Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
Поет розмазує стосилу,
Енергію, великий дар
І перетворює на силос
Величне сяєво Стожар.
Він розливається у текстах
Для Телеграму, соцмереж.
Він - мовби трікстер, раб у темах
Новітніх віянь і пожеж.
Це не поет, а тільки блазень,
Прислуга і придворна рать,
Яка співає в шалі лазень.
Їй вічність замінила знать.

8 березня 2026

Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звично від одягу бюст.
Спалахує пристрасть, палає без міри,
Горить, як в багаття підкладений хмиз, -
Кігтистими пальцями дряпаєш шкіру
І в шалі оргазму щосили кричиш...
19.09.26

 
Якби міг я спростувати
Упертий двобій
Знову пробую втікати
Та смішно тобі
Бо колеса не ймуть доріг
І вантаж обіцянь пустих
Все лягає на плечі тягне вниз
 
Карти викладем на стіл
Звороти долонь
І мені цікаві звісно
Твої жиголо
Тьмяні спогади гублять ціль
Повертають на манівці
Плутанина тонів і день і ніч
 
Все довершено уранці
Сплю із твого краю
Заблукаю у піратський
Банановий рай
Її роль просить лімузин
Оживляє екран німий
І судомніший подих минулого
 
Я посібник необхідних
Вистав і картин
Вірую що ти майбутне
Життя й смерть і сни
Кавалерія відчаю
При волоссі величної
І було їй тоді шістнадцять літ
 
З тобою все життя мов
Книга блюзових субот
Чи я визначусь . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Звільняючи пам’ять від клопотів сажі,
шукаю дитинства загублений скарб.
Малюю крихкі призабуті пейзажі
зі спогадів теплих, без пензля і фарб.

Там щастя ще юне, ще з назвою Подив,
і літо ще довге, і тисячі мрій.
Під вечір грози вдалині чути подув
і щось незбагненне у тиші дзвінкій.

(2026)

 розмінний ендшпіль затяжний
 як раз осіння тема
 аж до прийдешньої зими
 зима цінує певність
 але наразі
 карнавал і задзеркальні ігри
 бринить варган дзвенить кімвал
 позліткові палітри
 мов будда а то чайний гриб
 чи птеродактиль десь-там
 дим понад голови юрби
 зринає тане терпне
 той час приблуда і нептах
 ідуть удвох на пиво
 у паралельних у світах
 де всяке ще можливо
 

Він любив, коли місто стихало,
мандрувати його коридорами,
аж допоки воно не згасало,
ну, а зоряне небо узорами,
мов для вибраних оживало.
Він стояв тоді наче укопаний,
дуже довго отак, і не рухався,
й між будівлями, балками, блоками
в тихий відгомін неба вслухувався,
як ця ніч йшла невпинними кроками.
І він знав, що у тій високості,
серед сяйва котроїсь із зір,
десь у ніжності дивної млості,
де є п’ята стихія ефір –
саме там її нинішній простір.
Його зваблював поклик нестямний:
та вуста її – присмак невинності,
і ще серце – той солод таємний.
Та гірчив йому час швидкоплинності,
бо він тут, вона ж ангел надземний.
Він кохав її серцебиття,
і як пахла, і як в сновидіннях
усміхалася, наче дитя.
Бо вона – його благословіння.
Бо без неї – без сенсу життя.
І тримала лиш сила тяжіння,
щоб не канути десь в небуття.

Хлопчаки ішли зі школи.
Голосно сміялись.
Некультурними словами
жваво спілкувались.
Розгнівились перехожі.
— Та чи ж вам не сором?! —
запитали, зупинившись,
лихословів хором.
— Чи ж отак вам дозволяють
говорити в школі? —
прискіпалися дві тітки
до Романа й Толі. —
Чи навчилися удома
отаке казати?
І що думають нещасні
ваші батько й мати?
— Нас виховують, як треба, —
не знітились хлопці, —
і батьки, і педагоги
на кожному кроці.
— Але ж зараз ми не в школі, —
розтлумачив Рома, —
і хвилин лиш за п’ятнадцять
будемо удома.

2018

Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.

Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Кущі, у яких причаївся шаман.

Та стежки давно заросли бур'янами,
Утрачений шлях загубився давно.
А шифри навіки покриті замками.
Проноситься тінь від німого кіно.

Даремний цей пошук нічого не вартий.
Він виснажить сили і випустить кров.
Покличе у космос непізнана вахта,
Яка похитнула твердині основ.

Ні, я не відмовлюсь від пошуків,певно.
Уже не злякає безодні оскал.
Уперті зусилля не будуть даремні.
Димить у долині пророк-аксакал.

8 березня 2026

Вже осінню пахнуть тумани,
І впоює землю роса, -
І річка виблискує тьмяно,
І сонце зарано згаса.
І никнуть гаї в безгомінні
На схилах пологих Дніпра, -
І душу проймає осіння
Холодна та тиха жура.
Вологість лягає на плечі,
Неначе на скло конденсат, -
І клени лякливо лепечуть
Про те, що в калюжах стоять.
І мокнуть пожовклі стеблини,
І хмари вкривають блакить, -
І світ напівсонний віднині
Навкруг безпорадно лежить.
18.09.26

 атож до чого ми прийшли
 чого сягнули ми
 в пасивному замилуванні
 чи що рятує восени
 від безпробудної війни
 крізь плин
 і неможливості
 і нереальності так само
 від катехизму
 всіх марнот незламних
 до книги перемін
 до книги мертвих
 поміж тим
 коханці далебі кохаються
 пʼють пияки
 живе жиє живим
 і дехто навіть зводить плани
 та запасає сіль
 щоб куховарити
 назло усім
 на тлі небесних рифів
 кревних рим
 і вечорів
 мов із обсидіану
 

Ти моя спрага -
Весь час пульсує, тріпоче стиха…
Ти моя втіха,
Щоб щемна спрага не всохла з лиха…
Як прохолодний
Ковток живильний
До насолоди
І божевілля...

Ти йдеш в осінню світлу казку ранку,
Складаєш сонця пазли залюбки.
А красень – день під руку, як панянку,
Веде у танець неба нешвидкий.

Танцюють клени вальс тепла останній.
Каламчить дзвоник пташки десь вгорі.
Ця осінь – чарівна, привітна пані.
Навколо неї свято кольорів.

Так хочеться в цій осені згубитись,
Шукати в теплі спогади місток.
Де в річку неба між калини китиць
Втікає жовтим човником листок.

17.09.2026

Скільки було тих «героїв» всілякого штибу,
Що вважалися від чогось українці, ніби.
То Хрущова українцем москалі вважали,
Через нього Україні Крим «їхній» віддали.
Брєжнєв також «українець», бо там народився.
Хоча б хтось у його паспорт просто подивився,
У графу «національність», побачити щоби,
Що у нього «русскій», навіть світиться на лобі.
Про ватутіних усяких годі й говорити,
Усі вони Московії прокажені діти.
Ще про одного героя хотів би згадати.
Його «славним українцем» прийнято вважати
Було в часи при Союзі. Пам‘ятник в столиці,
Де він конем Україну «визволяти» мчиться,
Вулиці в містах і селах - «пам‘яті» багато,
Хоч не варто українцем його називати.
Адже «щорсів» в Україні ніколи не було.
Таких прізвищ в Україні ніколи й не чули.
Батько десь із Білорусі до Сновська прибився.
Саме там отой Микола в нього й народився.
Чи бачив себе українцем – не варто й гадати,
Бо російською умів він тільки розмовляти.
Скінчив початкову школу, в фельдшери подався,
Мабуть, людей лікувати згодом сподівався.
Та тут війна почалася світова, кривава.
Щорс подався добровільно на військову справу.
«Царю-батюшкі й отєчєству» подався служити.
За війну устиг сухоти собі заробити
І у званні підпоручик з армії звільнився.
Незабаром у Поволжі чомусь опинився.
У поглядах до есерів спершу дослухався,
Потім із більшовиками надовго зв‘язався.
Аж до смерті. Бо живими ті не відпускали
Того, кого в свої лави вони запопали.
Коли німці з України москалів прогнали,
Більшовики на кордоні збиратися стали.
У отій «нейтральній смузі» вздовж всього кордону
Збиралися більшовицькі криваві загони,
Щоб, як виникне нагода, одразу ж напасти,
Україну в свої кігті бігом запопасти.
Щоби якось «українськість» загонам надати,
Українськими їх стали вони називати,
Хоча там тих українців майже і не знати,
Москалів, китайців всяких стали набирати
Та казахів, що в краях тих тоді працювали.
От вони те «українське» військо і складали.
Формуванням тих загонів Щорс тоді й зайнявся.
А ще у «кохання чари» Микола попався.
Зустрів «свою половину» - красунечку Фруму,
Що в чекістах працювала. Хто би то подумав,
Що така була жорстока: і «контру» хапала,
І сама її судила, і сама стріляла.
Не дивилась – чоловіки то, жінки чи діти?
У потилицю їм кулю запросто пустити.
Тож, поки Щорс збирав військо й з жінкою кохався,
Уже зовсім незабаром й наступ розпочався.
Революція у німців саме відбулася
І вся армія німецька назад подалася.
Більшовики про угоди усякі забули,
Наче й слово не давали, про нього й не чули.
Хлинула орда одразу край знов воювати.
Нема кому в Україні землю захищати.
Чубились поміж собою, хто патріот більший.
А від того Україні було тільки гірше.
Щорс уже командир полку Богунського. Скоро
Над військами українців вони взяли гору
Та і Київ захопили. Щорсу ж комендантом
У столиці незабаром удалося стати.
Ненадовго. Українське військо наступало.
Скоро на шляху на Київ і Бердичів взяло.
Довелося українців звідти вибивати,
А Щорсу безпосередньо всім тим керувати.
А тим часом отаманів кругом розвелося
І Григор’єву повстання підняти вдалося.
Не схотів з більшовиками більше справу мати.
Скільки сили потратили, щоб те подолати.
Уже сили набралося більшовицьке військо.
Вже, здавалось перемога їхня зовсім близько.
Гратися у «українськість» можна й перестати,
Ненадійних командирів теж скоріш прибрати.
Бо знайдеться ще «григор’єв» та поверне зброю
Проти москалів. Як бути із бідою тою?
Тож і узялись «шерстити» тих, хто ненадійний,
Більшовицькій не скорявся жорсткій дисципліні.
І не тільки в Україні. Думенко, Миронов,
Що вели до перемоги не якісь загони –
Цілі армії. Одначе, чимось провинились
Й, навіть пам‘яті по тому від них не лишилось.
Те ж сталося і з Боженком – таращанським «батьком».
Вівся зовсім незалежно та вмів воювати.
Загризся з більшовиками, бо дружину вбили.
Вони його незабаром взяли й отруїли.
Сталінське «нема людини – то проблем немає»
Тоді між більшовиками уже процвітає.
Так і з Щорсом поступили. Як він не старався,
Як не служив – ненадійним все одно зостався.
В дев‘ятнадцятому в серпні. Вже кінчалось літо
Довелось Миколі, врешті смерть свою зустріти.
На Житомирщині бились вони й галичани.
Для більшовиків складався той бій непогано.
Кулеметники, щоправда, дуже заважали.
Як піднімешся в атаку, одразу вражали.
Щорс спостерігав в бінокль за діями тими.
І тут кулю в потилицю зненацька отримав.
«Свої» були біля нього. Хтось і постарався.
В тридцять сьомому у тому Дубовий зізнався,
Що був тоді біля Щорса, заступник у нього.
Та в ЕнКаВееС сказати можна і не того.
Треба за щось розстріляти, тож привід шукали,
А для цього дні і ночі його катували.
Тож у тому він й зізнався. Хоч вбив зовсім інший,
Що крутився біля Щорса. Не гонор свій тішив,
А виконував лиш вирок тоді Реввійськради.
Боялися, щоби Щорс їх раптово не зрадив.
Він, мабуть і не збирався – перестрахувались,
Щоб, не дай Боже, нічого надалі не сталось.
«Мавр виконав свою справу», то можна прибрати.
Революція «дітей» так вже звикла зжирати.
То вже з мертвого пізніше героя зліпили.
Та більшовики, звичайно так завжди робили.
При Сталіну усіх майже, що їх захищали
В громадянську, шельмували та і розстріляли.
Звісно, їх тепер не можна було прославляти.
Але ж треба було комусь «героя» чіпляти.
Отож мертвих і згадали – чого їм «пришити».
Із них тоді і взялися героїв робити.
І Щорсові, і Чапаю тому і вдалося
Стать «героями», бо інших просто не знайшлося.
Мертві вже не заговорять і не скажуть правди,
Тож більшовики героїв з них й робили радо.
А хто вижив? Будьоний зоставсь й Ворошилов,
Бо були тупі і вірно Сталіну служили.

Цей светрик червоний я бачу у снах,
В душі потайних переливах –
Так, ніби щасливих подій альманах,
Гортаю у смутку тужливім.

Хоч пам’ятний образ – звичайне вбрання,
Чому він запав отак в душу,
Що погляд уявно на ньому щодня?..
І чим він мене так зворушив?

У ньому уперше Тебе я зустрів.
Раптово збагнув, що Ти – Доля…
Не склалось… Та збурює вал почуттів
Побачення нашого колір…

17.09.2026

Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...

Відлунням хоч один рядок бодай
Озветься й стане до душі дотичним...
І наші ночі зоряно-космічні,
І подорожі аж за небокрай,
Хоча для тебе мріяти - не звично,
Згадай!

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026

хто бачив світ, примружуючи очі,
той не забуде, як згасає день,
коли його пополудні лоскоче
сліпа нудьга, співаючи пісень.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

хто чув стару мольфарку серед лісу,
яка кахикала на вікові дуби,
той відрізнятиме смереку від заліза,
з розгону видершись на кам’яні стовпи.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

хто взнав життя, читаючи газету,
що пестила в рядках прадавнє зло,
той точно встигне втрапить до клозету,
знайшовши врешті першоджерело.

давно все передбачено за нас
в минулому... тепер... і повсякчас.

Втекти б звідсіль від обстрілів щоденних,
Втекти б скоріш і не іти назад
У ці місця здавен благословенні
Громами безкінечних канонад.
Податися б кудись і пережити
Біду поодаль в тиші та теплі,
А не страхатися несамовито
Тут стогонів стражденної землі.
Від мук і криків хочеться прибитись
До війнам непокірних берегів, -
Пізнати і відчути ваговитість
Мені призначених Всевишнім днів.
Але я переборюю бажання
Тобі, Вкраїно, зрадити тому,
Що у світи оті благоуханні
Без тебе йти ніколи не візьмусь...
17.09.26

 заманулося приблуді
 прогулятися між люди
 чи змінилося щось раптом
 інший тренд аспект
 чи фактор
 хто просунувся на моді
 хто зашився на городі
 хто просвітлення зазнавши
 всім усім довів знай наших
 бо ж цікаво безперечно
 аж ніяк іще не вечір
 ще знаходяться слова
 ще уява ожива
 спогади із відчуттями
 повертаються до тями
 й незавершені ґештальти
 жартом не угамувати
 тож зібравшись зі своїми
 сподіваннями благими
 йде оце приблуда в люди
 прогулятись (далі буде)
 

Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.

Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченний,
Людські життя, як пісок, просіває, відверто байдужий.
Злети й падіння підданців — для часу — рутина щоденна,
Силу його нищівну ще ніхто і ніколи не здужав.

Хто він для кожного з нас і якої подоби набуде?
Роль на сьогодні яку обере? Чи утіху чи кару?
Спека нестерпна прозоро про пекло нагадує людям.

Жаром палає і тіло, і розум, усякий — нездара.
Мрії — даремні, реальність — жорстока, спадає полуда.
Марень тумани, думки невідступні, безжалісність згарищ…

2026

А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
здійнявсь над озерцем.

І з виглядом невинним
все звідти озирав.
Про те, що буде зимно,
не мав казати прав.

Сам не зривав листочки
і не жбурляв до ніг.
Снував усюди мовчки
і нічичирк про сніг.

А літу не до тями
підступності момент,
ганя, безпечне, гами,
склада дивертисмент...

2013, серпень

Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?

Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Як станем кульгати в палітрах білил?

Чи будуть у горах чекати боги
На тих, хто внизу, хто живе без нудьги —
В креветках, у сріблі між збурених кіз,
В каретах, тамуючи надлишки сліз?

                  І
Закони – альфа і омеґа
конституційності, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про барdак.
Та не сміємося наразі,
бо наші буки та ази:
гучні сирени, грім грози,
мінливі о́брази, обра́зи,
заплакані іконостаси,
мироточиві образи́.
Міняє лиця мімікрія,
оглянешся на ці події, –
чого у світі не було!
І скільки ще чого не буде
за дорогу́ дорогу в люди,
яку будують нам на зло.

                  ІІ
Усі претензії до влади,
до опозиції, до Ради,
а от маленький бонапарт
не винен, що веде назад
і узаконює проекти,
властиві часу есесер...
за оприлюднені сюжети,
що нібито чужі, поети
відповідатимуть тепер.
А за украдені бюджети,
а за війну – чия вина?
Ой! Розхитаємо човна,
в якому сидимо із чортом,
якому треба, – «цап-царап»
усе підряд... і патріоти
із європейського болота
не відають, що cе каcап.

                  ІІІ
Керують нами дилетанти,
у головах яких пітьма,
тому і горе від ума,
і нікому іти за ґрати...
............................
та цур їм, є у нас таланти
і дітям нашим, зокрема,
не аплодують задарма,
буває... є кого вітати.
Вітаю ШІ... за плагіати
статті каральної нема.

09.2026

Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.

Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
гарячі, наче кава в філіжанці.

Воліла б знову в поглядах твоїх
вбачати сяєво люмінесценцій
і огортати у солодкий гріх
хмільним блаженством випещене серце.

Щоб за вікном хуртеча замела
шляхи, що нас роз'єднують даремно,
на органзовій плахті два крила
перепліталися благословенно.

Щоб доля поєднала на віки́,
наврочила нам чудеса чаклунка,
а ти торкався ніжної руки,
жадання розчинявши в поцілунках.

Ліричної мелодії струна
не обірвала звуки на півслові,
та пестила нас хвиля чарівна
у бірюзовім озері любові.

Вночі я марила твоїм ім'ям,
а ти спивав із губ моїх чар-зілля
і дякував Всевишнім небесам
за трепетне: «Люблю до божевілля!»

16.09.2026р

Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осінь. Війни буревій.
Тварини снують - розпущене стадо.
Бої не стихають. Бахкають гради.
У цій катастрофі мордують дітей.
Олешки голосять: не треба смертей.

Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.

Щось повинно відбутися. Маятник грізно
Колихає хвилини, немовби арбітр.
І майбутнє вривається в латах залізних
В пориванні до центру неназваних битв.
А навколо процесії парії слізно
Просять час зупинити. Неспинний цей біг.

Ніби Первісний Вибух відбутися має
Чи страшний катаклізм із запилених книг.
Ми ввірвемося в сніг чи цвітіння розмаю.
Так хвилюємось ми. Головою поник
Наш пророк сивочолий стражденного краю,
Та лунає із далі прийдешнього рик.

7 березня 2026

Вранці середи, 16 вересня, російський дрон влучив у пасажирський потяг №122 «Київ — Миколаїв». Завдяки завчасному попередженню встигли евакуювати пасажирів. На місці влучання спалахнула пожежа…

Тривожних новин безмежжя,
аж кругом іде голова…
На місці влучання пожежа -
потяг 122.

Вагон у вогні палає…
Людей - не залякати!
Чекає на них Миколаїв.
Стоїть на пероні мати…

2026 рік

Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.

Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони нам необхідні нині],
поможи їх втримати в руці.

Кажеш, Боже, десь лунають сміхи виборених в смутку голосів.
В простори, призначені для втіхи,
[навіть в ті, в яких радіють тихо]
лихо хтось спрямовано впустив.

Яблуню з червоними плодами пестить осені повітря золоте.
Важко, Боже, серце наче камінь
[з гострими повсюдними краями],
дай терпіння подолати це.

вересень 2026 року

Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтливі уста раз по раз шепотять: "Повезло..."
Та надалі ніяк хвилювання мене не облише
За людей, до яких нагла смерть увірветься в житло.
16.09.26

1
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
розливши кухоль горя.

Знайомі скрипалі —
квартет —
звичайні буцім люди,
а з кожним серцем тет-а-тет
до пломеню й остуди.

2
Душа у скрипки й скрипаля
одна на двох, напевне.
І те, що тішить, звеселя,
сумне і потаємне —
все навпіл ділиться, на двох,
в сльозах розчарування
і в ореолі перемог.
Не знати їм прощання:
завжди удвох, де все на двох,
їм небо ближче, ближче й Бог.

2012, грудень

 
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркотá
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
поможи, бо
не чужий, ні
поможи, бо
не чужий, ні
поможи, бо
не чужий, ні
стукаю, не чуєш? люд безвинно спить
стукаю, не чуєш? а скрізь ліхтарний світ
стукаю, не чуєш? кинь мені ключі
гаразд?
чуєш бій у мідні дзвони
чуєш поспів про любов &
я молюся, на межі
як прорватися? поможи
і скрадаюся, бо тебе узяти б
і гарчу, бо стопи все пласкіш
завиваю, біля тебе у провулку
вже отут я, у твому місті й сам
 
 
 
 
 
 
 
 

 твої стосунки із пеклом
 нічим вони не інакші
 ніж у віршарів типових
 нехай собі гумористів
 якщо не хочеться кави
 нормально попити чаю
 простої води лигнути
 чому би не з водогону
 ще роздивлятись трохи
 на мармизу оцю у чашці
 дотепний ракурс усяко
 поваги достойний твоєї
 а як набридне самотність
 певно що треба любити
 ісуса любити похвально
 любити природу тема
 та настрій найголовніше
 натхнення деколи навіть
 наявність його промовляє
 що все скінчиться
 колись то
 

Чоловік пішов до лісу
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.

Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
Й дружиною стала.

Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.

Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
І не дадуть упасти в забуття.

Новітній сніг упав на ніжне серце,
Зморозивши надію і любов.
Добро і зло у невідступнім герці
Зіткнулися без сяєва заков.

Новітній сніг зерном повільно сипле
Хвилини незабутні й дорогі,
Укривши землю невблаганним ситцем,
Де потонули спогади благі.

6 березня 2026

Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Врода дівчини спокою
Не дає мені, -
Вперто водить за собою
Вечори та дні.
Не говорить "ні" ніколи
І не каже "так", -
Начекався вже доволі
На умовний знак.
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов, -
Ружа кольором багровим
Розганяє кров.
15.09.26

 комусь цікаві теми
 глобальні
 та космічні
 логічні піруети
 на фоні чорних дір
 хтось
 обирає розпач
 межуючий із відчаєм
 іще хтось
 політичну
 бульварну жовту дич
 для когось
 несуттєво
 усе що продається
 бо так диктує серце
 йому / її думки
 і поміж розрахунків
 повинно бути
 дещо
 безцінне
 але дехто
 вважає навпаки
 що із тобою душе
 за чим тобі нейметься
 о що ще
 невимовне
 просяює тоді
 чи особисті хиби
 в печалі непідробній
 чи гумор ледь вагомий
 у звісній всім біді
 

Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Так пустка постане цвітінням
Оази, веселим пагінням.
Натхнення надійде опісля,
Як музика звучна і пізня.
Пізнаємо світлі печалі,
Сягнувши простору і далі.
Шукаємо в сні пекторалі,
Немов першовитоки раю.

5 березня 2026

Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.

А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в тиждень разів зо три
Бігає Василько нагострити ніж.

На паркані півень реп співає вранці,
На ровері хлопці випасають кіз.
Буде бабі клопіт, ніц не має шансів —
Літо вже рушає, бо дали безвіз.

Так ся має бути, так нам брешуть люди,
Що блукають світом в пошуках основ.
Пес Сірко ліниво визирає з буди:
Мабуть, осінь вчасно завітає знов.

Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)

Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.

Він пожежник украй діловитий,
він герой в огньовому бою!..
Всі пожежі готов загасити,
лиш не хоче гасити мою.

І навіщо я вся чепурненька,
коли він вигляда не мене,
ні дзвіночком не бовкне тихенько,
ні рукою мені не махне?

Ні хмаринки на всім небокраї,
і ніде не вбачається дим...
Та оцей каланчевий не знає,
що пожежа – у серці моїм!

(2026)

З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознаки
І поклики з-під вій
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
14.09.26

Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.

Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
для нас тут уже не секрет.

Усе у природи значуще,
ніщо не чуже і ніхто.
Все справжнє у неї та суще.
Не грає природа в лото.

Це ми, ідучи манівцями
неправедних часом доріг,
до неї вертаєм старцями,
шукаючи свій оберіг.

2013, жовтень

 при цім гармидері сучаснім
 у марші цім іноваційнім
 котрийсь-іще шукає щастя
 і сенс чуттів
 і власну цінність
 чого би ні
 усім дозвільно
 є інтернет
 є соцмережі
 протерти окуляри від
 стереотипних упереджень
 знайти іще уподобання
 урізнобарвити рутину
 перемінити все
 одразу
 якщо потрібні переміни
 о дивний світ новий
 стрічай
 ось я
 сердечний та наївний
 твоя / моя табула раса
 як ти хотів
 як я хотів би
 нехай це просто
 конвенційна
 гра світлотіней
 квазі-казка
 

Пожежна вежа і каштани.
Коти — єгипетські святі.
Ця осінь стала поміж нами —
Були питання непрості.

Були... Таке яскраве літо
Поміж буяння яворів.
Те літо наше вже зігріте
Таємним прихистком дворів.

Дворів у тихому кварталі,
Де сонця й досі феєрверк.
Чи в пам'яті, чи у реалі
Каштани все танцюють тверк.

Танок відвертий і життєвий,
Так як весни і літа дзвін.
— Тоді ви хто? Тоді є де ви? —
Дерева кличуть навздогін.

А ми є хто? Хіба є межі.
І в нас було таке ... Авжеж! —
Каштани і пожежні вежі,
І літо сповнене "пожеж".

Осінь підкрадається зухвало
Золота, примружена, руда.
І бринить так на ставу вода,
Ніби й літа зовсім не бувало.

Натюрморти нам кладе на стіл —
Достигають яблука поволі.
Кола на воді, трава у полі.
Хмари ген пливуть за виднокіл.

І мов човен-парусник який,
Лист із клена упірнув на воду.
Самошиння на краю городу,
І город уже напівпустий.

Але осінь — це ще і тепло, —
На душі так радісно і щемно.
Світять зорі уночі, як темно,
І дорога в'ється за село.

Верби, явори і осока.
Небо тихе лине понад лісом.
У траві біжить собі ріка.
Заховався в шалині шуліка.

Тільки хижим оком поведе:
Не найти курчат — повиростали.
Осінь. Літні лови де ви, де?
Поживитися так складно стало.

А господар візьме в руки дрин
І махне ним раз, а потім другий,
І подивиться на ліс за тин —
Хай тікає хижий волоцюга.

Кури ходять й декілька півнів.
Геть на сонці припекло листочки.
Осінь плине поміж шуму днів —
Вже на весну будуть нові квочки.

І курчата нові, і потік...
Лиш верба стоятиме та сама.
Буде це вже на наступний рік,
А сьогодні — осінь полум'яна.

Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.

Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави, тайно, стрімко, до небес.
Лишивши слід отам, в глибіні десь.

А тиша мудра, вічно втомлена, мабуть,
Питає знову: де йдемо, чи трудна путь?
А темінь – птаха наче хрестить всіх крильми.
Себе у осені шукаєм вперто ми.

13.09.2026

Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.

Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
всім зажуреностям на зло.

Хай вечір холодний верзе щось нудне
і з хандрою я сам на сам,
теплом делікатно торкнеться мене
тих очей бурштинових шарм.

(2026)

У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
Дотичні слів: "Навзаєм",
«Допоки» і «Навряд» —
Безжурні, норовливі —
Дрімали між шухляд.
Бажали жити густо,
Як жук деревини,
Як птах з великим бюстом
Світлиці у вікні.

А попадись їм смокви
В гірському кришталю —
І від піску намокли б
На диво москалю,
Напнувши романтизму
Коралове гілля,
Як спротив алармізму:
Незорана рілля.

Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
В альтанці виноградній марить тиша
рахманними руладами птахів,
терпким дурманом повниться узвишшя
на перехресті зоряних шляхів.
І хочеться із садом гомоніти,
поезії творити чарівні,
допоки не зійшла земля з орбіти
і всесвіт сіє квіти запашні.

12.09.2026р.

 
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
цю королівну
тут на гайвею
 
згодом одружаться
більше ніж друзі
дикі мов діти
разом на луці
дикі мов діти
шалені як є
нащадків запраглі
усе відпочатку
усе відпочатку
 
американські
дівчина й хлопець
осяяні місяцем
а чи сонцем
кордон індіанські
перевороти
танці все за північ
виром
форм усіх
гадаю це триватиме
іще деякий час агов