Жовтим дротиком марно закріплено крилату мрію
Солодкаву, мрія тане від теплих променів думок
Розчинається у відмерлих клітинах шкіри
У залишках від подиху вчорашнього вітру
Він виплітав свої розповіді з тирси, не маючи гілок
Темрявою огортаючи холодний час, що не зігрію…
Створюючи неохайні корзини й крихкі папери для міри
Принципів, шептав про мотиви його гніту
Моєю персоною, швидкістю й впевненістю
Що людина дорівнює тварина коли вкрита жестю
Коли руки лагідно торкалися місць лоскоту
Вмикає страждання, зрештою все є ним
Брудним нажаханим й смішним
Бажанням… тепер мені
Як рибі у брудній воді
Нема чим дихати під впливом мрії
Тому й закріплюю дротиком на сіру стіну
Її відбиток у шаленому вир»ї
Несправдженого, нажаль не віщого, приємного сну.
Добраніч. Цілую. Не люблю!!!!!!!!!
11.01.09

Іноді так хочеться чиїхось теплих обіймів
Що втрачаючи волю й мету лечу в нікуди
На кінчику ножа з попелу невинних
Виткано два слова «ніколи=завжди»
Доторком погляду подихом доторку
Зливаються всі почуття в емоційно одне
Душа не знайде на небі затишну хатинку
Якщо ховатиме почуте в кишені – мине
Мине її доля мине як у всіх маргіналів…
Знищує голос сопілки потужні фанфари
Летиш в нікуди до доторку ніжного погляду
Розрізаючи повітря клювом обсмаленого какаду
Чи це схоже на рясну подобу, або й правду
Або на поетичні схеми мертвого звукоряду
23.11.2008

I tuoi occhi così belli
brillano come stelle,
amore mio dolcissimo
abbracciami fortissimo.

Il cuore mio è come il fuoco,
il fuoco dell'amore,
abbracciami fortissimo
sposo mio carissimo.

Dolce mio tesoro,
abbracciami fortissimo
e baciami mille volte,
i tuoi baci sono dolcissimi.

Abbracciami fortissimo
marito mio amatissimo,
mai ti stanchi di dir le parole
“ti amo... mio amore...”

Українська жінко!
Яка ж ти красива,
Красою своєю
Весь світ полонила.

Працюєш, як пташка,
Зранку до ночі
Допомогти рідним
Ти дуже хочеш.

Мандруєш світами
Далеко від дітей і мами.
В найми ти пішла,
Щоби родині допомогла.

Допомагаєш родині
І всій нашій Україні.
Не жалієшся на своє життя,
А віриш в краще майбуття.

Українська жінко!
Велика тобі хвала,
Ти підставила своє плече
І несеш тягар життя.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23

Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Час так летить стрiнким потоком,
Картинки днiв летять за ним,
Учора бачив я дитинство,
Сьогоднi наче посивiв.

Зi сходом сонця обiймався,
З заходом зовсiм навпаки,
З людьми привiтно я вiтався,
Чи не вiтався взагалi.

Iз натовпу, хтось тисне руку,
Чи то не тиснув, а тягнув
Як ворога свого народу,
Як злодiя усiх часiв.

Звикли дивитися у гору,
А, що за сила в нас самих?
Чи може, добре вам ходити
Придуркуватим по землi.

Учора в радощах плекався,
Весь день сьогоднi в самотi,
Одне життя, моє багатство
Хто зна, що завтра буде з ним.
***

Снігом впала на землю хмара.
Перше березня – не весна ще.
Чотирнадцяти днів отара
Пропасеться – і буде краще.

Намилується сонце снігом
На прощання. І сніг - струмками.
Це остання зимова відлига
Зустрічає весну сльозами.

Розкриває свої обійми,
Солодкі, звабливо- пряні,
Несподіваний ранок-
сонце.
Я піду до нього у прийми.
Гаряче? То й нехай поранить,
Попече аж до
бронзи.
Це насправді зовсім не страшно,
Якщо сонце є й навіть світить-
Маю вірний шанс не
пропасти.
І у сутінках пащ та хащів
Можна вижити й навіть жити.
Де моя зубна
паста?!

Легко сон торкнувся фіранок
Глянув ще раз в шибку та й пішов.
Тихою ходою свіжий ранок
До кімнати впевнено зайшов.

Бачить В ліжку, біла і румяна,
Мов троянда перша на весні,
Чорноброва юная Тетяна
Спочиває у солодкім сні.

На густі та довгі чорні вії,
схожі на пушинки снігові,
Опустились кольорові мрії,
мов тендітні феї лісові.

Ранок погасив зорю останню
Перший промінь сонця запалив.
Усміхнувшись, обійняв Тетяну
І чоло до щічки притулив.

Прокидатись Тетяна так не хоче,
Але будить ранок невблаганно.
Прохолодою її лоскоче
Й мовить їй: « Пора Тетяно,
Вже піднялось в небі вище сонце.
Подивись лише – вже нерано,
Заглядають промені в віконце,
Досить спати, моя біла панно»

Заплела Тетяна чорні коси
Мов царівна дивиться із ганку,
А навколо діаманти – роси,
Сяє все у білому серпанку.
ДОБРОГО ТЕТЯНО РАНКУ!!!

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

У поета душа тендітна (амбітна).
І по вінця у ній благородства (оцту).
Він всю правду у очі (аби не мовчки).
Сонце – тільки для нього світить (діти :)).

одинокий і забутий
пес в кутку лежить старий.
він помре, так має бути,
адже світ у нас такий.

непотрібний вже нікому,
безпорадний і сліпий
він не має більше дому.
в ріднім домі він чужий.

часу мало залишилось,
пес помре цієї ночі...
ось і серце зупинилось,
ось сліпі закрились очі.

рота не прикриваючи
кашляє мокро весна.
волоссям кида відростаючим
коса її брудно-масна.
мов подруга моя найкраща -
погода зрадливе стерво,
не встигла прокинутись, натще
уже випробовує нерви.
за гривню нещасні букетики
підсніжників рваних, зів'ялих.
весна! прогресує естетика
людським наддушевним калом.
і бродять пузаті кішки
коти завивають, мов вовки
а я - на залізному ліжку
в обіймах старої хрущовки.

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

Позволь мне, напишу я твой портрет.
Перо второй заменой станет кисти.
На листик, как на холст, штрихом сонет
Я выведу, умело слог подчистив…

Позволь же описать твои глаза.
В ночи мне все равно давно не спится…
Из ран моей души ветра сквозят,
И полночь не помощница… не скрыться.

Позволь при свете гаснущей звезды,
Оставить, так на память, лишь надежду.
О том, что исцеляются мечты.
А счастье, как и горе - неизбежно

*
В офісі нуднім
Місце для танців знайду,
Тільки скажи ж бо.

Сонце крізь шиби
Гріє підлогу. Як жар –
Як вальсувати?

Добре кружляти удвох
В теплій лагуні
Пристрасно. Хочеться пить!
Море солоне!


о.Крит (Лівійське море) фото автора

Народжувались у багатті,
де лава палала руда.
Був сонячний вітер нам батьком,
а матір‘ю – синя вода.

Вони нас прикрили собою:
освячена на прапорах,
дзвеніла розпечена зброя
у бронзових стислих рядках.

Ми ж, стиснувши губи, навколо
шукали розради на те,
що мерзло безмежжя в «ніколи»,
а вічність в цупкому «ніде».

Рвонули їх разом з серцями
із простору, часу, землі,
й від того не гаснуть ночами
у синяві жовті вогні.

Можливо ми всього лишень маріонетки
Яким не поможуть лсд таблетки
І крики зламаної табуретки
Не здіймуть руки догори.
А ти сиди у невідомості й гори,
У стані невагомості
Поки десь за відсутності свідомості
Не зявиться твій сонях.
Маленька соня, білий одуванчик
Спить у корзині.
Сіренькі плями порозкидані на спині,
Мов у зебри.
Збери їх в жмені й розкидай по небу
У сузірях,щойно доспілих, стиглих
Жовтогарячих грушах,
Які єство моє наповнюють,
Їх смак медовий ненадкушений.
Їхні плоди зросли в моєму серці,
Наповнюючи вінця до країв,
Аж ллється через край!
Ай-яй!Будь обережним!
й щоби не спричинить пожежі
Не простягай душу вогню,
А вічно грій промінчиком,
Сонячним зайчиком.
Наповни світлом думки і руки
І від розпуки не благай інакших змін.
А так хотілось бути другом...
Забудь свій розум і послухай,
Що каже серце. Зрозумій
Себе і світ навколо:
Усе біжить скаженим колом
І заміта сліди. Собою бути намагайсь,
Вперед повзи, навколішки іди,
В кривавих шрамах загартуйсь.
Прощай, і дякуй, і люби.

*
Острів чекає.
Я загубив там любов,
Чи батьківщину?

Зевсе, благаю,
Ти від напасті врятуй.
Блудного сина.

Міцно до щогли мене
Линвою зв'язуй.
Вуха навіки заткни
Піснею з Криту.


острів Крит (фото автора)

Душа летить сірими вулицями освітлена Львівськими ліхтарями. У чорному блиску бруківки проходять поодинокі, одинокі люди. Відчуваю чорні думки їхні і душа моя холоне. Ось вікно моєї коханої. Крізь прозору фіранку вона дивиться на дощ і ледь чутно кличе, але не мене. Жоден ліхтар не буде освітлювати мою дорогу назад, темрява затьмарила пам’ять. Останній вечір, тихий дощ. Я помер!

*
Ще довгі тіні на снігу.
Чекаю,
Коли вже розтаватимуть вони.
І будуть схожі
на сліди од воза.

Моя троянда мила посумнішала.
Голівку журно опустила вниз..
Хотіла б, щоб вона була сильнішою,
Та тільки серце біль пекучий стис...

Вона живе у тому почутті,
Яке два серця радісно плекають,
Яке цінують і оберігають.
Чому ж тоді пелюстки ці сумні?..

Я – твій наркотик? Так, авжеж.
Я – твоя звичка, витримана часом.
Ти віддавався їй сповна,
Та зрозумів шкідливість з часом.

Ти відпустив мене мовчазною байдужістю
Холодних, трохи знуджених очей.
Я ще стояла. І чекала дива...
А ти – в своє життя нових гостей...

1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера.

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.

Обніми мене хутчіш,
Поцілуй у щічку,
За тобою сумувала,
Любий, цілу нічку.

Ще на вушко прошепчи
Слово солоденьке
І до себе пригорни
Лагідне серденько.

Ніжним поглядом зігрій,
Зацілуй Галинку,
На руках носи й носи
Хоч одну годинку.

Я фрагменти щастя
міцно у долонях
пронесу крізь кадри
чорно-білих днів.
Спокій - лиш омана
на дорозі часу,
нетривкий уривок
найсолодших снів.
Хай біжить шалено
час від нас за обрій,
розтоптавши мрії,
обдуривши всіх.
Я залишу в серці
віру і надію,
і дитячий щирий
найсправжніший сміх.

На долоні світу ніч танцює тихо,
розсипає зорі пригорщами вниз,
покотився місяць та й упав за стріху,
заглядає в хату, наче хитрий лис.

Понад сонні трави скрізь туман сивіє,
тулиться до стежки теплим молоком.
Ніч холодні роси сипнула під вії,
Замаїла землю зоряним вінком.

В повітрі вже пахне весною, хоч поки ще лютий
Та скоро бурульки на гіллі білітимуть бруньками
Вже топиться сніг і до блиску дахи полірує
Із шафи пора діставати заховані й певне забуті

Весняні плащі і яскраві кофтинки й спідниці
Вдягтися й зайти у стару іграшкову крамницю
Купити в ній крейди й на вимитій снігом бруківці
Казки малювати, такі, як раніше, в дитинстві.

А потім із вітром обнявшися бігати містом
І, мабуть, дозволити вітрові більше ніж іншим
Хай ніжно цілує й лишає веснянки на шкірі
І щоки від цих поцілунків ледь-ледь зашарілись.

Дивитись, як вітер у хмарах міняє відтінки
Мов кадри в німому кіно, чи в альбомі картинки
Вдихати морозне, хоча вже весняне повітря
Із запахом пролісків, сонця й прийдешнього літа.

Така зараз тиша панує в північнім місті,
Що чуть, як шепочуться поміж собою думки
Сердешним тут надто самотньо і тісно
Вони би хотіли складатися в вірш чи пісню,
Чи просто забувши про все танцювать під місяцем
Заплівши в зелене волосся із квітів вінки.

І навіть ліхтар он на розі приглушує світло
Щоб не налякать їх бува. Від нескромних очей
Ховає їх в тіні старенька, крислата липа,
Вони ж свої шати скидають липовим цвітом
Не скуті нічим, що завадило б їм летіти
У небо високе, подалі від світу людей.

І можна побачити пізно вночі аж під ранок
Коли треті півні порушать застиглу цю тишу
Думки як летять крізь все небо додолу зірками
До вікон постукавши сивим, ранковим туманом
Додому вернувшися після нічного гуляння
Щасливі і сонні вмостились на краєчку ліжка.

Лежу і слухаю, як ти спиш. Час від часу дивлюсь твої сни. Лиш недавно помітив - кольоровими стали вони. В тебе пам*ять коротка і довга спідниця, тобі все до лиця і тобі тільки сниться, що мене вже нема. Я лежу у пітьмі і вдивляюсь у зорі, та вони усі стали настільки прозорі, бо сильніше за них світиш ти.

…Монетка валидола под язык –
И можно жить вот так, как жить привык,
Покорной мудрости живым укором,
То в тишину молчать, то слушать Тору,
Сжигая листья в жертвенном огне,
И спрашивать:
– За что всё это мне?

Октябрь старел… Так пожилой еврей
Как у Стены, у зимних батарей
Лицом прижался – и тихонько плакал
Молитвою дождей, кустов и злаков,
Где все слова сплетаются в одно:
- Позволь, чтоб эту чашу мимо… Но…

Но чаша уж полна, и никуда не деть.
Сначала ветер, а за ветром смерть –
Зайдут на кухню, сядут за столом:
- Шалом, уставший сыне наш, шалом…
Горит свеча. Шабат в календаре.
И он умрет.
В день первый. В ноябре.


__________________________________
Шабат – суббота, день отдыха.

Моя душа просить їсти.
Її нервують матеріальні речі –
Натовпи, галас і мізки овечі.
Вона забилась у куток і плаче
Над світом байдужим цим, сірим...
Прекрасним таким!!!

Холодний день вкриває світ моїм вікном.
Збірка пісень, що “Струни серця” зветься
За столом з мокрим чолом… зірветься
Паперовим літаком, білим корабликом.
Солодким бубликом без дірки пригостіть за чаєм
У вас не буде кави, гречно вибачаюсь?
29.11.06

Плаче звесніло лютий,
Зúмою геть забутий.
І навіть друзі-вітри
Запах весни принесли...

Усі чекають тепла.
В лютого доля така...
А я тáк ще хочу зими!
Й на санях – з крутої гори :)

В тебе стільки усяких справ.
В них мене вже віддавна немає...
Скажеш: “Є”, – ти. “Та от, на жаль,
Твого приоритету не знаю.”

Так пульсує зболено час,
Гематоми лишаючи в серці...
Наш вогонь, схоже, майже погас...
Бачу втомлений погляд в люстерці.

Не тримай тільки, прошу, мене,
І, будь ласка, не треба мовчання!
Знайду сил – відпущу свою вірність
Неіснуючому коханню...

Скільки ще цих напружених буднів?
Я вже вкотре питаю неба.
Розівчилася бути з тобою.
Ще не вмію бути без тебе...

Пташки...
Маленкі чорні силуетики.
Що вам видно в тумані
з вершин голих дерев?..
Може, ви ще спите
попри ранкову метушню
людей-мурашок.
Чи просто мовчки споглядаєте...

Ще зовсім трохи до весни.

Безхмарно небо посміхалось
крізь вицвілу палітру дня.
Лише графітові дерева
(ще зовсім голі)
шукали сонця
і земля
від снігу втомлена
дрімала.
Щоб завтра, вставши,
розцвісти,
покритись зеленню мякою,
і наповнити острови
душі моєї
ранньою весною.

Старий годинник, час новий,
а спогади такі химерні...
Мов той засушений листок,
що загубився поміж терням.
Книжки старі, а правда - та сама,
незмінні істини відверті,
нема потреби в них, нема,
ми всі такі сухі й уперті.

Якби його серце тобі у кросна,
Ти б вишила слово "пам'ять"
(Певно,червоним).
Тебе лихоманить,і ніч незносна
Диктує на вухо вірші
примхливим тоном.
Розсиплються рими гірким мигдалем
Чи листям пожовклим стануть
Тобі на втіху.
Зима просочилася - льодом талим,
До тебе у душу привівши
Зажуру тиху.

... Ти не забув? Отам, біля костьолу,
де голуби окреслювали кола,
де захід палахтів огнем заграв,
хапкий мороз аж зашпорами брав,
над Бугом, на засніжених вітрах,
душа ячала, квилила, мов птах, –
там ніжні котики
гірких вербових віт
мені осяяли промерзлий світ...

Тихо вечір гасне,
Вітром цвіт колише.
Ти моє прекрасне,
Ти моє колишнє.

Я тобі залишу
Про любов на згадку
Чорно-синю тишу
В золотаву цятку.

Вогкими вустами
Не торкнешся скроні –
Ніч густа між нами.
Ти моє безсоння.

Жук-ліхтарик світлий
Над гілками вишні
В чорній тиші світу
Про любов напише.

насквозь
продрогшее про-
странство
проколото
как для сережки ухо
время
иглой
пролезло
странствуй
а не ловись
на свет
больного духа
оптически прицельного
воображения
мало
день прослезился
спазмами
до боли
дышит
тень

27 Февраля 2009

Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…

Вона чека,

Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…

Вона чека…

А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…

Та сил нема вдержати!

Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…

На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …

Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна

Вона прийшла...
Охоплює,

Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…

Потроху…

Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…

***

Хіба чоловік – це твоя половина?
Чи може дитина? Питання відкрите.
Похнюпивши голову йде недо-жінка,
свої почуття розтрусивши крізь сито.
Бо їй на собі важливіше носити
усе нерозтрачене золото інків.

І щоб не робили – все безрезультатно:
уколи або ж прегнавіту піґулки.
Стоять ліхтарі у позиції струнко,
та й ті не хотіли б їй честь віддавати.
І біль її неподільний, як атом,
обличчя, немов репродукція Мунка.

Пробачте колись їй, вона ж тут проїздом.
І стіни, що білі, насправді червоні.
І тягнуть-витягують руки залізні
дитину, мов ріпку, з продажного лона...
синочок чи доня..? синочок чи доня?
Запізно.

Грає пісня Океану Ельзи
Не питай, а я і не питала.
Грає музика та не твоя,
А я млію - я ж жива!

Просто, дуже просто мені.
Тобі важко заснути зі мною,
Одягнутися після вечері
і піти до себе додому.

Я ніхто, а ти щось,
Щось мені невідоме
Ти питаєш мене, хтось
може знає де ти, моя доле?

Де я без тебе стрічаю зиму?
Де мені краще зібратись з думками?
Ти мене не лишив саму,
Ти і не мав мене ніколи.

Доля мене не знає
Ніколи і я не знала її -
Все, що я зараз маю
Ось ці сумні пісні

І я простягаю долоні
Шукаю у темряві тебе -
Тепер мої ночі солоні
Наповнені цукром твоїм

Не бачу, але маю надію
Я слухаю і засинаю
В твої думки я поринаю
Хоча, про них, скоріш за все, не знаю..

Нарешті вірою своєю, серцем теплим
Я поринаю у твій погляд.
Скажи мій любий янголе мені
Як довго ще чекати, що би бути поряд?

*
Весна – примара,
Що збирає всіх
І відкриває очі почуттям

Та випаде невдовзі знову сніг
І памороззю запорошить вії.



"Весна" (туш) автор

*
Стеблино полину,
тримаюся за тебе.
Ти – гірка моя правда.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.