Обіцянки – як лід на сонці –
З часом тануть і їх нема.
Я гадала – вони діаманти
І чекала, але дарма.

поміж хламу Бог знає яких часів
головою – у бляху – нема куди вище
павутинням засновані губи – мовчанням слів
починається темне горище


за плечима гойдаються сходи які пробіг
поверхи що один від одного були світліші
ось тепер темнота важка і нікого немає всіх
і нікому не доведи цієї такої тиші


це у вічному пошуку – вище і вище – мети
це в безжалісному перегортанні вітражів і осяянь княжих
ти приходиш нарешті: залізні двері і ти
а далі як скаже хлам і як свічка скаже


як скаже розбите об чорні крокви плече
як скаже мотузка що на бантині свище…
вже немає у свічці воску і пальці пече
ти прийшов ти стоїш і ти заклинаєш:
гори ще…

Я не вірю твоїм словам
І в далеке щасливе «буде».
Все, що можна, зосталось «там»,
Як і всі день за днем – «в нікуди».
Канув юності світлий час
І втопився в віків безодні.
Не повернеш уже до нас
Наше «вчора» і це «сьогодні».
Не просила тебе чудес,
Тільки трошки тепла хотіла
І за віру свою у це
Я сльозами тобі платила.
Та тепер не чекаю втіх
І не вірю в солодке слово –
Розповіла своїй душі,
Що не можна любить нікого.

Хтось тихо ламає антени
Чужих запланованих акцій.
В газетах з`являються теми
Про ріст світових пертурбацій.

Питання вкриваються цвіллю,
Сваволіють світські закони,
Не втримають їх перед ціллю
Й з колючих дротів перепони.

Життєвих доріг парадигми
Ніхто з нас не здатен збагнути,
Тоді, як видніються стигми
На тілі небесних маршрутів.

Хтось тихо сидить у квартирі,
Хтось творить снаряди фугасів,
Письменники - тягнуть мортири,
Поети - сідлають Пегасів.

Окрилений світлом Свободи,
Цей натовп сліпих анархістів -
Про мир йде просити угоди
В озброєних, злих пацифістів.

Погода приносить домкрати,
Руйнує підвалини ладу,
Й знов пхаються в бій демократи
За втрачені свої посади.

Від одностатевих одружень
Вже стали з`являтися діти.
Домкратія! Вольності збуджень!
Лиш їм по-мудацьки радіти!

Ось злизує влада природу
Своїх політичних полюцій,
Й втирає з обличчя народу
Гримасу близьких революцій.

Моє серце втомилось і стало,
Полетіла душа в височінь,
А прожите життя пам’яталось,
Наче казка і сон, наче тінь.
Я згадала, що дуже любила,
Та любов ця приносила біль,
Тож у Бога з сльозами просила,
Щоб назавжди покликав звідсіль.
Не дивилась чи тужиш за мною,
А злетіла до сонця й зірок,
Та любов ця не стала чужою –
Не пустила мене ні на крок.
Тоді я прилетіла до тебе
І побачила щиру любов –
Бог сказав – коли взяв мене в тебе
То вона пробудилася знов.
І тепер я назавжди з тобою –
Ти ж у серці мене бережеш
Повінчало нас небо любов’ю –
Я чекатиму поки прийдеш.

Не ти мене зігрів тієї ночі,
Коли так гірко плакала душа,
А тільки роз’ятрив криваву рану
Словами, наче лезом від ножа.
Не ти мене зустрів ласкавим словом,
Щоб серце відігріти від образ,
Натомість кинув в мороці нічному,
Де я тремтіла вже не перший раз.
Не ти мене закутав сподіванням,
Що біль минеться, як і не було.
Не ти! Не ти… Хоч ти моє кохання,
Але водночас і найбільше зло.

Дружба танула в роках
І у відстані між нами.
Ми це бачили, та все ж –
Не ділилися думками.
Ми гадали – це мине
Як невдачі і тривоги.
Але дружба не прийшла –
Не знайшла назад дороги.
Ми дивились їй у слід
З сумом втрати і печалі -
Не розбити часу лід.
Ми йдемо без неї далі…

Час закув у кайдани…
Пам’ять болем кричала,
Кожен долі удар…
Все душа пам’ятала.

Кожен подих палкий,
Погляд сумом налитий
Я відпущу з руки,
Щоб назавжди забути…

Але тінню з небес
Впаде мука кохання…
Буде вічним мабуть
Це нестерпне прощання…

Слово рвалося із вуст,
Щоб безжально впитись в серце.
І невтомно, наче пульс
Мов у клітці в скронях б’ється…

Слово вкрилось у броню
І шипи взяло з собою…
Щоб стояти мов стіна
У двобої із тобою.

Слово порохом образ
Свою сутність наповняло…
Щоб цей вибух стався раз,
Але все ним поховало…

Слово кулями в висок
І у серце полетіло:
«Я іду від тебе геть!
Я завжди цього хотіла…»

Непоколебимая волна,
Что стирает память вмести с нами –
Это время… Жизнь и смерть – одна,
Но её мы выбираем сами…
Ни врагом, ни другом не сочту,
Просто неизбежность... наше ВРЕМЯ.
Тот, кто юн, не видит сквозь мечту,
Как отягощает его бремя.
Но своей конечностью для нас
Время, хоть жестоко, верно учит –
Мы покажем, кто мы, только раз
И второго шанса не получим.
Не для страха жжет оно века –
Не пугать – его предназначенье –
Время, словно мудрости река –
Наполняет смыслом все мгновенья.

Завихрене осіннім падолистом,
Знебарвлене хворіюче життя мертвіє.
Про темну сторону забувши чисто,
На світлість місяця замріяно зорію...

В коморах пам`яті - слова вертепів,
Заповнені святим психоделічним крамом.
В психоделічному святому небі -
Видніються камінні недогризки храмів.

Від грому у залізі заховавшись,
Рахую блискавки, як пароксизми гніву.
У трунах віршів мову поховавши,
До тебе з цих рядків звертаю пантоміму.

 
Господь дав мені жінку
в темний, синій рік
Господь узяв мою жінку
в темний, синій рік

Я прийшов до дверей,
до дверей без ключів.


Забагато людей
кожен у блюзі згорів
Забагато людей
тай кожен у блюзі згорів

Я пішов від людей,
від людей без ключів.


Усе, що я знаю ~
темний, синій блюз
Усе, що я маю ~
темний, синій блюз

Поки мій попіл
не обернеться на дуст.




 

Ті автобуси збожеволіли:
То не їдуть, а то роз’їздились,
І чого їм так захотілося
Догодити мені, зажуреній?

Та могли би десь там затриматись
Чи набрати людей повнісінько,
А могли би нас не помітити –
Прошмигнути на повній швидкості.

Я зітхнула б тоді полегшено
І сказала б:
— Ти бачиш сам,
Що немає мені чим їхати.

...Не прощайся. Я ж не прощаюся.

— Залишаєшся?
— Залишаюся!
2002

Сховати вітер до надгрудної кишені
Поряд із фотокарткою рідного краю

Брудний однострій спогадів пристає до тіла
Заважаючи дихати

І ліси і птахи
Співають свої пісні
Не цікаві тобі
Своєю не спроможністю діяти
Впевнено і без сумнівів
Наче шахід

Автотраси нагадують велику сковорідку
Хтось вміло перевертає смажений продукт

Автостоп це так по американськи
Це так кіноматографічно

Пішки все не обійдеш
Зламаєш нерви в купі з ногами

Купуєш
Проїзний
На
Тролейбус

Чи може то байдужий фатум,
Чи генотип, чи ниций фарт
Та вже дівчиськом вайлуватим,
Таємний сенс звичайних фарб,
Вже знала я, та й малювала
Чарівний світ дитячих мрій,
В якому образів навала,
Вставала в ще непевний стрій.

Тому батьки, хоч і наївні,
Одного разу - пальці в хрест,
Та й відвезли свою царівну
В художню школу скласти тест.

Я там нітрохи не знітилась,
Бо ж фарби любії - зі мной,
Та все, чим серденько молилось,
Вкладала я в малюнок той.

Експерт підкравсь до мене ззаду
(я й досі озиратись мушу),
Та пензлем тикаючи, аду
Став ляпать в рай, в дитячу душу,
Ще й гуркотів: "Дивись, ван-гог",
Та знову ляпав, педагог.

Хоч хист - признав. Батьки радІ.
Як же я плакала тоді!...

Чорне якесь усе,
Навіть неба зіниці…
Безодня безодню несе…
Люди як люди – ниці…

Трунком приборкати біль
намагавсь по-домашньому нишком…
Чарка, розсипана сіль,
ніч і тиша…

*
Слова значущі:
“Я тебе кохаю”.
Без розділових знаків напишу.
Всі букви вкупі –
Подихом єдиним.

Ви вгадали ім’я, перехожий,
А на мрію я вашу не схожа.
Але в мріях невиразні цілі,
Поки мариться,
доти і білі.
Я так само і вам перехожа.
Підглядати думки все ж негоже
На чужих випадкових обличчях.
Та, здається, вам справа ця звична.
Не прощаюсь,
бо я й не віталась.
Зник у натовпі профіль.
Зосталась.
Неповторна ефірна хвилина –
Компліменту пустого дитина.

Копали хлопці у полі криницю,
Щоб подорожні пили водицю.
А біля неї кварту поклали,
Щоб подорожні водицю брали.

Давно дідами ті хлопці стали,
Що цю криницю гуртом копали
Старими стали криниця й кварта,
Але водиця чогось та варта.

Стелиться стежка, аж до криниці,
І ходять люди пити водицю.
Нап’ються, сядуть, відпочивають,
І добрим словом усіх згадають.

Тих, що криницю гуртом копали,
Й часточку серця свого віддали.
І будуть люди сюди ходити,
Джерельну воду квартою пити.

В тридев`ятому царстві живеш ти,
Найпрекрасніша серед усіх,
І не смію очей я підвести,
Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,
Хвиля чорна волосся твого,
Знову сниться мені серед ночі,
Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,
Білий лоб і червоні вуста,
Хоч би раз у житті довелося
Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,
Доторкатись гарячих грудей,
І нехай, бо кому ж яке діло,
До думок нам байдужих людей.

"Ми є жертви поезії..."
Вікторія Осташ

Ми є жертви поезії,
Вона нас вполювала,
Вона чинить репресії,
Рим нас душить навала.

А ми терпим тортури,
Ці кайдани нам любі,
І віршовані мури
Нас тримають до згуби.

Не живеться і не пишеться...
Сон, дрімота, плавний хід..
З-поміж мрій хоч щось залишиться?
Сподівань кривавий слід..

Байдуже, чи дощ, чи сонце.
Сьогодні - як вчора, сьогодні - як завтра.
Що можна інакше - напевно здалося.
А Віра... сліпа і нічого не варта.

Життя таке довге, життя таке сіре,
Змінити хоч щось - ані сил, ні бажання.
Єдина струна у старенької Ліри,
І тій ім'я - Розчарування...

А папороть не зацвіте у підворітті.
Принаймні цього літа.
Пеленою зливи
Розмило шлях до півкварталу
І півсвіту,
І гуртожицькі підлітки практично сиві
Від осипання зерен стиглого графіті,

Обмінюють входи на виходи
Із гето,
Або гранатові браслети
На гранати.
Стиль мілітарі у фаворі
І секретом
Уже давно не є бажання воювати
В класичних проявах сусідської вендети.

Ку-ку.
А де ти?
Ніж чекає у підїзді
Як свіжа пошта, як дитячі забавлянки
Вони облаштували там для себе гнізда
І поки вдень пильнують пуританки
Вночі виходить страх і роздуває ніздрі.

В кишенях підлітків—його сріблясті кігті,
Без них не вийти поза межі свого тіла.
Хронічні підробітки і жорстокі діти—
Це все, що маємо, чого так не хотіли,
Бо папороть не зацвіте у підворітті.

Прокинулись рано,
Від запахів п’яні,
Замріяні липи,
А бджоли пухнасті,
Від меду і щастя, –
Гудуть діловито
І лагідний ранок
Піднявся на ганок,
І з листям шепоче,
А сонячний зайчик,
Очікує, наче,
Щоб глянути в очі.

І сонця гарячий,
Усміхнений м’ячик –
По синьому небу.
Запрошує вітер,
Колишучи віти,
У гості до себе.
Жіноча усмішка,
Вмостилась у ліжко,
У сонному стані, –
Гарненька і мила
Уважно дивилась
Солодкий, останній...

Тихенько, як кішка,
Підвівся я нишком,
Щоб не розбудити
І вийшов із хати
Тобі назбирати
Гарнесеньких квітів.
А ще в холодочку,
У нашім садочку –
Захоплений літом
Я довго дивився
У далі і висі
Природи і світу.

А чайник завзято
Збирався співати
Ранкову кантату.
Я миттю до нього:
„ Тихіш, ради Бога!
Дай любій поспати.
Для повної втіхи
Заваримо тихо
Духм’яного чаю.
І підемо разом
Зажди – не відразу, –
Напій дозріває!”

І слово за словом
Точилась розмова –
Хвилини минали
І чай ароматний
З ромашки і м’яти –
По-літньому вдалий,
Налитий у чашки,
Для мене і „пташки”,
Поважно, неспішно
З букетиком квітів,
Найкращих у світі, –
Коханій у ліжко...

Остогидло
Не вже я справді придурок
Один єдиний
Серед вас

Друзі
Де ваш імідж
Великих геніїв
Геніїв придурків
Для сучасного світу
Саме головне
Імідж

Сиджу в ганделику
Закріплюю свій
Підлітковий алкогольний імідж

Перед цим
Валявся на підлозі
Кричав і плакав
Мовчала

Сиджу дуже довго
Заклад вже зачиняється

До мене наближається
Гладка жінку у масному халаті
Котра готує не погані біляші
І розливає досить не погане пиво

Від неї тхне котами

Дивлюсь
Зараз вона скаже
«Всьо парніша
Хватить нити
Піднімай свою дупу
Коротше
Вали звідси»

Я розумію

Вона – мій янгол

Сумуєш за втратою…
А чи вона була?
Чи була та весна
На попелищі твоєї юності
Чи все було оманою
Яка висіла рожевою
Плівкою між вами
Коли дивились одне
На одного ви
І здавалось
Що щось прекрасне знайшлося
Серед кривди невидимої
Лише вам зрозумілої
Згодом зниклої
І розталої
Стерши те
Що вас єднало.
Як банально
І як банально оманливо.
А здавалось – це було взаєморозуміння…

21.06.09

Ми всі добрі
І всі погані.
Для когось святі
А для когось паршивці
Для когось багатослівні
А для когось німі
Для когось з крилами
А для когось плазуни
Для когось скарбничка
А для когось стара валіза
Яка не може дати спокою
Своєю присутністю на шафі.
А маленька дівчинка
Варила на кухні сумний
І солений борщ.



21.06.09

Пригнічена гнітом
Сполохана сполохом
Роїлася щирість
Про вчинки
І слова

Стидалась, знітилась…
Засумнівалась…
Замислилась і розкаялась
Сказала, що ніколи більше
Не буде
Бо сказали, що примітивна
Та дитяча
Бо всі хочуть бути дорослими
І не примітивними
Лише ніхто не знає
Що це.


21.06.09

Десь спалахнула мить
і полетіла в прірву
як запалений сірник
невеликим вогником
окреслюючи швидкоминучу
траєкторію чийогось
озаріння
в кромішній пітьмі
уявлень людей
про життя


21.06.09

Твої пальці сіють дотик,
як акупунктура.
І життєві анекдоти -
це література

твого змученого часу.
І твої зітхання
піднімають мерзлу масу
гіперпосилання

на легку сторінку смерті,
що лежить на споді
під пластівками потертих
світових мелодій.

Ти торкаєшся до світу
холодом зневаги.
Твориш сніг посеред літа,
й без самоповаги

роздягнувшись - одяг вкинеш
в круговерть осінню,
і нагою легко линеш
у зимові сіни.

Ти чекаєш свого часу
і своєї ролі,
плавиш простору пластмасу
й вгадуєш паролі.

В всьому, що реалістичне,
ти, мов пташка рання,
вгадуєш сомнамбулічно
власне існування.

Пишеш ти смішні сонети
і життєві драми,
ліпиш з пластику планети
з сушами й морями.

Ти торкаєшся до вітру,
й він несе із неба
зіркових світил палітру,
й все, що тобі треба,

щоб створить красу для світу.
Й твоя нагорода -
ми, невдячні твої діти,
наша ти Природа!..

ІІІ Доісторія
А ящери, а мамути до нас
були в природи найсильніші діти,
а вимерли...
Бува ж таке не раз:
щоб вижити –
доводиться здрібніти.

Почему без тебя дни проходят тоскливо?
Почему все как прежде грущу?
Почему все по-прежнему жду тебя, милый?
Почему без тебя не могу?

Почему без тебя мне и сахар не сладок,
белый день, как кромешная тьма?
Почему на душе тонкий горький осадок
свой оставила злая зима?

Почему образ твой вижу в дымке туманной
и глаза застилает слез пелена?
Почему от любви настолько желанной
сердце болит вдали от тебя?

Осінній дощ сьогодні тихо плаче,
А разом з ним також і я...
Якийсь, можливо, янгол крила втратив...
Повз мене ж пройшла доленька моя...

Моє кохання забарилось десь в дорозі
Чи може щлях невірно хтось вказав?
Думки ж, як горобці, що скачуть на морозі,
і янгол-охоронець про мене не подбав...

А може, янголе, домовимось з тобою:
моє кохання ти врятуєш і знайдеш,
а я звернусь з молитвою до Бога
і знов тоді ти крила віднайдеш...

Комусь зоря світити буде
Із далини в туманній млі...
А ти мені зостанься, любий,
Найкращим цвітом на землі.

Навчусь любити квітку кожну,
У тиші слухати траву
І кожне стебельце тривожне,
Джмелів та бджіл солодкий гул.

Натішуся багатством барвів,
П’янкою свіжістю лугів,
Нехай пливуть турботи марні —
Не пристають до берегів.

І добрий світ добрішим стане,
І зрозумілішим без слів.
Ти тільки будь мені, коханий,
Найкращим цвітом на землі.
2000

Повернувся Гриць додому,
Сидить та сумує.
Біля нього, як голубка,
Жіночка воркує:
- Що з тобою, мій коханий?
Та мовчить миленький,
В очі глянути боїться,
Тьохкає серденько.
Каже жінка: "Ми – родина
і твої проблеми - стануть наші,
Ми з тобою все переживемо!"
- Ти упевнена?
- Клянуся.
Шепче та привітно...
- Що ж, скажу,
Коханка наша від мене вагітна...

*
На таємничім березі вночі
Ревниво промайнула хвиля,
Тихо
Змиваючи сліди мої
Й твої.

Цей світ, як маків цвіт,
як пісня солов'я !

Тут зріс я з юних літ,
тут дім мій і сім'я.

Серпневих зір юга,
і степ, і став, і тихий гай,

Моя Вкраїна дорога,
мій любий серцю край !

І де б я не ходив,
крізь даль земних доріг,

Мій слід завжди верта сюди,
де отчий шлях проліг !...

Приспів:
Тут станем знову молодими,
Знов вишневий цвіт прилине,
Запалають карі очі
В поцілунках опівночі
Тут знайдемо щире серце і любов...

1975р.
Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

Байдужі до спекоти
лиш кряжі,
І хоч вродливий
та залежний сонях.
Рядки ховають рими у межі,
В полиннім дусі,
в крапельках на скронях.
Негоду жду.
Тож кожному своє.
Насунуть хмари
крилами лелеки –
І кожна злива
віршами стає,
Лункою парасолькою
від спеки.

... Мав би я талант, як Відьяпаті,
Я б не йшов у тихе надвечір'я,
Не блукав би в лузі понад ставом,
Не вслухавсь би в шелест очерету ...

Як би я умів, як Відьяпаті,
Слухать пісню горлиці гучної,
Я б щоранку в поле не виходив,
Не питав би в жайвора про сонце ...

Як би я посмів, як Відьяпаті,
Шал кохання з Вічністю зріднити,
Я б не став жарин його шукати
У спокійнім вогнищі сімейнім ...

1977 р.

Відьяпаті - індійський поет XV століття. Писав санскрітом, майтхимі та іншими мовами.

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Розлука блискавки і грому,
Розрив мелодії і слів.
Не віддавай мене нікому
У цьому небі на землі.

У золотому колі сходу,
У напівколах ночі й дня,
У нерозгаданості кодів,
В найнесподіваніших снах,
У божевільному цвітінні,
У молодій розмові трав,
У літніх барвах і осінніх,
У призимових кольорах...

У світі доброму й лихому
Ми – наче суша і вода.
Не віддавай мене нікому.
Не віддавай.
Не віддавай.
1997

гуртожиток твоєї свідомості заповнений
сумніви — вахтерша зла і принципова
не пронести алкоголь і інші так потрібні речі
пиво і rock'n'roll не для тебе хоч одне радує ти не викинула третій компонет
цього гасла

я студент університету
імені тебе

хочу навчатись усьому чого забажаєш
буду не типовим сдутентом
тіки скажи декане мого серця

я здам всі реферати вірності
всі заліки поцілунків
екзамени обіймів

незважаучи на мою добру успішність
я не закінчу університету твого імені.

Даже если бы Христос Первым дар свой предъявил как справку, Невольным родоначальникам очков для фанатических чтецов, Тем самым,что бегут в морские дали из островов Галапагосс. Даже если бы сокровищница мыслей,была прославлена одним писателем-евангелистом из четырех,
Даже если у Марии было десять сыновей,а пророкам не было ведений, Даже так,третейский суд мне проиграл бы тяжбу, Свои претензии сложив пред адвокатом нашим, Который как и мы- всю жизнь в рыбачьей пристани прожил, Ловя на царские монеты,рыбешек мелких,помеж тины и медуз. Он подруку ведет свою невесту,и белый китель пыжится на гордом стане, И кажется,не ведает он вовсе,куда его корабль штормом занесет. А неуклюжая невеста,все ждет рассказов долгих,и якорь спотыкается в ее руке.

Случается,что люди теряются.

На "эй" обернувшись раз,смыкают руки на груди,
И эта сомкнутость встревает в самость.
Люди теряются в автогуле курортных"если".
Как их потом отыскать?
Дождь прикликать ядерный?
Он пусть изведет летучемышиные зонтики.
Люди теряются.Случается.Часто.
Живого дара силу не снести.
Боженька,ты потерявшимся,сообщи.
Пусть язычки украинских Ло,приклепают к воротам листья.
Ищем индиго.Да нет.Не то.Начну опять.
Случается люди теряются.Люди?Теряют?Теряются?Что?Случается?
Хочешь не быть чуть-чуть,ради сотни тысяч восторженных глаз? Комментарии|редактировать|удалить

Как ты можешь так слепо ждать ту которая разучилась летать
и блудит от нечастости столкновений с безлошадными лет разъяренных телегами.
не проси не уйду.вечно буду я спину гнуть над твоим несгибаемым писательским даром.
буду в темечко страстно дуть,чтобы ты не сумел забыться там где прошедшая боль сжимает лица.
там где ты будешь нужен всем что несказанно радует отупевший от страха побеленный ресторанный корабль.
Ты же знаешь,что никогда не успеваешь допить мой разбавленный сидр.Все время считаешь.Считаешь что что-то считаешь,а вправду-ресницами прожигаешь стружек цедровых благоговенье.Ты считаешь монеты.а ведь думаешь,что что-то считаешь.
Твоя жизнь-это мой урок.Не живи.ты люби.если хочешь мною дожить года.
Как знаешь.Никогда не умел ты от правды бегать.

Посмертное посвящение написанное до смерти.Бессознательное пред

.. СКАЗАНИЕ.

На запанках весны исполированы улыбки
Мне далеко не надоело полдня торчать у трубки,
Из всех концов моей судьбы,на растопленном ночнике,толкаются об свет родные голоса людей,
В их горле долгий кашель кашемировых пушков,
Их крылышки убого похвальбы перечисляют Матери земли.
Мне далеко не надоело,
Из всех концов земли подтягивать их просто легкие "прости",
которые стирают с крыл пыльцу,
- я научу их вновь летать
И покажу в озоновые дырки,как нарождается восход.
Как оживают статуи и как моется господь,пред брачной ночью с новыми людьми.
На запанках весны целуются неброшенные дети.
На рукавах развалины домов вновь обретают уваженье
А на рубахе и до самого запахнутого горла,ты,милый мой преступление обращаешь в кем-то брошенный зонтик.
Пусть крутит осень его в ливневых наручниках.
Мы из весны,мы скоро так развеселим полмира,
что мир запнется от восторга.

У барных стоек буйствует жара-со мной,когда совсем я вне греха,ей не о чем поспорить.
Став престным хлебом помчусь по подворотням города родного,
Так безгрешной стану:без греха вставать,без греха ходить,без греха
минуты жизни проводить.
Я запеку свой грех в печи,я им поля колхозные перекрещу,я этот грех в волосья булькающим девам озера завяжу,я этот грех копьем в раскаты грозовые как вызов кину.
Я буду матери своей завидовать и на отце терпенье проверять.Я их безгрешными хочу увидеть.
Теперь помноженный грехами грех на ваше ложе ляжет,вас встряхнет и вы потрясены в себя самих уверуете и свои чувства как имущество оцените.
Я научу вас люди- без греха постигнуть тайны замыслов творца.
Моя безгрешность навсегда заставит этносы заговорить,когда иссякнут субкультуры.
Ведь в мире не о чем поговорить,когда свирепствуют болезни.Мы все навремя позабыли:наш разум спит и полно отвращением,потопленное время наших дней.Оно бежит,как крыса,с потопленных кают.
Да.Это время принесло холеру.Мы с ним договорились-все без греха копировать в века.

Больше не вижу сквозь закрытые веки солнце.
И не будит меня рассвет щебетаньем,трезвоном и чивканьем любопытных птиц.
Мне сказали.что так жить можна.А нельзя ли вовсе не так?
Покачал головой тополь.Потрепал листья ветер.Опустив голову ходит мое тело туда и обратно.Каждый день похож на ночи,у полярного центра земли.
Длиться вечность сиянье Севера и полощутся белые звери в нем.Каждая ночь,,что длится года,так похожа на день,что не требует слов.И пустых заверений о верности,дружбе и о чем-то что стыдно назвать.Обхватили руками древесный ствол ,толстеленный,как неразорванная история,все,кто видел ладошками.Встань и ты и возьми ладонь.Из ладони в ладонь мчаться линии дальше по кругу.Помнит дерево старое всех,чьи коленки толкали бок и чьи ямочки на запястье обдирали с коры узор.Розрастаються корни вширь и толстеет в боках кора.Были бы руки всегда такие и ладошки всегда такие,что обхватят необъятный древесный ствол.Покачает он горестно вновь ветками.И взметнется вверх золотистая пыль с голов,достающих до счастья вновь.

Небо раптово насупило брови,
Вдарило в землю вогненним мечем,
Аж застогнали, зомліли діброви,
Дуб впав на землю могутнім плечем.

Зелень прорізали тисячі "дротиків",
Вістрям прозорим збиваючи лист,
Аж задрижали від грубого дотику
Віти зелені й сльозами зайшлись.

Яблуньки юні додолу схилилися,
Рве безсоромно з них одяг Борей,
Хмари кошлаті так ніби сказилися,
Все напирають з небесних дверей.

Дуба шкода, молоденького красеня,
Жертвою впав із землею змішавсь.
Хоч був сильнішим однолітка ясеня,
Та із вогнем надто часто змагавсь.

...Буря стихає так швидко, як зринула
З-під горизонтів небесно-летких,
Знов все навколо у спокій поринуло,
Та не шукай тепер гілок сухих...

Які ж ви прекрасні омріяні зорі,
Блискучі і ніжні, мов краплі роси -
Здається, немов би в далекім просторі
Лунає симфонія щастя й краси.

А може, в тих далях,для людства ще скритих
Зростають й мужніють юнацькі серця,
Котрі, як і ми, прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами в сузір'ї Стрільця.

З яким хвилюванням зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось в вічнім союзі
Союзі братерства й палких почуттів.