наснилося мені
все місто у вогні
бо небо розцвіло
в гучних салютах
і радість на очах
і смуток у свічах
сирен і голосінь
давно не чути

учасники звитяг
в медалях й ординах
пліч-о-пліч там стоять
одна родина
шапки летять до хмар
у дзвони б'є дзвонар
і світиться майдан
на всю країну

і де-не-де сльоза
оспівує кобзар
гартовану в боях
козацьку збрую
так тепло у словах
в житті лише бува
коли дитячий сміх
батьків чарує

а я танцюю щось
розкручуся ось-ось
до вітру припаде
моє волосся
наснилося мені
все місто у вогні
і я у цьому сні
перебуваю досі

 
В лапці у киці – криця
Хірургічний ніж – яскриться
Параноя з-за дверей токсичних
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Дріт колючий – дерті нари
Грець політики на палі
Невинні люди і напалмовий ґвалт
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Зерна смерті – хіть сліпців
Дітей поета голод із’їв
В усім що має – катма смислу
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

У зелен-барвінку очі блакитні
І жовті вони у ромашки,
А у волошки такі сині-сині,
Фіолетові ще у фіалки.

А бузкового кольору очі в дзвіночків
Та у півників тих. що край поля.
Наче хвиля морська мої очі,
Такі дарувала вже доля.

2020 р.

Зачиняються двері
У минуле моє.
А в прямому етері
Час, цинічний круп'є

Презентує новини,
Вщент усе розтрощив...
Кожна з них - домовина
Для тонкої душі.

В безпросвітній задусі
Відбивається глум.
Йдуть у засвіти друзі,
Залишаючи сум.

Ми платили химері
Нескінченний оброк.
Зачиняються двері
У всесвітнє добро.

Не цінується справжнє,
Всі шляхи - навмання.
На планеті продажній
Розквітає брехня.

В порожнечі містерій
Я і досі ще є.
Зачиняються двері
У майбутнє моє.

Кажуть, був їх Іван Третій скупердяй страшний.
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, наче Скрудж скупий.
Посланці, бува приїдуть із чужих країн,
На утримання продукти треба видать їм.
Виділить овець отару, може й не одну,
Але шкури вимагає назад повернуть.
А то від Максимільяна посланець прибув –
То відомий імператор в Німеччині був.
Просив в князя імператор (любив полювать)
Білих кречетів для нього із Москви прислать.
Бо славилась Москва ними. Іван, хоч бажав
З імператором дружити, все ж йому послав
Білого лише одного, чотирьох других
Лиш червоних. Хоч ці були значно гірші тих.
А послові через скупість шубу він вручив,
Що вже й міль її поїла. Як посол уздрів,
То образився страшенно. І було чого.
Бо ж образив Іван Третій у лиці його
Всю імперію велику. А Іван страждав,
Що ще майже нову шубу послові віддав.

А для вас, хто
Ймення Мойого боїться,
зійде Сонце Правди… Мал. 4:2

Ілля прибув на Україну,
Блага є вість початку Дня –
єднає серце батька й сина
і зцілена в краях рідня.

Від Бога променями світло
зійшло як Сонце на Краї,
спасіння як роса досвітня,
як зцілення в Його Крилі.

Та всупереч щасливій долі,
народ, вчинивши відкриття,
обрав не те по власній волі
і мав виснажливе життя.

Над нами сяє Сонце Правди,
палає День, горить як піч,
перед судом тим хто не став би –
зведе його гріховна ніч.

безбожних порох з тої печі
та зцілених танок на нім:
тут маємо від Бога речі,
і час прийшов здійснитись їм.

Боїться хто ім’я Господнє,
в краях цінує наш народ,
хто в покаянні до Цього Дня –
шануймо Ймення Саваот!

09.04.2026р. UA

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

Дорогі друзі, хочу вам повідомити, що вчора на 62 році життя помер мій найкращий друг, наставник, людина з Великої Літери Ярослав Чорногуз.
Член НСПУ, журналіст, талановитий поет, співак, композитор, чуйний, добрий, емоційний, справедливий. Величезна втрата для тих, хто його любив всім серцем. Його зворушлива поезія буде жити вічно в моєму серці, бриніти струнами у скорботній душі. Без нього світ змалів. Спочивай, неймовірний друже , поете кохання, на луках Сварожих в пухових перинах вічності! Обіймаю серцем, люблю!

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025

В моменти втрат оголюються нерви -
Аж хочеться, від відчаю, завити.
Живе ж на світі довго різне стерво,
А кращі і на Небі в дефіциті.

9.04.2026

Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.

Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Посаджена господарем на чай.

Таке обістя - рідне, і ... чуже,
Знайомий запах кожуха із буди,
Куди ж пішов господар - не збагнути
Старому псу. Та він все стереже.

Все слухає: коли ж знайомий стук
Порушить неспокійний сон собачий,
І знову рідні очі він побачить,
Почує запах теплих добрих рук.
...
Був місяць, ніби миска з молоком,
А став тонким, як біла скибка хліба -
Усе, на що вночі дивився сліпо,
Очікуючи дня, старий Сірко...

А ранок лободою обростав.
Розбиті стільники пахтіли медом.
Над вухами гуло бджолиним летом.
У хвіртку заглядала пустота...

Попивав сивуху зо червоним перцем
(Ох, мені погано – принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбалета тамаді у серце.

 фак оф алле
 але нормально взагалі
 пасхальний зайчик
 білий кролик
 що усього всього
 ворожого на тлі
 не треба рими
 почервонілі очі голубі
 біологи у соцмережі
 брешуть
 і не брешуть
 а ти
 не станеш мемом
 тихо на селі
 окрайчик хлібний
 пів морквини
 нині вірш
 назавтра знову вірш
 сьогодні тут
 швиденько
 на помийці
 певно ж
 не знаходжу слів
 і
 боже кріпкий
 усемилий
 боже
 ревний
 ріж
 

Безликий день без місяця й числа, -
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками заученої пісні.
Безликий день спинився і завмер,
І стан душевний сирістю погіршив
Отак, що починаю відтепер
Забарвлювати в сіре світлі вірші.
09.04.26

Холодний квітень розриває душу.
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!

Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
Та прибере порожній свій намет!

Троянди зміняться на тихі айстри...
Людино добра, неповторний Майстре!
Без Вас розквітне запальна весна!

Скорботний вірш завершую словами:
Десь там далеко, вже за Небесами
Світи мені, любове осяйна!

Девочка с глазами
Из самого синего льда
Тает под огнем пулемета...
Огромный пулемет,
Под ним — две гранаты!
Когда я кончаю на баб,
Их чистят лопатой.

Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.

Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
У хоралі прадавнім і сивім.

Хлопець біг крізь банкрутства старезних систем,
Крізь плакати зітлілі, пожовклі,
Крізь ліси філософій, ідей, теорем,
Крізь папіруси давні та мокрі.

І цей біг навмання був, напевно, страшним
У стихії крутих лабіринтів.
Навіть марні зусилля проб'ються крізь дим,
Опинившись із чортом на ринзі.

5 жовтня 2025

Щоб зрозуміти другу людину,
Самому треба бути людиною.
Вчитатися в народу істину,
Впізнати своїх з всіх віків героїв.

Збагнути ворогів своїх і не своїх
на життям даній високій драбині.
Простити їм завданий ними гріх,
Лиш пам’ятати своє вчора і нині.

Спадщину свою усім нам стерегти
Поколіннями писану й неписану
І з нею нам у майбуття іти,

Хоч би й бурхливим правди океаном.
З Воскреслим нам нести своє життя
Лиш так, щоб в серцях не було сміття .
08.04.2026р.

ЯРОСЛАВ ОЛЕГОВИЧ ЧОРНОГУЗ
(20.07.1963 - 08.04.2026)

ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?

Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської професії зверхньо дивилися на мене і відштовхували від себе чобітьми. Я писав вірші. Писав сонети. І одного благословенного весняного дня мені зустрівся справжній Поет і Людина, яка навчила мене писати сонети! Справжній друг, який повірив у мене і дав перепустку у поетичний світ. Я ніколи Вас не забуду, мій дорогий Ярославе! Ми мріяли зустрітися, але тепер... Все одно обов'язково зустрінемося! Легких хмаринок Вашій світлій Душі! Я люблю Вас!

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

Якби не рвався навпростець
І оминав горби й баюри,
То був би вже давно кінець
Ходою зродженій зажурі.
Якби дослухався порад
Людей досвідчених і мудрих,
То не вертав би вік назад
Ні на зорі, ні пополудні.
Якби в щоденній метушні
Не забував про час для слова,
То муза вірила б мені -
Моїм надіям і любові.
Але ходив я не туди,
Де тре ьуло мені ступати, -
Тому і гнуся в три біди,
В думках виношуючи свято...
08.04.26

Розквітлий бузок будить спогади давні,
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.

І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О! Як було добре тоді нам з тобою.
Не повернути назад отой час.

Усього в житті довелося зазнати,
Радісні миті були і сумні.
Та серце й тепер починає співати,
Коли розквітає бузок навесні.

2018 р.

Я не хочу рятувати світ,
Лізти на пекельну амбразуру.
Вже на аркуш ліг мій заповіт,
Він для більшості - макулатура.

Я не буду бігти навздогін
Тим, хто переміг і дні, і ночі.
Світ, неначе той невтомний млин,
Перемеле всіх таких "охочих".

Подолавши свій підступний страх,
Зізнаюсь нарешті небокраю:
Щастя - не у віршах і книжках,
А у чому - знаю. Та не маю.

Відмовляюся тримати стрій!
Спогадам пишу записку ніжну.
Знаєте, я зовсім не святий!
Люди! Не повірите! Я - грішний!

Плаче дощ. О, весно! Припини!
Зовсім я не маг - лише зустрічний.
Бачу не завжди пророчі сни,
Інколи я бачу еротичні.

Душу, розіп'яту на цвяхах,
Не канонізуй, безбожний світе!
Забуваю про духовний шлях,
Іноді я хочу їсти й пити.

Уявляєте, я маю стать!
Їй так личило земне кохання!
Тільки доля, наче злобний тать,
Каструвала всі мої страждання.

Зараз я пишу свій несонет
І крамоли додаю краплину.
Я - не янгол. Може, я - поет...
Я - не демон. Я - жива людина.