пригадував як падав дощ
 в містечку де потворні лиця
 чи невиразні все одно
 нема на кого подивиться
 книгарень там чи кінозалів
 так само не знайти хоча
 кіоск був при автовокзалі
 із назвою союзпечать
 де продавалися газетки
 відривані календарі
 поштівки певно ж і конверти
 листа послати раз на рік
 про те як все у нас незмінно
 робочі дні чи вихідні
 що без кінця болять коліна
 і глину радили до них
 про те що баба у маразмі
 все не помре усе ніяк
 а васька той помер одразу
 сусіда і гіркий пияк
 чого у нас ніхто не хоче
 на пошту працювати йти
 поштарки тут бракує конче
 буває губляться листи
 іще де яблука подіти
 ніхто не хоче й задарма
 і що цвітуть заледве квіти
 бо треба добрив а нема
 

Наше життя починається з таїнства невідомого
і закінчується таїнством смерті

2020

Ой, суниченьки-сунички,
Червоненькі ваші личка
Солоденькі й соковиті,
Ясним сонечком налиті

Вітамінні ягідки.
Хай смакують залюбки
Ними дітоньки малі
Й дякують святій землі.

Також матінці-природі,
Що сунички рясно родять.
Вони влітку достигають,
Щедро діток пригощають.

2017 р.

Про щось-то мріяв Бог
і думки
зірками мерехтливими здавались...
Я йшов до Нього, —
вище, вище в гори.
Від висоти — сп'яніння в голові…

І ось, — втомився.
Шукаю
відпочинку у долині.

…Знайшов притулок у долині, —
кістки пронзає наскрізь вітер,
сріблястий іній впав на плечі німбом
заважким…
В роздертім черепі Небес,
Ізнову сяють зорі.
Або зуби.
Так, ніби в пащі у Дракона.

2026

 
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
 
Зі сценою в Кузена Джекі
Пляшки хай позбира оце і
Окуляри розігне
О, за пришпил мені
Є!
 
О-гоу, пришпил мені. . . пришпил мені
 
Silver Cloud, щоб кататись
Клуб тенісний туди запхати
Штани де низ широкий надто
О це пришпил мені
 
На ровері спустили шини
Твій ніс бурулька очевидно
Дівчина пальці з нікотину
Зітха на честь мені
Ей!
 
О-гоу, це є пришпил мені, ей-єй!
 
О, я звичайний робітник
Елю гіркого, ще півпінти
Якщо захочеться, я дам тобі у пику
Хай відійде полісмен
О-гоу, за честь мені
Оу!
Кажу, о це пришпил мені, єй-ей!
 
Сезон дощів минає та
На дні хіпуючий пірат
А що не там я посміявся
То це пришпил мені
 
Поїдем до кінотеатрів
Тебе лишу я у Вімпі-барі
Ти кажеш, це усе угарно
О, тільки не мочи
Ей!
 
О-гоу, це є пришпил мені, ей-єй!
Кажу, о це пришпил мені, ей-єй!
 
 
 
 
 
 
 
 

Пливе Земля –
всього живого човник,
і важко їй
у нелюдстві людей
не шкірою –
душею чорних
індус то,
християнин,
чи юдей,
яким колись
Земля лягла під ноги
і дала все,
що мала для життя.
Земля їх годувала,
а не боги,
Земля їм дарувала
майбуття.
В земній любові
щедро годувала,
та не дійшло
до розуму землян,
що і до раю
шлях той торувала
земля від сонячних
земних полян…
Немає вже
полян тих
а ні раю,
над головами
крутиться сміття,
сміттю смертельному
не видно краю,
воно найбільше
людства здобуття.
Ракета, дрон,
гармата, бомба
не для життя –
для вбивств і вбивств,
не біль у серці –
злості пломба,
щоб кров’ю біс
на небі впивсь.

Пливе Земля,
та вже не має сили:
всю силу
знищено людьми.
І навіть Бог,
старезний сивий,
іде навпомацки
у тьмі,
яка стискає
світла простір,
і вже гримлять
її гармати.
Це є Землі
бандитській розстріл…
Прости нас, дурнів,
Земле-мати.

Липень 2026

Розкололося літо на дві половини,
Поміж ними застигла непрохана мряка.
Ігноруємо часто приховані знаки
І у затишок свій гучно кличемо зміни.

Перша - ніжно-зелена, яскрава, невинна,
Друга - тьмяно-зневірена, кольору хакі.
Розкололося літо на дві половини,
Поміж ними застигла непрохана мряка.

Все життя своє, аж до появи жоржини,
Проживуть у надії троянди та маки.
Невідомості - вічна та щира подяка!
Як невчасно згадаються давні провини...
Розкололося літо на дві половини.

Ми вглиб підводну
закинем якорі,
зупинимося
намертво,—
щоб не знесло хвилями.

Відпочимось.

А там,—
хай хоч потоп,—
стояв би міцний пліт.
Тоді ніхто не дорікне,—
мовляв, сіли на мілини.

А цей вітрильник-
-літун, дивак, —
за вітром мчав,
і черевом схотів
виміряти океан.

Нехай здригаються
підводні глибини,
комусь-то стало душно
там, внизу ...

Але нам не до того.
Вростаємо сталлю у дно.
І точно знаємо:
ми — незамінні,
якщо тримає пліт
ретельний океан.

А цей вітрильник-
-літун, простак, —
все вітром штопає вітрила
і хвилями пробоїни латає.

2018

У снігах безконечних потоне
Те, що ми заховали в собі.
Так серцевий надірваний тонус
Допоможе комусь в боротьбі.

У снігах ми ховаємо звуки,
Ті, що небом даровані нам,
І важкі та нескорені муки,
Що рятують від руху в бедлам.

Пружні звуки спокійного снігу
Прошепочуть слова дорогі,
Що не чутні в свавільному бігу,
Нескінченні, глибокі, тугі...

Так сніги поглинають тривогу,
Суєту і жорстокість доби
І лаштують в далеку дорогу
Для гармонії та боротьби.

5 січня 2026

 незнамо де на шальках
 і серце і душа
 немає ані шпарки
 у проливних дощах
 а в медіаетері
 гармидер і сумбур
 чи віддчиняти двері
 чи вірити в судьбу
 віддалені планети
 у клінч уходять свій
 загати ще тенета
 і нетрі боже стій
 химери та полуди
 чадні й шалені сни
 о де пропав той дурень
 щоб легко пояснив
 

Напередодні Олімпіади у Франції вона побила світовий рекорд зі стрибків у висоту серед жінок, який тримався понад 30 років. Українка з першої спроби взяла 2 метри 10 сантиметрів!

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.

Це каторжна праця -
сила і грація,
це сльози відчаю,
коли вщент вичавлена,
це пекучі драми
і підступні травми,
а назавтра зранку
знов бій із планкою…

Два десять -
крок в піднебесся.
Це подих слави.
Ім‘я - Ярослава.

2024 рік

На відміну від борщу,
В щах лиш губи полощу,
Бо лякаюсь кислу страву
В шлунок ложкою відправить.
Ця кислюща рідина
Впасти змушує слона
І помалу, щохвилини
Робить злішою людину...
10.07.26

Клопи — давніші за людину.
І коли ми підéмо із планети,
то вони,—
внесуть нас в Лету.
Як динозаврів постарілих,
дожити й вижити невмілих.

І таргани із комарами,
про нас читаючи,
будуть захоплюватись нами.
А потім вчені доведуть,
що ми — це міфи
мурах, що й сáмі стародавні.
Ми лиш фантазії
голодних бджіл,—
уривки снів
на крилах мухи.
Лиш лýна свистів
в ультразвуці.

А після Сонце
спалахне ще яскравіше
серед первинно-зоряної тиші.
Червоним Велетнем
Повстане
Жовтий Карлик.
Своє творіння найдорожче,—
доньку Землю,—
прокóвтне древній,
збожеволілий Творець.

Вже день у сонця на щиті.
І хрестить ліньки хитра тінь.
Ламає списи золоті
Небесна синь в каміння стін.

Тримає спека, наче тин,
А люд втікає із хатин.
І око з неба, як бурштин,
Манить мене із висоти.

08.07.2026

Сутінки, сади зелені,
Липи цвіт, духмяний вечір.
Повернулися до мене
Сни юначі і далекі.

Де колись блукали пізно,
Поверталися додому.
Солов'ї співали ніжно,
Все було таке знайоме.

Опускається все далі
Ніч-омана, мов на крилах.
І розходяться печалі —
В далині бугай щось квилить.

Заколихує над ставом.
У гнізді притих лелека.
Я тепер вже інший став,
Сни юначі і далекі.

Закрутився з гілки лист
І полинув аж до ганку.
Заблукалися колись
Сни до самого світанку.

Це — літо. Пригадалося дитинство.
Які ж ми всі тоді були малі.
Співали у гаю нам солов'ї.
І в небі зорі білі, мов намиста,

Манили за собою в новий лет.
І бігли ми в стежки, в росу босоніж,
І в снах блукали наших дивні коні.
Сплітався днів в життя новий сонет.

І гомону, і радості крутіж.
Ми переходили струмки і броди.
І скільки в днях було тих насолоди.
Які ми всі тоді були малі ж.

Хоча вже й літо стишилось, але ж
Виспівує щось птах собі на сонці.
А ми вже виросли на тім морквянім соці,
У снах тих, між гаїв отих і меж.

В це літо пригадалося дитинство.
Які ж ми всі тоді були малі.

Старий Овсій вмовив сина у Базар відвезти.
- Помирати, - сказав, - скоро. У останнє хочу
Своїм славним побратимам «подивитись в очі»,
Бо такий тягар нелегко усе життя нести.
Приїхали. Овсій чомусь пам’ятник минає,
Що поставлений котовцям, полеглим у битві.
Син лише услід поглянув батькові сердито
Та подумав, що, напевно він чогось не знає.
Пішов слідом. Пройшов батько доволі далеко.
Серед поля зупинився, зняв шапку поволі.
Вітерець чуприну сиву потріпував кволо.
Опустились старі плечі, мов вага нелегка.
Син не став підходить ближче, не став заважати.
Лиш здивовано дивився: що тут могло бути.
Ні горбика, хоч би хрест тут десь стояв забутий.
Лиш бур‘ян. «Та щось сюди, бач, притягує тата?!»
Постояв Овсій, постояв. - Поїхали, сину!
Розвернувся і неспішно подався до воза.
А в очах син запримітив – ще блищали сльози.
Звісно, дуже захотілось дізнатись причину.
Вже на воза вони сіли, то й син став питати:
- Що тут трапилось такого, чого я не знаю?
Ти ж бо про своє минуле не розповідаєш.
А онукам що повинен я розповідати?
Подививсь Овсій на сина: - Не на часі, може
Тобі, сину, про те знати та розповідати.
А з другого боку, справді – вже час помирати.
Забирати ж у могилу пам‘ять – то не гоже.
Надягнув, нарешті шапку, що стискав рукою.
- Розкажу, коли вже хочеш, але маєш знати,
Що не всякому то можеш ти розповідати,
Бо й сам можеш постраждати ти з-за правди тої.
Було то в криваві роки, коли Україну
Вже на шмаття роздирали жадібні сусіди.
Не свободу принесли нам ті роки, а біди.
Видавалось, що Господь нас навіки покинув.
Вже, мабуть в останній спробі з поляками стали
Разом супроти червоних. Але й тут невдача.
Мені, правда, удалося Києва побачить.
Та червоні так натисли, що ми відступали.
Мені всього лиш сімнадцять у ту пору було.
Ще горів, щоб Україну вільною зробити.
А прийшлося рідну землю чи й навік лишити.
А поляки нас укотре тоді підманули.
Домовились з москалями, хоч нам обіцяли,
Що поможуть Україну нашу визволяти.
А ми геть уже не мали з чим до бою стати,
Тож за Збруч, на Україну польську відступали.
Хоча то і Україна – там поляки влада.
Відібрали у нас зброю, в табори загнали,
Де від голоду й нужди ми постійно страждали,
Помирали, хоча дух ще не втратили, правда.
Хоч за дротом, але вісті до нас долітали:
Запалала Україна, не хоче коритись,
Всюди піднялись селяни з москалями битись,
Бо ж нещадно Україну вони грабували.
Ух, дали б нам зброю в руки, ми би подалися
Помагати, Україну на бій піднімати.
А доводилось за дротом колючим чекати.
Хоч провідники вже наші за справу взялися.
З поляками домовлялись, щоб ті відпустили
Бажаючих воювати та їм зброю дали.
А поляки все то довго тягли-розтягали.
Вже й весна минула, й літо, а ми все сиділи.
За тим часом москалі вже мусили піддатись,
Щоб селян хоча би трохи якось замирити,
Вирішили продрозверстку, врешті відмінити,
Щоби змусити селянство до праці вертатись.
Тож, поки ми готувались та сили збирали,
В Україні вже поволі затихав той спротив.
Вже селяни повертались в поле до роботи.
Але знову їх підняти ми надії мали.
Хоч повільно, та поляки стали щось рішати.
Всіх бажаючих з-за дроту вони відпустили.
Не давати, правда зброї нам вони рішили.
Ми неправдами ту зброю мали здобувати.
Хтось гвинтівку мав іржаву, хтось пасок приладив,
Щоби не в руках носити. Багато без зброї,
Сподівалися здобути в москалів із боєм.
Але усі готувались до походу радо.
Зима була на підході, як готові були.
Як готові? Хто в шинелі, а в кого немає,
Хтось у чоботах, а інший постоли вдягає.
Не одні ми готувались, від знайомих чули,
Що три групи виступає. Хоч наша найбільша.
Ще були і бесарабська, кажуть, і подільська.
Не знаю, як виглядало у тих групах військо,
Але наша озброєна, схоже, що найгірше.
Генерал Юрко Тютюнник командував нами.
На початку листопада, урешті зібрались
І через Волинь на Київ походом подались.
Уявляли, як повстане Україна прямо.
Було нас десь дев‘ять сотень, а при тому мали
Лиш чотириста гвинтівок та шість кулеметів.
Те не надто хвилювало нас того моменту,
В москалів багато зброї, віднімем – вважали.
По дорозі у поляків відібрали зброю,
Що стояли на кордоні, чекістів побили.
Продзагонів по дорозі декілька зустріли
Та відбили вози з хлібом у клятих із боєм.
Хліб той роздали селянам – нехай добро знають.
Хай беруть у руки зброю та йдуть помагати.
Самі ж Коростень помчали бігом визволяти.
Подивилися, як звідти червоні втікають.
Пораділи перемозі, хоча й не надовго.
Із Житомира курсанти скоро підтяглися,
Бронепоїзди примчали теж по залізниці.
Тож ми не змогли утримать тоді міста того.
Отмарштейн – такий полковник був у нас в бригаді,
Заявив, що до кордону треба відступати,
Бо у цих боях ми скоро всіх людей утратим.
А місцеві щось за зброю беруться не радо.
Та Тютюнник рішив: треба рухатися далі.
Стрінемо подільську групу, з‘єднаємо сили,
А тоді уже побачим, що б далі робили.
Тож на думку генерала усі і пристали.
На Чоповичі пода́лись, Малин оминули,
Подались до Радомишля його захопити.
Удалося під Заньками нам перепочити.
А вже потім про спочином ми зовсім забули.
Бо під Чайківкою скоро нас котовці стріли
І вже далі невідступно пхалися за нами.
То із засідки ударять, то наскочуть прямо
Та відкочувались швидко, бо ми добре били.
Хоч і нам теж діставалось. Поранених валка
Швидко іти не давала. Та ще ж із боями.
За Тетерів перебрались й подалися прямо
До Димера. Бо там мали подільців зустріти.
Три дні ішли із боями аж поки дізнались,
Що за кілька днів подільці на захід подались.
Тож до Димера даремно нам було спішити.
Надій з ними об’єднатись вже у нас не було.
Вирішили теж на захід тоді прориватись.
Через Тетерів прийшлося знов переправлятись.
А уже на той час снігу добряче надуло.
І мороз уже узявся кригою вкривати
Річку Тетерев. Хоч лід той був зовсім тоненький.
А тут іще і котовці беруть у обценьки.
Довелось тоді нам бродом ту річку долати.
Береги там болотисті, сніг лежить глибокий.
Майже ніхто з переправи сухим і не вийшов.
З пораненими тоді, звісно возилися більше.
Воза ставили на воза, перенесли поки.
У Малих Миньках спинились, щоб доночувати.
Дуже змучилися, тому до обіду «спали».
А уже з обіду шляхом рухатися стали.
Й тут котовці узялися нас атакувати.
Їх три тисячі, нас «цілих» ушестеро менше.
Зав‘язався бій жорстокий, бо ж ми не здавались.
Навіть, голими руками часом відбивались.
А вони уже навколо затягнули вершу.
І рубали нас безжально, шабель не жаліли.
Поранених добивали, які на підводах.
І нікого, видавалось, їм було не шкода.
Може би на шляху тому усіх перебили.
Та Котовський появився, припинив розправу.
Не для того, звісно, щоби нас порятувати.
Треба ж ще подобу суду нам улаштувати.
Та й ми уже добре знали, з ким маємо справу.
Живих усіх позганяли котовці до купи.
Роздивились: генерала немає між нами.
Кажуть, вирвалися кінні й подались шляхами.
Ми стояли, а котовці дивилися тупо.
Вже поранених добили, нас пограбували,
Відібрали все, що цінним тільки їм здалося.
У чотири нам шеренги стати довелося
І назад до Малих Миньок нас вони погнали.
Там у церкві зачинили до самого ранку.
Але й уночі червоні весь час турбували,
Приходили грабувати, їсти не давали.
Вигнали знов на дорогу усіх на світанку.
Кінні сотні оточили, боялися втечі.
Сам отой Котовський лисий й комісар на конях
Під’їхали, запросили в армію червону.
То для них зламати слово запросто, до речі.
Та з нас ніхто не піддався. Тож усіх погнали
Під конвоєм до Базару, знов в церкву закрили
Та ще у дві синагоги. Голодом морили.
Та на допит поодинці цілий день тягали.
Суд у москалів короткий. Вже на третю днину
Перших старшин розстріляли прямо з кулеметів.
Ми на щось ще сподівались до того моменту.
Хоча добре розуміли: проти них – то винен.
Поки в церкві ми сиділи, приходили люди.
То приносили продукти, тихцем віддавали,
То полотно, аби рани ми перев’язали…
А ми в церкві тій сиділи та чекали суду.
Дочекались. Всіх зібрали та у степ погнали.
Там вже людям наказали ями покопати,
Щоби трупи наші було куди їм скидати.
Перед ямами отими ми усі і стали.
Зачитали постанову їхньої «п‘ятірки»,
Що за зраду смертна кара нас усіх чекає.
Знову в армію Червону піти закликають.
Тоді життя своє зможем врятувати тільки.
Але вістовий Щербак одразу за усіх отвітив,
Що ніхто з нас України зраджувать не стане.
Мов питався у нас згоди, повернувся, глянув.
Та ніхто не став нічого проти говорити.
Нас поставили над ями, проти - кулемети.
Поки командир рукою не махнув – почали,
Раптом хлопці «Ще не вмерла…» в строю заспівали.
І усі ми підхопили пісню ту моментом.
Ударили кулемети, а ми все співали.
Все тихіше і тихіше, бо ж падали мертві.
Та живі співати далі продовжили вперто.
Навіть, кулі, що свистіли, їх не обірвали.
Я відчув удар у груди і в яму звалився.
Що уже було там далі – того я не знаю…
Прокинувся, бо мені щось дихання спирає.
І темрява. Поряд мене ще хтось ворушився.
Відчув холод. Зрозумів вже – земля наді мною.
Живим кляті закопали. Вибиратись взявся.
Добре, що на трупах вбитих поверху валявся.
Та і земля наді мною не була товстою.
Якось вигрібся нагору. А там ніч вже темна.
Чую, знову піді мною хтось заворушився.
Відривать його руками зразу ж заходився.
Хоч зірвав на пальцях нігті та все ж не даремно.
Відкопав іще й Миколу з нашої бригади.
Вибралися з тої ями, відповзли подалі.
Обмацувати тіла свої , ран шукати стали.
В мене у грудях боліло. Та виявив радо,
Що той хрестик, що ще мама мені начепила,
Мідний вм‘явся, але кулю зумів зупинити.
Тож нема чого раніше себе хоронити.
А Миколу куля тільки трохи зачепила.
Кажу йому: - Давай звідси швидше вибиратись.
А він мені: - Все даремно. Смерті не минути.
Куди іти? Де ховатись? Вороги навколо. -
І від мене лиш рукою відмахнувся кволо. –
Як прийшов час помирати – так тому і бути.
Не став з ним я сперечатись, до лісу подався.
Він в Базарі залишився. Його знов впіймали.
Привели до тої ж ями та знов розстріляли.
Я про те уже пізніше від людей дізнався.
Отож там у тих могилах півтисячі люду,
Що червоні судом скорим там їх розстріляли.
Хоч вони свою країну лишень визволяли.
Та хіба знайдеш ти правду в москальського суду?
Ще дізнався, що ті наші, разом з генералом
Змогли врешті-решт пробитись та порятуватись.
Вдалось польського кордону кінними дістатись,
Хоч котовці вслід за ними всю дорогу гнали… -
Овсій замовк, задумався, а далі і мовив:
- То там вперше мене доля так порятувала.
Але, бачиш не востаннє… Як війна настала,
Ми вважали, що можливість нам відкрилась знову,
Що німці нам допоможуть створити державу,
Коли зможуть з України москалів прогнати.
І ми кинулися в тому їм допомагати.
Та виявилось, що робили ми погану справу.
Німці зовсім не збирались нам волю давати.
Ми їм треба були, поки москалів долали.
А тоді ми їм вже зовсім непотрібні стали.
Отримали не свободу, а кулі і грати.
Ото, коли в сорок першім вже край наш «звільнили»,
Збиралися ми, щоб пам’ять вбитих вшанувати.
Та могили, як належить їм облаштувати.
З‘їжджалася купа люду на оті могили.
Я також туди збирався, але так вже сталось,
Що скалічив собі ногу на рівному місці.
На могили до полеглих не поїхав, звісно.
Хоча серце туди моє, безперечно рвалось.
А зібралось туди, кажуть сорок тисяч люду.
З усієї України вклонитись з‘їжджались.
Німці лиш на те дивились, але не втручались.
Дивилися та гадали – що із того буде.
Знов лунала «Ще не вмерла…» на усю округу,
Хрест воздвигли на могилі, його освятили.
Слів багато про полеглих добрих говорили.
Про те, як зросте держава від Дону до Бугу.
Німці ж брали на замітку найбільше завзятих.
На другий день поодинці вже брати взялися.
І місцевих, і хто звідкись у Базар явився.
До тюрми спочатку, потім уже розстріляти.
Я не був, тож мене доля знов порятувала.
Від німецької тепер вже врятувала кулі.
Оце тепер ми уперше з тобою прибули…
І востаннє. Бо вже часу залишилось мало.
Розкажи, як підростати вже будуть онуки,
І про мене, і про хлопців, що отут зостались.
Що зробити Україну вільну намагались
І пішли заради неї на ті смертні муки.

Мобільний знову на ходу,
Голівоньку морочить.
Не клич мене, я не прийду
До тебе серед ночі.

Тепер мені по бузині,
Кого ти там щасливиш —
Готую джем у вихідні —
Смачний десерт зі сливи.

На жаль, твоя гірка печаль
Тремку сльозу не будить.
Мовчить засмучений рояль:
Затишно, млосно всюди.

Блажений спокій огорнув
Щенячу душу пледом.
Велику платимо ціну
За дьоготь в бочці меду.

Вдивляюсь в небо голубе,
Наповнюю вітрила.
І слава Богу, що тебе
Я вчасно розкусила.

А де ж ти був, коли оба
В мені ятрила рану?
Змінила зачіску... Пробач!
Та іншою не стану!

09.07.2026р

Ці вибухи потужно пролунали
У чорній нерозгаданій пітьмі
Від пекла невимовного сигналом
В холодній і розпачливій зимі.
У вибухах приречено сконали
Надії у примарній далині.

Ці вершники на трьох шалених конях
Являють Апокаліпсис у нас.
Розтанули на втомлених долонях
Останні сльози, мов іконостас.
Так діти ненароджені у лонах
Звертаються в майбутнє певний час.

Ці вибухи вбивають у польоті
Всі іскри розуму, сердечний щем.
Які жорстокі навісні пілоти
Не знають розпачу під цим дощем?
Наснилися в спіралях часу Лоту
Сни про братерство, вкутані плащем.

20 січня 2026

До зустрічі вчорашній
чи підібрати риму
Або
Фотографом
увічнити на знімку
знайомі мені образи:

Тут Фенікс
повсталий з попелу
відтворить посмішку
на давніх своїх устах

А поруч сяде Німфа
що злетіла з високá…

І щось тяжке, земне
розтане в пирогах.

1983

Розшарпана, розхристана, розколота,
Кривавляться рубці серпа і молота.
Чужі й свої у ордах поєдналися,
Шматують хижо те, що позасталося.

Ненавидять чи люблять - то однаково
І кожен постріл в груди й спину - знаковий.
Смакують кров і нею упиваються
Чужі й свої - ніхто із них не кається.

 може праведним було
 може і ніяким
 те дитинство та село
 і коти й собаки
 при колодязі цебро
 грядка з огірками
 бур’яни уздовж і проз
 силосної ями
 кури гуси ще птахи
 комбікорм і тирса
 непонятні матюки
 кінь з дороги збився
 комашня і спів жабів
 скоро надвечір’я
 хай би ще чогось узрів
 ще у щось повірив
 небом їздять чумаки
 зі своєю сіллю
 у мішку де сіль дірки
 просипають сіють
 

Це рідна його країна,
І зовсім не Казахстан,
Як мати, втрачала сина,
А він забавляв путан.

Пропала – і все, що знаєм,
Охмуда стезя земна.
Не буде сердечних таїн,
А тільки глуха луна.

Він був підозріло щирим –
А ми не найвищий суд,
І слову поета вірим –
Бо дійсно такий Охмуд.

Інакшим його не знали,
Збагачував ревно він
Душевності ідеали.
За це наш земний уклін.

Поїхав на Жуків острів
На двійко чи трійко діб…
Якраз під убивчий обстріл.
З ким зараз він ділить хліб?

07.07.2026

 
Колись у шахтарських пагорбах, що у Дакоті
Жив був юнак на ім’я Рокі Ракун
Раз його подруга втікла із якимось зухвальцем
І, звісно, Рокі страждав
Мовби заціпило геть
Казав ”Найду, хай там як“
Оце, прибувши до міста, він
Зняв собі кут у місцевім салуні
 
Рокі Ракун кімнатку замкнув
Із Ґідеоном in quarto
У Рокі весь час є гвинтівка в руках
А сам він жадає одплати
 
Суперник у нім прокинув інстинкти
Увівши його даму серця
Що звали Маґіл, скорочено Ліл
Усяко відому, як Ненсі
Оце вона й легінь що звав себе Деном
Селянську танцюльку стрибали
Рокі ввалився і лихо скривився
Казав ”Дені-бой, чуєш, стривай-но“
Був Деніїл меткий і стрелив як стій
І Рокі під стінку сконав-ох
 
Лікар з’явився штиняючи джином
Чистішу спитав скатертину
Казав ”Рокі, ти стрів небезрадного“
А Рокі ”Док, усього-то подряпина
І я одужаю, здужаю, док, уже якось зумію“
 
Оце Рокі Ракун у кімнатці замкнувся
Із Ґідеоном тим самим
І Ґідеон лагідно не заважав
Щоби Рокі вертався до тями
 
 
 
 
 
 
 
 

На кожному вікні - кімнатні квіти
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.

І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі потреба. а не забаганка -
Не існувати - повноцінно жить.

2017 р.

Під кручею, улігшись горілиць,
Я бачу, що, як кубками на таці, -
Гранчасті бані храмів і дзвіниць
В проміннях сонця пишно золотяться.
А вище них - незміряна блакить,
Жива і чиста, ніби милість Божа, -
Красою заохочує так жить,
Що просьбі я відмовити не можу.
09.07.26

Сонце дивилось на нас
дуже похмуро,
без усілякого схвалення.
Зручно було вважати,
що плями
сяючий лик затьмарили,
що то тимчасово,
й пройде незабаром…
Сонце вже вибухає,
а ми все ще думаємо,
що живемо.

2026