Осокори, жовтий колос,
Шум акацій, лет вітрів.
Мантри подумки і вголос,
Бісики між чорних брів.

Крутиться жива планета
Сенсів і координат.
Дух захоплює від лету
На межі, де зміна дат.

Небо. Сірі хмари.
Цвенькають стрижі.
Очі темно-карі,
Зорі на межі.

Проводжає червень
Цвіт. Пелюсток лет,
Мов перше кохання
Чи хвости комет.

Банально все вертає на круги,
Та інший час стає на циферблаті.
І те, чому раніш були ми раді, —
Лиш долі вже оплачені борги.

Колись комусь хтось квіти дарував,
І квіти ті — ромашки і лілеї.
Та ті часи пройшли. Й човни з Пірею
Пішли. І вік нових портів настав.

І в споминах, і в думах, і у снах
Пригадуємо різні щемні миті,
Вертаємо у ті місця, мов діти,
Де щастя, радість і була весна.

Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
Він на неї і не гляне. Її заздрість мучить.
Усе дума, як би їй так хвилину улуччить
Та й у себе закохати парубка отого.
Вибрались якось дівчата удвох дня одного
На город цибулю рвати. Подруга зірвала
Одну стрілку й до подруги жартувати стала:
- Спорим, ти листка не зможеш ковтнути оцього?!
- Чом не зможу? – засміялась дівчина із того.
А та її піддражнює: - Не ковтнеш, їй Богу!
Та вхопила та й ковтнула, не бачила того,
Що маленьке ящірятко в тій стрілці сиділо.
Посміялись та і далі роботу робили.
А та ящірка в утробі рости розпочала,
Кров із дівчини отої потихеньку ссала.
Стала сохнути дівчина, на очах згасати.
Перестала їсти, пити, зібралась вмирати.
Хлопця того відганяє, аби не приходив,
Бо вважала, що удвох їм бути далі годі.
- Нащо я тобі потрібна?! –хлопцеві казала, -
Подивися, в селі дівчат гарненьких чимало.
Але він все одно ходить, бо ж дуже кохає.
Хоч і бачить, що дівчина день за днем згасає.
Не іде на вечорниці, приходить до хати.
Сядуть собі під хатою тихо розмовляти.
А то у весняну днину став її прохати:
- Пішли, сходимо до лісу. Чого тут стирчати?
Бач, на вулиці як гарно, сонце пригріває.
А у лісі так чудово, так пташки співають!
Мати стала відмовляти: - Куди їй ходити?
Така слаба, що і кроку не зможе зробити.
А він: - Я її, як треба, на руках нестиму!
Мати дума: «Хай ідуть вже. Що робити з ними?»
Відпустила. Пішли вони по лісі блукати,
Слухати пташині співи, квіточки збирати.
Походили, вона й каже: - Щось недобре стало.
Постели мені ряднинку, щоби я поспала.
Постелив хлопець ряднину. Лягла та й заснула
На сонечку і, здавалось, їй так гарно було.
Щоби їй не заважати, хлопець в ліс подався.
Поблукав. Коли ж вернувся, то перелякався.
Дівчина з відкритим ротом на ряднині спала,
Ящірка велика з рота в неї виглядала.
Очі витріщила, прямо на нього гляділа.
Хлопець застиг з переляку, крок ступить не сила.
А ящірка подумала та й в кущі шмигнула.
Дівчина поспала ще, а потім зітхнула
І відкрила очі, каже парубкові тому:
- Ой, наснилося усяке мені в сні страшному.
Ніби ящірка велика вслід за мною гнала,
А я страшно налякалась й від неї втікала.
- То ти, справді утікала…- сам не свій він мовить.
А вона раптом схопилась, відчуття чудове.
Каже: - А ходім додому, бо так їсти хочу!
Засвітились зірочками колись тьмяні очі.
Повернулися додому, вона за стіл сіла
І усе, що мати ставить, з апетитом з‘їла.
І відтоді стала їсти й поправлятись стала.
А вже скоро батьки хлопця і сватів заслали.
Хоча батько й сумнівався: - Що ж ти робиш, хлопче?
Вона ж слаба, скоро, мабуть, помирати схоче?!
Хлопець тільки посміхнувся: - Люблю її, тату.
І нічого більше батьку він не став казати.
Її матері у тому тільки і зізнався
Про випадок, що у лісі з дівчиною стався.
Одружились вони скоро. Гарна вийшла пара.
Десь живуть вони і досі щасливо і гарно.

 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
 
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
 
Почуй моління ти мої
Почуй моління ти мої
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
Ці моління із молінь
Ці моління із молінь
 
 
 
 
 
 
 
 

На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...

Де ти милий, знати хочу -
й не знаю,
В чарівної диво-ночі
питаю.
Чи згадав мене, зібравшись
до бою?
Моє серденько, як завше,
з тобою.

Плинь, віночку, з чужокраю
у море,
Наші землі ворог крає,
там горе.
Ой, волошки мої сині
з травою...
Хочу бути в Україні
з тобою.

27.05.26

Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.

У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Від повноводної ріки.

Оце постільне пам'ятає
Вогонь жаги, і шал заклять,
І вигуки аж до Китаю,
Бажання в небі панувать.

На аркушах старих напишеш
Нову добу, новий роман,
Який увійде в горду тишу,
Мов незбагненний океан.

9 січня 2026

Хтось пише вірші
й вирощує квіти,
над новими будинками
зводить дах…
А дехто спроможний -
лише гатити
вночі ракетами
по мирних містах.

2026 рік

 я не зустрівся із тобою
 цьогоріч
 пишу вірша про це
 і взагалі віршую
 останній раз
 я вийшов просто в ніч
 казала ти усе
 між нами по феншую
 та я сягнув
 воєнні барабани
 тебе зачарували силоміць
 у ніч іти була
 одверта слабкість
 хоча
 зенітні розсипи зірниць
 нема тут раціо
 є жертви або втрати
 ремарк якого полюбляєш ти
 вірніше біженець
 аніж
 солдат який зненавидів
 прибічників війни
 нам не здолати встояти
 хоча б
 не більш
 тобі не треба це пояснювати
 все ж тобі миліш
 оплакувати гірко так
 зітхати
 а штиб цивільний
 мій
 дратує лиш
 

Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
Вглядаюся в зранене небо,
Вслухаюся в галас навкруг,
Щоб правду сказати де-небудь
Комусь без усяких потуг.
02.07.26

Все життя — це є точка в простóрі часів
лише цяточка серед світів,—
що містять себе в інтервал порожнечі,—
таких же дивних, як і зорі
серед мерехтливих небес.

2024