Гонить літо — суховій,
Віражем по колу.
Не твоя і ти не мій —
Не зійтись ніколи.

Заблукала, не знайти
Стежку на осонні.
Хай ідуть, під три чорти,
Спогади крамольні!

Не запросить доля нас
В зоряні маршрути.
Я тобі давала шанс
На святі покути.

Все прощала, не кляла,
Відпускала в ірій,
І латала два крила
Голубої мрії.

Поколола на межі
Ніженьки тернисто,
Бо кохання вітражі
Розтрощив навмисно.

І забив у душу цвях.
Що ж тепер? За плаєм,
Ми на різних берегах,
Самоту гойдаєм.

 барабан розбився на синкопи
 грає слепом фанковий басист
 хай воно подібне до хіп-хопу
 бог не видасть а свиня не з’їсть
 караван що у дамаск ішов був
 зупинивсь а дехто і осліп
 ще поету віднімає мову
 йди руками заробляй на хліб
 справедливість є надбати годі
 онде ящірка хапай її за хвіст
 недомовлене лишається на споді
 на поверхні далі гра у віст
 звісно можна прогуляти школу
 віддзеркалювати усмішку вві склі
 був би стіл щось буде і до столу
 крім застільних анекдотиків
 

Літечко. літепло, літо,
Зозуленька в лісі кує
І соловейко привіти
Все трелями передає.

Хай теплим воно буде й мирним,
Палає лиш маків вогонь,
Зерно золоте та добірне
Торкне хлібодара долонь.

Із радості, що врожай щедрий,
Його заспіває душа
Із жайвором, що в синім небі
Пісні дарувать поспіша.

2023 р.

Хоч співало далі про кохання
Двійко невгамовних солов'їв, -
Вдосвіта підкралося світання
І щербатий місяць потьмянів.
І клуби туману обгорнули
Береги півсонної ріки, -
І шугнули радісно в минуле
Любощами зроджені думки.
І не гасло полум'я кохання
У душі без дотиків та слів,
Хоч підкралось вдосвіта світання
І щербатий місяць потьмянів...
29.06.26

Всі вітри осінні — північні.
Крізь хмари туманні,
низькі та примарні,—
десь блимає Місяць,
невидимий нами…
Але ж він
бачить нас
блідим
зачарованим оком,—
сльозливим та пильним.

І стигне повітря:
вернутись у літо
всі спроби невдалі.
Лиш вітром шаленим
роздерті птахів зграї.
Спресоване листя осіннє
у величезні примари,
скорботно зігнуті,
як муки сумління, —
уже після того,
як сталося щось незворотнє.

А в сутінках низьких, сіро-бузкових,—
сутуляться думки
осінні,
— ліниві та тлінні.
Як смерть,
Що не принéсла спокóю.

грудень 2025

 
десь отам, де твій альков
на крісла набитий шовк
ти жартуєш із багатими
чи тобі потрібен я
улична компанія
одиноким я не буду, ні
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
а чи бандеролі, чи листи
вишли мертві квіти, до вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
 
іще тебе везе крізь парк
твій рожевий кадилак
на кентакське дербі, у інший день
а я в підсобному раю
з голкою і ложкою
і дівиці інші мій розвіють щем
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
а чи бандеролі, чи листи
вишли мертві квіти, до вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
 
збав мене, мила сюзі, збав мене
у ролі своїй, королеви із підземель
будь ласка, шли мертві квіти, що не ранок
посилки юес-мейлом або листи
мертві квіти, до мого вінчання
уже я покладу троянди на твій гріб
їй-бо покладу троянди на твій гріб
 
 
 
 
 
 
 
 

Сосни в білому вбранні —
вітру наречені.
У прозорій далині
обрії студені.

Білі іскри навкруги
мерехтять грайливо.
Сліпить очі білий луг —
паморозі диво.

Дише стужа до вікна
білим поцілунком,
застеляє ліс вона
делікатним смутком.

Все навкруг перемінилось
в білу красоту.
Ось таке мені наснилось
в літню спекоту.

(2026)

Безсоромно хитають стегнами,
Вигинаються в небі хмари.
Не в ладу́ захід сонця з нервами –
Не жалкує вогненні фарби.
Від загалу свого рожевого
Он, хмаринка одна відбилась!
Ма́буть, досвіду брак життєвого,
Бо поклалась на долі милість.
За верхівку гори тримається,
Пригортає, що має сили.
Не спитає ніхто: «Як маєш ся?»
Недоторканість тане тіла.
Зваби сутінок необмежені,
Хмаровиння штовхають в хащі.
Їх ущелин гірських збентежено,
Зголоднілі ковтають пащі.
Поглинається небо горами.
Неможлива від долі втеча.
Недоречні думки з доко́рами.
Називається все це – вечір.
Рефлексує тендітність простору,
Еротичних подій відбитки.
Ми не можемо бути осторонь.
Ми в цей вечір не тільки свідки!

19.06.2026р.

***
Сновидіння — схлип свічада,
що сміялось у минулім.
Тягне нитку Аріадна
крізь печалі наші — чули,
як шепоче нитка-змійка,
шлях обмотуючи звитий?
Скільки снів — пробуджень стільки,
а з минулим все ж не квити
крапелини сліз у слові,
не остуджені роками,
бо, напевно, й час любові
в машкарі снувавсь між нами.

***
Ви тлумачили сни, як тумани ріку.
Ви творили з тлумачень дитя в сповитку.
Так гойдали мій сон, ніби він не минувсь,
але знову не Вас обіймає чомусь.
А вже та, що дарунком назвала б його,
у душевний ударила б похапцем гонг,
щоби музика — давнім плетінням звізди
понад Ваші тлумачення й гомін ходи,
все тихішої — ген з далини… далини…
Та, повірте, полонять прив'язані сни
до коханих очей і до вуст мовчазних
і нашіптують нам, що кохання — диптих,
де у кожній частині (о, вірність частин),
тільки нам у дарунок споріднення плин.
А од Ваших грайливих тлумачень щодня
у руках моїх квіти сріблясто дзвенять
і у такт мелодійності їхньої дощ
одягає повільно рудий макінтош
й, розсипаючи грона шляхетних манер,
буде снитись барвисто тій іншій тепер.

***
Плющі сновидінь невідступно і хижо,
й повільно, постійно — по стінах,
в які ти уперся й повірив, що вижив,
а може, й не віриш, бо тінню
зникаєш в обіймах тягучої пастки
як світлий пророк без пророцтва,
якому мозаїку в серці не скласти,
якого вино обпікає, як оцет,
і з-поміж усіх ізоляцій і стацій,
де стільки падінь і поразок,
ще можна до човника ранку дістатись,
і… в присмерк одразу…

***
Не стій мені, тривого, в узголів'ї.
Мов кат, не стій, коли крізь сон пливу.
Бо хто іще знаходить і леліє,
не губиться ні в снах, ні на яву.
Де між чарками відстані короткі,
а між серцями — грані і світи,
я не боргую в щастя під відсотки,
не грішний здавна й зовсім не святий.
Я вибираю тільки кругообіг
життя, в яке не проникає цвіль.
І щоби бути і не впасти щоби,
для вічності плекаю хліб і сіль
на ґрунті незрадливім — хай не раптом,
а подолавши каверзне «хтозна»,
моя душа у жменьках янголяток
озветься, як незраджена струна…

***
Той сон звучав як флейта і цикада —
водночас, упівсили, в духоті.
Не насміхався, не ридав, не радив,
знайомцем був без примхи на путі.
У нас була одна бездонна нічка,
один вокзал притихлий для обох.
За нами місяць підглядав у вічко
і бачив небо в стінах чотирьох,
забарвлене не зорями, а світлом
із потаємних до пори світів,
де флейта і цикада — майже літо,
якщо його ти взимку захотів.

***
Дві свічі — одна навпроти іншої.
Поміж них мій сон на терезах —
той, що назавжди озвався віршами,
наче вишиття на образах.
Терези впіймають вдих і видих
свіч моїх — початку і кінця
долі, що стікає воском видив
перед очі Вічного Отця.
Та дещицю полум'я на донці
збереже усе ж моє земне,
щоб уздріли світло у віконці,
що душа прощально розчахне.

Йшов чоловік по дорозі, уже притомився.
Бачить, річка попереду, там село видніє.
Тож у нього відпочити зродилась надія.
Прискорив він свої кроки, до річки спустився.
Через річку місток лежить, а вздовж річки верби.
Можна в вербах відпочити. За річку поглянув.
Аж там корчма край дороги стоїть непогана.
І поїсти, і спочити йому було де би.
Через місток перебрався, до корчми заходить.
В півсутінках за столами кілька чоловіків.
Подивилися на нього, мов питались звідки.
Аж тут і корчмар одразу виник у проході.
Всадив за стіл, бо ж побачив, що той гроші має.
І наїдки, і напої став пропонувати.
Скоро перед подорожнім з‘явилася кварта,
А корчмар уже ковбаску і хліб нарізає.
Випив кварту одним духом чоловік від спраги.
Велів ще одну налити. На сусідів глянув.
Ті цікавість намагались приховать погано.
Він на їхні пусті кварти теж звернув увагу.
- Налий хлопцям ще по кварті! – корчмареві кинув.
В тих цікавість на повагу враз очах змінилась,
Познайомитись поближче раптом захотілось
Та віддячити за щедру ту його гостину.
Тож за стіл його підсіли та до кварт припали.
Потім один і питає: - Звідки шлях тримаєш?
- Та з Житомира на Київ. – той відповідає.
А ті головами тільки на те закивали,
Мов усе їм зрозуміло. Трохи помовчали.
Один, найбільш говірливий потім запитався:
- А чи мостом через річку був перебирався?
- Та ж не вбрід! Звичайно мостом. А чого спитали?
- А ви чули, як із чортом…Хай би щез проклятий…
Чоловік на мосту тому міняв гуслі свої?
- Ні, історії ніколи я не чув такої.
- Якщо хочете, то можу її розказати.
То давно-давно вже було. Коли – й не згадати?
Повертався серед ночі чоловік з весілля.
Музикою в друге село його запросили.
Отож гуслі під пахвою він мусив тримати.
Іде собі, через річку мостом переходить,
Аж тут пана при параді раптом зустрічає.
Поклонився чоловічок, зустрічі не радий.
Бо зустрітися з панами добром не виходить.
А пан тому чоловіку лагідно і мовить:
- Давай гуслями мінятись, бо я також граю.
А чоловік: - Та ж я гуслі розтріпані маю,
А у вас он такі гарні, дорожчі і нові.
Але пан не відступає, мінятися хоче.
Обіцяє доплатити вже й гроші виймає.
- Ну, як хочете так дуже, то, навіть, не знаю?! –
А сам від грошей тих панських не відводить очі.-
Беріть, пане, мої гуслі, а ваші давайте.
Так вони і помінятись. Прийшов той додому.
І новенькі зовсім гуслі, і гроші при ньому.
Повісив гуслі у сінях та й уклався спати.
Пробудився вранці-рано, жінці став хвалитись,
Як він з паном торгувався дивним серед ночі.
Хай подивиться на гуслі нові, коли хоче.
Пішла його жінка в сіни, аби подивитись.
А на клинку і не гуслі – чорнобиль звисає,
А при ньому три мотузки. Чоловік схопився,
Від побаченого страшно дуже розізлився.
Себе лає, того пана вголос проклинає.
Побіг на міст подивитись, де ті гуслі ділись,
Що він панові зоставив – і очам не вірить:
Висять його старі гуслі високо допіру,
Над проваллям на найвищій вербі зачепились.
Поліз бідний на ту вербу, намучився дуже,
Доки вдалось із гілляки йому гуслі зняти.
Звісно, що селу усьому про те стало знати,
Що той міст житлом якомусь пану чорту служить.
Відтоді ні чоловік, ні люди із округи тої
На мосту більш серед ночі з паном не стрічались,
Не заводили бесі́ди і не торгувались.
Обходили той міст чортів вони стороною.

Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Серце смутком зморене, горем розіп'яте.
Посеред нещирості сірого туману
Ніжна ця мелодія стане талісманом.

Сил немає дихати, вірити, чекати...
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!
Кришталева музика - прихисток останній,
Захист від реальності, де нема кохання.

Не скінчиться фальші цей маскарад, напевно...
Тут горять освідчення, тихі та душевні.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату,
Щоб душі здавалося, що вона крилата.

В літніх квітах не знайшов ані краплі змісту.
Рішення вже прийнято. Буду я врочисто
На гондолі вересня літо полишати.
Увімкніть Бетховена! "Місячну" сонату!

Лютує дикий ураган
І зносить все навколо,
Немов убивця-уркаган.
Він грає з нами в поло.

Стихія люта потряса
Твердині і основи.
І похитнулись небеса
У демонічній змові.

Цей вітер, певно, принесе
Майбутнє страхітливе,
Коли побачить у пенсне
Вулкани, гради й зливи.

Ніщо не спинить ураган.
Благання, крики, сльози
Зібрались у вогні поган
Під натиском загрози.

Небесний меч не розсіче
Стихію див і таїн.
Торкається землі мечем
Лиш навіжений Каїн.

3 січня 2026

Не загладити провину,
Як в оцю гарячу днину
Я від ворога загину
У бою за Україну.

Через болісну утрату,
Найдорожчого солдата, -
Буде мати горювати
У німій, порожній хаті.

До притишеного двору
Прийде друг в обідню пору
І замре, убитий горем, -
Світ згубивши з поля зору...
28.06.26

Знову йде в Лету листопад.
Слабкіше Сонце.
Тихо гасне його мляве, електричне сяйво.
Алмази пам'яті криваві
Вікно реальності розріжуть,
Брутальним розчерком ракет.
А росіянам знову «очень жалко Украину»...

грудень 2025