*
Палають в полі бур'яни весною.
Кого б знайти,
щоб душу підпалив.
Вона також
нікому не потрібна.

Затягує любов,
Як трясовина.
Ніхто не хоче й пальцем ворухнуть.
Хоч бачать всі,
Що від кохання гину.

У нее был пронзительный взгляд, я бы не сказал, что красивый,
а что в нем притаилось - ни хрена не разберешь,
у нее были феньки из бисера, бусы, хайратник и ксивник,
джинсы Lee, перешитые в клеш.
В ее сумочке, как домовой, обитал Генри Миллер,
а в кармане жила дыра под названием Мышь
(или наоборот), и обычно о ней говорили,
что она любит секс, Portishead, вино и гашиш.
Мы с ней были знакомы не долго: всего лишь полгода.
Я кивнул ей в ответ на: "Я у тебя поживу?".
Я вставал по утрам, собирался и шел на работу,
возвращался, мы трахались, а после - курили траву.
И все было вполне..., я бы даже сказал очень мило,
но однажды она растворилась, оставив не запертой дверь,
за журнальным столом сидел недочитанный Миллер,
на полях его шляпы записка:
«спасибо тебе»…

Дощ пеленою двору.
Падають долі долу.
Крихітки голубам,
Долям окраєць там.
Вікон бурштин розм’як.
Я задивилась, як
Сходить у двір порожній
Ринвовий подорожній.

Чужа... Забута і залишена,
Мов непотрібна річ у скрині на горищі.
Покрита сном і тишею,
І спокоєм нестерпним і зловіщим.



Чужа... Далека і покарана
Байдужістю німих, сліпих, прозорих літер.
Мов сірістю забарвлена...
А поруч тихо чути, як співає вітер.


Але не в радість зовсім,
Бо вітер теж різкий, холодний і колючий.
А особливо в осінь,
Коли періщить дощ. І самота болюча.



Чужа...чужа... Яке жахливе слово!!
Мов постріл у невинну жертву.
Але дарма, якщо і випадково, -
Запізно... Бо душа вже мертва...

Розпивання земних скорбот
Зворохобилися натовпи розгойданих ляльок
Там – там – там
Бачиш, глибшають порізи на пальчиках дівчинки
І веселки перетікають у мене мокрим диханням міста у трамваї
На сорочці неба лишається юна кров, як пісня
Нас згублено в зимному будинку із радянськими гаслами
Хтось тут мертвий
Вікна вичавлює чорна музика галасу
День у підряснику піє
Як завше про те, що хтось пішов до Бога
І затихає
Там – там - там

Після півночі десь ти приходиш в кав’ярню,
Де читають щось на зразок життєвих прелюдій,
Ти така ж таємнича, але страшенно гарна,
Батьківщина ляга на твої комсомольські груди.
В цій місцині не так, в ній давно не співають нічого,
Тут впиваються ліками, або дешевим спиртом,
Тільки ж дівчинко, звідки твоя дорога?
Ти усю цю погань сьогодні навчила жити.
Після півночі десь приходиш змерзла і тиха,
Перев’язані рани, в пакеті осінній день,
Може я тобі дам своє проспиртоване дихання,
Але ти як і завше до дому ідеш вмирати.

Хіба нам п’ятдесят, Світлано?
Не вірю я календарю!
Ти - дівчинка моя кохана,
Мій світ, який боготворю.

Бо ти - усе тепер для мене:
Дружина, Доня і Сестра,
Весна блакитна і буремна,
Джерельце ніжності й добра!

Срібноросяно в душі
о веснянім дощичку,
заполощеться дощем
на озерці дощечка.
Серце знов застугонить,
заспіва мажорами,
перемелить біль на биль
каменями-жорнами.
Закульбабиться земля
для розмов, для пустощів,
чорно-білий світ за мить
зеленцем розлущиться.
Не скоси, бува, роси,
де вона посіяна,
розгодиниться з небес
голубінь омріяна
І зрони мені любов
посмішкою в погляді –
тихосонячно в очах
і тепер – не холодно.

Чистий листок паперу
Скоро заповнять букви,
Навстіж відчинені двері
Раптом зачинять руки.

Букви зіллються в слово,
Зовсім ніким не ждане,
Створене випадково,
Сказане дуже рано.

Слову тому не повірять,
Витерти схочуть, та пізно.
Слово стане повір’ям,
З розпачем зовсім різне.

Слово захоче правди,
Тільки, давно затерте,
В тіні гіркої зради
Мусить воно померти.

Слово замінять сльози,
Зронені теж раптово,
Ніби відбиток прози
На похованні слова.

Тільки листок паперу
Знову заповнять букви
Й навстіж відчинені двері
Вже не зачинять руки.

Стоворене із любові,
Знищити неможливо,
Можна не вірити слову
Перечекати, мов зливу.

Можна його топтати,
Нівечити, забути,
Тільки воно й розп’яте,
Знов оживляє груди.

Чистий листок паперу
Вже заповняють букви.
Не зачиняйте двері.
Не забирайте руки...

Він писав на серветках: «Анна»,
бо коротше було, ніж «кохана»,

до готелю ішов о шостій
і одягнений лягав у постіль,

і краватку – червону з чорним –
рвав, як зуб безнадійний,– з коренем

та чекав, що зламає грати
повнолиций мовчун Місяць-братик,

відтіняла смак вакханалій
лиш незаймана свіжість конвалій,

ніч ховала сліди секвенцій
найцинічнішої з індульгенцій…

а ранком він знову старанно
на серветках виписував: «Анна».

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

І ти,
як усі,
називаєш мене
Білосніжкою.

І ти
не хочеш бачити
мерзлого ґрунту
під моїми сніговіями.

І ти,
як усі,
перетворюєш ці сніги
у кірку ледову.

І ти
не знаєш,
що крізь снігові заметілі
на тебе з довірою дивляться
сині очі пролісків.

Клубок гадюк
непримиренних, сикучих, знавіснілих,
котиться небом.
Люди дивляться,
думають: сонце!..

На перехресті доріг трьох –
випростана дівоча постать.
Вона –
стріла,
напнута кимось невидимим
на тятиві рук,
прикутих
до тверді небесної,
яку мусить пробити собою,
щоб жити.

все ще пишу вірші,
хоча тобі вони - чужі..
але ж рими римуються!
кров все ще хвилюється!
коли місяць засвітиться,
слова й папір злиються.
поки не виблюю всі ритми,
не бачить спокою,ні крихти.

* *


Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже.
Краплю добра у мій келих терпіння,
Поки порожній.
Чутку лиху від синів відведи –
Плями на сонці.
Дай мені, Боже, живої води.
Ще не на денці?
Милому – щастя,
немилому–рай.
І ще до цього–
Мамі здоров’я і спокою дай.
Більше нічого.
Мудрості трішечки перед спасінням
Дай мені, Боже,
Краплю добра у мій келих
терпіння,
Доки порожній.

На конкурс композиторів до гаю
Прибув „музичний геній” із Огайо –
Відомий композитор і митець,
Професор, академік – Горобець.

Його пісні у жанрі „чік-чірік”
Стають „хітами” всюди кожний рік
І внаслідок цих „музо-епідемій”
Він – дійсний член музичних академій
Та голова всіх конкурсних комісій,
Журі престижних і культурних місій...

У гаї тім знаходився і я,
Коли там „розглядали” Солов’я.

-Послухайте, оцей сіренький птах,
Не маючи музичної освіти,
Прислав на конкурс нам свою сюїту!
-Ганьба йому!
-У нього „з’їхав дах”! –
Кричали дипломовані ворони,
Сороки і амбітні горобці –
Відомі в шоу-бізнесі митці....

А чи потрібна Солов’ю „корона”
І визнання від пана Горобця,
Якщо талант – це вищий дар Творця?
Творіть! Не заздріть! Справжньому радійте!
Талант – шануйте... Даром – володійте...

1 Наївності межа.
Пилок тепла на тілі.
Ніхто не заважав
Іти по лезу хвилі.

Розвітрений дивак
Художник - знаний профі –
Мені намалював
Панянки пінний профіль.

Мов янгол із небес
Вона була красива.
Та я … лише себе
Намалювать просила.

То линула удаль,
То підбігала близько.
Мою струнку печаль
Підсвічували бризки.

Із нею tête-á-tête
Я не була фальшива,
Тому і свій портрет
На березі лишила.

2 Етюди на повітрі –
художництво просте.
Мене ти на палітрі
старанно розітер.
Білилами біліло
обличчя і рука,
А потім все боліло
від кожного мазка.
Умовна і пласка я,
і так несхожа тут.
До тебе не пускає
глухий мольберта кут.
Вже не втікти нікуди
хоч світ не має меж.
По плечі і по груди
ти по малюнку йдеш.
Захоплено радієш
від кожного штриха,
Але моя надія
потроху засиха.
Підмішуєш у фарби
таланти іменні,
А я себе не варта,
стою на полотні.

Ранкова тінь завищила тополю,
В надії зачепитися за баню.
Безвітряно, мов дотики до раю...
Зазорення розтануло в зорі...
Сувієм розгортається крайнеба.
Розхлюпує всі барви на дахи.
Вже засвітило сонні очі вікон.
Помірно тінь збавляє зріст тополі.
І млосно, хоч вмирай,
А хоч – живи.

Ніч серпнева поезії пише,
А тепло хтось на зиму краде...
Крізь серпанок ранкової тиші
Промінь сонця на Лавру впаде.

Спалахнуть куполи гордівливо
І засяють велично хрести.
Мить мине - і вже сонячна злива,
Як цунамі, накриє мости,

Розіллється яскравим бурштином,
І освячені хвилі Дніпра
Понесуть дивовижну хустину
З ниток сонця, води і добра...

Вас вона непомітно торкнеться,
І на довгі, щасливі літа
Радість дива в душі не минеться…
Серпень... Ніч…і луна золота...

Говорите тише -не спугните счастье ,
Пусть оно украдкой в каждый дом войдет .
Постоит тихонько в каждом уголочке ,
К колыбельке счастье с улыбкой подойдет .

Говорите правду - не спугните дружбу ,
Пусть неслышной тенью в вашу жизнь войдет .
И в дороге длинной вам сослужит службу ,
Ведь без дружбы крепкой жизнь украдкой мимо
проскользнет .

Говорите тише - верность не спугните ,
Ведь любовь и верность - все , чем живы мы .
Пусть пройдут столетья ,о любви шепчите ,
Ведь кричать о чувствах люди не должны .

Не спешите взрослеть - юность не спугните .
Эти скоротечные ,безумные года .
Жить ,любить ,бороться вы не торопитесь -
Ведь проходит юность раз и навсегда .

Україно моя ,не соромся сльози -
Бо ж вона принесе надію .
Нене ,тільки прости тих ,
Хто з горя твого порадіє .
Але скоро весна ,оживає майдан -
І розтопить серця українців .
Мову не забувай -
Говори ,говори!
Хай чужих слів не знайдеться .
Прокидайся студент ,робітник ,металург -
Треба стяг підіймать .
Ти ж бо брат мені ,чуєш ? І друг .
Час надію з руїн визволять!
Хай засяє усим ,хто утратив її,
Хай сопілкою грає віднині,
Щоб луна йшла по всій Україні !

Вдарив дзвін - і по всій Україні
Рознеслася жаху новина...
Це подзвін по ненародженій дитині -
Вже двадцять років Прип'яті нема .

Антихристи рахують нагороди,
Та лопнула натягнута струна .
Руді дерева ,в целофані води -
Вже двадцять років При"пяті нема .

Вже двадцять років Прип"яті нема...
Пусті будинки моляться дахами .
Чорнобильська Мадонна, мов німа ,
Наш гріх без слів відмолює сльозами .
2006 р.

Прийшла зима .Життя заснуло.
Заснула з ним і я .
Я не живу, я завмираю ,
Мов квітка польова .
Квітчасте літечко співало ,
І я росла й цвіла ,
Живилась соками земними ,-
Під сонцем підросла.
На світ дивилась ,мов на диво -
Не знала я дурна ,
Що більш такою я не буду :
Мов квітка польова .
А восени я посміхалась
Останнім теплим дням .
Кому потрібная такая -
Ні Богу ,ні людям .
Минула й осінь -
Я зосталась на лишенько одна .
Мов сонця світ ,мов неба просінь ,
Мов квітка польва .
Зима мене уже вбиває -
Ще трохи й згину я .
Але весна вже недалеко -
Рятівниця моя .
Вона мене дощами вмиє -
Повернеться краса .
Я повернуся в світ цей милий ,
Мов квітка польова .

Вечірній поїзд. В купе задуха
І незнайомець мені за друга.

У свято їхав, а я – із нього.
У різні боки – одна дорога.

Чай несолодкий, і їжа прісна.
Читаю вірші йому допізна.

Ще не встигаю спитати: ”Хто ти?”,
А незнайомець у ніч виходить.

Пшеничну сонячність люблю
тюльпанових світанків!
А хміль чіплявся за імлу,
що обплітав альтанку…

Табун забив до молока
імлу. І трави сонні
прокинулись, як до ставка
прибігли дикі коні…

Росу у пуп’янки доїв,
але розхлюпав – Ранок.
не спав – все згадував її…
Уразив спогад рану…

Я зрозумів, що ця юдоль,
як нагорода вища.
Бо докіль в серці є любов,
до Бога стежка ближча.

Читають пошепки молитви
небесних душ поводирі.
В скорботній тиші поле битви -
уже безсилі лікарі.
Щоб відкривали Божі брами
у рай шляхи захисникам,
проходять ангели полями,
схилились тут, схилившись там.
В очах солдат - вологі хмари.
Поліг хоробрий легіон.
Густі гойдає вітер трави,
туманить погляд вічний сон.
Закриють очі янголята
легеньким дотиком руки.
Війна велика, довга, клята,
скупа на почесті й вінки.

Втомились ангели у війнах
спускатись на поля з небес.
А на землі життя постійно
розчавлює смертельний прес.
09.05.2009р.

Зігрій мене теплом своєї посмішки,
І так багатослівно помовчи…
Я закохалась в ніжність твого погляду,
І в душу неосяжної краси…

Что случилось с нами?
Задаю я вопрос.
Мы взаимно любили,
А теперь как бы врозь.

Жизнь поставила точку,
А затем сказу крест.
И любовь превратилась
В одно слово "Нет"!

Раньше были с тобой,
Как один плюс один.
А сейчас, вроде, тоже,
Только я одна й ты один!

Затерялся наш плюс
И больно нам осознать,
Что любовь пролетела
И ее не догнать!

Корда ты рядом, я счастлива
Летаю словно в облоках.
Ты ласкаво меня обнімеш
И скажеш: «Я люблю тебя».

А я взгляну и улыбнусь
И крепенько к тебе прижмусь.
И я скажу тебе в ответ:
«Ждала тебя я много лет»

Пока кохання, пора страждання
Прийшла до мене восени,
Вона нещадно рушить щастя,
яке жило в мені завжди.

Кохання зле, хоч не всі знають,
що прийде час не зрозумінь,
почнуться сваркі, не гаразді,
а далі довгій час страждань.

І ти покинеш, це нещастя,
І спрабуєш побуть сама,
Але це тяжко, аж занадто,
Бо ця любов на все життя.

Шукає чуда в звуках, у світлі,
В старому гаю, на квітчастій болоні.
Мріє з'єднати небо і землю,
Як дві ласкаві долоні.

Іноді багне голубити світ,
Як голівку малого хлопчика,
Радіє на мох боліт,
На ряди придорожніх стовпчиків.

А часом не вірить і в добрість літа,
Тремтить від холодного слова,
І шукає змії укритої
В вінках зірниць вечорових.

І в кінці, як на осінь осельня,
Завивається в листя, що в'яне,
І мріє про інші оселі
І про радощі невгасанні.

1934
(Із збірки "Медобір")

В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє.
І там, невідущий, невісний,
Міріадом бездумних частинок
Зустрінуся знову з тобою,
Колись – як і я – живою.
Міріадом бездумних частинок
З розсипаним пилом пилинки земної.
І не повість нам, не скаже ніщо,
Як у часі незглибнім,
У світі заниклім,
Два листки на єдиному дереві,
Ми спахнули колись,
І зчарованим зором уздріли
Цвіт огневий над собою,
І розцвіли в його світлі ласкавім,
І невольники волі його
Так безумно, так трепетно
Поривалися серцем до серця,
Не повість нам, не скаже ніщо.

(З книги "Вересень" (1927)

СТАЛІНІСТИ
Витягли "вождя" із нафталіну,
Обдивились на усі боки,
Втішились - "Живий ще! Не загинув!,
Нині треба "сильної руки".
З нею негаразди всі поборем,
Виб"ємо дурне із голови,
Щоб ОУН-УПА з Голодомором,
Вже ніколи не згадали ви!".
-------------------------
Дяка Богу,що подібні "мрії"
Не здійсняться,- зараз інший час...
Та Москві і далі сниться Київ
І ще буде снитися не раз :-)
2009

ти ідеш по цвітінню акацій
і травневої ночі не чути
теплі руки пожежею гріють удалині

ти ідеш за цвітінням акацій
і відлунюєш ніччю травнево
здобулася на голос пожежа і стала свіча

а вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі
білі пальці із темряви линуть і линуть до повні
і цвітіння акацій легенько іде по тобі



Вечір В.Сильвестрова

There's no exit from
Narrow grave I call my room.
I was left alone in sorrow,
There's no day I call tomorrow.
Voice inside my brain
Whispers quietly: "You're insane"

Стали дзвони із передмістя
Солов’ями на кладовищі,
Вівтарем
з пелюстків і листя,
Щоб стороннього бути вище.
А півонії квіт –
не терній –
Оберіг в поворотнім літі,
Пахне спрагою
до повернень
В непостійність буття у світі.
Іще Лета на цвіт не дише,
А захожий уже постарів.
У поділ вікової тиші
Ляжуть радощі та печалі.

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009

сьогодні справді пахне літом,
зім*ятим жмутком теплих трав
і моє серце повне світлом
і мої руки повні справ

залишу вчора мокру весну
і з пам*яті зітру зиму
як новий цвіт тепер воскресну
і не піддамся більш Йому

Малюю день, малюю ніч,
Все в кольорі, все барвами!
Ось я – і щастя, віч-на-віч…..
Та не своїми фарбами.

Стала рафінованою.
Скажи, навіщо?
Краще писати, бігти, намагатись вивищитися.

Его моє обпльоване,
Смажу стейки,
Від світу всього приховую власну істерику.

Лишились скупі бажання:
Руду кицьку,
Пательню у квіти, пальму, чемодан з китицями,

Зімбабве роздержавити,
Паста ді маре,
Бути для всіх кралею, а вдома – примарною.

Та стоп. Рафінованість.
Так, я забула :
Банальне-нове-в-мені-вбиває-геній-минулого.

24 березня 2009.

…І він пішов палити на балкон.
Вона лежала, втупившись у стелю.
Одвічний чоловічий баритон
Залишив в серці кам`яну пустелю.

Ще три хвилини в тихій самоті
У спробі відчувати невідчутне
Він палить – а вона в лихім куті
собі чекає поки біль ущухне,

Зітреться сумнів швидкоплином днів
Минуть богемні примхи і заскоки
… а вуглик на цигарці тихо тлів,
Транслюючи свій одинокий спокій.

2.02.2009

коли нічого я не напишу
це буде знак що каятись вже пізно
що треба тренуватися з у-шу
природнє замінити на залізне

ходити в гості чистити авто
шукати смислу де його немає
ступити на споживчий рубікон
і вбити пташку бо вона співає

Світло очей я в твоєму сяйві
Коло вогненне ти і я
Твоя любов це моє осяяння
Пристрасна тепла течія

Ти роздягаєш мене зіницями
Я перехоплюю подих йду
Дай своїм спраглим поглядом вмитися
І не вдавай що ти байдужий

Подив і біль у моєму серці
Впевненість й втіха на вустах.
Дай зупинитись моїй істериці
Я знепритомлена власним страхом

Ти найдорожчий такий далекий
Хочу до тебе така твоя
Спрагло припасти із вигуком з клекотом
Згадати що тіло то течія


26. 04.09

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!

Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.

Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.

Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість -
І пастирям Твоїм, і грішним.

Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.

Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків.
Амінь.

У Європі буяє весна,
Зустрічаючи День Перемоги.
Ветеранам ще сниться війна
І жорстокі воєнні дороги...

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Вже давно повернулись з війни
Ветерани на рідний Хрещатик,
Відродили державу вони
І навчили її захищати...

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Ми сердечно вітаємо вас,
Ветерани війни світової!
Ви Європу творили для нас
З мирним небом над головою.

День Перемоги – історії нашої дата,
День Перемоги – це день ветерана-солдата,
День Перемоги – день сліз і скорботи священний,
День Перемоги – день пам’яті і прощення.

Сирени веточка в зале...
И мы ничего не сказали...
Друг другу “люблю” не сказали,
Оставшись с тобою на “Вы”.

Сирени душистая ветка,
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, увы...

Цыганка судьбу нагадала,
И ты все другому отдала.
Не думала и не гадала,
Что это побег от Любви.

Завяла душистая ветка,
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, “се-ля-ви”...

И вот долгожданная встреча,
Мы снова в том зале, и свечи
Помогут войти в этот вечер
Нам без холодного “Вы”.

Как пахнет сирени ветка!
Вращается жизни рулетка.
Нам было по двадцать, Светка!
За сорок уже, увы...

Легенький сніг казкових пелюсток
Мережить ніжно у садочку трави,
До сонечка всміхається листок,
Вербичка мило віти кучерявить,-
І ранніх сходів молодий росток
Вмивається ранковою росою.
А соловейка ніжний голосок
Витьохкує натхненно зі снагою, -
Ожив піснями і лісок, й гайок.

…Легенький дощик скапує з гілок,
Бентежать квіти життєдайні каплі,
Коронечки біленьких зірочок
До дзьоба туляться цікавій чаплі,
І скачуть жабки жваво за горбок,
Сховатись за густою осокою.
А вітерець цілунком з пелюсток
Вимощує тоненькою дугою
Завеснений до літечка місток.

Учора ввечері, серед юрби і крику
Побачив дівчину, мов квіточку з лиця.
- Я перепрошую, Ви хто?
- Студентка Віка, –
І пропливла на крилах вітерця.

Ця посмішка мене заворожила,
Я любувався, дивлячись услід:
Вона летіла, розпустивши крила,
Неначе мрія врятувати світ.

Немов мурахи, метушились люди,
А я завмер стовпом серед ріки
І розумів: ніколи не забуду
Чарівні ніжки, чорні каблучки.

Нажаль не встиг з її очей напитись
Краплини щастя, пристрасті пожеж.
Вона мені ночами буде снитись,
Неначе ми давно знайомі вже.

Легка і ніжна, як хмаринка, Віка,
Насправді Муза – я її впізнав:
Так неповторна і багатолика,
І ця розлука – це ще не фінал.

Вона завжди, як жінка і актриса,
Неначе мрії невловимий птах,
Раз по раз інша, лиш знайома пристрасть
Мене п’янить вогнями у очах.

Ми розлучились, та не довгий вечір –
Рифмую знов думки і почуття.
Нові вірші нам зустріч забезпечать,
Теж неповторну, як саме життя.

Я на коні: емоцій літня злива
Кипить у грудях, мов гірська ріка.
Душа поета – горда і щаслива
Вірші карбує з нового рядка.

Спасибі, доле, за чарівне диво,
Де кожен день – ромашки пелюстки.
Я стільки раз кохав і був щасливий –
Пробач мені за те, що я такий.