На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди

Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
Вона тут так довго, що звикла

Завжди шанували, але на поріг
Раніше її не пускали
Бо кожен тепло для родини беріг
А люта тепло часто крала

Так, звісно,
невдовзі все ж прийде весна
Заплаче зима і розтане
Якби ж з холодами ще зникла війна
Колись-таки день цей настане

Лютий 2026

Із Леоніда Сергєєва

Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.

В цієї – дві сестри, не засумуєш,
та тільки я – не голуб миру теж:
в конторі в нас, якщо ти не лютуєш,
то довго на землі не проживеш!

Жених:
Оце фужер налив мені Вован!
Я випив – й раптом нате, наречена!
Й тепер на шиї маю отакенний
у вигляді метелика аркан!

Але дарма́, я теж не пелюсток,
солідніше її кіло на вісім!
Не лізу до кишень за компромісом,
як щось не так – нокаут, і мовчок!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
а поцілуйтеся натще́!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас наллєм іще!

Працівниця ЗАГСу:
Любі друзі, ви прийшли за реєстрацією,
чепурні такі, з обличчями схвильованими!
Супроводжені загальною овацією,
звідси підете в життя зареєстрованими!

Підійдіть сюди, будь ласочка, одружувані,
піднесіть до столу свідка, вже налиганого,
розпишіться ось отут і ось отут –
й віднесіть його мерщій, на жаль, обриганого...

Теща (на мотив частівки):
Ваш на вигляд – не того́:
черевики ношені;
на потилиці його –
кудли заяложені!

Свекруха:
Про штиблети – ми мовчим,
а волосся збилося
через те, що поряд з ним
ваша притулилася!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
тому – цілуйтеся давай!
Один, два, три, чотири... На п’ятірку!
За це – ізнову наливай!

Свідок:
Ми з Колькою... ми змалку...
А Колька... зараз де?...
А Вовка... на рибалку.
А Колька... бозна-де...

Працівниця ЗАГСу:
А тепер, в ознаку вірності подружньої,
обміняйтеся обручками коштовними,
щоб на базисі взаємності потужної
потішатися стосунками любовними.

А якщо, наперекір усім напученням,
у взаєминах стається каламучення,
завітайте у кімнату 35, –
там приймають документи на розлучення...

Наречена:
Каблучка на палець – бичок у ярмі!

Теща:
Кіло сухофруктів, філе пристипоми...

Свекруха:
Закуску всі гості приносять самі,
а що не доп’ють – забираєм додому!

Хор гостей:
А гірко-гірко, усім нам гірко,
не перебити киселем!
Цілуй солодше, Колька, Ірку,
а ми за вас іще наллєм!

Дідусь нареченої (з-під столу):
На палубу, друзі, усі по місцях!
Останній парад наступає!
Не здасться нікому наш гордий «Варяг»,
пощади ніхто не прохає!

(Переклад: 2025)

Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому морі.
Твоя рука - мій спокій і причал.
Мій кожен вдих твоє шепоче ймення.
Немає місця смуток і печаль,
лиш чисте світло, ніжне одкровення.
Замкнемо зараз вечір на замок,
хоч ніч гойдає нас у колисані.
Кохання - найщиріше із думок,
записане у серці, не в романі.

І
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.

ІІ
Я пам’ятаю наш курінь
і тіні вітру над водою,
і як нас білогривий кінь
поніс туди перед грозою.
Сміялась ти, що я малий,
а ти вже майже-що доросла,
та не боялася, що боса
і що під нами кінь баский,
а я, здається, не такий,
коли тримався не за коси.

ІІІ
Немає часу молодим
душею канути у Лету.
Як дар сучасному поету
ми залишаємо сліди
у білій хмарі інтернету
або завіємось кудись,
де і на конях не догнати
обох, бо маємо колись
вертатися до тої хати,
куди ми й досі летимо
на крилах вітру чи Пегаса,
та розуміємо наразі –
життя без нас тече само,
ми ж – тінями блукаємо
і розчиняємось у часі.

У замкнутім колі несемось галопом.
Сил оглянутись бракує чомусь.
І кожен виток засмокчує мохом…
Вигода значить з галопу комусь.
І смокче так липко… Смокчи! — запевняє,
Інакше порвем, розтопчем у слизь…
Народжених в колі — коло кохає
Тому, що навіки із колом зрослись.
10.02.2026.

Ранковий автобус один і той самий
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.

Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле гасло,
Тепер майорить у забутих містах.

Ранковий автобус крадеться, як привид,
І нас настига, мов розплата німа.
Він - світу жорсткого циклічності приклад,
Спресована і неприступна тюрма.

Ранковий автобус - пророк у лахмітті,
Що ледве бурмоче нечутно під ніс,
Але ці слова, ніби зламані миті,
Влучають у ціль, як загострений спис.

6 травня 2025

На фото пожовкле дивлюся
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
Ще щастям світилися очі
Старенької довго тоді,
Коли я напам'ять охоче
Їй вірші читав по труді.
Читав про село мальовниче
Над Россю, що вічно тече
І плюскотом приязно кличе
В краї добре знаних речей...
10.02.26

Яскравий спалах дав життя
І дав початок часу
Ми несемося в забуття
По вінця наливаєм чашу

Вже позабуте каяття
Спаплюжена святиня наша
Немає більше вороття
Чотири вершники сідлають клячі

Дорогу затягнула мла
Все встелено квітками фальші
Пізнавши всі спокуси зла
Кружляємо у вальсі

2026

Ми колись перестрінемось поглядом
в центрі міста твого́ серед натовпу
мимовільно, побіжно і поквапом.
Я дивитимусь пильно й не знатиму
звідки мчиш і куди повноводною
провесінньою чистою річкою.
Милуватимусь літньою вродою
і душею, що сонцем відсвічує
на всі сторони лагідні промені.
Надішлють тобі здалеку вісточку
мої очі глибокі і втомлені,
що проходити повз уже вистачить.
...Ти зупинишся
й глянеш у вічі,
не впізнавши
в шерензі із ликів...
...там між квітів
горітимуть свічі
на алеї полеглих...
навіки.

2026

 
закриття сезону
закриття сезону
літо йде
мов недовгий сон
що діяти
закриття сезону
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
що діяти
що діяти
 
вранці ми не думали про те
удень волосся золоте
вночі лунав на морі сміх
закриття сезону
що діяти
 
закриття сезону
закриття сезону
нам було добре
усе мов сон
зима настане скоро
закриття сезону
 
 
 
 
 
 
 
 

Він приречено жив, бо давно розумів,
Що горітиме вперше й востаннє,
І собою вогонь запалити хотів
Неземного святого кохання.

А у неї із кре́меня серце було –
Почуття їй були незнайомі.
Що горіння для неї? Воно – ремесло,
Найдревні́ше у світі відоме.

І вона запалила його жартома,
Як свою сигарету черго́ву.
Не збулась його мрія. Згорів задарма,
У вогні не пізнавши любові.

А вона не помітила жертви його
І назавтра уже не згадала...
Я так-само палаю для щастя твого.
Ти ж ніколи мене не кохала.

Лютий 2026 року

У село на місяць бабці
З міста син привіз онука.
Щоб привчить його до праці,
Бо село -то добра штука.

А малий – у телефоні,
Не піде нізащо з хати.
Що йому корова, свині?
Йде лиш курям їсти дати.

Через тиждень син питає:
- Що із хлопцем? Справа в чому?
Бо уже терпцю не має,
Дуже проситься додому.

Бабця каже: - Той ваш Дмитрик
Ні на що не має сили.
Певно, в тебе вдався, хитрий,
Як отой мій півень білий.

Він лінивий дуже, синку.
Вір не вір, а так буває.
Півні всі горлають зранку,
Наш когут лишень киває.

07.02.2026

Ї́вґа горлала на третій день весілля
так – ніби їй всипали п’я́ного зілля:
«Так, немає обручки! Не-ма-є!!
Вона вислизнула, а де – не знаю!
Вона розбилася й десь закотилася!..»
Тут Ї́вдю й кинув до льоху пан То́дорош:
«О-о́сь тобі наша весільна подорож!!!»

29 серпня 1996 р., Київ

Вись розчулила весною,
Навіть крізь холодне скло,
Сяєва голубизною
Творить голубине тло.

Фіанітом пречудово
Спалахнув небесний цвіт.
І шаленствами любові
Загорівся цілий світ.

Люба, мила моя Мріє,
Шлю цілунки я тобі.
Он обійми вже леліє,
Мліє пара голубів.

Туга музикою чуйно
Так жагуче нароста.
Серденько моє, почуй-но,
Це - кохання теплота

Огортає ніжнотонно,
Стелить ласкою парчу.
Розкрива пелюстя лоно -
В щастя пестощів лечу!

9 лютого 7533 р. (Від Трипілля) (2026).

«Служу Україні!» — від віку й донині
Слова ці лунають і серце діймають.
«Служу Україні!» — їй, неньці єдиній.
Міцне в нас коріння, родюче насіння.
Традиції, мова, батьків заповіт —
Основа держави на тисячі літ.
Пильнуймо зірко, тримаймося стійко.
Борімося мужньо і мовимо дружньо:
«Як сонце — могутньо, як небо — безмежно,
Служу Україні своїй незалежній!»

В червоній сукні жінка чарівна́,
Іще не осінь, та вже не весна.
Красиві форми і смарагд очей
Непересічних зваблюють людей.
Одним здається, що таких кобіт
Гойдає у долонях цілий світ.
Співають херувими в небесах,
Дарує лебедині крила птах.
І заздрять подруги її красі
Духовній і тілесній майже всі.

Для неї зріли персики в саду
Та доля напророчила біду.
Ніхто бодай не знає, що вона —
Бентежний звук, натягнута струна
Між небом і землею. Не торкайсь!
Допоки не порветься, то нехай...


09.01.2026р

Зелененькій осоці
Поцілунок на щоці
Очерет високий
Ізвечора залишив,
Про кохання шепотів,
Щоб на серці спокій.

А вона, осока
Звабниця та ще й яка
Мило усміхалась,
Що подобається їй
Очерет той чародій
Теж йому зізналась.

2022 р.

Відтепер і дотепер
Маю сотню зауважень.
Свідки поруч — власний нерв.
Правда, він без повноважень.

Є двигун, і є штовхач…
Є кажись, дивлюсь, предтеча:
Після неї знову плач —
А навколо колотнеча…

Втихомирив би вже хто!?
Тільки лаятись не смійте!
Це не спіч, не «кінь в пальто»
Відтепер і до… повірте

Вибачаюсь, дотепер
Кожен сам моливсь за себе.
Я і є той самий нерв…
Боже, вистачило б ребер.
06.02.2026.

Мовчання, мов кактус в пустелі німій,
Родилося після словесних завій.
Мовчання, мов крапка в поемі життя,
Що скине з вершини в степи каяття.
Мовчання, мов клекіт природних стихій,
Пронизливі звуки в сонаті сумній.
Так звершиться сила холодних шпилів,
Мелодія сонця, агонія днів,
Апорія серця, рапсодія снів,
Симфонія поля, де спить буревій.
А ми не збагнемо громаддя століть,
Архіви безумства, списи лихоліть,
Закони безбожності, сутри страхіть,
Де схована в сонці палаюча хіть.

5 травня 2025

Завіса сну упала на чоло,
стуляються глибокі Нені очі…
Накрило градом фронтове село –
усе війни лютує потороча.

Канати-нерви в’яже у вузли,
до зір веде через розривів терня,
але і ми не ті вже, що були –
утратили своє родюче зерня.

Чи його рештки зійдуть навесні?
Чи проросте воно студеним долом,
коли розтане збайдужіння сніг
і невесняно зачорніє поле?

А попереду – знову лиш імла,
де Прометей конає від зневіри.
Роки́ кленем горьований талан
і гудимо продажних командирів…

Проснися, люде, очі розклепи́
і подивись, що робиться під носом!
Пора мінять підвалини, стовпи
і чистити чимдуж пихи́ заноси.

Скільки ще буде зими, скільки?
Ще один день догора як свіча.
Іній спадає на трави прогірклі.
Вибілить все снігова січа.
Тільки от присмерку не відсиніти.
Й серцю, мабуть, не відболіти.
У круговерті нестримній зим отих
Жевріє спомином зачаєне літо.
Грані зникають між небом й землею —
Так, як зимою лише буває.
Та неминуче прощання із нею
Ближчає вже за небокраєм.

2024

То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопче трави, наче коршун впаде на Вкраїну,
Не пожа́ліє старого чи малу дитину.
Запалають міста, села, рясно кров проллється,
Як орда квітучим краєм стрімко пронесеться.
По собі залишить попіл і криваві жнива.
І пожене Диким полем у Крим нещасливих,
Що живим товаром стали. Сльози шлях їх зросять.
Навіть, Бог не порятує, хоч всі палко просять.
Продадуть десь аж за море у лиху годину,
Де у снах лише й побачиш рідну батьківщину.
Йде орда, крадеться так, щоб зненацька напасти
І надію, і майбутнє у тисяч украсти.
Та даремно стараються. Від пильного ока
Козацького не сховався ніхто іще поки.
Стоїть у степах сторожа та шляхи пантрує.
Хан із Криму тільки вийшов – вона уже чує.
І горять уже фігури, дим в небо здіймають.
Хан із Криму тільки вийшов – на Січі вже знають.
Шле вже вісточку Косинський козакам з Тавані,
Що іде орда велика, йдуть гості незвані.
Прийшла орда до Тавані, щоб Дніпро здолати,
А не хоче Дніпро сивий її пропускати.
Розлилась ріка весняна, усе затопила.
Орда трохи потопталась й далі поспішила.
Може, острів Таволжанський гостинніше стріне,
Дасть спокійно перебратись на цю половину.
Хоч орда і поспішала, козаки вже встигли
На острові зготуватись, як орда надбігла.
І на острові засіли, добре окопались,
І вже «чайки» в очеретах козацькі сховались.
Все готове вже до того, щоб «гостинно» стріти
Орду кримську та змусити далі не ходити.
Аж ось і орда з’явилась, наче хмара чорна.
Човни притягли з собою, спустили проворно.
Порозсілися татари, налягли на весла,
Щоби течія стрімка їх униз не понесла.
Налягають на ті весла, течію долають.
А ординці усі інші на чергу чекають.
Не бажають лізти в воду, бо ж іще холодна.
Все одно всі перебратись устигнуть сьогодні.
Вже до острова дістались ті човни і раптом,
Козаки з кущів з мушкетів ударили залпом.
Упритул же майже били, куль не витрачали,
Дарма, адже куля кожна двох зразу влучала.
Тільки гримнув залп мушкетний, з очеретів раптом,
Стали «чайки» козацькії стрімко випливати.
Ударили гаківниці, човни потрощили,
Та тим татар багатенько ще на дно пустили.
Стали човни розвертатись, щоб назад тікати.
А Дніпро же ж козаченькам взявся помагати.
Течія несе їх швидко, весла лиш мелькають.
«Чайки», наче хижі птахи стрімко налітають.
Потрощили, потопили, лиш цурпалля плава,
А Дніпро уже довершив над тими розправу.
А хан стояв та дивився страшенно сердитий.
Не вдалось йому козацтво легко одурити.
Потопили козаченьки тисячі аскерів.
Зачинили і на цьому перевозі «двері».
Обіцяв же хан аскерам здобичі багато,
Хіба ж можна після цього назад відступати?
Тут не може – піде вище, знайде переправу.
І на північ уздовж річки він орду направив.
Іде орда лівим боком, перевіз шукає,
А козацьке військо правим її проводжає.
Орда стане і козаки готові до бою.
Ладні Дніпро перекрити в цім місці собою.
А гетьман вже ж і на волость вісточку відправив.
Там козаки теж пантрують усі переправи.
Примчить орда, на бік правий перебратись хоче,
А козацькі вже мушкети дивляться у очі.
Пометалась орда степом, дарма покружляла
Та й, не солоно сьорбавши, до Криму погнала.
Злі вертались, хан страшенно був на все сердитий.
А нічого в Україну без спросу ходити.

***
Пиши мені, друже, нехай кострубато,
коли все не дуже - благаю, пиши.
у розпачі чорнім, пиши, навіть матом,
у світлу хвилину, пиши від душі.

Хоча б одне слово, пробач забаганку.
Про те, що з'їдає чи рветься з душі.
Хоча б одну букву - вночі чи поранку,
лише не мовчи, друже мій, напиши.

Пробач, може тисну… Та кляту хворобу
і лють справедливу не крий, а кричи.
Ділися зі мною надією й злобою,
лише, не мовчи. Я молю, не мовчи!

Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.

Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на со́бі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і досі
серед снігів на півдорозі до небес.

Торкнеться тінями тюрми сирої цегли
рухоме полумʼя пекучих палімпсестів,
яке крізь віхоли зумів до нас донести
і через жар якого втих навік полеглий.

...Проте тебе та купина не опалила -
небесним обрусом вгорнула заволока
рамена лицарські твої, як ніч глибока
і снігом табірним покрила твої крила...

2026

Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!

Безконечне нудне завивання
Возвістить безбережність страждань.
Хвилі річки, як тихе благання,
Проспівають німотність жадань.
І сирени, як птиці жорстокі,
Нападуть на провулках пустих.
Як валькірії волоокі,
Будуть наші страждання нести.

1 травня 2025

Із Леоніда Сергєєва

Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС¹.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!

Наліво гості – в жовто-синіх маєчках,
направо ми – в червоних, як завжди.
А на трибунах, настрій підіймаючи,
болільники згуртовують ряди...

В гостей на полі – сильний форвард Панченко,
та в нас є сильний захисник Панов;
у них – потужний пенальтист Іванченко,
зате у нас – голкіпер Іванов.

Арбітр²:
Зайве скаже хтось – так дам пенальті,
за дебати – видалю ураз!
Краще, капітани, не скандальте,
й передайте далі мій наказ!
(Свистить.)

Тренер наших:
Де подівся спортивний кураж?
Ви не граєте зовсім на швидкість!

Тренер їхніх:
Де кинджальних відривів форсаж
й комбінацій мережаних чіткість?!

Коментатор³:
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!
Який момент, який момент,
а ось і перший інцидент!

Порушник, захисник Панов⁴:
Я взагалі відношення не маю,
він сам спіткнувсь, там горбик на землі,
я зіткнення не дуже пам’ятаю,
бо я підбіг пізніше взагалі...

Арбітр⁵:
Картка жовтесенька,
стерта злегесенька,
бо уживається
геть без обмеження!
Запис у книжечку,
що за підніжечку
мною вчиняється
вам попередження!

Потерпілий, форвард Панченко⁶:
Ой, нога, нога,
Ой, меніск, меніск...
Я ж тепер кульга!
Де наш пенальтист?

Коментатор:
А час у першім таймі вже спливає...
Суддя, мабуть, додасть хвилини дві...
Дивіться, він пенальті призначає!
І бити будуть гості, ти диви!

Голкіпер Іванов:
Лиш би тільки не в «дев’ятку»...
Та й «пане́нка» – теж ганьба...
Нафінтить іще спочатку...
Затаїтися, хіба?..

Пенальтист Іванченко:
Пробити в штангу? Ні, зламаю!
Та і голкіпер там стоїть.
А він дітей та жінку має,
він хоче жити зайву мить...

Пенальтист розбігається, б’є, м’яч влучає в арбітра, арбітр у голкіпера, голкіпер у штангу, а м’яч опиняється на п’ятнадцятому ряді східної трибуни.

(Переклад: 2025)ееееееееееееееееееееееееееееееееееееееее

У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.

І надриваються тонкі душевні струни,
не гояться ніяк ментальні рани...
Гадаємо, якого графомана
цей раз Вкраїна Нобелю підсуне...

7.02. 2026

Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.

Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод взяла обценьками.
А ми боремося, сподіваємося, ми любимо.
Синьо-жовта синичка про радість прийдешню дзенькає.

Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?

Я спалю на багатті книжки́
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих вірші́в, що писав не тобі,

Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
Хай за димом пливе в небеса.

І тепер, у ново́му житті,
Все спочатку писати почну:
Як у щирім своїм каятті
Я кохаю тебе лиш одну,

Як віднині і на повсякча́с,
Аж допо́ки планета живе,
Всі вірші́ мої будуть про нас
І про наше кохання нове́.

Лютий 2026 року

У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інколи - встромляє гостре жало.
Хтось бачить в ній кайдани чи якесь пророцтво,
А хтось - вітрила, повні сподівання.
Це вічна гра в житті, святе єдиноборство
Між "мушу бути" й хочу подолання",
Але вона, мабуть, - лиш ґрунт, і нас чекала,
А ми посіяні у ньому зерна.
Не тільки споглядаймо в дані прозирала,
Не біймось взяти вчасно в руки стерно.

Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.

Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Як музика непізнаних небес.

Укрили заморозки, як снаряди,
Як дронів нескінченна сарана.
Зітхають квіти, як весни наяди.
Відлига даленіє, як мана.

Крізь кригу я проб'юсь у серцевину
Божественних рапсодій і монад,
Відчувши і прозріння, і провину,
Як смирний і просвітлений монах.

30 квітня 2025

Туманом розлило́ся небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти́.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
його хтонічні о́бшир і природу.
Його почвари топлять кораблі,
народжують або у суш безводну
заку́ти здатні за́кути Землі.
Воно дає життя тонам і нотам,
штовхає у зізнання й помилки,
нуртує, вабить, умертвляє - що там!
...
Не те, що ми... звітрі́лі та мілкі...

Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.

І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Допомагав нудьгу здолати.

Крихкої мрії кожний атом
Дивився в душу з небокраю.
Годинник з синім циферблатом
Ремонту вже не підлягає.

Безбарвний ліс. А в передліссі
Прощався я з життям строкатим.
Завмерло серце. Зупинився
Годинник з синім циферблатом.