Є файно й добре розуміти,
Шо місце є ,де мож прийти,
Де мож спочити,посидіти,
Туди ведуть твої стежки.

Ти можеш цілий світ пізнати,
І гроші,й слава,похвала́,
Та все одно вернеш до хати,
Де Матір пестила й росла́.

Бо там твій корінь від маленьку,
Бо там твоє гніздо життя,
Там залишив і Батька й Неньку,
Коли дорога позвала.

Трудись во благо свого сина,
Пестуй,люби свою дочку,
Аби сім*я була щаслива,
І не зустрів ніхто біду.

І вже на склоні днів тривожних,
Як старість тихо приступа,
Із всіх доріг-стежок ймовірних,
Тобі залишиться одна!!!

s.v.r. 03.02.2026

Анатолій Матвійчук

Найгірше - коли нездари судять Митця...

Плювати в спину Геніям не треба,
Коли вони за небокрай ідуть!
Бо душі їх здіймаються у Небо,
І в тім, напевно, є найвища суть.

Роки пройдуть - відсіється полова,
Все несуттєве згубиться в імлі.
Не кожному Господь дарує Слово,
Щоби його він сіяв на землі.

Неоднозначний, скажуть,
Не безгрішний,
І марнославний, як поети всі...

Він – Геній.
І Суддя йому – Всевишній!
Помилуй, Боже, Душу, і спаси…

Олександр Сушко

Помилуй і спаси!

Штовхати в спину генія не варто,
Нездару також. Краще обійти.
Хай пишуть панегірики, рулади
З дитинства й до надгробної плити.

Не кожен володіти вміє Словом,
Комусь потрібно бабратись в ріллі.
Я ж, стук і грюк - і віршеня готове!
У ступорі парнаські королі.

На голову Ерато і Евтерпа
Мені вдягли корону з бірюзи.
- Не геній я! Пече вона нестерпно!
Сатиро! Ґлузд помилуй і спаси!

14..06.2026р.

Я постукав в двері Бога,
Зранку, у неділю.
- Чи ти, Боже, віриш в мене?
Він спросоння:
- Ні, не вірю!

Ти є вигадка учених,
Пустота наполовину,
А може й більше, хоч, зажди-но,
Це ж я тебе зліпив із глини?

Я ж вдихнув життя у тебе,
Змайстрував для тебе Єву
Щоб тобі не скучно було,
Твою королєву!

А ти що ж? Мене не слухав,
А послухав змія,
Ще й ту Єву, що замість мозку
У неї олія!

То чого ж тепер приперся,
Заважаєш спати?
Слухав Єву, слухав змія, -
То йди у солдати!

Там помреш, землею станеш,
Далі – хрест, оградка.
А через двадцять тисяч років
Почнем все спочатку…

А тепер – іди, небого,
В мене мало часу,
Щоб точити із тобою
Непотрібні ляси.

Я й пішов.
Прийшов додому,
Заварив чайочку,
Запалив без фільтра "приму",
Сів собі в куточку,

Про своє життя подумав,
Помислив логічно:
Якщо я не вірю в Бога,
То й Бог - аналогічно.

Що мені хотіть від нього,
Яких привілеїв?
Якщо Бог сказав: я стану
Все рівно землею.

І нічого не поробиш,
Не зміниш нічого,
Навіть якщо дуже сильно
Вірити у Бога.

14 червня 1919 року трагічно обірвалося життя видатного українського художника

Він першим в Україні пішов шляхом новаторських експериментів, узявши від імпресіоністів ескізність, від арт нуво - широкий пензль, а від Іллі Рєпіна - основи реалізму. Саме його картини піднесли українське образотворче мистецтво на західноєвропейський рівень.

Унікальний творець був вбитий червневої ночі неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом у потилицю. Він був на порозі нових звершень. Йому було лише 43 роки…
Був, було… Він - є!

Вбивають кращих
всюди і завжди,
вбивають гігантів -
яскравих, відважних…

Але повертається
геній до нас,
саме сьогодні -
його час!

2026 рік

Сизий голуб з голубкою білою
Цілувались в зеленій траві.
Вони були безмежно щасливими.
Про кохання співали пісні.

От би людям усім в них навчитися
Трепетних почуттів без журби,
Увесь вік вірно й ніжно любитися,
Як закохані ці голуби.

2015 р.

Реквієм страждання
відлунало скерцо.
Стихнуло мовчанням
в порожнині серця.
Боже, як жахливо
втратити колишнє...
Ми ж були щасливі,
як буяли вишні
білорунним цвітом.
В сукні з крепдешину
бігла на край світу
небом тополиним.
Зріла у любові
квітка полум'яна,
а тепер в терновій
хустці — безпорадна.
Не навчилась жити
з колючками рути,
рахувати збитки,
пити біль отрути.
Господа благала
на пустім вокзалі,
захлиналась шалом
власної печалі.
В домі сумовито
розплескала смуту...
Легко відпустити,
важко повернути!

12.06.2026р.

 
Сонний алігатор у полуденнім сонці
Побіля річки як-ото зазвичай у сторонці (о ні)
Хоче своє віскі
Хоче свої чаї
Але хоч що завгодно та мене не хчи
О ні
 
О ні я бував там доволі
(бував доволі)
І я більше не повернуся
Туди ніколи
(о ніколи)
Вичекай на вітряний день
Вичекай на вітряний день
 
Огидний алігатор виповзає із-за рогу
Каже про часи коли дружили ми нівроку
Свою пам’ять перевірю перевірю її
Неодмінно (неодмінно)
Для цього є у мене трюки старі
О ні
 
О ні я бував там доволі
І я більше не повернуся туди ніколи
На бога
 
(Палити Філмор кип’ятити Авалон)
(Будити хіпі хай буде тепло)
 
Річкою у ветхому каное линучи
Між комах і дертим черевиком чиїмсь
А з річки лізе і зелений і страшний
Найбільший алігатор що я видів був або снив
Зуби великі й гострі а ще очі викотив
(очі викотив)
Законтрактуй профспілку ганяй жебраків
Із криком і виском перебрав усяке м’ясо
Та не біг але скакав і спотикався
Із в’язниці вийшов шість баксів застава
Бурмочучи шмари і хвостом іще виляв він
 
Анумо всі разом
Ставайте до танцю се не руйнує
Алігатор лазить ось на порозі
Алігатор лазить ось на порозі
Алігатор лазить ось на порозі
Алігаторів огидний друг
У моїй хатинці онде на підлозі
Наче бажає мене звести звести з розуму
Алігатор!
Алігатор!
 
 
 
 
 
 
 
 

Щоби стан покращивсь зранку -
Треба чаю випить склянку,
Бутерброда скуштувати,
Щоб порадувати матір
Дуже гарним апетитом
Та у школі бути ситим.
14.06.26

Мені не спáлося.
Жонглер сліпий
незграбно грався
долею моєю, —
що в темряві згубилась назавжди,
занурившись у ночі нескінченній…
І навіть Місяць був тоді
за хмарою зловісною прихован.

Коли ж і Місяць з темряви з'явився,
і злобний клоун
в клапті хмар перетворився, —
то вітер свіжий, світанковий
приніс мені папір зім'ятий,
з малюнком, зробленим
непевною дитячою рукою.

2019

Зиму я цю намацав,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.

Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
Губи твої – піском.

Біла ця ніч узимку
Світить в мені теплом.
Білимо ніжність дику –
Все, що у нас було.

Я вже усе пробачив,
Роблю до тебе крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.

02.12.2018

 іконостас твоїх ікон
 для інших неважливий
 орган регістри овертон
 ще ладан тут курили
 курили опіум хоча
 дешевка синтетична
 не промовляє до дівчат
 сторонніх або стрічних
 не храм кімнатка
 три на три
 книжки які читались
 у цій
 квартирці з тих квартир
 що їх не знає заздрість
 де восени і навесні
 узимку а чи влітку
 звучать обридлі вже пісні
 хай навіть напідпитку
 де ти вибагливий під час
 а загалом невтішний
 незримий
 ще один із нас
 інтимний пересмішник
 

Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.

Он щебече соловейко —
Зупинилася,
І у небо синьооке
Задивилася.

А хмаринки ніжно-білі —
Квітоньки,
В своїх мріях обіймають
Білі вітоньки.

У таке пахучо-щемне
Літечко,
Янгол вітам дарував
Своє пір'ячко.

Ніч колишеться над левадою —
Полино́м.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.

Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
За селом.

До кори прихилюся давньої,
До тепла.
Розкажу про надії марнії —
Тінь стебла́.

Він послухає, зашумить крилом
Угорі.
Розпливуться тумани джерельно
До зорі.

Знов ударить гроза стокована —
Загримить.
Буде сповідь моя захована
У цю ми́ть.

Спалахне грозове розп'яттячко —
І мине́.
Лишить небо на згадку латочку —
Не сумне́.

Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?

Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Для споконвічної зими.

Ця музика проб'ється ревно
Крізь тьму заледенілих душ,
Крізь огорожі люті, певні,
Де тишу вістрям не поруш.

Крізь сон вона проб'ється дивом
Ледь чутним шепотом вночі,
Коли приспале вічне лихо
Тримає у руці ключі.

Не сплохни її раптово,
Не відлякай, не відгони.
Тоді вона прорветься в слово
Відлунням тихої струни.

24 грудня 2025

Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.

Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
Я один у натовпі фантомів.

Кожний день прожитий - каяття,
Біль бездонний вечора сумного.
Я Тобі присвячую життя,
Все, що залишилося від нього.

Уві сні нещаднім потону -
Це єдиний шанс Тебе зустріти!
Я Тобі присвячую весну
І беру собі скорботне літо.

Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж не проти, щоб я милувався з тобою.

Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно простій,
Ми домовимось так, що сільрада розпише.

Я твій погляд ловлю, і теплішає він.
Закохалася ти, бо я легінь примітний.
Зацарюємо в парі, а як – розповім,
Ну а ти обдаруєш любов'ю і дітьми.

Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26

Над яблунькою хмара,

а під яблунькою — яблучко.

І навіть зірочка

від Неба не падає далеко.

Якщо мудрість відпочити схоче
і увійде в не свою кімнату
чужа правда говорити схоче
про неправду яка ввійшла в хату

якщо з ранку в тебе сплячі очі
і добридень не сказав ти брату
ти не в силі брехні перемочи
вона в тебе поставить палату

так прошу вас сестро брате друже
нам сьогодні не годиться спати
кожний хто батьківщині служить
винен її весь час захищати
не входити в брехливі калюжі
В яких тоне притоптана святість.
09.06.2026р.

Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.

Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у бузку квітучих злив.

Щебетали у блакиті
голосисті солов'ї,
королівські оксамити
вкрили трави польові.

Прихилив голівку вечір
до розкішної верби́.
Зігрівало щастя плечі
божевільної пори.

Зріли яблука черлені
у тремких гіллях либонь.
Коники, скрипки натхненні,
наладнали на любов.

Розчинились чуйні звуки
у сльоті моїй, на жаль.
Від нестерпної розлуки
до побачення — печаль.

11.06.2026р

 сьогодні графоманія
 а завтра може й пафос
 у цім сезоні навмання
 не визначити якось
 вже почитав усе в усіх
 занотував моменти
 в бежовенький блокнотик
 свій
 є навіть сентименти
 не пережовувать
 збагнуть
 купляти чи куплятись
 у чому неповторна суть
 у чім реально якість
 можливо
 церемоніальний дим
 дідиме не чіпляйся
 дбай про своє
 господь із тим
 талан потрібен також
 писати віршем бозна-що
 між цих проспектів і хрущоб
 до чого тренди і флеш-моб
 пиши
 тобі не важко ж
 

Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)

Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.

    Нам пісня в праці й житті помагає,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

У нас є вміння сміятись як діти
й тоді, як вперто б’ємося за щось,
бо ми такими з’явились на світі,
що ми ніколи та ніде не здаємось!

    В житті та праці нам пісня сприяє,
    вона як друг кличе нас і веде,
    і хто крокує життям і співає,
    той не погине ніколи та ніде!

(2026)

Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.

Розпливаються сталі поняття
І затверджені формули днів.
Затверділі і грізні прокляття
Замерзають у товщах льодів.
І стоїть, як одвічне багаття,
Перевірена істина снів.

Так імла закувала собою
До майбутнього первісний рух,
Охопивши шалено юрбою
У століттях пробуджений дух,
У воді потопивши з добою
Сни, немовби зурочений зух.

23 грудня 2025

В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.

У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене йде Одеса,
Вряди-годи сумна, а інколи – як друг.

У світлі денному чи світлі маяка,
Чому мені ти будь-яка манкА?..

– Обидві мореманки ми, допоки
Цілують хвилі нашій долі кроки.

12.06.2о26

Колись у нашому селі,корів гонили на толоку,
Худоба в кожному дворі,по-дві,по-три собі нівроку,
Сметана,сир і молоко,а ше і масло,-все ми мали,
Купляв лиш в крамі керосін,а так усе своє тримали.

Були і гуси,і качки,-крутилась праця без упину,
А за стодолов,-там сади,плекали кожну деревину,
І вечір теплий як прийшов, а череда ішла додому,
Там над потоком впав туман,накривши всю буденну втому.

Затихло все!-лиш цвіркуни вели свою вечірню мову,
І десь далеко за селом,Степан гукав свою корову.
Запахло м'ятов і окріпцьом,парним і свіжим молоком,
І вечір обнімав хатини своїм спокоєм і теплом.

Здається вчора!!...босоногим ганяв по-стерні хлопчаком,
На Поліні хрущів гонили,-дітей там був =аеродром=,
Так роки швидко пролетіли,-як свіжі коні табуном,
Час невблаганний,невмолимий усе накрив своїм крилом.

Тепер в селі лиш тишина,корів давно уже нема,
Лиш де-не-де когут запіє,на то він майстер,то він вміє,
І бузьки там де завше були,про батьківщину не забули,
Вертають знов на рідну стріху,старим і дітям на потіху.

Блистить на скронях сивина, тай зморщок на лиці без ліку,
Старіє тіло,-не душа, хоч і прожив вже трохи віку,
І пам'ять тягне до села,і не дає мені спокою,
І спогади того тепла, назавжди лишаться зі мною!!!!

09.06.2026. s.v.r.

Летить душа
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Моя душа,
як на хресті, —
на самоті…
Не залишай!


Моя душа
ковтає жаль
чужих страждань…
Не зневажай!


Кричить душа
від тих заграв —
червоних справ…
Ні, не прощай!


Летить душа,
за небокрай —
у тихий рай…
Не поспішай!


Не поспішай…
Не поспішай…
Не поспішай…

2026 рік

Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої науки,
Та знаю, як розшукати голку в сіні
Чи як ходити в ліс без дрюка...
І, може, десь тепер в далеких Горніх Висях
З намови Всевишнього професором дядько Олекса
Навчає пріснопам’ятних Геракла й Антея не битися,
А скирдувать солому,аби худобі стачило до весни.

Фруктовий садок є у нас молоденький:
І яблуні в ньому, груші та сливи.
Разом із батьками його посадили,
Вже тягнуться вгору деревця маленькі.

-Підростатиме з вами разом оцей сад, -
Це вчуваються тата і мами слова, -
А яким буде він - то від вас вже залежить,
Доглядати його повсякденно належить.

Кожен кущик та деревце прагне уваги,
Як про вас ми піклуємось, дітоньки змалку,
Так про сад ви подбайте то й виросте згодом
Та віддячить вам цвітом чудовим і плодом.

2016 р.

В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.

Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Хто з себе зніме і віддасть сорочку
Тому, що потерпає від біди.

Споруджуєш мости і зводиш вежі,
І дух твій залишається святим, -
Твоїй привітності нема обмежень,
Хоч кожен крок буває непростим.

Ти голову не втягуєш у плечі,
Бо гідності дотримуєшся меж
І вічно робиш тільки добрі речі,
І вдячності за послуги не ждеш.

Спасибі, друже, за твої хотіння
Робити гарні справи для людей, -
За те, що не забруднюєш сумління
Негідними учинками ніде.

За всю оцю твою любов безкраю
До повного на радощі життя, -
Тобі, мій друже, щиро я бажаю
Опіку Божу й многії літа.
12.06.26

Від хитрих трав та до небес
стирчав грибний post-ялинкóвий ліс,—
натура для картин пастельних.
Тим лісом відьмочка літала,
на листі палому лежала,
та юним тілом
дідька балувала.

Ніщо не вічне.
Непомітно
минуло декілька століть.
Зовсíм постáріла Яга.
Лежить, кістлява та строга.
Її хатинка, вщент трухлява,
гнилицей
тліє на узліссі.
День промайнув уже давно,
а ніччю душно і темно…

І раптом ліс був осяя́ний
тоскно-тонки́м сріблястим світлом:
сором'язливо скинув хмари-мари,
відверто місяць оголився.
Але самотня відьмина сльоза
колючим інеєм лягла
у злам крутий
холодних простирадл…

Вона вже й навіть не чекала,
коли коханий Сатана
крізь іній сліз за нею вийшов,—
як принц, що закохався в Попелюшку,
і юну відьмочку відвів
в свої таЄмничі палаци.
І провели їх
боги лісові.
Їм вслід співали
мавки-недоторки.

2025