Ти був в занедбаному світі.
Лежав поверхнею землі
В напитому водою житі і
Ясно дихав,
Поклавши голову
В тоненькі шийки квіток,
Де обплітає муравлиння
Нектаром цвіркунів
Червоне полотно моєї сукні.
Рясна трава -
Засни, засни - говорить,
І дивиться в червоне.

Бідолашна зозуленька
Все чатує, все кує.
У просторі тяжко, Heнька,
Час наш плинний стереже.

Тільки варто запитати –
Відгукнеться в далині.
Як це добре ліпше знати,
Що вготовано тобі.

Але доля невпійманна –
Розіллється, як луна.
Нездійсненність притаманна –
Якщо ждеш, тіка вона.

Не спитаєш, то не встигнеш –
Заблукаєш, не знайдеш.
А спитаєш, то застигнеш –
Від печалі пропадеш.
22 вересня 1996

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання у 2003р.
на авторському вечорі в УКЦ м. Харкова

(Про відчуття «гука»
під час дощу,
що сприйнявся,
як нестерпний сум.)

А сьогодні дощ, тихо ллється сум.
Темно вже нехай, та як би не глум.
Світлий йде розмай – лихо обмине.
Теплий, рясний дощ, пожалій мене!

Пожалій мене, серденько не край,
Сонечко відкрий, веселку заграй!
Небо, запалай всіма барвами –
Хай передчуття будуть марними!
27 червня 1996

чи хтось спіймав досаду,
чи докір у веселці?

чи зірочку в колисці?
чи мрій на пелюстках троянди?

чи хтось записав довіру?
чи посрібнення любові?

чи хтось відчув смак розчарувань?
звук розірваних нотів?

2005р.

Можу більше віршів не писати,
Розчинитись у прозі буття.
Рахувати буденність. Рівняти
Ночі плинність, подовженість дня.

Погоджатиму душу з дипломом -
Урівняю з активом пасив.
Лише творчо мінятиму тонер …
Мабуть треба, щоб ґедзь укусив.

Усмішка, що лине з уст твоїх,
виганяє зиму з мого серця.
Як же я люблю твій ніжний сміх.
як люблю очей твоїх озерця.
Вечір тихо шелестить колоссям.
Над землею пісня ожива.
Як же я люблю твоє волосся,
коли дзвонить росами трава.

К.Т.

В очах твоїх білі троянди
розквітають біленько, як сніг.
Як пелюстки розвіяні, тануть
поцілунки твої у мені.
Вечір тихий ворожить розлуку,
але серце благає - не йди!
Простягаю тобі свою руку -
своє серце тобі назавжди.

Коли вечір лягає на плечі.
Ти до мене кохана прийди.
Обійми мене ніжно, бо втеча
залишає болючі сліди.
Ти у серці моєму весняно
так квітуєш, зорею гориш.
Я твоїми цілунками пяний.
Вечір. Тиша. Ти знову мовчиш.
Твої губи - солодку малину,
я у снах своїх бачу щодня.
Обійми ж мене, мила, єдина.
Ти у мене навіки одна.

Раз не вийшов – вдалий дослід!
(Готували динаміт)...
Як показує нам досвід:
Краще – з каменем під лід,
Чи в петлю з головним болем,
Самовіддано, як ті,
Що вкусили хрін неволі
В центрі чотирьох кутів.

Раз живий – був мокрим порох...
Все ж не став свічу дощу!
Хибна формула – грім в горах;
Не хіміч над досхочу,
Бо і палка раз стріляє,
Може й влучити кудись...
Тож цінуй хоч те, що маєш,
Щоб не нити за колись!

от і кінець! я впізнаю його по кроках…
будильники заткнуться назавжди!
вектор життя вилазить з часом боком
так, як і змінюється течія води.

буття ж – коан, який не розв’язати,
й що толку з медитацій і страждань?!
усе – туман, туман – усе… «спіймати
будь-що із цього – неможливо» – каже Даль.

шукати світло в правді дуже просто,
без жодних трат енергій, без зусиль.
та, як бути з брехнею? це ж півострів...
віддаль до нього близько сотні миль.

хоча насправді це не зовсім й близько,
приблизно, це ще дальше, аніж даль;
тим більше, що іти по льоді слизько,
ще важче стояти... й впасти жаль.

тож треба рухатись (сяк-так переміщатись),
щоб не засохнути чи згнити на-ходу;
потрібно йти вперед і не боятись
копати вглиб і вглиб... й знайдеш руду.

ці поклади – безцінні, мов уроки,
які отримав ти, коли шукав
незнаний скарб… не зайві були кроки,
якщо принаймні раз хоча б упав!

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби сині зіроньки, блищать.
М. Р и л ь с ь к и й

Я стрів тебе, як день волошку в житі,
Що зацвіла між росяних колось,
Тебе, мабуть, тоді образив хтось,
Були, як небо, очі сумовиті.

І кучеряве літо у зеніті,
І вітер, мов приручений той лось,
Ішли за нами слідом, і здалось,
Що сонце теж печалиться в блакиті.

Побачив я волошку на дорозі,
Притоптану, покинуту в знемозі,
Й подумалось: "Вона тобі зрідні..."

І хоч минуло вже багато днів,
Той випадок не можу я забути,-
Душа зазнала болю і спокути...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Осінь брови нахмурила
Журавлиними дугами.
Очі холодно зблиснули
Піднебесними іскрами.
Скроні стисло зажурою –
Грозовою напругою.

Дощі ніжно-улесливі
Щічки-яблучка пестили.
Сонце тепло-заманливо
Потай променем гладило.
Вітер ласкою граною
Вабив бути коханою.

Осінь днями степлілими
Усміхнулась замріяно...

06.09.09

Бачу очі твої
у людськім океані очей,
Чую голос
у ніжній мелодії звуків.
А у тиші
безсонних і довгих ночей
Все шукаю твої
ніжні й лагідні руки .

1992р.

В старому студентському зошиті
Знайшов недописаний вірш.
„Мене вже покинути мусиш ти,
Обом буде легше, повір...”

Покинути, значить розстатися,
Назавжди отак розійтись.
Захочеш, мені будеш братом ти,
То доля така , посміхнись.

Кохаєш і , можна побратися,
Вогонь у душі – посміхайся .
Піти треба й не оглядатися,
А очі благають - лишайся.

Покинуть, коли щось затримує?
І ноги не хочуть іти.
І усмішка робиться силою,
Мов хочеться сльозам текти.

І як тут піти – не оглянутись,
Залишити й братом не бути?
Чи з першим вже сні розтанути,
Щоб кануло все, щоб забутись...

Як спогад з холодної осені, -
У пам’яті й досі мотив:
„Мене вже покинути мусиш ти...”
Не вигадав і не змінив.

Ти озвався – моя королево,
але лід вже розтанув давно.
Моє серце квітує травнево
і не б’ється снігами в вікно.
Я до тебе вертаюсь із казки,
з королівства холодних думок,
бо стають недоречними маски,
коли серце пришвидшує крок…
Я до тебе приходжу із мрії,
щоби збутися кожному з нас
в цьому світі, де сонечко гріє,
де висока манить далина…
Королівство величне з любові
возведемо з тобою, але
коронований світлом, не болем,
будеш в ньому моїм королем.

тихий захід
накладає барви
червоні дні
лягають раз-по-раз
на жовті
а може
перемішати колоду
і витягти собі
хоч один
непорожній день?

Поклич мене у літо, чи у осінь,
Наговори всіляких небилиць.
Я в них почую тихе відголосся
Весни, яка лежала горілиць,
Відлуння ночі, що була слухняна,
Немов смичок сліпого скрипаля…
Народжувалась музика органна,
Закон тяжіння втратила земля…
Усе було, чи не було нічого?
Не грала арфа, не звучав орган,
На небі місяць не губив дорогу,
Збентежений, не падав за курган?
І щастя не було, лише здалося,
Примарилось, мов квітка на снігу?
Без наших снів не клич мене у осінь,
Я щастя не міняю на нудьгу.

В оселі примружено-абажурній,
де видно трасу з погожих вікон,
в халаті легкім і білизні ажурній
ти питимеш чай зі своїм чоловіком.

І раптом темрява клоччям синім
просто в душу тобі війне –
то я помчав на своїй машині.
Пригадаєш тоді мене?

Та нащо плекати біль до ранку,
чекати поки пройде саме?
Просто візьми й затули фіранку,
скажи: Дме.

08.09

Miсточок. Брунатна вода.
Твої відчеканені кроки.
Моя непритомна хода.
І небеса широкі.

Продамся, віддам за "спасибі",
В однім захлинусь привіті,
Застигли птахи при вітті.
А в серці: спаси, спаси біг!..

Ідеш, вже ніщо не спинить.
Волаю нечутно ім"я,
Стріляю докори в спину.
Стікаю безкровно, я..

(2008)

Вітати світ у сонячних малюнках.
Солодкі повні твої губи пити.
Топитися у поцілунках.
Жити.

Замкнутися у стін квадрати.
Ображено так губи підібрати.
Надію гумкою останню стерти.
Вмерти.

Шлях передчасної осені
В’ється шовковими нитками.
Небо ногами босими
Борсає хмари злі.

Сонце моїми литками
Грає у спритний боулінг.
З’єднані спільним подихом
Бризги думок на склі.

Шлях передчасної осені
В’ється під крилами Боїнга.
Небо, що прагне подвигу,
Тягнеться до землі.
6.09.09

Обличчя в сизім неба полині,
Достойне Мікеланджело обличчя.
Срібляться скроні. Мариться мені, -
Забути просить. Поманити кличе.

Розкішні виноградники, сади,
Червоні маки і поля зелені,
Флоренція, зве Арно* до води,
Думки пливуть, бентегою краплені.

Давиде* мій, проси і клич мене,
Геть розжени ті хмари різномасті,
Життя мине, й любов мине,
Та наша мить руки достойна Майстра...

(2009)


Давид* - скульптура Мікеланджело, незмінний ідеал чоловічої краси.
Арно* - річка в Флоренції

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.


Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
"Ходи, ми тут наметом схилим
дерева сонні і руді"

Як їй любов свою освідчу?
В одежах з золота і сна
вона простує крізь сторіччя,
така незмінна і ясна!

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить золоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці моєму шумить?

Шматочки синього паперу,
де вписані дерев химери,
між трав зібрав безхмарний день
і їх ховає до кишень.

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид,
душа в осіннє озеро ввійде,
і пряжа та, що вересень пряде,
вся перетвориться в блакитний сновид.

не знаю чи зумію наснитися тобі сьогодні
але вважай на те що я цього дуже хочу
а якщо мені таки вдасця
тоді вже точно ніякі нічні примари
незможуть тебе злякати
вони самі будуть боятися твого вогкого
доброго серця
і не наважаться його торкнутися

я не знаю чи наснюся тобі сьогодні
бо тоді мені доведеться самому
відганяти усі злі думки
усіх злих людей

зранку
йдучи від тебе
я обовязково залишу знак
коли прокинешся
ти його обовязково помітиш

це буде горня чаю
ще теплого
травяного
з цитринами
бо лише я
знаю наскільки ти їх не любиш

Танцювала по мокрих дахах
Переливчасто світлом і тінню,
Перекресливши сумнів і страх,
Під мелодію крапель осінню.

Опадала багряним листком,
Тихим шурхотом шовку під ноги.
І розсипалась срібним піском
На узбіччі твоєі дороги.


11.08.2009

Пам'яті Володимира Івасюка

Червона руто, пий же з водограю,
Щоб людям усміхалися пісні,
Дзвінкі й веселі, радісні й сумні,
Я залюбки їх серцем заспіваю.

Тривожною душею розквітаю,
І мучусь, і страждаю день при дні,
І вже не знати спокою мені,
Допоки я, о незрівняний краю,

Не переллю в мелодії красу -
Твою задуму, й велич, і ясу,
Коханої своєї ніжну вроду,

Веселкову дивницю і росу...
Дзвеніть, пісні, летіть до небозводу,
Та обминайте вік облуду-моду.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Темні індуси легко міняються душами.
І їм не тягнуть м'язи, що стануть пальмами
Або Альпами. Й шкіри тигрової позбувшись,
Зміїна утретє в них маслом сповзатиме.

Душі перуться. І так каламутно Гангові
Білити карми, в берег йому настелені.
Земельні струси від кинутих з серця каменів,
Як в гонги, вдарять мантру про переселення.

Каста прийме за останні рисові рупії,
Чи вкриє шовковими. В сонячнім золоті
Всі перші кроки будуть однаково ступлені.
Тільки найважчі будуть реінкарновані.

2009

Скажи мені, що любиш Ти мене
І пригорни до себе ніжно.
Хай ніч прийде і день мине,
Хай будем ми з тобою вічно.

Я мрію просто прихилитись
Ніжно так до твого серця,
Тобі у вічі подивитись:
Вони у тебе – два озерця.

А ще я мрію, що ми разом
Рука об руку будем йти.
Й як холодом повіє часом,
То завжди поруч будеш ТИ.

Ти повернись лише, коханий,
З доріг далеких, нелегких.
Є в мене лиш одне бажання, –
Щоб завжди був щасливий ТИ.
22. 07. 2006 р.

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Надвечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,
де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце, вже красою вражене,
п’є порами осінній шум.

У синьому небі
Хмаринка пливла
І раптом про тебе
Розповіла:
– А ти і не знала,
Що у світі цілім
Іще не стрічала
Такого, як він.
А я відказала
У відповідь їй:
– Його я кохаю,
Мені ти повір.
Любов‘ю зігріта
У будь-яку мить.
Він сонечком світить,
Вогнем він палить.
Хмаринка всміхнулась
Із неба умить,
А потім гукнула:
– Нехай вам щастить!
04. 09. 2009 р.

горло горить
не го-вор-ри
те, що тобі прикипіло,
те, що нагаром,
те, що як кара
те, що ніяк не вміло
сказаним стати...
краще мовчати...
горло горить...
не го-во-ри...


***
Грім серед Ясного неба
так не зумів злякати,
в душу твою несподівано
так би
не впав,
як від дзвінка телефонного
ледь не здригнулись Карпати,
як від одного слова -
світ знову
жити став!

***
І навіщо дзвоню, чекаю?
Чи забулася, що - німа я?
Як скажу в телефон новину?
Порятунок - папір і ручка.
Німоти гіркої заручниця,
я прощаю твою вину...

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

– Занадто близько
була мулета
від твого тіла,
о, матадоре,
не врятували
ні амулети,
ні хрипле Santa,
ні вічне море.
– Ти бачив, як цвіте авокадо,
коли весна починає зріти?
– Вже час, еl show es acabado*,
Adiós**, сеньйори й сеньйорити,
без нас минає літо в Севільї,
і наші ґрати – посмертна слава.
– Тепер ми квити,
тепер ми вільні.
– Ходімо, кате.
– Ходімо, брате.
Ave?
_________
* шоу закінчено – ісп.
** прощайте – ісп.

Вечір першу зірку приголубив
і за обрій сонце відпустив.
Ще про щось шепочуть твої губи
і так легко серцю розцвісти…

Спи, коханий. Ніченька спокійна.
Ніч, як мрія, сповнена казок.
Бачиш небо, небо темно-синє
у політ нас кличе до зірок…

«Я тебе люблю» - легким відлунням
відпускаю крізь усі світи.
Я тобою трішки помилуюсь,
бо вже скоро час мені іти.

Ніч висока, повна мрій і тиші.
Нічка світла од сердешних нот.
Хмарка в небі місяць заколише.
Вже й туман всідається на дно.

Спи, коханий. У долонях неба
б’ється серце пісні, як пташа.
Я цей світ намріяла й для тебе,
щоб раділа в нім твоя душа.

***
Глибока ніч, не спить лише поет,
Очима серця ловить думки лет, -
Його чарує незвичайна гостя,
Що любить спілкуватись тет-а-тет...

2
Зайшли ви, бачу, знову не в ті двері,
Бо до нових нас кличете імперій.
На смітники історії ідіть, -
Шукайте там - ілюзії й химери.

3
І радий був я з кожним подружити,
Лиш безкорисливих не зміг зустріти.
І де б я не ходив, не мандрував, -
За щире слово - мусив скрізь платити.

4
У мого друга - рання сивина,
І є тому причина не одна, -
Усім вітрам його душа відкрита,
Хоч серце уподобала весна.

5
З копита - вскач, у вухах свище вітер,
Якби й хотів - не зможу зупинити!
О, як я полюбив цього коня,
А вчора ще - боявся підступити.

6
Чого на мене позираєш скоса?
Чи я напозичавсь у тебе проса?
Чи вимагаю повернути борг?
В тобі шумує - дух великороса...

7
Ви ревно бережете честь мундира,
Немов це справді ваша друга шкіра.
Ви, як ніхто, байдужі до людей, -
Народ - ваш годувальник і офіра.

Зі зб."Luх veritatis"(2005)

виринаючи з тьмяних простерадел ночі
хоча то могли бути і чорні простирадла твоєї постелі
ти підіймаєшся поволі
мов літній ранковий туман
не одягаючись знову прямуєш туди
де лунають швидкі давно втрачені
мелодії балканських оркестрів
котрі разом з птахами будять тебе щоночі

ти вперто йдеш по ще пустій
темній вулиці
босий по теплому саме зараз
мякому хідникові
в який потроху вгрузаєш
і розбризкуєш наче морську воду

ця ніч не перша
і мелодію ти вже чув
але тільки зараз
вночі
вона пробиває тебе наскрізь
і домашнім вином стікає по гомілках

завтра ти можливо все забудеш
але ніч ця не остання

Хіба я знаю, чи здолаю путь,
Якій себе присвячую віднині?
... У цій країні соняхи цвітуть,
Неначе у далекій Україні,

І так нещиро пише вірші час!..
Ключі пташині - знаки запитання.
У цій країні я спіткала Вас,
Я, Ваше нерозділене кохання.

Мені було даровано прийти -
Блакитно, стрімко, реченням окличним,-
І фразами осінніх павутин
Вплестися в риси Вашого обличчя.

Нехай Ви не забудете повік
Очей натхненних - істинних поетів
(Трикрапками - малиновий потік
Розкиданих узбіччям бересклетів)...

Ні сліз, ні обіцянок, ні прикрас, -
Печаль і ми, останні сонцелови.
Злетяться взимку спомини до Вас:
Один - як сніг, один - жовтоголовий...

2009


Я, - ВАША БЕЗОТВЕТНАЯ ЛЮБОВЬ
(російськомовний варіант)

Дорога эта выбрала меня
(И я дорогу нынче выбираю), -
Судьба моя, строка моя, родня...
Вы знаете, что я об этом знаю.

Мой птичий дух витает в облаках.
Мой птичий крик березами укачан.
Я - Ваша безответная тоска.
Я - Ваша безответная удача.

Мне уходить от Вашего крыльца
Волнисто-синим знаком восклицанья,
Крутым уклоном грустного лица,
Споткнувшись о морщинки расставанья.

Страны чужой холодная рука,
Моей страны задымленные очи, -
Судьба моя, слеза моя, строка
В рябиновых созвездьях многоточий...

Отчаянною силою стихов -
Собою Вашу комнату наполню,
Я, Ваша безответная любовь,
На небеса заброшенный подсолнух...

Вчора муза прийшла серед ночі
(Сон міцніший з відкритим вікном).
Трохи дивна. І образ жіночий,
Запитала: чи маю вино.
Пригубила наповнений келих,
Я спитав чи надовго в наш край .
Знов зробила ковток „Ізабелли”
І промовила: Сам відгадай...
Посміхнулась потому дитинно,
Блиснув місяць по чистому склі.
Ти хропеш ? – запитала дружина
Й лампа досі горить на столі.
- Не повіриш ,прийшла серед ночі,
запитала чи маю вино?
Трохи дивна і образ жіночий,
Наче фея в старому кіно…
Вітерець вже погойдував липу,
Реготав місяць – ріг крізь вікно.
А на небі Бог зорі розсипав.
Так шкода , що це було лиш сном.

"К какому берегу пристать?" -
раздумывала в речке лодка,
хотя сама уже была
она на левом, у березки.

А правый берег лишь смотрел,
печально головой кивая,
и тихо-тихо грустно пел:
"Иди ко мне, вернись, родная!"

И лодка сомневаться стала:
"А там ведь лучше, что же делать?".
Но возвращаться уж не стала,
а молча берегу запела:

"Ты нужен мне, оберег правый!"
Ты очень-очень сильно нужен,
но не могу я, я в печали,
уж левый берег стал мне мужем!"

2006

Тиша. Зорі. Смуток. Сум. Нудьга.
Ніч. Думки. Листочок. Ручка... Диво!
Ти живеш на світі не дарма,
якщо бачиш ніч таку вродливу!

Не частинка це доби, повір.
Це щось більше, вище, ширше неба.
Це не Всесвіт, не шалений звір,
а лиш ноти, зіграні для тебе!

2006

Літній день розіллявся, як море,
В чистім небі летять голуби.
Ластів’ята виспівують хором .
Закохайся у це, полюби.

І п’янить ароматами липа,
Зупини цюю мить, не згуби.
Вчора з червнем знов здибався липень,
Попід небом, мов льон, голубим.

...Мить. Ще мить і за обрій
Ляже сонце, щоб трішки спочить.
Літній день, що купався у морі,
Знов настане, як хвильку поспить.

Ти з вітром розмовля по телефону
через вікно, в уявний мікрофон.
Запитуєш його ти про погоду,
і він до тебе прилітає знов.

Ти зірочку покликала із неба.
До тебе ближче припливла вона
й промовила: ""Не плач, не треба,
дивись, яка сьогодні ніч ясна!"

2006

І буде світитися світ,
І будуть родитися діти.
І срібло березових віт
Серця людські зможе зігріти.

І буде ранкова роса
Блистіти від променів сонця.
І це все не просто краса.
А хтось запитає: Чи сон це?

І будуть ще ночі без сну,
Коли тебе хтось покохає.
І лютий зустріне весну,
Ту мить, коли все оживає.

Кружлятиме ще листопад
І осінь настане завчасно.
Онук посадИть новий сад
В житті кожна мить є прекрасна.

І в травні кружлятиме цвіт,
Весь білий, мов сніг серед січня.
І буде світитися світ,
І буде так, буде так вічно.

І буде світитися світ,
І будуть всміхатися люди.
І завтра, і тисячі літ
Так буде, так буде, так буде!

Заморозила. Потім розбила.
По Фен Шую себе рознесла.
Підібрала. Жбурнула щосили.
Запекла СВЧ-весна.
Ув олії волію-Боже,
Намальована. Надтоприродня.
Відхреститись від себе, може...
Без вогню обпікає безодня.
Все одно переможе не сила,
І в житті найвеличніша цінність –
То є молодість духу і тіла.
Їх біда – швидкоплинність...
По краплинкам серце збирала
І ліпила себе до нестями,
У блакитних вологих дзеркалах
Колихалися храми.
Розморозила. Потім зліпила.
Розговілася вбивча потреба –
Відпустити гріхи у тіла.
Все суєтне.
А зверху – небо.

Коли відрікаються від себе,
Коли забувають все і всіх
І ненароком обминають двері склепу,
І душать ненароджений прасміх...
Зло завше лишить слід, на пам’ять.
Добро повернеться. Але не тут.
Не вчуєшся, як ти – оббитий камінь.
Дощі змиватимуть із тебе бруд.
А скромність увігнала в душу бивні,
Розбещеність занėсла стріли вражі.
Сліпі полотна вічні, нерозривні –
В них розминулися потреби наші.
Слід трохи доповзти до світла-острівця...
У сон-блакиті – Бог,
У сон-любові – він же.
Будуть покарані зачинені серця!..
Слід трохи збожеволіти –
І ти вже інший.

«Час спливає», – звикли говорити ви,
внаслідок встановленого хибного поняття.
Час – вічний. Спливаєте ви!»
М.Сафір

Білий пісок крізь призму часову
У безкінечному флаконі
І за Мольєром той, хто виграв час – виграв усе.
А хіба ні?
Уся і все в його незримому полоні.

Відкриє челюсті свої годинник...
Стрілка покаже до і після нас...
На всіх меридіанах мить незрима
В гонці з тобою переможе час...

Розстрілюйте. Життя – фальшиве.
Успадкувавши долю, ми – ляльки.
Не викликається весільна злива
Від помаху травневої руки.
У білій безвісті від мого дому,
Немов протягнені у безкінечність прóводи,
Не сходить погодинна втома...
А зводиться у спогади.
Забитися. Забутися. Та де там...
Порозгорялися любовні карти –
Їм підкоряється моя планета –
Карма.