[ Танець у піску на морі ]
 
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були усі шанси й вислизали із руки
Мовби піски
Я знаю, більше не танцювати так мені тут
 
Я чекатиму, поки день не зійде над обрії
Сподіваючись упіймати ще спогадів
Тоді я мушу далі повзти, я весь ось у цім
Слова останні наслухаючи, що ж
Але їх немає, світанок зове, але я застряг
Мені некомфортно, й не збагну, чому оттак
І хочеться плакати
Я знаю, більше не танцювати нам отут
 
Дивлюся угору, і засліплює
Тепло, що в мені усередині
Ті смаки, які в душі моїй
Але мертвий усередині, я стою один
 
 
[ Танець у морозі ]
 
Я носив настрої, як-оце гардероб
Речі вірної нема під руками
Коли ти пішла, я чув, моє тіло дзвенить
А мій розум завиває
Хай було запізно, іще осмислити сенси усього
О знаєш, як потрібна ти, але чомусь
Немає віри, що відчула ти любов
 
В якийсь момент утрати тебе, усе надто скоро
Країна чудес у снігу та морозі довкола
Я озирнувся і видів, я ані до чого
Без твоїх рук у моїх, я мертвий
Нереальна реальність, а ігри, які я грав, не ті, не ті
Ти не усміхаєшся, і нема де ховатися
І за своєю маскою
Я знаю, ніколи не плакав би я так, отут
 
Якби я міг перейтися словом
Цим запалити твій огонь
Уся ця вода, що навколо мене, була би любов’ю
Що огортала мене
 
Дивлюся крізь оці сльози, що засліпляють
Серце моє кров’ю спливає
Аби я міг би забути і
Заніміти
Але, межи слів, як мені зупинитися
Я люблю тебе
О, я люблю тебе
Я люблю тебе
Тебе я люблю, я люблю тебе, я все люблю тебе, я люблю тебе, я все люблю тебе
Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Звісно, там брехні багато, не про все сказали.
Але, ніде правди діти – все ж перемагали.
Але крім тих переможних були й інші битви,
Про які москалі хочуть менше говорити.
Бо, чи вони їх програли, чи так воювали,
Що десятки й сотні тисяч даремно поклали.
Ось така і Ржевська битва – зовсім «небагато»,
Кажуть понад два мільйони тут москаль утратив.
І нічого не добився. Німці Ржев лишили
Тоді, коли самі, власне того захотіли.
Там була не одна битва, а три чи чотири,
Бо ж москалі більше року пнулися із шкіри,
Аби того Ржева взяти. Чому так старались?
Чому армії москальські об Ржев розбивались?
Ото, як москалі взимку фашистів погнали
Від Москви, то ті далеко досить відступали,
Поки змогли зупинитись й в оборону стати,
Щоби москалям не дати далі наступати.
Більш дві сотні кілометрів москалі їх гнали.
Лиш під Ржевом оборону їхню не здолали.
Вузький виступ, що від Вязьми до Ржева прогнувся,
Наче палець величезний до Москви тягнувся.
Сто п‘ятдесят кілометрів до Москви від нього.
А Сталін же боягуз був і боявся того,
Що звідсіль знов німці вдарять на Москву раптово
І йому трястись від страху доведеться знову.
Він, як нинішній правитель, був страхополохом.
Теж від старості вже мозок обріс його мохом.
Літаком літать боявся, їздив лиш «Паккардом»
Броньованим, бронепоїзд іще мав, щоправда.
Пару раз був за кордоном за всі свої роки –
В Тегерані і Потсдамі, бо ж там на всі боки
Його армія стояла – тож не страшно було.
А на фронті, біля фронту про нього й не чули.
Один раз бував, щоправда і під Ржевом саме,
Коли звільнене вже місто було москалями.
Чого він туди попхався? Хто то може знати?
Не загиблих пом‘янути, а свій страх прогнати?..
Отож, німців відігнали від Москви, одначе,
Сталін в виступі отому небезпеку бачив.
Дві армії там німецькі міцно окопались,
Віддавати за так місто зовсім не збирались.
Отож, той «стратег великий» Жукова покликав,
То ще один «полководець» москальський «великий».
Дав два фронти, велів виступ той Ржевський прибрати.
В того розуму достало з двох боків узяти,
Ударити, щоби в «лантух» Моделя загнати.
Модель, звісно, був не дурень - «майстер оборони»,
Недаремно генеральські він носив погони.
Знав, де москалі ударять, звісно ж, готувався.
Як москалі, на «авось» лиш він не покладався.
Як москалі із двох боків на Вязьму попхали,
Німці глибоко пробитись їх арміям дали,
Тоді швидко оточили, у кільце узяли.
Цілу армію в тій битві москалі поклали.
Втративши вісімсот тисяч, москалі спинились.
Не те, щоби в кільце взяти німців, не добились.
Німці собі іще добрий шмат землі забрали.
Москалі притихли трохи, битись перестали.
Жуков Сталіну жалівся, що сил мало має.
Німець аж до Сталінграду вже шлях прокладає.
Там резерви ой, як треба, бо ж у фронті діри.
А Жукові ті резерви «важливіш» допіру.
Сталіну до Сталінграду теж діла немає,
Оборону, хто як хоче, той так і тримає.
Тут Москва «у небезпеці», його власна дупа.
Тож він Жукову резерви і віддає тупо.
Зрозумівши, що у «лантух» Моделя не взяти,
Жуков рішив по частинах його вибивати.
Кинув танки на Сичовку, щоб її відбити,
Німці танками армаду ту змогли зустріти.
Наступ москалів відбили. Хоч ті й далі пхали,
Цілі армії безжально в полях убивали.
Другий фронт на Ржев ударив, але теж нарвався.
Врешті в жовтні все ж до Ржева москаль і прорвався.
Ненадовго. Німці скоро москалів прогнали.
Десь чотириста аж тисяч за цей час поклали.
Але того, мабуть, мало. Жуков навісніє,
Трупами шлях укладе він та взяти зуміє
Клятий Ржев. У листопаді він знов починає
Битись лобом в оборону – «авось» проламає.
Знову вирішив у «лантух» він німців узяти,
Незважаючи, звичайно ні на які втрати.
Фронт Калінінський ударив на містечко Білий,
Війська Західного фронту назустріч насіли.
Перші все-таки прорвались, а другі застрягли,
Хоч у силі перевагу величезну мали.
Поки Західний фронт чухавсь, німці в кліщі взяли
Армії, які на Білий браво наступали.
Довелося із резервів знову сили брати,
Щоб оточених в зимових лісах визволяти.
Двісті тисяч положили в снігових заметах.
Думаєте, розумніші зробилися?! Де там.
Новий наступ у березні почати збирались,
Тяглись сюди ешелони, війська підтягались.
Та вже Сталінград відбувся, вже Паулюс здався.
Що ще один котел буде, Гітлер налякався.
Дав команду аби Модель почав відступати,
На новий москальський наступ велів не чекати.
Німці й стали відступати без паніки, чітко
У бої лиш ар‘єргарди уступали зрідка.
Москалі ж приготувались та й атакували,
Але всі їхні удари в пустоту попали.
Бо там німців вже не було, вони уже «вшились»,
На лінії оборони новій зупинились.
Аж на сотню кілометрів німців «відігнали»,
Для Москви тепер загрози вже не існувало.
Ржев – одні лише руїни від нього зостались.
Звісно, москалям трофеїв в боях не дісталось.
Хоч боїв важких не було, «вільно» наступали,
Але сто п’ְятдесят тисяч москалі поклали.
Німці ж за весь час десь триста тисяч втрати мали,
Що поранені і вбиті чи в полон попали.
Отак вона й закінчилась – ота Ржевська бійня,
Бо ж москалів воювати не навчили війни,
Які вони починали чи провокували.
Бо ж Московія постійно тільки й воювала.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Я любила давити прищі
й припікати їх спиртом;
голяком на стільці,
закинувши ноги на стіл, палити цигáрки.
Я любила ростити вірші́
на веранді бабусиного будинку.
І завше сміялася з херових жартів
— це реакція «зась!», щоб тримати
непотрібні стосунки з тим,
кому кажеш крізь зуби: брате!
Я сипала в горщики кісточки́
і шкіру, віддраєну з п’ят,
відганяла ті кляті хмари мошви,
бо вірші ростуть лише так:
вони часто ростуть із солдатів.
Я любила ростити вірші:
хороша закуска для спирту з глюкозою,
стимулятор начхати-на-них-почуттів,
які цвяхують замлілу голову.

Я заставляла веранду чим трапилось:
глечиками, вазами, чарками, слоїками;
проростали вірші навіть у чайниках.
Їдкі запахи рим — що ви зі мною накоїли!

Я любила (ні!) лишати вірші
на веранді бабусиного будинку,
наглухо закривати від бджіл
і дивитись, як мало-помалу никнуть.

Я втікала на зиму в місто:
там приємніше давити прищі;
в теплі краще думається над змістом
тих зраджених мною віршів,
на морозі
покинутих
звірськи.

2026

Лютує сіре небо грозове.
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.

Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Страшним відлунням крадені монети.

Продовжую пекельний свій забіг,
До серця не знаходячи співзвуччя.
Цей світ не розуміє слів моїх!
Живи зі мною, милий мій малюче!

Не робить людство висновків! Живе,
Захоплене буттям своїм шаленим.
До кожного біжить малюк Жерве...
Але не кожний Жан стає Мадленом.

Ми зійшлися, щоб множився рід,
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.

Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Пособить роботящий сусід.

А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.

На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зеленій ожині,
Від яких не болить в забутті голова.

Не спіткнись на вибоїні чи на крижині,
Як політик на сцені всесвітнього зла.
Ти повір у велике прозріння стежини,
Чию мудрість освячує згасла зола.

На стежині зустріну далеке минуле,
Ті бої, що колись доленосно програв.
Наче біси у бочці надовго заснулі,
Тихий шепіт колишеться в шелесті трав.

25 грудня 2025

Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.

Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
до справ, які не варті пам’яття.

Та як умів – вершив, і це моє
останнє вирішення, крайній крок.
На місце вільне – майже нічиє -
уже когось нещадний тягне рок.

То лиш натисну спусковий гачок
і зникне вся вага, яку набув -
зростання юне з терні до зірок,
і далі в прірву неупинний зсув.

Та жаль того, хто навзамін іде.
Жаль сина, що зостанеться один,
і простору, в якому вже ніде́
моїх йому не трапиться стежин.

Підняти кольт! І бити навмання
у недолюб, колишню пелену,
у відбиття на Леті забуття!
Обравши подиху земну струну!

Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Несподіваних набігів,
Що мисливці мають фігу...
18.06.26

Темним крилом покрила ніч сади,
Долини й луки, став заколихала.
Верба схилила коси до води,
Їй вітер шепотів, щоб міцно спала.

Десь вистрибнув угору коропець,
Зробивши сальто, знов зник під водою.
Цей плюскіт було чути на кінець
Ставка старого, де із осокою

Секретами ділився очерет
І місяць їм підморгував лукаво,
З-за хмари сестри-зорі визирали.
Приємно слухати оцей нічний сонет.

2021 р.

Сьогодні знаменитий музикант зустрічає свій 84-й день народження.
Він уже на 20 років старший за омріяні ним в юнацькій пісні цифри й аж на 44 - за свого легендарного друга і співавтора.
Протягом свого життя він пізнав і грандіозні здобутки, і важкі втрати. Але попри все зберіг людяність. Він завжди зупиняється, щоби дати автограф. Його можна побачити у черзі в звичайній кафешці…
Від самого початку війни він щиро підтримує нас, виходячи на сцену із жовто-блакитним прапором.
У нього є все - слава, гроші, спілкування із цікавими людьми, гастролі у різних куточках світу, де на нього завжди чекають… Зрештою, у нього є найголовніше, чого він потребує, - любов. Наша.

Вісімдесят чотири -
крізь років вИри,
крізь славу і втрати…
Пол Маккартні.

2026 рік

Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
ренти
і опалення.

Ми не для того тут боліли та страждали,
щоби придурки нам
кістки перемивали,
безглузді пуцвіріньки,
пуголовки й
кралі,
за що
криваво виплатили ми.

Оце тобі весна серед зими.
Оце тобі зима в середохресті.
Нема ні зла, ні совісті, ні честі.
Ми опинилися з тобов на перехресті.
Нема добра,
нема чого не йми.

Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)

Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

Між нас чимало є хлоп’ят,
що йшли з батьками разом,
хто подавав патрон, снаряд –
як помсту за образи.

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

Наш паровоз пройшов ремонт,
готуємо ми зброю,
і ледве виникне в нас фронт –
ми станемо до бою!

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

(2026)аааааааааааааааааааа

Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.

Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Писався віршем, поки мав я риму.

Тепер інакше: обрії вузькі
Та крок повільний, не такий тривожний.
Вже не цікавлять клопоти дрібні,
А спокій серця став за все дорожчим.

Не вабить даль примарних міражів,
Де замість хліба — золота полова.
І серед сотень тисяч гарних слів
Найбільша цінність — павза у розмові.

Хай юність десь вигулює свій шал,
Шукає правди в гаморі міському —
Я свій знайшов невидимий причал,
Де тéпло, пахне затишком і домом.

Усе, що за плечима відцвіло,
Вже не болить, а світиться незгасно.
Життя колись летіло стрімголов,
Тепер пливе. Можливо, це прекрасно...



17.06.2026

Ніхто не хоче з нас війни,
Ніхто не хоче воювати,
Один з приборі сатани,
Життя шоб людям забирати.

Віки триває боротьба,
Добра зі злом.--криваві рани,
Жнивує матінка Земля,
Чи то колись вже перестане?

Мільйони літ вже тут живем,
Народ,чи нація,-всі ж люди,
Разом покінчити б зі злом,
І буде щастя,й радість буде.

Та поміж нас живе біда,
І щастя довго ше небуде,
До пок різниця ше жива,
І є малі й великі люди.

Воно ж бо віриться в добро,
І щастя кожен хоче мати,
Шоб жити мирно і в любві,
....Ніхто не хоче воювати!

01.02.2024. s.v.r.

Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.

Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Замість дерева - залишки сизого пня.

У майбутнім шукаю минуле, а завтра
Я знайду заяложені, втрачені дні.
На прийдешнє архаїка скоює замах.
Сивим полем проскачуть години чудні.

25 грудня 2025

Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Туга серце крає,
Згадки — гострим лезом.
В синім небокраї
Губить пір'я лебідь.
Благовіст на сполох
Гатить безупинно,
Небо розкололось
На дві половини.
За вікном тривожно
В шибку б'ється рута.
Дай пораду, Боже,
Як його забути?


16.06.2026р

На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
17.06.26

"За писання доносів
сів."

2026

Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.

Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Мене проводять у глибоку ніч.

Дзвенять мої невидимі кайдани,
А темрява, приймаючи до лав,
Не радує дзвінком таким жаданим,
Тим, за який життя би я віддав.

На небі місяць, від журби засмаглий,
Скорботою прошив густу імлу.
Ці вечори самотністю пропахли...
Порожня лавка - пам'ятник теплу.

Бруньки та квіти за вікном
лишаться навіть після того,
як хтось у далечінь піде…

2023