[Гермафродит: квітка, що містить як чоловічі, так і жіночі
органи; людина або тварина обох статей.]
 
Хлоп’я Гермафродит був сином Гермеса та Афродіти,
наслідком таємного кохання, його віддали до
німф ізольованої гори Іда, у яких він зростав диким
створінням лісу. Після зустрічі із водяною німфою
Салмакіс, він наклав прокляття на воду. За легендою,
всякий, хто купався в цій воді, перетворювався на гермафродита.
 
 
[ОПОВІДАЧ]
Зі щільного лісу, з-за темних сосен
Здіймається гора Іда
Там, у тайній печері виховали німфи
Дитя богів, Гермафродита, у страху любощів їх
Ранок виповза на небо
Мисливець же лань узріває
І у прагненні здобичі
Тепер ось на галявині, яку раніш не бачив
Йти далі він не ладний
Хлопчина слідує за Сонцем
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
О де ти є, батько?
Дай мудрість сину свому
 
[ОПОВІДАЧ]
І як його покине сила
Тут озеро мерехтливе ген
І тінь у нетрях темно-зелених
Порушить спокій дивний свій
Збудилася вода
Се цариця із наяд
 
[САЛМАКІС]
Збудилася вода
Створіння йде до нас
 
[ОПОВІДАЧ]
Кинувся спрагу потамувати
Перед ним явилося джерело
Гарячий подих розтинає імлу холодну
Щось плинне промовля: «Сину бога, напийся джерел моїх»
Вода на смак солодка дивно
Позаду кличе хтось ізнову
Він обертається й бачить, одежі з імли
І очі що наповнені озерною пітьмою
Вона хотіла бути з ним
Але не мав бажання він
 
[САЛМАКІС]
Ми будемо одне
Об’єднані в одне
 
[ГЕРМАФРОДИТ]
Геть, жінко хлодокровна
Ця спрага не моя!
 
[САЛМАКІС]
Нас не розлучить ніщо
Почуйте, боги!
 
[ОПОВІДАЧ]
Зійшов із неба спокій неземний
Плоть і кістки їхні дивно злились
Назавжди з’єднані в одну
(Єдину плоть!)
 
[ОПОВІДАЧ]
Істота в озеро вповзла
І ледве чутний голос
«Благаю я, благаю, щоб усякого, хто джерела торкнеться
Спіткала моя доля»
Ці двоє відтепер одне
Півбог і німфа є тепер одне
 
[САЛМАКІС]
Ми є одне
Ми є одне
 
[ОПОВІДАЧ]
Обидва віддали усе, що мали
Здійснилася кохання давня мрія
Навіки в озері отім
 
 
 
 
 
 
 
 

Здаюся у полон лісів.
В поліфонії голосів,
У зіткненні епох, часів
На плечі мудрий крук присів.

Здаюся у полон тополь,
Мов ніжних і величних доль.
Шукаю від кори пароль,
Де схований часів король.

Здаюся у полон беріз,
В полон незгасних дивних сліз.
Відчую на руці поріз,
Коли мину епох узвіз.

Здаюся у полон дубів.
Поставлю космос на диби.
В полоні злої ворожби
Відчую подихи доби.

8 січня 2026

 дивись
 бо що лишається
 дивитися
 через банальну дич
 і смертний жах
 у лиця
 що не лики ангельські
 не пики
 чортів які
 танцюють на ножах
 вдивляйся
 у натхнення і відразу
 агонію піднесення
 та шал
 що не у змозі
 не усе одразу
 залиш на потім
 чар почесний чвал
 до піднебесних
 зяючих пожарищ
 випробувань
 і неясних адрес
 ніхто тебе такого не чекає
 ти входиш із усім
 виходиш без
 побачивши іще
 щоби сягнути
 позачуттєве дивне
 не твоє
 прокинутись
 розвидіти відчути
 себе самого
 що не був не є
 за хвилю за одну
 до скону
 до емфази
 що майже сказ
 чи пандемоніум але
 ти повертаєшся
 гортаєш звичні фрази
 а все незвичне відкидаєш
 хрінь
 бурлеск
 

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…

Генделева ораторія.
Костел Миколая.
Архангельські хори.
Вітражі палають.

Генделеве «Алілуя»
здіймає на ноги -
ніби відлуння
голоса Бога…

2026 рік

Знову літо, знову море,
Знову ледь помітний бриз, -
Знову далеч неозора
І щодня - блакитна вись.
Знов дозвілля цілий місяць
Без повітряних тривог, -
Знов я вибрав гарне місце,
Де купатись будем вдвох.
Де цілунки в час прибою
На вузенькому миску
І кохання із тобою
На вологому піску.
30.06.26

Від різних рóзумів
збирав нектар.
І там…
Зустрів почвар,
та вроду стрів…
Що з роз умів,
те й зрозумів.

Сутносте вітрова, дика безупряжна, вільна,
було б мені дослухатись твоїх научань:
бігти прозоро крізь вістря натикані щільно,
не обдиратись гілками до рваних - до ран.

Духу вогневий, було мені яро палати-
іскрою витися до Пачамами висот.
Бач, блідосердні - які ж похітливі до злата -
бачиш, прийшли убивати мій мудрий народ.

Водо, нестримна ні скелею, ні валунами -
ой, же було мені хвиль доглядатись твоїх -
вміти щоби обтікати чужѝнницькі храми,
гибко минати приманки звабливий поріг.

До́вколе рідний, росою твоєю дзвеніла,
в травах посонних куріпковий дух зачаївсь.
З шумом Огайо текла й розливалася сила...
Я не Ребекка! -я квітка між двох ручаїв.

Ні, не Ребекка, не диво дикунського світу,
не для суконь і балів, для манірностей - не...
Магма землі доспіває за мене те літо,
де вже не буде...не буде такої мене.

Серпень згадаю я тільки у лютому,
тільки у лютому оці твоєму.
Крізь Казахстан, Киргизстан поміж юртами
вітер мене пронесе до гарему.

Франціє! Азія! – очі ці – Азія!
Шкіра ця – шовк і гаряча пустеля.
Груди – це літо, де знов, мов у сказі я
цілюся в серце вустами Жоффрея.

О, Анжеліко!..

26 жовтня 1996 р., Київ

Поступово нас час затирає
В порохно, у ніщо, в пустоту.
Волосина від пекла до раю
Народила нову німоту.

Поступово у нас забирає
Час усе найдорожче, коли
Нам читає прокислі моралі
У протяжнім і звучнім "Курли!"

Поступово усе проминає
Кінокадрами в пеклі доби.
Дні минулі, немов мінерали,
Осідають на денці юрби.

Вже людина хитається, ніби
Відшумілий, спрацьований млин.
І натхнення нестриманим німбом
Запалає у сплеску годин.

7 січня 2026

Гонить літо — суховій,
Віражем по колу.
Не твоя і ти не мій —
Не зійтись ніколи.

Заблукала, не знайти
Стежку на осонні.
Хай ідуть, під три чорти,
Спогади крамольні!

Не запросить доля нас
В зоряні маршрути.
Я тобі давала шанс
На святі покути.

Все прощала, не кляла,
Відпускала в ірій,
І латала два крила
Голубої мрії.

Поколола на межі
Ніженьки тернисто,
Бо кохання вітражі
Розтрощив навмисно.

І забив у душу цвях.
Що ж тепер? За плаєм,
Ми на різних берегах,
Самоту гойдаєм.

 барабан розбився на синкопи
 грає слепом фанковий басист
 хай воно подібне до хіп-хопу
 бог не видасть а свиня не з’їсть
 караван що у дамаск ішов був
 зупинивсь а дехто і осліп
 ще поету віднімає мову
 йди руками заробляй на хліб
 справедливість є надбати годі
 онде ящірка хапай її за хвіст
 недомовлене лишається на споді
 на поверхні далі гра у віст
 звісно можна прогуляти школу
 віддзеркалювати усмішку вві склі
 був би стіл щось буде і до столу
 крім застільних анекдотиків
 

Літечко. літепло, літо,
Зозуленька в лісі кує
І соловейко привіти
Все трелями передає.

Хай теплим воно буде й мирним,
Палає лиш маків вогонь,
Зерно золоте та добірне
Торкне хлібодара долонь.

Із радості, що врожай щедрий,
Його заспіває душа
Із жайвором, що в синім небі
Пісні дарувать поспіша.

2023 р.

Хоч співало далі про кохання
Двійко невгамовних солов'їв, -
Вдосвіта підкралося світання
І щербатий місяць потьмянів.
І клуби туману обгорнули
Береги півсонної ріки, -
І шугнули радісно в минуле
Любощами зроджені думки.
І не гасло полум'я кохання
У душі без дотиків та слів,
Хоч підкралось вдосвіта світання
І щербатий місяць потьмянів...
29.06.26

Всі вітри осінні — північні.
Крізь хмари туманні,
низькі та примарні,—
десь блимає Місяць,
невидимий нами…
Але ж він
бачить нас
блідим
зачарованим оком,—
сльозливим та пильним.

І стигне повітря:
вернутись у літо
всі спроби невдалі.
Лиш вітром шаленим
роздерті птахів зграї.
Спресоване листя осіннє
у величезні примари,
скорботно зігнуті,
як муки сумління, —
уже після того,
як сталося щось незворотнє.

А в сутінках низьких, сіро-бузкових,—
сутуляться думки
осінні,
— ліниві та тлінні.
Як смерть,
Що не принéсла спокóю.

грудень 2025