Лука вогка та зелена,
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
Тут роси краплини пружні
Лунко скапують з листків, -
Тут напрочуд добродушну
Дівку в юності зустрів.
М'ятна свіжість у долині,
Де в погожі літні дні
Мерехтять волошок синіх
Незгасаючі вогні.
07.08.26

Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
І коли зі мною
побратимів ряд,
стихне все від бою
посеред громад,
дай любити, Боже,
всіх, як і своє,
правда переможе,
Боже, це ж Твоє!

06.08.2026р. UA

Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.

На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Там циганський барон
Успадковував трон
І пили і гуляли в Ракошино.

На заводі в селі Новосілка
Продукують порядну горілку,
Та існує закон –
Пити лиш самогон
На весіллях в селі Новосілка.

На морському базарі в Ухані
Продавались голодні піраньї,
З мавзолею земля
І скелет москаля
І живі комуністи – в Ухані.

На Балканах була Югославія
Оповита недоброю славою.
Югославський конфлікт
Nie przypomni już nikt
І немає давно Югославії.

Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А тепер часи змінились, вже дійшло й до того,
Що у школу запросили «зрадника» отого,
Щоб розповів, як боролись у часи криваві
За те, щоби незалежна постала держава.
Правда, врешті взяла гору, коли таке сталось.
Хоч їх – тих, що пам‘ятають, так мало зосталось.
Діти бачити вже звикли дідів у медалях.
А тут дід в простій сорочці, на ногах сандалі
І мазепинка, що дивно зовсім дітям було.
Про такий убір ніколи вони і не чули.
Дід на діток подивився: - Хочете почути,
Як ми з німцем воювали? Так тому і бути.
За зрадників нас вважала влада, говорила,
Що ми німцям у ті роки вірою служили.
То неправда. Не служили. Хоч допомагали.
Бо ж надію на тих німців у ті роки мали,
Що поможуть з України москалів прогнати
Й незалежну Україну, врешті збудувати.
Бо самим то не під силу. Тому й помагали.
Але німці в Україні власні плани мали.
Ні про яку незалежність й чути не хотіли.
Коли наші незалежність все ж проголосили,
То провідників схопили й в табори заслали.
А самі свої порядки заводити стали.
Хоч нічого не мінялось, колгоспи зостались,
Тільки й того, що колгоспом вже не називались.
Старости і поліцаї у селах з‘явились.
А ми з сумом на порядки ті «нові» дивились.
Коли стало зрозуміло, що волі не буде,
Що ми для них – українці - другосортні люди,
Тож нас можна оббирати і чорне робити.
Довелось за зброю братись і німчуру бити.
Я тоді був молоденьким і був у боївці,
Яка першою почала бити клятих німців.
Тут на Сарненщині, власне це і почалося.
Від розвідників дізнатись якось удалося,
Що колона поліційна скоро буде пхати
По дорозі. Тож рішили її перейняти.
Був Перегіняк Григорій старшим понад нами.
Відібрав нас вісім хлопців й подалися прямо
До Городця. Хоч сніги вже чималі лежали
Та ми по снігах доріжку добру протоптали,
Доки вийшли до дороги, що з Городця вела
Та петляла між лісами, єднаючи села.
Старший псевдо мав «Довбешка». Розумний чортяка.
Знав, звідкіль почати краще на німців атаку.
Тож ми у кущах засіли вздовж тії дороги,
Щоб у ворога помітить нас не було змоги.
Скоро випхала колона, шляхом розтяглася.
Розвідка у них, як видно, зовсім не велася.
Їхали собі спокійно, напад не чекали.
Тож страшенно налякались, як ми черги дали.
Власівці - зо три десятки, зразу дременули,
Тільки-но найперші наші постріли почули.
Німці на шляху засіли, відбиватись стали.
Нас не видно, але ми їх всіх на оці мали.
Поки німці оговтались та стріляти стали,
Ми уже потроху снігом у ліс відповзали.
Втрат не мали, а у німців чотирьох убили.
Кажуть, гебітскомісара Сарнів положили.
Та ще шуцмана якогось. Й того було досить.
Щоб спокійно не жилося німцям так, як досі.
Німці, звісно, узялися, хто напав, шукати.
Якось вийшли та рішили заарештувати
Нашого провідника «Діброву». Взяли до підвалу
В Володимирці та й, звісно катувати стали,
Щоб відомості дізнатись про всі наші сили.
Тож «Діброву» врятувати ми і порішили.
Взяв «Довбешка» усю сотню уже на те діло.
Бо ж знав: війська чималенько у місті сиділо.
Крім десятка трьох жандармів - російські козаки,
Сім десятків, що радянські зрізали відзнаки
У полоні й на бік німців служить подалися.
Ще вісімдесят узбеків теж звідти взялися.
Сила, скажу чималенька ще й в місті засіла.
Тож єдине – ми зненацька напасти хотіли.
В ніч на восьме…так, здається, лютого й напали,
Коли всі оті вояки спокійненько спали.
Вартових зняли тихенько, ніхто і не писнув.
А тоді вже до об‘єктів пробралися, звісно.
За командою «Довбешки» разом розпочали.
На будинок, де жандарми сиділи, напали.
Кого вбили, хто у вікна кинувся втікати.
Одні з наших узялися зброю відбирати,
Другі бігом до підвалу, де в‘язні сиділи.
Збили замок і «Діброву» з камери звільнили.
А у місті тріскотіли постріли. Здавалось,
Німці й їхні сраколизи добре налякались.
«Довбешка» велів нам довго в місті не стирчати:
Взяли зброю та «Діброву» й бігом відступати.
Але наші по дорозі ще козаків стріли.
Ті розбіглися одразу, опір не чинили.
А шістьох в полон узяли, до лісу погнали.
Вже у лісі як зібрались, тоді допитали.
Ті в страху щось белькотіли, все розповідали:
І що знали, і те, навіть, чого і не знали.
Що із ними нам робити? Нащо вони в лісі?
Зрадили один раз, другий можуть зрадить, звісно.
Тож вивели на узлісся та і розстріляли.
А у місті аж до ранку постріли лунали.
Кажуть, ми сімох убили, між них командира
Тих жандармів. Завалили добрячого звіра.
А у нас один убитий й поранених двоє.
Звісно, ми їх не лишили, забрали з собою.
Поверталися до лісу у настрої гарнім,
Піднесенім, адже часу втратили не марно.
Отак от ми й розпочали з німцем воювати,
Від загарбників країну рідну визволяти.

У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-провокаторів, які бризкали отрутою, а зараз дуже обачливо заглухли та забилися під плінтус, мовляв, Курдіновського ніколи не підпустять до серйозних видань. Але, як кажуть у народі, "собака гавкає - караван іде". Дуже приємно отримати високу оцінку своєї творчості від визнаних професіоналів та авторитетних митців, а не від мстивого, заздрісного зброду, який має безліч ніків, істеричних та самопроголошених "геніїв", які самі собі штампують схвальні рецензії, прихованих "ждунів", які щось там собі намислили. Вкотре переконуюся, що наявність заздрісників - найпотужніша мотивація. Дякую всім, хто любить мою поезію. Дякую всім, хто терпіти мене не може. Пишу для вас!

P. S. Бажаю своїм недругам якнайбільше "приголомшливих" прогнозів. Бо щоразу виставляти себе на посміховисько в них виходить значно краще, ніж писати вірші.

Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.

Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Ллються у реготі буйних пожеж.

Світ потребує нового Ейнштейна
І Ейзеншиейна, як виклик богам.
А у занепаді тільки Епштейна
Бачимо ми, як зогнилий бедлам.

Світ потребує нової надії,
Свіжих ідей, рятівних потрясінь.
Хай увірвуться вітальні події,
Як відголосся далеких зусиль!

Хай запалає Садом і Гоморра
У очиснім і пекельнім вогні
У занепалому синьому морі
Наслідком чесного люду борні!

6 лютого 2026

Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера

Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Де розпач вліво, а розпука вправо,

Де літня спека позпивала роси,
Й ковток води роти відкриті просять.
...Пливуть, пливуть над репинами суші
Чи то краплину, чи луску струснувши.

Пізніше від опівночі
дві собаки оглушують
простір
новинами
і раптом
стало тихо
яка прекрасна літня ніч
у шарудінні цвіркунів
нарешті стала чутна
власна маячінь

2026

 для чого епатаж
 зарафаель собі
 життєве щось
 знайоме всім тутешнє
 із музикою
 хай комусь верлібр
 ще інший видить
 ярлики аптечні
 розкладує із них пасьянс
 вичитує прогноз
 викреслює іще із заповіту
 на цьому світі є чимало тем
 перелицьованих
 неясно ким зловжитих
 однак надворі
 знову день сяйливий
 поснідай та гуляй
 горіх кидає тінь
 кіт із нашийничком
 лежить перлово сірий
 живий не мертвий звісно
 трохи спить
 над ним буяють
 нагідки та флокси
 і ружі мов
 рефлекторні вогні
 ти рухаєшся
 обережно
 у цій млості
 в цім сновидінні
 вірогіднім ледь кіні
 що проєктоване
 на ступор стін
 бетонних вицвілих
 серйозних
 

Надійшла трагічна звістка: 5 серпня загинув очільник пошукового загону "Плацдарм" Олексій Юков. Він отримав смертельне поранення під час ексгумації тіл на лінії зіткнення…

 Від самого початку війни Юков очолював цей загін, який забирає з лінії фронту тіла загиблих. За цей час Олексій особисто оглянув сотні тіл. Нерідко доводилося збирати рештки рук і ніг, кістки…
Інколи стрілка годинника продовжує рухатися, коли серце його власника вже зупинилось…
«Тіло треба повернути додому, - стверджував Юков, - щоб душа могла відродитися. Часом відчуваєш, що з тобою хтось розмовляє уві сні, або навіть бачиш рядки з листа загиблого…»

З поля бою виносив загиблих
в паузи між атаками,
щоби матір перед могилою
сина могла оплакати.

Із фрагментів збирав ціле -
сам, ніхто не примушував…
Перед ним не скалічене тіло -
розтерзані душі!

А коли всі лягали спати,
бачив літер дитячий ряд:
«Ти не хвилюйся, тату!
У нас все гаразд…»

2026 рік

Пахне спасівка в саду,
Медом жовті груші.
Я до осені іду
Та не впущу в душу

А ні холод. ні вітри
Й дощі непривітні.
Там нехай вогонь горить
Кохання. І ніжність

Огортає нам серця
Та добром засіє.
Нехай несе осінь ця
На мир всі надії.

2022 р.

Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полів.
Вітер мрійливо шепочеться з травами
І розганяє над ними мошку, -
Зайняті звично буденними справами,
Гуси пасуться на вогкім лужку.
Хоч іще серпень блукає покосами
З повною торбою тільки добра, -
Літо слухняно прямує до осені,
Близко нестерпної мряки пора.
06.08.26

І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.

Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
дав час спокутувати гріх.

Пройшов народ цей через рабство,
пророків тексти – фарисей,
затим їх ціллю стало барство
і П’ятикнижжя – садукей.

Принести користь для народів,
перед своєю, їм це зась –
ввели в оману тих уродів
і править їми темний князь.

От і прийшлося Сину Бога
народам дать Новий Завіт –
посли такі собі, нічого,
Любов дала ж від Духа плід.

05.08.2026р. UA

 
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Одсилай клітку поштою
На ім’я, поза коштом
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Кричу я, зустрів я тебе
Твій лід ласкавий лід
У годиннику, що на пральній машині
О приходь, щось роби, я самотній . . .
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Одправляй клітку поштою
На ім’я, поза коштом
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!

Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухвалі та п’яні
їм багнетом замішують долю на злі.

Україна ж все далі. Вона уже — мрія.
А попереду що? Соловки? Колима?
І щодень все страшніше лютує завія,
та ні в кого й злякатися сили нема.

«Мєртвєци єсть в вагонє?» — горланять чекісти,
просто в сніг викидають ще теплі тіла.
О, Маріє! Маріє! Маріє Пречиста,
чи ти бачиш — в заметі пропало маля?..

Незабаром розчиняться сльози у морі.
Беззаконня сховають старі острови.
Проковтне голоси лЮдські біла безмовність,
і просякнуть стражданням святі корогви.

2011, лютий

Рожевий захід Сонця
І в небі було тихо
Лиш ластівка злітала в височінь
Також мені хотілось вільній бути

2026

Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.

Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому обіцянки впадуть.
Сію теплі піщинки в солодкім смиренні, допоки
Споглядаю годинник - твого передпліччя тату.

Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної відпустки.
Прямуєш ти у чарівні світи,
Світ за очі, на острови далекі,
Але дамоклів меч із висоти
Здіймається в ненависті черленій.
Такого не придумано човна,
Який би подолав сувору Лету.
Такого не зготовлено вина,
Що вгамувало б спогади поета.

6 лютого 2026

Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не ді́йде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку́ пролистала деі́нде.

Зали́шив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
гармонію ніжності та протиріччя.

Ніколи не знала, що думаєш ти —
душа потаємна — глибока безодня.
Здавалося, зможу до тебе дійти
навшпиньках по тлу — на все воля Господня.

Негодна назад повернути добу
сяйної любові, незвідане диво.
Для мене, коханий, ти Всесвітом був,
а Всесвіт пізнати увесь неможливо.

04.08.2026р.

 мене тримали і тримають
 наївні ревнощі твої
 мов декадентські ледь
 міщанські втім
 тендітні фрукти
 ледь зіпсовані із краю
 не зовсім навіть
 мазохізм чи фемінізм
 хоча ніхто не знає
 бо не знає
 серпень
 що гарячий ще
 бажається у тінь
 іще роздягнуті довкола кралі
 і твій позір байдужий
 адже їм
 хтось інший подає
 ту каву з чаєм
 до столу чи у постіль
 або ні
 атож про що бажалося мені
 не здогадатися
 це розважає і тебе
 між часом зачіпаючи
 без жалю
 хоча ніхто не знає
 бо не знає
 

З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Вчепивсь за схили над Дніпром,
Як за опору плющ,
І оглядає все кругом
Своїх прадавніх круч.
05.08.26

Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,

і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині туго й звужено,
а завтра він обранець, чи обранниця;

Пливуть у колі розенкрейци й стоїки,
апологети, гностики, філософи,
тарологи, шамани - в серці з вогником -
трактати книг і ще зіркові розсипи.

Лиш час від часу - в коло тої Матриці,
мов коди числові - потужні імпульси -
приходять Діоніс, Осіріс - варто це -
Ісус чи Енкі, Нінхурсаг - провидиця

і Юда, нізащо узятий в грішники,
астрологині, магів числовитівки;
і ті, хто строчить невгамовні віршики,
й відділені від зерен гострі висівки.

А той, хто на сходинку вищий іншого -
ціну утрате, як зневажить "нижчого",
бо ще, хто - зна, хто "нижчий" той для Звишнього,
чи не миліший за отого "вищого".

Нехай усе летить, ширяє, крутиться -
у тім є сенс безсенсової мудрості.
А раптом Уроборос звергне пута ці,
та стане серпантинним - хай це збудеться.

Танцівниця
в кімоно та
з віялом
у повільному
русі
до тебе
наближається
почуття
так просто
падає
тихо
сніг

2025

...Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.

Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
звучить наш сердець зв’язок
крізь відстані, хай зимові,
долаючи давній страх;
бринить, відродившись, знову
у стоголосих вітрах.

Бо там, де серця відкриті
й ніхто не зводить стіну —
струна в суголосній миті
почує іншу струну.

2026, лютий

У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.

Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Сипле в душу золото й тепло.

Сніп торкає вечір і пороги,
Тиша сходить, як свята вода.
В серці спомин про важкі дороги...
...Осінь підкрадається руда.

Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.

Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
І підстригли "під нуль" -
Ось і згадує Сруль,
Як чикрижили пейси у Мінську.

Побували хасиди в Бобруйську,
Де шукали трембіту гуцульську.
І зайшли до циган
Подивитись канкан.
Ті якраз виступали в Бобруйську.

Ночували хасиди у Трої
В номерах у повії старої.
Не забудуть вони,
Як ото восени
Ночувати хасидам у Трої.

Ще кортіло хасидам до Лаври,
Де чекали на них бакалаври
Краєзнавчих наук.
А почесний клобук –
Їхній дар управлінцям із Лаври.

Побували вони у Кагорську¹,
Де ікру купували заморську
І місцевий хамон.
Pay and go come on –
Тільки й чули вони у Кагорську.

Особливих не маючи планів,
Заїжджали хасиди у Канів.
А нема – то й нема.
То й пішли крадькома,
Особливих не маючи планів.

І нарешті дісталися Умані,
Де й звершилися справи задумані.
Ще приїдуть не раз,
Тільки через Кавказ –
Це якраз по дорозі до Умані.

_______________

  1. Кагорськ — багатьма забута перша назва селища міського типу, заснованого півтора сторіччя тому на стику картографії та місцевої доцільності. У значенні порто-франко минула назва походить від однойменного кріпленого вина, що підкреслює характер виробничої діяльності селища. На літературні карти була вперше нанесена під час осінньої міграції хасидів до Умані. Англомовне гасло «Pay and go come on» донині лишається офіційною візитівкою тамтешньої трудової громади.

4-те серпня цього року.

 вона сидітиме сумна
 тарас чубай собі співа
 і ти співаєш із чубаєм
 у заворушливих тонах
 серпневий ранок між атак
 і серпокрили ще ганяють
 у небі чистім аж до краю
 літає тополиний пух
 чом не помудрувати
 про життя нам
 євангеліє від іуд
 невірний віруючий люд
 іде по воду і по крам
 по настрій що догідний їм
 пересуди і вжеж полуди
 ліниві прикрощі марудні
 незримий від шашличні дим
 зусюдний тлін
 дражливий та облудний
 і ти всякчас
 іще працюючий
 над цим
 

Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
В самотню задумливу даль.

Нехай мене кличе безмежність.
Я сльози втоплю у росі.
Відкинувши геть обережність,
Віддамся прадавній красі.

Із пагорба зірко побачу
Минуле й майбутнє в імлі.
Це місце для вічних побачень.
Хай кличуть у даль кораблі.

5 лютого 2026

Ольга Фадєєва (1906-1986)

Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

Таким-от ранком – дуже шко́да
втрачати час на довгий сон,
коли на світі є природа,
кіно, музей та стадіон.

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

Сьогодні – геть усі турботи,
сьогодні – настрій жартівний!
Чим гарячіш була робота,
тим кращий день ваш вихідний!

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

(2026)

Догорає літо, догорає
Горобиновим й калиновим вогнем,
Яблука в садочку достигають
І смачнющі груші. наче джем.

Догорає літо, догорає,
Вже зібралися в дорогу ластівки.
Айстри під вікном, немов зірки.
Догорає літо, догорає.

2026 р.

З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Стерпіти утиски і глум
Такий відвертий,
Що хтось уже упав би в сум
І міг умерти.
Але не я і не тепер,
Коли проворно
Москаль мене в куті припер
І взяв за горло.
Аби спинився чи звернув
Убік з дороги,
Де з ним щодня веду війну
До перемоги.
04.08.26