Я тебе спостерігала,
знала,
марно очі покохала.
Мала
ліпшу долю вибирати,
знала б,
на одинці з дзеркалами
розмовляла б.

Я тебе спостерігала,
мало -
сни у вечері гадала,
спала.
Під головоньку п’янкого хмелю клала --
крала
час сама у себе.
Здавалось...

Тьфу, здалось мені це спостерігання!

В ногах нет правды. И даже между ними
Все грузнут в лжи несказанных имен.

Мне кажется, мы будем не такими.
Мне кажется и значит это - сон.

И пусть во сне, обманутая нежно:
В коленях дрожь, дыханием хрипим...

Вся наша правда станет как надежда!
Давай еще минуточку поспим.

 
Ви не гадали, Ви знали про все, що не станеться
Як ми рушали до недалекого обрію-неба
Як не вірили у спогади
& Верлен цитував нас напам’ять

О розкішно роздягнута Панно
На перламутровім рандеву


Врешті ми вештались від цинізму до нігілізму
Через нас посміхалися вічнохолодні хмари
Вітрильники не встигали
За небесними пароплавами

Ця зачіска, ці шпильки, о Панно
Ви були Шекспір, я ~ Ваш театр


Попелюшко у примарнім амплуа Білосніжки
Скляні пуанти, душа на метеликах
Гречка срібними паличками
Недопалок в рекламних вустах

О лірично розважлива Панно
На рандеву нескінченних трикрапок




 

Льет ливень.
К телу теплому липнет лен.
Лениво лист летит,
Опаленный солнцем вновь горизонт.

За тобою гримнула дверима,
Вікнами відмовилась кричать.
- Все гаразд, вимоглива родино,
Кілька зошитів та прізвища печать.

Годі сміху до каміння битись
Та луною викликати гнів.
Ти, напевно, мною вже наситивсь.
Відшматкуй мене з ранкових снів!

Як отрута з димом у легенях
Я для тебе солодка й страшна.
У минулому незрячая дитина,
У майбутньому прозріла -- не твоя.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.
Перегарне запрошення в гості
З натяканням на "ні" відповідним.

Криком пісню голосите вашу,
Викликаючи ситу огидність.
Ваша вкрай неприборкана гідність
Преться в бій дорозплямкувать кашу.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.

Облиште мене, не торкайте очима
Та променів шклом не шукайте по нервах.
Мені глузування зашкоджує болем.
Жебрачка за ґратами в пошуках волі.

Стривайте сміятись! Я вам є на користь:
Кому ще потрібна бентежна свідомість,
кому світ безглузддя є маревом скарбу!
Облиште мені всю рожевую фарбу.

Він був, як Бог, піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм.
Отак, як Людвіг Ван Бетховен,
Що й цар вступився перед ним.

Чоло високе, шевелюра
І владний погляд, як в Сірка,
Тверда і цілісна натура,
Як має бути в козака.

Поети різні припадали
До джерела його творінь -
З регаліями й без регалій,
Та не зважав на ранги він.

Суцвіттям ніжним квінт і терцій
Лише того він сподобив
Хто вірші власні кров"ю серця,
Як воїн землю - окропив.

Цвітуть червоно-чорні маки,
Немов "Два кольори" його,
В устах капели - "Гайдамаки"1 -
Повстання справжнього вогонь.

Печалить нас "Журавки" горе
І душу кожен рве акорд,
Він музикою так говорить,
Немов говорить сам народ.

Він був - як Бог - піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм,
Якби сучасник став Бетховен,
Його б любив, як побратим!

1 "Гайдамаки" - опера композитора на слова Т.Шевченка, два хори з якої виконує Національна заслужена капела
бандуристів України ім. Г.Майбороди.

7515 р. (від Трипілля) (2007).

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

Шёл человек в потоке дел
И торопился, по всему.
Он сделать многое хотел,
Но решка выпала ему.
На перекрёстке светофор
Немного мешкал, может быть,
Ведь он работал с давних пор
И знал, что некуда спешить.

И Он рискнул – на жёлтый свет,
А тут ему наперерез
Уже летел судьбы привет –
Роскошный чёрный «МЕРСЕДЕС».
И их пути пересеклись:
Как и предсказывал Ньютон,
Был человек повержен вниз,
А «МЕРСЕДЕС» – лишь удивлён.

Раскинув руки, Он лежал,
Ловя глазами неба синь,
Где бестелесная душа
Летела с шёпотом: «Аминь».
Окончен путь
И вышел срок –
Пора суммировать итог:
Он многого успеть не смог –
Бог справедлив,
Но очень строг.
28.01.09г.

Возобнови во мне святую рать,
Возьми меня в печальный омут боли.
Ты знаешь, мне не страшно умирать,
За миг красивый,
Прожитый с тобою.
В безмолвной выси путь останови:
Пускай не будет слез,
Тоски,
Печали.
Мы просто были…
Были сверхлюдьми,
Пока людьми безнравственно не стали.

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

просто обмовка скажи до чого тут Фройд
просто сни еротичні
ну до чого тут Зігмунд
не треба лізти у мій душевний комфорт
чи з мисливськими псами до мого лігва

спека в місті наче у тілі клин
трава за шість днів досягає палеоліту
о гуси сполученням Рим – Волинь
врятуйте від крематорію
ледь пульсуюче літо

це все моє
креслю коло довкола себе
миючи вікна стираю картину міста
щоб скласти докупи минулих коханців шукаю степлер
і не знаходжу
зумисне

знаєш це навіть краще в камері одиночці
жити
тужити
стежити за собою
шукати десять відмінностей в кожної ночі
і не знайшовши
не відчувати жодного болю

бо сльози мов кулі
наскрізь прошили землю
тобі вже легше
ти легша за бабине літо
а баби скіфські твій приміряють вельон
перерісши у тисячу років своє повноліття

Ю.Б.-К.
Свіжий вірш, наче свіже повітря –
Потрібен. Тому, неспроста,
Читаєш, і наче ти блискавки вістря,
Мчиш зоряним мостом.

Хочеш читати багато, вдосталь
Іпостасі єдиного Слова,
Сяйва прозрінь гігабайтами поспіль
Знову і знову, і знову.

Свіжий вірш, наче янгола пір’я,
Небесної ніжності постіль.
Посмішка неба, дитяча, щира
І на безсмертя дозвіл.

Все змінюється...
Ластовиння -на
стрижовиння...
А багаття - на
баговиння...
А квасоляні пальці, та й
сп`ялися хвацько
на п`яльця,
зморшкуватого штахетиння...
А гарбузик-дереза - й собі
задерся, "чавить либу"-
аж з дідусевої колиби!
... В зопрілій лататій копанці
колись було повно риби...
... Та хай би вже краще, та й
хащі резед,
чи будяччя голівок,
аніж різнобарвно-блискучих,
узбіччя клянучих,
морозивних
плівок... Хоча...
І того вистача...
... Пересохло кісся,
у косарці
бензин перекис...
Тьопа, мов порося,
десь в груднині -
то сум її стис...
І вгризаються думи у тім`я,
мов дубові кліщі - кляте сім`я...
І зайти в каламутну калюжу,
йменовану ставом - та ж я
не боявся колись!
І п`явки залишали
на литках
кривавії тавра...
Літню ніч залюбки
міг сопіти
в отаві...
Зась джерельний той
хлюпіт
почути в сичанні
досвітньої кави...
Все змінюється...
...Все...




5.07.09

Секунды медленно.

Секунды медленно вперёд,
Мгновенье затянулось, боль.
Мгновенье без любви как год,
И разум памятью живёт.

Но говорят, что время лечит,
Вот только веры, сердце не имёет.
И в сей момент, всё невозможно,
Представить, что забыл её.

Не верится, что миг разлуки,
И всё вернуть, назад нельзя.
Лишь пониманье жизнь прошла,
А без неё лишь темнота.

Николай Блоха 5.06.09 г. 23:18

розриті Могили,
роздерті Серця,
втрачена Сила,
Життя у Мерця.
Загублені крила,
Вогонь, як Вода.
душа загорілась.
Він—не вона.
Любов десь поділась,
Прийшла пустота.
Хтось сміється від горя,
Хтось нарікає—недоля,
А воля…
Тільки волі прагнуть ті, що в кайдани закуті.
Птахи тільки неба бажають, до суші прикуті,
Тільки пам’яті просять душі забуті,
А я… я прошу…Сили…

Люблю я бурі мітингові
За грізний вид, очей вогні,
За крик юрби і гнів у слові
За щире "так" і дружнє "ні"

В них бачу час для змін чудовий,
Який народжується по всій країні
Вірю, що лідер чесний новий
Не забуде те, що скаже на майдані

Прийдуть до влади справжні патріоти,
Які не дбатимуть про власні кишені,
Олігархи будуть мати клопоти,
Котрі чесно жити не привчені

Відійдуть у минуле всі незгоди,
Часи політичних авантюр
Зміняться на владу погляди
Злочинці не відкупляться від тюрм!

Видалено адміністрацією, доступ автора до сайту обмежений.

У всьому ми собі зізнались.
У душах друзями зостались,
Боялись більше виникає,
Любов лиш друзів оминає.

Спираємось в тяжку хвилину,
Всміхаємось в веселу днину,
Ми різні душі я з тобою.
Наші стежки злились рікою.

Не можем деколи сказати,
Не можем просто написати.
Нікому нас не порівняти,
Не можем ми себе кохати…

Злітеплилась душа!
Поезія, як цибуля вибутиляла,
слова, мов коні їзджалі,
віршується, бо є ти і я.

Зорешлива і тиха ніч.
Роса траві іжицю прописала…
Зіщулився у клубок їжачич –
сич пролетів зненапа…

Шлях крижовий: запечалля, добро.
Мріями зорі бушовані, мов колеса…
Людям дав Бог однаковий зрок,
але щастя окремо – кожному у свої бесаги…

Чоботи знабочились від ходи,
у пляшці свячена вода йорданська …
Збагнув: людське спілкування - справжнє диво,
а любов – серцю не дасть зожолобкастіти.

«Корне покорно, клінно поклінно…» - голоси
просять Лукавого про допомогу зчаста…
Я живу. І знаю тебе, хто єси.
Лише примножуючи добро, пізнається щастя.

Тиха темрява ночі ховає тебе від кохання
Пригортає тебе до грудей, наче шльондра стара
Можна я ще посиджу десь тут, біля тебе, востаннє...
Або може залишусь назовсім? Ти кажеш: "Не варто, мала

Я не той, я не вмію інакше, не знаю напевно,
Що чекає на мене, чекає на тебе десь там...
А ти йди, йди і знай, все було не даремно.
Я ж залишусь, і далі, напевно, я зможу сам."

Ну і що? Ти сидітимеш сам і мов морфій прийматимеш риму.
Роздягатимеш темряву, питимеш віскі з горла
У навушниках Doors, цигарки на балконі. Потрібно ще диму?
Пам"ятаєш як разом ним дихали, згадаєш якою була
Наша ніч, чи то день, чи то вечір, чи спільна манА?

Ну нехай, залишайся без мене, мені якось стане
Сил. І сліз - я сльозами своїми омию твій слід.
Біс із ним, я ж бо зможу, я сильна - рубаю кайдани,
Бо, мій Каю, давно вже не взмозі рубати твій лід.

Cкалами галапагосскими, шквальных порывов мокрыми
Снопом зарниц досыта, сосен вершин босыми.
Молний клинков блесками как колесниц косами
Эхом молитв грозами, лопастью снов в плоскости.
Тяжестью гор ломаною, пиками снегоподобными
Ночью, сдобой голодною, стрелами дней сломанными.
Сыпью песков над сопками, ветров нагих розгами
Мыслей опавших сносками в Мега-Сибирь космоса
Сослан собой. Создан я.

Іще один поріг
Слідами моїх ніг
Ще не позначений.
За ним пекельний гріх,
Спокути білий сніг
Чи борг не сплачений?

Душа і плоть, не стих
Мій біль іще. Не зміг
Я все пробачити.
То рок, чи просто збіг?
Гора, з якої збіг –
Мій пункт призначення.

Три янголи, не встиг
Сказати вам про сміх.
Ми ще побачимось?
Чи може, я не з тих –
Моїх земних доріг
Ще не означено?

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Цей запах від коліс, з утоми почорнілих,
Пронизує вокзал, мов піт його і кров.
Довкола – сотні лиць, як завше, бовваніли
В чеканні на розлуку, в чеканні на любов.

В чеканні, що якийсь швидкий NN-ий потяг
Крізь дощ і ті струмки гірких вокзальних сліз
Увірветься з пітьми. І те, що буде потім,
Обізветься луною від стукоту коліс.

Де чад від поїздів, такий гіркотно-п’яний,
Удавом обійме вокзальний балаган.
Ще трохи – й на перон впаде букет весняний,
І потяг зашипить, немов старий орган.

Вібрації розлук обернуться в кохання,
Вагонні номери – у цифри лотерей.
І вже коли в купе затихне звук останній,
В тривожних снах воскресне усе нове й старе.

Усе, що у душі залишиться до скону,
Бо серце, наче мідь – чекань, чекань, чекань...
А на пероні Ти – немов свята ікона
Хоча й не завжди вірних, але, проте, чекань...

Хижо вітер видер промінь з рук
Дивен день дном до неба плив
Чорні чари наче мертвий крук
Зазвучали як литаври злив
Поблиск неба Бога сяє зір
Зримо чутно громом грози б’ють
То не грози і не роси зір
Гряне ритмом скритна неба лють.

 
 Бодлер! За прірвою посрібленої маски
 Лунає в небеса гіркий дзеркальний світ
 На дні свічад опалесцентний дивний кіт
 Духмяні сни, густі намиста без розв’язки


  Коли у північ гаспидських зубів
  Розквітне магія музичних інкарнацій
  Кіт, розкидаючи стіну галюцинацій
  Скуштує Місяця з шопенівських садів




 

Сонце шкіру обпікає,
Піт обличчя заливає,
День за днем ти привикаєш,
Каторгу ти поважаєш.

Знаєш тут тобі не місце,
В інший світ тобі не влізти,
Та надії не втрачаєш,
В голові все відзначаєш.

Втечу спланував давно,
Певно буде як в кіно,
Головне не зупинитись,
Так і можна помилитись.

Дужі грати за спиною,
Боржники перед тобою,
Ці роки тебе змінили,
Навіть дечого навчили.

Розібравшись з боржниками,
Розійшовшись із дружками,
Ти береш новий листочок,
Та починаєш свій рядочок.

Тепер ти ціниш лиш свободу ,
І любиш ти любу погоду,
Ти згадуєш усе як було,
Відкривши очі все минуло.

Та не забути тої ночі,
Той дощ і вітер дув у очі,
Ти захистив тоді дитя,
І загримів на пів життя.

Сьогодні цього не згадати,
Та ти даєш про себе знати,
Тим друзям що життя навчили,
Й на каторзі з тобою гнили.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Мокрі кульбаби
В сірій траві.
Ранок незграбний
Тугу привів.
Те, що минуло,
Вже не мине —
Вибухне нулик
Чорним вогнем.
2007

Щодня він прокидався і радів,
Що має найгарнішу в світі маму,
Яка, немов та пташка тріпотить,
Щоб загоїти всі дитячі рани.

Радів бабусиним рукам,
Які тепло і впевненість давали,
Радів і друзям, і знайомим,
Які угості часом завітали.

Радів хвилинам спілкування,
Перебуванню в “ Джерелі ”
І серце зігрівали очі
Завжди привітні, добрі й милі.

Від радості й любові до життя
Притуплювався біль й печалі,
Тож ту любов велику до життя
Ми збережем в своїх серцях й надалі.

Життя вирує навкруги,
Життя прекрасне й незбагненне
Несе і радісні хвилини,
а іноді й важкі проблеми.

Ми всі крокуємо пліч-о-пліч
І поруч обірвалося життя,
Яке у наше тісно так вплелося,
Що втрата непоправна і важка.

Та все ж життя вирує навкруги
І бракне сили далі жити
Та разом все долати легше
І сумувати і радіти.

Тож йдемо далі всі пліч-о-пліч
Несемо щирі спогади в серцях
І пам’ять про маленького друга
Ми увіковічнимо в віках.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
Вже не часто снишся, слава Богу,
Не ввижаєшся щомиті,як тоді…
Затягло туманами дорогу,
І побігли тіні по воді.

І весь день не замовкали дзвони,
Над полями линуло мені –
Найсильніше чути від Іони
На дзвіницях Лаврських вдалині.

На гілках бузкових підстригаю
Кетяги, що нині відцвіли;
Старовинними валами скраю
Два ченці задумливо пройшли.

Світе рідний, оживи, тілесний!
Душе моя зцілена, прозрій!
Дарував, як милість, Цар Небесний
Нелюбові спокій крижаний.
05.07.09.

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні...
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють
І кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапують в чарку сльоза і первак,
І все – еліксиром безсмертя...

Царедворці були, блюдолизи –
Не народні обранці тепер,
Де творці перманентної кризи
Все зривають – і маски, і ризи,
Не барони, графи та маркізи,
Сиволапа еліта, mon cher...
Охлократія чи хохлократія,
Самозвана така демократія,
Титул є – то уже й демократ...
Але сумно у нашому домі,
Де обличчя давно вже знайомі,
А кармін – це не кров по соломі,
Щоб із ним починати парад.
О, часи української драми!
Де те море людське з прапорами,
Дев’яності, недавній Майдан?
І тепер – не герою, не жертві –
У якій помолитися церкві,
Як довкола туман і обман?
І подосі, як символи віри,
Поміж нас польові командири...
Чи насправді такої офіри
Ми чекали, й чекали – од нас?
Просиділи в собі, як у схроні,
А колись – у глухій обороні,
А тепер – у глухій обороні,
А комусь – посидіти б на троні...
Всіх розвіє окрадений час!
І не всіх возведе у герої,
І не кожному золото Трої,
І не кожному – мармур, граніт...
Але шкода землі – дорогої,
Золотої – на ярмарку літ.
А на ній ми приходимо в світ.
Умирає останній поет,
І горять в небесі понад нами
Силуети ольвійських монет
І когорти ідуть під орлами.
Колісниця летить у зеніт
І прохромлено пазури орлі
В серце наших окрадених літ,
І свобода – як лезо на горлі.
Але з нами царі й королі,
Та корони, та пурпурна одіж,
І йдемо то в похід, як на продаж,
То зникаємо в сивій імлі...
...Де ж ти, дівчино, сина народиш –
На якій українській землі?

Корова задивилася в колодязь
І впала поміж місяць і зірки.
Ніде її сьогодні не знаходять
Ані господар, ані пастушки.
Сама вона не вибереться з пастки.
А як знайдуть і витягнуть скоріш –
Уже вона не буде в лузі пасти,
А тихо піде під різницький ніж.
І нам колодязь – яма оркестрова,
І контрабас гуде, як голос бід.
А з неба озивається корова,
І плаче стежка босоногих літ.
Літак у небі креслить кола срібні,
Колодязні ридають журавлі,
Неначе й ми нікому не потрібні,
Останні українці на землі.
А живемо у центрі – наче збоку,
На перехресті тисячі доріг.
І воду цю колодязну глибоку
Бере на небо чорний одноріг.
А пастушки в нічне і досі ходять,
І ту корову досі жаль мені,
Яка упала в зоряний колодязь,
А світло згасло в мами у вікні...

Не кожен кіт полізе в воду,
та я, однак, не будь-який!
І змалку взяв купатись моду,
лише водицю підігрій.

Та все сьогодні не до ладу:
пливе до мене щось чудне.
Страхý не можу дати раду –
а що, як з’їсть воно мене?

Сказав хазяїн: «Кицю, рибка!» -
моя душа до п’ят майнула.
Рятуй мене, хазяйко, швидко,
а раптом риба ця – акула?

Нехай життя тече ріка,
до берегів суденця зносить,
хай зиму змінює весна,
а літо золотава осінь...
Я ж буду тихим джерельцем,
яке в ріку життя впадає,
і, розчиняючись у ній,
усе довкола напуває.

Тяжкі часи спіткали Україну,
Сім ворогів,немов тих сім мечів
Прошили серце рідної країни
Життя забрали в дочок і синів.
Та не зламати їм душі народу,
Не відібрати віру у Христа
Коли такі як Миколай Чарнецький
Із радістю несуть свого хреста.
О,любий отче,владико Миколаю,
Ти добрий приклад українцям всім,
Ти молитвами до Матінки Святої
Приносиш радість й щастя в кожен дім.
Дозволь Тебе нам щиро величати
І прославляти в Господі повік,
А тебе просим нас благословляти
В здоров*ї й радості прожити нам свій вік.
Ти упокоївся й став зіркою на небі,
За твої подвиги Господь нагородив-
Допомагаеш ти усім в потребі,
Коли б і хто Тебе не попросив.
Світися,Славна Зірко України!
Молись за нашу Церкву і нарід
І будь від злого Ти нам охорона-
застерігай нас від гріхів і бід.

У кожного в житті своя дорога,
наповнена і радістю й сльозами,
і добре,коли поряд вірні друзі,
що сльози ті розділять разом з нами.
Ні слава,ні багатство не замінять
поради друга й мужнього плеча;
з тобою посміється і поплаче,
за честь твою стоїть він докінця.

Нехай уста радіють слову «дружба»,
нехай в серцях палахкотить вогонь;
і ти життя проживши,не забудеш
вірного товариша свого.

Життя спливе,залишиться лиш смуток
за юності безжурними роками,
а серце буде завжди зігрівати
та дружба,що вирує поміж нами.
Ціна є у коштовностей висока,
але не вистачить її сплатити
тому,хто втратив свою дружбу,
щоб знов її до серця запросити.

Життя наче літо це…
Лихом об землю кинув!
Хай пожирають жирцем…
Місяць – кИвень…

Є в мене рими ще
і Образи – на вірш вистачить…
Кажуть, «пишУ хлящем»,
інші – «вискочка».

Дракона тримаю за хвіст, мов світ за олжу,
над мечем харалужним…
Йому у вічі дивлюсь, відпускаю, кажу:
«Лети, друже…»

* кИвень – місяць «липень», коли коні мотають головою від укусів комах.

Зустрілися Кава із Кавом,
Смугляві зернятка обоє,
Обсмажені вранішнім сонцем,
Напоєні дня ароматом.

І довго вони парували(сь),
Так пристрасно, ніжно кипіли,
Сховавшись від ока чужого
У добрій старій кавоварці,
Що й кавою пахло довкола.

А потім були кавенята...

Зустріла вáр’ята вар’ятка симпатична...
...Кавових зерен випари і мла
холодна львівська, і печаль готична
застиглих контурів недавнього тепла,
і вечір той, який згоряв до тла,
їх зустрічі матерія містична.

Тривожний блиск, як світ старих свічад,
в її очах замешкав неозоро.
Старий звіздар дивився мудрим зором,
Побіля нього гаснула свіча.
І возвістив, що завтра – ще не скоро,
На мить поклавши вічности печать.

Зустріла вáр’ята вар’ятка. Випадково
зронила слово. Гасли ліхтарі.
І львівський вечір танув бароково
убраний в шати місячні старі...
...І кажуть люди, що в такій порі
спіткаються вар’яти об підкову.

Торги на площах ще не припинялись, а стукіт в двері, як двосічний меч: о чом ти там віддав моє намисто з таких добірних і яскравих перел миттєвости осіннього серпанку?! У небі павутиння прохолоди, а хмари ниті білі та байдужі. Я перли ті збирала вже віддавна, хапаючи устами і руками вечірні роси ще й проміння ранку і так весна минала за весною...

О, чом ти так неквапно переходиш низький поріг, коли відкриті двері і навіть листя, що приносить вітер, в помешканні моєму кружеляє?! Назавше, знаєш, що таки назавше цілунок мій діткнеться прохолоди в померклому осінньому смерканні, коли отой купець піде щасливий, здобувши пряжу із огненних зерен; коли бруківка площі віддзеркалить поспішну втечу втомленого сонця...

О, де моє намисто дивосяйне, де в кожнім переливі барви неба й застиглі роси весен швидкоплинних, твоїх очей оманливе сіяння й огонь свічі, що вже давно погасла у ніч листопадову – чи тому, що крізь шпарини в келії самотній холодний вітер никав безупину, а по вікні котилися донизу з його намиста вишукані перли, чи, може, через те, що той огонь нікого не зігрів, а тільки вкрав ночей осінніх мантію препишну?..

О, чом ти, купче, так додому прагнеш?! Затримайся на хвилю, а тоді щасливою рукою простягни мені букет горіхового листя! У тебе за плечима наче сіть – купецька торба, ну а в ній – ловитва. Бо так щодень ідеш ярмаркувати, а пополудню – навіть не смеркає – з пожитком повертаєшся домів. Нехай ще раз погляну я на втрату – той передзвін давно минулих весен – моє намисто, що колись тобі згодиться, певно, щоби не забути крихкий букет горіхового листя, який мені ти щиро простягнув...

Вікно, в якому ще свіча жевріла і мряка, що звістила ніч, були так близько. Вчорашній дощ бруківку покропив блюзнірською слиною. Топтав я зела, що пов’ялі вже лежали перед брамами торговищ. Їх вранці погубили старі перекупки і доні їхні милі, зглядаючись на юрбища міщан, на фраки урядовців і каптури монаші. Старий горіх, що ріс неподалік, скрипів мелодію під завивання вітру, з жалем йому віддаючи свої листочки жовті на поталу.

Чому я тут, де пси бездомні тамують спрагу, хлепчучи з вибоїн на дорозі? Чому я тут, і ловлю навмання з горіха листя й заодно холодні краплі мряки і дощу? Мій гаман повен срібла й мідяків, бо так із ярмарку вертаю я щоднини. Моя оселя жде мене привітно, старий фотель, і люлька, і тютюн. На стінах пишні, ще від батька, гобелени – він їх придбав, мандруючи світами. Дубова брама сиротливо жде, аби передо мною щиро відчинитись.
Чому я тут, хоча сторонні кажуть -- «утікач»? Вікно, в якому ще свіча жевріє ось тут, неподалік. І як від нього в темряві згубитись?

Чекає ще мене хтось чи забув – о, як мені цю тайну розгадати? І що, моє купецьке ремесло? Ти здатне золотом наповнити секретер, а нині ти мовчиш. Твоє уміння – куце та мізерне, і де тобі тепер, посеред ночі, коли торговища давно вже відгули, поглянувши на поблиски свічі, збагнути, чи чекають там купця з букетом пишним із горіхового листя?

Анна Ахматова


1935 — 1940

У чужій захищеній господі
Не ховалась від страшних негод, —
А була я із моїм народом,
Де, на лихо, був тоді народ.
1961

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страшні роки єжовщини сімнадцять місяців я провела в тюремних чергах. Одного разу там хтось “розпізнав” мене. Тоді жінка з посинілими вустами, що стояла за мною, і, звісно, ніколи не чула мого імені, отямилася від властивого нам усім заціпеніння й спитала мене на вухо (там усі говорили пошепки):
— А це ви можете описати?
І я сказала:
— Можу.
Тоді щось подібне на усмішку ковзнуло по тому, що колись було її обличчям.
1 квітня 1957
Ленінград


ПРИСВЯТА

Горе, від якого гнуться гори,
І ріка велика не тече.
Засуви міцні. Глухі затвори.
Безпросвітні “каторжанські нори”.
Туга і смертельний щем.
До когось ласкавий вітер лине,
Для когось вечірній світ притих,
Ну а ми кожнісіньку хвилину
Чуєм тільки скрип замків обридлий
Та залізні кроки вартових.
Прокидались рано на світанні,
По столичних вулицях брели,
Там стрічались, наче бездиханні,
Сонце нижче, і Нева туманніш,
І надії голос з далини.
Вирок... І одразу сльози хлинуть —
Від усіх віддалена вона,
Мов життя із болем з серця виймуть,
Наче раптом навзнак грубо кинуть,
Але йде... Хитається... Одна...
Де тепер подруги мимовільні
Двох моїх осатанілих літ?
Де виття сибірської завії,
Міражі в пустелі мертво-білій...
Їм я шлю прощальний мій привіт.

ВСТУП

А було це, коли усміхався
Тільки мертвий, спочинкові рад.
Як непотріб якийсь теліпався
Біля тюрем своїх Ленінград.
І коли, божевільні від муки,
Йшли засуджених довгі полки,
І уривчасту пісню розлуки
Паровозні співали гудки,
Зорі смерті стояли, як варта,
І безвинно покарана Русь
Задихалась під чоботом ката
І під шинами чорних марусь.

1
Забирали тебе, як на плаху,
Попрощатись — і то не дали.
Діти плакали в хаті від страху,
Віск зі свічки струмочком поплив.

Краплі поту смертельного витер
І, цілуючи образ, закляк...
Як стрілецькі жінки, буду вити,
Щоб здригнулися мури Кремля.
1935. Осінь. Москва

2
Ллється тихо Дон-ріка.
Місяць входить в дім. А там
Тінь похилена німа —
Більше ні душі нема.
Син в неволі, у тюрмі,
Чоловік в сирій землі.
А за мене уночі
Помоліться, помовчіть.

3
Ні, це не я, то хтось інший страждає,
Я так не змогла б, а все те, що сталось,
Нехай чорні сукна покриють
І хай заберуть ліхтарі...
Ніч.

4
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці усіх,
Царськосельській веселій грішниці,
Як забудеш колись про сміх,
Як трохсота із передачею
Під Хрестами в морозній млі
Ти своєю сльозою гарячою
Новорічний пропалиш лід,
Як тюремна тополя хитається,
І ні звуку, а скільки там безневинних
З життям прощаються.
1938

5
Сімнадцять місяців день-ніч
Не йдеш під рідний дах.
Я кату кидалась до ніг.
Ти син і ти мій жах.
Не розберу: де звір презлий,
А де людина тут?
Кого, за віщо і коли
На страту поведуть.
І тільки пишні квіти, дим,
І дзвін кадильний, і сліди
Туди — в нікуди десь.
Зоря погибельна зійшла,
І показала смертний шлях,
І кличе, і веде.
1939

6
Тижні так летять, синочку,
Не збагну сама, чому.
Як до тебе у тюрму
Заглядали білі ночі.
Як вони із-під небес
Оком стежать яструбиним
І про смерть говорять, сину,
І про твій високий хрест.
1939. Весна

7
ВИРОК
Слово кам’яне на груди впало,
Щось там ще здригнулося живе.
Я до цього довго готувалась —
Світ не поміняється увесь.

Треба нині, хоч би й не хотіла,
Вбити пам’ять, звикнути до втрат,
Треба, щоб душа закам’яніла,
Існувати зможу тільки так.

Але ж сонце празниково світить,
Стільки сяйва у вікні моїм.
Я давно передчувала літо,
Світлий день і спорожнілий дім.
1939. Літо
Фонтанний Дім

8
ДО СМЕРТІ
Ти все одно прийдеш — прийди тепер.
Мені нестерпно важко в цю хвилину.
Я двері відчинила, жду тебе
У темряві таку просту і дивну.
У будь-якій подобі появись.
Влети отруєним снарядом,
Досвідченим бандитом підкрадись
Чи задуши тифозним чадом.
Чи схожою на казочку побудь,
Якої вже наслухалися вдосталь, —
Побачу шапку, зверху голубу,
І сковану холодним страхом постать.
Мені вже все одно. Клубочить Єнісей.
На півночі Полярна зірка сяє.
І синій блиск улюблених очей
Останній жах від мене застилає.
19 серпня 1939
Фонтанний Дім

9
Той безум, що накрив крилом
Душі моєї половину,
Вогненним споює вином
І манить у страшну долину.

Назад вернутись не дає —
Йому належить перемога.
І навіть марення моє
Подібне більше до чужого.

І не дозволить він мені
Нічого із собою взяти.
(Проситиму його, чи ні —
Дарма молити і благати).

Ні очі синові страшні
В закам’янілому стражданні,
Ні те побачення в тюрмі,
Ні ту грозу у день фатальний.

Ні прохолоду милих рук,
Ні шум розгойданого саду,
Ані легкий, ледь чутний звук —
Слова останньої розради.
4 травня 1940

10
РОЗП’ЯТТЯ

“Не ридай Мене,Мати,
во гробі сущу”
І
Хор ангелів прославив ту годину,
Забагряніли небеса вогнем.
Отцю сказав: “Чому Мене покинув?”,
А Матері: “О, не ридай Мене...”

ІІ
Магдалина билась і ридала,
Учень же улюблений збілів.
На скорботну Матір, що мовчала,
Так ніхто поглянути й не смів.

ЕПІЛОГ

І
Дізналася, як опадають лиця,
Виказується позирками страх,
Коли печать страждання впізнається
На посинілих стиснених вустах.
І кучері із чорних та русявих
На срібні перетворюються вмить,
І усмішка чиясь покірно в’яне,
І переляк у голосі тремтить.
Я не одна була у тому пеклі.
За всіх молюся, хто стояв зі мною,
В лютневий холод і в липневу спеку
У чергах під червоною стіною.

ІІ
І бачу, і чую усіх, як одну,
Я вас пам’ятаю, я вас пом’яну.
І ту, що від горя гіркого німа,
І ту, що давно її з нами нема,
І ту, що дивилась на власні сліди
Й казала: “Іду, як додому, сюди!”.
Хотіла б назвати усіх імена,
Але ж відібрали той список у нас,
І тільки слова, що звучали тоді,
Мене віднайдуть і в новішій біді,
Забути не зможу невтішні плачі,
Які не стихали ні вдень, ні вночі.
Коли б затулили мій змучений рот
І раптом притих стомільйонний народ,
Нехай поминають так само мене,
Як час мій настане — життя промине.
А може, задумано буде колись,
Аби мені пам’ятник люди звели,
Я згоду даю на таке торжество.
Єдина умова: не ставте його
Ні там, де я вперше побачила світ,
Де хвиля у море забрала мій слід,
Ні там, де вже тіней сумних не знайду,
Де пень заповітний у царськім саду,
А тут, де зазнала я болю і кривд,
І засув для мене ніхто не відкрив.
Тому що і в смерті блаженній боюсь
Спочити від гуркоту чорних марусь,
Забути, як двері гримлять раз у раз
І страшно, як звір, жінка виє стара.
Як сльози, нехай з нерухомих повік
Стікає струминками талими сніг,
І голуб тюремний щоб голос подав,
І все кораблі відпливали б удаль.
1940,березень
Фонтанний Дім

Здрастуй милий, Велесовий гаю,
Тут природа справді ще жива,
Тихо, мов побожно завмирає,
Слухаючи Велеса слова.

Тут людинозвір не походжає
І гілок із тріском не лама,
Так, немов святиню оскверняє,
Тут його гидких слідів нема.

Лиш лякливий зайчик прострибає
У свою засніжену нору,
Та невтомний дятел відбиває
З гілки мертву і суху кору.

Тут людська душа відпочиває,
Тіло набира життєвих сил,
Лікар-Бог од скверни очищає,
Наче піднімає із могил.

Здравнице-природо, будь із нами,
Велесе, поетів надихай,
Хай святиться усіма Богами
Твій священний неповторний гай.

7509 р. (від Трипілля) (2001).