Поклав під голову хмарину,
Як батько, місяць задрімав.
Обходить вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав.

Там, на хмарині, як на сіні,
Ще не гнуздала ніч коня.
Не спиться тільки Україні,
Бо дума думу здоганя...

- Про що ти думаєш, Кохана?
Прошу тебе, ну, посміхнись!
А чи стара відкрилась рана?
Поглянь же - воля й синя вись!

- Хіба не бачиш? Наче круки,
Мене клюють мої сини,
Мов яничари, крутять руки,
Мене замучують вони!

- Ну, що ти, ненько... Україно,
Та це ж любов у них така!
Невже гадаєш, солов'їна,
Що продадуть за п'ятака?..

Цілує вечір Україну
Під тихий шепіт листя й трав,
Підклавши хмарку, мов торбину,
Як батько, місяць задрімав.

На тій хмарині, мов на сіні...
Вже ніч сідає на коня.
Не спиться й досі Україні,
Бо дума думу здоганя...

Зі зб."Cерце невмирущої кобзи"(1997)

Не син червоної чуми –
Онук червоної калини.
На одрі смертної години
Я стверджувався на віки.
Минали в боротьбі роки,
Навали шматували спину,
Та не зломився, не загинув,
І не збeзчестився - таки.

Рабом не йшов я на поклін
І не корився рабській долі.
Суворих триста літ неволі
Беріг у серці вільний дзвін.
Хто не підвівся ще з колін?
Вже й небо заклина : "Доволі!"
Хай понад кволість, хай поволі –
Світає день жаданих змін…

…З печер червоної чуми
Здіймає паростки калина.
Зове набат, з - попід рутини
Ніч палять провідні зірки.
Й пророчий голос крізь віки:
“Ти мусиш вистояти, сину!”
Ні, ще не вмерла Україна!..
Ми здобули її таки!

1990р.

Цього року осінь дуже рано
Узяла до рук від часу віжки:
Спекою попалене старанно
Листя укладає на доріжки.

Завертає в небі осінь воза
На нове спіралі напівколо.
Очі правди – зовсім не загроза,
Не завжди приємна правда гола.

Гола правда в тому, що поетів
Вже було, як листя під ногами.
Душі співаків падінь і злетів
Шелестять забутими листками.

А моя мізерна правда в тому,
Що зірки – то інший вимір світу.
Я маленька крапелька. Знайома
З тим, як воду вміє пити літо.

Що зірки маленькі – то омана,
Знають вчені їхні величини.
Їх життя рахується віками,
А життя роси – лиш на хвилини.

Роси у траві зникають швидко –
Тимчасова бісерна прикраса.
Павутинка мрії - то не нитка,
Вздовж якої ми йдемо у часі.

Ведемо ми облік прорахункам,
Перемогам, досвіду, здобуткам,
І себе витягуємо в струнку
Перед чутки вдалим оборутком.

Знаєш, я ніякий математик,
Та стою сьогодні на своєму,
Бо не все можливо рахувати,
І не все сортується на теми.

Я роки нанизую на нитку,
Й не дрижу, як лист, від переляку.
На дорогах грому дуже слизько,
Із поета, бач, Прокруст ніякий.

Плащаницю вічності на плечі,
Не вдягну, бо знаю - завелика.
Досить, що думки мої – малеча
Вільних трав: нескорена і дика.

Хочеш – засуди мене на страту -
Це не змінить світу ні на йоту.
Коли осінь входить до кімнати,
В пісню заплітають смутку ноти.

Річка в ніч і співає і кумкає,
Ліс душею п’янить сосновою.
Не торкнутись мені б тебе думкою –
Жодною: ніжною, випадковою.

Не стривожити б твого спокою,
Не прокласти стежок непроханих…
Понад річкою йду глибокою,
Жабенят молодих полохаю.

Не озветься хай, не змахне крилом
Тобі вечір цей, де моє лице…
Лиш до грудня і – тут – звичайне скло,
На якім і - ніч, і – хурделиця.
7.09.09.

Не повторитись у собі самому.
Вчорашній – луска.
Луска від ядра.
На морі – шторм,
І – хочеться додому,
Туди, - де протяг з запахом метра.

Туди, де гравій, і бетон, і клумби
Петуній білих.
Де жоржин пора.
Засмаглим повертатися Колумбом,
Стрічать провулки радісним «Ура!».

Приймати осінь і дощів гостини,
Людей і будні, отаких, як є.
І не шукати в іншому причини,
І не вважати, що усе твоє.

На шосту рівно – звечора годинник,
Нове взуття – до свіжих мозолів.
Як тишу дряпатиме кострубатий віник -
Не проклинати до глибин землі.

Нести в собі уже осіннє небо,
Усе, що є в нім: журавлів і дим.
І осінь задивлятиметься в тебе
Ще теплим сонцем.
Теплим і ясним.
6.09.09 – 7.09.09 ніч.

2.
Море точить леза хвиль.
Дно відкрите, як вітрина.
Ранок.
Серпень.
Море.
Штиль.
Вибирай собі перлину!

Ніч під камінь залягла.
Сонце – наче діжка меду.
Я – сама собі пра-пра,
Ти – собі далекий предок.

У краю лаванди – сіль
На кінцях строкатих китиць.
Спробуй – втримай повний штиль
У якім – не повторитись!

1.
Від неї.
Від нього.
Від жесту.
Від пози.
Нікого.
Нічого:
Ні міста,
Ні криків.
Від кислого погляду,
Що – до корозій,
Без строку,
Без міри,
Без точного ліку.

Від куряви погляду,
Диму і гарі.
Від черги і натовпу –
Пузом у спину.
Від мату.
І осуду.
Бруду.
Базарів.
Від фальші.
Від клину,
Того, який – клином.

Від тОго, що не
І тогО, що не дуже.
Від глянцю слизького
І реву моторів.
Туди, де живуть
Наші думи і душі
Усе ще без нас -
До моря.
До – моря!..

Вся звірина́ зібралась на толоці –
Мусується проблема непроста:
Хто стане Звіром Року в цьому році?
Хто ідеал від вух і до хвоста?
Хто для усіх чинив найбільші блага,
Уболівав про ближнього свого?
Від голоду, а часом і від спраги,
Не раз відважно рятував його?
Той титул Антилопі присудили.
І навіть Лев сльозу пустив, до діла.
……………………………….
Він сам писав у раду подання,
Небіжчиці віддати те звання.

Белые берёзоньки,
нежные и светлые,
что грустите, милые,
под холодным ветром вы?

Поле, поле-полюшко
почернело заново,
улетели аисты
в край далёкий, за море,

посерело небушко,
заклубилось тучами,
побледнело солнышко,
поостыли лучики.

Как земля осенняя,
серая, холодная,
равнодушно смотрится
в туч свинец немой –
боль моя незримая
и душа свободная
с белыми березами
встали над землей...

ІІІ
Нитка крутиться, тягнеться,
голка тоненька колеться...
Може, покинути все це, –
стільки ж є різних розваг!
Та все-таки треба старатись,
бо ж говорила бабка,
що кожна порядна дівчина
повинна зуміти вишити
хоч би один рушник.
Мама ховає посмішку,
тато лукаво підморгує, –
мабуть, вони не вірять,
що вистачить в мене терпіння,
що я зумію-таки,
та врешті станеться диво,–
сяйливі небачені квіти
усім нам серця зігріватимуть,
довіку не відцвітатимуть
на білих снігах полотна...
1990

Хрестами ліхтарів запінилася вулиця,
Якось аж надто порожньо під небом без людей.
В долонях свого місяця зоря до болю тулиться.
І хтось Чумацьким вирієм самотньо так пройде.
Живу, немов до ранку ще, невипитою кавою
І у такій самотності цей світ направду мій.
Нехай собі кохаються старенькі Сутра з Камою
В своїй печальній Індії вовік віків Амінь...
Мені ж обличчя осенні у профіль ночі бачиться
І хочеться солодкої глибокої сльози.
Душа до ніг притулиться із вірністю собачою
Так, мовби налякалася життєвої грози.
А потім щось прокинеться і запече під ребрами.
Життя, воно навчить таки в собі шукати сенс.
Ми разом з ним занадто вже століть собі нажебрали,
Бо іноді так чуємось, що вже й не донесем.
Але ж таки доводилось побути і щасливою,
Хоча за все заплачено, здавалося б, сповна...
А вранці світ прокинеться наляканою зливою
Над випитими келихами крові і вина.

Серпневе небо - як в планетарії...
Цикади (скажені!) сюрчать свої арії,
І ми сидимо у розбитій "Таврії".
Крізь джинси лоскоче колюче духмяне зілля.

Утомою голос любові приглушений.
Шепочеться місяць із дикою грушею,
Стожари пішки по небу рушили.
Гнилички розпечені літом відгонять,і - цвіллю.

На пам'ять собі залиши мої вереди:
По п'ятницях - зради,прощення - по середах,
І тільки два шляхи:позаду й попереду.
І серпень є тільки засобом,осінь - ціллю.

2009

У саду чарівнім,
Поміж квіту-щастя
Дарував царівні
Перше гріх-причастя.

Ніжною лозою,
Блиском-зорепадом,
Теплою сльозою,
Соком-виноградом.

……………………

В місячнім серпанку,
В сонячнім світанні
Цілував коханку,
А зустрів… кохання.

Я всегда так боялась черты между летом и осенью,
Я всегда так боялась вступать заново в реку
И так громко смеялась над раннею проседью
Позабыв, что больно со мной человеку...

Я часами купалась в морском теплом бархате,
Я часами купалась в алом ситце вечерней зари
И чуть-чуть побоялась своего матриарха -
Отвернулась, заметив сиянье любви...
/сентябрь 2008/

Вознесися, моя Україно,
Із руїни скалічених доль.
Незагоєна гілко калини,
Доламати себе не дозволь.

Не дозволь, бо нема тобі ради
У мужів і удень, і вночі.
Де щитами портфелі й посади,
Там виделки у піхвах мечів.

Я не ворог Європи, Америк,
Чи Росії, чи інших країв.
Тільки, Боже, рятуй од химери
Безіменних мутантів-хохлів.

Не схохлися, моя Україно,
У своїм неспокійнім житті.
Чи ж надійним я був тобі сином?
Знаю тільки, що бути хотів...

Так довірився справжності ранку,
Всім єством, кожним рухом пера.
Та й боровся ж таки до останку.
І не вмерши, заплутався вкрай.

Емігрую в самого себе,
У роз’ятрені рани свої.
У блакитно-осіннє небо.
Й залишаюсь навіки твоїм.

Вознесемось, моя Україно,
Од невіри, безчестя, неволь.
Син за матір, а мати за сина
На руїнах скалічених доль.

2003р.

Холєра ясна тій весні
Що знов волає містом дико,
Капець якийсь у голові
По скронях б*є, по віях скаче
Весь час скатрупленій мені...
А я, бідося, в теплім коці,
Сиджу бентежно у вікні.
Весна кривава по тім боці
Танцює в шкелках і траві.
Червоне сонце млосно тане
І небо, в*язке, як вино,
Стікає вниз, межи дахами,
В міське, сп*яніле зелом, дно.
Стрибають в скронях дикі зайці
І серце мовби той вар*ят
З весною скаче дикі танці
З грудей у світ, немов з-за грат.

вівторок, 31 березня 2009 р.

Земля сумує, наче сирота,
Щоночі сняться їй ласкаві руки.
Вона зазнала лютої розлуки,
І гірко душу сушить самота.

Як біля неї хтось погне хребта,
Вона завжди віддячить без принуки.
Їй сили вистачить на роди й муки,
Як з наших душ не щезне доброта...

Забиті вікна дошками старими,
Давно по селах журяться хати.
Вже згодні, бідні, світ увесь пройти,
Аби хоч раз дихнути рідним димом.

Дивлюсь на темні вікна винувато
Й поволеньки ступаю на поріг,
Який давно сховався під моріг...
Душа ридає чи забута хата?..

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

В грони червоні
Вділася калина,
Немов до вінчання
У вінок дівчина.

В золотім убрані
Пишаються гори.
Осінь на деревах
Вишиває узори.

По стерні у полі
Осінь шелестить.
Гурт журавлиний
у вирій летить.

Красу осінню
Ніяк не збагну,
Повернула узорами
Мені давнину,

Як я в восени
По стерні бродив
У рожевому гаю
дівча полюбив.

Вона була молода
Ласкаво кохала
А над нами осінь
Узори вишивала

Батько й мати - українці,
Діти ж - "росіяни"...
Їх онуки, певно, будуть
Справжні марсіани.

- Марсіанє! Марсіанє!-
Залунало знову.
Ех! Поїду я в Канаду,
Бо забуду мову...

Не співаю рідну пісню,
Слухати не хочуть.
Поговорять про Чорнобиль,
І до сліз регочуть.

Україно, рідна ненько,
Моя безталанна!
Давай, мамо, посміємось,
Бо душа - як рана...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Повзуть у душу сумніви й печалі,
Немов тумани в яблуневий сад.
Спинились дні, як хлопчаки зухвалі,
Спішать вітри на пізній листопад.

А я чомусь не хочу поспішати,
Кругом ця дивна музика бринить.
Вже осінь заклопотана, як мати,
На перехресті літ моїх стоїть...

Куди піти? І де мені сховатись
Надовго від моїх пекучих дум?
Надії відцвітають, мов блавати,
І спогади беруть мене на глум.

Та я не здамся на поталу тузі,
Нехай прошкує у полях сама,
Бо мало я ще наспівався в лузі,
А ти ж без пісні, осене, німа.

Побігли дні, мов коні заблукалі,
Спішать вітри на пізній листопад.
І ви тікайте, сумніви й печалі, -
Мене кохана викликає в сад!

І я, щасливий, радо поспішаю,
І в серці дивна музика бринить.
А слідом осінь... І по всьому краю -
Вона дарує неповторну мить...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Я намалюю на світанку
Для тебе сонце серед хмар,
Воно розбудить тебе зранку,
Обійме твій чудовий стан.

Воно візьме тебе за руку
І забере в далекий край
Там, де немає сліз і смутку,
Там, де ховається твій рай

Там, де вітри заграють пісню
На струнах ранньої весни,
Там, де душі не буде тісно,
Там будем тільки я і ти!!!

Раночку ясний,
Світе прекрасний!
Промінь злітає,
Луна гукає:

“Прилинь до поля
поміж травою.
Хай тебе доля
Вмиє росою!”.

Чисте та гарне
Життя не марне,
Теплеє літо
Сонечком шито.

Воно все бачить,
Все колисає,
Вічність позначить,
Нам побажає:

“Добра і щастя
Кожному дому,
Щире завзяття,
Вільну невтому!

Хай серце грає,
Всіх привітає! -
Хто всіх кохає,
Горя не знає!”.

27 червня 1997 р.

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання
з авторських записів:

Іще місяць зорі не лічив,
Із-за гір не викотився зовсім.
За смереку, мабуть, зачепивсь
І вона не відпустила досі.

І самі сумують зірочки,
А пастух небесний десь гуляє.
Смерекові тішить колючки,
Серед зір коханця ще немає.

Чи не заблукав вже місяць-ріг
Десь межи красотами Говерли.
Може він відмовитись не зміг
Нині від гуцульської вечері?..

2002 р.

Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

У тихі іскри вранішньої траси,
де радості обíцянка жила,
ти золотим дурманом пролилася
і чорною отрутою ввійшла.

І з того дня у кожнім краєвиді
скасовує вмирущу благодать
хронічний брак твоїх п’янких флюїдів,
твоєї непричетності печать.

Мене минули відблиски і тіні,
що весняну тривогу стережуть,
і, вже терпкі, плоди передосінні
також минуть.

Буває, що в душі суху криницю
грайливо глянеш, кажучи мені:
«Захочу – прочиню твою темницю,
захочу – ні…».

Люблю твоє волосся, очі, серце,
яке мені на глум і кару створене.
Ой, очі, очі, очі дівочі –
пекло отворене.

01.09.09

Це лише джаз…
І хто в цьому винен,
Що маревом слухаю,
гру на мальвах дощу…
Що тіло моє, на ниточці звуку
Тріпоче сяйливо «не відпущу»
Хто в цьому винен…
Що я твоє диво!
Мінливість годин
дзьобатих зірок…
Забарвити зиму …сполохати сіру,
Замурзану вічність…заклясти на кро…
Це лише джаз…
палаюча шкіра…
Гранатово лащиться вечір
Ти грай, я просто дозріла…
До сліз у мовчанні і в втечі

Зоренята на крилах спустошення…
Спускаючись в тебе, в тобі, з тобою.

А ми гуляли на Місяці в схованки…
Полохливо все
в пазурах,
в кратерах
Ми дощами на вік загартовані,
Ми обвінчані
власною стратою!
І очима–платенозорими,
Розметавши галактики вщент…
Мій Титане,
душею оголений,
П'є, сердега, холодний абсент,
В цій самотності
грою затравлений,
Відфутболений світом за край,
Мій не злічений сірими барвами,
У кишені сріблом палай…
Запалай!

Зоренята на крилах спустошення..

Ця музика, як спалахи душі,
Раптова, таємнича, неповторна.
Хіба це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна.

Дві музики - як осінь і весна,
Вслухайся і дивуйся до світанку.
Дві музики - це тиха й голосна,
Це соло вітру на промінні ранку.

Дві музики, дві пісні, дві зорі...
Моя вечірня, а твоя досвітня.
Де на вітрах зелені явори,
Там таїна живе тисячолітня.

Дві музики, два серця, дві душі...
Я заздрощів лихих зламаю жорна.
Невже це ми були колись чужі?
Дві музики - мажорна і мінорна...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Напоєна сонцем як жовта диня
ще не забута вранішня туга́
сльоза розтала мов росина
на білім контурі бедра

ще не розтерті поцілунки
гріховний слід на тіла полотні
твої слова – данайців подарунки
троянський кінь дарований мені

і ти сама – троянський вітер
сліпа як Бог, німа мов Ідол
твоє тепло розгубить світер
від жару допоможе «панадол»

і ти сама – із жовтим німбом
сліпа як…, німа мов…
слова утратиш в пантомімах
і ти сама живеш немов…

напоєна сонцем як жовта диня
давно забута вранішня туга́
і лиш сльоза немов росина
тремтить на контурі бедра.
2009

Шукав мене один сонет...
Безслів'я билося мовчанням...
І ненароджений поет
Заплакав знаками прощання...
2008

Малинове небо
Дарував ти мені.
Була біля тебе,
А ніби – в вогні.
Утома солодка
І подих обпік…
А мить ця коротка.
А мить – тільки ніч…

08. 09. 2009 р.

Сріблястий серпанок думок
Линув потоком і раптом замовк.
Серце стукоче у закутку десь.
Повне вагання й кохання без меж.
Погляд діткливий душу мою
Нишком тривожить, додавши жалю.
Свічка воскова скапує враз
Сльозами печалі і тихих образ.
Вітер за шибкою зашелестів,
Ніби за тебе сказати хотів:
«Повір, що сумую поруч я теж,
Моє ти кохання вічне й без меж…»
08. 09. 2009 р.

Моя осінь бешкетує знову,
І ганяє з хлопчаками м’яч,
У сережки-глід рядить діброву,
В мак і мед присмачує калач.

І майструє дах з вітрів крилатих,
Із бадилля соняхів – курінь.
Вечорами в гарбузах пузатих
Оживляє неземних створінь.

Ловить павуків на пластиліни,
У калюжі запускає флот,
Бродить у туманах по коліна,
І збирає терен на компот.

І сміється журавлиним сміхом,
І фарбує верби у бурштин,
І малим дівчаткам на потіху,
Випліта віночки із жоржин.

Пальці у горіховім лушпинні,
Аж по лікті кавуновий сік…
Знов стрічає ранок на калині.
Тільки підросла іще на рік.

Он был простым кусочком мягкой кожи,
Почти элитной, белой – не как все,
На ягодице чьей-то расположен
И жил в Европе, в средней полосе.

Хорош лицом, избалован и нежен:
Среди зимы, в чувствительный мороз
Его скрывали тёплые одежды,
Чтоб не простыл и, чтобы не замёрз,
А летом солнцу предавалось тело,
За то его – лелеяли опять,
Или стыдились, пряча неумело –
Что за секрет? И что его скрывать?

Но он хотел известности и славы,
Мечтал о ласке, роскоши, любви
И – что ему положено по праву, –
Решил вернуть, поклявшись на крови,
Чтоб доказать, что он кусок особый,
Не абы кто, и уж не лыком шит,
Ведь места нет, ответственнее попы,
И лишь безумец ей не дорожит.

Но слов его, увы, никто не слушал
И, по всему, почти не замечал
– За то, что Вы мне наплевали в душу,
Я отомщу – решил он сгоряча –
И стал краснеть и наливаться злобой,
Изрядно вспух, явив собою прыщ:
Он так хотел стать важною особой,
Такой – один!
Один из сотен тыщ!

И план его, рискованный, но смелый,
Заставил всех дела забыть свои,
Ведь на него измученное тело
Уж не могло ни сесть, ни надавить.
Так упиваясь собственною властью
Прыщ, разрастаясь, щёки надувал,
Наполеоном, ставши в одночасье,
Мечтал взойти на главный пьедестал.

Но организм, от боли изнывая,
Пошёл на утро на приём к врачу.
Что было там, я вовсе не скрываю,
Но углубляться тоже не хочу.
Ему сказали просто: «Или – или»,
И он терпел, когда его рвало,
Умытый спиртом и совсем забытый,
И бюллетень – по первое число, –
Совсем поник, засох, почти растаял –
На ягодице даже нет следа,
И вывод прост, как истина простая:
Гордыня – вот,
Действительно, беда!
(24.07.08 - 8.09.09)г.

Душам, що відходять од нас.
Ритуальна пісня - молитва.

У час жалоб - опочивання
Від справ людських, од метушні
Лети, душа, до осявання
В святу красу у далині.

Прийми її, наш Боже правий,
Пробач гріхи і сили дай,
І освяти у сяйві слави,
Відкрий небесний світлий Рай!

Зверши душі перетворіння
У світ веселок висоти,
У досконалість вознесіння
На верхній путь, де вічний Ти!
-------------------------------
Створено у день смерті моєї
неньки у 1994 році.
Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконаня
на концерті 2003 р. -
авторський вечір в УКЦ м. Харківа.

страшно
Нема де сховатись від тебе…
Це екшен моїх дуже бецнутих літер
У літрах твоїх не написаних слів
Такими як ти - заповнюють небо…
Таких же як я – у пеклі зустрінь!
Ти хочеш кричати? Тримаючи
Серце за горло?
Ти хочеш цих сліз,
агатово-чорних зірниць?
не треба…це брудно,
це просто
забльоване порно
забудь, відчепись,
а краще мені усміхнись!
Як страшно
Нема, де сховатись від себе…
Загравшись, дурна,втрачаю буття
Все ж краще у тіло розкуту
Як лезо ідею!
Ніж гепнутись з хмари
У постіль з сміттям
Як страшно…
Нема
Де
Сховатись від....
Часу…
У фарсі бджолиних роїв!
В боях не народжених світом пегасів,
Всі бурі крилаті злягли…
В цих митях, в громах гоготючих,
Нема де…шукати-знайти…
Розсіяні всі, дощами пекучі,
Розметені «йти…до мети…»

Дієго
Заплющ очі…
Випий склянку молока з кров’ю
Вона буде поруч, як схочеш
відчути на доторк біль
Це місяць, він грає в «Че»
Опівночі буде злочин,
Без зашморгів, для душі!
Чого ти?
хтось грає?
хтось, наче той острів
в базальтовій тиші хвиль
Замрій! Цю дівчину
кігтями
пестила осінь
зводь свої крила на серці її
вона просто буде,
Ріверо, проковтуй любов поступово!
Бо в тілі, як кулі, згасають слова,
Ні,
знаєш, вона просто буде…
Ти знай, що Фріда –жива!

Її обличчя читає чоловік,
Жорстокі рухи,
холодні пальці,
Кінець революцій
Просте «обіцяй мені!»
Чхають втомлені миші
На рекреації:
«Вертатись з Парижу чи ні?»
ЇЇ ж так ніжно ніжками ножів
Розколюють на дві душі
Заб’ється під червінцем
Тук-тук…щем…
Дощі?
Можливо…
Її обличчя…читає злива….

…Так обожнюють руки, що доять горлянку до останнього крику!
Сріблоликі шепочуть молитву бритви ріжуть незайману силу
і вино замість крові з розіп’ятого дурносвіту
проникає у зміст…
ненароджене завше красиве!
Архівація часу – в провулках і закутках страху,
В голобосих очах зледенілих зґвалтованих днів
Пропливають хутенько, одноокі, беззубі тирани
Забуваючи шкіру у воді кістяній
Тут кінець… сонцепади в інфернальному серпні
Тільки б’ються музики кришталевих реприз
Ці палаючи зерна в ілюзійних пустелях «Безсмертні»
Все чомусь проростають плодами у низ.

1
Нехай летить мій голос до небес,
Хай радісно підхопить світ увесь,
І схилиться з любов'ю звір і квітка, -
Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!

2
Живий вогонь Ти в серці запалив,
Щоб я замерзлу душу відігрів,
За це Тобі вклоняюсь я доземно, -
Без Тебе, певно, я б довіку тлів.

3
І став моїм кумиром Ти відразу,
Й навчив мене знаходити алмази.
О як, мій Боже, я розбагатів,
Шукаючи Твої дороговкази!

4
Я Твій вогонь у серці вік несу,
Який не згасне, вірю, завчасу,
Його ніхто не зможе погасити, -
Я п'ю з небес - і силу, і красу.

5
Відкрив я в серці скинію чудову,
Й заклав у ньому для життя основу.
Так радісно і весело мені, -
Я день і ніч вклоняюсь, друже, Слову.

6
Ти дав мені свого меча молитви,
Щоб я виходив переможцем з битви.
Я по-синівськи дякую Тобі -
За слово, що гостріше навіть бритви.

7
Люблю я Твій божественний потік,
І бачу серцем Твій сяйливий лик.
Ти - джерело мого життя й натхнення,
Я ж учень Твій, слуга і віршівник.

Зі зб. "Luх veritatis"(2005)

Я осінь кохаю, найкраща пора,
Коли вона жовта немов золота.
Коли тепле сонце вже тіло не гріє,
І літнє тепло від нас відліта .

Люблю і ту осінь, коли йдуть дощі,
І злива похмурі думки навіває.
В істериці плачеш, у думці летиш, -
Коли від негоди у смуток кидає.

Дивитись , як вітер листки обриває,
І голі дерева у сон поринають.
Почути пісні відлітаючих птахів,
Які до весни в теплий край відлітають.

П’янкі хризантеми – останні ви квіти!
Від запаху вашого мліють думки.
І перші сніги вас не можуть убити,
Бо навіть засніжені, ви чарівні.

Яка б не була ти: брудна, золота.
Холодна чи тепла, думок не питаю.
Для мене ти осінь найкраща пора.
І знаєш, усяку тебе я кохаю….

Мріють зорі...
А хто їх
Послуха –
Причаститься
До вічності
Враз.
Долітає
Негучно,
Впіввуха,
Їхня пісня –
Чуткий
Парафраз.

То було
На планеті
Із кожним –
Всім світили
Далекі
Вогні...
А тепер
І чутливо,
Й тривожно
Ваблять зорі
І світять
Мені.

- Матусю, - сказала Катруся, - зажди!
Коли це у нас, у дітей, вихідний?
Дитячі турботи вночі є і вдень.
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!
Уранці вмивайся, роби фіззарядку,
Вдягайся, взувайся, тримайся порядку…
А їжа! А каша! Оце вже робота!
І так – цілий день, все суцільні турботи!
А вдень, подивися, мені б ще пограти,
Так треба обідати, час витрачати!
Оцей мій обід, як завжди, із трьох страв.
Його не подужає навіть удав!
А після обіду - ця “тиха година»!
Ти тільки послухай, я вже не дитина.
І спати удень я, повір, не люблю,
На татка чекаю і щось бубоню.
Ось татко, нарешті! Кав’ярня, забави...
Та вечір спливає, ніч лагодить справи.
І знову турботи! Біжи умивайся,
Піжаму шукай і у ліжко влягайся.
І так - цілий день, все суцільні турботи,
Дорослих звільняють лише від роботи.
Турботи ж дитячі вночі є і вдень!
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!

Вік амністованих варавв і премійованих іуд,
Перейменованих паскуд у непаскудні імена.
А кров Христа стікає по хресту.
Голодні хмари роздирають сонце.
Безсоння…
Ніч…
Свіча шепоче:
”Отче наш…”
А чує хто?
І що чуття в глухому вусі
плодів безплідних революцій?
А кров Христа стікає по хресту.
Паскуди з іменами непаскуд
Ковтають на відпущення гріхів
Без покаянь і без покут.
Голодні хмари роздирають сонце…
Свіча шепоче: « Отче наш…»,
У вірі, що з - під гробу ночі
Їй відгукнеться серця пульс
Над владарюючий інсульт:
« Да прийде царствіє Твоє!»

А кров Христа стікає по хресту…

2004р.

П’янив...
Забула...
Рука ковзнула.
На варті –
Не варто!
П’янив...
Безодня
Для нас. Сьогодні.
Чи завтра?
Не варто!
П’янив...
Солодкий...
А де ж колодка?
Не треба...
Де небо?..
П’янив...
Шукала
Відступ. Пропала.
Потреба
Дво-неба...

П’янив...
Зманив...

07.09.09

Коли ще жив дідусь, розповідав,
Як у дитинстві тяжко горював,
Як з братом голод перебули,
Й наказував, щоб не забули,
Хто саме винен був тоді
У людській цій страшній біді.
А було так, що у родині,
На двох була лиш картоплина.
Молились Богу і не знали,
Що не від нього оця кара.
Що хліба скибку цю останню,
Зерно, що сховане у стайні,
І грушу ту, що з батьком посадили
(У цей рік рясно зародила),
Усе, усе, що було в хаті,
Забрали виконавці кляті.
Наказом Сталіна так скориставшись,
Ще й над малими познущавшись,
Мовляв, просіть тепер у Бога,
Щоб Він послав вам допомогу…
Та якось разом перебули,
Усе пройшло, все проминуло
Й проживши вік тяжкий, тривалий
Дідусь усім заповідали,
Щоб стереглися ми довіку
Образити суть чоловіка,
Закону Божого щоби держались
Й перед усім ми намагались
Зажити в Бога доброй слави,
То й проживемо вік тривалий.

Чому холодні стали твої руки?
Чому не чути голосу твого?
Чому не чути серця твого стукіт?
І вже навіки зупинилося воно.

Над тілом твоїм вже сира земля.
Хтось принесе для тебе свіжі квіти.
Та тільки плаче матінка твоя,
Бо важко смерть твою їй пережити.

Минають дні, а ти вже не прийдеш.
Й не зможемо з тобою говорити.
І не подзвониш, не напишеш SMS.
Й на пиво вже з тобою не сходити.

Як дивно смерть твоя прийшла для нас
І як злий жарт, ми вірить не хотіли.
Й банально говорити ці слова,
Та ми по своєму тебе усі любили.

Життя твоє тобі байдужим стало.
Так жаль, що мало в ньому ти прожив.
Чом воно рано так тебе розчарувало.
Й безповоротно ти його розбив.

На серці сумно дуже,
Коли тебе нема зі мною.
Мій любий, мій коханий друже,
Невже між нас повіяло зимою?

Не вірю в це. Ти любиш. Знаю.
Ти присягавсь перед зірками.
І я тебе понад усе кохаю.
Для мене ти один понад світами.

Наша любов здається неймовірна,
Усі кругом дивуються словами:
«Така любов поетів гідна,
Дарована вона вам небесами.»

А я прошу благословення в Бога
І щиро молюсь і благаю:
«Хай буде в нас на двох одна дорога, –
Я щиро так його кохаю…