Сумуючи, немов розстаючись,
Про завтра не домовившись чи після
Зустрітися не днями, то колись,
Коли згадається сердець любовна пісня...


Закоханість і первісний інстинкт –
Усе працює, щоби поєднати,
Загнати у життєвий лабіринт.
І накивати не дадуть ніякі п'яти.

За ліктями літа́ розпізнаю́,
І непомітно глипаю на шию.
Як не маскуйте зношеність свою,
А шкіра розповість – і я повірю.

Ще манікюр і зачіску, і грим,
Ошатність і поставу, голос, мову
Досліджую. Хтось каже, зі старим
Їй щось не те, але приходить знову.

Настане грудень, з ним і божий вік,
А на залисини і натяку немає.
Охмудом невідомо, хто нарік.
І прізвище тупе, а серце крає...

В моєму віці правив хан Батий.
Дізнаймось в ласках ми,
хто більше молодий.

На берегах минулого сліди
Моїх, на жаль, непослідовних кроків, -
На берегах минулого - плоди
Не дуже добре вивчених уроків.
На берегах минулого - весна
І невичерпне джерело натхнення, -
На берегах минулого ясна
Пора завжди очікує на мене.
На берегах минулого гаї
Численних мрій і сподівань на краще, -
На берегах минулого мої
Зусилля творчі і мета пропаща.
Від берегів минулого женуть
Вітри до мене спогади солодкі
Про все, що не відновиться, мабуть,
Ні наяву, ні в пам'яті короткій...
26.06.26

Дощ вересневий освятив дерева
холодним діамантовим потоком,
намалювавши на землі сухі древляні тіні.
Спить лист, що втратив еластичність.
Остання бджілка дуже вперто, дуже хитро,—
спокушує троянду, трохи мляву та тендітну.
І промінь сонця краплей жовтою заломлен.

2024

Заховалася спека в повiтрi,
Вiдпустила давнiшнi надiї
I, сховавши весь всесвiт пiд вiї,
Розгорнулася в небi колiбрi.

Сiль зневажливих дiй з себе витри.
Присмак меду солодкого мрiї.
Поруч подих до тебе вже вiє
I цвiтуть рiзнi барви в палiтрi.

Небо дивиться прямо у очi,
Наче, щось пояснити так хоче.
Сонце сяє згори, як смiється,

Нiжнi променi пестить i квiти.
Де радiють i бавляться дiти -
Крига в друзки собi розiб'ється.

Немає близькості сильнішої ковтка,
який ти з незнайомцем поділяєш,
коли ковток є чашею життя
та це усе що ти у ньому маєш.

Немає близькості сильніше миті,
що серед темряви та болі
об'єднує не зломлені серця,
що шлях короткий без неволі
пройти бажають разом до кінця.

Коли від бомб нове життя ховаєш,
сильніше близькості нема ніж відчувати
удари серця немовляти
яке до себе міцно пригортаєш.

Коли ворогові ти рану закриваєш
немає близькості сильніше ніж прощення,
коли весь гнів душі, який в собі ти маєш
перетворив ти на ії спасення.

Немає близькості сильніше відчуття
знайти зруйнованого міста острівець,
в якому б'ються тисячі сердець
так спраглих до тепла та співчуття.

Немає близькості сильнішої за кров
пролитою рукой чужою,
яку ти в силах зупинити знов,
омивши рану ту цілющою сльозою.

Якщо ти душу Богові довіриш
немає близькості сильнішої ніж віра,
коли ти в ближнього як в себе віриш,
тоді ця віра є найсправжня сила.

Не має близькості сильніше тих, які не разом,
що зараз душі ті на самоті,
що зустріч наближали раз за разом
нехай ні в цьому, а в наступному житті.

Знай любий сину мій, не має в час останній
той близькості сильніше ніж кохання,
що переможе все - від ворогу до смерті
та знов життя народить й почуття відверті.

2022

Тої зими, як вдалося німців зупинити
Під Москвою й від столиці трохи відтіснити,
Москалі відчули силу, кров у них заграла,
Переможцями вони вже себе уважали.
Думали, що уже німців добряче побили
Й сорок другий переможно закінчить рішили.
Подумали, що пора вже їм і наступати,
Вже для того мають сили і зброї багато.
І в Криму, й під Ленінградом та і під Москвою
Готувались пробивати «стіну» головою.
Звісно, під Москвою сили більше залишали,
Бо ж під Ржевом пробивати оборону мали.
Та й під Харковом, здавалось, перемога світить.
До Дніпра вони збирались пробитись до літа.
Отож, взимку і взялися вони наступати,
Поки німці до морозів мусили звикати.
Увірвалися до Криму, хоч скоро застрягли.
Так же само й під Харковом прорватися прагли.
Тут їм дещо удалося. У ту сніжну зиму
Сіверський Донець по кризі подоланий ними.
Десь на сотню кілометрів в глибину прорвались.
А на літо уже й Харків звільнить сподівались.
Навіть, більше, планували до моря дістати
І усю німецьку силу у кільце узяти
Від Харкова аж до моря. Легко планувати,
Але Слов‘янськ й Балаклію не змогли узяти.
Німці міцно там засіли, на флангах стирчали,
Та москальські командири на те не зважали.
Вирішили, що найкраще отут наступати,
Та ще з півночі, щоб Харків у кільце узяти.
Баграмян просив для того додаткові сили
Та командування все то під Москву пустило.
Тимошенку, що стояв над арміями тими,
Обходитись довелося силами своїми.
Тимошенко- бравий воїн, іще в громадянську
Водив у лихі атаки кінноту радянську.
Так кіннотником й зостався – тільки що – в атаку.
Все одно йому – солдати, літаки чи танки.
Куди йому було фронтом тоді керувати?
Та Сталін ще не зарікся йому довіряти.
Хоча сили додаткові туди не прислали,
Але армії достатньо і так сили мали.
Шістсот сорок тисяч люду, танків тищу двісті.
Якщо з розумом, то можна воювати, звісно.
Дев‘ятсот літаків з неба війська прикривали.
А німці лиш триста сорок тисяч війська мали.
На всю групу армій «Південь» танків менше втроє.
Проте німці готувались зарані до бою.
Їм той барвенківський виступ, як більмо, неначе,
Зрізати його скоріше стояла задача.
Німці і план розробили, «Фредерікус» звався.
Танковий прорив для того з півдня готувався.
Москалі про те не знали, розвідка проспала,
Тож ніякої уваги на те не звертали.
Німці іще свої сили тільки гуртували,
А москалі уже наступ на Харків почали.
Десь на тиждень «обігнали» німців і погнали.
Німцям справжній подарунок тим подарували.
Спершу добре все складалось в москалів, здавалось,
Бо крізь лінію найпершу німецьку прорвались.
Десь п‘ятнадцять кілометрів війська подолали,
В другу лінію уперлись лобом та і стали.
Розвідка і тут взівала, упіймала гаву.
Тож у москалів не надто складалися справи.
До Харкова залишалось кілометрів двадцять,
А арміям довелося на місці топтаться.
А тим часом зі Слов‘янська Клейст зненацька вдарив.
Почали над москалями згущатися хмари.
Ніхто ж із них не подумав фланги укріпити,
Не думали, що тут німці спроможуться бити.
А німецькі танки раптом в тил військам прорвались,
Закривати горловину «лантуха» узялись.
Тимошенко як дізнався, став Москву прохати
На підмогу іще кілька дивізій прислати.
Василевський, що став тільки начальник Генштабу
Став до Сталіна звертатись із проханням, аби
Дав наказ війська відвести, поки ще не пізно.
Та на нього Сталін лише подивився грізно.
Адже вірний Тимошенко, хоч просив підмогу,
Але обіцяв, що здатен справитись й без того.
Міг би справитися звісно, бо ж сил вдосталь має.
Наказав би, нехай танки скоріш повертають.
Їх же в нього ціла купа. На Клейста ударять
І розженуть оті чорні, що нависли хмари.
Та ж тоді зупинить наступ на Харків? Як бути?
Не захотів Тимошенко танки розвернути.
А час ішов. З Балаклії Паулюс прорвався.
Незабаром він із Клейстом у тилу з‘єднався.
От і «лантух». Усе військо в ньому опинилось.
Всього лише двадцять тисяч із нього пробились.
Тимошенко контроль втратив скоро над військами.
Пробивались, хто як може назад із боями.
Німці вогню не жаліли, назад не пускали,
Більше сто сімдесят тисяч на полях уклали.
Серед них сім генералів. Двісті сорок тисяч
Опинилися в полоні. Впав зовсім у відчай
Тимошенко, ледве-ледве сам порятувася.
Літаком, бо ж цілий маршал, звідтіль вибирався.
А підлеглих сотні тисяч віддав на поталу.
Як німецькі генерали в спогадах писали:
«Скрізь на полі бою трупи – і коні, і люди,
І проїхати між ними не можна нікуди».
А місцеві говорили: скільки трупом вклали,
Що їх танками вже німці потім трамбували,
З літаків вапном трусили… Що там говорити?
Москалі солдат не вміли ніколи жаліти…
Наступ навесні на Харків москалі «просрали».
Скажу більше – вони німцям карти в руки дали.
Бо ж три армії пропали і діра на фронті –
Нема танків, нема гармат, немає піхоти.
Німці в ту діру й шугнули, до Волги помчали
Та до нафти на Кавказі прориватись стали.
А там же поля широкі, для танків роздолля.
Саме тут тепер москальська рішалася доля.
Щоби німців зупинити, своїх налякати,
Сталін видав наказ, щоби усіх тих стріляти,
Хто відступа без наказу. Чекістські загони
Тепер у тилу вершили криваві закони.
Ніхто не смів з поля бою тепер відступати,
Навіть, якщо вже не було чим і воювати.
Вибору в солдат не було: чи в полон здаватись,
Чи то на чекістську кулю у тилу нарватись.
В німців хоч живим, можливо, можеш залишитись.
А тут смерть тобі, і можеш, навіть не проситись…
Та то вже друга розмова. Москалі, звичайно
Про побоїще забути схотіли негайно.
По війні про перемоги одні й говорили.
Але пам‘ять, хоч хотіли, але не убили.
Тож і хочеться вже вкотре людям нагадати,
Як же москалі уміли всіх «перемагати».

Як північ заглядає тихо в очі
Погаслих люстр вогнів під абажури,
Будинки всі давно уже поснули,
Один лише не спить посеред ночі.

Палає, світить на усі усюди,
Аж світлом заливає ночі темне
Єство, таке притихло-безіменне,
Що аж стискає серце в грудях людям.

Чи, може, там ще трапеза триває,
І свіч усе не гаснуть лабіринти,
І зорі заглядають в ночі ринви,
Що від дощів і музики співають.

Напевно, в тому домі доста місця,
І гамір, і крутіж — відкрий лиш браму.
Навезли крамарі такого краму,
І золота, і срібла — ніде й сісти.

А може, одружився хто, й небоги
Зійшлися на весілля й інші люди,
Немов такого більше вже не буде,
Гарують, веселяться до знемоги.

Але як тільки зойкне птах у лісі,
І місяць блисне в глиб аж до каміна,
Побачимо з пером в руках людину —
Поет посеред ночі пише вірші.

Чи з радощів, чи щастя, чи з розпуки,
Йому зовсім не шкода стеарину,
Натхнення й муза, мов вогні ошуки.

Отак і ніч бува, здається, днина,
А радість — з присмаком терпкої муки.

Так велично і так непоборно
Йде життя у дощах весняних,
В краплях зронених — думах ясних,
На зело, на поля, на простори.

Хоче простору кожна душа,
Кожне серце — небеснеє гало.
Та одної краплини замало,
І замало одного вірша.

Поміж бруньок весь всесвіт затих,
Причарований струменем водним.
Що минає — мине вже сьогодні,
А що буде — стає на рушник.

Свою долю не обирав,
Як народжений, то і щасливий.
Ллють дощі. Переходять у зливи.
Під дощем плине озеро мальв.

Ці люди, що покинули домівки
Давним-давно й поїхали туди,
Куди ми не дістанемо путівки,
І сніг уже позамітав сліди.
Про них забули друзі і сусіди,
І зблякла пам'ять в їхніх головах.
Круки волають, мов невтомні біди.
Сідає попіл на святих словах.
Так пам'ять поіржавіла напевно.
Ніщо не вічне на оцій землі.
Лиш свище вітер дужо і недремно,
Змітаючи минуле назавжди.
Ці люди - релоканти за кордоном.
Вони тікали від жахіть війни.
І сум важкий, наповнений, бездонний
Приліг на споконвічні буруни.

1 січня 2026

...як перенасичена дарами
пташка у калині в рукаві
кропи́в'янка небу візаві
дощиком вщухатиме ярами
чи то у незвідане колись
чи у шал розпізнаного завтра
наче заповітом бронтозавра
досвітками степу горілиць

щоб шукати волі на весні
у жахах поточного століття
дарувавши злидням у лахмітті
відрізняти правду від брехні...

 як написав поет
 не потрібно елегій
 ні про життя
 ні про смерть
 серед шипшини цієї
 півоній черемхи
 ширяють птахи
 розмаїто незмінні
 над ними ширяють
 ударні дрони
 добре не літаки
 поету важливі лункі
 слова за чуттями
 прозорими
 поету важливе море
 і приязні часом жінки
 вечірки важливі інколи
 а смерть неважлива
 бо
 саме для тебе
 нема її
 

Як неминучі дні ясні
і мимолітні темні ночі,
так моя доля уві сні
являє світло-карі очі,
так тінь її із висоти –
із піднебесся за рікою
іще вітається зі мною,
забувши спалені мости.

Чого на світі не буває...
у темну ніч, у день ясний
як марення далеке сяє
за міражами ангел мій.

Доволі миті однієї
і полетить душа моя
посповідатися із нею
за таємниці житія,
за неприкаяне минуле,
коли єдиною була,
та бригантиною по мулу
на інший берег поплила.

Напевне так і має бути –
у ніч ясну, у чорний день
ще чується мотив забутий
із недоспіваних пісень.

06.2026

Ой, літайте, голуби,
Мир несіть і щастя,
Жайвір в небі голубім
Хай дзвенить піснями.

Щоб не куль ми чули свист,
Не гуркіт гармати,
А як соловей-артист
Уміє співати.

Щоб не мін ми урожай,
А хліба збирали.
Мирним буде хай наш край,
Війни всі щезали.

2020 р.

Лиш почувся грому гуркіт,
Як метнувся пес у будку,
Де, згорнувшись у клубочок,
Ліг налякано в куточок,
Бо давно, з причин відомих,
Він боїться навіть грому.
25.06.26

Часову, на великої вежі,—
крути машиніст, карусель,
та вправляйся в рахунках.
Я тобі відповім,
що не дуже промовистий,
та й немає запасів у схронах моїх.
Що живу на Землі
біля кам'яних стін,
і роками не бачу вогню.
Та якщо він палає,
то з'являється тінь —
подивись, як танцює вона.

2023