Порину в сон чудовий і величний
Без страхітливих тюрем і тортур.
Чарівний птах у майбуття покличе,
Де вже нема маркізи Помпадур,
Де сяє світ новий, багатоликий,
Де розвалився споконвічний мур.

Нарешті висплюсь після злої битви,
Здолавши лютість вовка і змії.
Історія із мамонтовим бивнем
Нарешті відпочине на землі.
Та спокою не буде навіть близько.
Прозріння прийде в праведні краї.

Цей бій точитиметься у людині,
Нещадний, непохитний і святий.
Коли гряде рокована година,
Настане смерч важкий і вогняний.
І ляже попіл на покоси днини.
Спочине дим невтомний польовий.

31 грудня 2025

 У Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві проводжали в останній політ у небо українського бойового пілота, який був більше відомий своїм позивним «Джус». Він - один із тих, хто складав легендарний образ - Привид Києва…

«Київський привид!» - не сходить з вуст.
Він був невловимим, прозорим, незримим…
Короткий, як сплеск, позивний - «Джус»,
справді, це не реальність - привид…

Стрункий, рудобородий, незламний,
не раз дивився смерті у вічі.
Україна. Мама. Меланія...
А тепер - вічність.

А тепер те, що він сам обрав,
найвища, як ковток повітря, потреба:
робота, покликання, насолода, гра -
Небо.

2026 рік

На Івана, на Купала
Дощ рясний пустився
І хмаринка пропливала
Та розправив крила

Вітер й полетів назустріч
Тим, хто край ставочка
Збирав квіти й плів віночки
І пускав на воду.

Їх і вітерець відносив,
Щоб пливли швиденько,
Наче човники маленькі
І дістались тому,

З ким усе життя прожити
Дівчатонька прагнуть,
Почуттями дорожити -
Ніжністю й коханням.

2021 р.

Знову спека шалена
Непорушно стоїть, -
В'яне пагін зелений
І зривається цвіт.
Ні хмаринок над нами,
Ні поривів вітрів, '
Лиш пече до нестями
В глибині літніх днів.
24.06.26

Там гранями грановані
гранітні труни,
що надійно сховані…
І в них мерці
алмазні
сяють,
яких живі
не поважають.

2026

Скільки думок розчинилось у вчорашньому дні, Елевтеріє?
Скільки лунає вільних та приречених «ні» серед сірого натовпу?
Мені здається, що у буття кровоточить артерія.
Воно може померти від серцевого спалаху.

Я знаю, що ти просто міф, Елевтеріє.
Напевно, тебе вигадав боягуз, якому хотілося жити.
Найголосніше зустрічають завжди тільки померлого;
померлих усі люблять, померлим постійно приносять квіти.

***

І якщо раптом
будь-що
ціннішим стане за життя,
і річка перелякано
назад потече,
згадай, будь ласка,
про своє дитя
і плюнь, Елевтеріє,
три рази через плече.

Серпень 2023

 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи даси мені той шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Якщо знайдеться в тебе вечір
Для манер моїх
Одразу я оце віддячив би
Тобі із почестями
Я знаю рухи всі і думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
І думки
 
Чи зупинишся ти і здивуєшся
Що видиш ти?
У депо залізничному
Де тюрма поволі тліє
Але що, я волаю, без тями
Грай, о брате
 
Чи зупинишся, щоби сягнути
Що в тім чутті?
Холодні щелепи грізлі
І п’яти твої
Зупиняєшся щось мимрити
Це берег суботи
І світ увесь рятівник
Хто міг би коли-небудь, коли-небудь . . .
Просити ще?
Чи пригадаєш?
 
Чи припиниш
Чи припиниш о, біль?
 
Більш не буде тут такої ось, як ти
Більш не буде ось такої, хто би
Щось витворяв подібне, о
 
Чи дозволиш іще шанс?
Спробуєш хоча би, га?
Зупинися, згадай-но
Ми були разом
Разом, хай там як
 
Як тобі вже зупинитися
Як мені жить
Там десь на луках
Ти ж полем біжиш
Я самотній для тебе
І я плачу
 
Потій, дивись-ото
Оптична обіцянка
Хехехе
У смерті і в пеклі
Ще до народження
Звісно
Подружка
Одне розв’язання
Чи не дивовижно?
 
 
 
 
 
 
 
 

Бджола і джміль
Разом, куди не глянь,
Вона бешкетниця,
Він – лицар.

На полі квітів
Ласують нектар,
Гуде коханий
Біля чарівниці.

Такий пухнастий
І рудий клубок.
Вона ж до нього
Простягає крильця,

Струнка, легка,
Плете у промені танок,
Тепліє радість
У черевцях обох.

Протоптую стежину у снігах,
Єдину, неповторну і глибоку.
Іду снігами, нібито у снах,
Гамуючи ненависть і тривогу.

Протоптую стежину у полях
Прологом у небачене майбутнє,
Яка укаже подорожнім шлях,
Єдиний і по праву незабутній.

Протоптую стежину у серцях,
Болючу, навіжену, первозданну.
Допоки пломінь духу не зачах,
Народжується неповторна панна.

Протоптую стежину у морях.
Іду водою в далі невідомі.
Пізнаю душу у чужих краях,
Де грають тіні світлі і зникомі.

31 грудня 2025

 у своїй непрозорій стихії
 віршувати
 недбало як слід
 відкидаючи ревнощі хитрі
 розбиваючи сяючий лід
 у коморі своїй
 саркастичній
 обдираючи рештки шпалер
 зволікати дедалі вище
 мов приземлений
 монгольф’єр
 мовби відомості недоцільні
 зі стандартно друкованих слів
 або рима у апостилі
 що її аніхто не просив
 

До думки добирай ретельніше слова:
Напружиться нехай спочатку голова,
Ніж потім, як у світ гайне твоя дурниця...
До думки добирай ретельніше слова.

(22.06.26 р.)

Сонце жаром запашіло
І відразу вітер стих, -
І вогнем взялося тіло,
І робити важче вдих.
Усього проймає потом
Й обпікає водночас, -
Сонце встало до роботи
І отак гартує нас.
23.06.26

— Ти… хто???
— Я є стопка твоя.
А в стопці — ковток.
В ковтку цілий світ,
що із пляшки відлитий.
Я є тиха радість і смуток
В твоїй алкогольній молитві.
— З тобою все добре.
Без тебе —
лиш морок похмільний…
Нехай так потворна
моя поведінка, —
то світлим хай буде
найтонший політ,
і ніжно відбудеться
дотик підлоги.

2025

Зустрів я сирену в своєму житті,
Вона мене причарувала.
Голосом, співом у лютій пітьмі
Вона мені світло давала.
Її погляд п’янкий душу мою
Омивав морською водою.
Мріяв я створити сім'ю
Та обернулося то все сльозою.
Хвилі в душі та лютий шторм —
Це все, що на мене чекало.
П’янкі вигини її форм
Розбивали броню драккара.
Вітер сильно штовхав хвилі морські,
Піна в них замість злості.
Вигляд мали, наче вершини гірські,
Сіллю пекли мої кості.
З хвилі на хвилю літав мій драккар,
Від того він ледь тримався.
Під поглядом з неба розлючених хмар
Драккар по-троху ламався.
Я розумів, що я потону,
Що з моря я наковтаюсь.
Я розумів, що вдарюсь в стіну,
В рифи, але не каюсь.
Сирену ту я покохав,
В той день я збожеволів:
Слабким, залежним я тоді став,
Не міг я жити без моря.
У богів я про неї питав,
Вони лиш розвели руками:
— Її інший моряк до себе забрав,
А ти плавай світами!
Знову поринув я в лютий шторм,
Не знаю, як тоді вижив.
Гнів розпікав мене, наче той горн,
Я дивився поглядом хижим.
Мабуть Локі зі мною так люто грав,
Бо було в житті йому нудно.
Крім мене не мав жодних він справ
І так ламав моє судно.
Мабуть несу я прокляття від Ньйорда
Що в морі так не щастить.
Море розіб’є човен об фйорди
Й скоро настане та мить.
Йормунганд мене проковтне,
Піду я в гості до Хель.
Хель мою голову вмить відітне,
А потім наллє собі ель.
Нігті мої підуть на Нагльфар,
Що попливе в Рагнарок.
З черепа питиме кров, як узвар,
Закінчиться у Мітгарда строк…
24.11.2024

Наші струни життя не резонують,
Грають вони, на жаль, в різнобій.
Не вірю вже в те, що відьми віщують,
Мабуть, піду знову я в бій.
Кожна наша струна —
Це різна тональність,
Моя справа — війна,
Твоя справа — звичайність.
Звичне життя — мабуть, не для нас.
Інше наспівано в піснях нашої долі,
Сумно співає мою контрабас,
Мелодія та в ля-мінорі.
Пісню співаєш ти немов скрипка,
Смичком у тебе, на жаль, є не я.
Руйнує стражданням мене таке дико,
І недосяжна мрія моя.
Ти лиш скажи, може я помиляюсь?
Та поки я бачу тільки таке:
Кохати тебе я зовсім не каюсь,
І кохання на смак,як японське саке. +
20.11.2024

Якби я вмів малювати —
Я б Тебе малював.
Якби я вмів співати —
Я б для Тебе співав.
Та найкраще Тебе змалювали
Твої рідні, чудові батьки.
Вони, мабуть, для тебе співали,
Що тепер співаєш і Ти.
Настусю, Ти — моя муза.
Для Тебе я це пишу.
Кохання пече, як медуза,
Та кохати я не лишу.
Може якось з Тобою та Владом
Ми поїдемо на Ісик Куль…
А може з маленьким чадом
Подалі від пострілів й куль.
Омиємо руки і ноги
У надзвичайно чистій воді,
Відпочинемо там ми з дороги,
Наробимо фото тоді.
Пробач мене за ці мрії,
Так мріяти я права не мав,
Та без примари надії
Я б давно вже пропав…
19.11.2024.

Якась зла відьма зле погралась,
Мене у тебе закохала!
Для мене наче мавка Ти
І спершу змусила цвісти,
Та потім виросла зневіра,
Яка зжирає навіть звіра,
Що потрапив у капкан
І виє від болючих ран.
Від болю я страждаю дико,
На всіх кидаюся я з риком,
Наче я той дикий звір…
Кохаю я тебе, повір!
Без тебе світ мені немилий,
Без тебе я втрачаю сили,
Без тебе наче неживий,
Настав кінець всіх моїх мрій.
19.11.2024

Я танув у Твоїх обіймах,
І час зупинити хотів,
Та це буває лиш в фільмах,
Тому я на самоті.
Я час прожитий з Тобою —
Отих лише декілька днів,
Запам’ятаю навіки з лихвою,
Бо лиш в ті моменти я жив.
Жив може не дуже щасливо,
Та зі мною тоді була Ти.
І серце диктувало щемливо,
Мої майбутні вірші.
Так солодко було й так гірко,
Що поруч була тоді Ти,
Від відмови лишилася дірка,
Яка веде в засвіти.+
18.11.2024

П’єро в камуфляжі пише вірші,
Бо від кохання він злого страждає,
Ллються сльози з самої душі,
Як їх спинити він досі не знає.
Кохає її восьму тисячу днів,
А вона не відповідає,
І, мабуть, бере її сильний гнів,
Коли він у неї віршами стріляє.
Той кожен постріл їй остогид,
Куди дітися вона вже не знає.
І П’єро в камуфляжі їй також набрид,
“Най би він далеко десь зник!”
Мабуть, в думках вона так бажає.
17.11.2024

Ти ночами не спиш:
То працюєш, то твориш.
Творчість Твоя — то є дивовиж,
Як і голос, коли Ти говориш.
Коли Ти співаєш, то в серці є щем,
Що Ти не моя, що Ти не зі мною.
Палаю до Тебе пекельним вогнем
І надто втомлений долею злою.
Я взяв твою руку, як дивились ми фільм,
Як розвивалася та мелодрама,
Було то приємно, але був і біль,
Бо в кожного з нас у серці є рана.
Не витримав я і перервав
Перегляд від лютого болю,
Бо почувався, як той нарвал
Що оточений крижаною водою.
Навряд чи я зможу нагріти той лід,
Той вітер арктичний від тебе до мене,
То може зупинить сталі політ
Кохання моє і я залишу цю сцену?
17.11.2024.

Ніхто не вартий Твоїх сліз.
Ніхто не вартий Твого болю.
Навіть переживши сотню криз
Ти матимеш кохання у долонях.
Так, можливо непотрібне.
Так, можливо від чужого.
Так, можливо це набридне,
Та я тобі не зроблю злого.
Поки живий, я завжди поряд,
Ти лиш просто напиши.
Мене чарує очей погляд…
Твоїх…Що сягає глибини душі.
Завжди прийду, ти лиш поклич.
І все життя я був би поряд,
Та якщо хочеш — просто знищ,
Втопи мене в моєму горі. +
16.11.2024.

Ти, як Дюнкерк —
Така ж неприступна,
Для воїна згубна,
І там він померк.
Потух, як та свічка
В штурмі фортеці
З пораненим серцем
У темную нічку.
Нападав він раптово,
Воюючи словом,
Відкривав усі двері.
Його прокололи
Й тіло хололо,
А душа — на папері.
16.11.2024

Десь поруч з Кіото та сплячих сакур
До Тебе прибіг Твій “Хатіко”.
Кохає Тебе, а Ти — наче айсберг,
Кохає Тебе він дуже давно.
Колись намагались його приручити
Та забути Тебе він не зумів.
Без Тебе хотілося пронизливо вити
Й забути Тебе він дуже хотів.
Забути Тебе — це щось нереальне,
Для нього Ти є улюблений світ.
Чекати Тебе так ірраціонально,
Та він вже готовий на тисячу літ.

На одязі моєму зберігся твій запах,
Такий неймовірний, такий він п’янкий.
Кохання мене тримає у лапах,
В серце втискає пальці стрункі.
Завжди пам’ятатиму дотик твій ніжний
До волосся мого, до голови.
Відсутня взаємність — це камінь наріжний
Болю мого і серце на пси…

Біль я ковтаю в промислових масштабах,
Тебе засипаю своїми віршами,
Потік почуттів я не можу спинити
Й ніхто не підкаже, без Тебе як жити?
Вночі я лежу, але спати не можу
За що ж це мені кара ця божа?
Від болю душі мене розриває,
Кохання до Тебе мене боляче крає.
Я б вперше в житті став на коліна,
Якби Ти кохала й дала б мені сина,
Якби лиш з Тобою ми були разом,
Й коханням наповнені були б наші фрази.
Кохаю Тебе, але боюся відрази,
Що знищить мене навіки й одразу,
Відрази до мене й моїх почуттів,
Тоді наді мною будуть крики круків.
Я проклятим буду без Твоїх почуттів.

Останній бій, останній подих
Останній крок без твоєї вроди.
Останній постріл, останній вибух
Моє кохання з грудей вирве.
Туга зжирає аж надто сильно,
Я вже не можу і я невільний.
Я вже полоні аж надто довго,
І я тікав від року злого.
Мене впіймали ті пси Кохання,
І рвали так, наче востаннє.
Я вже не можу, мені так гірко.
Скуштую трохи пекла сірки.
Не знаю я чи повернуся,
Пробач за все, моя Настуся.
Пробач мене, що забрав час,
Пробач за мрії, які єднали нас
В моєму серці. Та навіки
Колись закриються мої повіки,
Й перед тим Тебе згадаю,
Бо надто сильно Тебе кохаю.

Боже, зроби кохання щасливим,
Щоб був я для неї важливим,
Щоб ми колись були разом,
Зроби це своїм наказом.
Боже, з нею буду я ніжним,
Навіки буду я вірним,
Ліжко встелю пелюстками,
Цілуватиму ніжно устами.
Боже, тебе молю я так сильно,
Бо без неї так зимно,
Бо без неї погано,
А в серці кривава є рана.
Боже, без неї життя є порожнім
І щастю воно не тотожне.
Наповни життя моє змістом
І вже не буду я атеїстом.

Без надії я сподіваюсь,
Душа помирає, але не каюсь
Кохати Тебе.
Від кохання такого нікуди не дінусь,
Мене Ти чаруєш, наче ундина,
І голос твій зве…
Настільки приємний до мене Твій дотик,
Що я вигинаюсь, наче той котик,
І хвиля пливе…
Обожнюю я настільки Твій запах,
П’янію від нього, як п’яничка у барах
І дихав би ним…
Торкаєшся Ти і я завмираю,
Бо сильно й безмежно Тебе я кохаю,
Й кохання,як грім:
З тілом моїм воно резонує.
Негода в душі сльозами вирує
Як бурхливий Нарин.
Страшно мені, бо відсутня взаємність,
І кохання моє — то чиста буремність,
Нестримна, як вир.
Я б не посмів ніколи збрехати,
Бо мої почуття — то ніякі не жарти,
Мені ти повір.

Я потрапив в тунель,
З якого не вийти,
Я в череві скель,
Де нема квітів,
Лиш холод ночей.
В кінці тОго тунелю
Бачу я світло,
Залишити б скелю
Й на свіже повітря
Під погляд очей.
Лиш ТвОїх очей.
В тому тунелі
Біжу я до світла
Холодні ті скелі
Відбирають повітря,
Й шлях — то журба.
Біжу я до світла,
А світло все далі,
Біжу я до світла
В полоні печалі,
Й жорстока ця гра.
Настусю, кохана,
Ти — моє світло!
Для мене жадана
Й най же розквітне
Квітка вогню.
Най же вона
Обох нас зігріє,
І вітер кохання
Між нами повіє
І створим сім’ю.
Звичайно, Настусю,
Я Тебе розумію,
Але лиш про Тебе
На світі я мрію
Всі ці роки…
Милим насильно
Ніколи не стану,
Згораю повільно,
До вугільного стану
І це на віки.
Душа так коханням
До Тебе палає
І радість остання
Мене залишає.
Розпач в душі.
Кохання пекельне
Я відчуваю,
Тому я, напевне,
В тих стінах блукаю,
В печерній тиші…

Твоя пісня на устах,
Твоя музика в вухах —
Хочу я в бій.
Туди, де щільне повітря,
Й смерть різноманітна
Й ніхто не скаже “Стій!”.
Було важко мовчати,
Тепер важко чекати
Малоймовірних змін.
Твої на мене образи,
Невіри ті фрази
Гірше мінометних мін.
Ти для мене Богиня,
Ти для мене Святиня,
Яку б лиш берегти.
Торкатися хочу,
Обіймати щоночі,
Бо життя моє — Ти.
Жадана Настуся,
До Тебе я рвуся,
Я Твій херувім…

Я заблукав поміж дерев зимових,
І нитка Аріадни на снігу
Згубилася, немов прадавня мова,
Забруднена у лютому гріху.
Поміж дерев зимових я шукаю
Нитки, які врятують нас усіх.
Мене ж у сутінках чекає Каїн.
А сніг летить, як первозданний сміх.
Крупи в обличчя падають нестримно,
Пронизуючи пори і думки.
Пробуджуються невловимі рими,
Як зранені у полі вояки.
Мене штовхає щось несамовито
В обличчя снігу, в містику зими.
Народжуються істини, сповиті
Дбайливим снігом, добрими людьми.

28 грудня 2025

 розкажи мені ще
 про інакші дні
 де так гарно було
 із тобою
 дай ліричного ще
 відчуття мені
 без потреби
 сурми і двобою
 говори мені
 різні тремкості
 я хотів би
 губитись безвільно
 у моїй із тобою
 окремості
 ненав’язливим
 безневинно
 

Чебреці, чебреці, чебреці
Чомусь терпко запахли дитинством.
Згадую, як тримали в руці
Батога, що Петровим ще зветься.

Соняшник нам конем слугував,
"Осідлавши" його ми скакали.
Було безліч іще в нас забав,
Але дні ті так швидко промчали.

Не вернути ніколи вже їх,
Лише спогади душу тривожать.
Чебреці, чебреці, чебреці,
Запах ваш у дитинство відносить.

2021 р.

Неймовірно голосна
І проворна дуже, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі.
Повернулися назад
Наспіви веселі,
Ніби чути їх не рад
Нині хтось в оселі.
Певно, слухає вона
Співи інших друзів, -
Покотилася луна
З-за ріки по лузі...
22.06.26

Великі, та малі — галактики.
Але в щурів є інші ієрархії:
жирніший хвіст,
якщо гостріші зуби.
І більше калу вивергаєш,
якщо більш згриз, аніж товариш.

2022

Гортензія-красуня пишно квітне,
Вражає розмаїттям кольорів.
Розкішним покривається суцвіттям.
Побачив літній легіт - і зомлів.

І звідки тут ця пані елегантна?
Таких в саду ще досі не було.
Прикраса днини, вечора, світанку.
Як їй пасує зеленаве тло!

Хмарки небесні, ніби обереги.
В обіймах сяйва сонця повсякчас.
В гортензії життєві є секрети:
Любити світ і радувати нас.

Михайло Ісаковський (1900-1973)

Був наказ йому – на захід,
    їй також – до чужини...
Йшли на фро́нти комсомольці
    Громадянської війни.

Йшли у військо, розставались,
    полишали рідний край.
«Ти чогось мені, кохана,
    на прощання побажай!»

І кохана відказала:
    «Побажаю я таке:
стрінеш смерть – так щоб миттєву,
    а поранення – легке.

А найбільш тобі бажаю:
    без пораз і сміючись,
з перемогою додому
    ти скоріше повернись».

Він ізнов окинув зором
    любі очі та уста:
«А іще тебе прохаю:
    напиши мені листа».

«Та куди ж тобі писати?
    Як знайти твої сліди?»
«Все одно, – промовив стиха, –
    напиши хоча б куди».

Був наказ йому – на захід,
    їй також – до чужини...
Йшли на фро́нти комсомольці
    Громадянської війни.

(2026)

Прозорий ліс у сутіні прозорій.
Прозорий смуток дивиться в імлу.
Прозорий спокій п'є північні зорі.
Прозорий час читає ковилу.

Прозорий простір причаївся вчасно
У згусток нерозтрачених хвилин,
Плекає мрію дивну і незгасну
В оточенні хоралів горобин.

Прозоре чудо станеться сьогодні,
Розкривши смисл утрачених часів,
Піднявши слово зі старої бодні
Відродженням забутої краси.

Прозорий ліс оголить неповторність,
Прозорий сенс утрачених понять,
Долаючи набридлу монотонність
На вістрі непромовлених заклять.

26 грудня 2025

На даху, як на скелі, церкви старої
Я любив заглядати у даль, як у вічність.
І клубочились хмари за горою,
А волошкам сонце вдивлялось у вічі.

І пливли на ставку і човни, і лілеї.
І Павлушин яр відкривав горизонти.
І собі я здавався Гемінгвеєм,
Що ніколи не був в лісах Амазонки.

А внизу щось клацало і бряжчало —
То десь трактор жатку тягнув у поле.
І було того літа зовсім немало,
І не треба було ще іти до школи.

І здавалось, що можна дістати до центру
І села, і світу рукою своєю.
І хотілось отак і стояти на церкві,
на даху, а внизу, щоб біліли оселі.

Світ учить тих,хто слухати уміє,
Хто розуміє-усвідомлює життя,
І за поступок свій ніде не червоніє,
А так живе,як совість намовля.

Сьогодні тяжко досить зрозуміти,
Де правда ходить,ну а де брехня,
Сьогодні жити,так то треба вміти,
Аби Людиною залишитись щодня!!

Бо нині зовнішність важлива від розуму,
Весілля головніше ніж любов,
І матерІ в шкіряних міні-сукнях,
Дочкам про скромність кажуть знов і знов.

А за столом синів повчає тато,
Розказує про честь, пролиту кров,
І спорожняючи один за-другим,
У келих підливає знов і знов.

Розумний вигляд, ше нічо не значить,
Якшо душа купається в гріхах,
І лищ Господь нам все ото пробачить,
Якщо в житті обрали ми той вірний шлях!!!

31.03.2025.s.v.r

В тиші біжать хвилини,
Тільки самотні дощі
Ллють на мохи, на хвощі,
Ніби це сльози людини.

Маревом покривал
Хмари, мов трави, у небі.
Скільки й кому іще треба.
Завтра — новий перевал.

Кроків і днів лічба,
Вітру і снів безкінечність.
Сови кричать далеко.
Зоряний віз — мов дзбан.

Ти тільки не спіши.
В тиші біжать хвилини,
Ніби це сльози людини.
Тихо пиши вірші.

Горіхи падають і б’ються об асфальт,
Які на друзки, а які на диво,
Мов покотьолом, котять. Ти щаслива,
Напевно, в цьому світі є ще фарт.

Каштани ж ні — вони летять, мов дні.
(Стрекочуть у гаю про щось сороки).
Вистукують, мов морзе, наші роки:
Тобі, мені, тобі, мені, мені.

Земля вже обігнула циферблат.
Асфальт припорошило першим снігом,
А я стою один під тим горіхом,
Планети як лаштуються в парад.

З горіха зерня сойка дістає.
І тихо стука потяг в перегонах.
І вітер хмари до кордону гоне.
Таке життя, таке життя моє.

 
Давно вже я не сходив, зі своїх ей, пагорбів
Усе, що бачив я, прискорює рух мій, домів
 
Прилинь, до обличчя, устами своїми
Дивися далі, о дивися глибинно
 
Помаранчевий і синій
Кольори моїх чуттів
І мій розум, усе обертався би
На часі
 
Коли твоє тіло поруч із моїм
Усе чудуюся я, хай і понад цим
 
Тепло, легко, сяйно, зараз
Слова-речі, які я знаю
І моє тіло, ти знаєш, так
На часі
 
І тебе я бачу там, де музика без меж
Моя люба, що промовити оце ж
 
Танцюй, співай і мрій
Ти в оцій усій музиці
Окрім усього, істотно поруч ти
На часі
 
Отже, будь як ми
Оу, за руку мене візьми
Другом будь мені
У землі отій інакшій
 
 
 
 
 
 
 
 

Вдягнувши водолаза маску,
і вибравши спіралі час,
він ринув у місцеву прощу -
на дно духмяно гаслих трас.

Минулі виходи нестерпні
туди траплялися не раз,
та вірилося, крізь ті терні
сягне зірок - з намульних мас!

О він був певен! Він зуміє!
Просяє блискавкою зліт!
Люк неба лобом перекине
і в ластах космос пройде вбрід!


____
____

Скоро наші уже будуть, мабуть Крим звільняти.
Пора звідти москалів тих усіх виганяти.
Закінчилась лафа їхня, кришка вже «Кримнашу»,
Забираються усі хай у помийну Рашу.
Я дивлюсь на те, як нині москалі воюють,
Як укріплення бездумно вони в лоб штурмують
І історія на пам‘ять одна мені спала,
Як москалі в сорок другім теж Крим визволяли.
Було так, у сорок першім німці в Крим ввірвались,
Москалів загнали в море, до Керчі дістались,
Один лише Севастополь досі опирався
І Манштейн його узяти дарма намагався.
Москалям же не до того – німці під Москвою,
Уже, навіть до Кремля їм подати рукою.
Але дощі, бездоріжжя наступ зупинили.
Москалям дали можливість підтягнути сили.
А з морозами і зовсім німців відігнати.
Москалі раденькі – можуть-таки воювати.
У кількох місцях зібрались наступ учинити.
Та і Крим, у числі тому від німців звільнити.
Аж дві армії стягнули на Тамань за зиму,
Щоби витурити німців чимскоріше з Криму.
Операцію «таємно», звісно готували,
Але німці про москальські усі плани знали.
Бо ж ті в радіоефірі вільно говорили,
А німці всі ті розмови слухати уміли.
Дві дивізії москальські, що десантувались –
Двадцять тисяч попід Керчю навіки зостались.
Москалів то не навчило – Сталін же чекає,
Отож, армія по трупах наступати має.
Про підтримку із повітря зовсім не подбали.
Авіація німецька все контролювала.
Про надійне постачання чи про медсанбати
Ніхто із тих генералів не схотів подбати.
Тим не менше, дві армії наступ розпочали,
Одна - морем, друга – льодом до Криму попали.
Хоча німців і румунів було не багато,
У шістнадцять разів менше, як порахувати,
Але їм оту армаду удалось спинити,
Феодосію, більш того, удалось «звільнити».
Що цікаво, москалі, як сюди наступали,
Тут румуни полонених москалів тримали.
Вісім тисяч. Як дізнались про наступ, рвонули.
І про табір, й полонених одразу ж забули.
Полонені побачили, не стали чекати,
Теж рвонули…в Сімферопіль захисту шукати
Від москалів. А ті тільки у місто попали,
Поранених у шпиталях німців повбивали.
А декого із немічних притягли до моря,
Облили водою, щоб ті замерзли вже скоро.
Правда, в місті їм не довго вдалося всидіти,
Скоро німці оговтались та й вибили звідти.
В Євпаторію так само москалі ввірвались,
За три дні, однак нікого в живих не зосталось.
Отож, скоро німці наступ москальський спинили.
Ті лиш Керченський півострів зайняти зуміли.
У найвужчім його місці і бились лобами
Аж до травня, поки німці все ж прийшли до тями.
З Севастополя частину війська відізвали,
Дивізію цілу танків з Франції пригнали.
А москалі своїх гонять і гонять в атаки
По відкритім степу. Адже генерали з ляку,
Не дивилися на втрати, людей не жаліли,
Бо ж сталінський наказ, звісно, виконать хотіли.
Долю Павлова всі знали, інших генералів,
Під сталінський гнів потрапить зовсім не бажали.
Генерал Козлов, що Кримським командував фронтом,
Може би «дурдом» спинити отой був не проти.
Та ж Сталін натикав всюди своїх комісарів,
Що «ябеди» на військових постійно писали.
При Козлову стирчав Мехліс, прислужливий дурень.
Щоб Сталіну догодити, він аж ліз зі шкури.
Тями не мав воювати та, одначе ж, брався.
А Козлов же слухать мусив, бо того боявся.
Десь півроку серед степу москалі стояли,
Кожен день вони окопи німців штурмували.
Устеляли землю трупом та не зупинялись.
Самим же окопи рити їм заборонялось.
Бо ж потрібно наступати, нічого сидіти,
Треба шлях на Севастополь все одно пробити.
Багатьом той перешийок зробивсь за могилу.
За півроку більше сотні тисяч положили.
Із них більше сорок тисяч було тільки вбитих.
Не збирались генерали москалів жаліти.
Все прорватись сподівались, наступ готували,
Двісті п‘ятдесят десь тисяч тут війська зібрали.
Танків більше як три сотні і пхалися вперто
На вузькому перешийку в двадцять кілометрів.
Німці ж все прорахували і сили збирали.
Літаки зарані їхні все атакували,
Що з‘являлося на морі і на дно пускали,
Щоб москалям допомога в Крим не поступала.
В Феодосії тим часом сили гуртували,
Москалям «сюрприз» травневий тихцем готували.
Поки у їх оборону москалі вбивались,
Німці уже до наступу швидко зготувались.
Не полізли в лоб, нанесли удар на них з півдня,
Де найслабша оборона у москалів, видно.
Прорвали ту оборону, оточувать стали
Військо, що його у наступ гнали генерали.
Тим би швидко відступити за вал Кіммерійський,
Там би можна в оборону поставити військо
І успішно відбиватись. Але ж генерали
Без сталінського наказу й кроку не ступали.
Поки на наказ чекали, вже і пізно було,
Бо німці шлях перекрили і кільце замкнули.
Майже все угрупування у кільце попало,
Усі інші чимскоріше на Керчь відступали.
Авіація німецька весь час бомбувала,
Відступаючим спокою й миті не давала..
А москальська?.. Із Тамані поки долітає,
Тут уже її Люфтваффе німецьке стрічає.
Польові ж аеродроми німці захопили,
На землі усі москальські літаки спалили.
Хто в оточення потрапив, мусили здаватись.
А куди було нещасним солдатам діватись?
Сто сімдесят тисяч тільки у полон попало.
За здобич десь двісті танків в бою німцям стали.
Літаків чотири сотні, трактори, машини,
Ще гармати й міномети. Німцям усе цінне.
Вони все під Севастополь потім перегнали,
Тою зброєю, фактично місто й доконали.
Ті, що в кільце не попали, на Керчь відступили.
Але їх одні причали пусті тут зустріли.
Рятувать ніхто й не думав. Прийшлось відбиватись,
Потім у каменоломнях під Керчю ховатись.
Довго з ними возитися німці не схотіли,
Напустили туди газів та і потруїли.
А у німців, кажуть, втрати в вісім тисяч вклались,
З них поранених сім тисяч в шпиталях зостались.
Та дванадцять танків лише москалі підбили.
Отак москалі ганебно Крим знов полишили.
Скоро впав і Севастополь. Тисячі солдатів
Залишили генерали отам помирати.
Звісно, Сталін розізлився на тих генералів,
Що ідею таку гарну ганебно «просрали».
Познімав з посад, понизив у званнях, одначе,
Не розстрілював, бо добре й вину свою бачив.
Мехліса прогнав в тришия – прислужливий дурень.
Дививсь на ту кримську карту розбитий, понурий.

Час тече, наче плинна вода
У сипучий і ніжний пісок.
Час крадеться, неначе біда
У сплетінні геройств і пасток.

Не повернеться трепетний час,
Час кохання, дивацтв, розставань,
Що розкажуть важливе про нас,
Час притлумлених тихих благань.

Час, коли ти пізнав назавжди
Мить прозріння, стривожену мить.
Час, який замітає сліди.
І минуле в майбутнім щемить.

Так утрачений, згаяний час
Пролетить, ніби сиві сніги.
Крізь туман каяття і образ
Ти ідеш на святі береги.

26 грудня 2025

У твоїх очах небагато спокою:
Більше – суму багряного, наперстів
Зі слів на оголених пальцях –

Аж до критичного струму.

У венах моїх більше правди,
Особливо, коли вони навиворіт –
І холодно у
Гарячій ванні.

Ти знаєш, що це не так, ти знаєш, що я...

Під мокрим від болю ліжком,
Спазми накривають все вище і
Глибше, майже до омертвіння...
Задихаюсь.

Ми – холодні і вічні підвали.

Криємось від гострих дощів,
Зорі подряпані
Крізь сирість підшкірну.

Не довіряй очам, довіряй зорям.

Зорі більше скажуть.

Це вони падають із кожною твоєю сльозою.

Так і я:

На відстані ста мільйонів
Ударів,

У кожну мить
Твого
Голосу

Задихаюcь.

27.06.2012

Так учора ласували,
Що ні хліба і ні сала
В хаті кумовій не стало,
Бо вечеряли ми сито
Через добру оковиту
І здорові апетити.
21.06.26

Прохолодой своєю ніжнá
та країна, що скрізь льодова...
Електрони — раби у ядра, дуже атомного, — неспроста!
А в кристалах блискучих, твердих, — і молекули знають місця!
Все тому, що проста і ніжнá,
так незламна і так… льодова
воля Сніжного короля.
Він безсмертний. А якщо помре… новий фюрер, як Сонце, зійдé!
Доленосно освячений Рейхом Північним,
дуже добрим та Тисячолітнім!
Ну а що, як підтає… Ну а що, як помре...

2022

Цього літа, напевно, не буде білих ночей в Петербурзі.

Сонце не захоче, щоб вночі на фасадах виднілась латинська буква.
Пітьма заховає тих, у кого залишилось пару слів наразі.
Цього літа сонце буде потрібне там, де біль і мука,
щоб біль і мука стали початком свободи, а не потурали зневазі.

Петербургу залишився один крок до Ленінграда,
але, можливо, він уже майорить червоним.
Колись я мріяв поїхати до цього граду,
але, на жаль, його придавило троном.

Тепер туди лиш одна дорога — на чорті,
як колись літав між зірками козак Вакула.

Ти ніколи не здогадаєшся, скільки потрібно жмутів
правди підкинути в душу, щоб там, як в печі, спалахнуло.
Але зазвичай цю правду кидати немає сенсу;
від правдивого факту часто віє брехнею.
Віра в Христа не значить, що людина після кулі воскресне.
Куля просто зробить людину землею.

Цього літа багато чого буде інакше;
якщо взагалі саме літо буде.
Людині варто перейняти досвід у пташки,
щоб стати вільною від крові та бруду.

Або краще піти за пітьмою
впевненим, жвавим кроком,
та стати нічим (тобто собою).
Назавжди,
а не тільки на пару десятків років.

Травень 2022