Співають пісень вовки,
Надривне нічне сопрано.
Дається зима взнаки,
Радіє весна зарано.
Доходять і до 5-ти,
Буває, нічні морози.
Вона не спішить прийти
З теплом хоч якоїсь дози.

З господи хоч не виходь
До вітру й вовків нагнати.
Проґавить, боюсь, Господь,
Порвуть лісові пірати.

Їх бачу я майже ввіч,
Коли розділяють вікна.
Як іспити, кожна ніч,
І кожна така ж маркітна.

Удень загорнусь в кожух,
Принюхаюсь, і - куняти.
А хочеться й до мазух -
І знаю, де їх набрати.

Тримаюсь і не беру -
Не зрадити щоб кохану,
Хіба що в любовну гру
Пограюсь - і перестану.

Здається, що знають щось
Вовки про мою недолю -
І схоже, воно стряслось.
І я наспіваюсь вволю.

***

Коли біль проймає

Невимовним відчаєм

І мозок кипить у собі —

Я на мізки нарощував,

Через силу,

Грубі захисту

Мозолі,

А потім наодинці —

Через грати,

У нічного тиші —

Я розглажував потихеньку,

Cпогадами мимолітнього

Щастя,

Наодинці —

Свої мозолі...
___________________________________
22.04.2026; Paris (Aurora) ===================

(!!!)

Автор :::

Катинський Орест

https://www.stihi.in.ua/ua/avtor.php?author=55043&poem=510207

(Katynskyy Orest)

===========================

Л.Давидович (1900-1986), В.Драгунський (1913-1972)

Мчать ялинки, мчать галяви,
місяць в озеро пірна.
Гарно так на верхній лаві
край відкритого вікна!

    Нічка за вікном чорніє,
    в небесах зірки горять,
    люди сплять, а я все мрію,
    а колеса все гримлять.

Пам’ятаю бал, прощання,
інститутські торжества,
і останнього спіткання
щирі та палкі слова.

    Чи зустрітись доведеться
    в череді нових занять?
    Десь тихенька пісня ллється,
    а колеса все гримлять.

Гарно так на верхній лаві
при відкритому вікні!
І нові чекають справи
у далекій стороні.

    Йде зоря, мені не спиться,
    у природі благодать.
    І далеко вже столиця,
    а колеса все гримлять...

(2026)оооооооо

Обліпили цвіту пелюстки,
Наче бджілки квітку грушу-дичку,
Росте так й не доглянута ніким,
Бо любить волю та повітря свіже.

Її голублять сонця промінці,
Вітерець пісню присвятив для неї.
А згодом облітає білий цвіт
Та грушечки з"являються зелені.

Як осінь прийде - дивляться згори
Жовті плоди терпкі та кислуваті.
Хоча чудовий дуже вигляд в них,
Але ніхто не хоче скуштувати.

2016 р.

На теплих крилах весняних вітрів
Ключ журавлиний звично прилетів
І на болоті ось уже курличе
Щодня невпинно зграя мандрівнича.
Гучне звучання повних голосів
Тепер не змовкне до осінніх днів,
А потім самозахист знов покличе
Птахів кудись за наше пограниччя...
22.04.26

 що тут вигадувати що ліпити
 у порожнечі між байдужих стін
 і то не гобіти були а брити
 казав тобі а ти скривилася при цім
 тебе цікавить щось просте і зрозуміле
 поплакати чи посміятися собі
 і речі що тебе наразі оточили
 чи уточнили · всі вони аби
 явити зблиск на мить а потім якось
 не докучати хай збирають пил
 за вікнами одноманітна мряка
 дахи меланхолійні наокіл
 

А ти ж казав мені: «Не плач,
не бідкайся, все добре буде...»
Та смерті чорної палаш*
встромився гостряко́м у груди.

Не вберегли ні Бог, ні я,
ні ті, що теж добра бажали.
Без тебе, сонечко, ніяк
мені не впоратись з печаллю.

Бентежний світ змалів навік,
і я ураз осиротіла.
Зник мій магічний сердолік,
сумної долі — смуга біла.

Що поміж нас колись було,
спалив безжально крематорій.
Галери** зламане весло
потоне у глибокім морі.

Не втримати щасливу мить
тепер кайданами міцними.
Коли душа переболить
плекатиму блакитні рими.

Палаш* — тип холодної зброї
Галера** — човен

Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Темнооку тишу щоби не злякати.

Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Крашанки яскраві в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кошик Великодній
Позбирає писанки — щедрий дар Господній.

Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.

Зелений лист - це щирий вірш у прозі,
Сонет, рондель, канцона у словах,
Які дозріли на оцім порозі,
Як осінь, що вступила у права.
А листя перетвориться у сагу,
Поему, епопею неземну.
Поема стане наймудрішим садом,
Надіслана де Садом у весну.

24 жовтня 2025

І
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.

ІІ
По лінії батька не маю нікого,
по лінії матері є майже всі,
що босі топтали траву у росі
або чеберяли городами в ногу
натурою Босху, Рембо і Ван-Гогу,
картиною маслом у повній красі.
Бувало...........................................
.............. чого у житті не бувало –
кебета лукава і доля чужа,
оплакані мрії недоля забрала,
своїх помилок наробили чимало
і мало надії, що це вже межа.

ІІІ
Чекаю у гості єдину у світі,
якій докучає моя самота,
тоді і побачу, чи це саме та,
що йде із косою до кожної хати,
аби на прощання усіх обійняти,
кому заважають поважні літа.

04.2026

Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється

Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен вигин;
Вуста терпкі і поцілунки завше влучні,
І смак кохання, до якого значно звикли.

Голуб мене скоріш, ми стали майже цілим.
Ніхто, повір, не в змозі навіть засудити,
Бо вже святі перед коханням — дивним світлом,
За легіт почуттів відпустить Бог провини.

В бурхливий час нікому зовсім не підвладно
Чужі всім приклади з життя комусь приводить.
Ще мить одна, лиш мить — і ми вже десь на грані,
На вістрі відчуття сумбурності природи.

Голуб мене, стискай, щоб без кінця тремтіла,
Бо відчуття у грудях вже давно сиділо.
Так знай, що я єдина створена пеліка,
В якій ти душу ніжну збережеш навічно.

Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
Бо нема кінця, ні краю
Сизій мжичці цій дрібній,
Що всю річку напуває
І не збуджує прибій.
21.04.26

Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.

Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
І сріблиста сніжністю, як цінь.

Дуже би хотілося нової -
З нами, як раніше, обома,
Та майбутнє сховане в сувої,
До якого підступів нема.

І писав небесний можновладець
Графікою незгладимих матриць.

Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.

Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Уранці знов була щаслива.

Але війна гуділа чорнокрило,
Затьмарила і вікна-очі.
Упала хата, мов листок безсилий,
Тепер руїни й темні ночі.

 усе це буде не про нас
 хіба що раптом
 бо час
 який минає зна
 не сильно фактор
 ми дивні
 і чого би не
 десь-божевільні
 напевне всякий це сягне
 хто в україні
 сьогоднішній існує день
 існує якось
 дай боже
 пережити мент
 а далі патос
 є речі базові
 однак
 є і вторинне
 цей квітень
 димнотілий
 птах
 дідиме
 

Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.

А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
що, ніби, до кінця весни
не буде клятої війни
і пощезають поторочі.

І як проявлення чудес,
які збуваються нарешті
за повеліннями небес,
почуємо, – Христос воскрес!
– Воістину воскрес! ...по смерті.

І зійде вранішня зоря,
за хмари зайде блідий місяць
і промені ясні освітять
і суходоли, і моря,
і як свічки на цвинтарях
розтане воском лихоліття.

04/26

Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.

Долинають образи трмвожні,
Спалах темряви явивши нам.
Так потоки почуттів помножать
Всі зусилля, віддані вітрам.
А натхнення сумніви стриножать,
Прикувавши до важезних брам.

Хай крізь сон проб'ються, ніби коні,
Найдорожчі пристрасні слова,
Наче крізь скривавлені долоні
Проросте невигасла трава,
Мовби хвилі ніжні і солоні,
Як любов пекуча і жива.

22 жовтня 2025

Олександр Чуркін (1903-1971)

В дальнім полі любонька
    жде мене,
а вже сходить сонечко
    весняне́,
обрій світлом сяючим
    залило...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Трактор не заводиться,
    от напасть!
Наганяй за це мені
    люба дасть,
і про це дізнається
    все село...
А трактор не заводиться,
    як на зло!

Поле недооране,
    от біда!
Із любов’ю коїться
    чехарда.
І про мене скажуть всі:
    «Ну й вайло!..»
А трактор не заводиться,
    як на зло.

Трактор не заводиться,
    це страхіть...
Тут мені на виручку
    люба мчить!
Просто на очах у всіх,
    край села
трактор неслухняний мій
    завела!

Ось такі діла!

(2026)оооо

Уже відлетіли замріяні весни,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче вітри теж понесли
Далеко-далеко кудись.

А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Іще далеченько зима.

Колись вона прийде. звичайно й до мене
І зморшками вкриє чоло.
Та холодом серденька хай не торкнеться,
Там затишно й тепло було.

2021 р.