Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Коли руйнуються думки,
А аксіоми, як повії,
Коли керують хижаки
І сіють хаос ентропії,
Коли помер здоровий глузд,
Спливло гидке і осоружне,
З чиїх почуємо ми вуст
Хоч щось виразне і потужне?
Ми майже звикли до руїн
І невгамовного багаття.
Чи не по людству лине дзвін?
Чи є живі ще люди, браття?
Повинні буть! Я знаю – є!
Прислухайтесь, розплющіть очі!
Чи так ми бачимо своє
Майбутнє? У оковах ночі?
Хіба бракує волі й сил?
Хіба без сонця людство звикло?
«Ні!» – чути павших із могил,
Тих, хто життя віддав за світло.
Від пращурів лунає: «Ні!»
«Майбутнє збережіть нащадкам!»
Брехні не дайте і війні
Новим здаватися порядком.
Ще промінь сонця на чоло
Впаде негоді в протидію,
І даруватиме тепло
Вогнем нескорена надія.

19.01.2026р.

На незайманій кухні не вариш під музику добрі обіди.
У вітальні навпроти не чути відраду маненьких дітей.
Не дрімає на бильці дивану розніжена кішка спокійно.
У кутку підвіконня кімнатна фіалка ніяк не цвіте.

На засніженій вулиці змерзлі машини по трасі не їздять.
На відвислих дротах не горланять про холод тривожні круки.
Із кав’ярні «Сузір’я» не лине приємно записана пісня,
Де відчинені двері, щоб зварену каву в дорогу купить.

Не вертаюсь додому опісля важкої нічної роботи.
Не сміюся на жарти, що зранку в під’їзді говорить сусід.
Не чекаю спокійно на ліфт, що людей на «дев’ятий» довозить.
Не заходжу у тамбур, де стіни тримають картини чудні…

То буває таке, що утримати важко страждання шалені,
Бо як щойно у місто спокволу приходить холодна зима.
Намагаюся й досі ключі відшукати в дірявій кишені
Від квартири на сьомому поверсі дому, якого нема.

2025.

Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.

Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Завершить неповторний том.

Останній крик, як птаха помах,
Нам прозвучить у далині.
Цей крик пронизливий, без помпи
Обірветься в піснях земних.

І знак магічний і пророчий
Побачимо в сумних листах.
Відкриються небесні очі,
Закриті об семи віках.

25 вересня 2025

Туман розвіявся, мов дим,
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
Та гострі леза осоки
Перешкоджали йти,
Щоби на відстані руки
Вдихати дух густий
Тих білих лілій на воді,
Що ніс лоскоче так,
Що я уже з того зрадів
І втішено закляк.
03.04.26

Такі уже «трудяги» москалі,
Що ще таких по світу пошукати.
Хотілось би історію згадати.
Колись в однім москальському селі
(Це все тоді, ще за царя було)
Селяни лиш один прибуток мали –
Косили сіно та і продавали.
Нічого ж на городі не росло.
А як йому, скажіть, було рости,
Як його треба спершу посадити
Та біля нього добре походити.
А їм же лінь. Тож вихід був простий.
Трава навколо і сама росте.
Скоси її та висуши і маєш.
Продай і уже грошики тримаєш.
Чого б не заробляти так? Проте…
Його ж до міста ще доправить слід,
Аби комусь на ярмарку продати.
Але баюра на дорозі клята.
Лише узимку, як візьметься лід,
Проїхати можливо по дорозі,
На ярмарок відвезти сіно те,
Продати його вигідно…Проте
Аж до зими чекати ті не в змозі.
Звичайно, можна було всім зійтись,
За два-три дні засипати болото.
Та ж москалям то зайвина роботи –
Цілих три дні, як проклятий трудись.
Ніхто того робити не збиравсь.
Тим глитаї місцеві й користали.
Вони задурно сіно купували –
По п‘ять копійок. Клали у запас.
А взимку на той ярмарок везли
І там уже по сорок продавали.
Селяни ж швидко гроші пропивали,
На глитаїв тих, звісно злі були.
Хоч лаялися заздрісно на них,
На другий рік знов те саме робили:
Скосили, продали і все пропили.
Напевно, то влаштовувало всіх.
Воно б, мабуть і далі так було.
Але якось якийсь начальник їхав,
Застряг в баюрі тій собі на лихо.
Страшенно розізливсь на те село.
Велів, як вибравсь, сипати дорогу.
Москаль же, поки не ударить грім,
То і не перехреститься. Затим,
Як повелів начальник злий і строгий,
Вони лишень усім селом взялись
Й баюру ту засипали. І, звісно,
Могли тепер возити сіно в місто.
Лиш глитаї у накладі були.
Такі вони у всьому – москалі:
Усе життя в болоті будуть жити,
Поки начальство змусить щось зробити.
Ото як в тому давньому селі.

Я ще відбиваюсь у дзеркалі сонних калюж,
Чомусь прикидаюся сильним та зовні здоровим.
А хмара на небі підтягує ношу важку,
Що схожа частково на сиву примару ворони.
І навіть якщо у минулому сенси вбачав,
То зараз уже розгубив притаманну гостинність.
Мені не зігрітись від подиху свіжих багать.
Не треба журитися, справді цей біль вже колишній.

Скінчилась війна? Та натомість лишилась зола.
Латати без сил самостійно пробоїну вічну.
А мати старенька робила усе, що могла:
Молилася тричі щоденно та ставила свічку.

І плакала гірко, ковтаючи в ніч анальгін,
Втираючи очі зажурені шматкою марлі.
Я винним себе відчував та постійно жалів,
Розірваним серцем, говорячи речі банальні.
І вже розумію, що час до воріт підійшов.
У цьому сезоні зима наближається махом.
Закохана смерть неквапливо цілує в чоло.
Не знаю, чому, та так …холодно…й солодко, мамо.

На тижні весна,
холоди відступають,
розкривається
скована льодом земля,
і маленька пташина вже знає,
що тепло враз летить у поля.
Скоро все зацвіте,
душу й голову сонце зігріє. -
Розчохлімо всю зброю,
та вперед до завітної мрії!
День настане – це так,
у теплі, у добрі,
у знемозі
все затихне на мить,
щоб співати тріумф перемозі.
2026р.

Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто (永遠の異邦人) і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційних зелених листків каорі такай отя (香り高いお茶) сухі листя ожини (ブラックベリー) і сухі плоди лохини (ブルーベリー), з горняток які виготовив в часи Сенґоку майтер Фуру Хайро-но Цуру (古い灰色の鶴). Ми слухали кото – мелодію «Генкію сінай» (言及しない), яку виконувала запрошена гейша в блакитному кімоно з візерунком у вигляді бамбуку, що хилиться під вітром. За вікном серед холоду і сирості зацвіла слива, тому вирішили віршувати на тему «Сумна квітуча слива» (悲しい梅の花) і я написав таке:

* * *
У пустку дзвінку
Повертаюсь додому.
Квітучі сливи.

呼び声の荒野へ
私は故郷へ帰る。
梅の花。

* * *
Цвітасті вишні.
Білий ранок запашний.
І думки про смерть.

桜の花。
芳しい白い朝。
そして、死への思い。

* * *
Серед квітучих слив
Кричать нездари сойки.
Я загубився.

満開の梅の木々の間で
カケスが泣いている。
私は道に迷った。

* * *
Білої квітки
Торкаюсь холодними
Пальцями. Квітень.

冷たい指で白
い花に触れる。
梅の花が咲く季節だ。

* * *
Мовчазна слива
Про нетутешнє шепоче.
Боривітер. Крик.

梅は静かに、
死後の世界を囁く。
鷹は叫び声をあげる。

Почувши мої хоку гейша припинила грати і її рясні сльози падали на струни кото. Я перестав розуміти: чи то дощ за вікном чи то сльози падають лаковане дерево старовинного інструменту.

Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.

Біймося не каверз побутових
І душевних розладів і мук.
Слухаймо, чи цокають підкови,
Стишуємо свій зубовний стук.

Де б ми не були, а щось настигне,
Острах - відчування не постидне.

Пожовкле листя опадає,
Як невблаганності потік.
Пожовклий смуток небокраю.
Схилився ніжний базилік.

Пожовкле листя промовляє
До совісті і глибини.
На місце радості розмаю
Прийдуть пожовклі дивні сни.

Нам щось важливе повідомить
Ця осінь в сукні і плащі.
А те, що листя не промовить,
Нехай доспівують дощі.

23 вересня 2025

У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників і видатних патріотів.
 Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів, молодший брат Валерій не побоявся його провідати…



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.



Брати два, дві долі -

дорога до волі.



Брати два, дві долі -

ламали, мололи.



Брати два, дві долі -

на двох нари голі.



Брати два, дві долі -

подих юдолі.



Брати два, дві долі -

вивчають у школі.



Брати два, дві долі -

Валерій та Анатолій.

2026 рік

До психолога звернулась
Скромна молодичка:
Подивіться на ці гулі
На померхлім личці.
Ці опухлості з'явились
Від неспання й страху,
Що потрапити в немилість
Можу, бідолаха.
Бо якому чоловіку
Буде до вподоби
Те, чому немає ліку
На лиці і лобі?
Як позбутися морщинок -
Говоріть скоріше,
А то візьме і покине,
Щоб знайти гарнішу.
Лікар каже: Щоб надалі
Не було безсоння, -
Вам потрібен теж страждалець -
Півень невгомонний.
Проводжайте рано-вранці
З хати чоловіка
І зовіть хутчій коханця,
Як вам радить лікар.
Хай доводить до нестями
Він вас завтра й згодом,
Щоби спалося ночами
Й снилась насолода.
Не тріщатимуть суглоби,
Швидко зникнуть зморшки, -
Тільки буде морщить лоба
Чоловік ваш трошки...
02.04.26

Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.
А загадкові звуки голосні
Лунають вокалізом від сонати.

Оновлень час, жаги пора строката
Дарує наяву свої пісні.
Не можу я ніяк запам'ятати
Мелодію, що снилась навесні.

Реальності для мене - малувато,
Любов розквітне тільки уві сні!
Моя планида - спротив новизні...
Ті ноти, що народжували свято,
Не можу я ніяк запам'ятати.

І знову вечір,
накинув шаль мені на плечі
Хмаринка чаю запашного,-
Народження чогось нового
Ковток, як підсумок думок,
де присмак пройдених стежок,
розчиниться як ніби цукор.
Як ніби й не було нічого,
до цього вечора - нікого,
хто одягав вечірніх суконь.