Знову в грудях б'ються хвилі
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
Щодоби частуюсь чаєм,
Хоч за це беруть на глум, -
Ну, і що, коли кохаю,
Ну й нехай, якщо люблю.
24.04.26

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

Ти не прийшла...
А я чекав тебе.
Я стільки усього́ хотів сказати...
Стьмяніло швидко небо голубе
і дощ почав холодний накрапати.

Та я чекав.
Вслухався в голоси,
вдивлявся в лиця, як у вічні міти.
Минули всі і терміни, й часи,
і недоречно виглядали квіти.

Ти не прийшла...
У серці – тужний щем.
Тяглись думки тяжкі і навіжені...
Холодний вітер шибонув дощем
і сліз гірких сипнув мені у жмені...

19.11.22

 вивчав місцеву фауну і флору
 захоплювався краєвидами
 хотів
 закохувався ще у неповторне
 і просльозився декілька разів
 о донно анна
 потяг порух промах
 що вірші незатійливі мої
 і що чуття
 вам необов’язкові
 о так
 на фоні далебі казковім
 як є заскоченім
 на слові
 далебі
 

Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю сприймали москалі.
А церква, звісно, все те дозволяла,
Бо ж цар від Бога – не переч йому.
Сама ж від того часом і страждала.
І захистити не було кому.
Царі ті скільки вигубили люду,
Навряд чи зможе хто порахувать.
Тож говорити я про те не буду.
Хотілось би хоча б «владик» згадать,
Яких царі оті замордували.
Велів був Грозний, як напався шал,
Й опричники митрополита взяли,
Як москалі говорять «на підвал».
Бо в церкві той митрополит відкрито
Опричнину прилюдно засудив.
За що був люто «на підвалі» битий.
Малюта його там же й задушив.
Культурна європейка - Катерина
З Вольтером переписочку вела.
Та у скрутну фінансову годину
У церкви її землі відняла.
Коли ж митрополит взявсь проклинати,
Хто землі ті церковні відбирав,
Веліла та його арештувати
І кат живим в стіні замурував.
Онучок Олександр був не кращий,
Закатував архієпископа за то,
Що на царя «відкрив той свою пащу».
Царю не смів противитись ніхто.
Царі від того, звісно, нахабніли.
Он Олексій Романов у свій час
Ходив, як вдома, в церкві й поміж ділом
На увесь голос лаявся щораз,
Немов якиїсь вуличний бурлака.
На патріарха якось напосів
У П‘ятницю Велику. Той від ляку
І слова проти вимовить не смів.
Це той, що в москалів «Тішайшим» звався.
Такий богобоязнений, мовляв.
А він ходив по церкві й матюкався,
Як в службі хтось помилку допускав.
Отож в москальській церкві виживали
Лиш ті, хто царям вірою служив.
Які не лише руки цілували.
І не важливо, хто на трона сів.
Митрополит московський комунякам
Так вірою і правдою служив,
Що сталінським портретам «у подяку»,
Немов іконам, кланятись велів.
А в шістдесятих раптом патріархом
Безбожник й комуняка Ротов став.
Служив він владі вірою, без страху,
Від КаДеБе таке завдання мав.
І ні для кого вже не є секретом:
Під рясами погони в їх попів.
Всі моляться на Путіна портрети.
Та Бог в церквах їх бути не схотів.

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки - красуні! Засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі, неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

Мовчазні твої губи до біса приємні та трохи вологі,
А сьогодні всю ніч виявляються кволі і як неживі.
Подивися, дукач, мов останні години нам очі мозолить.
Подивися, вже моститься вітер бешкетний до крони тополі.
І крізь темінь світанок пускає на небі нові пухирі.

Говори, не мовчи. На (не)знаних усіх дотепер діалектах ―
Зрозумію тебе, якщо зможу, зумію торкнутися дна,
Бо в дивацтвах життя і в стосунках не зовсім для мене відвертих
Спромоглася оголену душу міжряддям болючим роздерти,
Захлинутись, бо ти її наче газету вчорашню гортав.

Не мовчи, говори, бо немає у тілі колишньої сили,
Щоб триматися вкупі, безмовність надалі здається тверда.
Я втомилася дуже хитатися поміж думками брудними,
Я піду, якщо скажеш, що всі почуття остаточно затихли,
І зірву, наче зашморг, із шиї любові отруйний ґердан!

                    І
Як за весною прийде літо,
так за війною буде мир.
Який не є орієнтир,
навіщо зайве ворожити,
чи то відкине кінь копита,
чи ноги простягне емір.
Гадай на гущу і на карти,
коли любов здається зла,
із ким і жити, й виживати,
аби і клопоту не мати,
і не пеняти на козла.

                    ІІ
Як пояснили ерудити
поезії – лише Амур
допомагає нам без мита
до виходу у другий тур
не вибирати, а дожити
з обранцями без коректур.

Із ким фортуна поєднала,
із тими й далі ідемо,
а от коли це зайве чмо,
яке раніше смакувало
так само, як без хліба сало,
то хай іде собі само.

Та поки затишно, і тепло,
і по дорозі до межі
лишаємося не чужі,
то ще не вечір, і не смеркло,
і наші ангели не стерли
секрети тіла і душі.

                    ІІІ
Коли ще юні душі наші,
то незалежно, хто твій друг,
у заметілі завірюх
зігріє ще тепло домашнє...
.............................................
тому-то у часи нудьги
хапаємось за учорашнє,
яке і є спасіння наше
і наші рятівні круги.

04/26

Мати рідно, я так хочу Вам сказати,
що кохаю вас безмежно але мушу я піти,
бо далекі ці дороги так і манять самоти.
На прощання я Вам скажу
Дякую тобі за все , рідненько.
Дякую за долю, щастя, й ту красу,
яку вбити ти не зможеш,
Але дай моїй душі піти,
Та ж як чути ти мене не хочеш
Як стежка просить йти туди.
Туди іти - в далекі гори,
Там де сходяться дороги
Манять мене статись там.
І хай серце материнське
Не плаче сльозами батьківськими.
Не треба сильно горювати
Мусиш сум піснями заливати.
Тож побуть, побуть зі мною
І почуй останнє слово
Як я тобі так скажу
Мамо, я тебе люблю

 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
І поки підлога метіння чекає
Поплач, гітаро, собі
 
Чом не підкажуть вам спосіб жоден
Свою відкрити любов
Чом інші вами керують знову
Купляють і продають
 
І поки сей світ не спинив обертатись
Моя гітаро, плач собі
Із помилками, але мусим навчатись
Поплач, гітаро, собі
 
Навіщо збили вас із дороги
Зурочивши, геть усіх
Спотворив хто ваш вільний розум
Чом жоден не стеріг
 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
Усе поки любов . . . .
Поплач, гітаро, собі
 
 
 
 
 
 
 
 

Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.

На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
Себе відчуєш Магелланом пізнім.

У глибині відкриєш дивні твори,
Що океан у череві ховав.
Доноситься нечуваний хорал
Із овиду, як міражі потвори.

Солоне море принесе в руках
Утому, щастя і наснагу дику,
Мов те відлуння ангельського крику,
Яке затихло у пітьми віках.

28 жовтня 2025

Дорогі коліжанки, не тіште мене,
не сушіть мої сльози жагучі.
І любов, і зажура колись промайне,
кане каменем в урвищі кручі.

Я не знаю, коли ті печалі пройдуть —
сильна жінка теж інколи плаче.
На порозі моїм розплескалася ртуть —
позбираю, а як же інакше.

Дайте час, щоб оговтатися від страждань!
Зрозумійте, підтримайте словом.
Я важкий хрест несу неземних покарань —
сподіваюся, що тимчасово.

Час розвіє над всесвітом порох жалів,
уповільнить годинника кроки.
Відлетять у безмежжя мої журавлі,
та у серці оселиться спокій.

Запорошать сніги незабутні літа,
витруть сльози заплакані верби.
І мого божевілля пора золота
спу́рхне спогадом в зоряне небо.

23.04.2026р

Українці, зверніть увагу
На число перспективне – «3».
Принесе воно нам наснагу –
Не дивіться на «3» згори.
Вже давно колись батько й мати,
Нас – дітей – народили трьох.
Хай маленьким був простір хати,
Та не бідкались:«Ох-ох-ох»
Разом грались і вчились разом,
І у кожній своїй сімьї,
За батьківським дороговказом,
Втричі збільшили врожаї.
Козаків проросли зернятка –
Втричі більше яскравих барв –
Славні хлопчики і дівчатка –
Батьківщини майбутній скарб.

29.03.2026р.

Позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, завжди зі стильною зачіскою… Родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в армії.
Боронила найгарячіші точки Луганщини. Та навіть під час найпекельніших боїв вона рятувала тварин, вивозячи їх із лінії фронту.
А ще Оля Сімонова добре вивчила нашу мову. Вона - приклад того, що справжньою українкою не народжуються, а стають…

Пливе у небі вінок жовто-синій
на хвилях пекучого суму -
душа безсмертна Ольги Сімонової,
воїна і красуні:

«Прощавайте, песики й котики!
Прощавайте, мої побратими!
Зі мною тепер зоряна готика -
янголи, херувими…

Але я все одно з вами,
ми разом долаємо спротив,
вперед прориваємося з боями…
Чи пам‘ятаєте мій дотик?..»

Як будете часом у храмі, може,
помоліться в куточку за Сімбу -
поставте свічку і тихо промовте:
Олю, уклінне спасибі!..

2026 рік

Ой, ти, скрипочко чарівна,
Мелодія твоя дивна,
Вмієш весело сміятись
Й гірко плакати-ридати,

Буйним вітром зашуміти,
Падолистом шелестіти
І плескатися, мов хвиля,
Неймовірну маєш силу.

Коли в руках віртуоза,
Викликати можеш сльози
І до танцю запросити.
Як же тебе не любити?

2018 р.

Через стишену дорогу
Неквапливо вечір брів
І стелив собі під ноги
Довгі тіні яворів.
Він топив у видноколі
Сонця схилене чоло, -
За собою вів із поля
Сірі сутінки в село.
Підіймався вище місяць,
Став поблискував сріблом, -
І красивішого місця
Нині в світі не було.
23.04.26

Зали-
зали!

2026