МАГІСТРАЛ

Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.
Пронизує мовчання телефона,
Вразливий спогад назавжди закляк.

Так важко волю стиснути в кулак,
Щоб не долати вічну заборону!
Давно покрився пилом чорний фрак,
І потьмяніли камінці корони.

Сон чорно-білий, той зловісний знак
Понищив жалюгідні перепони.
Тонкі лунають березневі дзвони.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Давно покрився пилом чорний фрак.

1

Давно покрився пилом чорний фрак,
Став темним урочистий зал червоний.
Та попри це, вже після котильйону
В душі уперто жевріє маяк.

Не помічає радісний дивак,
Що назавжди змістилися кордони.
Давно покрився пилом чорний фрак,
Став темним урочистий зал червоний.

Повісивши на себе всіх собак,
Прикрив рукою світло медальйона.
Позаду - тихий звук акордеона,
А під ногами - втрачений мідяк.
Давно покрився пилом чорний фрак.

2

І потьмяніли камінці корони...
Самотній долі все завжди не так.
А що, коли віднині дійсно брак
І совісті, і честі? Злі закони

Будують світ новий - шкідливу зону
Для душ тонких. Не вижити ніяк!
І потьмяніли камінці корони...
Самотній долі все завжди не так.

Можливо, десь красиві махаони
Літають і не знають, що їжак
Живе у світі заздрості, атак,
Тому тримає вічну оборону.
І потьмяніли камінці корони...

3

Пронизує мовчання телефона,
Чіпляє тиша на залізний гак.
Давно пішов на пенсію співак,
Вирощує рослини на балконі.

Тепер лише відлуння баритону,
В очах - жура, за спиною - рюкзак.
Пронизує мовчання телефона,
Чіпляє тиша на залізний гак.

Іде весна, та зеленіють крони,
А кожне дерево, немов юнак,
Чекає радість весняних відзнак.
Але в самотності - свої канони.
Пронизує мовчання телефона.

4

Вразливий спогад назавжди закляк,
Бо він не мав міцної охорони
Від світу, де рахуються мільйони...
Його носій - зажурений бідняк.

Та дух його - не зв'язаний кріпак,
І навіть у майбутнім не потоне.
Вразливий спогад назавжди закляк,
Бо він не мав міцної охорони.

Король колишній - відтепер батрак,
Тримає пістолет він біля скроні.
Заплющив очі добрі та бездонні.
Цей світ - і сам затурканий жебрак.
Вразливий спогад назавжди закляк.

5

Так важко волю стиснути в кулак,
Розумним бути на дурному фоні!
Спостерігають глядачі сторонні,
Чи не впаде життя мого літак.

Зустрічний - кровожерливий хижак,
А поруч - лицеміри безпардонні.
Так важко волю стиснути в кулак,
Розумним бути на дурному фоні!

Яке звання почесне - "одинак"
У скупченні напів істот картонних!
Всі зошити мої на підвіконні
Закликали в майбутнє йти, однак
Так важко волю стиснути в кулак!

6

Щоб не долати вічну заборону
Чи зберегти важкий тягар подяк,
На голову вдягаємо ковпак
І ходимо у ньому вже до скону.

Гримасу кислу, ніби від лимона
Ховали. Маскували післясмак,
Щоб не долати вічну заборону
Чи зберегти важкий тягар подяк.

Дурню кричить оратор з мегафоном.
Хто скаже інше - ворог чи відьмак.
Душевного тепла нема ознак.
Співаємо однаково, синхронно,
Щоб не долати вічну заборону.

7

Сон чорно-білий, той зловісний знак,
Зробив мене слабким, хронічно сонним.
Звертається життя нахабним тоном.
Переді мною - черговий вітряк.

Захоплено підмішує миш'як
Мені у страву доля монотонна.
Сон чорно-білий, той зловісний знак,
Зробив мене слабким, хронічно сонним.

Хотів би стати равликом слимак
І битву виграти зі скорпіоном.
Та невблаганним темним камертоном
Загнав мене в безвиході барак
Сон чорно-білий, той зловісний знак.

8

Понищив жалюгідні перепони
Шляхетний безкорисливий вояк.
І не здається темряві світляк!
Він силу п'є зі звуку ксилофона,

Що був колись єдиним еталоном...
Та не вщухає давній біль ніяк!
Понищив жалюгідні перепони
Шляхетний безкорисливий вояк.

Гучні, але порожні фанфарони
У дзеркалі побачили макак.
Тим часом непомітний середняк,
Промоклий від дощу та сліз солоних,
Понищив жалюгідні перепони.

9

Тонкі лунають березневі дзвони,
Вилазить перший з-під землі черв'як.
Вже отруїв повітря аміак,
Живим істотам шле страшні прокльони.

Минуле не пригадують бутони,
Летить у майбуття зухвалий шпак.
Тонкі лунають березневі дзвони,
Вилазить перший з-під землі черв'як.

Є місце ув останньому вагоні!
Чи встигну? Сумнів... Знову переляк!
Супроти вітру вирушив пішак.
О, як набридли серцю всі шаблони!
Тонкі лунають березневі дзвони.

10

Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Долав тунелі, довгі перегони.
Я слухав Баха болісну чакону,
А ноги обпікав мені будяк.

Тепер у шафі висить мій піджак.
Він пам'ятає всі старі салони.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"
Долав тунелі, довгі перегони.

Я тут - сумний чужинець, неборак!
Стоять навколо мовчазні колони.
Святині забираю та ікони.
Іду в минуле, шляхтич і простак.
Спізнився на життя. Питаю: "Як?"

Шалені дикі ґедзі не кусають.
Приходить час примирення й добра.
Як зло збиреться у потужні зграї,
Тоді розчахнемо цей світ до дна.

Нас лагідно й покірно сонце пестить.
Минула спека, ніби пекла крик.
Із глибини ті спогади воскреснуть,
Які відродять давній материк.

Мечі схрестились і зламались в битві.
І час настав для каяття й спокут.
Зігнуться люди у святій молитві,
Відкинувши останній гострий кут.

Та Бог й Антихрист є непримиренні.
Ці антитези нам не розімкнуть.
Давид і Голіаф у битві древній
Застигли і упали в каламуть.

9 серпня 2025

То вітер грається волоссям,
То ясне сонце сліпить зір, -
То дощ іде і скрізь розносить
Шум крапелин, як поговір.
Усе навкруг, як сни, мінливе,
Щедротне надмір і скупе, -
Лише завжди минуле сиве
За мною гониться й сопе...
16.03.26

В Московії завжди таке бувало:
Коли за владу билися «царі»,
То гинули і ті, хто при дворі,
І ті, що право на престола мали.
А вже, коли на трон хтось усідавсь,
Завжди важлива знайдеться причина,
Чому була убита та людина.
То й «переможець», звісно постаравсь,
І лизоблюди, що навкруг його́
Весь час крутились, щоб їм перепало
Від пирога державного чимало.
Тож дружно всі паплюжили того,
Кого убито. Знайдуться і ті,
Хто «вчені» книги візьметься писати
Та переможця всяко прославляти.
Доводити: той зовсім не хотів
Суперника вбивати та, однак,
Другого просто виходу не мали.
І густо брудом вбитих поливали,
Що їм і не відмитися ніяк.
Он хоч і Петра Третього узять.
«Пришила» його бідного дружина,
Великої ще й славу заслужила.
А про Петра що можемо ми знать?
Що, як ще носить отаких земля,
Бо він такий був і сякий, і всякий.
І що правитель з нього був ніякий.
Тож його вбивство – в користь москалям.
Та не про нього мова йде тепер.
Хотілось про Павла б поговорити,
Що, кажуть, власним сином був убитий.
Хоч офіційно пишуть: він помер
Лиш від апоплексичного удару.
Інсульт на його, бачите, напав.
Москаль на віру, звісно то прийняв,
Не буде ж влада заявляти дарма?!
Давно повзли в Московії чутки,
Що самодур цар, щось дурного робить
І скоро так Московію угробить.
Напевно ж, що змовлялися-таки.
Зарані грунт для вбивства готували?
Тож розібратись би хотілось в тім,
Чим же Павло так насолив усім,
Хоч царював, насправді зовсім мало.
Ще від народження чутки тоді ходили,
Що Катерина нагуляла з кимсь його.
Хоч схожим був лицем на батька він свого.
Але кому було яке до того діло?!
Єлизавета, як Павло лиш народивсь,
Його одразу в Катерини і забрала,
Його виховувати шльондрі тій не дала.
Тож він з малого у державних справах вчивсь.
Любив читати. Щоб потішити його,
Бібліотеку йому бабця прикупила
Найкращу, щоб науки та дитина вчила.
Він і читав, отож багато знав чого.
Окрім усього того, знав іще п’ять мов,
Міг по-німецьки, по-французьки говорити,
По-італійськи, та латині розуміти…
Поки він ріс, попила мати добре кров.
Як під арештом довелося йому жить,
Тож звідки було йому матір ту любити?
З ним небезпечно було комусь і дружити,
За те й в Сибір можливо було загриміть.
Він жив відлюдником і мріяв увесь час,
Як царем стане, то усе повідміняє,
Що у Московії «матуся» витворяє.
Жахався тих її порядків кожен раз.
Говорять, мати не хотіла, аби він
Ставав царем. І маніфеста написала,
Де Олександра царем новим називала.
Бо ж Павло був один-єдиний її син.
Вона ж онуків більше бавила, ніж сина,
Тож і хотіла внуку владу передать.
Та маніфест комусь вдалося «перейнять».
Говорять, стала потім канцлером людина.
То все чутки, щоби навішать всіх собак
Ще на Павла. Лиш дні правління почалися,
Такі чутки по всій країні розповзлися.
Щоб не робив він, все одно було не так.
Отож, за що так ненавиділи його?
Кому за шкуру він залив багато сала?
Ну, перш за все, військові зуб на нього мали.
Казали, що він понімечився бігом.
Порядки пруські став уводити у війську.
Залізна муштра, буклі, паклі, парики.
Нащо солдату маскарад, скажіть, такий?
Проте, якщо з тим познайомитися зблизька,
То не у тому, звісно діло там було.
По-перше, поки Катерина царювала,
То розвелося, як собак тих, генералів.
Прогодувати б стільки військо не могло.
Тож Павло хутко усіх зайвих розігнав.
А то з три сотні, а, можливо, навіть більше.
Кому, скажіть від того всього стало гірше?
Раніше кожен дворянин там право мав,
Ще немовлям свою дитину записати
У військо. Поки син дворянський виростав,
Дивись, у війську вже він офіцером став.
Він міг роками у частині не бувати.
Та служба йшла. Отож у армії бардак.
А ще ж гвардійці, що царів на трон саджали,
Себе у ті часи елітою вважали.
Отож робили, що хотілося і як.
Павло ж залізну дисципліну вимагав.
Хто не служив, той на відставку прав не має.
Хай при частині офіцер перебуває,
Щоби ніде у своїх справах не гасав.
А ті вже ж звикли на широку ногу жить.
Тож на Павла за те великий зуб і мали.
А ще ж за злочини дворян карати стали.
Хоча раніше, не дай Бог дворянство бить.
При Катерині заборонено було
Дворян лупити. А тепер це відмінили.
І не одного привселюдно так побили.
Отож, дворян то вдовольнити не могло.
Ба, більше того, видав ще Павло указ,
Що і солдат тепер могли нагородити
За мужність. І таких не можна бити.
А то дворянам тільки заздрості якраз.
А ще шинелі для солдат тоді ввели.
Щоб не вони, то, як французи наступали,
То москалі в шинелях тих не замерзали
І зиму люту пережить тоді змогли.
Та для дворян тим не закінчилось воно.
Тоді ж кріпацтво у країні процвітало,
Селяни день і ніч на барщині «пахали».
Хоча панам то було мало все одно.
Павло ж законом всім дворянам повелів
Щоб лиш три дні на них селяни працювали
У тиждень. А в неділю спочивали.
Ніхто в неділю турбувати їх не смів.
Хоч продавали, як раніше, тих селян,
Заборонив цар їхні сім’ї розділяти,
Лише сім’ְєю можна було продавати.
І тим також дістав увесь дворянський стан.
А ще в столиці він кімнату був завів.
Усім можливо було скаргу написати
І у кімнату ту у вічко укидати.
Ключем один лише Павло і володів.
І всі ті скарги до одної він читав.
І справедливі, кажуть рішення приймались.
Отож сваволити пани уже боялись,
Щоб, не дай Боже, цар за все з них не спитав.
Щоб кавардаку в царюванні не було
Й кого попало на престола не саджали,
Закон він видав: лиш сини найстарші мали
На трон сідати. Чи ж у тому було зло?
Адже століття колотилася Москва,
Одних вбивали, а других на трон саджали,
Жінки та їхні фаворити керували.
З перипетій отих аж пухне голова.
До революцій відчував огиду він,
Тому й Суворова надумався послати
В Європу, щоби із французом воювати.
Та зрозумів, що він воює сам-один,
Бо ж ні австрійці, ні англійці не спішили
У бійку лізти. Тож з французом замиривсь.
З Наполеоном далі битися не ліз.
То вже синок та сраколизи все змінили,
Наполеона так розсердили, що він
Пішов війною. При Павлу того б не було,
Війни жахіття москалів би оминули.
Отож, не в батька зовсім вдався його син.
Павло ж побачив тих англійців-хитрунів,
Які чужими лиш руками воювали,
Самі у бійку надто лізти не бажали,
Забрати Індію багату захотів.
Бо ж не до неї тим англійцям вже було.
Щоправда, виявився той похід невдалим.
Війська з далекого походу повертали,
Бо і дійти туди те військо б не змогло.
Хоч революцій і терпіти він не міг,
Усе ж Радіщєва був випустив з темниці.
І багатьох ще, хто давно там вже томився.
Що Катерина їх туди загнала всіх.
Та і попи не надто в захваті були
Від того, що Павло надумався робити.
Мальтійський орден він зібрався прихистити.
А то ж католики! Щоб єресь тут несли?
Та й сам магістром у отих мальтійців став.
То взагалі уже ні в тин, а ні в ворота!
Попи тут трудяться до сьомого аж поту,
А він католикам і душу вже продав!
Ще й папу римського до себе запросив,
Щоб той сховатись міг в Росії від французів.
Хіба такі у православних справжні друзі?
Ба, навіть більше – той Павло оголосив,
Що вже не буде він ганять старообрядців.
Хай ставлять храми собі де лиш захотять.
Царі століттями їх прагли убивать
Разом із церквою, а тут під хвіст вся «праця».
Ходили ще чутки, що «самодур» - Павло
Велів палити усі гроші паперові.
Ті, що ввела їх Катерина Друга, нові.
Та не чутки то, адже справді так було.
Бо ж Катерина грошей тих надрукувала,
Щоб як в Європі. А то просто папірці,
Адже не мали під собою гроші ці
Підтверджень золотом. Аби було не мало.
Як асигнації ті узялись мінять
На срібло – то лиш кілька днів міняли,
А потім срібла вже на те не вистачало.
Ну, як державу на тих грошах розвивать?
Та і срібні монети часу Катерини
Не мали срібла стільки, скільки б мали мать,
Бо всяких домішок взялись в них додавать.
Якби Павло та не провів тоді ці зміни,
То і загнулась економіка би з часом.
А так фінанси він москальські врятував…
Хто зна, що б було, якби далі царював?!
Та я дивлюсь на те усе й мені не ясно –
Де ж самодурство тут? Де той ідіотизм,
Що так про нього москалі розповідали.
Для мене – то людина мудро поступала.
Та для отих, хто по кістках нагору вліз,
Дворян безжальних та гвардійців вічно п’яних,
Попів, що царів славлячи, жили,
Нові порядки неприйнятними були.
Отож і здумали убить Павла негайно.
Сюди ж і Англія ще всунула свій ніс.
Посол англійський гроші змовникам доставив
І, відповідно на убивство їх направив.
Бо ж мала Англія на того Павла злість,
Що проти Франції відмовивсь помагать,
Що на їх Індію накинув своїм оком.
Отож, в Павла знайшлися зрадники під боком
І, навіть син надумав в тому участь взять.
Вночі ввірвалися в Михайлівський вони,
І на царя гуртом півсонного напали.
Від злості били, ледь живого добивали,
При тім зовсім не відчуваючи вини.
Що він помазаник від Бога геть забули,
Хоча торочили й торочать завжди то.
На Павла захист і не виступив ніхто.
Усі байдуже сприйняли, як то почули.
Такі вони – оті так звані москалі.
Хтось для держави дбав – взяли, його убили
Та самодура ще із нього поробили.
Їм до душі тиран кривавий на чолі.

 
Я розповів за Поле Суниць
Де не було реального ніц
Альтернативний плейс я найшов
Де плине будь-шó
Глянь розгорнені тюльпани
Те, чим жиє різне панство
Глянь у віко цибулинне
Я розповів, що морж і я сам – те ж
Тримались не буває тісніш, ужеж
Якщо би зацікавився хто –
За мóржа був Пол
Стоячи на Кест Айрон Шоур, є
Леді Мадонна не зведе кінців, нє
Глянь у віко цибулинне
О так, еге, ей-ей
Глянь у віко цибулинне
За дурня, що живе на горбі
Кажу, він там і досі собі
Вернімося до альтернатив
Слухай сюди
Шпару забий в океані
Загорни трави «хвостом голуба»
Глянь у віко цибулинне
 
 
 
 
 
 
 
 

                    І
Ми пасажири. Нас несе Земля
чи то у рай, чи у космічне пекло,
де не буває холодно чи тепло
і де уже була душа моя,
коли перегоріла і воскресла
як его мого первісного я.

                    ІІ
І є надія, що не на одинці
прийдеться їй митаритись, коли
узріє душі воїнів із криці,
які за Україну полягли
і за людей Америки, Європи,
а як по суті, то і замість них –
лукавих і на слово бойових,
а як на ділі... то не філантропи,
не обіцянки завтра і здаля
полаяти убивцю-москаля
і не сізіфи, не байки Езопа,
рятують нас, а заодно і їх
від злої сили нехристів лихих,
а ті, що умираючи в окопах
за матерів і за дітей своїх,
лишаються живішими живих.

                    ІІІ
Не хочеться за межі ойкумени,
та потяги курсують все одно,
коли вона міняє заодно
червоні семафори на зелені,
куди й мені пора уже давно...
але, на жаль, пізнати не дано,
що буде на планеті після мене.
Душа завжди готова у політ.
Не хочемо, та мусимо летіти
до пращурів як непутящі діти.
Мemento mori – за імлою літ...
......................................................
Теоретично з нами цілий світ,
а от практично ми одні у світі,
кому готує Божий заповіт
тумани Андромеди і болід,
запущений рукою Аеліти.

03.2026

У сні побачу болісні пророцтва,
Які хотів спалити у вогні,
Тривог і болів, дива і юродства
В мінливій і безмежній глибині.

У сні приходить те, що неможливо,
Химерне, дивне, неземне, із дна
Морів і океанів. Пустотливо
До нас озветься молода весна.

Сон відміняє вічні заборони.
І гра уяви вільно постає.
Згорають патефони і прокльони
У танці днів, де творчий дух жиє.

Крізь сни проглянуть привиди суворі,
Кати і судді, мудреці й раби,
Полки хоробрих й боягузи хворі,
Завершивши печалі горобин.

Проляже сон, як спалах, як спокуса,
І поведе у далі голубі.
Сон потече, немов сльоза Ісуса,
Допише правду кров'ю у собі.

8 серпня 2025

Двовірш - архіскладна поетична форма із двох віршових рядків, де перший і другий римуються між собою. Причому рима читається згори вниз і знизу вгору, зберігаючи ритм.
На додачу, конкретно у цьому двовірші сенс не зміниться, якщо поміняти рядки місцями.

Я їбабель
Твою бабель.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

З дитинства на мамині руки дивлюсь
Лагідні, ніжні, шорсткі від роботи.
З любов"ю до них я щокою тулюсь
І з вдячністю згадую скільки турботи

Завжди було у цих милих руках,
Хоча нам від них й діставалось порою.
Їх ласку, тепло й доброту із сестрою
Назавжди в своїх збережемо серцях.

1980 р.

Скрипучий сніг, яскраве сонце –
Дивлюсь здаля.
Немов пігулка в оболонці
Лежить земля.
Десь визирає мокра, чорна –
Чекає мить,
Надій весняних повна-повна –
Кортить родить.
На пагорбі прийшла до тями
Стрімка трава,
Та льодом досі вкриті ями –
Зима трива…

07.03.2026р.

Насичено ядом життя України,
хто поруч чи рядом бере від людини?
хто має підступне бажання очолить
народ цей і далі продовжить неволить?

Кому завдяки не закінчена битва
за щастя в житті і за промені світла?
кому до вподоби подвійні стандарти
під килимом править, бо «є в нього карти»?

Дай Боже снаги, хоч довкола руїни,
хоч є вороги для свободи людини,
бо маємо волю знести це терпляче –
тому запорука коріння козаче!

15.03.2026 р. UA

Життя минає, та ніколи
мене ніде не омине
моє оточення земне –
гаї, луги, поля і доли.

І поки люди є навколо,
а в небі сонечко ясне,
природа слухає мене,
а я її акорди й соло.

Та затихає цей дует
і не озвучений сонет
чиясь душа недочуває.

Тому мелодію одну
на лірі Музи про весну
за мене вітер доспіває.

Минають ночі, і за днями дні,
і сонечко до літа покотило,
і мало що напам’ять залишило
до осені останньої мені.

А далі, як буває уві сні –
багряні увижаються вітрила.
Ассоль чекає! Напинаю крила
назустріч вітру, сонцю і весні.

Видумую майбутнє і колишнє,
що промайне й зупиниться на мить,
коли душа сучасним заболить.

Перед очима сакура і вишня,
поза рікою лісові узвишшя,
а над мостами – золота блакить.

03/26

Це просто сон. Не менше і не більше.
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.

Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Все зрозуміти - болісне причастя!
Слабке відлуння приспаного щастя
Підступно підкрадається вночі.

Запрошує в обійми кольорові
Усміхнений п'янкий ілюзіон.
Та він в усіх колись відніме мову.
Життя - лише розвага тимчасова.
Не менше і не більше. Просто сон.

Мавпочка Зіна — улюблениця і талісман підрозділу бойових медиків. Вона обожнює борщ і чай із молоком «по-англійськи».
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його відрадою…

Перегоріло все, наче лампа, -
ні дому тепер, ні дружини…
Але прибилась до нього мавпа
на звучне ім‘я Зіна.

Жива істота, звірятко,
ураз до життя повернула!
Тепер залякають навряд чи
підступні міни чи кулі.

Але у нього - потужна, велична
братів-побратимів родина,
а поруч зворушливе личко -
маленька і вірна Зіна.

2026 рік

Так можна геть усе проспати:
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.

Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
Пізнати смуток каяття.

Нам сон готує щастя й муку,
Прозріння, спалах німоти,
Натхнення і щемку розлуку,
З якими будемо на "ти".

Та сон не списує прокляття,
Вину і зраду. Самокпин
Зростає в сні, немов закляття,
Немов терпкий, гіркий полин.

І сон нічого не пробачить
В житті у списках потайних.
Зі скиту вийдеш, наче братчик,
Серед майданів гомінких.

7 серпня 2025

Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Насолода єднанням іскриться.

І нуртує, неначе вулкан,
І нанизує кільця медові,
Мов танцює шалений канкан
Й вивергається магма любові.

І вирує, немов океан,
Й до небес виростає із нами
Диво-хвиля, коханню пеан,
Хмарочосами - щастя цунамі.

За любов п'єм Богів ми нектар,
І у висі ясній зависаєм.
На пуху засинаєм із хмар,
На перині небесного раю.

7532- 14 .03.7534 рр. (Від Трипілля) (2024-2026)

Олександр Жаров (1904—1984)

Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

З’єднаним строєм, спаяним колом
ми виступаєм за комсомолом.
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

Ми підіймаєм прапор червоний,
діти трудящих, гайда в колони!
    В радісну еру
    мчим стрімголов,
    девіз піонера –
    «Завжди будь готов!»

(2026)уууууууууу

Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.

Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
На гіллі пише те, що серце хоче.

Брунькує радісно щаслива вишня.
Освячений коханням наш поріг,
Де музика вітрів лунає втішна.

Митець-весна малює оберіг,
Щоб кожна барва, ніжна та розкішна
Лишала слід у пам'яті доріг.

                    І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Ото й гадаю, що воно за трясця:
не плаче Ярославна на валу,
у декого швидка,
                 звиняйте, Настя,
богема сатаніє на балу...
лишається лупати сю скалу
комусь одному, поки всі бояться.

                    ІІ
У супроводі пильної русні,
де не ховайся, лихо не минає
і соромно, і боляче мені,
і холодно у будь-якому краї
чи то удома, чи на чужині.
Політика Євразії дволика
як на гербі династії орли.
Вертаємо туди, де вже були:
що не ординець, то не в’яже лика,
куди не глянь, а виглядає пика
московії – злодії і козли.

                    ІІІ
Не знаю, чи настане мить прозріння
після війни хоча б за сотню літ,
коли прийде наступне покоління
у руслі сепарації еліт.
На кожного значного самодура
чекає викриття його вини,
що не поможе рятувати шкуру
тупими оправданнями війни.
А поки-що міняють у столиці
відомі пики на нові обличчя
і кожне сяє як новий п’ятак...
За масками ховають підлі лиця
то офіґіле (*)іцо «во язицех»,
то ліво-правий ор*ан, то пацак
і перший на московії убивця...
.......................................................
головоломка головна така –
нема куди поставити ні штампа,
ані клейма на морді *удака
у вигляді карикатури **ампа.

03.2026

Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким поли́ном...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,

що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
розум бистрий та гостре слово...

Хто ти, жінко? Навіщо, квітко?
Глянь, навколо лиш пересуди...
Була с вільна, як була с дівков,
та врекли тя недобрі люди...

Відібрали утіху серця,
легкість з кроку, дзвіночки з сміху...
А натомість на рани - перцю,
повні клунки жури та лиха.

Сльози, жінко, помежи жарту...
Все - марно́та. Усе минуще...
Богу в серці - він там на варті -
щось шепочеш про вище й суще...

Жінко, жінко... Вже сиві ранки
крилам твоїм туманять пір'я...
А тобі би весни у дзбанку,
віри жменьку й надій сузір'я...

12.03.2026

Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...

На білім болю пам'ять настою́,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
що чорним долю сплутали мою.

На сніжно-біле скрапне по роках
сльоза прозора, мов свята офіра
І скресне відчай - вибрунькує віра,
як помолюсь на чистих сторінках...

02.03.2026

Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.

Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
Крізь сумнівів густі рої.

Не віриться, що перше серпня,
Як вирок, грізно постає.
Дарма чекати милосердя
Там, де людей жорстокість б'є.

А перше серпня гордо встало,
Як велет у юрбі калік,
І сяє стійкості металом
З-під набурмосених повік.

Воно готує нам сюрпризи
Із торби мага-чаклуна
Під час вистави-антрепризи,
Яку пізнаємо до дна.

1 серпня 2025

Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.

Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Вогнем плював із курячих голів:

Зачатий андрофагами північними,
Не може знати світла і добра.
Летіли поїзди з гудками відчаю.
Ручний багаж усе життя зібрав:

На дні - світлини роду, чорно-білі ще,
А зверху що лежало - вже в руці
Малого втікача. Знайшов, радіючи,
Блокнот і кольорові олівці,

Й до мами на коліна. Плакав трохи лиш,
Не знаючи, від кого утікав.
А в мами очі - мокрі й наполохані.
Малює сонце крихітна рука.

А ніч запалює зірки,
Золотом кожна бризка
Та місяць свій сріблястий ківш
Перевернув донизу.

І сипле й сипле срібний дощ,
Який летить на землю,
Окутує калини кущ
Накидкою своєю.

Трави, дерева та річки -
Усе здається срібним.
А ніч запалює зірки,
Як мерехтливі свічі.

2021 р.

Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
13.03.26

 
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Провидець покійний лежить на підлозі
Його провидіння не треба нікому
Професор комах повзає на колінах
Всі блохи втекти умудрилися нині
 
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
Корону оцю хто зламає тепер?
Вип’єм усі адже клоун помер
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
Вип’єм усі адже клоун помер
 
 
 
 
 
 
 
 

Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.

Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Натхненні крихкого сузір'я красою.

Палітра січнева, обійми холодні...
Цілунок провулку - відлуння дитинства.
Повітря живильне вдихаю сьогодні -
Дарунок вечірній пейзажів барвистих.

Дієзи стрибають, зітхають бемолі...
Журлива картина, відтінків багато.
Берези замовкли. Солодка неволя.
Красиво лунає зимова соната.

Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.

Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Щодня, щоночі, щодоби.

Себе, єдиного, кохай,
Хай падає каміння з неба,
Тобі суперників не треба -
Собі любов свою віддай.

У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить враз страшенная злива.
Отож, треба було знати, як чинить належить.
Та, крім того лиха, було і не менше лихо –
Розбійники та заброди, всякі гайдамаки,
Що сиділи в Дикім полі по балках, байраках,
Від грабунку отих валок маючи утіху.
А були ще й камишники – ті в плавнях сиділи,
Чи по річках в очеретах, звідти й виповзали
Та чумацькі невеликі валки грабували.
По-легкому роздобути грошики хотіли.
Їде раз чумацька валка шляхом невелика.
Отаман на першій мажі – дядько ще у силі.
Сховав голову від сонця в солом’янім брилі.
Направляє свою мажу без поспіху й крику.
А за ним ще маж з десяток, чумаки на кожній.
Парубків між ними кілька – вчаться правувати.
Бо ж від батька доведеться справу переймати,
Коли він чумакувати буде вже не гожий.
Перебралися за пагорб, спустилися в балку.
По ній річка невелика між верби сховалась.
А навколо очерети так порозростались.
Понад ними і провести треба було валку.
Отаман поглянув пильно, бо ж знав своє діло.
Наче ж нема небезпеки. Хоча хто там знає,
Що оті от очерети у собі ховають?
Отож, валка у ту балку згори й покотила.
Ледве дійшли очеретів, ті зашаруділи,
Звідти вискочило двоє брудних обірванців
Та при списах. Один велів зупинитись валці.
Устромив списа у землю, загорлав щосили:
- Од возів усі негайно, а то повбиваю!
Чумаки усі у розтіч від гріха подалі.
Одного лиш отамана, видно не злякало.
Став коло своєї мажі та батіг тримає.
- Ти отаман? – той питає. – Ну, я! – дядько каже.
- Давай гроші! – Люди добрі, звідки грошам взятись?
Ми ж не їдемо до Криму крамом торгуватись!
Подивися, коли хочеш: у нас пусті мажі.
- Брешеш, - каже, - вражий сину! Але став шукати.
Підніма на возі шкуру, а там геть нічого.
Він бігом тоді подався до воза другого.
Але теж тільки даремно часу свого втратив.
А отаман стоїть мовчки та все позирає,
Чи не сидять в очеретах іще колоброди.
Бо налетять, то відбитись тоді буде годі.
Та, скидається, що більше нікого немає,
Крім цих двох. Зітхнув вільніше, батога покинув.
Витяг з мажі свого дрюка та того, другого,
Який стояв на сторожі, з розмаху усього,
Як торохне по загривку. Той впав на коліна
Та і пикою у порох. Отаман як крикне:
- Сюди, хлопці! Ану, бийте гультяя отого!
Хлопці кинулися разом усі на одного.
Той списом махав та йому заїхали в пику,
Повалили. - А що далі? – в старшого питають.
- А що далі?! Перебийте гультяям тим ноги,
Щоб вони не зачіпали у степу нікого.
Те, що кляті заробили, нехай отвічають!
Хлопцям двічі не казати - ноги потрощили
На гамуз. Та й на дорозі так і полишили.
- Доколіть нас, братці! – слізно ті двоє просили.
Отамана слово хлопці порушить не сміли.
Покотили мажі далі під нещасних крики.
Довго іще вслід лунали та й стихли поволі.
Їде валка чумацькая по Дикому полю.
А над нею в синім небі кружляє шуліка.
Пита парубок у батька. Мабуть вперше їде:
- А як же то нам без грошей було в Крим рушати?
А за що в Криму ми будем солі купувати?
Бо ж гультяй не зміг тих грошей відшукать і сліду?!
- Синку, тим не переймайся. Бо ми гроші маєм.
Їх не кожному гультяю вдасться відшукати.
Бачиш, що колеса мажі трохи товстуваті?!
Ото ми у тих колесах дірки продовбаєм.
Туди гроші поховаєм, заб’ємо гвіздками.
І хто може здогадатись, де гроші шукати?
А вже в Криму при торгівлі можемо дістати
Та і солі накупити чи різного краму.
Так, що добре придивляйся, синку та учися.
Щоб в степу чумакувати, слід багато знати.
Винахідливість, сміливість тут потрібно мати,
Тоді живим і з товаром, може залишишся.

                    І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
котить по інерції вперед,
бо життя у погребі не мед.
На путі розлуки і печалі
доля нажимає на педалі...
не гальмує цей велосипед.

                    ІІ
Ну, а я вимахую сапою...
непомітний у часи застою,
не усе помітне я люблю
і душі презирливої, злої
погляди зачаєні ловлю.
Маю очі й вуха, пам’ятливий
забуваю те, що не забув,
не помітив у часи щасливі,
поки поза очі не почув,
що зарано, нібито, посивів.
Нині озираюся навкруг
і навколо... ні душі немає.
Іноді у душу заглядає
уві сні із юності мій друг,
а реально – всує не питаю,
як на тому світі між папуг.

                    ІІІ
Ну, а що Європа? Помагає
витерпіти офісну брехню
та боїться раші і китаю
із ракетою на avenue.
Візії такі нема де діти
на людьми угноєній тропі,
де як сонцем управляє світом
циган і юродива еліта,
жадні юди, іроди сліпі.
Ще уміють покручі ховати
у мутній воді усі кінці,
та не шут, а воїни-бійці
вимітають ворога із хати
і зі сцени...
................... підуть і людці,
й окаянні неуки-сатрапи,
що не зупинили люту мавпу
з ядерною бомбою в руці.

03.2026

Я чув, що скоро весняна відлига
Розтопить лід прозоро-кришталевий...
І дійсно! Тануть вже баби зі снігу...
Та серед них немає королеви.

Усупереч весні у серці зимно.
Куди не подивлюсь - нема нікого.
О, руйнівна фантазіє нестримна!
Куди мене вела ти, геть сліпого?

Зимової вистави акт останній...
Нічого не приховують лаштунки.
Крізь кучугури йшов. Чекав кохання.
Весна прийшла сама, без подарунків.

Палац із льоду заморозив Кая.
Дні календарні методично, вперто
Закреслюю. Нікого не чекаю.
На жаль, моя не народилась Герда.

Його музика давала натхнення майже кожному композитору європейської традиції - від Моцарта до Шенберга. Навіть рок-музиканти світового рівня Кіт Емерсон та Інгві Мальмстін вважають його своїм вчителем.
Тарас Шевченко згадував Баха у повісті «Варнак».

Знову чисте Бахове «Повітря»
піднімає душу догори…
Розтікається по жилах віра
в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра
попри божевільний регіт бомб…
Знову чисте Бахове «Повітря»
повертає нам надію на любов.

2025 рік

Тишком-нишком
Лізе мишка
До куточка,
Де шматочків
Кілька шкірки
Вже до нірки
Притягнула
Ця товстуля,
Що раз-по-раз
У комору
Невеличку
Носить звично
І докупи
Все, що цупить
Із тарелі
В тій оселі,
Де ця мишка
Тишком-нишком
Вік не всує
Чимсь ласує...
12.03.26

Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі призабуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.

Мені б тиші ковток, щоб заснули на трохи тривожні думки,
Щоб замовкли вітри і дорогами пил без кінця не розносили.
Ми будуємо стіни, збираючи камінь у довгі рядки,
Але істина спить ледь жива у холодному, сірому попелі.

Це не слабкість — піти, коли серце ридає і просить розрад,
Коли гамір людський не рятує нікого давно від самотності.
Густа тиша нічна заховає надійно фальшивий фасад
І залишить усе без вогню, спецефектів та зайвої гордості.

Уявив собі спокій як звичний до болю зимовий блекаут,
Де ілюзій нема. Де немає ніякого хибного враження,
Бо набридли давно вже пусті обіцянки й солодкі слова.
Тільки мирний світанок я хочу нарешті у небі побачити.


11.03.2026

Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…

28 липня 1989 р., Київ

У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахучі порічки.
Бабусенько люба, натруджені стомлені ручки...
Духмянить пиріг — готувала його для онучки.
Так ясно довкола, бо ти усміхнулась привітно...
Тепер, крізь роки, непомічене добре помітно.

 
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
 
поки поїзд не прибув я
від неї щось чекав
доки поїзд не прибув я
усе від неї щось чекав
як це вийшло що я зайвий
і сліз я не стримав о так
 
поїзд геть уже поїхав
і натомість два вогні
її поїзд геть поїхав
і натомість два вогні
вогник синій ~ моя бейбі
червоний ~ розсуд мій
 
о кохання невзаємне
о що тобі до мене
 
 
 
 
 
 
 
 

А білий цвіт акації
Медами вже запах,
Добром, любов"ю, радістю
Наповнює серця.

Горить свіча каштанова,
Теплом нас зігріва.
Шепочеш мені лагідно
Освідчення слова.

2015 р.

                    І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.

                    ІІ
Наразі, наче привиди судьби,
уявно та умовно і так само
як я дуети видувають гами,
аби і їх помітили сноби.
Із маячнею опусів вітають
одне одного видатні зірки...
але нехай природа спочиває.
Кого лише не плутає лихий
і хто лише сьогодні не бажає
присвоїти Шевченка? Бо світає
край неба... всі замолюють гріхи.

Не відстає і влада клоунади.
На це безладдя ще немає ради,
а те, що засідає угорі
у вигляді накачаної жаби,
ще видуває мильні пузирі,
тому, що має Раду у кишені,
але не визнає свою вину
за зраду і брехливі теревені
або за бездіяльність потайну
політика і коміка на сцені,
який себе являє на арені
героєм, що затягує війну.

                    ІІІ
А я усе спокутую провину,
що від війни і холоду утік,
і що літами ветхий чоловік,
тому за безголову половину
електорату, може, не загину,
бо маюся не там і не тоді
як інші – у льоху, у лободі,
очікуючи бомбу щогодини....
...................................................
не відаю як обійти біду,
коли юрба обожнює людину,
що й досі надуває соломину,
аби лякати виглядом орду.

03/26

А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.

Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
Його захисником і батьком став.

Він -- українця символ всемогутній,
Тут вияв ідентичності його.
Іти у фраці з баками в майбутнє?!
Кого презентуватиме, кого?!

Євреї у ярмулках, капелюхах,
В жилетках, пейсах - всі віки такі ж.
Їх спробуй змусь вдягти що-небудь друге,
Не схочуть, хоч убий ти їх, хоч ріж.

Ми ж - виплодки совіцької системи -
З рабів набралися гидких думок.
Не хочем хуторянства, лиш в богему!
За ласий шмат і батька продамо.

Чужинська мода в'їлася в свідомість -
Вискакуєм з трусів, щоб догодить.
Коли ж господарями в ріднім домі
Ми станемо, скажіть, бодай на мить?!

Ми станемо, ми вилюдним, я знаю,
І ще збудуємо тут наш едем.
І в рідний степ вишиваний, безкраїй
Народи за собою поведем.

Перун, Сварог і Велес знов постануть
На щастя людям, радість і добро.
І пам'ятник хрестителю поганий
Ми скинемо з огидою в Дніпро.

Свої Боги дадуть могуть і силу,
Прийдуть вони до кожного із нас.
В одежі рідній - світлий, добрий, милий --
Благословить по-батьківськи Тарас,

10.03. 7534 р. (Від Трипілля) (2026)

Коли тобі хочеться щось написати,
Сказати, зробити, щоб щось досягати,
Скоріше потрібно нотатник хапати
І думки свої туди записати.

Наповнити аркуш — білий і чистий —
Чорними сенсами, даними звише,
Щоб не забути, щоб не проспати,
Щоб вічне, як вірші, генерувати.

Може, зараз ці сенси не треба,
Може, нікому вони не потрібні,
А може, колись їх вивчатимуть в школі
Для розуміння іншої думки.

Ми — чергове покоління забутих,
Ми — чергове покоління незрілих.
Нам необхідно залишити щось для майбутніх,
Тому не соромтесь - генерувати.

15:43
Харків. Ліжко. Дім.
Сонячний чудовий день.

Провесінь. Пора безмірної блакиті,
Розлитої із неба в простір.
Озера й ріки нею — мовби повені — налиті.
Як дерево в передчутті нової брості.

Як ті, хто в небесному навіки строю.
Як ті, хто далі ітимуть за ближнього,
Зібравши всю силу й несилу свою,
Забравши лиш те, що від неба вишнього.

Заграва за наскрізною брамою віт.
Так тільки березневе сонце неопалимо згорає.
І не надивитись йому услід...
Де лишиться обрію грань безкрая.

2025

Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Дев’яте прийде, ополощим,
З хурмою всядимось… пломбір…
Якщо вже хтось і перехоче —
Запропоную ще зефір…
Дивує березень… Тюльпани
До хати просяться. Давай!
Ось що потрібно для Світлани…
— Вітаю, сонечко…
— Вітай.
08-09. 03. 2026.

Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.

Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Немов могутній чародій.

В біду зіштовхують століття
У інквізиторськім вогні.
Здобудемо ми повноліття
У незбагненній глибині.

Наш дім - це мова. Ми поважно
Збудуємо міцний собор,
І переможемо відважно
Ми Люцифера в лютий мор.

14 липня 2025

Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Уже доріжки найчистіші
Милують погляди отих,
Що йдуть почути свіжі вірші
Не про реалії святих.
Мені дедалі менше спиться
І веселіш звучать пісні,
Бо знов сусідка милолиця
Дарує усмішки мені...
10.03.26

Жила була дівчина в одному містечку
Все мріяла,вірила жила і тужила
Шукала,гадала, це все почалося ще в неї змалечку.
Була вона мила,привітна та добра
Але її доля ламала масивно
Та все ж вона вірила,мріяла знову
Що скоро вона стане сильна.
Як кожна людина в маленькому світі
Вона лиш хотіла не бути сама
Вона щиро згадувала такі ніжні миті
Де вона щаслива і дуже мала.
Вона так любила бути дитиною
Шукати підтримку та плакати голосно
Вона так хотіла бути перлиною
І щоб хтось зігрів її коли їй стане морозно.
Шкода що цей світ не є казкою зовсім
Шкода що ці мрії нічого не варті.
Та мабуть ця похмура Осінь
Розповість для чого ми тут взяті.
Щодня я дивлюсь на ці очі пусті
Щодня я шукаю відповідь в неба
Щодня я шукаю різні приповісті
Щоб зрозуміти для чого я тут треба.
І знаєте щось я знайшла
Ви запитаєте що?
Це віра моя.
Це моя любов,мій Бог,моя скеля
Це моя опора,моя надія та любов.
Мені стало легше,не зовсім та краще.
Бо я відшукала тепло своє знову.
Це Бог,це Господь це моє життя.
Він завжди зі мною він любить мене
Він любить тебе він любить всіх нас.
Не вірю я в долю,не вірю в поганих людей
Я вірю лиш Богу бо він вже стоїть у моїх дверей.
Ти знаєш,він каже що любить мене
Він обіцяє що не залишить мене
А скільки людей пронзили мене?
А скільки ворогів вбили мене?
Це ціла історія вкладана в серці
І тільки лиш я пройшла по цій стежці.
І ось на закінчення я хочу сказати
Багато побачила,багато відчула
Та знаю що це будуть для вас важкі теми
Бо не від вас любов я почула а від того хто в моєму серці.

Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.

Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Несе війну, розпусту і скандал.

Я бачу, як за цифровим парканом
Ховають очі, сповнені нудьги,
Нещасні люди. Тільки на екрані —
Фальшива розкіш й грубі ШІ-сліди.

Набридло все! Піти б, та не покину
Тебе, кохана, в цю страшну годину.



09.03.2026

Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!

Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Врочисто відчиняє височінь.

Всесвітня весно! Вигадко вразлива!
Виводить вірші вірний візаві.
Важка вистава... Воля - вередлива...
Вуста відверті, вічно вольові.

Всесильна Веснонько! Вгамуй вагання!
Веди вузькими вулицями вдаль.
Вороже виє віхола востаннє!
Віват, високий весняний Версаль!