Три хвилини до теплого погляду,
Наче гріється молоко.
Ніжність лаймового зефіру
Куточками губ — невагомо.

Світло мовчазне проникає,
Підсвічена взаємна мить,
Тиша між нами тане,
Мовби звук налаштовує світло.

Тінями метеликів плавно здіймаємось,
Вириваючись із лагідної темряви,
В єдиний візерунок сплітаючись —
Пізнаємо нескінченність всередині.

Я не марную час у муках,
А плавлю в зливок золотий.
У неповторних ніжних звуках
Рушають рятівні плоти.
Переливаю час в новітній
Прозорий дорогий алмаз.
І візерунками на вікнах
Постане вірш у певний час.
Створю скульптуру унікальну
Із глини часу в темноті.
Напише велемудрий камінь
Нову поему в повноті.
Створю я неповторний голос
Для світлих, радісних пісень.
Вгамує він прадавній голос,
Посіє правду в ясен день.

28 грудня 2025

 пригадував як падав дощ
 в містечку де потворні лиця
 чи невиразні все одно
 нема на кого подивиться
 книгарень там чи кінозалів
 так само не знайти хоча
 кіоск був при автовокзалі
 із назвою союзпечать
 де продавалися газетки
 відривані календарі
 поштівки певно ж і конверти
 листа послати раз на рік
 про те як все у нас незмінно
 робочі дні чи вихідні
 що без кінця болять коліна
 і глину радили до них
 про те що баба у маразмі
 все не помре усе ніяк
 а васька той помер одразу
 сусіда і гіркий пияк
 чого у нас ніхто не хоче
 на пошту працювати йти
 поштарки тут бракує конче
 буває губляться листи
 іще де яблука подіти
 ніхто не хоче й задарма
 і що цвітуть заледве квіти
 бо треба добрив а нема
 

Наше життя починається з таїнства невідомого
і закінчується таїнством смерті

2020

Ой, суниченьки-сунички,
Червоненькі ваші личка
Солоденькі й соковиті,
Ясним сонечком налиті

Вітамінні ягідки.
Хай смакують залюбки
Ними дітоньки малі
Й дякують святій землі.

Також матінці-природі,
Що сунички рясно родять.
Вони влітку достигають,
Щедро діток пригощають.

2017 р.

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026

 
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
 
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
О, за пришпил мені
Є!
 
О-гоу, пришпил мені. . . пришпил мені
 
Silver Cloud, щоб кататись
Клуб тенісний туди запхати
Штани де низ широкий надто
О це пришпил мені
 
На ровері спустили шини
Твій ніс бурулька очевидно
Дівчина пальці з нікотину
Зітха на честь мені
Ей!
 
О-гоу, це є пришпил мені, ей-єй!
 
О, я звичайний робітник
Елю гіркого, ще півпінти
Якщо захочеться, я дам тобі у пику
Хай відійде полісмен
О-гоу, за честь мені
Оу!
Кажу, о це пришпил мені, єй-ей!
 
Сезон дощів минає та
На дні хіпуючий пірат
А що не там я посміявся
То це пришпил мені
 
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Ей!
 
О-гоу, це є пришпил мені, ей-єй!
Кажу, о це пришпил мені, ей-єй!
 
 
 
 
 
 
 
 

Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
чи юдей,
яким колись
Земля лягла під ноги
і дала все,
що мала для життя.
Земля їх годувала,
а не боги,
Земля їм дарувала
майбуття.
В земній любові
щедро годувала,
та не дійшло
до розуму землян,
що і до раю
шлях той торувала
земля від сонячних
земних полян…
Немає вже
полян тих
а ні раю,
над головами
крутиться сміття,
сміттю смертельному
не видно краю,
воно найбільше
людства здобуття.
Ракета, дрон,
гармата, бомба
не для життя –
для вбивств і вбивств,
не біль у серці –
злості пломба,
щоб кров’ю біс
на небі впивсь.

Пливе Земля,
та вже не має сили:
всю силу
знищено людьми.
І навіть Бог,
старезний сивий,
іде навпомацки
у тьмі,
яка стискає
світла простір,
і вже гримлять
її гармати.
Це є Землі
бандитській розстріл…
Прости нас, дурнів,
Земле-мати.

Липень 2026

Розкололося літо на дві половини,
Поміж ними застигла непрохана мряка.
Ігноруємо часто приховані знаки
І у затишок свій гучно кличемо зміни.

Перша - ніжно-зелена, яскрава, невинна,
Друга - тьмяно-зневірена, кольору хакі.
Розкололося літо на дві половини,
Поміж ними застигла непрохана мряка.

Все життя своє, аж до появи жоржини,
Проживуть у надії троянди та маки.
Невідомості - вічна та щира подяка!
Як невчасно згадаються давні провини...
Розкололося літо на дві половини.

Ми вглиб підводну
закинем якорі,
зупинимося
намертво,—
щоб не знесло хвилями.

Відпочимось.

А там,—
хай хоч потоп,—
стояв би міцний пліт.
Тоді ніхто не дорікне,—
мовляв, сіли на мілини.

А цей вітрильник-
-літун, дивак, —
за вітром мчав,
і черевом схотів
виміряти океан.

Нехай здригаються
підводні глибини,
комусь-то стало душно
там, внизу ...

Але нам не до того.
Вростаємо сталлю у дно.
І точно знаємо:
ми — незамінні,
якщо тримає пліт
ретельний океан.

А цей вітрильник-
-літун, простак, —
все вітром штопає вітрила
і хвилями пробоїни латає.

2018

У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.

У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Що рятують від руху в бедлам.

Пружні звуки спокійного снігу
Прошепочуть слова дорогі,
Що не чутні в свавільному бігу,
Нескінченні, глибокі, тугі...

Так сніги поглинають тривогу,
Суєту і жорстокість доби
І лаштують в далеку дорогу
Для гармонії та боротьби.

5 січня 2026

 незнамо де на шальках
 і серце і душа
 немає ані шпарки
 у проливних дощах
 а в медіаетері
 гармидер і сумбур
 чи віддчиняти двері
 чи вірити в судьбу
 віддалені планети
 у клінч уходять свій
 загати ще тенета
 і нетрі боже стій
 химери та полуди
 чадні й шалені сни
 о де пропав той дурень
 щоб легко пояснив
 

Напередодні Олімпіади у Франції вона побила світовий рекорд зі стрибків у висоту серед жінок, який тримався понад 30 років. Українка з першої спроби взяла 2 метри 10 сантиметрів!

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.

Це каторжна праця -
сила і грація,
це сльози відчаю,
коли вщент вичавлена,
це пекучі драми
і підступні травми,
а назавтра зранку
знов бій із планкою…

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.

2024 рік

На відміну від борщу,
В щах лиш губи полощу,
Бо лякаюсь кислу страву
В шлунок ложкою відправить.
Ця кислюща рідина
Впасти змушує слона
І помалу, щохвилини
Робить злішою людину...
10.07.26

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.