Ніч колишеться над левадою —
Полино́м.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.

Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
За селом.

До кори прихилюся давньої,
До тепла.
Розкажу про надії марнії —
Тінь стебла́.

Він послухає, зашумить крилом
Угорі.
Розпливуться тумани джерельно
До зорі.

Знов ударить гроза стокована —
Загримить.
Буде сповідь моя захована
У цю ми́ть.

Спалахне грозове розп'яттячко —
І мине́.
Лишить небо на згадку латочку —
Не сумне́.

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.

Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
Я один у натовпі фантомів.

Кожний день прожитий - каяття,
Біль бездонний вечора сумного.
Я Тобі присвячую життя,
Все, що залишилося від нього.

Уві сні нещаднім потону -
Це єдиний шанс Тебе зустріти!
Я Тобі присвячую весну
І беру собі скорботне літо.

Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.

Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно простій,
Ми домовимось так, що сільрада розпише.

Я твій погляд ловлю, і теплішає він.
Закохалася ти, бо я легінь примітний.
Зацарюємо в парі, а як – розповім,
Ну а ти обдаруєш любов'ю і дітьми.

Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26

Над яблунькою хмара,

а під яблунькою — яблучко.

І навіть зірочка

від Неба не падає далеко.

Якщо мудрість відпочити схоче
і увійде в не свою кімнату
чужа правда говорити схоче
про неправду яка ввійшла в хату

якщо з ранку в тебе сплячі очі
і добридень не сказав ти брату
ти не в силі брехні перемочи
вона в тебе поставить палату

так прошу вас сестро брате друже
нам сьогодні не годиться спати
кожний хто батьківщині служить
винен її весь час захищати
не входити в брехливі калюжі
В яких тоне притоптана святість.
09.06.2026р.

Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.

Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у бузку квітучих злив.

Щебетали у блакиті
голосисті солов'ї,
королівські оксамити
вкрили трави польові.

Прихилив голівку вечір
до розкішної верби́.
Зігрівало щастя плечі
божевільної пори.

Зріли яблука черлені
у тремких гіллях либонь.
Коники, скрипки натхненні,
наладнали на любов.

Розчинились чуйні звуки
у сльоті моїй, на жаль.
Від нестерпної розлуки
до побачення — печаль.

11.06.2026р

 сьогодні графоманія
 а завтра може й пафос
 у цім сезоні навмання
 не визначити якось
 вже почитав усе в усіх
 занотував моменти
 в бежовенький блокнотик
 свій
 є навіть сентименти
 не пережовувать
 збагнуть
 купляти чи куплятись
 у чому неповторна суть
 у чім реально якість
 можливо
 церемоніальний дим
 дідиме не чіпляйся
 дбай про своє
 господь із тим
 талан потрібен також
 писати віршем бозна-що
 між цих проспектів і хрущоб
 до чого тренди і флеш-моб
 пиши
 тобі не важко ж
 

Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)

Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.

    Нам пісня в праці й житті помагає,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

У нас є вміння сміятись як діти
й тоді, як вперто б’ємося за щось,
бо ми такими з’явились на світі,
що ми ніколи та ніде не здаємось!

    В житті та праці нам пісня сприяє,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

(2026)

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.

У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене йде Одеса,
Вряди-годи сумна, а інколи – як друг.

У світлі денному чи світлі маяка,
Чому мені ти будь-яка манкА?..

– Обидві мореманки ми, допоки
Цілують хвилі нашій долі кроки.

12.06.2о26

Колись у нашому селі,корів гонили на толоку,
Худоба в кожному дворі,по-дві,по-три собі нівроку,
Сметана,сир і молоко,а ше і масло,-все ми мали,
Купляв лиш в крамі керосін,а так усе своє тримали.

Були і гуси,і качки,-крутилась праця без упину,
А за стодолов,-там сади,плекали кожну деревину,
І вечір теплий як прийшов, а череда ішла додому,
Там над потоком впав туман,накривши всю буденну втому.

Затихло все!-лиш цвіркуни вели свою вечірню мову,
І десь далеко за селом,Степан гукав свою корову.
Запахло м'ятов і окріпцьом,парним і свіжим молоком,
І вечір обнімав хатини своїм спокоєм і теплом.

Здається вчора!!...босоногим ганяв по-стерні хлопчаком,
На Поліні хрущів гонили,-дітей там був =аеродром=,
Так роки швидко пролетіли,-як свіжі коні табуном,
Час невблаганний,невмолимий усе накрив своїм крилом.

Тепер в селі лиш тишина,корів давно уже нема,
Лиш де-не-де когут запіє,на то він майстер,то він вміє,
І бузьки там де завше були,про батьківщину не забули,
Вертають знов на рідну стріху,старим і дітям на потіху.

Блистить на скронях сивина, тай зморщок на лиці без ліку,
Старіє тіло,-не душа, хоч і прожив вже трохи віку,
І пам'ять тягне до села,і не дає мені спокою,
І спогади того тепла, назавжди лишаться зі мною!!!!

09.06.2026. s.v.r.

Летить душа
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Моя душа,
як на хресті, —
на самоті…
Не залишай!


Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!


Кричить душа
від тих заграв —
червоних справ…
Ні, не прощай!


Летить душа,
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

2026 рік

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Всевишнього професором дядько Олекса
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.

Фруктовий садок є у нас молоденький:
І яблуні в ньому, груші та сливи.
Разом із батьками його посадили,
Вже тягнуться вгору деревця маленькі.

-Підростатиме з вами разом оцей сад, -
Це вчуваються тата і мами слова, -
А яким буде він - то від вас вже залежить,
Доглядати його повсякденно належить.

Кожен кущик та деревце прагне уваги,
Як про вас ми піклуємось, дітоньки змалку,
Так про сад ви подбайте то й виросте згодом
Та віддячить вам цвітом чудовим і плодом.

2016 р.

В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.

Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Хто з себе зніме і віддасть сорочку
Тому, що потерпає від біди.

Споруджуєш мости і зводиш вежі,
І дух твій залишається святим, -
Твоїй привітності нема обмежень,
Хоч кожен крок буває непростим.

Ти голову не втягуєш у плечі,
Бо гідності дотримуєшся меж
І вічно робиш тільки добрі речі,
І вдячності за послуги не ждеш.

Спасибі, друже, за твої хотіння
Робити гарні справи для людей, -
За те, що не забруднюєш сумління
Негідними учинками ніде.

За всю оцю твою любов безкраю
До повного на радощі життя, -
Тобі, мій друже, щиро я бажаю
Опіку Божу й многії літа.
12.06.26

Від хитрих трав та до небес
стирчав грибний post-ялинкóвий ліс,—
натура для картин пастельних.
Тим лісом відьмочка літала,
на листі палому лежала,
та юним тілом
дідька балувала.

Ніщо не вічне.
Непомітно
минуло декілька століть.
Зовсíм постáріла Яга.
Лежить, кістлява та строга.
Її хатинка, вщент трухлява,
гнилицей
тліє на узліссі.
День промайнув уже давно,
а ніччю душно і темно…

І раптом ліс був осяя́ний
тоскно-тонки́м сріблястим світлом:
сором'язливо скинув хмари-мари,
відверто місяць оголився.
Але самотня відьмина сльоза
колючим інеєм лягла
у злам крутий
холодних простирадл…

Вона вже й навіть не чекала,
коли коханий Сатана
крізь іній сліз за нею вийшов,—
як принц, що закохався в Попелюшку,
і юну відьмочку відвів
в свої таЄмничі палаци.
І провели їх
боги лісові.
Їм вслід співали
мавки-недоторки.

2025

 
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
 
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Мою книгу й де бувала між тим
 
Вона гляне, а я собі пишу при тім
Усміхнеться, промовляючи щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У думках, поки я граю про це
 
 
 
 
 
 
 
 

В позачассі згадаєш, як тиша вагітніла звуком,
як у смерку порожньому дзенькала перша зоря,
як люнарного сяйва стежина - мов сріблена смуга -
між огнями лилась - ти стезі тій пливкій довіряв.

Довіряв більше їй, ніж матерії взятій у руку,
ніж землі під ногами, чи долі, що збурила кнут.
Довіряв одинокості - мудро знакованій круком -
більш ніж людям, узятим у бран тимчасового сну.

В позачассі згадаєш, як вигасли в небі світила,
як ти падав і падав у рідну свою глибину.
Десь, під серцем, мінорила пісня відрадно -красива,
мов акорд завершальний, що звуком прожите замкнув.

Спогадаєш налиту свідомість у суть ліхтареву,
що проносив крізь хащі, крізь душі, ладнаючи світ.
Де і нині думками розвіюєш вигусле мрево,
вигортаючи з темряви смисли життя горові.

Минуле ходить по-пя'тах,
І пам'ять не дає спокою,
Все шо прожито у літах,
Як легка тінь біжить за мною.

В житті по-різному бувало...,
І сонце було, і гроза,
То щастя душу зігрівало,
А потім набіжить сльоза.

У кожну зморшку,в кожен шрам,
Вплету подяку за уроки,
То все прожив,пройшов то сам,
Невпевнені роблячи кроки.

Хоч сивина торкнулась скронь,
Та в серці оселився спокій,
Життя не випустив з долонь,
Смиренно йдучи в світ широкий!!

- Як чубляться князі поміж собою,
Бо кожен прагне в Києві сидіть,
Тоді якогось супостата ждіть,
Що візьме Київ з боєм чи без бою.
Орда монгольська Київ облягла,
Хоча і хочу дуже помилитись,
Не думаю, що вдасться нам відбитись…
Година крайня Києва прийшла.
А все князі… Не чубились вони,
А разом проти супостата стали,
Ми б ворога під стінами не мали.
Отож, лише із їхньої вини
Ослабла Русь. Не здатна відсіч дати.
А предки наші ж славнії були,
Царград тримати у страху могли.
А ми не здатні цю орду здолати.-
Вже сивий дід у гридниці сидів
І воям, що від бою спочивали,
Казав повчально, щоби пам‘ятали,
Яких потомки видатних батьків. –
Воно завжди, повірте, так бувало,
Як тільки розбрат між князів іде,
Обов’язково супостат прийде
І візьме те, що в ноги йому впало.
Я пам‘ятаю, дід розповідав,
Як щось подібне у нас уже було,
Відтоді з сотню років проминуло,
Як в Києві усівся Ізяслав.
Прогнав він Довгорукого. Між тим,
Недовго порадіти довелося,
Бо смерті одурити не вдалося
І мрії всі розтанули, мов дим.
А для Русі настав тривожний час,
Бо ж знову свара між князів почнеться,
Страждати бідним людям доведеться.
Адже отак бувало кожен раз.
Всяк прагне сісти на великий стіл.
Чи є у нього тяма, чи немає
Та він, бач, бути над всіма бажає
І прагне того столу з усіх сил.
Помер князь. Його дядько Вячеслав
Старий вже був, недовго йому жити
І тим столом великим володіти.
Його племінник рідний Ростислав
Сидів в Смоленську. А в Переяславі
Сидів Мстислав – син рідний Ізяслава,
А на Волині менший Ярослав.
В Заліссі Довгорукий зачаївсь,
Чекав моменту, щоби знов припхати
З ордою і великим князем стати.
А поки лише здалека дививсь.
В Чернігові сидів теж Ізяслав
Давидович та заздрісно дивився,
Як би він гарно на той стіл усівся,
Хоча на те ніяких прав не мав.
Ще Ольговичі в Сіверській землі
На Київ також ласо поглядали.
Про Гліба ще би ми не забували,
Який свою теж павутину плів.
Той Гліб був Довгорукого синок
Від половчанки. Отож був онуком
Аєпі-хану. Йому й карти в руки.
Задав бо йому батечко урок
Орду зібрати у степу у поміч.
Тож той якраз в степу і промишляв,
Вже скоро чималу орду найняв,
Бо ж ім‘я діда було в поміч йому.
Найпершим заходився Ізяслав,
Гадав, що, якщо першим Київ візьме,
То стане князем київським залізно.
Тож з військом він до Києва попхав.
Та Вячеслав теж, видно не дрімав,
До Ростислава помогти звернувся.
Почув то Ізяслав та і вернувся.
Спинятись Вячеслав на тім не став
Та Святослава на свій бік зманив
Зі Сновська. Адже він йому між ділом,
І Пінськ, і Туров виділив уділом.
Тепер він був готовий до війни.
Як тільки в Київ Ростислав прибув,
Його він соправителем призначив.
Хай молодий вирішує задачі,
А він аби великим князем був.
Чернігівський і сіверський князі,
Коли про таке рішення узнали,
Гінців до Долгорукого послали,
На Вячеслава були дуже злі.
А той рішив, що час його настав,
Є привід, щоби Києвом зайнятись.
Велів полкам в новий похід збиратись.
Коли про те дізнався Ростислав,
Рішив того походу не чекати
Та об’єднатись ворогам не дати,
Полки збирати на Чернігів став.
Але події розвивались так –
Князі за ними просто не встигали.
На Переяслав половці напали,
Що Гліб привів. Той Гліб хотів отак
Плацдарм для батька наступу створити
На Київ. Коли б місто запопав,
Загрожувати Києву би став.
Отож, аби того не допустити,
Щоби орда та місто зайняла,
То Ростислав відправив до Мстислава
У поміч свого сина Святослава.
Тож спільно рать відбитися змогла.
Гліб мусив відступити за Сулу
І розвитку подій в степу чекати.
А Ростислав гаряче став кувати.
Щоб першими удар завдати злу,
Знов на Чернігів вирішив іти,
Щоб Ізяслава змусити нагально
Від Києва відмовитись негайно.
Удар щоби зненацька нанести.
Разом із ним відправились в похід
Переяславці зі своїм Мстиславом
І Святослав, що в Пінську тепер правив.
Й клобуки чорні рушили услід.
А Вячеслав у Києві зостався.
Куди старому пхатися у похід,
Коли йому пора вже на той світ?
Князь за Дніпро вже з раттю перебрався,
Як вістка наздогнала: князь старий
Відправився в «похід» останній свій.
Тож Ростислав сам на столі зостався.
Він мусив військо спішно залишить,
Вертатись, Вячеслава поховати
І княжий стіл у Києві прийняти
Та вирішити – далі що робить.
Смерть Вячеслава принесла розкол
В ряди його прихильників. Кияни
Уже не так підтримували р‘яно.
Адже, як розібратись отак о,
То Юрій Довгорукий більше прав
Мав на той стіл і мав би князем стати.
А Ростислав зробився узурпатор,
Бо ж незаконно княжий стіл займав.
Так воєводи київські йому
На раді прямо в очі і сказали.
Хоча князі на його бік пристали,
Підтримали у намірах, тому
Рать знову на Чернігів подалась.
А Ізяслав від того налякався,
На Юрія ж не скоро сподівався.
Та й Святослав би скоро не примчавсь.
Тож він до Гліба посланців послав,
Адже у того тільки була сила,
Яка би його ворога зломила.
А Гліб на те прохання вмить пристав.
Бо ж міг би Київ батькові здобуть:
Чернігівці каленими мечами
І шаблями своїми половчани.
Підняв орду та і подався в путь.
Рать княжа під Черніговом стояла,
Як взнав про похід Гліба Ростислав.
Тож з Ізяславом домовлятись став,
Поки про те в Чернігові не взнали.
Дарма надіявсь, Ізяслав вже знав
Та відповів – миритися не буде,
А їхній спір один лиш Бог розсудить.
Часу чекати Ростислав не мав,
Бо ж Гліб вже близько. Тож підняв полки
Й назустріч рушив. Вороги зустрілись
При Білій Весі, що ріки тулилась.
Став Ростислав на березі ріки,
Що кригою товстою уже вкрилась.
А на тім боці половці крутились.
До бою не доходило поки.
Так, лучники стріляли раз по раз
Та намагались ворога дістати,
Але від того невеликі втрати.
Але, коли орду побачив князь,
Що, наче хмара берегом кружляла,
Злякався, мабуть. Вирішив тому,
Що Київ не потрібен вже йому,
Бо ж тут питання про життя стояло.
Щоб Юрія у Київ не пустить,
Рішив свій стіл віддати Ізяславу.
Хай далі той вирішує всі справи.
А, щоби справу зовсім закріпить,
Й Переяслав йому пообіцяв.
Відомо стало про таке Мстиславу,
Який законно в тім князівстві правив.
До Ростислава у ту ж мить примчав
І заявив: «Якщо так підло вчиниш,
Переяслав мій спробуєш віддать,
Тоді і тобі Києва не знать!»
Союзний стан з дружиною покинув.
У ступорі від того Ростислав
Не знав, що далі має він робити.
А Гліб атаку повелів трубити.
Орду спочатку по слідах послав
Мстиславових. Та військо наздогнала,
Розсіяла його у одну мить.
Бо що загін з ордою міг зробить?
Тоді орда на княжий стан напала.
Смоленці і кияни аж два дні
Той половецький натиск відбивали.
То хмарами їх стріли поливали,
То половці, заковані в броні,
Неслись на табір. Ростислав поник,
Уже не знав, як військом керувати.
А воїни несли великі втрати
Та замерзали на снігу. А крик
І стогін від поранених додав
Сум‘яття війську. Війська вже не було.
Команди воєвод уже не чули.
Спочатку поодинці хто втікав.
Коли князі втікати почали,
То вже і всі втікати подалися
Та добивати половці взялися
Тих, що у стані досі ще були.
У паніці подався й Ростислав
Втікати та під ним коня убили.
Були б, мабуть ординці й полонили.
Та син йому коня свого віддав.
Лиш Святослав – князь туровський і пінський
Ще відбивався від орди, як міг.
Але втекти від половців не встиг,
В полон потрапив з залишками війська.
А Ростислав до Любеча діставсь,
А потім у Смоленську заховався.
Мстислав до Переяслава дістався,
Узяв сім’ю та чимскоріш подавсь
До Луцька. Усе військо полягло,
В полон попало чи порозбігалось.
Кому орду спинити не зосталось.
Отож до Ізяслава прибуло
Із Києва посольство, щоб просить
Скоріше стіл у Києві зайняти,
Щоб половцям не дати сплюндрувати.
А той на це погодився умить.
На радощах, щоб Гліба в друзях мать,
Рішив йому віддати Переяслав.
Але радів не довго тому щастю,
Бо йшла на Київ Юрієва рать.
Із ним тягатись князь не захотів,
Тож в свій Чернігів чимскоріш подався.
Без бою Київ Юрію дістався.
Отак воно буває у житті.
Поки князі до згоди не дійдуть
І чубитися будуть між собою,
Прийде хтось і візьме усе без бою…
Чи з боєм стіни київські впадуть.

***
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.

***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
на те, напевне, і facebook,
щоб їхні фейси показати.

***
Там, де істина – фейкова правда,
то це явно лице еФеСБе,
що курує очільника зради
і, зазвичай, велике цабе.

***
Які царі, такі й закони,
один – судимий на мільйон...
вже стоїмо на рубіконі,
та не явився Вашингтон.

***
І лиходіїв є чимало,
і людоїдів, як на зло,
та найстрашніші канібали –
вожді, яких купив пуйло.

***
Українці іноді, як турки,
бо інакше не любили б ви
полу*ида коміка-при*урка –
ставленика хижої москви.

Епілог
Усіх, кого не має бути,
здається, більше, аніж є
у засекречених досьє:
то зеленіючі манкурти,
то одіозні шалапути,
то ветерани шансоньє.

06/26

Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.

Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Що відлунює в нашій епосі.

На майдані ялинки стоять,
Мов на кастингу карнавалу.
Крізь темниці одвічних заклять
Я відчую енергій навалу.

Як палкі наречені в снігу,
Зашарілись ялинки в тривозі.
Я спиваю красу на бігу
В нескінченній далекій дорозі.

22 грудня 2025

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
Зникаємо усі по черзі
в небесній благодаті.
Нащадки в Ноєвім ковчезі
знайшли залізні лати.
Ридає безпритульна вічність
на грудях поторочі.
Господь збирає душі грішні,
а сатана регоче.

10.06.2026р

Лисуватий, крутолобий,
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
А в тих вільхах і осиках
Завелися хижаки
Одномасті, гостропикі
Та чіпкі, немов п'явки.
Нещодавно звіри з'їли
Невеличке козеня,
Бо пастух був неумілий
І прогавив серед дня
Напад зграї на отару
Невелику гарних кіз, -
Ось тому на лузі зараз
Він буває вже, як гість.
Не бояться довіряти
Випасати лиш йому,
Бо пильнує без утрати
І в тумані, і в диму.
Як, було, зайнявся випас,
Він зо страху не тікав
І у бік тварин не глипав,
Прикусивши язика.
І тепер, коли побачив
Біля вільх густих ягня,
То до них не йде, а скаче
Навіть швидше за коня.
Тож всі знаючі старого,
Довіряють діду пост,
Бо надійніше за нього
Не знайти ніде когось.
11.06.26

Мій Боже, я не вірю,—
це занадто… страшно…
Десь у глибокій Клейновій бляшанці
вузлом зав'язані
мій простір та душа,
що колись вільною була.
І десь блукають протилежним
мої думки, колись безмежні.
Малою мишей
шарудить весь час...
мій бідний час.

Там всі мої дороги
само -
- пересічені...
Там всі мої тривоги
пораховані.
Є безперервні, та кінцеві
мої дні.
Блукаючи поміж підвалами та дахом,
Ці дні не йдуть Чумацьким Шляхом.
Немає місця — стати,
не можна впасти,
але й нікуди — іти…

2023

Нумо в коло йдіть до нас,
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…

Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
запальний Аркан примусить.

Гоп, танок наш так і так,
це наш шлях, це наш Гопак!
Цей танок і для забави,
і для бойової справи…

Наша вдача от така,
юнь танцює Гопака –
одночасно ліві й праві
спритно рухаються в лаві…

Або той же Козачок –
залицяння перший крок:
почуття, дівочі очі,
хто, скажіть, цього не хоче?

* найстаріші танці виконувалися, як засвідчують старинні літописи, в супроводі співу й музики та плескання в
долоні. Це:
Гопак, що його танцюють колом, лавами, гусаком.
Цей танець виконують пари поруч у колі з степовим розмахом і оборотами (важкий крок).
Чоловічі кроки: підскок угору, перескок, присіди, плавунець та човганець;

Козачок, танець залицяння: дівчина тікає, хлопець наздоганяє.
Кроки: зальотна хода, колисання, мережка, доріжка, спершу повільний, а далі щораз швидший;

Коломийка — танець у замкненому колі з довільним числом пар;

Запорожець — танець героїчного характеру, в якому беруть участь тільки чоловіки що в танці змагаються шаблями;

Катерина — її танцюють парами в колі.
Кроки — хода складна й акцентована колисання, угинання, ліса (заплітання рук біля шиї);

Чумак та Запорізький герць з козацьких часів;

Метелиця, Аркан, Женчичок, Гречаники та інші.

** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми.
Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

*** грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття.
Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…

10.06.2026р. UA

***
Поки ворог протягує лапи,
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.

***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
та міняється ера потроху
і в поезії чути, – фіґ вам.

***
Схаменулись противники НАТО,
видно доля у бевзів така –
тільки бомба ціляє у натовп,
це міняє свідомість совка.

***
І юрма реагує на зраду
без ділем, аксіом, теорем,
чудаки наплювали на правду,
їм смакує усе, що на еМ.

***
Не побореш нечистої сили,
поки неба не чує Земля
і міняє, як циган, світило
голомоза макака кремля.

***
Бути нині відомим поетом –
ритуал і посильний оброк,
та не буде тобі пієтету,
якщо ти не убитий пророк.

Резюме
Що нас чекає? Як було здавен:
стовпотворіння націй і племен,
бик викрадає у Європи роги,
новий Ікар, інверсія знамен,
у лабіринті Міноса – тривоги,
Сізіфів труд, похід на Карфаген
і Піррова, нарешті, перемога.

06.2026

Напевно, що ти не така, як усі,
і маєш на все — незатьмарений погляд.
Що коїться у потаємній душі —
не знає ніхто, окрім чуйного Бога.
Ти любиш повторювати: «Не така!»
Так! — Зіткана з ніжної квітки і криці.
Образи прощаєш, та підла рука
не витягне зорі з твоєї криниці.
Веснянка у серці звучить осяйна —
всього там намішано небом безгрішним.
Людської провини облуда рясна
полином гірчить у знеболенім вірші.
Ти неординарна, тож заздрять такі:
нещирі, улесливі нелюди чорні.
Та не переймайся, їх душі важкі
завжди в паперових корабликах тонуть.
Тобі не займати чужої краси —
Господь постарався зліпити із плоті
і крила лебідки, бо не продаси
за розкоші світу духовні щедроти.
Спроможна зійти на крутий Еверест,
здолати і рози вітрів на розпутті.
Зняла б із плечей долі кований хрест,
якби ж то змогла твою душу збагнути.

10.06.2026р

Вся голова - у творчому процесі!
Ким стати - щось ніяк я не збагну.
На світі так багато є професій,
Але з усіх я оберу одну.

Відважним буду, героїчним, сильним!
Я впевнений, що вірний шлях обрав.
Завжди спостерігатиму я пильно,
Кому відважно виписати штраф.

На допомогу кликала дитина -
Це іспит для чутливої душі.
Якщо почнеться сильна стрілянина -
Тоді сміливо бігтиму в кущі.

Мене чекає укриття надійне,
До вуличних баталій я не звик.
Сьогодні почуваюся спокійно -
Мою роботу виконав двірник.

Якщо сховаюсь у ряснім тумані,
Безкарним буде вбивця чи крадій,
Мені начальник випише догану.
Але нічого! Головне - живий!

На мене покладається країна!
Щосили захищаю я закон.
Для цього є і дорога машина,
І навіть із перцівкою балон.

Без мене світ шляхетнішим не стане,
Не буде кращим за чужі світи.
Я вижив задля вас, співгромадяни!
Комусь я зможу ще допомогти!

Я вистою в цім світі фарисейськім
І побудую зовсім інший світ.
Все! Вирішив! Я стану поліцейськім!
А поки що відрощую живіт...

Хтось уривається в буття
Спокійне, виважене, тихе,
Прискорює серцебиття
І будить призабуте лихо.
На струнах суму й каяття
Долає він підводні рифи.

Хтось уривається у сон,
Розбурханий, важкий, тривожний,
Мов несподіваний клаксон
Чи гуркіт війська переможний.
Зима танцює в унісон
Цей сон барвистий і безбожний.

Хтось уривається у текст,
Коли він сповнений мінору,
Немов несамовитий секс,
Коли круту долаєш гору,
Мов нерозв'язний долі квест,
І відпускаєш в даль сеньйору.

Знайомі та близькі ураз
В буття розмірене ввірвуться,
Здолавши гостроту образ
І бачень вимучену вузькість.
Немов прадавній дикобраз,
Приходить витіснена сутність.

22 грудня 2025

Мляво позначається на ранок
Навкруги притихлої соші, -
Звуки кроків никнуть у тумані
І гучніші порухи душі.
Наодинці з власними думками
Сіпаюсь, шалію і мовчу, -
Тиша вперше впала поміж нами,
Бо всього траплялось досхочу.
Та здається нині дріб'язковим
Все, що у минулому було,
Раз не обривалися розмови
І майбутнє вабило теплом.
Стихли кроки... Заясніли тьмяно
Трави росянисті край соші, -
Ледве чутно порухи туману,
Добре чути печію в душі...
10.06.26

Мене приносить вітром
щойно Сонце згасне,
І я під деревом
лежу та й сплю…
У сні, алеями
блукаю…
та по хмарах…
гуляю, мов нічний лунатик.

І там,—
так дивно мрію в мріях дивовижних…
А вранці,— пилом
золотим,
Не прокидаюсь,—
розчиняюсь,
розсипаюся
на вітрі.

І залишаю
день вам світлий.

2024

Запорошило всі мости,
Запорошило всі дороги
В краю мирської суєти,
В краю надії і тривоги.

Запорошило де-не-де
Самотні острівці свободи.
Так лютий деспотизм гряде,
Немов жорстокі воєводи.

Запорошило простір, час,
Епохи і тисячоліття.
Проб'ється крізь сніги Пегас,
Упавши на нове суцвіття.

Запорошило всі думки,
Минуле, нинішнє, майбутнє.
Крадуться немічні віки
У свята і холодні будні.

22 грудня 2025

Михайло Свєтлов (1903-1964; народився й провів молодість в Україні)

Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.

Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
строчив кулемет вдалині...
І дівчина наша у грубій шинелі
Каховкою йде у вогні.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

Чи згадуєш, друже, як разом рубались,
покірні рокам грозовим?
І очі дівочі тоді усміхались
обом нам крізь порох та дим.

Так випиймо, друже, за юність похідну
і наші гарячі діла,
за нашу країну, й Каховку ту рідну,
де дівчина наша жила.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

(2026)

Все починалося з чистого листа,
Сидів і над листочком мріяв,
І простір виманив слова –
Бажання серця, волі і надії.

І наміром підкреслював думки,
Лист-свідок твоїх певних рішень,
В історії життя зʼявлялися рядки,
Як на гілках вже стиглі вишні.

В саду, де квітнуть дії і думки.
Все починалося з тебе...

Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Та все ж встану до молитви
за всіх рідних, за Вкраїну.
Вірш останній – долі витвір,
з ним до предків я полину…

Сильний вибух. Дім підстрибнув.
Затремтіли вікна й двері.
Людство вже не має стриму
в цій квадратомордій ері.
Дістаю кота з-під ліжка
І збираюсь на подвір’я,
в укриття, де тишком-нишком
влада чистить свої пір’я.

Ні, не там, біля підвалу
ми з котом (підвал в ремонті).
Не чекав ніхто навалу
гнид в тилу, та і на фронті…
Постріл, постріл, знову постріл.
Дронопад і дроноспалах.
Де знайти нам мирний острів,
щоб вночі країна спала?..

Кіт із рук додому рветься.
Повертаємось додому.
Чую, як котяче серце
геть не вискочить додолу.
Слава Богу, вікна цілі,
грім війни не так вже чути.
Хлопці влучно б’ють по цілях:
нам з котом живими бути.
Вже відбито гнид атаку,
в сон свят-Київ-град порине.
Рано вранці, на світанку
нас живими день зустріне.

Травень 2026

Смарагдові очі, волосся руде,
усмі́шка Джоконди така таємнича.
— Напевно, собі і ціни не складе,
тому жоден парубок заміж не кличе! —
Пліткують про діву, якій сорок два,
в якої на цвинтарі батько та мати.
Тікають літа́, мов крізь пальці вода —
відрадощів обмаль, а смутку багато.
Не тішить конвалії запах п'янкий —
нагадує перше побачення з милим.
Так рясно цвіте на могилі живий
блакитний барвінок над прахом спочилим.
А вдома соснова підлога рипить...
Окрасою вікон герані червоні.
Безсоння снує аріаднину нить
з душі лабіринту на світле осоння.
Ніхто не постукає в двері вночі,
удень не попросить живиці з криниці,
бо янгол лілейний на правім плечі,
а чорний на лівім сумної дівиці.
Лиш песик грайливо долоні лизне,
що пестять грядки, а її б незавадить:
носити на крилах, возити в турне,
в обіймах закоханих бавити радо.
Колись жінку сватав один чоловік,
та згодом втопився у річці глибокій.
За нього пішла б на край світу повік —
надійний і добрий, на вигляд нівроку.
Пускала на воду весільний вінок
на Йвана Купала — приплив до чужого.
Вже всохли вербички, а річки струмок
не взмозі у брід перейти босоного.
А їй би не жити минулим, та ні,
ще згадки медові ворушить щоночі.
Коштовними перлами щастя на дні,
так легко дістати, та жінка не хоче.

07.07.2026р

А мальви злітали угору птахами
І крильця-пелюстки рожеві свої
Розкрили. Дитинство мені нагадали,
Ці квіти під тином росли, наче ліс.

А ще чорнобривці рясніли на грядці
Та маргаритки біленькі малі
І темно-вишневі жоржини. То радість
Та гордість матусі моєї. Вони

Цвіли аж до пізньої осені, доки
Приморозки їм горнулись до скронь.
То мама заносила їх в передпокій,
Де ще хризантем різнобарвний вогонь

Яскраво-яскраво палав усю зиму
Й кімнатні рослини на кожнім вікні,
Що теж квітували так гарно тоді.
У пам"яті царство квіткове лишилось.

2016 р.

Ягідками чорними ожина,
Мов очима, блискає з-за тину
Так манливо, що ковтаю слину
І думками в те подвір'я лину,
Де колючі гілочки ожини,
Через хаотичну плутанину, -
Болю завдавали безпричинно
В ягоди залюбленій людині.
09.06.26

 
Я красу якось пострічав
Коси у помаранчевих стрічках
Мовби не звідсіль – тут і раптом – ні
Та кохав я, усе одно
Ішли дощі в наших вікнах
Приймач у нас був добитий
Були розмови і
Шукання слів
І цілий рік минув о так
Довге поле, перейти ще
Поламати щось, або й знищить
Було усе, як між коханців є –
І загуло – чи ти сумний
Ти лихий, і дурний
Та й минуло роки два
Її світ став жовтогарячим
І ятрив огонь
Її подруга й дитина
Вони жили із нами
І ми гримали у вікна
І ми стукали у двері
А ніхто не брав слухавки
Хоча вона собі вдома
 
Вже був батько відійшов її
Стала зіркою її сестра
Мати палить діаманти
Сама вона – спить по автівках
Та ще згадає Чікаґо
Світ музик, їхні гітари
Траву приозерну й
Тих, що раділи
І стислося їй серце
Живемо тут у долині
На фермі трудимся
Виходимо ще у гори
І всяко гаразд
І я тут звик
І ти все там &
Ми досі з вами
 
 
 
 
 
 
 
 

ще бодай один крок, аби стати найкращим
вона каже йому, і примружує очі
але й знає – удвох вони точно пропащі
він хотів би її, але він не хоче

він хотів би її, він просив би у дідька
ще хоча б один день чи, принаймні, годину
і усі почуття ці беруться нізвідки –
вона хоче від нього сина

але знає, що біль притупляється з віком
почуття – вони теж покриваються глеєм
він не став би найкращим з усіх чоловіком –
щось не так із його душею

щось не так в цьому світі вельмож і безхатьків
щось не так із цим небом, з водою і хлібом
він не став би найкращим у всесвіті батьком
але він їй потрібен…

2019

...бо кожен тримає дорогу свою
і по́милки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― багато п'ю
вона тупо трощить посуд

і так воно все день за днем трива
і котиться повагом далі й далі
і тільки байдужість, немов трава
росте собі крізь печалі

а з нею сліпий проростає страх
пускає коріння своє під шкіру
і я вже як пес ― з голови до хвоста
нічого не йму на віру

а в неї як в кішки ― дев'ять життів
і сховані кігтики гострі в ла́пках
я, певне, найбільше її хотів
коли вона ставила крапку…

та кожен тримає дорогу свою
і помилки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― і досі п'ю
вона досі трощить посуд

2018

Канал поезії.
Вщент нетверезий лис
лакав з калюжі під мостом, —
з тієї самої, де місяць розплескався…
А лампа із червоним жаром
ласкаво променем лизала
дім насолод біля причалу.
І літній іній сріблом укладався.

2025

Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа
Я намертво оточений людьми -
Нема на кому погляд зупинити.

Навколо - безпросвітна каламуть...
Однакові, безбарвні силуети
Всі в мене, як в опудало плюють,
Вбивають без ножа та пістолета.

Підводжуся, втираюся, стою...
Смердить навколо пафосом роздутим.
Мелодію незіграну мою
Я запевняю: краще вам не чути!

Невидимими білими крильми
Не до снаги змахнути і летіти
Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа.

М.М.

я до межі натягнена струна
я до кінця мого життя – війна
мені болітиме вночі весняʼний грім…
і де тепер моя душа?.. і де мій дім?
там де воронками розтерзана земля?
де марно друзів виглядаю звіддаля?
де увірвалася провалиною путь?
де прапорами наші цвинтарі цвітуть?

у чорній хустці муза моя йде –
немає їй пристанища ніде…
немає сліз… немає більше слів…
лиш небеса у сяйві прапорів…

 маршують у чоті своїй
 усе звитяжні та успішні
 їм невідоме слово стій
 а хто із грішми
 той не грішник
 чого іще ти не купив
 чого ще не придбав
 сердего
 яких напоїв чи жирів
 яких оздоблень гігамега
 яких розваг
 кого ти рвав
 кого ти видів у прицілі
 лут із кого собі збирав
 у чому додаткова цінність
 на тлі смертей на тлі заграв
 коли душа мов порошина
 у згарі цім на цих вітрах
 душа мов пам’ять
 непрожита
 чи графоманський
 альманах
 

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025