не торкаться долу
сонця не узріть
анічого тільки
біг біг біг
біжім
біжім
 
дім на пагорбі
місяць припочів
ось дерева-тіні
свідчать бриз нетлінний
нумо бейбі геть ізвідси
біжім
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
теплó обійстя на пагорбові
розкіш уся від паркету до стель
плюш черлений і люксус фотелів
як не зайти то і не дізнаєш
 
там президент мертвий у кадилаку
на двигуні смола накипає
ходи зі мною за ріг оцей не дальше
там де схід царя стрічаємо
 
геть ізвідси
геть ізвідси
геть ізвідси
біжім
 
при озері мирні вигнанці жили
міністрова донька кохаюча змій
котрі у криниці окрай дороги
прокинься гов іще крок і вдома
ей нумо!
 
ми узріємо брами до ранку
ввійдемо у них надвечір
сон-це-сонце
о пали все
зійде швидко
місяць місяць місяць
ти моя бо
швидко!
швидко!
швидко!
 
я – король рептилій
усе в моїй силі
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли я повернусь, перший сніг долетить до землі,
А старенький таксист довезе із вокзалу додому.
Я згадаю, як мама казала слова непрості,
Як стрічала мене на порозі в халаті м’якому.

Коли я повернусь, місто буде холодним, чужим.
Наплюю, що ось так приїжджаю самісінько в бурю.
Хто раніше завжди обіймала, спитає: «Куди?
Милий, вибач мене, я вуста вже тобі не цілую».

Коли я повернусь, друзі зникнуть як ясність у сні
І накотить розбитість, неначе похмілля вчорашнє.
Замість того, щоб далі послати проблеми усі,
Просто сяду й завию, як сіра побита собака.

Коли я повернусь, то згадаю про все, що хотів.
Планував, але більше топив всі надії в стакані.
Що ж зробити, ось збій замаячив в останній строфі,
Але пофіг.., цей вірш у житті в мене буде фінальним.

Столітній парк розорений, розбитий,
Осквернений вандалами, стоїть
У сотнях невловимих смолоскипах,
Де гасне час, перемагає мить.

Завзяті лиходії й тимчасовці
Спроможні потолочити красу.
Вони взялися погасити сонце
І сотворить ненависті ясу.

Лише пустир оголений, сталевий
Залишився від них, як долі знак.
Всі спалені і зрубані дерева
Прокляття прокричать, немов Спартак.

1 жовтня 2025

Сергій Островой (1911-2005)

У лісі наодинці
жила Зима в хатинці;
вона солила сніжки,
поклавши їх до діжки;

замети нагортала,
скрадаючи кути,
і крижані кувала
над ріками мости.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій...

Робила справ чимало:
сріблила все кругом,
а місяць накривала
прозорим ковпаком;

голу́била ялинки,
ведмедів-блукачів,
і потім до хатинки
верталась на спочи́в.

    Стіни й дах крижані,
    вкруг – метелиця,
    за дверми в глибині –
    мла кужелиться;

    ступиш крок за поріг –
    всюди іній,
    а під вікнами сніг –
    синій-синій!

(2026)оооооооо

26 лютого 2026 року в Україну повернули тисячу тіл (останків) загиблих захисників…

В безсонячний лютневий день
одна за одною машини:
колона траурна іде —
німі холодні домовини…

Нам повернули лиш тіла,
хоча і це важливо дуже,
та в кожнім з них душа жила…
Тож хто віддасть тепер нам душі?

2026 рік

Весна малює проліски майстерно
У лісах, на клумбах біля дому.
Її художній смак і рішучий прояв —
Усе прикрашати кольором любові.

Мистецтво дивовижних змін триває,
Очей не відвести, така тендітна мить,
Блакитна квітка стільки в собі має
Краси, що серце полонить!

Ці почуття охоплюють зненацька,
Неначе неосяжне синє море.
Від справжніх хвиль вібрує простір.
Блакить квітує глибиною.

Весна заграє радісну симфонію,
Акордами розпустяться бруньки.
Я теж хотів піти до філармонії,
Та в долі закінчилися квитки.

Закрила серце злим чотирикутником
Тверда холодна кам'яна стіна.
Я не завжди був тінню та відлюдником!
В моїм житті колись була Вона.

Не міг я похвалитися ні грантами,
Ні бонусами від свого життя.
Моя любов, обсипана трояндами,
Була, мов пил, набридливе сміття.

Для щирих почуттів могила вирита,
А крик душі - за герметичним склом.
Шлях інший обирав я - просто вірити
І гріти сніг нав'язливим теплом.

Нема над нами більше неба мирного
І молодості пристрасних октав.
Всі залишки тепла свого надмірного
Я в морозильну камеру сховав.

Давно все справжнє треба перекреслити
Цим бутафорським світом опер-буф.

Вона була для мене цілим всесвітом,
А я для неї помилкою був.

Втрачені сенси неможливо відновити.
Можна виростити інші – через ціннісне сито
просіяти коштовне зерня від лушпіння та інших видів сміття –
перетворивши втрату на зачин для нового життя.

Сенси, які загинули, мали базові вади:
приховані, замасковані, невиявлені відразу.
Згодом вони проявляються, і за цим викриттям
або життя їх знищує, або вони нищать життя.

Як плевели засмічують грунти,
так бур’янові сенси не рятують від самоти,
від сумнівів та непевностей, зажури і сум’яття.
Вони створюють ілюзію наповненого життя.

Розвіяні ілюзії відкривають безмежний простір пустоти.
В ньому можна посадити квіти, збудувати фортецю, прокласти мости.
Коли неживі сенси втрачено і не хочеться їх вороття,
з’являється шанс полюбити життя.

Березень 26

У квітневім дивограї
Та барвистому вінку
Красна-веснонька співає
Пісеньку таку дзвінку.
Їй граки допомагають,
Вторять в унісон шпаки.
Незабаром з солов"ями
Тьохкатиме залюбки.

Й джерело виводить соло,
Під вербою струменить,
Срібло розсипа навколо
З крапель чистих і смачних.
Виграє музика-вітер
На сопілці з бузини.
Кращого нема на світі,
Як мелодія весни.

2020 р.

Коли поволі повзаю
Угору чи униз, -
Ловлю себе на роздумі
Про неймовірну слизь
Отам, де є залишені
Колінами сліди, -
Де мрії глумом знищені
Мені болять завжди.
06.04.26

Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не чувана річ)
Чюрльоніс через городи прямує навстріч.
Доносять сусіди, що з Канева йдуть
Шуберт і Малер, про музику тиху розмову ведуть.
Посвятовська і Герберт переказують з Польщі,
Прибуть неодмінно мають у гості.
Через два океани в однім суголоссі
"Щедриком"Леонтович, піснею Цісик тугу доносять.
Івритом з Єрусалиму, нелегко мною добутим,
Рахель і Грінберг телефонують: неодмінно будуть...
...Чимало гостей, та згадалися, звісно, не всі.
Завдячую і тим, хто завітать не спромігсь,
Для них і для себе співать пориваюсь,
Бо в злагоді з радістю серце моє оживає:
«Зеленеє жито при межі –
Хорошії гості до душі».

Мовчазна жура у домі
позбирала ртуть.
Бідолашний, ще не в комі,
я, ще поряд, тут.

Не знаходжу собі місця
для негожих рук.
Це за буревійним містом
благодать навкруг.

Пробиваються тюльпани
крізь ґрунтовий пласт,
викладає з порцеляни
ніч іконостас.

Місяць на шляху чумацькім
розсипає сіль,
і важкі думки бідацькі
гонить звідусіль.

Павуки сплітають сіті
для душі. Ось бач,
садить на погості квіти
мій гробокопач.

Поки смерть не сіла квола,
п'яна за кермо,
все по долі, Божій волі,
далі живемо́...

Кожен день, немов останній
подих на землі.
Сій поезію, коханий,
щоб світ не змалів.

05.04.2026р

Шановні друзі - однодумці! Вибачайте, це мій останій допис в Поетичні Майстерні. Маю вам зізнатись, що був інколи нестримний до ваших зауважень щодо моєї писанини… Огризався на гризотню де-яких… Але я горжусь тим, що прожив свій час, Богом даним, у пошуках свого «Я» достойно. Нікого ніколи не зраджував, допомагав чим міг. І на видавництво книг, на пам’ятник, на підтримку сайта, на церкву… комусь пересилав кошти, щоб дібратись додому ( когось були обікрали )… А перевидаши своїх три збірки, плюс добавлених сотні книг знайомих, на одному із заходів волонтерства, зібравши чималеньку суму, віддав на підтримку нашим Збройним Силам…
Про що я тут… Почуваюсь не дуже… Сьогодні переслав своєму редактору — більш 300 віршів на щосту збірку. Людина знана, авторитетна.

Мрію видати щосту збірку, мрію перевидати свої книги по 20 примірників, мрію стати на ноги і переслати все це у своє село Хролін Шепетівського р-н для школи. 9 травня буде 76. Я своє до-жи-ваю… Допоможіть. Хто як може…
ПРИВАТ: 5168 7456 1062 7702 - Дудар М.М.

 ніч постає
 безрадно
 непідзвітно
 мов зáмок чи замóк
 ненависть продається
 що ходовий артикул
 будь спок будь спок
 жеровисько як є
 і кіна всі дурацькі
 усе ані про шо
 неявно осягни
 зірви наявні маски
 засунь у порошок
 а хочеш у тік-ток
 оскільки й позаяк
 наступний день
 привітний
 ніяк
 не розповився
 покреслений рядок
 а той бузок
 що попід хатою
 садили діти
 засох
 

Шум вітрів долинає з вікна
В заметілі епох і формацій.
Прозвучить незглибима вина,
Над якою не владний Горацій.

Шум часів у шаленості снів,
В какофонії дикій, нестерпній,
В мерехтінні безжалісних днів,
У думках невмолимо затерплих.

Шум віків у гармонії сфер,
У співзвучності тіла і духу,
Де промовить крізь час Демосфен,
У нестримній могутності руху.

Шум ідей пробиватиме лід
І всілякі жорстокі заслони.
Мов баский нескоримий болід,
Він здолає рови й заборони.

І ніщо вже не спинить цей шум.
Він одвічний великий повстанець.
В тихоплинності штампів і дум
Перестрибне багаття поганець.

30 вересня 2025

Часи лихі і непевні для краю настали,
Коли ляхи погромили козаків повсталих.
Павлюка і Остряниці полки подолали.
«Золоте десятиліття» для ляхів настало.
Навіть, Січ козацьку ляська залога зайняла,
Козаків по всіх усюдах звідти розігнала.
Хто у плавнях шукав прихист, в островах ховався.
А хто плюнув на все теє та й на Дон подався.
Там зібралося багато «черкаського» люду,
Що ходили у походи із донцями всюди.
Чи так було, чи здається та, як запорожці
Між дончаків поселились, то у тому ж році
Підбурили донських хлопців на Азов сходити
Та в турецької залоги фортецю відбити.
І пішли, і захопили. Три роки тримали.
Турки клопоту від того чималенько мали.
Бо, хоч скільки вони військо слали до Азову
Та мусили відступатись від стін знову й знову.
А козаки за мурами надійно засіли.
Та ще й з-під того Азову у море ходили.
Саме тоді і трапилась ця лиха пригода,
Про яку я розказати хочу вам сьогодні.
Поки зима та морози, турки відступили
І до весни у спокої Азов залишили.
А, що далі робитимуть, козаки не знали.
Чи знову за морем турки військо лаштували?
Чи залишили в спокої? Та ж то треба знати.
Тож надумались податись «язиків» шукати.
За два тижні перед Паску струги зготували.
Шістсот козаків у море відправитись мали.
Триста донців та і стільки ж запорожців було.
На дванадцяти всі стругах вітрила напнули.
Та і в море подалися. Погода хороша.
Керував отим походом Яковлєв Тимоша.
Пройшли вони за протоку, під Кримом пройшлися.
Наловили татар собі, які лиш знайшлися.
Ті татари мало знали. Та й звідки їм знати,
Що там турки у Стамбулі можуть планувати?
Та отаману донському чомусь так здалося,
Що тих «язиків» для діла уже буде досить.
Але хлопцям-запорожцям то здалося мало,
Під Туреччину сходити запропонували.
Там-то краще мають знати. Отаман уперся:
- І чого б то я у далеч невідому перся?!
А, як турки перекриють нам шлях до Азову?
Та, коли уже так дуже вам кортить?! Чудово!
Пливіть собі в Туреччину «язиків» шукати,
А я назад зі своїми буду повертати!
Тож донці і розвернулись, у Азов подались,
А гарячі запорожці у морі зостались.
Зійшлись струги, щоб обрати собі отамана
Та й обрали в один голос ним Миська Тарана.
Розвернулись та й на південь за море поплили.
Там біля містечка Різе турок наловили.
Не простих, а тих, що, звісно, дещо могли знати.
Та й взялися до Азову назад повертати.
Дійшли уже до протоки, що моря єднає.
А тут уже флот турецький на них і чигає.
Перекрили всю протоку, що не прошмигнути.
Тож на захід козаченькам прийшлось повернути.
Раз їх турки у Азовське море не пускають,
То вони ще шлях навколо, через Дніпро знають.
Обійшли навколо Криму, до Дніпра помчали,
Та там уже під Очаків їх турки чекали.
Також шлях загородили, аби не пустити.
Що козакам серед моря сердешним робити?
То козаків не бентежить, не первина, звісно.
Поплавали перед турком по морю навмисне.
Вночі берега пристали, щоб турку не знати,
Та й взялися до лиману струги ті тягати.
Турки з моря виглядають струги ті козачі,
Щоби усі потопити у морі, не бачать,
Що козаки вже з лиману в Дніпро піднялися
Та й до Лугу Великого скоріш подалися.
Знаючи про ту залогу, що в Січі сиділа,
Подарунки полковнику вперед спорядили.
Та просили, щоб дозволив в плавнях заховатись,
Коли турки вслід за ними надумають гнатись.
Душинський прийняв дарунки, ласо роздивився,
Але й струги вимагати у них заходився.
Козаки ж на те не згодні. Самим ще згодяться,
Коли здумають до Дону знову добираться.
А Душинський розізлився на оту відмову
Та козакам за відмову дав помститись слово.
Посланця послав негайно до турка в Очаків
Та розказав, де від турків сховались козаки.
Пообіцяв, що закриє далі їм дорогу,
Аби турки розправитись з ними мали змогу.
Турки були здивовані, бо ж не уявляли,
Щоб свої своїх у руки ворогу здавали.
Вирішили, що то пастка. Так і відказали.
Тоді ляхи заручників в Очаків прислали.
Як же тут не довіряти? Тож сили зібрали
І на козаків у сховку над Дніпром напали.
Бились з турком козаченьки із ранку до ночі.
Бачать, що вже смерть усім їм зазирає в очі,
Бо ж тих турок значно більше. Стали відступати.
А ляхи за ними стали, аби не пускати.
Між двох вогнів опинились. Отож шаблі взяли,
Розвернулись і на турка всі разом напали.
Бились, поки і останні в тім бою не впали.
Та з собою воріженьків чимало забрали.
Злі були від того турки. Такі злі зробились,
Що одразу і на ляхів потім напосілись.
Налягли з усії сили, так нагнали страху,
Що втікали без оглядки з того поля ляхи.
Вже надвечір стало тихо. Турки відступили,
Все, що цінного спіткали, собі прихопили.
Залишились лиш козаки на полі лежати,
Наостанок пригортала рідна земля –мати.

Знову заплачуть верби,
Тужних пісень еліта.
І розпочнеться дербі
Явищ погодних і літа.

Квестія життєдайна -
Хто добіжить останнім.
Інфа - це вже не тайна,
Зможемо взнати - взнаєм.

Переживемо квітень,
Буде ще час говіти -
В колі мирських просвітлень.
Далі - наступні гіти.

Ще сплять ліси в туманному серпанку,
Та вільха вже вільніша без снігів.
Сьогодні сонце випило до ранку
Холодну синь заснулих берегів.

"Не я б’ю — ве́рба б’є!" — лунає нині,
Від хати і до хати летить спів.
Пухнасті котики в дитячій жмені —
То знак весни, що Бог благословив.

Сріблясті гілочки, мов свідки дива,
Несемо ми до храму на зорі.
І віриться: душа стає щаслива,
Коли святяться верби у дворі.

Минає біль, лишається надія,
Змиває дощ тривоги і жалі.
Великдень скоро! Серце пломеніє,
І мир прийде по змученій землі.

Ледь чутно відкрився кімнатний хідник. Одинадцята тридцять.
«Не можу влягтися. Посидимо біля віконця удвох?
Бо хо́джу собі по квартирі нервово та зовсім не спиться,
Збираю світила, що падають з неба, складаю в куток.

Вони несподівано різні: спочатку цікаво-строкаті,
А потім згасають невпинно, та щойно до мене дійшло.
Ось знаєш, що, тато, так хочу на вушко тихенько сказати,
Я схоже кімнату назву кладовищем згорілих зірок.

Тепер ─ це холодне каміння, якщо вже сприймати банально.
Багато людей сподівалось на силу таємних думок.
А знаєш, що в кожній зірниці загадані купи бажання,
Ти впевнений й досі, у світі одне надзвичайне збулось»?

Дивлюся крізь темінь на сонне обличчя, незримо сміюся.
Важливе питання у доньки, тому іще досі не спить.
Сідаю поближче, і дійсно ─ тривога вирує відчутна.
Надійно стискаю за плечі, кажу: «Так, збулося, це ти».

І знову квітень... Зеленіє,
Теплу радіючи, трава, -
Від сну звільнилася замрія
І щастя звабно виграва.
Його будь-де щоденно ловить
Мій зір з появою весни
І водить радісно розмови
З ним про закінчення війни.
Про жаль великий донезмоги
І стан тривоги в темній млі, -
Про час важкої перемоги
І близькість миру на землі...
05.04.26

Ця ніч не зоряна, не ясна.
Відлуння грому. Небо злиться,
як Батько за непослух часто.
Цілиться у мене блискавиця.

Мені не страх дав імпульс в ноги.
Біль спогадів, нестерпна доза.
Втікаючи, замислююсь від кого?
Чи має сенс ховати сльози?

Біжу, без віддиху, щосили, вміло.
Несе мене у простір, невагому,
бо там, під зливою, осталось тіло.
Душа ж, спішить кудись, додому.

Було б до мене небо терпеливо,
за руку сон повів цією ніччю.
Так страшно обернутись, а важливо.
Ще раз побачити своє обличчя.

Історією стали хуртовини,
Виставу грає березень-актор.
Згадай, моє стареньке піаніно,
Адажіо дитинства ля мінор!

У нотній збірці, після сонатини,
Для мене одного співає хор
Ту давню пісню, наче лебедину...
Вбиває та рятує цей повтор.

Тепер - інакше. Посмішки брехливі,
Суспільство - те, що тоне в примітиві -
Все не вартує навіть мідяка!

На згарищі довічної скорботи
Я серцем чую незамінні ноти
І лагідні, мов мамина рука...