– Будем знову удвох.
– Ох!
Пустота обізвалась гітари.
– Недоречного дзвін.
– Він...
– Що про нього сказати мала?
Відбудую мости.
– Ти?
– Ти зіграєш для нього зваби.
Буде затишно хай...
– Ха!
– Не сваритись з тобою нам би.
Помовчи у куту.
У...

Моя мрія, як пушинка
Угору здійнялась
Й легенька, як хмаринка
По небу понеслась.

І сипле, сипле щастя!
Дарує нам життя
І почуття незгасні, –
Любові це іскра.
25. 09. 2002 р.

Не зрадь мене, Любове,
Я довго так до тебе йшла.
В душі вирує ціле море
Й горить вогненне почуття.

Як часто так до Тебе
Наосліп йдемо ми.
І не знаходимо, блукаєм
І меркним в тіні самоти.
21.09. 2002 Р.

Намалюю візерунок
Барвами дзвінкими
Й поєднаю цей дарунок
З струнами легкими.

Заспіває моє серце
Піснею святою.
Заспіває моє серце
Й розцвіте весною.

Моє щастя хай несеться
По усьому світу
І земля хай убереться
В красні барви літа.

Навіть як настане
Золотава осінь,
То й тоді не перестану
І не скажу: досить.

А уже як засріблиться
Зима сніжно-біла?..
Ні, й тоді не зупиниться
Серця мого співу!
14. 06. 2000р

Знов блукаю в безмежності світу
У пошуках істин буття.
Он гілка вишневого квіту…
Що шепче із вітром вона?
Можливо, у них таємниця
Відома лише їм обом?
У їхній розмові іскриться
Нетривала і вічна любов.
А вітер голубить і пестить
Пелюстки своїм літеплом,
Однак пропливають повз весни, –
Їм знову не бути разом.
06. 05. 2006 р.

В її очах сльоза блищала,
А губи наче уві сні
Молитву щиру промовляли,
А ноги десь несли самі.

А серце, мов дитя кричало,
І рвались крики із грудей…
Куди вона оце тікає?
Чи від людей, чи до людей?

Чому життя таке жорстоке?
Чому спалило серце їй?
Були колись чуття високі, –
Тепер же жити їй одній.

Була колись у неї мрія,
Її плекала у душі.
До неї так душа стриміла!..
До неї линула вві сні…

А може ще весна всміхнеться,
Розквітне ще вишневий сад?
І вже ніколи не минеться
Рясний любові зорепад?..
23. 10. 2002 р.

Маленька сіра пташко,
Прилинь у мій садок
Й якщо тобі не важко
Присядь серед гілок.

І в ритмі диво-вітру
Ти спів свій заведи
І посмішку привітну
По світу рознеси.

А раптом їй зрадію
Не тільки я одна.
А раптом усміхнеться
Маленький сирота.

А може їй зрадіє
Бабусенька стара,
Що жде своїх онуків
Удома край вікна.

Маленька сіра пташко,
Про мене пам’ятай
Й якщо тобі не важко
У гості завітай.
26. 09. 2002 р.

Знову таблетка. А потім – спокій.
Ніякого болю, ні крапельки сліз.
Відмовити щастю – надто жорстоко,
Піти із коханням – дивний сюрприз.
Страх перед снами: його побачить.
Думати боляче: лиш каяття.
Її він забуде. Напевно, пробачить,
Та вже не повірить в її почуття.
Вона його скривдила, все завершила.
Дороги назад не буде й нема.
Коли запитають «Чому це зробила?»
Відповідь буде: «Він не тримав!»
Знову таблетка і, ніби, спокій.
І знову не сльози в очах, а туман.
Здавалося, просто, а біль глибокий
І безліч рубців, хоч не було ран.


2002

Твоє медяно-абрикосове волосся
палаючі очі – смішні
невже моє серце спилося
давно вже
тоді…
навесні

давно вже минули ті муки
мурчання сердець відлягло
ми п’яно хотіли розлуки
мирились
щораз
все одно

а вино бродило у венах
присипляючи мозку кору
ми пашіли як сталь у мартенах
спрагло пили
росисту імлу

а фінал? ну як завше у казці –
світ добріє, панує краса
алкоголік-сусід у майці:
“папіроскі
братан нема?”

Самотньо на серці.
А ще – то неначе
серпом (не смичком)
хтось по венах…
У місті старому,
до останнього пса собачому,
людно (не людяно).
Листя із клена
уже не жовтіє і не шелестить.
Бо зима.
І холодно людям, собакам, деревам.
Чекаю маршрутку 15-а –
втікаю від себе.

Живеш ти у світі,
в якому зело
росте під спільним для всіх
і сонцем, і небом.
Слізьми промию
(щоб не слизько йти!)
стежку для тебе.

Гармонія і ритм
болять старому місту.
От тільки серце б'ється,
мов соборний дзвін.
І кожен, ніби бісер із намиста:
чи я, чи ти, чи він…

Такі дрібненькі всі,
а прагнуть, як безсмертні.

Вдивляєшся у ніч – і бачиш ліхтарі.

Над містом людним тільки
янгол
торкнеться
крилами
зорі.

2008

Час голосно втікає
від життя,
аж тиша щось кричить йому
на вухо
в клепсидровому просторі. А я
шукаю істину душі своєї.
Тихо…
... Сіль тво́го тіла медом розведу,
настояним на снах,
дощах і зорях.
До Бога жайвір тягне вже струну
й ромашка пелюстками нас
пригорне.
Сосновий подих лісу і землі
наповнить наше тіло
й нашу душу.
Для заходу ми, мабуть, ще малі,
але для сходу – вже дорослі.
Мушу
в тобі боліти, мріяти, рости,
дійти до серця істини сміливо –
і час підніме спалені мости,
і крапелька (так-так!)
народить
зливу!..

2007

Нас знову
закохала в себе ніч.
Вогненним поцілунком
запалила
мільярд яскравих
веселкових свіч.
І вчулось:
- Будь моєю,
мила !..

Навколо Всесвіт,
ніжний шепіт зір
і небо,
подихом
зігріте.
- Я тільки твій!
Повір мені, повір…
Цілує мальву
літній
вітер…

Просто сказати ТАК.
НІ - ніколи.
Просто вбити, продати,
а ось зрадити - ні.
Ти ходиш і йдеш довкола,
і просто рахуєш дні.
Неправда неправильна виймає морфієм очі.
Хочу заснути, та я не сплю вже давно.
Хочу купити мрію, та в мене скінчились гроші.
А сон цей іде вже давно і давно,
як старе радянське кіно.
Хочу небесного раю, а бачу вселенське пекло.
Хочу упасти в провалля - ти не пускаєш мене.
Я...
Божевільна зроду...
І цього не зрозуміти.
Життя повільно вбиває мене у мені.
Прощення.
Проща.
Пробачення.
Просто...

Просто сказати так.
Ні - ніколи.
Просто вбити, продати,
А от зрадити - ні.

2008

Так традиційно – квіти і вино…
А, може, ну їх, ті стереотипи!
Зберемо "зелені" - і на Кариби,
Чи, краще на Гаваї – все одно:

Колони пальм, і супровід гітари,
І ніжності ванільного піску
(Із запахом гавайського бузку),
І мрій, пробуджених, тропічні чари...

Текілою блакитної лагуни
Підхопить нас одвічний ритуал -
Ах, орхідеї,вулканічний шал,
А над усе, як знак, магічні руни.



27.07.2009

* * *

Сила вимірюється не тим, як сильно ти можеш вдарити, щоб повалити противника на землю.
Сила вимірюється тим, який удар ти можеш витримати, щоб захистити те, що любиш понад усе.

* * *

Життя не вимірюється кількістю прожитих років,
воно вимірюється секундами, які ти запам*ятав на все своє життя.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

За усмішкою ти ховаєш біль і смуток печалі,
Ти радієш і смієшся, ховаєш горя медалі,
Ти гуляєш по ночах, ховаєшся від суті,
В диму сигарет відбуваєш покуту.

Вино, горілка, дешеві сигарети,
Все іншим пацанам робиш ти мінети,
Ти смієшся, в очах, здається блиск,
А на самоті плачеш і в щасті шукаєш зиск.

Кожний вечір одне і те ж - сміх,
але я знаю - він несправжній.
На серці пошрамований гріх
і кинджал болю сакральний.

Сіро-сині... Прекрасні... Порожні...
Карколомна стратегія втечі.
Зазирни у мої тривожні...!
У очах наших різні речі.

Приховала від тебе погляд,-
Зроби вигляд, що це пробачив!
Маю сумнів... Ти маєш здогад,
Що для мене ти дещо значиш...!

2009 рік

Одне життя, одна смерть,
одне серце б*ється в грудях,
одна душа полонила тіло вщерть,
одна поразка несеться на ворожих кулях.
Буває тільки одна справжня любов,
і тільки одна в жилах розтікається кров,
знов...
Один Бог на небесах,
один диявол у темних закутках душі,
лиш одне добро творить чудеса,
лиш одне зло губить душі людські.
Одне чорне, одне біле,
один я на цілому світі,
і один ти...
і всесвіт один.

Мої вірші сповнені смутку, незрозумілої туги,
вони горять, як в темряві свічки,
світять куди стежиною іти,
мої вірші бояться пустоти,
прагнуть щастя,
але їм призначено по болі іти.

Бог Творець, Бог Син, Бог Дух Святий -
один Бог, але в особі трьох.
Не зрозуміти закон цей непростий,
але так є, як знаю, що ступаю крок
у час.
Минуле, Теперішнє, Майбутнє -
мить, час і віковічність,
як не забути незабутнє,
так не скоротити вічність.
Три хрести стояли на Голгофі,
ступили ми у третє тисячоліття,
у житті ми лишень гості,
що спричинили так багато лихоліття.

Більша від смутку лише самотність...
Нікого не здатна в кімнаті намацати.
Немає потреби заплющити очі ,
Щоб нікого не бачити...

Немає потреби вітатись за руку,
Тримати в обіймах кохану людину,
Ділитись думками з своїм кращим другом,
Вітати з святам щасливу родину...

На полиці крила - непотріб під пилом.
І в дзеркалі погляд лякає ворожістю.
згубила в відразі все те , що любила...
Я інфікована самотністю...


____________________________________2007 рік

Борися - побореш.
Бийся - переможеш.
Не здавайся - дійдеш.
Не ламайся - не зламають інші.
Ніколи не сумнівайся
та за гріх покайся.

Втратив актуальність задум самогубства,
Бо і так вмираю без свого кохання...
Я піду. І крапка! Не помітить людство :
В світі стало менше на одне страждання...

В світі стало ліпше на сльозу єдину.
В світі стало тихше на одне зітхання.
Стало менше місця лиш на домовину...
В світі - всі, крім мене...
Більше на прощання...

Ненавиджу, коли ти помираєш...!!!!
Як божевільна, поруч уночі
Знов слухаю, як дихаєш й зітхаєш,
Шепочеш імена або й кричиш...

Здригаюсь ледь і правди я жахаюсь,
Що знаю лиш одна і не скажу тобі :
До скону й забуття тебе кохаю!!
І порятунку у собі не віднайти.

Я серце обманути намагаюсь.
Я віддаюсь чужим палким рукам...
Та все одно до тебе повертаюсь
І хвору душу іншим не віддам!

Ненавиджу присутність твого страху!
Твій гріх чомусь й мені болить!
Нехай він щезне чорним кволим птахом,
У прірву стрімко й швидко полетить.

Ти не сумуй. Не бачиш, я страждаю...
Твої вологі очі - мені як два ножі.
Ти плачеш - я тихенько помираю...
Чи ти мій кат?! А чи спасіння ти...?

У темряві побачу твоє сяйво.
Зігріюсь біля серця, що горить.
я божеволію... Вогонь красиво грає...
Щезаю в полум`ї ...Але вже не болить...

Схаменутися!
І піти –
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде – світ навколо
І люди,
Буде – сонце. І сміх –
удосталь!
Буде чуйність і чулість...
Й хто зна –
Може, буде -
лиш тінь – самоти.
Ну, а ти,
А ти – відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала –
І роздерла його
на шматки!
Я себе – сама! –
покарала.
Я не знала,
що ти – такий...
2002

Упав.
Піднявся.
Далі пішов.
Знайшов.
Не здався.
В душі охолов.
Втратив.
Програв.
Та далі ішов.
Заразу страху в душі поборов.
Ішов.
Упав.
І знову піднявся.
В житті нікому він не скорявся.
Просто ішов.

Зорі тихо кружляють у вікнах,
Ніч – навшпиньки, як любляча мати,
Ти, в надії, закрила повіки,
Лиш думки не вкладаються спати.
Наче сестри, розбіглись по лісі:
Сліпить темрява, звалює втома –
Доки вихід не знайдуть із кризи,
Їм немає дороги додому.

Полохливі, тривожні і гарні,
Вкотре знову блукають по колу,
І, напевно, ці пошуки марні –
Не розгледіти в темряві Долю.
Але, все ж таки , це не поразка –
Лиш перерва для нової спроби:
Переможемо іншого разу
Всі проблеми, нещастя й хвороби.

Ось, тримай мою віддану руку:
Я з тобою – не бійся нічого!
Чуєш: серце знервовано стука –
Дай йому відпочити, хоч трохи.
Хай насниться тобі щось хороше:
Добра казка, можливо, лірична,
Ну, а я – постою на сторожі,
Роздивлятимусь любе обличчя.
29.07.09р.

Це ж сад дітей, що голодніють
Під деревами, що від яблук рясні.
А я дивлюся крізь паркан та бачу
Химерну білу постать... Хто це?...
Бабуся півсвідома, навіжена жінка?
Хто білим мороком їм очі замутив?
Тим дітям, що забули
Плоди напівнадкушені в траві.
Від вітру хвіртка все рипить...
Вже не розбудить
Рипіння зачарованих дітей...
Воротарка мовчить... лише біла тиша...
Повернемось до неї... мені час?

День визрів у ніжній палітрі –
З мережива яблунь і слив.
Не рви моє серце на вітер –
Я буду із дужих вітрів.

Не рви мою душу на звуки –
Бо звуки ці – до глухоти.
Не рви мої вірші на круків –
Затьмарять твої світи.

Не стрілося випадкових –
Ні дат, ні людей, ні снів…
Не рви благодатне слово
На тисячу мертвих слів.

У цій непростій коловерті,
Де праведник і фарисей, -
Немає страшніше смерті
Найближчих тобі очей.
29.07.09.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

Почуй у віршах голос мій,
Побудь думками тут, зі мною.
Хоча в душі – мов буревій,
Та прагне все ж вона спокою.

Візьми у світ з собою вірш,
Бо в ньому – всі мої надії…
І буде з ним тобі тепліш,
Як душу холодом вповиє.

Ведуть у світ нас всіх думки,
Хоч кожному – своя стежина…
Нехай для тебе ці рядки,
Як ватрі – вогняна жарина.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

5 березня 2006 р.

Нехай рядочки стеляться, як доля,
Коли рука торкнеться враз пера.
Нехай гуляє вітер серед поля,
Поки йому гулять іще пора.

Нехай життя пливе, мов день осінній,
Лише б душа не звідала тривог,
І я орлом злетів би в небо синє,
Якби ж мені дав сил і крила Бог.

Хай матінка-земля, хай кожне поле
Квітує в славі, множачи плоди.
І хай буде на те Господня воля,
Щоб райські плодоносили сади.

А я, поет, буду вірші писати,
Щоби духовність світу вберегти,
І попрошу тебе, як свого брата,
Мені у цьому теж допомогти…

13 листопада 2008 р.

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Я тінь доганяю,
Та сил не стає.
Вона – відображення
Тільки моє.
Упала на землю
І далі повзе.
Спіймать намагаюсь –
Ніяк не везе…

15 березня 2008 р.

Бідна Україна
Від «отців-хапуг»,
Рвуть, мов ту свитину,
Нищать, мов лантух.
Боже, схаменіться,
Може, досить вам?
Довкруж озирніться,
Щось лишіть синам.
Все «прихвазували»,
Всюди пустота.
Та невже вам мало?
Вже казна пуста.
Голим стоїть поле,
Ферми всі пусті.
Полем віє воля
На землі святій.
А сьогодні знову
Біжите в народ,
Щоб брехню їм нову
Тицьнути у рот.
Як нам далі жити
Підкажіть, «отці»?
І кому служити
За мідяк в руці?
19 серпня 2007р.

Я не старію–я іще росту.
Мурашкою повзу
до серця квітки.
Я знаю смак нектару через втому,
І чую його витвір по теплу
Стеблини,
що утримує мене...
І не старію тому, що росту.

Ожинова ніч
опустилась на місто.
З комп'ютера - Goya.*
Схолонув вже чай.
З тобою мені так
шалено-первісно.
Втекти б десь далеко
на краю самісінький край!
Втекти б від ілюзій,
від заздрощів ницих.
Вони все руйнують.
А ніч -
наче чорне вино.
Ми щойно кохані.
Ми завжди потрібні.
Спить місто
давно.

Бурштинова північ.
О, ні! Вже за північ далеко!
Так мало обіймів,
цілунків, так ма...
До мене прийшов ти самотнім,
як чорний лелека.
Далеко за північ.
Зима.

Лапатіє сніг.
Десь не спиться вороні.
Вустами торкаєшся мого чола.
Сніг тихо виліплює кленам
корони.
З комп'ютера - Goya.
Я знову -
твоя.

* Francis Goya - бельгійський гітарист, автор всесвітньо відомого альбому Nostalgia.

2009

Взоровзір компонування –
тропарі з кондаками…
Зірвана дорога і душа…
Зсинобожитися? Піти з Вами?
Скрапує крів з бардаша
глИзява…
- А що сталось?
- Віра сконала …
- Ми ж молилися…
- Мало…

Ти не тримаєш вже у роті
свого слабкого язика
втікає ніч, втіка із плоті
густа як мед, прозора і чужа

так якось тихо, стомлено і маломовно
мені бракує твого язика
пітьма клубочиться на бровах
цілують сутінки вуста

цей діалог – сліпа розмова
твого слабкого язика
він знову проситься на волю
так маломовно проситься в уста.

пожухлі губи – сонцем заціловані
а твій язик – це той ще ас
він розміняв уста на груди
багатоликий спритний ловелас.
2009

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

Моє кінетичне, приховане, звичне...
Від подиху літа народжене плідно.
Солодке, мов осінь,
Весняно - рум’яне...
Цікаве, кумедне і трішки неждане.
Яскраво блакитне і завжди привітне,
Незвичне суничне,
І навіть скептичне.
Злеліяний щастям, він зваблений мною,
Коханий, мажорний і трішки мінору.
Защемлений святом, бувало сльозами
Безмірно ревнивий, пекуче бажаний.
Між щастям і горем - два кроки спокою.
Коли все затихне, я буду з тобою.

Як довго я не була дома,
тут все змінилося...
і тата вже нема.
Залишилась сестра і мама,
і я одна - у осені в гостях...
Ховаю очі в себе на долоні,
шукаю виходу - його нема.
Я знову дома, так холоне скроня,
Я відпустила в небо журавля.

Слухай братуха є справа доможеш?
Запитав давній знайомий

Ми сиділи в напів порожньому барі
Насолоджувались бердичівським пивом
Нас оточувала прохолода наче в морзі
Це був кращий варінт
Ніж залюднені вулиці
Ніж спека

Я втомлювався від цього смаженого літа
Почувався знесиленим
Іноді хотілося стати річковою водою
І повністю розтектися

Звичайно допоможу
Відповів

Мене не покидало враженя
Що я залишаюсь повністю сам
В цій зоні відокремленій
Від справжнього життя
Від друзів

Один друг якщо все складеться
Буде мене відспівувати на похоронах
Священик майбутній всетаки
Інші просто зникають примарами

Я дивлюсь на свого співбесідника
Він теж
Скоро буде далеко від мене як завжди

Ти ще пишеш?
Чергове питання

Так звичайно

Але ж не так як Лєрмонтов?
Щоб з римою і зрозуміло?
Якось закручено?

Чому закручено?
Начебто зрозуміло пишу

Та не кажи
Ондо твір був
Бєлєєт парус одінокій

Наше спілкування закінчується
Я виходжу на вулицю
Порожню
Як бесіди зі старими друзями
Як спогади
Як теперешній стан

Здіймається великий вітер
І ось
Я
Самотнє вітрило
Цього коробля вулиці
Білію

По спражньому самотній

Протяги в потязі різносторонні
Стягують шию вузлом авантюри
Публіка гарна ділки і профури
Газетярі й охоронці колоній
Легко зреклися себе на пероні

Аби знайтись у курортних пригодах
Місце під номером місце під сонцем
Може щипнути здається що сон це
Равлик матрацу сповзає по сходах
Склянка із чаєм бурлить як негода

Рівно вібрують розхитані нерви
Збірку у руки і жодних співбесід
Хочеться тиші немов під час меси
Хай собі думають „рідкісне стерво”
Хай забавляються трефом на черву

Їм ще далеко тягнути валізи
Повні питва і халатів із ситцю
Плетивом колії Укрзалізниці
Через мости і тунельні прорізи
Просто до пекла без мита і візи

Кохай мене, поки я тут,
Поки кохання можеш дати,
Та поки варто ще кохати…
А я візьму любов оту,
Таку прекрасну і святу…
Вберу її, мов ніжний подих,
І понесу на чисті води,
У світ широкий понесу
Цю зачаровану красу…
І будуть знати довкруж люди
Як розпирає мої груди
Твоє кохання, теплота…
І твої лагідні вуста
Спізнають дотик вуст моїх.
І зрине в небо ніжний сміх,
Мов птахи, дружньою юрбою,
Бо я, закоханий тобою…
Кохай мене до забуття,
Бо вмієш так лиш ти кохати…
Та знай, не буде каяття,
Що цю любов – зумів спізнати.
2006

Репетиція розлуки,
Репетиція обману...
Свою ніжність на поруки
Делегуємо туманам.
Хай вони пестять таємно
Нашу ніжність. І взаємно
Бубонять слова приємних
Нам пісень...
2006

Не страшно народжуватись –
страшно з’явитись у цей світ
з метою пізнання різного роду
випробувань, переживань
та потрясінь…

Не страшно жити –
жити, віддаючись задумам,
улюбленій роботі, родині,
близьким, друзям,
вірі у Бога і все святе,
страшно втратити сенс життя…

Не страшно вмерти –
страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності
у цьому прекрасному
людському світі…
2007

Запах снігу, як запах сну…
Запах тиші в німій ночі…
По заштореному вікну
Відбивається тінь свічі…

Може бути, що тане сніг…
Тих причалів уже нема…
Я побачу тебе вві сні…
Зрозумію – прийшла зима.

Та зима, по якій льоди
Дрейфували до твоїх ніг.
Перекроїла холод ти,
Лиш душа загорнулась в сніг.

15 лютого 2006 р.