Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

На серці сумно дуже,
Коли тебе нема зі мною.
Мій любий, мій коханий друже,
Невже між нас повіяло зимою?

Не вірю в це. Ти любиш. Знаю.
Ти присягавсь перед зірками.
І я тебе понад усе кохаю.
Для мене ти один понад світами.

Наша любов здається неймовірна,
Усі кругом дивуються словами:
«Така любов поетів гідна,
Дарована вона вам небесами.»

А я прошу благословення в Бога
І щиро молюсь і благаю:
«Хай буде в нас на двох одна дорога, –
Я щиро так його кохаю…

Знаєш,
ти найкращий з моїх Музів,
найсвітліший,
най-най-най-най-най…
Ми, немов би
зв’язані у вузлик
почуття, що не перемина.
Ми занадто різні,
надто схожі,
щоби розгубитись між людей.
Хто ж мені
так серце потривожить,
як не ти?
Хто так засвітить день?
І коли спускається завіса
вечора
на втомлене чоло –
ти ідеш до мене тихо
піснею.
Я іду до тебе – в твій полон.
Погляд.
Дотик.
Усмішка… І музика
сходить, як зернятко навесні….
Дякую, Господь,
що поміж друзями,
Ти такого МУЗА дав мені.

Відкрите серце,
Рожеві скельця,
Довіра первинна,
Прохання невинне:
«Потрібна казка,
Будь ласка…»
Їй – чашка чаю
І «обіцяю».

А казку – ліньки.
Встаю навшпиньки.
Так трошки вище –
До казки ближче.
Пароль забути –
Така спокута.
І ліні – сумно.
«Зникай, бездумна!»

За хвостик казку:
«Пишись, будь ласка,
Я ж трошки фея –
Для неї…»
Тепер чекання -
Таке завдання.
Чекання – злато.
Я ним багата.

З’явилась казка:
«Пиши, будь ласка…»
Лиш записати –
Справ небагато.
Мобілка. Круто –
Мене почуто.
«Приходь, чекаю…
Я знаю – чаю.»

- Готова казка,
Бери, будь ласка.
- Зробила ласку,
А що за казку?
- Та є потреба
В рожевих скельцях,
Як от у тебе…
***
Обітницю знято -
Свято!

Між злими Адамами й голими Євами,
В домі з високим парканом,
Заший собі рота дротами сталевими,
Ставши німим шаманом.

У світлі, пробитому чорною сферою,
Із розрахунку, чи здуру,
Заклей собі очі цупкою фанерою,
Ставши незрячим гуру.

Під пафосну музику з голосом пафосним,
Фальш запиваючи соком,
Залий собі вуха цементом неякісним,
Ставши глухим пророком.

Прощаючись мовчки з останньою клепкою,
В морі із бруду та флуду,
Закрий собі носа старою прищепкою,
Ставши гнусавим вуду.

І, врешті, в будинку, закутому кригою,
Сівши у "лотос", мов "йога",
Лишись наодинці з дитячою книгою,
Ставши нічим з нічого...

Все ускладнене - просто, –
не вір, і тебе не зрадять.
Амнезія – найкращий з ліків
в проваллі часу,
от залляти б його в аорту
і втратити пам`ять,
але щоб і гарантія якості –
“premium - класу”.
«Ave, Юдо» - шепочуть смерди
собі ж на втіху,
біле срібло змінило колір
на геть кривавий,
і гієни Високих трав
з істеричним сміхом
розкладають пасьянси
з кісток по обіді.
“Ave!”
-
Ні, напевно все ж помилився
Творець прадавній, -
не з тієї глини ...
або в алгоритмі збої.
Хто залишиться, може й так,
що у зомбі-стані
із людської шкіри
наробить собі сувої.
Буде нова віра,
чи нове безвір`я буде,
але прийде час,
коли спалахне заграва,
і ніяке стерво не скаже:
“О, Ave, Юдо!”
Втім, напевно, ніхто
вже не зможе сказати:
“Ave, ...”

Лист падає на Землю.
То Землі тяжіння.
Земля у Всесвіті крокує.
То тяжіння Сонця.
Все тягнеться до більшого –
Пилюка і каміння…
А ти до чого тягнешся,
Родина Соціум?

На межі води і тверді,
де пастельна тінь,
зиркають химери-верби
в млисту далечінь.

Вже давно забуті-стерті
верб-химер сліди.
Вже нема межі у тверді
і межі води.

Не відродяться вже тіні,
ні вода, ні твердь,
бо примчала з далечіні
дика круговерть.

(2007, 2026)

Ночь на небе засветила яркую звезду
По лицу рукой своэю нежно проведу
Посмотрю я на тебя, тихо улибнусь
И шепну тебе на ушко: "Я ещё вернусь...

И погаснит та звезда, как только я уйду
Ночь тебе подарит свою темноту
Страстно обнимет своей чернотой
С неба польет холодной водой

В сраженье жостком молнии летят
Мечи тежолие громами гремят
Где то рядом с нами слуги темноты
Верние поклонники Красной Луны

По жилам пульсует горячая кровь
Свой шаг ускоряеш ти вновь и вновь
Ну што ж беги мой милий, убегай
Игрой вампмрам насладится дай

Их чуткий нюх, дальний взгляд
И длинние клики кого угодно убедят
Што в жизни нет милей света
Но не дожить до росцвета

Единое што может помешать
Вампирам жутким шею покусать
Лиш люди-Волки появитса тут
И острие когти тело порвут

Но могут сквозь свет красной луны
Встретитса тебе женщини-демоны
Красивое тело - мужчини хотят
Движением пальца ловко манят

Гарячие губи, холодние руки
Доставлят тебе сладкие муки
За страстную ночь плата большая
Окончится жизнь твоя Земная

Ну все любимый иду я домой
Пусть не пугает расказ мой
Люблю тебя..." и поцелую
Оставлю для тебя улицу пустую...
2009

Осінній подих грає листям,
Малює фарбами красу.
Скажи, з якого передмістя,
Привіз дощами ти росу?

Витають хмари на обличчі
Мого безмежного вікна.
Перехрещуся з ними тричі
Та вип'ю теплого вина.

Тихо, ані звуку
під теплим покривалом
ти просунеш руку
доторком стривожиш
мертву тишину
тіло затремтить
мов торкнув струну
ніжно поцілуєш
присттрасні, палкі
губи вже гарячі
пестощі легкі
до себе притиснеш
обійми твої
такі жадані
й руки свої
на плечі поставиш
і так завмреш
в обіймах моїх
всю ніч проведеш
так стане приємно
те довге мовчання
тепло в животі
солодке зітхання
невпевнена я
та мабуть це кохання...

Я стамовую подих.
Язик плаває в озері слюни.
Я не хочу злягання.
Я прошу тебе "Полюби"!.

Я не наклейка на листівці.
Мене здерти не можна.
А ти як соловей на гілці-
Співав пісні, але вже негоже.

Співав "Ай лав ю, ітс тру",
А я як ідіотка в трубку реву.
Такий ти розбійник -
Придумав сказав і забув.

Подих, язик, слюна.
Кохання немає.
Твоя совість брудна.
Тоді давай хоч злягання.

Якби й хотів, не можу я сховати
Свою любов у морі почуттів,
Злетять над серцем ластів'ята брів,
І море починає вирувати.

Підхоплює воно маленьку лодь,
І кидає її на гребінь хвилі,
Не простягай до мене руки милі,
Якщо боїшся - близько не підходь!

А хвилі б'ють і б'ють, як буруни,
Але ще рано повертати в гавань.
Повір, моєї в тім нема вини,

І я бажаю нам щасливих плавань.
То хай же ясно світить цей маяк,
Щоб човен мій ні разу не закляк.

Ти був в занедбаному світі.
Лежав поверхнею землі
В напитому водою житі і
Ясно дихав,
Поклавши голову
В тоненькі шийки квіток,
Де обплітає муравлиння
Нектаром цвіркунів
Червоне полотно моєї сукні.
Рясна трава -
Засни, засни - говорить,
І дивиться в червоне.

Бідолашна зозуленька
Все чатує, все кує.
У просторі тяжко, Heнька,
Час наш плинний стереже.

Тільки варто запитати –
Відгукнеться в далині.
Як це добре ліпше знати,
Що вготовано тобі.

Але доля невпійманна –
Розіллється, як луна.
Нездійсненність притаманна –
Якщо ждеш, тіка вона.

Не спитаєш, то не встигнеш –
Заблукаєш, не знайдеш.
А спитаєш, то застигнеш –
Від печалі пропадеш.
22 вересня 1996

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання у 2003р.
на авторському вечорі в УКЦ м. Харкова

(Про відчуття «гука»
під час дощу,
що сприйнявся,
як нестерпний сум.)

А сьогодні дощ, тихо ллється сум.
Темно вже нехай, та як би не глум.
Світлий йде розмай – лихо обмине.
Теплий, рясний дощ, пожалій мене!

Пожалій мене, серденько не край,
Сонечко відкрий, веселку заграй!
Небо, запалай всіма барвами –
Хай передчуття будуть марними!
27 червня 1996

чи хтось спіймав досаду,
чи докір у веселці?

чи зірочку в колисці?
чи мрій на пелюстках троянди?

чи хтось записав довіру?
чи посрібнення любові?

чи хтось відчув смак розчарувань?
звук розірваних нотів?

2005р.

Можу більше віршів не писати,
Розчинитись у прозі буття.
Рахувати буденність. Рівняти
Ночі плинність, подовженість дня.

Погоджатиму душу з дипломом -
Урівняю з активом пасив.
Лише творчо мінятиму тонер …
Мабуть треба, щоб ґедзь укусив.

Усмішка, що лине з уст твоїх,
виганяє зиму з мого серця.
Як же я люблю твій ніжний сміх.
як люблю очей твоїх озерця.
Вечір тихо шелестить колоссям.
Над землею пісня ожива.
Як же я люблю твоє волосся,
коли дзвонить росами трава.

К.Т.

В очах твоїх білі троянди
розквітають біленько, як сніг.
Як пелюстки розвіяні, тануть
поцілунки твої у мені.
Вечір тихий ворожить розлуку,
але серце благає - не йди!
Простягаю тобі свою руку -
своє серце тобі назавжди.

Коли вечір лягає на плечі.
Ти до мене кохана прийди.
Обійми мене ніжно, бо втеча
залишає болючі сліди.
Ти у серці моєму весняно
так квітуєш, зорею гориш.
Я твоїми цілунками пяний.
Вечір. Тиша. Ти знову мовчиш.
Твої губи - солодку малину,
я у снах своїх бачу щодня.
Обійми ж мене, мила, єдина.
Ти у мене навіки одна.

Раз не вийшов – вдалий дослід!
(Готували динаміт)...
Як показує нам досвід:
Краще – з каменем під лід,
Чи в петлю з головним болем,
Самовіддано, як ті,
Що вкусили хрін неволі
В центрі чотирьох кутів.

Раз живий – був мокрим порох...
Все ж не став свічу дощу!
Хибна формула – грім в горах;
Не хіміч над досхочу,
Бо і палка раз стріляє,
Може й влучити кудись...
Тож цінуй хоч те, що маєш,
Щоб не нити за колись!

от і кінець! я впізнаю його по кроках…
будильники заткнуться назавжди!
вектор життя вилазить з часом боком
так, як і змінюється течія води.

буття ж – коан, який не розв’язати,
й що толку з медитацій і страждань?!
усе – туман, туман – усе… «спіймати
будь-що із цього – неможливо» – каже Даль.

шукати світло в правді дуже просто,
без жодних трат енергій, без зусиль.
та, як бути з брехнею? це ж півострів...
віддаль до нього близько сотні миль.

хоча насправді це не зовсім й близько,
приблизно, це ще дальше, аніж даль;
тим більше, що іти по льоді слизько,
ще важче стояти... й впасти жаль.

тож треба рухатись (сяк-так переміщатись),
щоб не засохнути чи згнити на-ходу;
потрібно йти вперед і не боятись
копати вглиб і вглиб... й знайдеш руду.

ці поклади – безцінні, мов уроки,
які отримав ти, коли шукав
незнаний скарб… не зайві були кроки,
якщо принаймні раз хоча б упав!

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби сині зіроньки, блищать.
М. Р и л ь с ь к и й

Я стрів тебе, як день волошку в житі,
Що зацвіла між росяних колось,
Тебе, мабуть, тоді образив хтось,
Були, як небо, очі сумовиті.

І кучеряве літо у зеніті,
І вітер, мов приручений той лось,
Ішли за нами слідом, і здалось,
Що сонце теж печалиться в блакиті.

Побачив я волошку на дорозі,
Притоптану, покинуту в знемозі,
Й подумалось: "Вона тобі зрідні..."

І хоч минуло вже багато днів,
Той випадок не можу я забути,-
Душа зазнала болю і спокути...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Осінь брови нахмурила
Журавлиними дугами.
Очі холодно зблиснули
Піднебесними іскрами.
Скроні стисло зажурою –
Грозовою напругою.

Дощі ніжно-улесливі
Щічки-яблучка пестили.
Сонце тепло-заманливо
Потай променем гладило.
Вітер ласкою граною
Вабив бути коханою.

Осінь днями степлілими
Усміхнулась замріяно...

06.09.09

Бачу очі твої
у людськім океані очей,
Чую голос
у ніжній мелодії звуків.
А у тиші
безсонних і довгих ночей
Все шукаю твої
ніжні й лагідні руки .

1992р.

В старому студентському зошиті
Знайшов недописаний вірш.
„Мене вже покинути мусиш ти,
Обом буде легше, повір...”

Покинути, значить розстатися,
Назавжди отак розійтись.
Захочеш, мені будеш братом ти,
То доля така , посміхнись.

Кохаєш і , можна побратися,
Вогонь у душі – посміхайся .
Піти треба й не оглядатися,
А очі благають - лишайся.

Покинуть, коли щось затримує?
І ноги не хочуть іти.
І усмішка робиться силою,
Мов хочеться сльозам текти.

І як тут піти – не оглянутись,
Залишити й братом не бути?
Чи з першим вже сні розтанути,
Щоб кануло все, щоб забутись...

Як спогад з холодної осені, -
У пам’яті й досі мотив:
„Мене вже покинути мусиш ти...”
Не вигадав і не змінив.

Ти озвався – моя королево,
але лід вже розтанув давно.
Моє серце квітує травнево
і не б’ється снігами в вікно.
Я до тебе вертаюсь із казки,
з королівства холодних думок,
бо стають недоречними маски,
коли серце пришвидшує крок…
Я до тебе приходжу із мрії,
щоби збутися кожному з нас
в цьому світі, де сонечко гріє,
де висока манить далина…
Королівство величне з любові
возведемо з тобою, але
коронований світлом, не болем,
будеш в ньому моїм королем.

тихий захід
накладає барви
червоні дні
лягають раз-по-раз
на жовті
а може
перемішати колоду
і витягти собі
хоч один
непорожній день?

Поклич мене у літо, чи у осінь,
Наговори всіляких небилиць.
Я в них почую тихе відголосся
Весни, яка лежала горілиць,
Відлуння ночі, що була слухняна,
Немов смичок сліпого скрипаля…
Народжувалась музика органна,
Закон тяжіння втратила земля…
Усе було, чи не було нічого?
Не грала арфа, не звучав орган,
На небі місяць не губив дорогу,
Збентежений, не падав за курган?
І щастя не було, лише здалося,
Примарилось, мов квітка на снігу?
Без наших снів не клич мене у осінь,
Я щастя не міняю на нудьгу.

В оселі примружено-абажурній,
де видно трасу з погожих вікон,
в халаті легкім і білизні ажурній
ти питимеш чай зі своїм чоловіком.

І раптом темрява клоччям синім
просто в душу тобі війне –
то я помчав на своїй машині.
Пригадаєш тоді мене?

Та нащо плекати біль до ранку,
чекати поки пройде саме?
Просто візьми й затули фіранку,
скажи: Дме.

08.09

Miсточок. Брунатна вода.
Твої відчеканені кроки.
Моя непритомна хода.
І небеса широкі.

Продамся, віддам за "спасибі",
В однім захлинусь привіті,
Застигли птахи при вітті.
А в серці: спаси, спаси біг!..

Ідеш, вже ніщо не спинить.
Волаю нечутно ім"я,
Стріляю докори в спину.
Стікаю безкровно, я..

(2008)

Вітати світ у сонячних малюнках.
Солодкі повні твої губи пити.
Топитися у поцілунках.
Жити.

Замкнутися у стін квадрати.
Ображено так губи підібрати.
Надію гумкою останню стерти.
Вмерти.

Шлях передчасної осені
В’ється шовковими нитками.
Небо ногами босими
Борсає хмари злі.

Сонце моїми литками
Грає у спритний боулінг.
З’єднані спільним подихом
Бризги думок на склі.

Шлях передчасної осені
В’ється під крилами Боїнга.
Небо, що прагне подвигу,
Тягнеться до землі.
6.09.09

Обличчя в сизім неба полині,
Достойне Мікеланджело обличчя.
Срібляться скроні. Мариться мені, -
Забути просить. Поманити кличе.

Розкішні виноградники, сади,
Червоні маки і поля зелені,
Флоренція, зве Арно* до води,
Думки пливуть, бентегою краплені.

Давиде* мій, проси і клич мене,
Геть розжени ті хмари різномасті,
Життя мине, й любов мине,
Та наша мить руки достойна Майстра...

(2009)


Давид* - скульптура Мікеланджело, незмінний ідеал чоловічої краси.
Арно* - річка в Флоренції

Розвісив вітер багряниці
за звечорілим сосняком,
і вже в коралях із брусниці
гуляє осінь за ставком.


Моя душа блакитний килим
до неї стеле по воді:
"Ходи, ми тут наметом схилим
дерева сонні і руді"

Як їй любов свою освідчу?
В одежах з золота і сна
вона простує крізь сторіччя,
така незмінна і ясна!

Синіють по дощах озера,
де сонце креслить золоте зеро,
чи розгубила клаптями блакить
у лісі осінь шовкопера,
що в серці моєму шумить?

Шматочки синього паперу,
де вписані дерев химери,
між трав зібрав безхмарний день
і їх ховає до кишень.

Б’ють дзигарі дванадцяту годину,
і подушка обличчя холодить.
Ось за поріг ступлю: невловна мить –
і в царство мрій мережаних полину.

І враз безмірним стане тихий овид,
душа в осіннє озеро ввійде,
і пряжа та, що вересень пряде,
вся перетвориться в блакитний сновид.

не знаю чи зумію наснитися тобі сьогодні
але вважай на те що я цього дуже хочу
а якщо мені таки вдасця
тоді вже точно ніякі нічні примари
незможуть тебе злякати
вони самі будуть боятися твого вогкого
доброго серця
і не наважаться його торкнутися

я не знаю чи наснюся тобі сьогодні
бо тоді мені доведеться самому
відганяти усі злі думки
усіх злих людей

зранку
йдучи від тебе
я обовязково залишу знак
коли прокинешся
ти його обовязково помітиш

це буде горня чаю
ще теплого
травяного
з цитринами
бо лише я
знаю наскільки ти їх не любиш

Танцювала по мокрих дахах
Переливчасто світлом і тінню,
Перекресливши сумнів і страх,
Під мелодію крапель осінню.

Опадала багряним листком,
Тихим шурхотом шовку під ноги.
І розсипалась срібним піском
На узбіччі твоєі дороги.


11.08.2009

Пам'яті Володимира Івасюка

Червона руто, пий же з водограю,
Щоб людям усміхалися пісні,
Дзвінкі й веселі, радісні й сумні,
Я залюбки їх серцем заспіваю.

Тривожною душею розквітаю,
І мучусь, і страждаю день при дні,
І вже не знати спокою мені,
Допоки я, о незрівняний краю,

Не переллю в мелодії красу -
Твою задуму, й велич, і ясу,
Коханої своєї ніжну вроду,

Веселкову дивницю і росу...
Дзвеніть, пісні, летіть до небозводу,
Та обминайте вік облуду-моду.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Темні індуси легко міняються душами.
І їм не тягнуть м'язи, що стануть пальмами
Або Альпами. Й шкіри тигрової позбувшись,
Зміїна утретє в них маслом сповзатиме.

Душі перуться. І так каламутно Гангові
Білити карми, в берег йому настелені.
Земельні струси від кинутих з серця каменів,
Як в гонги, вдарять мантру про переселення.

Каста прийме за останні рисові рупії,
Чи вкриє шовковими. В сонячнім золоті
Всі перші кроки будуть однаково ступлені.
Тільки найважчі будуть реінкарновані.

2009

Скажи мені, що любиш Ти мене
І пригорни до себе ніжно.
Хай ніч прийде і день мине,
Хай будем ми з тобою вічно.

Я мрію просто прихилитись
Ніжно так до твого серця,
Тобі у вічі подивитись:
Вони у тебе – два озерця.

А ще я мрію, що ми разом
Рука об руку будем йти.
Й як холодом повіє часом,
То завжди поруч будеш ТИ.

Ти повернись лише, коханий,
З доріг далеких, нелегких.
Є в мене лиш одне бажання, –
Щоб завжди був щасливий ТИ.
22. 07. 2006 р.

Он крутиться листками зжовклими
прозора праосінь берез.
Надвечір так раптово змовкли ми,
схиливши очі до терез,
де шальками урівноважені
всі наші радощі і сум.
І серце, вже красою вражене,
п’є порами осінній шум.

У синьому небі
Хмаринка пливла
І раптом про тебе
Розповіла:
– А ти і не знала,
Що у світі цілім
Іще не стрічала
Такого, як він.
А я відказала
У відповідь їй:
– Його я кохаю,
Мені ти повір.
Любов‘ю зігріта
У будь-яку мить.
Він сонечком світить,
Вогнем він палить.
Хмаринка всміхнулась
Із неба умить,
А потім гукнула:
– Нехай вам щастить!
04. 09. 2009 р.

горло горить
не го-вор-ри
те, що тобі прикипіло,
те, що нагаром,
те, що як кара
те, що ніяк не вміло
сказаним стати...
краще мовчати...
горло горить...
не го-во-ри...


***
Грім серед Ясного неба
так не зумів злякати,
в душу твою несподівано
так би
не впав,
як від дзвінка телефонного
ледь не здригнулись Карпати,
як від одного слова -
світ знову
жити став!

***
І навіщо дзвоню, чекаю?
Чи забулася, що - німа я?
Як скажу в телефон новину?
Порятунок - папір і ручка.
Німоти гіркої заручниця,
я прощаю твою вину...

94

Хто має владу і не чинить зла,
Страшний у гніві, а не дасть і стусня,
Мов скеля сам, всіх зрушить спроквола,
Холодний і не схильний до спокуси,-
Той має спадок - благодать небес,
І скарбами природи володіє,
Господар і владар душі чудес,
А інші лиш прислужувати вміють.
Дарує квітка пахощі п'янкі,
Допоки незабаром не зів'яне,
Та заведуться в ній десь хробаки,
І вже миліший цей бур'ян рахманний.
Лілеї ж гірші навіть бур'янів,
Якщо до себе манять хробаків.

– Занадто близько
була мулета
від твого тіла,
о, матадоре,
не врятували
ні амулети,
ні хрипле Santa,
ні вічне море.
– Ти бачив, як цвіте авокадо,
коли весна починає зріти?
– Вже час, еl show es acabado*,
Adiós**, сеньйори й сеньйорити,
без нас минає літо в Севільї,
і наші ґрати – посмертна слава.
– Тепер ми квити,
тепер ми вільні.
– Ходімо, кате.
– Ходімо, брате.
Ave?
_________
* шоу закінчено – ісп.
** прощайте – ісп.

Вечір першу зірку приголубив
і за обрій сонце відпустив.
Ще про щось шепочуть твої губи
і так легко серцю розцвісти…

Спи, коханий. Ніченька спокійна.
Ніч, як мрія, сповнена казок.
Бачиш небо, небо темно-синє
у політ нас кличе до зірок…

«Я тебе люблю» - легким відлунням
відпускаю крізь усі світи.
Я тобою трішки помилуюсь,
бо вже скоро час мені іти.

Ніч висока, повна мрій і тиші.
Нічка світла од сердешних нот.
Хмарка в небі місяць заколише.
Вже й туман всідається на дно.

Спи, коханий. У долонях неба
б’ється серце пісні, як пташа.
Я цей світ намріяла й для тебе,
щоб раділа в нім твоя душа.