Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

 
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
О спробуй пурпурних ягід
Уже шість або сім тижнів я вживаю їх
І не хворів я
Певно, вони врятують, хай би
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й вільно
 
Відпливай туди, де сонцесхід яскравий
Де солодкий вітер дме, птахами одлітає
І сестру свою обійми
Виведи із безплідних країв
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, бо не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужих країв
Десь, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
Ген кораблі на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й годі
 
Не то, не то, не то . . . .
 
 
О
Долучайсь
До музики
Нумо
Давай до музики
Давай до музики
Давай до музики (я з вами)
Давай до музики, бейб (я з вами)
Давай до музики
Гов, долучайся, так
Давай до музики
 
 
 _________________________________ _ ______________
 
 
 * Версія CSN *
 
Я зрозумію тебе, коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Ніби на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
Можна взяти твоїх пурпурних ягід?
Так, я вживаю їх, уже шість або сім тижнів
І не хворів я
Певно, вони врятують, так
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега, нас відпустіть
О, туди, де легко і вільно
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, ми тут не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужинських із країв
Кудись, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
І ласкавий вітер тéпло дме
Із півдня із-за пліч моїх
Тож, обираю курс і йду
 
 
 
 
 
 
 
 

Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені лезом сталевим,
очманілі лани не приходять до тями.
Покидають лелеки розлогі гніздечка,
в небі чутно прощальні курли журавлині.
Щемно вітер волає, бо десь недалечко
грішну душу сколов об колючу тернину.

03.09.2026р.

Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.

Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
У спогади полинули по суті.

Куди ці хмари? У нестримні води,
Де обрій губить тіні золотаві.
І вересень у сизій балаклаві
ховає теплий подих. Верховодить.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.

Хвилі пристрастей гарячих
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
Звинувачує у зраді
Й дорікає тим, що я
Мовлю зрідка і не радо
Вік належне їй ім'я.
Без коротких інтервалів
На приємну слуху вість, -
Мов оса, гуде і жалить,
І свою зганяє злість.
Більше слухати несила,
Як гогоче гучно грім, -
Зажене мене в могилу
Жінка збоченням своїм.
Укладаю власні речі
У валізу шкіряну, -
Проминає швидко вечір,
Незабаром - сам гайну...
03.09.26

Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.

Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Але ж не про все, авжеж!

Чого ти приніс сокиру?
Рубати тополю не дам!
Зрубаєш-відкинеш копита!
Невже хочеш впевнитись сам?

Тополя сягає до неба,
В тополі крона густа,
Тополя росте у полі,
У селах росте і в містах.

Тополю не можна рубати,
Затям це собі назавжди!
Потрібно її поливати,
Тому принеси їй води!

Тополя у нас повсюди,
Нема, де б її не було!
І люблять її добрі люди,
Й ненавИдить тополю зло.

Люблю я тополю безмежно,
Як побачу - на серці щем!
А ти вже приніс їй води?
Ні?
То чого тут стовбичиш пнем?

25.08-03.09.26

Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.

Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
То мені ще хреновіше буде.

Я нікуди не хочу йти,
А вони куди всі поперли?
Всі біжать і біжать кудись,
Ще й залазять на різні говерли.

От не сидиться на місці їм,
Наче хтось їм пошкодив мозок,
Наче в дупу їм хтось залив
Скипидару ударну дозу!

Всі біжать, поспішають кудись,
Ніби там роздають дефіцити,
Й суєтою своєю із Небом
Заважають мені говорити.

Я нікуди не хочу йти,
Ні наліво, ані праворуч,
І ти теж не ходи, а сядь
І посидь коло мене поруч

Мовчки!


02.09.2026

 деякий текст на початку
 пропущено
 оскільки він претендує
 для чого мені претензія
 що у ній
 за морем словесним
 є острів майже безлюдний
 мені би туди
 у сутінь тіней неспішних
 мені би чуттів окремих
 для анікого більш
 мені би радості
 яку без потреби розписувати
 просто кидаєш
 у воду останній гріш
 бо сенсу нема берегти оце
 не морочитися
 ні із майбутнім ані із минулим
 із виттями сирен
 мовби псів примарних
 дедалі частішими
 не хочеш не мусиш
 пишеш не пишеш
 анічого не декларуючи
 без заповіту бо неважливо тобі
 навіть якщо у процесі
 загинеш тупо ізникнеш
 бо це незгірше
 

Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.

Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
мов з маминої випурхнув руки.

У тиші сни чарівні хай побачить,
без жодної бентеги і тривог.
Прощаюсь з літом до нових побачень,
хоч і пишу життєвий епілог.

2026, серпень

Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?

Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Далекi спогади мої з тобою.

Пихата тиша, кiт би її з'їв,
Немає, що тобi розповiдати.
Фантазiї губу хтось прикусив,

Неначе хоче з нею воювати.
Лунає пострiл, знову в небi взрив -
Це зорi почали вже танцювати.

І
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.

ІІ
Догорає за вікнами серпень,
блякне золото білих беріз
і печаль допікає нестерпна
гіркотою непроханих сліз.
У майбутнє повірити – годі
і минуле уже не вернеш...
літо, літечко – тучі на сході
і у мене дощитиме теж.
Не порадує бабине літо
мою долю в моєму саду...
за помилки очікую мито,
а за щастя – у гості біду.
А коли із бідою до пари
завітає нечуване зло,
хай закине усе це за хмари
Божа ласка або Його кара,
щоб і сліду ніде не було.

ІІІ
У ясній позолоті блакиті
вистачає таємних подій
і спокутою грішної миті
давні мрії мої не прожиті
повертаю на крила надій.
І тоді не оросить сльотою
сива осінь дорогу мою,
не омиє скупою сльозою
неповторні мої дежавю...
..........................................
не ридатиме осінь за мною,
тільки вітер у ріднім краю
ще «раптово повіє весною»,
щоб і я упізнав за імлою
запізнілу розраду мою.

09.2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...

Стань над урвищем зловісним,
Застуй сонце, наче гори!
Гілкою смереки трісни —
Гріх фундатора покори.

Раптом стане все світлішим,
Золотавим, наче роги,
Вздовж узбіччя повстяного
Ранку крайньої знемоги.

Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали наяди під пристрасний драйв
у звабливих спідничках з батисту,
запальний, сексуально відвертий канкан —
шаленіли від втіхи присутні.
Ще не знала тоді, що напишем роман,
рукописним курсивом майбутнє.
Круглий столик на двох у затишнім кутку
і навпроти обличчя приємне.
Я у сукні ошатній, а ти — в піджаку,
притулявся щокою до мене.
Ми вдихали парфумів терпкий аромат
і втрачали від щастя свідомість,
у зіницях шукали ясний зорепад,
а знаходили ніжність натомість.
За широким вікном цокотів дощ грибний,
жовте листя з дерев облітало.
Теплий погляд, ласкавий, манливо хмільний,
зігрівав голубим покривалом.
Смакували шампанське, а після промов
ти зненацька вручив ніжні кали.
Саме в той час у серце проникла любов,
на яку я давно так чекала.

01.09.2026р.

Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків потоки
Можливість дають розгулятися оку, -
Глибини ногами зміряю сміливо,
Коли по дорозі іду після зливи.
02.09.26