Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.

 усе це буде не про нас
 хіба що раптом
 бо час
 який минає зна
 не сильно фактор
 ми дивні
 і чого би не
 десь-божевільні
 напевне всякий це сягне
 хто в україні
 сьогоднішній існує день
 існує якось
 дай боже
 пережити мент
 а далі патос
 є речі базові
 однак
 є і вторинне
 цей квітень
 димнотілий
 птах
 дідиме
 

Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.

А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
що, ніби, до кінця весни
не буде клятої війни
і пощезають поторочі.

І як проявлення чудес,
які збуваються нарешті
за повеліннями небес,
почуємо, – Христос воскрес!
– Воістину воскрес! ...по смерті.

І зійде вранішня зоря,
за хмари зайде блідий місяць
і промені ясні освітять
і суходоли, і моря,
і як свічки на цвинтарях
розтане воском лихоліття.

04/26

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Олександр Чуркін (1903-1971)

В дальнім полі любонька
    жде мене,
а вже сходить сонечко
    весняне́,
обрій світлом сяючим
    залило...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Трактор не заводиться,
    от напасть!
Наганяй за це мені
    люба дасть,
і про це дізнається
    все село...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Поле недооране,
    от біда!
Із любов’ю коїться
    чехарда.
І про мене скажуть всі:
    «Ну й вайло!..»
А трактор не заводиться,
    як на зло.

Трактор не заводиться,
    це страхіть...
Тут мені на виручку
    люба мчить!
Просто на очах у всіх,
    край села
трактор неслухняний мій
    завела!

Ось такі діла!

(2026)оооо

Уже відлетіли замріяні весни,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче вітри теж понесли
Далеко-далеко кудись.

А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Іще далеченько зима.

Колись вона прийде. звичайно й до мене
І зморшками вкриє чоло.
Та холодом серденька хай не торкнеться,
Там затишно й тепло було.

2021 р.

Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.

Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
в душі нести Христа Ім’я.

Хотілося б, щоб батько й мати
жили радіючи за нас,
щоб діти, хочу, могли стати
достойними батьків в свій час.

Так хочу довіряти владі,
добробут мати за життя,
нести корисне в згоді, в ладі,
вкладати душу в майбуття.

Віками з Мени світло лине,
та й дім Жар-птиці той курган*,
бо край наш – то гніздо орлине,
о, Отче, прихисти менян…

* «Юркова могила» курган знаходиться на центральному кладовищі міста Мена.
19.04.2026р. UA

Вона умовчує тайноти -
вино немов
у часі вистояне в гротах -
якось бо мо'....
бо може мить прийде дозріла -
хтось надіп'є
на смак терпке, з дубових діжок,
вино оте.

Вона спускається у лоно
підземних плес,
віддаючи магічні грона
та хист увесь,
яко зерно, упале в грунту
глибинну му...
глибинну мудрість дозрівання -
крізь коло мук.

Іздерти щоб об хижі хащі
стару одінь.
Не вмерти - ні - зродитись радше
навпросіч стін.
Пройти собою - хай нагою -
до сили знань.
Інанна скресла землю гоїть.
Вона - Весна!

 
Мій друг питав мене
Де він бував
Куди потрапив?
Я казав, його звільнили
Ділитися зі світом жартами
 
Так, ніби він створив ореол
Я чув, як його радість плине
Усе заради гри
А він казав, що просто
Ділиться зі світом жартами
І світ ніколи
Не упійма його
 
Як би тебе ощасливити, так само
Відчуваю, що ти біжиш
Знаю, ми могли би літати
Твої очі не притомляються
Твій розум палає
А серце не вдовольняється
 
Дехто закоханий
Дехто знає, усе можливо
Гадаю, ти жартуєш
І я вірю дечому
Я мандрував би
Сміявся би з тобою
А після того
Ділився своїми жартами
І світ ніколи
Не упіймав би нас
 
 
 
 
 
 
 
 

Нескінченні, тривалі дощі
І сльота, ніби магма мовчання.
Так вода досягає душі
У бездушнім німім проминанні.

Так вода досягає єства,
Найсвятіших основ і законів.
І народиться думка жива
У болоті між злоби й прокльонів.

Поступово я перебреду
Крізь біду і навали апорій
І знайду у казковім саду
Ключ до різних людей та історій.

А дощі плюскотять, плюскотять,
Відраховують дні та пороки
І закляття від злобних проклять
Надиктують, мов давні пророки.

21 жовтня 2025

Сакура біла розквітла!
Світло зробилось і чисто.
Звуки і запахи квітня
легко котились крізь місто.

Ей, зупинись незнайомцю
і охмілій з її світла.
Місто скорилося сонцю —
сакура біла розквітла!

(2026)

Вона завітала під час вересневих дощів,
Коли все свистіло й жбурляло під ламаним дахом.
Чим міг пригостити її я в квартирі своїй?
Вином молодим та густим обліпиховим чаєм.

Вона не просила ніколи мене ні про що,
Дивилась в вікно, як стікають потоками краплі.
Мовчала ,бо знала, не буде ніяких розмов,
В хвилини такі ми спокійні були і звичайні .

Вона так любила гучний та задиристий грім,
Хоч іноді в погляді все - таки бачився сумнів…
Надворі схилялись додолу дерева старі,
Тому навкруги нам здавалося лячно і сумно .

Вона залишалась до ранку зі мною завжди́,
Без зайвих вагань, без прохань та звичайно образи.
У мене ніколи питань не було до Журби,
Тому і проводили ночі безсонні ми ра́зом.

Над рікою туман висить.
Промайне, може, часом тінь.
Чи то птах який пролетить,
Чи то форкне в тумані кінь.
Попід верби вогонь горить,
Хтось багаття в траві розклав.
Дим в тумані не розрізнить.
Мабуть, хтось на спочинок став.
Чумаки? Так возів нема.
Та й з людей лиш один сидить.
Свою люльку в руці трима,
На вогонь із близька глядить.
Наче й, дивиться на вогонь,
Що сухий пожирає хмиз,
Та не бачить зовсім його,
Бо думками помчав кудись.
Про похід бойовий згадав
Чи татарський лихий набіг?
Як товариш з коня упав,
А він в поміч йому не встиг,
Бо і сам ледве відбивавсь.
Напосілися вороги.
Сам на сам проти них зоставсь
І здолати не до снаги.
Не втомилась поки рука,
На шматки рубав ворогів.
Аж зробилась шабля важка,
Стільки крові нею пролив.
А тоді кінь порятував,
Тільки свиснув і той подавсь.
З ніг татарських коней збивав,
Як спинити хто намагавсь.
Кінь позаду орду лишив.
Ще свистіли стріли кругом.
Він Покрову святу молив,
Щоб укрила плащем його.
Чи Покрова, чи то бахмат.
Та лишився козак живий.
Озирався весь час назад,
Але стих за курганом бій.
І погоні було не чуть.
Опустився густий туман,
Що сховав із очей, мабуть,
Наче то Покрова сама.
Вже за річкою зупинивсь
Та пасти́ся коня пустив.
Ще Покрові раз помоливсь.
Та під верби вогонь розвів.
Тепер дума козак, сидить,
Наче, хоче вогню спитать:
Що він міг би тоді зробить,
Щоб товариша врятувать.

Вона дивилась на перехожих,
На їхні пусті обличчя, на лагідні руки,
На квіти в обіймах тієї,
Хто вже давно живе сама,
На окуляри і нахмурені брови того,
Хто вже давно не спить.
Вона дивилась на провулки і ринки,
Що вже постаріли під злими словами,
Але не впали і не зламались їхні історії.
Як і річка, що тримає маленькі човни,
На яких все ще йдуть незнайомці,
Як теплий літній вітер, що живе в її спогадах,
Як ті, хто посміхається нам уві снах.
Таким залишилось її місто,
Такою є її любов.

Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche

Весна-рясна, схопила серце в руки,
Неначе навкруги сказилися:
Щоби нiхто не вiдчував розлуки,
Метеликом у скло не билися.

Цвiтуть сади та аромат розпуки.
Пташки спiвати вже втомилися.
Весняний вiтер пiдхопив пiд руки
I очi широко вiдкрилися.

Сховати лiд пiд ковдрою спокою
У тишi, наодинцi iз собою.
Нарештi, ностальгiя обмине.

Втiкаючи вiд почуттiв хаосу,
Я рятувала квiти вiд неврозу,
I їхнiй цвiт рятує i мене.

 мої мізки тобі не машина
 для цього придуманий ші
 у нього є точні рими
 а також вірші для душі
 не питай про ормузьку кризу
 про кордицепс і мікропластик
 про те чи майбутній антихрист
 буде сином ілона маска
 бо знаєш друже байдуже
 при скорботі усій світовій
 що тобі актуально дуже
 що саме для тебе відстій
 не тули мені власної музи
 ні парадигми ні прагми
 обійдімося без екск’юзів
 я не мама і не далай-лама
 

Ідуть у засвіти поети
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
життя не радує, життя
усіх не може обігріти...
хай не оплакують піїти,
що був душею як дитя
і вередливе, і безжурне,
і дуже ніжне на слова,
і навіть, де-не-де культурне,
а в обіході – трин-трава.
Тому митаритись не буде
і, може, на дев’ятий день
трипільські спогади забуде
в саду божественних пісень.
Хай бере жіноча ласка
таємну пам’ять про любов,
сонети, музику і казку,
що не повторюються знов.
Хай колискова заколише
те, що оспівував поет –
лелечі крила і дует...
що ми ніколи не колишні
в анали вічності запише,
напевне, штучний інтелект.

04.2026

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіни́ця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?

Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Зачарований ніжним сопрано.

Розкажи, скільки часу не чулися,
Вісім років, а може ще й більше?
Випадково зустрілись на вулиці,
Як колись зустрічались раніше.

Твоє серце надійно вже зайняте,
Чоловіком із поглядом сірим.
А ти можеш по шкірі подряпати
І побачити ступінь довіри.

І немає вже жодного значення,
Та колись розуміння настане.
Стільки років з тобою не бачились,
А волосся таке ж неслухняне.

Що пов’язане з нами ти знищила,
Нехай буде у вас все в порядку.
Я дивлюся мій хрестик на шиї ще,
Подарований якось на згадку …

Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.

Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
скресає сяйвом вже давно.

Горять вогнем Жар-птиці очі,
все Духом повниться Святим,
під крилами світліші ночі
і шлях до щастя людям тим.

Любили землю цю ті люди,
за неї йшли на ворогів,
в майбутньому не те ще буде –
Дніпро сам вийде з берегів:
Якщо на те є Божа воля
і ще не згинуть вороги –
народ знесе їх з свого поля
потоком віри і снаги!

* Курга́н, також Могила — насип над гробовищем високий земляний, рідше кам'яний, ізольоване округле підвищення, розташоване на рівнині з різко вираженою підошовною лінією, є стародавнім похованням.
Курган що означає: твердиня, насипний вал, фортеця, висока могила, де gur — могила та xane — дім.
Могила високі насипи на місці давніх поховань здавна називають могилами mogyla, що означало купа, яке в свою чергу походило від mogti — могти, що первісно значило тягти (стягувати до купи).

18.04.2026р. UA

Ви можете позіхати, а можете злитися, панове,
Та ваші слова не замінять ні ваші думки,
Ані ваші ідеї, і точно не ваші старі ідеали.
Ви надто домашні, ви надто ліниві,
Ви надто рум’яні і ну надто люб’язні
До тих, хто вам хоче поменше,
Тонкіше й послабше.
До тих, хто вже знає побільше,
Й можна ж ще краще - заплющити очі й мовчати.
А їхня посмішка ширша, і їхні слова
все гучніше й гучніше.
А ви можете злитися, панове,
але, будь ласка, будьте тихіше.

                    І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
..........................................................
питається відверто, щиро, прямо, –
хист і талант – навіщо(на-хіба)
ознаки ці освіченості й тями?

                    ІІ
Воно, звичайно, горе – не біда,
але лиха біда – лише начало
всього, що протікає як вода,
як горе від ума, що доконало
величного із кличкою балда.
Везіння – це фортуна і кебета,
безвихідь – плутанина і тенета,
яких боїться лютий і лихий,
а іноді – каліка і кривий.
Піїт, поет, акин... якщо у лапках,
то це набір емоцій та ознак,
з якими музі як до неба рачки,
інвазія безграмотності – рак,
який вбиває мову. Точка, крапка –
заключний, давній розділовий знак.
Побачимось, почуємось, одначе,
десь тет-а-тет, а інде віч-на-ві́ч...
..........................................................
а світло то потухне, то погасне
як іскра в глупу, чорну, темну ніч.

                    ІІІ
На мілині шукають люди броду.
І тільки на московії не так:
Війна – це мир, неволя – це свобода,
огидне бидло – це її народи,
якщо і є щось добре – це бардак...
..........................................................
на шалапутне не минає мода,
але й у нас воно пихате й горде, ‘
а що ніяке, те верховне, як
у Орвелла – аґенти та сексоди
за масками і кожен хороводить.
Не віриться, що турок – це козак. .

04/26

У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.

«Михайлівський Золотоверхий» -
шедевр поза часом.
Вітаю тебе із поверненням,
аквареле Тараса!

2026 рік

Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.

Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безнадійності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
У підвалах у вигаслій мові.

Я віддам безпритульному все:
Небо, зорі й найбільші палаци.
Тільки хай він думки донесе
До паперу у тиші незгаслій.

Тільки хай знайде він доброту
У забутому сірому домі,
Відшукавши священну мету
Серед мотлоху і серед болю.

20 жовтня 2025

Ми зустрілися в зоряний вечір,
Солов"я чули пісню дзвінку.
Тобі клала я руки на плечі
І кружляли в кохання танку.

Та злітали у даль невідому,
Де нікого не було крім нас.
Почуття це до болю знайоме.
Хоч давно промайнув отой час,

Та воно у серцях ще не згасло
Й досі ніжністю їй зігріва
І знаходить потрібні слова,
Щоб крилом обнімало нас щастя.

2018 р.

В.Диховичний (1911-1963), М.Слободськой (1913-1991)

Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрі́вці усі:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, ямщику, у дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

І верст, і часів пролетіло чимало,
по рейках біжать поїзди –
а все ж на тривожних перонах вокзалів
співаємо ми, як завжди:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, машиністе, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

Й коли на ракетах зі швидкістю світла
літатимем серед зірок,
ми все ж перед стартом на звичку нехитру
затягнемо щось на зразок:

    Присядемо, друзі, як слід, на доріжку,
    хай буде легкою нам путь!
    Рушай, космонавте, в дорогу потрішки,
    і пісню свою не забудь.

(2026)оооо