Корида – сумнозвісний бій биків,
де кабальєро лише пес двоногий,
зі шпагою і шість помічників!.
А я один, зі зброї – лише роги…
Однак, мене не взяти просто так,
що не кажи, велика справа – досвід!
Звернув не одному сміливцю карк,
багато їх пішло до Бога в гості.

Під зав’язку набитий стадіон,
юрба безлика просто скаженіє.
Для неї це – всього лише агон.
Агонія – для мене… Та не смію
я відступити нині ні на крок –
це мій останній вихід на арену.
У морок потім тихо – до зірок,
з Гіадами ділити неба сцену.

Тореадор – пиндючливий боєць!
Позаду – двоє прихвостнів на конях.
У латах і кобила, й жеребець,
у них також усе життя в загоні…
Ще мечоносець, бравий молодець,
мене чекають подані ним піки.
Помічники підтримають той герць
і їх аж троє, у душі – каліки…

Аж ось «торо», ганчірка – уперед,
червона пляма прямо межи очі.
Тореро хвацько тикає той плед,
але іти на зближення не хоче.
Боїться, певно, знає норов мій,
нагадує про себе давня рана,
і танцем завертає у сувій
свої підступні і мерзенні плани.

Вже недалеко мій останній час,
та холодку немає у загривку,
іще співати рано парастас –
я Тур старий, не молода корівка.
І закружляло люте болеро,
йому у допомогу – пікадори,
ареною відлунює «торо»,
відкрито скриню з бідами Пандори.

Десяток бандерилей у спині,
удари списом, кров тече рікою,
але оте під силу ще мені,
я витривалий – не іду із бою.
Та замелькав урешті «Faroles»,
а очі кров’ю укрива полуда –
ударом шпаги убиває пес
і аплодують люди… Чи не люди?

Все ж нанизав його на правий ріг
і гордо ніс мерця іще по колу,
допоки на ногах триматись міг,
та це було моє останнє соло.
Нехай застряне в горлі усякчас
найменший зі шматків моєї плоті,
якщо убивство – лише гра для вас,
що притаманна кінченій сволоті.

У небесах, навколо тиша, гладь,
нарешті ран і болю я позбувся.
Що сталося? Розплющив очі, глядь –
біля Плеяд сузір’ям обернувся!
Не тішить у трагедії кінець,
та драма має й добру увертюру –
невдовзі нарекли мене Телець,
а я себе донині бачу Туром!

Корида – то не лише бій з биком,
а ярий прояв фальші й лицедійства,
орлина суперечка з літаком.
Звитяга чесна честі – над злодійством.
І як би тяжко нині не було,
і як не скаженіла б хижа зграя –
ми мусимо здолати підле зло,
бо іншого шляху у нас немає!

що там у тебе
мій синку…

для неба
лоскітна пір'їнка
для вітру
прочинені двері
для голосу
тиша в етері
для щастя
усмішка дитяча
для горя
сльозина для плачу
для старості
день перелітний
для осені
спогади з квітня
для тих
що тамується подих
не камінь
що кину у воду
не змії
під серцем пригріті
а те
найдорожче на світі
оте
оповите тобою
що серцю
дається із боєм
оте
що вигоює рани
дзвенить
і веде на майдани
і так
до краплини
до скону
до снігу
у серці
на скронях
до видиху
болю за вічне
до січі безбожної
січня…

ось небо
якраз на пір’їнку…
та ти не спішися
мій синку...

Чую вітрошепіт твій
(Мамі)
"Крапелиною дощику,
Хмариною неба,
Сонячним промінчиком
Пригорнусь до тебе", —
Чую вітрошепіт твій,
Серцем відчуваю.
Ще говориш тихо ти:
"Доню, я все знаю...
Квіточко рідненька,
Годі, не журися.
Подивися в небечко,
Богу помолися.
Завжди поруч Боженька,
Всі світи єднає,
І молитви наші
В Світло заплітає.
І у цьому Світлі
Мерехтять прохання...
Помолися, донечко,
Від самого рання".

Знову вибухи прорізають тишу:
незмінна стратегія - вбивати і нищити!
Кремль задоволений -
Київ вже зломлений…

Умови кротячі -
без їжі гарячої,
в промерзлій квартирі
в обіймах зневіри…

Та знов прорахунок -
й на пустий шлунок,
без світла й тепла,
гидливо до зла -
безсилі гармати:
нас не зламати!

За вікнами січень
срібною свічкою:
молода мати,
син - на санчатах,
прапорець у руках:
до дитсадка!

На хмарі-льодині
Пресвята Діва
над нами прямо -
благославляє ранок.

2026 рік

Коротшають ночі і довшають дні,
І сонце все більше стає гарячішим, -
І мрії з'являються нині мені
Уже не такі, як, бувало, раніше.
Щоденно уява малює русню
Втопаючу дружно в гнилому болоті,
Де я без вагання, утоми і сну
Завершую радо приємну роботу.
20.02.26

***
А піймані наразі на м’якині
задумали переділити світ,
та те, що нині
хочуть мати свині,
не тулиться до зайнятих корит.

***
А європейці мовою Езопа
шепочуть, прикриваючи уста,
що наша ОПа
майже-що Європа,
але у вимірі – один до ста.

***
А інде чути весняні акорди
і, ніби, не далеко до мети,
та зеле-боти
висувають морди,
з якими жах на вибори іти.

***
А душі героїчні ще не вічні
і особливо там, де йдуть бої,
та пересічні
і до них дотичні
при корупційній владі – нічиї.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А все, що нас оточує: рябе,
лихе, глухе... і тихше, й голосніше –
усе цабе,
що чує лиш себе
і не стає при цьому розумніше.

Конотація
А зрада ще підігрує орді
і забуває вояків «Да Вінчі»
напрошується явно на довічне,
а це уже не вила по воді
і при лихій біді
вона тоді
удавиться сама судами Лінча.

02/26

Якби літати міг як птах
і мав легкі, надійні крила –
мене б недоля не скорила,
забув навіки б я за страх.
Якби я міг літать як птах…

Якби писалися вірші –
я б написав тобі поему
про почуття, на вільну тему,
не для годиться, для душі.
Якби я міг писать вірші…

Якби повірив у слова –
я б шикував їх у романи
без вихилясів і омани,
у одкровеннях-молитвах.
Якби я вірив у слова…

Якби я вірив у добро,
у щиросердя і відвертість –
я б переміг свою упертість
і стер би Каїну тавро.
Якби повірив у добро…

Якби я вірив у любов –
сказав би, як тебе кохаю,
як молодо душа співає
і Землю пішки б обійшов.
Якби я вірив у любов…

Якби я вірив в почуття –
усіх дітей зібрав би разом,
забули прикрощі, образи,
ще більше полюбив життя!
Якби повірив в почуття…

Якби повірив я у рід –
у дружну і міцну родину,
то спорудив би живопліт,
огородив ним Україну!
Якби повірив я у рід…

Якби таку я силу мав:
усіх недолюдків убити,
війну криваву закінчити –
усе, усе за це б віддав!
Якби я сили стільки мав…

Якби ступити на поріг
господи, де жива ще ненька,
сестричка де іще маленька,
вернувшись з далечі доріг.
Якби я міг! Аби я міг…
Якби усе оте я міг!.

 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Завжди я скраю спостерігаю
Бачити міг
Все знедуги й недолугість
Наокруги
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Мені не вказують
Мене не вразити
Лиш більше печалі
Ні звести ні піддурити
Лише красти час
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Я мовлю до вітру
Слова мої розвіює
Я мовлю до вітру
Вітер не чує
Він не може чути
 
Каже чемний аутсайдеру
”Як жиєш ти?“
Там і тут і ще в дорозі
Ізвідси туди
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А воїни не одинокі в полі
утримують і змія на межі,
і тризуб волі
як забрало долі,
що захищає наші рубежі.

***
А демократій остається купка
північноатлантичної осі...
на фоні путьки
явного придурка
диктатори розумні майже всі.

***
А ми як піонери всі готові
явити свій національний дух...
вожаті іванови
і петрови
дарма готують локшину для вух.

***
А морди лиць лікують ескулапи.
Ніхто не заперечує, що це
і пика трампа,
а точніше мавпи,
що має респектабельне лице.

***
А людям невтямки, що угорі
одні й ті самі відьмаки у ступі
і не поводирі,
а упирі
єднають різні нації до купи.

***
А речі, що означені словами
як імена... ну, типу, пер*уни –
то це(між нами)
уперед ногами
реліквії сучасної війни.

Денотація
А голоси диявола во плоті –
це популярні теле-брехуни;
московією найняті вони
як рупори війни, реклама жовта...
вся ця мерзота
лізе із болота,
оскалюючи ікла сатани.

02.2026©

Ця вулиця, розради милий шлях, -
Непримиренний ворог злої згуби.
Світився вечір мрією в очах,
Навколо - казка! Подивитись любо!

Шляхетний жовтень, мов сучасний Бах,
З повітря будував органні труби.
Лежали на асфальтових стежках
Великі тіні від старого дуба.

Новітній час - прагматик, реаліст...
Всіма забутий, спить осінній лист,
А темрява танцює чорне танго.

У вікнах мерехтять чужі вогні.
Своє крило вже простягнув мені
Мій лагідний та ніжний білий янгол...

У Кам’янці серед ринку в корчмі велелюдно.
Сизий дим висить від стелі майже до підлоги.
Пробивається ледь світло із вікон крізь нього.
Стоїть гомін, що і слово розібрати трудно.
В дальньому кутку усілись за стіл два козаки.
Видно, давно не бачились, оце тільки стрілись.
Випили собі по чарці та й розговорились,
Корчмареві раз по разу подаючи знаки,
Щоби келихи наповнив, бо вже пусті стали.
- І де ти бував, Семене? – товариш питає, -
Ти ж на місці не усидиш! Я то добре знаю!
- Та ходили і Молдову Петру здобували.
- Що за Петро? - Петро Козак, може чув про нього?
Син отого Олександра, що в Молдові правив
Вже давненько. Через нього він мав якесь право
На Молдову. Тож і прагнув досягнути того.
Як не як, а під собою матиме державу.
Після батька там багато на троні сиділо
«Самозванців» - казав Петро. Тож ми і ходили…
- Ну, то вже повідай, брате – вигоріла справа?
- Розкажу вже по порядку, як тобі цікаво.
Я у цій корчмі улітку із Петром зустрівся.
Він, хоча уже добряче горілки напився,
Але розуму не втратив. Зібравши ораву
Всяких різних горлорізів, взявся пригощати.
Із корчмарем золотими щедро розплатився
Та розказувати людям тоді заходився,
Хто він саме та хто його добре знаний тато.
Все журився, що облудники його трон займають,
Що надумався на трон той він батьківський сісти.
Та для того йому поміч знадобиться, звісно.
Отож, він козацьке військо у поміч збирає.
Хто охочий в тім поході грошей заробити,
Може до його загону прямо тут пристати.
І охочі віднайшлися, хоч і не багато,
Бо ж то справа ризикова – можуть і убити.
Я Петрові приглянувся, вже чим – і не знаю.
Тож і доручив мені він козаків збирати
У Кам’янці та у Барі. Грошей на витрати
Дав, сказав, що, коли грошей вже не вистачає,
То звертався б до старост я в Кам’янці і Барі.
Та про те ніхто нічого не повинен знати.
Сам же він на Січ подався козаків наймати,
Бо троном же тим батьківським, видається марив.
Справи в мене пішли добре. Багато знайшлося
Тих, хто ходив із Косинським правду воювати.
Їм до боїв та походів було не звикати.
Так за літо кілька сотень до мене й зійшлося.
Уже осінь наступила, посланець примчався
Від Петра, велів із військом мені виступати
Та до Дністра біля Оргіїва із ним прямувати.
Щоби там загін із Січі з нами поєднався.
Доки сидів у Кам’янці, розпитував всяко,
Що там робиться в Молдові? Хто там нині править?
З господарями давно в Яссах вже погані справи:
То чужинці там сиділи, то браття-козаки.
То турки своїх саджали, то ляхи втручались.
Так, що довго на тім троні мало хто вдержа́вся.
Нині всівся якийсь Арон та розпоряджався.
Тож, його, напевно з трону ми скинуть й збирались.
Над Дністром вже нас чекали козаки із Січі.
Петро радо своє військо на коні об’їхав.
Вже вересень листя жовтим підкрашував тихо,
Наче, золотив навколо наше місце стрічі.
Вдоволений тим, що бачив, Петро рушив військо.
Пішли напрямки на Ясси, ніхто по дорозі
Нам не стрівся. Не піднялось військо по тривозі.
Народ мовчки лиш дивився та кланявся низько.
Видно, їм Арон не надто до душі припався.
Із бояр ніхто не брався його захищати.
Тож прийшлося із Ясс йому в Стамбул утікати.
Там султана дати поміч він благати взявся.
А Петро на трон усівся, став правити краєм.
Дав послаблення народу та бояр притиснув.
Вони усі гнів на нього затаїли, звісно.
А ми корчувати зраду, відповідно маєм.
Тож мотались по країні, її корчували.
А, тим часом, у Стамбулі ублагав султана
Арон клятий. Влаштувався зовсім непогано.
Звідти вісті неприємні долітати стали.
Жигмонт із Семигороддя порадив Петрові,
Доки ще було не пізно, Ясси полишити.
Бо прийде турецьке військо і витурить звідти.
А йому, бач не хочеться проливати крові.
Султан же звелів, щоб також помагав Арону.
Хоч не хоч, а доведеться військо посилати.
Але Петро не збирався трон свій полишати,
Сказав, що сидить у Яссах він згідно закону.
А Арон вже за Дунаєм із турецьким військом,
Уже йому Семиграддя поміч посилає.
Уже військо об’єднане в Молдову вступає
І з ним битва вирішальна уже зовсім близько.
Мене Петро із загоном тим часом відправив
Під Кам’янець, щоби військо нове набирати.
Ми лиш тільки розпочали, як він вже дав знати,
Що під Яссами до битви повертає справа.
Велів швидко нам збиратись й на Ясси рушати.
Однак, як ми не спішили, ще Ясс не дістались,
Коли новину трагічну від людей дізнались.
Не став Петро уже видно на нас і чекати.
Вийшов в поле, щоб з Ароном у битві зустрітись.
Бились вони цілу днину та турки здолали.
Майже усіх козаченьків на полі поклали.
Живих мало у полоні зовсім опинилось.
Та між ними й Петро… Далі дарма іти було.
Розвернулись ми й додому назад подалися.
А в Кам‘янці розпрощались та і розійшлися.
Наостанок братів своїх мертвих пом’янули.
Вже пізніше долетіла і про Петра вістка.
Як і Байду, у Стамбулі на гак почепили…
Отак-то ми на Молдову із Петром сходили.
Ох, не треба йому було у те кубло лізти!

Зітхнули дахи, скинувши гучно срібну парчу,
І небо солодким туманом осіло на скроні.
Я більше про зиму і стужу тепер не шепчу,
Тримаю краплину, мов пульс, у гарячій долоні.

Ще вчора завія крутила свій білий сувій,
А нині калюжі - дзеркала утрачених ліній.
Світ став кришталевим, розгубленим, наче живим,
І крига тонка задихається в мареві синім.

Це ще не весна, це лише її перший причал,
Коли по снігу пробігає босоніж проміння.
Відлига у душах зливає застоєний жаль,
І серце торкається знову стійкого коріння.

Дзвенить ринва тихо, немов непідробна струна,
І чуємо дихання вогке землі у напрузі.
За кожним порогом сховалась таємна вина,
Що тане, зникає зі снами крихкими у смузі.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Тобі піднесла яблуко червоне,
Немов Адаму Єва у раю.
Тоді за всі забули заборони,
Ти ніжно шепотів; " Люблю, люблю"

Мені ж забракло слів щось відповісти,
Лиш серце виривалося з грудей.
Коханню нашому ще довго-довго цвісти,
Ми все життя разом з тобою йдем.

2016 р.

Уже повиривались
З оков зими струмки, -
Купається в них галич
Щоденно й залюбки.
Під сонцем сніг підтанув
І став щезати лід, -
І нявкає, мов п'яний,
Чи одурілий, кіт.
Утриматись не можуть
Бурульки крижані, -
Ідуть непереможно
Години весняні.
19.02.26

Із І.Тургенєва (1818-1883)

Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.

Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.

Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.

(2026)уууууу

Відлітають птахи в еміграцію
Слідом люди у теплі краї
Не забудьте свою декларацію
Обійміть на прощання батьків

Приготуйтесь до сублімації
Запасайте черствих сухарів
Рід славетний чекає кастрація
На бенкеті ситих щурів

Повертають птахи з еміграції
Поспішають щосили домів
Ну а люди сидять в еміграції
Наче зграя домашніх котів

2026

Не чекаю на звістку з далеких доріг —
відпустила минуле у вічність.
Є сьогодні, а завтра, цей пористий сніг,
у відлизі потоне циклічно.

Ти мене не читав по складах власноруч;
проковтнув сторінки обважнілі.
Мимохідь прогорнувши та на́швидкуру́ч
вишив чорну троянду на тілі.

Я камінчиком муляла в щільнім взутті —
збив підо́шви свої до кровиці.
Пив з криниці любові уперше в житті,
та боявся у ній же втопитись.

Сльози висохли згодом на розі вітрів,
відцвіло буйне літо зелене.
Написала роман і поклала в архів,
щоб ніхто не ридав окрім мене.

18.02.2026р

На небі – хоча б хмаринка!
Хтось ніби граблями вискріб.
Поникла моя зоринка –
боюся, не згасла в іскрі б.

Розкрилилась ніч привільно,
півсвіту уже накрила,
а місяць блукав безцільно
і втомно їй пав на крила.

Зоріє темнина решетом,
іскриться небес ошаття.
То місяць кресалом кре́ше там,
розпалюючи багаття.

Шукаю серед сузір’їв
зорю, що для мене світиться.
Не видно, неначе звір з’їв –
дай боже нам з нею стрітиться.

12.10.20

Поник в заграві горизонт,
багрянцем хмари обдало,
і, мов згори спускався зонт,
спадала сутінь на село.

Тьмяніла неба бірюза,
дзвенів кришталем ожелест ,
мечем, уткнутим в гарбуза,
здаля ввижавсь церковний хрест.

Міцнів мороз і сніг рипів,
все завмирало зусебіч,
і, ніби рясами попів,
округу вкутувала ніч.

Село звільнялося від дня:
ні брязкотні, ні слів ніде,
і лиш собача гавкотня
лунала зрідка де-не-де.

21.02.21

Столочений день утомно
за обрій злетів пелюсткою,
похнюпився звід розлогий
і світоч небесний згас.
Густий опустився морок
і світ закапканив пусткою,
і мов розчинився простір,
і ніби спинився час...

На темному лоні неба
гойдається човник місяця
і зір золоті лілеї
на сизім лататті хмар.
А тиша лоскоче вуха
і мрії в мовчанні місяться,
і десь в завіконні чорнім
зелений горить ліхтар...

Тріщать у каміні дрова,
танцює жовтаве полум’я.
Думки в голові рояться
і спомини душу рвуть.
На денці сліпої ночі
хлоп’ям почуваюсь голим я –
купаюсь у тьмі бездонній...
А лілії все цвітуть.

16.05.22

І
Літературна братія богеми
і їхні солідарні читачі
у холоді, а може й на печі
цураються докучливої теми,
що грюкає і будить уночі.

ІІ
О, лірики, щоб ви були здорові
на поводу смаків козирних дам,
коли усупереч усім смакам
повинні були бути наготові –
не чарувати магією слова,
а управляти мізки землякам,
які наївно, нібито, не знали,
що рептилоїд піде напролом –
на те йому й дороги будували...
.....................................................
Готуйтеся! Всі шаблі наголо! –
віщали за бугром усі канали,
та влада на московію чекала
і пакувала крадене бабло.

ІІІ
Отак і живемо... суцільні будні
у полі дуремарових чудес,
де Буратіно – головний балбес
ОПе від цирку... і аж до полудня,
де єрмаком працює Карабас,
Мальвіну облапошує Мідас,
П’єро читає віршики марудні...
у всіх є меркантильний інтерес
і папа Карло у країні дурнів
очікує на вибори в Радбез.

02/26

Так день новий із гуркотом новим
Тебе нещадно візьме і розбудить,
Забравши із нірвани, ніби дим,
І кинувши у заржавілий будень.

Хоч сон несе не тільки сяйва благ,
Але й безодню страхів і кошмарів,
Про нього ти складаєш квіти саг,
Провалюючись у полони марень.

Так сон рятує від гризот життя,
Але й породжує нові потвори,
Занурює у хвилі небуття,
Мов ненаписані великі твори.

19 травня 2025

У Мадриді закрилося улюблене кафе Хемінгуея і Пікассо, що пропрацювало 140 років…
Gran Café de Gijón відкрилося 1888 року в класичному для того часу стилі – з мармуровими столами, дзеркалами і червоними оксамитовими шторами. Згодом заклад став популярним серед творчої еліти.
Це старе кафе було набагато більше, ніж просто закладом із чашками, столами і стійкою: це було місце мистецтва, літератури, політики. Той, хто переступав поріг, ніби потрапляв в інший світ…
Легендарне кафе планують перевідкрити вже цього року вже під новою назвою. Але це буде вже інша історія…

Gran Café de Gijón -
оксамитових штор тон.

Папа Хем просить порцію віскі -
гарсон вклоняється низько.

Над блокнотом схилився Пабло -
і фарб, і жінок замало.

Софі Лорен загорнулася в тінь -
посміхатися вкотре лінь.

А ось зачаровує панну
сам Кріштіану.

Gran Café de Gijón -
шарм, атмосфера, сон…

2025 рік

Що тобі належить, друже?
Що ти любиш? Що тобі байдуже?
Чим ти обираєш, пострічавшись з ранком,
свою на сьогодні важну забаганку?

Як ти обираєш пензлі та палітру
для свого сьогодні й по життю ужитку?
Часто вносиш зміни, додаєш деталі?
Як ти обираєш, що писати далі?

Чи ти хочеш знати, що мені належить?
Де мої простори, де замки, де межі?
Дослідити хочеш? Спробуєш дбайливо?
Якщо ні, не пробуй. Я крихка й вразлива.

Буду захищатись. Буде треба – вдарю.
Вижену безжально й твердо. Й якнайдалі.
Не заходь, будь ласка, гратись з моїм світом.
Це не подарую. Можу навіть вбити.

Нам вже щось належить? Поки що нічого.
Маєм тільки зустріч на долонях бога.
Можемо розвести. Можем поєднати.
Нам належить вибір. Можемо обрати.

лютий 2026

Яка пекуча вечора печаль,
що день за обрій знову відлітає,
а у вечірніх сутінках за гаєм
віоли струни журно рве скрипаль…

Вона – як жінка у його руках:
хоча звучить упевнено і гордо,
відлунює таким сумним акордом,
що мимоволі навіває жах…

Зрадливо тілом лине холодок
непевності за завтра, новий ранок.
Його душа – одна суцільна рана
і знов її тривоги рве гудок.

І знову сльози литиме свіча:
не кожному щасливим завтра буде,
не всі узріють новий ранок люди…
Яка пекуча вечора печаль!.

 
маю кепські звички о третій п’ю чаї
а солонина до обіду
хай тиждень іще повисить
стріляє ліпший друг щурів на
гусячі харчі
мислиш місця вистачає у цих
простирадлах ~ чи?
 
о чого би навіть
хати на трьох не завести
о чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
іще дюжина стеряних діток
під ключем у ігровій
навушнички в них комірчики брудні
двадцяте як є століття
до туалету вишикуємо їх о
сьомій тридцять п’ять
мислиш аби все ішло на краще
тре хазяйку взяти?
 
із візком гардуватимеш
угору по хай стріт
чого би ні радосте
житимеш зі мною ти?
 
і слуги справні з усіх сил
кухарка ~ із виду хвойд
а маршалок місця їй одвів
десь у коморі от
француженка о без манер
на дикому жеребці
щодня стриптиз у шофера тік
лакей кривий на зір
 
мислиш є досить місця нам
на цій улиці
мислиш вистачає місця у
простирадлах цих?
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти моє кохання - чарівлива ніжність,
Ти моє кохання - сонце золоте.
Ти моє кохання - трав духмяна свіжість,
Ти моє кохання - почуття святе.


Ти моя любове - сяєво проміння,
Ти моя любове - колихання віт,
Ти моя любове - це душі весніння,
Ти моя любове - легіт-весноцвіт.

Щастя моє любе - злагідніле небо,
Щастя моє любе - чисті небеса.
Щастя моє любе - шлях ясний до тебе,
Щастя моє любе - пестощів краса.

Хай високе світло, що іде із висі,
Опромінить землю, степ, ліси, гаї
У кохання силі світ новий зродися --
Хай від щастя плачуть сонцем солов'ї!

14 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
В якому влада
з усіх прав
мене убити
має право,
бо владу злодій
хижо вкрав:
віват, убивця!
Браво!
Браво!

Чи нам потрібен
божий рай,
який ніхто із нас
не бачив?
Якщо в своєму –
дУрні
вкрай
і вкрай жорстокі ми,
тим паче.
Вже рай земний
вогнем горить,
який самі
і підпалили,
і підпалили
у ту мить,
як владу злодіїв
хвалили.

Не захистить нас
мудрий Бог,
бо мудрий Бог
не любить дурнів,
яким за бога –
дурень-лох,
що вибрали
у дурнів урні.
Чи світ вціліє
у війні,
яка убивць
одкрила рила?
Вже смажить Землю
на вогні
орда,
що злочин
«повторила»*

І чи настане
в світі мир:
світ вІйни жне,
і вІйни сіє…
В якому жертва –
це є ми –
Народ-герой,
Народ-Месія.

Лютий 2026 року

*Відомий вислів
московських злочинців
про бойню народів
у Другій Світовій війні
«Можем повторить»

Зимовий день, паєтками на сні́гу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.

На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
витрушує небесний паламар.

Втомився лютий від війни та горя —
аж стогне під снігами суходіл.
Важкі думки нестерпно душу тролять,
беруть на мушку серце під приціл.

Дуб обморозив пальці дерев'яні.
Та вірю, залікує навесні,
бо нещодавно проліски духмяні
наснились несподівано мені.

Буклі* — кучері, локони

16.02.2026р.

Україно моя
Поки що ще сумна
Щирим серцем тебе я кохаю
Чую співи Дніпра
Сниться Карпат краса
Почуй пісню мою рідний краю

Серце плаче а я
Люблю сльози серця́
Яке бачить як край завмирає
Вірю прийде пора
І ти станеш вільна
Й многолітіє тобі заспівають
1967р.

Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.

Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Як забуті і згадані вірші.

Прокидаюсь під звуки війни,
Під розриви безбожних снарядів.
І зі мною проснулись віки
З ясним розумом, світлим порядком.

Прокидаюсь під звуки литавр,
Під майбутню невизнану славу.
Не спроможний ніякий ливар
Сотворити для слова державу.

Я проснусь у майбутніх світах,
Подолавши для часу заслони,
Ніби вільний поранений птах,
Той, що служить свободі до скону.

18 травня 2025

Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює пірʼя та крила смертельний верстат.

Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, ПНБ, штурмовий карабін -
це сьогодні моя (невідома вам) що́пта свободи,
а вже завтра - мій гріб серед тисячі інших гробів.

Вам не рівня ці "ниці" мораль і світогляд солдата:
може хтось вже із суддів долоню по камінь простяг.
Я не проти. Готовий! Отож, починайте кида́ти,
але спершу зніміть із труни деревʼяної стяг!

2026

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась.
Запитала себе я тихесенько:
-Хто це грає так гарно божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії.
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє напоказ.
Щебечуть щиглі, голуби туркочуть
Несамовито і навперебій, -
Іде весна нестримно і охоче
Блищить промінням радісних надій.
17.02.26

Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І пам’ятай — є ще звороти…
І є приховані сюрпризи.
У кожнім слабкість й неба дотик...
Не загубись, існує ризик.
15.02.2026.

На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.

Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
гадаючи, – чому я не літаю?

Білясті хмари мчать у вишині
так само як і я по цій дорозі
на засланні у сивій далині
майбутнього у болісній тривозі.

Вони раніше кануть, аніж я,
пролиються гарячою сльозою
із блискавкою, повінню, грозою,
але не прогримить моє ім’я
на цій сторінці мого житія,
лише луна полине за водою.

02.2026

Зима тече струмками у весну́,
Несе в моря корве́ти паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.

Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суво́рішим іще на зи́му став,
Але й добро помно́житься весною.

Зими́ похмілля з голови струшу́,
На небо гляну поглядом тверезим,
Зану́рюсь вітром у зелений шум
І соком – у артерії берези.

У грудях серце шаленіє знов –
Воно, весня́не, геть не знає втоми,
І вкотре я із вірою в любов
Лечу, як птах із вирію, додому.

Лютий 2026 року

Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.

Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Про що тобі збентежено мовчу,
Болію у роздумуванні пізньому.
То я, не дощ, заходжуся в плачу.

А потім стихне відчуття, пригнічено
У напівсонній втопиться мані,
Розвіється в напруженому дні.
Ні жалю, ні провини, ані відчаю
Не вчується про тебе у мені.

Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.

Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвейн.
Хитаю банальності, звичаї, норми, основи.
Несеться історія в трубах замучених вен.

Коли піднімаюсь на ноги, ущент захмелілий,
Хитаючись, йду в невідомість, непізнаність, страх.
Я бачу світанок у тьмі, лише дивом вцілілий.
Кайдани хитаються на заржавілих вітрах.

Я - демон, вигнанець суспільства, злочинець, невільник.
Сирітство моє пропікає планети кору.
Як люди усе перетворюють тільки на торжище, ринок,
Я істину, ніби малятко, удаль заберу.

15 травня 2025

Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Дзьоби і крила горобці
В калюжах мочать, -
Вітри південні навманці
Летять щоночі.
Ясніє тепла височінь,
Парує поле, -
Вже не зима, а тільки тінь
Зими навколо...
16.02.26

Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
10.02.2026.

* * *

Сміялось сонце… А тепер – зима.
Душа, як скрипка, в ти́ші обірвалась.
Була ти сяйвом – й світла вже нема,
Лиш тінь німа на пам’яті зосталась.
Я кликав ве́сну в замкнені сади,
І зорі розстеляв попід дівочі ноги…
Та розійшлись, мов у ріці сліди,
Наші зчужі́лі вже, далекії дороги.
Самотність й зрада увійшли без слів,
Сіли край ліжка в сукні із туману.
Я так кохав… я так тебе любив! –
Тепер п’ю зварену у пі́дступі оману.
Лети, мій сум, як лебідь, в вирій мрій,
Хай ту́га від розлуки серце відпускає…
Але в душі – лиш вітру дикий вій
І пустка, що в тобі́ надію розчиняє.

Павло Гай-Нижник
15 лютого 2026 р.

* * *

Не клич мене… Я – квітка нежива,
Що в завірюсі пам’яті згасає.
Твої нещадні і палкі слова
Стали як лід, що течію зтинає.
Воліла би зійти знов ранком у наш сад,
Де солов’ї ще марять про кохання,
Та вороття немає вже з-за ґрат,
Які звела́ розлука по світанню.
Лебідка я, що крила обпалила
Об холоднечу зорь того доко́ру.
Нам терном інша почуття встелила
Й перетворила казку на потвору.
Прощай, мій місяце… Роса уже гірка
На пелюстка́х надій хитких холоне
Й в долонях лю́бих ще тремтить рука
Та серце вже в буремнім морі тоне.
Нехай же сад твій знову зацвіте,
Хоч я у ньому – лиш зів’яла м’ята.
Любов була… Як сяйво золоте.
Тепер – розлука. Я – на ній розп’ята.

Павло Гай-Нижник
14 лютого 2026 р.

Повернувсь я додому,
Повернувсь я додому,
Повернувся до рідної хати.
Та нема вже нікому,
Та нема вже нікому,
Мене на порозі стрічати.

Лише вікна забачать,
Вони росою заплачуть,
А сльози втерти нікому.
Від порога до криниці,
Розрослися чорнобривці,
Це стежка вернуться до дому.

Стоїть моя ненька,
Вже в літах, чепурненька,
Барвінком обвита і кропивою.
Отак чепури-ця,
Рідна хата вдовиця
І старіє разом зі мною.

Отак ми й Україну,
Неньку сиротину,
Залишили без батька і сина.
Віддали в чужі руки,
А Родинам покути
І тілами встеляємо тебе, Україно.

Хай засяє у серці,
Пісня Перемоги в герці,
І вихором пронесеться світом.
Ми за Волю встаємо,
Ми у вогні не горимо,
Нація у боротьбі стає монолітом.

Якщо не обрали свободу,
Прийде кінець волелюбному Роду.
Лютий 2026 р.

 
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
 
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
А я усміхнусь, бо казав тобі
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
Стіна твого спогаду одлунює смутком
Зображення суму оманюють зір
За руки візьмімось і будьмо щасливі
Зображення суму оманюють зір
 
Старієш бо не мав дитинства
Нереальний хід подій
І сонце щоразу заходить уранці
Бейбі, кажи мені, як чуєшся ти
 
Полиці із книгами відбиті у дзеркалі
Стежки та алеї, де ти спішив
Міняється колір імпресії тануть
У пам’ять стираючій магічній машині
 
Бейбі
Кажи, що гадаєш, якщо гадаєш, чом
Піпол любить відсутнє завтра
(Бо піпол любить відсутнє завтра)
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти
І не плаче, коли час іти?
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.

***
А малорос на вухо не тугий,
але не чує, що в лиху годину
язик, який
лукавий і лихий –
це найлютіший ворог України.

***
А нам обрали юду-короля
на місце головного ідіота...
і знову для
спокуси москаля
ропуха вилізає із болота.

***
А зверху то руде, то голубе:
лукаве – тихше, буйне – голосніше,
усі цабе,
що слухають себе,
не дуже прислухаються до інших.

***
А на весні добрішають істоти
і легше прямувати до мети,
та зелеботи
чують інші ноти,
тому її нелегко досягти.

***
А нація, що копіює рашу,
її культуру і її язик,
ще вип’є чашу
їхню за мать вашу,
і щезне із історії на вік.

Резюме deadline
А де немає серця, і душі,
і розуму, там у часи найтяжчі
ані китайці у тіні не кращі,
ні бульбаші
не наші, а чужі
і на війні за наші рубежі
із коміками не навариш каші.

02/26

Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто їй слово упоперек скаже?
Хто із підданих у ліжко до неї не ляже?
Хто бажає собі титул, грошей заробити,
Хто від страху. Як відмовиш – то можуть і вбити.
Та вона у своїх жилах «кров блакитну» мала,
Лише тому у Московії царювати стала.
Із цариці у повії – не диво для світу.
А от із повій в цариці – то ще треба вміти.
І за прикладом ходити не треба далеко.
То в Московії зробити було досить легко.
Особливо самодури, як при владі були.
Вони про ту «кров блакитну», наче і не чули.
Могли запросто підняти повію в цариці,
Аби була щедра в ліжку та гарна на пиці.
Петро Перший їх, Великий жінку Євдокію
Із боярських родів знатних змінив на повію,
Що до нього з ким по світу лише не тягалась,
Поки, врешті Петру тому вона не дісталась.
Звалась вона Катерина Перша на престолі.
І була цікава в неї, насичена доля.
Катерина – то їй потім ім’я таке дали,
Коли вона православ‘я, нарешті прийняла.
А до того звалась Марта Скавронська. У батька
Із ліфляндської бідноти лиш на латці латка.
Що він доньці міг би дати? А кров же гаряча,
Що аж труситься, як тільки чоловіка бачить.
А тут війна почалася москаля зі шведом.
Москалі тоді з-під Нарви вибралися ледве.
У Ліфляндії від шведів тоді зарясніло.
Отож, Марта поміж ними задком і вертіла.
За військами волочилась, тим і заробляла,
Поки одному драгуну за жінку не стала.
А війна все вирувала: то шведи здолають
Москалів, а то вже шведів москалі ганяють.
У однім бою (так склалось) знов шведів побили.
Офіцера й жону Марту в полон захопили.
Офіцер уже російський, як побачив Марту,
Вирішив, що тепер мусить вона із ним спати.
Чоловіка геть відправив із усім полоном
(Потім його до Сибіру бідного загонять),
А собі залишив Марту. Вона й не пручалась.
Як трофейна річ звичайна москалю дісталась.
Їй же все одно з ким спати, аби годували.
Тож в москальському «полоні» теж не бідувала.
А москаль у тім «трофеї» собі шанс побачив,
Як «награвся», генералу наперед віддячив.
Сподівався, що цим купить собі звання нове.
А Марта вже з генералом. Росте, одним словом.
Генералу Бауеру та набридла скоро.
Тут війна, немає часу поглянути вгору,
А ця ласки вимагає. Отож він ту Марту
Шеремєтьєву самому програє у карти.
Князь не довго з нею бавивсь. Меншиков-зараза
Відібрав оту шалаву у старого князя.
Бавився б із нею довго Меншиков, одначе,
Петро якось зайшов «в гості» і Марту побачив.
«Защеміло» йому серце, заблищали очі.
( «Бабник», але ж імператор, тож бере, що хоче).
Забрав він собі ту Марту, коханкою стала.
Так голову задурила (щось, напевно ж знала),
Що й про жінку він забувся, в монастир відправив.
Спав з повією в палаці й державою правив.
Щоби піддані не надто косо поглядали,
Скоро Марта похрестилась, православна стала.
Петро зовсім з глузду з’ְїхав, одружився з нею,
Повноправною зробивши жінкою своєю.
Це при тому, що ще жінка жива була його.
Та і Марта чоловіка не ховала свого.
Десь мучився по Сибірах. А ці все грішили.
Дітей більше ніж десяток вона народила.
Правда, більшість повмирали, дві дочки зостались.
Мати їхня вихованням не надто займалась.
Усе оргії, гулянки, п’янки безпробудні.
Ото такі були в неї справжні царські будні.
В Петра на те все здоров‘я вже скоро не стало.
Але Марта в повній силі, їй Петра вже мало.
Завела собі коханця – Монса молодого.
Як Петро десь відвернувся, та мерщій до нього.
Як Петро про те дізнався, то Марті «пробачив».
Добре лиш віддухопелив (цариця ж, неначе),
А коханцеві на площі голову зрубали.
Як наука, щоби інші вже не зазіхали.
Кажуть, як голова впала, цар підняв за чуба
Й задоволено сміявся, мабуть, було любо.
А дарма. Вже не ті сили жінку вдовольняти.
Та не було після Монса кому помагати.
Жінка та й хвороби різні підірвали сили,
Як Петро не «хорохоривсь», завели в могилу.
Навіть, ім‘я наступника не встиг написати.
І кому тепер державу і трон передати?
Поки думали в Сенаті, голови ламали,
«Воздихателі» колишні Марти не дрімали.
Меншиков – коханець бувший та із ним гвардійці
І пропхали оту хвойду Катьку у цариці.
Що Сенат супроти сили? Мусили пристати.
Мусили тій хвойді руки, навіть цілувати.
Що із хвойди за цариця? У державні справи
Вони, звісно і не лізла. Там Меншиков правив.
Князь? А сам же пиріжками торгував з малого.
До Петра у друзі впхався. Тепер глянь на нього!
Але мова не про нього. Катька «царювала».
То бали, а то застілля, «горо́дом» гуляла
(Тоді Літній сад так звався), по місту нічному.
Та і спала до обіду в палаці по тому.
Всю свою рідню ліфляндську (а її чимало),
Вона жити до столиці звідтіля забрала.
Братів графами зробила, а з сестер – дворянок,
Ще й спадкових. І усе то із кріпацтва прямо.
Щоб не надто сумувати, завела коханця.
Він молодший, тож вдовицю «утішить» старався,
Хоч не завжди витримував…Та життя буремне
Для самої Катерини пройшло не даремно.
Лиш два роки проминуло по смерті Петровій,
Як в самої Катерини «скінчилось» здоров‘я.
Думала, що іще довго проп’є та проскаче.
Та для цього треба мати здоров’я воляче.
Кашель, потім лихоманка, далі пневмонія.
І, що виживе, ні в кого вже нема надії.
Меншиков отой проворний й тут «підсуєтився».
Петро Другий на престолі зразу ж опинився.
Онук Петра, що від сина його Олексія.
Свого часу недовіру в батькові посіяв.
Утік було в Італію, від Петра сховався.
Але в Петра довгі руки, і туди дістався.
Завіз сина в Московію, а в темниці, наче
І пришив свого синочка, «зраду» не пробачив.
Мріяв Меншиков за того донечку віддати,
Щоби батечком цариці московської стати.
Катерина підписала те, що він підсунув.
Але, врешті, його півень в одне місце клюнув.
Цар помер малий, на доньці ще не одружився,
Сам Меншиков у Сибіру скоро опинився.
Та то інша історія. Тіло ж Катерини
Урочисто положили в гарну домовину
І поставили в соборі, де уже стояла
Домовина Петра. Отож, там вони й лежали,
Наче грішники великі… А-таки великі…
Отака-то в Московії історія дика.

Із Леоніда Сергєєва

Навколо багато накритого столу в очікуванні гостей походжають Теща з Тестем.

Теща:
Що́ оце?

Тесть:
               Де?

Теща:
                      У біде!
Що́ це – ось це́?

Тесть:
                             Майонез...

Теща:
З ву́сів, дивися, впаде!
Щось ухопив, як той пес?!
Ну, начувайся тепер!

Тесть:
Що за манери, Катрусь...

Теща:
Я до твої́х ще манер
скоро таки доберусь!..
Що́ оце?

Тесть:
                Де?

Теща:
                        У біде!

Тесть:
А... Це відомий акин.
Грає, співає, гуде,
стукає – все сам-один!

Теща:
А баяніст наш де?
Мав же прийти до нас ві́н!

Тесть:
А баяніст – у біде!
П’яний з минулих хрестин.

Теща:
Ах ти, безмозкий лайдак!
Сам заспіваєш, і край!

Тесть:
Ні, цей співає – ніштяк...
Друже, ану, заспівай!

Акин¹:
А юрта двадцять три на бархані,
і весь махалля́ – уже чули,
що верблюд на імення Дехканин –
вродливіший у аулі...

Заходять гості.

Гості:
О́х ти ж! Казка ніби:
заливне із риби,
курячі котлети,
гречка, вінегрети,

заводська горілочка
і цукерки «Білочка».
Кажуть, є і бастурма...
Як це так, «уже нема»?

Як «Петрович перший встиг»?
От же пройда, далебіг!
Значить, тост «за маму й тата»
шельмаку не наливати!

Тамада:
Пані та панове!

Страшна пауза.

Акин:
А баранця́ два шматочка
у мене висів на шампурі,
а я мазав аджика в судочка,
а зун кунду́з у кунду́ре²...

Тамада:
Друзі, ви дідка кудись запхайте,
треба відновити статус-кво:
нас отут зібрало, вибачайте,
торжество, а зовсім не їство!

От сидять Ірина та Микола,
спільним курсом підуть вдаль вони!
Й першу чарку ми за них спрокво́ла...
(До гостя.) Тільки чарку, а не все довкола!
...Ні, назад не треба, проковтни.

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тож, як буває зазвичай,
нехай цілує Колька Ірку,
а нам гаряче подавай!

Теща³:
А чого ви, любі гості,
так харчі рубаєте?
От у горлі стануть кості –
зразу лиха взнаєте!

Тамада⁴:
Чули ми з народних вуст,
та й твердить здоровий глузд,
що від першої на другу –
геть перерва недолуга!

Втретє молоді зійшлися,
Ірка й Колька – молодці!..
(До гостя.) На́ тобі по гирі лисій,
щоб не цупив голубці!
(Ляпанець.)

От і добре, і красиво!..
Ні, мені – завжди в бокал.
Друзі, зараз про важливе:
щоб – усупереч рока́м,

щоб – любов була мов камінь,
щоб – удвох топтати ряст...
(До гостя.) Що ж ти гречку тлиш руками?!
(Ляпанець.)
От і добре, і гаразд!

Акин:
Ай, гара-а-азд... життя на Сході,
на сході́ Америке́!
Ай, красивий там природа,
зун кунду́з сура́ берке́⁵...

Входить весільний генерал.

Генерал⁶:
Їхав я із Берліна
напрямки на Кавказ,
та зламалася шина
і закі́нчився шнапс.

Ми уже відкосили,
нашій службі каюк⁷.
Отже, п’єм за Росію,
за родимий zurück⁸!

Хор гостей⁹:
Гей, давай,
пляшки наготовляй
і штрафну вояці
портвейну наливай!

Жених:
А я, як десантура,
ковтаю політуру,
і кулаки у нас – по три кіла́!

Наречена:
Так, ти в нас із десанту:
стрибнув з мого серванта,
коли упився п’ятого числа¹⁰.

Свекруха:
Жити щоб душа у душу –
муж труси жону як грушу!

Теща:
А щоб муж не втратив страх –
май качалку у руках!

Тамада:
Матусі! Все нормально!.. Зачекайте,
я зараз галас трішечки заткну...
Ну, хто іще бажає, вибачайте,
вітати наших мужа і жону?

Жінка середнього віку:
Я ваша тьотя Елла із Тамбова!
Як сум і радість сходяться водно!
Тому вже 20 ро́ків... Й ось я знову...
(Ридає.)
Даруйте, просто вдарило вино.

Щоб ваше щастя квітнуло старанно
й траплялись тільки втіхи на віку,
дарую вам обом – цю ікебану
і ка́меневий сад у рюкзаку.

Теща:
Тю!.. Хоч я й сама теперечки –
не ангел аж ніяк,
та... спасибі тобі, Еллочко,
за цеглу і дряпак!

Вина́, мармузо жлобська ти,
відпила півцебра...
Обідранка тамбовська ти,
хоч ти мені й сестра!

Тамада:
Танцують всі!

Акин:
У́йя-у́йя-у́йя-у́йя,
уйя-уйя-уйя-йя́!

(Переклад: 2025)

Мінливість травня тиха і примарна
Спалахує і гасне вдалині.
Мінливість травня, мов свята омана,
Що не горить в пекельному вогні.

Побачиш таємничий рух природи
В мінливості сезонів і дощів.
Так істина себе у муках родить
У різнотрав'ї лук і берегів.

Ніщо в її пориві не зупинить:
Ні заморозки, ні погрози злив.
Так доля над людьми невпинно кпинить
У спалахах подій, натхнень і див.

14 травня 2025