Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...

Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.

Вірю у правду
і силу народу,
вірю у мужність
дітей і батьків –
в час, коли миром
шукаємо броду,
в час, коли миром
йдемо на катів.

Згиньте кати
і супостати!
Краплею крові
я, предків повпред,
звівся з колін,
в повний зріст
зможу стати
і крокувати
з народом вперед.

Гордо прийду
до європ, до америк
з полум’я, з диму,
з кривавих годин
сином народу
новітньої ери:
«Я
України
Громадянин!»

31 січня 2014 рік

Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
Ловити щастя на льоту,
Перлини в мушлях,
Спіймати рибку золоту,
Мов рідну душу.
Відчути на губах своїх
Солоні бризки.
Та, як навмисно, чи на гріх,
Надворі слизько.
На чобітках — зими сльота —
Пора мінорна.
У сумці мойва для кота,
Хлібина чорна.
Зруйнований шахедом дім
На перехресті...
Кривавий сніг... Ядучий дим
І запах смерті.

14.08.2026р

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав.
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
14.08.26

Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.

Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Її палітра - безліч кольорів:

Червона, синя - та яка завгодно!
Сьогодні проза, а вже завтра - вірш.
Глуха й дзвінка, гаряча та холодна,
За спиною завжди тримає ніж.

Удар під дих. Розчарування. Втрата.
А все тому, що близько підпустив.
І перш, ніж сокровенне довіряти,
Ти, мрійнику, подумай сто разів!

Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.

Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
а надихали у ході.

Весна ж четверта. Вже четверта.
Сирена душу розтина.
Село згоріле. Місто стерте.
Ані домівки, ні майна.

І невідоме наше «завтра».
І суне ворог, наповза...
За нами — суть. За нами — правда.
Та невгамовна ця сльоза...

Її приборкати несила,
хоча й весніє знову світ.
Ми небо з укриття просили,
щоби навспак вертав приліт...

2025, березень

Намистинки розкотилися
радісно підстрибуючи
застигли — посміхаються
чи все я зберу?

2026

 тобі поезія та пафос
 мені непевність і нудьга
 життя сяк-так
 благеньке факт
 іще скоринка з пирога
 питай чого усе вертатись
 до слів у цій коморі
 га?
 як у серпневий у серпанок
 поїхав цирк а карнавал
 що до світанку лихоманить
 не став збиратись
 бо не став
 кому потрібний п’яний шал
 кого ще фейерверки надять
 атож-бо серце та душа
 прохають про свої гаразди
 поміж розхристаних віршат
 рубінів перлів чи алмазів
 важких оздоб свічад і шат
 нам не зустрітись
 у фіналі
 когось прославить
 чи знеславить
 мотив надміру величавий
 невчасний жарт або затик
 на мене ліпше не рівнятись
 мені люб’язна світла зайвість
 безрадність до якої звик
 і снів оцих півстерті барви
 

Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
День такий мінливий,
тож не вір собі,
спогади щасливі
не топи в журбі.
Звідки долі знати,
те, що хоче Бог?
На гілках лапатих —
щемний епілог.
В майбуття туманне —
ключик золотий.
Квіточка зів'яне
восени і ти
зрозумієш, друже,
істину просту,
що в колючих ружах
полюбив не ту.

13.08.2026р

Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми своє коріння вільне не забули.
Могли тіло та не тягу до свободи вбити.
Навіть, коли смерть, здавалось в очі зазирала,
Кат стояв вже під дверима, стиснувши сокиру,
Ми боролися за волю, не втрачали віру.
Бо та смерть вільнолюбивих людей не лякала.
Прикладів тому чимало. Хоча би згадати
І отих холодноярських славних отаманів,
Що і смерті не злякались, прийняли останній
Бій із ворогом, щоб тільки вільними вмирати.
Бунтувала Україна, весь час бунтувала,
Бо нікому не бажала взагалі коритись.
Ладна була з самим чортом за свободу битись.
Ворогам, що сюди пхались, спуску не давала.
Без різниці, скільки сили вороги ті мали.
Прийшли німці – били німців, прийшли «білі» - «білих»,
А «червоних» тих постійно били, не жаліли.
Та ті, не один раз биті, все пхали і пхали.
Нахабністю, жорстокістю всіх переважали,
Тому, врешті в боротьбі тій змогли гору взяти.
Коли з Криму удалося Врангеля прогнати,
І більшовикам то, врешті руки розв‘язало.
Тепер армія взялася проти отаманів,
Що селян від лиходіїв всяких захищали.
Недаремно ж їх «батьками» люди прозивали.
«Батько» - то була надія селянська остання.
У Холоднім Яру воля квітла, розцвітала.
Там ні «білі», ні «червоні» спокою не мали,
Бо там «батьки»-отамани тільки панували
І у ті краї ворожу силу не пускали.
Як «червоним» не хотілось та не було змоги,
Звідти «білі», там поляки, а там українці.
Усі сили витрачали в тій кривавій бійці,
Наступали, відступали – було не до того.
І от тепер за повстанців вони узялися.
Військ нагнали, стали села, міста зачищати
Та жорстоко усіх «винних» й невинних карати.
Справжні битви на просторах безкраїх велися.
Вже, здавалось, перемога, взяли вони гору.
Оточили загін якийсь, у пастку загнали.
Кинулися всіх в‘язати, а ті десь пропали,
Мов крізь землю провалились. А вже зовсім скоро
В місці іншому з‘явились, патрають «червоних».
За одним «батьком» погнались, другий напав з тилу.
Тож «червоні» тільки дарма витрачають сили.
Тільки бої безкінечні, постійні погоні.
Та, де неспроможна сила результату дати,
Комуняки підлість й хитрість у дію пустили.
Агентів своїх заслали та «батьків» зманили.
А «батьки», як малі діти. Вміють воювати,
Коли ворог перед ними, а наївно вірять,
Коли казочки агенти їм розповідають,
Наче про людську підступність уяви не мають.
Думають, що всі на світі і чесні, і щирі.
А коли то комуняки чесно поступали?
Та порядним правдолюбам то не зрозуміти.
Тож вдалося тим агентам отаманів збити.
Їх на «збір перед повстанням», начебто зібрали
І там усіх пов‘язали. Кинули за грати.
У Лук‘янівській в‘язниці в камерах сиділи.
А тим часом трибуналом їх на смерть судили.
Та вони не захотіли просто так вмирати.
Як вмирати – то на волі. Отож зговорились.
Вранці, як завжди дозорець приніс бак з окропом.
На сніданок з того бака мали пити скопом.
Та інакше цього ранку воно закрутилось.
Хтось схопив той бак і вилив окріп на дозорця.
Той і крикнути не в змозі. В камеру втягнули.
Ключі, револьвер забрали, вдушить не забули.
Скочили до коридора, до дверей у блоці.
Відчинили інші двері, де в‘язні сиділи.
Кинулися вниз по сходах, дозорця напали,
Що й не писнув. До кімнати вартових помчали.
Там рушниці, там набої. Все то захопили.
Та начальник варти клятий, хоч його душили,
Вистрілити встиг з нагана. Піднялась тривога.
Варта миттю повернула кулемета свого
Так, що ледве-но повсталі двері відчинили,
Як їх черга перестріла. Мусили сховатись.
Тут на поміч іще сотня вартова надбігла,
Усі виходи з в‘язниці перекрити встигла.
Тож не варто десь пробитись було й сподіватись.
Всі нагору відступили, перекрили сходи,
Влаштували барикаду, щоб підхід закрити.
А з рушницями до вікон, щоб ворога стріти.
Зрозуміли, що живими вибратися годі.
Хоч, як вони уявляли собі оту втечу?
Середмістя, охорона, чекісти, казарми.
А от, бачиш, ризикнули. І страху ні грама.
Страх і тяга до свободи – несумісні речі.
Поки вони готувались, ще війська прибули.
То вже точно їм живими вибратися годі.
Та ж вони, хоч у в‘язниці, але на свободі.
Хоч на п‘ять хвилин повітря свободи ковтнули.
Ті із вулиці стріляють, дзижчать навкруг кулі.
Хлопці їм відповідають лиш зрідка із вікон.
Бо набоїв жаль, стріляють лиш напевно тільки,
Коли бачать, що б ворога куля не минула.
Та кінчаються набої, ніде більше взяти.
Йде четверта вже година нерівної битви.
Видно, вже їм на свободі ніколи не жити,
Доведеться у в‘язниці смерть свою прийняти.
Хоча… Стягли всі, що можна сінники до купи,
Тапчани поклали зверху та і підпалили.
Чорним димом з усіх вікон раптом повалило.
Може, думали в пожежі мить така наступить,
Зможуть вирватися звідси… Хоч душились з диму,
Бо й підлога загорілась, й вікна запалали.
Та пожежники із міста негайно примчали
І брандсбоями у вікна вдарили своїми.
Вогонь почав відступати, а з ним і надія,
Що комусь втекти удасться. Така видно доля.
Помирати доведеться не в чистому полі…
Але ж вільними - єдине, що їм душі гріє.
Як зосталось по одному в кожного набоїв,
І надії десь пробитись вже вони не мали,
Тоді зійшлись отамани та прощатись стали.
До останнього взялися готуватись бою.
Попрощались, стали один супроти другого.
Націлили прямо в серце товаришу зброю
З криком: «Слава Україні!» стрілили обоє…
І попадали шістнадцять мертві на підлогу…

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26

 ось папір
 на нім лежать рядки
 обіцяють щось
 чи спонукають
 ось вікно
 за ним висять зірки
 час піднятись
 ще долити чаю
 все неквапно
 мов який хорал
 засвітом
 ридають херувими
 хтось із нас
 без толку назбирав
 спогади
 скорботи і провини
 в цім чеканні
 стрічного життя
 чи стосовного
 не в курсі
 та чекаєм
 укріпившись
 іменем
 отця
 сина
 та святого
 духа
 amen
 

Погляд не встиг помітити
пташку на гілочці
спурхнула вона
листок тремтить на вітрі

2025

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.
І про нього забула давно
Його пасія. Спалах в зіницях
Відгорів, як старе полотно.
І минуле зрадливе, столице
Відійшло в чорно-біле кіно.

Слушний час не прийшов, загубився
І обличчя у вічності стер.
А у душах точилася битва,
Мов далека мета трьох сестер.
Наш герой доторкається бильця,
Вириваючись з болісних сфер.

Та все марно, зусилля даремні.
Хижий час відкидає його
В тепле ліжко, у спогади темні,
У минуле, мов болю крило.
Лиш примари зникомі і чемні
Пронеслись, ніби їх не було.

10 лютого 2026

 
Єй!
Ха!
Гух!
 
Живав мужичок
Старенький пеньок
Собі у Монреалі
Дружина, дитина
І дім, і машина
І донька-тінейджер
У блузці тонкій
Любила погуляти
Її звали Маґдалена
 
Маґдалена . . .
 
Старенький пеньок
Повернувся домів
До себе в Монреалі
Роздивився доньку
У тій блузці при світлі
І казав собі
“О це промовляє!”
Потягнувся до цицьки
Схопив оце міцно
І доньку до стіни
Притиснув
(СИНІЙ ХРЕСТ!)
Маґдалена . . .
 
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
Важко працюю, ти не розумієш
На сироп кленовий для місцевих млинчиків
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
 
Старенький пеньок
Із руками засмальцованими
У тому Монреалі
Трохи слину пустив
Як тягнувся до цицьки
І казав собі це
“Ось чого я хотів би!”
Але дівчина вперлася
Сказала “Гівна тобі!”
І коридором побігла
Слушно, Маґдалено!
 
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
Важко працюю, ти не розумієш
На сироп кленовий для місцевих млинчиків
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
(Тож!)
 
Маґдалено, наді мною не смійся
В коридорі цім, твої блузка й цицьки о
Якщо мама нас застане колись
До адвоката вона стане дзвонити
 
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю-ААХ
 
Маґдалено, Маґдалено, Маґдалено, Маґдалено
Дитино смогових вітрів Лос-Анджелеса
Хотів би я тебе завести до комори й познімати всі одежки, поки ти не станеш одверто оголеною
Натерти майонезом
І каопектатом, усе твоє тіло, піти гуляти на
Голлівудський бульвар, і ми можемо
Можемо йти вулицями через зірки, на яких оце Джон Провост і Ліо Джі Керол, о разом, бейбі
Можемо піти танцювати в Cinegrill
Уяви собі: Френк Пернелл і ми, до темряви
Ти не розумієш, моя бейбі?
Я не думав, не вимагав, знай, це так важко для мене, просто . . .
Бачив, як ти стояла під пестицидною стрічкою Shell увечері
У світлі
Із твоїми маленькими пипками, що випирали у прозору тканинку, я просто казав: “Боже
Боже мій, я віддав свою сперму ось цьому!” І тепер я просто
Ох, так збудила мене, я просто
Я не знаю, що робити, Маґдалено, ти же розумієш? О я тебе схопив, але
Але не будь проти мене, знаєш
Твоя мама не довідається, бейбі, і я хочу, щоб ти вернулася
Я думаю, ти мене розумієш? Я хочу, щоби . . .
Ось я на колінах, Маґдалено! Я хочу, щоби ти вернулася до мене, бейбі
Я хочу, щоби ти обернулася до автомата Sparkletts
І все! І все! У маленькім шартрезовім коридорі з маленькою неоновою картинкою Ісуса, на стіні
І я хочу, щоби ти зробила крок, бейбі
Я хочу, щоби ти пройшлася на своїх п’ятидюймових шпильках, які купила у Frederick’s
Тоді ж, коли ти і твоя мама отримали ту білизну минулого року на Різдво
І я хочу, щоб ти вернулася до мене, бейбі
До мене, бейбі, чи не розумієш мене, бейбі?
Я хочу, щоб ти вернулася
Я на колінах, бейбі
Я маю намір, хочу зняти твій тренувальний бюстгальтер
Чи не розумієш мене?
Зняти твої марунові трусики
Я стану на коліна, бейбі, ти же розумієш, що
я тобі кажу?
Мама не довідається, вона грає у бридж з дівчатами
А ти і я . . .
Ти і я будемо щось смоктати, бейбі
Тільки ти і я, ти же розумієш?
Ми можемо любитися всю ніч
І не дізнається жоден
Нумо, Маґдалено!
Будь ласка, дівчинко
Вернися до тата
Що я зробив тобі поганого?
Боже, я лише слідував сексуальному імпульсу, як чув на шоу Джонні Карсона із книги іще чогось, що я написав
Я не знав, що роблю
Я захопився
Що можу сказати, як, як . . .
Вертайся, бейбі
Нумо
О, прошу, ти маєш вернутися, бейбі, вернутися
Вернися до тата!
Нумо, Маґдалено, до тата, бейбі, ти маєш вернутися, бейбі, вернутися
Вернися, бейбі, вернися
Мама не довідається
Мама не довідається
Вернися, бейбі, вернися
Вернися, бейбі, вернися
Маґдалено, вернися
Вернися до тата
Вернися, бейбі
Вернися, бейбі
Вернися
Вернися
Вернися
Вернися
ВЕРНИСЯ!
Вернися до тата
Зійди, пройдися біля мене
Я на колінах, не розумієш?
Мама не довідається
Я же тобі казав . . .
(Тебе люблю я, Маґдалено!)
Ти знаєш . . .
Я казав . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Кульбабка жовта - сонечко маленьке,
Немов курчатко заховалась у траві,
Яке не слухало своєї квочки-неньки
І загубилося в зеленій мураві.

Згодом кульбабка стала біла-біла,
Пухом засипала довкола геть усе.
Найкращі сподівання та надії
З собою тепле літечко несе.

Наше життя так стрімко пролітає.
Посивієм - незчуємось коли.
Але чи всі по собі залишаєм
Ми добрий спогад й слід на цій землі?

2015 р.

Серпень маком обсипає
Обрядові короваї,
І медами він частує
Споконвіку нас не всує,
Бо до захисту готова
Наша нація бідова
В час, коли ведуть нестерпно
Москалі себе у серпні.
12.08.26

Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,

щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
у теплих променях яси.

А там, де тиша сніг тримала
й оберігала білі сни,
уже проталина заграла
дзвіночком сріберним весни.

І стане простір молодіти
і набиратися краси
від звуків плетива і літер.
Весну у душу запроси.

2026, березень

 як не потрапити
 на посилання на діснея
 не баґ як то говорять
 але фіча
 через портали
 чи інакші двері
 метаморфічні телеологічні
 ніхто нікого не запрошує
 ой леле
 не втягує
 щоби продати двічі
 коробка сірникова
 у кишені
 а в ній цвіркун
 упійманий навіщось
 ти згадуєш про нього
 вже в постелі
 на тій межі
 де сон розріже вічність
 на кадри фільмів
 послідовні
 півхимерні
 

Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!

У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,
Так, як тоді, коли тебе зустрів.

Малюй у мріях рифи та лагуни
І полони красою довгих вій.
Ти не дивися, що я вже не юний -
Заради тебе досі ще живий.

О, світе! Середовище страждання!
Приземленістю більше не каліч!
Дзвінке відлуння першого кохання
Мене покличе в нескінченну ніч.

Моя любове! У своїх катренах
Не зупиню таємний метроном!
Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!

Станіслав Рибалкін (1935-1995, з 1970 – мешканець України)

Палали стяги маково:
Дев’яте травня.
Старенька п’яно плакала
про щось прадавнє.

Тягнула зі стаканчика
вологу винну;
на ній медальна планочка
була єдина...

Вино у пляшці хлипало.
Старенька бурмотала:
– Ну, з мене – що... не вибуло...
А хлопців – повбивало...

(2026)

Лягає смуток, як туман,
На спорожнілі виднокраї
Затих веселий балаган –
В оазу двері зачиняють.

Холодний потяг марноти
Відходить в далеч невеселу,
Аби безвтратно перейти
Людського виміру пустелю.

Прогнози
до мінус
ну загалом
зима
морози
Лускунчик
балет
які слова
танець квітів
ну то навесні
зараз зима
залишу записку
пішла
не забудь
погодувати кота

1999

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Серпень кошик наповняє
Багатющим урожаєм, -
Уродили доокола
Груші, сливи, як ніколи,
А на яблунях гіллястих
Погляд губиться від щастя,
І язик одразу терпне,
Як врожай збираю в серпні.
11.08.26

Карали дівчину. За віщо?
Кмітливу вдачу молоду,
що розумом за інших вища
та ще й прегарна на виду.

Таке знайшлось хіба від Бога?
Напевно, що від сатани.
«До сатани їй і дорога,
і без потвердження вини!»

Отак мужі перелякались
за ниці душеньки свої!
На жодну мить не завагались,
гукнувши: «В полум’я її,

красу обернемо на присок,
розкидаємо по землі.
Такий чаклунству буде присуд —
старі здригнуться і малі.

А хто поремствує, той, значить,
сам прислужився сатані.
В нас душогуби не ледачі,
як слід підсмажать на вогні».

Нараз запала мертва тиша,
хтось захлинувся у ганьбі.
«Хоча б скінчилося все швидше», —
котилось страхом по юрбі.

А слуги порпались тим часом,
складали хмиз навкруг стовпа.
Ось відсахнулися всі разом,
спустились поспіхом з горба.

Вогонь почав свій біг смертельний,
аж заридав церковний дзвін.
І вже ні суд, ні кат не певний,
прирікши душу на загин.

Прикута ж міцно ланцюгами,
в сорочці довгій з полотна,
молилась зблідлими губами
серед людей, але одна.

Обмовлена й така вродлива,
хоч воду пий з того лиця.
Лиш доля випала жахлива,
на страту — просто з-під вінця.

...Повітря зойком розірвалось,
уклякла вражена юрма.
Недовго нелюди втішались,
ще мить — й видовища нема.

А погар їм уже не диво.
Ось вітру... забавка, либонь,
бо перекочує грайливо
жарини спалених долонь.

2011

Мила, глянь, там над горою
кучерявою головою
хмара небеса підперла,
і у зливі ненавмисно
розгубила своє намисто —
чисті краплі-перли.

Мила, ми йдемо з тобою
в теплій тиші під горою,
хай нас пестять ніжні квіти.
Краплі-перли пошукаєм,
поки ще над нашим раєм
літнє сонце світить.

Мила, в краплях тих прозорих
свій усесвіт ми впізнаєм,
хоч уже над нашим раєм
сходять вечорові зорі.

(2026)

 під вечір
 якщо вирубити звук
 гулящих і балдіючих
 під вікнами
 із вереском їх виплодків
 подекількагодинним
 я написав би щось
 напрочуд тихе
 невагоме
 легковійне
 для тебе
 про своє життя
 угу
 про ненав’язливість
 і ці гостинні стіни
 належні овочі
 зготовані як слід
 про спогади свої
 комічні безподібно
 одначе
 не психовані
 не злі
 про погляд твій
 твій вигляд гордовитий
 на зламі літ
 без жестів
 і без поз
 про пізні літні квіти
 не осінні
 про суть всього
 промовчану всерйоз
 що залишив би
 у паперах інде
 не суть чернетках
 чи листах собі
 бо нам потрібно розійтись
 неочевидно
 в цій поезійно
 скрапленій
 журбі
 

Слова
мало
а то
й багато
слова
того
що коротше
ніж думка

2026

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.

Сніг владно і уперто наступа,
Іде вперед, немов нова поема.
Виконують сніжинки ніжні па.
Навколо білі гасла і знамена.
Танцюють сніговії гопака.
Лунають фуги хуги безіменні.

Хто переможе в цьому полотні:
Веласкес, Рафаель чи Пимоненко?
Ідеї не ідуть у множині,
А в однині, мов незабутнє небо.
Ми беремо натхнення у вині
Зимової сюїти і у Феба.

8 лютого 2026

Ні відняти, ні додати —
Ноги смерть невчасно в'яже;
сповиває тіло в лати,
закриває очі. Як же
існувати нещасливо,
чолобитні бити в церкві,
пробачати зраду хтивим
і плескати «Браво» смерті?
Спроневірилася в небі,
бо хіба я не благала,
чи слізьми не рвала греблі,
не виймала з серця жала?
Час пробив і зупинився —
стрілка обірвала струни.
Заховала громовиця
порох у скорботній урні.
Чорно-біла самоти́на
поселилася у домі.
Біль скорботи і світлина —
щемним спогадом в альбомі.

09.08.2026р

 
Платона очі плющові
Сова його на глобусі
В орлянку грає арлекін
Глуз у папужім одязі
Ридає Леді Скарлет Скрін
Дощ театральний ллє
А Темна Королева Снів
Зна людський біль як є
 
Земля, огонь, повітря, води
Світ на терезах
Земля, огонь, повітря, води
У зміні рівноваг
На терезах, терезах
 
Царі церковні й присуд ʻВіруй’
Безвісних на гробах
Відьми пнуть золу й піски
Вериги на рабах
Страхався хто ферменту слів
Тихенько йде на пиво
Регоче у провулку блазень
Йому се неважливо
 
Герой жме кров із каменів
І гострить ніж до рибки
Осліпли маги від видінь
Йдуть плоттю смерті жилки
Дитя уклякне до Христа
Питай ціну за цвях
А Матінка Земля той час
На вищих терезах
 
 
 
 
 
 
 
 

Листям опалим
Тихими кроками
Осінь ступає.
Так рік від року.
Змінить осінню
Пору чудову
Інша картина -
Сніг та морози.

Сонце пригріє.
День більшим стане,
Радують ніжністю
Квіти весняні.
Кличе зозуленька
Літечко в гості.
А стиглі яблука
Це... знову осінь.

2015 р.

Докуривсь пилюкою
Літній час над луками, -
Вже понад городами
Тягне прохолодою
Від полів покошених,
Пилом запорошених.
На порозі осені
Серпень вмився росами,
Освіживсь вологою
У яру розлогому,
Де в багні та сирості
Никнуть літа милості...
10.08.26

1

Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Я дізнався, що десь дзеленчить кришталевий струмок,
А у звуках магічних відлуння почув: "Друже-друже..."

Замордований літом, я планів його не порушу.
На моєму житті вже лежить поминальний вінок.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

Не радію дощам, (висихають миттєво калюжі),
Загубив я рукопис весни в хороводі гілок.
У реальності знову самотність диктує рядок.
Уві сні незнайомка сказала: "Люблю тебе дуже..."
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

2

І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Жовтим кольором клени й дуби до верхівок покриті,
Розуміючи істину, роблять до осені крок.

Я так само прощаюся з літом. На серці замок.
Найдорожчої, милої Жінки нема вже на світі.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.

Сіра кішка проходить повз мене, смугастий клубок.
Спазми спогадів ллються в блокнот, каяттям оповиті.
Тихий відчай потоне безслідно в серпневій сюїті...
Є рішучість, і є спусковий вирішальний гачок,
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

3

Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
Покривається пилом сердечко з червоного плюшу,
Всі герої мої безборонною осінню вмиті.

Так! Зі смутку мої безпритульні ронделі відлиті!
Під товстим шаром шкіри зникають в агонії душі.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

Всі знайомі двори та проспекти безвихіддю вбиті.
Місто, рідне й чуже, не ховає свій погляд байдужий.
Захворів, але бути не може ніяких одужань!
Тиха осінь впізнає себе у моїм заповіті.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.