Знову заплачуть верби,
Тужних пісень еліта.
І розпочнеться дербі
Явищ погодних і літа.

Квестія життєдайна -
Хто добіжить останнім.
Інфа - це вже не тайна,
Зможемо взнати - взнаєм.

Переживемо квітень,
Буде ще час говіти -
В колі мирських просвітлень.
Далі - наступні гіти.

Ще сплять ліси в туманному серпанку,
Та вільха вже вільніша без снігів.
Сьогодні сонце випило до ранку
Холодну синь заснулих берегів.

"Не я б’ю — ве́рба б’є!" — лунає нині,
Від хати і до хати летить спів.
Пухнасті котики в дитячій жмені —
То знак весни, що Бог благословив.

Сріблясті гілочки, мов свідки дива,
Несемо ми до храму на зорі.
І віриться: душа стає щаслива,
Коли святяться верби у дворі.

Минає біль, лишається надія,
Змиває дощ тривоги і жалі.
Великдень скоро! Серце пломеніє,
І мир прийде по змученій землі.

Ледь чутно відкрився кімнатний хідник. Одинадцята тридцять.
«Не можу влягтися. Посидимо біля віконця удвох?
Бо хо́джу собі по квартирі нервово та зовсім не спиться,
Збираю світила, що падають з неба, складаю в куток.

Вони несподівано різні: спочатку цікаво-строкаті,
А потім згасають невпинно, та щойно до мене дійшло.
Ось знаєш, що, тато, так хочу на вушко тихенько сказати,
Я схоже кімнату назву кладовищем згорілих зірок.

Тепер ─ це холодне каміння, якщо вже сприймати банально.
Багато людей сподівалось на силу таємних думок.
А знаєш, що в кожній зірниці загадані купи бажання,
Ти впевнений й досі, у світі одне надзвичайне збулось»?

Дивлюся крізь темінь на сонне обличчя, незримо сміюся.
Важливе питання у доньки, тому іще досі не спить.
Сідаю поближче, і дійсно ─ тривога вирує відчутна.
Надійно стискаю за плечі, кажу: «Так, збулося, це ти».

І знову квітень... Зеленіє,
Теплу радіючи, трава, -
Від сну звільнилася замрія
І щастя звабно виграва.
Його будь-де щоденно ловить
Мій зір з появою весни
І водить радісно розмови
З ним про закінчення війни.
Про жаль великий донезмоги
І стан тривоги в темній млі, -
Про час важкої перемоги
І близькість миру на землі...
05.04.26

Ця ніч не зоряна, не ясна.
Відлуння грому. Небо злиться,
як Батько за непослух часто.
Цілиться у мене блискавиця.

Мені не страх дав імпульс в ноги.
Біль спогадів, нестерпна доза.
Втікаючи, замислююсь від кого?
Чи має сенс ховати сльози?

Біжу, без віддиху, щосили, вміло.
Несе мене у простір, невагому,
бо там, під зливою, осталось тіло.
Душа ж, спішить кудись, додому.

Було б до мене небо терпеливо,
за руку сон повів цією ніччю.
Так страшно обернутись, а важливо.
Ще раз побачити своє обличчя.

Історією стали хуртовини,
Виставу грає березень-актор.
Згадай, моє стареньке піаніно,
Адажіо дитинства ля мінор!

У нотній збірці, після сонатини,
Для мене одного співає хор
Ту давню пісню, наче лебедину...
Вбиває та рятує цей повтор.

Тепер - інакше. Посмішки брехливі,
Суспільство - те, що тоне в примітиві -
Все не вартує навіть мідяка!

На згарищі довічної скорботи
Я серцем чую незамінні ноти
І лагідні, мов мамина рука...

пригадай собі єврею
час світової війни
як нацист писав ідею
під покровом сатани
убивав вас як тварини
завдавав тисячі ран
таке нині і ти чиниш
нападаєш на іран
де є заповіді божі
не вбивай і не кради
ти збагнути їх не можеш
судиш що над богом ти?...
у34.48

Н.Лабковський (1908-1989), Б.Ласкін (1914-1983)

Через гори, рі́ки та долини,
крізь пожежі, крізь югу та сніг
ми вели машини
й обминали міни
на шляхах-дорогах фронтових.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Довгу путь від Волги до Берліна
перед нами жереб наш простер.
Нелегка година,
йшла війна неспинна,
та кермо не полишав шофер.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

Може бути, невійськовим людям
добре пояснити я не зміг,
та ніяким чудом
ми не позабудем
фронтових наїжджених доріг.

    Ех, воєнне мандрування!
    Звичне нам будь-яке бомбування.
    Та вмирати – ранувато,
    ще є справи і вдома у нас.

(2026)

Так люди відпускать не хочуть
Це літо, що лишає нас.
Вони вовтузяться, мов оси,
Шукаючи убитий час.

У метушні і марнославстві
Шукаєм залишки тих днів,
Які минули так безславно,
Немовби дідько-лиходій.

Минулі дні не повернути,
А пристрастю не стане те,
Що згасло у облудних путах
І що снігами замете.

28 вересня 2025

Нами правлять владолюби
та корупціонери.
Пошесть ця країну губить,
виснажує нерви.
Цим вона Майдан приспала,
ще й приспала правду,
що колись-то владу знала
за козацьку Раду.
Як нам правду ту збудити
на шляху до зміни,
в славі ворога розбити
і приспати війни,
щоб коса жита косила,
не косила зла героїв,
щоб воскресла правди сила
святою горою.
До гори підуть молитись
всі народи світу
і забудуть як-то битись
за брехню невмиту.

1-4 квітня 2026 р.

За вікном інсценівки похмурі,
Де серпневе убрання пройшло.
У степу золотисті козулі
Шурхотять пересохлим листком.

Налетіли небесні фіранки.
Ось виднівся і щойно пропав
Ілюстрацій відбиток квітчастий
Зник водойми дзеркальний овал.

Все продовжує далі темніти,
Із вагона ніяк не втечеш.
І здається, життя — переміни,
Що спадають із божих одеж.

А затримку зробити не в змозі,
Так задумано дійство земне.
То й несеться на станцію «Осінь».
Згідно з розкладом, мокрий експрес.

А вербові гілочки
Вже складені в букети,
Із ними кожен поспішить
В неділю цю до церкви,

Щоби усі їх посвятить,
Це ж бо заслін злим духам.
А далі пасочки пекти
Всі господині будуть.

Приготувати писанки
Також слід неодмінно.
Стрічатимемо залюбки
З молитвою Великдень.

2025 р.

 
Холодна гірська ріка і торгівцева донька
Місяцеві гори Ілектро уклонись мені
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
 
Хей Томе Банджо
Хей о лавре
Більше лавра аніж сіяв би
Більше лавра аніж сіяв би
Хей о лавре хей містечко під дощем
Хей хей хей пшенице що хвилює вітер
 
Двадцять градусів самоти двадцять градусів далі
Танцюючі королі та жінки зібралися у залі
Довгий і найсамотніший час і літа Сивіла-фея
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
 
Хей Томе Банджо
Є час на сенси
Земля тебе пізнає через час
Земля тебе пізнає через час
Близ води дочка боліт чи знаєш ти?
Усе вона в лахмітті Томе де о ти ходив?
 
Місяцеві гори Ілектро місяцеві гори
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
Уклонись
 
 
 
 
 
 
 
 

Зірвався вітер і здійняв
Пилюку догори, -
І довгі стебла пишних трав
Хитанням уморив.
Тепло розвіялось умить,
А темінь налягла,
Щоб млою вдень насторожить
Одразу пів села.
Ширяли всюди вихорці,
Як дим, курився пил, -
І цвірінчали горобці
У куряві щосил.
04.04.26

Ти все здолаєш на шляху:
хвороби, заздрість, ві́йни!
Майстерно підкуєш блоху,
крізь мури про́йдеш вільний.

Хай не ятрять старі борги
твої сердечні рани.
Воскреснеш з пороху трухи
вогненим, легендарним.

Здіймешся Феніксом у даль
з трампліну сьогодення,
пригубиш радість і печаль
із келиха натхнення.

Спроможний, любий, спроквола́
здолати смерть ядучу,
і витягти із прірви зла
свою безсмертну душу.

І запалити в темні дні
тремку свічу надії,
і поцілунком кам'яні
змахнути сльози з вії.

Скарбів безцінні молитви́
не омивай журбою!
Твори, наснажуйся, живи
заради нас з тобою!

03.04.2026р

Сходить Сонце України,
це і є той Божий Схід:
хто в любові до людини –
той тримає Духа плід!

Чую подих – Східний вітер
віє в села і міста,
бачу тему далі літер:
Сонця Правди Схід – Христа!

Коло плине горизонту,
будь-де будь, а Схід сюди.
Поверніться живі з фронту,
бо не треба вже туди…

Боже, дай нам відчувати
Радість і Любов Твою,
надихай нас панувати
між своїх, а не в бою.

03.04.2026р. UA

Інтригами доводити до сліз,
Не підпускати до близьких відносин,
І відмовляти в сексі навідріз,
Коли нічого лишнього не просим.

Закоханість - це саме той засіл,
Де сіль кохання, цукор і гірчиця,
Часник образ... Збираймося за стіл,
Помолимось і вип'єм, як годиться.

"Кагор" - одне з усіх найкращих вин,
Солодке, не гірке, неначе "Херес".
Кохання суть - як журавливий клин,
А в хитрощах низька - ну чисто верес.

Шукаймо відповідностей в житті,
Ми всі однаково і грішні, і святі.

Коли руйнуються думки,
А аксіоми, як повії,
Коли керують хижаки
І сіють хаос ентропії,
Коли помер здоровий глузд,
Спливло гидке і осоружне,
З чиїх почуємо ми вуст
Хоч щось виразне і потужне?
Ми майже звикли до руїн
І невгамовного багаття.
Чи не по людству лине дзвін?
Чи є живі ще люди, браття?
Повинні буть! Я знаю – є!
Прислухайтесь, розплющіть очі!
Чи так ми бачимо своє
Майбутнє? У оковах ночі?
Хіба бракує волі й сил?
Хіба без сонця людство звикло?
«Ні!» – чути павших із могил,
Тих, хто життя віддав за світло.
Від пращурів лунає: «Ні!»
«Майбутнє збережіть нащадкам!»
Брехні не дайте і війні
Новим здаватися порядком.
Ще промінь сонця на чоло
Впаде негоді в протидію,
І даруватиме тепло
Вогнем нескорена надія.

19.01.2026р.

На незайманій кухні не вариш під музику добрі обіди.
У вітальні навпроти не чути відраду маненьких дітей.
Не дрімає на бильці дивану розніжена кішка спокійно.
У кутку підвіконня кімнатна фіалка ніяк не цвіте.

На засніженій вулиці змерзлі машини по трасі не їздять.
На відвислих дротах не горланять про холод тривожні круки.
Із кав’ярні «Сузір’я» не лине приємно записана пісня,
Де відчинені двері, щоб зварену каву в дорогу купить.

Не вертаюсь додому опісля важкої нічної роботи.
Не сміюся на жарти, що зранку в під’їзді говорить сусід.
Не чекаю спокійно на ліфт, що людей на «дев’ятий» довозить.
Не заходжу у тамбур, де стіни тримають картини чудні…

То буває таке, що утримати важко страждання шалені,
Бо як щойно у місто спокволу приходить холодна зима.
Намагаюся й досі ключі відшукати в дірявій кишені
Від квартири на сьомому поверсі дому, якого нема.

2025.

Не віриться, що листя жовте
Говорить у тяжкім гріху
І в те, що невблаганні жорна
Все перетворять на труху.

Не віриться, що найдорожче
Впаде мінливості листом.
Побита, зношена дорога
Завершить неповторний том.

Останній крик, як птаха помах,
Нам прозвучить у далині.
Цей крик пронизливий, без помпи
Обірветься в піснях земних.

І знак магічний і пророчий
Побачимо в сумних листах.
Відкриються небесні очі,
Закриті об семи віках.

25 вересня 2025

Туман розвіявся, мов дим,
Поміж вербових віт
І плеск озерної води
Збудив півсонний світ.
Пахучих лілій аромат
Доносився, - просив
Вдихати зблизька благодать
Квітучої краси.
Та гострі леза осоки
Перешкоджали йти,
Щоби на відстані руки
Вдихати дух густий
Тих білих лілій на воді,
Що ніс лоскоче так,
Що я уже з того зрадів
І втішено закляк.
03.04.26