А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіни́ця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?

Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Зачарований ніжним сопрано.

Розкажи, скільки часу не чулися,
Вісім років, а може ще й більше?
Випадково зустрілись на вулиці,
Як колись зустрічались раніше.

Твоє серце надійно вже зайняте,
Чоловіком із поглядом сірим.
А ти можеш по шкірі подряпати
І побачити ступінь довіри.

І немає вже жодного значення,
Та колись розуміння настане.
Стільки років з тобою не бачились,
А волосся таке ж неслухняне.

Що пов’язане з нами ти знищила,
Нехай буде у вас все в порядку.
Я дивлюся мій хрестик на шиї ще,
Подарований якось на згадку …

Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.

Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
скресає сяйвом вже давно.

Горять вогнем Жар-птиці очі,
все Духом повниться Святим,
під крилами світліші ночі
і шлях до щастя людям тим.

Любили землю цю ті люди,
за неї йшли на ворогів,
в майбутньому не те ще буде –
Дніпро сам вийде з берегів:
Якщо на те є Божа воля
і ще не згинуть вороги –
народ знесе їх з свого поля
потоком віри і снаги!

* Курга́н, також Могила — насип над гробовищем високий земляний, рідше кам'яний, ізольоване округле підвищення, розташоване на рівнині з різко вираженою підошовною лінією, є стародавнім похованням.
Курган що означає: твердиня, насипний вал, фортеця, висока могила, де gur — могила та xane — дім.
Могила високі насипи на місці давніх поховань здавна називають могилами mogyla, що означало купа, яке в свою чергу походило від mogti — могти, що первісно значило тягти (стягувати до купи).

18.04.2026р. UA

Ви можете позіхати, а можете злитися, панове,
Та ваші слова не замінять ні ваші думки,
Ані ваші ідеї, і точно не ваші старі ідеали.
Ви надто домашні, ви надто ліниві,
Ви надто рум’яні і ну надто люб’язні
До тих, хто вам хоче поменше,
Тонкіше й послабше.
До тих, хто вже знає побільше,
Й можна ж ще краще - заплющити очі й мовчати.
А їхня посмішка ширша, і їхні слова
все гучніше й гучніше.
А ви можете злитися, панове,
але, будь ласка, будьте тихіше.

                    І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
..........................................................
питається відверто, щиро, прямо, –
хист і талант – навіщо(на-хіба)
ознаки ці освіченості й тями?

                    ІІ
Воно, звичайно, горе – не біда,
але лиха біда – лише начало
всього, що протікає як вода,
як горе від ума, що доконало
величного із кличкою балда.
Везіння – це фортуна і кебета,
безвихідь – плутанина і тенета,
яких боїться лютий і лихий,
а іноді – каліка і кривий.
Піїт, поет, акин... якщо у лапках,
то це набір емоцій та ознак,
з якими музі як до неба рачки,
інвазія безграмотності – рак,
який вбиває мову. Точка, крапка –
заключний, давній розділовий знак.
Побачимось, почуємось, одначе,
десь тет-а-тет, а інде віч-на-ві́ч...
..........................................................
а світло то потухне, то погасне
як іскра в глупу, чорну, темну ніч.

                    ІІІ
На мілині шукають люди броду.
І тільки на московії не так:
Війна – це мир, неволя – це свобода,
огидне бидло – це її народи,
якщо і є щось добре – це бардак...
..........................................................
на шалапутне не минає мода,
але й у нас воно пихате й горде, ‘
а що ніяке, те верховне, як
у Орвелла – аґенти та сексоди
за масками і кожен хороводить.
Не віриться, що турок – це козак. .

04/26

У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.

«Михайлівський Золотоверхий» -
шедевр поза часом.
Вітаю тебе із поверненням,
аквареле Тараса!

2026 рік

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безнадійності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

Ми зустрілися в зоряний вечір,
Солов"я чули пісню дзвінку.
Тобі клала я руки на плечі
І кружляли в кохання танку.

Та злітали у даль невідому,
Де нікого не було крім нас.
Почуття це до болю знайоме.
Хоч давно промайнув отой час,

Та воно у серцях ще не згасло
Й досі ніжністю їй зігріва
І знаходить потрібні слова,
Щоб крилом обнімало нас щастя.

2018 р.

В.Диховичний (1911-1963), М.Слободськой (1913-1991)

Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрі́вці усі:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, ямщику, у дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

І верст, і часів пролетіло чимало,
по рейках біжать поїзди –
а все ж на тривожних перонах вокзалів
співаємо ми, як завжди:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, машиністе, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

Й коли на ракетах зі швидкістю світла
літатимем серед зірок,
ми все ж перед стартом на звичку нехитру
затягнемо щось на зразок:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, космонавте, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

(2026)оооо

 
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
 
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
із тобою ми все тут
 
має мудрість і відає суть
із тобою ми все тут
 
оце життя на лав стріт
є крамничка щоби стріти всіх так
дивуючись що там коїться же
у цю неділю у це літо
я думаю щось гарне
наразі
 
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
 
 
 
 
 
 
 
 

троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
в кутку
зима

ми сиділи
словом ворожили
згадували
мертвих
і живих
той
праворуч
янгол білокрилий
ну а зліва
той
що не із них

ми давали раду
рубіконам
істину втопивши
у вині
білий
голови стинав
драконам
ну а чорний
греблі рвав
у сні

ми ділили
землі і щосили
намагалися накрасти зір
ранок запалив нам
білокрилий
сонцем закрутив
той чорний звір

стали на порозі
шкода часу
кожен залишився
при собі
білому бракує
трохи басу
ну а чорний
менше би
хрипів

попросив я
щастя всім
у Бога
неба
непокритого свинцем
білий каже:
що тобі від того
ну а чорний:
що мені за це

І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?

На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї обкрутилась нитка перлів: світла та тонка.
В очах печаль, а біль нестерпний, наче птаха промайне.
Залишить на обличчі ледь помітну борозну сльоза.

Натхнення осінь не дарує вже принаймні другий рік.
Не бачила його з тих самих пір, як завітала в дім війна.
А він сміється поруч, як колись сміятися умів,
На жаль, для посмішки його ця фотографія тісна.

Вона доп’є терпку настоянку, яку завжди любив.
Фужер впаде і розлетиться на уламки битим склом.
А тишу ночі вмить наповнить горем відчайдушний крик
Про те, що більше не зустрітися у світі їм обом.

Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.

Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Те розставання у краю Мамони.

Стійка душа, як сильна кислота,
Розчинить у собі неволі пута.
Розчиниться нав'язана мета
В сепранку надвечірнім і забутім.

Розтануть у тумані злоба, страх,
Фальшиві гасла, скуті заборони.
І вирветься душа, як вільний птах,
На межі совісті і оборони.

19 жовтня 2025

Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.

Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває під ранок намоклу на полі стерню.
Де лошак норовливий крокує праворуч слухняно
І губами із рук забирає грушівку терпку.

Розповім тобі казку про зиму холодну і сніжну,
Про натоплену грубу, опару, смачні пиріжки.
Про запалену в бурю бабусею зламану свічку,
І молитву ледь чутну, щоб люті морози зійшли.

Розповім тобі казку про довгу весняну відлигу,
Про відважні, готові до вибуху сонні бруньки…
Що роки промайнули навічно у хвіртку відкриту
І лишили на згадку моменти яскраво-сумні.

Знати про гостинці мав би вчасно,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.

Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
Знайдуться стежини до святинь.

Не тріпаюсь я про наболіле,
Горісне, обдумане й не раз.
Думка й про дарунки зрозуміла,
І вона для мене - як наказ.

Виконаним буде, не інакше -
На круги повернемо все те,
Чим було і є кохання наше -
Пристрастне, божественно святе.

Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.

Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Надії різних поколінь.

Життєва проза наступає
Повільно разом з днем новим.
Не загубити б ніжну парость
У полі, де волає дим.

Тендітні промені долинуть
Крізь гніт, темницю вікову,
В розлогій трепетній долині
Піднявши Господа брову.

18 жовтня 2025

Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.

І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
нема кого, як це раніш було.

Та імовірне нині очевидне.
Навколо Сонця крутиться Земля
і Місяць усміхається здаля.

Мабуть, сьогодні Авелю не стидно,
що брат його лихий, хоча і рідний,
нагадує у небі москаля.

04.2026

Оповитий біленьким серпанком,
Черешневий садок задрімав,
Заколисаний вітром, до ранку
У казкових витатиме снах.

Вранці сонце сипне позолоти
На тоненькі розквітлі гілки.
І приємний такий їхній дотик,
Мов цілуночок ніжний легкий.

Зголом цвіт білий той черешневий
Вишиванками встелить траву.
Ця краса завжди в серці у мене,
Відчуваю її - то живу.

2026 р.

                    І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
пропадають безвісті герої,
непомітні як суха трава...
гарпії готові на жнива,
Ніка пророкує безголов’я,
поки у столиці підмосков’я
двоголова курка ще жива.

                    ІІ
Скочується сонце у безодню,
білий світ оточує імла,
учорашнє застує сьогодні,
на Єгову повстає Аллах.
Нації очолюють адольфи,
аферисти мутної води.
Україна зазнає біди
на краю сучасної голгофи
і реанімує Мефістофель
фарисеїв підлої орди.

                    ІІІ
Нехтують біблійні заповіти
слуги божевільної еліти,
толмачі клинопису і сур...
видно, що гряде останній тур
виборів антихриста. Радійте
іродам із пекла московитів...
.................................................
і немає інших креатур:
що не поводир, то біс у свиті,
на чолі Америки – дурисвіт,
на росії – урка-самодур.

04/26

 квіти троянди квіти лілії
 гіацинти
 змальовані на цераті
 на столі за яким сидиш
 що анічого не важить
 вір мені синку
 але тобі хотілося
 ще сотворити вірш
 артюр рембо стібався би
 ясно понятно
 дівчата переймалися би
 може й ні
 поезії не бува
 але усе ж і одначе
 поезія є тобою
 у сріберній однині
 її заманити непросто
 звести не важко
 сипни до горнятка
 суданської рози цвіт
 господь із ним
 із лагідним прустом
 телятко
 яке все бажає бухнути
 але наразі їсить
 їжа стає фетишем
 пияцтво прокляттям
 музика теж
 і розмова при музиці ні?
 і я давно не поет
 але умію сказати
 інколи
 за цератою
 щось
 про ніч
 і господні вогні
 

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І ріку молочну,
й береги кисільні
подолаєм точно,
бо ми люди сильні.

1 вересня 1994 р., Київ

Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
На перехресті двох стежин
самотина́ засмучена
збирає в пазуху полин —
з закоханим розлучена
на ві́ки вічні, на віки́ —
за обрієм побачення.
Чи з лавра, терну ті вінки —
уже немає значення.
Можливо, у грузькі́м багні
чаклун потопить віхолу.
нориця* прірвою в мені,
а залатати ні́кому.

Нориця* — виразка

Костянтин Ваншенкін (1925-2012)

Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!

Що несе майбуття?
Йду з роботи, звичайний трудящий.
Ти любиме, життя,
і я хочу, щоб стало ти краще.

Сивина – ніби сніг,
час летить, і прикмети уперті...
Чи ти згадуєш тих,
хто тебе захищав аж до смерті?

Так вершись до пуття,
розвертайся щасливо та вільно!
Ти любиме, життя,
й сподіваюсь, що це обопільно!

(2026)

В березні та квітні
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Майже невловимий аромат
Свіжості й вологи,
Й щастя наземного,
І весняних довгожданих свят.
15.04.26

У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.

Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Бо вабили її рожеві банти.

Весна вже цілувала дні розкішні,
І вітер навіть пестив тишу легко.
Ставало млосно і в мовчанні - грішно,
Та доля залишила згадку, леле.

 
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина якщо справді була
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
 
Візьми ліску мою йти рибалить у вівторок
А ще за мене їсти біля моря вечерю
Оце резонів бейбі двадцять або сорок
Не винайшов кращих ніж устати о третій
Дощі все ідуть і дощі минають певно
Рвучко виходячи із лав і манер
Темно холодно як у підземеллі
Може й розвидніє поки день на підході
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
 
Не золотить лілею не офірувати сонцю
Ніхто не виглядає твою власну тінь
Омий свої самотні ніжки у ранковій річці
Усе що обіцяли принесуть тобі
Не ігноруй забирай свою частку
Зимуючий птах усе додому летить
Ей кохана йди і глянь довкола
Немає нічого що не бачила ти
Можеш брести по воді але не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
Брести по воді і нізащо не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
 
Одноокі валети й двійки що без тями
Тузи усе повзають рукавами чиїмись
Вертайся сюди бейбі Луїз &
Кажи назву гри що граємо або не
Чи усе пішло чи усе надарма
Чи усе пішло чи усе надарма
(etc.)
 
Куди би не йшов
Усе піпол зна щось
Й усякий танцює цей реґ
 
 
 
 
 
 
 
 

У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообі́ч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері́ Героїв,
а небіжчики, неначе
теж переживають —
зачекалися терпляче
на воротах раю.
Чередуємо утрати
навпіл з гострим болем;
заливаємо затято
душі алкоголем.
Запускаємо ракети,
дрони і салюти,
аж тремтить уся планета
від людської люті.
Заїдаємо пасками,
крашанками тризни.
Господи, а Ти ще з нами
в білосніжних ризах!!!
Милосердно знов прощаєш
і сліпих, і зрячих,
від пекельного одча́ю
у Великдень плачеш,
і не знаєш, як косою
грішний світ скосити,
поки чистою росою
колоситься жито,
сходить сонце над землею
і співає птаха...
З грудочки живого глею
ліпиш сіромаху*.

Сіромаха* — бідна людина

14.04.2026р

О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.

Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Немов болючі і відкриті рани.

Книжки, немов солдати, бережуть
Прийдешній світ і осяйне майбутнє.
Для них відкрита кам'яниста путь,
Полита кров'ю, стала, незабутня.

Книжки, мов старці, нам передають
Одвічну мудрість і слова Кассандри,
Меди тужаві, нескориму суть,
Вогонь любові і далекі мандри.

Оці старі, пожовклі сторінки
Просяклі пристрастю і димом бою.
Минулі у величності віки
Дають наснагу сповнитись собою.

17 жовтня 2025

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Україні.

Ой. широким берегом-осокою
Йшли гривасті коники з водопою.
Бігли біля ставу та й по травичці,
Вітерець заплутався в довгих гривах.

Ой, коники, коники ви вороні,
Розженіть же гривами хмари чорні.
Б"є копитом кінь один. б"є і другий,
Розвій вітре-братику горе й тугу.

Сліз солоних висуши гірку річку
Та заспокой серденько материнське.
Ой. широким берегом-осокою
Мчали коні. мир несли із собою.

2017 р.

Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,

лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
і неприборкане кохання.

Свого життя важкі томи,
де соловейки голосили.
Ще мить, одна трагічна мить —
і я впаду біля могили.

Тримаюся, останню роль
без потрясіння не зіграти.
Жалоби вічної юдоль —
трояндами на пласі страти.

Душа тремтить, як лист сухий
на гілочці живого древа.
Ось, ось зірветься в чорторий
завією пора квітнева.

Біду до серця прикладу,
як відзвучить церковна треба*.
По чорнім гравію піду
за рідною душею в небо.

Треба* — богослужіння

13.04.2026р.

Для кого пишу вірші?
Думками ділюся з ким?
У дурні мене не ший,
Байдужості сірий дим.
Нехай я не поводир,
Та, врешті, до вас слова –
Вичавленим із квартир,
В бажанні знайти дива.
Можливо, підкаже шлях,
Поверне забутий зміст,
Бо іноді слово – цвях,
Чи по́між серцями міст.
Вдивляюсь в обличчя. Хто
Від натовпу днів втікач?
З вагою душевних втом.
Можливо, ти мій читач?
Не вигаданих казок
Жадає душі жага,
Не гасел чиїхсь зразок,
А спільних думок зв'язок.
Хай буде на це снага!

4.04.2026р.

 я не упевнений
 що був хотів
 чогось крутіше
 і мої вірші
 не упевнені
 так само
 ж
 чи у повітрі
 кондиціонованім
 престижно
 чи на семи вітрах
 запізно все
 зарано
 я не хотів
 про себе
 б
 але знаєш
 нема нічого
 і нікого радше
 у цій вітальні
 кухні цій
 в цім чаї
 спливають класики
 і модерністи
 пропливають
 із натяком на спрагу
 і печаль і
 фізіологію
 і сенсів заметіль
 і на фінал
 і на щось понад
 ще фінальніш
 курсорний біль
 авжеж
 не більш аніж
 не більш
 

вчорашні дні у спогадах присіли
вони мені весь час додають сили
весняний світ надіями говорить
весняний квіт це те чим дарить Творець.
12.04.2026р.

Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
І я - кохання вірний витязь.

 когось хвилює власний бог
 комусь реальніш слово пох
 надворі розбишака вітер
 а ми не проти просто так сидіти
 або пройтись учотирьох
 в кого в кишені завалявся гріш
 щоби водночас з’їсти
 із двох боків один хотдог
 іще блюзнірський жарт
 і генде гох невимушений сміх
 і спрайту на тобі до пива влити
 ми танцювали
 rock around the clock
 на вулиці
 і невідомо хто бурчав відбиті
 

Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.

Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.

Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.

Воно простягає свої язики,
В яких заплелися скорботні віки.

І кожна рулада впаде назавжди
У землю столику, як серце біди.

У листі побачимо згаяний час,
Який промовляє нечутно до нас.

У ньому побачимо сотні гризот,
Які просурмить піднебесний фагот.

Останній листок упаде до землі
Листом у безчасся, де ждуть кораблі.

10 жовтня 2025

У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток та й сидить.
Козак йому жаліється: - Як же важко жить!
Ляхи кляті урізають, бач, козацьких прав.
І в реєстр брать не хочуть, і з Січі женуть.
Нема де мені приткнутись, кому послужить!
Метаюся туди-сюди. Добуваю харч.
Добре, шабля є при боці, тож не пропаду!
Може, де війна почнеться, на війну піду.
Вам, селянам набагато легше жити, бач!
- Легше жити? – мужикові аж забило дух, -
Та ти знаєш, як живеться нині у селі?
Пани зе́млі нахапали собі чималі,
А ти волів своїх власних запрягай у плуг,
Чи косу бери у руки, чи іди на тік.
Та три дні на тиждень маєш пану відробить.
А за те, що пан земельку тобі наділи́ть,
На Різдво чи на Великдень маєш кожен рік
Зерном панові віддати, безліч каплунів,
Курей, гусей, качок та ще всякого добра.
Ще й грошима заплатити, як врожай зібрав.
А, крім того десятину віддай з баранів,
З поросят, із меду та ще з того, що в саду
Чи вродило на городі. А, як є воли,
Щотрироки пан віддати третього велить
Із приплоду. Хоч і жалко, а беру, веду.
А дрова возити пану, дороги ладнать,
В пана стільки є роботи – не переробить.
І за то ніхто й копійки не буде платить.
Хоча пан того й не має права вимагать.
А, як що не так, одразу гайдуки біжать,
Спину так розполосують, радий, що живий.
Хоч, порівняно з другими, пан ще й добрий мій.
Другий може і до смерті так замордувать.
Он по панах по сусідніх тільки того й чуть.
Той бажає наречену в першу нічку мать,
Той не хоче православних до церкви пускать.
А у того за непослух смертним боєм б’ють.
У козаки би податись? А куди сім’ю?
Та і бачу, що й в козаках життя вже не те.
Та, гадаю скоро сім’я гніву проросте
І діждуться пани-ляхи на кару свою.

Ця кисла ягідка порічка
Іздалеку красується в саду
Ґанок. Ранок. Гортаю стрічку
Ти з іншою літав у Хургаду

Пʼянка, манила скуштувати
Терпка, хоч стигла - в горлі ком
Жадав коралі позривати,
та в хижих звірів інший корм!

 
Десмонд має тачку їздити на ринок
Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Твоє люблю я личко
Моллі каже: Так
І за руку бере
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
Десмонд їде траліком до ювеліра
Купувати персні золоті
Моллі зачекає його під дверима
А як він вернеться, співа вона тоді
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
За декілька років
Завели собі господу
Купа дітей грає у дворі
У Десмонда і Моллі Джонс
 
Якомога ліпше все на ринкові
Десмонд учить бізнесу дітей
Моллі доглядає за лицем своїм
А ввечері вона співачка в кабаре
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
За декілька років
Завели собі господу
Купа дітей грає у дворі
У Десмонда і Моллі Джонс
 
Якомога ліпше все на ринкові
Моллі учить бізнесу дітей
Десмонд доглядає за лицем своїм
А ввечері вона співачка в кабаре
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
Якщо хотів розваги
Є обладібла-да
 
 
 
 
 
 
 
 

Колишній секретар Центральної Ради Євген Онацький згодом в еміграції випустив серію нарисів про видатних людей «Портрети в профіль» з дуже красномовними назвами.
Так, нарис про Володимира Вінниченка називається «Чесність із собою», про Михайла Грушевського - «Чесність із народом», про Симона Петлюру - «Чесність з ідеєю». А над усіма стоїть Тарас Шевченко - «Чесність з Богом»…

Чесність - надто складна категорія,
кожен її по-своєму бачить:
є чесність радості й чесність горя,
безсонних ночей і пробачень.

І це реальність, а не примара:
чесність кроків - перших й останніх…
Вона є земна, а є й захмарна -
чесність титанів.

Петлюра - це чесність з ідеєю.
Вінниченко - вона із собою.
У Грушевського - з народом іде.
Тарас віддає її Богу.

2026 рік

Прийшли свята вже Великодні,
Що принесли вони сьогодні?
Чи спокій в кожну хату й мир,
А може зовсім навпаки?
Ще десь ракета прилетіла,
Біди та лиха наробила,
Хтось ранений, а хтось загинув,
Хтось втратив донечку чи сина.

Хтось у полоні кілька років,
А рідні втратили вже спокій,
Бо невідомо їм нічого.
Отож ми просимо у Бога
І мирних свят, спокійних буднів
Учора, завтра і сьогодні.

2024 р.

Самотність.
Вона зсередини з'їдає,
так непомітно забирає,
усе.
Втрачають барви почуття.
Ця пустота не має дна.
На відбивну засипле градом.
Готуючи, снодійним ядом
полива.
На порції розріже серце,
коли від болю вже не терпне.
Кладе до рота по кусочку.
Моєю кров'ю по глоточку,
запива.
Самотність.
Не жорстока, а байдужа,
чекає на вечерю, друже,
мене.

 у цьому світі пів прозорім
 чи парадизові земнім
 небесний батьку дрібку солі
 мені спаси і сохрани
 я грішний у своїм позорі
 і я страхаюся пітьми
 але земна ця дрібка солі
 мені потрібна мовби смисл
 і пережити неспроможний
 іще жорсткішої зими
 молюсь усе на дрібку солі
 у сні моєму сні моїм
 

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Яків Бєлінський (1909-1988; народився в Україні)

Тільки дуже вперті соні
сплять уранці зайвий час;
ми встаєм – ледь сонця промінь
залоскоче в ліжку нас!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

На заквітчаній полянці –
блиск ранкової роси;
майорять на ній уранці
наші майки та труси.

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

Любо в озері скупатись
на заруку від застуд,
а потому – дружно взятись
за навчання і за труд!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

(2026)оооооооо

Якщо посміхаються люди,
у відповідь їм посміхнись.
Життя за межами любить
нагадати про себе за мить.
Не тримай у шухляді спонтанність,
і вдячність з долонь відпускай.
Не культивуй бездоганність,
Перлиною щирості сяй.

Десь там, за рогом — велике місто,
трамвай дзеленьком зупинки мітить,
крізь невгамовне щоденне дійство
кочують юрби туди і звідти —
турбот потоки
(десь там, за рогом).

Давно не ходять сюди туристи,
забута мером і автодором.
Тут пан Володя, і пані Христя,
і їхня киця з лінивим зором
спинили роки
(давно не ходять).

Зачарували свій час ті троє,
і що їм наші міські суєти.
Пильнують зелень гори старої,
відбулі дати, колишні мети,
притихлі кроки
(зачарували).

квітень, 2026

Вітаю щиро з книгою новою —
Вона, мов птах, злетіла в височінь.
У кожнім слові — серце із тобою,
У кожному рядку —слів глибочінь.

Нехай її читають і відчують
Те одкровення, що в душі зростив.
Нехай слова торкають і чарують,
Дарують віру, спокій і мотив.

Хай ця дорога — тільки початкова,
І ще не раз народиться рядок.
Нехай живе і квітне рідна мова
У книзі цій і в тисячах думок.

Натхнення, сили, світла і любові,
І вдячних читачів на довгий шлях.
Хай завжди буде істина у слові —
І світло не згасає у рядках.

 цвіте форзиція
 на форзаці квітневому
 дехто байдужий звичайно
 ще дехто у власній
 нейропетлі
 мало що помічає
 хлопчик і дівчинка
 років семи чи восьми
 у чобітках гумових
 мейд ін чайна
 оглядають
 специфічно гірчичного
 кольору квіти не відаючи
 що про це одне одному
 говорити
 цвіте форзиція
 наперекір
 відомому навіть цим дітям
 мабуть одчаю
 і я сам
 не одвертаючись
 їх проминаю так само
 не відаючи
 що оце вам говорити
 і чи насправді це
 має значення
 

Уткнешся в кістляве плече та безслівно
Заснеш і на вигляд здасися святою.
Я знову по тілу відчую тремтіння
Від того, що поруч вляглася зі мною,

Від того, що все поміж нами серйозно,
Неначе невидима ниточка божа,
Що квітами митого вранці волосся
Надихатись досі достатньо не можу.

Згадаю над містом той сонячний серпень,
В якому зустрів сподівання майбутні.
Ти йшла по Одесі самотньо уперше
В звичайній на вигляд шифоновій сукні.

Чомусь випадково до мене всміхнулась,
Забувши невдалі відносини інші.
З тих пір, як минула остання відпустка,
Для тебе складаю усі свої вірші.

Крокую вперед, а час лишнє обірве
І щось подарує приємне. Та згоден:
Життя щоб у тебе було преспокійне,
Своє розхерачить на друзки готовий.