-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

Хоч ще приморозки зрана
Срібло сіють на вали, -
Жебонять струмки весняні
Й первоцвіти зацвіли.
Соком вже поналивало
Стовбури, гілки, бруньки
І оспівують помалу
Час пробудження пташки.
22.03.26

Співучими струмочками
Тече поміж горбочками
До пінистої річечки вода, -
Під сонцем і під зорями
Наспівує прискорено,
Щоб у путі не мучила нуда.
Про весняне піднесення
Співає гучно й весело
Вода і не спиняється й на мить, -
Слідом за веселухою
Іду бігом і слухаю,
Що в просторі весняному звучить.
21.03.26

Михайло Голодний (1903-1949)

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

Відомо з донесень:
він йшов на Одесу,
потрапив у засідку він.
Наліво – застава,
махновці направо,
і десять гранат на загін.

«Ну от що, хлоп’ята, –
промовив завзято
матрос-партизан Железняк. –
Херсон перед нами,
проб’ємся штиками,
й гранати ще є, як-не-як!»

І хлопці сказали:
«І гірше бувало,
і зброя ще є, як-не-як!»
Багнети, гранати...
Пробились хлоп'ята,
в степу залиши́всь Железняк.

Виспівують нині
пісні в Україні,
над соняхом – неба блакить,
і сонце, і зливи,
і юність вродлива,
й літак понад степом летить.

В степу під Херсоном
попасище коням,
в степу під Херсоном курган.
Лежить під курганом,
повитим туманом,
матрос Железняк, партизан.

(2026)оооооооооооооооооооо

Земле предків, Правіри, ти свята є по праву.
Як витримуєш, рідна, цю злочинну державу,
Цей цинічний, жорстокий механізм геноциду,
Цей ерза́ц-суверенний анахте́мський гарми́дер?

Хмарочоси, котеджі, полігони військові -
Нема доброго грунту предковічному Слову.
Нема де наливатись золотому колоссю,
Храми душ заті́́нили промислові Коло́си.

Запоганено у́клад старожитній, сакральний,
Поля всі трансформовано в електоральні.
Там бездушні чужинці жнуть і сіють на благо
Метрополіям власним і тілесним розвагам.


У серце стукає, мов попіл, предків слава.
Риторикою гідність надрива і нищить...
Свята земля - та супостатова держава.
Допоки дисонанс оцей, Всевишній?!

2009

Цілу зиму нею снили,
Виглядали з дня на день,
А вона лиш пахла мило
Після стужі де-не-де
На відкритих сонцю схилах
Невисоких наших круч,
Мов не мала зовсім сили
Віднайти потрібний ключ
До замка від царства цвіту
На рівнинах і горбах,
Де весну стрічають діти
Тільки з радістю в очах.
20.03.26

Не можна існувати без
поезії і патріот
організовує лікбез
на рідній мові, та висот
сягає авторка поез,
які оцінює народ.
Тому без пафосу кажу,
що ми давно не племена
і захищаємо межу,
бо Батьківщина є одна.
Ще буде жити Україна,
бо є забуте і нове
уже об’єднане, єдине
і віковічне покоління...
то ж хай квітує і живе
епоха поетеси Ліни.

19.03.2026

Ясне сонечко пригріло
І тепліше стала вись, -
І сніги сліпучо-білі
Вмить водою узялись.
І відразу розбудили
Землю лоскотом струмки,
Що побігли з крутосхилів
У провалля та ярки.
19.03.26

Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.

Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Це ж таке меню розкішне!

18.03.2026

Михайло Голодний (1903-1949; народився й провів юність в Україні)

Йшов загін над берегом
    в цокоті підків,
на коні під прапором
    командир сидів.

Голова зав’язана,
    кров на рукаві,
слід кривавий стелиться
    на сирій траві.

«Хлопці, хто ви, звідки ви?
    Й хто там на чолі,
із червоним прапором,
    ранений в сідлі?»

«Ми – сини простолюду,
    ми – батрацький збір;
їде Щорс під прапором,
    це – наш командир».

Сонце долу хилиться,
    вдаль кіннота мчить,
на вітрах розгонистих
    Щорса стяг бринить.

(2026)оооооооооооооооо

Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
18.03.26

Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на другім колі.
Не судилось разом бігать нам ніколи.
Та не зупиняйся біля мене, люба,
Біжи щонайшвидше, зрідка лиш вигулькуй.
А я чорного жука візьму за напарника.
Не на стадіоні – між старечі в парку.

Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися надалі.
17.03.26

Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.

З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Я не можу утекти.

Злото зір усе - в пилюці,
Перевернуте в очу.
У розлуці, у розлуці
Мов у прірву я лечу.

Оповив нестерпний морок
Світле небо голубе.
Років сорок, років сорок
Мов не бачив я тебе.

О прилинь, хай щем одчаю,
Згине, як і серця біль.
Хай вінчає, хай вінчає
Нас п'янкий кохання хміль.

13.07.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

То вітер грається волоссям,
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
16.03.26

                    І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.

                    ІІ
І є надія, що не на одинці
прийдеться їй митаритись, коли
узріє душі воїнів із криці,
які за Україну полягли
і за людей Америки, Європи,
а як по суті, то і замість них –
лукавих і на слово бойових,
а як на ділі... то не філантропи,
не обіцянки завтра і здаля
полаяти убивцю-москаля
і не сізіфи, не байки Езопа,
рятують нас, а заодно і їх
від злої сили нехристів лихих,
а ті, що умираючи в окопах
за матерів і за дітей своїх,
лишаються живішими живих.

                    ІІІ
Не хочеться за межі ойкумени,
та потяги курсують все одно,
коли вона міняє заодно
червоні семафори на зелені,
куди й мені пора уже давно...
але, на жаль, пізнати не дано,
що буде на планеті після мене.
Душа завжди готова у політ.
Не хочемо, та мусимо летіти
до пращурів як непутящі діти.
Мemento mori – за імлою літ...
......................................................
Теоретично з нами цілий світ,
а от практично ми одні у світі,
кому готує Божий заповіт
тумани Андромеди і болід,
запущений рукою Аеліти.

03.2026

Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Насолода єднанням іскриться.

І нуртує, неначе вулкан,
І нанизує кільця медові,
Мов танцює шалений канкан
Й вивергається магма любові.

І вирує, немов океан,
Й до небес виростає із нами
Диво-хвиля, коханню пеан,
Хмарочосами - щастя цунамі.

За любов п'єм Богів ми нектар,
І у висі ясній зависаєм.
На пуху засинаєм із хмар,
На перині небесного раю.

7532- 14 .03.7534 рр. (Від Трипілля) (2024-2026)

Олександр Жаров (1904—1984)

Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

З’єднаним строєм, спаяним колом
ми виступаєм за комсомолом.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

Ми підіймаєм прапор червоний,
діти трудящих, гайда в колони!
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

(2026)уууууууууу

                    І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Ото й гадаю, що воно за трясця:
не плаче Ярославна на валу,
у декого швидка,
                 звиняйте, Настя,
богема сатаніє на балу...
лишається лупати сю скалу
комусь одному, поки всі бояться.

                    ІІ
У супроводі пильної русні,
де не ховайся, лихо не минає
і соромно, і боляче мені,
і холодно у будь-якому краї
чи то удома, чи на чужині.
Політика Євразії дволика
як на гербі династії орли.
Вертаємо туди, де вже були:
що не ординець, то не в’яже лика,
куди не глянь, а виглядає пика
московії – злодії і козли.

                    ІІІ
Не знаю, чи настане мить прозріння
після війни хоча б за сотню літ,
коли прийде наступне покоління
у руслі сепарації еліт.
На кожного значного самодура
чекає викриття його вини,
що не поможе рятувати шкуру
тупими оправданнями війни.
А поки-що міняють у столиці
відомі пики на нові обличчя
і кожне сяє як новий п’ятак...
За масками ховають підлі лиця
то офіґіле (*)іцо «во язицех»,
то ліво-правий ор*ан, то пацак
і перший на московії убивця...
.......................................................
головоломка головна така –
нема куди поставити ні штампа,
ані клейма на морді *удака
у вигляді карикатури **ампа.

03.2026

Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
13.03.26

Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.

Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Щодня, щоночі, щодоби.

Себе, єдиного, кохай,
Хай падає каміння з неба,
Тобі суперників не треба -
Собі любов свою віддай.

                    І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
котить по інерції вперед,
бо життя у погребі не мед.
На путі розлуки і печалі
доля нажимає на педалі...
не гальмує цей велосипед.

                    ІІ
Ну, а я вимахую сапою...
непомітний у часи застою,
не усе помітне я люблю
і душі презирливої, злої
погляди зачаєні ловлю.
Маю очі й вуха, пам’ятливий
забуваю те, що не забув,
не помітив у часи щасливі,
поки поза очі не почув,
що зарано, нібито, посивів.
Нині озираюся навкруг
і навколо... ні душі немає.
Іноді у душу заглядає
уві сні із юності мій друг,
а реально – всує не питаю,
як на тому світі між папуг.

                    ІІІ
Ну, а що Європа? Помагає
витерпіти офісну брехню
та боїться раші і китаю
із ракетою на avenue.
Візії такі нема де діти
на людьми угноєній тропі,
де як сонцем управляє світом
циган і юродива еліта,
жадні юди, іроди сліпі.
Ще уміють покручі ховати
у мутній воді усі кінці,
та не шут, а воїни-бійці
вимітають ворога із хати
і зі сцени...
................... підуть і людці,
й окаянні неуки-сатрапи,
що не зупинили люту мавпу
з ядерною бомбою в руці.

03.2026

Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Що раз-по-раз
У комору
Невеличку
Носить звично
І докупи
Все, що цупить
Із тарелі
В тій оселі,
Де ця мишка
Тишком-нишком
Вік не всує
Чимсь ласує...
12.03.26

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Дев’яте прийде, ополощим,
З хурмою всядимось… пломбір…
Якщо вже хтось і перехоче —
Запропоную ще зефір…
Дивує березень… Тюльпани
До хати просяться. Давай!
Ось що потрібно для Світлани…
— Вітаю, сонечко…
— Вітай.
08-09. 03. 2026.

Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Уже доріжки найчистіші
Милують погляди отих,
Що йдуть почути свіжі вірші
Не про реалії святих.
Мені дедалі менше спиться
І веселіш звучать пісні,
Бо знов сусідка милолиця
Дарує усмішки мені...
10.03.26

Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спеко́тне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.

Ні вітер, ані дощ зміни́ть безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудилось в могилі,
Похмурій, однотонній, у осінній.

Стихії безпорадні, очевидно.
Та думка вже ландшафт малює чистий.
Реальність несприятлива, нерідна
Уже собі шукає інше місто.

В серці, Ласкою безмежною зогрітім,
Обрис твій - це найдовершеніші квіти.

2009

                І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.

                ІІ
О, якби вернутись у той час
як по світу швендяв Перебендя,
а його оспівував Тарас...
і сучасне посилає нас
у минуле, тобто попереднє –
до Шевченка! Їдь або іди...
як не є, а небо привітає
і його, і проліски, і ряст,
і барвінок синій, і не раз
жовті первоцвіти, і сади...
поки нас історія єднає
від яси до нападу орди.
Боязно вертатися туди,
де ось-ось
                "край неба запалає",
як у тому сні...
                і не впізнаю,
де чиї лишилися сліди –
на землі, у вирі водограю,
відкіля поїхав назавжди.

              ІІІ
Та ніколи не кажи, – ніколи, –
говорили пращури-діди.
Поки є ще дальні поїзди,
поки можеш, думкою лети
до своєї пам’яті, до школи
і до Кобзаря...
.....................весна навколо,
то вертай до давньої мети
над війною поза видноколи,
поки не забув, що є куди.

03.2026

Борис Ласкін (1914-1983)

Броня́ міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Хай знає ворог у своїй засаді:
узятись ми готові за кермо.
Чужих земель не треба нам ні п’яді,
але й своєї ми не віддамо!

        Із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

Якщо на нас якийсь полізе ворог,
він буде швидко знищений тоді!
Мехводи* спритно заведуть мотори,
і по лісах, по сопках, по воді –

        із гуркотом, у лавах без прогалин,
        в похід машини вийдуть штурмовий,
        коли на бій пошле товариш Сталін,
        і Ворошилов поведе на бій!

(2026)уууу

Серед лугу у копиці
Заховалася лисиця
І дрімала безтурботно
В ній красунечка самотня,
Поки ввечері з-за гаю
Не з'явивсь з візком хазяїн,
І відразу, ненароком
Наполохав лежебоку,
Бо, штрикнувши в бік їй вила,
Переляк отак посилив,
Що чкурнула із копиці
Перелякана лисиця.
09.03.26

Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

ПРИСПІВ.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. - 8 березня 7532 рр. (Від Трипілля) (2019 - 2024)

Зима пішла, весна надходить,
Лайно з-під снігу дружно сходить
І радує неабиЯк
Палких любителів собак.

Радійте, песики і сучки –
На світ явились ваші «кучки».
Собаколюбам не до того…
Весна іде – весні дорогу.

                    І
Не покоряю майбуття,
але у полі і на волі
природи вічної дитя
на колесі своєї долі
алюром їду у життя.

                    ІІ
Блукаю, наче, менестрель
край того поля, лісу, неба,
а як у тому є потреба,
то недалеко до осель,
які навідувати мушу,
щоб оплатити зайвий борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
із ким життя уже не миле
на паралельній колії,
якою пре нечиста сила
на терикони нічиї,
із ким нема куди тікати
од холоду, окрім села,
де завірюха пелехата
усі дороги замела.

                    ІІІ
На цьому сайті, в цьому світі
чи любиш ближнього, чи ні –
усі ми будемо кипіти,
та не в одному казані...
...............................................
в теплі чистилища – одні,
у бочці зі смолою – ситі
чужою кров'ю, у кориті –
колаборація ру*ні.

03.2026

Коли, змінивши темний фон,
В яру синіє звабно ранок, -
Стрекоче сойка в унісон
Веселим наспівам веснянок.
Де тче павук сріблясту нить,
Сховавши працю від загалу, -
Шугають протяги щомить
Поміж цвітіннями конвалій.
В душі лише солодкий щем
І повнить радість пильне очко, -
Вуж примостився під кущем,
А жаба плаває в струмочку.
Яке співзвуччя голосів
І поєднання барв усяких
В оцій уродженій красі,
На дні глибокого байрака.
07.03.26

Народний голос і народна пісня
У душу проникає до глибин,
Твоє предивним щемом серце тисне,
Мов коси розвіває у верби.

І млоїть так у грудях, тихо млоїть,
І скотиться сльоза несамохіть,
І навіть загрубілий в битвах воїн
Розчулений, замислений стоїть.

Згадає ніжність і жіночу вроду,
І миті щастя в затишнім гаю,
Тиячолітня мудросте народу,
Ти пронизала душу всю мою.

І, вкотре, зачарований тобою,
Напився я цілющої води,
І під сагою неба голубою
Очистився од скверни назавжди.

Даруй мені свою щемливу ноту,
Немов молитву щиру в небеса.
І невимовну ту сердечну цноту,
В ній Україноньки цвіте краса.

В усіх щедротах розмаїття свого,
Плекай, нехай веселкою сія!
Це - земле - сокровенна земле Бога,
Перлина найкоштовніша твоя!

7 березня 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Нарешті я збагнув,
хоч це так очевидно -
Нема мені без тебе
наснаги до життя.
За нетривалий час
ти стала мені рідною -
В минуле,
де відсутня ти,
не хочу вороття.


Є сила у тобі,
яка земним створінням
Не може буть властива –
я підкоряюсь їй...
Твій кожен жест – знамення,
а погляд випромінює
Божественний генезис
володарки стихій.


Окреслила навкруг нас
ти нескінченну лінію,
Замкнула контур долі ти
на зоряних шляхах.
І я, підвладний фатуму,
сповідую релігію
Душі твоєї чистої
і на коліна вкляк…


Твоє обличчя, зоряним
осяяне промінням,
Є образом пречистим,
предметом поклоніння…

2006

Анатолій Д’Актиль (1890-1942)

А ми – червоні кінники,
і це про нас
поповнюють билинники
пісень запас –
про те, як днями млистими
й ночами багрянистими
ми гордо, ми сміливо йдем у бій!¹

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Будьонний – з наших братиків,
народ – за нас.
Снагу не маєм втратити,
такий наказ.
Із нами Ворошилов наш,
червоний офіцер,
і кров ми проллємо за СРР²!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить,
    нехай вогонь кругом, вогонь кругом.
    Ми самовіддані герої всі,
    і наше все життя – це боротьба!

Полоще в небі синьому
червоний стяг,
і летимо неспинно ми
туди, де враг.
З наснагою билинною
могутньою лавиною
ми ввійдем у Варшаву та Берлін!

    Веди, Будьонний, нас у бій мерщій!
    Хай грім гримить, хай блискавка стриба!
    Геро̀ї ми,
        й усі ми поставали в стрій,
    і наше все життя – це боротьба!

(2026)уууууууу

Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У мороці никнуть світання сліди.
Поволі зіщулилось серце від туги
За гомоном світу і світлом навкруг,
Бо морок цей змучує, ніби катюга,
Бо вгору не хоче здійматися дух...
06.03.26

1
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.

2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Вже кілька сот в душі поранень
І безліч стомлених думок.
Чи хтось, чи щось до себе манить.
Не відгадати, не пророк…

І біль розмножився у болі…
Дійшло, і раптом зрозумів,
Що поруч шастає недоля,
Щоб не нашкодити — присів…

Бо видно щось в душі замкнуло.
Чи шкодуватимеш, хтозна?
Зійдеш із вулички в проулок…
Допоки ще жива душа.

І споглядатимеш вже збоку
На ті поранення свої.
Іди… лишилося півкроку,
Тим більш, що скоро вихідні…
03.03.2026.

                    І
На Україну зазіхає світ
і майже вся орда її вважає
своєю територією від
правобережжя Дону до Дунаю.

                    ІІ
Ми сіяли історію одні,
не забували поливати кров’ю
і гартували душі у вогні
самі готові як завжди до бою.

У лиховісній бійні теж самі
виборюємо право на свободу
і не шукаємо мілкого броду
на вигоду зомбованій юрмі...
не до лиця нам жити у тюрмі
рабів і поневолених народів.

                    ІІІ
Позбудемося вірусу чуми.
Минає ера іга московита.
Потопимо усі його корита.
Скресає крига лютої зими...
...............................................
Європа й ми лишаємось людьми –
борги навзаєм будемо платити,
допоки ще лякають із пітьми
дияволові роги і копита.

03.2026

Зітхання матері й відбитки
Її повік невтомних ніг,
Чутно донині й добре видко
В дворі, на полі, вздовж доріг.
Їх не убило всяке горе
І болі знищить не змогли, -
Вони, мов плетиво узорів
Діянь і прагнень на землі.
В них плескіт хвиль і дух вербовий,
Туманна мла і маків цвіт, -
Матусі згоди і відмови
Мені звучать крізь товщу літ.
Ні шум дерев, ні пил дорожній
Не приховали до цих пір
Зітхань утішних і тривожних,
Як і слідів рясний узір...
04.03.26

Забути все, не значить все!
Лишились: Пам’ять, Душа, Тіло
Одне питанняко просте:
А що, у прощі не скрипіло?
Хіба, що в Пам’ять хтось заліз…
Хіба, що в снах Душа блукала…
Хіба, що Тіло між коліс…
Хіба, що того було мало.
01.03.2026.

Великий Віз
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Світінь вогні,
Неначе в сні,
Блищали й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч
І поза гаєм, -
На небесах
Чумацький шлях
Вік не згорає...
03.03.26

І бабця на лавці…
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…

А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду
Неначе в них форум…

Проходиш ти мовчки
Підсовуєш «здрасті»
Старечі струмочки
Враз теляться настіж…

Хвилина… зупинка
Метро чи автобус,
А їхня підтримка —
Погодьтеся, бонус…
01.03.2026.

Коли лоза цвіла на схилах
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.
Коли єднались дві стежини
У безкінечно довгий шлях, -
Лунали співи журавлині,
Звучала радість в голосах...
02.03.26

Повернемось до дрібниць,
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.
01.03.2026.

зайшов на сторінку Сонце-Місяця... перечитав кілька разів. Підтримую. Незабаром і я залишу ПМ. Давно предавно тут було затишнно і цікаво. Нині тут гниє і попахує...

Тупає за вікном осінь дощем холодним,
блякне в імлі пейзаж, небо висить рябе...
Вересень заявивсь хмурим чужим приходнем –
гілкою раз у раз в шибку мою шкребе.

Ось він мене зове й нібито тягне руку,
вітами шарудить, проситься на постій.
Що він мені приніс: впевненість чи розпуку?
Може, путі складні в долі моїй простій...

Вітер здаля хрипить, носиться по присілку.
Я в самоті сиджу, в мокре дивлюсь вікно.
Як перестане дощ – вийду спиляю гілку,
з вереснем у садку стрінуся заодно.

11.09.21

Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.

Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
піднімеш руку – і ось воно!

Пливе хмаринок солодка вата,
гацає промінь по камінцях,
і мерехтлива, і брижувата
рябіє річка, вся в гребінцях.

Тремтить латаття на сизім лоні,
квітки зайшлися в дрібнім танку́.
Уклінно гнеться верба в поклоні
і тягне гілку мені тонку.

Скрипить од вітру сосна дупляста,
копиця мліє, мов коровай,
і променіє роса срібляста –
така ідилія, що хоч співай.

*мосяжний – колір мосяжу (латуні), червоно-жовтий

10.03.21