маршують у чоті своїй
 усе звитяжні та успішні
 їм невідоме слово стій
 а хто із грішми
 той не грішник
 чого іще ти не купив
 чого ще не придбав
 сердего
 яких напоїв чи жирів
 яких оздоблень гігамега
 яких розваг
 кого ти рвав
 кого ти видів у прицілі
 лут із кого собі збирав
 у чому додаткова цінність
 на тлі смертей на тлі заграв
 коли душа мов порошина
 у згарі цім на цих вітрах
 душа мов пам’ять
 непрожита
 чи графоманський
 альманах
 

Як добре, що не треба поспішати
Кудись уранці, що є вільний день.
Читати ці складні Упанішади
Із вільних і замучених пісень.
Кохати, ображатись і прощати
Когось далекого, немовби трель.

Як добре, що заглибитися можна
Самому в себе, мов на дно ріки,
Пізнати дивну первозданну мову,
Як пізнають глибини моряки,
Викрикувати у степу промову,
Яку почують спалені віки.

21 грудня 2025

Район наш вважають спальним,
але сплять тут, здається, не дуже…
Бабуся долає маршрут лікувальний -
і враз на очах одужує.

На гойдалці хлопець летить, мов вітер,
кросівкою б‘є з льоту у сонце,
а ця жінка поливає квіти
прямо з віконця.

А ось тримає молодий тато
на сильних руках доньку сповиту.
Це справді велике свято -
побачення перше зі світом.

Тягне дівчинка-мати тендітна
до дитсадка сина на самокаті,
а там його вже зустрічають діти…
Чи можна таких здолати?!

2026 рік

Випасали телят Баскервілі,
Та на вигляд вони підозрілі.
І стоїть гавкотня.
Тож ні ночі, ні дня
Недоспали оті Баскервілі.

Хто б до Адамсів би не приїхав,
Для Пилипа нечувана втіха.
Зустрічати госте́й
Він поїде в Монтей,
Хто би звідки куди б не приїхав.

Після кожного виступу Кіо
Продавались направо й наліво
Дефіцитні кролі,
Невеличкі й малі
З комбінату в циліндрі у Кіо.

Довела до тюрми лотерея
Одного́ з дідусів Гемінґвея.
І сміявся дідусь:
Я поси́джу й вернусь,
До вподоби така лотерея.

Не кажіть, що читали Макбейна,
І це лірика галантерейна.
Є сюжети й питні,
То налийте мені
Детективного пива Макбейна.

А Форсайтів численна родина
Віддала позашлюбного сина
За принцесу Жасмін –
І погодився він.
На онуків чекає родина.

За романами Скотта і Шеклі
У сільпо наминачки запеклі.
Щоб дісталося всім,
Якнайшвидше іді́м
За романами Скотта і Шеклі.

За сонетами Поля Верлена
Утворилася черга скажена.
А за іншими – дві.
Їм якісь би криві,
Не такі, як у Поля Верлена.

2010 архівні і 2026.

Розбуджений співами зябликів ліс
Нарешті звільнився від літнього сну, -
Почулось здаля шелестіння беріз,
Побачився заєць, що в гущу гайнув.
Привітно махають гілками кущі
Ліщини з плодами, що стиглості ждуть, -
І радість одразу зростає в душі,
І біля горіхів спиняю ходу...
08.06.26

написати б комусь листа
от мовляв і привіт і здрастуй
в тридесяте міфічне царство
без поважних на те підстав

написати б на зло смертям
живу там-то займаюсь тим-то
всюди звісно вогонь і дим — то
атрибути мого життя

написати б мовляв я тут
вивчив трохи урду́ і гінді
але серед туманних індій
загубився кривий маршрут

написати б мовляв простеж
хто з тобою в журбі і тузі
що плекати не слід ілюзій
по цей бік і по той бік теж

написати б чому не став
упізнаваним я поетом
але з темної дельти Лети
не відправлять мого листа

2025

Світ, що пішов, його немає… Він геть летить.
І швидкість світла, як швидкість смерті,—
в Космосі. І під землею,—
його тримає лише конус світловий.
Я сам лишився. Майже занурившись
у вакуум первíсний,—
той самий, із якого всі ми вийшли,
і в який все швидко, швидко так іде.
А світ, що зник,— все ще тремтить вдалечині,—
як спалах мерехтливий.
І там живе так дивовижно,—
як щось несхоже на все інше.

2025

 жовтогарячі нагідки
 та лілії тигрові
 пташки співочі навкруги
 немовби у діброві
 увесь такий ліричний ти
 замислений на слові
 життя же промовля утім
 на мові невідомій
 збагнути би її хотів
 зійти без остороги
 у розкіш невагому крил
 мовби в обійми бога
 розбачити іржаву цвіль
 руїн і вирв і горя
 і відчай ув очах калік
 настійний
 на повторі
 

Як знімали Хрущова і намагалися Горбачова.

Так, багато при Хрущову устигли зробити.
І супутник, і людину перші запустити
В космос. Цілину при тому дружно піднімали,
Хоча про те у казахів згоди не питали.
Культ особи «подолали», невинних звільнили,
Що мільйонами в ГУЛАГУ роками сиділи.
Та при тому і дурного робилось чимало.
Кукурудзою поля всі чомусь засівали.
То якіїсь раднаргоспи здумали творити,
Щоби ними міністерства старі замінити.
А у справах закордонних іще гірше було.
Думаю, що і усі про «Кузькину мать» чули.
Хоч бував по закордонах та вівся, бувало,
Лиш головами за кордоном про таке хитали.
Стукав в ООН черевиком, «холуєм» міг звати
Зарубіжного якогось Хрущов дипломата.
Із Китаєм посварився, з Кубою загрався,
Що ядерний ледве в світі конфлікт не почався.
А чиновники в Союзі мусили сидіти,
Як на голках, бо не знали, що може вчудити
«Цар» той лисий. А чим далі, тим гірше ставало.
«Бонзи» всі за свої крісла вже переживали.
Як стукнуло вже Хрущову сімдесят, багато
Йому що надарували, влаштували свято.
У обличчя посміхались та сраку лизали.
Та самі уже заміну йому готували.
Шепталися за спиною, як його звалити
Та, як потім після нього владу поділити.
Всі чекали на момента, щоб його прибрати
Та до того і країну стали готувати.
Бо товари в магазинах пропадати стали.
Мовляв, то Хрущов і шайка так докерували.
В жовтні вирішив Микита трохи відпочити,
У Криму своє здоров’я добре укріпити.
Ще не навідпочивався, чутки донеслися,
Що якіїсь підозрілі розмови велися
Між «соратників» найближчих. Узявся дзвонити
До Москви «на господарство» дуже злий Микита.
Слухавку узяв Полянський (змовник проти нього).
Хрущов з матом-перематом повідомив того,
Що дізнався про інтриги, за три дні поверне
І тоді догори дригом Москву переверне.
А Полянський знав Хрущова, що той дурнуватий,
Як захоче, то всіх зможе він пересаджати.
Підгорного, Кириленка й Брєжнєва покликав,
Розказав, що небезпека нависла велика.
Хтось, напевно «розколовся», Микита дізнався
І тепер, щоб розібратись, в Москву повертався.
Злякавшись за свої шкури, ті заметушились,
Дати, врешті бій Хрущову зграєю рішились.
Скликали усю еліту партійну, зібрали,
Всю кремлівську охорону швидко поміняли.
Хрущов прилетів сердитий, лаятися взявся,
Залякати, розігнати усіх сподівався.
Та накинулася зграя на нього одного
Та з усіх боків клювати узялися йо́го.
Що лишень не пред‘являли у лице Микиті.
Що сільське він господарство зумів розвалити.
Що наплодив раднаргоспів, розвів кукурудзи,
Ставив людей на посади не по їх заслузі.
Що культ власний взявсь творити, був волюнтаристом.
Другий брався говорити, не встиг перший сісти.
Наслухавсь в той день Микита про себе багато.
Ще й на другий день рішили його розбирати.
Та вночі він Мікояну подзвонив, зізнався,
Що такого він від «друзів» чуть не сподівався.
Наслухався він такого, аж холоне в грудях.
Тому вирішив: боротись далі він не буде.
- Я старий, я вже втомився. Головне вдалося.
Чи при Сталіну комусь би сказать довелося,
Щоби той пішов в відставку?! Та таке би сталось.
Від людини б, навіть мокре місце не зосталось!
А тепер немає страху, розмова на рівних.
Як би не було, заслуга в тім моя все рівно.
Далі Пленум, де «за станом здоров’я» Микиту
Вирішили із посад всіх негайно звільнити.
Він був першим, хто із трону ще живим спускався.
Не помер, не розстріляли. Та й він не чіплявся.
Щоб багато влади в руки одні не давати,
То посади між своїми стали розділяти.
За прем‘єра став Косигін. У Верховній Раді
Керувати став Підгорний. А партійну владу
Брєжнєву тоді віддали. Думали – не довго.
Покерує та й посаду відберуть у нього.
Отой Брєжнєв аж до смерті у Союзі правив.
Потім ледь живий Андропов продовжував справу,
Далі «царював» Черненко трохи більше року.
Так би «смертники» і далі «царювали», поки
Молодого Горбачова в «царі» не обрали.
А Союзу за п‘ять років і «кранти» настали.
Горбачов хоч і старався його врятувати,
Усі дірки та щілини якось залатати.
Та як його врятувати, як усе валилось?
«Соратники» на «реформи» зі злістю дивились.
Бо ж хотіли ще роками сидіти при владі.
Вони того Горбачова й повісити раді.
Та й рішили зібратися, як Хрущова зняти.
Дочекались, як поїхав у Крим спочивати.
Там його ізолювали, зв‘язок обірвали.
Самі себе ГеКаЧеПе називати стали.
З Горбачова у відозві хворого зробили,
А самі, бач, колективно його замінили.
Вони, начебто зібрались Союз рятувати,
Та на них ніхто в країні не хотів зважати.
Хоч вони в Москву і танки, і війська нагнали,
Але тим нікого зовсім уже не злякали.
Кілька днів ще посиділи та і розійшлися.
І Союз благополучно скоро розвалився.

P.S.
То мир і справді є театром? Як не глянеш:
актори, сцена, мла за нею, глядачі,
а ще присутні в цій великій виставиці
і ті, що обирають непримітні ролі,
але міняють долі участю своєю.

Коли ж вони у втомі покидають сцену,
тоді провіщене доходить до крапок,
і в повній мірі сповнюється неминуче.
Зникає магія, мов оборонні греблі,
відтак, потопу вже ніщо не заважає.


***
Манý – владика трону краю абгаридів,
влетів квадригою в спадкову цитадель,
зали́шивши позаду сорок стадій пилу,
тряского поквапу на битому шляху
від Пагорбу Богів до царської оселі.

В дворі ждала його причина поспішання –
гонець від Вера Луція, що завернув
неждано в Éдесу дорогою до Риму,
і принагідно повідомив про звитягу -
узяті з ходу Селевкію й Ктесифон!

Ману відразу сповістив про святкування,
і доки ладили столи, сів з посланцем,
аби почути з перших уст усе, що сталось,
а ще умовити узяти подарунки -
подяки Маркові Аврелію-звитяжцю.

Півроку тому він уже здійснив пожертви
співкесарям, які йому вернули трон,
і нині відсилає щонайкращих коней
з нагоди римських перемог на полі бою,
і власних скромних успіхів у справах краю.

*
Гостей провівши в дальню путь на сході Сонця,
цар вийшов з першим радником на бастіон,
щоб дослідити обрії, польоти пта́ства, -
збагнути, що там волею богів несло
накликане подіями близьке майбутнє.

- Вони відкрили перед римлянами брами
і вийшли із пишнотами вітати їх,
та Касій кинув легіони на грабунки
і на поні́вечення храму Аполлона.
- Тому з Горба Богів туди птахи й помчали?

Цар зрозумів, що на увазі має радник.
- Ти натякаєш, там багато мертвяків.
- Авжеж, бо служники Богів нас полишили,
але натомість Луцій Вер вернув вам царство,
тож ми іще живі, а там одна скорбота.

- То знаки бачимо згасання чи розвою?
- Я бачу в храмі Аполлона чорну смерть -
під срібною, у грізних написах, плитою,
її розбито на кавалки, тож невдовзі
та моровиця буде всюди, навіть в Римі.

- Чому ніхто не прочитав ті застороги?!
Невже зумисно ці накликані жахи?!
- Мій царю, це як пал трави під нові зела,
де замість ладу одного зростає інший.
І чим пожежі більші, тим ґрунти щедріші.

- Але ж усі ми нині на порозі смерті?!
- Направду, царю, це лише покою час.
Проте повинні ми сусідів сповістити,
що на кордонах виявили моровицю,
тоді війська й утікачі сюди не линуть.

- А як її не станеться?
- Ми помилились.
- Але зупиниться торгівля!
- Краще смерть?
У нас усе своє, хліби і чисті води.
За це платитимуть потрійною ціною,
бо кожний мор одвічно супроводить голод.

- То що повинні ми зробити просто зараз?
- Послати знак сусідам, і для люду в дар
накарбувати із припасеної бронзи
дрібних монет з нагоди перемоги Риму,
аби вони могли придбати необхідне.

*
Ману чудово пам'ятав як стрівся вперше
із мудрецем оцим на Пагорбі Богів,
де з волі батька древні лагодили стіни.
Не зводили нове, а тихцем поправляли.
Тож певно вартувало так чинити й нині.

І давши різні строгі вказівки, правитель
відвідав митницю, де старший із синів,
стеріг за тим, як вибивалися монети
нові - із Августами у рукостисканні,
а з боку іншого - з його покірним ликом.

Гриміли молоти і кожен звук удару
лунав прожитим і здобутим – крок у крок
його поверненню у славу сьогодення.
Царю подали халк*, що карбував колишній -
з царем парфянським і потойбіч із Ваелем.

Криві обличчя і метал не задля вжитку!
Два роки трон його займав, а так набрид,
що жителі міські самі відкрили брами,
як військо римське підійшло, та ледь умовив
їх без грабунків обійтись - за десятину!

І знову має кидати поперед себе
скарби задля майбутнього - уже своїм,
в часи, які не кожному і пережити!
А як не буде того мору, то, виходить,
великі кошти витратяться надаремно?!

Цар свого сина підізвав, аби дізнатись,
як він оцінює поради мудреця.
Син мовив тільки, що йому немає віку, -
як вчив малих їх, був отим самим, що й нині.
Та чи таке без участі богів можливе?!

Тоді позвали знову радника - спитати,
чи певен, що боги на їхній стороні?
Той рік: вони на боці спокою і ладу,
і задля них наказ віддати - до кордонів
нікого щоб на літ стріли не підпускали.

Ману відважився - бо і ознаки в небі,
а ще чутки, яких нема, а вже були б,
якби складалося навколо них як завше!
Та, головне, аби у Рим дійшли дарунки,
а гроші згодом він без поспіху поверне.

*
Могутній син Ману – Абгар глядів на місто.
Воно помітно розрослося, зажило.
Без сумніву, тому, що батько правив ладно.
А він продовжував. Але чи їх старання
було б достатньо без небес благовоління?

А те, що радник Бардесан - посланник звище,
доводили і явлені премудрості, й роки,
котрі не старили його, і не міняли.
Це ж на його порадах і росла держава,
мінялося життя, будови, облаштунки!

Постали лад і покій дійсним подарунком!
Богам напевно теж, та хто їх зустрічав?
Але сліди! - цар ясно пам'ятав дитинство –
кімнатну сутінь, острах. Як з бійниць віконних
глядів на рій хатин навколо цитаделі.

А ще зростали блага попри моровицю,
що начебто не помічала їхній край.
І як вогонь її спалахував у селах,
то швидко гаснув під цілющими дощами,
що йшли від Пагорбу Богів, де правив радник.

І він був частим гостем в місті і в палаці.
Свята влаштовував від імені царя,
змагання люду з мудрості, віршарства, співу.
Про Едесу заговорили навіть в Римі,
як про зразковий приклад ладу і покори.

Але ж ніде нічого не триває вічно.
І Бардесан вже не навчав його дітей.
Казав, для щастя тут у них є все потрібне,
то звідси ні ногою, що б не обіцяли,
навіть не думати про подорож до Риму.

*
Великий цар Абгар згасав у довголітті.
Проте, все так же прагнув знати, що і як,
тож перший радник і бував при царськім ложі
частіше, ніж колись - оповідав старому
всілякі речі, що рідні здавались глупством.

Про що би не базікали межи собою
два геть загублені в минулому діди,
як стосуватись це могло часів прийдешніх?
Край квітнув, старший син вже приміряв корону,
і потай в Римі приглядав для себе радця.

Бо як віщають нині поголоси модні -
в старих міхах нове не втримати вино! -
то й має бути все інакше, ніж раніше.
Старі страхи - лише давно віджилі тіні,
котрі потануть уві слід ладам вчорашнім.

*
Абгар помер - на Пагорбі Богів спочивши.
І цар новий, як тільки відшумів обряд,
дав знак до ніг своїх привести Бардесана.
Й, осипавши дарами, зверхньо повідомив,
що більше в послугах його нема потреби.

У вірувань віднині будуть римські шати.
Мудрець, не вимовивши ані слова, встав,
переступив дари, накидку звичну скинув,
і показавши іншу плоть в могуті зрілій,
пішов без поспіху через примовклі юрби.

І в хвилі видива раптово вбрався люд
у свіжі пахощі невидимого моря,
бентежні чари невідомості земної,
що злинули за ним, й могли належні бути
лише богам, які тепер їх покидали.

Знялася музика - негучно урочиста,
і мов процесії у даль пішла хода -
із бубнами, кімвалами, і сопілками.
Що із наспівами на невідомій мові
серця розчулені вкривало забуттям
і відпусканням щойно втраченого світу.

Дайте випити кави ковток
Перед боєм важливим, вагомим
І пізнати життєвий урок,
Що промчиться в стрімкому вагоні.

Дайте випити чашу до дна
Хоч вина, хоч рясної цикути.
Не моя буде в тому вина,
Що пізнав я могутність отрути.

Дайте випити дні осяйні,
Дні прозріння, натхнення, скорботи
І невтолені, вигаслі дні
Для безумно тяжкої роботи.

Хай цей келих проб'ється крізь час,
Крізь століття безумства й печалі.
Він прикрасить величний пейзаж,
Ніби грані святого Грааля.

20 грудня 2025

Шукаю дорогу між тисяч думок,
Де цінності тонуть у шумі розмови,
Де кожен навколо — мудрець та пророк,
Хоч жоден насправді нічого не робить.

Змішалися контури, знаки, слова,
Ховаються тексти за тінню контексту.
У цих лабіринтах болить голова
Від сотень яскравих картинок без сенсу.

Заплутався. Як? Куди далі іти?
Бо простір безмежний розпався на межі,
І десь загубилися давні мости
В тумані із догм, суперечливих версій.

Та раптом у сутінках з’явиться знак
І сонце осушить смердюче болото.
Я знаю, що все це відбудеться так.
Я вірю, що ми — не порожні істоти.

07.06.2026

Темно-вишневі гарні черевички
Подарувало літечко зозулі.
Вона зраділа їм, але не взула,
Поклала між зеленої травички.

Ними милуються усі, хто тут буває
І птаха нахвалитися не може.
А квіти ці вмиває теплий дощик,
Втирає сонце рушником яскравим.

2015 р.

В тепле літо золоті ворота
Відчиняє червнева пора, -
Душу вабить лежача робота
І напущена в сплячку мара.
Зріє літо пахуче, півсонне
І принадне в наряді своїм, -
Барви й звуки його ніжнотонні
Час від часу сполохує грім.
І мене громовиця лякає
Та примушує вийти зі сну,
Бо ракети шугають над краєм,
Бо несила спинити війну.
07.06.26

Але ж чи розумний той ноумен,
що гуляє на задніх ногах,
та плодиться й годується тут —
в жалюгідних трудах та сльозах?
Або він
є насправді лише феномен?
Точнісінько так,
як пакетик із тонкого пластику...
Що в гілках древляних вітрами гнаний,
— вельми химерно та вкрай неповторно.

2025

 не перевершуй не жени
 не віддавай усе що
 тим демонам поза дверми
 хоча у них є дещо
 стезя стежина стеж її
 дерева милість божа
 вони усе пережили
 самі собі тотожні
 ти стати же хотів таким
 і стриманим і вільним
 на місці свому геть простім
 водночас вірогіднім
 не треба скарг вони ніщо
 займися ліпше ділом
 слід тихий твій
 в добу ніщот
 недовго буде слідом
 

 
В оп’янінні усілякою розкішшю
Задля продукції
Що зносить усе все на хвилі
Бездуховно безсмертній, і коли
Божий кельнер бере твій останній дайм
Ось рахунок тобі
І нема в цім фарватері
Припливу, ні розсуду
Якось греби ізвідсіль
І ти якось гребеш ізвідсіль
 
 
 
 
 
 
 
 

Готовий сплакнути, раніш як бувало,
Коли на оголені груди впадеш
Жагучого серця пругкими губами,
Як тільки згадаєш забутий backstage.

Одна у тобі розпізнає акина,
А друга чи третя – лише прохача.
Від них і находить на тебе провина
За те, що неначе плаксиве хлопча,
Собі зазіхаєш на краще й пригоже,
Природне, але і почасти чиєсь.
Та це не навмисно, і жодна не може
В тому відмовляти, за що беретесь.

Минають неділі, проходять суботи,
Облишмо займатись питаннями цноти.

Я прийду у спустошений ліс,
Як у храм, до якого не ходять.
Між тополь і дівочих беріз
Бачу слів невідомі породи.
Пробіжить зграя зляканих кіз.
І лаштується Ігор в походи.

Я прийду в невідомі краї,
До яких загубили дороги.
Проспівають мені солов'ї
Всі романси надії й тривоги.
Я прийду у сумні кураї,
Оббиваючи Бога пороги.

І Ніщо мене не відштовхне,
А обійме в пориві натхненнім,
Забере в задзеркалля криве
У барвистім бутті цілоденнім,
Де майбутнє в минулім реве,
Де лишилась надія на денці.

18 грудня 2025

Павло Горінштейн (1895-1961; народився й прожив життя в Україні)

Армія Біла, Чорний Барон
знову готують нам царський трон,
та від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Арміє Червона, в атаку йти час!
Реввоєнрада скеровує нас.
І від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    і ми повинні
    усі невпинно
    іти в останній смертний бій!

Час світової пожежі наспів,
церкви та тюрми зруйнує наш гнів!
Бо від тайги до нормандських узвиш –
Червона Армія всіх сильніш!

    Так хай червоний
    несхитний воїн
    багнет стиска в руці своїй,
    й товариш Троцький
    у колі флотських
    нас поведе в останній бій!

(2026)аааааааааааааааааааа

— Ти малюєш на мапі вчорашніх обмежень
Апельсинове вицвіле сонце.
Ставиш знак здивування до впевнених речень,
Креслиш спогадам ґрати чи необережно
Розливаєш свій біль та незгоду.

— Я не знаю... Мене огортає буденне,
Осідає на плечі. Та вкотре
Перемішує фарби надмірна упертість,
Та малює, усупереч дійсним сюжетам,
Чорно-білі цятини полотен.

— Ти мене забуваєш – ніщо не воскресне,
На пергаменті – збляклий твій почерк.
Ти втікаєш від мене. Це з нами не вперше.
Ти нікому не кажеш, що саме бентежить, –
Знов невидимі стіни й кордони.

— Я скажу наостанок і... буду відвертим:
Як тебе, не кохав більш нікого!
І готовий на шмаття за вчинки роздерти,
Та слабкіший за вирок простої дилеми.
Вибачай. Ставлю крапку. Свідомо.

Вірш написаний разом з Олесею Репою.

Темні хмари, дощ і вітер, -
Хвища звідусіль, -
Кожна крапля в мене мітить
І влучає в ціль.
Куртку ніби рве вітрисько,
Ради гри чи мсти, -
Мокро, вітряно і слизько,
Та потрібно йти.
Подолати перешкоди,
На шляхах земних, -
Маю я в ім'я свободи
І дітей своїх.
06.06.26

Моя Україна – це квіти ясні,
що тільки на волі цвітуть,
моя Україна – подих весни,
що зігріває крізь холод та лють.

Моя Україна – не штучна межа,
що з болю та страху постала.
Моя Україна – людина жива,
що хлібом гостей зустрічала.

Українець, татарин, білорус або грек –
для мене усе це єдине.
Ти – рідна людина для мене навік,
бо ти і є Україна!

Грузин, росіянин, єврей чи поляк –
на спільній землі ми родина.
Для мене назавжди ти брат і земляк,
бо мати у нас – Україна!

Малята в темнім пологовім домі
до нас рученята свої простягають,
усі ті, кому так бракує любові,
в дитячім будинку нас вірно чекають:

Немає різниці – свої чи чужі,
для мене сім’я неподільна.
Усі вони разом – діти мої.
А діти мої – це моя Україна.

Ти, помираючи, знову воскрес,
коли серце наповнене Світлом.
Моя Україна – це голос Небес,
що лине Новим Заповітом.

Моя Україна – це серце моє,
де гинуть образи й зло,
де кожного дня оживає нове,
розквітли любов і добро.

Україна – це краще у кожному з нас,
це мужність, це віра й прощення.
Так світу потрібна вона у цей час,
щоб душам вернути натхнення.

Моя Україна – це праведний шлях,
що треба нам гідно пройти до кінця,
без страху, без кривди, з любов’ю в очах
і в ньому шукаючи – стріти Творця.

Моя Україна – сльози всіх матерів,
що не втомились любити,
роками чекають живими синів,
які рідну землю пішли боронити.

Моя Україна – це справжня Любов,
якою можливо лише ділитись.
Вона неподільна, неначе Душа,
і тільки в Любові їй дано розчинитись.

Моя Україна – не статус, не бренд,
не кумир, не влада, не сила.
Моя Україна – це ніжність батька
і радість рідного сина.

Її збережи, мій сину, живою,
бо вона так красива!
У серці завжди хай буде з тобою
саме ця – твоя Україна!

2018

Спочатку було дієслово…
Іменник потім вже з'явився,—
щоб якось дію зупинити,—
у стан її перетворити.
Прикметник виник для того,
щоб думкою осЯгнути всього.
Все інше стало маркером відносин,—
подоб, відмін, і всякого порядку…
…також любові або ж ворожнечі,—
доречно це, чи дуже не до речі.
Так мова стала відрізнятись від реалу
і зажила із власного життя.

2024