Я чиста, як сльоза,
і радісна, і світла,
і може навіть завтра
прокинуся живою...
Зі мною нині Бог.
Він знається на ліках.
Зі мною нині Бог.
Я вперше нині молюсь.
І може навіть завтра
прокинуся розбита,
зболіла, гарячкова
і як ніколи хвора...
І раптом Він захоче
мені все пояснити,
і раптом я почую,
як Він мені говорить:

Я є, і ти є я.
Не повзай на колінах.
Зведись, візьми свій хрест
і дай собі ім'я.
Здіймися на голгофу,
і знову будеш вільна.
Омий голгофу кров'ю...
Я є. І ти є я.
Зведись з колін, моя!
Зведися і запитуй!
Дери завісу ночі
і проповідуй день.
Ти чиста, ти сльоза,
проте в багно пролита
мільярдами по плоті
близьких тобі людей...
Ти світла, ти одна,
ти - я, а я - це ти.
Забудь усе, окрім
чуття себе живою!
Ти терен вогняний!
Всміхайся і цвіти!
І перш за все: іди
дорогою прямою.

Я вірю, поможи
тяжкій моїй невірі!...
Зануритись у день,
нарешті стати Кимось!
Кажи, не замовкай!
і... сну мені відміряй.
Я молюся про те,
що завтра я прокинусь.

Оскільки ностальгія за Карпатами сіпає спогадами, організатори всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії "Дикий мед" запрошують авторів сайту взяти участь у навмисне виокремленій програмі "Поетичний вулик", що відбуватиметься 12 липня з 12:00 до 14:00 в межах фестивальних днів 10 - 12 липня на галявині за мостом на березі ріки.
Бажаючі, попередньо зголосіться у коментах. Або попередьте про свій приїзд заздалегідь уже в Сколе.

Чекаю. До зустрічі.

(Із Йожефа Серваца)
*
живу живеш і ми ще в силі жити
ото живімо поки в силі жити
все буде поки вміємо тужити
назустріч один одному спішити
все буде поки є чим дорожити
де є любов не грішно там грішити
живу живеш аж поки в світі жити
і поки живемо повинні жити
*
Ти можеш і піти так можна йти
Мабуть той вітер що приніс тебе
Прийшов тебе забрати можна йти
Я звав тебе і віддаю тебе
Жона ти чи коханка можна йти
То зовсім не мужчина хто не твій
Від мене до будь-кого можна йти
Моїй тобі невинно можна йти

1981
«Спитай себе"

Це – Бахуса безцінний дар.
В усі часи із хлібом-сіллю
Був добрим тоном для застілля
Лози добірної нектар.

П'янка солодка ягід кров
І пурпурова, як вітрила,
Колись велику мала силу
В артеріях придворних змов.

Крізь келиха дзвінкий кришталь –
Підступне скельце злого троля –
Вже не одну зламала долю
У лабіринті задзеркаль…

За щастя вічне молодих
Вогнем наповнює утробу…
За першу та останню спробу…
З душі людський змиває гріх…

Коли жаги палкий салют
Наповнить чашу аж по вінця,
Вино несуть коханій жінці
З букетом квітів – як прелюд…

Із бочки. З пляшки. При столі.
Дзюркочуть у бокал сердито
Терпкі жадані оксамити.
Увіковічнені поетом.
Під камамбер, рокфор чи фету.
І просто так, аби налито.
Як пили, так і будуть пити
І жебраки, і королі.

Залила увесь сад бузина!
І зелена, зелена вона!
Зеленіша за плісень на чані.
І зелена, бо літу початок!
Голубінь до кінця, до країв!
Зеленіша за очі мої!

Через ніч загорить багаттям
Ростопчинським! В очах відбиття
Бузинової пінної трелі.
Червоніша за кір у постелі.
В кожній порі моїй неба зір,
Розсипається-сиплеться кір

Бузини...
Не дзвени! Не дзвени!
Що за фарби розведені
У солодшої за отруту!
Кумачу, сургучу і бруду –
Суміш. Знаю коралів знак,
Крові, що запеклася смак.

І покарана ти, бузина!
Залила увесь сад бузина
Кров’ю юних і кров’ю чистих ,
Кров’ю гілочок вогнекистих –
Веселішою за всі крові:
Кров’ю серця мого любові.

Буде знов водоспадом зерна,
Буде чорна моя бузина,
Із сливово-липкою міткою.
Біля хвіртки, що стогне скрипкою,
Біля дому, котрий пустий, –
Лиш кущу бузини рости.

Новосели, вам - новини?!
Через ягоду бузини,
Вся дитяча жага багрово,
Через древо і через слово:
Бузина (по цей день – з почину)
Трута – вбиранная очима...

Моя фантазія – домашня рослина
Щось схоже на ліану

Коли я сумний вона обкручує мою шию і душить
Коли мені добре шию мою обіймають метафоричні твої руки

Якщо погано — то з моєю фантазією хоч стріляйся
А якщо добре то — так що кінчаю

Моя фантазія нерозлучно зв’язана з тобою
Ліана обіймає стовбур тебе

Так стає добре
Спокійно

Ти казала що я справжній спокій
І він передається тобі

Мене – зворушують ці слова
І моя фантазія малює такі картини
Що хоч на стінку дерися від безсилля

А цікаво хто твоя фантазія
Домашня тваринка чи рослина
Чи якійсь побутовий предмет

Я не знаю

Блукаю в своїх сумнівах ідеях мріях
Поруч з тобою

Мені подобається згадувати тебе
І фантазувати

І приємна ліана огортає моє тіло

Ось - типове вкраїнське село...
В ньому левова частка левади,
виторговується "на участки" - за
згоди сільради.
В нім сільпо - то не бренд,
а реалія минуловічна.
А генделик, з п`янючими вщент
козарлюгами - то є річ звична!
Де о-пів чоловічої статі,
знай - гульма гуля.
Дистрофічні забродиська,
ті споконвічні коноплі під стелю,
зовуть - "канапля"...
Там в бабусь одиноких,
святиню, останню свитину,
деруть ошуканці...
Спритні, різноманітні - та най би
поїли їх пранці!
Замулилися ріки, ставки
заросли верболозом.
Депутатство одколи базіка - невже ж
позоставив їх розум?!
Та напевно... Хазяїн хороший
потрібен селу.
Пан? Прадавньо.
Колгосп? Несучасно.
Ці джунглі врятує, хіба що,
Багіра з Балу...
А заки...
Про Хрущова епоху дзижчать
знахабнілі хрущі.
Кукурудза в жовтаві панчохи
свої не одягне кущі...
Ферми з космосу легко поплутати
з храмами Майя...
... То - вкраїнське село...
Там колись був порядок,
а зараз - і близько... немає...

06.07.09

Не сон – сонет на світла перепадах.
Переливаються, зірками ситі,
на павутинні дощові піньяти.
Гойдаються-розтрушуються миті,

суцвіття галактичні та армади
флотилій сонця місяцем розбитих.
Любов мандрує скрекотом цикади,
де димохідну люльку палить вітер,

у персах розбіліється налитих
і забуватиме про все крім плачу,
гаситиме його у колисковій.

Павуче плетиво – легені літа,
як напинається – летить неначе
необережно випущене слово.

4 Липня 2009

піньята* – фігурка з пап`є-маше, наповнена цукерками, котру при фієсті розбивають палицею зі зав`язаними очима.

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

Как меняю валюту в банках,
Обменяю себя на Вас.

Я на пишность своей осанки
обменяла Ваш третый глаз

Я тебе спостерігала,
знала,
марно очі покохала.
Мала
ліпшу долю вибирати,
знала б,
на одинці з дзеркалами
розмовляла б.

Я тебе спостерігала,
мало -
сни у вечері гадала,
спала.
Під головоньку п’янкого хмелю клала --
крала
час сама у себе.
Здавалось...

Тьфу, здалось мені це спостерігання!

В ногах нет правды. И даже между ними
Все грузнут в лжи несказанных имен.

Мне кажется, мы будем не такими.
Мне кажется и значит это - сон.

И пусть во сне, обманутая нежно:
В коленях дрожь, дыханием хрипим...

Вся наша правда станет как надежда!
Давай еще минуточку поспим.

 
Ви не гадали, Ви знали про все, що не станеться
Як ми рушали до недалекого обрію-неба
Як не вірили у спогади
& Верлен цитував нас напам’ять

О розкішно роздягнута Панно
На перламутровім рандеву


Врешті ми вештались від цинізму до нігілізму
Через нас посміхалися вічнохолодні хмари
Вітрильники не встигали
За небесними пароплавами

Ця зачіска, ці шпильки, о Панно
Ви були Шекспір, я ~ Ваш театр


Попелюшко у примарнім амплуа Білосніжки
Скляні пуанти, душа на метеликах
Гречка срібними паличками
Недопалок в рекламних вустах

О лірично розважлива Панно
На рандеву нескінченних трикрапок




 

Льет ливень.
К телу теплому липнет лен.
Лениво лист летит,
Опаленный солнцем вновь горизонт.

За тобою гримнула дверима,
Вікнами відмовилась кричать.
- Все гаразд, вимоглива родино,
Кілька зошитів та прізвища печать.

Годі сміху до каміння битись
Та луною викликати гнів.
Ти, напевно, мною вже наситивсь.
Відшматкуй мене з ранкових снів!

Як отрута з димом у легенях
Я для тебе солодка й страшна.
У минулому незрячая дитина,
У майбутньому прозріла -- не твоя.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.
Перегарне запрошення в гості
З натяканням на "ні" відповідним.

Криком пісню голосите вашу,
Викликаючи ситу огидність.
Ваша вкрай неприборкана гідність
Преться в бій дорозплямкувать кашу.

Вам сьогодні за камінь та вікна.
Вас влаштовує вимір та простір.

Облиште мене, не торкайте очима
Та променів шклом не шукайте по нервах.
Мені глузування зашкоджує болем.
Жебрачка за ґратами в пошуках волі.

Стривайте сміятись! Я вам є на користь:
Кому ще потрібна бентежна свідомість,
кому світ безглузддя є маревом скарбу!
Облиште мені всю рожевую фарбу.

Він був, як Бог, піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм.
Отак, як Людвіг Ван Бетховен,
Що й цар вступився перед ним.

Чоло високе, шевелюра
І владний погляд, як в Сірка,
Тверда і цілісна натура,
Як має бути в козака.

Поети різні припадали
До джерела його творінь -
З регаліями й без регалій,
Та не зважав на ранги він.

Суцвіттям ніжним квінт і терцій
Лише того він сподобив
Хто вірші власні кров"ю серця,
Як воїн землю - окропив.

Цвітуть червоно-чорні маки,
Немов "Два кольори" його,
В устах капели - "Гайдамаки"1 -
Повстання справжнього вогонь.

Печалить нас "Журавки" горе
І душу кожен рве акорд,
Він музикою так говорить,
Немов говорить сам народ.

Він був - як Бог - піснями повен,
І гордо шляхом йшов своїм,
Якби сучасник став Бетховен,
Його б любив, як побратим!

1 "Гайдамаки" - опера композитора на слова Т.Шевченка, два хори з якої виконує Національна заслужена капела
бандуристів України ім. Г.Майбороди.

7515 р. (від Трипілля) (2007).

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

Шёл человек в потоке дел
И торопился, по всему.
Он сделать многое хотел,
Но решка выпала ему.
На перекрёстке светофор
Немного мешкал, может быть,
Ведь он работал с давних пор
И знал, что некуда спешить.

И Он рискнул – на жёлтый свет,
А тут ему наперерез
Уже летел судьбы привет –
Роскошный чёрный «МЕРСЕДЕС».
И их пути пересеклись:
Как и предсказывал Ньютон,
Был человек повержен вниз,
А «МЕРСЕДЕС» – лишь удивлён.

Раскинув руки, Он лежал,
Ловя глазами неба синь,
Где бестелесная душа
Летела с шёпотом: «Аминь».
Окончен путь
И вышел срок –
Пора суммировать итог:
Он многого успеть не смог –
Бог справедлив,
Но очень строг.
28.01.09г.

Возобнови во мне святую рать,
Возьми меня в печальный омут боли.
Ты знаешь, мне не страшно умирать,
За миг красивый,
Прожитый с тобою.
В безмолвной выси путь останови:
Пускай не будет слез,
Тоски,
Печали.
Мы просто были…
Были сверхлюдьми,
Пока людьми безнравственно не стали.

Він мені казав при повній чарці,
Що не п’є, а пив не коньяки.
Що спалили сина в кочегарці
У селі сусіднім бандюки.
Що, мовляв, були раніше травні –
Почувавсь людиною солдат.
А тепер усі такі безправні,
Що й начальству нині не до дат.
Що бували людомори й війни,
Та завжди казьонний був закон.
А тепер усі ми самостійні –
Женемо на продаж самогон.
Санаторну мав колись путівку,
Трудодні, заняття до зими...
– Чорт би взяв ту кляту Хоружівку!
Був земляк, солдатський син Кучма!
Сподівавсь і плакав перед смертю,
Хоч який у дядька в світі гріх...
Гірше від гестапо і від СМЕРШу –
Це образи й кривди від своїх.
Мав і на дільничного образу,
На стару бабусю, на город...
Так ми і не випили ні разу
За країну нашу, за народ.
І несли його в останні далі,
Піп махав кадилом, як тепер.
По-сирітськи дзвякали медалі
Мертвої землі СРСР...

просто обмовка скажи до чого тут Фройд
просто сни еротичні
ну до чого тут Зігмунд
не треба лізти у мій душевний комфорт
чи з мисливськими псами до мого лігва

спека в місті наче у тілі клин
трава за шість днів досягає палеоліту
о гуси сполученням Рим – Волинь
врятуйте від крематорію
ледь пульсуюче літо

це все моє
креслю коло довкола себе
миючи вікна стираю картину міста
щоб скласти докупи минулих коханців шукаю степлер
і не знаходжу
зумисне

знаєш це навіть краще в камері одиночці
жити
тужити
стежити за собою
шукати десять відмінностей в кожної ночі
і не знайшовши
не відчувати жодного болю

бо сльози мов кулі
наскрізь прошили землю
тобі вже легше
ти легша за бабине літо
а баби скіфські твій приміряють вельон
перерісши у тисячу років своє повноліття

Ю.Б.-К.
Свіжий вірш, наче свіже повітря –
Потрібен. Тому, неспроста,
Читаєш, і наче ти блискавки вістря,
Мчиш зоряним мостом.

Хочеш читати багато, вдосталь
Іпостасі єдиного Слова,
Сяйва прозрінь гігабайтами поспіль
Знову і знову, і знову.

Свіжий вірш, наче янгола пір’я,
Небесної ніжності постіль.
Посмішка неба, дитяча, щира
І на безсмертя дозвіл.

Все змінюється...
Ластовиння -на
стрижовиння...
А багаття - на
баговиння...
А квасоляні пальці, та й
сп`ялися хвацько
на п`яльця,
зморшкуватого штахетиння...
А гарбузик-дереза - й собі
задерся, "чавить либу"-
аж з дідусевої колиби!
... В зопрілій лататій копанці
колись було повно риби...
... Та хай би вже краще, та й
хащі резед,
чи будяччя голівок,
аніж різнобарвно-блискучих,
узбіччя клянучих,
морозивних
плівок... Хоча...
І того вистача...
... Пересохло кісся,
у косарці
бензин перекис...
Тьопа, мов порося,
десь в груднині -
то сум її стис...
І вгризаються думи у тім`я,
мов дубові кліщі - кляте сім`я...
І зайти в каламутну калюжу,
йменовану ставом - та ж я
не боявся колись!
І п`явки залишали
на литках
кривавії тавра...
Літню ніч залюбки
міг сопіти
в отаві...
Зась джерельний той
хлюпіт
почути в сичанні
досвітньої кави...
Все змінюється...
...Все...




5.07.09

Секунды медленно.

Секунды медленно вперёд,
Мгновенье затянулось, боль.
Мгновенье без любви как год,
И разум памятью живёт.

Но говорят, что время лечит,
Вот только веры, сердце не имёет.
И в сей момент, всё невозможно,
Представить, что забыл её.

Не верится, что миг разлуки,
И всё вернуть, назад нельзя.
Лишь пониманье жизнь прошла,
А без неё лишь темнота.

Николай Блоха 5.06.09 г. 23:18

розриті Могили,
роздерті Серця,
втрачена Сила,
Життя у Мерця.
Загублені крила,
Вогонь, як Вода.
душа загорілась.
Він—не вона.
Любов десь поділась,
Прийшла пустота.
Хтось сміється від горя,
Хтось нарікає—недоля,
А воля…
Тільки волі прагнуть ті, що в кайдани закуті.
Птахи тільки неба бажають, до суші прикуті,
Тільки пам’яті просять душі забуті,
А я… я прошу…Сили…

Люблю я бурі мітингові
За грізний вид, очей вогні,
За крик юрби і гнів у слові
За щире "так" і дружнє "ні"

В них бачу час для змін чудовий,
Який народжується по всій країні
Вірю, що лідер чесний новий
Не забуде те, що скаже на майдані

Прийдуть до влади справжні патріоти,
Які не дбатимуть про власні кишені,
Олігархи будуть мати клопоти,
Котрі чесно жити не привчені

Відійдуть у минуле всі незгоди,
Часи політичних авантюр
Зміняться на владу погляди
Злочинці не відкупляться від тюрм!

Видалено адміністрацією, доступ автора до сайту обмежений.

У всьому ми собі зізнались.
У душах друзями зостались,
Боялись більше виникає,
Любов лиш друзів оминає.

Спираємось в тяжку хвилину,
Всміхаємось в веселу днину,
Ми різні душі я з тобою.
Наші стежки злились рікою.

Не можем деколи сказати,
Не можем просто написати.
Нікому нас не порівняти,
Не можем ми себе кохати…

Злітеплилась душа!
Поезія, як цибуля вибутиляла,
слова, мов коні їзджалі,
віршується, бо є ти і я.

Зорешлива і тиха ніч.
Роса траві іжицю прописала…
Зіщулився у клубок їжачич –
сич пролетів зненапа…

Шлях крижовий: запечалля, добро.
Мріями зорі бушовані, мов колеса…
Людям дав Бог однаковий зрок,
але щастя окремо – кожному у свої бесаги…

Чоботи знабочились від ходи,
у пляшці свячена вода йорданська …
Збагнув: людське спілкування - справжнє диво,
а любов – серцю не дасть зожолобкастіти.

«Корне покорно, клінно поклінно…» - голоси
просять Лукавого про допомогу зчаста…
Я живу. І знаю тебе, хто єси.
Лише примножуючи добро, пізнається щастя.

Тиха темрява ночі ховає тебе від кохання
Пригортає тебе до грудей, наче шльондра стара
Можна я ще посиджу десь тут, біля тебе, востаннє...
Або може залишусь назовсім? Ти кажеш: "Не варто, мала

Я не той, я не вмію інакше, не знаю напевно,
Що чекає на мене, чекає на тебе десь там...
А ти йди, йди і знай, все було не даремно.
Я ж залишусь, і далі, напевно, я зможу сам."

Ну і що? Ти сидітимеш сам і мов морфій прийматимеш риму.
Роздягатимеш темряву, питимеш віскі з горла
У навушниках Doors, цигарки на балконі. Потрібно ще диму?
Пам"ятаєш як разом ним дихали, згадаєш якою була
Наша ніч, чи то день, чи то вечір, чи спільна манА?

Ну нехай, залишайся без мене, мені якось стане
Сил. І сліз - я сльозами своїми омию твій слід.
Біс із ним, я ж бо зможу, я сильна - рубаю кайдани,
Бо, мій Каю, давно вже не взмозі рубати твій лід.

Cкалами галапагосскими, шквальных порывов мокрыми
Снопом зарниц досыта, сосен вершин босыми.
Молний клинков блесками как колесниц косами
Эхом молитв грозами, лопастью снов в плоскости.
Тяжестью гор ломаною, пиками снегоподобными
Ночью, сдобой голодною, стрелами дней сломанными.
Сыпью песков над сопками, ветров нагих розгами
Мыслей опавших сносками в Мега-Сибирь космоса
Сослан собой. Создан я.

Іще один поріг
Слідами моїх ніг
Ще не позначений.
За ним пекельний гріх,
Спокути білий сніг
Чи борг не сплачений?

Душа і плоть, не стих
Мій біль іще. Не зміг
Я все пробачити.
То рок, чи просто збіг?
Гора, з якої збіг –
Мій пункт призначення.

Три янголи, не встиг
Сказати вам про сміх.
Ми ще побачимось?
Чи може, я не з тих –
Моїх земних доріг
Ще не означено?

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Цей запах від коліс, з утоми почорнілих,
Пронизує вокзал, мов піт його і кров.
Довкола – сотні лиць, як завше, бовваніли
В чеканні на розлуку, в чеканні на любов.

В чеканні, що якийсь швидкий NN-ий потяг
Крізь дощ і ті струмки гірких вокзальних сліз
Увірветься з пітьми. І те, що буде потім,
Обізветься луною від стукоту коліс.

Де чад від поїздів, такий гіркотно-п’яний,
Удавом обійме вокзальний балаган.
Ще трохи – й на перон впаде букет весняний,
І потяг зашипить, немов старий орган.

Вібрації розлук обернуться в кохання,
Вагонні номери – у цифри лотерей.
І вже коли в купе затихне звук останній,
В тривожних снах воскресне усе нове й старе.

Усе, що у душі залишиться до скону,
Бо серце, наче мідь – чекань, чекань, чекань...
А на пероні Ти – немов свята ікона
Хоча й не завжди вірних, але, проте, чекань...

Хижо вітер видер промінь з рук
Дивен день дном до неба плив
Чорні чари наче мертвий крук
Зазвучали як литаври злив
Поблиск неба Бога сяє зір
Зримо чутно громом грози б’ють
То не грози і не роси зір
Гряне ритмом скритна неба лють.

 
 Бодлер! За прірвою посрібленої маски
 Лунає в небеса гіркий дзеркальний світ
 На дні свічад опалесцентний дивний кіт
 Духмяні сни, густі намиста без розв’язки


  Коли у північ гаспидських зубів
  Розквітне магія музичних інкарнацій
  Кіт, розкидаючи стіну галюцинацій
  Скуштує Місяця з шопенівських садів




 

Сонце шкіру обпікає,
Піт обличчя заливає,
День за днем ти привикаєш,
Каторгу ти поважаєш.

Знаєш тут тобі не місце,
В інший світ тобі не влізти,
Та надії не втрачаєш,
В голові все відзначаєш.

Втечу спланував давно,
Певно буде як в кіно,
Головне не зупинитись,
Так і можна помилитись.

Дужі грати за спиною,
Боржники перед тобою,
Ці роки тебе змінили,
Навіть дечого навчили.

Розібравшись з боржниками,
Розійшовшись із дружками,
Ти береш новий листочок,
Та починаєш свій рядочок.

Тепер ти ціниш лиш свободу ,
І любиш ти любу погоду,
Ти згадуєш усе як було,
Відкривши очі все минуло.

Та не забути тої ночі,
Той дощ і вітер дув у очі,
Ти захистив тоді дитя,
І загримів на пів життя.

Сьогодні цього не згадати,
Та ти даєш про себе знати,
Тим друзям що життя навчили,
Й на каторзі з тобою гнили.

Вітер тепло коливає,
Твоє серденько бажає,
Почуття що не згасає,
Та щоночі зігріває.

Ніжність квітка полум’яна ,
Вірність деревце рум’яне,
Дружбу можна ж порівняти,
З скелею що не здолати.

В очі б’є краса прекрасна,
Ти сьогодні зірка ясна,
Настрій твій немов погода,
Лиш незмінна твоя врода.

Я росту, вже не дитина,
Біль, розлука за плечима,
Погляди не ті туманні,
Що були тоді востаннє.

Це життя мене навчило,
Хоч і трішечки побило,
Я тепер загартувався,
І в дорослий світ подався.

Там немає просто так,
Щось на завтра, аби як,
Там для мрій немає часу,
Бо в житті нема запасу.

Мокрі кульбаби
В сірій траві.
Ранок незграбний
Тугу привів.
Те, що минуло,
Вже не мине —
Вибухне нулик
Чорним вогнем.
2007

Щодня він прокидався і радів,
Що має найгарнішу в світі маму,
Яка, немов та пташка тріпотить,
Щоб загоїти всі дитячі рани.

Радів бабусиним рукам,
Які тепло і впевненість давали,
Радів і друзям, і знайомим,
Які угості часом завітали.

Радів хвилинам спілкування,
Перебуванню в “ Джерелі ”
І серце зігрівали очі
Завжди привітні, добрі й милі.

Від радості й любові до життя
Притуплювався біль й печалі,
Тож ту любов велику до життя
Ми збережем в своїх серцях й надалі.

Життя вирує навкруги,
Життя прекрасне й незбагненне
Несе і радісні хвилини,
а іноді й важкі проблеми.

Ми всі крокуємо пліч-о-пліч
І поруч обірвалося життя,
Яке у наше тісно так вплелося,
Що втрата непоправна і важка.

Та все ж життя вирує навкруги
І бракне сили далі жити
Та разом все долати легше
І сумувати і радіти.

Тож йдемо далі всі пліч-о-пліч
Несемо щирі спогади в серцях
І пам’ять про маленького друга
Ми увіковічнимо в віках.

З Анни Ахматової
Скорилася тобі? О ні, дарма!
Покірна я лише Господній волі.
Не хочу я ні трепету, ні болю,
Бо чоловік - це кат, а дім - тюрма.

Але - як бачиш! Я прийшла сама.
Почався грудень, вітер вив у полі,
Було так світло у твоїй неволі,
За вікнами нас темінь стерегла.

Так лине пташка у мороз до скла,
І б'ється, проситься у передпокій,
А кров стікає з білого крила...

Тепер в мені і затишок, і спокій.
Мій милий,прощавай! Повік не зможу
Забути, що впустив ти перехожу.
26.06.2009

З Анни Ахматової
* * *
Вже не часто снишся, слава Богу,
Не ввижаєшся щомиті,як тоді…
Затягло туманами дорогу,
І побігли тіні по воді.

І весь день не замовкали дзвони,
Над полями линуло мені –
Найсильніше чути від Іони
На дзвіницях Лаврських вдалині.

На гілках бузкових підстригаю
Кетяги, що нині відцвіли;
Старовинними валами скраю
Два ченці задумливо пройшли.

Світе рідний, оживи, тілесний!
Душе моя зцілена, прозрій!
Дарував, як милість, Цар Небесний
Нелюбові спокій крижаний.
05.07.09.

З Анни Ахматової
* * *
У Києві, в храмі Премудрості Бога
Перед образами тобі поклялась,
Що буде моєю твоя дорога,
Куди б відтепер вона не повилась.

Те янголи чули вгорі легкокрилі,
У білому гробі те чув Ярослав.
Немов голуби, ті слова злетіли,
І нині вони біля сонячних глав.

Коли мені тяжко, то сниться ікона
І сходинок дев’ять я бачу на ній,
У голосі грізнім софійського дзвона
Вчувається голос стривожений твій.
25.06.2009р.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Оплакую молодість – де її слід?
А слід – у ріці, що перейдена вбрід,
І альфа, й омега, і зоряна крига...
Ступлю на розпечений цей тротуар,
А пахне з наметів – немов од хозар,
І скаче лошатко часів печеніга.
Назад у природу? Вперед – на Майдан?
Уже не гримить січовий барабан
У генах, а днесь прогриміло...
Тебе полюбити запраг на льоту,
Летів – і ловив, мов стрілу золоту,
Твоє зачароване тіло.
Тепер не вернути тобі та мені
Той слід у ріці, ані кров на стерні,
Ті зерна – пшеничні і житні...
У дальній столиці – парад і салют,
А птиці загублені зерна клюють
І кров од півнів на дровітні.
І тут іномарок – неначе хозар.
Церкви на замку, та вирує базар
У спечному гомоні серпня...
Оплакую молодість – сивий юнак,
І скапують в чарку сльоза і первак,
І все – еліксиром безсмертя...

Царедворці були, блюдолизи –
Не народні обранці тепер,
Де творці перманентної кризи
Все зривають – і маски, і ризи,
Не барони, графи та маркізи,
Сиволапа еліта, mon cher...
Охлократія чи хохлократія,
Самозвана така демократія,
Титул є – то уже й демократ...
Але сумно у нашому домі,
Де обличчя давно вже знайомі,
А кармін – це не кров по соломі,
Щоб із ним починати парад.
О, часи української драми!
Де те море людське з прапорами,
Дев’яності, недавній Майдан?
І тепер – не герою, не жертві –
У якій помолитися церкві,
Як довкола туман і обман?
І подосі, як символи віри,
Поміж нас польові командири...
Чи насправді такої офіри
Ми чекали, й чекали – од нас?
Просиділи в собі, як у схроні,
А колись – у глухій обороні,
А тепер – у глухій обороні,
А комусь – посидіти б на троні...
Всіх розвіє окрадений час!
І не всіх возведе у герої,
І не кожному золото Трої,
І не кожному – мармур, граніт...
Але шкода землі – дорогої,
Золотої – на ярмарку літ.
А на ній ми приходимо в світ.
Умирає останній поет,
І горять в небесі понад нами
Силуети ольвійських монет
І когорти ідуть під орлами.
Колісниця летить у зеніт
І прохромлено пазури орлі
В серце наших окрадених літ,
І свобода – як лезо на горлі.
Але з нами царі й королі,
Та корони, та пурпурна одіж,
І йдемо то в похід, як на продаж,
То зникаємо в сивій імлі...
...Де ж ти, дівчино, сина народиш –
На якій українській землі?

Корова задивилася в колодязь
І впала поміж місяць і зірки.
Ніде її сьогодні не знаходять
Ані господар, ані пастушки.
Сама вона не вибереться з пастки.
А як знайдуть і витягнуть скоріш –
Уже вона не буде в лузі пасти,
А тихо піде під різницький ніж.
І нам колодязь – яма оркестрова,
І контрабас гуде, як голос бід.
А з неба озивається корова,
І плаче стежка босоногих літ.
Літак у небі креслить кола срібні,
Колодязні ридають журавлі,
Неначе й ми нікому не потрібні,
Останні українці на землі.
А живемо у центрі – наче збоку,
На перехресті тисячі доріг.
І воду цю колодязну глибоку
Бере на небо чорний одноріг.
А пастушки в нічне і досі ходять,
І ту корову досі жаль мені,
Яка упала в зоряний колодязь,
А світло згасло в мами у вікні...