі дідів і жінок
 обійди мене з мискою звісно
 я не твій я не ваш я не ок
 в мене є свої тригери дійсно
 се не тяжба і не дуель
 тривіальне життя неумисне
 я би міг настрочити рондель
 але я не умію ронделів
 все пишу незугарні рядки
 без потреби у цім борделі
 без бажання чогось на віки
 я не прагну зіркової рими
 уживаю приземлений хліб
 на теренах своєї квартири
 не хатини з травою навкіл
 

Над негаснучим вогнем
Сковорідка з салом
Жиром топленим мене
Зваблює помалу.
Смалець пахне й булькотить,
Як горілка з пляшки,
Що уже я ллю в цю мить
У щербату чашку.
Кусень хліба утоплю
Між шкварками в смальці
І вдоволено сьорбну
Трошки за страждальців...
28.05.26

чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка

по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
шляху розкрученої гри,

неси в собі!- не дозволяй
пускатися у незворотнє,
щоб не чекати нагороди
за вміння втнути гопака,

чи ґелґотати на клавір,
допіру скинутий під ноги
усім, хто прагне перемоги,
розчувши пісню синіх гір…

 тупо мертвий
 на самому дні
 є причини
 причини є завжди
 в поетичному цьому кіні
 із кінічним його
 декупажем
 натякають глузують іще
 карнавалять
 до глупої ночі
 голоцен речовин і речей
 твій же статус
 звичайний робочий
 пролетарій
 казали колись
 інвентарний тобі оце номер
 і дурацький
 юнацький твій приз
 механічний брехливий
 барометр
 

Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26

А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!

Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Може дехто зламає ногу?

Може хтось сігане із балкона,
Може в когось вкраде щось ворона,
Може декому в борщ наплюють
Чи розлиють під ліжком ртуть?

Може впіймає когось тецека,
Чи з берегів своїх вийде ріка,
Трапиться точно щось - не ловіть гав!
Зяблик не просто ж так прилітав!

 чого ти брате галасуєш
 буряковієш із чого
 буття воно війна по суті
 піт заливаючий чоло
 атож-бо ревність і буремність
 агресія відкритий код
 нічліг неспокій кров даремно
 усюдний набрід навіть зброд
 чи в цій війні бутті оцьому
 тебе здіймає і несе
 за страх липкий утомну злобу
 спиртного чарка
 з ялівцем
 

Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)

Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.

В майбуті, – жінка впевнена, –
є щастя таїна!
Тож не чекай повернення,
вже втрачена вона.

Закони нестаріючі
і принципи мої:
від ревнощів шаліючи,
ти не тримай її.

Ні купа слів не виручить,
ні ніжність, ні прокльон...
Розстатись жінка вирішить –
напевне, є резон.

(2026)

...і знову дзеркало криве,
що наче лід ховає правду
і перетворює на радість
холодне, штучне, неживе

немов би зле сухозлиття*,
немов форзац на розвороті
шалу облудної турботи
на тлі подвійного життя,

чи загадкової душі,
яку не порятуєш словом
між нерозчутого німого,
на тлі не впізнаних віршів,

одноїменного: - забудь!
що ще не назване збитковим
в дзеркальній правді випадковій,
яку на порох перетруть...

Усміхаючись приємно,
Жінка каже дуже чемно,
Що складаю я даремно
Щодо неї схеми темні.
І тому вона не рада
Брати участь в маскараді,
Де я точно буду ладен
Швидко звабити принаду...
26.05.26

 я розкусив тебе хома
 мені промовив голос пітьми
 ти прагнеш те чого нема
 та губишся у цьому ритмі
 я заперечити не зміг
 мені подобається згубне
 де жах мене поймає де
 своє свінгують мідні труби
 немає пози
 сліз катма
 на тлі утрачених амбіцій
 я прагну те чого нема
 такий мій іспит
 кара підступ
 такий майн кампф
 така моя судьба
 

А в нашім дворі та й росте собі клен.
Він, як і я, є так само не член.
Отож, він не є член, і я теж не є,
Та кожен з нас проживає життя тут своє.

Клен з кожним роком все ближче до неба,
А я... А що я? Я ж піщинка, амеба.
З кожним днем я все ближче до чорнозему,
Клен - до Бога, а я - у пекельну богему.

Ми із кленом - немов два нерідні брати:
Я - раб Божий, а він із Богом "на ти".
Він росте й не боїться пили чи сокири,
А мене можновладці *буть у всі дири.

Те їм не так і оте їм не те,
А клену ж - начхати, росте і цвіте.
Отож, як помру, то в наступнім житті
Я б кленом зеленим би стати хотів!