За Анною Ахматовою

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.
Ледве видно столицю в імлі.
І придумав же хтось від безділля,
Що буває любов на землі.

І отак через лінь чи з недбальства
В це повірили майже усі,
Ждуть побачень, розлуки бояться
І любовні співають пісні.

А на тих – сумовито-безмовних –
Одкровення у тиші зійшло…
Це пізнала і я випадково,
З того часу хворію чи що…

Більшість думок починаються з "Я",
З "Ти" починаються звинувачення.
Більшість думок обкрадають слова,
Які вже не мають значення.
2009

письмовим столом - тільки ним і зміряю життєвий простір
гадюча осінь пролізла в шухляду добити зливою
мої очі - це вікна щільно зачинені а втім без скла
так що будь який птах клюватиме рогівку підвіконня.
світ аж надто глибоко аж боляче проріс в моє перо
і скапує тепер немов гарячий віск рідкими буквами.
у дірку в крижаній палітурці занурюю руку в сторінки
і слова одразу прилипають до холодних як січень пальців.
і з кожним сонцем стає легше заплутатись у власних снах
де завжди є вірогідність вранці за кавою випити всесвіт
і цей всесвіт я переписуватиму різним почерком щоранку
протягом всього життя що так скидається на поетичну збірку
навіть не сходячи з місця лише міняючи колір чорнил.

Згубив її з останнім вивихом струни.
За першим видихом ще не відчув утрати.
Любов летітиме у Місячній Сонаті,
як долетить до серця, Боже – схорони
і сотвори їй вічну... Де Твої палати
заходять, нiби у Йордан, в Чумацький Шлях,

дай місця – аж до відчуття на скронях нот,
життям нанесених безладно, поза станом.
Коли мовчання припаде до слів устами,
я з титрів обриватиму німе кіно:
світлини білі – біль, а чорні – серця камінь,
аби вiдчути, як полегшає земля,

бо на останнім кадрі облечу і я,
та ближче неба – опадатиму поволі
аж доки сонце не згорить на видноколi
i не здригне луна вiд крику журавля.
Вам не знайти тоді від мене парасолі,
як холоду душi у спiвах солов'я.

10 Серпня 2009

Ich werde in die tannen gehen123

Я звичайно не монах
Роками мовчати не зможу
Але три дні в самий раз

Я ж дав тобі слово
Так що не грайся зі мною
Хіба що трішечки

Робитиму свою справу вміло
Без зайвого шуму
Наче досвідчений спезназівець
Котрий перерізає горлянки ворогам

Ти вимагатимеш компліментів
Красивих слів
Метафор
Кажучи ти все таки поет

Але якщо захочеш
Ти їх відчуєш на кінчику мого язика
В заглибинах мої очей

Проте це тривати не може вічно
І я скажу тобі все що забажаєш

Врешті решт я ж не монах
І слава Богу

ЖАН: Жіноча змова, відьмацькі посиденьки
із мученицьким виглядом на кухні

ЖАК: Жінки при деннім світлі хитрі й солоденькі
Вночі, як переможниці, здіймають вгору кухлі.

СТЕФАНИК: Не йди на ланцюгу до їх звабливих ніг,
не пий із рук її, то приворотне зілля
і пристрасні слова — то, наче перший сніг,
зійдуть водою, враз, після весілля!

ЖАН:Стефанику, а покажи но руки!
Натяг собі кільця вже на правицю? (звинувачуючи)

ЖАК:Подружницьке життя, блаженні муки!
Придбав собі в кубло перевертня? Вовчицю?

СТЕФАНИК:Я бачив блиск в очах!

ЖАН: Жагу до влади!

СТЕФАНИК: На Бога ради,
Жаку, то любов прийшла зненацька!

ЖАК: Що не кажи, наївність в тебе хвацька,
якщо вже кожну пристрасть випадкову
сприймаєш, наче віковічну дружбу братську.

СТЕФАНИК: Зізнайся вже, що не впадаєш на колінах
й ти за гіркою дівою своєю?
У неї ж перець кров'ю б'є в судинах,
стальні ножі у її білих крилах!

ЖАК: Лише навприсядки поклони імітую
я у її забавному спектаклі
і цим своєї честі не руйную,
і з волею у мене все в порядку!

Не вір її очам, звабливим і зрадливим,
не вір речам її — то штучний мед,
що, начебто, такий ще солодливий
та лікувальну дію зводить їх на нет!

ЖАН: Мені Марія вчора ноги мила,
але очей з землі не підіймала,
задумала чи що і не сказала?

ЖАК: Таємна змова! Вже щось приховала!
Стефанику, Селестра не казала
про опівнічний зліт? Жіночі збори?

СТЕФАНИК: Вона лишень на мене скоса брови
згорнула в дні здивовані дуги,
коли я ненароком запитався:
“Коханочко, збираєшся куди?”

ЖАК: І свою Раду не застав я вдома,
диковинка, неначе не моя!
І іноді мене вбиває втома!
Вона, неначе західна зоря:
примхлива й незагнуздана, свавільна!
У неї все ж внесу я корективи!

Цю норовливу дівчину скую
в свої кайдани,
в кров її віллю
смиренності й покірності до краю!
Ви праві, начебто, що
я її кохаю!!! (Вбік)

ЖАН: Що ж, Жаку, і ти у п'яне русло
палкого недопитого вина
найвищого у світі почуття
кидаєшся цілком і з головою?

ЖАК: Нову краватку Марія прикупила?

ЖАН: Так, дама серця в мене дуже мила!

ЖАК: То й ти надпив із келиху вина?

ЖАН: Май совість, Жаку, я вже не дитя!
Інтрижка безневинна і не більше,
скажи мені, кому від цього гірше?

СТЕФАНИК: Що, Жане? Запітніли руки?
Кохаєш ти! І серця гучні звуки
вже видали тебе! Ти необачний.

ЖАК: Правда є правда, Жане, однозначно!

ЖАН: Вогонь в її очах і тихі ріки,
раптово так і так несамовито
мене заполонили. Невблаганні
мої крилаті, сонячні бажання.

Не пив би чар, не пив би того зілля,
не знав би горя не літав б на крилах.
Я ж тим вином споїв своє свавілля
й здійнявся в небо на Амурових вітрилах!

ЖАК: Нещасне щастя, щастя не щасливе!
І вип'ємо за переможну перемогу!
Хоча з любові й п'яний я на диво,
але від чарки я не напишу відмову!

СТЕФАНИК: Здіймайте вище келихи червоні!
Я за жінок впиваюсь неминучих!

ЖАН: Хай хаотично кров тече у скроні
й багаття Гестії не тлітиме жагуче!

ЖАК: За норов їх, за примхи й за свободу
утрачену край наших берегів
Я упиваюсь знов за їхню вроду,
якою владарюєм вздовж віків!

Сны стучались в окошко и падали рядом
С зажженной плиты – в полночный кефир.
Замесила я тесто, посолив мармеладом,
И поставила печься в духовку зефир.

А на кухне злобно жужжал желтый чайник,
И комар все старался возвыситься ввысь.
Ну а тесто дымилось звездной вуалью,
И запахи ветра куда-то неслись…

Открыла окно - и сны собрала я,
Еле живых их поила чайком,
А они объедались густым мармеладом,
Закусив его сладким зефирным тортом.

2009

Місто заміниться містом,
Порожнє ліжко – пустим.
Вечеря – звичкою їсти,
Повечір – розшуком змін.
Речі народять речення,
Упишуться в інтер’єр.
Дів проведуть приречених
Гаремом гарних манер.
Діви засвітять звабливо,
Вади – на буден день.
І роздадуть, як яблука,
Фальші курних пісень.
Діви захочуть розкоші,
Подвигів. Сліз. І десерт.
Запроклинають пошепки
Вроду, народження, смерть.
Ліжка застелять ранами,
Сном без зливання рук.
Сон надійде під ранок:
«Дощ. Біжимо! Цілуй…»

2007

Ситих не будить музика.
Муза не дасть насито.
Видиться спраговитим..
Очі бувають звужені.

2008

Груди. Гроза. І блискавки
Із небес до самих очей.
Твого тіла достиглі виступи,
Мій запалений Прометей.

Пальці тремтять, як полум’я.
Леденіють. Тануть. Печуть.
Голос твій закидає голову.
Грім затихнув. А я кричу…
2009

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Я вчера размышляла...
И знаешь,
Посетила как раз
Меня мысль...
Ты успешен,
Красив...Обладаешь
Капиталами...
Чувствуешь жизнь...
Мне не надо
Быть в списках
Трехсотой!
Стать счастливой хочу,
Без оков...
На размене симпатий
Попробуй
Обойти ты меня.
Будь здоров!
Я прозрею,
Взгляну свежим виглядом
На тебя, на таких же...
Как ты...
Надоело играть,
Право, в прятки.
Надоели
„Для вида” цветы...
Я пыталась понять...
В чем причина,
Почему не могу
Строить мост...
Догадалась.
Ведь ты же мужчина!
Строй не строй –
Для меня –
Только „Гость”.

Скільки у мені бруду!
Скільки вульгарності!
Прямоти, від якої захоплено
Свистять хлопці (такі ж як і я)

Скільки у мені бруду!
Скільки ненависті!
І цинізму, сарказму,
Що знеславлює рідне ім"я

Це приводить всіх в жах,
Викликає обурення,
І захоплення, від якого
Косо сміюсь в засмальцьованих недрах душі.

Але з іншого боку...
Я ж так часто ходжу зажурена,
Хоч не плачу, та зрештою,
Я складаю наївні вірші.

Я танцюю, сміюсь,
І читаю всесвітніх класиків,
Я люблю!
Та люблю
Лиш таких же брудних, як і я.
"Ти без маски!Без маски!-кричать мені в спину заздрісно.
А ,поглянувши в очі, жахнуться,-
Чия ти? Чия?!!"

Останній штрих до нашого портрету.
Портрет на двох. Це щось нове.
А натюрморти малювати легко.
В портрета – очі... От! Але...
Ми намагались, чесно, ми боролись
За кожен штрих як відбиток душі.
А натюрморти якось не вдавались.
І ось сьогодні... Тихо! Не кажи.
В портрета – очі. Хай розкажуть...
08.08.09

Значить просто горіти самими думками приречена,
Значить власними діями тільки собі щось доводити…
Де ви, фрази, що завжди і всюди були недоречними,
Де ви, очі, що досі із розуму зводили?

Значить жити… Як завжди чекаючи заліків –
Бо за ними свобода, і літо, тоді й побачимо…
Так від цілі й до цілі під шум динаміків,
Але ж щастя – дорога, не пункт призначення!!!

Так і буде, як вирішиш, так і станеться,
Не закохана! Справді? Це все дарма…
Поки бачимось, крапку в кінці не ставимо…
А розстанемось… То розстанемось з усіма.

Значить вірити… Ось і вся мені відповідь
Може думати, може мріяти… і писати комусь…
Ну навіщо?? Життя ж то колись все виправить…
Але не дочекаюсь, і комусь підкорюсь.

Чим завадити і кому тут іще зарадити?
Хай не я, але змін тобі, сонце, в твоїм світогляді!
І у недорозчиненій каві шукати виходу
Із полону, що досі лякає в твоєму погляді!!!
24.04.09

Ты говоришь, что любишь дождь, но когда он идет, ты открываешь зонтик.
Ты говоришь, что любишь ветер, но когда он дует, ты поднимаешь воротник.
Ты говоришь, что любишь солнце, но когда оно светит, ты уходишь в тень.
Вот почему я боюсь, ведь ты говоришь,что любиш меня!

Не треба слів багато,
Не треба часу, щоб чекати.
Я хочу лиш мовчати,
Я вже не хочу так
І ти помовч, посидимо,
Ми тихо каву поп'ємо.

Десь у квартирі сваряться,
Хтось у квартирі мириться,
А ми все сидимо...
Хтось задихається від болю,
А хтось кричить від горя,
Хтось захлинається від щастя,
А хтось біжить - по далі від ненасті...
Хтось щось будує,
Десь руйнуюсь...
І хтось у ліжку сам,
А хтось удвох не спить...

А ми все мовчимо:
Так тихо дивимось,
Я чую порух вій...
Зламай годинник свій.
Яка різниця скільки часу?
Можливо в нас не буде шансу
Ось так тихенько посидіти...

писати влітку про ялинки щонайменше
не модно
чоловіка відкладеного на завтра
кохай сьогодні
прокидайся із сонцем громадянином
Японії
і відганяй темні сили білим оком
півонії
не вір золотому руну
на ньому немає проби
купи піщаний годинник
пантруй за пустелею Гобі
квіти сади
на них метеликів фарби
ще б Кобо Абе ключі від будинків
дав би
і тихо живи як миша у сирі
чедер
на небо дивись
уявляй дощів дреди

 
там я дивуюся на птахів
яким не знати смертного слова
щоби нести на собі гріхи
скалки пам’яті сни минулого

та чудуюсь морями створінь
що бентежать лиш денний бур’ян
їм не відати про птахів
і прозору вітчизну небесну

ще я дивлюся крізь людське
переплутане в мареві битв
страх і відчай самотню безвість
гуркіт маршів дикунські тамтами

ще я бачу дітей ласкавих
у бажанні летіти світами
променистих очима надій

у нестямному щасті блаженних
мріючи дивних риб і птахів
вічно свіжу поезій безмежність

під розсипаними зірками
з-за віконня проклятої вежі




 

***

Навіщо знову ти мене ятриш, о, спогад?
Осінній день зберіг своє сумне мовчання
І ворон мчав у даль, і росяна волога
Лягала в лісі в жовте листя як питання.

Ми з нею йшли удвох, нас полонили сни
І розпліталося волосся від сльоти
І голосом дзвінким небесної цноти
Вона спитала: "Чи був коли щасливий ти?"

На голос ніжний, ледь у погляді – тривожний
Я усміхався обережно й переможно,
І руку білу їй безмовно цілував.

- О перші квіти, як ви пречудово пахли!
О голос ангельський, як ніжно ти звучав,
Коли вуста її освідчення шептали!


ФЕДОР СОЛОГУБ

ПОЛЬ ВЕРЛЕН
NEVERMORE

Зачем ты вновь меня томишь, воспоминанье?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сияние
Ложилось на леса в их желтом одеянье.

Мы с нею шли вдвоем. Пленили нас мечты.
И были волоса у милой развиты, -
И звонким голосом небесной чистоты
Она спросила вдруг: "Когда был счастлив ты?"

На голос сладостный и взор ее тревожный
Я молча отвечал улыбкой осторожной,
И руку белую смиренно целовал.

- О первые цветы, как вы благоухали!
О голос ангельский, как нежно ты звучал,
Когда уста ее признанье лепетали!

Три подлеца наварили каш -
В каждой из каш топоров хватало.
Взяв кашеваров на карандаш,
Перекашивая скандально,

Три мудреца заварили чай -
Пар зеленел, смеясь в лицо им;
Пили они из пиал печаль,
Правилам следуя мудрецовым.

За поворотом – осінь,
Махне рукою.
Зупинка.
І далі – зі мною,
Незнана досі.

Позавчора – літо,
Поглядом кине.
Прощально.
Лелекою злине,
Далі від світу.

Меланхолія – нині,
Ціною розлуки
Зустріч.
Нехитра наука.
Коротшає днина....
09.08.09

Море… важко уявити крижаний погляд у спекотного моря.
Але так буває. Невеличкі прозорі хвилі з холодним спокоєм
змочують розжарений пісок, створюючи полосу перестороги.
Відпочивальники, дійшовши до цієї полоси, зупиняються.
Вдивившись у крижаний погляд моря і зрозумівши його настрій
вони слухняно повертають назад у пошуках іншої розваги.
Але завжди знаходиться той, хто не здатен розуміти поглядів.
Хто занадто впевнений у собі, щоб змінювати омріяні плани.
Занадто закохані у життя не вміють бути обережними.
Не звинувачуйте море у жорстокості, необачні створіння.
Йому байдуже до того, хто не розрахував своїх можливостей.
Медуза і людина рівні перед його безпристрасними очима.
Морю все одно, чию смерть заколисувати своїми хвилями.
Цікавість… Ні, то не цікавість збирає людей до місця нещастя.
То тіла зносять до купи свої душі, аби ті разом молилися,
ділячись своєю живою силою з тим, кого рятують чиїсь руки.
І поки ті руки рятують, поки постраждале тіло не втратило
бодай найменшої ознаки наявності душі, натовп очікує.
І поки розширені очі присутніх випромінюють співчуття,
їхні душі шукають зв'язок з власницею безпорадного тіла.
І поки енергія натовпу огортає місце трагедії,
Віра, Надія і Любов намагаються заступити ближнього
від Великого Комбінатора випадковостей, що виграв цю душу,
вдало розсипавши кульки помилок, аби Життя послизнулось
і впустило до жадібної пащі Минулого чергову жертву.
Тій ненаситній пащі мало того, що життя віддає як належне,
за вимогою одвічно невпинного у своєму русі Часу –
передчасні жертви наймиліші її вічно голодному нутру.
Великий Комбінатор ніколи не зупиняє жорстокої гри:
заради своєї втіхи вихопити у Життя ласий шматочок
і жбурнути його у пожадливо роззявлену пащу Минулого.
А Життя робить інстинктивні спроби врятувати шматочок себе,
бо воно лише тоненька ниточка у вузенькому поясочку Буття,
який є нічим іншим, як рискою на тілі безкінечного Часу,
межею, на якій Майбутнє перетворюється у Минуле.
Те, що існує і те, що живе, мають спільну рису - теперішній час.
І у цьому теперішньому часі відбувається протистояння.
Збіг випадковостей – зброя не тільки Великого Комбінатора.
Життя теж вміє ховати козирі в рукава – для рівності шансів.
Випадкові люди у натовпі інколи складають гарну команду –
і тоді Смерть відступає, а натовп розсипається з відчуттям щастя,
аби, неначе кола по воді, розповсюдити радісну звістку.
Але не цього разу. Часом люди схожі на глиняних колосів,
що легковажно не бажають помічати своєї уразливості.
Саме у таку мить відкривається перед ними паща Минулого,
а за спиною лунає питання: «Ну що, підіб’ємо рахунки?»
А чи стане тобі сили відштовхнути власника того голосу?
Ти, могутній колосе, що тримаєш над своїм крихітним всесвітом
власноруч збудоване небо – що з ними станеться, коли ти зникнеш?
Тож дивись під ноги – у Великого комбінатора багато кульок.
Ти ж не хочеш, щоб натовп, схожий на ангелів з перебитими крильми,
розносив увсебіч від твого тіла сумну звістку про свою поразку.
Крижаний погляд буває не тільки у моря…

...І день згорів, як зламаний сірник,
І я лягаю в ліжко з самотою,
І тихо повертаюся на бік,
І подумки прощаюся з тобою.

І ніч також, немов сірник, згорить,
І місяць буде втомлено ховатись,
І зранку ти прокинешся на мить,
Щоб подумки зі мною привітатись...

..Я встретил его у закройщика камня -
стоял перед зеркалом гений;
хотел он, чтоб мерку сняли с него...
для будущих поколений
Жак Превер «Великий человек»

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому тепер поставлять у державі цій пам’ятник?”

…Бо каже на майдані до Тараса Богдан:
- Дивись, знову мітять капустою,
В те місце де стояв бюст «вождю могікан»,
В те місце, де тепер пусто...
Послухай, Тарасе, ти мені поясни,
Навіщо жбурляти капусту,
У гріб, який вже й так давно перегнив,
У місце, в якому пусто?...

- Послухай, Зіновій, ти вже тут літ триста,
Та маєш якусь дивну вдачу...
Бо ж якщо капустою чоловікові в писок,
То можна ж отримати здачі!..
Ти ж бачиш, нема ні поляків, ні турків,
Ні татарви, якщо я ще при пам’яті...
От і жбурляють капусту, придурки,
В те місце, де був бюст чи пам’ятник...
Добре, що в них ще хоч трохи є глузду!
Не дай Бог, прийде «новий воїн»,
І стане метати зігнилу капусту,
У місце, в якому також буде пусто,
Туди, де були ми з тобою!...

...Нанизуючи на перо слова,
Які чомусь виринають з моєї пам’яті,
Я іноді думаю раптом: “Овва!
Кому ще розвалять у державі цій пам’ятник?”

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.09.2007 року

…Я вас замусорил, о улица моя,
прошу прощенья;
Жак Превер
(Переклад Олександра Давидова)

(Роздуми після виборів-2007,
в передчутті виборів-2009)

…Держава моя – мільйони нещасних людей...
Тих, які бюлетені із хрестиком кидають в скриньку...
Тих, які до останнього вірять в оману ідей
Тих людей...
Які, як ворони, рвуть горло з міцної трибуни,
Вживляючи волю – важку, ніби ковка чавунна,
Яка, ніби рок або меч заржавілий Дамоклів,
Висить понад нами...
Вона витікає з ідей
Тих людей...
Вони – ложка дьогтю у бочці, де мед, їх не так вже й багато...
“Мішки із грошима” – багаті, скупі, злі, пихаті...
Для них Україна – розіграна, краплена карта...
Великий і жирний, приправлений смальцем кусок...
А люди, що кидають "хрестики" в скриньку –
Пісок...

...Екран: єхидна посмішка титаніка Ахметова...
А поза кадрами – пентхаусів гора...
Шик ресторанів, віскі, лоск, ікра...
Така собі крута картярська гра...

...Смітник: бомжа смердючого крива, блаженна посмішка...
Обличчя за вікном, покрите зморшками...
Потоптаний підошвами квітник...

І віхті вітру весь сей бруд перевівають...
З стовпів агітаційну слизь дощі змивають...

А в двірника в руках стирається мітла...

Кумпала Вір,
04.10.2007 року, м. Хмельницький

Вот это я, дикая птичка, я родилась поэтом
Зимой я улетала на юг, к вам возвращалась летом
Вот это вы – воробьи на проводе
Круглый год веселитесь в городе
С интересом внимаете моим рассказам
Я грустно завидую вашей жизни проказам
Я попрошусь с вами на зиму
Вы в ответ – не хватит мне силы
Я как всегда соглашусь и красиво так охну
Пока однажды не останусь и сдохну

Вновь новый день,и снова боль...
И снова без тебя, а ты с другой...
Ночь,сигарета...Дождь в окно
В трубе гудки.В окне темно...
Скучаю.жду.Ты не звонишь..
В руках альбом.в нем ты и я...
И помню время где твоя...
Воспоминанья...мысли вслух
Ты был мне самый лучший друг.
Скажи мне что произошло?
Все было... и ... все вмиг ушло!
Слезы, истерка, упреки
Зачем все это? Лишь намеки....
И снова день,и снова боль
....Я здесь одна,а ты с другой ....

* * *
Засинаєм під музику грому,
Вишиту білим шовком.
Червоний Місяць над Бугом –
Неначе усмішка вовка.

Сон наш короткий і стиглий,
Вологий, як поцілунок.
А те, що присниться, довго
Буде ставати лунами.

Вітер смуток розвіє
І накуйовдить цвіту.
Врешті, нема ж нічого –
Тільки душа, вітер...

Ще – полинові хвилі Бугу,
Сумні їй-Богу.

Люблю тебе.
Та не зраджу річку оцю –
Дорогу.

Я кішка з поглядом рожевим!
Гаряча злива затремтить,
А у очах вогнем шаленим
Нестерпна бестія кипить.

Ковтає кисень біле сяйво -
Таємний лоскіт його вій.
Іти на ліво чи на право,
Де віднайти будинок свій?

Холодний вітер дме у вушко,
Вже мокрі лапки: не тремти.
Хто наречений мила дружко
І де мені його знайти?

Блукає хвостик по дорозі,
Калюжі холодом кричать
Та зупинитись я не взмозі -
На цьому ПІДПИС та ПЕЧАТЬ!

Посміхнулося небо блакитним дзеркалом -
Боже, яка ж я рада!
По калюжам ходила холодним циркулем,
Зрозумівши де вада.

Розпелися вузлики вільними квітками,
А за ними хмари.
Я душею стелюся вільними садами,
Бо шукаю пари.

1.
Махнула хвостом світлосяйна жар-птиця
В омріяну даль.
Туди, де сміється весна-чарівниця,
У небі нічному зоря промениться
І тиші кришталь.
А місяць, мов човен, у хвилях небесних
Висріблює сни.
До мавки-красуні летить перелесник,
Щоб зоряні перли в дарунок принести
На крилах весни.

2.
Отак полетиш на вогні карнавальні
В обіцяний рай.
Та враз ненароком між "па" танцювальних
Один пірует ненавмисно фатальний,
І радощам – край.
І раптом задивишся правді у вічі,
А там лиш пітьма.
Чуже на землі владарює сторіччя,
І снігом колючим засліплює. Січень.
Самотня зима.



09.08.2009

Тисячі років мовчання
були у мене без мене...
Тисячі років незнання,
що їх ніхто не поверне...

Знов обертаються зорі
довколо мене без мене...
Безмір у радощах й горі
все одно сльози наверне...

Вічності час неменучий
буде у мене без мене...
Спокою вітер співучий
саваном ніжно оберне...

Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...


2009

Цей звук до пісні солов’я подібний,
Такий тендітний, ніжний і легкий.
Він ніби сонця лагідний промінчик:
Зігріє, де б ми не були.
Він ллється, як тендітне джерельце,
Що з часом ввійде у могутню річку.
Звивається в тонке кільце
І без упину ллється вічно.

Вона подарувала нам життя,
Священне й чисте, як жива водиця,
Вона рятує нас із небуття,
Немов з глибокої, холодної криниці.
Вона руйнує перед нами щит брехні
І щиро допоможе у печалі,
Не сперечайся з нею! Ні!
Бо це вона веде нас далі.
Тільки вона все робить так натхненно,
Що може вразити людину.
Адже ніхто не любить так священно,
Як матір рідную дитину.
2008

Матусенько, рідная ненька,
Твої руки, обличчя красиве,
Волосся русяве і трішечки сиве,
Золотава від сонця пахучая жменька.
Це все довіку буду пам’ятати,
Кохати щиро й берегти,
Бо матері не можна проміняти,
Купити чи нову знайти.
2008

Судьба, що різні у нас оператори,
Й ні в кого нема грошей аби поповнити
Рахунки. Хоча уже якось однаково.
І ми всі дорослі аби заплакати.
Настирні у банкоматів вогники

Збирають до купи нічних метеликів,
А нас відлякують електричністю
Міжлюдських стосунків, що невеселими
Дротами і радіохвилями мелені
На коди цифр. Із драматичністю

Розкажуть як номер двадцятизнаковий
Тримав стосунки із іншим номером.
Комп’ютер довго іще оплакував,
Назвавши нас цифровими браками:
Любов прописано іншим кольором.

І телефонні розмови скінчено.
Назавжди викинуто із пам’яті
Адреси, мейли, контакти, дівчину
З її стражданнями і протиріччями.
У ICQ її статус : «зайнята!»

Поштові скрині всі запечатані,
До списків спаму е-мейли додано.
Забуто ніки й паролі. Чатами
Шукаємо когось кращого. Сватано
Нас людям з більш цікавими кодами.

«На вихід!» - Кличуть рахунки банківські.
Життя – обірвалося нагло знаками.
Екрани кажуть: немає радості
Від клацань мишкою - тільки капості.
І ми прозорими цифрами плакали.

Та розпорошились Інтернетами,
Попроростали сумними блогами
Про нас не пише ніхто сонетами.
Ось… електронними кулеметами
Розстріляно іще двох закоханих.


8.08.09

Кохання,
Я викурю Дніпро і захмелію.
І це не порок.
Я втілюю собою українську надію
На незалежність власних думок.

Кохання,
Я на тризуб нанизав галушку
І салом заїв.
Кримчани подарують ялицеві подушки,
Й ми спатимемо певно сто днів.

Кохання,
Ми вип’ємо наш прапор державний,
І золота верх
Здамо в ломбард і купимо поіржавілі шаблі
Дорубувати, хто «Ще не вмер….»

Кохання,
Стрибаймо по Карпатах до хати,
Мені вже кортить
Побачити з горища, як змиють Карпати
У неба чорноморську блакить.

Кохання,
Небесний самогон закінчився –
Я протверезів.
Ходімо, врешті, зробимо що-небудь корисне
Державі. Ну хоча б дітлахів.

5.08.09

Мне страшно
Моя жизнь от тебя зависит
Раскроешь ли объятья
Или ты припасла для меня нож
Всегда на чеку, красные глазища
Я – сам себе сторож

Но время
Придёт, мне придётся уснуть
Ты однажды захочешь спать тоже
Крепко
Руки твои я возьму
И положу их в свои ладоши

Вечірня самотність і зоряна тиша,
найкращі моменти коли сам на сам.
Моя насолода у цьому найвища,
для роздумів мудрих збудований храм.
До істини крок, через тишу ввійду я,
без речень у голос, без пафосу слів,
без реплік розумних і шуму застілля,
пізнаю все сам, що колись не зумів.

Тонка і прозора, іще невловима,
як промінь в зіниці, у темінь нічну.
Неначе поетові бажана рима,
зненацька з'явилась і б'є по плечу.
У тиші у роздумах істину видно,
її не пізнаєш на фоні порад.
А жити наосліп мені вже обридло.
Я бачу всі маски. Прощай маскарад!
05.07.2009 р.

Якось-то раз лежала геть слаба,
Гарячка не спадала третю добу.
Уже не відрізняла ніч від дня,
Не в силі навіть помолитись богу.

Хотілось плакати, але не було сліз…
Перед очима образ твій і голос у думках,
Насправді ж темнота і холод скрізь.
Я згадувала те тепло в твоїх руках.

Аж раптом впала я у забуття:
Мені наснилася твоя усмішка
І ти була неначе пресвята.
Прокинулась –а то лиш бильце ліжка…

Зник образ твій і зник твій голос.
Лиш ніч холодна свої обійми простяга.
Уже розсипались по небу зорі,
Лиш ти залишилaсь в думках, неначе пресвята!
Січень, 2009
м. Львів

Змикаєш змоклі від дощу повіки:
Мрієш аби злива та минула,
Що заливає серце перетворюючись в ріки.
Куди ти йшла, що думала –забула.

Аж раптом –він прекрасний, такий рідний…
Замерз і змок, скоріш його зігрій!
Він підлий зрадник,ти ж обійми його ніжно
В цю мокру й омріяну мить на все забий!)

Щоби його кохати в тебе є лиш ніч!
І байдуже на все що він зробив…
Він не плаче, не кається, то ж витри сльози з віч,
Хоч і шрам на серці ще не зажив…
серпень, 2009
Терамо, Італія

(Батькові)
...Нам з тобою, сину мій,
Як тому коню,
Вже давним-давно за тридцять...
Люди кажуть: “Кінь старий, що не спішить
І що не портить борозни...”
Ми з тобою все тримаємо в долонях
Невибагливу синицю...
І примхливий журавель своїм крилом
Ще не торкався наших жнив...

...Бо так судилось, сину мій,
Як не крути й перевертай, нам так судилось...
Багатства наші, то не скарб,
А тільки десь в підкові райдуги вони...
Тому тримаймося міцніше за чепіги
І закусимо вудила...
Як той Гнідий, що хоч старий,
Та не спішить і не попортить борозни...

...Ген, аж за обрієм зникає
І виблискує на Сонці чорна скиба...
Солоний піт впаде в ріллю
І розворушить жовті зерна ув землі...
А нам з тобою найсмачніше
В цілім Світі – розім’ята скибка хліба...
Бо ми – ратаї, сину мій,
Бо ми – синиці, а вони – не журавлі...

...І треба жити, сину мій,
Як не крути й перевертай, а треба жити...
Кінь відрізає борозну і тягне скибу
Вслід за Сонцем, посолонь...
І доля наша – знати мить,
Як на світанку в теплім полі сходить жито...
Й росою першою скропити
Мозолі своїх порепаних долонь...

Кумпала Вір
19-21.03.2008 року, м. Хмельницький

(Нелі)
Я міг народитися десь серед інших земель...
У гірському аулі або в степовому шатрі...
У портовому місті або на межі двох пустель...
Чи на дикому острові, в схрещеннях рози вітрів...

Я би міг полюбити засніжений гордий Тібет...
Може б, грав на волинках про саги шотландських рівнин...
Чи побрів би у вічну тайгу, за Уральський хребет...
Чи зганяв би до прерій мустангів, як ніч, вороних...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував рідну Русь –
Тут мій батьківський дім...

Я би міг народитися підданим інших країн...
Може б, мав громадянства багатих заморських держав...
Я, можливо б, не знав, що це значить: повстати з руїн...
Може б, я і не бачив, як душі людей їсть іржа...

Може б, я і відчув смак грошей і багатства, без меж...
Може б, я і зненавидів зніжену розкіш столів...
Може б, не шкодував ні прикрас, ні взуття, ні одеж...
Може б, був би байдужим до хмар на твоєму чолі...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені дарував Україну –
Мій батьківський дім...

Я міг народитись під світлом холодних світил...
Я міг би пізнати степи допотопних епох...
Я міг би у серці своєму зневагу нести...
Я міг би не вірити в те, що над Світом є Бог...

Можливо, я б втратив в пітьмі слід твоєї душі...
Можливо, прожив би бездарне і сіре життя...
Можливо, проніс би свій хрест через землі чужі...
Можливо, не вірив би в силу свого каяття...

А втім, знаєш, рідна, а втім...
Бог мені показав твій поріг,
За яким є мій дім...

19-21.02.2007 року,
м. Хмельницький

Пляж, песок, вдвоем мы вместе,
Звезды, море и луна,
И в душе играет песня,
Вот теперь я не одна!

Смог согреть мое ты сердце,
Ты ожить сумел помоч,
Так чудесен был тот вечер,
Так чудесна была ночь!

Вспоминать тебя я буду,
Нежно, бережно хранить
Как по морю мы с тобою
За луной решили плыть!

Море нас приняв в объятья,
Колыхало на волнах,
И луна, накрыв нас светом,
Говорила о дарах...

Я тихонько улыбнулась...
видишь?...
Я уже давно не улыбалась
так...
Как громко стучит сердце...
слышишь?...
Просто их два...
твоё и моё...
Они слились в одном звуке...
Почему?...
Наверное,чтобы мы их услышали...
Я возьму тебя за руку...
можно?...
И опущу взгляд...
Так легче...
Словно ветер...
Я не вижу тебя, но чувствую...
Лёгкая дрожь...
Почему?
Наверное Сильный ветер...
Я могу быть с тобой...
Хочешь?...
Возьми моё сердце и не отдавай никому...
Даже если больше не увидишь меня...
Почему?
Потому что я забрала у другого...
То что на самом деле ТВОЁ!
Понимаешь?
Нет...Твоё сердце мне не нужно...
Достаточно держать тебя за руку...
Веришь?
Закрой глаза...
Чувствуешь?
Так трудно дышать...
Почему?...
Наверное я умираю...
Не бойся...
Когда ты откроешь глаза...
У меня начнётся новая жизнь...

Это ты дал мне второй шанс...
Но я не воспользуюсь им...
Сейчас...
Просто побудь со мной ещё минутку...
И уходи...
Почему?...
Что бы я вернула тебя...
Я теперь счастлива и свободна...
У меня есть только твоя рука...
И если она отпустит мою...
Мне не будет больно...
Ведь у меня больше нет сердца...
А у тебя есть...
Твоё и моё..

Пусто…холодно…
Самотньо…
Як тоді коли сказав прости…
Боляче і страшно що не
Разом більше ми…
Не відчуєш більше
моїх п’янких ти поцілунків,
Не побачиш більше тепла
В моїх очах…

Пусто…холодно…
Самотньо…
Серце досі ще щемить,
Ночі без сну
Проходять,
Лише ти і гітара в руці,
Яку порівнював зі мною…

Сплелися пальці, наче вічність
З миттєвістю переплелись.
Сьогодні народилась ніжність,
Зачата дотиком колись.
Два подихи перемішались,
Як вітер з росами в траві.
Неначе коні буйні, мчали
Думки в шаленій голові...
Солодка пустка залишилась
З медовим присмаком пітьми.
Земля і досі ще крутилась,
Та вже крутили її Ми.
2009