***
Коли пора іти до дна
і ти приклав до цього руку,
то це, таки, твоя війна,
що дурням служить за науку.

***
Як не мудруй, усім каюк,
якщо хитрують ренегати...
на те, напевне, і facebook,
щоб їхні фейси показати.

***
Там, де істина – фейкова правда,
то це явно лице еФеСБе,
що курує очільника зради
і, зазвичай, велике цабе.

***
Які царі, такі й закони,
один – судимий на мільйон...
вже стоїмо на рубіконі,
та не явився Вашингтон.

***
І лиходіїв є чимало,
і людоїдів, як на зло,
та найстрашніші канібали –
вожді, яких купив пуйло.

***
Українці іноді, як турки,
бо інакше не любили б ви
полу*ида коміка-при*урка –
ставленика хижої москви.

Епілог
Усіх, кого не має бути,
здається, більше, аніж є
у засекречених досьє:
то зеленіючі манкурти,
то одіозні шалапути,
то ветерани шансоньє.

06/26

Я у царстві ялинок бреду.
Заблукав у самотньому борі
І на радість чи то на біду
Відчуваю величність собору.

Я бреду між похилих дерев,
Ніби книг, непрочитаних досі.
Я почую притлумлений рев,
Що відлунює в нашій епосі.

На майдані ялинки стоять,
Мов на кастингу карнавалу.
Крізь темниці одвічних заклять
Я відчую енергій навалу.

Як палкі наречені в снігу,
Зашарілись ялинки в тривозі.
Я спиваю красу на бігу
В нескінченній далекій дорозі.

22 грудня 2025

P.S.
Щоденність – тиха, непримітно-звична плином.
Але у ній, немов у сутінній кімнаті,
присутні бігом часу виявлені вікна.

Ті, що обличчям до минулого – прозорі.
А щільно вкриті не прожитим - з майбуття.

Злітають звідтіля провіщення всілякі -
неначе випадкові промінці спадають
на різні речі у кімнаті сьогодення.
І раз у раз указують на щось таке,
до чого варто придивитися пильніше, -
на те, що глибше зобов’язань одноденних,
на рішення, котрі майбутньому доречні.


* * *
Коли намісник наказав перемістити
сувої й книги у будову в центрі міста,
старий бібліотекар мовчки покорився.

Намісник прагнув, щоб його ім’я звучало
пов’язане із мудрістю і меценатством,
а також тишком відібрати у громади
усе, що не збігалося з новим порядком.
То й місце вибране було найкраще -
при форумі, у діловому осередді.
Туди уже стікалися архівні справи,
проте бажалося й величнішого тла.

І що бібліотекар міг із цим вчинити?
Лише виносив і допомагав складати
двом писарям назбиране за сотні літ.
Без поспіху пояснював про вміст і дати,
про титули приклеєні, належний захист,
про те, що мало зберігатися окремо,
а що тримати дозволялося із іншим.

Натомість чув різноманітні нарікання,
мовляв, усе це древній мотлох і тягар,
котрий нікому в сьогоденні не потрібен.
А ось накази, рішення, розписки, облік, -
у супровід грошей – несуть ясне́ майбутнє!

І обираючи між сріблом і сувоєм,
хіба не кожен тицьне пальцем на метал?
Старий погодився із цим, і рік з печаллю:
що люду нині майбуття тим цікавіше,
чим більше там понаобіцяно монет.
Бібліотеки – ж не про золото і срібло,
а про живі стосунки, що раніше в храмах
були коштовності й розписки у богів,
а ті не відбирали особисту волю,
бо понад храмами завжди була громада.

Та писарі сміялися, мовляв, тепер ви
лише для сплати податей, а лад старий,
у цій будові вкупі з рештками казок,
не довше житиме, ніж сам бібліотекар.

За тиждень-другий перевезення скінчили.
І глашатаями закликана юрма
заповнила простори форуму. Намісник,
за строєм стражі, із трибуни сповістив
про нове звершення для кесаря і міста.
Були промови, музика й почесні гості.
Лились подяки владі і слова про поступ,
впорядкування знань, освіченості час!
А потім звично кидали у натовп гроші,
і, кажуть, був у дріб’язку й один сестерцій.

*
В бібліотеці залиши́лось небагато:
старі столи, полиці, з тим, що геть зітліло,
а ще старезна шафа при стіні північній,
де начебто лежали тільки давні списки,
які багато років вже ніхто не замовляв.

Минула осінь. А в зимові дні раптово
бібліотекар застудився і помер -
за пару тижнів до великої пожежі,
що за ніч вичистила сховище нове
від усього, що там було – від зобов’язань,
і розпоряджень помилкових, від слідів
розтрачених недбало коштів, й заодно,
від перенесеного із бібліотеки.

Та надійшла весна, намісника змінили
на іншого, народженого в цих краях.
Тоді лише і виявили, що у шафі
біля північної стіни, крім давніх списків,
лежав перелік з описами усього,
що зберігалося колись в бібліотеці.

І описи були доладними настільки,
що їх читаючи, зникало відчуття,
немовби там ішлося тільки про колишнє.

Везувій винищив Помпеї
і виноградні вина.
Під порохом жаркого глею
похована причина.
Содом й Гоморру покарали
за блуд і сластолюбство.
Від грізного меча моралі
на пласі гине людство.
Зникаємо усі по черзі
в небесній благодаті.
Нащадки в Ноєвім ковчезі
знайшли залізні лати.
Ридає безпритульна вічність
на грудях поторочі.
Господь збирає душі грішні,
а сатана регоче.

10.06.2026р

Лисуватий, крутолобий,
У незміннім кожушку, -
Спозарана дід худобу
Доглядає на лужку.
З-під верби спостерігає,
Добре бачачи здаля,
Що наблизилось до гаю
Недосвідчене теля.
А в тих вільхах і осиках
Завелися хижаки
Одномасті, гостропикі
Та чіпкі, немов п'явки.
Нещодавно звіри з'їли
Невеличке козеня,
Бо пастух був неумілий
І прогавив серед дня
Напад зграї на отару
Невелику гарних кіз, -
Ось тому на лузі зараз
Він буває вже, як гість.
Не бояться довіряти
Випасати лиш йому,
Бо пильнує без утрати
І в тумані, і в диму.
Як, було, зайнявся випас,
Він зо страху не тікав
І у бік тварин не глипав,
Прикусивши язика.
І тепер, коли побачив
Біля вільх густих ягня,
То до них не йде, а скаче
Навіть швидше за коня.
Тож всі знаючі старого,
Довіряють діду пост,
Бо надійніше за нього
Не знайти ніде когось.
11.06.26

Мій Боже, я не вірю,—
це занадто… страшно…
Десь у глибокій Клейновій бляшанці
вузлом зав'язані
мій простір та душа,
що колись вільною була.
І десь блукають протилежним
мої думки, колись безмежні.
Малою мишей
шарудить весь час...
мій бідний час.

Там всі мої дороги
само -
- пересічені...
Там всі мої тривоги
пораховані.
Є безперервні, та кінцеві
мої дні.
Блукаючи поміж підвалами та дахом,
Ці дні не йдуть Чумацьким Шляхом.
Немає місця — стати,
не можна впасти,
але й нікуди — іти…

2023

Нумо в коло йдіть до нас,
раді бачити тут вас.
В ритмі з рухом гучні гуки,
хто зна де ті ноги й руки…

Бубон тут як тулумбас**
грувом*** покриває нас.
Коло витримати в русі
запальний Аркан примусить.

Гоп, танок наш так і так,
це наш шлях, це наш Гопак!
Цей танок і для забави,
і для бойової справи…

Наша вдача от така,
юнь танцює Гопака –
одночасно ліві й праві
спритно рухаються в лаві…

Або той же Козачок –
залицяння перший крок:
почуття, дівочі очі,
хто, скажіть, цього не хоче?

* найстаріші танці виконувалися, як засвідчують старинні літописи, в супроводі співу й музики та плескання в
долоні. Це:
Гопак, що його танцюють колом, лавами, гусаком.
Цей танець виконують пари поруч у колі з степовим розмахом і оборотами (важкий крок).
Чоловічі кроки: підскок угору, перескок, присіди, плавунець та човганець;

Козачок, танець залицяння: дівчина тікає, хлопець наздоганяє.
Кроки: зальотна хода, колисання, мережка, доріжка, спершу повільний, а далі щораз швидший;

Коломийка — танець у замкненому колі з довільним числом пар;

Запорожець — танець героїчного характеру, в якому беруть участь тільки чоловіки що в танці змагаються шаблями;

Катерина — її танцюють парами в колі.
Кроки — хода складна й акцентована колисання, угинання, ліса (заплітання рук біля шиї);

Чумак та Запорізький герць з козацьких часів;

Метелиця, Аркан, Женчичок, Гречаники та інші.

** тулумбас — це давній козацький литавр, великий мідний або дерев'яний барабан куполоподібної форми.
Його могутній звук символізував силу війська та єдність громади.

*** грув (англ. Groove) — ритмічні та імпульсивні відчуття.
Це потік, стан, де домінують єдність, радість, високий дух…

10.06.2026р. UA

***
Поки ворог протягує лапи,
порятунок лише в боротьбі.
Святе діло – убити ка*апа
і не так у бою як в собі.

***
Важко бути поетом епохи
де в болоті зав’яз криголам,
та міняється ера потроху
і в поезії чути, – фіґ вам.

***
Схаменулись противники НАТО,
видно доля у бевзів така –
тільки бомба ціляє у натовп,
це міняє свідомість совка.

***
І юрма реагує на зраду
без ділем, аксіом, теорем,
чудаки наплювали на правду,
їм смакує усе, що на еМ.

***
Не побореш нечистої сили,
поки неба не чує Земля
і міняє, як циган, світило
голомоза макака кремля.

***
Бути нині відомим поетом –
ритуал і посильний оброк,
та не буде тобі пієтету,
якщо ти не убитий пророк.

Резюме
Що нас чекає? Як було здавен:
стовпотворіння націй і племен,
бик викрадає у Європи роги,
новий Ікар, інверсія знамен,
у лабіринті Міноса – тривоги,
Сізіфів труд, похід на Карфаген
і Піррова, нарешті, перемога.

06.2026

Напевно, що ти не така, як усі,
і маєш на все — незатьмарений погляд.
Що коїться у потаємній душі —
не знає ніхто, окрім чуйного Бога.
Ти любиш повторювати: «Не така!»
Так! — Зіткана з ніжної квітки і криці.
Образи прощаєш, та підла рука
не витягне зорі з твоєї криниці.
Веснянка у серці звучить осяйна —
всього там намішано небом безгрішним.
Людської провини облуда рясна
полином гірчить у знеболенім вірші.
Ти неординарна, тож заздрять такі:
нещирі, улесливі нелюди чорні.
Та не переймайся, їх душі важкі
завжди в паперових корабликах тонуть.
Тобі не займати чужої краси —
Господь постарався зліпити із плоті
і крила лебідки, бо не продаси
за розкоші світу духовні щедроти.
Спроможна зійти на крутий Еверест,
здолати і рози вітрів на розпутті.
Зняла б із плечей долі кований хрест,
якби ж то змогла твою душу збагнути.

10.06.2026р

Вся голова - у творчому процесі!
Ким стати - щось ніяк я не збагну.
На світі так багато є професій,
Але з усіх я оберу одну.

Відважним буду, героїчним, сильним!
Я впевнений, що вірний шлях обрав.
Завжди спостерігатиму я пильно,
Кому відважно виписати штраф.

На допомогу кликала дитина -
Це іспит для чутливої душі.
Якщо почнеться сильна стрілянина -
Тоді сміливо бігтиму в кущі.

Мене чекає укриття надійне,
До вуличних баталій я не звик.
Сьогодні почуваюся спокійно -
Мою роботу виконав двірник.

Якщо сховаюсь у ряснім тумані,
Безкарним буде вбивця чи крадій,
Мені начальник випише догану.
Але нічого! Головне - живий!

На мене покладається країна!
Щосили захищаю я закон.
Для цього є і дорога машина,
І навіть із перцівкою балон.

Без мене світ шляхетнішим не стане,
Не буде кращим за чужі світи.
Я вижив задля вас, співгромадяни!
Комусь я зможу ще допомогти!

Я вистою в цім світі фарисейськім
І побудую зовсім інший світ.
Все! Вирішив! Я стану поліцейськім!
А поки що відрощую живіт...

Хтось уривається в буття
Спокійне, виважене, тихе,
Прискорює серцебиття
І будить призабуте лихо.
На струнах суму й каяття
Долає він підводні рифи.

Хтось уривається у сон,
Розбурханий, важкий, тривожний,
Мов несподіваний клаксон
Чи гуркіт війська переможний.
Зима танцює в унісон
Цей сон барвистий і безбожний.

Хтось уривається у текст,
Коли він сповнений мінору,
Немов несамовитий секс,
Коли круту долаєш гору,
Мов нерозв'язний долі квест,
І відпускаєш в даль сеньйору.

Знайомі та близькі ураз
В буття розмірене ввірвуться,
Здолавши гостроту образ
І бачень вимучену вузькість.
Немов прадавній дикобраз,
Приходить витіснена сутність.

22 грудня 2025

Мляво позначається на ранок
Навкруги притихлої соші, -
Звуки кроків никнуть у тумані
І гучніші порухи душі.
Наодинці з власними думками
Сіпаюсь, шалію і мовчу, -
Тиша вперше впала поміж нами,
Бо всього траплялось досхочу.
Та здається нині дріб'язковим
Все, що у минулому було,
Раз не обривалися розмови
І майбутнє вабило теплом.
Стихли кроки... Заясніли тьмяно
Трави росянисті край соші, -
Ледве чутно порухи туману,
Добре чути печію в душі...
10.06.26

Мене приносить вітром
щойно Сонце згасне,
І я під деревом
лежу та й сплю…
У сні, алеями
блукаю…
та по хмарах…
гуляю, мов нічний лунатик.

І там,—
так дивно мрію в мріях дивовижних…
А вранці,— пилом
золотим,
Не прокидаюсь,—
розчиняюсь,
розсипаюся
на вітрі.

І залишаю
день вам світлий.

2024

Запорошило всі мости,
Запорошило всі дороги
В краю мирської суєти,
В краю надії і тривоги.

Запорошило де-не-де
Самотні острівці свободи.
Так лютий деспотизм гряде,
Немов жорстокі воєводи.

Запорошило простір, час,
Епохи і тисячоліття.
Проб'ється крізь сніги Пегас,
Упавши на нове суцвіття.

Запорошило всі думки,
Минуле, нинішнє, майбутнє.
Крадуться немічні віки
У свята і холодні будні.

22 грудня 2025

Михайло Свєтлов (1903-1964; народився й провів молодість в Україні)

Каховка, Каховка, гвинтівка-болтовка,
лети, вірна куле, як слід!
Іркутськ та Варшава, Орел та Каховка –
це віхи, де був наш похід.

Гриміла атака, дзвеніли шрапнелі,
строчив кулемет вдалині...
І дівчина наша у грубій шинелі
Каховкою йде у вогні.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

Чи згадуєш, друже, як разом рубались,
покірні рокам грозовим?
І очі дівочі тоді усміхались
обом нам крізь порох та дим.

Так випиймо, друже, за юність похідну
і наші гарячі діла,
за нашу країну, й Каховку ту рідну,
де дівчина наша жила.

    Під сонцем гарячим, під ніччю сліпою
    чимало пройшли ми в житті.
    Хоч ми мирні люди, та наш бронепоїзд
    стоїть на резервній путі.

(2026)

Все починалося з чистого листа,
Сидів і над листочком мріяв,
І простір виманив слова –
Бажання серця, волі і надії.

І наміром підкреслював думки,
Лист-свідок твоїх певних рішень,
В історії життя зʼявлялися рядки,
Як на гілках вже стиглі вишні.

В саду, де квітнуть дії і думки.
Все починалося з тебе...

Плач сирен. Смартфон цвірінькнув.
Наповзають дронів хвилі.
На Лук’янівському ринку
вже палає дім торгівлі.
Я лежу, спішити – зайве:
не для всіх безпечний бункер,
до метро – півночі займе,
а підвал – нехлюйства маркер.
Та все ж встану до молитви
за всіх рідних, за Вкраїну.
Вірш останній – долі витвір,
з ним до предків я полину…

Сильний вибух. Дім підстрибнув.
Затремтіли вікна й двері.
Людство вже не має стриму
в цій квадратомордій ері.
Дістаю кота з-під ліжка
І збираюсь на подвір’я,
в укриття, де тишком-нишком
влада чистить свої пір’я.

Ні, не там, біля підвалу
ми з котом (підвал в ремонті).
Не чекав ніхто навалу
гнид в тилу, та і на фронті…
Постріл, постріл, знову постріл.
Дронопад і дроноспалах.
Де знайти нам мирний острів,
щоб вночі країна спала?..

Кіт із рук додому рветься.
Повертаємось додому.
Чую, як котяче серце
геть не вискочить додолу.
Слава Богу, вікна цілі,
грім війни не так вже чути.
Хлопці влучно б’ють по цілях:
нам з котом живими бути.
Вже відбито гнид атаку,
в сон свят-Київ-град порине.
Рано вранці, на світанку
нас живими день зустріне.

Травень 2026

Смарагдові очі, волосся руде,
усмі́шка Джоконди така таємнича.
— Напевно, собі і ціни не складе,
тому жоден парубок заміж не кличе! —
Пліткують про діву, якій сорок два,
в якої на цвинтарі батько та мати.
Тікають літа́, мов крізь пальці вода —
відрадощів обмаль, а смутку багато.
Не тішить конвалії запах п'янкий —
нагадує перше побачення з милим.
Так рясно цвіте на могилі живий
блакитний барвінок над прахом спочилим.
А вдома соснова підлога рипить...
Окрасою вікон герані червоні.
Безсоння снує аріаднину нить
з душі лабіринту на світле осоння.
Ніхто не постукає в двері вночі,
удень не попросить живиці з криниці,
бо янгол лілейний на правім плечі,
а чорний на лівім сумної дівиці.
Лиш песик грайливо долоні лизне,
що пестять грядки, а її б незавадить:
носити на крилах, возити в турне,
в обіймах закоханих бавити радо.
Колись жінку сватав один чоловік,
та згодом втопився у річці глибокій.
За нього пішла б на край світу повік —
надійний і добрий, на вигляд нівроку.
Пускала на воду весільний вінок
на Йвана Купала — приплив до чужого.
Вже всохли вербички, а річки струмок
не взмозі у брід перейти босоного.
А їй би не жити минулим, та ні,
ще згадки медові ворушить щоночі.
Коштовними перлами щастя на дні,
так легко дістати, та жінка не хоче.

07.07.2026р

А мальви злітали угору птахами
І крильця-пелюстки рожеві свої
Розкрили. Дитинство мені нагадали,
Ці квіти під тином росли, наче ліс.

А ще чорнобривці рясніли на грядці
Та маргаритки біленькі малі
І темно-вишневі жоржини. То радість
Та гордість матусі моєї. Вони

Цвіли аж до пізньої осені, доки
Приморозки їм горнулись до скронь.
То мама заносила їх в передпокій,
Де ще хризантем різнобарвний вогонь

Яскраво-яскраво палав усю зиму
Й кімнатні рослини на кожнім вікні,
Що теж квітували так гарно тоді.
У пам"яті царство квіткове лишилось.

2016 р.

Ягідками чорними ожина,
Мов очима, блискає з-за тину
Так манливо, що ковтаю слину
І думками в те подвір'я лину,
Де колючі гілочки ожини,
Через хаотичну плутанину, -
Болю завдавали безпричинно
В ягоди залюбленій людині.
09.06.26

 
Я красу якось пострічав
Коси у помаранчевих стрічках
Мовби не звідсіль – тут і раптом – ні
Та кохав я, усе одно
Ішли дощі в наших вікнах
Приймач у нас був добитий
Були розмови і
Шукання слів
І цілий рік минув о так
Довге поле, перейти ще
Поламати щось, або й знищить
Було усе, як між коханців є –
І загуло – чи ти сумний
Ти лихий, і дурний
Та й минуло роки два
Її світ став жовтогарячим
І ятрив огонь
Її подруга й дитина
Вони жили із нами
І ми гримали у вікна
І ми стукали у двері
А ніхто не брав слухавки
Хоча вона собі вдома
 
Вже був батько відійшов її
Стала зіркою її сестра
Мати палить діаманти
Сама вона – спить по автівках
Та ще згадає Чікаґо
Світ музик, їхні гітари
Траву приозерну й
Тих, що раділи
І стислося їй серце
Живемо тут у долині
На фермі трудимся
Виходимо ще у гори
І всяко гаразд
І я тут звик
І ти все там &
Ми досі з вами
 
 
 
 
 
 
 
 

ще бодай один крок, аби стати найкращим
вона каже йому, і примружує очі
але й знає – удвох вони точно пропащі
він хотів би її, але він не хоче

він хотів би її, він просив би у дідька
ще хоча б один день чи, принаймні, годину
і усі почуття ці беруться нізвідки –
вона хоче від нього сина

але знає, що біль притупляється з віком
почуття – вони теж покриваються глеєм
він не став би найкращим з усіх чоловіком –
щось не так із його душею

щось не так в цьому світі вельмож і безхатьків
щось не так із цим небом, з водою і хлібом
він не став би найкращим у всесвіті батьком
але він їй потрібен…

2019

...бо кожен тримає дорогу свою
і по́милки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― багато п'ю
вона тупо трощить посуд

і так воно все день за днем трива
і котиться повагом далі й далі
і тільки байдужість, немов трава
росте собі крізь печалі

а з нею сліпий проростає страх
пускає коріння своє під шкіру
і я вже як пес ― з голови до хвоста
нічого не йму на віру

а в неї як в кішки ― дев'ять життів
і сховані кігтики гострі в ла́пках
я, певне, найбільше її хотів
коли вона ставила крапку…

та кожен тримає дорогу свою
і помилки робить на власний розсуд
я ― з ким не буває ― і досі п'ю
вона досі трощить посуд

2018

Канал поезії.
Вщент нетверезий лис
лакав з калюжі під мостом, —
з тієї самої, де місяць розплескався…
А лампа із червоним жаром
ласкаво променем лизала
дім насолод біля причалу.
І літній іній сріблом укладався.

2025

Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа
Я намертво оточений людьми -
Нема на кому погляд зупинити.

Навколо - безпросвітна каламуть...
Однакові, безбарвні силуети
Всі в мене, як в опудало плюють,
Вбивають без ножа та пістолета.

Підводжуся, втираюся, стою...
Смердить навколо пафосом роздутим.
Мелодію незіграну мою
Я запевняю: краще вам не чути!

Невидимими білими крильми
Не до снаги змахнути і летіти
Між королівством лютої зими
Та царством перекресленого літа.

М.М.

я до межі натягнена струна
я до кінця мого життя – війна
мені болітиме вночі весняʼний грім…
і де тепер моя душа?.. і де мій дім?
там де воронками розтерзана земля?
де марно друзів виглядаю звіддаля?
де увірвалася провалиною путь?
де прапорами наші цвинтарі цвітуть?

у чорній хустці муза моя йде –
немає їй пристанища ніде…
немає сліз… немає більше слів…
лиш небеса у сяйві прапорів…

 маршують у чоті своїй
 усе звитяжні та успішні
 їм невідоме слово стій
 а хто із грішми
 той не грішник
 чого іще ти не купив
 чого ще не придбав
 сердего
 яких напоїв чи жирів
 яких оздоблень гігамега
 яких розваг
 кого ти рвав
 кого ти видів у прицілі
 лут із кого собі збирав
 у чому додаткова цінність
 на тлі смертей на тлі заграв
 коли душа мов порошина
 у згарі цім на цих вітрах
 душа мов пам’ять
 непрожита
 чи графоманський
 альманах
 

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025

Район наш вважають спальним,
але сплять тут, здається, не дуже…
Бабуся долає маршрут лікувальний -
і враз на очах одужує.

На гойдалці хлопець летить, мов вітер,
кросівкою б‘є з льоту у сонце,
а ця жінка поливає квіти
прямо з віконця.

А ось тримає молодий тато
на сильних руках доньку сповиту.
Це справді велике свято -
побачення перше зі світом.

Тягне дівчинка-мати тендітна
до дитсадка сина на самокаті,
а там його вже зустрічають діти…
Чи можна таких здолати?!

2026 рік

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

2010 архівні і 2026.

Розбуджений співами зябликів ліс
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біля горіхів спиняю ходу...
08.06.26

написати б комусь листа
от мовляв і привіт і здрастуй
в тридесяте міфічне царство
без поважних на те підстав

написати б на зло смертям
живу там-то займаюсь тим-то
всюди звісно вогонь і дим — то
атрибути мого життя

написати б мовляв я тут
вивчив трохи урду́ і гінді
але серед туманних індій
загубився кривий маршрут

написати б мовляв простеж
хто з тобою в журбі і тузі
що плекати не слід ілюзій
по цей бік і по той бік теж

написати б чому не став
упізнаваним я поетом
але з темної дельти Лети
не відправлять мого листа

2025

Світ, що пішов, його немає… Він геть летить.
І швидкість світла, як швидкість смерті,—
в Космосі. І під землею,—
його тримає лише конус світловий.
Я сам лишився. Майже занурившись
у вакуум первíсний,—
той самий, із якого всі ми вийшли,
і в який все швидко, швидко так іде.
А світ, що зник,— все ще тремтить вдалечині,—
як спалах мерехтливий.
І там живе так дивовижно,—
як щось несхоже на все інше.

2025