Мене війна стійким зробила
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
Роздратування породило
Жадобу помсти, безмір зла, -
Я затвердів, неначе брила,
І став спокійний, як земля.
29.08.26

- Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.

- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Та й дещо йому відстрілю!

Буде він знати, як по селу бігати,
Неначе він альфа-самець!
- Благаю тебе! Не чіпай ти Гаврилонька,
Насправді ж бо він молодець!

Він звеселяє ночами безсонними,
З душі проганяє роздрай!
І мріє з ним кожна удвох усамітнитись
На кілька годиноньок в гай!

В гаю соловейко співає сердечно так,
І річка блищить наче скло!
Якщо із Гаврилом погане щось трапиться-
Тебе прокляне все село!

Тому буду я день і ніч пантрувати
Й скалічить Гаврила не дам!
А ти на хвилиноньку в лісопосадоньку
Йди із такими, як сам!

А ти на хвилиноньку в лісопосадоньку
Йди із такими, як сам...

28.08.26

До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.

Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені от-от... - час плинний не спинити.
Подільська нива віддала свій урожай.

І в засіках вляглися і пшениця, й жито,
Бо хто як сіяв, постарався, - так і зжав,
Радіє нині, ніби розсипам стожар,
І гасне потихеньку різнобарв'я літа,
До осені от-от...- час плинний не спинити.

Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.

З даху спускається тінню
спритний маленький дідок —
має, цікавий, сумління
кожен промацать куток.

Дуб налякає безлистий —
став, мов колюча мара.
Пташка ні жодна не свисне...
Дим? А чи дух — з димаря?

З лісу бредуть поторочі,
ось вже виходять на шлях…
Як же багато скрізь ночі!
І дивовижі... в очах.

2018, лютий

 
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Моя матінка від небес
Мій тато від землі
А сам я від усесвіту
та хто це оцінив
 
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Орел мені дре око
Черв лиже мої кості
Я в суїциднім настрої
чим не діланівський Джонс
 
Самотній я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
Хмари в моїм розумі
Імла душею бродить
Мій суїцидний настрій
о нестерпний рок-ен-рол
 
Умирав би. Ей, умирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
 
 
 
 
 
 
 
 

Немає другорядного і головного —
Є тільки погляд, що їх ділить.
Плавні життя потоки,
Як душ із теплих компліментів,

Вимовлених не голосом,
А нескінченністю миті.
Невичерпний заряд для тонусу
Бадьорить влучно і без пуеру.

І якщо не ділити, прислухатися —
Тут радіохвиля налагоджена:
Хіт за хітом — і занурення,
Прямісінько у саме враження.
Чи варто обирати,
який із них підійде для п’ятниці?

Другорядне — окреме від цілого,
А головне ми самі означили.
Але немає ні другого, ні першого —
Єдине не перемістити задачами.

Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?

Сльота жовтнева недолуга,
Медитативні лісосмуги
Відволікають від напруги,
В якій різноголосся вміст.
І не розчути ні наяди,
Ні адаптивної поради,
Ні механічної цикади
В чеканні на Пилипів піст…

ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)

«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Порівняльні життєписи»

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Юлій Цезар – римський диктатор, завойовник Галлії, сивий лев республіки.
Клеопатра VII – остання цариця Єгипту, володарка таємниць серця Юлія Цезаря і Марка Антонія.
Хор римських легіонерів.
Хор єгипетських придворних та служниць Клеопатри.

З’ЯВА І: Пурпур на воді
(Царський палац в Александрії. Вікна виходять на море. Клеопатра сидить на троні в золотих шатах богині Ісіди. Заходить Юлій Цезар у залізних римських обладунках і червоному плащі. Хор легіонерів стоїть біля брами).

Хор єгипетських придворних:
Плещуть лагідні хвилі, що миють підніжжя палацу,
Ніл золотий Клеопатрі приносить багатство і волю.
Гляньте на вроду цариці, що здатна мечі зупинити,
Очі її – наче ніч, що сховала всі зорі таємні.
Римське залізо прийшло, щоб забрати від неї свободу,
Але любов подолає лютих воїнів силу левину!

Цезар:
Я підкорив уже Галлію, Рим у покорі схилився,
Помпея великого дух заспокоївся в синьому морі.
Я до тебе прийшов, Клеопатро, як суддя і володар суворий,
Щоб забрати борги і скорити твій гордий Єгипет.
Але бачу я диво, що розум мій сивий туманить:
Ти на рабиню не схожа, ти – наче давня богиня…

…Перед красою твоєю я прихиляю коліно!

Клеопатра:
Царю великий і грізний, Юлію, леве мій Римський!
Знаю, що сила твоя розбиває фортеці та мури,
Але Єгипет не буде килИмом для царських сандалій.
Я пропоную для тебе не рабську жіночу покірність,
А солодкий союз двох сердець, що триматимуть всесвіт.
Разом збудуємо царство, якого ще людство не знало,
Римське залізо і золото Нілу з'єднаються в шлюбі!

З’ЯВА ІІ: Тінь Березневих Ід
(Рим, палац Цезаря, ніч напередодні 15 березня 44 року до н.е. Нависають чорні хмари, чути гуркіт грому. Клеопатра благає Цезаря не йти до Сенату).

Хор римських легіонерів:
Змова застигла у темряві, заздрість точила кинджали,
Брут піднімає свій ніж проти батька і друга.
Птахи кричать уночі, і криваві знамення на небі,
Час твій приходить, диктаторе, згасне життя у заграві!
Не порятує тебе ні кохання, ні воїна сила,
Смерть тобі вірну готують березня іди нещадні.

Клеопатра
(Тримає Цезаря за плащ, очі повні відчаю):
Юлію, серце моє, не ходи ти під стіни Сенату!
Чула я плач уночі, і статуї кров’ю покрились.
Там не друзі стоять, там вовки затаїлися в тогах,
Сподівання великих сердець вони хочуть убити.
О Цезарю любий, я прошу, будь дуже обачний!
Від підступів Риму лиш втеча тебе порятує.

Цезар:
(Опускає руку на її плече, голос спокійний):
Клеопатро, царице, не личить мені так боятись,
Я не ховався ні разу від смерті у галльських окопах.
Якщо доля судила мені від кинджалів упасти,
Я зустріну кінець свій як римлянин, гордо і чесно.
Навіть якщо моє тіло прихильники Брута зневажать,
Слово про наше кохання залишиться жити.

…Час забирає життя, але пам'ять про нас — не вмирає!

(Зникає у темряві Ночі).

З’ЯВА ІІІ: Аспид на грудях
(Александрія, через роки після смерті Цезаря та щойно по смерті Антонія. Війська Октавіана штурмують місто. Клеопатра зачинена у гробниці. Вона тримає замкнену скриньку з отруйним аспидом).

Хор служниць Клеопатри:
Плачте, доньки Єгипту, бо згасла остання надія!..
Холодний як камінь, підступний правитель із Риму,
Задумав ім’я Клеопатри навіки зганьбити,
Приве́сти її у кайданах у Рим як рабиню.

Клеопатра:
…Антоній коханий поліг, і Цезаря вбили нещадно…

Між соромом рабства й зневаги я болісну смерть вибираю.
О велична богине Ісідо, прийми свою доньку в обійми!

(Фінальний монолог перед тим, як відкрити скриньку з аспидом):

Ось він, кінець мого шляху... Останній мій вечір.
Я не піду у кайданах кривавими площами Риму!
Рим забере мою землю, і храми мої спорожніють,
Та Августа погляд холодний гординю мою не здолає.
Сади Та-Кемет висихатимуть, золото змиє водою,
Та, може, нащадок в папірусі ймення моє прочитає,
воскреснуть із попелу Часу діяння великих!

(Відкриває скриньку зі змією. Падає на золоте ложе. Повна темрява).

Хор писців (фінальний акорд):
Царства руйнуються знову. Корони ковтає пустеля,
Цезар упав від ножів. Клеопатра заснула навіки.
Але писець на папірусі виведе знаки безсмертні!
***

Далі буде.

Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Упиваюсь сонцем і росою,
Дивлячись додолу й догори, -
Утішаюсь чистою красою
Оцієї дивної пори.
Свіжість ранку умиває очі
Та дарує світлі відчуття, -
Бо зозуля голосно пророчить
Знов мені багато літ життя.
28.08.26