Мине захоплення, пропаде ейфорія,
Тверезо подивлюсь на світ:
Навіщо ця мені затія,
А чи продовжувати слід?

Не знаю, що спаде на думку.
Продовжу може? Чи спинюсь?
Та поки серце барабанно-лýнке -
Пишу, радію і сміюсь!

27.07.2009

Солнце поджаривает меня как на сковороде свиные рёбрышки
Но только покрываюсь золотистой корочкой,
В окошке
Спрятавшись, жадно зорко слежу за вами, строчу строчки
В стишки
И даже подливаю подсолнечное маселко серебреной ложкою
Переворачиваю тушки
Мм, сочные
Учуяв, бежит к окошку моя кошка
Облизывается своим острым языком, мордочкой
Глазеет часы песочные
Часы текут с лишком

Пожежні, що п’ють святу воду з небесних брандспойтів
На сповідях мають козирні мобіли блаженних.
Віряни відкриють їм брами святої частини.
Їм пишуть накази верховні вогні безджерельні.
Я ж ранки затримую поштовхом кволого пальця,
Стираючи грані між плюсами і мінусами.
Під владу, як дощ потрапляю, змиваючи совість,
І знову відроджуюсь Феніксом з попелу правди.
Тривогою б’ється у грудях мій поклик життєвий,
А я витрачаюся дзюркотом на коливання.
Збираючи себе до купи, встигаю розпастись
На гомін у вухах і відео на моніторах.
Щелепи вставні у державі пожежної влади.
Я знаю, де їх потойбіч уночі зберігають.
Готові рої полетять і зламають всі зуби.
Нехай потім спробує нас укусити за руки!
Пожежні при ЗМІ викликають щораз алергію -
Кричати не сила, бо вже відсихає терпіння.
В нас бомби летять по оптоволоконних мережах,
А ми все пускаємо з пальців три хибні мішені,
І молимось сотням юродивих гуру-адмінів,
Аби тільки мали ми змогу затримати ранки!
Бо ранком безболісно можна віддати надію,
Пустивши її у відкрите вікно на екрані.
Святої води набираємо й варимо каву,
П’ємо з шоколадом пресованим з вранішніх марень.
Шукатиме нас обеззублена влада гаряча,
Стрілятиме мотлохом відволікання уваги.
Підключимо потім артерії до Інтернетів,
Шукаючи владу на совість, пожежу на серце.
Тим часом, водою з-під кранів попечені нирки,
Стріляють у поперек кулею підлого часу.

26.07.09

Холодом Арктики вбитим під нігті
Брешеш по шкірі, кружляєш по тім’ї
Хрум, і ламається крига, пливе
Крах! Бережися _ лоскоче дельфін.
Топік рожевий , білі кросівки
Пахнеш водою зимових фіалок
Зламано фалос, збито опалу
Вставлено замість очей кінокамери
Арктика в стегнах, нирках печінці
Плутано жовчні ходи серед речень
Кулі розтанули маслом у мисці
Для забезпечення хворих на герпес
Морок небесний стогне у морі
Чорному, мертвому, мармуровому
Літо западало крапкою в кому
Практики мало для часу людського.
Експорт релігії і вентилятори
Прагнення влипнути у філософії
Захери мазохи, мазохи захери
Я виливаюсь у каналізацію.
Трапами, трупами кроки в безслав’я.
Криками в прірву заглушено совість.
Раб прокидається ситим і добрим
У Радіохвилі на березі моря.
Імпорт релігії через Антарктику.
Спека вгризається через опалення
Венами линуть стічні перетворення
Воля – це пошук постійного голоду.
Я пробиваю стіни рогами,
Ламані лінії знову по колу.
гори посипались в порох і мотлох
бийте у дзвони! Іде Вічний голод.

Біжи дівчинко біжи

Головне не куди
А від кого

Всі мапи світу – брешуть

Вдихай на повні груди
Зимове повітря
Не залишаючи на снігу
Свій страх

Нехай тебе в дома чекає
Затишна кімната і тепле какао
Не озирайся

Біжи крихітко біжи

Особливо від тих
Що пишуть подібні заклики

…Від краю й до краю горять в небокраї свічки...
Вогнями палають з безмежних світів маяки...
Свій погляд звертають на знаки зірок моряки...
Дорогу додому покажуть далекі зірки...

…Крізь гуркіт хвиль морем йде корабель...
Шість тисяч миль із далеких земель...
Грає вітер попутний канкан в снастях білих вітрил...
Чайка вкаже, що скоро Земля, криком й помахом крил...

…А на мостику судна на вахті стоїть капітан...
Перекладує галс на штурвалі, між щогл і вант...
Пильно зрить уперед, розглядає в бінокль горизонт...
А в фарватері Зірка Полярна розвіює сон...

…Форштевень ріже навпіл грізні моря...
Повітря свіже хапає в груди моряк...
Чайка сіла на бак, значить, за горизонтом Земля...
Посміхнеться у вуса свої капітан корабля...

Кумпала Вір,
27.11.2006 року, м. Хмельницький

ГУЧНО:

Телепень! ти не в'їжджаєш?? У тебе проблема!
Дівчина твоїх мрій - звичайна нікчема!
Годі торочити шмарклі про "киць" і "принцес" -
в мене від них на колінах свербить діатез!

Можеш пустити собі по три кулі у скроні!
(для епатажу - з середини, а не ззовні!)
Тільки б не сміли руки пестити моє тіло,
тільки б від цукро-слів перетинки не боліли!

урфургпгроппекпвогвповалтряпжт пжфщ фпрфщжуег !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! ААААААААААААААААААААААААА!!!!! ннннннннн!

ВСЕ! Ти, придурку, нарвався!! У тебе халепа!!!
Викинься з підвіконня, стрибни з парапету!
Скоро мій сказ захлинеться у апогеї...

ПОШЕПКИ:

ну будь ласка... я не йтиму!..
відв'яжи від батареї.

На кілька днів мене запам’ятай.
Так механічно, як табличку множення.
Тривоги снів своїх мені віддай,
Їх пропущу крізь себе для оновлення.

І так, між іншим, як солодким соком слив
Обмащувати пальці лиш для липкості,
Ти кинь жагу вчорашню десь на стіл,
Туди, де алкоголь мішався до сонливості.

Не відпускай, бо так не хочеться іти,
І лячно обіймань вокзальних кволих,
Не перетнуться, як натягнуті дроти
Дві паралельні долі, бо назавжди поряд.

2009

Тихо… аж чути, як на воді
місяць плете мереживо…
З Богом душа живе опостін,
прогрішення не ізлежаться…

Безсоння, як сонце, але навверле:
і радість безбарвна чи вицвіла…
І спогад, неначе підступний філер,
бо ніч для душі – дроковиця…

А гріх самосій, Іісус-колосій…
Молитва стоїть ядрениста…
Всередині голос прокинувсь: «Не скній,
на віслюкові – у місто…»

Ще важче виходити правді у світ,
ніж із води каменюччю.
Наблизивсь до істини – скрижанів…
Світ позичений сей, як відбуча…

Безвір’я дере… мов суха ложка рот.
До землі повний колос зігнувся,
а пустий – догори… Живу на зворот…
Колись Рим врятували гуси…

Так і я хочу світ врятувати… І що?
Ось мої… ось мої, люде, вірші…
(В книгозбірнях такого добра зчОсом,
прочитай – і писати збоїшся…)

Моя збірка в руці так, як на киселю
кожушок… Рими, наче каруци,
поскрипують. В пісню смуту зів’ю!
Вдар у стіл – ножиці обізвуться…

З весною прилітають ластівки,
Щоб звити гнізда свого щастя в парі.
Тож, серденько,
до мене знов прилинь.
Під стріху мого серця поселися.

СЛУХАЮЧИ БАХА
(цикл сонетів)
Тема:
Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
І вечір весняний заповнює музика Баха
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління

В його біографії – мало ефектних деталей
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

Щоб кожен міг йти на вершини надії святої
Очистивши душу від бруду і страху сльозою
Життя будувати на камені Божого Слова

І віру, пронісши крізь бурі відважно і ніжно
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
Красу кожноденно творити на Славу Христову.



І

Прості собі пальці, що знають і сапу і лахи
Дитячі попрати, без пишних прикрас особливих
Торкаються клавіш. І якось нежданно і м’яко
Від доторку цього легкого з’являється диво.

Хоч ноти самі по собі – лиш значки на папері,
А звуки – то тільки повітря легке коливання,
Але – зазвучало – і ніби відкрилися двері
І в душу впустили частинку стрімкого сіяння

Щоб дотиком теплим загоїло темні печалі
І думку вело до святого і вічного, в далі,
Яких вона прагне ще з часу свого сотворіння.

Те світло довіку твоєї душі не залишить.
І навіть, як звуки розтануть в задумливій тиші -
Легенько торкаються серця солодким тремтінням.


ІІ.
Легенько торкаються серця солодким тремтінням
Піднесено-точні акорди, тремтливі тремоло.
І я, хоч і тягнуть турботи казьонно-осінні
На мить прислухаюсь до вікон музичної школи.

На мить прислухаюсь – і зовсім притишую кроки,
Бо ж вабить мелодія фуги у сутінках сірих
Хтось з викладачів матер’ялу для нових уроків
Шукає у “Правильно темперованім клавірі”

Зі мною у дворик шкільний вже зглядаються зорі
Містечко скупалось у свіжості травня прозорій
І місячне світло цілує на конику бляху.

Тепер наді мною ні час ні буденність не владні.
Бо котяться звуки, неначе каскад водоспадний
І вечір весняний заповнює музика Баха.

ІІІ
І вечір весняний заповнює музика Баха.
Писалась вона у містечках і в княжих столицях.
Ввібрала і щастя дитинства в садах Ейзенаха
І горе сирітства у десятирічному віці.

Уперте навчання – і трепетну радість натхнення,
Смерть жінки коханої – й втіху у новому шлюбі.
Родинне тепло – і поїздки за хлібом щоденним,
Прихильність князів – і вказівки начальничків грубі.

Тривоги війни – і молитву правдиву і чисту,
Казьонні обов’язки й славу митця-органіста,
Хвилини тріумфу і роки смирення й терпіння

Це все додалося до сплаву трудів і таланту
І в тиші вечірній сіяє тепер діамантом –
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.

IV
Над справжнім мистецтвом не владні ні війни ні тління.
Вона вознеслась над режимами й примхами моди
І просто пішла через час. І несла поколінням
Свою незбагненно нев’янучу мудрість і вроду.

І кожен знайде в цьому скарбі загальнолюдському
Щось надто співзвучне своїм почуттям особистим:
Збентеження й радість, тривогу і тугу за домом,
біль, ніжність і трепет душі перед вічним і чистим.

Звучить дотепер на лише в старовинних органах
Доречна й в сучасних обробках на телеекранах
за терміном служби вона витриваліша сталей

Такою ефектною музику зміг написати
Митець чий життєпис нас міг би і розчарувати –
В його біографії мало блискучих деталей.
V
В його біографії – мало блискучих деталей.
Він осторонь був від посад та інтриг політичних
Уник перешептів кумась і любовних скандалів,
Розгульної слави й хвороб передчасно-трагічних.

Судився з пихатим начальством за пільги й зарплати
І діток родив у доволі солідному віці
Для творчості тем вмів не тільки у собі шукати
А в творчій постійності був витриваліший криці

В людські почуття він вглядався й вслухався уважно
Та в Божому слові знаходив насущне й суттєве
За досі нечуване брався ретельно й відважно
Щоб дзеркалом власної творчості в сірість життєву

Відбити частину небесного сяйва святого,
Хоч завжди нелегко творити велике з простого.

VI
Хоч завжди нелегко творити велике з простого
Він міг показати красу незвичайну у звичнім.
Це тільки нездара все тягнеться до громіздкого,
Аби хоч самому собі видаватись величним.

“Бах мислив органно. Орган був його інструментом”…
Вважають наскільки загально – настільки й невірно
У різних випадках, залежно від творчих моментів
Він мислив – в Чаконі – скрипково, в сюїтах – клавірно

А флейта! Проникливо ніжна, весела і чула
Так зграбно сміється у “Жарті”, що це пам’ятають
Й канкрєтні колєги, що тіпа в мобільнику чули
Мотив цей стрімкий і його чисто з класики й знають…

Промовити тихо – і громом органних педалей
він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.

VII
Він вмів без розпусних розваг і крикливих печалей.
Про сутність життя гроворити з людською душею
І допомогти їй у храмі чи княжому залі
Згадати про те, що найбільше потрібно для неї..

Оплакати втрати колишні і власні провини,
Сльозами розкаяння змити негідне і грішне
зануритись в музику, ніби в оту комірчину,
В якій у молитві душа сам-на-сам із Всевишнім,
Вдавалося курфюрсту і столяру, старцю й дитині
Тоді…. та й тепер, хоч котились роки за роками
Живемо ми в іншу добу і у іншій країні
а з музики цеї – і досі виходиш, як з храму.

Бо здатна – тендітна і мудра, гаряча і строга
Будити у ближньому совість і вести до Бога.

VIІІ
Будити у ближньому совість і вести до Бога.
Він прагнув, просивши натхнення і мудрості в Сина Людського
Показував в творах – який до нас добрий Всевишній
Що може створити людина, коли вона – з Богом!

А досвід кривавих століть вільнодумно-безбожних
так само показує незворушно і строго,
до чого – на голову власну додуматись може,
Людина, що в домислах гордих лишилась без Бога…

Концтабір, колгосп, голокост, кулемет, крематорій,
Напалм, бомбовоз, Хіросіма, плутоній і торій
Калічачи долі котились клубком вогнедишним

Але і в ту пору ледь чутно, як свічка теплилась
Ця музика світла і мудра, що тихо творилась
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім.


ІХ
В служінні державі й домашнім, містечку і ближнім
(Чи парафіянам, чи бідним обдертим студентам)
Вбачав він свій перший обов’язок перед Всевишнім,
А творчість була не метою, а лиш інструментом
Лише ремеслом між ремесел – простим і доцільним.
З його мозолями й ретельним щоденним терпінням.
Як жінки життя з материнством стає повноцінним,
Так для чоловіка його робить вартим служіння.

Кому – на сторожі Вітчизни дозором стояти
Кому за спокоєм і статком краян пильнувати
Для кого служіння на поле, в майстерня чи в слові.

а він свою службу щоденну виконував в тому,
Щоб мудро й старанно, не чинячи кривди нікому
Красу кожноденну творити на славу Христові.

X
Красу кожноденну творити на славу Христові.
Ми можемо й нині. Не тільки в хоралах органних.
Не тільки у пісні, чи фарбі, чи красному слові –
А в праці щоденній, талантом нам Господом даним.

«Я просто старався. І кожен, хто буде ретельним,
Досягне того ж результату» –казав композитор
Бо хлібороб , інженер, чоботар, будівельник
У праці своїй може діяти талановито.

Аби лиш талант не втоптати в життєві дрібниці
Іти до мети крізь байдужість, наживу і ницість
За справу життя свого взятись без зачіпки страху…

Нагадує музика ніжна палка і тривожна
Що ллють нам у душу персти віртуоза чи може
Прості собі пальці, що знають і сапку і лахи.

Коли ніч холодніша зими
Підбереться до твого серденька,
Ти не бійся нічого, ти спи –
Я з тобою, моя маленька…
26.07.2009

Піду, мабуть. І ти, мабуть, іди.
Нехай тебе не зупиняє совість.
Клітинно поділили два світи
Один роман на двічі випадковість.
Не бійся, що останнє візаві
Подвоїть борг чергового прощання.
Скажи своє банальне " се ля ві " –
Афористичний символ оправдання.


26.07.2009

Стежками дитинства пройтися,
Згадати, чого не було.
Вернутися в своє дитинство
Строгому часу на зло.

Тут не змінилось нічого –
Все таке, як тоді:
Бита шляхами дорога,
Верби, колись молоді.

Вишні солодко-зелені,
Мудрий старий горіх,
Сльози дитячо-солені –
Свідки наївних утіх.

Смородина тягнеться в руки,
Тихо шумить потічок...
Як добре з такої розлуки
Вернутися в рідний садок.

З роками приходить не старість –
З роками приходить мудрість.
А ще несвідома заздрість
На свою колишню дурість.

На дурість перших поривів
Бути іншим, ніж всі.
На дурість свіжих мотивів,
Придуманих уві сні.

На дурість свого бажання
Змінити довкола світ.
Ех, якби хоч востаннє
Стати дурним я зміг.

Він грав, вона сміялась.
Він знав. Вона не знала.
Як жаль, що не зостались
Там, де весна буяла.

Вони пішли. Він грав.
Вона вже не сміялась.
І час їм не віддав
Те, що весна забрала.

Я дивилася нині у небо –
Як ніколи, таке голубе.
Я його залишила у себе
І йому залишила себе.
Таке дивовижне єднання,
Така незвичайна потреба.
Це просто хвилина мовчання.
Я просто побачила небо.

Зона недоторканності
Іноді огортає мене.
В її первозданності
Моя душа живе.
Вона виходить на волю
В короткі ті дні,
Співаючи своє соло
Тільки мені одній.
Зону оту розірвати
Пробував не один,
Але коли почати,
Важко пізнати стрим.
Стриматись дозволяю
Тільки собі – не їй,
Як зону свою покидаю…
Спробуй, мене зрозумій...

Я живу з почуттям провини
За себе, за нього, за когось...
І, може, ні в чому не винна,
Шукаю спокою свого.

А він раз сказав байдуже,
Що спокою в світі нема,
Тож хай моє серце не тужить,
Бо то не моя вина.

І справді, у спокої – туга,
Якщо у нім – забуття,
А я шукаю, як друга,
Спокою без каяття.

Побудь зі мною наодинці,
Не відпускай у гамір днів,
А подаруй коханій жінці
Мовчання незбагненних слів.

Я те мовчання зрозумію,
Принаймні, хочу зрозуміть.
І буду вчитись, як умію,
У гаморі з мовчанням жить.

Погляд з-за плеча
Впаде на рядок
І слова уже мовчать,
І папір – мовчок.

Погляд з-за плеча
Замика ключем
Теплі ще слова,
Змочені дощем.

Погляд з-за плеча –
Чуйний чи бридкий –
Стане ніби знак,
Що ти не такий.

Погляд з-за плеча
Спинить рух руки,
Доля вже така –
Бути навпаки...

По килимі з торішнього листя
Ступали нечутно сліди.
Аж раптом вони зійшлися,
Аж раптом прийшли сюди.

Забута людьми стежина,
Забутий вітром куток,
Учора була половина,
Сьогодні – єдиний крок.

Листя з поваги до тиші
Завмерло у подиху дня...
Хто ці сліди залишив,
У вічність пішов навмання...

Моя душа в анабіозі
Уже давно, уже давно...
А щастя стукає в тривозі
В напівзачинене вікно.
Воно питає сумовито,
Чи довго спатиме вона:
Вже почалося її літо,
І розпрощалася весна.
Ти, щастя, марно не питайся –
Вона не скаже все одно...
Ти краще вихором вривайся
В напівпрочинене вікно!

Вчорашній потяг у тумані
Уже своє відстукотів...
А ти ще й досі, наче п’яний –
Незнаючий, чого хотів.
Чи то стрибнути відчайдушно
У переповнений вагон –
Хай там роздавлять твою душу,
Але поїдеш все одно.
Чи то привітно помахати
Байдужим лицям у вікні
І залишитися чекати...
Чогось чекати в тишині...

Зарано, мій друже, зарано
Мені зустрічатися з Вами.
Попереду тільки тумани.
Тож хай залишається тайна.

Бо тайна, записана в слові,
Розвіється, наче полова,
І тиша, така загадкова,
Сльозою розірветься знову.

Тож хай залишається просто
Між нами замовчаний простір.
І може, безлюдний мій острів
Досяжним Вам стане...
Колись...

від руки до небес
розгорнутих на середині
лине німа стріла
як віщий знак.
тут кров колись текла
а нині
поділена земля продана за так.

почетвертовані думки
на дорогах слизьких
бо зима.
схрещені дві руки
про щось Бога просять
а може і зовсім
доріг тих нема
і може вже більше ніколи
в шорсткій павутині
спійманий холод
не закінчиться
і йтимуть по колу
наші дні як пташині.

й сидітимуть тихо на лавах
наші тіла
горітиме сонце над Лаврою
а ми у вінках
посушених часом лаврових.

снігом на головах
позбираються наші роки
і вже без різниці нам буде
кого і за що засудять
кожен буде відвертий -
усім бо лишилось три чверті
отої дороги якої насправді нема...

Це таке забуття:
Ліс ранковий неначе сміється,
Закохався, мабуть, сам у себе.
Серед пралісу плине спокійний ручай.
Задивившись на воду, неначе сплю.
Бачу сни я про тебе, лісе закоханий,
Чорним нарцисом схиляєш гілки ти до води.
Чорний ліс засина від своєї краси,
Від гойдання гілок, що пливуть за водою.
Плине час, мляво линуть думки.
Засинаю і я від краси дивовижної лісу.
Сестри-німфи, і ви відійдіть в забуття.
Все в полоні краси зачарованого Нарціссу.
Та дзюркоче ручай, він жене ці навіяні чари.
Слухай голос його,
Слухай гімн швидкоплинного часу.
Це розбудить тебе, ти підеш за водою.
Забирайся з обіймів царя лісового

Присмак долі: мерехтять
Сни в проваллях скель.
Тужать, ледве бубонять
Духи тих земель.
Що турбує душу там?
Що бентежить зір?
Сірі тіні скавучать,
Вовченята гір.
Сірі вовки в скелях сплять,
Марно іх чекать.
Сірі вовки, тіні гір,
Чи йдете гулять?
Місяць сяє, простір - ваш!
Гей, ходім зі мною!
Я кружляю по горах
Вільною душою.

В чужих орендованих вікнах,
У плямах синіх на стегнах,
З мольбертів картини на стінах,
У запахах постільних, «спрейних».

В халатах махрових на брата,
У спирті! у димі! на членстві!
У бартерах вартих?
У хмілі забуті і стерті ....

У дамах червоних на дурня,
У голих з тузами в кишенях,
У програшах вдало набутих,
У брудно-повторних аферах,

У каві холодній на тумбі,
У шибках чужих, в силуетах,
В очах у кішки навпроти,
У чорних із хутра сюжетах,

У ночах, без ранку у вікнах,
У одязі тільки паркети,
В оргазмах, в екстазах і різних.
У білому постіль з „багнетів”,

В чужих орендованих вікнах...
В чужих орендованих стінах...
В чужих орендованих піхвах...
...чужі….орендовані……бідні...

2006

 
ВІН


химерні дракони багать
тойбічні аури символів
мелодійний жаркий кришталь
півколами відтінків снів

темрява ласа очима
як неспішно прекрасний звір
пелюстковість ночі містична
у кварті дзвінкої миті



ВОНА


малюнки пальцем у вікно
смішні лискучі черевички
і берґамот, і цинамон
пухнасто білі maybe звички
коштовний шурхіт конфетті
дрімотна грація пір’їни

нечемно зібгані квитки
п’янка метеликова свічка
приблудний тенор-саксофон
на павутинці таємничій
під парасолькою казок
солодкі та хрумкі ожини



ХОР ВІДЧИНЕНИХ ВІКОН


тиша тиш на примарних вітах
вороння над полями для битв
час камінням летить догори
у свавіллі кублиться страх
відьмаки на дзвіниці пітьми
подорожні & роздоріжні

під мостами блукає в імлі
світлий блюз чи сухий полин
або ключ від серцебиття
далеч подзвін по тертій кармі
розвіяний сяйвом боб марлі
мак вавилонського міС*яця




 

І
Зубожіння якесь зсередини,
Над серцями мости розведено.
Пане мій, нічого не вдіяти...
Залишається жити мріями!

ІІ
Залишається жити мріями!
Пане мій, нічого не вдіяти...
Над серцями мости розведено -
Зубожіння якесь зсередини...

І знов мені тривожно – хоч напийся.
Як гени волі – птиці в небесах.
Бездомний Бог у душу попросився,
Космічний сум зігравши на басах.

Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
Нестерпно сниться синій сік снігів.
Сумна відраза до ділків і сесій
Спасає світ від друзів-ворогів.

...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
У межах битія і питія.

А горизонт –
Колючий дріт під струмом –
Мені, як зеку вічному, сія...

Мій пане, люди всі такі чужі,
Вони холодні, наче океани.
Вони хороші тільки до межі,
А далі – все таким нестерпним стане.
Коли ж зітреться вже остання грань
У бік того, чого і не чекаєм,
То час прийде зализування ран,
Болючих ран. І ми це добре знаєм.
Мій пане, люди всі такі чужі…
Чи так здається? Лише кілька друзів…
Яких на пальцях, на одній руці…
(І так невчасно відлетіла Муза).

Срібна монета,
Кинута мною в фонтан.
Плаває рибка.

Хоче сказати
Щось потаємне мені.
Тільки не може.

Бульки словами перлин
Вкрили поверхню.
В речення їх нанижу,
Буде намисто.

****
На місцевому базарі
продавалися новини –
хто що дасть.
Говорили хто, що марив,
і змагалися на кпини
в бік, де – «власть»!
Безпритульного собаку
найсердечніші манили:
– Бідний… Їж..!
Ґвалт стояв, щоб – забалакать,
словом втовпитись несмілим –
як на ніж…

Раптом дядько – сиві вуса
на холошах з реп’яхами..,
ну й дивак –
чи загойкав, чи зарюмсав,
чи заплутався з торбами,
неборак…
Глянув дико на громаду,
що товклася під ногами,
плюнув мат:
– Що за люди, де ж та правда?
Чи – з Державної програми
постулат?

– Я б, – сказав, – на місці влади –
вас загнав би, для порядку,
у колгосп…
дав би плуга і лопату,
і землі пристойну латку,
як завгосп…
Чи ото утнули б з ходу
всю її «переорати»
в чорний пил?..
Язиком молоти легше…
Говорити – не копати
що є сил…

А мораль у байці – мила!
Всім народ у нас багатий –
не питай!
Бур’янів зростили – силу,
думка в хмелю – заповзята…
Пекло? Рай?
А зростить у полі ниву,
вже і розуму не хвате,
невтямки..!
Торгувати й пити пиво,
і – кістки перемивати…
мастаки!

1
Так жаль за літечком –
бо сонечка нема.
Ще тільки серпень –
а дощі розкисли.
І кожен день нас
холодом пройма,
осіннім настроєм,
осіннім змістом.

2
Сонцепоклонці
вклоняються сонцю,
правлять жертовну месу –
жертвують золото,
сонце любові
осінній красі
воскреслій...
Осінній красі
небесній...

3
Диво! Красуне!
Ти – моя усмішка,
Ти – моя радість і злагода з світом.
Не облітай, не згасай, ну, побудь іще!
Не поспішай ще у вирій летіти...

4
Ти любиш, осене, мене.
Тепло твоє – як руки в мами –
таке ж бо ніжне і ясне,
таке ж бо мудре і ласкаве.

5
Осінь – наче перший поцілунок –
несміливий, трепетний, п’янкий...
Осінь – наче долі подарунок,
світлий , несподіваний, тремкий...

Моїй доні –23.11.2004
Дівчинка сіроока – незнайома.
Неформальний лідер. І поет.
І картатий шарф – як у гнома.
Й над чолом –
кошлатики
дред.

І несе в наплічнику
стиглі фарби
і рулони сонця
жовтогарячого!
Черевики
із глибокими карбами.
Стрічка вибору –
геть не дитячого!

Так уважно дивиться. Як сумління.
І готує місту велику повінь.
Дзвін над містом.
Бо це покоління
вибирає –
бути
надіям сповненим!!!

Не покличу осінь.
Навіть,як попросить.
Прилетить руда –
Не відчиню двері,
Хай лиш на папері
Листям опада...
Буде сонце спіти
В осяйному літі
Смаком помаранч.
Зачекає осінь –
Лискою у просі
Згорнеться в калач.



24.07.2009 р.

Цілюще сяйво зірок струмує
Вночі на землю дощем рясним.
Дарують спокій краплини струму
Тім, що світами блукають з ним.
В долоні вогник та в небі зорі,
Шляхами морок, самотність, жах.
Сузір'я тануть, ранковий присмерк...
Ще б трохи сонця - здолати шлях...

стерильність сентенцій
лускатого неба
випий з надлишком
однаково
повороти
не дійсні
не варті дійсності
яєць у очах риби
як чахне
твоя стиглість
назавтра
у квазінейтральних
взаємодіях
у подиху
що поміж нами
чому так
завжди спрагло дихається
наче не було
їх

Ми знову
Граємось в мовчанку...
Ти - звечора,
А я - ізранку.
Лиш - очі в очі.
Дивна гра ця -
І плакать мовчки,
І сміятись.
Й шукати знов
На глибині
Очей замерзлих
Стерті дні.
Й завмерлі фрази
На вустах,
І доторки
В забутих снах,
І дивний сміх,
І поцілунки,
І шалу гріх,
І візерунки
Волосся на щоці...
Шукати знов...
І лиш вночі,
Зібгавши всі
Свої образи,
Наважитись...
Та знову фрази
Затерпнуть
Подихом осіннім,
І поглядом
Безмежно-синім
В беглуздості
Пустих розмов.
І знову -
Мовчимо...
2002

Вродливій дівці
Гарно і в ряднинці.
Я так люблю,
Коли ідуть дощі,
Бо мокра сукня тобі дуже личить.

Не грація,
Не тонкі руки,
Не вигин шиї
І постава голови -
Лиш погляд,
Повний зболеної муки
І несміливе
звернення на "ви".
Мовчазна постать,
рухи вільні,
І сміх - рідієм
із дрібниць...
Бруньки тополі,
ще такі невинні,
Впадуть пелюстками
сухими вниз.
І разом з ними
Перші сльози
бризнуть
Дощу із хмари,
Й, може, із очей.
Відбудемо
весняну тризну -
І скинемо скорботу
із плечей.

З туманом сірим сніг по місту бродить.
От-от застелять темряву доріг
І навіть вечору приспати годі
Їх не лякає хоч би дух вітрів.

І з цими мандрами не видно геть нічого,
Не розшукати постаті людей.
Вони в полоні, хоч біжать додому,
Щоб обійняти знов своїх дітей.

Єдина постать загубилася в тенетах
І навіть снігові її таки шкода.
Куди іти нема ані намета.
А постать ця старого дідуся.

Доля була нестримна, усе в кінці.
Окопи, сорок шостий, заслання.
І півжиття з ідеєю у клітці
Поета-ворога нестримная душа.

Бо прославляти лжережими він не зміг,
Генсеків годувать промовою,
Бо батьківщина в нього оберіг,
Бо колискова тай не тою мовою.

Той час настав і нам сьогодні вільно.
Вже не окопи - „незалежні” смітники.
З торбиною пошкандибав повільно
Поет старий, щоб позбирать „дари”.

З туманом й снігом він по місту бродить.
Вони застелять темряву доріг.
І навіть вечору приспати годі.
Вже не лякає навіть дух віків…
12.02.05

Мені шкода...привітів тих із півдня.
Мені шкода, що забагато знаю.
Мені шкода, що нині вже неділя
І вже по жовтню, і вона минає.

Мені шкода...зимою все замерзне.
Мені шкода, та тут не буде півдня.
Мені шкода, бо крига тут не скресне,
Тут не бува морського воскресіння!

Мені шкода, що то лиш епізоди.
Мені шкода, що в них занадто змісту!
Мені шкода, вони були короткі...
Такі змістовні та занадто пізно.

Мені шкода…святкових днів так мало.
Мені шкода, що буднів значно більше.
Мені шкода, бо будні інші вкрали.
У них собою застеляють ліжко.

Мені шкода, та інші гріють тіло.
Мені шкода, у руки щось набгали.
Мені шкода, бажають так невміло,
Але чомусь мене у Вас забрали....

Мені шкода, що Ви моє створили.
Мені шкода, бо з ними то не Я.
Мені шкода, що так і не навчили,
Як це по – справжньому?!! мені шкода....

Мені шкода! Не вмію я за двох!
Мені шкода!! Ви скажете, слабка!!
Мені шкода!!! А ви зробили щось?!!
Чи ви б зуміли????... і…чи Вам.... шкода...

2007

Які слова! Ці пафосні слова!
Яка риторика! А Ви – оратор.
Я б утопилася у цих словах,
Та вже давно, на радість, не аматор…

І ця естетика сичить із Ваших уст.
На сцену Вам би, Вам би п’єдестал,
Ці жести благородних, мужніх рук,
Та я, на радість, в цьому не профан.

Які слова! Всього лише слова…
А Ваші вчинки риторично заніміли,
Бо в цих словах вся суть така пуста…
Я - не оратор, і тому радію!
2008

О, МАДОННО! вічно молода.
Своїм словам Ти вічність дарувала.
В осінніх квітах пахне так весна!
І це суцвіття Ти в поезії плекала.

Збирай осінньо-весняні букети!
Вели, щоби весна творила восени,
Щоби почути березневий шепіт
Цієї невблаганної пори.

І не пройшла ще юність і любов,
Бо серце невгамовне хоче пісні.
Ти заспівай осанну скрипці знов
І хай поезії струна польється ніжно.

І ХАЙ НА СЕРЦІ
ЗАВЖДИ БУДЕ ЦВІТ,
БО ТИ У СЕРЦІ В НАС
І ТИ – ВЕСЬ СВІТ.

осінь 2005

Ми досягаємо висот кар'єри,
Ми прагнемо все вище і вперед
І забуваєм висоту людини –
Найважливіший наш пріоритет.

Будуєм статуси і ще плюс надбудови,
А цінності, хіба людські???
І політичні ігри, навіть змови,
Насправді ж вони нас,а не ми їх.

Одна лиш пристрасть – залишити слід,
Моя межа на мить старанно стерта.
І в літо бабине вже кілька діб
Загорну думку я про тебе теплу.

І хто твій жовтень?? Хто для себе ти??
Ти просто той, для кого нема меж???
І може ти зітреш й мої сліди,
Та прошу свою участь не обмеж.

І ти - не СВІТ, і янголом не був...
З тобою ж відновила те чудесне.
І знов в мені намалювали суть
Осінні пензлі віри у небесне.

Та я боюсь тебе назвати ТИМ,
Бо ця пора завжди дощем омита
І лист опалий слід ледь-ледь прикрив
Та, БОЖЕ, знову пристрасть хоче ЖИТИ!

жовтень 2008

«Харизматам» дорогу, ти постиш,
І нову харизму хтось просить,
А деякі, звично, кошти
І ти замовк, вже досить!!

А хтось із них досі за свічку,
Молиться на колінах.
Їх заспокоюють – вічність,
Твоя це райська долина.

А дехто заснув надовго,
І їх ніхто вже не будить.
Вони забули про Бога?
Колись,кажуть, їх забудуть.

А «харизматам» дорогу,
Хай ще побудуть, маги.
А потім, вже після посту,
Вони відчують цю кару.