Далеко-далеко, де всюди вирують густі аромати сандалу,
Де сонце липким амарилісом ніжно цвіте у блакитній безодні,
Рожеві фламінго неспішно здіймаються прямо у зграю загальну,
Над горами рваними довго кружляють в повітрі ― легкі й невгамовні.

Далеко-далеко, де ночі вкривають серпанком у колір ристрето
Яскраві будинки на березі пінному в шаль надтонку, елегантну,
Годинами можна лежати на кріслі м’якому й дивитись безпечно:
Зірки, мов пацьорки, зриваються з неба й пірнають на дно океану.

Далеко-далеко, де місяць начищений срібний дукач у хмаринок
Весь сяйвом виблискує поміж суглобів товстенних ліан довгоногих,
Де хочеться просто всміхатися ― щастя безмежне нарешті накриє
Під чутну мелодію дуже співочих цикад із музик босанови.

Далеко-далеко, де ранок привозить рибак на маленькій байдарі
Та щось намагається нам розказати про їжу смачну та доступну…
А знаєш, цей світ виявляється радісним все ж і чудовим. Насправді
Ми в ньому колись відшукаємо свій гармонійно - щасливий притулок.

У СМЕРТІ ОЧІ ШИ́РОКО РОЗКРИТІ

У смерті очі ши́роко розкриті –
Заплющує їх скі́нчене життя.
Та крізь повіки, слі́зьми перемиті,
Провалля спльовує буття і каяття.
Там, за межею, де німують звуки,
Лишається лиш пам’яті сувій,
І час кладе свої холодні руки
На перехрестя нездійсне́нних мрій.
Що ми несли́? Лиш шепіт воску в храмі
Та босий крок по лезу гострих трав...
Ми стали просто світлими тіня́ми
Того, хто нас колись недокохав.
Там люди – іскри ватри, а тіла – зотлінні.
Дих ви́дихнеться вщент і молох все зітре.
Враз розіллємося в безмовному зорі́нні,
Яке навіки згасне й космос обійме.

А може смерть – лиш дзеркало для духу,
Де відбивається небесний душолад,
Де в пустці кожній – гомін роду руху,
Луна пологів, блиск в Господній сад?
І ми не плоть уже, а чистого потоку
Безмежжя й пульс, що зіткані з заграв,
Аби явити заповідь, що ре́чена пророку,
Яку за метушнею люд не помічав?
Не треба слів – вони повітря важчі,
Щоб знятись вгору, де ширя́ ефір.
Ми – тонка нитка у безмежній прядці,
Що вишиває нетутешній взір.
І в цій неви́черпній жахаючій безодні,
Де сонця Бога спа́лять злісні втіхи,
Нарешті обрані зійдуть як самородні –
Поза межу епох і доль – у вічні віхи.

Там розчиняється остання крихта болю,
Стихія заковтне і погляд, і ім’я.
Станем і порохом, і вітром, і водою –
Там, де немає більше значень сенсів «Я».
І тільки пустки тремт. Лиш коло непорочне,
Де істина себе п’є зі своїх долонь...
Зануримося в спокій спо́вна – в остаточне,
Як у любов пірнає батьківський вогонь.
Ми – те зерно, що в неозорім полі
Чекає на свою одну святу весну.
Не буде більше примусів й сваволі –
Лиш прокидання від земного сну.
Ми почнемо́ся знов. Чи променем, чи цвітом,
Чи подихом й світанням, житом, що вже жнуть,
Чи сміхом діточок, лунатиме що світом,
Де смерть – вихід до входу – у таємну суть.

Павло Гай-Нижник
28 квітня 2026 р.

Незатійливо сонце пливе
Зорянистого неба дугою,
І розкішшя своє світлове
Зігріваючи перед собою.

У зеніті щоденних висот,
У сліпучому образі диска
Це життя зоресвітній оплот
І планети всієї колиска.

Хто подовгу бував у пітьмі
Чи не бачив його тимчасово,
Віднайде порівняння прямі,
Хоч не слухає Гребенщикова.

Забуваймо на час про верлібр
У сердечному спокої фібр.

* * *

24/7

Вузли

Город золотой

Вічний сум на образа́х.
Гріб дитячий на ослоні.
Мати стомлена в сльозах
над застиглим тілом доні:

«Вибач, пташечко, мені,
не зростила тебе мати...
Дні скінчилися земні,
йди до Господа вітати*.

Ляжеш в землю, а затим
стріне Бог тебе гостинно...
Як постанеш перед Ним,
заспівай Йому, дитино.

Хай би голос твій лунав
і для Бога, і для світку...
А щоб Він тебе впізнав,
я вплела у косу квітку...»

*вітати – гостювати

18.06.22

згадую татові слова
вони в душі моїй розлиті
вписав я в пам'ять їх слова
завдяки ним хочеться жити

читаю біль з їхніх думок
і хату бляхою накриту
і сад цвітучий і струмок
і те як їм хотілось жити

весна і сорок шостий рік
заходить сусід з кулеметом
в село несе вогонь і гріх
палить село вбиває тих
яких призупинила втеча
і так пропав татів поріг.
28.04.2026р.

Човни з очерету! Волхви на човнах! -
Рятуйте світи від наруги -
В сльоті палітурні ворони летять
І дві паперові папуги!

Волхви безупинно вітають сльоту,
Хто ж їм заборонить вітаться*,
В крисанях із хутра в добу золоту,
Під чорним пером еманацій!

Навіщо ж, навіщо прадавнє між них,
На тлі десяткового дробу
В кошлатих купальниках збуджених бліх
Торує в майбутнє дорогу!?

Небесна твердінь безмежна,
а хмари, мов гріб, важкі.
Цей всесвіт мені належить,
як хмарочоси міські.

Будинок пече зіниці,
фундамент — ножем в землі́,
у пам'яті на правиці
бабусині мозолі́.

Стою на обійсті тихім,
повітря - хоч хліб масти.
Медовим парфумом дихай
на сходинах літ святих.

Ридай чи мовчи затято,
чи випусти з серця пар.
У небі твої курчата
збирають вершечки хмар.

Сливові дерева стогнуть,
гнуть гілля до лободи.
У зморшках піску й бетону
шукаю свої сліди.

26.04.2026р.

Я люблю важливий час затишшя
Перед вибухом в полях сумних,
Як заходить сонце на узвишшя
В променях яскраво-золотих.

Так натхнення у часи утоми
Причаїлось птахом у лісах.
У тенетах суму і ризоми
Помирає волелюбний птах.

Проросте натхнення на галерах,
У в'язницях, лютім засланні,
Проросте рослиною в пустелях,
Де згоріли життєдайні дні.

І його порив ніщо не спинить.
Ще немає ґрат або загат
Для цього потоку. Довгий спінінг
Кинемо у море в час заграв.

11 листопада 2025

Весна. На вістрях пер пташини
понад серцями плавко лине,
не віддаляючись від них.

Гойдають крила піднебесся,
пильнуючи у гніздах дещо
дорогоцінне і крихке.

Повітря чисте і солодке,
надією смакує вкотре
для всіх, хто зважиться на вдих.

І видихатиме без жалю,
сполуки зимні і розталі,
їм час наситити грунти.

Весна запрошує до себе:
у сине тепле ніжне небо,
ділити з ним її красу.

22.04.26

Мигочуть дні, мелькають тижні,
Потік років змілів до дна, -
Нечасто нині бачу ближніх,
Забув знайомих імена.
Все більш зітхань і менше сміху,
Хоч хліб чужий іще не їм, -
Живу неначе на потіху
Всіляким недругам своїм.
Живу на зло усім недугам
І всупереч тяжким рокам, -
Буває, гнуся від потуги,
Але зарано ще на злам...
28.04.26

Візьми мене, мов поїзд, на ходу,
Аби хотілось так, щоб не здавалось.
Нехай в чужі обійми упаду,
Аби-но лиш паскудним не дісталось.

Минуть усі, і я колись мину –
Історія нікого не жаліла.
Лишень шкода змарновану весну
Й страждання приневоленого тіла.