ваші душі – темні води
найбруднішої ріки.
ваші душі з-під прилавка
продають за копійки.
ваші душі не вартують
навіть згадки в цих рядках.
ваші душі позгорають
у вогненних язиках.

ви знущаєтесь із сиріт,
ви ґвалтуєте жінок,
ви обманюєте інших,
ви спускаєте курок.
так, ви людство, а не люди,
сіра маса, чорна гниль,
чутно сморід ваш нестерпний
за десятки, сотні миль.
не ссавці ви – паразити,
найбридкіша із хворіб.
вас давно пора спалити,
мов паршивий житній сніп.

світ тріщить по швах вже зараз,
все вмирає на очах.
ваші діти не побачать
світла сонця в небесах.
дні гріха практично збігли,
вам не вибратись із ям.
ви копали їх для себе,
в них судилось гнити вам.

2009-05-21

* * *

Ю.Б.

Кто замесил мне пасху на тоске?
Дверь заперта, но не моим ключом.
Вселенная висит на волоске
Над головой дамокловым мечом.

И в той вселенной – сколько ни звони –
Ты будешь вновь курить и пить вино
С семипроцентной примесью любви.
А что потом наступит – всё равно.

Однажды ночью, дёрнув за стоп-кран,
Останется ни с чем твоя рука,
И пьяной полудрёмы океан
Заполнит твой приют до потолка.

Немой вопрос. Неслышимый ответ.
Не хватит сил ни завтра, ни теперь.
Расколет тьму упавший табурет,
Как стук засова, запершего дверь,

И этот звук насквозь пронзит меня –
Звук лопнувшей струны. И в тот же миг
Стена сплошная звёздного огня
Беззвучно рухнет, мой рождая крик.

Вселенная, которой имя – ТЫ –
Исчезнет, сгинет, канет за черту,
Уставши от житейской суеты,
В наполненную болью пустоту…

Вскочил с постели. В ледяном поту.
Опять кошмары ночью снятся мне.
Взял сигарету. Подошёл к окну.

…Вселенная висит на волоске…

Хтось чекав на весну-
Панацею від болю...
Хтось чекав-не діждав
І забрав все з собою...
А весна не барилась-
Віти квітами вкрились...
І тепло вже усюди-
Не тепліше лиш в грудях,
Що боліло-болить....
Як на світі цім жить?

Подаруй, Галантний Маньєристе,
Це рожево - пурпурове море,
Колір вічних пристрастей аморе,
Ключик до ларця галантних істин,
Де душі пастельні акварелі
поринають у чуттєвий танок,
Де в долонях моря, на тарелі,
Простір, розпрозорюючись, тане...
Подих вітру, зовсім невагомий,
Зорепад барвистих рим-колібрі,
поступ вірша – легітний відгомін,
та його відлуння у верлібрі.
Поцілунок ранку - не вустами,
Дотик снів рожевих - не рукою,
Сповідь – не словами й не листами
береги - не стиснені поко́ї.
Серце, що метеликом тріпоче,
У глибинах моря - пульс вулкану,
Пурпурове небо - сліпить очі,
Поступ Командора й Дон-Хуана...

Розірвана навпіл й небаче роси
Прибрала з дороги свої першкоди
Вона відійшла від канонів й пустила
у світ непокору
Боляче кровить надріз
Очі вже бічать різні світанки
Одна рука одна нога - рівно навпіл
Вже звикла жити половиною
Вже розійшлися у різні сторони
Навчилась писати лівою рукою
І бачити все одним оком
Важко лягати боляче вставати
Не заліковують надріз препарати
Лікарі розводять руками
Пропонують пройти реабілітацію
Засинає з світанком
Збирає мукулатуру
Спить у короббці
Перехожі стороняться
Діти лякаються
Ніхто не хоче бачити розірвану навпіл душу

на небі зорі появились
затихло жваве місто враз
і мешканцям його приснилось
що все це клас,що все це клас
несплю цієї ночі я
бо йде війна,бо йде війна
але без танків, без піхоти
без криків болі без турботи
ви скажите неправда це
війни такої небуває
та хто загляне в моє серце
той думку свою поміняє
і хоч як добре зверху все
всередині одна пустиця
там вже нічого не цвіте
нема нічого всередині

Як надоїло, то скажи,
Я постараюсь замовчати,
І ти не бійсь, не буду я
тобі цей брєд тоді писати
Я просто мовчки у кутку
Доб’ю все те що ще осталось,
І заховаю, замовчу,
І вже не скажу… обірвалось..
Я постараюсь знову жити
Попробую когось любити,
А може просто говорити,
Що я люблю
Бо я не знаю
Мені здається ще кохаю,
Й хоч відповіді і не маю
А може просто я не бачу
Що надарма я зараз плачу
Що марно це тобі пишу
Що вже тебе я не верну…

Не спиться.Ліхтарна варта
У скло заглядає скоса.
Не спиться тому, що завтра
Розпуститься абрикоса.
Ліхтар – божевільна втома.
Та, все-таки, більш природно
Не спати, коли судома
Народження – вже сьогодні.

КАЛИНОВИЙ РАЙ

Солодка ягода й гірка,
Червона, цвітом біла,
В пісеннім колі солов’я
На гіллячку дозріла.

П’янка, бо знає про любов:
Що радість, а що втрата.
Тому й в кетягах сік, мов кров,
І серденька – зернята.

Налиті грона – плід життя,
По вінця, – дзвони в гаю,
То вітер келихи хита
Калинового Раю.

Збірка “У чарівному колі твого дитинства” (2006)

*
Кохалися.
І бачили дзеркала
Цнотливість нашу.
Поголос пішов,
Бо сонячні зайчата забігали.

З радейка надоїли слова –
до вуха вліз рожевий слон,
він дувся легко, мов бальон,
немов корова від полови.
Яка труба – такий музон.
Насмикано новин з ефіру,
мов хопту мацали граблі.
Нє – шляк не трафив москалів,
а коби трафив – то допіру
було би свято на селі.
Кричали би на празник свині,
а борщ про єндика згадав,
не знав би де подітись "гав",
горівку пили би - аж сині,
а еСБеУ лапало б ґав.
І намуштровані у чарці,
кропили, мов жуків, вождів –
від олігархів до попів
по жовтій видали б їм картці
а їхнім курвам по п...пилі.
І вже натішена до ручки
та дорахована до ста
лягла би пісня на вуста
у розмоскаленій Сердючці,
а Путін – бандуристом став.
Та москалі – не рагулі
(на жигулях)
від них подітися ніззя
і шо той лисий їм казав?
– Без української землі
хиріють руки у Кремля.
Ну й мля...

20 Травня 2009

Расскажу, вот о чем я думаю –
Месяц май, а ты не со мной,
Может стоит побыть акулою,
Чтоб заметил ты, ангел мой,
Что я чувствую, фантазирую,
Проявить агрессивность, что ли?
Я ведь женщина и любимою
Быть хочу. И хочу до боли!
Вот читаю я письма страстные -
Мне в он-лайне немало пишут,
Переписка - вещь тривиальная,
Обещают моря, Париж, и…
Я не думаю, что мечтания
Бесконечные, знаю точно,
Что реальность – то состояние,
Где не пляшут обмана строчки.
Жизнь моя о тебе в мечтаниях,
Говорю, признаюсь, без грима!
Мои лучшие пожелания
В путь-дорогу, тебе, любимый.

Розпатлане волосся. Білі пальці
І вільні кроки над верхівки скель.
Душа у епізодах девальвації
намотує на себе пил пустель.
І котиться,
і котиться,
і котиться.
Сліпий циклоп іде собі, іде.
Така суцільна біла тіла змотаність,
(одна краплина у клепсидрі - день).
Вона тягуча, млосна, медом мазана.
На крок від волі. І до Бога крок.
Із року проминулого у вазі
букет зів'ялих молодих зірок.
Тьмяніють очі. Рвуться нервів струни,
кувалдою по долі. Тане грань.
Від Бога вільні - на дірявих шхунах
метелики пливуть у океан...

1.
О Вітре дикий Західний, о ти,
Син осені, з чиїх тонких обіймів
Так прагне мертве листя утекти,

Як від мольфара духи, – лине вільним
Чумним жовтавим почтом. Ти дмухнеш –
Й розкрилене насіння на могильне

Зимове темне ложе покладеш.
Нехай спочине трупом – мертво, низько.
Аж доки в сонний край Весна прийде,

Сестра твоя, сипне барвисті іскри,
І засурмить над долом досхочу,
Й бруньок отарам знайде пасовиська.

О дикий дух (де хочу – там лечу),
Хранителю, руйнівнику, почуй!

2.
Ти, що зриваєш мертве листя хмар
Зі сплутаних гілок небес і моря,
Мчиш через височин сум’яття й шал

Всіх янголів грози: ген, на просторі,
Крізь здиблений і вільний твій політ,
Зринають розпростерті в непокорі

Менади дикі косми, аж в зеніт
Від горизонту невиразних ліній
Близького шторму пасма. Рік вже зблід,

Ти тужиш гірко – він вмирає. Тіні
Зімкнуть цю ніч могильну: хай течуть
Густі пари, ущільнюють склепіння,

З якого рине чорний вир дощу
І полум’я, і граду: о, почуй!

3.
Це ти збудив з солодких літніх снів
Блакитне Середземне, що дрімало
В потоків кільцях, в кришталі і склі,

Між островів у бухтах. Так недбало
У снах зміїлись тіні древніх веж,
Палаців, вкритих моху покривалом

І квітом дивовижним, – не знайдеш
І слів, щоб змалювати їх. Де шлях твій
Проліг, сама Атлантика, авжеж,

Розверзла темні урвища, й побляклі
Морські ліси, зодягнені в парчу
Важку вологу, затремтіли, вклякли,

Здаля зачувши звук твого плачу,
Й посивіли від страху. О, почуй!

4.
Коли б мене ти теж листком помчав,
Коли б мене підніс – із хмар найлегшу,
Чи хвилею нестримною здійняв,

В свободі тебе, втім, не перевершить,
То хоч би долучитися, о ти,
Нестримний! Я, дитям ще, думав спершу,

Що разом в небесах могли б ми йти,
Як рівні. Та якби ж малому знати,
Що не наздоженеш тебе, прудкий…

Я вже тоді б, як зараз, став благати:
Здійми мене, мов хмару, хвилю, лист!
Життя шипами тіло рве завзято!

Тягар годин так владно тягне вниз
Того, хто вільним був, як ти, колись.

5.
Я буду тобі лірою, як ліс,
Що з того, що, як він, я облітаю!
Якби ж то наші голоси злились,

Цей спів, що сум осінній навіває,
Солодшав би, лишаючись гірким.
Моїм стань духом, дикий Дух, благаю!

Свавільний, мною стань! Помчи думки
Сухі мої крізь світ, новий світанок
Пришвидшимо! Хай бризнуть ці рядки,

Як від багать незгасних жар багряний.
Серед людей хай йдуть мої пісні.
Для сонних нив нехай мій голос стане

Пророчим гласом! Вітре навісний!
Зима вже тут – чи ж довго до Весни?

ефеби

до якої ж, мій хлопчику, міг дорости б ти зради,
як цариці підстаркуваті втрачали глузд би!
але ти сам зробив свій вибір, солодкий лузере:
хто не зводить із неба віч, того небо вкраде,
і усім ризикує шаленець, що жодної вади
у собі не вбачав – і дзеркала здіймав на глузи.

до якого ж ти пекла спуститися б міг, безбатченку,
і яких евридік звідти вивести, сонних, п’яних
світлом жовтого дня… але ти не схотів, тиране.
як би ніжно тебе увінчали їх пещені пальчики
асфоделями. нині ж, mon chere, ти нащадкам у спадщину
залишаєш хіба що сузір’я чи, може, гекзаметр.

на камеях, офортах, на глині вологій і просто
на піску виростають манірні розніжені постаті
як отруйні рослини із повної крові землі
ці солодкі вуста посміхаються тіло припрошує
розірватись і вмерти. я знаю, це дорого коштує
та обіцяні пошепки блага також немалі

вчись брехати, як брешуть ці профі, ці різьблені профілі
тінь струнка вислизає із пальців і з-під простирадел
тінь танцює на кінчику голки, ось-ось вона впаде
в шестистопний тартар. їх - тендітних, як квіти засохлі
опусти в свою пам’ять (спи раб мій спи маг мій спи бог мій)
нездійсненність – це пекло, яке нас ніколи не зрадить.

осяйних колісниць недолугі манірні візничі
тонкостанні примари, закохані в себе панічно,
тавромахи, що ременем крила бинтують до пліч,
розчиняються в часі – і я вже не бачу облич,
це ефеби відходять у міф: там, де замість обличчя,
проростає назовні нічим вже не стримана ніч


фаетон

хлопчик солодкий солоний солодкий солоний
мойри лукаві ласкаві безжалісні хитрі
виснеш ти падаєш виснеш ти мій фаетоне
межи списами трави й гостряками повітря

чадо гірке золоте тонкостанне свавільне
вгору в безодню угору в безодню танцює
панцирний жук колісниці пірнає повільно
й вільно злітає – стріла непідвладна стрільцю. о,

гнівна деметро, не рви своє пишне волосся
повне пожухлої мертвої арніки пижми
падає хлопчик нащадок світила що досі
жодного разу не збочило рух колобіжний

падає хлопчик і висне і падає. тісно
тілу між посвистом вітру і полиском листя
хлопчик скляніє він трісне скляніє він трісне
хлопчик він практик він містик він практик він містик

луком напнувши дзвінкі сухожилля прорісши
омахом полум’я в темне склепіння зірвавши
зв’язки ти з рук випускаєш затиснуті віжки
пучки востаннє цілують розбещену замшу

тіло засмагле рвонеться розпружиться стане
зіркою пам’яттю зіркою кришиться тоне
тоншає вищає іншає міниться тане
вибухнеш згаснеш ти вибухнеш мій фаетоне


орфей І

царство тіней, воно значно ближче ніж ти міг подумати
у тумані рибинами ковзають чорні гондоли
в них загорнуті в шовк і мережива гумберти-гумберти
тонкоруких лоліт покривають під танго п’яццоли

де жона твоя? тінь серед тіней і маска між масками
під спідницею ночі усі ми однаково грішні
над туманами міст зауваж перейти і не впасти
ще ніхто не спромігся. – то може б і ти це облишив?

білогубий поете співцю сам ось-ось зефемернієш
ця бруківка ковтне твої кроки відлуння не висікши
де жона твоя, йолопе? чи не в портовій таверні
чи який випадковий матрос її сльози не висушив?

де жона твоя? місто зімкнулося колом, і все ж таки
ти ще мариш, ще ловиш губами молекули видихи
твоя дівчинка певно давно стала схожа на решту
маскарадних повій і принцес. чи ж тобі не огидно?

це край світу. ти чуєш? це наше приватне інферно.
найінтимніше пекло з можливих, де зрештою кожен
зберігає інкогніто. бардику, думаєш, зможеш

свою втрачену зрештою вивести з міста померлих
зняти з неї пропахлі розпустою шати химерні
і без зайвих вагань повернути до себе на ложе?


орфей ІІ

орфею, хлопчику із лірою,
орфею, чуєш знову кроки ти?
це тінь твоя крадеться звіром чи
це фавни ратицями цокають,

чи ліс, ворочаючи корені,
прямує слід у слід безшелесно,
чи хтось у міф ступа з історії
чи у канон з якоїсь єресі?

десь з-посеред людського місива
зовуть її прозорі пальці,
а дзеркала пускають бісики:
“орфею, йди, не обертайся”.

і ранок твій на тебе падає,
як орди золотої сарани,
як злива гостроперих радощів –
не обертайсь, орфею, царю мій.

хоч крила сонця ранять боляче,
іди, розмазуй піт по вилицях,
іди, іди, орфею, сонечко,
вона лишень тобі наснилася.


нарцис

нарцис собі сам наркотик сам собі вена
нарцис він і центр і відцентровий рух він
аби не украли цілунок із вуст припухлих
слід хлопчика в дзеркалі оберігати ревно

нарцис собі кат і він же водночас жертва
нарцис собі ментор нарцис свій слухняний учень
таких ефемерних слід нескінченно мучити
аж доки від ласк не впадуть на підлогу мертві

нарцис і стріла і лучник він стриж і стрижень
і тридцять три серпанки м’якої плоті
хопчик-негайно і хлопчик-лиши-на-потім

пастка із напнутих жил і порізів свіжих
туга стріпнулася плесом розбіглись брижі
сам себе пестить і сам собі чинить спротив

з’їсти очима поглядом випити вкрасти
випростати на піску розпростерти в листі
цього себе чи його золотої масті
сонячним променем випрямити на вістрі

нарцис зомліває – не знає хто сам хто інший
нарцис під собою, нарцис у собі і глибше

вивернутий назовні метелик болю
простромлений наче голкою сам собою


ікар

вріс головою в сонце
кидаєш тіні якір
монстри потонуть в мороці
падати буде м’яко

падати буде тепло
в глянцевий синій плющ у
море цей космос тетіс
рух що тебе розплющить

в плюшеві надра тріщин
в золото і меркурій
падати буде іншо
падати буде муляти

сіпатись поза торсом
і з-під лопаток рватися
пам’ять про м’якість воску
це рецидив пернатості

падати буде довго
й ніжно – в бісері поту
в амфору з білим горлом
в сни де немає потім

тіло зім’яте м’ятне
плями на пальцях плюскіт
крові у вухах м’ясо
сонця між губ молюсків

мито морському богу
хвилі покірний раб а
довгі засмаглі ноги
мідні цілують краби

спиною в піну лігши
тихше гойдайся тихше
впавши не плач летючий
море тебе приручить

солодко спи у сон твій
плинуть ліниві риби
кидаєш тіні ятір
монстри потонуть в понті
просто сповільнюй ритми
падати буде м’яко

Як дотики холодної води,
Безжальний погляд.
Тебе благаю я: «Не йди!»,
А ти не поряд…
Мій гуркіт серця зупинив,
Мою надію
В сльозі байдужій утопив!
Я вже не мрію…
Я йду, не знаючи чому,
Біжу від світу.
Залишивши мене саму,
Ти вдарив квітку,
Поранив цвіт – моє життя,
Та біль минає.
Я поховаю почуття
Й сама зникаю…


2000

Я в улюбленій кав‘ярні сяду за вікном,
Будуть тіні танцювати за моїм столом.
Як акваріумні рибки - хмарки в небесах,
Пропливатимуть зі срібним спокоєм в очах.
Розчиняючись, як цукор в чашці на денці
Теплі спомини розгладять смужки на лиці.
Світ барвистий із батисту, усмішок, помад…
Спека. Спокій. Пообідній літній променад.

У мене від лободи
Високий город і зелений.
Поглянь, як зійшли дуби,
Попроростали клени!
На повну цвіте полин,
І хрін, і бліді ромашки…
З сапою в город, а він –
Травою зітхає важко.
Сапою – до мозолів,
І грузну в землі, і плачу:
Чи трави на мене злі,
Чи я отака ледача?
Врожаю? І не чекай…
На творчість – ніяких знижок.
По осені урожай
Укотре – соснових шишок.
Ти розпач мій пригуби:
Сусіди сміються в спину:
«І клени тут, і дуби,
І - жодної картоплини!
Поетеса, бач…»
20.05.09.

Щодня приходить тая мить
Коли все тіло так болить
Коли вже очі не ховаю
Коли нікуди не втікаю
Коли лишаюся один
І забираю весь той дим
Який мене від всіх ховає
Який мене оберігає
Чомусь не можу зрозуміти
Чому не можу я радіти?
Я ж просто хочу мовчки жити!!

Оці слава пишу ноутбуку
Тепер він мій єдиний друг
І хоч не візьме він за руку
Та він є тут, та він є тут
Тепер я хочу тихо жити
Хоч знаю що не вийде це
Не хочу більше я любити
Та це так важко, важко це
Колись мені допомагало
Те що напишу тобі
Тепер усе це вже пропало
О Боже поможи мені
Душа померла ще учора
А тіло й далі ше живе
Йому потрібна допомога
Та хто прийде, Та хто прийде?
Здається все це дуже просто
Радіти коли маєш все
Та біль чомусь така є гостра
Вона ще є, Вона ще є
І далі тихо я чекаю
І далі гірко плачу я
Хоч все це значення немає
Ти не моя ти не моя
Ти мене просто обікрала
Забрала душу ти мою
Ти її ніжно розтоптала
І вона точно не в раю
я сьози мовчки витираю
Ховаю біль Ховаю біль
І усмішку я знов вдягаю
Та це все тінь та це все тінь
Чекаю я отого ранку
коли тихенько я проснусь
і усміхнуся до світанку
і знову у цей світ я вернусь…

А час краде останнії хвилини
Ті миті щастя що у нас були
Й дарує він самотнії години
Й карає він тим відчуттям журби
Я просто жить хотів у цьому світі
Ні зла не бачити, а ні брехні
Та в всій прекрасні його розмаїтті
Я їх лиш бачу й важко вже мені
Я пробую печаль загнати в слово
Яке пишу я папері тут
Та не поможе мені зараз мова
Не скаже: «Це вже все, забуть!»
Та мова зговорилась з часом
Вона так просто не простить мене
Той світ нам не дозволить бути разом
Моє життя без тебе зараз йде.
Я істину невпинно все шукаю.
Я хочу знати лиш чому.
Та значення тепер вона не має
Й непевне я її і не знайду

день проминає
як води ріки печальний
твої руки і губи і очі
самотні
а кажуть що треба
любити усіх
цілуєш неквапно
тіло брудне Почайни
почуваєш себе блудним сином
і мокрий вилазиш на світ

А я собі придумаю тебе.
Я вимрію тебе.
У Бога вимрію.
І все, що досі було шкереберть
до нас уже не вернеться із вирію.
Я знаю,
ти відчуєш і прийдеш
магнітним шляхом,
ангелом спроваджений.
Прийдеш до мене.
Вірю так буде.
Я вірю в це.
А мріям я не зраджую!

…Поезія для мене – суть садхана…
Моя поезія мені – молитва й піст…

…Для когось мій герой - дурний поганин,
Для когось суть ортодоксальний християнин…
Для когось – дурень, вкутаний в оману,
Комусь – нарцис, від свОїх віршів п’яний…
Для когось – божевільний маніяк…

…І, може, хтось один відчує, хто я…
І як болить у тілі суть душа моя…
Хіба важливо, як її ім’я?…

Бо є поезія, в якій молитва й піст…
Вона пливе рікою років без утоми…
А на Дорозі – тінь…
А Шлях – додому….
У казку Бога мого калиновий міст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.05.09р.

Моя душа
похожа на щенка,
за тобой скулит
и днём, и ночью;
она скучает
по твоим глазам,
по сладким
поцелуям тоже.
Душа моя
крилата как птица.
В окошко
к тебе стучится,
когда же любимый
ты сердце откроешь -
устали крылишки бится!

Сквозит печаль из глаз…
Печаль. А что за ней?
Всего лишь парафраз
Полузабытых дней.
Какой-то странный блеск –
Мне кажется? – из-под
Полуприкрытых век…
- Когда твой самолёт?
- Спасибо, не курю. -
Я знаю, в рифму ждёшь
«Люблю». Но говорю:
- Хоть провожать придёшь?
К чему играть в слова,
Когда всё позади:
Беспечная Москва,
Арбата фонари,
Луна одна на всех,
Полночный окоём, –
И этот тяжкий грех,
Что мы с собой несём.
Давно распят Христос,
Он не спасёт, не жди.
Кто грешен – не вопрос.
Кто свят – поди найди.
Глазеют все на нас,
Как на любовь в кино.
Кто без греха из вас?
А впрочем, всё равно.
- Ну, вот уже и рейс…
- Иди. Не суждено.
Прощай… - Ещё я здесь!
- Как было всё давно…
- Постой! Один лишь раз!..
- Не надо. Всё прошло. -
И разделяет нас
Холодное стекло,
Небесные поля
С дворцами облаков…
Уносится земля
Куда-то в глубь веков,
И реактивный джаз,
Как эхо, от земли…
Сыграй мне парафраз
Несбывшейся любви.

Зажура, зіткана зимою,
Засипле землю злотом злив замерзлих зір...
Звучить зрадливе і зловісне "забудь"...
Звичайно, зайчику, я зараз...
Ти - зараза

Я знов іду до тебе, моя леле,
Іду, коли день тихо догорає -
Цей вечір подиху твого чекає,
він дише і живе лише для тебе.
Я йду по тій заросяній доріжці -
Назустріч ти по ній ідеш до мене,
волосся гладить листячко зелене,
життя радіє на твоїй усмішці...
R:
Шалена ніч нас поєднала,
Від самоти нас врятувала чорна кава.
Цілую ніжно твої сни,
Прошу тебе, засни в моїх обіймах,
Кохана...

В душі моїй ти ніжність залишила,
Мої думки звела у пісню серця -
Воно тобі взаємністю озветься
І щастя візьме нас на свої крила...
Я йду по тій заросяній доріжці,
Я знов іду до тебе, моя леле...
назустріч ти по ній ідеш до мене,
життя радіє на твоїй усмішці...)

Ш.О.Р.
День знову похмурий,
із настроєм кладовища.
Весна – не весна,
а – осінь у бік зворотній.
І вітер дряпає землю,
і дощ періщить,
І квіти у мокрих травах,
мов на болоті.

Я сон намагався ковтнути –
гірку пігулку,
Він не врятував,
а просто позначив межі.
О, як мені тісно у сітках
вузьких провулків!
І зовсім не жити
в кільці нелюбові й обмежень.

У гори, у гори, туди,
де ніхто не чекає!
Під небо іти – одночасно –
до себе й до Бога.
Нехай там непросто.
Нехай там немає раю.
Зате там і пекла
немає як тут, такого.
20.05.09.

Світ – на тобі усе-таки – клином.
Світ – на тобі.
Не подітись нікуди.
Хочеш, я чай заварю із жасмином?
Як же долоні ним пахнути будуть!

Хочеш – троянду у вазі прозорій?
Хочеш – я сонцем заллю оцей столик?
Ти не хвилюйся.
Жодних повторів.
Більше такого безумства – ніколи…

Світ – на тобі.
І нехай!
І – навіки!
І не шукатиму іншого клину…
…Господи!
Дякую за чоловіка!
І – за доньку!
І – за нашого сина!
19.05.09.

Навіть уявити – душа холоне
І думки зриваються в ритмі дикому:
Розкуйовдить тишу
Дзвінок телефонний, -
А відповісти уже буде нікому.

Пес на цих чекатиме тебе сходах,
Дім ще буде довго тобою пахнути.
В нього буде голос твій і твій подих,
В ньому буде серце твоє розчахнуте.

Книжка недочитана. Орхідеї
Пелюстками встелять столи запилені.
Ти візьмеш в розлуку свої ідеї, -
Може, знадобляться в новому втіленні.

Я телефоную: «Алло, скажи-но:
Злива за вікном там у вас періщить?»
Біль і радість – сплетені воєдино:
Ще живий.
Благаю: ЖИВИ, ЖИВИ ЩЕ!!!
19.05.09.

І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

Миті – на льоту,
з парасоль кульбаби
та пір`їнок зваби,
ухопи – віддав би
дух за мить оту.
Навстіж таємниці,
лиця – полуниці,
муркотання киці –
присмаки весни.
Язики – дерева
у полоні мрева,
роги місяцеві
розлигають сни.
Під устами тіло –
ніби гуси сіли
та пролебеділо
сонце до води.
Гуси, гиля-гиля –
легітно по хвилях
провели дозвілля.
Ранок остудив
полум`я окасте
рухів попелястих.
Аби небо вкрасти
костеніє яв.

19 Травня 2009

йшов додому
запити все чаєм без цукру
ніч стелила прокопчене чорне тло
крок за кроком
по бруку
по снігу
по бруку
ноги тіла тягнули бетонний блок

вертикальність думок
в них свободу польоту

чорні символи волі рекли з дерев
про далекий туман
і шмат теплої плоті
і що десь вже останній в селі помер

йшов
а вдома родина
чекала з роботи
місто чаділо світлом йому в лице
ніс з роботи байдужість на душу намотану
і ручища налиті тупим свинцем

мокрий сніг влаштував по собі скромні поминки
хрест у руки - і точно б свята хода
відбулась
та буденну дорогу додому
обірвало авто
чийсь веселий удар в педаль

зранку сонні вставали
збирались до школи
діти в мами просили на гумку гроші
тільки тіло потрощенне в парку чекало
що знайдуть
і заплющать очі

Вибач, що кохаю.
Вибач, що люблю.
Просто я не знаю,
Як без тебе проживу.

Дихаю тобою,
Лиш тобой живу,
Але без тебе, знаю,
Те що я помру...

Лише поруч з тобою
Сміюся, а не плачу.
Лиш тобою марю,
Без тебе замерзаю.

Сльозу з щоки стираю,
Коли тебе вночі згадаю.
Я тебе не проміняю
І дуже палко кохаю.

3-4.05.09 рік

В океані безмежнім й єдинім,
В великім, глибокім, блакитнім.
Впаду у нього всим тілом,
Думки всі залишу під небом.

Нехай вони відпочинуть,
під небом відкритим заснуть
і хай вони до ранку,
до сонця не встають.

Окунусь з головою у воду,
відокремлюсь від всіх навкруги
і подалі від всих я полину.
Все забуду! Полину туди...

27.04.09 рік

Бачу небо.
Вгору руки,
Туди у небо,
Туди, де стуки
стають все тише
й знову тише.

Лечу до тебе.
Туди у небо,
У синє-синє
Безкрає небо.
Дивлюсь на тебе,
Молюсь за тебе.

Шукаю зорі,
Далекі зорі.
Щоб віщувати
гіркої долі.
Сидіти, вмивати
обличчя сльозами...

Не буду!
Не зможу!
Не хочу!
Не стану!
І не закрию
ніколи я вічі.

Навіть не думай!
Не буду! Не стану!
Маски не вдіну,
Крил не зніму.
Просто й спокійно
піду по життю.
22.04.09р.

Давно людина мріяла про крила.
Та, може і не знала ще сама,
що у людському серці дивна сила
давно її над світом підійма…
Дивилась в небо – заздрила пташині.
Дерев торкалась – заздрила вітрам.
Шукала непідкорені вершини.
Ішла у свята, так - по звичці, в храм…
Давно людина мріяла про крила,
але чомусь злетіти не могла…

Тим часом, в серце стукає, безсиле
любов й несе в дарунок два крила.

Ти ще мала й така неосвітчена,
Ти ще вчишся просто літать.
Здійматись угору - мати учила,
А хто буде падати вчить?

Те ще маленька ластівочка,
Безтурботна, ні про що не думаєш...
Ти ще просто мамина донечка
І гіркого не знаєш життя.

Ти мрієш аби пошвидше вибратись
з-під маминого, теплого крила
Й на крилах своїх податися,
Туди: там, де краю нема.

Ти така маленька ластівочка,
Котра прагне по небу літать.
Тільки знає, як угору здійматися,
А до низу не вміє літать.

Ти мала й така неосвіченна.
Маєш мрії й багато думок.
Ти ще донечка мамчина
І учиш життя, як урок.
18.04.09р.

Люблячі очі,
Безсонні ці ночі.
Кохання без меж
і я все про теж...

Улюблені руки
Ці крики шалені.
Ми на вершині,
Вершині гори.

Сонце вже сіло
в небі світило
Світить на пагорб,
Де ми з тобою є.

Сидячи разом
Світанок чекаєм.
Спина до спини,
Собі щось співаєм.
14.12.08р.

Я знала її, ту весну,
Її рудоволосу…
Завжди усміхнену й веселу
Й водночас сонячну й зелену.
Та, що в серця вселя тепло,
Та, що жене з душі все зло.

Я знала її, ту весну,
Її сірокооку…
Я з нею вранці в люди йшла
Щоднини її виглядала.
Ту, що сонце вставати гукала,
Ту, що ластівок з вирію звала.

Я знала її, ту весну,
Ту завзяту й водночас милу.
Це вона траву в зелений змінила
Й на дерева усі бруньки почепила
Та, що ранішні роси розкидала,
Та, що весну в серця вселяла.

Я знала її, ту весну,
Її просту і босу…
Та що жене печаль і сум
Й розносе радість і кохання.
Та, що ввіва в серця тепло,
Та, що жене з душі все зло.
14.04.09р.

*
Ніжність
тремтить на кінчиках пальців,
щемить на краєчках уст,
і бджола на щоці у квітки,
мов родимка.

Сьогоднішні дні
За вчорашні ні разу не гірші,
За позавчорашні,
Та інші минуло(сто)річні:
В кишенях – слова,
В голові повний безлад - вірші,
І вітер попутний,
А інколи (завжди) – зустрічний.

Сьогоднішні дні
Починаються ранком чи болем -
Голодним і злим
У гуртожитку з префіксом «анти»,
Де йде дизінфекція
Потом (тире) алкоголем,
І тяжко працюють
Повії (тире) коменданти.

Сьогоднішні дні
Обіцяють, що далі буде…
Під впливом гормонів
Виманюють джина із пляшки
Не вірять в любов -
Поклоняються магії вуду -
Ліжка начиняють
Тротилом і ставлять розтяжки.

Сьогоднішні дні
По-злорадному якось сміються.
Шукають купівлі,
Продажі та нових замовлень…
Лаштуються йти
І, що йдуть назавжди клянуться -
А завтра приходять
У списку нових повідомлень.

А посміхатись просто, наче жити,
у потяг Долі скласти всі думки.
А за вікном - м"яча ганяють діти,
цвіте бузок - запінено-легкий.

І дід старий іде собі, триногий,
у нього сива довга борода.
Питаю: "Діду, ви куди?"
- До Бога,
Бо вже обридла світу суєта.
А далі - степ,
де бродять вільні душі,
і дикий кінь копитами дзвенить.

Зупинка-дві хвилини. Поїзд рушив.
Я - мить. Ти - мить.
Усі ми просто мить...

Поглянь,
Який погожий, світлий день!
Всміхнись йому!
Вдихни на повні груди!
Хай принесе нечуваних пісень
Із древніх слів,
Котрі забули люди…
Хай в серденьку
Зігріються вони,
Щоб в час Весни
Зійти чуттями рясно.
В твоїм саду дозріють восени
Плоди нетлінні –
Світлі і прекрасні…

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

*
Мов острівець,
лежиш в траві глибокій,
зелено-синій, ніби океан.
І метикую,
Як пристать до тебе.

Ми рано чи пізно повернемся
До того з чого починали.
Бо час є циклічним, як вервиця
Повернемо те, що зламали.

Ми завжди шукаємо сховища,
Блукаєм у власних думках.
Де зграєю замість кладовища
Безмежний ховається страх.

Ми кожного дня зневіряємся,
Шукаєм у друзях лоббі.
І знову не раз помиляємся,
Бо вихід шукай у собі.

Минає одна година,
І знов ти стоїш в пустелі.
Ти рано чи пізно повернешся,
А потім впадеш з каруселі.

Я вчора тебе ненавиділа,
Сьогодні тебе кохала.
Я рано чи пізно повернуся
До того з чого починала.

І так безкінечно довго
Ми будем блукати по сховищах.
В яких заховався душевний страх
У плитах німого кладовища.

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

На ранок помінялись сонце й місяць місцем,
Якесь дівчисько вже розсипало намисто,
Ще зранку почалися зміни і,
мабуть, навмисле,
мені вже встигли донести,
я знаю, що ти в місті!