Час перечісує життя,
Перераховує минуле,
І вписує в книжки буття
Все те, що є, що буде й бУло.
Не все, що бУло, знає світ,
Не поспішає він читати,
В минуле глянути, воріт
Ще довго буде він шукати.
Нема доріг, шляхи розмиті
Страшною повінню брехні,
Бо ми жили, як сателіти,
Горіло власне у вогні.
І тільки деякі поети
Явили світові дива,
Їх мудрість била кулеметом,
Набої – зважені слова.
Поетів Колимою били –
Не зник їх наддніпрянський зір,
Вони в народу брали сили,
Їх не здолав чужий Сибір.
Таких поетів я шукаю
Під небом нашої землі,
І щиро й радісно вітаю
За те, що наші, що мої.
Їх пісня лине до народу,
До віри кличе та добра,
Вона цілюща, наче вОда
З джерел священного Дніпра.

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

***
Знову сніг за вікнами
з неба сипле крихтами зима.
Світло повнить вулиці-
жмуряться будинки недарма.

Від морозу кришиться
під ногами сніг, чудно тріщить.
Сонне місто ніжиться,
ще у сні дерева і кущі.

Із вікна відкритого
я вдихну повітря до легень.
Падає сніг крихтами.
Хочеться з нуля почати день.

Новий день мій пишеться,
зникли біди у нічній імлі.
Вірю, що залишиться
чорною лиш кава на столі.

Мрією, надією,
вірою пробуджена душа.
Аркуш де? Чи встигну я
записати ці рядки вірша?

Чи часто, чи густо римується слово.
Воно не питає, а приходить раптово.
Приходить, лізе і пнеться до самого лобу
Щоб стати там чимось більшим ніж слово.

І ось воно вже не одне і не слово
А ціле величне оповідання,
А може маленький регочущий віршик,
Хто зна коли слово пнеться до лоба.

Але не важливо чим стане це слово
Залишивши більше ніж було до нього.
А нам необхідно дякувать слову
За збережені обриси рідного дому.

А під лісом край села
Хатина біленька.
Вистачало в ній тепла
Дорослим й маленьким.

У садочку навесні
В серпанок легенький
Куталися вишеньки,
Ніби в шаль тоненьку.

І стояли яблуньки
В рожевих віночках,
Всі усміхнені такі,
Як личка дівочі.

Як давно все те було,
Лиш спомин зостався
Про садочок і село
Та біленьку хату.

2026 р.

Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як ляжуть у труну,
І відправляє в рай порядних і невинних.

Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?

А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
утіха на три половини.

Лиш біль ми розріжем на трьох —
сльоза стерпить муки щемливі.
І скільки ще будем у борг
ми брати чуття лоскотливі?

Любов не загладить вину,
сухим вийти з річки не вдасться.
Ми надто велику ціну
платили за крадене щастя.

27.01.2026р

Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Повсюди - вічні холоди.

Тепер повії - королеви.
Епоха впевнених нездар.
Під сповіддю - лиш коментар
Ніякий, штучний, поверхневий.

Усе, що можна, захопив
Його Величність Примітив

Втішаймось життям як тоді
Коли ми були молоді
Де жодне лихо не входило нам в дорогу
Втішало те що Бог дає
Бувало що тайком своє
Любили ми й за це подяку слали Богу.
Відкиньмо сльози болі гнів
Любімо своїх ворогів
І слухаймо що нам сказати вони хочуть
Виловлюймо з ворожих слів
Також приязний для нас спів
Брате сестро промиймо неприязні очі.
По різному було колись
Нас не єднала одна мисль
В минулому у майбуття ми не дивились
Бо ворожнеча пила кров
В бур’ян міняла нам любов
Щоби змінитися й сьогодні нема сили.
Брати сестри з усіх усюд
Промиймо древніх років бруд
Долоні разом – в цьому наша доля
З усмішкою нам всім в життя
Іти й писати своє я
Хай чесність буде нам як Божа школа.

1.
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів:
Нам на слова
сни янголів сідали,
Юрба сумна
З очима ста доріг.
Де ти була
Як щастя діставали –
Літá тепла
Із попелу зорі?

Пелюстя крил
Приборкувало вітер.
Лечу – пора,
До безголосся крихт.
Де ти була
Як бракувало світу,
Я вигорав
у фарбах грозових?

2.
Не знаю я де обірвати нить
тривких надій і не в`язати знову,
зозулею підкинутою, мить,
де грішні дотики ведуть розмову.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

3.
Немає `я`, одне відлуння – `ти`,
таке дзвінке, що облітають шиби.
Золою мрій, мов снігом опадú –
Хай гріється під ними небо... ніби.

Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Крадуть падіння молитовне в душу.

Приспів.

Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.

У п'ятому ронделі без ухвал
Міняють перші два рядки оселю.
І зміст, і форма - все тверде, мов скеля!
Зав'язується вузликом фінал.
Розплетемо рондельний магістрал.

О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Утілюючи образи Далі.

Стріла пронизує нестримно, дзвінко,
Грудну клітину нагло пробива.
Там, де буяли у нестямі вірші,
Шепоче тільки стишена трава.

17 квітня 2025

Давай про мир, про гнізда пташенят,
про тишу ночі, голосінь світанку,
про сміх, усмішку, очі немовлят,
про літнім вітром зірвану фіранку,

про першу риболовлю з дідусем,
про перший поцілунок і розлуку,
про те, як вперше рюкзаки несем
і гострим стріли з дерева до лука,

давай про шум Карпат і шепіт хвиль,
про пісню буків стримано-мрійну́,
про танець, що веде в степу ковил -
про що завгодно, лиш... не про війну!

Бо що вона?! - болото, піт, іржа,
уламки в плоть зі звуком контрабаса,
не варта ні найменшого вірша!
...(лиш вміє виривати серце з мʼясом)...

2023

Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.

Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
І клен, як ювелірний витвір, гнучий.

Крок - ніби танець, порух - як політ,
Де гравітація диктує межі.
Блищить внизу застиглий моноліт,
Дзеркаливши усе: і вікна, й вежі...

І місто стало дзеркалом кривим,
Де кожен крок, як іспит на терпіння.
Сріблястим зимним маревом німим
Взялося інеєм нічне видіння.

Роки́, думки́ і вчинки - все не те:
горів, палав, палив, то тлів, то тух;
вистави, драми, цирк і варʼєте -
забив, забув про те, що дав Пастух.

Жахав, журився, жалив і жеврів,
топив, тонув і танув, був металом,
світив, святим світився, та не грів!
Стояв стоїчно... та мене не стало...

Чому промерз, завмер і скамʼянів,
прогнив, усох і вицвівши протрух
та в шати білосніжні повстяні
я витер ноги там, де спав Пастух?

2023

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
і забулась у смертному сні
 
пуми знайшли мене у чеканні
і віднесли мене до орлів
скельні пуми знайшли мене
і знесли до орлиних крил
(до орлиних ей сказав-ото)
я бував із орлом на межі нескінченності
він дав мені згодом
свій перстень венери-відьми ей!
казавши ”літай літай“
знай-бо я
відьмача бейбі відьмача
 
я
покохаю тебе
це не болітиме ні
кохатимемся поки спиш
це не болісна гра ні
(боже милуй)
бо я в мільйоні миль ізвідси
і той самий час поруч на фотографії
(чи віриш чи ні)
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
мої стріли викувані із бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
о ці стріли викувані із бажання бажання
в краю де юпітерські шахти сірчані
(на метабовім морі еге)
я маю колібрі яка бринить так гучно
що ніби свій розум утрачаєш
 
я плину садами розчинними
через цинобру пустель
(ей)
розчинними плину садами
углиб аризонських пустель
 
і я куштую мед квіту печаль його звуть
десь іще в каліфорнії
нью-йорк тоне далі і добре є
 
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
 
 
 
 
 
 
 
 

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Вбачається одна й та ж доля:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш,-
Єдність і силу дай і Вкраїні
У цю лиху годину".

Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.

Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли́...
І люба, до солодкого фіналу
Удвох уко́тре спільно ми прийшли.

...Чому́сь згадалось... Світло, ностальгійно... -
Зі слухавки твій голос вплинув так?
Хвильку зачарованим, замріяним,
Побути справжнім - чим поганий знак?

2008

Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбивать.
Але на фронті вони ледь повзуть,
Ніяк не здатні ЗСУ здолати,
Взялися з мирним людом воювати,
Міста і села без кінця довбуть.
За Київ узялись серед зими.
Без світла і тепла нас залишають.
Хоча би так примусити бажають.
Але занадто непокірні ми.
І темряву, і холод терпимо,
Аби лишень отих «братів» не знати.
Якось удасться перезимувати,
А там з весною вже проживемо.
Тож, у холодній сидячі квартирі,
Без світла, Ленінград я пригадав,
Який колись в блокаду так страждав.
Убили сотні тисяч люди-звірі.
Я був у Ленінграді ще в той час,
Як був Союз. Звичайно ж, нас возили
На Пєскарьовські братські ті могили.
Зізнаюсь чесно, вразило то нас.
На невеликім клаптику землі
За зиму сотні тисяч поховали,
Що з голоду і холоду вмирали.
Чи можна то простити взагалі?
Зі школи нас привчали, що у тім
Фашисти винні, бо ж вони напали,
Із суші й моря місто блокували,
Мільйон народу зачинили в нім..
Ні вийти було з міста, ні зайти.
А треба ж було люд той годувати,
Тепло якимось чином їм давати.
А де у місті те усе знайти?
Ніхто ж зарані не потурбувавсь.
Збирались ворогів перемагати,
Тож кошти в зброю узялись вкладати.
І без запасів Ленінград зоставсь.
Ба, більше! Вже війна розпочалась,
Уже війська німецькі фронт прорвали,
Уже до Ленінграду підступали.
Москву узяти ворог сподівавсь.
На схід вже сотні ешелонів йшли.
Вивозили і фабрики, й заводи,
Щоб виробництво відновити згодом
Десь за Уралом москалі могли.
Везли все цінне і робітників
З заводами теж евакуювали.
Вони все в полі відродити мали.
Умови були напрочуд важкі.
Вивозили… Але не Ленінград..
Бо Сталін їх скажений той затявся
Віддати місто ворогу, боявся,
Що то розвалить геть країну Рад.
Колиска ж «революції». Звідсіль
Вони в країні владу захопили,
Усю Росію кров’ю затопили.
Й отак віддати місто без зусиль?!
То ж їхній символ! Сталін дав наказ,
Що ворогові місто не здавати,
Людей звідтіль не евакуювати,
Щоб не подумав хтось в лихий цей час,
Що комуняцькій владі вже кінець.
Патріотизм всі мають проявити,
У місті до останнього сидіти.
Не думав про людей, хай йому грець.
Йому дорожче символ, ніж життя
Людські. Тож люди в місті залишались.
Ніякі нікуди не випускались.
То й результат… Та в них без каяття.
Якби із міста вивезли усіх,
Хто був для оборони непридатний,
Вдалось би сотні тисяч врятували.
Мороз і голод не убили б їх.
В блокаднім місті заморили люд.
Самі ж до того своїх рук доклали
І на фашистів по війні списали
Та віддали, як докази, на суд,
Смерті в блокаді. Кляті москалі
Не визнали вини своєї й досі.
На помсти прапорах ідею носять
І їх не мучить совість взагалі.

А сонце вранішнє легесенько ковзнуло
Промінням по засніжених гілках
Ялинок, сосен та смерічок. Враз
Усе засяяло, іскрилося, всміхнулось.

Зимовий день іще срібла додав,
Що сипалось із неба зірочками,
Пухнастим килимом усе навкруг вкривав
І від морозу захищав він землю-маму.

А вже надвечір вдарив морозець
У свої срібно-кришталеві дзвони,
Пустилась хуртовина у танець
Із братом-вітром та й широким полем.

Як нічка запалила свічі-зорі,
Угомонилась завірюха, пішла спать,
А вітер полетів десь на простори,
Лиш місяць чари сипав із ковша.

2026 р.

То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштино́вих слив.
Що то було, я й досі не збагну —
закоханість... навія... божевілля,
чи запах амбри в просторі свавілля,
що збуджує печерну таїну?
Сором'язливі доторки руки
і поцілунки, наче біль сердечний.
Тоді було і болісно, і гречно,
та не з'єднали берегів ріки.
Містком хитким серед засмаглих ню
у повені хупавій круговерті
закарбувалося, мабуть, до смерті,
як обколола душу об стерню.


28.01.2026р

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Із Іллі Еренбурга (1891-1967)

Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,

і є душа – іще не скорена,
і є земля, що має знов
доконче бути відборонена,
солена й тепла, ніби кров.

(2026)

То в жар мене, то в холод кине,
Рояться думоньки сумні --
Так заболіла Україна...
І душать сльози навісні.

Вкраїнці -- у боях титани,
І творять чудеса в борні,
А між собою - отамани,
І чубляться, немов дурні.

І здатні в ложці утопити
Свого, хто вищий, хоч у чімсь.
І правоту несамовито
Свою доводять люто скрізь.

І забувають про велике,
Лише амбіції свої
І его знавісніло дике --
Годують. Наче опоїв

Нас хто... Дурманом поневолив...
Яка Вкраїна?! Ви про що?!
Навкруг суцільне Гуляй поле,
Нас перетворює в ніщо.

Якби розкидати по світу --
Ми б скрізь порядок навели.
А тут, у себе? Діти, діти --
Ми будем панувать коли?!

Як свисне рак? Чужому богу
Ми молимося по церквах.
Свого поганським звем, убогі,
І перетвоюємось в прах.

Готові вилизати п'яти
За кістку, кинуту рабам.
З кварталом дев'яносто п'ятим --
Як личить блазнів холуям.

Невже ці війни, долі злами,
Нам не відкриють власну суть?!
Чи самоїдами-хохлами
Чи УКРАЇНЦЯМИ нам буть?!

29 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)