Прибите хвилями до берега,
Лежить загублене весло
І все вслухається у шерехи,
Яким утратило число.
Але не чутно веслувальника
Гребків вздовж берега давно, -
Отож у руки віршувальника
Потрапить зрештою воно...
13.07.26

Для тебе я буду сонцем, теплом і весною,
Лавандовим полем з неземною красою,
Заходом сонця й ромашковим чаєм
І усім тим, що ти так сильно кохаєш.

Дзвінким струмком і спокійною зливою,
І зіркою в небі, що є мерехтливою,
Буду звуком гітари і запахом вишні,
І теплими обіймами у літній тиші.

А для мене ти будеш лише мрією,
Тяжкою прив’язаністю, що є неутримною.
Будеш смутком, печаллю і болем,
Гіркою надією та глибоким морем.

Будеш для мене, як космос — далеким,
Як птах, що заплутавсь в нещасних тенетах,
Як сон, що приходить і тане з світанком,
Як шрам на душі, що болить наостанок.

Заплющив очі. Темрява сліпа
Минуле та майбутнє застелила.
Посеред ночі витончене "па"
Виконує нічне ясне світило.

Слова юрби, солоні, мов ропа,
Окупували правду, цвіллю вкрили.
Наївне серце сольно виступа
З якимось монологом. Підозріло!

Навік забувши літа вітражі,
Рятуючи себе, біжу додому.
Дорогу вірну, доле, підкажи!

Обпалює мене вогонь знайомий.
На місці обгорілої душі
Нічого не лишилось. Тільки втома.

Український стрілець завоював срібло Олімпіади-2024
у стрільбі з пневматичної гвинтівки.

Так, зосередься -
ти вже у Франції…
Стримуйся, серце!
Змагання - уранці.

Б‘є в скронях молотом…
Воля потрібна!
Цілив у золото,
влучив у срібло.

Радість безмежна -
прозора і чиста…
Ейфеля вежа
сяє над містом.

2024 рік

Могутнє царство Лідія лежить,
Малоазійські обійма простори
Від Чорного по Середземне море.
На сході Галіс стрімко з гір біжить.
Нема царя могутніше, ніж Крез,
Нема царя багатшого за нього.
Йому, напевно помагають боги.
А у царя найбільший інтерес
Збирати гроші. Вже підвали він
Засипав златом, сріблом аж по вінця.
Є перед світом чим йому хвалиться.
Та в Лідії такий він не один.
Міста багаті, як гриби ростуть.
Купці торгують крамом, багатіють
Та на палаци гроші не жаліють.
Тож про багатство їх далеко чуть.
Могутнє царство Лідія, бо там
Велике військо. Як, бува на свято
По вулицях візьметься маршувати,
То бог війни за тим слідкує сам
З небес високих. А родючих нив
У Лідії, напевно не злічити.
Вина достатньо світ весь напоїти.
І мрією в країні кожен жив –
Розбагатіти. Й кожен багатів.
Здавалось, вічно так повинно бути.
Бо хто ж посміє зачепить могутню,
Хто втрапить забажа під її гнів?
Тим часом десь на сході серед гір
Нещасне плем‘я персів проживало.
Колись їх вороги туди загнали,
Так і жили упроголодь з тих пір.
Бо ж землі бідні, важко щось зростить.
Тому і голод вічно відчували
Та заздрісно із гір тих позирали,
Хотіли, як їх сусіди гарно жить.
Аж поки не з‘явився поміж них
Цар Кір – хоч босий, а, проте завзятий,
Закликав їх сусідів грабувати
І об‘єднати навкруг себе зміг.
І запалали села і міста,
Криваві ріки потекли до моря.
На голови сусідів впало горе.
Кір для них, наче кара божа став.
А перси все, що бачили, тягли.
Раділи, що тут є чим поживиться.
Удома буде їм чим похвалиться.
«По-людськи» вперше перси зажили.
Сподобалося їм таке життя.
Готові йти за Кіром куди скаже.
Їх не лякала жодна сила вража,
Що й опір не чинила до пуття.
Скоривши навколишні племена
Й країни, Кір за Мідію узявся.
Її скорити швидко похвалявся.
Колись була могутньою вона.
І зброї мала вдосталь та царі
Ту зброю на всі боки продавали,
Що військо лиш мечі іржаві мало.
І, як конфлікт із персами назрів,
То виявилось – нічим воювать.
Мідійський цар тоді згадав про Креза.
Бо ж то не у лідійських інтересах
Голодних персів на кордоні мать.
Тож, поки іще Мідія стоїть
І персів тих на віддалі тримає,
Цар Крез лідійський не переживає.
Та варто край цей персам захопить,
Побачать вони ниви і міста
Лідійські. І вже їх не зупинити…
Послав мідієць помочі просити.
Крез посланця би й слухати не став,
Але давно ж багатством не хваливсь,
В свої підвали не водив нікого.
Тож посланця прийняв, нарешті того.
І вислухав. І, навіть, зажуривсь.
І Мідії, як слід поспівчував.
Й на персів гнівно висловив прокляття.
Та в поміч військо не схотів послати.
На те причин, звичайно, купу мав.
Бо ж свято скоро, провести парад
Потрібно буде. Усе військо днями,
Марширувати учиться полями.
Надати поміч, звісно, був би рад,
Але проблем без того вистача.
І знову став мідійцям співчувати.
Та зброю теж не побажав давати.
Бо для параду треба теж…Хоча,
Все ж виділив іржавих він мечів,
Списів трухлявих, що в складах зогнили.
Мідійці, правда й тому пораділи,
Як цар «велику» поміч ту вручив.
Колись могутня Мідія, тепер
Зовсім ослабла. Хоч і військо мала,
Але давно ні з ким не воювала.
Сусіди мирні. Але тут попер
На неї перс. Не кожен зброю взяв.
Хтось вийшов битись, інший заховався,
Та пережити якось сподівався.
А хтось в краї сусідні драла дав.
Тож результат відомий зразу був.
Відбитися мідійці не зуміли,
Їх перси досить швидко покорили.
Задумавсь Крез, коли таке почув.
Бо ж персів, кажуть суне ціла тьма.
Та ще й мідійців з схованок зігнали
І воювати край чужий погнали.
Та Крез усе ж іще надію мав
На гроші та на військо, бо ж його
Він мав багато. Персам не зібрати
Ніколи стільки. Будуть воювати?!
То він зітре на порох їх бігом.
Спитатись до оракула послав,
Що мав робити: чи то наступати,
Чи в своїм краї ворога стрічати?
І відповідь вже незабаром мав:
«Якщо за Галіс військо поведеш,
Державу згубиш сильну!» Гарні вісті!
Державу персів він загубить, звісно.
Перс свою смерть у тім бою знайде.
І він зібрав усі війська свої.
Десятки тисяч шляхом простували.
Їх обладунки золотом сіяли.
І колісниці вслід летіли їм
Теж в золоті. Великий цар радів.
Ніхто такого війська не здолає.
Він перемогу вже в кишені має.
Тож особисто сам те військо вів.
І от на полі їх війська зійшлись.
Лідійське військо полем розтяглося.
Воно безкраїм ворогу здалося.
Та не на кількість ворог їх дививсь.
На золото. Як військо те здолать,
То кожен зможе золота набрати
І зробиться за один день багатим.
Тож прагли чимскоріше починать.
Лідійці ж красувалися лишень.
Їх військо було гарне для парадів,
А не для битв. Ні, воно билось, правда.
Та кожен, хто у золоті – мішень.
Накинулась на золото орда,
Побила військо Креза, порубала.
Земля на полі вся кривава стала.
Надвечір від лідійців ні сліда.
Багатство їх згубило і пиха,
Що вони кращі, що вони сильніші.
Та то усе тяжка обуза лише.
Гординя тому й в десяти гріхах…
Розніжена, розбещена Європа
Ніяк не здатна й досі зрозуміть,
Що, поки Україна ще стоїть,
То москалі – малий для неї клопіт.
А, не дай Боже, станеться біда,
Ніщо Європу вже не порятує.
Москаль її роздягне і згвалтує.
Поки не пізно, Креза хай згада.

«І сіялось не борошно, а мука», —
в минулому столітті написав поет.
А вчора знову із небес він слухав
смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками
через ліси, поля й розбомблені міста.
У Дніпро впадали сльози та благали
нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,
і сонце нібито зійшло,
і півні ніби (чи здалося?) заспівали,
але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.
І випав він, щоб бачили людськую кров.
Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.
Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

Насувається сніг всеохопний,
Він тотальний, могутній, німий.
То нахабний, як збуджений гопник,
То пестливий, сумний, осяйний.

Насувається сніг так епічно,
Наче думи, поеми зими.
Насувається катастрофічно,
Ніби пішки ішов з Колими.

Сніг віщує великі події,
Потрясіння, ламання основ.
Він гіркоту додасть до надії,
Ніби схована в злобі любов.

Насувається сніг, як армада,
Ніби військо потужно двигтить.
Він рятунок несе для громади,
Як у морі захована мить.

16 січня 2026

я натягую на себе
більше вовняного тепла
перетворюючись на звірка
мабуть на сонного кота
але ж ні
коти зрячий нарід
я невидячий сонця давно
підсліпуватий кріт

темно темно
лише цокання зимового годинника
нагадує пісню
шарманщика-цвіркуна
про нескінченне літо

січень 2025

Душа віршами з тіла проривається -
душі дарма, що тілові болить,
що кожна кракелюрочка і зсадина
за тим віршем зривається...ще мить

і ти - не ти, а вже розхвилля видиху,
кометний хвіст, що розпилив себе
у чорний простір - у порожність витихлу
і вже ніяк не повернеш тепер.

Та, все одно, за мить світіння віршами
віддати можна вічність марудку.
Птахи літають стезями найвищими -
їх вабить лету й волі перегук.

 ми на березі ріки
 в золотому рейві
 є дешеві цигарки
 алкоголь дешевий
 не гламурний і не пляж
 де усяк волає
 відчуття собі завваж
 терпкуваті скраю
 тут мовчиться легко нам
 драми рани травми
 грізні хмари хай би штамп
 звіяно вітрами
 мріється життя якесь
 хай би і запізно
 мов мелодія що ллється
 безсловесна пісня
 не шукай за цим жадання
 згубленого раю
 рай загнали лихварям
 хто ж того не знає
 

люблю римовані вірші
без реповипендрендів
та в час нарації і ші
вони уже не в тренді

у стовпчик проза й недорим
і білі вірші з ними…. –
і що робити з тим усім
капцЕм довготерпимим?

крутяк-модняк та далебі
все пролітає мимо
піду наклацаю собі
бодай одненьку риму

12.07.26

Поки сонця-світу -
Доки ясний день, -
Жайвір шле з привітом
Радісних пісень.
Золотиться жито,
Соняхи в цвіту, -
Як же захистити
Цю красу святу?
Йде навала вража
По ланах моїх, -
Урожай вантажить
Той, що не вберіг.
І за це в одвіті
Буду тут - не десь,
Поки сонця-світу,
Доки ясний день.
12.07.26

Ніч. Тіснá кімната —
величезна мороком своїм.
Лиш повний Місяць:
чистий
та порожній.
Як дзеркало,
що розпластавшись по стіні, —
таїться відблиском у сумнів:
наче в кімнаті
це не я стою.
Й на місяць дИвлюсь
теж не я.
То Сонце дивиться крізь мене
у нІму тінь мою.
В безмовні тіні…

1989

Це, донечко моя, випробування.
Це так тебе спитує світ падкий -
чи не розбудеш гніву, чи дурману,
чи блекоти не висієш таки

на плесах тих, де так було привітно -
а ближче глянеш - то гієнне дно.
Моя лелітко, ясочко, мудрине,
чи ж варто перейматись Яви сном.

А ти - ні-ні - легесенько і світло
пливи в ліси - смарагдові дари.
За тебе бурі і зітнуть, і витнуть-
світінння із бруднявої кори.

Велика сила, мати вишню і силу
і не підняти карної руки.
Уже й жита життя перекосило.
Вже й вічність б'є з колосся остюки.

* * *
Мокре зникає шосе
В матриці сірих зон.
Все, що було, не все.
Сон це чи полігон?
Віддаль між нами росте.
Тіні дрижать на склі.
Місто німе й пусте
Гасне в мазутній млі.
Спалахи жовтих фар
Ріжуть асфальт, як ніж,
Часу сліпий радар
Ловить тепер, пізніш.
Крізь електричну ніч
Не промовляй, не клич.
Світиться з потойбіч
Місяця біле плече.
Тиша дзвенить, як сталь,
В коконі скла й заліза
Тисне на магістраль
Небо важким карнизом.
Все, що було, не все.
Холод – крихкий кристал.
Світла потік несе
Нас у сліпий портал.

Гуляє тиша опівнічним містом,
Вогні зірниць ясніші кришталю, -
Усе навколо невичерпним змістом
Наповнює поезію мою.
Вчуваюся, вглядаюся, радію
І подумки наспівую мотив
Тієї пісні, що зродив, як мрію,
Високого піднесення порив.
11.07.26

Три хвилини до теплого погляду,
Наче гріється молоко.
Ніжність лаймового зефіру
Куточками губ — невагомо.

Світло мовчазне проникає,
Підсвічена взаємна мить,
Тиша між нами тане,
Мовби звук налаштовує світло.

Тінями метеликів плавно здіймаємось,
Вириваючись із лагідної темряви,
В єдиний візерунок сплітаючись —
Пізнаємо нескінченність всередині.

Я не марную час у муках,
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
Створю скульптуру унікальну
Із глини часу в темноті.
Напише велемудрий камінь
Нову поему в повноті.
Створю я неповторний голос
Для світлих, радісних пісень.
Вгамує він прадавній голос,
Посіє правду в ясен день.

28 грудня 2025

 пригадував як падав дощ
 в містечку де потворні лиця
 чи невиразні все одно
 нема на кого подивиться
 книгарень там чи кінозалів
 так само не знайти хоча
 кіоск був при автовокзалі
 із назвою союзпечать
 де продавалися газетки
 відривані календарі
 поштівки певно ж і конверти
 листа послати раз на рік
 про те як все у нас незмінно
 робочі дні чи вихідні
 що без кінця болять коліна
 і глину радили до них
 про те що баба у маразмі
 все не помре усе ніяк
 а васька той помер одразу
 сусіда і гіркий пияк
 чого у нас ніхто не хоче
 на пошту працювати йти
 поштарки тут бракує конче
 буває губляться листи
 іще де яблука подіти
 ніхто не хоче й задарма
 і що цвітуть заледве квіти
 бо треба добрив а нема
 

Наше життя починається з таїнства невідомого
і закінчується таїнством смерті

2020

Ой, суниченьки-сунички,
Червоненькі ваші личка
Солоденькі й соковиті,
Ясним сонечком налиті

Вітамінні ягідки.
Хай смакують залюбки
Ними дітоньки малі
Й дякують святій землі.

Також матінці-природі,
Що сунички рясно родять.
Вони влітку достигають,
Щедро діток пригощають.

2017 р.

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026