Одне життя, одна смерть,
одне серце б*ється в грудях,
одна душа полонила тіло вщерть,
одна поразка несеться на ворожих кулях.
Буває тільки одна справжня любов,
і тільки одна в жилах розтікається кров,
знов...
Один Бог на небесах,
один диявол у темних закутках душі,
лиш одне добро творить чудеса,
лиш одне зло губить душі людські.
Одне чорне, одне біле,
один я на цілому світі,
і один ти...
і всесвіт один.

Мої вірші сповнені смутку, незрозумілої туги,
вони горять, як в темряві свічки,
світять куди стежиною іти,
мої вірші бояться пустоти,
прагнуть щастя,
але їм призначено по болі іти.

Бог Творець, Бог Син, Бог Дух Святий -
один Бог, але в особі трьох.
Не зрозуміти закон цей непростий,
але так є, як знаю, що ступаю крок
у час.
Минуле, Теперішнє, Майбутнє -
мить, час і віковічність,
як не забути незабутнє,
так не скоротити вічність.
Три хрести стояли на Голгофі,
ступили ми у третє тисячоліття,
у житті ми лишень гості,
що спричинили так багато лихоліття.

Більша від смутку лише самотність...
Нікого не здатна в кімнаті намацати.
Немає потреби заплющити очі ,
Щоб нікого не бачити...

Немає потреби вітатись за руку,
Тримати в обіймах кохану людину,
Ділитись думками з своїм кращим другом,
Вітати з святам щасливу родину...

На полиці крила - непотріб під пилом.
І в дзеркалі погляд лякає ворожістю.
згубила в відразі все те , що любила...
Я інфікована самотністю...


____________________________________2007 рік

Борися - побореш.
Бийся - переможеш.
Не здавайся - дійдеш.
Не ламайся - не зламають інші.
Ніколи не сумнівайся
та за гріх покайся.

Втратив актуальність задум самогубства,
Бо і так вмираю без свого кохання...
Я піду. І крапка! Не помітить людство :
В світі стало менше на одне страждання...

В світі стало ліпше на сльозу єдину.
В світі стало тихше на одне зітхання.
Стало менше місця лиш на домовину...
В світі - всі, крім мене...
Більше на прощання...

Ненавиджу, коли ти помираєш...!!!!
Як божевільна, поруч уночі
Знов слухаю, як дихаєш й зітхаєш,
Шепочеш імена або й кричиш...

Здригаюсь ледь і правди я жахаюсь,
Що знаю лиш одна і не скажу тобі :
До скону й забуття тебе кохаю!!
І порятунку у собі не віднайти.

Я серце обманути намагаюсь.
Я віддаюсь чужим палким рукам...
Та все одно до тебе повертаюсь
І хвору душу іншим не віддам!

Ненавиджу присутність твого страху!
Твій гріх чомусь й мені болить!
Нехай він щезне чорним кволим птахом,
У прірву стрімко й швидко полетить.

Ти не сумуй. Не бачиш, я страждаю...
Твої вологі очі - мені як два ножі.
Ти плачеш - я тихенько помираю...
Чи ти мій кат?! А чи спасіння ти...?

У темряві побачу твоє сяйво.
Зігріюсь біля серця, що горить.
я божеволію... Вогонь красиво грає...
Щезаю в полум`ї ...Але вже не болить...

Схаменутися!
І піти –
Лиш туди,
де тебе не буде.
Де не будеш
ятрити ти
Моє серце
в роздертих грудях.
Буде – світ навколо
І люди,
Буде – сонце. І сміх –
удосталь!
Буде чуйність і чулість...
Й хто зна –
Може, буде -
лиш тінь – самоти.
Ну, а ти,
А ти – відійди!
Відмежуйся
від мене мовчанням,
Щезни вмить
З тим забутим
коханням,
Із життя мого
геть піди...
Сталось те,
чого не чекала...
Я свій біль
у слова увібрала –
І роздерла його
на шматки!
Я себе – сама! –
покарала.
Я не знала,
що ти – такий...
2002

Упав.
Піднявся.
Далі пішов.
Знайшов.
Не здався.
В душі охолов.
Втратив.
Програв.
Та далі ішов.
Заразу страху в душі поборов.
Ішов.
Упав.
І знову піднявся.
В житті нікому він не скорявся.
Просто ішов.

Зорі тихо кружляють у вікнах,
Ніч – навшпиньки, як любляча мати,
Ти, в надії, закрила повіки,
Лиш думки не вкладаються спати.
Наче сестри, розбіглись по лісі:
Сліпить темрява, звалює втома –
Доки вихід не знайдуть із кризи,
Їм немає дороги додому.

Полохливі, тривожні і гарні,
Вкотре знову блукають по колу,
І, напевно, ці пошуки марні –
Не розгледіти в темряві Долю.
Але, все ж таки , це не поразка –
Лиш перерва для нової спроби:
Переможемо іншого разу
Всі проблеми, нещастя й хвороби.

Ось, тримай мою віддану руку:
Я з тобою – не бійся нічого!
Чуєш: серце знервовано стука –
Дай йому відпочити, хоч трохи.
Хай насниться тобі щось хороше:
Добра казка, можливо, лірична,
Ну, а я – постою на сторожі,
Роздивлятимусь любе обличчя.
29.07.09р.

Це ж сад дітей, що голодніють
Під деревами, що від яблук рясні.
А я дивлюся крізь паркан та бачу
Химерну білу постать... Хто це?...
Бабуся півсвідома, навіжена жінка?
Хто білим мороком їм очі замутив?
Тим дітям, що забули
Плоди напівнадкушені в траві.
Від вітру хвіртка все рипить...
Вже не розбудить
Рипіння зачарованих дітей...
Воротарка мовчить... лише біла тиша...
Повернемось до неї... мені час?

День визрів у ніжній палітрі –
З мережива яблунь і слив.
Не рви моє серце на вітер –
Я буду із дужих вітрів.

Не рви мою душу на звуки –
Бо звуки ці – до глухоти.
Не рви мої вірші на круків –
Затьмарять твої світи.

Не стрілося випадкових –
Ні дат, ні людей, ні снів…
Не рви благодатне слово
На тисячу мертвих слів.

У цій непростій коловерті,
Де праведник і фарисей, -
Немає страшніше смерті
Найближчих тобі очей.
29.07.09.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

Почуй у віршах голос мій,
Побудь думками тут, зі мною.
Хоча в душі – мов буревій,
Та прагне все ж вона спокою.

Візьми у світ з собою вірш,
Бо в ньому – всі мої надії…
І буде з ним тобі тепліш,
Як душу холодом вповиє.

Ведуть у світ нас всіх думки,
Хоч кожному – своя стежина…
Нехай для тебе ці рядки,
Як ватрі – вогняна жарина.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

5 березня 2006 р.

Нехай рядочки стеляться, як доля,
Коли рука торкнеться враз пера.
Нехай гуляє вітер серед поля,
Поки йому гулять іще пора.

Нехай життя пливе, мов день осінній,
Лише б душа не звідала тривог,
І я орлом злетів би в небо синє,
Якби ж мені дав сил і крила Бог.

Хай матінка-земля, хай кожне поле
Квітує в славі, множачи плоди.
І хай буде на те Господня воля,
Щоб райські плодоносили сади.

А я, поет, буду вірші писати,
Щоби духовність світу вберегти,
І попрошу тебе, як свого брата,
Мені у цьому теж допомогти…

13 листопада 2008 р.

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Я тінь доганяю,
Та сил не стає.
Вона – відображення
Тільки моє.
Упала на землю
І далі повзе.
Спіймать намагаюсь –
Ніяк не везе…

15 березня 2008 р.

Бідна Україна
Від «отців-хапуг»,
Рвуть, мов ту свитину,
Нищать, мов лантух.
Боже, схаменіться,
Може, досить вам?
Довкруж озирніться,
Щось лишіть синам.
Все «прихвазували»,
Всюди пустота.
Та невже вам мало?
Вже казна пуста.
Голим стоїть поле,
Ферми всі пусті.
Полем віє воля
На землі святій.
А сьогодні знову
Біжите в народ,
Щоб брехню їм нову
Тицьнути у рот.
Як нам далі жити
Підкажіть, «отці»?
І кому служити
За мідяк в руці?
19 серпня 2007р.

Я не старію–я іще росту.
Мурашкою повзу
до серця квітки.
Я знаю смак нектару через втому,
І чую його витвір по теплу
Стеблини,
що утримує мене...
І не старію тому, що росту.

Ожинова ніч
опустилась на місто.
З комп'ютера - Goya.*
Схолонув вже чай.
З тобою мені так
шалено-первісно.
Втекти б десь далеко
на краю самісінький край!
Втекти б від ілюзій,
від заздрощів ницих.
Вони все руйнують.
А ніч -
наче чорне вино.
Ми щойно кохані.
Ми завжди потрібні.
Спить місто
давно.

Бурштинова північ.
О, ні! Вже за північ далеко!
Так мало обіймів,
цілунків, так ма...
До мене прийшов ти самотнім,
як чорний лелека.
Далеко за північ.
Зима.

Лапатіє сніг.
Десь не спиться вороні.
Вустами торкаєшся мого чола.
Сніг тихо виліплює кленам
корони.
З комп'ютера - Goya.
Я знову -
твоя.

* Francis Goya - бельгійський гітарист, автор всесвітньо відомого альбому Nostalgia.

2009

Взоровзір компонування –
тропарі з кондаками…
Зірвана дорога і душа…
Зсинобожитися? Піти з Вами?
Скрапує крів з бардаша
глИзява…
- А що сталось?
- Віра сконала …
- Ми ж молилися…
- Мало…

Ти не тримаєш вже у роті
свого слабкого язика
втікає ніч, втіка із плоті
густа як мед, прозора і чужа

так якось тихо, стомлено і маломовно
мені бракує твого язика
пітьма клубочиться на бровах
цілують сутінки вуста

цей діалог – сліпа розмова
твого слабкого язика
він знову проситься на волю
так маломовно проситься в уста.

пожухлі губи – сонцем заціловані
а твій язик – це той ще ас
він розміняв уста на груди
багатоликий спритний ловелас.
2009

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

Моє кінетичне, приховане, звичне...
Від подиху літа народжене плідно.
Солодке, мов осінь,
Весняно - рум’яне...
Цікаве, кумедне і трішки неждане.
Яскраво блакитне і завжди привітне,
Незвичне суничне,
І навіть скептичне.
Злеліяний щастям, він зваблений мною,
Коханий, мажорний і трішки мінору.
Защемлений святом, бувало сльозами
Безмірно ревнивий, пекуче бажаний.
Між щастям і горем - два кроки спокою.
Коли все затихне, я буду з тобою.

Як довго я не була дома,
тут все змінилося...
і тата вже нема.
Залишилась сестра і мама,
і я одна - у осені в гостях...
Ховаю очі в себе на долоні,
шукаю виходу - його нема.
Я знову дома, так холоне скроня,
Я відпустила в небо журавля.

Слухай братуха є справа доможеш?
Запитав давній знайомий

Ми сиділи в напів порожньому барі
Насолоджувались бердичівським пивом
Нас оточувала прохолода наче в морзі
Це був кращий варінт
Ніж залюднені вулиці
Ніж спека

Я втомлювався від цього смаженого літа
Почувався знесиленим
Іноді хотілося стати річковою водою
І повністю розтектися

Звичайно допоможу
Відповів

Мене не покидало враженя
Що я залишаюсь повністю сам
В цій зоні відокремленій
Від справжнього життя
Від друзів

Один друг якщо все складеться
Буде мене відспівувати на похоронах
Священик майбутній всетаки
Інші просто зникають примарами

Я дивлюсь на свого співбесідника
Він теж
Скоро буде далеко від мене як завжди

Ти ще пишеш?
Чергове питання

Так звичайно

Але ж не так як Лєрмонтов?
Щоб з римою і зрозуміло?
Якось закручено?

Чому закручено?
Начебто зрозуміло пишу

Та не кажи
Ондо твір був
Бєлєєт парус одінокій

Наше спілкування закінчується
Я виходжу на вулицю
Порожню
Як бесіди зі старими друзями
Як спогади
Як теперешній стан

Здіймається великий вітер
І ось
Я
Самотнє вітрило
Цього коробля вулиці
Білію

По спражньому самотній

Протяги в потязі різносторонні
Стягують шию вузлом авантюри
Публіка гарна ділки і профури
Газетярі й охоронці колоній
Легко зреклися себе на пероні

Аби знайтись у курортних пригодах
Місце під номером місце під сонцем
Може щипнути здається що сон це
Равлик матрацу сповзає по сходах
Склянка із чаєм бурлить як негода

Рівно вібрують розхитані нерви
Збірку у руки і жодних співбесід
Хочеться тиші немов під час меси
Хай собі думають „рідкісне стерво”
Хай забавляються трефом на черву

Їм ще далеко тягнути валізи
Повні питва і халатів із ситцю
Плетивом колії Укрзалізниці
Через мости і тунельні прорізи
Просто до пекла без мита і візи

Кохай мене, поки я тут,
Поки кохання можеш дати,
Та поки варто ще кохати…
А я візьму любов оту,
Таку прекрасну і святу…
Вберу її, мов ніжний подих,
І понесу на чисті води,
У світ широкий понесу
Цю зачаровану красу…
І будуть знати довкруж люди
Як розпирає мої груди
Твоє кохання, теплота…
І твої лагідні вуста
Спізнають дотик вуст моїх.
І зрине в небо ніжний сміх,
Мов птахи, дружньою юрбою,
Бо я, закоханий тобою…
Кохай мене до забуття,
Бо вмієш так лиш ти кохати…
Та знай, не буде каяття,
Що цю любов – зумів спізнати.
2006

Репетиція розлуки,
Репетиція обману...
Свою ніжність на поруки
Делегуємо туманам.
Хай вони пестять таємно
Нашу ніжність. І взаємно
Бубонять слова приємних
Нам пісень...
2006

Не страшно народжуватись –
страшно з’явитись у цей світ
з метою пізнання різного роду
випробувань, переживань
та потрясінь…

Не страшно жити –
жити, віддаючись задумам,
улюбленій роботі, родині,
близьким, друзям,
вірі у Бога і все святе,
страшно втратити сенс життя…

Не страшно вмерти –
страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності
у цьому прекрасному
людському світі…
2007

Запах снігу, як запах сну…
Запах тиші в німій ночі…
По заштореному вікну
Відбивається тінь свічі…

Може бути, що тане сніг…
Тих причалів уже нема…
Я побачу тебе вві сні…
Зрозумію – прийшла зима.

Та зима, по якій льоди
Дрейфували до твоїх ніг.
Перекроїла холод ти,
Лиш душа загорнулась в сніг.

15 лютого 2006 р.

Добра, а чи зла, через край…
Хто серце гаряче остудить?..
Ворожко, прошу, погадай!
Що було? Що є? І що буде?

Впаду, немов п’яний, у транс,
В пориві сліпого азарту.
Скоріш розклади свій пасьянс –
Яка мені випаде карта?

Не чую вже змучених ніг…
Чи світить далека дорога?..
А я вже дивлюсь за поріг,
Бо знову стою край порога.

До чого ж веде ворожба?..
Хай гріх мій Господь не осудить!
Скажи, що готує судьба?
Що було? Що є? І що буде?

3 березня 2006 р.

Всьому свій час.
Лише безпутні звуки
Розчинені…
І щось не те зі мною…
Риплять дерева,
Розіпнувши руки…
І дихає хтось дзвінко
За спиною.
Розтанув час...
І вже з мішка пустого
Не витягну
Ні радості,
Ні страху...
Душа живе ще там,
Де плоть готова
Знову горіти
Й підійматись з праху.
Ті вузлики на згадку,
Що колись
Зав’язував з трудом,
мов свої мрії.
Зотліли,
Розв’язались,
Розплелись…
Й мені
Не принесуть
Уже надії?..

3 червня 2006 р.

Скрипка осіння – невидима мука:
Листя спадає тихо з дерев.
Ліс засинає, і в золоті звуку –
Душу в обійми ніжно бере.

Печальне падіння листя щоранку...
Та все ще цвіте листопад!
І фарб кольорових легкі обіцянки:
Що вернуться птахи назад.

Я сам у це вірю. А як же інакше?..
Чекаю ж бо їх навесні...
Скрипка осіння страждає і плаче,
Кружляє у вальсі, як в сні.

Ми з нею схожі. Я теж листочком
Відійду в останній політ,
А поки що долю римую рядочком
Та з радістю дивлюсь на світ.

Скрипка осіння знов кличе в гори,
Сонечко з неба сміється мені…
Хочу не раз ще у пишнім уборі
Глянути в осінь прожитих днів!..

14 жовтня 2006 р.

Не прийшов. І уже не прийде.
Хоч ще вчора він марив тобою…
Вітер свистом натужним гуде,
Хмари гонить, мов хвилі рікою…

Він тобі говорив про любов,
Боягуз!.. Він спалив свої крила…
Зупинись, і нутром не криви:
Ти його, наче двері, розкрила

Перед ним... І душі важче тому!
Пустота, а не гіркість утрати…
Як могла ти повірити йому,
Коли міг він уміло брехати!

Не прийшов. І уже не прийде.
А інакше хіба ж могло бути?
Біль жіночий, мабуть, пропаде,
А із ним пропадуть усі скрути.

12 жовтня 2006 р.

Тарасові Мельничуку
У ранковій росі
Твоя тінь ожила
В первозданній своїй основі.
Наче річка, яка
Почалась з джерела,
Так і ти – зародився у слові.
Світ – жорстокий тиран,
Вічно мучив тебе,
Боронив підійматись до сонця…
І сьогодні мені
Смуток душу шкребе,
Все дивлюся на гори з віконця…
Ти ж їх палко любив,
І душею до них
Марив небом частенько,
Мов сокіл, здійнятись.
Та зоставив їх нам,
Все таких же, струнких,
Хоч убраних охайно
В бриндушковому цвіті…
З плином часу змінились
Епохи, їх стан.
Вони втратили свою
Усталену звичність.
Як вода перейняла в собі океан,
Так, Тарасику,
В слові – ти вічність…
У росині – зоря.
Зоря світанкова,
Ніби згадка жива,
Що вікує в мені.
Відійшов уже ти…
Та зостався у слові…
Своїм словом палким
Сієш думи ясні.

22 липня 2006 р.

Забудь, засни – нехай тебе
Не потривожить мій неспокій.
Хай світить небо голубе…
Зимовий сон такий глибокий…

Хай снігом пам’ять замете,
Хоч то не сніг, а сукня біла…
Й в душі своїй зостав святе,
Та рідну матір, що любила…

Хай ніч навіє ніжні сни,
Хай не тривожить хуртовина.
Ми разом діждемось весни...
Я поруч, донечко, дитино.

Нехай тепер тобі насниться
Все, що було і не було.
Зима ж, колись, та вгомониться,
Тоді й повернеться тепло.

6 лютого 2007 р.

Дружині Орисі
Тебе нема…
І вже зима
Всю душу в холод вповиває.
Лиш день біжить...
І ніч спішить...
Та серце спокою не знає.
В небі блакить…
Як далі жить?..
Нема з ким стати на пораду.
А була ти…
І всі мости
Разом розводили ми радо.
Тепер я сам...
І полоса
Ця чорна скоро не скінчиться.
І мушу я,
Любов моя,
Жити по-новому навчиться.

25 січня 2007 р.

Вокзал Роздумів,
Перон Сумнівів,
Потяг у Невідомість...
Пророчий шум юрби...
Все це обіцяє нам
Цікаві, забавні пригоди...
2005

Ви, мабуть,
Забули,
Що в підсумку
Вірші стають травою,
Узбіччям біля дороги,
Або хмаркою
Над головою.
А ми йдемо,
Не оглядаючись,
Все вперед
І вперед,
У незнання
І порожнечу,
Коли нам старі загадки
Розгадувати
Немає часу,
Немає бажання,
Та уже й не під силу...
А вітер
Своїми довгими руками
Розгойдує дерева
І листя,
Яке спадає з них,
Кружляє над нами,
Падає на землю
Та перетворюється
У слова...
2004

Жити.
Просто жити,
Як порядна людина.
Жити задля певної мрії,
Жити заради дітей,
Родини, близьких...
Ні від кого не залежати,
Не бути ні перед ким у боргу.
Нікому не робити
Нічого поганого.
Читати книги,
Газети.
Дивитись телевізор,
Спостерігати,
Придивлятись,
Помічати й аналізувати.
Пити і їсти
Потік власних думок,
Насолоджуватись ним.
Чекати, втомитися,
Коли рак на горі свисне.
Полетіти в позаземні далі.
Повернутися знову
І спати у швидкому потоці
Власних думок.
І знову жити.
Просто жити!
2005

Увійди в цей світ
І відчуй кожен свій подих,
І почуй кожен свій крок,
І ти заглибишся в життя.
Увійди в цей сплав
З безлічі днів і ночей,
З мільйонів хвилин і секунд,
З безмовності світла й пітьми.
І ти відчуєш їх.
І думки до тебе
Прийдуть одна за другою.
Польотом у бездонну височінь
Ти звуки наздоженеш.
Але в серці твоєму
Збережеться величезний запас
Доброти і тепла,
Радості і віри,
Надії і любові,
Бо в цьому – твоя міць.
Незримою зіркою
Впади у полум’я любові
І цим зігрій себе –
На серці розтане лід.
Вітром зірвися,
Хвилею бризни,
Димком простелися,
Сонечком блисни,
Висуши сльози свої,
Котрі викличу я
Пристрастю мрій твоїх.
Увійди в цей світ...
2005

Коли прикмети листопаду
Зберуться у твоїм вікні,
Зів’ялі грона винограду
Постануть, наче уві сні.

Летить-летить барвисте листя.
Його вкриває сон-туман.
Лиш мрії ті, що не збулися,
Вдяглися в золото оман

І зачаїлись під покровом...
Та серце дужче стукотить.
І все ж прийде цвітіння знову,
Прийде твоя жадана мить.
2005

Сніг.
Іній.
Зима.
Ми стоїмо одні.
Біг.
Він і
Вона.
Дні, пролітають дні.
Літо.
Осінь.
Зима.
Ніч тривожить сова.
День.
Ніч.
Туман.
У хату заносять дрова.
Білий,
Білий
Сніжок.
Падає, мов листопад.
Сірий,
Сірий
Туман.
Накрив увесь снігопад.
Віє
Холодом
Днів,
Пальчики мерзнуть нам.
Біля
Печей
І котлів
Гріємось... Де ж та весна?
2005

“А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким скажена , не жартує!..”
П. Гулак-Артемовський
Комусь зробила заповіт –
Щоби нажите не пропало,
Та відійшла у інший світ,
Бо в цьому – місця було мало.

Чим жила ти всі свої дні.
Що хвилювало? Чим раділа?
Діток нема... Нема рідні...
Й нікому вже немає діла.

Але у світі все ж живуть –
Ти навіть це й не снила –
Приємні люди... Не в цім суть...
Тебе вже прийняла могила.

Там ти забудеш всі жалі,
Які були в житті спізнані...
...Ми грудку кинемо землі
В останнє – на прощання.
2005

А раптом я літати стану.
Й не зможу по землі ходити.
Невже без тебе перестану
Цей ніжно-білий світ любити?
Не перестану, ні, кохана.
Творив, творю й буду творити,
Щоб з першим сонцем спозарання
Всі трави росами омити.
А раптом в небо ти злетиш,
Немов лелека в синій вирій.
Без тебе сум буде в душі,
Не зможу жить з собою в мирі.
А раптом я помру неждано
І полечу в заземні далі...
Тебе залишу одиноку
В нестямі горя і печалі.
Не плач голубко, ти за мною,
Заради діточок живи.
Ти найрідніша – кароока,
В душі за мною не тужи.
А раптом я вернусь до тебе,
Уже у новому житті.
Чи Бог накаже, чи так треба,
Щоб знов зійшлись наші путі.
Під ясним сонцем, серед днини,
В створінні пса, а чи кота,
Чи може в образі людини,
І доля буде вже не та.
Я появлюсь, і світ засяє,
І з серця пропаде печаль,
Та дзвінко пісня пролунає,
Якщо вернусь? Але, на жаль...
2004

Перон у вранішній імлі.
В людських очах печаль.
Так відлітають журавлі
В небесно-синю даль.
Жахтить надії волосок
В прощальній метушні,
Мов віск стікає на пісок,
Й сліди його ясні.
Хто проводжає, хто стріча
Коханих і близьких.
А хтось згорає, мов свіча,
Від ніжних слів таких:
“Прощай! До зустрічі, мій друг”.
“Приїдеш, подзвони”.
“Я тут знайшла собі подруг”.
“А я залишусь з ним”.
“Бувай! Цілую і люблю”.
“Жду звісточки від вас”.
“Я ввік тебе не розлюблю”.
“Ти приїжджай до нас”...
Спішать, відходять поїзди,
Лиш рейок чути стук.
Перон шумить, гудуть дроти,
Мов виплітають звук...
2005

Слова течуть,
Їх стільки протекло...
Я напишу про жовтень,
Дощ, калюжі...
Хоч світить сонце,
Вже не так тепло...
Я напишу
І розтоплю
Байдужість.
Хоч у словах
Ідея не нова,
Та я надам їй
Нового відтінку.
Живуть вони
І дихають слова,
Лиш доторкнись до них
Душею тільки.
2005

Коли людина здорова,
Тоді у змозі вона
Принести води і дрова
До хати занести сама.
Коли вірні друзі поряд,
Коли хліб лежить на столі,
І неба сягає погляд
Та щастя живе на землі.
Бажання з’являється в тебе
Нелегкі пройти путі.
І це вже не просто потреба,
Це доля у твоїм житті.
А враз вона захворіла,
Чи просто зосталась одна,
Нікому немає вже діла,
І днина для неї скрутна.
Навкруг все не варте уваги,
Немилим весь світ стає,
Лишається крок до зневаги,
Коли вірити перестаєш.
Та вірити завжди треба,
Й надіятись на добро,
У тому – людська потреба,
Від цього душі лиш тепло.
Нещастям печалитись годі,
Й не будь ти ніколи сумний,
Та стань для людини в пригоді
У час, що для неї скрутний.
2005

Манолію Попадюку
Усе пройде, усе минеться,
Відчуй лиш подихи вітрів.
Живу я так, як доведеться,
Але не так, як я хотів.

Мов у дитини, в мене мрії,
Я їх стараюсь досягти.
І все ж живу, живу в надії,
Та не зрікаюся мети.

Летять, летять сніжинки білі,
В долоні я ловлю нову.
А в цій холодній заметілі
Я не замерзну, бо – живу.