Я обіцяю Вам: я дам,
я дам усім, я присягаю. Я вже даю, я витягаю.
Я — Ваш єдиний кандидат. Я — чистий, я гріхів не маю.
Я не жебрак і не багач. Я — і не лівий, і не правий.
Я — не бандит, не бюрократ, я Ріо-Устича не знаю.
Я не фальшивий демократ. Я паспорт ще не поміняв,
Я з усіма, бо я — русин. Я — слов’янин, я ваш земляк.
Я — міжнародний патріот, єрусалимський я козак.
Я інтер-наці-он-нал, я — і безнал.
Я — православний уніат, я католицький єговіст:
я — і нацфронт, і комуніст — ко-ко, му- му, ні-ні, центрист.
Я — друг дітей і друг тварин. Я — мойдодир, гав-гав, ква-ква,
му- му, ку-ку-ріку, няв-няв.

Acta diurna осіннього мокрого міста.
Acta diurna зачинених навстіж дверей.
Високо місяць. Не плигнути вже і не злізти.
Мабуть, - єдина дорога до Бога – хайвей.

Сильний супротив тупій пропаганді куріння.
П’ятий сірник переламано падає. От
Бачиш ніяк не приборкати кляте тремтіння.
Опа. Нарешті. І кривиться в усмішці рот.

Часто молюсь цигарковому сивому диму.
У попільничці недопалки схожі на риб.
Мертвих, тому і бридких. Я по черзі їх вийму.
Випущу в світ - водостоків заплутану глиб.

Acta diurna - з лат. хроніки

і по дорозі на Елізій -
хоч по прямій, хоч по косій -
врятуй нас, Господи, від місій
і борони нас від месій...

"Союз нерушимьій республик советских..."
Як солодко-гірко..., як душу ятрить...
Це ж нам комуністам і каґебістам,
без Родіни, як без ста грамів, не жить.
Піввіку в страху пів Європи тримали:
ҐУЛАГи, психушки, черьомуха-газ...
І як же це ми Союз просвистали?
Це неймовірно! Це просто атас!
Віддали прибалтів, Дунайську долину,
Балканські вершини віддали... Нехай!
Бог з ними, Судети. Та щоб Україну?
О ні, це занадто. Оце уже край!
Ми будем боротись. Вставай, Муравйов!
Ми рушимо дружно в червоних колонах
"в последний, он самьій решительньїй бой"
з портретом Кремля та з піснями Кобзона.
Дорога відкрита: при владі - свої,
міліція служить тому, хто сильніший,
безпека - та ж сама, війська - без платні.
Переможе багатший, нахабний, дикіший.
Конституція - пшик, а для дурника - цяцька.
Незалежність холопам давати? Це ж сміх!
Малороси достойні тільки кріпацтва:
синьо-жовтий "Кобзар" і червоний батіг!
Ви боролись за тризуб, за мову...
Ми ж за долари, марки, червонці.
Час минув - ми вертаємось знову...
Ми - комуно-нові українці!
Цю державу ми вкрали для себе,
а взамін вам дамо Лукашенка,
І нехай помагає вам Небо
не забути свого Шевченка!

Покидаю цей світ навіки,
вже дорога у вічність відкрита,
полишаю свій офіс, свій факс, печатки
та жалкую лише за коритом
Не цікавлять мене ні програми,
ні реформи, ні плани великі...
Я не йшов по дорозі з вами
я знайшов своє щастя в кориті
Народився і жив без моралі:
стільки років спокійно прожито...
Я поставив би на п'єдесталі
теплий хлів і велике корито.
Помираю: труна вже у сінях
я дотяг до останньої миті.
Моя воля (молю на колінах) -
поховайте мене у кориті.

*
Здається, так банально
І кумедно:
Кують зозулі
Пісеньку одну.
Але слова в ній кожен чує різні.

Под замотанной стрелкой, по тени скользя,
принимая, как сердце, удары,
циферблатной корицей покрыта земля
с механизмом от времени старым.

На часы отправляя свой солнечный взгляд,
как ракету с ручным луноходом,
наслаждался – как тихо орбиты стучат
под прозрачным стеклом небосвода.

И, не чувствуя тяжести, глаз прожигал,
словно топливо, знание мира.
Ах, как он безнадёжно отстал и устал
для души быть безмолвным эфиром.

11 Марта 2009

ти ще досі
з тією курвою
що ринкову вдавала пані
що давала і віддавала
навіть те що не мала
зовсім

ти ще досі співаєш куплєти
йно не голосно бо розбудиш
в зимну пору набряклі мешти
її ноги під ковдрою
теплі

ти ще досі її
цілуєш
у те місце де інші пхають
ти був вар'ятом
ходив струнко
нині падаєш так
від вітру

       "Я волком бы выгрыз бюрократизм,
       к мандатам почтения нету..."
               (В. Маяковський)

Погриз би'м, ги ощу,
                                       бюрократизм,
закони вкраїнськуй держави,
у котруй жиє
                               подкарпатський русин,
а паспорта свого не має!

Я ходжу у Загонь,
                                       у Прешов,
                                                       Сигот.
Я,
простий руснак
                               з Баранинець,
И жаль ми,
                               же дакий таможник-словак
думать,
же я – українець!

Я носю у жебні
                           книжку червену –
паспорт совєцький,
                                       старий –
ганьблюса,
кидь видять той паспорт у мене:
уже би'м'го деська зашмарив.

Той паспорт червений,
                                       из клепачом,
звіздастий,
               серпастий муй паспорт
бичелює у світі
                               лем єден президент –
то комунішта Кастро!

Приходять у варош
                                       на моторах
голанці,
               поляки,
                               шведи.
На їх паспортах –
                                   самі леви й орли...
А де муй
               русинський медведик?

Не силуйте на мене
                                       чужі паспорти –
тризубасті вадь п'ятирогі,
бо я до Европи
                               хочу зайти
из гербом свого народа.

Возьму папірь
                               и церузки –
медвідя собі намалюю,
шовдарь,
                       пікницю.
                                        шойт,
                                                   жумарки,
постоли,
                   трембіту
                                   и гуню.

Най са лакомить світ!
Най увидить ООН!
Як пуд Бескидом
                       файно я жию:
їм и співам,
                       и п'ю
                                       в постолах
и свистав'им
                               в тризубу идею!

1992 р.

Ги – наче, як
Ощу – вафлю
Дакий – якийсь
Кидь – якщо, коли
Деська – куди-небудь
Зашмарив – зашпурив, закинув
Клепачом – молотком
Бичелює – поважає
Лем – тільки, лиш
Варош – місто
Моторах – автомобілях
Силуйте – пропонуйте, нав'язуйте
Вадь – або
Церузки – олівці
Шовдарь – шинка, окіст
Пікницю – домашню ковбаску
Шойт – сальцесон
Жумарки – шкварки
Гуню – верхній одяг з овечої шерсті
Най – нехай
Файно – гарно, добре

Я поэзию неба запоем
прочитал в аромате акаций
и весне аплодирую, стоя,
восхищаясь берёзовой грацией.

Облака, вы, должно быть, – иконы,
я мечтой на вас в детстве молился;
вы, Поля, были так же исконны
до того, как на свет я родился.

Боже, знаю, что грешен без меры,
я не то, что мизинца не стою…
не в меня вдохни дух святой веры,
а в стихи, что написаны мною.

Я хочу мастерить научиться
утро тёплое из прохлады,
рекой фотографировать лица
со вспышкою водопада,

жизнь вдыхать в пожелтевшие листья
и вальсировать в такт вместе с ними;
днём осенним до блеска начистить
чернозём дождями косыми…

Я не умер, я жив, я здесь;
моё имя Планета Роз.
Я дождь, обнимающий лес,
целующий волны утёс.

Я не умер, я жив, я как Бог
до рожденья Христа.
Но я так растопить и не смог
твои сахарные уста…

дверь
приоткрыта всем
верь
если Бог твой нем
в дождь
что уходит с глаз
в дрожь
в этот зыбкий час
в гром
под небесный плач
след
на охоте – врач
бег
начиная вновь
снег
разбивая в кровь
вот
по сердцам прошлись
лёд
толщиною в жизнь

11 Марта 2009

Я, намісник Президента
меджи русинами,
першим ділом загороджу
область паланками.
Покладу нову капуру
у Нижніх Воротах,
демократам заткам писки,
вушмарю з роботи.
Изонанджу коло себе
з безпеки аґентох,
а в новинці надрукую
свої подобенки.
Плацу двигну міліціштам,
роздам їм патрони,
а потому са попросю:
«Кр ту про'ти Зо'ни?
Ко'трий з вас хотів би зи'млю?
На фурт? Ци в оренду?
Зроблю вам демократичний
пендрик-референдум!
Будете голосовати й мене хвалити,
жеби'м вас автономістох
в Зоні лишив жити.
Бо в туй Зоні чистий воздух,
буркут, ліси, гори
зроблять другий Ватікан
вадь другу Андору.
Прийдуть за'падні турішти
в Худльово й в Люту –
будеме мотиков гребсти,
Бога їм, валюту!
Каждий русин годен бути
у Зоні міністром,
кидь принесе алдомаш –
бензіну каністру!»

1992 р.


Паланками – штахетником
Капуру – ворота
Писки – роти, морди
Вушмарю – викину
Изонанджу – тут зберу, згуртую
Вновинці – вгазеті
Подобенки – фотографії
Плацу – зарплату, плату
Двигну – підніму, підвищу
На фурт – назавжди
Пендрик – дубинка
Жеби'м – щоби я
Буркут – мінеральне джерело
Вадь – або
Бога їм! – чорт візьми!
Кидь – якщо, коли
Алдомаш – могорич

*
Якби у сни мої
проникла ненароком,
вжахнулася б сама.

*
Пристрасть остання,
як перша любов.
А старість – то старість!

Я б роздерла собі груди,
Аби ввібрати в себе його слова –
Кожен звук, кожну паузу,
Але натомість мої груди
Лише важко здіймаються
І з горла виривається короткий хрип:
«Ще…»

Ти будеш інший, та не станеш кращий.
Я буду краща, щойно стану вільна.
Без мене ти метатимеш із пращі
каміння зрад, то цінність не фамільна.
Мов кістка в горлі - мова перемовин,
відкриті душі, та закриті чакри.
Від ревнощів твої зрослися брови,
Отелло і водночас Казанова?
................................
Що ж серця несподівано забракло?

Ой, же ти Корівонько, Золоті твої роги,
Загубило Теля твоє додому дороги.
Ой, мабуть, що пастухи та не добре і дбали.
Не дай Боже, його вовки люті розірвали.
А вже нашій Корівоньці добре нагулялось,
А вже вим’я молоком добре наливалось.
Ой, нема кому те вим’я добре опростати.
Вертай, вертай, Корівонько, до своєї хати.
Ой, іде Золоторога, ступати їй важко.
Капле з вим’я біле, біле просто битим шляхом.
Для маленького теляти то є вірним знаком,
Аби йому вертатися до рідної хати.

А Небесна та Гадина до молока ласа,
До Корівки битим шляхом звивається плазом.
Ой, вже тягнеться до вим’я, ой, вже його смокче,
Аби черево набити, вже така охоча.
А вже молока білого стільки надурила,
Що собою вже світ білий, світ Божий закрила.

То все бачить Пастух та на вогненному коні:
«Ой, ти Гадино Небесна, вже лиха доволі.
Ти собою вже світ білий, світ Божий закрила,
Ти, несита, Божу землю в камінь посушила.
Тобі черево набити тільки для забави,
А що люди вже плачуть, нема тобі справи».
Сказав Пастух, на вогненному коні під’їхав
І топтав конем Гадину, наробив їй лиха.

Бачить Гадина: недобра для неї година:
«Ой, Пастуше, маєш серце, бо і так вже гину.
Пустиш мене, то пущу я молоко із себе.
Нехай мене не клянуть, а вся слава для тебе».
«Ой, ти Гадина Небесна, маєш допомогу:
Переїду конем ще раз, а Корова – рогом».
Ой, знову молить Гадина: «Маю ще провину,
Відпущу Теля мале я, бо вже зовсім гину».
Пустив Пастух вогненного, пустив ще утретє,
Бо ж він зовсім не абищо, завзятий, упертий.

А вже диво велике стало відбуватися,
Стала Гадина Небесна кільцями звиватися.
А від того на всі боки грім та блискавиця.
І пустила вже Гадина молоко-водицю.

Поклонились тоді люди, хвалу проспівали:
«Недаремно цього дива ми стільки чекали.
Хвала тобі, Корівонько та Золоті роги!
Хвала тобі, Теля мале, не губи дороги!
Хвала тобі, Пастуше на вогненному коні!
Вже не змочать Божу Землю сльози все солоні.
Хвала тобі Мати-Земле, що про всіх нас дбаєш.
Береш в себе золоте зерно, в стократ повертаєш.
Хвала тобі роде наш, хвала всім добрим людям.
Жили наші предки тут, і ми жити будемо!
Слава!
Слава!
Слава!»
7/ 01 – 2002 – 9/ 03 – 2009

Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили...

Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі спасатись.

І зібрав усю громаду,
З нею розпростився;
Взяв з собою молитовник,
В пущу віддалився...

Але де йому до пущі!
Привик до ковбаски,
До чарочки горілочки,
До борщу та кашки...

Привик собі як часами
То й дечого вжити...
Та де йому серед пущі
Корінцями жити!

Пробув в пущі одні сутки;
Ба щось не прядеться...
Пробув другі піп удовий —
Ба вже й нитка рветься...

Взяв добродій молитовник,
Назад повертає.
"А що ж то ви не на пущі?"
Громада питає.

"Не питайте, добрі люди! —
Став піп говорити. —
Не з такими животами
Серед пущі жити!.."

Іде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та їй і читає:

"І прочая, і прочая...
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!"

"Чуєш, дівко, що в указі?"
"Та чую, козаче".
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!

Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:

"А приглянься-но, козаче,
До того указу;
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?"

18 квітня

Грає скрипка, грає кобза
І бандура грає;
Чумак літом у кожусі
Гопки витинає.

Витинає чумак гопки,
Аж потом заллявся...
"Та скинь-бо ти кожух, брате!"
Якийсь обізвався.

"Ні, не скину! — чумак каже.—
Бо натуру маю,
Що йно тілько з себе скину,
То все пропиваю!"

Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.

"Не мої се,— каже,— ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!"

В страшносудную неділю
Ксьондз казання говорив,
Став за божий суд казати
Та й, на гріх, пересолив.

Слухав-слухав бідний мазур,
Далі тяженько здихнув,
Подивився на Легиза
Й головою похитнув.

"Коли так,— промовив,— Jezus,
Ти судити нас будеш,
То, будь певний, сам, як палець,
Серед раю заживеш!"

Коли життя,
Як сонце йде на захід,
А серце ще стучить-
Гаряча кров пульсує,
Та думки в голові,
Як вихри на землі-
Народжують ідеї,
Грандіозні та нові.
Хочеться сказати,
Голосно кричати-
Не все ще зроблено,
На цій землі.
Роки свої не приховати,
Не зупинити,
Ідуть, як ті часи,
А може серцю,
Тихо так сказати-
ТИ не спіши,
Дай - помилуватись,
Тим сонцем,що горить,
Тим квіточкам,
Що так цвітуть барвисто.
Послухати птахів,
Журчання бистрих,
Гірських струмків.
Яке багатство світу,
Яка багата гамма кольорів,
Я все обняти це хотів,
Любити,народити.
Багато чого я не вспів,
Так хочеться,
Ще жити -
Співати і творити.

Ще трохи, і я почну жити твоїми словами, своїми образами,
Писати так само як ти, писати прозу навіть.
Застилати на ніч вікно, визирати у ліжко,
розливати у нім молоко, яке вилижуть кішки.
Писати на ніч картини, але не словами, а фарбами,
Писати любов*ю, собою, усіма мікрофабулами.
Знаєш, у моїм холодильнику виросли яблука,
Ті, що зривають пізньої осені, ховають за пазуху,
Гріють, виймають, милуються й знову ховають.
А потім печуть з них пиріг і з*їдають за чаєм.

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

Дзвінок телефону, розмова про виставку,
Звучить запрошенння, а на більше не вистачить.
Поговорили - кінець розмові,
Чутно гудки некольорові.
Вітром скаженим втікаєш од мене,
Боїшся зізнатись, що ти ще зелений,
Почервонієш, тоді стукай у двері.
Назріє пора малювати в папері.
2007

Іще зима. Іще сумує хата.
Так день до вечора і з ночі до зорі.
Приходив, правда, вчора Пелехатий
У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,
Прошурхотів по ринвах і замовк,
В порожні вікна, як в застиглий подив,
Знічев’я зиркав, сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля.
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор
Подасть як шоу суміш інь і янь,
Любов і жах, економічну кризу
І зверхність заходу, і зомбі-росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,
І навіть ті, що не сказали світу – зась!
Мигтить екран. Танцюють білі тіні
І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.
Моє життя поставлено на кін.
Мигтить екран, і жде весни розсада,
І цілу ніч гарцює білий кінь.

отак би й пролетіти, розчинитись
тужливим криком, десь, в отаві снів,
зорею на світанні розгубитись
здригнувшись сріблом в павутині днів,

чекати, доки Сонце роси виїсть,
як очі, ті що в ранках мріють ніч,
віддавшись почуттям, гріхам на милість,
таки діждатись занебесних стріч;

нехай клянуть, ті, в кого камінь кинуть,
нехай Тартар розверзнеться, горить
тілесна тлінність, в Ирії заквилять:
хто спопелів - в Любові вічність снить.

*
Дихнув на мене
погляд твій холодний.
Я інеєм покрився.

*
Накувала зозуля
ще років чимало.
Ще стільки страждати!

< 1 >

так рік за роком
у даль незнану
______________ йде час
свічками спокій
як в мить останню
______________ погас

німіють сови
на перехресті
______________ доріг
молитви мова
шукає весни
______________ для втіх

гаївки грають
будують в небо
______________ мости
на спас чекають
і яблуневі
______________ пости

і тлінні тіні
щезають рано
______________ мов дим
листків осінніх
листів прощання
______________ не жди

свяченим ябком
вгощало літо
______________ на спас
пройшли колядки
сивіє цвітом
______________ наш час

< 2 >

ні слова більше - тільки вдих на видих
в піснях цикад на роздоріжжі доль
брехні слова солодкі ненавидів
гіркі ковтаю наче валідол

ні слова, ні півслова тільки погляд
в душі криницю зрошену від вільг
на сповіді про щастя не говорять
бо щастя також є напевно гріх

німе мовчання огортає повінь
від споминів, що не течуть назад
ні слова більше – подих_погляд_сповідь
і серце в ритмі голосних цикад

< 3 >

здається
іноді
мені
шукають
Іроди
синів
рубають
голови
за мить
і слово
з оловом
згорить
тікають
матері
в жита
лишають
хати і
життя
синам
рятуючи
в борні -
ти плач
їх чуєш чи
ще ні?
помруть
сини за нас
святі
і віру в них
залишуть на
хресті

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.

«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...

«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.


1859

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від нелюба шлються.

Де ти, милий? Подивися —
Яку терплю муку;
Прилинь, прилинь, моє серце, —
Беруть мою руку.

Швидше, милий, рятуй мене
Від лютої напасті:
Як з нелюбом мені жити,
То ліпше пропасти.


Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

Кипіла злива, обпікала п’яти, -
Ми бігли по асфальту без мети...
І моє плаття мокре і прим’яте
долонями прикрив од світу ти.

І полиски стрибали у калюжі.
І ліхтарі сміялися до сліз.
І твої руки танцювали дужі.
А я бриніла і летіла ввись.

Как важно иметь своё мнение,
Как важно иметь свои взгляды.
Чтоб были и цель и стремление,
В достатке чтоб были преграды.
Чтоб слышать в затылок дыхание,
Чтоб видеть, как рушатся стены,
Как важно иметь понимание,
Как глупо скрываться за пену.
Как нужно идти за мечтою,
И как рассчитать свои силы.
Как хочется знать, что я стою ?
Как слышать приятно «мой милый».
Нужна ли железная воля?
Не знаю. Но нужно терпенье.
И глупо хвататься за роли,
И в них находить утешенье.
Ждать глупо знамения свыше,
Под ноги смотреть надо чаще.
И важно дыхание слышать,
И видеть листочек упавший.
Стремиться знать правду не нужно,
Особенно правду до срока.
Надеяться только на дружбу,
Да помощь от электрошока.
Как важно понять свою важность,
И скрыть хоть чуть-чуть недостатки.
И во время вычислить гадость,
И тщательно выполоть грядки.
Как важно быть нужным, порою
А лучше всё время, но сложно.
И жить, наслаждаясь игрою,
А наоборот, - невозможно.
Всё важно и всё заменимо,
Как лучше? Решаем мы сами.
Жизнь, право же, неповторима,
Но это поймёшь лишь с годами.

Раніше надсилали SOS,
тепер – SMS.

Зламаний час.
Стрілки вкрились сугою.
Сіється пам’ять, як манна небесна.
Я ці дороги і стежки загою, -
Кожна піщинка в сніжинку воскресне.

Вир автострад засмоктав мої очі.
Кров шоколадом гарячим стає.
Вітер твої фотознімки лоскоче, -
Значить, хоч вітер у світі цим є.

Зламаний час пахне стеблами рути…
Знову забула кохання забути.

За мушлями очей
сховано перли сліз, -
я багата наречена.

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
О, як моє болить серце,
А сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тілько тоді і полегша,
Як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерть не забуде… (2)

Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі.
Чи щаслива ти билинка,
Що росте на полі? (2)

Що на полі, що на пісках,
Без роси на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці! (2)



Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

коли ще був я тільки немовлям,
я повзав біля батька, що заснув,
і хлібом вуха заліпив йому.
проснувся він глухим – і в переляк!

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, —
Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся. (2)

"Ой, не вертайся, та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом —
Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита —
Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!" (2)

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Хвала твоєму Серцю.
Воно м’яке, чутливо-ніжне.
Червоне.
Гаряче.
Солодко-гірке.
Медове. Добре.
Гармонійно розлито-злите.
Перевите.
Зв’яжи мені з нього шапку
Мені пасує червоний...

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Минуле – вокзали у біобедламі,
Хвилини мовчання, вагітні чеканням,
Скрегоче об колії часу відламок, –
Мовчання, чекання печально повчальні.

І очі відсутньої жінки вологі,
І вечір, зачатий в холодному стресі,
Спинається мляво-мінливо на ноги
В безглуздій якійсь недописаній п’єсі.

Це я, а чи хтось на пероні блукає,
Чи зірка погасла упала із неба?
То знов народився з минулого Каїн,
Бо пам’ять чиясь відвернулась від себе.

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Город контрастов, любви и страданий,
Блеска бриллиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
Грязных властителей, чистых пажей.

Город конвейерного производства,
Где каждый третий продукт – это брак,
Каждый второй – жертва уродства,
А каждый первый портфельный дурак.

Город постельного аукциона,
Где опыт жизни – лояльность к б/у,
Где ценят качество пьяного стона,
Где что б не видеть, себе просто вру.

Город разбитой мечты и забвений,
Где можно найтись и можно теряться,
Полон надежд, утрат, подозрений,
Где хочется плакать, а надо смеяться.

Город, где можно забыть свое имя,
Или создать его в бурях побед,
Город, где все вулканы остынут,
Сквозь испытания счастья и бед.