Дощем в обличчя напівсонний день,
Закутався у хмари темно-сірі.
Здається, що у неба сотні жмень
відкрилися, щоб статися у зливу.
Під музику дощу - мільйони віт
у ритмі танцювальному - додолу.
А у вікні сидить поважний кіт,
І дивиться на бульбашки і кола,
що дощ у танці залишив йому
у подарунок, просто так, без фальші.
А знак подяки - тепле "мур-мур-мур"
(А дощ не чує. Він сьогодні плаче.)

Так, він звичайно не столиця, а по околицях – село,
яке у пору цю весняну вишневим цвітом замело.
Але які його каштани! До них і київським далеко.
Вони ревниво стережуть тінь на алеях в літню спеку.
Його Богдана сиві думи про славні й давні ті часи,
коли гули у цій місцині міцні козацькі голоси,
всотались в мене кольорами дитинства, юності і волі,
як шлях чумацький в небеса – слідами зоряної солі…
Його майдани не бурхливі, його життя спокійний плин,
його проблеми нескінченні течуть, неначе зерна в млин.
Його іще живі заводи здаються й досі ласим шматом
Рвачам високим, про яких згадати хочеться лиш матом.
Його важкі від праці руки самі вишукують роботу –
ці люди звикли виживати без ласки влади і турботи.
Його коріння в цій землі – міцне, бо він не кураїна,
і лиш для праці хилить він свою натрудженую спину.
Не заважають хмарочоси тут хмарам землю цілувати,
і носить місто гордовито своїх дерев зелені шати.
А водосховища хвилі тут лижуть спокій із каміння,
а на лимані в воду тихо дерева вмочують коріння…
Він споглядає підозріло Енергодару труби й блоки
і п’є не надто чисту воду, в Дніпро вмочивши вуса й щоки.
Не так давно північні гості хвалили нам місцеве літо:
мовляв, тут краще, ніж в Криму, бо тіло спекою не вбито.
Хоч то , звичайно, перехвал, та влітку в зоні відпочинку
під шелест листя й шепіт хвиль таки приємно смажить спинку.
Як планувалося колись, було б це місце літнім раєм,
та не збулось… А мало бути рибним щедрим краєм,
і помідорним, абрикосним, вишневим, навіть виноградним -
було б доречно й ненакладно
гостям би тут відпочивати, якби… Ох ті мені якби,
вони неначе голуби,
злітаються клювати мрії…

*
Ближче до Пасхи
В квітні цвіте пасхалья,*
Квітка небесна.

Квіти дрібненькі,
Наче хмільний виноград,
Зріють у гронах.

Гілка духмяна бузку
Медом запахне.
Як одцвіте, обтрушу
Рій ніжних квіток.


* пасхалья (грец.) - бузок

Зашурхотіло
Платтячко
Білим
Лататтячком
Поміж колін
Міряю
Мріями
Сонцем
Надією
Теплий ослін.
Зітхаю словами
Милуюсь вишнями
Травневими днями
Поміж колін
Міряють
Мріями
Липи замріяні
Хатній ослін.
2009

Так, скіфи ми… Та хто ж ми як не скіфи.
Й нащо це сперечатися з Блоком?
Та не треба вам чіпляти ці міфи.
Бо ж це може вам вийти боком…
А може, ми все ж таки гуни,
Тож наш пращур – великий Аттіла?
Так, був набрід не дуже розумний,
Але дуже йому кортіло.

В родоводі в нас – скандинави,
Дещиця – Ольгерди, трохи – Аскольди.
А в історії всілякі темнії глави –
Чи то кельти, а може й кольти...
Щось не втямив я, що ти хрюкнув?
Не шляхетно так неприродно ...
Ой, гадаю ми все ж таки укри,
Тож укрутимо кого завгодно.

Ну, подамося мабуть у Європу,
Хоч живемо в її середині.
Це ж куди нас послав ти? О-па…
Не шануєш мої сивини?
Ну, ми приїхати можемо в танках –
Є для цього і техніка й вишкіл.
На кістках ще станцюємо танок.
А чого ви одразу принишкли?

Нам не вперше трощити імперії –
Погортайте сторінки літописів.
Тож, допоки ми вас не приперли,
Не підсовуйте нам ваших опусів.
І коли у вас ще думка жевріє –
З нами й далі як дівка ламатися,
В вашу сторону сякнемось впевнено
І влаштуємо дикі танці!

А мій малий вже вправно володіє інструментом—
Поверне викруткою вліво—сонце вимкне,
І несподіване затемнення у вікнах
Астрологи сприймуть як спробу прецеденту
Нових міжгалактичних сутичок. А вчора
Узявся за літак—перескладав до гайки,
Тепер із друзями літає на Ямайку,
І додатково заправляється в Андоррі.
У планах—ніби мед збирати час у соти,
Що скапує з годинника у коридорі,
Аби встигала я, коли маленький хворий
Ну трохи швидше повертатися з роботи.

От і знову країною їде мій поїзд
Містами, схожими на європейські.
Бачу я крізь дерев зелену прозорість
Незорану землю під жовтим перснем.

Кривлячись від гіркого чаю і штину,
Що викривають розв’язані черевики,
Світлом від лампи забарвлю бурштином
Стіл, на якому створився думок гармидер.

Випадкові люди поспівчувають,
Що такий-сякий бідолашний геній
Світ ламає крізь призму чаю
Під новим подорожнім натхненням.

Лоскотно пробігатимуть тілом
Млосні спогади про чужі країни,
Де в обличчя тобі посміхаються мило.
Повз пройшовши, всаджують ніж у спину.

В тих країнах чиста стара Європа
Роздаровує цяцьки-привілеї,
І весь час шукає в чужих окопах
Трупи біглих з концтаборів євреїв.

Підхопивши озеро у нічні долоні
Пролітаю яструбом над полями.
Наче бранця, що втік з євроколонії,
Земляки знайдуть мене вже без тями,

Оп’янілим від смаку ніби-свободи.
Розплачуся любов’ю до псевдо-волі.
Браття з крил познімають важкі колоди,
Вороги насиплють на рани солі.

Кам’янець-Подільський, кінцева – Київ.
Тричі встану прибити зануду-муху.
Я люблю Вітчизну за те, що вижив
Там, де інші здихали в пекельних муках.

Та про мертвих краще ніяк чи добре,
От і маємо, що після всіх лишилось:
Тільки неба блакить, сонце і поле,
Що ніхто не засіює навіть під силос.

Я ухожу по осколкам стекол
Выбитого окна.
С неба стекает кровоподтеком
Ядерная весна.

И не стихами, а чужеродным
Словом наполнен след.
Мне не хватило бы кислорода,
Чтобы с тобой взрослеть.

В каждом осколке, в каждой стекляшке -
Отблесками пожар.
Спи, баю-баю, это не страшно -
Это моя душа.

Отблески в стеклах тают, и тише
Битые дни звенят.
Если замолкнут, ты не услышишь -
Это внутри меня...

Заспокойся, люба.
Не плач – не треба.
Безпідставно грубим
Я був до тебе.
Пригорнись до мене,
Поглянь у очі:
Це моя провина –
Проси, що хочеш!

Вибачай за грубе,
Дошкульне слово
І давай забудемо
Ту розмову,
Де жбурляли рвучко
Образи злісні...
Вибачай, що влучив,
Я – не навмисно.

То чому зітхаєш?
В обіймах ночі
Я тобі кохання
Віддати хочу.
Посміхнись до мене,
Забудьмо чвари.
Ти, як сонце в небі,
П’янка і гарна.

Якось вранці прийшла розпука,
Походила по хаті скрізь…
Опустились безсило руки
Підступила до серця млість
Світ, мій Боже, такий жорстокий
Стільки в ньому біди і сліз
Мабуть, плаче Всевишнє Око,
Коли дивиться долі вниз,
Мабуть, буде спочинок світу –
Он, усюди, - вогонь і дим,
Бачиш плачуть старці і діти,
А потішити їх нічим…
Тут , у світі, як в злому вирі,
Душу витрясуть, так і знай,
А на небі в святому мирі,
Богу моляться…Хочу в Рай!
Засміялась розпука глухо,
Піділляла масла і сліз
Янгол білий в куточку слухав
І за плечі обняв навскіс
-Дам я, серце, тобі розраду -
Побиватися нема путя,
За воротами того Саду
Як-не-як, але є Життя!
А за нього велика плата,
Бо за нього – Господня кров,
Він для тебе, спитай Пилата,
На Голгофу з хрестом пішов!
Сонце знову встає незмінно
Крізь каміння росте трава
Ти для Нього, дитино, цінна,
Ти прекрасна, бо ти – жива!
Ти надія Його, ти воїн,
Дій, кріпися, молися знов,
Серед страху, вогню і воєн
Цьому світу неси любов!
Може хтось за тобою в тузі,
Хтось тебе потребує вкрай,
Може рідні, кохані, друзі?
Їм без тебе і рай не рай…
Усміхалась моя розрада
І тоді міркувала я
З чим піду я до того Саду -
Мушу сповнити завдання
І тепер - я розпуку гоню,
А коли вже немає спасу
Пригортаю до серця доню
І читаю для неї казку… )

Моя доля корою берези
чорно-біла, як радість і жаль
і її на іржаві терези
Щось струсило з Біблійних скрижаль
А вона непокірна, як воля
Споконвічна, як добре і зле
Як мара з Єлисейського поля
Поміж буднями сірими йде
Все розмінює простір на кроки,
Оминаючи привиди доль
Й нетерпляче запитує доки,
Доки грати її оцю роль?
Хто їй скаже... хто знає, о дивна!
Кожен власні шукає світи
Мабуть, доки мандрує людина
Доти й долі за нею іти…

Із Крижополя в село – шляхом,
Із Вапнярки, по стерні, полем.
У низині Кринички дахом,
Завітати вже нема долі.
Там криниця в кропиві пахне
Перецвілим та важким мохом.
Перегукується сич хатній
Із порожнім та сирим льохом.
Перекресленим шибкам очі
Вид калини поколов донно.
Їм побачити таке злочин:
На пустинному дворі сонно.
Там про мене кожна мить марить,
Та кричить луна криниць болем.
Від Дніпра до Криничок
хмари
Не ідуть.
В душі стерня коле.

Око осені жовте.. втомлене..
Виглядає холод здаля
Листя згублене –гілля зломлене
З а п у с т і л а її земля…

Сивий дим опадає ризами
Срібні брамиці відчиня
насуває ярами сизими
патріаршество вороння

сад кістками сухими рипає
розганяє по жилах щем…
притуляє до горла хриплого
згусток крові чи хризантем…

він пацьорки калини вибере
кине спогадам у дупло
і по ниточці колір випоре
і змотає в клубок тепло…

моя осене, Радо, видихни!
відпусти свою душу в плес
літо – бабине з хащів вимани
теплиим вогнищем до небес!

Охоче нахилюся нижче
Заворожити зір і слух,
Де геніальне муравлище –
Мурашок броунівський рух.

Природний скарб мікроісторій:
Роботи, воєн і утіх.
Для них ми – величезні гори,
Молодші набагато їх.

Свого невтомного народу
Хоробрі воїни-сини
Нагадують закон природи –
На старшого – не посягни.

Не зрадь товаришу і краю,
Сумлінно досягай мети …
За нами теж спостерігає
Вселенське Око з висоти.

Знов протуберанці салютують
безуму космічних кораблів
і в кільватерах у них нуртують
галактичні вихори світів,
а по курсу на безодень гонах,
поки що віддалено, реве
в темної енергії циклонах
вогнеспаду полум‘я живе:
хвиль удари
розсувають хмари
спіненої рухом висоти
і промінням
дихають радари,
і вагу чекань здіймаєш ти
з площини земного краєвиду,
бо вгорі твій любий капітан
оберта його на раєвиди
й почуттів небесний океан
затопляє луки, джунглі, тундри.
Закипає досвітком Земля:
щось велике та спокійне мудро
ллється перламутром
в мушлю дня.
Скойки ти розчахуєш віконця,
ти летиш коханому услід
зойком Сонця
крізь уран та стронцій
повз сирен, русалок, Аеліт…
І в безоднях щось уже змінилось –
кварків та сузір‘їв тане дим,
бо Ассоль чекати розучилась,
тому що навчилась
бути всім.

Закралося в душу безсоння
І вона уже не літає.
На палючому літнім осонні
Догорає душа, догорає.

Ні тумаів на коси немає,
Ні дощів на змарнілі повіки.
Вечір тихо на землю ступає,
Але сну вже не буде, навіки.

І в пітьмі, у пекельній задусі,
Розпластавши як ширше долоні,
Я спорхну у крилатому русі!
Та залишусь на тому ж осонні.

І почую в глухому беззвуччі
Хтось чи плаче, а чи благає.
Це натхнення моє на кручі,
Десь там долю свою шукає.

Наче вітер у вирії кряче,
Наче сон заснув в домовині,
Наче сонце за обрієм плаче,
Наче всохлися крила на спині…

Пада листя із верби у річку
Не несе течія, не кружляє,
Не колише блакитну стрічку….
Ти пробач, та вже й річки немає.

Ніч стара, на старім підвіконні
Не жалійте її, не треба.
Раптом що це?! На мої скроні
Пада дощ, світлий дощ із неба!

І хоч сну знаю вже не буде,
Заколишу свої примари,
Може знов заструмоче річка,
Бо долину вже вкрили хмари.

Зігріти руки до горнятка з кавою –
це краще, ніж гіркий самообман.
Я усміхнусь, навіщо бо, лукавити,
щоб грітися теплом чужих долонь…

Я усміхнусь в обличчя цьому вечору.
Я спогадом зігріюсь. Обійме
мене моя любов - любов приречена,
на світло, на життя та - не на смерть.

Це сліпе поклоніння твоїм ефемерним появам.
Уночі, коли паща безсоння розверзнеться надто.
У твоїх коридорах лежить проспиртована вата,
І розрізана скальпелем тиша безкровно конає.

Видаюся тремтінням. Тут пахне так солодко. Плоттю.
Тут прозоро. Я поглядом рухаю шафи і стіни.
Я ще чую твій запах. Твій піт, твою флегму і слину.
Буде день. Буде їжа. І брак безголосся у роті.

Я дивлюся крізь тебе на світло. Крізь тебе і вище.
Твої змії не сплять. Їх спокуси як завше – смертельні.
Я тебе намалюю. На ранішнім небі. Пастельно.
Я тобі зачитаю свої найвідвертіші вірші…

Під кригою билося серце гаряче
в січневій воді…
Не б’ється, вже навіть не плаче…
Вмерло чи ні?

У кров розбив пальці і душу,
зло кригу рубав…
Любов не загине… Я мушу…
Хрестова хода!

Заціпив сокиру, махав нею дужо...
Кривава руда…
Назад відібрав свою душу,
що чорту продав!

*
Тебе чекаю не одну весну.
Я,
Відчинивши двері й вікна навстіж,
Отак стою
на протязі думок.

*
Яка подушка не була б м’яка,
Під голову
Кладу іще й долоню.
Подумаю вночі,
Що то твоя.

Відводиш погляд - це і є межа,
яку переступати вже не личить.
Я розумію, все це тільки жарт
твоїх очей. Ти так мене й не вивчив.

А я дивлюсь на тінь важких повік,
вологість вій - вона також фальшива.
Це вже, мабуть, такий фальшивий вік -
зацькований, безглуздий і зрадливий.

Відводиш поляд - сніг лягає, сніг,
(а десь далеко завесніло в світі),
Відводиш погляд... Мій найбільший гріх,
що я змогла тебе в душі пригріти.

Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

Вітер в спину, ключів зав’язка –
тільки дурні глаголять – «тя-яяя-ж-жж-ко» –
відкривати себе і двері,
що ведуть до своїх основ.
Мішанина слідів і щастя
туго скріплені по зап’ястях –
кожен крок – як Кривава Мері,
де червоне – завжди любов.

Кожен крок – пуповина «мислі»,
де не знати, що буде після
і куди заверне дорога
збитих пальців в обгін Землі.
А коли закрадеться «досить»,
я кладуся на вищий досвід –
глянь! – он місяць-душа-безрога
не зривається безмір літ.

Ти спитаєш, - «А що там далі? –
«Ну, навіщо – скажу – печалі?»,
а по тім повернем на захід,
а назавтра звернем кудись.
Нескінченність така грайлива,
справа – злива і зліва – злива,
відчайдуха чи бідолаха –
як розкидаються сліди...

:)


Я не згадую день прожитий –
відлежався на пузі світу,
і, ану його! – в чисте поле –
клеїть фото в живий альбом.
Бо допоки отак біжиться
без оглядки, чи ти живий ще,
біло віриться, що ніколи
не скінчитися нам обом.

Фантазія доведена до краю
На східні налаштована пісні,
Іде в танок і по путі скидає
Обов’язків патинки затісні.

Уява скута. Непластичні рухи.
Чи сором заважає, чи літа?
Я пробую, ще поки легкодухо,
Створити перший танець живота.

Вихляє не наложниця для ліжка –
У дзеркалі навпроти – візаві –
Уже не я – дівчисько-босоніжка
Ступає по ковру, мов по траві.

Їй, що належить звабити султана,
Ні сором не завада, ні літа.
Вона – одна із генів-полонянок,
В моєму танці східно пророста.

Уже не треба натиску і сили,
І кругових надійних оборон.
Спокусливо просвічує шифон…
Здавайся переможиці на милість,
Ходи-но, повелитель у полон.

Тут між Космосом* і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.


*Космос - мікрорайон у м.Запоріжжя

На твій кирпатий носик з мого чола впала крапелька Дніпра і покотилась до міжбрів’я. Ти посміхнулась, а я у відповідь, бо уявив, що наш малюк так само буде взимку на санчатах з’їжджати з гірки, як ця крапля з твого носика, а ми стоятимемо поруч і посміхатимемось йому услід...

Твоє тепло відчулось в серці,
Про тебе думав - так і жив.
Мої слова у двох відерцях,
Які у чашку знову лив.

Мені даруєш ті хвилини,
Коли говориш - світ мов спить.
Твій голос ніжний знову лине,
Тоді я дійсно хочу жить.

У неті якось подружились,
Спочатку були лиш слова.
Два серця гучно колотились,
Тепер історія нова.

Цвітуть дерева у садочку,
Трава наспівує: "Краса...".
Кружлять від вітру пелюсточки.
В житті, ти, біла полоса.

Ти йдеш стежиною надії,
Уста солодші від малин.
Тобою стали мої мрії,
Не міг я стримати сльозин...

Небо - море на картині Айвазовського:
В хвилях потонуло сонце,
І хмарини човником пливуть
У допоки невідому путь.

Вишиті на полотні із мрій
Реріха вершини синьо-білі,
Розляглись на неозорі милі,
Приховали Шамбалу надій.

Дивні пісні синій птах співає
На якого Метерлінк чекає,
І Царівна-лебідь задивилась
В гладінь,що блакиттю заяскрілась.

Сині сни нам сняться на зорі,
В них небесна музика лунає,
І Маленький принц Екзюпері
Бережно планету підмітає…

Санаторна тиха келія.
Весна.
Я у білому. Весела і
Одна.

Знов мовчання до обіду
Увімкну.
Навіть радіо повіда
Тишину.

Не крути мене, сумління,
Не боли.
Вже у ванну море синє
Налили.

І мене, як найважливішу
З персон
Забирає разом з віршем
Гіпносон.

А прокинусь, як Офелія,
Сумна.
Санаторна біла келія.
Весна.

Я инженер
Со стрессом в груди,
Вершу НТР
С девяти до пяти.
Но белый дракон сказал мне,
В дверь подсознанья войдя,
Что граф Диффузор забил в стену гвоздь,
А я - лишь отзвук гвоздя...

Сказал и ушел,
Дверь затворив.
Как хорошо,
Что дракон - это миф;
Но тот, кто явился после,
Был совсем ни на что не похож,
Его биоритм не лез в алгоритм,
Он съел мой кухонный нож;

Сказал я: "Послушай,
Мне завтра на службу,
А ты мне мешаешь спать";
А он мне ответил:
"Ты слышишь, как ветер
Танцует с Роулдр Паа?"

Такого мой стресс
Вынесть не мог.
И дверь подсознанья решил я
Закрыть на замок.
Но дверь закрываться не хочет,
Я бьюсь и, в конце концов,
Ломаю об угол добытое в муках
Пластмассовое лицо...

Куда инженеру
В век НТРа
Идти с натуральным лицом?

500

Пятьсот песен - и нечего петь;
Небо обращается в запертую клеть.
Те же старые слова в новом шрифте.
Комический куплет для падающих в лифте.
По улицам провинции метет суховей,
Моя Родина, как свинья, жрет своих сыновей;
С неумолимостью сверхзвуковой дрели
Руки в перчатках качают колыбель.
Свечи запалены с обоих концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Хэй, кто-нибудь помнит, кто висит на кресте?
Праведников колбасит, как братву на кислоте;
Каждый раз, когда мне говорят, что мы - вместе,
Я помню - больше всего денег приносит "груз 200".
У желтой подводной лодки мумии в рубке.
Колесо смеха обнаруживает свойства мясорубки.
Патриотизм значит просто "убей иноверца".
Эта трещина проходит через мое сердце
В мутной воде не видно концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Чувствую себя, как негатив на свету;
Сухая ярость в сердце, вкус железа во рту,
Наше счастье изготовлено в Гонконге и Польше,
Ни одно имя не подходит нам больше;
В каждом юном бутоне часовой механизм,
Мы движемся вниз по лестнице, ведущей вниз,
Связанная птица не может быть певчей,
Падающим в лифте с каждой секундой становится все легче.
Собаки захлебнулись от воя
Нас учили не жить, нас учили умирать стоя
Знаешь, в эту игру могут играть двое

Боже, помилуй полярников с их бесконечным днем,
С их портретами партии, которые греют их дом;
С их оранжевой краской и планом на год вперед,
С их билетами в рай на корабль, идущий под лед.

Боже, помилуй полярников - тех, кто остался цел,
Когда охрана вдоль берега, скучая, глядит в прицел.
Никто не знает, зачем они здесь, и никто не помнит их лиц,
Но во имя их женщины варят сталь, и дети падают ниц.

Как им дремлется, Господи, когда ты даришь им сны?
С их предчувствием голода и страхом гражданской войны,
С их техническим спиртом и вопросами к небесам,
На которые ты отвечаешь им, не зная об этом сам.

Так помилуй, словно страждущих, чьи закрома полны,
Помилуй их, как влюбленных, боящихся света луны;
И когда ты помилуешь их и воздашь за любовь и честь,
Удвой им выдачу спирта, и оставь их, как они есть.

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
Я, мой Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал –
На мгновение прикрыв лишь глаза –
И тотчас во мне твой лик возникал
И хотелось тебе всё рассказать…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, от Любви я порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Невзирая на протесты Небес…
Я всем Сердцем за собой тебя звал…
Ведь живёшь ты не со мной… и не здесь…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
И открылось мне видение вдруг…
Свечи, губы, рук любимых овал…
Ты и я – и никого нет вокруг…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, тебя обнимал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

… … … … … … … …

Я сегодня вновь тебя целовал…
Только было это днём, а затем…
Я с другим тебя – в Любви – увидал…
И на Небо улетел… насовсем…

Вновь целую я тебя каждый день…
И желаю тебе Счастья Небес…
От меня исчезла память и… тень…
Но я рад, что ты есть там, а не… здесь…


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1905031037

http://stihi.ru/2009/05/03/1037

Вона диво, ця водорість-бранка.
Увесь день їй дивуються риби,
Але мріє вона на світанку:
Вітер, хвилі колишуться ніби…

Їй так тісно в скляній в’язниці,
Та нічого не може змінити.
Вона слухає спів риби-жриці
І на волю протягує квіти…

(переклад пісні гурту "Nirvana" "In Bloom")

Здамо дітей на фарш.
Від сонця настрій наш.
Весна знов! Геть мороз!
Спермотоксикоз!

Гей, він, той хто знав
Всі наші пісні гарні,
Їх завжди горлав п’яний,
А також стріляв вправно!
Та не знав чому?
Він не знав чому?

Ми міцні як дроти.
Куревської породи.
Синцями вкриті досита.
Найкращі роки в розквіті.

Оригінал: http://www.poemvmeste.ru/Nirvana/In_Bloom.html

In Bloom

Sell the kids for food
Weather changes moods
Spring is here again
Reproductive glands

Chorus:
Hey, he’s the one who likes all the pretty songs
And he likes to sing along
And he likes to shoot his gun
But he knows not what it means
Knows not what it means, And I say |2 times

We can have some more
Nature is a whore
Bruises on the fruit
Tender age in bloom

Чекаю терпляче візиту
Улюблених подружок-рим
На terra incognita літа
У мій зачарований дім.

Тут царська карета неважко
Побільшує із гарбуза,
Погойдує шалька ромашки
Бджолу на легких терезах.

Тут різних прибульців нізвідки
Пилкова чекає вага.
Летовище кожної квітки
Забрати дарунки блага.

Тут можна і двічі, і тричі
Ступити в ту саму ріку…
Хтось маминим голосом кличе,
Промінням цілує в щоку.

Нашіптує мальві на вушко,
Про світ чудернацьких прояв,
Дюймовочка чи Попелюшка,
Чи казкою зменшена…я.

У колообіг сонце вируша,
Своїм теплом випарює тумани…
В дитинства луках бігає лоша,
Воно колись моїм Пегасом стане.

Ще не існує жодної з принад
Його манити до своєї ватри.
Як стрічку часу повернуть назад,
І зупинитись на якомусь кадрі?

Де ще ніхто нікого не вбива,
Інфаркти не торкають жодне серце,
А на отавах - мудрості трава
І безтурботно мій Пегас пасеться…

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

Ви мужньо вмирали в нерівнім двобою,
Забуті лишались в глухій мерзлоті...
Колись у граніті, як справжніх героїв,
Вкарбують навіки обличчя святі.
На ваших могилах заквітнуть ще квіти,
І людство лавровий вінок покладе.
Ваш дух буде вічно промінням горіти,
Ваш образ до правди людей приведе.

1953
Мінлаг, Абезь (табір смерті)

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Це було не так давно…
Але вже не так і близько…
По дорозі за селом,
Замазура, брів хлопчисько.
Патли жовті в ковтуни
Сплутав вітер, а сон-літо
Шкіру - в клапті, зі спини
(Сонця променем). Залито
В душу волі… Боже, Боже!
Бавить серце диво-світ!…
По дорозі – перехожий,
Десь шести від роду літ.
Йде пилюка бовванами,
(Ніжки вмисне у піску).
Під старенькими штанами
Дірка блискає, задку
Білим зайчиком, до світу.
На колінах зелень трав,
А з кишень (на зло сусіду)
Сто зелепух. Обірвав,
Ще зеленою, він грушу…
Тай жвакує аж болять
З того скули, але в душу
Їх не вбєш, лишилось пять…
“Мабуть досить! Ну їх...” Кинув,
Що лишилось, у рівчак…
Над хлопчиськом зігне спину
Мати ввечері. “Не так
Щось з малечею! Животик,
Сам не знає чом, болить!”
І гірка мікстура - в ротик.
“Не кривися, синку! Цить...”
Все те – ввечері, а зараз
На дорозі, за селом,
Здійняли страшенний галас
Білі гуси, їх в крило
Б’ють, лякають - люте лихо!
Чортеня мале, за хвіст,
Упіймати хоче! Й тихо
Заганяє всіх під міст...
Та набридло… Далі – кроком…
Вудка, дрином, на плече.
Уже зовсім іншим боком
Літнє сонечко пече.
Повернуло до обіду…
А до річки не дійшов!
“Так далеко...” Його слідом
Швидше равлик би зайшов.
Бо гусей, тих, не займав-би,
І на грушку би не ліз...
Але ще-ж і баби Ганни
Погонити треба кіз…
Так цікаво білим світом!
“Що та рибка, ще зловлю!”
Та от вечір, сірим світлом,
Зустрічає. Вбік свою
Вудку-дишло! Сам - у воду.
“Стережіться карасі!
Ось пірнаю! І за морду,
Я руками, вас усіх...”
Носом - в глину, під водою.
Зверху задик – поплавок…
На траву уже, росою,
Скоро нічка. Голосок
Чути з поля. “Де ти, вихре?!
Ось зажди лиш, покажись!”
Але мамин голос стихне…
Й разом двоє подались,
У село, на захід сонця.
Прутик, лясне, по задку.
І зі щік малого хлопця
Слізка капне у ріку...

То було іще недавно,
А можливо вже,- й давно…
Опустилось сонце плавно,
В річку Вюнку, за село.
Дві постави-тіні разом,
Йдуть собі у інший бік.
В спомин той де, битий часом,
Мій минав дитячий вік.

Чому в твоєму серці стільки буднів?
Їх, навіть, більше, ніж в календарі.
Вони самі по собі є отрутні,
рутини випускають пазурі.
В них мало щастя, радості, усмішок.
В них надто мало блиску у зіницях,
У них беззірний, глупо-темний присмерк,
без дивних співів звечорілих птиць
В них мало того, що життям зовемо
(воно ж і не спитає - промайне),
уявно відгорни навислу стелю
там буде сонце - тепловесняне.
Там простягнуться неба кілометри
і буде дощ, що райдугою став.
Там вітер пролетить легкий, без светра
і сповнить будні крихітками барв.

Бери у руки пензлик, акварелі.
І розмалюй сумну буденність днів.
(придумай, як змінити в серці стелю
і скло начисто у душі протри).

ти квітко-дівчинко калинова
складаєш човником долоньки
і шелестиш так тайно листом
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
з птахами в гіллі чи в волоссі
з такими крихітними руцями
що воду черпають з земних струмків
яку сама ти ледь пригублюєш
а решту віддаєш отим птахам
що прилітають дзьобати сердечка
коли морози дуже розлютують
або росою плачеш в день спекотний
у човниках гойдаються птахи
визбируючи всі твої корали
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
побуду, дай, в твоїй колисці

Вдыхая аромат любви,
В душе таю надежду:
"О, будь моим, меня возьми,
Дари свою всю нежность!"
Я выдержу! Я не умру,
Хоть и хочу счастливой
Покинуть мир сей (!) заберу
С собой лишь только силу
Всех наших чувств, огонь души,
Всепоглотившей страсти!..
О, будь со мной, и не спеши -
Продли святое счастье!!!

День знімає сонце з пруга,
мов чоловік обручку з підмізинного пальця,
коли йде до коханки…
Ніч вже чекає…

... веснóпис... літопис... богопис... Агов!
Ще сяйво вишневих моїх корогов,
Ще горнуться тихо ягнята і коні,
Ще моляться півні, що другі, що треті,
Ще сниво, де мерхне лице на портреті,
Ще сниво, де світиться лик на іконі,
Ще сниво, де з нами немає розстань,
Ще сниво. О, скресни, воскресни, розтань,
Розлийводи горні, всепавітри вишні
І ласка Його коло мене лишати
Цю синяву, лагідне око лошати,
Незайману прохолодь білої вишні.


29 – 30 квітня 2009 р., Київ