Хроматичний звукоряд барокової флейти з точки зору сучасного слухача досить нерівний – одні ноти дзвінкі, інші – бліді і невиразні. Композитори того часу це враховували і не вважали це вадою – радше специфічним відтінком кожного звуку. Треба навчитись любити ті звуки – вони невід’ємна властивість інструменту і мають свою власну красу
(із “Школи гри на бароковій флейті”).

Твій кожен звук – царице інструментів вітру – досконалий і прекрасний.
Коли злітаєш до найвищих – мі і ре і до і сі –
Дзвенять вони, неначе келішки з вином у товаристві добрім –
Їх слухав би і слухав до нестями, немов тости елітно-славні, або ж як
Обіцянки солодкі наших можновладців, що і відірватись годі.
А далі вниз – там ля і соль, чудові пишні звуки,
Зі смаком стиглої черешні – у погожу літню днину
Під небом голубим і безтурботним.
О, ніжні мі і фа – які ще нижче – з ними, друже, не перестарайся.
Бо пристрасть подиху ти мусиш пригасити – спитай в Орфея – що і як.
Ці звуки – хоч і тихі – та відлунять враз у серці милім.
Є ще у фа і брат – бравурний фа-дієз.
Цей славний хлопець все напоготові, як гусар –
підтягнутий й дзвінкий – в гламурі блиску.
Так як і вірний побратим його – веселий ре.
О, славні Буффарден і Кванц (колись у Дрездені) обох любили до нестями.
А далі й Фрідріх Другий – гурман і естет і в музиці, і в битві
(в перервах листування із Вольтером) – до цього причастився.
Аж задзвеніли дзеркала у Сан-Суссі під натиском колоратур й каденцій пишногрудих.
А Баха старший син – то мусив лиш контінуо тримати тим бравадам.
Було бароко, ба... стало рококо.
Та мусим рухатись ми далі вниз – і до минаєм, бо про нього згодом.
Ще далі – сі, ля, соль – величні і глибокі звуки.
Неначе переливи ніжні півтонів божественного оксамиту (нехай приміром Караваджо спаде вам на око).
Не квапся – хай той звук помалу силу набере й спокою мудрої краси.
Ось так ця мить – нехай зависла би між вимірами і світами,
Мов в вічність ниточка...
Але, відволіклися ми то ж йдемо далі.
Бо далі нижнє фа, а вже йому, либонь, найбільше перепало.
Нездалий брат дзвінкого фа-дієза, він фальшивий і безбарвний
(так каже світ).
То ж славний Тромліц дань віддав англійській моді й відправив тихого старого на спочинок.
Натомість блиском сяє франтик-важілець (о, панночкам в столітті дев’ятнадцятім він певно був страшенно до вподоби).
Але, насправді, в тому фа – усе твоє мистецтво гри – й можливо до старого таки схочеш завітати,
То треба буде шапку, одіж новомодну зняти – й усе лишити при порозі.
А взяти лиш себе.
Коли ж бо пощастить – при тріску дров – повідає можливо щось із давнього...
О, звуки ніжні, фа, і до і соль-дієз, бемоля сі.
Ви – наче подорожній, що у затінку присів,
Від світу гамору, і метушні безглуздої подалі.
Вас славні Філідор і Отетер любили, “всі ранки світу” повні були вами.
Зігнутися і привітатись через живопліт століть.
Послухати й почути...
Говоріть!...

[Використано імена і події з історії флейти, прізвища латинкою: Philidor, Hottetterre, Buffardin, Quantz, Friedrich der Grosse, Tromlitz, Bach. Для зацікавлених історією флейти автор буде радий прокоментувати чи надати пояснення]

Іду від тебе, як з поля бою.
Поранення пряме – у серце.
По склу стікаю твоєю кров’ю
... і це минеться

Кардіограма – суцільний прочерк.
Присвячена тобі смерть ця.
Рецепт. Не розібрати почерк
... і це минеться

Розкажи мені вірш, любий,
Як бувало раніш, любий,
Про любов і про інш. Любий,
Розкажи-розкажи!
Про казкові вогні, любий,
Про тобі-і-мені, любий,
І про пестощі й ні... Любий!
Чи ж забувся вірші?

Два городи й курник, люба,
Вісімнадцять штук в рік, люба,
З них шістнадцять на лік... люба,
За квартиру й на чай.
Обнагліли братки, люба,
Пошаліли батьки, люба,
Остогид цілий Ки... Люба,
Ти мені вибачай!

Не сьогодні, не тут, люба,
Скоро в аспіранту... люба!
Ну пробач мою ту... люба,
Ти ж бо знаєш, я бевзь!
Ти ж у мене одна, люба,
Усе інше – мана, люба,
Тож пішло воно на... люба!
Я кохаю тебе!

випий цикути склянку
я знаю це твій улюблений напій
принаймні нічим не гірший
од моїх брехонь
я нагрію її тобі
у долонях моїх коханців
поки ті ніжно торкатимуться
моєї шкіри
я зготую її лиш для тебе
адже нас стільки пов'язує
стільки речей які в'яжуть
нам руки
стільки минулого
та геть непотрібного
але хай це буде кінцем
хочеться бути гуманною
пий любий мій пий

В твоєму світі – всесвіті моєму
безкрайність неба дивна і проста.
А на столі свіча з Єрусалиму,
молитви слово тихе на вустах.
Я не прошу, не плачу, не благаю,
не нарікаю, а благословлю…
Ти чуєш, Боже, я благословляю
тих, що не знаю і кого люблю.
Благословляю той єдиний вечір,
де ти мені уперше усміхнувсь,
де вперше зазирнув мені у вічі.
Благословляю, радуюсь, молюсь…
Благословляю день і мить невпинну,
коли переступаєш мій поріг.
Благословляю у тобі дитину,
яка іще не відає про гріх…
Благословляю ніч, росою вмиту,
в яку ти зазираєш крізь вікно.
Благословляю світ, в якому жити
з тобою на одній землі дано.
Нехай тобі побачиться незриме.
У відповідь тобі я усміхнусь.
Горить свіча - свіча з Єрусалиму.
Благословляю, радуюсь, молюсь…

Серйозність на обличчі – маска просто.
Мій пане, Вам вона не до лиця.
Я грію пальці до липкого воску.
(До нього ж не зігріються серця).
Мій пане, говорити можна довго,
Заплющити зіниці і вести
Без усіляких вузликів розмови
І долілиць летіти із мостів
У прірву нерозгаданої тайни,
У пристрасть велелюдних вечорів.
Мій пане, Ви такий, як є насправді,
Не змінить душу Вашу жоден грим.
І жодна маска Вас не зробить іншим,
Серйозність на обличчі – просто мить…
А правда вся – в розкрилених зіницях.
(хоча Ваш погляд може і убить)…

В молекулі сльози моєї
вчора
твоє втопилось
серце.
Смішно так…
Неначе про дурниці
ми говоримо,
а зорі чують все.
І зупинився час.
І не страшні мені
ніякі зливи,
бо я –
володарка сердець:
того, що у сльозі моїй
втопилося
і власного (яке у клітці –
грудній, щоправда,
але все ж…).

Сльоза була солона й
солоніша,
але твоєму серцю
тепло стало в ній.
Бо сіль – то істина.
Є ніч, є тиша…
Є ти в мені.

Природа в’яже ще
із літа бабиного осінь
і клен увесь стоїть
багряно-золотий.
Вслухаюсь в шепіт серця
твого й досі...
Благально так курличе угорі:
лети!
Коріння крил моїх сплелося
із корінням вишні.
Чекатиму весну –
і розцвіту у ній.
А поки що я тихо помолюсь
Всевишньому,
щоб з вирію вернулись
журавлі.

Пульсує кров у венах,
як вино.
Надворі – осінь.
І в душі –
осінньо.
Сережки золоті у клена…
Знов
ми квити. Ти нічого вже
не винен.
Останній борг цій осені
віддав.
Шипшиново, калинно –
всюди.
Найбільший гріх втопився
у сльозах.
Русалки плачуть теж,
як люди.
А осінь дзвінко золотом
тремтить
і синню неба, сплетеного
з даллю.
Листочок впав.
Йому болить.
Розділить осінь біль
між зорями
й печаллю.

В моєму серці – осінь…
На шальках терезів
гойдаю сонну
втому.
Душа не знає,
де їй ночувати.
Вже час додому.

… печальні очі у дощу.
І я іду Чумацьким Шляхом.
Спиняюсь на хвилину –
STOP! –
перед червоним
світлофора
знаком.

Твій погляд пахне чебрецем,
весніють сни… А пам’ять
не здатна вересня забути –
до крові
ранить…

По венах у ромашки
плине час,
а у людини –
лиш короткі миті.
Хай мрією
засвітиться для нас
щасливе сонце
у ясній блакиті!
Як лікар,
визначу ромашці пульс.
Її хтось з коренем
зірве,
погубить…
За смерть свою
ця квітка вдячна буде
останньою пелюсточкою
“Любить!..”

* * *
Солодким сміхом
опаде печаль.
Веселим сонцем
в червні, як звичайно,
прийду до тебе,
радосте моя,
із завтрашнього дня.
Прощально…
Ти знову заспіваєш
про любов.
Холодний дощ
сльозу останню зронить.
Впаде зоря до птаха
на крило,
на сиву хмарку,
як на скроні.
У мене в серці –
юна заметіль…
Чарує душу погляд твій
бузковий.
Прийду до тебе,
радосте моя,
на перехрестя буднів –
знову…

Я – твоя Шехерезада,
І на двох у нас позаду
Тисяча ночей казок,
Залишилась ніч остання –
Після чого без вагання
Смерть прийму із твоїх рук,
Геть зітхання –
Нарікання –
Я щасливою була, востаннє
Розкажу казкових мрій
Й ген за обрій
Поведу тебе, королю мій,
Щоб в очах твоїх побачить усміх,
Щоб луна несла твій сміх,
Після чого, мій королю
Я покірно свою долю
З рук твоїх прийму.

З твого ж бо ребра, Адаме,
Прийшла я колись у цей світ
З моїх бо ж рук, Адаме,
Ти їв заборонений плід
Зі мною колись, Адаме,
Пізнав ти солодкий гріх
Наших дітей у саду, Адаме,
Лунає щасливий сміх...

Це доля була нам, Адаме,
Піти у світи незнані,
Та ми ще вернемо додому -
Сотворимо рай у вигнанні
Ти віриш мені, Адаме? -
Спокутуєм гріх первозданний,
Пройдемо з тобою садами
В едем, що був Богом нам даний.

...спроквола
сотаються
густі
сизо-синясті
сутінки
над плесом
сонної ріки

...перший
рожево-золотистий
промінь
заплутався у гіллі
самотньої
плакучої вербиці
і покрадьки
спрагло обціловує
сонну красуню

...прозоро-ніжна
прозелень
тремкою хмаринкою
струменить
у мереживній
вербовій кроні

...світає
...на серці
сонно

*
Міражі
в пограниччі липневої спеки –
запаморочились од задухи
нарубані вранці дрова
на причілку.

*
Скелі
спинились на березі моря –
наче коні камінні –
струшують бризки
із грив.

 
Десятою склянкою низько дзвінкою
У сліпе лабіринтове плетиво ночі
Привидом брига з мусонною кармою

В черепаховій перламутровій вічності
На густо барвистих коралових рифах
Хризолітовим ангелом у тихім пеклі

Кривавою скарбницею на кістяках
У сріблястій лунко пульсуючій темряві
Заклясти стародавній смарагдовий жах




 

Випадково торкнутись поглядом…
І ковзнути думками… по тілу…
Звідки ти?...ти, напевно, із мороку.
Я зі світла. До тебе… хотіла…
Дивна спека. У грудях холод.
І чомусь так нелегко дихати…
Ти ручний, мов бульварний голуб,
Та з очима підступно-хитрими.
Спалах камери… Ховаю погляд.
Ти немовби знімаєш душу,
Це для когось ти просто фотограф,
А для мене ти все вже розрушив…
Мої голі думки
Так розбещено рвуться до бою.
Моє тіло в вогні,
Та надалі я буду німою!
Навіть зрада зіниць
Хай нічого для тебе не значить.
Нехай погляд іскрить!
Я байдужість не можу зіграти…
Я ловлю кожен жест,
Хай надалі він серце терзає.
Це немов напівсмерть,
Яка є, і водночас якої немає…
Прощавай назавжди, безіменно…
Забирай ці рядки,
І подяку за хвилю натхнення…
Прошу, знімки зітри………………..


19.07.2009

Я б Вам сказала, пане мій. Та ні.
Я промовчу. Як завжди. Так, як завжди.
Бо Ваші очі знов такі сумні,
Вони не стерплять ні брехні, ні правди.
Вони не стерплять вічності розлук,
Грядущих війн і пострілів у тіло,
Вони бояться білосніжних рук,
Які серця виймають відболілі.
Вони бояться… Ні! Стривайте! Ні!
Мій пане, хочу Вам сказати слово –
Згадайте, Ви наснилися мені
У тремності наївної любові.
Навіщо ж так? Навіщо знов мечі? –
На них ми битись зовсім не готові.
Ви краще станьте місяцем вночі.
Чи може?.. Ні! Не треба тільки знову
Щось шепотіти в тихість вечорів,
Шукати нот у дзенькоті бокалів.
Мій пане, навіть, вовк сумний волів
Убити світ своїм нічним вокалом.
Хоча до цього… Чом Ви мовчите?
Чим можу Вас утішити, скажіте?
А за вікном мете, мете, мете…
На чорну землю білосніжним квітом.

Хмари тягнуть воду колішем.
Ковалюють, росами мінжують
літні вечори. Послаб єрем –
сонце закотилось за підмур’я.

Місяць тягне воза, наче віл,
вічний, борозенний, колішенний…
Зірка спалахнула – засумів
чи злякався Ірод? Та горенять

острахом хвилини мовчазні…
Знак питання дряпає, мов п’ясток…
Щоб здобуть людині увесь світ,
душу подобає занапастить.

корабель у морі
на березі маяк
я потопаю у крові
байдужості зівак
серцям бракує любові
моря прагне моряк
заборони придумуєм нові
на березі досі світить маяк
корабель потопає у морі
не врятує його вже жодний моряк

Я хочу обняти безмежність,
наповнити життям пустоту,
Я хочу з'їсти буденність
і провалитись крізь висоту.

Я вогонь хочу випити,
запалити вогнищем лід,
Я вітер хочу зловити
і cколихнути цілісінький світ.

Я хочу летіти, я хочу упасти
блискавиці руками впіймати,
Золоте яблуко із раю украсти
і літати, літати, літати.

Береза сік дає повільно.
Холодні краплі і мутні
із шумом падають постійно
і розтікаються на дні.
Північний вітер, не весняний,
процес тепла призупинив,
А я чекаю, перший, ранній
ковток холодний на розлив.
Бо твердо знаю - це, як віра,
як тільки дасть мені ковток
моя берізка білошкіра,
життя піде в новий виток.
Після весни червнева спека,
а потім липень і жнива.
Із серпня осінь недалека,
пожовкне листя і трава.
Я все рахую краплі соку
під монотонні звуки "Кап".
Не підганяй ці пори року.
Не поспішай. Прийдуть і так..
18.07.2009р.

до мороку в цій кімнаті можна звикати
або
вийти у перші ж двері по фарби і пензлі.
окремо відрізане вухо і жовтий
ван гог
штовхаються із вічністю у черзі.

я ж на весь цей плин часу не реагую
ніяк
на відстані однієї думки розминаю крила
і яко мога глибше занурюю теперішнє
в кон'як
що вже давно мені замінює чорнила.

стою осторонь докурюючи останнє вікно
я звикла
бути сміливою як Мерсо але здебільшого
лише до моменту свого пробудження.
за межами реальності душа стає вільнішою
і відчувається інтелектуальне збудження
наприклад...

При повнім здоров'ї – пухнаста і біла
Жила - була Жаба тихенько несміла.
З готовністю бралась за будь-яке діло,
Щоб вибитись "в люди" і жити в столиці.

Від праці натхненної виросли крила,
Розквітла захланність, упевненість, сила.
Скумекала швидко, що декому мила,
І голос сміливо подала з криниці.

Посипались зверху гучні компліменти.
А ще – пропозиція в банк під проценти
Покласти свої капітали – клієнтам
Належаться бонуси – наміри ниці.

І тут пощастило новій бізнес-вумен:
Ростуть депозити, і множаться суми –
Шикарні авто і від Prada костюми,
Від щирої усмішки гнуться полиці.

Незлі дивіденди від нерезидентів,
За чорну готівку з офшорів – презенти.
Пора – в депутати, тоді – в президенти,
Щоби не отримати ляпас по пиці.

слова пусті - пусті слова,
бракує вчинків.
дерева - молоді дрова,
обігрівають нам будинки.

міняй стару пластинку
на нову, ді-ві-ді,
на новий рік ялинку
в саду зрубай пустім,

не залишай слідів.
майбутнє вже ось-ось...
буде колись - в біді
горілки нап'ємось.

бракує тут когось,
пусте - забудь,
пророцтво вже збулось,
їх завтра розіпнуть.

словам бракує сили -
даремно говорили.

2009-07-19

любов on-line
хіба ж таке можливо
кохати і не чути слів
коли в off-лайні ти чекаєш дива
й у чарці віскі сильних почуттів

любов on-line
мабуть, це все без змісту
любов on-line
безглуздий набір слів
любов on-line
загублена у місті
на сервері двійкових почуттів...

«ТАК–ТОБІ–Й–ТРЕБА…»

***

Лишень помріяти..,
і те, скажу я вам, – не гріх:

О! Принце мій …
Та Ви, я бачу, недоступний…

Однак,
Переступили поріг…
що більше схожий на моріг…
Й чого б ото..?
Підлагодить стосунки?
Ой, як сумно!

(…А за тим порогом
немає дороги, недоторку,
немає надії, і шльондра – краса –
в колі події, на перехресті за рогом,
ти – сам…)
…Лишень, послухаю твої слова,
що ти припасував їх міцно
до порогу, де життя як тюрма.
Навіть для якогось сороміцтва
нема як і загородиться
– місця нема…

(…приготуюся з ножем і вилкою,
сухарем і тарілкою…
Це ж нічого, що так?
Твоїми словами наїмся у смак,
Чи як?

…залетіла пташка у віконце
і летить межи очі,
закриваючи сонце,
а мені до пташки – і дотепер зась…
то… хоча б пір’ячка про запас…)

Ви ж бачили, принце,
туточки не столиця,
Не бруківка під ногами,
бракує програми:
ні облаштунків, ані долонь ляпотіння…
У долонях лиш купа насіння.
Для шамотіння.
І що ж..?

Мовчите ж бо!
Тоді вже – вертайтеся з Богом у столиці,
там і на Банковій є молодиці,
які норовлять
загнуздати принців,
до яких нам, як до пташки – зась…
А їм – хоч пір’ячка про запас.
На раз!

Розтанула надія на любов -
З підлоги витру сліду мокру пляму.
Твоя сорочка? У помийну яму.
Давай ключі. Спасибі, що пішов.

Летіти сам до себе за собою,
де неба зважено на дев`ять грамів,
русло війни всихає після бою,
бійниці – гнізда, та нелюдно в храмі.

А храм той розпускається габою,
він пахне дзвоном, золотиться в банях,
бо те, що на іконах – не з тобою,
воно в тобі, нажите та без рами.

Душа відкрита, наче похоронка,
слова до словника летять німіти
та словенят відгодувати звуком.

Де перепонам барабанним тонко,
межа проходить між мовчу та світом,
сонет, немов стріла в обіймах лука.

17 Липня 2009

Настирливі родичі
Відбитками звісток
Загадковими кубиками
З’являється не зрозуміла дівчина

Пророкує – рабство
Залежність
Трансформери будинки
Крізь трубочку каналізаційну

П’ють мене
Обізве себе спаситильницею
Кайдани тянуть до землі
Мочки вух

Хто посправжньому
Брудний чистий голий
Зануриться підборіддям
До своїх колін

Таке не снилось ще нікому
таке не варто забувати
солдати просяться додому
а їх примушують вмирати

Мені ще сниться поле бою
я ще дивлюсь в долоні смерті
і кров уранці із росою
і діти Зла страшенно вперті

Я ще живу. живуть герої.
я ще молюсь вночі мадонні
і ця війна не стане грою
хоча на небі забобонні

Приснився крик. такий далекий.
такий чужий, та зрозумілий
такий гіркий, як із аптеки
такий сумний і запізнілий

Скількох нема. війна убила.
у мене є лише надія
волочить янгол сиві крила
це був чийсь сон. чи хвора мрія?

Єдиний ангел, та і той без крил.
Єдина пісня, та і ту забрали
Лишився попіл, справжній, із могил
Немає снів. А ми їх так чекали

Вже дві весни не вірити в любов
Вже дві весни любити бо так треба
Вже дві весни прощати знов і знов
І бачить сни про землю і про небо

Убити рай, якщо він іще є
Убити страх, нікому не потрібний
Убити всіх, хто платить за своє,
Рахує щастя в золоті і сріблі

Якщо є бог, його придумав ти
якщо є рай, він тут, а не на небі
ми двоє крил єдиної мети
Адам і Єва, альфа і омега.

Рахую час. Від віку і до віку.
Малюю сни, щоб бачить їх тоді
Я знаю все. Життя – найкращі ліки
Рахую дощ кругами на воді.
Дивлюсь в вікно із чорним краєвидом
Тримаю страх долонями униз
Ще є думки. Їх хочеться убити.
Ще є слова, несказані колись.
Дивлюся вниз – і бачу тільки землю
Дивлюся вверх – а неба вже нема.
Солодкий смак отруйного коктейлю
І за вікном – не літо, а зима.
Я знов мовчу, коли говорить тиша.
Я на даху рахую вас усіх
Я як і всі піднятись хочу вище
Малюю світ і кидаю до ніг.
Малюю все. Та ще немає рамок.
Немає снів, немає заборон.
Я не люблю це слово «наостанок»
«Життя смертельне» - більше не закон.
Напевне хтось придумав світ з похмілля
Я так люблю й ненавиджу життя
Я божевільна божевільна божевільна
Зв'язку нема. Втрачаю покриття.

……У ... Карпатах невгасима спека…
…………...Христина Керита
……Хай не розбудить смутку телефон…
…………..Ліна Костенко

Ідуть рясні у Цюриху дощі.
Минає липень – відцвітають липи,
Щемливо-ніжним запахом облиті,
Такі ж, як рідні…
В Цюриху – дощі.
Але душа втікає до тепла –
гей на плаєчку хлопці зрана косять,
а ти вплітаєш квіти у волосся –
в холоднім Цюриху очікуєш тепла.
Відлунює мовчанням телефон,
Нестерпна спека спалює Карпати,
Живлющої вологи не діждати.
В химерний сон поринув телефон…
Йому байдуже – спека чи дощі,
Всевладдя неминучої погоди…
Егей, небого, хто ж тобі догодить?
В Карпатах – спека. В Цюриху – дощі.
..........................
Чого ж чекати? Марні всі слова.
Змінила картку – оминула долю.
Чи обманула. Серце приневолю –
мовчатиму. Бо марні всі слова…

Це вже не смішно. Вже і сліз нема,
Взяли у зашморг рідну Україну.
В агонії і вже не крадькома
Плюндрують і розтягують країну.

Хто скільки краде, хто кого вбива –
З екранів злом спотворені обличчя.
Чи з глузду ми не з’їхали, бува, –
П’ємо цей трунок, мовчимо за піччю.

Допоки в нашій хаті вороги
Нас будуть вчити, що нам їсти й пити,
І дуже хочуть (їм це до снаги)
Той тридцять третій ще раз повторити!

Ми не дамо вбивати нас уже,
Ми бачили багато сліз і горя,
До бою ми готові, кінь ірже.
Вставай, козаче, ворог нині поряд!

Ми не дамо зламати долі вісь,
Нехай серця згоряють за державу!
І станемо ми на майданах скрізь,
Щоб світ увесь побачив цю заграву!

Ще Київ спить, між пагорбів дрімає,
Обійми вже розкрилили мости.
А за рікою  далечінь без краю,
Величних храмів золоті хрести.

А я отут і гостя, і дитина,
Куточок кожен радо пізнаю.
Моя столице, серденько країни,
Прийми любов і відданість мою.

Стрічаю сонце на дніпровій кручі
(Коли нагода випаде така)...
Летять віки суворі, балакучі,
А в них праматір – сонячна ріка.

Чого ще треба для мого народу –
Земля, ліси, дніпрова хвиля б’є!
І вибороли скривджену свободу,
А жити з нею сили не стає.

Стою, дивлюсь... І струменить сльозина...
Нас всіх зріднив і всіх змінив майдан.
То що ж тепер, хай гине Україна?
Убили єдність і повзе нужда

Від виборів до виборів? Та знову
Наругу над народом як знести?
Взяли у зашморг нашу рідну мову,
Щоб після нас – лише хрести, хрести...

Дивлюсь навкруг, а вранішня столиця
Гуде, спішить, – її чекає труд.
Зайду до храму вічності вклониться
І помолитись за стражденний люд.

Задивився в твою безкінечність
У невірність твоєї душі,
Може вірність, а може ґречність
Слово тоне, тане в красі.

Милувався…Твоя манірність
Як безмірність космічних шляхів
Може спогади, може ніжність
Залишити напам’ять хотів.

Залишився. Голосом тихим
Я покликати вперше не міг,
Десь у горлі тиснула тиша
В пальцях танув лапатий сніг.

Це знову ми. Закохані в кумирів.
Шукаєм ніч і губимось у днях.
Свобода – все, чого ми так просили
Ми лиш її носили б на руках.
Асфальтом страх постелиться під ноги
І що нам ті, що ділять все на два?
А Бог давно оббив усі пороги
І дав надію – світло і слова.
Танцюють душі. Ангел посміхнеться.
Поговори із світом на папері.
Ми ті, хто знав, чим щастя відізветься
Для нас замало світла й акварелі..

Трави по груди – липень.
Сонце цілує в губи.
Зорі хтось тихо зсипав,
Наче в мішечок крупи.

Вітер блука босоніж
Стиглими чебрецями…
Сонце палке і сонне
Без абажура над нами.

Яблука літом ситі
Равликам – на поталу.
Літо, гаряче літо,
Завжди мені тебе мало!

Щойно тебе – крізь пори.
Щойно лише вдихнула…
Скоро, о як же скоро
Зміна твого караулу!

Навстіж і вікна, й двері,
Врозбрід по саду квіти.
Буде – твоїх матерій
Взимку на вірші - шити.
17.07.09.

Зорепад у твоїх долонях
все ще змушує вірити в диво
Так, це ми. гіркувато-солоні
такі справжні, палкі і правдиві

Зачаровані синьо-підступним
наші ангели просто вмирали
Абоненти були недоступні
а чому - ми ніколи не знали..

Ми любили, любили як діти
ми сміялись, втираючи сльози
Ми зривали заплакані квіти
опівнічної метаморфози

Ми заснем на руках у Сварога
на алеях зеленого дива
Зорепади. обрАзи. дороги.
в забутті непідступно-щасливі..

Там, де упало сонце за горою
Ховаючи печаль в безмежжі трав,
Рясним дощем вкриваючись постою,
Згадавши смак солених його страв.

І там, далеко від очей сторонніх,
Жалі втопивши серця у туман,
Змахну вологі пасма я зі скроні,
Сп’янівши від нічних страхів й оман.

І там, де злива креслить кіл перетин,
Де темні води пестить хутро мли,
Ховатиму свій плач. А слів тенета
Розвіють тихі опівнічні сни.

17/07/2009

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Дорога під гору – в сонце.
Машини течуть по сріблу.
З усіх дивовижних корон ця –
Єдина, яку ти вибрав.

Вона – з половину неба,
Більша земного щастя,
Ніколи її на себе
Нікому вдягти не вдасться.

Які б не були автівки –
Сріблястими йдуть до срібла.
Диво якесь, ти тільки
Спробуй таку-от виплав!

Ти боляче очі мружиш
І тиснеш на газ щосили.
Ну ж бо, рідненька, ну ж бо, -
В нутро отого світила!

Під гору. Вершина. І – знову –
Бий тарілки і глеки:
Сонце висить медове
Високо і далеко.
16.07.09.

Цей світ розсиплеться, немов намисто.
Той другий – хрестиком, де ірій в зґарді
бряжчатиме монетами навмисно
на шиї неба та струною барда.

Безнотно, та нема де ноті сісти,
бо кожна з них, мов сонячна кокарда
на знятім капелюсі зорянистім,
де вибухають світлячки – німі петарди.

По душежителях, що зливу жали,
коли вона так рясно зародила,
бракує гарту – вивести сльозою

скупе та чоловіче, стріти в жала
переятріле – пришивати крила.
Летіти сам до себе за собою.

13 Липня 2009

Будяк нікого не колов,
Джмелі йому шукали пари.
Уся трава від нього пахла
За літнім втомленим селом.
Він вікував будячий вік
Не гонористо, не бундючно.
Та снились довго сни колючі
Перетривоженій траві
2000

До віконного скла від облудного дня,
Що у скронях пульсує нещадно.
Совість мчить у тунелі, в пітьмі, навмання.
Наче біль крізь роз'ятрені садна.

Перестукає час між колесами снів –
Синім димом розвіються тіні.
Лиш пронизливим звуком людських голосів
Зойкне скрипка в руках Паганіні.

На вигинах пружна, як тисовий лук,
Ти линеш із лісу до лагідних лук,
Пронизуєш простір, як тисовий спис…
Скажи мені, Тисо, про дерево тис,
Повідай про древо своє родове…
А тиса – немає А Тиса – пливе,
Із гір смерекових біжить собі вниз
В сади-виногради, забувши про тис..
Що ж, Тисо, так само тікав я од гір.
Та, може, зберігся десь тисовий бір?
І от із лісничим я схилом іду
По тисову славу, а скорше – біду.
Я тисову гілку в долоні затис.
Гадалось, могутнє це дерево – тис,
Що хмари хапає і родить дощі,
А тут розбрелися дерева-кущі?
Лісничий і каже:– Які там бори,
Де діяло право неправе: бери!
На стріли отруйні, на вічні хрести,
А тисові довго потрібно рости.
Не вимчати вгору за жвавим вслід,
Бо тисова доля – на тисячі літ,
Бо правда неплинна у тисові є:
Потоне у хвилях, але не згниє.
Лісничий і каже: – Чи варто рости
Так довго і трудно у стріли й хрести,
Невже ми і досі для того слабі,
Щоб пам’ять лишати живу по собі?
…невидимий вирок над тисом повис.
А мудрість росте ще повільніш, ніж тис,
Та зріє, відводить від тиса напасть –
Останньому древу померти не дасть…
Крізь тисову тишу нам Тиса текла,
Рука загребуща нам тишу сікла.
І ніби минулось. І Тиса тече.
А ворог нам тишу і далі січе.
І проситься тиша у серце моє,
І , зрубана, тоне, але не гниє,
Її піднімаю з глибокого дна –
бо тиша у мене і в Тиси одна.
Вже стукіт сокири не раз її гриз,
Вона ж підростала із деревом тис,
У неї вціляли вогненні громи, –
Та дихає тиша моїми грудьми.
Супутничок мирно над Тисою зблиск.
Далеко від Тиси заснув собі тис.
Далеко від тиса у небі стою,
Між зорі виводжу планету свою.
А зорі – як зорі: ні добрі, ні злі,
А в мене маленький заказник землі.
Проснеться він добрим чи скинеться злим?–
Те буде й зі мною, що станеться з ним.
Тремтить у багатті вечірньому хмиз.
І жодної гілки – із дерева тис!
1983
«Спитай себе»

.

Вже не страшно. Дерева живі і не падають.
Твої руки мовчать, але їм так пасують клавіші.
Досі пахне вчорашнім і трішечки менше – ладаном.
Я ледь п’яна від браку повітря і лишку прянощів
У крові…

Це така автентична потреба: шукати радощів.
Не тримай. Ця полеміка зайва. Мене вже кличуть.
Твої звуки мовчать. Їх могили між чорних клавішів.
У вервицю новин заплітаю твої обличчя.
Випадкові…

Зачиняються двері. Ключі і відмички губляться.
Це минуле чуже. Це майбутнє мені наврочене.
Ліхтарі не витримують. Падають. Ніч на вулицях.
Я лишаюся тут. Зі світанком чекати помочі.
Кораблики паперові…