До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

Почуй у віршах голос мій,
Побудь думками тут, зі мною.
Хоча в душі – мов буревій,
Та прагне все ж вона спокою.

Візьми у світ з собою вірш,
Бо в ньому – всі мої надії…
І буде з ним тобі тепліш,
Як душу холодом вповиє.

Ведуть у світ нас всіх думки,
Хоч кожному – своя стежина…
Нехай для тебе ці рядки,
Як ватрі – вогняна жарина.

До тебе, друже, як на суд,
Самий іду… І в кожнім слові
Думки і почуття несу,
Палкої сповнені любові.

5 березня 2006 р.

Нехай рядочки стеляться, як доля,
Коли рука торкнеться враз пера.
Нехай гуляє вітер серед поля,
Поки йому гулять іще пора.

Нехай життя пливе, мов день осінній,
Лише б душа не звідала тривог,
І я орлом злетів би в небо синє,
Якби ж мені дав сил і крила Бог.

Хай матінка-земля, хай кожне поле
Квітує в славі, множачи плоди.
І хай буде на те Господня воля,
Щоб райські плодоносили сади.

А я, поет, буду вірші писати,
Щоби духовність світу вберегти,
І попрошу тебе, як свого брата,
Мені у цьому теж допомогти…

13 листопада 2008 р.

Падуть на землю крапельки роси.
Пливе у сизу далечінь дорога…
Ти зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

Лиш Він всьому земному є Творцем,
Лише йому підвладні наші долі.
Коли живеш за Господом – взірцем,
Зостанешся в життєвому роздоллі.

Свої думки звіряй постійно з ним,
З молитвою до Бога навертайся.
Не будь в житті ніколи «показним»,
Та у гріхах своїх щоденно кайся.

І з честю свою ношу пронеси,
Щоб відійшли з душі твої тривоги…
Та зупинись: покайся, попроси…
Нема нічого вічного – крім Бога.

17 грудня 2007 р.

Я тінь доганяю,
Та сил не стає.
Вона – відображення
Тільки моє.
Упала на землю
І далі повзе.
Спіймать намагаюсь –
Ніяк не везе…

15 березня 2008 р.

Бідна Україна
Від «отців-хапуг»,
Рвуть, мов ту свитину,
Нищать, мов лантух.
Боже, схаменіться,
Може, досить вам?
Довкруж озирніться,
Щось лишіть синам.
Все «прихвазували»,
Всюди пустота.
Та невже вам мало?
Вже казна пуста.
Голим стоїть поле,
Ферми всі пусті.
Полем віє воля
На землі святій.
А сьогодні знову
Біжите в народ,
Щоб брехню їм нову
Тицьнути у рот.
Як нам далі жити
Підкажіть, «отці»?
І кому служити
За мідяк в руці?
19 серпня 2007р.

Я не старію–я іще росту.
Мурашкою повзу
до серця квітки.
Я знаю смак нектару через втому,
І чую його витвір по теплу
Стеблини,
що утримує мене...
І не старію тому, що росту.

Ожинова ніч
опустилась на місто.
З комп'ютера - Goya.*
Схолонув вже чай.
З тобою мені так
шалено-первісно.
Втекти б десь далеко
на краю самісінький край!
Втекти б від ілюзій,
від заздрощів ницих.
Вони все руйнують.
А ніч -
наче чорне вино.
Ми щойно кохані.
Ми завжди потрібні.
Спить місто
давно.

Бурштинова північ.
О, ні! Вже за північ далеко!
Так мало обіймів,
цілунків, так ма...
До мене прийшов ти самотнім,
як чорний лелека.
Далеко за північ.
Зима.

Лапатіє сніг.
Десь не спиться вороні.
Вустами торкаєшся мого чола.
Сніг тихо виліплює кленам
корони.
З комп'ютера - Goya.
Я знову -
твоя.

* Francis Goya - бельгійський гітарист, автор всесвітньо відомого альбому Nostalgia.

2009

Взоровзір компонування –
тропарі з кондаками…
Зірвана дорога і душа…
Зсинобожитися? Піти з Вами?
Скрапує крів з бардаша
глИзява…
- А що сталось?
- Віра сконала …
- Ми ж молилися…
- Мало…

Ти не тримаєш вже у роті
свого слабкого язика
втікає ніч, втіка із плоті
густа як мед, прозора і чужа

так якось тихо, стомлено і маломовно
мені бракує твого язика
пітьма клубочиться на бровах
цілують сутінки вуста

цей діалог – сліпа розмова
твого слабкого язика
він знову проситься на волю
так маломовно проситься в уста.

пожухлі губи – сонцем заціловані
а твій язик – це той ще ас
він розміняв уста на груди
багатоликий спритний ловелас.
2009

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

Моє кінетичне, приховане, звичне...
Від подиху літа народжене плідно.
Солодке, мов осінь,
Весняно - рум’яне...
Цікаве, кумедне і трішки неждане.
Яскраво блакитне і завжди привітне,
Незвичне суничне,
І навіть скептичне.
Злеліяний щастям, він зваблений мною,
Коханий, мажорний і трішки мінору.
Защемлений святом, бувало сльозами
Безмірно ревнивий, пекуче бажаний.
Між щастям і горем - два кроки спокою.
Коли все затихне, я буду з тобою.

Як довго я не була дома,
тут все змінилося...
і тата вже нема.
Залишилась сестра і мама,
і я одна - у осені в гостях...
Ховаю очі в себе на долоні,
шукаю виходу - його нема.
Я знову дома, так холоне скроня,
Я відпустила в небо журавля.

Слухай братуха є справа доможеш?
Запитав давній знайомий

Ми сиділи в напів порожньому барі
Насолоджувались бердичівським пивом
Нас оточувала прохолода наче в морзі
Це був кращий варінт
Ніж залюднені вулиці
Ніж спека

Я втомлювався від цього смаженого літа
Почувався знесиленим
Іноді хотілося стати річковою водою
І повністю розтектися

Звичайно допоможу
Відповів

Мене не покидало враженя
Що я залишаюсь повністю сам
В цій зоні відокремленій
Від справжнього життя
Від друзів

Один друг якщо все складеться
Буде мене відспівувати на похоронах
Священик майбутній всетаки
Інші просто зникають примарами

Я дивлюсь на свого співбесідника
Він теж
Скоро буде далеко від мене як завжди

Ти ще пишеш?
Чергове питання

Так звичайно

Але ж не так як Лєрмонтов?
Щоб з римою і зрозуміло?
Якось закручено?

Чому закручено?
Начебто зрозуміло пишу

Та не кажи
Ондо твір був
Бєлєєт парус одінокій

Наше спілкування закінчується
Я виходжу на вулицю
Порожню
Як бесіди зі старими друзями
Як спогади
Як теперешній стан

Здіймається великий вітер
І ось
Я
Самотнє вітрило
Цього коробля вулиці
Білію

По спражньому самотній

Протяги в потязі різносторонні
Стягують шию вузлом авантюри
Публіка гарна ділки і профури
Газетярі й охоронці колоній
Легко зреклися себе на пероні

Аби знайтись у курортних пригодах
Місце під номером місце під сонцем
Може щипнути здається що сон це
Равлик матрацу сповзає по сходах
Склянка із чаєм бурлить як негода

Рівно вібрують розхитані нерви
Збірку у руки і жодних співбесід
Хочеться тиші немов під час меси
Хай собі думають „рідкісне стерво”
Хай забавляються трефом на черву

Їм ще далеко тягнути валізи
Повні питва і халатів із ситцю
Плетивом колії Укрзалізниці
Через мости і тунельні прорізи
Просто до пекла без мита і візи

Кохай мене, поки я тут,
Поки кохання можеш дати,
Та поки варто ще кохати…
А я візьму любов оту,
Таку прекрасну і святу…
Вберу її, мов ніжний подих,
І понесу на чисті води,
У світ широкий понесу
Цю зачаровану красу…
І будуть знати довкруж люди
Як розпирає мої груди
Твоє кохання, теплота…
І твої лагідні вуста
Спізнають дотик вуст моїх.
І зрине в небо ніжний сміх,
Мов птахи, дружньою юрбою,
Бо я, закоханий тобою…
Кохай мене до забуття,
Бо вмієш так лиш ти кохати…
Та знай, не буде каяття,
Що цю любов – зумів спізнати.
2006

Репетиція розлуки,
Репетиція обману...
Свою ніжність на поруки
Делегуємо туманам.
Хай вони пестять таємно
Нашу ніжність. І взаємно
Бубонять слова приємних
Нам пісень...
2006

Не страшно народжуватись –
страшно з’явитись у цей світ
з метою пізнання різного роду
випробувань, переживань
та потрясінь…

Не страшно жити –
жити, віддаючись задумам,
улюбленій роботі, родині,
близьким, друзям,
вірі у Бога і все святе,
страшно втратити сенс життя…

Не страшно вмерти –
страшно зоставити незавершеними
розпочаті справи, страшно звикнути
до своєї відсутності
у цьому прекрасному
людському світі…
2007

Запах снігу, як запах сну…
Запах тиші в німій ночі…
По заштореному вікну
Відбивається тінь свічі…

Може бути, що тане сніг…
Тих причалів уже нема…
Я побачу тебе вві сні…
Зрозумію – прийшла зима.

Та зима, по якій льоди
Дрейфували до твоїх ніг.
Перекроїла холод ти,
Лиш душа загорнулась в сніг.

15 лютого 2006 р.

Добра, а чи зла, через край…
Хто серце гаряче остудить?..
Ворожко, прошу, погадай!
Що було? Що є? І що буде?

Впаду, немов п’яний, у транс,
В пориві сліпого азарту.
Скоріш розклади свій пасьянс –
Яка мені випаде карта?

Не чую вже змучених ніг…
Чи світить далека дорога?..
А я вже дивлюсь за поріг,
Бо знову стою край порога.

До чого ж веде ворожба?..
Хай гріх мій Господь не осудить!
Скажи, що готує судьба?
Що було? Що є? І що буде?

3 березня 2006 р.

Всьому свій час.
Лише безпутні звуки
Розчинені…
І щось не те зі мною…
Риплять дерева,
Розіпнувши руки…
І дихає хтось дзвінко
За спиною.
Розтанув час...
І вже з мішка пустого
Не витягну
Ні радості,
Ні страху...
Душа живе ще там,
Де плоть готова
Знову горіти
Й підійматись з праху.
Ті вузлики на згадку,
Що колись
Зав’язував з трудом,
мов свої мрії.
Зотліли,
Розв’язались,
Розплелись…
Й мені
Не принесуть
Уже надії?..

3 червня 2006 р.

Скрипка осіння – невидима мука:
Листя спадає тихо з дерев.
Ліс засинає, і в золоті звуку –
Душу в обійми ніжно бере.

Печальне падіння листя щоранку...
Та все ще цвіте листопад!
І фарб кольорових легкі обіцянки:
Що вернуться птахи назад.

Я сам у це вірю. А як же інакше?..
Чекаю ж бо їх навесні...
Скрипка осіння страждає і плаче,
Кружляє у вальсі, як в сні.

Ми з нею схожі. Я теж листочком
Відійду в останній політ,
А поки що долю римую рядочком
Та з радістю дивлюсь на світ.

Скрипка осіння знов кличе в гори,
Сонечко з неба сміється мені…
Хочу не раз ще у пишнім уборі
Глянути в осінь прожитих днів!..

14 жовтня 2006 р.

Не прийшов. І уже не прийде.
Хоч ще вчора він марив тобою…
Вітер свистом натужним гуде,
Хмари гонить, мов хвилі рікою…

Він тобі говорив про любов,
Боягуз!.. Він спалив свої крила…
Зупинись, і нутром не криви:
Ти його, наче двері, розкрила

Перед ним... І душі важче тому!
Пустота, а не гіркість утрати…
Як могла ти повірити йому,
Коли міг він уміло брехати!

Не прийшов. І уже не прийде.
А інакше хіба ж могло бути?
Біль жіночий, мабуть, пропаде,
А із ним пропадуть усі скрути.

12 жовтня 2006 р.

Тарасові Мельничуку
У ранковій росі
Твоя тінь ожила
В первозданній своїй основі.
Наче річка, яка
Почалась з джерела,
Так і ти – зародився у слові.
Світ – жорстокий тиран,
Вічно мучив тебе,
Боронив підійматись до сонця…
І сьогодні мені
Смуток душу шкребе,
Все дивлюся на гори з віконця…
Ти ж їх палко любив,
І душею до них
Марив небом частенько,
Мов сокіл, здійнятись.
Та зоставив їх нам,
Все таких же, струнких,
Хоч убраних охайно
В бриндушковому цвіті…
З плином часу змінились
Епохи, їх стан.
Вони втратили свою
Усталену звичність.
Як вода перейняла в собі океан,
Так, Тарасику,
В слові – ти вічність…
У росині – зоря.
Зоря світанкова,
Ніби згадка жива,
Що вікує в мені.
Відійшов уже ти…
Та зостався у слові…
Своїм словом палким
Сієш думи ясні.

22 липня 2006 р.

Забудь, засни – нехай тебе
Не потривожить мій неспокій.
Хай світить небо голубе…
Зимовий сон такий глибокий…

Хай снігом пам’ять замете,
Хоч то не сніг, а сукня біла…
Й в душі своїй зостав святе,
Та рідну матір, що любила…

Хай ніч навіє ніжні сни,
Хай не тривожить хуртовина.
Ми разом діждемось весни...
Я поруч, донечко, дитино.

Нехай тепер тобі насниться
Все, що було і не було.
Зима ж, колись, та вгомониться,
Тоді й повернеться тепло.

6 лютого 2007 р.

Дружині Орисі
Тебе нема…
І вже зима
Всю душу в холод вповиває.
Лиш день біжить...
І ніч спішить...
Та серце спокою не знає.
В небі блакить…
Як далі жить?..
Нема з ким стати на пораду.
А була ти…
І всі мости
Разом розводили ми радо.
Тепер я сам...
І полоса
Ця чорна скоро не скінчиться.
І мушу я,
Любов моя,
Жити по-новому навчиться.

25 січня 2007 р.

Вокзал Роздумів,
Перон Сумнівів,
Потяг у Невідомість...
Пророчий шум юрби...
Все це обіцяє нам
Цікаві, забавні пригоди...
2005

Ви, мабуть,
Забули,
Що в підсумку
Вірші стають травою,
Узбіччям біля дороги,
Або хмаркою
Над головою.
А ми йдемо,
Не оглядаючись,
Все вперед
І вперед,
У незнання
І порожнечу,
Коли нам старі загадки
Розгадувати
Немає часу,
Немає бажання,
Та уже й не під силу...
А вітер
Своїми довгими руками
Розгойдує дерева
І листя,
Яке спадає з них,
Кружляє над нами,
Падає на землю
Та перетворюється
У слова...
2004

Жити.
Просто жити,
Як порядна людина.
Жити задля певної мрії,
Жити заради дітей,
Родини, близьких...
Ні від кого не залежати,
Не бути ні перед ким у боргу.
Нікому не робити
Нічого поганого.
Читати книги,
Газети.
Дивитись телевізор,
Спостерігати,
Придивлятись,
Помічати й аналізувати.
Пити і їсти
Потік власних думок,
Насолоджуватись ним.
Чекати, втомитися,
Коли рак на горі свисне.
Полетіти в позаземні далі.
Повернутися знову
І спати у швидкому потоці
Власних думок.
І знову жити.
Просто жити!
2005

Увійди в цей світ
І відчуй кожен свій подих,
І почуй кожен свій крок,
І ти заглибишся в життя.
Увійди в цей сплав
З безлічі днів і ночей,
З мільйонів хвилин і секунд,
З безмовності світла й пітьми.
І ти відчуєш їх.
І думки до тебе
Прийдуть одна за другою.
Польотом у бездонну височінь
Ти звуки наздоженеш.
Але в серці твоєму
Збережеться величезний запас
Доброти і тепла,
Радості і віри,
Надії і любові,
Бо в цьому – твоя міць.
Незримою зіркою
Впади у полум’я любові
І цим зігрій себе –
На серці розтане лід.
Вітром зірвися,
Хвилею бризни,
Димком простелися,
Сонечком блисни,
Висуши сльози свої,
Котрі викличу я
Пристрастю мрій твоїх.
Увійди в цей світ...
2005

Коли прикмети листопаду
Зберуться у твоїм вікні,
Зів’ялі грона винограду
Постануть, наче уві сні.

Летить-летить барвисте листя.
Його вкриває сон-туман.
Лиш мрії ті, що не збулися,
Вдяглися в золото оман

І зачаїлись під покровом...
Та серце дужче стукотить.
І все ж прийде цвітіння знову,
Прийде твоя жадана мить.
2005

Сніг.
Іній.
Зима.
Ми стоїмо одні.
Біг.
Він і
Вона.
Дні, пролітають дні.
Літо.
Осінь.
Зима.
Ніч тривожить сова.
День.
Ніч.
Туман.
У хату заносять дрова.
Білий,
Білий
Сніжок.
Падає, мов листопад.
Сірий,
Сірий
Туман.
Накрив увесь снігопад.
Віє
Холодом
Днів,
Пальчики мерзнуть нам.
Біля
Печей
І котлів
Гріємось... Де ж та весна?
2005

“А смерть зрівняє всіх в землі:
Ні з ким скажена , не жартує!..”
П. Гулак-Артемовський
Комусь зробила заповіт –
Щоби нажите не пропало,
Та відійшла у інший світ,
Бо в цьому – місця було мало.

Чим жила ти всі свої дні.
Що хвилювало? Чим раділа?
Діток нема... Нема рідні...
Й нікому вже немає діла.

Але у світі все ж живуть –
Ти навіть це й не снила –
Приємні люди... Не в цім суть...
Тебе вже прийняла могила.

Там ти забудеш всі жалі,
Які були в житті спізнані...
...Ми грудку кинемо землі
В останнє – на прощання.
2005

А раптом я літати стану.
Й не зможу по землі ходити.
Невже без тебе перестану
Цей ніжно-білий світ любити?
Не перестану, ні, кохана.
Творив, творю й буду творити,
Щоб з першим сонцем спозарання
Всі трави росами омити.
А раптом в небо ти злетиш,
Немов лелека в синій вирій.
Без тебе сум буде в душі,
Не зможу жить з собою в мирі.
А раптом я помру неждано
І полечу в заземні далі...
Тебе залишу одиноку
В нестямі горя і печалі.
Не плач голубко, ти за мною,
Заради діточок живи.
Ти найрідніша – кароока,
В душі за мною не тужи.
А раптом я вернусь до тебе,
Уже у новому житті.
Чи Бог накаже, чи так треба,
Щоб знов зійшлись наші путі.
Під ясним сонцем, серед днини,
В створінні пса, а чи кота,
Чи може в образі людини,
І доля буде вже не та.
Я появлюсь, і світ засяє,
І з серця пропаде печаль,
Та дзвінко пісня пролунає,
Якщо вернусь? Але, на жаль...
2004

Перон у вранішній імлі.
В людських очах печаль.
Так відлітають журавлі
В небесно-синю даль.
Жахтить надії волосок
В прощальній метушні,
Мов віск стікає на пісок,
Й сліди його ясні.
Хто проводжає, хто стріча
Коханих і близьких.
А хтось згорає, мов свіча,
Від ніжних слів таких:
“Прощай! До зустрічі, мій друг”.
“Приїдеш, подзвони”.
“Я тут знайшла собі подруг”.
“А я залишусь з ним”.
“Бувай! Цілую і люблю”.
“Жду звісточки від вас”.
“Я ввік тебе не розлюблю”.
“Ти приїжджай до нас”...
Спішать, відходять поїзди,
Лиш рейок чути стук.
Перон шумить, гудуть дроти,
Мов виплітають звук...
2005

Слова течуть,
Їх стільки протекло...
Я напишу про жовтень,
Дощ, калюжі...
Хоч світить сонце,
Вже не так тепло...
Я напишу
І розтоплю
Байдужість.
Хоч у словах
Ідея не нова,
Та я надам їй
Нового відтінку.
Живуть вони
І дихають слова,
Лиш доторкнись до них
Душею тільки.
2005

Коли людина здорова,
Тоді у змозі вона
Принести води і дрова
До хати занести сама.
Коли вірні друзі поряд,
Коли хліб лежить на столі,
І неба сягає погляд
Та щастя живе на землі.
Бажання з’являється в тебе
Нелегкі пройти путі.
І це вже не просто потреба,
Це доля у твоїм житті.
А враз вона захворіла,
Чи просто зосталась одна,
Нікому немає вже діла,
І днина для неї скрутна.
Навкруг все не варте уваги,
Немилим весь світ стає,
Лишається крок до зневаги,
Коли вірити перестаєш.
Та вірити завжди треба,
Й надіятись на добро,
У тому – людська потреба,
Від цього душі лиш тепло.
Нещастям печалитись годі,
Й не будь ти ніколи сумний,
Та стань для людини в пригоді
У час, що для неї скрутний.
2005

Манолію Попадюку
Усе пройде, усе минеться,
Відчуй лиш подихи вітрів.
Живу я так, як доведеться,
Але не так, як я хотів.

Мов у дитини, в мене мрії,
Я їх стараюсь досягти.
І все ж живу, живу в надії,
Та не зрікаюся мети.

Летять, летять сніжинки білі,
В долоні я ловлю нову.
А в цій холодній заметілі
Я не замерзну, бо – живу.

Степанові Кириляку
Холод сірих дощів,
Пожовтіло вже там, де було все зелене.
Дні пройшли, скільки ж справ
Мною ще не зроблено.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Ніч. Печалить сова,
Гори дзвінко озвуться.
Не кидай лиш слова,
Бо назад не вернуться.
Не люблю самоти.
Десь заплакані лиця.
Можеш допомогти,
Це – уже не дрібниця.

Ніч над світом лежить,
Зорі світяться ніжно.
А життя все біжить.
Озирнувсь – уже пізно.
Метушня, як у сні.
І куди нас заносить?
Доторкнувсь до весни,
Повернувсь – уже осінь.

Став світ цей без Тараса одинокий.
Що говорить, щоб не тривожить ран?
Я словом своїм збережу твій спокій,
Яким тебе не радував тиран.

Якби ж мені твоя наснага й воля,
Яку ти переніс через роки...
Довкруж могили в тебе стільки поля
І бриндушок – на всі земні віки.

А я б хотів, щоб ти був поруч з нами,
Писав, творив усім своїм буттям.
Щоб погляд твій, обпалений вітрами,
Не розстававсь повіки із життям.

Приходимо до тебе на світанні,
А ще за нами тисячі ідуть...
Твої знайомі, рідні, друзі зрання
До узголів’я квіти покладуть.

Тарасе, ти роки уже не з нами,
Лиш вірші нам залишив голосні...
Та проростуть вони в душі словами,
І світу родять ще нові пісні.

Тарасові Мельничуку
Рояться в голові моїй думки,
Мабуть, це зовсім неспроста,
Коли я Ваші перечитую рядки:
„Мене сьогодні точить самота.
Мене ніщо сьогодні не береться.”
Я встану, і з промінням раннім,
Привітно сонечко всміхнеться.
Живу не тільки сподіванням,
Любов’ю й ніжністю зігрітий,
Та знаю, гірше вже не стане.
Люблю червоні з саду квіти,
Від них я розжену тумани.
Я знаю, квіти люблять сонце,
Ранкову росу ніжно п’ють,
І любо дивляться в віконце,
Прикрасу людям віддають.
Так і у віршах Ви – Мольфар,
Бо там відчутно серця рух,
Ви ненавиділи нездар,
Поезія – Ваш гордий дух.
І знов я перечитую рядки.
Бо там лиш істина проста є,
Біжать роки, спішать роки,
Та в серці Ваше слово проростає.
2005

Світлій пам’яті молодих легінів Віктора Труфина і Юрія Жоги, жителів с. Іспас Вижницького району, які трагічно загинули у дорожньо-транспортній пригоді біля с. Слобода-Банилів, вранці, 14 листопада 2003 року, та їх земляка Петра Іванчука, який після тієї аварії помер у реанімаційному відділенні лікарні на десятий день.
1.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

2.
Здається, більше, ніж півсвіту,
Об’їздили своїм авто.
Завжди були неначе вітер,
Та цього не чекав ніхто.

Ви не спішіть, нема куди!
Туманним ранком, восени
Пішли із дому назавжди,
І вже не вернуться вони.

А вдома їх чекають діти,
Жінки кохані ждуть і ждуть.
А їх нема. На тому світі.
Назад їх більше не вернуть.

3.
Якийсь там ледар, недолуга,
Коли скінчилося пальне,
Залишив в полі свого плуга,
Та вдома він хутчіш засне.

А поле то було – дорога,
Десь на узбіччі, край села,
Кругом туман, і вже нічого
Пригода їм та не несла.

Остання мить… Будьмо відверті:
Коли вже зовсім було пізно,
У тій ранковій круговерті
У очі смерть дивилась грізно.

4.
І серце одізвалось болем.
Юрко із Віктором ніколи
Додому не прийдуть. І мати
Буде чекати і чекати…

В лікарні за Петра боролись,
Допомагали, чим могли.
За довгих, довгих десять днів,
Вернуть від смерті не змогли.

Лиш двадцять шість було Юркові,
А Віктору – третій десяток,
І тридцять два всього Петрові,
І жити б їм ще так завзято.

5.
Дружин любили, берегли їх сни,
Діток подарували – мов намисто.
Бо кожен з них дуже чекав весни
І завжди залишавсь душею чистий.

Між вами виростатимуть літа,
Та пам’ять, хоч жорстока, буде жити.
Тож хай же їхня вдячність, доброта
Навчає нас і жити, і любити.

Якщо були якісь гріхи, простіть,
Усі близькі, всі друзі, рідні, діти...
Як оберіг – в душі ви їх несіть,
Завжди їх пам’ятайте в цьому світі.

6.
Небо осені знову заплаче,
Хмари низько пливуть над селом,
Сльози близьких, родини, дитячі...
Їх обличчя за дальнім вікном.

Їх нема. Їх раптово не стало.
Під хрестами вони край села...
Це життя долю їх поламало.
А невже то їх доля була?..

З недоступної висоти твого світлого трону
Не відхиляй безгрішну молитву мого серця…
Сапфо
Господи-Боже, поведи до мети,
Подаруй майбуття і надію.
Постав сотні задач, щоб я зміг досягти
Заповітну омріяну мрію.

Щоби зміг я пройти крізь вогонь,
Бачить радість і висушить сльози,
Знать тепло материнських долонь
І стерпіть найстрашніші погрози.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.

І усякі гріхи нам прости завжди,
Як і ми винуватцям прощаємо,
І ніколи в спокусу нас не введи,
І ми будемо жить за звичаєм.

Хай завжди святиться ім’я Господнє,
А на Землі буде царство Твоє
Повсякчас, особливо у день Великодній,
Назавжди і навічно, всує.
2005

Вода каламутна
Об берег хлюпоче –
Мені тут знайоме усе.
Це Черемош пісню
На хвилях шепоче
І в даль голубу несе.

Веселі та ніжні,
Слова буковинські,
Потоком до моря пливуть.
Мов перші, повчальні,
Слова материнські,
Що в серці моєму живуть.

Спливають на хвилях
Пісні Черемошу.
До моря, із рідних Карпат
Несуть в собі душу,
Все тільки хороше,
Усе найдорожче, без втрат.

Я з маминим словом
У світ цей широкий,
Злетів, змахнувши крильми.
І час показав,
Я вже не одинокий,
Бо стрівсь з багатьма людьми.
2005

Солодкого чар-зілля
Збирала на Купала,
Бо вже до божевілля
Тоді Його кохала.

Шукала до півночі
Цвіт папороті вкотре,
Бо вірила охоче
У кожен Його дотик.

Кидала в ватру трави,
Шептала заклинання,
Бо все іще чекала
Вона Його зізнання.

А полум’я вже гріло
Холодні босі ноги,
А тіло її мліло
При згадоньці про Нього...

Такі Купальські ночі –
Забави, ватри, чари.
Такі серця дівочі –
Живуть лише у парі.

27.07.2009

Все в цьому світі
З нас починається.
Нас не змінити –
Що залишається?
Зміни на краще
Все ж таки будуть:
Світ стане кращим,
Добрішими люди.
Якщо ми змінитися
Раптом забудем –
Все буде краще,
Коли нас не буде.

Над зеленим гріхом
Сипучою змійкою стелиться
Ряса чорного пару
На лоні землі-святенниці.
Свічкою маки —
Скрапує воском сповіді
Чорне насіння,
Голками сну проколоте.
У борозенки
Вкладаєш розмови й пустощі.
Виросте пам’ять,
А ти до спочинку чутимеш:
Тріскає брунька,
Літо до липи горнеться,
Бог захлинається
Радістю на околицях.

 
потяг прибуває
довгий потяг, знову & тут, брате
цей потяг твій, без решти
квитків не треба, квитків не буде


і цей потяг_.брутальна омана, люде
і цей потяг_.кармічна облуда, сестро
і цей потяг_.мрець, який вбереться в лід
і цей потяг_.запекле ні, котре не зна більше

(дай тяги )


потяг_.скрегіт_.регіт_.гіркоти
потяг_.викрик_.вкраяний на хрип
потяг_.чад_.крізь_.колеса-серпи


потяг_.вітер_.срібний привид-звір
потяг_.кров’ю вмазаний упир
потяг_.змій за криві кути


день пішов
я на день не встиг
я чекав та пив
світ летів мов сніг
потяг ніч
завікон чорний сміх

soon..  soon..  SOON.....
   ...........................................


потяг_.жнець_.пломені zіниць
потяг_.вічей зі старих_.крамниць
потяг_.твій покупець

(тільки ти  не торгівець)


  ....оце заграй, дідько




 

Прощання, як завше, у серці – вокзальним гудком.
Валізи, сумки – як незмінна масовка перону.
І рев гучномовця звучить завершальним рядком:
" Усіх проводжаючих просимо вийти з вагона! "

На відстані слова. Бо думка давно уже там,
Де швидкість коліс відтактовує холодом сталі.
На хвилю присядем… Душа заскимить,наче шрам.
Пора… Ну, а решта – не варті уваги деталі.


27.07.2009

Калинові грона і шепіт пшениці,
Під музику ранку сміються жита.
Над плесом сплелися дві верби-сестриці,
З-під каменя б’єьться грайлива ріка.

Всміхається сонце, засипає промінням
І радісно так на душі у Юрка.
Він тут народився, його тут коріння
І гордо сміється кирпате хлоп’я.

Дівчата співають, до хлопців жартують,
А там хлібом-сіллю стрічають гостей.
Он мати синочка голубить й цілує
І бабця старенька чекає дітей.

Виспівують дзвони недільного ранку
Й немовби взивають: прийдіть всі сюди.
І барви гаптують землі вишиванку,
І пахнуть наливом вкраїнські сади.
01. 08. 2004 р.