У грудині стогне вітровій,
ветхими нитками губи зшито.
Мабуть, що не варто в буревій
кочергою згадки ворушити.

Блискавиця вдарила, ніяк
з того пекла вирватись на волю.
Знепритомніла, зневірилась, ще б пак,
сам на сам боротися з юдоллю.

Не повернеш втрачену весну,
нащо гріти марні сподівання.
Журавель у даль крилом змахнув,
залишивши тугу на прощання.

Забуває сни медовий ліс,
листопад фарбує парасолю.
Мчить життя, мов потяг, під укіс
до кінцевої зупинки болю.

15.07.2026р

Вклоняюся низько високому слову,
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
Всім серцем любити Вкраїну свою.
16.07.26

Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.

Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
На вiнок, що собi заплела.

Аромат наркотичної втоми -
Засинає, як тиша вночi.
Десь лiтають ракети i дрони,
I пускають залiзнi мечi.

Це наснилося? Все - не насправдi?
Пробивається свiтло вгорi.
Бiль i сльози на вивченiй картi,
Боже милий, прошу, прибери.

Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на підкреслене, і воно піддається цій нескладній дії ©

Він не любив прогулянки кроком Він не любив прогулюватись мляво
Не написав співзвучний мадригал Не написав співзвучний мадригал
Не подбав про вдачу Не дбав про строгість етикету.
Йому не скажеш:
«Бідний Франсуа»

Місцевих муз конфузами ганьбив
Своє нутро не залишав в заставу
Про рай з дияволом пророкував
І заповів для Бога пекло.

Перепон часу обминувши,
Мені б з тобою заволати: «Аллілуйя»!
Шалений, бідний Франсуа.

1990

 
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
 
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
чому лікарі тут усі без лиць
хоча не дійшов би у коридор
бачиш сама, сестро морфін, я прагнув, гов
 
ужеж, нині знаю, що світ речей неясний
молю, сестро морфін, замість жахів дай-но снів
бо я вигасаю нанівець
і зі шприцом увійде мій грець
 
цвіт соків коки, на обличчі лід уст нічних
ей нумо, сестро морфін, приготуй мені нічліг
бо знаю, і ти знаєш, на світанні би лишив
вас, що зібрались тут, і оцю постіль
і багряні плями жнив
 
 
 
 
 
 
 
 

шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забутий в скринях пліснявою цвіте
дірочки від цвяхів зрошуються росою
мовби зіниці в день чорних сучків кроки
з глиняного гнізда в слід що ліпила пташка
до черевиків стоптаних за роки
мрій на шляху життя що протоптав мурашка...

біле як те вапно світло пошерхле вдень
там де полює голуба тиха як смерть куниця
у голубнику серед гілок з вишень
можна влізти до нього і…назавжди згубиться

Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця на святій землі.

А рятівні ідеї у колисці
Невинно сплять у білих пелюшках.
Спалахують ранкові блискавиці.
Злітає в небо доленосний птах.
Так істина розсіяна у лицях,
Мов зерна у віддалених віках.
У селах і у вигаслих столицях
Прорветься правда крізь німотний страх.

22 січня 2026

Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.

А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
То значить, Ти у мене віру мав,

Як я у Тебе. Віддаюсь навзаєм,
Свою у вічність добавляю мить.
Сідає сонце. Промінь опускає
В зелене жито, де б ще жить і жить.

 найбільш морочить саме те
 чого немає поки
 й чи буде невідомо теж
 й наскільки все це пофіг
 у дзеркалі чи просто склі
 відбите щось минуле
 за чим жалітимеш собі
 а всі давно забули
 оскільки є буденний треш
 новини сенсаційні
 війна загибель і авжеж
 підвищуються ціни
 танцюючи мораліте
 на сцені віртуальній
 чи не танцюючи ніде
 питання ці питання
 

Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
Пробачити і зрозуміти,
У вівтарі себе знайти.
Та знаю, що Бог шельму мітить,
І що не скарб я доброти!
Та все ж таки... та все ж таки...

15.07.2026р.

Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані стату́ї,
що з них ще кракелюр не облетів.

Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
Чумацький віз і стезя солі в степ.

Вишнева барва мислення тарасів,
пісні повстанські, всталі з шанцю знов
- мовляв це через них війна і траси
зміновані і час життя посовг.

Таких нервують тьохки солов'їні -
хай, навіть, дуже - дуже близько фронт -
коробить Стус, Бандери сині гори,
та, вдронює, до взбісся Фаріон.

Володимир - це світу володар,
То ж День Ангела нині у вас.
Побажаєм міцного здоров"я
Й неба мирного над усіма.

Настрій хай не псує вам нічого
І ніхто. Тепло буде в душі.
Володимира щастя земного,
Щоби радісна кожная мить.

2022 р.

Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
15.07.26

Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!

Але коли десь там, у далині
вітри вляглись, коли стихії лють погасла,
над вечір серед тиші розцвіла прекрасна
веселка осяйна в голубизні —
жадана,
чиста
пливе
над нами.

(я хочу веселкою стати
в неспокої неба твого)


(2026)

блукаю по аеропорту
згадую з тобою розмову
про те, як потрібно жити.
знову!

ах, мам

...і ніколи чогось чекати
не повернути життя назад…

ах, мам

…і що прийде моя пора…
квитки на руках

ах, мам

я відлітаю, відлітаю
тепер я точно знаю! —

я ТАМ…

2024

Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.

Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
меди проливши в чорне око мрев.

я тут живу, бо сміла тут ожити -
у буднях оцифрованого сну.
За ці орелі - в товщу світу вшиті -
дякуськи, Творче - Хвиле на піску.

Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.

Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю,
Але спотикаюсь між грудок і снів.

На місці ялинки розверзлася пустка,
Яка поглинає спустошений люд.
Немає у Бога і чорта відпустки.
Для виправлень долі не надано люфт.

На місці ялинки влаштуєм багаття
І будем стрибати в потоках вогнів.
Спалімо недолю і чорні прокляття
У посмішках ночі, у вогнищах днів.

21 січня 2026

По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Дрон упав десь зовсім поряд,
Загорівся небосхил.
Скільки злості, болю, горя
І війни нових могил.
В небесах ракета свище,
Жах проймає до кісток.
Загубив на кладовищі
Бог натільний образок.

14.07.2026р.

Шестиразова призерка Олімпійських ігор!
Хіба треба тут щось додавати?

Якщо запитати Ольгу Харлан,
сучасної ери княгиню:
а чи взагалі це реальний план
перемогти Україну -
на килимі, чи на татамі?
Чи у жорстокій війні?
Відповідь знаємо ми з вами:
ні!

2024 рік

У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26

Стоїмо біля тієї межі
зі смертю
у горлі
застрягла
суха
німота
ще
за вітром
хистке
бути чи не бути
витає
вічне
у горах
мовчання…

1985

те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот

те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
залиш тут по собі солодкі сни

зим безрозсудний час... навмисно
забиті ртутні палі при вікні
не рай - це вже опале листя
коли "до біса все" - "О, Боже мій"

відкриті вени вітру... звички:
коли зникає дим - вогонь замре
а об скоринку ніжну річки
не тре підошву Всесвіт... просто жде...

 
Дивлячись у вікна
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
Які заважкі для тебе
Чи втримаєшся завтра
 
Бо, о це, коханий, неможливо
Зі всього хотіти лиш осьцю любов
Змилуйся, змилуйся, о змилуйся
О, коханий, неможливо
Зі всього хотіти лиш до тебе
Ні, не кидай мене, ні
Боже мій!
Ось тебе нема, я же прагла любити
Обійнявши тебе, до останнього дня
До кінця, до кінця
Так! Ей! Ей! Вже знай!
 
Бо це, о, коханий, неможливо
Анічого більшого не бажаю від тебе
Як же так, як так, о, як же так, ей
Бо це, о, коханий, неможливо
Як же, як це, ні, ні, ні, ні, ні . . . . є, є, єй!
Хай би хтось довів мені, довів, чому
Все, що я хочу, лиш тебе одного
Щоб ти знав, що потрібен, ти потрібен, рідний
Скажу, не розумію, серце, але прошу якийсь шанс
Я намагатимуся, на ма га ти му ся
Серце, якщо будь-хто в світі хоче ту й саму кляту річ
Якщо будь-кому в світі потрібна та й сама однісінька річ
Як я сподвигатимусь, щоб любити тебе
Як я сподіватимусь, щоб ти любив теж . . .
 
Я не розумію, як сталось, що ти пішов
Я не розумію як половина світу досі плаче, бачте, той час як
інша половина світу плаче теж
Я не можу цього звести
Дивися, якщо в тебе буде хлопець на один день, дивися
Скажімо, якщо ти хочеш хлопця всі 365 днів, гаразд
Ти не отримаєш його на 365 днів, ти отримаєш його на день, нє?
Бо я кажу тобі, цей один день ліпше за життя, оттак
Тому що, знаєш, мож сказати, авжеж мож поплакати за тими
іншими 364, але ти при цім втрачаєш цей саме день, все що ти маєш
Це зветься любов’ю, нє?
Як воно є, нє?
Якщо ти маєш нині, то завтра тобі ні до чого, бо
Без потреби, і це якби факт, що ми з’ясували в потязі
Завтра не суть окрема подія, нє?
Усе той самий драний день, ет
 
Тобі потрібно, втлумивши печаль
Треба вхопити його мовби в останню мить у житті, бейб
Треба вхопити його, оу, тримати його
Одного дня тягар впаде на твої плечі, бейб
Він буде непідсильним, він заважатиме
Він буде начебто ядро, ядро – о, теє
Що на цепі
 
 
 
 
 
 
 
 

Таємний кут у скалках скла
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.

Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
Коли потрапиш в укриття.

Де всі разом і всі одні,
Де хліб і кров, вода й сеча...
Пусти й мене! Подай мені -
Не мир так меч, чи блиск меча!

Сховавшись в закутку століть
Зло сухозлотне між ікон
В очах засліплених горить
І смерть виконує закон.

Таємний кут. Таємний знак.
Таємний бік, де сенс життя -
Любов і біль і переляк
Перед дверима в небуття...

Скинувши зажуру із чола,
Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.

Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
Від думок невтішних помарніла.

Вицвіли зіниці чарівні,
Плуг обличчя борознить донині.
Нещодавно снилися мені
На світанку незабудки сині.

Тож тримаюсь, бо завжди казав:
«Скільки тої радості у світі?»
У яскравих полисках заграв
Бешкетує малино́ве літо.

П'є нектар із чашечки бджола,
Коники в траві на скрипках грають.
Так давно, коханий, не була
У блаженнім затишку розмаю.

Сиве хмаровиння із гори
Дивиться на яр підсліпкувато.
Пам'ятаєш наші вечори
Ще до приголомшливої дати?

Ти натхнення у мені черпав,
Я в тобі: підтримку і відраду.
Обпікала водяна ропа
Душі у міфічнім Ельдорадо.

Золоті присвячував пісні,
Ружі дарував, вінки сонетів.
А тепер печалі навісні
Божевільно я трощу на злеті.

Обираю самоту сама,
Дотліваю в купині багаття,
І нікого, хто б за чуб тримав
Над безоднею мого закляття.

Та й ніхто у світі, милий, цім
Втішити мене від мук не здатен.
Час не виліковує, а втім,
Лиш тамує гострий біль утрати.

День новий на згарищі плете
Павутиння темні гобелени.
А молитва трепетна, проте,
Просить в Господа благословення.

Тиша навкруги... гранітний край...
Кладовище Байкове... могила...
Ось і все, мій рідний, спочивай...
Відпусти, щоб тут не голосила.

11.07.2026р.

Як у коханні щось не йдеться,
Почуй його в гебрайській мові,
Відчуєш силу, бо ж на кохам
Вкраїнське слово озоветься.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях вкоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Відтоді рідних слів коріння
Шукатимеш у мовах інших,
Переконаєшся, що світло –
Не тільки у вікні твоєму світить.

Мороз тривожний покриває розум,
Зігравши в лісі тужну "Лакримозу".
Він відчуває, ніби звір, загрозу
З минулого сумного паровоза.

Думки укрились льодом, наче плесо,
На втіху і розраду злого плебсу.
На нім впаде невинна поетеса
І закружляє в захваті Кортеса.

Мороз не зупиняється в дорозі
У тріснутій напруженій тривозі.
Дай Боже розминутися на розі
Із вершником минулого в знемозі.

21 січня 2026

Я пишу книгу думками —
вона захоплено пише мене.
Та щойно формується намір,
особисте краєвидом стає.

Поглянь — ось життя розгорнулось
сторінками яскравих уявлень,
де кожен випадковий малюнок
прозоро сенс відкриває.

У чернетці випробувань
немає помилок — є тільки шанси
у свободі здобути свій досвід,
підсумок без прохань з’являється.

Усе лаконічно існує: твій стиль,
твої фарби і звичай.
Життя пише себе безупинно
і знає тебе в обличчя.

 сів і віршик написав
 чом би і не віршик
 утомившись від вистав
 їй же бо незгірших
 потуравши тим і тим
 лагідним і щирим
 сяйнооким і сліпим
 у бедламі віри
 у польоті навмання
 через неповторне
 хай комусь і маячня
 добре що не порно
 кактус на вікні розцвів
 задзвеніла тиша
 на перетині часів
 може навіть вище
 

Вмить тануть вогні.

Ти — графіка Матісса

на синій стіні…
Тут - крапка.
Завіса.

2026 рік

Таксопарку міського шофер
Пішоходом працює тепер.
Залишко́ве пальне
Він продасть і гульне,
Як і всякий місцевий шофер.

А товариш його на «Рено»
Перевозить усяке майно
Із горищ і мансард
Вже не в перший ломбард.
І заробить на краще майно.

Самогонник-дідок з Погребищ
В апараті запаює свищ.
А свистяча труба
Не годиться хіба?
Дуже дивний дідок з Погребищ.

Переходив убрід Каттегат
Дяді Стьопи книжкового брат.
Він колишній моряк,
І не може ніяк
Не заходити у Каттегат.

На базарі в селі Каргала
Утворилася купа мала –
Хаотично, сама.
Це порядку нема
З покупцями в селі Каргала.

Насреддін, що живе в Бухарі,
На мотузці сушив сухарі
Клієнтурі хурдиг.
А на віллу не встиг
Заробити на них в Бухарі.

13.07.26

Спустився вечір на поля й ліси,
Обрій палав рожево та червоно.
І від цієї дивної краси
Зринув у душі приємний спомин

Про юнії літа. І вечори,
Наповнені любові почуттями,
Як зустрічались цієї пори
Й кохали із тобою до нестями.

2022 р.

Прибите хвилями до берега,
Лежить загублене весло
І все вслухається у шерехи,
Яким утратило число.
Але не чутно веслувальника
Гребків вздовж берега давно, -
Отож у руки віршувальника
Потрапить зрештою воно...
13.07.26

Для тебе я буду сонцем, теплом і весною,
Лавандовим полем з неземною красою,
Заходом сонця й ромашковим чаєм
І усім тим, що ти так сильно кохаєш.

Дзвінким струмком і спокійною зливою,
І зіркою в небі, що є мерехтливою,
Буду звуком гітари і запахом вишні,
І теплими обіймами у літній тиші.

А для мене ти будеш лише мрією,
Тяжкою прив’язаністю, що є неутримною.
Будеш смутком, печаллю і болем,
Гіркою надією та глибоким морем.

Будеш для мене, як космос — далеким,
Як птах, що заплутавсь в нещасних тенетах,
Як сон, що приходить і тане з світанком,
Як шрам на душі, що болить наостанок.

Заплющив очі. Темрява сліпа
Минуле та майбутнє застелила.
Посеред ночі витончене "па"
Виконує нічне ясне світило.

Слова юрби, солоні, мов ропа,
Окупували правду, цвіллю вкрили.
Наївне серце сольно виступа
З якимось монологом. Підозріло!

Навік забувши літа вітражі,
Рятуючи себе, біжу додому.
Дорогу вірну, доле, підкажи!

Обпалює мене вогонь знайомий.
На місці обгорілої душі
Нічого не лишилось. Тільки втома.

Український стрілець завоював срібло Олімпіади-2024
у стрільбі з пневматичної гвинтівки.

Так, зосередься -
ти вже у Франції…
Стримуйся, серце!
Змагання - уранці.

Б‘є в скронях молотом…
Воля потрібна!
Цілив у золото,
влучив у срібло.

Радість безмежна -
прозора і чиста…
Ейфеля вежа
сяє над містом.

2024 рік

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

Насувається сніг всеохопний,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.

Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
Ніби пішки ішов з Колими.

Сніг віщує великі події,
Потрясіння, ламання основ.
Він гіркоту додасть до надії,
Ніби схована в злобі любов.

Насувається сніг, як армада,
Ніби військо потужно двигтить.
Він рятунок несе для громади,
Як у морі захована мить.

16 січня 2026

я натягую на себе
більше вовняного тепла
перетворюючись на звірка
мабуть на сонного кота
але ж ні
коти зрячий нарід
я невидячий сонця давно
підсліпуватий кріт

темно темно
лише цокання зимового годинника
нагадує пісню
шарманщика-цвіркуна
про нескінченне літо

січень 2025

Душа віршами з тіла проривається -
душі дарма, що тілові болить,
що кожна кракелюрочка і зсадина
за тим віршем зривається...ще мить

і ти - не ти, а вже розхвилля видиху,
кометний хвіст, що розпилив себе
у чорний простір - у порожність витихлу
і вже ніяк не повернеш тепер.

Та, все одно, за мить світіння віршами
віддати можна вічність марудку.
Птахи літають стезями найвищими -
їх вабить лету й волі перегук.

 ми на березі ріки
 в золотому рейві
 є дешеві цигарки
 алкоголь дешевий
 не гламурний і не пляж
 де усяк волає
 відчуття собі завваж
 терпкуваті скраю
 тут мовчиться легко нам
 драми рани травми
 грізні хмари хай би штамп
 звіяно вітрами
 мріється життя якесь
 хай би і запізно
 мов мелодія що ллється
 безсловесна пісня
 не шукай за цим жадання
 згубленого раю
 рай загнали лихварям
 хто ж того не знає
 

люблю римовані вірші
без реповипендрендів
та в час нарації і ші
вони уже не в тренді

у стовпчик проза й недорим
і білі вірші з ними…. –
і що робити з тим усім
капцЕм довготерпимим?

крутяк-модняк та далебі
все пролітає мимо
піду наклацаю собі
бодай одненьку риму

12.07.26

Поки сонця-світу -
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
Йде навала вража
По ланах моїх, -
Урожай вантажить
Той, що не вберіг.
І за це в одвіті
Буду тут - не десь,
Поки сонця-світу,
Доки ясний день.
12.07.26

Ніч. Тіснá кімната —
величезна мороком своїм.
Лиш повний Місяць:
чистий
та порожній.
Як дзеркало,
що розпластавшись по стіні, —
таїться відблиском у сумнів:
наче в кімнаті
це не я стою.
Й на місяць дИвлюсь
теж не я.
То Сонце дивиться крізь мене
у нІму тінь мою.
В безмовні тіні…

1989

Це, донечко моя, випробування.
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки

на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
чи ж варто перейматись Яви сном.

А ти - ні-ні - легесенько і світло
пливи в ліси - смарагдові дари.
За тебе бурі і зітнуть, і витнуть-
світінння із бруднявої кори.

Велика сила, мати вишню і силу
і не підняти карної руки.
Уже й жита життя перекосило.
Вже й вічність б'є з колосся остюки.

* * *
Мокре зникає шосе
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
Спалахи жовтих фар
Ріжуть асфальт, як ніж,
Часу сліпий радар
Ловить тепер, пізніш.
Крізь електричну ніч
Не промовляй, не клич.
Світиться з потойбіч
Місяця біле плече.
Тиша дзвенить, як сталь,
В коконі скла й заліза
Тисне на магістраль
Небо важким карнизом.
Все, що було, не все.
Холод – крихкий кристал.
Світла потік несе
Нас у сліпий портал.

Гуляє тиша опівнічним містом,
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
11.07.26

Три хвилини до теплого погляду,
Наче гріється молоко.
Ніжність лаймового зефіру
Куточками губ — невагомо.

Світло мовчазне проникає,
Підсвічена взаємна мить,
Тиша між нами тане,
Мовби звук налаштовує світло.

Тінями метеликів плавно здіймаємось,
Вириваючись із лагідної темряви,
В єдиний візерунок сплітаючись —
Пізнаємо нескінченність всередині.