Проходить день проходить ніч
і серце змучене уже
тобі якоїсь пісні чи вірша
все ж складу складу я

Вже розфарбовані всі візерунки там
надворі майже навесні усі
здається вкрив все знову й знову
той білий сніг простого й доброго гаю

Знов віє тихий і холодний вітер
поміж очей біжить кричить він знов
морозить щоки вії розум
в надії безнадії і сльози

Та ні я не заплачу
ні собою не заплачу
сьогодні гріє серце знову радість
що я тебе люблю люблю

Напиши напиши казали мені
напиши напиши крізь зорі ясні
серце знову мені говорило
а думки сплітались в мірило

Простих зітхань небесної весни
простих бажань там де ми разом я і ти
на небі сонця тихі потічки
казали любиш то собі люби

По осені веселі бджоли
летіли весело у ніч
і серце серце знову пригортало
це почуття адреналін

На шиї на лиці на зорях
котились добрі тихі сльози
казали нам усім й мені
що ще кохання є в душі

Як просто й весело нам вдвом
було котитись по безмежних кручах
простої й щирої весни
життям що називаєм ми

Потухло серце хтось говорить
та ні та ні кажу йому
лиш тільки зрідка дуже сильно коле
напевно ще живі сьогодні ми

Ось так у небі ось так у серці
тримає хтось троянди білі
троянди сірі
і ніби не помічає
що серце коханої біллю розриває

Вона не бачить вона не чує
їй усе не важливо
вона для нього сьогодні
віночок сплітає

Ось у небі білі птахи
зібрались сьогодні усі
вони не знають не помічають
лиш відчувають
біль усіх біль ніжних

Нехай же ростуть білі троянди
в серцях у людей
нехай будуть щасливими всі
сьогодні найкращі квіти
дарують спокій і радість усім

Я знаю що віра
знаю що вірність
ніким не забута
і буде тому
в кого серце чисте
велике і чисте кохання моє

Через сотні років тисячі міражів
я до тебе знов лину і лину
може день може ніч
тиха зустріч у сні
нас з тобою уже не покине

Відпускай і лети
нехай в серці лиш сни
ми з тобою летим серед ночі
адже знаю ніхто
навіть вітер і сон
не розлучить
не зможе
ніколи

Напиши намалюй чи у небо поглянь
там великі всі мрії втіляться в лань
високого неба пустого чола
надій всіх найкращого що є у серцях

В глибокій усмішці
в веселій сльозі
біжить і летить серед нас тінь
весела і дика вона як думки
ні не ховається скаче як дим

Пустого й німого серця безкрай
ця лань ніби ніжність
вона ніби дань
цікавих людей простого життя
вона найнадійніша наша сльоза

Не хоче кричати серед всіх полів
її ж не учили любити як всі
дивитися в небо не хоче вона
її відпустили свобідна одна
І їй не важливо що хтось там кричить
у полі в метро вона не тремтить
не боїться ніщо і нікого вона
кохання і мрії ось хто така

І навіть веселий і добрий брат місяць
їй розповів що вона як та квітка
ніхто і ніколи ніяк не збагне
те що вона сонце і вітер одне
Літає по морю туди і сюди
та все ж їй рідніші люди усі

Колись у далекому дивному небі
вона народилась
бо двоє веселі
і добрі і ніжні вони я і ти
при погляді світлім вилили її

Просту ї надійну серця почуття
вона все ввібрала навіки одна
і чиста як сльоза і чистіша за небо
холодна й гаряча як та королева
прекрасна і ніжна вона як роса
прийшла опустилася тихо зрання
і ні ні не знала і ні ні не спала
вона тільки мрію у серці тримала

Вона та що була народжена в снах
вона та що була ніжніша за смак
розкрила долоні і серця весну
красива і ніжна сьогодні люблю

Ось там там за хмарою там за стовпом
проходить людина у серці вогонь
і щастя і ніжність палає в душі
сьогодні веселі у нього є дні

І добрі і радісні серця закрай
чуття як долоні вразливі нехай
та добре й чуттєве серце як ніч
воно все охопить і покладе лік
красивим і добрим мільйонам років
що буде він жити у серці своїм
надії і віри от що йому
бажають всі квіти цього світу

На небі на сонці на вітрі на морі
одне лиш з тобою з одною тобою
нехай там хтось світить нехай там хтось гріє
а я лиш з тобою мчуся до мрії

До мрії до сонця до теплої осені
до сосен бурхливих
манірної проседі
в повітрі літають веселі гриби
то в кошик збираємо
їх я і ти

Як діти кричим і ховаємся знов
дерева то наші хатинки дібров
і знову у серці літає весна
нехай же ясною буде вона

По білому небу серед всіх тих хмар
високих дерев і зелених дубрав
я мчуся ти мчишся
ми знову в сльозах
веселого неба простої душі
то розквітає серця заметіль
і знову і знову у вічі дивлюсь
надію і сонце у них знаходжу

А написати можливо важливо
сказати лиш собі
те що думаєш тепер
і не забудеш ніколи авжеж

Якщо б було можливо написати те що в душі маєш
те що маєш в серці
і кохання і те що в душі
не знаю а може не помічаю
але знаю
що кохаю

Намалюй напиши розкажи покажи
може серцю і тісно у грудях
ти повір підійди серце чуєш візьми
та не кинь його серед людей

Підійди обніми
може ми полетим
і у криці веселого жарту
гіркої сльози тупої прози
і буденності нашого світу
може ми відлетим може ми полетим
а поки що тримаймось бо квітне

І серце не в'яне і серце болить
тільки в небі як зірка
тихенько горить
і не каже нікому і палає й горить
і не хоче нічого
тільки серце любить

До тебе знов лечу крізь ночі
до тебе я лечу крізь сни
не забирай у мене мрію
простої ніжної сльози

Не забирай у мене мрію
простої доброї весни
не забирай у мене щастя
веселих мрій прості роки

Назустріч долі і весні
до тебе мчусь крізь п'яні весни
назустіч щастя радості
сьогодні зустрічаю чесно

Навіть тобі відкрив би я
те що у серці десь там в грудях
тобі одній моє життя
присв'ячую дарую

І може навіть повернуся
назустріч хитромудрій долі
та знаю знаю не нап'юся
бажання радості і волі

До тебе чуєш я пливу
скрізь марево пісень вчорашніх
тебе я знаю знов знайду
скрізь пам'ятників всіх вчорашніх

До тебе мила повернуся
крізь роки дивних дум
крізь почуття життя і знаєш

Ще скотяться росиночки сльози
ще біль у серці заструменить
я знаю залишайся мила
та без кого я не можу жить

Із сотень тисяч всіх зірок
що там кружляють в небі в полі
тобі я вибрав лиш одну
прости якщо заплачуть очі

Тобі одній у цілім світі
знов подарую мережу
веселих мрій обрядів дивних
і очей в очі зачарованих

Тобі одній у цілім світі
знов знов співають ці пташки
що ніжні добрі і ласкаві
приходять знову у ночі

Вони знов обіймають небо
і обнімають пустоту
що склалася між нами мила
що піде в тінь сьогодні у ночі

До тебе знов звертаю очі
до тебе знов лечу крізь сни
ти моє сонце пташечка надійна
лиш серце чуєш не розірви

Не бий не плач і не мовчи
ти моє серце обніми
зігрій розбитою рукою
ти будь щасливою зі мною

Прикинься й пригорнись до мене
приплине серце моє знов
на берег той крутий високий
на берег серцю золотий

Відкриєш серце мені -я буду дуже щасливий
відкриєш в ніжній ночі - з тобою будуємо хвилі
веселих і нудних моментів життя
я знову лечу до тебе моя

Мені не важливі всі крила
що дарувала мені у крила
переходів підземних й дерев відповідних
що проводжали нас ось туда

Мені не важливо нічого
що так не стосується тебе
мені лиш важливо щоб разом
ми були хоч в тінях і мріях

Мені і тобі всім нам разом
летіти серед пустоти
архітектур навколо дороги
архітектур навколо життя

Мені не важливо все знаєш
мені лиш важливо життя
хочу щоб не було пустим
а без тебе воно лиш ніч

Чомусь мене тягне на поезію
дивну таку ерогенну стратегію
вперше відчути надіюсь я зможу
те що багато хто вже не може

Вперше відчути запах весни
вперше побачити ніжне створіння
і зрозуміти ну що же таке
ти відтворив своїх снів сновидіння

Я вже не хлопчик ніби дорослий
і вимагає від мене життя
щоб я не був свобідний і різний
щоб влаштувався я під життя

Може і зможу тепер і я
бути таким як скаже життя
може і зможу а може і ні
мить - лиш життя і сонця пісні

Тиха весела ніч
по зорям ходять люди
я тебе надіюсь верну
і серце ніколи не забуде

хай хтось кричить хай хтось ричить
і ніжні ночі залишились там попереду
у нас з тобою ще будуть дні
найніжніших слів великі череди

я знаю пройдуть тіні ночей
я знаю пройдуть навіки
і тільки серця ніжний мотив
боюся без тебе відчути

Хочу до твоїх рук приторкнутись
Хочу до твоїх рук приторкнутись
хочу до твого серця доторкнутись
хочу бачити твої очі
і ніжно відчувати серед ночі.

Дотик твоїх губ
ніжно серце відкриває
вірність твоїх рук
душу мою зігріває.

я лечу і ти летиш
я спішу і ти спішиш
в ніжні ночі теплі сни
берег сонця і весни.

Листя золотаве падає летить
листя золотаве ніжно бархотить
листя ніжно відчуває
що тут хтось когось кохає.

Він проходить серед дерев
він проносить сум очей
в серці в нього дуже пусто
але листя тихо чує

ну чому ну де вона
ніжна добра й чарівна
усміхнеться чи мені
щастя долі у життті

та кохана, так вона
ніжна добра й чарівна
та вона вона вона
ні не та не та не та

Чи згодні Ви, містер Н, кохати її все життя?
Так!
Чи знаєте Ви, містер Н, що за гороскопом вона
Рак?
Так!
Що вона любить воду (сльози і дощ) на смак,
Чи згодні ви разом з нею при нагоді ходити
навспак?
Так!

То ж не шукайте дешевого щастя
на стороні,
Будьте разом із нею і наяву, і вві сні.
Будете мати квартиру в Дністрі
на дні,
І дачу елітну на небі,
а чом би й ні?

А ще вона любить тишу
на брудершафт,
Тримати в квартирі рибку кохання –
скат.
Ви згідні заради неї на дуумвірат
десь так на років вісімдесят?

Вітаю,
від сьогодні ви стали її половиною.
Обміняйтесь обручками, поглядом, слиною.
Наділяю вас авансом
індиго-дитиною,
І не дай вам Я,
спати один до одного спинами.

Коньяк «Закарпатський», як доля…
Гори – зажурні…
- Темні алеї говорять?
- Бунін…

Півмертва душа, півжива –
стискають обценьки.
Я плакав, а дощ утішав
тихенько….

Світило сонце у вікна зранку.
Тебе побачив я крізь фіранку.
Злетів по сходах на Контрактову
І закохався в тебе раптово.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З ранковим дивом і наші долі.

А ти, всміхнувшись, мені сказала,
Що поспішаєш в район вокзалу,
А потім просто поцілувала
І на трамваї своїм умчала.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
З цілунком першим і наші долі.

І телефону не залишила...
Не перепрошуй, що ти спішила.
Я наздогнав і трамвай і долю,
Бо диво трапилось на Подолі.

Тут на Подолі, старім Подолі,
Зустрілись разом дві наші долі.
Зустрілись разом тут на Подолі
Дві наші долі, щасливі долі.

"Ні, я хочу крізь сльози сміятись"-
Так ти казала у важкі часи.
І я крізь перешкоди
Буду йти до своєї мети,
Буду "Cеред лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!"

..............Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі...(В. Сосюра)
..............Хоча жінки і небо –
різні речі...(С. Татчин)
.................................
Вже сутеніє. І студений вітер
нарешті вгамувався і притих.
Весна примхлива. Та невдовзі – літо.
І я, твоєю ніжністю зігріта,
пливу крізь дим акацій золотих.
І пристрасними хвилями хлюпоче
медовий травень.
Поринаєш в них–
й злітаєш у високість. Очі в очі.
І серце в серце. І в жагучі ночі
пливу крізь дим акацій золотих...

Ти слухав моє серце.
Я – твоє.
Затамувала подих поруч тиша.
І мокрий дощ просився у фойє
душі моєї,
але я не вийшла…
І стукав дощ у вікна, попри все,
і губ торкавсь
солодкий присмак вишень.
Напевно,
ти читав мене про все…
А дощ у двері стукав –
я не вийшла.
І вилітала усмішка, як птах
із уст твоїх,
освячуючи тишу.
Писав по вікнах дощ мені листа,
щось белькотів,
все тихше, тихше, тихше…
Ти слухав моє серце,
а мені –
було так тремко твого дослухатись.
Яка різниця, що там –
дощ чи сніг,
коли отак хтось вміє усміхатись.

Дерева стоять
край дороги рядами-рядками,
закуті в кору,
неотесані і дерев’яні -
свою наготу
прикривають листами-листками,
дерева стоять
величаво, а досмерті п’яні

вітри за спиною
заламують віти (чи руки)
деревам, які
покорились і просто змирились,
що ситий кобель
і його безпородна сука
помітили їх, і сліди ці навічно лишились

рубцями, які
розповзлися в усі усюди
по плоті живій,
та дерева ніколи не плачуть
(ну майже ніколи) -
дерева неначе люди:
страждають тоді лиш,
коли їх ніхто не бачить.

Я злой и страшный человек…
Я самый подлый, сука, в мире!!!
К ногам, рукам и языку
Прикуйте по центнеру гири!
Меня к вам выпускать нельзя:
Я гнусный червь, я желчь, я язва!
Из уст моих течет река
Отвратной лжи. Не видно разве,
Что взгляд мой вязок, как смола,
Что руки гибки, как лианы,
А ноги – только в болота
Ведут вас злым путем коварным?
Бегите прочь, едва мелькнет
Поблизости мой облик сладкий –
Он лжет: за ним живет подлец,
Развратный, мерзкий, скользкий, гадкий.

Картатий берег, ніжна гладь води,
Тріщить гілля у символічній ватрі,
Спиною притулившись до верби,
Ти мрієш з чистого листа життя почати.
Народжене у відчаї сумління
Вбиває поворотами думок.
І влада сил, і страх нерозуміння,
Ідей твоїх занедбаний ставок,
Мастурбування в душі під акорди,
З яких почалось підлітка життя,
Інтимні зачіски, романи, биті морди
І вперше напиваєшся в сміття.
А потім штучний той дівочий погляд,
Яким уміла хлопців розвести на секс,
А вранці ти, тікаючи з-під ковдри,
На ринок бігла по кефір і кекс.
Старенький рок, метал шалений, трохи джазу...
Навушники у вуха, кнопка плей.
І ти в сусідній світ давала газу,
В якому в тебе завжди все окей.
Була в числі прославлених артисток
І по містах літала наче птах.
Сповідувала погляд феміністок,
Та мала по коханцю в тих містах.
Була ти всім, була й нічим водночас.
І мчала вверх, десь гальма загубивши.
Але і досі не дізналась чого хочеш.
А щастя поруч, ось воно, на рівень нижче.

Якби ти знав, яке велике щастя
з тобою жити на одній землі.
Дивитись в одне небо одночасно
плисти по ньому, ніби кораблі,
шукати між зірок яскраві мрії
і танцювати з вітром під дощем…
З тобою бути іншою не вмію,
лиш хочу бути поруч ще і ще….
З тобою бути іншою не можу…
Як можу бути іншою? Ну як?
Коли в мені – уже в клітинці кожній
Життям пульсує усмішка твоя.

Туман мов шарф, закинувши за стовбур
І огорнувшись плащиком дощу,
Посеред міста Я (урбанізований) стою!
Напевно, вічність?
Дикість?
І моя крона мов корона!
Блазня...
В’язну...
Вічністю у думах
- „Кому треба?
Тії люде?”
Дивний Бог
В своїх творіннях!

(пісня)

Поле родить так полинно,
поле нами вкрите.
Полягли ми – полягали
у зелених свитах.

Нашу кров дощам не змити –
маків море грає,
як хвилюється – стікає
ген, де серце крає.

Хай те серце з Берестечка
стежкою до Крутів
нас усіх збере у пісні –
триста незабутих.

Триста душ вагою волі
тризнами на вітер
не летять, а колихають
на калині квіти.

Білий світе, всохлий цвіте,
розвеснись, як можеш.
Відросися, відмовчися
про людське та боже.

Час, напевно – добрий лікар,
та гірчить полями.
Стережемо подих вітру
полинить над нами...

29 Травня 2009

дивно, але в цій колоді багато-б а г а т о серця.
і мрій про велосипед. і кави з перцем
(бо кава з корицею - то "не по-нашому", типу)...

колода міняє гарні нікнейми у квіпу,
встромляє трирічної давності фото в анкети
якомусь контакту в офлайні виписує: "де ти?!".
кохаючи щиро набори із буков і смайлів,
збирає усю переписку приховано в файлі.

ніколи не ігнорує дзвінків на мобільний,
за найнезначущими датами стежить пильно.
не має на цілім світі ні друга, ні брата,
от тільки серед шанувальників - неадеквата.

ненавидить своє тіло, картає постійно долю
за "ось оцей" горбик на носі і сині кола,
що так не пасують великим очам зеленим -
за це час від часу з ножем погрожує венам!

вона зарікається пити, а потім - до втрати пам*яті
все топить себе і топить в дворі біля алкомаркету.
частіше, ніж спіднє, змінює точки зрячості,
складає короткі сторі, стирає начисто.

Що дивно - у цій колоді досі багато серця
і музики: "квінта-квінта-секунда-терція"...
дарма що є стаж і досвід алкопотопЕльниці...

переросте, провесниться.

Колись ще буде це, бо так щороку
передчуттям невідворотних втрат
зашелестить, закрутить листопад,
і перетнуться між галуззям дати-строки.

А поки ще земля в обіймах неба
так віддано вагітніє теплом,
і снить новонародженим зелом,
по краплі сонце роздаючи стеблам.

Зозуля вкотре збилася з рахунку,
з похмілля джміль товчеться до вікна.
Щороку метушлива новизна
дурманить голову, туманить думку.

Весняна акварель - прозора крапля
стече між хмар і розмережить пруг.
Блискуче лезо переверне грунт
під перегуки грозового травня.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

тріпотінням чорних крил
золотаве дерево
ставало багаттям
на твоїх долонях
і хіроманти
знетямлено знизують плечима
твої лінії сплетені вузликом
пазли твоїх долонь спалені
візерунки попелу
можна торкнути губами
але бачити їх
тлумачити їх
та який там у цьому сенс
твої долоні покриті попелом
ми просто йдемо по колу

Жасминовим чаєм
твою тамуватиму спрагу,
Поцілунками ніжними
твою забиратиму втому…
Я у снах кольорових
покажу тобі свою Прагу,
А потім – разом
ми повернемо додому...

Тільки ти більше кави
не пий… це зайве...
моїми очима,
буде гірчити полином,
що в ночі холодні
безсонні
без тебе
я сушила жасмин...

Забулькав чайник –
Ага! Якраз…
Без кави-чаю
Запам’ятаю
Частунок Ваш
Із колючих фраз.

Каштан сусідський
Розмову чув,
До Ваших вікон
Цвісти боїться.
Тремтливі свічі…
Ніщо не вічне.
Усе сказали?
То я мовчу.

Відставте чайник,
Щоб не свистів!
Ще тільки чаю
Не вистачає
До сліз гірких
І солоних слів…

Третя ночі. Почалися перейми…
Рваним болем
В спотвореній свідомості
Щораз яскравішали образи,
Думки зодягались в слова...
П’ята ранку. Вона ще жива...
Стомленим болем
в спорожнілому серці
Відлунює пустка,
Стихають звуки мелодій,
Що пісню творили в душі...
Ось так, коли треті півні,
В душі, зґвалтованій стражданням,
Крізь призму болі і розлуки
Народжуються вірші нові...

Повісь у кімнаті її дощовик –
Блакитно-прозорий
У крапельках- зорях.
Сьогодні ви будете
Тільки на "ви",
Несказане –
Хмари за вас договорять.
Вона ненадовго-
Вона побіжить
І сон забере,
І прихопить твій спокій,
І ти не зупиниш її
Ні на мить…
Зостанеться дощ
У кімнаті високій.

Ну ось і добре!
Більше не крути
Сумних пісень з пошарпаного диску.
Я так люблю, коли смієшся ти,
А із очей летять щасливі бризки.

Підводь коліна із могили мрій –
Твоя жалоба вже триває вічність:
Немов заклякли ноги молоді
І спохмурніло пережитим личко.

Пора в дорогу.
Я допоможу
Підняти якір. Не дивись в минуле
І, попри сумнів, перетни межу,
Бо ця зупинка надто затягнулась.

Я знаю: важко
Цей зробити крок
Назустріч долі у обійми вітру,
Але безжальний і гіркий урок
Тебе не зможе більше зупинити!

Давай же руку: я твій друг – повір.
Час вибиратись із печаль-болота.
Скипає юність, мов ріка із гір
І розквіта усмішки позолота.

Замкни у скриню, як старі листи,
Сумні думки з пошарпаного диску.
Лише поглянь: яка гарненька ти!..
Тримай долоні –
Щастя зовсім близько!

Так хороше,так мило,так прекрасно
Твої долоні цілувати,мамо!
І серцем відчувати повсякчасно
Чудесну міць батьківських молитов.
Прохання наші в просторі та часі
Зустрінуться, і зазвучать так само,
В надії на Божественну любов...

Мій день купається в твоїй турботі,
Мій день оспіваний в твоїх піснях,
Мій день омріяний в твоїх казках,
Де на мені корона в позолоті...

“Гать будуйте кріпку і високу…”
Б.Лепкий)
…Кидаю слова...
Стою і кидаю у грунт живі слова,
Немов ратай руде зерно у спраглу ниву...
Дивлюсь на схід і прислухаюсь, мов сова:
Чи дихає рілля, чи буде диво?...
Надіючись на те, що дух зерна,
Між скиб ріллі, де все життя моє,
Розбудить юна дівчинка Весна...

…І те зерно, поставши в стебла і колосся,
Напившись сили Сонця в сіножать,
Почувши дзвонів голосних многоголосся –
Постане в гать!...

…Постане, щоб спинити грізну повінь...
Постане, щоб збудити внуків знову!..
Щоб пам’ятали ми прапредків славних слово…
Щоб не забули ми на смак своєї крові...

…А я стою, дивлюсь на схід і тихо слухаю:
Пітьму просторів, круговерть подій...
…Орю...
Впрягаюся в ярмо – і землю рухаю,
Та дзвін гуде, як і колись, тривожно:
- Ді-і-і-й!...

- Вставай! Вставай! Великий і малий!
Бо землю боронити треба вміти,
Щоб не прокляли нас з тобою наші діти,
Щоб ми з тобою у багні не зогнили!..

…І, через гамір, шум, біду і рев скажений:
- Будуйте гать! Будуйте гать! Будуйте гать!..
А поміж внуків і дідів і я, блаженний,
Метаю слово своє в гать ту, як печать...

…Слова мої впадуть униз, немов насіння,
У каламуть води, на саме дно...
А звідти, завдяки майстрів умінню,
Зведуться в мур: каміння, глина і вапно...

…А що, як стане диво, й жовті стебла,
Ті, що впадуть на чорну землю в сіножать,
З самого споду піднімуться в грізну греблю,
Й постануть в гать!..

…А від словес моїх, немов від муру греблі,
Відступить з шумом в океан ворожа хвиля!..
І стануть води каламутні тихі й теплі...
Невже не пропадуть мої зусилля?...
І так, як мур товстий просте вапно скріпляє,
Слова скріплятимуть в основах те насіння,
Яке, як богатир, з води зростає,
Бо муром тим нові проходять покоління...

…Слова – наріжний камінь, а на ньому,
У травах і квітках – висока гребля:
Тінисті липи, що знімуть смертельну втому,
Яскраві квіти і хлібів златаві стебла...
І безтурботні хмари на блакиті,
До них тягне свій стан тонкий струнка тополя…
Щасливі діти – галасливі, вільні, ситі,
І двоє душ – він і вона, посеред поля…

…А десь далеко, грізне море, в скали вперте,
Годує хвилю ненаситну жовтим соком…
Тому, живіть і до самої миті смерті,
У праці щирій відкривайте своє серце,
І –
Гать будуйте, кріпку і високу!...

Кумпала Вір,
22.10.-03.11.2007 року, м. Хмельницький

Вже сон розцвів,
Розкрилися тюльпани.
Проснулось все.
Лиш ти, моя любов,
Коханням заколисана дрімаєш.

Залежність від часу –
Це відчуття до чола прикладених чисел,
Нестача постійна хвилин
Для втрачання цноти.
Це так, наче зависнути в небі
Без літака і крісел
І прикладати пальці
До небезпечно відкритого рота.
Це так, наче креслити
Сто траєкторій – і не летіти,
Так, мов зупинка подиху
В прямому ефірі.
Час – коли вчасно збрехати,
Що є святі діти.
Хтось же повірить –
І всім воздасться по вірі.

Затемнення місяця станеться,
Коли ти спатимеш,
Коли уві сні прокладеш
траєкторію зльоту,
Долоня закриє півнеба,
Замислено гратиме
На напнутих вікнах,
які відкладали на потім.
Так засклено воду
Руками земного тяжіння,
Скидаються риби
із поверхів, де є антени,
І пальці ворожки
Спинились на лінії тіні,
Затемнення місяця –
хтось помер безіменним.

Страдать, рыдать и резать вены,
Иль молча броситься с моста,
иль возводить глухие стены –
Идея эта так проста.

Зачем решения простые,
Зачем банальность пустоты?
Пути из пропасти крутые,
а вверх идущий – это ты.

Страдать, рыдать и резать вены –
Идея эта так проста,
Она стара, как и попытки
Начать всё с чистого листа.

Зачем смотреть себе под ноги,
Когда над пропастью повис?
Неумолимо судьи строги
К тому, кто сам стремится вниз.

Страдать, рыдать и резать вены –
Проторен издревле сей путь.
Уж лучше бейся лбом о стену,
Но предсказуемым не будь.

С ладони тех, кто из осколков
Былого новое слагал,
Взлетает птица Феникс, только
Когда, слагая, он не лгал.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Скресне крига і ми розтанемо
У весні яблуневим щемом,
Розцвітеться небо каштанами,
Ми його шатром наречемо.

І сплетуться долоні стеблами,
Щоби разом здолати хвилі,
Серед світу морями теплими
Стануть душі від того зілля.

Серед неба стиглими вишнями -
Дві планети в пригорщі літа,
Зачарує шатами пишними
Це нове сотворіння світу…

Хай блукають вітри пустелями,
Хай шукають пару жадану,
Ми свої рушники постелимо
Як містки через річку Дану.

Я б тобі приносила маки, або ромашки.
Ми б кохалися на горищі, або у полі.
Ми би їли цибулю зелену і бараболю.
Я б варила тобі найсмачнішу у світі кашку.

Цілувала б таку гарячо-смаглюву шкіру.
І любила б і ніжила сонце в твоїм волоссі.
Умивались би вранці росою, ходили босі.
Але ж ти мені тільки снишся мій сон-кумире.

От би взяти тебе за плечі, ввісні за руку.
І вести за собою, де люди і світ – справдешні.
Я би в жменях носила солодкі, мов мед черешні.
Я б приносила в роті тобі найтихіші звуки.

Але ж ти тільки сон… Доторкнуся і зникнеш… Тяжко...
І ніяк не заманиш до себе, не вмовиш… Леле!
Скоро день закінчиться і вечір мені постелить.
Щоби бігла до тебе крізь сон і несла ромашки.

Любов не носить білизни
Чесне слово хто б Вам що не казав
Я не мав на увазі любов до Вітчизни
І взагалі я нічого не мав

Може це і звучить не гарно
Трохи зверхньо і дещо грубо
Та ніщо не минається марно
Любов змушує чистити зуби
І навіть голитися регулярно

Але в тому є своя гідність
І таке собі право на казку
Якою стає вагітність
І сприймаєш як Божу ласку
На двох подаровану вічність

В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
Коли б вмила, то плакала б ...Голос м' який , як вата,
Шепотів чорнокрижно: спинися , моя дитино.
Я ж , як дошка, потріскана – невтесане Буратіно!

А він в лоні колесиком, мій акваріум з рибкою,
Пальцем тиче в живіт, а по небу пострижені сови,
Бо було ж уже - кров'ю харкнув в обличчя свідкам,
Ну і ти вже не жінка, а сходинка в порожнину.
На тім світі світи, бо нащо йому добрі люди...

Бо нема його. Ручки , ніжки і перфоратор,
І голівка лежала чорнява в клінічній мисці.
Будуть лиси ходити, торкати мій всесвіт лисий,
І вплітати божих корівок між білі патли,
Розірве молоком на частини стоградусні груди.

Адекватною до відроджень я вже не буду,
А луска хрипоти опаде, як колюча крига,
Коли бавились в смерть - заніміло чоло повітря.
Я стою тепер... Бачу, ті самі маячать люди,
І несуть своїм дитинчатам сонця достиглі.

В черепашкових панцир-будинках і навушниках.
Наливай...
Схлипом литиметься горілка,
А думки знахабнілі рудіють -шастливі білки:
Домальвують в горловині розпуки смужки...
-Пити будеш?
- Пити ?
-За нього ? Буду.

Хмари крапають сином . Тяжкі мов свинець, повіки
Просівають земельку мертву гульвіси-будня.

(стих посвящаю К.Б.Г.- человеку без совести и чувства собственного достоинства)



Ты умер вчера,
Хотя еще жив,
Поминок не будет,
Не смейся,

Ты умер, и участь
Свою заслужил,
Вернутся ко мне
Не надейся.

Ты умер, нет слез,
Лишь только оскал,
Холодный, жестокий,
С обидой.

Ты умер, мой друг,
Разве это не знал?
Будь в курсе –
Пропал ты из вида.

Не жду новостей,
Для меня ты – не жив,
Забыла, прости…
Я не помню.

Ты умер – я знаю,
Хотя хоронил
Меня ты
При здравии полном.

И ветер завыл,
Будто пес на луну,
И как тебе, там,
В преисподней?

Меня ты любил?
Но мечты обманул,
Разбил, надругался,
Злословьем

Порочил, позорил,
Обманывал, лгал,
Теперь не прийму,
Не надейся.

Ты умер вчера,
И исчез навсегда
В моем искалеченном
Сердце.

Обернутись востаннє. Й забути це місто-без-диму.
Неслухняне волосся сховати під хустку квітчасту.
Я тебе залишаю й себе залишаю відчасти.
Не від слабкості. Просто напам’ять. Чи просто для рими.

Божевілля не вирок. А відстань самотніх дистанцій.
До людей чи до Бога. Та все ж таки ближче до себе.
Це не вміти писати про блават, про сонце і верби.
Але вміти про смерть, або вибір останніх інстанцій.

Залишати це місто. І пити туман спроквола.
Мандрувати по світу. Під серцем носити тишу.
І писати в щоденник, хоч щось. Ну скажімо – вірші.

І весь світ – тільки місто. І потяг іде по колу…