На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Я народився в п’ятдесятих.

Помер тиран – призвідник лих!

Війна позаду. Для завзятих

З'явився шанс зробити вдих.

Я – наслідок такого вдиху!

Дитинство, злидні, перший клас,

Брат і сестра, батькам на втіху –

чудовий час, шалений час.

Корилась впевнено наука

У мозку, жадібних кутках.

Ідей, сполука криворука

«Виховувала» (у лапках).

Щасливим бути мав бажання.

Єство мав щире і палке,

І у потрібний час – кохання

Зустрів нарешті. Ще й яке!

Дітей, онуків – купа ціла,

Та знаю досвідом сивин –

Світ досі ще – не зрозумілий!

Дивує і хвилює він!

Тож я гадаю, що не варто

Мені писати заповіт

З непередбачуваним завтра,

В якому опиниться світ.



19.12.2025р.

На жаль, таке в історії бува.
Про когось книги і романи пишуть,
А іншого згадають словом лише,
Хоч багатьом жаліють і слова.
Згадати Оришевського, хоча б.
Хтось чув про нього? Щось про нього знає?
З істориків хтось в двох словах згадає,
Що в гетьманах колись був Божий раб –
Ян Оришевський. То і все, мабуть.
Не до душі, що був з аристократів?
Хоча ми можем багатьох згадати,
Які з якоїсь шляхти рід ведуть:
Чи польська, чи литовська, чи, бува
І українська. Чи ж по тім судити?
Чи то по тому, що устиг зробити?
А дехто, взагалі на те кива,
Що гетьманом король його зробив.
Так інших королі теж призначали,
Чи рішення козацьке визнавали.
А хтось говорить, що між козаків
Багато невдоволених ним бу́ло.
А ви назвіть хоча би одного,
Щоб козаки любили всі його?!
Були й такі, що смерть їх не минула
Від рук козацьких. Тож не в тому суть.
Про всіх потрібно по ділах судити.
Вони одні нам істинно отвітять,
Чи буть комусь відомим, чи не буть.
Тож народився Оришевський був
В Оришеві – маєтку родовому.
Прийшлося вибиватися самому
З дрібної шляхти. Хто б про рід той чув,
Як би не Ян?! При королю служив.
Коморником при ньому рахувався,
На королівську милість сподівався,
Мабуть, старання показать зумів,
Бо, як Баторій набирати став
Собі козацьке реєстрове військо,
То гетьманом, який за ним дивився
Він саме Оришевського послав.
Часи тоді непевнії були.
Козацтво встряло у молдовські справи.
Якиїсь час Підкова у ній правив.
Та втриматись козаки не змогли.
Підкові ляхи голову знесли,
За козаками всюди полювали.
Живих, хіба що плавні заховали,
Де ляхи їх дістати не змогли.
Таке козацтво ляхам не простило,
От-от могла початися війна
Між козаками й ляхами. Однак,
Щоб не втрачати в колотнечі сили,
Бо ж вистача без того ворогів,
Довірив Оришевському король
Тоді зіграти миротворця роль.
І він козацтво швидко замирив.
Найбільш завзятих у реєстр вписав.
Такі йому у війську і потрібні,
Щоби козацтво представляли гідно.
Тож скоро непогану силу мав.
Загін в шістсот завзятих козаків,
Що власний прапор королівський мали,
І булаву, й бунчук, й печатку дали.
І Оришевський їх в походи вів.
За службу Трахтемирів їм віддав
Король та ще й поставив плату.
Нехай то було зовсім не багато:
Козак на рік кожух й червінець мав.
Але ж тепер козак не ворог був.
В однім строю із ляхами стояли,
Разом за землю рідну воювали.
Козацьку силу білий світ відчув.
Спитаєте, чому це ляхи так
До козаків зненацька подобріли,
Що, навіть, ціле військо утворили?
Без того, що, не обійтись ніяк?
А таки так. Уже багато літ
Ішла війна, що відбирала сили.
Вже ляхи воювати не хотіли.
Вона принесла й так багато бід.
А все оті прокляті москалі.
Їм і тоді в болотах не сиділось,
В сусідів поживитися хотілось
Та шмат чужої прихопить землі.
Отой їх дурнуватий цар Іван,
Що Грозним звався, раптом спокусився,
Лівонію скоряти заходився.
Багатий край вже знемагав від ран.
За край той заступилася Литва
Та сил не мала, ляхів запросила.
Вони одну державу утворили,
Що хтось Річ Посполитою назвав.
Ота Річ Посполита і вела
Війну багатолітню з москалями.
Топтали ниви вороги військами.
Міста і села та війна змела.
Вже, начебто й здолали москалів,
На бій останній сил не вистачає.
А тут он сила чимала гуляє.
Чому б не скористатись, взагалі?
Отак реєстр козацький і з’явивсь,
А Оришевський став гетьманувати
Та бити москалів допомагати.
А, коли бивсь козак, то уже бивсь.

Поки в Лівонії товклися москалі,
То козаки до них у гості завітали
І Стародуб, що під Москвою був, узяли.
Із Оришевським, зрозуміло на чолі.
Хоч увесь замок взяти і не спромоглись,
Та москалів усе ж добряче потрусили,
Набрати здобичі в поході тім зуміли.
Ну, у той час на війнах всі отак велись.
Із тим добром і повернулися назад.
А через рік уже з Михайлом Вишневецьким
Вони взялися за москальського Трубчевська.
Дали добряче москалям отим під зад.
Тож незабаром та москальськая змія
В свої болота була змушена вертати,
Щоби криваві свої рани зализати.
Вдалось Лівонія в лихий час відстоять
Та ще й забрати шмат московської землі.
За що, питається пролито стільки крові?
Не сумнівалися, проте, що прийдуть знову.
Без війн ніяк прожить не можуть москалі.
А за тим часом Оришевський десь пропав.
Чутки ходили, що помер. Велика втрата.
Другого гетьмана прийшлося призначати.
Король маєток його іншому віддав.
Та кажуть, як завчасно ко́гось поховають,
То він ще довго і щасливо буде жить.
Лише два роки з того часу пролетить
І раптом Ян на Запоріжжя прибуває.
Його із радістю зустріли козаки,
На Базавлуку знову гетьманом обрали.
Де пропадав – нічого в нього не питали
Не до розмов, був заклопотаний такий.
Велів поблизу корабельню закладать
Аби на море у походи готуватись.
У Крим, до турків аж за море добиратись,
Не тільки ж землям українським щоб страждать.
А тут і сварка враз затіялась в Криму.
Помер Девлет-Гірей, сини ж не поділились
І за престол в Криму боротись заходились.
А козаки іще й допомогли тому.
Вступились військом в боротьбі тій за Мехмета,
Що із Ісламом, своїм братом воював.
А, як Мехмет у боротьбі отій пропав –
За його сина Саадата. Доки йде та
Війна, тим користають козаки.
То здобули і майже знищили Очаків.
Добрячу здобич в тім поході здобули.
Худоби тільки сорок тисяч привели.
А ще й добро возами привезли усяке.
А то зібрались і пішли на Перекоп,
Аби ще більше собі здобичі добути.
Та на війні, як кажуть, всяко може бути.
На жаль, не завжди так воно виходить, щоб
Усе вдавалось. Був невдалий той похід.
Багато братчитків в поході загубили
Та і здобути Перекопа не зуміли.
Орда за ними степом рушила услід.
Але вернулися, пробилися, однак
На Оришевського козаки злими стали
І його з гетьманства та із Січі прогнали.
Хто ж думав, що воно повернеться отак?!

Та час пройшов і знов згадали козаки
Про Оришевського, бо ж їм «фартовий» треба.
Не змогли кращих відшукати поміж себе.
Знов забажалося їм сильної руки.
Тож Оришевський булаву до рук узяв
І знов татари у Криму тряслись від страху
Та знов на клятих козаків жалілись ляхам.
Але король над ними влади вже не мав.
За зиму тричі Ян ходив походом в Крим,
Орді татарській дуже скрутно довелося.
А козакам узяти здобич удалося
Й на Запоріжжя поверталися із тим.
А навесні, як Ян задумав вже давно,
Козаки сіли в нові «чайки» й подалися
На море, турків «лоскотати» узялися.
І туркам зовсім не сподобалось воно.
Вони ж вважалися грозою всіх морів,
Турецький флот тримав в страху усю Європу.
А тут з якимись козаками такий клопіт.
Султан ледь з розпачу і гніву не згорів.
Бо козаки взяли і Варну, й Аккерман,
Добром усяким собі «чайки» всі набили
Та християн-рабів полонених звільнили.
Від турок чули лише злякане: «Аман!»
Із перемогою на Січ він повернувсь.
Але така уже була його натура,
Що міг би й далі штурмувать ворожі мури,
А він від гетьманства відмовився чомусь.
Рішив пожить життям звичайним. Так бува.
Іноді, правда зустрічався з козаками,
Щоб поділитись королівськими думками.
А то козацькими полками керував
У ляськім війську. І такі тоді були.
Коли Косинський все козацтво зворохобив
І на Острозького повів, помститись щоби,
То посланці тоді до нього прибули,
Аби козацтво вгамувати допоміг.
Із тим у липні в Білу Церкву він подався
Та перемовини вести з Косинським взявся.
Але того переконать ніяк не зміг.
Ба, навіть більше, пригрозили козаки,
Що його стратять, якщо десь зустрінуть знову.
В козацтва ж діло не розходиться зі словом.
Чи ж йому гинуть від козацької руки?
Проте з козацтвом він зв’язків не поривав.
Ходив в похід в Молдову разом з Лободою.
Хоча не мав того завзяття вже до бою
Та шаблю міцно у руках іще тримав.
В похід востаннє до Ліфляндії ходив
З коронним військом, як зі шведом воювали.
Тоді відбили шведське військо досить вдало.
Та той похід дух войовничий не збудив.
До України в свій маєток повернувсь
Десь попід Гайсин. Де і смерть його дістала.
Жалів, звичайно, що прожив ще досить мало.
Із жалем скоро тим він вічним сном забувсь.

Де Бог присутній – все просте,
там сяє полум’я густе,
бо Духом сповнене росте,
коли цей шанс Йому дасте.

01.01.2026р. UA

Відшуміла трепетна гітара
Під бузком шаленим і хмільним.
Нині реп заходить в шумні бари,
Як розбійник в пеклі молодім.

Наш романтик зачаївся в сумі
І зачах у навісних димах.
Тільки шльондра грає бугі-вугі
На його колінах, ніби маг.

Вже гітара спокоєм покрилась,
Ніби завірюхою доби.
Замість лиць панують тільки рила,
Не лишивши знаків боротьби.

Та гітара, мов лиха бунтарка,
Все не йде на пенсію ніяк.
І здіймається могутня чарка,
Мов непереможний зодіак.

Лиш пісні всечасні і безсмертні
Прозвучать над сценою завжди.
Спалахи сердець не будуть стерті,
Залишивши шрами і сліди.

24 березня 2025

Одягнула зимонька
Білу кожушинку,
А на ній вмостилися
Сріблені сніжинки.

І яскріють гудзики -
Золотять крижини.
Комірець із пуху -
Вовняні хмарини.

Ще вдягнула зимонька
Теплі рукавички,
Шарфик - вітер зимний,
Задивилась в річку.

Зимонька милується,
Люстерко ясніє.
"Он, яка красунечка!"-
Білий Світ радіє.

За-олів’є-нчив олів’є…
За-вінігретив віні-грет я
І в ролі хитрого круп’є
Погодив витрати з бюджетом…
Шампаньське в список не ввійшло.
Вино червоне зчервоніло
Тому, що зрадило бабло.
Причин до ста… перехотіло.
У нього свій до свят ліміт.
У нього будні гірш за свято.
Квиток на двох — один відліт,
Ще й настрій як погода клята…
Воно то так… та Новий рік
І все ж таки не оцінили.
Усі причини стали вбік
Й з бюджету хитренько звільнились…
Шампаньське всілось проти губ.
Вино червоне поруч всілось.
Один — їх двоє… класний шлюб.
Ой як у нас гуділо…
31.12.2025.

Вже повертаючись назад
в минулий рік, такий болючий,
згадалось, як у снігопад
долала бе́скиди і кручі.
Без рятувального весла
назустріч повені пливла
і розбивала босі ноги
об кам'яні життя пороги.
Судини гоїла, бо біль
з'їдав їх швидше ніж хвороба.
Воро́ни чорні звідусіль
уже клювали кришку гроба.
На цвинтарі родинний склеп:
«Де б поховати її, де б?» —
Шив савани в холодний грудень —
зціпила астма кволі груди,
та не лишилась сам на сам
без добрих рук на смертнім ложі.
В душі плекала Божий храм,
а на веранді квіти гожі,
та пестила до забуття
крислате дерево життя,
кохані очі волошкові
купала в купелі любові.
І знала, що біда мине,
згорить живцем в горнилі ватри.
Пробачить Бог за гріх мене,
бо кожен з нас любові вартий,
якою б не була вона —
у небі трепетна струна,
дзвіночків ніжний перегук,
щем зустрічей і біль розлук
і неприкаяна печаль,
котра не знає щастя де це?
Та вже блаватом квітне даль,
що здатна розірвати серце:
засмучене і осяйне,
фатальне, дивне, чарівне́.
Таке, що може, наче мати,
весь світ любов'ю обійняти!

01.01.2026р.

З новим вироком вас, друзі!
Що несе нам новий рік?
Ми уже у сірій смузі
чи ідем у інший бік?

Ви не спали аж до ранку?
Зачекалися новин?
Ждали нову обіцянку
про війни майбутній плин?

Вже регочуться навколо
з віслюками і слони –
вкотре нас ведуть по колу,
чорне білим замінив.

З «новим» виродком, країно!
Кінь старий в новім пальто?.
А стражденну Україну
не спасе крім нас ніхто!

Барвінковий рідний краю,
Ти Подільська сторона
Новий рік знов зустрічаєш,
Келих щастя пий до дна.
Очі радістю іскряться
Твоїх дочок і синів,
Хай все можеться і вдасться
Та прийде кінець війні.

Хай вертаються додому
Всі наші захисники,
Не зазнати щоб нікому
Що пережили вони.
Сядуть всі за стіл святковий
Із родиною разом.
Миру, злагоди й любові,
Доля сіє хай добром.

Подоляни й подолянки!
Росяних чудових ранків,
Сонячних погожих днів,
Тихих гарних вечорів.
Зоряних ночей спокійних,
Впевнених в житті вам кроків,
Друзів вірних та надійних
Іще на багато років.

2016 р.

***
А голови у виборців як ріпи,
та розуміння істини нема,
аби не кліпи
розвидняли сліпи,
а мислення критичного ума.

***
А партія лакеїв... погоріла
на тому, що походить від совка
і педофіла
вибрали дебіли
директором дитячого садка.

***
А людську природу не змінити
і тому корупція ще є,
і бандити
є біля корита,
поки їх не учить битіє.

***
А діячі культури і науки
доказують освічення своє,
що нібито, на руку
ворога, падлюку
іменувати тим, ким воно є.

***
А кіт учений знає, що він їв,
але якщо на те немає ради,
то й поготів...
парафія рабів
усе одно віншує клоунаду.

***
А знання, наука та освіта
втратили позиції свої.
Управляє світом
не еліта,
а злочинні пасинки її.

Досьє
А Україна мала варіанти
без жодного лукавого ґаранта
ввійти у мирну гавань без боїв:
посаду резидента скасувати
і не верховну, а Народну Раду,
не москалів
і коміків жидів,
а українську владу обирати.

12.2025

Зажурилась Україна, не зна, як тут діять:
Розвелися, немов миші, невтомні злодії.
Хтось воює, захищає здобуту свободу,
А злодії-казнокради крадуть де завгодно.
Хтось у шанцях потерпає і хука на руки,
А злодії в кабінетах бізнес хвацько луплять…
Зажурилась Україна, та невдовзі знайде собі раду:
Витягне через НАБУ злодійську заразу.

Зажурилась Україна, не зна, як тут діять:
Розвелися, немов миші, невтомні злодії.
Хтось воює, захищає здобуту свободу,
А злодії-казнокради крадуть де завгодно.
Хтось у шанцях потерпає і хука на руки,
А злодії в кабінетах бізнес хвацько луплять…
Зажурилась Україна, та невдовзі знайде собі раду:
Витягне через НАБУ злодійську заразу.
----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
НАБУ – це абревіатура, котра найчастіше відноситься до Національного бюро України, створеному для розслідування корупційних злочинів високопоставлених чиновників.

(роздум)

Демократія вмирає в темряві,
коли людство живе в брехні,
коли істини втрачені терміни
коли слабне народу гнів.
Ось наразі, як приклад, зі Штатами:
проковтнув той народ брехню,
проти клану не зміг повстати він,
і живе по його меню.

Ближчим прикладом є партократія
там де гетьмана гетьман з’їв,
де чужа із своїх кланократія
тих партійних мерзот-крадіїв,
де корупція влади є нормою,
як і норма – провладний суд,
влада кланова змістом і формою
на корупції варить суп.

Демократія, як кланократія –
не розумніший спосіб життя.
Кланократів прожерлива братія
незабаром піде на сміття.

Хто на зміну прийде світом правити?
Гегемон із рабів, чи панів гегемон?
Чи мудрець, якій буде орати і ралити
поки виростить «миру закон»,
в який кожна повірить держава і нація?..

Та спасати чи буде нам рація
світ, який перейде рубікон?..

Бо до того все йде… тими кроками,
що спинити не може і Бог,
та й народ побіднішав пророками,
а правителі – вбивця та лох*.
Не зупинять і віри… всі тисячі,
коли світом заграється псих,
не важливо хто свЯтіші, ці чи ці,
спасе ВІРА ОДНА І ДЛЯ ВСІХ .

З цього можна почати очищення
душ забруднених брудом брехні.
Цим ми зможем уникнути знищення
у останній всесвітній війні.
Ми не будемо бавитись війнами,
зрозуміємо дурість війни,
і на вільній землі будем вільними
з правом не визнавати вини,
ту, дитяті присуджену вірою
до народження, людства вину.
У єдиную віру всі «Вірую»
скажем Богу, хто правду збагнув.

Всім суспільством у людство повіримо,
(не суспільство тварин, а суспільство богів).
Будем вдячні і лісу і звіру ми,
і не матимемо ми ворогів.
І всесвітній зберемо консиліум,
якій владу розумну знайде
із людей, для людей і як мінімум
із розумних і чесних людей.

Якщо ж в тисячу вірувань вірити,
тобто в тисячу різних богів,
будем віру по злочину міряти,
перед злочином мати борги.
Ще до цього додасться монархія,
диктатура і цар-комуніст,
його віри зміцніє єпархія,
і добро мати злочину зміст.
………………………………..

Післяслово

Роздум має і користь і висновок,
вже ніхто не врятує від нас
окрім нас, ту планету, що високо
нас підносить в неспокою час.

Грудень 2025

*Путло і Трамп.

Хоч Вчора давно проминуло
хоч Завтра в мріях як дитина спить
сьогодні спершись на дитини кулак
читаю все те що мене болить

А має що боліти мене Нині
віра надія і всесильна любов
в старому році пишуть Україні
сірість і сльози і пролиту кров

Всесильний Бог говорить до народу
не в крові а в любові зір промий
зі мною йди тоді всі перешкоди
щезнуть а з ними теж ординський змій
дивись новий рік пише перемогу
тому хто йшов і іти буде з Богом.
30.12.2025р.

Для грішників - пошана й привілеї,
Для праведників - прірва самоти.
Ви думаєте, пекло - під землею,
А біля казана стоять чорти?

Емігрували назавжди лелеки,
Лишилися тепер самі круки.
Гадаєте, що пекло десь далеко?
Що ж! Кожен має право на думки!

Отямтеся! Ми тут уже згоріли!
І це - життя. Не книга, не кіно.
Куди не глянь - кров, сльози та могили.
Повітря пахне сіркою давно.

У заздрості - обличчя конструктиву,
У совісті - немає ні гроша.
У зраді гинуть люди незрадливі,
Страждає неприкаяна душа.

Ні проза не лікує нас, ні вірші...
Порожні душі, мертві почуття.
Ви думаєте, в пеклі буде гірше?
Ні, люди! Справжнє пекло - це життя.

Безконечно гудуть ваговози
За маршрутами дальніх шляхів.
І лунають нечутні погрози
З глибини первозданних віків.

Безконечно гудуть, протестують
Проти фатуму і небуття,
Залишаючи нам одесную
Берло волі і хрест каяття.

Ваговози несуть тріумфально
Честь і волю далеких шляхів.
Даленіє незайманий факел,
Ніби прапор забутих віків.

І у цьому протяжнім гудінні
Ми відчуємо голос небес,
Що проб'ється у ніжнім тремтінні
Крізь багнюку фальшивих словес.

22 березня 2025

Що мене́ тримає на цім світі?
Обрубала всі кінці, та в воду.
Ще цвяхи залізні не забиті
у труну соснової колоди.

Витягнула біль із серця глею,
залишила пустці вільне місце.
Разом з самотиною своєю
вибираюсь в подорож за місто.

Морозець обпалює легені,
вітер гучно грає на роялі,
хуртовина по́зирки зелені
криє під прозорою вуаллю.

Замітає на снігу іскристім
всі стежини в ліс на видноколі.
Білим борошном старанно чистить
тьмяні килими моєї долі.

На губах сніжинка, мов пір'їна,
в пишних косах сивини удосталь.
Хочеться в снігах цих по коліна
небом заблукати у трьох соснах.

31.12.2025р.

Не всі поети
Складають сонети,
Не всі Грети
Є Тунберг Грети.

Ті- люблять сигари,
А ті – сигарети.
Я люблю стейки,
А ти любиш котлети.

Хтось ходить в оперу,
Хтось – в оперету,
Хтось їде в Канів,
А хтось канув в Лету.

Не всім офіцерам
Дають пістолети,
Не кожен бухгалтер
Складає бюджети.

Той крутить сальто,
А той- піруети,
Той наклав у штани,
А той- наклав вето.

Таке вже траплялось
На цім білім світі:
Той любив Клеопатру,
А той – Нефертіті.

Хтось пише пейзажі,
Хтось пише портрети,
Хтось робить мінєт,
Хтось карбує монети.

Хтось ходить в гальюн,
А хтось до кльозету.
Хтось пише сонати,
Хтось пише сонети.

31.12.2025

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
Гріх – таїну виносити на світ.

Зима притихла, у якійсь мовчанці.
Не хочеться чомусь їй говорити.
Нутро холодне і холодні ритми,
То ж невідомо, що в небесній склянці?

Коктейль ігристий у флюте-фужері?
Нам, мабуть, не дано дізнатись вчасно.
Міркуємо...і каганець не гасне.
Чи, може, "хайбол з льодом" для манери?

Зима морозить. Сніг рятує землю,
Легким обрусом падає донизу.
І тільки він неначе душі ніжить,
Щоб дочекатись миру теплі зерна.

 
Якби ти був птахом жив у висоті
Тримався за вітер якщо налетить
Вітру казав що відносить ген
”Ось куди я би гайнув у цей день“
Знаю що ти присутній зі мною весь час
Знаю що ти присутній зі мною весь час
 
О гірська весна кохання
Спалахи річками мого я
Аби лише ти чув
(Армаділо!)
 
Ми удвох ішли до півдня
Цілий світ побачили нині
Барвами засліплений я весь відкритий тобі
Знаю що ти присутній зі мною весь час
О я знаю що ти присутній зі мною весь час
 
(Стій не питай де бував я)
Дім є куди можу піти
Людей забагато навколо і
Можу сидіти й бачити всіх
Що унизу минають собі
У тому домі ще сходинка є
Сидіти у мріях про те & се
 
Як і Сонце сяятиме тим людям унизу?
Буде Місяць у небі округ
Як умру і знесусь як умру?
 
Якби ти був хмарою плив кудись
Плив у небесно-синій воді
Стрінь мене у полях і кажи
”Небо нині зелене чи?“
(Правда зелене?)
 
Як і Сонце сяятиме тим людям унизу?
Буде Місяць у небі округ
Як умру я умру і знесусь як умру я умру я?
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
Прямо вперед усе чуваки
Байдуже наскільки брудно вперед
Це не має значення
Це не має значення
О хай би грець
А Барнуме еге митка
Ну то ой лишенько
Оце під обручкою
Я відчуваю оце воно?
Пальці пальці пальці (ха ха хо хо ха)
Ви одружені одружені?
Фу фу фу гидота хо хо хо митка
Ти це робив я
Хто це робив? Де?
Роби роби роби роби це
Ей ми працюємо на контору двадцять років
І в мене не було серцевого нападу
Ви мої друзі я хочу щоби ви знали ото
Наклей це (гай гай гай)
Візьми купюру і уточни
Ахах!
Я не вірю що Нью-Йорк – то острів
 
О зависокі ціни
Шановні Гаваї тонуть
Шіі фа фа шуу
А шо там?
Я був у школі (намагайся)
Гаваї гаваї гаваї
Не те щоби мало значення (фа шуу)
Не знаю чи можу я увійти ні не можу
Фа шуу фа шуу
І я не розумію
Я не знаю (о гидота)
Пенсильванія – то це місто квакерів або
А най най би но но
Ні ні ні
Жоден не є островом! (о роби роби роби це)
Жоден не є островом!
О, нехай – пенінсула
 
 
 
 
 
 
 
 

Безсоння з небом сам на сам
у серці лють пригріло,
та на поталу не віддам
лихому душу й тіло.

Ти хто такий, і звідкіля —
чорт з табакерки, наче?
Як носить праведна земля
таких бридких, бидляче.

Мене за горло не візьмеш
ти заздрістю мерзенно;
Я бачила: життя і смерть,
добро і псів скажених.

Штовхав мене такий, як ти
в глибоку прірву болю.
Та видно, Бог із висоти
упасти не дозволив.

Душі моєї не торкайсь,
не кидай гидь в криницю.
Жага замучить зазвичай,
не зможеш і напиться.

Святої правди не ганьби,
і не пали чар-зілля!
Нена́видиш, аж до злоби́ —
дійдеш до божевілля.

30.12.2025р.

Багряна осінь перейшла у снігопад,
Під ним листочки жовті залишились.
А сніг все падав, падав невпопад,
Лиш червоніли ягідки калини.

Нехай іде, стежки усі вкрива,
Душі б лишень завії не торкнулись.
То й знайдуться для когось в ній слова,
Які зігріють ніжністю й розчулять.

2020 р.

Білий аркуш паперу -
Дивочуд кистеперий,
Поле мінне. Там спалені нерви
В німоті нищать власні гріхи.

А каміння ще доста.
Проростає крізь осінь,
Проростає крізь просинь
Та хламіття моєї пихи.

Аркуш білий, пречистий.
Час надійде - нечистий
Намережить намисто
Не інклюзів - мішки пилюги!

Поле! Поле! Тече в безгомінні,
Мої думи, здавалось, нетлінні,
Та Пегасик і музи - невірні!
Білий вірш для лошатка - овес.

Біла дошка. Taby. Та , що "rasa".
А кросворди свідомості вальсом
Витанцьовують у пальтіпасах.
Я помер. Хоч і думав - воскрес...

29.12.2025р.

Коли світло здолає пітьму
І життя запалає зорею –
Ще когось поцілую, когось обійму,
Але ти вже не станеш моєю.

Коли Місяць на Землю впаде
І до неба злетять океани –
Все на світі тоді стане скрізь і ніде́,
Але я твоїм знову не стану.

Переплутають відстань і час
Одурілі від заздрощів люди.
Буду я, будеш ти, буде спогад про нас,
Але ра́зом уже нам не бути.

Грудень 2025 року

Баба стогне третій день –
Мабуть, помирать зібралась.
Все болить та ще мігрень
Її люто доконала.

Дід у паніку упав,
Лікаря додому клика,
Щоб нарешті підказав
Як зарадить цьому лиху.

Лікар оглядає хвору: -
Щоб скоріш піднятися,
Добре було б, саме впору,
Сексом вам зайнятися.

Дід, червоний як граніт: -
Що ти, лікарю, поніс?
Нам по дев’яносто літ.
Ще – старий я комуніст.
І сам ленін, щоб ти знав,
На руках моїх вмирав!

Лікар вислухав, сказав: –
Ефективний припис мій.
Та піду – багато справ.
Без алярму, діду, дій.

Дід пігулок накупив,
Миттю проковтнув усе
І до баби приступив –
Зараз він її спасе…

Зранку баби не впізнати -
Аж літає біля печі.
І парфум по цілій хаті,
Куафюра молодеча.

Дід зажурено прорік:-
Бісова такая ж мати,
Я ж тоді так само міг
Леніна урятувати.
29.12.2025

Чому з небес не впали оксамити?
Чому зірки, немов голівки цвяхів,?
тримають шлейф, земну частину ночі,
пришпиленим з космічною пітьмо́ю?
і не згинаються, з орбіти не щезають,
аби був дунув день і північ скрасив день??

Два білі олені блищать очима в стужу,
дві згорблені сови промчали проти вітру,
і пара голубих песців злилася
в осніженій нудьзі на пір’ї двох куріпок…
Навіщо ж ми не ра́зом, а в розлуці
зимові ка́зки дві розказуємо дві?

Зігрівши над нічним багаттям руки,
згорівши весь у полум’ї багатства,
зійшовши сходами крізь захід, схід аж з півдня
сюди, у північ старості своєї,
хто́ я один, коли дружина – Холоднеча,?
хто Теплота мені, коли мені вже смерть?..

…Тепер не впали неба оксамити, –
спадуть тоді, коли небес не стане…
…Життя – ґротеск, чи інша дивна форма,
забава, за́бавка, угода з Тим чи Іншим,
розпитування про погоду, їжу й нежить…
…Затьмарюється ж розум, а не тьма?

20 грудня 1996 р., Київ

Питає вчителька: - Де був учора ти?
- Та на уроки йшов, але не зміг прийти.
До школи ліз, вернувсь, бо завірюха зла.
Що роблю крок вперед, то потім два назад.
Згадав, що ви казали в класі нам нераз:
Природа мудра, дбає, думає про нас.
Не наробіть дурниць, щоб не було біди –
Природа не прощає помилок завжди.
Мене погода не пустила на урок,
Щоб на контрольній не зробити помилок.

28.12.2025

Небритої щоки торкнувся спокій,
вгортає рунами — душі мембрани.
Мій соколе, ясний, блакитноокий,
чом погляд твій заволокли тумани?

Судоми кру́тенем зв'язали мозок,
встромили рогачі у м'язи кволі.
Зурочення зніму із тебе. Може,
я світла знахарка твоєї долі?

Чи янгол на твоїм плечі провини,
з очима, ніби небо недосяжне.
Я, так боюсь, що сива хуртовина
на душу лагідну снігами ляже.

Розбудить ніч малинове видіння,
щоб у пустелі ружею розквітло.
Крізь морок пробивається проміння,
із темряви народжується світло.

Як затишно в обіймах пелюсткових
до сходу сонця колисати ніжність.
У крапельці щасливої любові
відображається безмежна вічність.

Час паперовим човником потоне,
розчиниться в буденній круговерті,
та згодом у моїм порожнім лоні
метеликом заб'ється чуйне серце.

28.12.2025р.

Всіх читав та люблю я
Більш Рентгена - Пулюя.

Ніж Малевич - Пимоненко --
Рідний, наче люба ненька.

Скорик більш, ніж Дебюссі -
Почуття хвилює всі.

Солов'яненко в роботі --
Любий більш, ніж Паваротті.

А Шевченко наш Тарас -
Це для мене вищий клас.

За Бодлера і Шекспіра
Й за Бориса теж Костирю.

В нього славне реноме
В віршах він - ні бе, ні ме.

Начитався Сен-Жон Перса -
Бідний стилос його стерся.

Вже він Мілоша читає --
В мізках -- тарганисьок зграя.

Полонив його Сеферіс -
У дурдом відкрились двері.

Начитався Елліота,
Схожим став на ідіота.

Захопив його Елітіс,
Опинивсь для буйних в кліті.

Алейсанде взяв Монтале --
Пиха раптом обуяла.

Паунд - це остання крапля -
Ходить гордо, ніби чапля.

Іносранщину шанує,
А своє забув він всує.

Вже Шевченківки замало,
Треба Нобеля щоб дали.

Ой дали той лік щосили
Щоб не втрапив до могили.

МодУрністу, авангаду,
Помагали дуже радо.

З семи відер аж клістиря -
Хай живе віршар Костиря!

28 грудня 7533 р. (ВІд Трипілля) (2025)

 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
Жевріло у його очах
Хоча не мав на руках він вен
Вже уночі
як усі йшли додому
Брав якусь із моїх гітар
Тоді співав хитким голосом
Нереальним удень, либонь
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
 
Спати улягався
на світанні й спав
Допоки не
промине обід
А хто не чув його пісень
Нагоди тепер не ждіть
Нащо й кому розказувати
Спиною холод
мені гуляв
Хтось повідомив телефоном
Що Бері помер
на магістралі
 
Сьогодня Ніч, Сьогодня Ніч
 
Брюс Бері був робочий кент
Він обслуговував еконолайн-вен
А спати улягався, як-ото світало вже
І спав, поки не промине обід
 
Сьогодня Ніч, є таке, Сьогодня Ніч
Сьогодня Ніч . . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця
Дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,
Не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа
Козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали
В гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..
Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш
Срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці
На курки натиснуть,
Бо на шию йому впала
Шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці
Голова-макітра,
Наповнена злом на брата
І розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати,
Що втратила сина,-
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.

Приїхала відпочити бабуся на море.
Привезла свого онука – йому п’ять вже скоро.
Гуляють вони по березі. Хвилі набігають
Та сліди на піску їхні позаду змивають.
Сонце добре припікає. А чайки над ними
Носяться, ледь не чіпляють крилами своїми.
- Що це за пташки, бабусю? – онучок питає. –
І чого вони над морем так низько літають?
Чому жалібно так кличуть, чого вони хочуть?
Чому до нас заглядають ледь не очі в очі?
- Птахи ті зовуться чайки, - бабуся говорить.
Вони все життя проводять своє біля моря.
А чому вони, питаєш, жалібно кигичуть,
Мов у морі щось шукають чи то когось кличуть?
Так історія то давня. Як тобі цікаво,
То розкажу, як то саме була колись справа.
Жила у селі одному колись удовиця.
Не стара, хоча вже трохи в похилому віці.
Чоловіка її, кажуть, до війська забрали
І вона його з походу того не діждала.
Залишилася із сином, ще тоді маленьким.
Над дитиною трусилась, клопоталась ненька.
Виріс він високий, статний та, на жаль, п’яниця
І гультяй. Ото наїсться та й на вечорниці.
А на язик дуже гострий та й силоньку має.
Тож усім на вечорницях отих допікає.
Стали його обмовляти, всяке говорити
Так, що матері селом вже соромно й ходити.
- Боже ж милий мій, - щоночі тихо плаче мати.-
Що ж таке мені зробити, як порятувати
Свого сина? Як зробити, щоб не волочився,
Сидів вдома, по хазяйству гарненько трудився?
І надумалась: а треба його оженити!
Стала вона із синочком про те говорити.
А він, наче і не проти та сміється тільки:
- То повинна буть найкраща по окрузі дівка.
Знайшли таку, сватів бігом до неї заслали.
Вона сватів послухала і таке сказала:
- За п’яницю і гультяя не піду отого…
Хіба, добрий козак, може, зробиться із нього.
Як ім’я своє прославить, поверне додому
І дарунки мені гарні привезе, при тому,
Тоді, може і погоджусь. Поки ж вибачайте.
Гарбуза йому від мене цього передайте.
Свати слова передали. Заплакала мати,
Бо побачила, що сина їй не утрима́ти.
Гордість в нім заговорила, дісталась від тата.
І сказав, немов відрізав: - Йду козакувати!
З хлопців назбирав ватагу і разом із ними
Пішов козак гостювати, гуляти по Криму.
Вогнем і мечем пройшовся по землях поганських,
Та навів переполоху в володіннях ханських.
Розгнівався хан на нього та військо збирає,
Супроти того сміливця у похід рушає.
Наказав усім, щоб того лише живцем брали.
Щоб його в Бахчисараї смертю покарали.
Послав відділ на ватагу – ніхто не вертає.
То він услід іще більший тоді посилає.
Та й про той немає слуху, наче провалився.
Тоді хан на хлопців військом усім навалився.
Ох, страшна, говорять, січа була в полі чистім.
На кожного козаченька татар було двісті.
Козаченьки з татарвою без спочину бились.
Земля від тієї битви кров’ְю просочилась.
Скоро парубок один лиш в полі залишився
Супроти орди всієї. Але сміло бився.
Порубаний, постріляний, сил уже немає,
Та з руки все рівно шаблю він не випускає.
Але, врешті впав і більше піднятись не в силах.
Тоді з гиком всі татари разом налетіли.
Ханові слова забули, пов’язали скоро
І, уже напівживого викинули в море.
Підхопили його хвилі і в море забрали.
А вістка про те не скоро у село попала.
Дізналася про те мати, заплакала гірко.
Утратила свого сина вслід за чоловіком.
У печалі і розпуці ту дівку прокляла,
Яка в неї її сина рідного забрала.
Побажала, щоб носилась вона вічно з плачем
Понад морем та шукала там тіло козаче.
І прокляття материнське те на дівку впало,
І чайкою отакою вона раптом стала.
Тож і носяться ще й досі ті птахи над морем,
Діляться отим безмірним материнським горем.

Життя таке як воно є:
Щоб не робив — йому не вгодиш.
І як цвіте, і як гниє —
І те і се в собі хорониш…
Без сліз й без радощів — ніяк.
Без злости трішки сирувате…
З своїм відтіночком на смак
На певний час з небес узяте.
26.12.2025.

Стукотять важкі нудні колеса
Споважнілих, мудрих поїздів.
І шматують серце, ніби леза,
Меседжи майбутніх холодів.

Подорож для того і потрібна,
Щоб збагнути спалахом сльози
Те, що відкривається на ринзі,
Де не важать більше терези.

Ти в купе чи у тісній плацкарті
До межі прозріння підійдеш.
Більше не завадять биті карти
Вийти в поле без кривавих меж.

10 березня 2025

Де твій, поете, 31-ший,
В якому кращому з світів?
Ти на Землі свій шлях завершив,
Життя коротке поготів.
Твої вірші. Вони -чудові!
Тебе давно пережили.
Але серця хвилюють знову,
Звучать, мов музика, коли,
Їх промовляє хтось натхненно.
І линуть вдалечінь слова
Від тих часів нещадно-темних,
Від правди, що тоді сховав
Рік 25-й, в грудні сніжнім...
Та явним все стає колись.
Бо сяє каменем наріжно:
Життя - святиня, сенсу вись.
Не прощавай, живий у мові
У кожному своїм рядку,
Такім легкім і світанковім,
Даруй поезію палку.

8 січня 2024 року.

Жовті кудли безлисті на сірому - ніби осінні,
Чорне плесо колотять, розводячи синім палітру.
Оживає замулене дно - вигинаються тіні
Половини верби, що із вечора зламана вітром.

Бік лускатий сріблиться, ховається поміж торочок.
Поселенець місцевий досліджує, що то за справи -
Чи то ятір, в який він попасти укотре не хоче,
Чи то щось для його водяної пригоди цікаве?

І рожевим хвостом похитавши приречені стебла,
Розчиняється в темній воді ставкового довкілля.
Зрозуміло, то просто для нього драбина у небо:
Прийде ніч, і покаже дорогу додому - в сузір'я.

Сріблом вишила зима
Святковії шати,
Новий рік вже поспіша,
Будемо стрічати.

І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням
Українська щоб земля
Була мирна й вільна.

Розмалює хай мороз
Квітами всі вікна,
В душі кожного із нас
Квітне радість світла.

Зимонька кружляє хай
У "білому" вальсі,
Безліч хай здійснить бажань,
Сипле зорі щастя.

2019 р.

Розмовляють гаслами й кліше
Спостерігачі та словороби.
Все для них однакової проби -
Куряче яйце чи Фаберже.

"Вір!", "Радій!", "Кохай!", "Кохай кохання!" -
Розмовляють гаслами й кліше.
Тільки їхня фраза: "Та невже?" -
Беззмістовний оклик здивування.

Від кози маленькі чорні кульки -
Навіть це для них смачне драже.
Розмовляють гаслами й кліше,
Поки не впаде на них бурулька.

Може, просто не відчули ще
Справжню гіркоту, безжальну згубу...
І тому фальшиві життєлюби
Розмовляють гаслами й кліше?

Боже, припини війну!
Знищи зброю на планеті!!!
Поклади її в труну
і сховай від злої смерті!

Хай настане врешті-решт
мир і спокій первозданний,
бо на кладови́щі хрест
кровоточить бездиханно.

Кречет сиву далину
розпанахав, ніби груди.
Боже, зупини війну,
щоб не мучилися люди!!!

Щоб співали коляду
на своїй землі розкішній,
а у душах, як в саду,
врунились рожеві вишні.

Молитовна благодать
віршем линула до тебе.
Досить гаспида прощать,
що залив сльозами небо,

виправдовувати зло,
кодло виродків зміїних,
бо війна, як бите скло,
в чуйнім серці України!

Певно, в раї обмаль місць,
а ще менше в пеклі лютім!
Вдарить грім і силоміць
зі́йде сонце над майбутнім.

27.12.2025р.

Хоч родом з бувшого сторіччя,
хоч в розквіті в краю зима,
цілує вітерець обличчя
і ніжно-ніжно обійма.

Струна звучить в душі сердечно,
на подих вплинула сльоза,
тремтить в руці рука безпечна,
мурахів стадо проповза.

З безмежності прийшла довіра,
танок і дотик – хоровод,
і Всесвіт як велика ліра,
як звук весняних повних вод.

Яке ж все гарне тої миті,
як сяє миром голова,
назустріч душі як відкриті –
нема закону, є права.

Дай Боже мати почуття ті,
дай радо відчувати мить,
о, Боже, будь на цьому святі,
сприяй кохати і любить.

26.12.2025р. UA

Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.
У дирижера- грудня певний такт.
Білішає примерзле з ночі віття.

Оновлення землі з старим графітом,
Бо справжній сніг, неначе чистий клад.
Сніжить, світлішає у сірім світі.
Сніжинки витанцьовують у лад.

Легкі, мереживні сплітають сіті,
Влягаються тендітні ряд у ряд.
У пелені вже тисячі аркад.
І вітерець кружляє верховіттям.
Сніжить, світлішає у сірім світі.

 
З віконня ковзнувши, стрибайте собі
Промінчики Місяця, ви є часткою снива
в якому (іще інший хтось-то, як ти)
й усміхнене сяєво киває згори
 
Стрибайте, промінчики, я знаю, я чув
ніби сходи небесні до пекла утечуть
і наша гординя – знамення падінь
й кохати вас, – що говорити до стін
 
 
 
 
 
 
 
 

Приваблюють чужі жінки? —
Красиві, вишукані, свіжі,
одружені та незаміжні —
не доторкнутися руки.

В їх поглядах і крутизна,
і незбагненність магнетична,
хода і у́смішка незвична
та неосяжна глибина,

що зводить з розуму ураз
і надихає на ліричність.
А, може, хто в твоїй статичній
Богиню бачить повсякчас?

З лиця косметику зняла
і стала непомітна зовсім.
В її очах загрузла осінь
осколком па́левого скла.

Її відвертий опік слів
і поцілунки незрадливі,
немов на серце літні зливи
осяяних грибних дощів.

Вона: підніме із колін,
й опустить із небес на землю,
святе і грішне відокремить,
розгнітить вишнями камін.

Люби її до сліпоти,
і душу віддавай навза́єм.
Згубити можеш те, що маєш,
а ліпше так і не знайти!

26.12.2025р

Лютий залишив мороз,
Наче відгомін погроз.

Навздогін штовхає сніг,
Ніби доленосний сміх.

Він з собою забере
Все нікчемне і старе.

Не спинити часу біг,
Мовби усевладний гріх.

Час усе перепере.
І розумне, і дурне,

Божевільне і нове,
Зруйнувавши реноме.

Не спинити цей потік,
Що нас вічністю пропік.

Не здається часоплин,
Наче невблаганний млин.

3 березня 2025