І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

Миті – на льоту,
з парасоль кульбаби
та пір`їнок зваби,
ухопи – віддав би
дух за мить оту.
Навстіж таємниці,
лиця – полуниці,
муркотання киці –
присмаки весни.
Язики – дерева
у полоні мрева,
роги місяцеві
розлигають сни.
Під устами тіло –
ніби гуси сіли
та пролебеділо
сонце до води.
Гуси, гиля-гиля –
легітно по хвилях
провели дозвілля.
Ранок остудив
полум`я окасте
рухів попелястих.
Аби небо вкрасти
костеніє яв.

19 Травня 2009

йшов додому
запити все чаєм без цукру
ніч стелила прокопчене чорне тло
крок за кроком
по бруку
по снігу
по бруку
ноги тіла тягнули бетонний блок

вертикальність думок
в них свободу польоту

чорні символи волі рекли з дерев
про далекий туман
і шмат теплої плоті
і що десь вже останній в селі помер

йшов
а вдома родина
чекала з роботи
місто чаділо світлом йому в лице
ніс з роботи байдужість на душу намотану
і ручища налиті тупим свинцем

мокрий сніг влаштував по собі скромні поминки
хрест у руки - і точно б свята хода
відбулась
та буденну дорогу додому
обірвало авто
чийсь веселий удар в педаль

зранку сонні вставали
збирались до школи
діти в мами просили на гумку гроші
тільки тіло потрощенне в парку чекало
що знайдуть
і заплющать очі

Вибач, що кохаю.
Вибач, що люблю.
Просто я не знаю,
Як без тебе проживу.

Дихаю тобою,
Лиш тобой живу,
Але без тебе, знаю,
Те що я помру...

Лише поруч з тобою
Сміюся, а не плачу.
Лиш тобою марю,
Без тебе замерзаю.

Сльозу з щоки стираю,
Коли тебе вночі згадаю.
Я тебе не проміняю
І дуже палко кохаю.

3-4.05.09 рік

В океані безмежнім й єдинім,
В великім, глибокім, блакитнім.
Впаду у нього всим тілом,
Думки всі залишу під небом.

Нехай вони відпочинуть,
під небом відкритим заснуть
і хай вони до ранку,
до сонця не встають.

Окунусь з головою у воду,
відокремлюсь від всіх навкруги
і подалі від всих я полину.
Все забуду! Полину туди...

27.04.09 рік

Бачу небо.
Вгору руки,
Туди у небо,
Туди, де стуки
стають все тише
й знову тише.

Лечу до тебе.
Туди у небо,
У синє-синє
Безкрає небо.
Дивлюсь на тебе,
Молюсь за тебе.

Шукаю зорі,
Далекі зорі.
Щоб віщувати
гіркої долі.
Сидіти, вмивати
обличчя сльозами...

Не буду!
Не зможу!
Не хочу!
Не стану!
І не закрию
ніколи я вічі.

Навіть не думай!
Не буду! Не стану!
Маски не вдіну,
Крил не зніму.
Просто й спокійно
піду по життю.
22.04.09р.

Давно людина мріяла про крила.
Та, може і не знала ще сама,
що у людському серці дивна сила
давно її над світом підійма…
Дивилась в небо – заздрила пташині.
Дерев торкалась – заздрила вітрам.
Шукала непідкорені вершини.
Ішла у свята, так - по звичці, в храм…
Давно людина мріяла про крила,
але чомусь злетіти не могла…

Тим часом, в серце стукає, безсиле
любов й несе в дарунок два крила.

Ти ще мала й така неосвітчена,
Ти ще вчишся просто літать.
Здійматись угору - мати учила,
А хто буде падати вчить?

Те ще маленька ластівочка,
Безтурботна, ні про що не думаєш...
Ти ще просто мамина донечка
І гіркого не знаєш життя.

Ти мрієш аби пошвидше вибратись
з-під маминого, теплого крила
Й на крилах своїх податися,
Туди: там, де краю нема.

Ти така маленька ластівочка,
Котра прагне по небу літать.
Тільки знає, як угору здійматися,
А до низу не вміє літать.

Ти мала й така неосвіченна.
Маєш мрії й багато думок.
Ти ще донечка мамчина
І учиш життя, як урок.
18.04.09р.

Люблячі очі,
Безсонні ці ночі.
Кохання без меж
і я все про теж...

Улюблені руки
Ці крики шалені.
Ми на вершині,
Вершині гори.

Сонце вже сіло
в небі світило
Світить на пагорб,
Де ми з тобою є.

Сидячи разом
Світанок чекаєм.
Спина до спини,
Собі щось співаєм.
14.12.08р.

Я знала її, ту весну,
Її рудоволосу…
Завжди усміхнену й веселу
Й водночас сонячну й зелену.
Та, що в серця вселя тепло,
Та, що жене з душі все зло.

Я знала її, ту весну,
Її сірокооку…
Я з нею вранці в люди йшла
Щоднини її виглядала.
Ту, що сонце вставати гукала,
Ту, що ластівок з вирію звала.

Я знала її, ту весну,
Ту завзяту й водночас милу.
Це вона траву в зелений змінила
Й на дерева усі бруньки почепила
Та, що ранішні роси розкидала,
Та, що весну в серця вселяла.

Я знала її, ту весну,
Її просту і босу…
Та що жене печаль і сум
Й розносе радість і кохання.
Та, що ввіва в серця тепло,
Та, що жене з душі все зло.
14.04.09р.

*
Ніжність
тремтить на кінчиках пальців,
щемить на краєчках уст,
і бджола на щоці у квітки,
мов родимка.

Сьогоднішні дні
За вчорашні ні разу не гірші,
За позавчорашні,
Та інші минуло(сто)річні:
В кишенях – слова,
В голові повний безлад - вірші,
І вітер попутний,
А інколи (завжди) – зустрічний.

Сьогоднішні дні
Починаються ранком чи болем -
Голодним і злим
У гуртожитку з префіксом «анти»,
Де йде дизінфекція
Потом (тире) алкоголем,
І тяжко працюють
Повії (тире) коменданти.

Сьогоднішні дні
Обіцяють, що далі буде…
Під впливом гормонів
Виманюють джина із пляшки
Не вірять в любов -
Поклоняються магії вуду -
Ліжка начиняють
Тротилом і ставлять розтяжки.

Сьогоднішні дні
По-злорадному якось сміються.
Шукають купівлі,
Продажі та нових замовлень…
Лаштуються йти
І, що йдуть назавжди клянуться -
А завтра приходять
У списку нових повідомлень.

А посміхатись просто, наче жити,
у потяг Долі скласти всі думки.
А за вікном - м"яча ганяють діти,
цвіте бузок - запінено-легкий.

І дід старий іде собі, триногий,
у нього сива довга борода.
Питаю: "Діду, ви куди?"
- До Бога,
Бо вже обридла світу суєта.
А далі - степ,
де бродять вільні душі,
і дикий кінь копитами дзвенить.

Зупинка-дві хвилини. Поїзд рушив.
Я - мить. Ти - мить.
Усі ми просто мить...

Поглянь,
Який погожий, світлий день!
Всміхнись йому!
Вдихни на повні груди!
Хай принесе нечуваних пісень
Із древніх слів,
Котрі забули люди…
Хай в серденьку
Зігріються вони,
Щоб в час Весни
Зійти чуттями рясно.
В твоїм саду дозріють восени
Плоди нетлінні –
Світлі і прекрасні…

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

*
Мов острівець,
лежиш в траві глибокій,
зелено-синій, ніби океан.
І метикую,
Як пристать до тебе.

Ми рано чи пізно повернемся
До того з чого починали.
Бо час є циклічним, як вервиця
Повернемо те, що зламали.

Ми завжди шукаємо сховища,
Блукаєм у власних думках.
Де зграєю замість кладовища
Безмежний ховається страх.

Ми кожного дня зневіряємся,
Шукаєм у друзях лоббі.
І знову не раз помиляємся,
Бо вихід шукай у собі.

Минає одна година,
І знов ти стоїш в пустелі.
Ти рано чи пізно повернешся,
А потім впадеш з каруселі.

Я вчора тебе ненавиділа,
Сьогодні тебе кохала.
Я рано чи пізно повернуся
До того з чого починала.

І так безкінечно довго
Ми будем блукати по сховищах.
В яких заховався душевний страх
У плитах німого кладовища.

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

На ранок помінялись сонце й місяць місцем,
Якесь дівчисько вже розсипало намисто,
Ще зранку почалися зміни і,
мабуть, навмисле,
мені вже встигли донести,
я знаю, що ти в місті!

До безумия легко сделать шаг,
А потом спросить: что не так?
Мы не строим судьбу, мы ею живем
Возвращаясь каждый раз в свой прежний дом.

Мы не тратим слов на лишние доводы,
Мы ищем бесконечно отговорки и поводы.
Чтоб никто не подумал и не понял никак,
Что на самом то деле мы в мире - пустяк.

Мы теряем надежду, мы не верим в мечты,
Мы и сами не видим как теряемся мы.
С каждым днем поглощаясь в любви волшебство
Мы теряем свободу, мы теряем все.

Но одно получаем и несем сквозь всю жизнь,
Это радость безумия или радость любви.
И потом мы поймем, как тогда ошибались,
Когда просто в безумии безразлично расстались.

* * *

Где ты стоишь? На каком берегу?
Есть ли к тебе мосты?
Что в котелке кипит на огне?
Много ли будет тепла?
Камень за пазухой или хлеб
Бережно прячешь ты?
Что тебе дорого в этом костре –
Пламя? дрова? зола?

Кланялось солнце остывшей земле,
Вечер допит до дна,
Звёздная гуща налипла на лес,
Стала речным песком.
Снова не спится ни мне, ни тебе.
Небо. Река. Тишина.
Танец огня. Мелководье травы.
Всё остальное – потом.

Нет ни моста, ни плота – ничего,
Я доплыву, смогу.
Плаваю плохо, но верю в тебя,
Выйду сухим из реки.
И не имеет значения, что
Ты на другом берегу.
Главное, чтобы ты понял меня,
Понял мои стихи.

... Не йде гора, Володарю.
Могилою вона.
А я у неї вродою
Від скіфського вина...
Із берега зухвалості
З-під кам’яних повік
Дві бабині цікавості
Дивилися торік
На мене,
бо – кочівниця.
А завтра – баба, пра...
І зникла мова
спіниться
Між берегів Дніпра.

Літо котить колесо житами,
Босий вовк мовчить в твоїй душі.
Під відкритим небом, за столами
третій день обідають дощі.

Я тобі свої дарую крила:
"На, літай, усе в житті святе!".
Та прошу, не кидай зорі в кригу,
коли холод знов у світ прийде.

Не стрибай з мостів, не бався світом
(політай і знову повернись)
просто жити. І котити житом
колесо від літа до весни.

Я люблю вставати рано. День не займаним листком
Розгортає сонце й п’яно повіває холодком
Від долини що туманом вся покрита. Йду один
Слід лишаючи у полі серед росяних травин.

Дивина лише та й годі – день народжується! Ось
Знову сонечко поволі наче вперше піднялось.
Над полями тільки-тільки піднімає мідний край…
Це-ж навколо щастя скільки! Ні ще встигну я у рай!

Так би тут і залишився де пташки і роси сплять
А хмарини піднялися і тихесенько летять.
Їм би світ не розбудити… Хай утомлений поспить
(Встигне вдосталь наробити лиха в день цей). Тихо цить

Рання пташко соловейку. Не буди ж ти сонний день!
Краще ввечері гарненько поспівай мені пісень
Як коханої голівка буде поряд на плечі…
А тепер же птахо рідна хоч хвилинку помовчи.

Я наслухатися хочу тиші ранку перед днем
Що напоїть всіх до схочу гірким варивом проблем.

вітер облизує стомлені груші
повітря тугаве і місяця серп
зорі на небі мов світла калюжі
а погляд втопився в тобі і затерп...

ти дивишся сни сніжнопері як вата
повіки тремтять як крило стрикози
і краю нема липневому саду
і місця не буде жорстокості зим...

скотиться зірка ясною сльозою
по розпашілій примнутій щоці
тебі обійму гнучкою лозою
а літо шукає себе в молоці...

ти дивишся сни я дивлюся на тебе
цвіркун натягає до неба струну
тріскають груші від тиші і стебла
і сниться червоний сон кавуну...

Кольоровий мазок на:

"Груз 200" Владимир Замшанский
http://maysterni.com/publication.php?id=32734

Я хочу бути красівий
Тепло коли літнє прийде,
І галстук пов’язую стільний
Самі здогадайтеся де.

Нехай теліпається й висне,
Хороший такий матєрьял.
Ти, мила шо хочеш роби з ним
Хорізму шоб не потєряв.

Як хочеш погладь його вранці,
Чи ввечері ніжно прасуй…
Він дуже підходить до штанців
І з розуму зводить красунь.

Горбом посередині кантик
І кінчик широкий такий.
Його не зав’яжеш на бантик
І думку ту навіть відкинь!

Стримить із штанів нижнім краєм
До верху надійним вузлом
Щоб я показався охайним
А не дєрєвєнскім козлом.

Бо маю я бути красівим
Тепло коли літнє прийде
І галстук пов’язую стільний
Самі здогадайтеся де…

Приказ отдаю:Послушай!
Будь страстным,горячим парнем,
Во власти моей растая,
Покорным рабом моим.
Что я королева, знаешь,
Сомнений не возникает,
Чего тогда время тянешь?
Смотри, не перегори!
Я властно тебя целую,
Теряешь контроль, срываешь
С меня ты остатки спеси,
И ворох дневных забот.
Я знаю, я точно знаю,
ТЫ можешь меня утешить,
Отвлечь от сомнений, грусти,
Забыться есть мой черед.
ТЫ даришь мне ласку, нежность,
И каждою клеткой тела
Тебе отдаюсь в объятьях,
Но скоро уже рассвет.
А я... умоляю Бога,
Чтоб Он не спешил день грешный
Начать, торопя луч солнца,
Пусть длиться святой момент.

DJ Zoyk прокручував трек луни,
ніч відхаркували птахи,
за вікном кружляли молекули,
а в кімнатах свічок зірки
в дзеркалах старих відбивалися
потойбіччям лякливих гамм,
але все ж таки видиралися
вертикалями амальгам
на орбіти, для них гаптовані
візерунком летючих зграй
і де сріблом був підфарбований
трохи випнутий небокрай.
Там, знедолені в матриць домені,
випадали зі скла площин
вектори незнищенних променів
і невпинний плин
бадилин
стробоскопив метеоритами,
розпочавши новітній трек
між дзеркальними сателітами
над неонами дискотек
в далеч, де хмарочосів стовбури
винайшли вишини пароль,
аби зникли сузір‘їв контури
в океані лискучих зорь,
аби хвиль його відображення –
відображення таємниць –
відобразилось на ураження
в рисах здійнятих вгору лиць,
що помножені люстер-нетрями
на безмежжя з усіх боків
в іншовимірній геометрії
задзеркальності почуттів.

1 світловий рік

Сонце геть до зірки всохло…
Простір всюди небом є…
І полегшення потроху
невагомістю стає.

2 світлових роки

Землю знов я викликаю
з прірв сигналів та світлин
і на дотик відчуваю
полиновий плин хвилин.

3 світлових роки

Знов шерехатість електронів
шурхоче тихо по дротах,
а смак реліктових фотонів
ледь солоніє на вустах.

4 світлових роки

Проміння пружні бадилини
сплелись в ізотропії лінз
і кожен промінь пахне сіном,
як трави зорями колись.

5 світлових років

Із зорельоту роблять ноту
молекул акустичні рухи
і в космогонію польоту
складаються тіла і звуки.

6 світлових років

Космос розчиняє очі й лиця,
та сліпі пілоти й менестрелі
точаться у «чорних дір» зіниці
крізь галактофоній акварелі.

7 світлових років

Іскрить на кінчиках антен та пір‘їв
і над інопланетними столицями
на механізм олюднення сузір‘їв
чиясь перетворилась інтуїція.

8 світлових років

Безодня спогади дарує кораблю,
де в ній земляни є господарі – не гості! –
й рудого Сонця відчуває де-жа-вю
ультрамариновий, край Сиріусу, простір…

Була любов. Маленька втіха
в розпутті днів, меж слів і площ
той плотський дух і розум...крихти
та амплтуда сонце-дощ.
Нічого так. Ні мук, ні крові.
Ні штампів. Просто десь знайшлись
два різних тіла - різновіра
і в смутку ніжно обнялись.

Горіла яскраво та гірко
Найперша красуня ночі,
Закрила звабливі очі…
І падала з неба зірка.

Здавалось летіла в безодню,
А впала в рожевих росах,
В латаття зелених косах…
Ой, річки гірські холодні!

А там дівки чорноброві,
Там хлопці на вроду багаті,
Купальські палають багаття…
Та засумувала знову.

Шукала кохання в луках,
У мавок в лісі питала.
Зустріла Івана-купала…
І випила щастя в маках.

Опівночі знову гірко
Лилося із неба світло.
І папороть вже розквітла!
Чи будеш моєю, зірко?

Моя душа в очікуванні свята
Могла вмістити всі принади світу,
Але її посудина щербата
Тепер не здатна, як колись, радіти.

Шматочок серця так приріс до тебе
І не хотів нізащо розлучатись,
Що втік з грудей, виламуючи ребра,
Лише з тобою марячи про щастя,

Помандрував, щоб завжди бути поруч,
Забувши все – родину і домівку, –
Як вірний пес, приходити на поміч
І захищати юну Евридику.

Тепер сумую – через ту щербину
Тікає радість, із грудей хлюпоче,
А гіркота налипла з середини
Мов та змія, що жалить серед ночі.

Плекаю спогад про щасливу днину,
Де поцілунок губ мене лоскоче.
Ні – я не плачу...
Бо ніхто не винний,
Що я зустрів твої казкові очі.

Ти десь
лягаєш спати на підлогу,
Стуливши очі,
Думаєш про Бога.
Вдивляєшся в сліпучі темні далі,
Сягаючи небесних пекторалей.
Багато думаєш і робиш мало,
Ідеш шляхами Гаутами.
Будуєш міст між Небом і Землею
Для тих, хто йде колючою стернею,
Для всіх “бажаючих напитися води”.
Я десь так само, як і Ти.
2009

В пацьорках кольорових сліз
Застигли занімілі фрази.
В обличчя хлюпають образи
В передпекельнім колі слів.
Я все ж таки міцний горіх,
Вибалансовую на грані.
Спливає запахом ґерані
Мій найсолодший давній гріх.
Здирає шкіру біль проклять,
Лещатами затисло чресла.
Невже за те, що я воскресла,
Мене повинні розіп’ять?!

Куда ж Ты смотрел, Господь,
Коль знал, что в моей судьбе
Когда-то случится он
И я обращусь к Тебе?!

Ну взял хотя б подмигнул,
Хотя бы слово сказал,
Что это не мой перрон
И это не мой вокзал.

Что это не мой вагон
И это не мой билет,
Что мне здесь не выходить,
Моя остановка – “семь лет”.

Что где-то моя весна
Меня уже ждет давно,
Хотя бы рукой показал,
Как в старом немом кино.

Ведь я бы тогда к нему
В окно залетела пургой,
Снежинкой легла на ладонь
И знала бы – вот он – мой.

Я мягкой зеленой травой
Стелила б его пути,
Дорожки плела канвой,
Чтоб мог он ко мне прийти.

Ну что ж Ты не подсказал?!
Ведь сам же чертил маршрут.
И выбрал такой вокзал -
Вокзал, где меня не ждут.

Вагон, где глухой народ
Лишь пьяные песни орет.
Попутчиков, что безвольны,
Лишь ногти грызут и довольны.

И я, как в чужих гостях,
Безверье в душе и страх.
Весна! И так хочется жить!
А поезд не остановить.

У двери открытой стою,
Лишь шаг – и под колею.
И душу уже не спасти.
Но ты ведь чертил пути!!!

Запутался видно сам Бог,
Из нитей-дорог клубок.
Мне вниз по глухому пути,
По дерну, но нужно ползти.

Устал Ты старик, отдохни,
И я отдохну – вот чертог…
Лишь в рваной холстине небес
Меня Мой рисует бог…

Хотів якось я зрозуміти,
яким шляхом я маю йти.
Чи варто зараз вже радіти?
Чи може краще відійти?
Я пробував все описати,
Якось доступно підійти
І ситуацію злякати
я лиш тоді хотів змогти
хотів собі я набрехати
хотів затемнити весь світ
і горе і біду призвати
і кинуть світ собі до ніг
тоді побачив промінь сонця
незнаю звіки взявся він
небуло ж в мене ні віконця
не падала і навіть тінь
та він зявився і промовив
нетреба просто ти прости
повір подінеться тривога
ти просто її відпусти...
тоді зявилися слова
які її я написав
що ніби вже душа жива
що іншу я вже покохав
я знов тоді робив помилку
я знов тікав я знов брехав
задуматися ж на хвилинку
я думав часу я не мав.
я планував усе зробити
до того строгого числа
ти мала сильно полюбити
ти мала бути знов моя
в ті дні я точно загубився
в ті дні напевне помер я
в собі тоді навік закрився
закінчилось тоді життя..

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

І ми вже фото поміняли,
І усмішки на них вже знов,
І всі уже позабували,
Про ту любов, про ту любов.
А я один це пам’ятаю.
На зміг чомусь я це забуть.
І досі біль я відчуваю,
І в цьому суть, і в цьому суть
Говорять час лікує рани,
Не допоміг мені ж нічим.
І хоч я втік за океани,
Та я один, та я один.
Я знову тему відкриваю,
Я знову їй це розкажу,
Я сам ж її і закриваю,
Але нікому не кажу.
На пальцях мозолі від слова,
Яке я досі ще пишу
Я знаю ти ще не готова,
Та все одно я це роблю.
Та я тобі не відсилаю
Свої ув’язнені думки.
Я кажу іншу я кохаю
Тебе ж не украдуть роки!
Ви скажете це все без змісту.
Ви скажете набір це слів.
Я ж далі пройдуся по місту,
По місту мрій і сліз морів…

Солова, слова, і знов словва.
Якби ми знали їхню силу!
Від них - душа враз ожива
Від них - «ховається в могилу»

Зірки згасають. Дивишся у вись.
І пошепки загадуєш бажання,
Які в твоєму серці вже збулись.
В твоєму серці сила несказанна.

Зірки згасають, але ти світи.
Світи любов’ю - щиро, не фальшиво.
І усмішкою землю освяти
І станеться обов’язково диво.

Зірки згасають. Опадає цвіт.
А ти світи, теплом хай серце сяє.
А ти світи і змінюй цілий світ.
Хтось усмішки твоєї так чекає…

Коли упала у окріп
Ти…
Я
Не хотів щоб ти впеклась
Моя
Морквина.
Хотів щоб
То
Була лише цедрина…
Так повиводити глистів
Хотів.

*
Якби ще вчора знав,
Що не кохаєш,
Обсвідчився б я краще уві сні.
А то, немов тюхтій, на місяця кружалі
До ранку шліфував тобі пісні.

Молоко галактик вільно я всмоктав вустами з неба.
З роєм атомів свавільно поривався без потреби
В те, що треба… те, що бачив, що манило і, що прагнув…
І не вам роки не вдячні розірвати душу спраглу.

Ні, не вам!

В сузір’я Лебідь помах крил і лет останній.
Розірвавши ситу темінь в цвіт комети на світанні.
Повз Земну привабу дивну від Стрільця правиці з воєм
Лева гнучи дужу спину лютим горем наднової.

Повернуся!

Стану слідом молока галактик білих
І Земля пригубить зірку від грудей сузір’я Діви.
Увірветься космос-атом (в те що схоче). Без потреби
Спокій рвучи дужим катом рук моїх і волі Неба.

Чернівецькі вулички,
Школа тридцять третя
Нас звели з тобою
На усе життя.
Пам’ятаєш булочки
В шкільному буфеті,
Першої любові
Мить передчуття?

Клопотами власними
Ми тепер сповиті.
Виразки й коліти...
Словом - “се-ля-ві”.
Наших однокласників
Розвіяло по світу -
Вітя Пополітов
З Іоніной - в Москві,

Зисельман - в Ізраїлі,
Давидова - у Штатах,
А Міхно і Носов -
У Києві, як ми...
Та, на жаль, проґавив я
Тебе у Карпатах.
В історії відносин
То був сезон “зими”.

Білі гладіолуси
Нас не зупинили,
І розкрити очі
Не примчав Пегас.

Шлюбні дзвони голосно
Для тебе дзвонили,
Але шлюбні ночі
Були не для нас...

Попри все не втратили
Те, що нас єднало -
Буковинські пісні,
Чернівці... А втім,
Мріям не зарадили,
Або ще не знали -
Не буває пізно
Повертатись в дім.

Це тепер ми знаємо
Кращий шлях до Дому,
Де панують радість
І сезон “весни”.
Бо кохання маємо,
Й легко і свідомо
Увійдемо в старість
Та у вічні сни.

Чернівецькі вулички -
Це мої знамена,
Де “Марічка” ллється
Просто із вікон.
Ароматні булочки
Ти печеш для мене,
А мені здається,
Що це давній сон.

Крилам рухатись, знаєш, боляче
У вогнях твоїх, небо сьоме!
Мабуть, мертвим чекати волі чи
Воскресати – ще тихим, сонним

У висотах твоїх, нестрАждуще!
Тільки як тебе досягнути?
Тут гармонія – горю й радощам
На землі слід було минути.

На тобі, голубе безпам’ятство,
Залишає орбіти космос.
То для чого у сьомому танути,
Якщо далі – солодке восьме?

Безтурботний притулку генія,
Не для вмерлих твої площини!
Я ввірвуся легким затемненням
Чи на п’ятому десь загину.

Так, до тебе не стануть плоскими
Всі шляхи і усі розпуття!
На кордонах і зламах простору
Я зумію тебе торкнути.

Лиш би не захлинутись ношею
В каменистих чужих широтах...
Небо сьоме і мною прошене!
Не впади до мого приходу.

Травень. Вітер. Сміливі запахи.
Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:
Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.
Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.
Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.
Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.
Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.
Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?
Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.
Хрест на грудях – тепер навіки.

У моїх чотирьох квадратних
Кожен шелест розколе череп,
Кожне слово, як губка з оцтом.
Б’ються рани чорнилом в висок.

А вузли неможливо рвати…
Ким же будуть відкриті двері?
Я не вірю в пусті пророцтва –
Що тут: птах не таких висот…

І тепер зрозумів єдине:
Краще келія, ніж серпентарій,
Менше жителів – більше кисню.
Та від осені і до весни

Я ж загрузну у павутині,
Може, мухою, може, задарма
У в’язкій самоті зависну
Й підірву ці чотири стіни.

* * *

Не бойтесь дождя!
Выходите под капли тугие!
Он сделает всех
близнецами по группе воды.
Не бойтесь грозы!
Ведь когда-то мы всё-таки были
Потомками тех,
что на сушу из моря взошли.
Мокры, веселы…
Чем не праздник, беспечно забытый?
Смываем с себя
неизбежное вроде бы зло…
Закончился ливень,
и солнце по небу разлито.
Я был под дождём,
и считайте, что мне повезло!

маленький подіум
з долоні лінія
дрижить за Ріхтером
скидає першості
дві злітні смуги
стають вагітними
десятком
герців

півкрихти містики:
окремі постаті
злилися тінями
в єдине озеро
намокли лікті
холодним лоскотом

навшпиньки

з острахом

Мы в кабаках прокуренных пили,
И делили проблемы свои
Через пару часов мы забыли,
Как сужаются наши круги.

Притворялись мы пьянью невзрачной.
Повышали мы рейтинг себе.
И рыдали слезою табачной,
Все топили в огнЕнной воде.

И сидел я вот так вспоминая
И готовил себе я наклЕп!
Всех я вас и себя проклиная
Видел как разрушается век.
Видел как опадают листочки,
Видел клей что их раньше держал,
Слышал плачь за утерянной дочкой,
И от ярости чуть не визжал.

А беды,ведь,нет как таковой,
Мы же сами себе создавали,
И проблемы, и смех, и покой.
Аллилуя мы в ад закричали!

Ну и пусть будем древком от флага.
Ну и пусть на последнем шагу.
Мы себя успокоили брагой.
И всех шлем кто не в нашем кругу.

В.Дудка