На майдані сполох дзвонить.
Перебендя там сидить,
Та й на кобзі струни годить –
Правду людям говорить.

Гей, Перебендя,
Розкажи красненько,
Що не слід нам забувать:
……………………………………
…«Схаменіться, козаченьки,
….Треба долю спонукать,
….Як відкинем викибреньки,
….Почне воля нас гукать.

….Не вживеш на відсторонні, .
….Треба край свій заступать,
….Заіржали баскі коні,
….Нумо, вітер доганять.


….Вже близенько вороженьки,
….Ось і шаблі вже блищать.
….То ж отії злії беньки
….Залюбки нам постинать.

….Завихрило, закрутило,
….Та й знялася курява,
….Все хиталось, блиском било,
….Гайвароння аж звива.
……………………………….
Гей, кохані, не журіться,
Зустрічайте вояків.
Погуляла, як годиться,
Славна сотня козаків.

Гей, гідні хлопці,
Козаки-молодці,
Волю треба пам’ятать!»
…………….Червень 2008

Природа вагітна грозою
Ходила цілісінький день.
В чеканні немає спокóю –
Чекання у вічність іде.
Народження давньої тайни
Німотно очікував світ.
Стривогою повне мовчання
Розбила хвилююча мить.
Розблиснувши небо надвоє,
Громами розкочений крик
Звістив: однією грозою
Небесний поповнився рід.
Так радісно стало навколо –
Сльозилась розчуло земля.
А світ почувався геть голим...
Геть голим невинним дитям.
28.08.09

У блакитному світі –
наче в скляному флаконі –
пересовуюсь тихо –
дуже дорога тремка.
Світлий день перелився
в настирний
дзвінок телефонний :
- З вами добре усе?
- Все вже добре...
Є нитка –
тонка,
тільки дуже блакитна...
мандрує екранним світлом -
просто нитка
небесна –
як доля, як справжній пророк –
нам прокреслить стежинку
від твого до мого світу
інтернетівський, тихий,
від серця – до серця – крок...

Лиш не сип мені в душу вітру
І на рану не лий дощу.
Я сльозину із рути витру,
Бо давно її пісні не чув.

Не спали береги у річки,
Не спиняй до криниці кров.
Нехай гріє могилу свічка,
Ще Бен Ладена світ не зборов.

І нехай необтесана рима,
Проза наче вода, рідка.
В Україні немає Риму,
Мабуть доля її така.

Не для миру розчеплено атом
І озон вже роздвоїв небо.
Молоком годували Пилата.
Боже! Скільки людині треба.

Щоб цвіли береги у річки,
До криниці щоб біг струмок.
В листопаді заплаче свічка,
В небесах стане бвльше зірок.

І не стане солодшою кава,
Навіть золотом заплати.
Тільки б совість дзеркальною стала,
Просто душу не гріє бурштин.

А прозаїк напише поскриптум,
Може Сталін встане на прощу?..
Лиш не сип мені в душу вітру,
Лиш на рану не сип прошу.

2009 р.

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

В море радостно надо входить, как дети,
как будто в храм, разув перед водою мысли,
чтобы чёрными его глубину не метить,
забыв обиды и вкус имён врагов кислый,

чётки слов принося на алтарь покоя,
бросать монетку или придумывать сагу
о том, как море расслабленною рукою
щекочет пятки древнему Кара-Дагу.

Десь, за недопитою чаркою за перерозподіл світу
та заздалегідь переходу бажання в палке лібідо,
де зліва – завмре наболілим, знайомим аж до крові, справа –
спрагою долонь – лопотіти, зникатиме відлунням браво.

Там розгорнулась, мов білий прапор, моя невпинність,
та дегустую, те недолите на сіль та винність.
Як не дивився – себе не бачив на місці лобнім
в сорочці сніжній чи в балахоні з мечем оздобним.
А небо низько, мов на колінах, і тягне соки
із річки щастя по краплі віри по окостоку.
Як дьогтю бракло для брами раю, щоб не рипіла –
в душі копальню за ним нагнувся у робі тіла.
Комусь до діла – аби рипіло, та не остигло,
аби не в яму, аби не в чорну... і Бог не вигнав
де світ за очі себе ховає, а зорі в тернях,
де все нерідне та одиноке і я – мізерний
розвів руками, повів плечима, перехристосив
всіх тих, прибитих i відгорілих в пекельних стосах,
i тих, хто били та прибивали, вогні спускали –
хортів голодних, що в небо гнали по зубоскалах,
бо плаха струхне, а попіл здмухне зі стосу тризна,
і знову чиста понад землею висить білизна,
висить і сохне аж доки треба, аж доки кара
ще недоспіла у громі й блиску. Мов недогарок
від свічки, стліє у веремії вірша багаття,
роздали ролі – бліду сорочку і меч для ката.
Спадай – жахайтесь, січи – бо дане у руки право
укоротити комусь по плечі, собі – во славу.
Такі то справи, такі забави, що й гріх збагнути,
як землю крутять, та не заглянуть – як тут по суті.
А тут господньо, як має бути – дороговкази,
наліво – коле, направо – колом, до неба – разом.

Ось де вони, міцні глаголи, розчавлені неначе грона –
нектар терпкий та оковитий в посудинах судин холоне.

31 Серпня 2009

Смолиста ніч – крилата хуртовина,
Зимовий вітер – потяг у думках,
Я разом з вами гірко говорила
І повно яблук у моїх садах.

Потріскує – мов крига пліт емоцій
На ньому краплі грають у танок.
Таких зненацьких і солоних порцій,
Облизує буденний хвилі крок.

Бринить мелодія мого бажання –
Я на плоту зриваю почуття.
Хлюпоче зливою - тяжке страждання
Та не існує в камені життя!

У чужинецькім ґелґотінні
Остови ніжно-букви “г”
Схилились шибениці тіні
Унеможливленого “Ми”.

А, Ти, в позапетлі сконання
Над попелищем сієш “Я”,
Здобривши їхнє его тванню
Де мова вбгалась в виблюв: “бля”.

Німа, шукала знаки тіні,
Глухі – без Духу, і Душі,
В крізькім, безсенсовім змалінні
Гараздували у багні.

Німтур приблуди зневажали,
Ні, не тому, що букву “ґ”
Потвори м’яко промовляли,
За те, – що втратили СЕБЕ!

Німа, оглухла, бездомівна,
Серед остовів букви “Г”,
Чекала, знала – безпремінно:
Крізь сльози мовимо: “Це МИ”...

Я чухав нiс i чухав нiс невдало,
I чухав нiс до самої кровi.
А в море з тихим шумом вiдпливали,
Великi баржi i круїзнi кораблi.

Подовжу руку в двiчi, втричi,
I помахаю незнайомцям на кормi
Вони ж схилившись вже на мене не зважали,
Вдивляючись у скалку на пораненiй нозi.

Із дзвіниці без дзвону Правда
дивилась, як світ горить…
А світ не горів – падав;
билися дном догори

серця… З неба видзвоню
словом зливу під білий гриб…
«В діраву діжу бий бриндзю», –
батько мій говорив…

Вележирувала, сніжила
тополя – пух
скрізь.
Злість –
їсть.
Кров, як солона джиґра
тричі згорнулась –
шість,
шість,
шість…

Миє вода камінь, миє,
Душа ми як рана ниє.
А таких є більше душ, як моя,
Я за них ся, як за себе бою.

Айбо, што я можу учинити,
Окрім того, што ся вчу усіх любити.
Сонце світить кождому єднако,
Дако ся сміє, а дако плакать.

Всі межи собовісьме похожі.
Пророслисьме туй, як зерна Божі.
А земля в нас благодатна в Закарпатті,
Туй мадяр, румун і чех з русином браття.

Галичанин ся уживать з руським,
Єден другому давно вже руку тискать.
Легкосьмеся всі договорили,
Бо для нас Христос – то більша сила.

Та чому душа ми неспокійна,
Доки у верхах ще будуть войни.
Позираю в воду з сього моста,
Чому людям ниґда ниє доста.

Миє вода камінь, миє.
Душа ми, як рана ниє.
Моїм туй онукам жити,
Будуся за них молити.

2009

Вечірня прохолодь мені у серце віє.
Цей рік був – як осінній ліс,
де ледве пахне ще шавлія
І небо дивиться крізь прозолоть беріз.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна,
Крізь срібло згаслих вечорів
Пливе, як лебідь білосніжний,
У смутку тихому покинутих ставків.

Не назову себе поетом,
Проте пишу я для людей
Оці прості рядки й куплети,
Живу у пошуках ідей...

Тепер малюю я портрети
Та тільки словом і пером
Мої слова з думок не стерти
Навіки вашим став рабом

Я став художником без жанру
Мій натюрморт розтопить лід
Пейзаж сумний у світлих барвах
Фарбує цей казковий світ...

Малюю щастя пензлем правди
Шукаю радість і біду
Настане час і я піду
Щоб повернутися назавжди...

Світанком цілована рано,
Ледь пещена сонцем і вітром.
Ще юна така, а вже рана
крізь душу усю…
Ходиш світом
наосліп
і мариш словами,
і пишеш, щоб потім порвати.
Ти замість ходити ногами
найперше училась літати.
А падати вчили вже інші.
Тим іншим ти вдячна довіку,
що боляче було.
Ти пишеш –
де сльози безсилі і крики.
Ти пишеш, бо грудкою в горлі
уміють слова застрягати.
Ти пишеш від радості й горя
не можеш уже не писати.

І не вітер тому причина,
Бо не вітряна, не причинна,
Не дзиґльована пані – чинна,
аж очіпок натер чоло…
не бувала ніде в бувальцях,
вишивала любов на п’яльцях,
уколола, холєра, пальця…
Крівця крапає…
Спить село…


Засинай, де Синай, кобіто,
Най не будуть тобі боліти
Ті - як нитка червона – діти,
Господарка, город, межа
Ця ( то класика жанру ) груша,
чи шипіння качині – «мушу»,
Що зсередини душать душу,
Розпанахують без ножа.



Осеніє, мугиче мжичка,
Рік за роком стікає личко,
Ярмаркова любов – марничка,
А мужича рука – важка.
Невигойне – гай-гай – безсоння
Мокро-чорне, як в жовтні сонях,
І шумує у стерплих скронях
Амаретто із буряка…

На березі чорного озера випали роси.
У темряві світяться сріблом русалчині коси.
Вона умостилась посеред виткого коріння,
Де тверді немає, лише торф’яне баговиння.
На воду приспущено човен старий та дірявий.
Поскрипує сумно, бідака,- коли іще плавав.
Верба із березою гілля схилили журливо –
Пройшла їхня молодість, пізно чекати на диво.
Торкнулися серця русалки жалі амарантом,
Та вгору задивлені ніжних очей діаманти,
Туди, де небесні золочені зоряні згарди
Підспівують тихо нічному самотньому барду.

20.08.2009

ти це бачив?
що саме?
вона вибухнула.
дійсно?
авжеж! отак - бджжж!
ні, не бачив.
злетіла в повітря.
так - трабабах?
саме так - гугуп!
неймовірно. бабах!
я сам на очі бачив - тидижь!
круть.

Зашарілась, як літній вечір,
У обіймах моїх гарячих.
Лиш тебе обійму за плечі –
Відчуваю шалену вдачу.
Я знімаю останні пута,
Випускаючи з пляшки джина:
Оживають жіночі груди,
Вигинаєш змією спину.

То грайлива, немов лисиця,
То відвернешся – ніби проти,
То бажання в очах іскриться –
Спопеляє і з глузду зводить.
Незбагненно-голодні губи
Обціловують все обличчя.
Ти доводиш мене до згуби –
Це тобі надзвичайно личить.


Це так просто і
Так
Відверто –
Віддавати
Своє
Кохання.
Ради цього
Не жаль
Померти.
Кожен подих –
Немов
Останній.
З кожним дотиком –
Ти
Все ближче,
З кожним поштовхом –
Крок
До неба.
Відчуваю –
Воно
Вже кличе,
Тільки я –
Не піду
Без тебе!..

30.08.09р.

Вогонь догорає –
і скоро нас грітиме попіл.
Списи перехрещені,
тільки їх вістря німі.
Про що вони снять, не дізнатись ні зараз, ні потім,
Бо ми не дійдемо.
Бо воїни стануть людьми.

Ти чуєш, мій жилавий ладо,
мій юний Стрибоже?
Це кидають сутінки виклик мені і тобі.
Полює знемога на серце посвячене кожне -
чи станемо першими
і не повернемо вбік?

Вогонь догорає і дивиться в очі незмигно.
На з’єднані руки немовби нап'яли ланцюг.
Я зможу тобі розказати,
я вірю, що встигну
від нас голіруч відвести небезпеку оцю…

Прислухайся, як шелестять осокори тривожно.
А голос немов у смолу бурштинову загус.
Послухай мене...
Та чому, як на лихо, не можу
ні звуку добути
із флейти обвітрених вуст?

Ріка закипіла,
і птаство завмерло довкола.
І знову до битви –
жене за собою потік.
Я списа подам
і молитиму сонце схололе,
аби цей вогонь наостаннє
прозрінням опік.

Кінь виграє копитами, летить каміння.
Ти чорним поглядом вдивляєшся у далі,
Тонкі вуста, орлиний зір, чоло зі сталі,
Могутній тавр! Історія внесе в скрижалі
Твої сліди із часу сотворіння.

І зникне страх. Тут велич непоборна!
Вся сила каменю у жили переллється,
Набатом в грудях лунко б’ється серце,
Душа Землі в твоїй душі озветься,
Зітруться часу споконвічні жорна.

Торкаюсь стиха залишків стіни-фортеці
І відчуття твого – як подолати втому,
Знайти шляхи із нині в невідоме -
І ти упевнений, бо саме тут ти вдома.
І гори дихають із ритмікою терцій.

Дурман розіллє ялівець в розлогім вітті,
Все той же вітер гне-не зігне сосни,
В підніжжі хвилі грають віртуозно,
Прадавнє небо ковдру стелить млосно.
Твоє й моє. І снігом з гір тисячоліття.

Як раптом ти сяйнеш перед очами,
Стамую подих і вклонюся сам -
Високим і безмежним небесам,
Які щоденно творять диво з нами.

Ледь-ледь торкнусь до карих зір вустами,
І давши волю серцю і рукам,
Я відчиню перед тобою храм -
Душі, що звів самотніми ночами.

Чи ти відчуєш серця торжество?
Тверде, як мур, твоє німе єство.
Ти - наче лід! А може це лиш поза?

Не знаєш ти ні болю, ні жалю!
Кажу слова жорстокі, бо люблю,
І ждатиму на відповідь sub rosa...
*sub rosa (лат.) - під трояндою, таємно.
1989

В ясі осінній золотого саду
Тебе одну я в полудень зустрів,
І вмить злетіли чаєнята брів,
Як ми зайшли до царства винограду.

Відчуло серце молодечу знаду,
Завирувало море почуттів,
І я від хвиль гарячих захмелів,
Що змили зразу твоїх рук блокаду.

Тоді в саду нікого не було,
Коси твоєї чорної крило -
Любистком пахло й м'ятою п'янкою.

Вернувся я з доріг розлук і зрад,
В мені кричить той вирубаний сад,
І кожна гілка плаче за тобою...
1985

Приголуб мене, коханий, приголуб,
Як твій голос довгожданий мені люб,
Як же наскрізь пропікають ті уста!
І горить навколо осінь золота.

Листя сіється із клена, Боже мій,
У красі такій лиш стань і занімій,
Ти ж береш акорди сильні і круті
На роялі листопаду золотім.

Упаду в твої обійми, упаду,
Зацілуй мене на щастя й на біду,
Ще одна висока нота у житті...
Пахнуть терпко хризантеми золоті.

(2008)

І таке воно життя, така печаль...
Не відлинь з душі моєї, не відчаль,
Не згубись, моє кохання не згуби,
Не зверни у світ непевного «якби»...

Проминуть дрібні турботи, наче сон,
Тільки б душі нам звучали в унісон,
В чистий звук один зливались дві струни, -
Обійди, жура-печаль, не обгорни...

За вікном буяє осінь золота,
П’ю медові, золоті твої вуста,
І ридаю одночасно, і сміюсь...

Боже-пане, бережи мою сім’ю!..

(2008)

Жадана госте, не всміхнетесь навіть.
Чому надміру
Ви прекрасні й строгі?..
В моїй чернечій келії убогій
Щоночі сходять очі зеленаві...

Тісні віконця вгору поплелися,
Дубова лава, кухоль на ослоні.
Навіщо з казки вимріяв колись я
Ці виноградні пальчики солоні...

Навіщо вітер грюкає острожно,
І збиті зорі падають в ожини?
Сумну цю казку я змінить не можу...
В ній Ви давно,
давно Чужа Дружина...




-----------------------

Авторський варіант російською:

* * *

Желанная, не улыбнетесь даже,
Вы так прекрасны и высокомерны.
В монашьей кельи нищенском пейзаже
Зеленых глаз восходят звезды мерно.

Окошек тесных резкое стакатто
И силуэт расколотого клена.
Зачем из сказки вымечтал когда-то
Вкус виноградный пальчиков соленых?..

Гремят щеколды, бредит вечер синий,
Стою один, молясь и возражая, -
Я эту сказку изменить не в силах,
Вы в ней давным давно жена чужая...

Якось двоє котеняток здумали перекусити,
Тож здобули кусень сиру й зачали його ділити.
І щоб довго не блукати, вибрали найближчий пень,
Та не думали вони, що ділитимуть весь день.

Вже і ставили й ложили, так і сяк його крутили
І не знали як зчинити, щоб їм рівно поділити.
От як би лінійку мали, то давно б же ситі стали,
А тут голод допікає. Розум ясний затемняє.

Вся милуючись собою: і хвостом і головою
З лісу вибігла лисичка, всім відома як сестричка.
На всі боки оглянувшись, нюхом сир вона почула.
І узріла котенят, тож до них вона вильнула.

«Ой малята-муркотята, як же ви ся маєте?
Що у вас тут за сирок, й що з ним поробляєте?»
«Добрий день вам, руда тітко! Тут проблему маємо!
Ми добули кусень сиру, як ділить не знаємо»

«Не смішіть мене, котята, це є не дилема,
Я ж вас можу розсудити, зовсім не проблема »
Котенята не гадали й довго думати не брались,
Та лисичці сир подали, щоб вона суддею стала.

А руда його узяла, та на двоє розламала.
Прирівняла два шматки: «Ой не рівні геть таки».
І із більшого шматка відкусила півкуска.
Так кусала і ділила, що зовсім мало лишилось.
Тож дрібнесенькі шматочки в руки хлопцям положила.

Оглянулися малята, в рот кусочки ті поклали.
Не наїлися нітрохи, то ж до судді вони сказали:
«А скажіть ви нам, будь ласка, чом ви сир весь майже з’їли,
Нам здається, що не вірно, ви лисичко, нас судили»

Дуже смачно облизавшись, рижа хвостиком вильнула,
Подивилась на котят і здивовано кивнула:
«Так я вас не розумію, ну а що ж це ви хотіли?
Щоб я сир вам поділила й безкоштовно вас судила?…»

Я не розпорошуюсь на пил.
Я не розбавляюся на сльози.
Тільки, з кожним дотиком сліпим,
ти мене розмінюєш на осінь.
Я не розбігаюсь по кутах.
Не ховаюсь за високі стіни…
Ні, ти не вгадав – я не свята.
Я така, як всі – з крилом і тінню…
Так як всі – я плачу і сміюсь.
Так як всі – закохуюсь, чекаю…
Лиш, сама з собою не борюсь –
чого серце хоче точно знаю.
І не треба дотиків, ні слів,
що серця подрібнюють до крихти…
Та, невже, ти ще не зрозумів –
серце не примусиш полюбити.

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку,
Скажи мені, милая,
Що на твому донечку?

Доля моя тяжкая,
Донечко не чистеє,
Та й вода не ясная,
Течиво не бистреє.

Люди мене стиснули
Кам'яними брилами,
Гріхи в мене скинули,
Як прип'яли вилами.

Вода життєдайная
В смутку замутилася,
Сила моя тайная
Та й занапастилася.

Прости мене, річенька,
Що я в тім не знаюся,
Змити горя з личенька
Та й не спромогаюся!

Річенька сріблястая
Виграє на сонечку.
Вірю буде, милая,
Чисто твому донечку.

Я не Тетяна, листів не писатиму, не поцілую два рази на здачу. Може, хіба що в житті дев’ятому тебе я пробачу. Бачиш: пачка, пуанти, озеро сцени, на воді танцюю під музику Баха, а знаєш, напевно, у тебе в генах відсилати усіх ...в Айдахо. Або ще й далі – до Оклахоми, де як завжди нікого вдома, і тільки вітер цензурним матом пише піщану історію штату.
Не Пенелопа, чекати не буду, я не маяк для гульвіси-баркаса із Амстердама або із Лурду, самотність мені протипоказана. Самотність викручує мізки і руки, вбиває тіло цвяхом у ліжко, коли ж я сліпцем іду на звуки, вона щосили притримує віжки...бо я не звикла сама і надовго, хоч крила відріж серпом веселки – равликом вилізу з тіла свого й полізу шляхом з варяг у греки...

Твоя не-Ребекка.

Женщина, амплитуда
драйва, солнечный-сон-ничей
(вынесшая оттуда
кувшинчик неба погорячей),

Женщина, слабо спорим,
наш ли - треп не-соврал-соврет?..
сыпь укоры, что корью
за шиворот, будто не в расчет,
а сплеча, да с любовью
прежней, всхлипывая: прости.

Женщина-без-условий,
дай же до тебя дорасти!

Дощі хапаються крильми
За лівий бік карниза.
Замість фіранок танем ми
В дощу вітальних ризах.
Холодну пазуху вікна
Геть розстібає осінь,
І безголосся тінь сумна
Над тишею голосить.
А ми розшукуємо скрізь
Десь заблукалу вірність.
У вушко свічки день проліз,
Щоб ми горіти вчились.

2006

В паспорті моєму
Записі немає:
Чи я Турок, чи Вірменин?
Ніхто про це не знає,
Я у свої Україні
Маю громадянство.
Позбавили національності -
Це уже свинство! - панство

І зустріч ця була не випадковою.
Напевно, хтось просив, а хтось – чекав.
Напевно, ми давно про все домовились…
Та в котрий раз тремтить моя рука,
коли очей твоїх солодка музика
мені дихнуть повітря не дає…
Таких як ти, ще називають музами.
Таких як ти… чи десь такі ще є?...
Таким як ти, що у подобі янгола,
непрошено приходиш і ідеш,
щораз в своїй душі тамую спрагу я,
бо тільки світло ти несеш в мій день.

Так. Зустріч ця була не випадковою.
Напевно, хтось чекав, а хтось – просив…
Напевно, ми давно про все домовились
іще до нас… і Бог благословив.
І стали наші долі перехресними
на цій планеті, поміж цих зірок.
І на долонях наших рук накреслено
цю зустріч, як наступний наш урок…
І так медово в серці, що ледь віриться,
що ми зустрілись – зустріч відбулась.
І хтось мені услід гукне: - От, мрійниця!...
Але тепер залежить все від нас.

Чи згадаєш мене, Раставице,
Старесенька бабусю в хвилях-зморшках
І вічно-юна
Струнка русалко з синіми очима?

Та де тобі про всіх гадати,
Кого з долонь вмивала палко,
Стараючись хоч краплею попасти
У саме серце.
І попадала,
І обертала вербами,
Навік задивленими в неї.

В моїй душі не відцвіта
Той пагінець вербовий,
Що починав любов до краю рідного
Від рідного села.

Поринаю в тишу, поринаю в пустку,
Надаю від себе я собі відпустку.
Запрошу у гості прірву і пустелю,
Пригощу мовчанням біло-карамельним.

Степ широкополий одягну на плечі,
Буду задивлятись в очі безкінеччю.
Всесвіт утікає у ніщо від себе,
Там кінця чекає слід богині Геби.

Втратять амплітуду світла теплі хвилі
І настане спокій – вічне царство штилю.

А кульбабка вторить сонячному згустку,
Я собі від себе надаю відпустку.

Матінко,
моя вишнева гілочко,
нагідко срібна, зіткана з тривог,
до півночі над зошитами білими
ніч креслиш білим рукавом.
Виходиш проводжати.
За усмішкою
твоя сльоза прихована пече.
Про щось завітне мовити не сміємо.
Ледь-ледь схиляюсь
на тремке плече.

Поцілувати навіть не відважуюсь.
Хіба вітрець обійме враз обох.
Садочок, двір, притінені конвалії...
Наш тихий рай,
в якому Мама - Бог.

Аж вії до землі сягають, -
Так мені соромно.

Щоки (з-під пудри) пашать полуницями, -
Так мені соромно.

Так, це я поворот просигналила
В напрямку парку, -
Не додому.

Ні, то не я повертала кермо твого авта,
Але хіба міг ти
За мною не поїхати?..
(Чоловіки – слабка стать...)

Так, це я тебе покликала,
О, це я
Тебе заманила...

І стоїмо, розмовляємо,
Ну й стоїмо, розмовляємо...
Навіть не можу доторкнутися
До тебе, чудового,
До тебе, чужого...

(2008)





-------------------------

Разлучница ...

Ресницы земли касаются, -
Так мне стыдно.

Щеки (из-под пудры) пылают клубникой, -
Так мне стыдно.

Да, это я поворот просигналила
В направлении парка, -
Не домой.

Нет, не я руль твоего автомобиля поворачивала,
Но разве мог ты
За мной не поехать? ..
(Мужчины - слабый пол ...)

Да, это я тебя позвала,
О, это я
Тебя заманила ...

И стоим, разговариваем,
Ну и стоим, разговариваем ...
Даже не могу прикоснуться
К тебе, чудесному,
К тебе, чужому ...

Осінньо на душі, її заносить листям,
Ще трохи - й через край... Юніє травня день,
Гойдається садів уквітчана колиска.
В мені вже сніг іде.

...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і
Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде...
Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі,
І сніг, і сніг іде.

Чому твоя любов немов несита рана,
Непевна і терпка: загоїться? зведе?..
Немов оця весна, сліпуча і нерання.
А сніг безжально йде.

І клин куди не кинь, а в думці -
на віки, та
Для вічності смішна упевненість людей.
Ген пелюсток вогонь -
сторіночка відкрита.
І сніг, і сніг іде.

…і розкриває темно-зелені віконні долоні
і розтуляє ламкі каламутні повіки
тихий Луї на триногому дзиґлику
пускає крізь пальці свої телефонні кучері
скаче навшпиньки від «ре» до «ля»
із Риму в Бомбей
and backwards…
дзвенить предметними скельцями
у стиглу бурштинову спеку -
триває…


тонкий кольоровий Луї
гнучка оксамитова Іо

... що переможно гримить шахівницею
розчахує радо лаковані половинки
ставить на жменю воїнів маорійських
12 (дванадцять) дрібненьких блискучих ґудзиків
своєї картатої блузки і ... програє..
шаленості янських вогнів
білого…
…наче сонце Луї
волосся
… тремтливої Іо

електрично потріскує
артикулюючи тишу
впивається в ватяну сутність
трамвайних дзвінків
і дзвінків телефонних
липкого асфальту і хліба
й холодного листя шовковиці

… і десь під самісінькі хмари
смагляві дітиська
у білих хрустких комірцях
летять сторчголов
з недільної школи
і тихо відсапуються
під шерхкою стіною
старої броварні,
стискають в спітнілих руках
яблука кольору крові
навпіл з водою з дощівки…

накритий подушкою,
глухо цокоче годинник

і

прозора пульсуюча Іо
м'який пелехатий Луї
стрімко вростають у теплу
розбурхану порожнечу

 
Мабуть невідкритий роман
Дозвілля героїк гранітних
За вуалі небесних дам
У біпланову ніч мотилів

Нам не вистачить мелодрам
Ми згубили магічні цифри

У стихії перлових мушель
У краю кипарисових снів


Ми тут невідомі для всіх
За променистими віями
За садами терпких ностальгій
Зі співучим санскритом слів

Нам не вистачить мелодрам
Ми згубили магічні цифри

У стихії перлових мушель
У краю кипарисових снів




 

Я не хочу мріяти – мрії збуваються
Я не хочу вірити – віра ламається
Я не хочу думати – думка міняється
Я любити не хочу, бо кохання вбиває нас

Я не знаю що завтра для мене чекати
Я й гадки не маю , що від долі бажати
Я зовсім не знаю в яку сторону йти
Коли в серці лиш біль й гіркий смак пустоти

Кожен день однаковий, графік в нього простий
Кожен день чорно-білий, просто сірий якийсь
А ти й гадки не маєш, де ж ті фарби узяти
Щоб у барви яскраві кожен день малювати

І тече ця ріка , поступово ламає
Забирає життя , і тебе не питає.
Не дає тобі шанс щось вернути й змінити
Не дає тобі право по своєму жити.

думки розсію по землі
можливо проростуть віршами
росою ти підеш у ніч
зривати теплими руками

ти їх просушиш ти збереш
зі снів моїх легкий гербарій
і тиху пісеньку складеш
з квітучих жалів і печалей

не йди бо то лише сліди
чужих вагань і перевтілень
і холод стін пустих катівень
блиск їхніх сліз гірких слюди

це мутний сік благань й хотінь
той крик що рве з середостінь
із хрипом підлих хихотінь
а далі ніч усе амінь

яж казав
яж тобі казав
скільки разів повторював
я наголошував у розмовах
щодня нагадував тобі
слав тобі листи
залишав маленькі жовті записки на холодильникові
я писав зубною пастою на рукомийникові
просив щоб ти не забула
благав запамятати хочаб для мене
закарбувати в памяті одне слово
лише єдиний видих
за яким обовязково буде вдих
він дасть ще крихту часу, ще сил
сказати знову і знову
і так вічно
принаймні той час здався б мені вічністю
але ж ти не запамятала
не забула
ти взагалі не чула мене
лише байдуже вдивлялася кудись "повз"
а мені зоставалося лише дивитися як повільно висихають твої
такі смішні і саме тепер щирі очі

не жалій, що там тепло
а тут занадто холодно
навіть якщо погляди
стають крижаними
на віях густішає іній
поцілунки залишають ляд

в полумї ти знавіснієш від болю
в холоді ти повільно, тихо заснеш

опусти повіки

ті теплі долоні, яким віддається
кожне втомлене сонце
отримають від тебе зневагу
вагомішу за будь-що

усі, кому обрид цей світ
ховаються від нього в циклонах
та льодяних пустелях
в кризі промерзлих душ

тут немає болю
тут лише сон
опусти повіки...

збуваються прогнози невисланих листівок
все частіше зустрічаєш мертві прострілені серця
дослуховуєш розмову привидів і покоївок
де краще заховати зброю і мерця

злість не приховати, не розтопить на воду
криваві зуби снів глузд потроху доїдять
побачити усіх зсередини, зісподу
розділити жертву на три або на пять

розтоптуєш свій час, мов перестиглі сливи
зі снів вилазять, також, ще сонні пияки
їх незігріті душі вже позмивали зливи
змішавшись із любовю, стікають до ріки

душі каліцтва зранку, ще зовсім непомітні
в історії небес занадто маячні
коли коханці, зранку, ще сонні й непривітні
коли щн не забулись приниження нічні

за усі невидані тобі на знеболювальне і надію приписи
за забуті та непомічені дефекти та протипокази
будеш ти щоночі просити прощення у місяця
бо серед живих ще не маєш ні права ні місця

і хоч кровю твоєю давно вже ласує бісиця
чекаєш світанку, хіба таке може насниться
виглядаєш з-під ковдри міцні рожевіючі зуби
шепоче що ти єдиний такий, що ти - любий

вже марно ховатись за одеколонову старість
мертві друзі крізь сон непомітно прокрались
кров й руду лоскотатимуть в промерзлих запястях
ховатимуть груди й лопатки від граней нещастя

В миг, когда зажигается утро,
Распахни окно. Помолчи.
Дивным светом зажгутся будто
Молодого солнца лучи.

В небеса взглянешь, улыбаясь, -
Торжество восходящего дня!
И грачей озорная стая
Пролетит, в глубину маня.

И соседи откроют окна,
Побежит мальчонок к реке.

А для счастья нужно немного.
Счастье - в каждом взошедшем дне!

Примарилось в озері море далеке:
Ліниві глибини, гарячі піски
І бірюзово-дзеркальні мазки,
Коли пообідня розморює спека.
Неначе сріблясті кружальця луски,
По хвилях розсипались сонця разки
Відлунням у Всесвіт на сотні парсеків.
Лоскоче проміння, немов волоски
Від пензля, що літом малює казки
У серці холодного світу хайтеку.

23.08.2009