Сімнадцять замало?… Чекайте за тридцять.
Це вам не жарти коли звучить мінус…
Добавочка хитра… вам арктика сниться?
Значить вдихнули і ви кокаїну…

Морози із січня всі виповзли в лютий.
Мінус розмножить їх, не сумнівайтесь.
Щоб не робили ви — тепло не вернути.
І хто ви сьогодні… може спічрайтер?

Забутьте кортелі, Колумбію… значить,
Ви вже проснулись… присядьте навпроти.
Той, хто примітив вас, не все передбачив.
Переіначився від прохолоди…

Кока є кока. Пів світу в залежності.
Мінус і мінус… плюс конкуренція.
Справа не в кількості, справа в майстерності
Коли на кону
Душі
Імпотенція…
04.02.2026.

Буде радо вітати
Й сумувати рідня,
Що замало для свята
Їй зимового дня.
Що немає утоми
Від застільних промов
У гостинному домі,
Де панують любов
І юнацька жадоба
До стрімкого життя,
Які я уподобав
І несу в майбуття...
05.02.26

Погано вчили ви історію, панове,
Заплутавшись в ботфортах у Петра,
Назвавши його «подвиги» великими,
Учадівши од них .Близорукі й безликі,
Так і не спромоглись гортати сторінки,
Де був, він, мов, мишенятко, тихий
І до нестями понужений і ниций.
Отак і посіяне монголами насіння,
Доглянуте тобою, ненаситний Петре,
Нащадку твоєму, не як тобі, з руки Фальконе
Стояти на коні баскому облудною іконою,-
І не помащений (як церквою заведено) єлеєм,
Всіма забутому, гріхи спокутувать судилося під мавзолеєм . ..

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:

• Коментатор Микола Миколайович Озеров²
• Тренер збірної СРСР Віктор Васильович Тихонов³
• Нападник збірної СРСР Борис Михайлов⁴
• Захисник збірної СРСР Валерій Васильєв⁵
• Суддя Йозеф Компалла (ФРН)⁶
• Вболівальники наші
• Вболівальники їхні

Коментатор:
Добрий вечір, наші любі вболівальники!
Налаштовуйте яскравість та контраст.
Тут зібралися хокейні цінувальники...
Я ввімкнутися забув. Тепер – гаразд.

Пригадав сьогодні майже мимоволі я
«Суперсерію»... Як виріс рівень гри!
Як сказав тут мій колега із Монголії:
«Не знайти у вас у про́дажу ікри́».

Вже запівніч⁷ в Омську, Томську та Челябінську,
та не можна пропустити і́гри ці!
На трибунах – просто ніде впасти яблуку,
на арені – наші браві молодці!

Вболівальники їхні:
Хейя, хейя, до-то-го!⁸

Вболівальники наші:
Шайбу, шайбу, хто кого!

Тренер:
Ну, хлопці, – у дію!
за нами – Росія,
велика Росія,
вона не простить!
Болільники мріють,
в парткомі – зариють,
не зрадьте надію!
Суддя вже свистить.

Суддя (убік):
У синіх – десять тисяч на трибунах,
за спиною в червоних – тьми і тьми...
Mein Gott, моя Ніколь⁹ ще надто юна,
щоб сиротою бути між людьми!..

Коментатор:
Шайба вкинута! Пішли в атаку трійкою!
Пас наліво, пас направо, пас назад!..
Ось наш тренер, я для вас його посмикаю:
– А скажіть нам, чи іде в нас гра на лад?

Тренер:
Я мрію лелію:
вперед, за Росію!
(Убік.) Бо знаю Росію:
вона не простить!
Якщо нас нагріють –
мене ж і зариють,
дощенту зариють...
Це хто там свистить?

Суддя (убік):
Штраф п’ять хвилин, не можна аперкотом!..
Mein Gott, яке збіговисько страшне!
Припустимо, я видалю... А потім
десь у куточку видалять мене...

Захисник:
Вдав суддя, що ніби не помітив;
видно, розуміє, що почім!
Нам не треба штрафів та булітів,
самотужки будь-кого повчим!

Коментатор:
Так захищатись можна,
так захищатись – слушно;
звичайно, переможно,
звичайно, відчайдушно!

Іграють наші класно,
атаки гострі дійсно,
все поки що прекрасно,
борня безкомпромісна!

Нападник (важко дихає):
Іще один такий дурний ривок –
і буду в гробі грюкати кістьми...
Немов коняка загнана, я змок,
а він все давить, чорт його візьми!

Захисник:
Ізнов біжать, не бережуть меніски.
Зіткнувся? Не кажіть, що без підстав...
Яка ж гидота – це шотландське віскі!
Мабу́ть, я вчора дійсно перебрав¹⁰...

Коментатор:
Летять на лід ворота, клюшки, краги...
Такий хокей не трібний нам ніяк!¹¹
Я прецедент пригадую Гааги:
арештували там заводіяк!

Наш хлопець, може, надто розпалився,
в азарті гри не стримав свій порив;
але ж він усвідомив, повинився,
і навіть сам носилки прикотив!

Вболівальники їхні:
Хейя! Хейя! Хейя!

Вболівальники наші:
Зуби – на – трофеї!

Тренер:
Ну, хто́ у нас вміє?
Вперед, за Росію!
Вона ж там боліє,
боліє за нас!
Щоб краху не взнати,
лупцюй супостата,
плювати на втрати,
це зоряний час!

Нападник (рубається з хеканням):
Що, утретє в чемпіони вам кортить¹²?
Ні, шановні, ця пожива не для вас!
Лівий крайній, в око вхопиш ти за мить –
і подивимось, я́к бачитимеш пас!

Недарма́ ми тренувалися усмерть!
Всіх зрубаєм, а не пустим до воріт!
А чого отой смугастенький¹³ круть-верть?
Вово¹⁴, вмаж його голівкою об лід!..

Суддя:
Будь ласка, розійдіться, джентльмени!
Ай, боляче, я ж майже без щитків!..
(Убік.) Вони й не обертаються на мене...
Mein Gott, і от навіщо я свистів?

Тренер:
Допхаєм додому –
ухопим дипломи,
подяку парткому,
нові «Жигулі»¹⁵!
Вперед, офіцери,
міліціонери¹⁶,
порвіть вже, холера,
усіх взагалі!

Коментатор:
Інтрига матчу будить інтерес:
увесь майданчик – геть суцільний бій!
А їхня «зірка» – враз за бортом щез...
Це неспортивно, ти ж іще живий!

А все ж – сильніший склад команди наш;
а воротар – який у нас герой!..
Впритул до мене – знов розгардіяш...
Я, хлопці, свій, не бийте!... Ой-ой-ой!..

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееее

І
Погрязло у болоті нице лоббі:
епштейни, білли, трампи... отже, всі
помішані на сексі, як на хобі,
помазаники, вдарені по лобі,
без аятол і маоїста сі,
що поки-що зациклені на бомбі.

ІІ
Та певно переплюне їх, мерсі,
наш бубочка у всій своїй красі –
прострочене і легітимне зомбі,
допоки сидимо у катакомбі...
Не урятують відьми, чаклуни,
ні кривороге, ні квартальне шобло,
які і є причиною війни
не менше, аніж криворукий злодій,
це окаянне чучело кремля –
взірець борцю за націю(на споді),
яке і в пекло не прийме земля
і не спасе урізана громада
від пазурів ведмедя-москаля,
ані раденька, що дурненька, Рада
ні уряд без усталених чеснот,
ні плем’я марафону, ні народ.

ІІІ
Усяка влада лису ріпу чеше,
і українська також чесно бреше,
і одним словом, будь-яке ніщо
ще й досі корегує казна-що...
і що не хвойда, то усім не легше,
як не бунтуй, до кого не волай,
як не приховуй тугу і бентегу,
а світ увесь очікує дедлайн...
...........................................................
та невідомо, хто ще буде зверху,
коли займемо дуже довгу чергу
до євро-каси на останній тайм.

02.2026

Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Тільки шум отой далекий…
А якщо там дискотека?
Ну так в тебе ж свій блекаут,
До і після свіжу каву…
Скачеш зайцем, виєш вовком.
Все як завжди, крок за кроком…
Ось і світло втретє зникло.
Душа ні, а тіло звикло…
Тільки ти тут ні при чому.
Повернутися б додому
Розлягитися б і забути…
Теле-моно увімкнути.
Щіпку сну під теревені…
В попіл все. Відродить Фенікс.
25.01.2026.

Немає поки що незамінимих на той світ,
Та все ж Всевишнього благаю:
Щоб зберігати справедливість на Землі,
Тільки злочинців слід по-справжньому карати:
Брать поза чергою на той світ, а не саджать за грати.
Зрештою як і тих, хто не знає, що робить,
І нудиться життям, і жити не дає нікому.
Невже Ти не вбачаєш сенс у цьому?

                    І
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
і гріє душу думка, – навесні
позбудемося біса і сатира,
а заодно – фальшивого кумира,
лакея, що слугує сатані...
..................................................
добу апофеозу маячні
замінює нова епоха миру.

                    ІІ
Вирує течія ріки життя,
на берегах її не гасне ватра
вчорашнього, та ідемо у завтра,
що означає інше майбуття,
очищене від нечисті і бруду.
Ніхто не знає, скільки ще іти
одуреному клоунами люду.
Далеко до кінцевої мети,
як іноді, паломнику до Мекки.
Лютує стужа, допікає спека,
а за рікою на межі віків
уже і до потопу недалеко,
та уявити все-таки не легко,
що межиріччя вийде з берегів.

                    ІІІ
Є сподівання, та надій немає,
що нас охороняють янголи,
аби ми не боялися, коли
опинимося у юдолі раю
земного, де ми, нібито, жили,
допоки пам’ять душу зігріває.
Немає як, хоча і є чого
покликати, – рятуйте наші душі!
Спасіння є і люди не байдужі,
що їм і полюбити є кого
та іноді помітити Його
у небі...
          і на морі...
                    і на суші.

02.2026

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов¹ – ліричний тенор
• Претендент² – драматичний баритон
• Михайло Таль³ – баритон
• Петра Ліуве́рік⁴ – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
• ЕОМ⁵ ЄС-1035 – бас-буффо
• Василь Алексєєв⁶ – бас-профундо
• Голос по телетайпу – ще профундіше
• Хор дисидентів

Багіо (Філіппіни), матч за звання чемпіона світу із шахів, 1978 рік.

Пролог
Оцей, що справа – це кумир народу,
п’є лиш кефір⁷ у визначний момент!
А зліва – він, без племені, без роду,
з презирливим іменням «пре-тен-дент»...

Напередодні матчу.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Я мушу, й можу я,
    я виграти жадаю!
В Москві я обіцяв
        боротись до кінця!
Але... Але якщо
        зненацька я програ́ю...
О господи! Плесніть
        мені в кефір винця!

Михайло Таль (заспокійливо):
Візьми себе в руки, мій милий!
За тебе – весь БАМ і КамАЗ,
Саяни, Хібіни, Курили,
Донбас, Арзамас та Кузбас!

Претендент (самовпевнено):
Який щеня! Гадає він, що мастер!
Та я його заб’ю, як в сітку м’яч!
Адже в той раз він писявся від щастя,
що Фішер не погодився на матч!

Петра Ліуверік (заспокійливо):
Вікто́ре, легковажити не треба!
Хоч вороги заявлять, певне, скаргу,
нехай раніш подивляться на себе!
А я – зазвала всю «Ананду Маргу»⁸.

Суддя матчу:
Джентльмени,
ви скінчили привітання?
Бо, як на мене,
час почати вже змагання...

Анатолій Карпов (хвилюючись):
О ні, я ручкатись не буду!⁹

Претендент:
Ах ти, маленьке, зле гадя!
Я розчавлю тебе, паскуду!

Анатолій Карпов:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Михайло Таль (заспокійливо):
Заспокойся, милий мій,
хай собі злоститься далі!
Алексєєв Вася – в залі,
й не гадя ти вже, а змій!

Претендент (знітившись, сьорбає кефір зі склянки чемпіона в явно провокаційних цілях):
Протест! Протест!
Тут смак вина відвертий!
Потрібний тест!
Зовіть сюди експерта!

Василь Алексєєв (із залу, добродушно):
Що́ там пи́снув претендент?
Заекспертизу́ю вмент!

Той, хто Толі хоч торкнеться –
він зі мною обійметься,
ну, й помре перегодя...

Претендент:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Тропічна ніч над Багіо. Номер чемпіона світу. Домашній аналіз відкладеної 31 партії.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Вже північ! Я не бачу порятунку!
Оцей пішак триклятий на є3!
За цілий день – один кефір у шлунку!
Капець, немає потягу до гри!

Михайло Таль (заспокійливо):
Мій хлопчику, розслабся,
заїж кефір борщем,
або на шніцель звабся...
(Убік.)
Вмикайте ЕОМ.

ЕОМ ЄС-1035 (погудівши):
Спасіння ніт.
Фізкульт-привіт!

Саяни, Хібіни, Курили, Донбас, Арзамас та Кузбас:
Уже 5:5...
Їть вашу мать!

Ніч перед 32 партією. Котедж претендента.

Хор дисидентів (радісно):
Завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!
А Вітя, Вітя, Вітя,
а Вітя, Вітя, Вітя,
завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!

Претендент (самовпевнено):
У мене є на завтра хитрий хід:
пожертвую ферзя у мітельшпілі;
шукатиме, які́ у мене цілі,
і втрапить у цейтнот цей дармоїд!

В цей час Вася Алексєєв на вулиці.

Василь Алексєєв (добродушно):
Ти, дурнику, з базукою на мене?
Дивися, я в’яжу її вузлом... (Б’ється.)
Вони були одної шайки члени:
один, два, три... п’ятнадцять загалом.

Ми́ршава якась команда –
вся ця Марга, чи Ананда...
Вранці, певне, їх зберуть,
відвезуть в останню путь...

32 партія. Дебют.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
є2 на є4...

Претендент (самовпевнено):
А мій пішак – d6!

Анатолій Карпов:
Тоді – на d4...

Претендент:
А ось і кінь f6!

Анатолій Карпов:
Ну, кінь c3...

Претендент:
                   g6 – і хоч не вір в це!

Анатолій Карпов:
Ага! Я знав, що буде «захист Пірца»¹⁰!..

Мітельшпіль.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Мабу́ть, зробити варто рокіровку...

Претендент (самовпевнено):
Тобі уже пора шукати сховку!¹¹
Отак і знай!
(Ставить ферзя під бій.)

Анатолій Карпов:
Ай!

Ендшпіль. Карпов думає десяту годину¹².

Анатолій Карпов:
Під бій поставив він ферзя,
а «з’їсти» – самогубство, може?..
Я б з’їв соленого язя...
І хто ж мені тут допоможе?..

Залишається 10 секунд до падіння прапорця.

Голос по телетайпу:
Політбюро – за те, щоб «хвать».

Анатолій Карпов:
Беру, беру!

Претендент:
Ой, я помру!..

Хор дисидентів:
Їть вашу мать!

(Переклад: 2025)ееееееееееееееее

Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як ляжуть у труну,
І відправляє в рай порядних і невинних.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш,-
Єдність і силу дай і Вкраїні
У цю лиху годину".

Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли́...
І люба, до солодкого фіналу
Удвох уко́тре спільно ми прийшли.

...Чому́сь згадалось... Світло, ностальгійно... -
Зі слухавки твій голос вплинув так?
Хвильку зачарованим, замріяним,
Побути справжнім - чим поганий знак?

2008

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.

Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
І чубляться, немов дурні.

І здатні в ложці утопити
Свого, хто вищий, хоч у чімсь.
І правоту несамовито
Свою доводять люто скрізь.

І забувають про велике,
Лише амбіції свої
І его знавісніло дике --
Годують. Наче опоїв

Нас хто... Дурманом поневолив...
Яка Вкраїна?! Ви про що?!
Навкруг суцільне Гуляй поле,
Нас перетворює в ніщо.

Якби розкидати по світу --
Ми б скрізь порядок навели.
А тут, у себе? Діти, діти --
Ми будем панувать коли?!

Як свисне рак? Чужому богу
Ми молимося по церквах.
Свого поганським звем, убогі,
І перетвоюємось в прах.

Готові вилизати п'яти
За кістку, кинуту рабам.
З кварталом дев'яносто п'ятим --
Як личить блазнів холуям.

Невже ці війни, долі злами,
Нам не відкриють власну суть?!
Чи самоїдами-хохлами
Чи УКРАЇНЦЯМИ нам буть?!

29 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже

Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
І все навкруги шелестіло…

І сестри були, поруч осик
На вулиці спільній, ліворуч
Літні дощі… з-за хамр голоси,
Як вітер виходив із двору…

І котитьсяся з хат таке молоде
З вербальної тиші у спомин…
І хто його знає де упаде
З радощів мо’… може й від втоми…
28.01.2026.

…ти помреш від блюзнірства й жадоби
На акордах брехні і піару.
Бо зачали тебе з перегару,
Що цікаво, ті, двоє, не проти…
У «замовленні» гнулись взірцево…
Для безхатьків потрібна ж іконна?
Якщо ні, то нехай, не «мадонна»…
Якщо так, не спіши, «королева»
Ти уся із жадоби й блюзнірства.
Помістилась всього в трьох акордах…
А лице, вибачаюся, морда…
Значить попит такий у суспільства.

…і не думав, не мріяв, що стріну.
Кілька літ пригощав і вгощався…
Ледве був від жалю не розпався,
Наступивши на сутність зміїну…
26.01.2026.

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
• Директор фільму
• Сітчастий пітон Вова довжиною 14 м 8 см

Режисер:
Так, тепер знімаєм сцену в бані...
Дівчино, нарешті, киньте таз!
Все одно на повному екрані
буде не видати в кадрі вас!..

Тут не палять, діду із портфелем!
Ви прокоптите зелений фон!..
Дайте хтось там хлопцю духопелик:
спати в ході зйомок – моветон!

Оператор:
Я не бачу вуха у героя,
дайте ж вухо повністю анфас!..
Хай їм біс, де взялися ці троє?
Будемо знімати п’ятий раз!

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в бані, дубль... Хрясь!!!

Головний герой (томно):
Приклейте вус мені,
        доросліш бути маю!
І замшевий піджак
        добудьте поновіш!..
Ну, добре, я готов...
        – Маріє, знемагаю!
Прийди, скоріш прийди,
        зігрій мене та втіш!

Режисер:
Момент, один момент:
        оце ви упороли!
Вона ж бо на даху
        сидить вже п’ять годин!
Давайте поніжніш,
        й тримайтесь в рамках ролі,
мовляв, Марійко, злазь,
        та й сядемо під тин...

Героиня (томно):
Навіщо тин? Привабніш – отоманка,
фіранка та прочинене вікно...

Режисер:
Все ясно... У масовці! Громадянко!
А ну, мерщій збирайте доміно!

Оператор:
Ви можете до ночі тут кричати,
але я плівку витратив уже!

Режисер:
Ні, я його зали́шу без зарплати!
І піде геть в само́му негліже!..

Вбігає Директор фільму.

Директор фільму:
Здобув, здобув! Ваги живої – тонна!

Режисер:
Здобув – чого?

Директор фільму:
                          Сітча́стого пітона!

Режисер:
З яких причин?!

Директор фільму:
А ось і він!

Чути тупанину втікаючої масовки.

Дівчина з хлопавкою (скоромовкою):
Сцена в джунглях, дубль... Дзинь!!!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
Куди ж ви всі, куди? Хіба якась поломка?..

Режисер:
Стояти! Всі назад! Не рухатися! Зйомка!
Герою, більше пристрасті у очі!

Сітчастий пітон Вова:
Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш...

Головний герой:
На шию давить... Тіло як чуже...

Оператор:
Ви можете кричати тут до ночі,
та плівка вся скінчилася уже!

(2025)оооо-о-о-о-о!

Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.

Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
Кохання пити дивовижу.

Натхнення, Боже, дай крилате --
Горіти в пестощах розкуто.
Жагу пекучу втамувати,
І тихо в щасті потонути.

26 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану я для неї . -

Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Тільки шум отой далекий…
А якщо там дискотека?
Ну так в тебе ж свій блекаут,
До і після — слабку каву…
Скачеш зайцем, виєш вовком.
Все як завжди, крок за кроком…
Знову світло втретє зникло.
Знай до цього воно звикло…
Тільки ти тут ні при чому.
Повернутися б додому
Розлягитися б і забути…
Теле-моно увімкнути.
Щіпку сну під теревені…
В попіл все. Відродить Фенікс.
25.01.2026.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

годі голову бити об стіну
не на те витрачайте час
стіни вічності то лише кпини
вочевидь їх долають рослини
твердь земна не Небес атлас
бог хіба не мовчить віками
щоб стеблина зимою суха
як живою водою стане
розбивала б каміння гріха
наче той що спливаючи кров’ю
перед обраним вищим судом
для війни чи для інших спокою
позбавляв від духовних судом
всіх хто марно довбав каміння...

як донині сучасний суд

не пробивши ж собою стіну
не пізнаєш що тіло тлін є
і куди оту тлінь несуть

Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!

Він здрить уда́ль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
на так потрібний нам боєприпас?!

Бо нащо він тоді нам дав ту «тищу»,
невже – за дані з банківських карток?..
Що ж, вдячних ніт, ні на землі, ні вище;
і він помститься, дайте тільки строк!

Так, дайте другий строк! Гайда́ до «Дії»:
там вибори відбудуться ось-ось!
Він сто мільйонів «лайків» там нариє –
тоді ми хробачків і наїмось...

(Січень 2026)
а-а-а-а-а-а-а!

Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.

Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
В нього цілувати.

Ви погодьтесь, він сильніш
За Костенко Ліну.
Геніальний кожен вірш
У Пегаса сина.

Руки вгору піднімім,
На коліна вклякнім.
У захопленні німім
Богові подяку

Ми воздаймо, що послав
Із небес високих
Він ПОЕЗІЇ п осла,
Нації пророка.

Треба дати ось тому
(Що не твір - "нетленка")
Ще й за кожен вірш йому
Нобеля й Шевченка.

Бліднуть навіть і вони --
Заздрять на тім світі...
Тра чіпляти ордени,
Розсипати квіти.

І на тілі всім - вінки
З лавру - в центрі, скраю.
Навіть фігові листки
Лаври прикривають.

Хвалить завжди себе сам
Щиро і завзято.
Аж сміються небеса
Й медалі чіпляти

Місця спереду нема.
Що ж робити, люди?!
Та нічого, то дарма --
Ззаду місце буде.

На сідниці ми ясні
Повісим на боці.
Сяють хай тобі й мені
Й Парнаському Доці.

Друзі, станьмо дружно в ряд --
П'яні і тверезі --
В чергу -- цілувати в зад --
Велетня поезій.


...Отака благая вість
Прийшла у лікарню.
У палаті номер шість
Святкують шикарно.

23 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
Завжди готовий, тільки б лютий
Завчас вернуся б з Колими
Лежиш тако всіма забутий
І дичавієшся з пітьми…
22.01.2026.

Із Леоніда Сергєєва

Я́кось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!

Тут набігла тьма народу,
розпочавсь ажіотаж.
Санітар Степан як воду
пив C₂H₅OH.

Непитущий рентгенолог,
з’ївши фенобарбітал,
малював русалок голих
й чоловічий причандал.

Туалети стали чисті,
і на видих, і на вдих.
П’ять досвідчених чекістів
закосили під слабих.

Стражі вищого ґатунку,
персонажі древніх саг!
Он, лягли по стійці струнко
з кулеметами в трусах...

Варта... Зброя... Параноя...
Ми шикуємось мерщій.
Тарганів палатних двоє
разом з нами стали в стрій...

Ось і він! В нас віру сіє:
«Так, в бюджеті є діра,
та живе іще Росія!»
Ми у відповідь: «Ура!»

Він: «Без нанотехнологій...»
Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!»
Він: «Турботи та тривоги...»
Ми: «Не треба натощак!»

Він: «Корупція ізнову...»
Ми: «Ти тільки укажи!»
Він: «Задовга добудова...»
Ми: «Але ж і не бомжі...»

Самознищились бацили.
Санітар Степан затих.
Таргани десь полетіли, –
кри́ла виросли у них.

Головлікар, повний вражень, –
спіч у відповідь: «Мерсі!
Та за цю зарплату, – каже, –
ляжемо кістьми усі!

Нам би тільки – трошки грантів,
й лишимо́ся на плаву!..»
Потім двоє ампутантів
проспівали про Москву.

Дав прем’єр поради цінні,
на обід дали лангет.
Як анонс про дальші зміни,
знов забився туалет.

Рано всі пішли в палати,
і до ранку – ні шелесь...
Й повернулись тарганята,
загубивши кри́ла десь.

(2025)

Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Регоче на всі кутні пройдисвіт перехожий…
Сміх , як рентген, наскрізь просвічує поволі:
Людина ти чи виродок в людській подобі.

                І
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.

                ІІ
Де не живу, копіюю той край.
Бачу вершини пологі,
в лузі калину, утрачений рай –
перед очима березовий гай,
ліс на крутім косогорі,
де на досаду сусідам своїм,
майже-що, кожного літа
ще добудовую пасіку й дім
батьківського заповіту.
Виростив сад... є ознака така,
що не живу як ледащо,
сина на маю, за нього дочка
явно воює найкраще.
Це не гординя. В чужому краю
на косогорі Дунаю
маю щасливу родину мою,
що ні за що не поляже в бою,
та українців єднає.

                ІІІ
Ще дожинаю лозу до снопа
і за минулим не плачу,
хоч і буває сльозина скупа...
................................................
те, що Європа уже не сліпа,
з подивом я не побачу.

01.2026

Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.

Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
До скроні важкий пістолет.

Тому не пишу я сонети,
І це - мій великий гріх,
Я б написав їх з десяток,
Якби я писати їх міг.

А я їх не можу писати,
На них в мене не стоїть,
Хоч, може, колись і встане,-
Будьласонька, потерпіть.

Із Леоніда Сергєєва

В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.

В зеніті буйствує загрозливе світило.
Ті, що наважились, прохають: «Не дивись!»
Ковток, іще... І перерізуюча сила
б’є прямо в куприк зверху вниз, і ще кудись.

Дрижать коліна, підіймається нудота,
і мізки м’якшають від цього відчуття,
але вражає, що унутрішня бридота
урівноважена бридотою буття.

І вже байдужки, я́к ся має селезінка,
і все одно, хто́ в Білім домі, хто́ в Кремлі.
І рейки б’ють об лису голову так дзвінко,
й щури закі́нчились уже на кораблі.

І понеділок починається в суботу,
і праці вільної міцнішає могуть...
...На сонці випивка – не втіха, а робота;
на жаль, за неї зарплатню не видають.

(2025)

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.

Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Мабуть, як і я, согрішив дох...

Холодна-аж чорна вода Ахеронта...
Я так і не зміг побувати в Торонто!
Так жаль мені свого земного життя,
Пливу Ахеронтом кудись в небуття...

Я так і не встиг скуштувати лангуста,
Не встиг ознайомитись з прозою Пруста.
Не був у Лос-Анжелесі і в Сан-Франциско,
Пливу Ахеронтом. Кінець мій вже близько.

А що там в кінці? А чи пекло, чи Рай?
Спитать нема в кого. Хоч в човна питай.
А човен мій тихий, а човен мовчить,
Та й пізно питати: вже фініш за мить.

Нарешті з'явилося світло в кінці,
Заграли відбиті стократ промінці.
На радощах ми обнялися з сусідом:
Ми в Умані, брат, а не в царстві Аіда!

Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Таким чином, з обіцянок
Обіцяльникам: терпіть.
Сплюньте тричі наостанок
Й за корабликом ідіть…
20.01.2026.

Поїхати б в Арабські Емірати,
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.

Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
А х.я вам, трикляті москалі!

20.017533 р. (Від Трипілля) (2026).

В ніч на двадцяте січня не спалося. Серіали по ютубу не заходили. Задрімав. Очнувся. О другій ночі почалось. Сирена, гул, свист… ба-бах. Я в дерев’яній хатині 1937 року. Погріб поруч, але в хаті тепло і більш спокійно… Кілька разів йокнуло, стіни затремтіли… Я також… Зі мною двоє котів — Сєня і Сєрий. Сєня випросив поїсти і майнув у двір на мороз… Десь о третій заварив собі кави до шматка піци… Сєрий хропе, мурличе… Періодично чути постріли… Уткнувся в маґбук, у вигадану вечоринку…

Під покривалом вечоринка…
В конверті бажаний аванс.
На все всього одна хвилинка,
Але вирішував нюанс —
Просили їх не поспішати
Тому, що в черзі інтерф’ю,
А після нього ще й відкати,
Але з відкат без ай лав ю…
Під покрива… не розгубились.
Аванс погодився, принишк.
Ось так і шоу народилось:
«На вас чекає ґвалтівник!»
20.01.2026.

Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.

В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Є надталановиті!

Що не вірш – то діамант
В короні укрсучліту.
(А також прозу я пишу,
Теж надталановиту!)

З ніг до голови я весь-
Суцільні таланти,
Навіть клякси, що я ставлю,-
І ті бриліанти!

Зацініть:я написав
Віночки сонетів,
Та таких,як я, у світі
Нема більш поетів!

В книзі Ґіннеса мені
Буде надто тісно,
Так що вносити мене
В ту книгу запізно!

Правда, є одна ідея,
Її – nota bene:
Оту книгу Ґіннеса
Треба внести в мене.

Бо я ж один такий поет
На цілій планеті!
Я– Poeto Sapiens,
А всі решта – йєті.

Але є в моїм житті
І прикрі моменти:
Не дають мені спокою
Кляті конкуренти!

Вони сміють роззявляти
Поганого рота,
Критикують мої вірші,-
Хіба ж не сволота?

Заздрять, заздрять всі мені,
І справа, і зліва!
Та ж і як мені не заздрить?
Я ж такий красівий?!

Живу я, мов серед вовків,
О Боже ж мій, Боже!
Мені б за вредність молока
Чи хоч би морожене…

Прости мені, Боже, що Тебе забуваю,
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одразу стає,
Що чин Твій превічний не взяв за своє.

Із Леоніда Сергєєва

Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.

А всім, дивлюсь, байду́же зазвичай,
що жінка з багажем стоїть на східці.
Гей, лисий, ти читати припиняй,
ти у трамваї, а не у пивниці!

Стоїш, пенсіонере? Ти не стій,
візьми багаж, – взірець хай бачать діти.
Гей, лисий, прибирай журнал мерщій,
не прикидайсь, що бабки не помітив!

Сидять. Мовчать. Думками бозна-де.
А де ж та совість, контролер ваш кращий?..
Чого сиджу? Так бабка щось не йде.
Я ж місце не лишу напризволяще...

Бабусю, стій! Дивися, хтось встає!
Сідай, стара, ось місце уступилось...
Злякалися? Отож воно і є,
бо ми такі, завжди́ – за справедливість.

(2025)

Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
А відійти бракує сил,
І спроб нема, не дозволяють.
Хіба не вкруг, а навкоси
Ще до весни, ще до розмаю…
Їй - богу, славний серіал,
Та час ніхто вже не відновить.
Господь творив, передрікав,
Що буде біль, і будуть вдови…

А що як всістись поміж них?
Тим більше, настрій нікудишній.
Забава… й плюс до трудових,
А там розквітнуть сливи й вишні…

Перехрестивсь, проходиш повз
«Ні-ні… пізніше, не сьогодні»
Сигнал турбує… сміттєвоз —
У всіх свої путі Господні…
18.01.2026.

Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Щось не зробив я в житті іще.
Знає про це лиш Всевишній напевне,
Тай по дорозі до Себе на Землю верне.

На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.

Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І відштовхнулись з порожнечі…

Наш мрійний злет, цікавий злет…
Таких раз-два… навколо світу
Ніяких офісних прикмет,
Ані ліцензій, ані звіту…

І ми, омріяні із мрій,
Як вже невидимі, але ж бо
У нас свій кодекс-однострій
І колія своя, належно…
14.01.2026.

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять тішилась новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились трункими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.

Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Вовняне одіяло.

Я засинав щогодини,
Та ти щоразу будила:
Ти ж не прийшов сюди спати,-
Посміхаючись, говорила.

Ти була пружна і тепла,
Пахла любов'ю і морем,
Час пролітав швидко,
Ранок настав скоро.

Я би, звісно, лишився,
Та треба було на роботу.
Стояв на зупинці, пив каву
І думав, що ти і хто ти?


Після роботи на крилах
Летів до твого будинку,
Сам собі обіцяв, що тільки
Зайду на одну лиш хвилинку.

Піднявся на ліфті. Квартира
Сто вісімдесять друга.
Дзвонив, мов скажений, у двері.
Відчинила якась подруга.

- Чего тебе надобно, старче?-
Приблизно так запитала.
-Вибачте, я до Неї...
Здається, її звати Алла.

- Нема тут ніякої Алли,
І не було ніколи.
Вам пити шкідливо, юначе,
Хоч щось, міцніше за колу.

Я обійшов всі будинки,
А в них - відповідні квартири.
- Ні-ні, не знаєм такої!-
Ось і все, що мені говорили.

Знов на зупинці п'ю каву.
-Сходив би ти в церкву, юначе,-
Промовив старий бариста,-
Бо залетів ти, я бачу.

Вона час від часу приходить,
Заводить собі мужчину.
Тобі пофартило, а люди
Кидаються під машини.

Чи на смітнику їх знаходять,
Без краплі крові, без лімфи.
То відьма, нечиста сила,
Проклята пекельна німфа!

Я тут за десять років
Багатьом, як ти, робив каву.
То ж якщо ти живий ще досі-
Втікай хоч би й в іншу державу!..

Силует продавця кави
Розтанув в вечірніх тінях...
Заціпенівши, я дякував
Своєму провидінню.

Якщо розповідь бариста
Правдива хоч трохи була...
Святая ж ти Діво Пречиста,
Спасибі, що вберегла!

Що мої тіло і душу
Упириці не віддала!
На мене ще ждуть-не діждуться
Великі і славні діла!

Поступово мене відпускало,
Кофеїн робив свою справу.
От умів же старий цей бариста
Робити смачну каву.

Я допив і зіжмакав стаканчик..
Добра кава, й ціна в нього чесна...
До зупинки майже беззвучно
Підкотила нова чорна "тесла".

І знайомий до болю голос
Проник в кожну мою хромосому.
Мозком знав я: потрібно втікати,
Та всі м'язи скувала судома.

-Вибач, що довелося чекати,
В мене справи були термінові.
А тепер я до ранку вільна
Й хочу знову твоєї любові.

А на того старого дурня
Ти поменше звертай уваги.
Його нещодавно добряче побили,
І дах поїхав у бідолаги.

Налетіла толпа малолєток,
Не із нашого, з іншого міста,
Віддубасили, гроші забрали,
Чудом лиш врятувався бариста.


І знов ніч була, як остання,
Морем нафти кохання палало,
Морем нафти палало кохання,
А на ранок мене не стало....

Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Уже добре утоптаний сніг
Під ногами порипує в тих,
Кого холод злякати не зміг
І не змусив гуляти не йти.
А надворі - сама білизна
Проти сонця блищить, наче скло, -
Тішить очі мої дотемна
Вкрите снігом промерзле село...
15.01.26

Мільйонами світять у небі зірки,
Освітлюють і умирають.
Кохання всевишнє пройде крізь віки -
Без нього життя немає.

У небі яріє там зірка твоя -
Дощ, хмари, туман пробиває.
Вона мені денно і нощно сія -
Без тебе життя немає.

До тебе, я знаю, не жив - животів,
Як дерево, що усихає.
Коріння коханням мій Бог напоїв -
Без тебе життя немає.

Ти скрізь: і у місті, в селі, у гаях -
Твій подих мене овіває.
У наших найкращих у світі піснях -
Без тебе життя немає.

Розпусним, зрадливим я був наяву,
Ти вірила в краще, я знаю -
Прощала, і ось лиш тобою живу -
Без тебе життя немає.

Прокляття горілці пошлю й Сатані -
У сварку нас люту вганяє.
І хочеться вмерти без світла мені -
Без тебе життя немає.

Коли умліваєм в обіймах удвох,
То більшого щастя не знаю!
Немов на Олімпі - Богиня і Бог,
Без тебе життя немає.

Стою на колінах, немов на межі -
Молюся, Богів заклинаю -
Кохання до смерті моє збережіть -
Без нього життя немає!

14 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

І буде все гаразд.
Надіюсь, вірю… також
Відклеїться маразм —
Принаймні з аміаку…

Гаразди, зазвичай,
Без усмішки не ходять
Маразм з маразмом, хай…
Хоча б не верховодять

Але й без них ніяк
Зустрінуть, усміхнися
Якщо вже аміак —
Пропахнеш, не журися…

З «лапшою» не жартуй.
Гадаю, буде важче.
В гараздом поміркуй —
Сьогодні це найкраще…

У кожного свій шлях.
Із вибором складніше.
Щкодуєш, що не птах?
Хто знає, може й ліпше…

Полиште то Землі
На глибині двох метрів…
Допоки ще земні…
Допоки ще не мертві…
09.01.2026.

Коло товаришів неохоче ширив:
Навіщо смутку додавати тим,
Кому не скоро ще до вирію
В далеку путь? Не був святим,
Але й не надто грішним.
Полюбляв тишу замість слів невтішних.
Просив : «Не кладіть у труну-тюрму,
Спаліть і попіл розвійте понад степом.
Вийде зайчатко вдосвіта, скаже: «Тепло!»