Як добре, що не треба завтра бігти
У суєту і у нові пастки.
І загнаний, немов собака біглі,
Ти упадеш в обійми темноти.
Не треба гнатись навіжено, дико
За морквою, насправді - у обрив.
Так люди падають з надсадним риком
На землю, коли вигорів порив.
Перед очима мчаться кінокадри
Твого життя. Макітриться в очах.
Іде фінал, мов найстрашніша кара,
Коли вогонь притлумився й зачах.
Нарешті можна зазирнути в спокій,
У сум гаїв, мелодію лугів,
Як у забуту і зарослу пойму,
Де загубились риси берегів.

8 грудня 2025

Талановитого актора-міма зі Сумщини знали як «живу скульптуру». Він популяризував цей вид мистецтва в Україні та за кордоном. Дарував те, що сьогодні всім нам так не вистачає, - посмішку.
Його життя обірвалося на 32-му році у бою під Куп‘янськом…
Він захищав нас.

Скульптура у бронзі -
струнка, бородата
виблискує на сонці,
ігноруючи натовп…

Та раптом зморшки вкрили чоло,
сяє посмішкою лице золотаве -
і всі проблеми, як рукою, зняло,
ще б крила, і можна літати!

Пірнати у небо - чисте, прозоре,
і попри всі сльози любити,
як хрест, нести безутішне горе,
щоб далі крізь біль жити…

Скульптура у бронзі
струнка, бородата
виблискує на сонці -
постать солдата.

2026 рік

Дитя, у якому вбачаю себе,
Моє відображення, внутрішнє его,
Подеколи тихе невтішне цабе.
Тому й закликаю – послухай, сердего,
На мене дивись, ти ж посутність моя,
І вириватись нікуди не треба,
Яка б не крутила тебе течія.
А знову не чуєш, а може, вдаєш
Себе не зі мною, мормоном нечулим.
І заклики всі переводиш на треш –
Навіщо, мовляв, ці розмови з татулем?
Ти майже доросле – і далі ростеш.

Це схоже на розлад, а то і невроз,
Та це не найгірша з поточних загроз.

Я більше не буду зручним.
Я більше не буду ручним.
Нікого давно не чекаю.
Пливу до останнього краю
Крізь дим.

Все! Досить! Ні слова про текст!
Чи вибух, чи знову протест,
Безсилий супроти фантазій...
Тож я припиняю наразі
Цей квест.

Безвиході б'є лиха віть.
У смороді злих лихоліть
Шукаю повітря я дозу.
Душа, попри ліки й наркози,
Болить.

 ковінька твоїй матері
 і трясця теж авжеж
 нам весело в цій матриці
 веселощі без меж
 у дишло пропаганду їх
 слідкуймо за руками
 бо мусора пов’язані
 навіки з бандюками
 а хто із активістів
 ще й наївний до усрачки
 у лісосмугу вивезти
 закрити до тюрячки
 чорт не боїться ладанок
 до совісті глухий
 і в церкві
 православненько
 відмолює гріхи
 

Самотній столик. З кавою горня.
Самотнє сонце смішно мружить око.
Милуюсь неба звітреним бароко,
де літака сріблястість, мов блешня,
у височіні блиска одиноко...

Здійнявся вітер, завихрив окіл,
зриває листя, віє в очі пилом.
Загусле небо криється чорнилом,
тремким рядном звисає на поділ
і бовваніє на́пнутим вітрилом.

Тьмяніє простір посереду дня,
повзе хмариння темрява широка.
І вже проміння не тривожить око,
лиш тихо сяйво крапле у горня
й стікає пріч, як ржава поволока...

01.07.23

1.
вона́
усе́
до чо́го йшло́ся
той і́ній
на мої́м воло́ссі
і ко́ло
о́бігу води́
вона́
оте́
не приведи́
і те
прибо́ркане вітра́ми
в уста́х
наро́джена
із га́му
і га́ми
кольоро́вих снів

приспів:
у всім
краси́ва
яка́ вона́
лише́ моя́
крапли́на
неземно́го
я
крапли́на
неземно́го
я
моя
яяяяяяя
о,єєєєє

2.
та
що купа́ється
в мені́
коли́ весна́
у бі́лих ге́трах
а далині́
браку́є ме́тра
до ку́лі дотягну́ти
ціль
вона́
моя́
на ра́ну сіль
на ра́нок
за́пах ка́ви мло́сний
за не́ї
я
одноголо́сний
у спра́вах
се́рця
і меча́

приспів.

3.
до не́ї
я́нголи
з плеча́
себе́ у ві́дчаю
пали́ли
а не́бо
не дава́ло си́ли
підня́ти мрі́ї
ви́ще слів
як та зерни́на
у ріллі́
вона́ вбира́є
те́мбри сві́ту
аби розлу́ки мить
зігрі́ти

приспів.

4.
коли́ не йдуть
а вже летя́ть
коли́ не ди́хають
не сплять
а позбува́ються
бала́сту
що наклада́вся
пласт за пла́стом
той де́нний макія́ж
для гри
мені́ так я́сно
як гори́ть
її єство́
неповтори́ме
що про́сто так
ляга́ють ри́ми
без щі́пки па́фосу
і прі

приспів.

5.
і ко́нтури плете́
порі́г
іще́ неба́ченого
ди́ва
яка́ вона́
у всім
краси́ва
яка́ вона́
лише́ моя́
крапли́на
неземно́го
я

Півонії диво розквітло в саду,
Рожеве вмивається вранці в росі,
У ніжній, солодкій, пречистій красі,
Натхнення - душі, і гармонії - дух.

Відкинувши геть і тривогу й біду,
Я пещу пелюстки тендітні усі.
Півонії диво розквітло в саду,.
Рожеве вмивається вранці в росі.

Мов пава присіла, до неї іду,
Бо пахощі ллються легкі звідусіль.
З небес зазирає, густішає синь.
У чистому пишнім, розкішнім ряду
Півонії диво розквітло в саду.

Прийду востаннє я у рідний гай
Перед від'їздом у краї далекі.
І заспіває пісню водограй,
Тополь і осокорів звучний клекіт.

Прийду востаннє я на цей моріг,
Босоніж стану на зів'ялі трави,
Відчувши гостро, що таке поріг
Свого будинку, як одвічний травень.

Прийду востаннє я у ці місця,
Де юність спалахнула і згоріла,
Побачивши небесного Отця
У посмішці сухих, замерзлих гілок.

Прийду востаннє в яблуневий сад,
Обнявши крони мудрі і величні.
Так промайне яскравий зорепад
На тлі пожовклім і багатоликім.

7 грудня 2025

Ми без успіху вилазим
На зелене на весні -
Наші крила, ніби клешні
Наше довге, наче сни!

Наші підсумки і поле
Надсилають смертним- Геть! -
Як розчинники для солі ,
Як зненацьке Шкереберть

Та проте не знають Шкоди
У смерекових лісах,
Ні примари, ні заброди,
Ні відклепана коса…

Решта крутиться в мікстурах
Там де прихисток в корі,
Там де полум’я Сансари,
Там де сяйво з-за гори.
____________________

Буревій живи живішим,
Будь мов біле поміж хмар,
Ніби лебідь, ніби ліпший,
Ніби коник Світозар!

Не плати за око оком,
Не відновлюй сивину
Неминучому за рогом,
Віддаючи данину…

Мереживом прозорим
Вкриває теплий дощик
Всі трави й квіточки.
Закуталися в нього,
Як в плащики чудові
На вишеньці листки.

І липа й горобина
Дощику раді нині,
А ще земля свята,
Яка ж бо хліб плекає,
Що стане короваєм
У будні і свята.

2021 р.

Шастає, як вітер,
Всюдисущий Вітя
Закутками рідного села, -
Начебто заблуда,
Нишпорить повсюди
І розповідає опісля:
Де чималі вишні,
А де нікудишні
Ягоди він бачив на гіллі, -
Де линів великих
Спозарана смикав,
Де клювали окуні малі.
Знають також друзі
На якому лузі
Шелестить некошена трава, -
Де в стоячих водах
Свіжість прохолоди
У ріці замуленій бува.
Сонцем обігрітий,
Ціле літо Вітя
Не сидить безклопітно без справ, -
Козачок бідовий
І пасе корову,
І серпом вправлятися почав.
Помічник бабусин
Яблук їй натрусить
І суниць із лісу принесе, -
Хлопчака походи
Зупинити годі,
Раз немає втоми на усе...
22.05.26

 із ранку визирнеш надвір
 шахед затійливо тусує
 а інтернет попсує всує
 іще якийсь вже майже мир
 колони із афін пальмір
 палестри пейслі та пачулі
 туристів зазивають чуйно
 і розливають їм altbier
 мені неясно взагалі
 у цій серпанковій імлі
 передчуття чи післямислі
 чим напуваться в царстві сліз
 цицьки повій з чого обвислі
 напряжні речі темні злі
 

Може то ворони,
А може то граки?
Та точно не сороки,
І точно не круки!

Хоч може то й круки?
Та точно не лелеки!
Я б їх роздивився,
Якби ж не так далеко!

А каркають потужно,
Мов на якусь біду!
Я зачиню кватирку-
Ну їх у ...!

З дитинства був прихильником
Я розумних рішень!
Мене ж навчала мати:
- Синку, будь мудрішим!

У розпечену ніч наче дідько останній вселився,
Грім зривається криком надривно у небі знайомім.
Ти вдивляєшся в очі та кажеш про силу безсилля.
Я вдихаю твій запах, торкаючись чорних пачосів.

Дощ накрапує, блискавки простір намічено крають.
Тінь розлюченим вороном тихо по пристінках блудить.
Ти підходиш неквапно, знімаючи змочену майку.
Я цілую жагуче по черзі розпалені груди.

Світ помітно дзвенить (метушня у фрамузі відкритій).
Там розверзнута хвища зволожує квіточку кожну.
Ти кругом обертаєшся і притискаєш сідниці.
Я, тамуючи подих, схиляючи, посувом входжу.

Дощ ущух, ну а місяць, рогами хмарини штовхнувши,
Відігнав якнайдалі та сяйвом повітря наповнив.
І коли накохалися вдосталь, лягли на подушки
Та одразу заснули в обіймах щасливі від втоми.

Всяк прагне в небі журавля зловити,
Аби не дарма на цім світі жити.
І от вже, наче у руках він б’ється,
Чому ж синиця з дерева сміється?
Бо журавель той вирвався на волю
І над невдалим посміялась доля.
Синицю треба було полювати
Й життєву мудрість далі наживати.
Тож про Данила Галицького знову,
Його життя поведемо розмову.
Як він хотів отримати багато,
А в результаті й те, що мав, утратив.
Коли на стіл він в Галичі усівся,
То вже й на Київ заздрісно дивився.
Хотів і Київ під собою мати
Та не спішив його завоювати.
Йому ж і Галич не так легко дався.
Бо ж конкурент на стіл місцевий мався.
Чернігівський Михайло теж дивився,
Якби на стіл він в Галичі усівся.
Тож, ворогів собі щоб не плодити,
Узявся з князем київським дружити.
Бо ж той Михайло дуже ж був амбітний,
Хотів також і в Києві сидіти.
Тож і «здружились». Разом більше сили,
Щоб поодинці їх не захопили.
А у Михайла теж союзник мався.
Він Ізяславом із Путивля звався.
Він був онуком Ігоря отого,
Що «Слово…» нам повідало про нього.
Оскільки Київ ближчий набагато
Чернігову, тож мусив помагати
Данило Володимиру і, тому
Послав підмогу невелику йому.
Бо ж розумів: як Київ той утратить,
Тоді лишень Михайла слід чекати
Під Галича міцні високі стіни.
А Галич невідомо, як то стріне.
Бо ж галицькі бояри, наче оси,
У Галичі Данила терплять досі.
Та вжалять, як ослабнуть його сили.
Тож Києву і помагав Данило.
Та в грудні князь чернігівський зібрався
З полками й Київ воювать подався.
Тих сил, що Володимир мав, замало,
Щоб вони стольне місто відстояли.
Тож мусив він гінця Данилу слати
Із вісткою, мовляв поможи, брате!
Із тим Данило довго не вагався,
Зібрав полки й до Києва подався.
Михайло, як почув, не став чекати
І мусив у Чернігів повертати.
А в Києві князі рядочком сіли
Та про подальше переговорили.
Раз вже зібрались, чом назад вертати?
Михайла, мабуть краще покарати.
Чернігів взяти, поки мають сили…
Як вирішили, так і поступили.
Тим більше, брат двоюрідний Михайла,
Якому той залив за шкуру сала,
Рішив проти Михайла виступати,
Князям у оборудці помагати.
І подалась союзна рать походом
Поки зимова дозволя погода.
У землі як чернігівські вступили,
То по Десні всі села розорили.
Сосницю, Сновськ і Хоробор узяли.
Дрібні містечка і не рахували.
Чернігова, нарешті підступили,
Де князь Михайло і полки засіли.
Чернігів мав міцні, високі мури.
І дертися на них хіба, що здуру.
Князі того робити і не стали,
А місто у кільце облоги взяли.
Під стінами не просто так сиділи.
Таранів і пороків наробили.
Пороки ті велику силу мали,
Такі великі камені кидали,
Що важко було й вчотирьох підняти.
Пороки стали камені жбурляти
На півтора аж, кажуть, перестріли.
Князі зламати стіни так хотіли,
Щоб потім місто легше було брати.
Побачивши, Михайло через брата
Мстислава заходився мир просити.
Бо ж бачив, що тут довго не всиді́ти.
Князям також уже було доволі
Отак сидіти й мерзнути у полі.
Тож мусили на мир-таки пристати.
Михайлу шкоди завдали багато.
Земель йому багато розорили,
Тож він не скоро набереться сили.
Мир підписали, на хресті клялися
Та і назад на Київ подалися.
Погостював у Києві Данило,
Набралися полки з походу сили
Та і зібрався в Галич повертати…
Аж тут з‘явився Ізяслав проклятий.
Він у степи до половців подався
І там про поміч з ними домовлявся.
А був же сином половчанки, тому
Ті половці пішли назустріч йому.
Орда велика зі степів припхала
І розоряти Київщину стала.
Як вісті стали в Київ долітати,
Данила Володимир став прохати
Проти орди тієї разом стати
І у степи від Києва прогнати.
Але Данило не пристав до того,
Втомилось, каже воїнство у нього.
Від Хрещення і аж до Вознесіння
В походах і боях були постійно.
Тож він надумав в Галич повертати.
А, щоб з ордою в битву де не стати,
То йти зібравсь шляхами лісовими,
Бо ж половці не будуть пхатись ними.
А Володимир, справді побоявся,
Чи то змінити думку сподівався
Данилову, подався проводжати.
Мовляв, орда ж бо може нападати.
Данилові від неї не відбитись.
А разом буде легше боронитись.
Від Києва не відійшли далеко,
Як і орду оту несе нелегка.
Зіткнулись під Звенигородом з нею.
Ішла орда дорогою тією,
Щоб здобичі по селах нахапати.
Але рішила в битву не встрявати.
Тож розвернулась і у степ помчала.
Кияни в Київ повертати стали.
Але в Данила раптом кров заграла:
- Чого б ми, раптом відступатись мали?
Чи ж так належить воїну вчиняти,
Коли надумав в битву він вступати?
Перемогти він має чи загинуть,
Непевній долі мужньо виклик кинуть!
Чого ж це так збентежились, одначе?
Лякливі душі маєте ви, бачу.
Чи ж в Києві не став я вам казати,
Що втомленим не треба в бій ставати?
Тепер чого ж? Раз ворога зустріли,
Коли це його русичі не били?
Тож, замість того, щоб іти на Галич,
Полки на південь повертати стали.
До Торчеська самого підступились
І там уже з ордою в полі стрілись.
Орда звідтіль втікати не збиралась,
До бою із князями готувалась.
Тож руське військо також в полі стало.
Киян і галичан у центрі мали,
Що були піші. А на флангах стали
Кінні дружини, що їх прикривали.
З ординцями не вперше в бій ставали,
Тож тактику ординську добре знали.
Ті перше кінних лучників пускали,
Щоб стрілами ті воїв вибивали.
А потім в бій важка кіннота мчала
І стрій своїм ударом пробивала.
Як на полки посипалися стріли,
Щитами вої піший стрій прикрили.
Хоч половці стріляли і стріляли,
Не так багато у строю упало.
І стріли теж у відповідь пускали,
На суху землю половців збивали.
А половці відкочувались й знову
Кидались в бій, ковзаючись по крові.
Та полки руські, як стіна стояли.
Як половці вже вкотре нападали,
Не стримався, нарешті князь Данило,
На них ударив з усієї сили.
І половці відкочуватись стали.
Дружинники мечами їх рубали.
Ні на одну хвилину не спинялись.
Ряди ординські в одну мить змішались
Й орда у поле швидко покотила.
За нею слідом полетів Данило.
Мчав уперед він на коні гнідому,
Рубав мечем ординців без утоми.
Тікали з поля половці все далі,
Дружинники ж услід за ними мчали.
Ось перемога!.. Аж душа раділа…
Поки коня під князем не убили.
Тоді велів дружині розвертатись,
До свого війська переможно мчатись.
Не знав Данило, що орди частина
Йому у полі показала спину
Й подалі за собою заманила.
Лишилась основна ординська сила.
Отож, на полі зовсім інше сталось.
Як піша рать без прикриття зосталась,
На неї враз ординці налетіли,
З усіх боків полки їх охопили,
Із луків, мов дичину вибивали.
А вої дати відсіч чим не мали.
Побачили, що дарма відбиватись,
Тож кинулися врізнобіч ховатись.
Князь Володимир і кінні пробились,
У Торчеську одразу зачинились.
Полки ж усі розсіялись по полю,
Сам кожен рятував вже свою долю.
Данило, про розгром коли дізнався,
Бігом до свого Галича подався.
Князь Володимир і бояр багато,
Що кинулися в Торчеськ рятувати
Своє життя, не довго там ховались,
Урешті в руки Ізяславу зда́лись.
І у полоні до тих пір сиділи,
Поки за себе викуп не сплатили.
А Ізяслав на княжий стіл усівся,
Великим князем в Києві зробився.
А що ж Данило? В Галич повернувся.
Здавалось, переляком лиш відбувся.
Але бояри заколот підняли,
Данила з того Галича прогнали.
Він мусив до Угорщини втікати,
Аби своє життя порятувати.
А Галич втратив. Скільки літ змагався,
Щоби йому той Галич був дістався.
І от тепер один раз помилився,
Знов на початку шля́ху опинився.
Не став би дурно у той бій встрявати,
Міг в Галичі і далі князювати.

Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.
Ранок відтінків пастелі
Тихо шепоче: "Пиши!"

Січень мене залишив
Жити у вічній дуелі.
Пісня моєї душі -
Щирі мінорні ронделі.

Каже: "Себе бережи"
Неба розірвана стеля.
Бомби по серцю гамселять.
Чують лише спориші
Пісню моєї душі.

Замов мені,
що побажаєш.
Я
виконаю те.

На – серце це,
котре́є краєш,
бо знаєш –
а не золоте.

9 листопада 1996 р., Київ

Все той же самий одинокий шлях
І та стежина у пригаслім полі,
Як музика, забута у полях,
На маргінесі пам'яті й недолі.

Самотній інок стрінеться тобі,
Як відповідь на болісні питання,
Немов стрибок у мисленній плавбі,
Мов істина найперша і остання.

Але усі печалі розмете
Пожовкле листя, як різкий катарсис.
Ідеї у театрі вар'єте
Кружляють у вигадливому танці.

6 грудня 2025

Сьогодні - Всесвітній день вишиванки

На кістках тривають бісові танці,
ракетний удар залишає руїни…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

По ночах небо геть червоне,
заховались в деревах птахи,
б'ють на сполох сирени-дзвони,
знов біжать в укриття дітлахи…

Але в жилах моїх — кров Тараса,
вібрує в скронях Леонтовича пульс,
я — представник вільної раси,
зі мною поруч Василь Стус.

Краще в рідній землі могила,
ніж "русский мир на крови"…
Зі мною — Валер'ян Підмогильний,
зі мною — В'ячеслав Чорновіл.

Та ще будуть з трембітами танці,
пісня вільна у небо полине…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я — українець!

2026 рік

 
Раптом одчуєш як минає це життя
Порух рук моторніше за усвідомлення
Майбутні ґенерації непережитих мрій
Надіюсь їх зустріти поки порух не зносивсь
І жити щоби видіти світання на зорі
 
Ми двигалися задля ожвавлення картини
В напрузі й незнатті що відчувалось як однім
В напрузі до фіналу і усякий бачив би
Оте що пишуть в роллінґ стоун воно бува собі
Стараючись уникнути смаку реальності
 
Одним нью-йоркським ранком люстро у фоє
Мені лице явило і невже воно моє
Зморщене довкіл моїх очей розчахнутих
Туди зирнув та анічого не було у них
Вернувсь в апартаменти і зітхав або свистів
 
Як досвіт огорне мене в думках трива монтаж
Співати й грати ще гучніше і чіткіше також
Змагатися ще усміхнути друга як то слід
А то і геть вступитися від одиноких миль
Що переслідує мене побільшого зарання
 
Друзі твердять наче то свинство щонайменше
Піти зі свята розриваючи намисто ймень
Усе що знаю власний стан коли би непограв
Не до зрівнянь і порож і той біль опісля вправ
 
А далі якось буде думає собі усякий
Як із коханням не судьба о хоч відпустку дайте
Ось уже і вечір сонце понад горизонтом
Втомився перти вантажі за когось і без понту
І сонце що вилискує у цій дорозі згодом
 
 
 
 
 
 
 
 

В довгій тиші - відьми,миші,
У глибинах чути хор,
Акцептовані масони
Варять з цинком мельхіор …

Ллється світло недіяння -
Будить вранішній етер,
Спить свідомість… У чеканні
Молодий Apollinaire

Теж і заспаний і дикий -
Все занурене в Roquefort* -
У глибинах чути крики -
Будить день церковний хор.

Боком він проходить в двері,
Як палаюча сосна,
Як похапливі пленери,
Як новина рятівна…

Отримав очі —
Карі, а між ними ще одне.
Бо Тато хоче
Показати твориво своє.
Відклавши пензлик
На шосту ніч колись,
Він взяв за руку
І сказав: «Дивись».

Дивись, дивись, дивись!
І я дивлюсь,
І я дивуюсь.

Отримав вуха —
Чути відповіді в тишині.
І ти послухай,
Як втомишся від метушні.
А вітер дує,
Вода дзюрчить.
Я Тата чую
У таку мить.

Почуй, почуй, почуй!
І я чую,
Я відчуваю.

Отримав мову,
Тато теж так заповів.
Життя чудове,
Тож переходь на спів.
Трохи кохання —
Вони не завжди були злі.
Це те звучання,
Що у вібрації Землі.

Співай, співай, співай!
І я співаю,
Я заспіваю.

Отримав небо,
Тіло на ногах та путь.
О, Тату, Тату!
Ти тільки поруч будь.
І крок за кроком
Засвояться у голові
Твої уроки —
Я живий!

Живий, живий, живий…
І я живу,
Я найживіший.


2024

О першій ночі я не сплю.
Шукаю в темнім океані
Величну і нову зорю,
Думки і почуття жадані.
У магмі ночі віднайду
Мінливу трепетну жар-птицю,
Яка народжена з вогню,
Яка мені колись наснилась.
У цей важливий спраглий час,
Відкритий пошукам, завіям,
Шукатиму слова для нас,
Ще невідомі лиходіям.
Священні зболені слова
Проблиснуть чарівним Граалем.
Так небесами ожива
Колись народжене Ваалом.

6 грудня 2025

Розілляла ніч каву розчинну
на долівку вугільних небес.
Ти не бійся, моя серпантинна,
обіцяю, тебе не покину...
Знову лячно? Нехай йому грець!

Та хіба ти не звикла до струсів,
потрясінь і ударів судьби?
Посивіли давно коси русі...
оси плавають у медовусі —
хоч лопатою горе греби.

Чи набратися в зюзьку до скону,
знепритомніти враз, далебі;
з серця витягти Божу ікону,
шуганути униз із балкону —
не судилося видно тобі,

бо ти ще сподіваєшся, мила,
що війну переможеш, либонь,
і що Грей на червоних вітрилах,
(ти даремно його відпустила,)
припливе на твою оболонь.

Мрії пестити жінці властиво...
Як пашницю відродять світи,
знову будеш натхненна, щаслива;
поки віриться у неможливе.
Чи тобі, хоч трава не рости?

19.05.2026р.

Впали зорі вечорові
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
То усе для діточок.

І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй.
Недоспала вона ночей.
То ж подякуємо їй.

Скатертину вишивану
Ми простелимо на стіл
І для тебе. рідна мамо
Покладемо хліб та сіль.

Заспіваєм тобі пісню,
Як колись співала нам.
Ой, ніде немає рівних
Вмілим маминим рукам

2016 р.

Навколо - тепло, а у серці - темно.
Стискають горло помилки, гріхи.
Неначе, травень... І давно сніги
Завершили історію буремну...

Хіба ще актуальна пісня щемна
Для простору ледачої нудьги?
Бо навесні всі тьмяні береги
Заміщуємо райдужністю сцен ми...

За відданістю - неминучий крах!
Всміхаються журливо в небесах
Сузір'я щирості такі жадані...

Я фантастичних начитався книг.
Не витримавши спогадів своїх,
Повісився мій вечір на каштані.

Одні кажуть: життя, як колесо,
Інші кажуть: життя – то лайно.
Треті живуть собі і не чешуться,
Життя пролітає повз них, як кіно.

Одні переймаються гривнею кожною,
Та що там гривнею-копійкою,
Інші вносять за Єрмака мільйони,
Прикидаючись невинною дівкою.

Та всі люди є організми білкові,
Що існують завдяки дифузії,
І всі є рівними, хоч в Москві, хоч у Львові,
А все інше – то є ілюзії.

Колишня спалена епоха
Ущент, навіки і дотла.
В снах Єремії та Єноха
Говорить немічна зола.

Епоха німо заговорить
Про дні звитяги і борні,
Здійнявши суєтливий ворох
Згорілих і зітлілих днів.

Колишня спалена епоха
Здіймає руки у крові,
Словами віщого пророка
Напише епоси землі.

2 грудня 2025

Тихше-но, рак-ліцемір, вуса повільні і довгі
Дошкам плотів піднеси … качуру справжніх утіх,
Вірити хутряним снам личить братам ротоногим* -
Тож у каміння упрись, наче чилім на весні.

Вітер блаженний знайди, шлях пустотливому птаху,
Спіриту, хвилі новій, святу мейнстріму в собі,
Погляду досить у мул для товщини альманаху,
Духу кордонів краси серця життя жадоби .

Шеляг один, може два, може надірвану гривню
Кинь на суворий граніт, наче в слизьку путасу*
Сяйвом своїм запали шлях доленосний і дивний
Всім ротоногим земним в межах швидкого часу…

Фіолетовий вибух травневого дня,
ніби хмара, що впала у сад.
Оксамитова, пишна, густа вишина
Залишає п'янкий аромат.
В кожнім гроні - маленькі сузір'я зірок,
таємничий приховують світ.
Заглядає в обличчя весняний бузок,
вабить душу пахучий цей квіт.
Пелюстки хтось шукає солодких надій,
пощастило зірвати аж п'ять
серед тисячі квітів і лагідних мрій,
що під вікнами тихо шумлять.
Буз відквітне невдовзі, розтане, як дим,
Залишивши нам спомин-етюд,
Але поки він дихає цвітом палким,
бережімо красу для майбуть.

Янголе світлий! Солодких видінь.
Обіймаю тебе ніжним серцем.
Хай насниться тобі неземна голубінь,
біля лісу прозоре озерце.
В нім хлюпочеться рибка надій золота,
якщо хочеш, задумай бажання.
Хай гойдає на крилах тебе висота
і моє незбагненне кохання!
Хоч на луках Сварожих цвіте зорепад,
тиша спокій в колисці голубить,
я б хотіла тебе повернути назад,
та не здатна! Пробач мені, любий!
Берегтиму у пам'яті теплі слова,
що так пестили слух у тремтіннях.
Ти живий, доки пісня любові жива,
світла віра в святе воскресіння!

18.05.2026р.