***
Сновидіння — схлип свічада,
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
крапелини сліз у слові,
не остуджені роками,
бо, напевно, й час любові
в машкарі снувавсь між нами.

***
Ви тлумачили сни, як тумани ріку.
Ви творили з тлумачень дитя в сповитку.
Так гойдали мій сон, ніби він не минувсь,
але знову не Вас обіймає чомусь.
А вже та, що дарунком назвала б його,
у душевний ударила б похапцем гонг,
щоби музика — давнім плетінням звізди
понад Ваші тлумачення й гомін ходи,
все тихішої — ген з далини… далини…
Та, повірте, полонять прив'язані сни
до коханих очей і до вуст мовчазних
і нашіптують нам, що кохання — диптих,
де у кожній частині (о, вірність частин),
тільки нам у дарунок споріднення плин.
А од Ваших грайливих тлумачень щодня
у руках моїх квіти сріблясто дзвенять
і у такт мелодійності їхньої дощ
одягає повільно рудий макінтош
й, розсипаючи грона шляхетних манер,
буде снитись барвисто тій іншій тепер.

***
Плющі сновидінь невідступно і хижо,
й повільно, постійно — по стінах,
в які ти уперся й повірив, що вижив,
а може, й не віриш, бо тінню
зникаєш в обіймах тягучої пастки
як світлий пророк без пророцтва,
якому мозаїку в серці не скласти,
якого вино обпікає, як оцет,
і з-поміж усіх ізоляцій і стацій,
де стільки падінь і поразок,
ще можна до човника ранку дістатись,
і… в присмерк одразу…

***
Не стій мені, тривого, в узголів'ї.
Мов кат, не стій, коли крізь сон пливу.
Бо хто іще знаходить і леліє,
не губиться ні в снах, ні на яву.
Де між чарками відстані короткі,
а між серцями — грані і світи,
я не боргую в щастя під відсотки,
не грішний здавна й зовсім не святий.
Я вибираю тільки кругообіг
життя, в яке не проникає цвіль.
І щоби бути і не впасти щоби,
для вічності плекаю хліб і сіль
на ґрунті незрадливім — хай не раптом,
а подолавши каверзне «хтозна»,
моя душа у жменьках янголяток
озветься, як незраджена струна…

***
Той сон звучав як флейта і цикада —
водночас, упівсили, в духоті.
Не насміхався, не ридав, не радив,
знайомцем був без примхи на путі.
У нас була одна бездонна нічка,
один вокзал притихлий для обох.
За нами місяць підглядав у вічко
і бачив небо в стінах чотирьох,
забарвлене не зорями, а світлом
із потаємних до пори світів,
де флейта і цикада — майже літо,
якщо його ти взимку захотів.

***
Дві свічі — одна навпроти іншої.
Поміж них мій сон на терезах —
той, що назавжди озвався віршами,
наче вишиття на образах.
Терези впіймають вдих і видих
свіч моїх — початку і кінця
долі, що стікає воском видив
перед очі Вічного Отця.
Та дещицю полум'я на донці
збереже усе ж моє земне,
щоб уздріли світло у віконці,
що душа прощально розчахне.

Йшов чоловік по дорозі, уже притомився.
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку поглянув.
Аж там корчма край дороги стоїть непогана.
І поїсти, і спочити йому було де би.
Через місток перебрався, до корчми заходить.
В півсутінках за столами кілька чоловіків.
Подивилися на нього, мов питались звідки.
Аж тут і корчмар одразу виник у проході.
Всадив за стіл, бо ж побачив, що той гроші має.
І наїдки, і напої став пропонувати.
Скоро перед подорожнім з‘явилася кварта,
А корчмар уже ковбаску і хліб нарізає.
Випив кварту одним духом чоловік від спраги.
Велів ще одну налити. На сусідів глянув.
Ті цікавість намагались приховать погано.
Він на їхні пусті кварти теж звернув увагу.
- Налий хлопцям ще по кварті! – корчмареві кинув.
В тих цікавість на повагу враз очах змінилась,
Познайомитись поближче раптом захотілось
Та віддячити за щедру ту його гостину.
Тож за стіл його підсіли та до кварт припали.
Потім один і питає: - Звідки шлях тримаєш?
- Та з Житомира на Київ. – той відповідає.
А ті головами тільки на те закивали,
Мов усе їм зрозуміло. Трохи помовчали.
Один, найбільш говірливий потім запитався:
- А чи мостом через річку був перебирався?
- Та ж не вбрід! Звичайно мостом. А чого спитали?
- А ви чули, як із чортом…Хай би щез проклятий…
Чоловік на мосту тому міняв гуслі свої?
- Ні, історії ніколи я не чув такої.
- Якщо хочете, то можу її розказати.
То давно-давно вже було. Коли – й не згадати?
Повертався серед ночі чоловік з весілля.
Музикою в друге село його запросили.
Отож гуслі під пахвою він мусив тримати.
Іде собі, через річку мостом переходить,
Аж тут пана при параді раптом зустрічає.
Поклонився чоловічок, зустрічі не радий.
Бо зустрітися з панами добром не виходить.
А пан тому чоловіку лагідно і мовить:
- Давай гуслями мінятись, бо я також граю.
А чоловік: - Та ж я гуслі розтріпані маю,
А у вас он такі гарні, дорожчі і нові.
Але пан не відступає, мінятися хоче.
Обіцяє доплатити вже й гроші виймає.
- Ну, як хочете так дуже, то, навіть, не знаю?! –
А сам від грошей тих панських не відводить очі.-
Беріть, пане, мої гуслі, а ваші давайте.
Так вони і помінятись. Прийшов той додому.
І новенькі зовсім гуслі, і гроші при ньому.
Повісив гуслі у сінях та й уклався спати.
Пробудився вранці-рано, жінці став хвалитись,
Як він з паном торгувався дивним серед ночі.
Хай подивиться на гуслі нові, коли хоче.
Пішла його жінка в сіни, аби подивитись.
А на клинку і не гуслі – чорнобиль звисає,
А при ньому три мотузки. Чоловік схопився,
Від побаченого страшно дуже розізлився.
Себе лає, того пана вголос проклинає.
Побіг на міст подивитись, де ті гуслі ділись,
Що він панові зоставив – і очам не вірить:
Висять його старі гуслі високо допіру,
Над проваллям на найвищій вербі зачепились.
Поліз бідний на ту вербу, намучився дуже,
Доки вдалось із гілляки йому гуслі зняти.
Звісно, що селу усьому про те стало знати,
Що той міст житлом якомусь пану чорту служить.
Відтоді ні чоловік, ні люди із округи тої
На мосту більш серед ночі з паном не стрічались,
Не заводили бесі́ди і не торгувались.
Обходили той міст чортів вони стороною.

Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.

Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - прихисток останній,
Захист від реальності, де нема кохання.

Не скінчиться фальші цей маскарад, напевно...
Тут горять освідчення, тихі та душевні.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату,
Щоб душі здавалося, що вона крилата.

В літніх квітах не знайшов ані краплі змісту.
Рішення вже прийнято. Буду я врочисто
На гондолі вересня літо полишати.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!

Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.

Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
У демонічній змові.

Цей вітер, певно, принесе
Майбутнє страхітливе,
Коли побачить у пенсне
Вулкани, гради й зливи.

Ніщо не спинить ураган.
Благання, крики, сльози
Зібрались у вогні поган
Під натиском загрози.

Небесний меч не розсіче
Стихію див і таїн.
Торкається землі мечем
Лиш навіжений Каїн.

3 січня 2026

Не загладити провину,
Як в оцю гарячу днину
Я від ворога загину
У бою за Україну.

Через болісну утрату,
Найдорожчого солдата, -
Буде мати горювати
У німій, порожній хаті.

До притишеного двору
Прийде друг в обідню пору
І замре, убитий горем, -
Світ згубивши з поля зору...
28.06.26

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025

Ось двір, що знайомий з дитинства:
Повсюди сміття і бита черепиця.
Парканом огороджено - там будівництво:
Будівництву вже років тридцять.

Місцевий житель, облізлий пес,
Спить під лавкою, фарбованою лиш двічі.
Ще пʼяний сусід на ній змерз
Насмерть у минулому січні.

Ну а зараз вже вільха заквітла —
В садку виховують майбутню спільноту.
У підʼїзді навпроти через брак світла
Дівчата втрачають, не знаходять цноту.

Натовп парубків квартали минає,
Вони ще не встигли жити почати.
Відповідай їм твердо, як цигарок немає —
Вони вночі на справу, молодший на чатах.

Околиця має спосіб зробити з вас дужих:
Видасть і тобі перепустку тут в девʼяності.
Примусить під клеєм стрибати в калюжах,
Призначить зустріч за стадіоном о шостій.

Розбиті за діло губи і в синцях обличчя —
Особистий доказ, чи можна тиснути долоні.
Околиця не патякає в кабінеті з дільничним,
І не приймає, якщо наміри твої червоні.

Біль у скроні не зупинять анальгетики,
І знання етики також не знадобиться,
Коли куля в голові перемішає всі прикметники,
І ти второпаєш, що ввічливість - дрібниця.

І краще б летіти тобі звідси, лебідко,
Щоб серце не тремтіло від драматичних моментів.
Тут кожен школяр знає, де добра тітка
Відпустить цигарки без документів.

Тут знову аптекар, побачивши очі знайомі,
Продасть, зітхаючи, шприц.
Тому, хто в глибокому капюшоні,
Приховав декілька таємниць.

І ти потрапив туди, де немає різниці
Ні внутрішній світ, ні хист до малювання.
І нехай воля сьогодні присниться
Тим, хто вчора перебував на впізнанні.

А ти не дивись впритул та не відводь очей.
Кажи голосно, щоб почули неодмінно.
Випрями спину та не опускай плечей.
Бити щосили означає — вчитись на відмінно.

Комісійні, гральні автомати та ломбарди.
Околиця — це сморід сечі у ліфті.
Це в подарунок ручної роботи нарди,
Та під лайкою на стінах графіті.

Тепер розумієш, чого у околиці з'явилась причина,
Чому проводжає в спину погляд загрозливий?
Чому кожна друга тут не повна родина,
І для чого в кишені олівець загострений?


Околиця знає ціну словам і вчить відповідати за них:
Вартість розплати - зуб на асфальті.
Вона відсортує своїх від чужих
Синіми позначками на ключицях та пальцях.

Комусь мріється не залишитись в цих стінах,
Що пригнічують в самій своїй основі.
А ти чи відчуєш тремтіння в колінах,
Як вулиця покличе на двобій до першої крові?


2026

боїшся тризуба
боїшся Бандери
боїшся власного тіню
бо ти нас не любиш
бо тяжать ордери
будеш плював в Україну

боїшся історії
боїшся Волині
боїшся ти років тридцятих
бо в тебе ейфорія
блукає ще нині
боїшся з нею умирати…
26.06.2026р.

А що, якщо ніщо не є правдивим -
усе лиш неоспале вібрування.
І не здивуєш, аніяким дивом
мене - холоднолику, дику панну.

Хоча, направду, дякую за каву,
за зірну гущу в небному горняті,
заземлення в розмову нелукаву,
дух конопельки - вільний і страпатий.

Бо вже мені здавалось, що не хóджу,
але парую легко над землею.
ха- ха, жартую, звісно...бач, як рожа
звучить своїм трояндовим єлеєм.

Ти кажеш: вірші плавали в каноє
і світляками в голу ніч пірнали...
як жаль, що це було все не зі мною -
оці всі зблиски, сяйвостей опали.

А що, якщо усе - уявне мрево-
глибокий сон, невідворотна пастка...
лише не ти - ти, наче, даль вишнева -
холодний світ мій важишся украсти.

Людина, якій нікуди іти,
Яка блукає в безнадійних хащах.
У криках німоти і пустоти
Вона веде життя своє пропаще.
Безхатько без життєвої мети,
Покинутий навік напризволяще.

Лайдак шукає те, чого нема,
В санскриті вулиць, літерах дороги.
Його чекають ґрати і тюрма
Без порятунку, віри й перемоги.
Так чоловік самотність обійма
І оббиває вічності пороги.

А сніг мете утрачені листи,
В обличчя хлище спогади забуті.
У нападі пориву й суєти
Людина бачить лиш набряклі будні.
Біжать урозтіч злякані коти.
Пророка на дорозі вже не буде.

3 січня 2026

 радіо співає про кохання
 хмари сунуть і народ снує
 заробити порішать питання
 до свого усяко по своє
 інший навіть
 міг продати душу б
 за дрібну грошву бо що душа
 хто би знав як душу ту відчужить
 це усе казки рипливий жах
 вуличні колодязі та люки
 десь агонія іще якийсь кінець
 несмак і мара подальші глюки
 бузина ожина і чебрець
 ще така собі була ідея
 неяскрава та непоказна
 сенс життя
 не смерті чорт із нею
 все вертається
 навіщо хто би знав
 

Вишиванкою доля стелилась,
На ній колір червоний і чорний,
Світла радість й журба оселились
У моїй і твоїй, друже долі.

І сміялась, і плакала часто,
Наче скрипка чи диво-сопілка
Про недолю чиюсь та про щастя,
Про розлуку й кохання довіку.

Хай же стелиться доля барвінком,
Рушником вишиваним крилатим,
Жити всім щоб під небом блакитним,
Мирним дням й сонечку усміхатись.

2025 р.

Настане завтра добрий час, -
Всміхнеться сонечко для нас
І згодом тільки грому вибух
Стрясе раптово цілі шиби.
Та довго ще до бідолах
Війна приходитиме в снах, -
І людям будуть свідчить люди
Про те, що точно не забудуть:
Як стали мужньо боронить
Життя земного кожну мить, -
Як визволялися з неволі
І здобули щасливу долю.
27.06.26

There is the scent of lungwort
among the forget-me-nots,
in that I —
my scattered, austere reason —
am the root of the Not-One,
concealing the hinge of the split
toward what was
and what will be. A pillar.

2026