Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.

Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
Нам возвістить примарливість подій.

Пустельний стадіон - картина позачасся,
Картина небуття і німоти.
Ним тільки пил розпачливо промчався,
Змітаючи тремкі минулого сліди.

19 квітня 2025

НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.

Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Та шле на війни із людьми та богом.

Ордою ще керує лютий звір,
Ще падають в ріллю Вкраїни діти...
Ми ж - світло! Ми несемо в світ цей мир,
Москва впаде. А Київ буде жити.

25.01.2025р.

Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.

Ловити натомість нікого не треба -
клин приземляється в душу,
гладить зсере́дини крилами ребра,
кисень в легенях ворушить:
/па́гони й стебла
вʼються до неба
тихо крізь мене
і пружно/.

Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.

Всміхається мило, кому — невідомо?
Хоч в неї давно не всі «родичі» вдома —
у скронях дзумить гучно джміль.
Буває заплаче і знову сміється.
Голки не стирчать зі старечого серця
і так милозвучно довкіл.

Муркоче під ніс: «Люлі, люлі, синочку».
Ворушить обгортку цукерки в сорочці
щемливий її вокаліз.
Бабуся малесенька у благодаті
з ведмедиком грається в шостій палаті,
щаслива, щаслива, до сліз.

01.02.2026р

Розгулялась віхола, давно була така,
Всі стежки-доріженьки снігом засипа
І дбайливо землю так килимом вкрива,
Просяться на музику про зимоньку слова.

Приспів:

Зимонько, зимонько,
Зимонько-чаклунко,
В серденьку пісня ця
Чується так лунко.

Вітерець підхопить їх й далі понесе,
Наче ті сніжиночки в полі розтрясе.
І луна мелодія в лузі та в ліску,
Як же полюбляю я музику таку.

Приспів:

2021 р.

                    І
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
і гріє душу думка, – навесні
позбудемося біса і сатира,
а заодно – фальшивого кумира,
лакея, що слугує сатані...
..................................................
добу апофеозу маячні
замінює нова епоха миру.

                    ІІ
Вирує течія ріки життя,
на берегах її не гасне ватра
вчорашнього, та ідемо у завтра,
що означає інше майбуття,
очищене від нечисті і бруду.
Ніхто не знає, скільки ще іти
одуреному клоунами люду.
Далеко до кінцевої мети,
як іноді, паломнику до Мекки.
Лютує стужа, допікає спека,
а за рікою на межі віків
уже і до потопу недалеко,
та уявити все-таки не легко,
що межиріччя вийде з берегів.

                    ІІІ
Є сподівання, та надій немає,
що нас охороняють янголи,
аби ми не боялися, коли
опинимося у юдолі раю
земного, де ми, нібито, жили,
допоки пам’ять душу зігріває.
Немає як, хоча і є чого
покликати, – рятуйте наші душі!
Спасіння є і люди не байдужі,
що їм і полюбити є кого
та іноді помітити Його
у небі...
          і на морі...
                    і на суші.

02.2026

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?

Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.

Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Із кожним може раптом статись лихо.

Тому задумайтесь про допомогу
Стареньким людям, немічним, безсилим.
Оті, у кого, дійсно, є ця змога.
Невже усіх вас гроші засліпили?

 
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
 
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
 
але струнам не розсіяти пил станційний
від платформи рушив дизель, никнуть вікна
як заходиш, усе давнє у печалі
йдеш туди, де є посутнє й необхідне
 
чекаю, у черзі, поїздів прибуття
наші обійми, поки тіні мчать відусіль
 
її щирість на вечірці, ревний натовп
ось утіха, позабуто давні рани
жовті тигри, їхні джунглі, у зіницях
одягання, зниклі вікна, гайвороння
 
я сплю, у юрмі, де самітний усяк
у темноті, поки тіні мчать відусіль
 
 
 
 
 
 
 
 

Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залишалося дивитись,
Як вона поряд усідається за стіл,
В кутку поставила косу свою страшну.
Виходить, в нього ще є час життя згадати,
Як перед Господом прийдеться йому стати.
Він трохи голову до Смерті повернув,
Немов питаючи, чи вдосталь часу мав,
Щоб все згадати. Але стало зрозуміло,
Що часу Смерть йому на те не відпустила.
Та й він того від неї зовсім не чекав.
Лиш пожалів, що помирати мусить так
В чужій землі, в яку його і поховають.
Хоч козаки цю землю Січчю називають,
Вона ж земля турецька, тож чужа, однак.
Як він хотів би повернутись до землі
У свою рідну та жадану Україну,
Що не своєю колись волею покинув.
До того змусили прокляті москалі.
І він згадав останній Орликів похід.
Останню спробу москалів отих прогнати,
Щоб Україні незалежній, врешті стати.
Й, неначе знов помолодів старезний дід…
Коли повстав Мазепа проти москалів
І кинув клич під булаву його ставати,
Було вже пізно…Москалі вчепились, кляті,
Немов кліщі до української землі.
Багато хто Мазепу прихвостнем вважав
Москальським. Іншим було байдуже до нього.
А треті вже мостили до Москви дорогу.
Тож мало хто на заклик гетьмана пристав.
А москалі жорстоко мститися взялись.
Столицю гетьмана Батурин зруйнували,
А усіх жителів жорстоко повбивали.
На Січ козацьку усім військом подались.
А я тоді вже на Січі козакував.
Там Гордієнко кинув клич нам підніматись
І москалям проклятим тим не піддаватись…
А потім разом з Гордієнком відступав
І бачив, як палахкотіла наша Січ,
Як москалі її нещадно руйнували,
Щоб козаки тепер пристанища не мали.
За всі страхи вони нам мстили, звісна річ.
Мазепа ж з тими, хто до нього доєднавсь,
Прийшов до шведів, які стали під Полтаву.
Там під Полтавою і вирішилась справа.
Тож гетьман ледве сам звідтіль порятувавсь.
Із Карлом шведським найскоріше подались
В турецькі землі, поки їх не наздогнали
Полки москальські і в кайдани не узяли.
Лиш у Бендерах зупинитись спромоглись.
І козаки із Гордієнком теж пішли
В турецькі землі, бо в своїх їм місця мало.
За нами всюди москалі злі полювали.
Та у Туреччині дістати не могли.
Старий Мазепа крах всього не пережив,
Помер в Бендерах. За півроку після того
Обрали ми для себе гетьмана нового.
Ним Орлик став, що при Мазепі ще служив
Його опорою – був писар генеральний.
Отож, поклявся він, узявши булаву,
Що справу визволення він почне нову.
І, справді взявся за ту місію негайно.
Поки Карл шведський із султаном говорив,
Аби війну із москалями розпочати,
Бо ж ті устигли туркам сала вже залляти
Й султан від гніву у Стамбулі аж кипів,
Наш Орлик взявся з кримським ханом говорити,
Аби підтримав той наш визвольний похід.
І хан погодивсь, підписавши все, як слід.
Зла вговорились українцям не чинити.
На час забути в Україні про ясир.
Тут головне було, щоб москалів здолати.
А з москалів нехай вже скільки зможуть взяти.
Та й про майбутній заодно вмовлялись мир.
Та усе ж гетьману того здавалось мало.
Звернувся в поміч до Кубанської орди.
Хтось до донців і до башкир із тим ходив,
Щоб москалям вони спокою не давали.
Тим часом Карл зумів домовитись з султаном
І той Московії війну оголосив.
Візир, щоправда із походом не спішив,
Лише у червні з військом над Дунаєм стане.
А то вже пізно. Бо у січні вже орда
Із кримським ханом в Україну подалася,
Міста і села визволяти узялася…
А запорожцям, склавши рук, сидіть – біда.
Тож напросилися в похід із ханом йти.
І у поході за татарами приглянуть,
І українці до татар прихильніш стануть.
То, може швидше вдасться досягти мети.
Народ ніде татарам опір не чинив.
У Водолазі хлібом-сіллю зустрічали.
Хоча в Мерефу й Таранівку не пускали,
Тож і спізнали на собі весь ханський гнів.
А москалі втікали швидко, як могли.
Бо генерал, що мав цей край обороняти,
Іще не встиг тоді й до Харкова припхати.
Ми із ордою вже й під Харковом були,
Як раптом хан назад з ордою повернув.
Хоч старшина його й просила іти далі.
Ми би і Харків, та й весь лівий берег взяли.
Та він прохань козацьких, начебто й не чув.
Чи то злякався, що позаду залишив
Фортеці, що в них москалі іще сиділи.
Їх на Самарі нещодавно спорудили.
Тож хан з ордою ті фортеці обложив.
Новосергіївська одразу ж піддалась,
Бо козаки всіх москалів там пов‘язали
І в руки ханові всіх гамузом віддали.
А от друга оборонятися взялась.
А хан стирчати попід нею не схотів,
Зібрав орду та і до Криму геть подався.
Козацький полк лиш на сторожі тут зостався
Та кілька сот татар хан лишив по путі.
Ті українці, що москаль їх вже дістав,
Із усім скарбом за татарами попхали,
В Криму розжитись, врешті сподівання мали.
Тут Скоропадський, який гетьманом був став
При москалях, з полком раптово налетів.
Новосергіївську узяв і всіх козаків
Велів скарати ( бо ж москальський посіпака)
Тут і москальський генерал слідом приспів.
Він втікачів із України наздогнав,
Узяв полоном і по всякому знущався.
Багато хто із них без голови зостався.
Але москальський генерал жалю не мав.
А ми нічим допомогти їм не могли.
Нас було мало. Бо татари дременули,
Ледь про москальське військо те вони почули.
Ми відступити також змушені були.
Вертали злі й сумні бо ж добре розуміли,
Що тільки шкоди справі той похід завдав.
Лиш обнадіїла і кинула орда.
Тож люди більше нас підтримать не хотіли.
Лівобережжя й Слобожанщина тепер
Для нас утрачені. Хоч гетьман сподівався,
Щоб Скоропадський до нас з військом доєднався.
Та той просяк москальським духом і попер
Супроти нас. А Орлик з ним же домовлявся,
Що той отрима булаву, як вийде все.
Хто ж думав, що той москалям все донесе?
Цареві вірним він до старості зостався.
Але в Бендерах відродивсь надії дух,
Бо Орлик з Карлом склавши руки не сиділи,
Вони докупи всі збирали свої сили,
Аби почати, врешті визволення рух.
Крім запорожців та ще інших козаків,
Які з Мазепою в Бендери ще прибули,
Тут іще ляхи зі своїм Потоцьким були.
Йому Лєщинський – один з польських королів,
Велів триматись міцно Орлика і шведів,
Аби прогнати, врешті з Польщі москалів,
Їх блюдолиза, у Варшаві що засів.
Але то все іще чекає попереду.
Були ще шведи, але зовсім небагато.
Ще Білгородська і Буджацька йшла орда,
Що хан під сина керівництво їх віддав.
Вони повинні нам в поході помагати.
Поки іще та підготовка тільки йшла,
Вже в Україну Орлик вістунів направив,
Аби вони народу говорили правду
Й народ підтримав в боротьбі супроти зла.
Іще на турків сподівалися, однак,
Їх військо тільки до Балкан іще плелося.
Його півроку б ще чекати довелося.
Але втрачати час ми не могли ніяк.
Отож, у лютому ми рушили з Бендер.
Орда татарська тисяч в тридцять гарцювала.
Поляки разом із козаками ступали.
Не до претензій давніх нам було тепер.
Побіля Рашкова кордон ми перейшли.
Міста й фортеці нам без бою піддавались.
Щоправда, ляхи до Литви скоріше рвались,
А ми ж на Київ налаштовані були.
Про москалів тоді могли не турбуватись.
Лише дізнавшись, що ми рушили в похід,
Від них пропав на правім боці, навіть слід,
Вони помчали бігом в Києві ховатись.
Полки козацькі правобічні майже всі
На нашу сторону одразу подалися
І визволяти край із нами узялися.
І полки рухались у всій своїй красі.
Ніде й нікому не чинили вони зла.
Не те, що москалі робили кляті –
Взялись народ вони до нитки оббирати.
Неначе пошесть Україною пройшла.
Татари наші також стримано велись,
Не грабували і в ясир не забирали.
І запас мали, і в народу купували.
Ще на той час, мов визволителі велись.
На Київ ми одразу, звісно ж не пішли.
Затіяв Орлик спершу москалів прогнати
Аж за Дніпро, а потім Білу Церкву взяти,
Де москалі вже укріпитися змогли.
Народ спокійно нас і радісно стрічав,
Бо ж москалі уже добряче насолили.
І ми в дорозі все поповнювали сили.
Тож скоро Орлик чималеньке військо мав.
Дійшли аж до Звенигородки, а тоді
Уже на північ ми до Росі повернули.
Дорога нам тепер на Білу Церкву була.
Та під Лисянкою зустріли на путі
Війська Бутовича, що шлях нам перетяв.
Хотів спинити, але ми його розбили.
Його самого під час бою полонили.
Здались без бою нам і Корсунь, й Богуслав.
Самусь, Кандиба та й полковники усі
На правім боці нашу сторону прийняли.
А Орлик слав кругом свої універсали,
Щоби народ на москалів тих напосів.
Аж ось і Біла. Вони нам не піддались.
Там москалі й козаки-зрадники засіли.
Запасу всякого добряче наробили.
Отож, ми місто облягати узялись.
Вже на той час проблеми, правда, почалися.
Припаси скінчились, А де весною взять?
Тож у місцевих довелося відбирать.
Татари й ляхи зло чинити узялися.
Місцеві, звісно, стали злитися на нас.
А тут ще Біла і не думала здаватись.
Прийшлося нам уже тоді до штурму братись.
А то, звичайно забира і сили, й час.
Та ще й була у нас з гарматами біда.
Була лиш кілька невеликих. Стіни брати
Із ними було дарма. Груди підставляти
Прийшлось під кулі нам не вперше. Тож, гайда!
У зуби шаблі і на стіни подались.
Татари й ляхи за тим лиш спостерігали.
Вони в тій справі нам нічим не помагали.
Та передмістя ми здолали спромоглись
Взялись за замок, де засіли москалі.
Три дні змагалися із ними, шанці рили,
Підкопи різні попід стінами робили.
А ті зі стін нас притискали до землі.
Здавалось, трохи ще і зможемо здолать.
Але татари усю справу розвалили.
Три дні вони іще під Білою сиділи.
Але ж татарська звичка – люд пограбувать -
Ніде не ділась. Молодий султан Галга
Не зміг утримати орду. Та розбрелася
І грабувати люд, ясир ловить взялася.
Вони ще рухалися швидко по снігах.
Та скоро повідь - кінець березня прийшов.
Тоді орда застрягне тут поміж річками,
Не зможуть вдіяти нічого з москалями.
Проллється щедро по землі татарська кров.
Тож, наче неводом від самого Дніпра
Пішла орда на південь в напрямку до Бугу.
Все грабували і ловили люд. Від туги
Схопився Орлик аж за голову. Пора
Була йому всю нашу справу рятувати.
Помчав Галгу вмовляти, щоби повернувсь.
Та обіцянки той уже усі забувсь,
Не дав й частині свого війська повертати.
Як про грабіж дісталась вістка козаків,
Ті майно кинулись і рідних рятувати.
Куди було уже нам оту Білу брати?
Татарська зрада принесла плоди гіркі.
А там десь з військом підступали москалі.
Прийшлося нам тоді під Фастів відступати.
Не стали ляхи на поразку вже чекати
Та й подалися до поліської землі,
Щоб справу там тепер продовжити свою.
А ми невтішні до Бендер попростували.
На України волю вже надій не мали.
Програли, врешті москалям останній бій.
Хоч і тоді на щось ще Орлик сподівавсь.
Просив султана, щоб натиснув на ординців
Й ті полонених повернули українців.
А той бендерському паші і дав наказ.
Та справи те вже не могло порятувать.
І нам усім то було добре зрозуміло…
І тут останні сили полишили тіло,
Смерть приступила, щоб життя його забрать.

Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.

І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жалітись долі серцем зболена мрія
і чекатиме волі, що її відігріє.

Та промінням веселим, залюблена весною,
воля проліском першим і кригою скреслою
відцвіте, відструмує і зникне безслідно.
Лише серце відчує себе мрійно-квітно.

Незабаром відлига стече по щоках,
серце звільниться стиха, забудеться в снах.
І чекатиме знову холодного вітру,
щоб відчути по-новому себе - мрійно-квітно.

09.03.1999 ©Ірина Вірна 💙💛

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.

Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Приєднана до радостей земних.

Я хочу, щоб розверзлася долина,
Відкривши суть скрижалей і понять.
Колись настане просвітління днина
Без тягаря нав'язливих сум'ять.

19 квітня 2025

Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.

Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
запити акації медом?

Ураз павербанк відімкнути —
останні слова, наче — страта.
Не знаю, о, як мені бути,
коли в серці повно отрути,
а ти не спроможна мовчати?

До хрипу кричати донині
з одчаю на сніжнім подвір'ї.
Не підкорити вершини,
як поряд немає надії.

Безлиху* — тікати від жаху, від безвиході.


01.02.2026р.

Мій прадід зісла́ний в Сибір
подалі від рідних гір
в далекі чужі сніги на корм для зим
катованим і худим:
в мені поселився звір
повіррр!

Його стежили серед лісів
зграї червоних псів -
кати на допитах прагнули вибити дух,
щоби вогонь потух
і в дикій німій тайзі
осів.

З нього опер ЧеКа-людожер
зізнання і нігті здер
(свідчення з вироком трійки я бачив сам):
хворий в чужих лісах
через червоних химер
помер.

...Проте крізь товщ років
часу наперекір
в мені
не помре
цей звір
повіррр!

Із Леоніда Сергєєва

Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов¹ – ліричний тенор
• Претендент² – драматичний баритон
• Михайло Таль³ – баритон
• Петра Ліуве́рік⁴ – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
• ЕОМ⁵ ЄС-1035 – бас-буффо
• Василь Алексєєв⁶ – бас-профундо
• Голос по телетайпу – ще профундіше
• Хор дисидентів

Багіо (Філіппіни), матч за звання чемпіона світу із шахів, 1978 рік.

Пролог
Оцей, що справа – це кумир народу,
п’є лиш кефір⁷ у визначний момент!
А зліва – він, без племені, без роду,
з презирливим іменням «пре-тен-дент»...

Напередодні матчу.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Я мушу, й можу я,
    я виграти жадаю!
В Москві я обіцяв
        боротись до кінця!
Але... Але якщо
        зненацька я програ́ю...
О господи! Плесніть
        мені в кефір винця!

Михайло Таль (заспокійливо):
Візьми себе в руки, мій милий!
За тебе – весь БАМ і КамАЗ,
Саяни, Хібіни, Курили,
Донбас, Арзамас та Кузбас!

Претендент (самовпевнено):
Який щеня! Гадає він, що мастер!
Та я його заб’ю, як в сітку м’яч!
Адже в той раз він писявся від щастя,
що Фішер не погодився на матч!

Петра Ліуверік (заспокійливо):
Вікто́ре, легковажити не треба!
Хоч вороги заявлять, певне, скаргу,
нехай раніш подивляться на себе!
А я – зазвала всю «Ананду Маргу»⁸.

Суддя матчу:
Джентльмени,
ви скінчили привітання?
Бо, як на мене,
час почати вже змагання...

Анатолій Карпов (хвилюючись):
О ні, я ручкатись не буду!⁹

Претендент:
Ах ти, маленьке, зле гадя!
Я розчавлю тебе, паскуду!

Анатолій Карпов:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Михайло Таль (заспокійливо):
Заспокойся, милий мій,
хай собі злоститься далі!
Алексєєв Вася – в залі,
й не гадя ти вже, а змій!

Претендент (знітившись, сьорбає кефір зі склянки чемпіона в явно провокаційних цілях):
Протест! Протест!
Тут смак вина відвертий!
Потрібний тест!
Зовіть сюди експерта!

Василь Алексєєв (із залу, добродушно):
Що́ там пи́снув претендент?
Заекспертизу́ю вмент!

Той, хто Толі хоч торкнеться –
він зі мною обійметься,
ну, й помре перегодя...

Претендент:
Суддя дочув це?! Де суддя?..

Тропічна ніч над Багіо. Номер чемпіона світу. Домашній аналіз відкладеної 31 партії.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Вже північ! Я не бачу порятунку!
Оцей пішак триклятий на є3!
За цілий день – один кефір у шлунку!
Капець, немає потягу до гри!

Михайло Таль (заспокійливо):
Мій хлопчику, розслабся,
заїж кефір борщем,
або на шніцель звабся...
(Убік.)
Вмикайте ЕОМ.

ЕОМ ЄС-1035 (погудівши):
Спасіння ніт.
Фізкульт-привіт!

Саяни, Хібіни, Курили, Донбас, Арзамас та Кузбас:
Уже 5:5...
Їть вашу мать!

Ніч перед 32 партією. Котедж претендента.

Хор дисидентів (радісно):
Завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!
А Вітя, Вітя, Вітя,
а Вітя, Вітя, Вітя,
завтра буде чемпіоном
Віктор Львович дорогий!

Претендент (самовпевнено):
У мене є на завтра хитрий хід:
пожертвую ферзя у мітельшпілі;
шукатиме, які́ у мене цілі,
і втрапить у цейтнот цей дармоїд!

В цей час Вася Алексєєв на вулиці.

Василь Алексєєв (добродушно):
Ти, дурнику, з базукою на мене?
Дивися, я в’яжу її вузлом... (Б’ється.)
Вони були одної шайки члени:
один, два, три... п’ятнадцять загалом.

Ми́ршава якась команда –
вся ця Марга, чи Ананда...
Вранці, певне, їх зберуть,
відвезуть в останню путь...

32 партія. Дебют.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
є2 на є4...

Претендент (самовпевнено):
А мій пішак – d6!

Анатолій Карпов:
Тоді – на d4...

Претендент:
А ось і кінь f6!

Анатолій Карпов:
Ну, кінь c3...

Претендент:
                   g6 – і хоч не вір в це!

Анатолій Карпов:
Ага! Я знав, що буде «захист Пірца»¹⁰!..

Мітельшпіль.

Анатолій Карпов (хвилюючись):
Мабу́ть, зробити варто рокіровку...

Претендент (самовпевнено):
Тобі уже пора шукати сховку!¹¹
Отак і знай!
(Ставить ферзя під бій.)

Анатолій Карпов:
Ай!

Ендшпіль. Карпов думає десяту годину¹².

Анатолій Карпов:
Під бій поставив він ферзя,
а «з’їсти» – самогубство, може?..
Я б з’їв соленого язя...
І хто ж мені тут допоможе?..

Залишається 10 секунд до падіння прапорця.

Голос по телетайпу:
Політбюро – за те, щоб «хвать».

Анатолій Карпов:
Беру, беру!

Претендент:
Ой, я помру!..

Хор дисидентів:
Їть вашу мать!

(Переклад: 2025)ееееееееееееееее

"Вибач, мене розстріляли вчора.
Пам'ять до зла короткозора,
Тож забувай і мене,
Усі важливі слова непочуті,
Розлогі розповіді не по суті
І серце моє вогняне.

Повільно зникаючи між рядками
І спробами взяти себе до тями,
Останній вів бій.
Тримав я один із уламків держави,
Який ще колись міг здатись іржавим,
Та зараз був мій.

Пишу і боюся себе спитати,
Чи дійсно дійде це до адресата,
Чи згубиться серед трав.
Так чи інакше, інакше не зможу.
Кохання вкладаю в літеру кожну",
— Так він писав.

2023

Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Час перечісує життя,
Перераховує минуле,
І вписує в книжки буття
Все те, що є, що буде й бУло.
Не все, що бУло, знає світ,
Не поспішає він читати,
В минуле глянути, воріт
Ще довго буде він шукати.
Нема доріг, шляхи розмиті
Страшною повінню брехні,
Бо ми жили, як сателіти,
Горіло власне у вогні.
І тільки деякі поети
Явили світові дива,
Їх мудрість била кулеметом,
Набої – зважені слова.
Поетів Колимою били –
Не зник їх наддніпрянський зір,
Вони в народу брали сили,
Їх не здолав чужий Сибір.
Таких поетів я шукаю
Під небом нашої землі,
І щиро й радісно вітаю
За те, що наші, що мої.
Їх пісня лине до народу,
До віри кличе та добра,
Вона цілюща, наче вОда
З джерел священного Дніпра.

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

***
Знову сніг за вікнами
з неба сипле крихтами зима.
Світло повнить вулиці-
жмуряться будинки недарма.

Від морозу кришиться
під ногами сніг, чудно тріщить.
Сонне місто ніжиться,
ще у сні дерева і кущі.

Із вікна відкритого
я вдихну повітря до легень.
Падає сніг крихтами.
Хочеться з нуля почати день.

Новий день мій пишеться,
зникли біди у нічній імлі.
Вірю, що залишиться
чорною лиш кава на столі.

Мрією, надією,
вірою пробуджена душа.
Аркуш де? Чи встигну я
записати ці рядки вірша?

Чи часто, чи густо римується слово.
Воно не питає, а приходить раптово.
Приходить, лізе і пнеться до самого лобу
Щоб стати там чимось більшим ніж слово.

І ось воно вже не одне і не слово
А ціле величне оповідання,
А може маленький регочущий віршик,
Хто зна коли слово пнеться до лоба.

Але не важливо чим стане це слово
Залишивши більше ніж було до нього.
А нам необхідно дякувать слову
За збережені обриси рідного дому.

А під лісом край села
Хатина біленька.
Вистачало в ній тепла
Дорослим й маленьким.

У садочку навесні
В серпанок легенький
Куталися вишеньки,
Ніби в шаль тоненьку.

І стояли яблуньки
В рожевих віночках,
Всі усміхнені такі,
Як личка дівочі.

Як давно все те було,
Лиш спомин зостався
Про садочок і село
Та біленьку хату.

2026 р.

Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як ляжуть у труну,
І відправляє в рай порядних і невинних.

Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
утіха на три половини.

Лиш біль ми розріжем на трьох —
сльоза стерпить муки щемливі.
І скільки ще будем у борг
ми брати чуття лоскотливі?

Любов не загладить вину,
сухим вийти з річки не вдасться.
Ми надто велику ціну
платили за крадене щастя.

27.01.2026р

Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Повсюди - вічні холоди.

Тепер повії - королеви.
Епоха впевнених нездар.
Під сповіддю - лиш коментар
Ніякий, штучний, поверхневий.

Усе, що можна, захопив
Його Величність Примітив

Втішаймось життям як тоді
Коли ми були молоді
Де жодне лихо не входило нам в дорогу
Втішало те що Бог дає
Бувало що тайком своє
Любили ми й за це подяку слали Богу.
Відкиньмо сльози болі гнів
Любімо своїх ворогів
І слухаймо що нам сказати вони хочуть
Виловлюймо з ворожих слів
Також приязний для нас спів
Брате сестро промиймо неприязні очі.
По різному було колись
Нас не єднала одна мисль
В минулому у майбуття ми не дивились
Бо ворожнеча пила кров
В бур’ян міняла нам любов
Щоби змінитися й сьогодні нема сили.
Брати сестри з усіх усюд
Промиймо древніх років бруд
Долоні разом – в цьому наша доля
З усмішкою нам всім в життя
Іти й писати своє я
Хай чесність буде нам як Божа школа.

1.
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

2.
Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

3.
Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.

У п'ятому ронделі без ухвал
Міняють перші два рядки оселю.
І зміст, і форма - все тверде, мов скеля!
Зав'язується вузликом фінал.
Розплетемо рондельний магістрал.

О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Утілюючи образи Далі.

Стріла пронизує нестримно, дзвінко,
Грудну клітину нагло пробива.
Там, де буяли у нестямі вірші,
Шепоче тільки стишена трава.

17 квітня 2025

Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,

про першу риболовлю з дідусем,
про перший поцілунок і розлуку,
про те, як вперше рюкзаки несем
і гострим стріли з дерева до лука,

давай про шум Карпат і шепіт хвиль,
про пісню буків стримано-мрійну́,
про танець, що веде в степу ковил -
про що завгодно, лиш... не про війну!

Бо що вона?! - болото, піт, іржа,
уламки в плоть зі звуком контрабаса,
не варта ні найменшого вірша!
...(лиш вміє виривати серце з мʼясом)...

2023

Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І клен, як ювелірний витвір, гнучий.

Крок - ніби танець, порух - як політ,
Де гравітація диктує межі.
Блищить внизу застиглий моноліт,
Дзеркаливши усе: і вікна, й вежі...

І місто стало дзеркалом кривим,
Де кожен крок, як іспит на терпіння.
Сріблястим зимним маревом німим
Взялося інеєм нічне видіння.

Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.

Жахав, журився, жалив і жеврів,
топив, тонув і танув, був металом,
світив, святим світився, та не грів!
Стояв стоїчно... та мене не стало...

Чому промерз, завмер і скамʼянів,
прогнив, усох і вицвівши протрух
та в шати білосніжні повстяні
я витер ноги там, де спав Пастух?

2023

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
і забулась у смертному сні
 
пуми знайшли мене у чеканні
і віднесли мене до орлів
скельні пуми знайшли мене
і знесли до орлиних крил
(до орлиних ей сказав-ото)
я бував із орлом на межі нескінченності
він дав мені згодом
свій перстень венери-відьми ей!
казавши ”літай літай“
знай-бо я
відьмача бейбі відьмача
 
я
покохаю тебе
це не болітиме ні
кохатимемся поки спиш
це не болісна гра ні
(боже милуй)
бо я в мільйоні миль ізвідси
і той самий час поруч на фотографії
(чи віриш чи ні)
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
мої стріли викувані із бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
о ці стріли викувані із бажання бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
(на метабовім морі еге)
я маю колібрі яка бринить так гучно
що ніби свій розум утрачаєш
 
я плину садами розчинними
через цинобру пустель
(ей)
розчинними плину садами
углиб аризонських пустель
 
і я куштую мед квіту печаль його звуть
десь іще в каліфорнії
нью-йорк тоне далі і добре є
 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш,-
Єдність і силу дай і Вкраїні
У цю лиху годину".

Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли́...
І люба, до солодкого фіналу
Удвох уко́тре спільно ми прийшли.

...Чому́сь згадалось... Світло, ностальгійно... -
Зі слухавки твій голос вплинув так?
Хвильку зачарованим, замріяним,
Побути справжнім - чим поганий знак?

2008

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.

А сонце вранішнє легесенько ковзнуло
Промінням по засніжених гілках
Ялинок, сосен та смерічок. Враз
Усе засяяло, іскрилося, всміхнулось.

Зимовий день іще срібла додав,
Що сипалось із неба зірочками,
Пухнастим килимом усе навкруг вкривав
І від морозу захищав він землю-маму.

А вже надвечір вдарив морозець
У свої срібно-кришталеві дзвони,
Пустилась хуртовина у танець
Із братом-вітром та й широким полем.

Як нічка запалила свічі-зорі,
Угомонилась завірюха, пішла спать,
А вітер полетів десь на простори,
Лиш місяць чари сипав із ковша.

2026 р.

То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштино́вих слив.
Що то було, я й досі не збагну —
закоханість... навія... божевілля,
чи запах амбри в просторі свавілля,
що збуджує печерну таїну?
Сором'язливі доторки руки
і поцілунки, наче біль сердечний.
Тоді було і болісно, і гречно,
та не з'єднали берегів ріки.
Містком хитким серед засмаглих ню
у повені хупавій круговерті
закарбувалося, мабуть, до смерті,
як обколола душу об стерню.


28.01.2026р

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.

Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
І чубляться, немов дурні.

І здатні в ложці утопити
Свого, хто вищий, хоч у чімсь.
І правоту несамовито
Свою доводять люто скрізь.

І забувають про велике,
Лише амбіції свої
І его знавісніло дике --
Годують. Наче опоїв

Нас хто... Дурманом поневолив...
Яка Вкраїна?! Ви про що?!
Навкруг суцільне Гуляй поле,
Нас перетворює в ніщо.

Якби розкидати по світу --
Ми б скрізь порядок навели.
А тут, у себе? Діти, діти --
Ми будем панувать коли?!

Як свисне рак? Чужому богу
Ми молимося по церквах.
Свого поганським звем, убогі,
І перетвоюємось в прах.

Готові вилизати п'яти
За кістку, кинуту рабам.
З кварталом дев'яносто п'ятим --
Як личить блазнів холуям.

Невже ці війни, долі злами,
Нам не відкриють власну суть?!
Чи самоїдами-хохлами
Чи УКРАЇНЦЯМИ нам буть?!

29 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

У цьому будинку зникають душі....
Ти хочеш ступити на його поріг?
Спочатку прислухайся до звуків
(а раптом десь стогін ... крізь тишу століть)

У цьому будинку зникають душі...
Поріг переступлено...
Страшно? Не йди!
Скрізь тиша і ...
Світло ...
Як у мушлі...
Так дивно...
Чекаєш на темряву,
а світло - в тобі...

У цьому будинку тиша і спокій
Лагідність за руку веде в життя
(чи справді в життя?
можливо, в у-покій...)
Та тільки тут у себе вдома душа.
січень, 2026

Не марево, не вигадка, не сон -
жива, реальна, суща, з крові-плоті,
хоча твої порфира і вісон
такі казкові в нашому болоті.

Струнка, дзвінка, легка, немов стріла,
що випустив умілий скіфський лучник -
летить і вмить впивається в тіла:
крізь щит і шкіру, мʼяко, тихо, влучно.

Волосся водоспадом із плечей
збиває з ніг стрімким гірським потоком
холодним, повноводним - аж пече!,
коли його торкнешся ненароком.

А погляд цей!.. - вогонь і оксамит,
купальська ватра, печі Азовсталі,
горить, іскрить, летить, як стрій копит
сарматської кінноти в свому чвалі.

...Ми поруч, а між нами сотні фраз
нейтральних і обставинами скутих...
нам добре, але знаєм водночас -
"моєю" і "твоїм", на жаль, не бути...

2025

Ти не питай, а я не відповім...
давай і далі питимемо каву
так, ніби ми в театрі пантомім
на сцені презентуємо виставу.

Нічого не питай, а просто будь...
на відстані руки без зайвих слів,
бо їхню я і так загублю суть
в суцвіттях твоїх лагідних полів.

Не треба запитань, нехай іскрить...
в твоїх очах і просторі між нами,
подовжи цю щасливу теплу мить
усмі́шками, обіймами і днями.

Благаю не питай: "А далі як?!",
допо́ки я пливу в озерах карих
в обійм твоїх рятуючий маяк,
в волосся тво́го золоті нектари...

2025

Не вгамую серця стук...
Січень, змилуйся над нами.
Божевільний хуги гук
між розлогими ярами.

Милий в чаті пропаде,
згубиться і не знайдеться.
Припаде ж бо де-не-де.
кволим до припаю* серця.

Закружляє заметіль
в колотнечі хуртовинній.
Каю скельця сніжна сіль
запорошить очі сині.

І не знатиме, як сон
зникне у серпанку ночі .
Будуть разом з шептуном
завивати поторочі.

Шаленітиму від мук
до самісінького літа.
Я без нього, як без рук!
Він без мене — вільний вітер!

Припай* — лід.

26.01.2026р

…ось вона, ось… старенька верба
Потрісканий стовбур все той же…
Що, не впізнала? пам’ять не та?
Ти зачекай… Вербонько-боже

Спомини лиш… встрічала весну
А в жовтні покірно жовтіла
Листя і віття з рос і в росу
І все навкруги шелестіло…

І сестри були, поруч осик
На вулиці спільній, ліворуч
Літні дощі… з-за хамр голоси,
Як вітер виходив із двору…

І котитьсяся з хат таке молоде
З вербальної тиші у спомин…
І хто його знає де упаде
З радощів мо’… може й від втоми…
28.01.2026.

Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Його охриплі голоси
не знають співу,
ще вітер жита не косив,
не піяв півень,
а там, де сходила зоря, —
розмиті ночі,
ні вівтаря, ані царя,
лиш поторочі…

Які оманливі сніги —
я їм не вірю…
Бої запеклі і торги —
за білим пір’ям.


13.01.2026

Оділа осінь су́кенку ярку,
у роси коси заквітчала дівка.
Синів терново терен у ярку
і додавала терпкості тернівка.

Між бузиною красувався глід
і тихо косоочив на шипшину.
Калина кле́ну ке́тяги услід
хилила в наїжачену ожину.

Наситив ясен гаму кольорів,
своїми розмаїтими плечима.
Покрови погляд виразно зорів
осінніми дубовими очима.