Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche

Весна-рясна, схопила серце в руки,
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.

Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
I очi широко вiдкрилися.

Сховати лiд пiд ковдрою спокою
У тишi, наодинцi iз собою.
Нарештi, ностальгiя обмине.

Втiкаючи вiд почуттiв хаосу,
Я рятувала квiти вiд неврозу,
I їхнiй цвiт рятує i мене.

 мої мізки тобі не машина
 для цього придуманий ші
 у нього є точні рими
 а також вірші для душі
 не питай про ормузьку кризу
 про кордицепс і мікропластик
 про те чи майбутній антихрист
 буде сином ілона маска
 бо знаєш друже байдуже
 при скорботі усій світовій
 що тобі актуально дуже
 що саме для тебе відстій
 не тули мені власної музи
 ні парадигми ні прагми
 обійдімося без екск’юзів
 я не мама і не далай-лама
 

Ідуть у засвіти поети
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
життя не радує, життя
усіх не може обігріти...
хай не оплакують піїти,
що був душею як дитя
і вередливе, і безжурне,
і дуже ніжне на слова,
і навіть, де-не-де культурне,
а в обіході – трин-трава.
Тому митаритись не буде
і, може, на дев’ятий день
трипільські спогади забуде
в саду божественних пісень.
Хай бере жіноча ласка
таємну пам’ять про любов,
сонети, музику і казку,
що не повторюються знов.
Хай колискова заколише
те, що оспівував поет –
лелечі крила і дует...
що ми ніколи не колишні
в анали вічності запише,
напевне, штучний інтелект.

04.2026

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіни́ця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?

Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Зачарований ніжним сопрано.

Розкажи, скільки часу не чулися,
Вісім років, а може ще й більше?
Випадково зустрілись на вулиці,
Як колись зустрічались раніше.

Твоє серце надійно вже зайняте,
Чоловіком із поглядом сірим.
А ти можеш по шкірі подряпати
І побачити ступінь довіри.

І немає вже жодного значення,
Та колись розуміння настане.
Стільки років з тобою не бачились,
А волосся таке ж неслухняне.

Що пов’язане з нами ти знищила,
Нехай буде у вас все в порядку.
Я дивлюся мій хрестик на шиї ще,
Подарований якось на згадку …

Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.

Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
скресає сяйвом вже давно.

Горять вогнем Жар-птиці очі,
все Духом повниться Святим,
під крилами світліші ночі
і шлях до щастя людям тим.

Любили землю цю ті люди,
за неї йшли на ворогів,
в майбутньому не те ще буде –
Дніпро сам вийде з берегів:
Якщо на те є Божа воля
і ще не згинуть вороги –
народ знесе їх з свого поля
потоком віри і снаги!

* Курга́н, також Могила — насип над гробовищем високий земляний, рідше кам'яний, ізольоване округле підвищення, розташоване на рівнині з різко вираженою підошовною лінією, є стародавнім похованням.
Курган що означає: твердиня, насипний вал, фортеця, висока могила, де gur — могила та xane — дім.
Могила високі насипи на місці давніх поховань здавна називають могилами mogyla, що означало купа, яке в свою чергу походило від mogti — могти, що первісно значило тягти (стягувати до купи).

18.04.2026р. UA

Ви можете позіхати, а можете злитися, панове,
Та ваші слова не замінять ні ваші думки,
Ані ваші ідеї, і точно не ваші старі ідеали.
Ви надто домашні, ви надто ліниві,
Ви надто рум’яні і ну надто люб’язні
До тих, хто вам хоче поменше,
Тонкіше й послабше.
До тих, хто вже знає побільше,
Й можна ж ще краще - заплющити очі й мовчати.
А їхня посмішка ширша, і їхні слова
все гучніше й гучніше.
А ви можете злитися, панове,
але, будь ласка, будьте тихіше.

                    І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
..........................................................
питається відверто, щиро, прямо, –
хист і талант – навіщо(на-хіба)
ознаки ці освіченості й тями?

                    ІІ
Воно, звичайно, горе – не біда,
але лиха біда – лише начало
всього, що протікає як вода,
як горе від ума, що доконало
величного із кличкою балда.
Везіння – це фортуна і кебета,
безвихідь – плутанина і тенета,
яких боїться лютий і лихий,
а іноді – каліка і кривий.
Піїт, поет, акин... якщо у лапках,
то це набір емоцій та ознак,
з якими музі як до неба рачки,
інвазія безграмотності – рак,
який вбиває мову. Точка, крапка –
заключний, давній розділовий знак.
Побачимось, почуємось, одначе,
десь тет-а-тет, а інде віч-на-ві́ч...
..........................................................
а світло то потухне, то погасне
як іскра в глупу, чорну, темну ніч.

                    ІІІ
На мілині шукають люди броду.
І тільки на московії не так:
Війна – це мир, неволя – це свобода,
огидне бидло – це її народи,
якщо і є щось добре – це бардак...
..........................................................
на шалапутне не минає мода,
але й у нас воно пихате й горде, ‘
а що ніяке, те верховне, як
у Орвелла – аґенти та сексоди
за масками і кожен хороводить.
Не віриться, що турок – це козак. .

04/26

У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.

«Михайлівський Золотоверхий» -
шедевр поза часом.
Вітаю тебе із поверненням,
аквареле Тараса!

2026 рік

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безнадійності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

Ми зустрілися в зоряний вечір,
Солов"я чули пісню дзвінку.
Тобі клала я руки на плечі
І кружляли в кохання танку.

Та злітали у даль невідому,
Де нікого не було крім нас.
Почуття це до болю знайоме.
Хоч давно промайнув отой час,

Та воно у серцях ще не згасло
Й досі ніжністю їй зігріва
І знаходить потрібні слова,
Щоб крилом обнімало нас щастя.

2018 р.

В.Диховичний (1911-1963), М.Слободськой (1913-1991)

Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрі́вці усі:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, ямщику, у дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

І верст, і часів пролетіло чимало,
по рейках біжать поїзди –
а все ж на тривожних перонах вокзалів
співаємо ми, як завжди:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, машиністе, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

Й коли на ракетах зі швидкістю світла
літатимем серед зірок,
ми все ж перед стартом на звичку нехитру
затягнемо щось на зразок:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, космонавте, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

(2026)оооо

 
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
 
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
із тобою ми все тут
 
має мудрість і відає суть
із тобою ми все тут
 
оце життя на лав стріт
є крамничка щоби стріти всіх так
дивуючись що там коїться же
у цю неділю у це літо
я думаю щось гарне
наразі
 
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
 
 
 
 
 
 
 
 

троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
в кутку
зима

ми сиділи
словом ворожили
згадували
мертвих
і живих
той
праворуч
янгол білокрилий
ну а зліва
той
що не із них

ми давали раду
рубіконам
істину втопивши
у вині
білий
голови стинав
драконам
ну а чорний
греблі рвав
у сні

ми ділили
землі і щосили
намагалися накрасти зір
ранок запалив нам
білокрилий
сонцем закрутив
той чорний звір

стали на порозі
шкода часу
кожен залишився
при собі
білому бракує
трохи басу
ну а чорний
менше би
хрипів

попросив я
щастя всім
у Бога
неба
непокритого свинцем
білий каже:
що тобі від того
ну а чорний:
що мені за це

І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?

На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї обкрутилась нитка перлів: світла та тонка.
В очах печаль, а біль нестерпний, наче птаха промайне.
Залишить на обличчі ледь помітну борозну сльоза.

Натхнення осінь не дарує вже принаймні другий рік.
Не бачила його з тих самих пір, як завітала в дім війна.
А він сміється поруч, як колись сміятися умів,
На жаль, для посмішки його ця фотографія тісна.

Вона доп’є терпку настоянку, яку завжди любив.
Фужер впаде і розлетиться на уламки битим склом.
А тишу ночі вмить наповнить горем відчайдушний крик
Про те, що більше не зустрітися у світі їм обом.

Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.

Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Те розставання у краю Мамони.

Стійка душа, як сильна кислота,
Розчинить у собі неволі пута.
Розчиниться нав'язана мета
В сепранку надвечірнім і забутім.

Розтануть у тумані злоба, страх,
Фальшиві гасла, скуті заборони.
І вирветься душа, як вільний птах,
На межі совісті і оборони.

19 жовтня 2025

Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.

Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває під ранок намоклу на полі стерню.
Де лошак норовливий крокує праворуч слухняно
І губами із рук забирає грушівку терпку.

Розповім тобі казку про зиму холодну і сніжну,
Про натоплену грубу, опару, смачні пиріжки.
Про запалену в бурю бабусею зламану свічку,
І молитву ледь чутну, щоб люті морози зійшли.

Розповім тобі казку про довгу весняну відлигу,
Про відважні, готові до вибуху сонні бруньки…
Що роки промайнули навічно у хвіртку відкриту
І лишили на згадку моменти яскраво-сумні.

Знати про гостинці мав би вчасно,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.

Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
Знайдуться стежини до святинь.

Не тріпаюсь я про наболіле,
Горісне, обдумане й не раз.
Думка й про дарунки зрозуміла,
І вона для мене - як наказ.

Виконаним буде, не інакше -
На круги повернемо все те,
Чим було і є кохання наше -
Пристрастне, божественно святе.

Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.

Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Надії різних поколінь.

Життєва проза наступає
Повільно разом з днем новим.
Не загубити б ніжну парость
У полі, де волає дим.

Тендітні промені долинуть
Крізь гніт, темницю вікову,
В розлогій трепетній долині
Піднявши Господа брову.

18 жовтня 2025

Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.

І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
нема кого, як це раніш було.

Та імовірне нині очевидне.
Навколо Сонця крутиться Земля
і Місяць усміхається здаля.

Мабуть, сьогодні Авелю не стидно,
що брат його лихий, хоча і рідний,
нагадує у небі москаля.

04.2026

Оповитий біленьким серпанком,
Черешневий садок задрімав,
Заколисаний вітром, до ранку
У казкових витатиме снах.

Вранці сонце сипне позолоти
На тоненькі розквітлі гілки.
І приємний такий їхній дотик,
Мов цілуночок ніжний легкий.

Зголом цвіт білий той черешневий
Вишиванками встелить траву.
Ця краса завжди в серці у мене,
Відчуваю її - то живу.

2026 р.

                    І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
пропадають безвісті герої,
непомітні як суха трава...
гарпії готові на жнива,
Ніка пророкує безголов’я,
поки у столиці підмосков’я
двоголова курка ще жива.

                    ІІ
Скочується сонце у безодню,
білий світ оточує імла,
учорашнє застує сьогодні,
на Єгову повстає Аллах.
Нації очолюють адольфи,
аферисти мутної води.
Україна зазнає біди
на краю сучасної голгофи
і реанімує Мефістофель
фарисеїв підлої орди.

                    ІІІ
Нехтують біблійні заповіти
слуги божевільної еліти,
толмачі клинопису і сур...
видно, що гряде останній тур
виборів антихриста. Радійте
іродам із пекла московитів...
.................................................
і немає інших креатур:
що не поводир, то біс у свиті,
на чолі Америки – дурисвіт,
на росії – урка-самодур.

04/26

 квіти троянди квіти лілії
 гіацинти
 змальовані на цераті
 на столі за яким сидиш
 що анічого не важить
 вір мені синку
 але тобі хотілося
 ще сотворити вірш
 артюр рембо стібався би
 ясно понятно
 дівчата переймалися би
 може й ні
 поезії не бува
 але усе ж і одначе
 поезія є тобою
 у сріберній однині
 її заманити непросто
 звести не важко
 сипни до горнятка
 суданської рози цвіт
 господь із ним
 із лагідним прустом
 телятко
 яке все бажає бухнути
 але наразі їсить
 їжа стає фетишем
 пияцтво прокляттям
 музика теж
 і розмова при музиці ні?
 і я давно не поет
 але умію сказати
 інколи
 за цератою
 щось
 про ніч
 і господні вогні
 

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І ріку молочну,
й береги кисільні
подолаєм точно,
бо ми люди сильні.

1 вересня 1994 р., Київ

Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
На перехресті двох стежин
самотина́ засмучена
збирає в пазуху полин —
з закоханим розлучена
на ві́ки вічні, на віки́ —
за обрієм побачення.
Чи з лавра, терну ті вінки —
уже немає значення.
Можливо, у грузькі́м багні
чаклун потопить віхолу.
нориця* прірвою в мені,
а залатати ні́кому.

Нориця* — виразка

Костянтин Ваншенкін (1925-2012)

Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!

Що несе майбуття?
Йду з роботи, звичайний трудящий.
Ти любиме, життя,
і я хочу, щоб стало ти краще.

Сивина – ніби сніг,
час летить, і прикмети уперті...
Чи ти згадуєш тих,
хто тебе захищав аж до смерті?

Так вершись до пуття,
розвертайся щасливо та вільно!
Ти любиме, життя,
й сподіваюсь, що це обопільно!

(2026)

В березні та квітні
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Майже невловимий аромат
Свіжості й вологи,
Й щастя наземного,
І весняних довгожданих свят.
15.04.26

У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.

Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Бо вабили її рожеві банти.

Весна вже цілувала дні розкішні,
І вітер навіть пестив тишу легко.
Ставало млосно і в мовчанні - грішно,
Та доля залишила згадку, леле.

 
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина якщо справді була
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
 
Візьми ліску мою йти рибалить у вівторок
А ще за мене їсти біля моря вечерю
Оце резонів бейбі двадцять або сорок
Не винайшов кращих ніж устати о третій
Дощі все ідуть і дощі минають певно
Рвучко виходячи із лав і манер
Темно холодно як у підземеллі
Може й розвидніє поки день на підході
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
 
Не золотить лілею не офірувати сонцю
Ніхто не виглядає твою власну тінь
Омий свої самотні ніжки у ранковій річці
Усе що обіцяли принесуть тобі
Не ігноруй забирай свою частку
Зимуючий птах усе додому летить
Ей кохана йди і глянь довкола
Немає нічого що не бачила ти
Можеш брести по воді але не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
Брести по воді і нізащо не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
 
Одноокі валети й двійки що без тями
Тузи усе повзають рукавами чиїмись
Вертайся сюди бейбі Луїз &
Кажи назву гри що граємо або не
Чи усе пішло чи усе надарма
Чи усе пішло чи усе надарма
(etc.)
 
Куди би не йшов
Усе піпол зна щось
Й усякий танцює цей реґ
 
 
 
 
 
 
 
 

У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообі́ч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері́ Героїв,
а небіжчики, неначе
теж переживають —
зачекалися терпляче
на воротах раю.
Чередуємо утрати
навпіл з гострим болем;
заливаємо затято
душі алкоголем.
Запускаємо ракети,
дрони і салюти,
аж тремтить уся планета
від людської люті.
Заїдаємо пасками,
крашанками тризни.
Господи, а Ти ще з нами
в білосніжних ризах!!!
Милосердно знов прощаєш
і сліпих, і зрячих,
від пекельного одча́ю
у Великдень плачеш,
і не знаєш, як косою
грішний світ скосити,
поки чистою росою
колоситься жито,
сходить сонце над землею
і співає птаха...
З грудочки живого глею
ліпиш сіромаху*.

Сіромаха* — бідна людина

14.04.2026р

О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.

Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Немов болючі і відкриті рани.

Книжки, немов солдати, бережуть
Прийдешній світ і осяйне майбутнє.
Для них відкрита кам'яниста путь,
Полита кров'ю, стала, незабутня.

Книжки, мов старці, нам передають
Одвічну мудрість і слова Кассандри,
Меди тужаві, нескориму суть,
Вогонь любові і далекі мандри.

Оці старі, пожовклі сторінки
Просяклі пристрастю і димом бою.
Минулі у величності віки
Дають наснагу сповнитись собою.

17 жовтня 2025

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Україні.

Ой. широким берегом-осокою
Йшли гривасті коники з водопою.
Бігли біля ставу та й по травичці,
Вітерець заплутався в довгих гривах.

Ой, коники, коники ви вороні,
Розженіть же гривами хмари чорні.
Б"є копитом кінь один. б"є і другий,
Розвій вітре-братику горе й тугу.

Сліз солоних висуши гірку річку
Та заспокой серденько материнське.
Ой. широким берегом-осокою
Мчали коні. мир несли із собою.

2017 р.