Двома перстами, наче старовір,
Земля хрестилась ревно, що аж кров скрізь
згорталась хрипло, горе впало з гір
(Чорнобиль – раз!): Авіашоу Львівське…

Прадавнє горе… Сліз нема, в душі
мозолі лиш… Болюча серця праця…
Ви краще казку дітям розкажіть
тим сиротам або пошліть пограться

своїх дітей до сивих матерів
в хустках чорнющих, як вночі чорнозем.
Не так солоні сльози, як давкі.
І спогадами Горе їсти просить…

Давайте станем на коліна всі
(ну, скільки: сорок сім чи шість мільйонів?).
І Бог почує – правда від Русі,
бо Українгеліє – ми сьогодні;

Запалим у Великдень по свічі
опівночі – хай Бог нас порахує.
Зростав народ щоб духом і в числі,
а Кобзаря не згадували всує.

І скажем один одному: «Простіть!»,
і вибачимо й будемо брататись.
За віру Бог загинув на хресті,
за віру і воскрес, і в цьому радість.

І в цьому суть земного прибуття.
Краса міцніє! Рабство побороли!
Наклав Іуда руки… Бог суддя…
Пробачу все, крім... нехтування мови!

Хіба йому дорікнеш —
Щастю за хвильку щастя?
Хіба за ним не підеш —
Хоч мав би і сам пропасти,
Хто знає, коли і де
Зоря спалахне чи згасне?

А щастя рікою пливе —
До берега не пристане,
А щастя летить журавлем —
Високо в небі.
А щастя тільки майне —
Серце затерпне...
2001

Ти була в біленечкому платті,
Весла тихо рухали човна,
Ми блукали в заростях латаття,
А навкруг - озерна дивина :

Одинока чайка об воду билась,
Вдалині вітрила пропливли,
Ти на них замріяно дивилась -
Ми тоді закохані були...

Був на сході ще байдужий жовтень,
Ти була щасливою, як я,
Ми не знали, що ті квіти жовті
Віднесе у безвість течія...

1971р.

Будь завжди прекрасним, народе наш,
Лице в лице чорнобривий і кароокий !
І пахлим хлібом, і ялівцем
Вкраїнські руки, і стан високий...

А мова ж, мова, мов водограй !!!
Огнистих перлів хочеш - збирай !
В ній кожне слово - кришталю спів,
Торкнеш - заграє дзвін-перелив !...

А скільки чару в душі твоїй !
Вік пий - не вип'єш нектару мрій !...
Хоч хто хай хвалить твої поля,
Твій геній славлю, Мово моя !...

1978р.

Кохання все тобі пробачить
і перетворить сум у сміх
тож набуває інших значень
для нього зрада й навіть гріх

Коли б тебе й прокляв з розпачу
назвав бездушною і злою
кохання все тобі пробачить
бо те кохання і є мною

А коли покохаєш як я,
так чутливо, і знаєш, так міцно
до межі божевілля, до дна,
тоді зраджуй усім що є грішно!

бо кохання все тобі пробачить...


Miłość ci wszystko wybaczy

Miłość ci wszystko wybaczy
smutek zamieni ci w śmiech
miłość tak pięknie tłumaczy
zdradę i kłamstwo i grzech....

Choćbyś ją przeklął w rozpaczy
że jest okrutna i zła
miłość ci wszystko wybaczy,
bo miłość, mój miły, to ja ...


Gdy pokochasz tak mocno, jak ja
tak tkliwie, żarliwie, tak wiesz ...
do ostatka, do szału, do dna,
to zdradzaj mnie wtedy i grzesz.

Bo miłość ci wszystko wybaczy ...

Julian Tuwim

Куди подівся кіт в чоботях,
щоб його принцом тим зробить?
Вже відправляється останній потяг,
котрий ще може щось змінить.
І фея зранку ще не діє,
і хресна матір мабуть спить,
А попелюшка далі вірить,
що він знайде її в останню мить.
Годинник відбиває сьому,
гудок вокзальний чути знов,
й вона не дума і не вірить тому,
що в казці цій не виграє любов.
Не плач моя маленька квітко,
цю казку написав не Шарль Перро
Мабуть, він знав, що плакатимуть дітки,
подумав і відклав перо...

Сьогодні падав дощ із неба,
туман заплутався в гілках дерев,
не треба плакати,
не треба,
Ти - Королева королев.
Твоє панно святіше від святих,
тобою всі радіють люди,
та плачеш ти,
так чом же плачеш ти?
і сльози падають на груди...
Цей дощ мине,
він на землі не вічно,
туман розсіється
і сонце зажаріє,
народ навернеться на віру вічну,
не треба плакати Маріє...

Сорочка в клітку і потерті джинси,
старий будинок й чорні рукавиці,
життя на двох це завжди бокс,
хто винен?
напевно парадокс...

зіпріле сонце, і морозний сніг,
то сміх, то теплі сльози,
життя на двох це завжди дощ ,
хто винен?
напевно парадокс...

серця розбиті завжди цілі... в тілі,
тріщить душа немов розбите скло,
і найсильніші з нас лежать зомлілі,
хто винен що життя на двох?
напевно Бог...

Явилося мариво сріблом присипане
І в мороці ночі дрижить небо видивом
Вогненная Діва неслась колісницею
Майнувши, як жезлом, жагучою крицею
Твердінь наче плоть розтинала на два...

Провісниця зламу окутана шатами
Хмариння простьобане нитками златими
Упряжено в збрую чвірку огИрів аспідних
Самоцвіти з підков осліпляли, й з-під них
Сльозилась хлющем небозводу ріка...

А слідом за нею свавіллям розгніваний
Володар огласу борні небожителів
Він незмінним ескортом Діві гласом вторить
Й от - перунами розшарпане небо - вердикт
Що гніву його не уникне повік...

І ця блискавиця, що з громом повінчана
Єднала всі роки загублені з вічними
Стікали поглинуті зливою спогади
По вістрям уламків одвічної сповіді
А мариво згинуло в плетеві сну...

29/06/2009

Пародія на вірш Ярослава Чорногуза "Бабине літо"
http://maysterni.com/publication.php?id=34667

У БАБИ ЛІТО - свято в хаті,
Вона вже досвідом багата,
І мудра, й щедра, і красива,
ЇЇ волосся ще не сиве,
Нема пелюшок і горшків,
Та тільки жаль, в чоловіків
Вже осінь щедра наступила,
Червоні щоки пожовтила
І їхнє дерево поволі
Все долі.. долі все і долі...
Поки зима ще не прийшла,
Останні подихи тепла
Лишіть для БАБИНОГО ЛІТА
Що ще не встигло відгоріти...

проковтнувши декілька термінів поспіль
як земну кулю, як вітаміни
краєм серця вдарившись об тишу
яка щовечора заповзає у моє вікно
я можу віддатися своєму нічному сніданку.
а годинник місяця показує пів на першу
і в черзі я вже двадцять сторінок
дивлюся на досконалу чоловічу постать
чию тінь мій вимкнений ліхтар пускає на
четверту стіну моєї округлої кімнати,
і я м'яко розтікаюсь як жовтень перед листопадом
і голосно кричу про те, що нижче її пояса
знаходиться моє перше враження про дійсність!

Не подобаютєся картина...?
Змінюй!
Замалюй її чорно-червоним
Не подобається закони..?
Змінюй!
Не подобається повії?
ЗМІНЮЙ
Не подобається 60 секунд в хвилині..?
ЗМІНЮЙ! Змінюй! ЗМІНЮЙ!

Не подобаються маршрутки?
Водії, педерасти нахабні
Не подобаються закуски?
Що дають у кафе на вокзальній

Не подобаються заводи..?
Що димлять мабуть вредним димом
Не подобається що звуть
На базарі бабусі „Сином”!!!

Не подобаються образи
Що потерлись новенькі кеди
Що гасають по вулицях міста
Із пластмаси, китайські, мопеди

Не подобаються сусіди!
Їх повчання і життєбачання
Не подобається переможець
Московського Євробачення!

Не подобається парламент
Не подобаються газети
Так замінимо все навколо
Щоб не жити як в туалеті!!!

ех ви коні дерев’яні коні
заберіть-но мене з полону
десь кудись в чорно-біле поле
де дорога ледь-ледь пунктиром
крах династії королів голих
кладовище на e5-d4

ех ви коні мої мустанги
чом ви на перехресті стали?
дайте глянути в очі ваші
бачу сонце на палю сіло
замальовує хтось гуашшю
тіло
моє
біле

ех ви коні мої дерев’яні
під копитами камінь в’яне
і здіймаються у повітря
неприв’язані дикі дерева
ти повинен прийти з того світу
щоб сказати „моя королево”

ще ніхто не вертався звідти
коні в яблуках
білим цвітом
засипають квадрати Малевича
на твоєму шляху Мельпомена
їй накинеш вечір на плечі
і пройдеш крізь неї до мене

Може я була колись вітрилами?
Ніс мене ти далями безмежними,
Випробовував мене своїми зливами,
Сіллю й сонцем випалив в мереживо.
Пестив так, що навіть чайки плакали,
Потім враз – здирав, і рвав на клаптики.
А я знову, й знову бурю кликала,
Щоб разóм летіть украй галактики.

Може птахом я літала поміж скелями?
Ми змагалися з тобою в швидкості,
І сягали понад неба стелями,
Шаленіли від такої близькості.
Ти тримав моє крило - скоряла вись,
Але лють росла – гніздо до урвища.
Ближче б до землі… І я підводилась,
На крутій горі житло звивала ще.

Може в небо я росла тополею?
Ти блукав між листя гірко-трýнкого,
Шепотів «...моя…» і кликав долею,
Покидав, і я бриніла стрункою.
Повертався наче звіром загнаним,
Буревієм рвав красу до коренів.
Я ж пускала знов зелені пагони,
Ніжні і тонкі, але не скорені.

Я була дружиною, коханкою,
День і ніч тебе чекала віддано,
Ти влітав відкритою фіранкою,
Цілував, і знов шукав незвідане.
Я зросла твоєю міццю-зрадою,
Сни і впевненість мої злились в одне.
Перший власний крок…… І я не падаю!
Нині вітер – я!
Спини тепер мене!

2009

Плач, Америко, плач!
Він був твоїм темношкірим генієм,
Королем поп-музики й часу.
А хотів поборотися з генами.
Хлопчик прагнув змінити расу.
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Мої діти малі –
Менша дочка підкручує кучері,
А старша – рівняє надміру.
Ми завжди недосяжністю змучені!
Але він змінив свою шкіру…
Плач, Америко,
й Африко, плач!


Плачте, люди Землі!
Він був дитям із пісні народної,
Очі – сумом чорним налиті.
Він хотів позмагатись з природою.
І хотів дуже довго жити.
Плач, Америко,
й Африко, плач…

Падає дощ,
А разом з ним і я.
Хоча лежу зараз насправді в ліжку.
Несе у собі забуття і забиття
Роботи мізок трішки – стрімке падіння вгору…

Не скосили абрикоси
Розкидали на покоси.
Твої коси горять абрикосами

Його просто ще треба було дочекатись
Чорноокого красеня-вітру, що зміни приносить
Не спішити й мерщій відкопати таланти –
Після вітру цілунків вони добре сходять.

І не треба його виглядати надвечір
Він приходить зненацька, приносячи шаль
Серпанкову з туману і вкутує плечі
Вислуховує розповідь, з серця знімає печаль.

І для нього турботи давно вже не мають ваги
Він розвіє мов попіл думки десь далеко за обрій
І нема більш нікого, тут лиш вітер і ти
Дві зірниці яскраві летять по галактиці чорній.

А назавтра, десь посеред міста і справ,
В гомінкій метушні доторкнеться раптово
До чола поцілунок із запахом трав
Залишивши малюнки у снах кольорові.

*
Мій кінь буде в яблуках,
А твій червоний,
Бо я люблю яблука,
А ти півонії.

Ми будемо разом,
Як вітер і поле,
Бо кінь мій із саду,
Із саду півонії.

Ой золоті віжки –
Промінням сонця.
Народиться ніжність,
як син, як сон…


1975

 
Мене припалить ніжний сум
Рядків де вічність проступила
Коротиться горілий струм
Бринить іронія безсила

Хоробра смерть холодних струн
На серце мармур наживила
Із мороку майбутніх трун
Бринить іронія безсила

Коротиться горілий струм
Кінці порізано мов крила
Мене припалить ніжний сум
Рядків де вічність проступила




 

На пляже

Две девчонки на пляже отдыхали,
И так, они между собой играли.
Игра пьянила, возбужденьем,
Одна другой бросала в груди что-то,
И ту игру назвал, слови лефоном.

Игра пьянила и один из нас,
Не смог сдержатся, подошёл.
Возможно, даже что-то произвёл,
Один бросок или намёк на действие.

Но лишь какое-то мгновенье,
Прошло, стеснение ими овладело,
А может даже стыд, влиянье проявил.
Они ушли, покинув пляж,
Как не хватает их сей час.

nnbloha2.narod.ru/v/001.wmv

Никола Борщаговский 29.06.09 г. 19:01

Львів часто плаче. Львів – сентиментальний.
Із добрими очима сивий лев.
На муркання давно змінив свій рев
І для світлин позує вельми театрально.

Він – компанійський, як усі котячі,
Всміхається привітно та грайливо.
Для ласки підставляє буйну гриву.
І, кажуть, хто погладить – до удачі.
--
Це все плітки! Мій Львів не провінційний,
Лиш затишно живе, без суєти.
Бо пильно стереже минулого листи,
У древніх мурах замкнені надійно.

Вона і Небо. Двоє. Інші - тло.
Підвели очі в спогляданні дива.
Детить літак? Чи, краще, - НЛО,
чи несподіване затемнення світила?

Шукають привід. Марно. "Гей, мала!
Ти що там, Бога в вишині уздріла?" -
Хтось засміявся. А вона втекла -
Ділити Небо з ними не схотіла.

Сумні фінали довершених починань.
Ти кашляєш в холод долонь і у спеку серпневу.
Знаєш, це місто, що носить печатку лева
Матиме присмак не зустрічей, а прощань.

Знаєш це місто живе у мені і знов
Я повертаюсь в забуті свої пенати…
Просто це складно собі дозволяти свято.
Надто коли це ранок і ти пішов.

Спогад не буде нестерпним. Його нема.
Ти вишиваєш на шкірі свої безумства.
Сірі полотна… Замішуєш фарбу густо.
Скільки минулося… Глянеш, а вже зима…

Жорстокість світу радує мене
століттями наповнений з відчаю
дивлюсь, дивлюсь і все недобачаю -
безглуздя далі буде чи мине?

Іти з добром розносити жорстокість
любові хрест, розп’яття і вино
рубати двері й вставити вікно
додайте грати й гратись у високість.

Навіщо все? Летить в минуле час,
калічить нас умовними візками
січе, січе в науку всіх різками
а там і вб’є колись там або й щас...

День мовчазний
І ніч німа,
І небо
Темне-темне-темне...
Нема удень,
Вночі нема
Мене у тебе,
Тебе у мене.

Ти — звук,
А я — твоя луна,
Навік зостануся луною,
Тому і не з’єднатись нам:
Мені з тобою,
Тобі зі мною.

В сльозі трави,
В очах дерев
Не менше смутку,
Ніж у небі.
Та вже ніхто не відбере
Тебе у мене,
Мене у тебе
2006

не замикай двері, коли я сплю
думаєш, цим втримаєш?
як не прибуде підмога
у вигляді свіжого повітря,
то я більш нічого не вигадаю?

думаєш?

що довго не витримаю
і сам на сам із собою
збожеволію?

чи стану слухняною
нерозрізненно- прозорою
і зовсім твоєю?

не буде так. вибач.

я почула у власних долонях
що в парку над морем
мерзнуть наші сліди сиротливо
й коли
ти на березі вловиш
мій подих
(хоч би вічність сидів там)
тоді зрозумієш мене

Благословили в армію синів
І плачемо за ними на світанку,
Бо уві сні, у царстві своїх снів,
Співаємо синочкам колисанку.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Дивлюсь на наш колодязь у вікно.
Тебе з криниці тої напувала...
Ти вже дорослий, синку, і давно
Вночі я колисанку не співала.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

А згодом мені, синку, принесли
Твого листа... слова, які чекала:
"Я бачив сон. Ви, мамо, увійшли
В казарму і нам тихо заспівали".

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Оглядають сади на зиму,
Впале листя в вогонь згрібають,
І воно вирушає з димом
Між гілля до ясного раю...

А ми поки що тут зостанем
Ще доглянути свого саду,
Як зберемо врожай останній,
Серед яблунь на землю впадем,

Жовте листя нам вкриє очі,
Жовте листя нам пухом буде,
А як вернуть травневі ночі,
Сюди прийдуть нові вже люди...

Оглядають сади на зиму...

1970р.

Десь далеко гавкотять собаки,
Непомітно лізуть сутінки в вікно,
В небі ген вже зорі зацвіли мов маки,
Все навкруг безсиле перед сном.

Тиша огортає стомлену душу,
Казку листям чистим явір шелеснув,
Непомітно впала голова в подушку -
Ти, як у дитинстві, солодко заснув...

1970р.

Дивний то був чоловік
Йому в 77 захотілося писати
Авангардну поезію
Купивши стару друкарську машинку
І поставши її біля компютера
Почав виливати свої хмільні думки
Гучно стукаючи по клавішам

Архангели в бікіні
Старі бабці котрі випили кінського збуджувача
Бог який шукає шкарпетки по раю
Після гулянки зі святими
То всі його образи
Дивного чоловіка
Котрому було 77

Добра квавртира сказала хозяйка
Тут хтось помер
Подумав і в той же час сказав в голос
Ні-ні почала запепречувати
Не брешіть. Хто він був?
Старий дідуган. Письменик. Навіть — Друкарська машинка залишилась
Я запалив
Вона не заперечувала
Він більше нічого не залишив?
Питаю не заради цікавості
Якесь сміття подумавши каже

Архангели в бікіні
Старі бабці
Котрі перепили кінського збуджувача
Бог котрий похмиляється
Зі своїми апостолами

Такі у нього були образи

В пелюшках у ночі – сон,
В пелюстках у сну – надія.
Стиглій тиші в унісон
Шепче віхола-завія:
– Не губила – не знайдеш,
Охолонь в теплі видіння,
Тільки сни не мають меж,
Лиш в спочинку є прозріння.
Всім однаковий полон.
Досить днем себе морочить.
– Був же день...
– Та я про сон.
Все вгамує прірва ночі.

 
 
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч


Очі твої солодкий полин
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч


Крізь дахівки коминів снів
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч




 

Крізь темряву, і сніг, і вітер,
Крізь біль самотності і сум
“Друг друга тяготи носіте...”
Поклич мене — і понесу.

Усе прийму, як нагороду,
З твоєї доброї руки.
З тобою світло і в негоду,
З тобою і тягар легкий.

Душею разом, серцем рівні,
Куди б не йшли — до себе йдем.
Дерева, трави, люди рідні,
І чужини нема ніде,
Бо ти мені один у світі.
“Друг друга тяготи носіте”
2002

Тихо-тихо сніг іде,
Ніч за вікнами пливе,
Хай тебе покине горе,
Хай тобі насниться море
І ромашкові луги,
Де гуляли я і ти.
В охоронці сна покличу
Сизокрилу голубицю
І долоню на чолі,
І тигрятко на столі...
Тихо-тихо, сніг іде,
Спи, коханий, все мине...

2007

моё дыханье
потерялось слушая
твоё дыханье

без красивых слов
холодную курицу
съедаем быстро

:)

Стежини наші розійшлися
І не з’єднати більше їх,
А ти хоч раз мені приснися
В твоїх Карпатах золотих.
Нехай довкола будуть гори
І вільний простір полонин,
Нехай же знає друг і ворог,
Що в мене тільки ти один.

Нехай розлука поміж нами
І щось не склалося в житті,
Я хочу бачити, коханий,
Твої Карпати золоті.

Нехай спаде вечірня тиша,
Поїде небом вічний Віз,
І щось тужливе про опришків
Нам прошепоче темний ліс.
Вершина Всесвіту старого,
Вершина щастя і надій
І я люблю тебе одного,
Хоч ти давно уже не мій.

Нехай розлука поміж нами ...

(пісні понад 10 років, її поклали на музику самодіяльні композитори і виконують аматори)

Так часто у житті буває,
де згубиш, де знайдеш, хто знає?
A якже хочеться поваги,тепла і ніжності -
відваги додали би вони в житті,
без них так важко,а в душі -
одвічна боротьба...
Любові!,- наче спраглому води
тобі потрібно і мені.
Та різні у житті дороги собі обрали і,
коли б могли ми тільки уявити,
якби інакше могли б жити,
мабуть щасливими б були...

Вже мене розуміють глухі,
І німі розмовляють зі мною,
Тільки ти, тільки ти, як на гріх,
Залишився за тою стіною,
Що розбити її – не посмій,
Доступити до неї – незмога.
О, єдиний, ти мій і не мій
Перед світом, людьми, перед Богом.

Я до тебе – як птах в небеса,
Я до тебе – як річка до моря.
Знає Небо, і знаєш ти сам,
Скільки щастя приносиш і горя.

Не боюся нічого. Живу
То у пеклі, а то – серед раю.
Ти даруєш мені сон-траву,
І від ніжності я завмираю...
А буває – мовчиш і мовчиш,
А буває – не чуєш, не бачиш...
Мій коханий, то чий же ти, чий?
Знаєш, я ще існую, бо плачу.

Перегірк, низько стелиться дим,
Б’ється вітер весняний до вікон.
Ти один мені, любий, один,
Доки віку мого, доки віку.

2002

у плеєрі чужа самотність
довгим коридором рядків
годинникова монотонність
і тихе мерехтіння ліхтарів
проходить дощ як день за днем
вночі чекати одиноко
минуле провіряючи вогнем
пісні написані для кого
а творчість що на смак води
від сирості ржавіють струни
як окривавлені бинти
і в голові думки отруйні
ще не написане залишити на завтра
недоїдком покласти в холодильник сну
у ліжку набринчати нову мантру
(як почуття німу)

Колись давно в саду твоїм весна
Мені букет конвалій принесла,
Що дивно пахли в вазі на вікні,
В моїй кімнаті - втомленій, тісній.

Проте, недовго, через кілька днів,
Чарівний квіт засох, й відцвів.
І вже він вечором хвилюючим не снив,
І вже не ніс у серденько весни.

Та я лишив його у вазі, на вікні,
Наче на пам'ять про минулі дні.
І день, і тиждень, може місяць ще
Стояв букет той висохлий кущем.

Та раз якось в осінній, теплий день,
Як листям зрілим забавлявся клен,
Мій погляд впав на висохлий букет,
На серце ж думка - викинути... Геть !

І я у руки вазу синю взяв,
Мертві пелюстки жменею зім'яв -
Та щось живе відчули пальці вмить:
Зелена гілка з-поміж них струмить !

...Смарагдом блиснув вази аметист -
То рути-м'яти оксамитний лист
Здіймавсь до сонця, темряві на зло,
І давня згадка врізалась в чоло...

...Сухих конвалій викинувши труп,
Я листя м'яти приложив до губ,
Я цілував у Лету впалі дні,
Я цілував утрачені пісні !

І знов дороги невблаганний клич,
І знову сотні зустрічей, облич,
Лиш тиха осінь, пробудившись з сну,
Мене привела в келію тісну...

...І я побачив знову на вікні
Розквітлу м'яту, мов привіт мені,
Вона галузку ніжну простягла -
Мені в дарунок цвіт свій зберегла !...

Мов теплий попіл згаслого вогню,
Цю дивну квітку й зараз я ціню,
Мов символ віри в те, що не було,
Що лиш у серці м'ятою цвіло !...

Колись, як Травень парками блукав,
Стеблину м'яти вирвала рука...

1966р.

у Лету - ріка забуття, в переносному значенні: забуте, що забулось.

візьму своє лихо, піду в ліжко рано.
заховаюсь в себе, поки день настане.
ніч мине нешвидко, бо усе згадаю,
в серці буде гидко, в собі заблукаю.

але ранок прийде - я розплющу очі,
до вікна підійду й не побачу ночі.
в гаманець дірявий гроші всі положу,
в магазин загляну і куплю, що зможу.

день увесь блукатиму по вулицях кривих.
мир в душі шукатиму, щоб плач її затих.
вкотре зрозумію: спокій ще прийде
в час, коли цей день зникне, пропаде.

я піду додому, до свого віконця,
де стояти буду до заходу сонця.
а, коли в журбі зовсім день погасне,
все ж скажу собі, що життя прекрасне.

до мобільного щоденника
ковтки ненажерливо у горло влити
нехай кроки вислідовують спіралі ДНК
курити
сірників чирк
задимить образно почерк
смакую тютюновий зубний наліт
для чого
чужого болю розуміння
і з осені черпати жовте
мені потрібне оп'яніння
помалу милі щоб вичовгувати
від чого
відчай старішає обличче
ще більше дощ посилює нудьгу
а скільки хто вирішує
залишилось мені ковтків вина

Я під голову тобі мила
Стукіт серця свого поклав.
Наготу твою ніжність вкрила,
Що тепліша від покривал.

Сон від нас полетів. Невпинно
Нас дорога у день повела.
А на серці сон залишив нам
Ніжний пух від свого крила.



1974

Іде сівач по рівній борозні.
Мій батько й дід ходив так навесні.
І сяє золотом в руці його зерно.
В теплий чорнозем вляжеться воно.

І там, де хід веде сліпий хробак,
Зерно помре – зросте зелений злак.
Так і душа моя іде шляхом зерна, -
Зійшовши в морок, збудиться вона.

Моя Країно, ти і нарід твій
Вмреш і воскреснеш у весні новій.
Бо мудрість нам єдина лиш дана:
Всьому живому йти шляхом зерна.

1981р.
Переклад із Владислава Ходасевича

Я був у Дикім Полі, дивився на кургани,
Там в реві вітру вольнім
Вчув посвист ятаганів.

І могила та нагадувала мені
Про дні звитяг і дні смутні,
Там серед хвиль срібного пирію
Згадав я долю злу твою,

Чубатий отамане, низовий козарлюго,
Я бачу твої очі, що повні болю й туги !
Із твоїх рамен, почорнілих від ран,
Знов шовк знамен впав на курган...

Ти помирав на м'якій ковилі,
Спочив у рідній ти землі,
А люті яничари, побачивши могили
Степами знову мчали, вбивали і палили !

І будився ти, не тамуючи злість,
Ти тяжко мстив за ріки сліз.
Назад вертавсь почорнілий від ран
І насипав новий курган !...

1967р.

Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: "Медікус"

Верона, давня Верона,
Ніч сади покрива,
На стінах, на срібних кронах
Темрява !

Приспів:
Ромео ! О, Ромео,
Гасне обрію край.
Джульєтто, о, Джульєтто !
Мене не чекай !

Верона, сумна Верона -
Кров на мурах її,
Жорстокість і помста чорна
Вбили їх !

Минають роки й сторіччя,
Щастя й горе сплива,
І лише кохання вічне
В серці знов ожива !...

1969

Композитор: Ігор Хома
Виконує : Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

Ви, що ішли сюди не з хлібом й не за сіллю,
А щоб убити матір і сестру,
Тепер укриті попелом і цвіллю,
Тут лежите і ждете судних труб ?!

Не ждіть ! Дарма ! Вам вже не встать з могили,
Свинцем для всіх заброд є руськая земля,
І не знайдеться в світі тої сили,
Щоб вас добула знову звідтіля !

Квітує край, де ваш жорстокий чобіт
Ступив колись у мороці нічнім,
І тисячі очей зімкнулися в жалобі,
Мільйони ж п'ястуків здійнялися над ним.

Ви несли тьму народові моєму,
Тепер самі не вийдете із тьми,
Тавро ж ганьби не змити вже нікому,
З вас Богом проклятих й людьми !...

1991р.

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса в травневім вітрі -
Мала стартплощадка, малих жалоб,
У щастя боїться вірити...

...А воно буде ! Мільйони щасть -
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх "космонавтів" з вирію...

1977р.