Пітьма густіла і зростала тиша,
І прохолода ширилась навкруг, -
Десь у стіжку попискували миші
Та запах косовиці повнив луг.
Снопами іскор бризкало багаття,
Потріскував ледь-чутно й слізно хмиз,
А я сидів, як вартовий на чаті
І цю красу любити краще вчивсь...
17.07.26

Бурлить Польща, шипить Польща, Польща вимагає,
Що робити Україна має – що не має.
Чиє їм’я прославляти, а чиє ганьбити,
Щоб дозволили поляки з собою дружити.
Піднімають на знамена події минулі,
Мовляв, злочини ми ваші й досі не забули.
Про Волинську різанині весь час колють в очі,
Видається, щось із того отримати хочуть.
І, чим далі, тим страшніші цифри називають,
За скільки жертв українці відповісти мають.
А про вбитих українців чомусь забувають.
І бажання розібратись у тому не мають.
Бо ж поляки теж вбивали і села палили.
Чом поляків тих цікавлять лиш польські могили?
І УПА в тім винуватять… Хотів би спитати,
Якщо раптом хтось з поляків виявиться катом,
То поляків всіх вважати ми катами маєм?
Вибачте, але такого в житті не буває.
Не всі в УПА убивали в ті часи поляків
І нема відношень тому в більшості ніяких.
А усіх фарбують в чорне, мов кожен був катом.
А чому все відбулося, хочеться спитати?
Чи не винна польська влада, що усе то сталось,
Адже вона задля того добре постаралась.
Чи ж не вона захопила землі українські?
Чи ж не вона тут велася в тридцяті по-свинські.
Обіцяла автономність українцям дати,
А сама взялася Польщу сюди насаджати.
Закривала українські школи, не бажала,
Українцями щоб люди себе уважали.
А, щоб польськість цього краю доводити світу,
То поляків на ці землі взялася селити.
Наче тут була пустеля, не було нікого.
Заохочували, звісно, поляків до того.
Чи ж раділи українські із того селяни,
Бо ж поляки тут панами, а вони – мужлани.
Злість копичилася, звісно, а, як почалося,
То платить простим полякам кров‘ю довелося.
Це політика прадавня – своїх розселяти,
Щоб місцевих у покорі і землі тримати.
Так імперії прадавні колись поступали:
Ассирійці, перси, греки – прикладів чимало.
Так і римляни велися – землі наділяли
Ветеранам – у місцевих землі відбирали.
Так Московія робила всі віки до цього,
Розселяла по усюдах московина свого,
А місцевих виселяла чимскоріше звідти,
Щоб московськими ці землі навіки зробити.
На Крим лишень продивіться. Не встигли забрати,
Змогли туди сотні тисяч москалів напхати.
Так робили і поляки, не лиш в Україні.
Десь потомки проживають польські і донині.
От хотілося б сьогодні про Литву згадати.
Незалежність вона свою змогла відстояти.
А історію Литва та дуже давню має.
Колись вона володіла й українським краєм.
Називалася Велика, з москалями билась,
Бо тим землі відібрати у неї хотілось.
І найперше – українські – родючі й багаті.
Так хотілося достойних би їм предків мати.
Як в Литви не стало сили землі боронити,
Тоді помочі у Польщі довелось просити.
Отак от Річ Посполита на світі й постала.
Над литовцями поляки скоро гору взяли.
Відібрали Україну та й в Литву попхали,
Корінні литовські землі швидко заселяли.
Тож, так само, як зі Львовом – українське місто,
Та туди поляків, німців напхалося, звісно,
Що уже сто років тому вони більшість мали.
І, коли по війні раптом імперії впали,
То претензії поляки на Львів заявили.
Українці ж відстояти місто не зуміли.
Хоч хоробро опирались та битву програли,
Тож Волинь з Галичиною поляки забрали.
Та вернемось до литовських справ. Щоби ви знали,
Що поляки тоді Вільнюс Вільно називали.
Більшість там жили поляки – землі заселили,
Хоч здавна тут височіли литовські могили.
Край литовський був іздавна. Поляки ж бажали,
Коли їх Річ Посполита вже вдруге постала,
Щоб Литва знов стала польська. Змову готували,
Але справа для поляків скінчилась невдало.
Як зчепилась з москалями Польща воювати,
Довелося Литві Вільно полякам віддати.
Москалі, як наступали, то край захопили,
Але Польщі віддавати його не схотіли.
Литва слабша, в неї легше потім відібрати.
Хоч поляки й не хотіли – мусили пристати.
В липні москалі те Вільно литовцям віддали,
А поляки із Литвою в жовтні підписали
Ще й угоду у Сувалках, в якій визнавали,
Що претензій на те Вільно вони вже не мали.
Папірець то підписали – де амбіцій діти?
Бо ж так кортить вже полякам краєм володіти.
Ще не висохли чорнила на отій угоді,
Як генерал Желіговський сказав раптом: «Годі!»
Він дивізію «литовську» тримав під рукою
Та не схотів визнавати угоди такої.
Пілсудського «не послухав» (хоч відомо стало,
Що ті плани у Варшаві, звісно ж, розробляли)
Отож, «заколот» підняв він й на Вільно подався.
Ніхто на таку підступність там не сподівався.
А «зелені чоловічки» місцевих побили,
Місто Вільно і округу скоро захопили.
У Пілсудського кричали, що «нас там немає».
Що нехай самі «литовці» ту справу рішають.
Вже за кілька днів у Вільно ота «нова влада»
Незалежність цього краю зголосила радо.
Республіка утворилась – Литва Серединна.
І тут Польща «ні при чому», поляки не винні?
Хоч вважалась незалежна та війська поляків
Стерегли край від «претензій» литовських усяких.
Желіговський «правителем верховним» зробився,
Готувати «референдум» в краї заходився.
Він, щоправда «плебісцитом» тоді називався.
Але ж суть його та сама – генерал збирався
Не тягнути – «всенародно» проголосувати,
Щоб до Польщі «Серединні Литву» доєднати.
І два роки не минуло, як сеймик зібрали,
Доєднатися до Польщі проситися стали.
А полякам того й треба, погодились миттю
Край Віленський, край литовський до Польщі включити.
(Не нагадує нічого? Землі відхопити –
Треба перше ДеНееРів всяких наплодити).
Як в Литві до цього всього відноситись мають?
Желіговського героєм, мабуть, не вважають?
Скоріш ворогом. А в Польщі узялися нині
Прославляти генерала – «визволитель Вільно».
Не думають, що литовцям «образливо» буде,
Бо ж і землю відібрали, й загинули люди.
То поляків не цікавить. От «Волинь» палає.
Дослухатись, зрозуміти ніхто не бажає.
А в Москві з того радіють: хай чубляться більше,
Їй прийти «по трупах» й взяти зостанеться лише
Україну, затим Польщу. Бо така розплата
Дурням, що ніяк не хочуть правди визнавати.

дощ місить
безперервна вогкість
туман
у м'яких головах
задубілі та злі
очі
у вічі
впала темрява
у безсиллі
зриває листя
жовтневий дощ

2020

Сповільнений тихий сніжок,
Мов друг призабутий, далекий.
Вкривається снігом порок.
Пророк у снігу, мов лелека.

Так тихий засніжений вальс
В гаю прозвучить непомітно.
Це ніжне послання до вас,
Яке білосніжно розквітне.

Мелодія снігу звучить
У кронах самотньої липи.
Так Хронос прорвався крізь мить.
Ми чуємо стишені хрипи.

Мелодія крізь вітражі,
Крізь візії, марення, хугу
Розвіє у нас міражі
Для дужого творчого плугу.

22 січня 2026

Таємно, щоб ніхто не знав,
Ісус вечеряти зібрав,
Четвер цей день на небесах,
а жертва в Храмі, бо Песах.

Піднесений панує стан,
бо відповідний мають сан,
відсутні поспіх, суєта –
Єдине щось спільнота та.

В світлиці чистій стіл стоїть,
що Бог послав, Його хваліть,
приємне світло від ґнотів,
все так, як Бог того хотів.

Солоне й гірке неспроста
цілують і звучать уста
достойних цих чоловіків,
як і на протязі віків.

З солодким миска також є
в надії Бог його дає,
стоїть посеред гірких блюд,
бо жде і просить його люд.

Розводять, п’ють вино із чаш,
їдять жертовне з Храму аж,
розламують і хліб, жують,
і тиха мова йде про суть:

Ісуса тіло хліб цей є,
хто їсть, життя спасе своє,
вино у чаші – Кров Його,
хто п’є, ласкає Бог того.

Ісус, Христосом звати слід,
для друзів віддає Свій Світ,
не так, як світ його дає,
а як сказав, так Він вже є.

В завершення псалми звучать,
таємного лежить печать,
бо Дух ще не зійшов на них,
а поруч вже великий гріх…+

16.07.2026р. UA

 що хотів сказати
 не згадаю вже
 звабили без ради
 випадкові жести
 сонцесхід на трасі
 чобітки дівчат
 шини від камазів
 згар пекельний чад
 музика без тями
 чардаш і гопак
 п’янка із піснями
 несмак і не смак
 а тобі батраче
 вимушене дно
 ангели не клячуть
 богові все’дно
 субмарини потім
 війни субмарин
 хто кого потопить
 сплине сам-один
 піднесе правицю
 з пальців зробить v
 поруч залізниця
 поїздить собі
 

У грудині стогне вітровій,
ветхими нитками губи зшито.
Мабуть, що не варто в буревій
кочергою згадки ворушити.

Блискавиця вдарила, ніяк
з того пекла вирватись на волю.
Знепритомніла, зневірилась, ще б пак,
сам на сам боротися з юдоллю.

Не повернеш втрачену весну,
нащо гріти марні сподівання.
Журавель у даль крилом змахнув,
залишивши тугу на прощання.

Забуває сни медовий ліс,
листопад фарбує парасолю.
Мчить життя, мов потяг, під укіс
до кінцевої зупинки болю.

15.07.2026р

Вклоняюся низько високому слову,
Глибокому змісту і формі чіткій, -
Дивуюсь пісенності рідної мови
І в радості світлій, і в тузі
гіркій.
Дивлюся на букви, вслухаюся в звуки
І мріям про щастя свободу даю, -
Отак опановую вічну науку -
Всім серцем любити Вкраїну свою.
16.07.26

Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.

Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
На вiнок, що собi заплела.

Аромат наркотичної втоми -
Засинає, як тиша вночi.
Десь лiтають ракети i дрони,
I пускають залiзнi мечi.

Це наснилося? Все - не насправдi?
Пробивається свiтло вгорi.
Бiль i сльози на вивченiй картi,
Боже милий, прошу, прибери.