Вся наша жизнь, железная дорога,
Один длиннющий перегон,
И остановок, но не так чтоб много,
Мелькают полустанки за окном.

Сиюминутных отношений полустанки,
Меняют, беглые пейзажи, собою украшая.
Не долгий путь, конечно если будет узловая,
Где два состава образуют третий.

Но не всегда сливаются в один,
И разбегаются по направлениях разным.
Несясь по полустанкам украшая жизни,
Не долгой остановкой ища и ожидая узловых.

Тех узловых, что называем сексом,
Что только иногда приводит к сортировке,
К созданию одной семьи, и одного состава,
С вагоном иль двумя, но прицепными.

Как сами были мы, ещё детьми,
Родителям своим вагоном прицепным.
Кому везло, тот чувствовал себя ребёнком,
Другой, действительно вагоном прицепным.

По перегону жизнь несётся, расформировывая состав,
Когда вагоны, забирая прицепные,
Когда маршруты разводя или пуская,
Пуская часть вагонов, под откос.

Николай Блоха 30.03.09 г. 09:44

І ніщо не триватиме вічно. Н і щ о.

Ані секс, ані сум, ані ці миротворчі місії.
Підставляю по черзі то праву то ліву щоку,
Розуміючи, що милосердя – звичайна візія.
І цей сенс не минаючи синьо стікає соком.

Не молитися морфію. Просто молитись морфієм.
І пливе конопляний туман, наче Стікс чи Лета.
Повертаюсь синцями під очі, а рідше спокоєм.
Повертатися знову, ти знаєш – погана прикмета.

***

Підставляю плече, і що далі то навіть легше.
І слова вилітають, немов камінці із пращі.
Варіації снів. Трохи крові. Прощання. Перше.
Без вокзалів і кроків услід безумовно краще.

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ми з моря поверталися. І тіло
Світилося у бронзі, золотіло.
Світило море. Золотів лиман.
Ахіллові сліди світили мужні...
А спогади, як равлики у мушлі,
Таїлися. Вина прощальний жбан
І юліанський древній календар.
І вуст твоїх розпечений нектар.
Навіщо ти вела мене сюди,
До моря, щоб у морі сум розтанув,
А ми чекали прісної води
Із дна солоногорлих океанів?
До сонця ми підносили вино
В пакетику, неначе кров, прозоре.
Ночей і днів не густо нам дано
Там, де зійшлися і лиман, і море,
І тисяча старих і денних бід,
І каберне з кефаллю на обід.
А скибка хліба всохла на столі,
Бджола – і та тікала із намету...
Чи ми востаннє тут, на цій землі,
Чи це лише привиділось поету?
Вітри з Гіпербореї загули –
Прощай, прощай, ми стрінемось коли?
Ще ти – мов юна грішниця Ліліт,
А з мушлі равлик нам повзе услід,
І ти сльозою з неба впала, зоре...
І вороного вечора вогонь,
І срібна павутинка біля скронь.
І нас нема. Але зосталось море.
І з моря ми вернулися. Прощай,
Веселко рання за далеким лісом.
Адамове ребро із чортом-бісом,
І все, що нам світило з краю в край.
Егейське море кличе – і зоря
На жовтих сторінках календаря...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів –
Де мої найрідніші?
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні –
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач –
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли –
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне від початку.
А світило ж у тьму
І мені, молодому,
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом’яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність – потому...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Вийшов би
до вас на веснянки
та замовкли двері

Запросив би
на свої мовчання
та у вас веснянки

Тричі грюкне вікно, тричі вітер скуйовдить волосся,
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Може, час? Може, шанс? А можливо, все тільки здалося?
Ти обрала з мелісою, я уподобав чебрець.

Не згадаєш торкань, ні цілунків, ні запаху тіла,
Хоч минулися тижні, а враження, наче, роки…
Ніби, все відбулось: зайнялось – спалахнуло – зотліло…
І лиш попіл – за вітром, і тіні – у різні боки.

Ми повернем у світ, де знайомо і все зрозуміло.
Але є незворотнє. Нутром відчуваємо це.
Перетнемось колись ми (надвоє розділене ціле).
Я замовлю собі із мелісою, ти – з чебрецем.

Сповідатися у гріхах
будеш батюшці — не мені.
Відпусти, забудь, занехай,
відшукай інакші пісні,

веселіші — такі, як сам,
щоб лягали в один мотив:
«ламца-дріца і гоп-цаца»,
а мене забудь, відпусти.

На моєму календарі —
інший рік і число, і день,
не гравець я у спільній грі,
бо — чужинка поміж людей.

Я десь тут загубила ключ
та не можу ніяк знайти...
Ти не втримаєш, тож не муч —
відпусти мене, відпусти.

По той бік міста, снігу із дощем,
можливо, й час повільніше тече —
там сніг тобі спадає на плече
і тане.
А в мене небо, мов старий кожух,
що вже давно і кольором пожух:
на клапті рваний, посірілий пух
літає.

І на шибках водою навскоси
закреслює ті вулиці й часи,
де ми блукали, догори носи,
з тобою,
і сніг летів, торкаючись наяд
бетонних і не танучи ніяк,
і сяяв нам на двох один маяк —
Любові.

Та сонце свою справу добре зна:
прокинешся, підійдеш до вікна,
немов терпкого увіллєш вина
у груди:
там сніг розтав, і висохли струмки,
і місто інше, все в нім навпаки...
Воно тих двох зимових диваків
забуде.

Я потребую звуків цих, маестро!
Для мене так ніхто іще не грав.
Збирає вітер за вікном оркестр
Дерев, і листя, і високих трав.

Вплітає тиху радість і тривогу,
Високий трепет, тугу, біль і щем…
Ти грай, маестро, я іще нікого
В душі не йменувала королем.

Чи здатне слово так? А звуки можуть!
Лише впусти – і музика знесе…
Як дивно: ні на що вона не схожа,
І – одночасно – схожа на усе.

Не любо - не слухай мене через силу,
До лампи Некроту твоя похвала,
Та дядько Микола рябу мав кобилу,
І капосна раптом до лісу втекла.

А там з'ясувалось - та шкапа феномен!
Ну як про таку не складати пісні?
Не здохлою впала і навіть не в кому -
Забулася враз в летаргійному сні.

Не віриш, читачу, що сталось це диво?
Та я доведу, що усе насправжкИ.
В хероїв Майдану все мудро і криво,
Ті Пасічник з д'Арком побили горшки.

Тепер одне одного zеруть обоє,
Хоч це для держави ганьба і біда.
Так весь цей "базар" - сон кобили рябої!
І винна в усьому та шкапа. Да, да!

Нема за що жити? Конайте* до бору -
Шукати конячку, будити зі сну.
А д'Арку з месійкою дзуськи докору!
Спростовую я їхню в кризі вину!

_______
*Конати (жарг.) - іти.

І всеньку ніч
мороз дбайливо
ретушував
вуличну багнюку
вже
ламка порцеляна світанку
дзвінко зойкає
під ногами
це
село поспішає
втиснутись
у перший
«не-гумовий»
автобус –
до міста

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

В сон мне - желтые огни,
И хриплю во сне я:
"Повремени, повремени -
Утро мудренее!"
Но и утром все не так,
Нет того веселья:
Или куришь натощак,
Или пьешь с похмелья.

В кабаках - зеленый штоф,
Белые салфетки, -
Рай для нищих и шутов,
Мне ж - как птице в клетке.
В церкви - смрад и полумрак,
Дьяки курят ладан...
Нет и в церкви все не так,
Все не так, как надо!

Я - на гору впопыхах,
Чтоб чего не вышло, -
На горе стоит ольха,
А под горою - вишня.
Хоть бы склон увит плющом -
Мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще...
Все не так, как надо!

Я - по полю вдоль реки:
Света - тьма, нет Бога!
В чистом поле - васильки,
Дальняя дорога.
Вдоль дороги - лес густой
С бабами-ягами,
А в конце дороги той -
Плаха с топорами.

Где-то кони пляшут в такт,
Нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так,
А в конце - подавно.
И ни церковь, ни кабак -
Ничего не свято!
Нет, ребята, все не так!
Все не так, ребята...

1967

Если я богат, как царь морской,
Крикни только мне: "Лови блесну!" -
Мир подводный и надводный свой,
Не задумываясь, выплесну!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

Если беден я, как пес - один,
И в дому моем - шаром кати, -
Ведь поможешь ты мне, господи,
Не позволишь жизнь скомкати!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

Не сравнил бы я любую с тобой -
Хоть казни меня, расстреливай.
Посмотри, как я любуюсь тобой, -
Как мадонной Рафаэлевой!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

1967

13
Нести свій хрест. Писати ясно_й_просто.
Чекати ночі. Пити. Разом з тим,
культивувати в серці крихи зросту,
щоб і самому статися простим.

Я не про рими_й_теми – не про стиль я,
і не про те, щоб стати як бадилля:
все несуттєве болісно мине.
Я про одвічне авторське юродство,
коли за крок до зовнішнього скотства,
поет і текст єднаються в одне!


14
З приходом ночі гусне власний морок.
Зі всіх можливих розвитків подій
я вибрав той, якому вже за сорок,
а дружбани лишились молоді.

Мене ніхто з-за обрію не кличе,
та все ж не спиться десь на місяць тричі:
"як би ж то..." – видих, "мати розум..." – вдих.
І хоч довкола вдосталь ще жирку є,
у мене піст: взаємності бракує –
заримувати вічно молодих.


15
До центру світу тулиться хатина,
в ній чоловік замало не зотлів:
із ночі в ніч в його рядках_судинах
жевріє чорна магма кревних слів.

Словесний жар дискретно тане нині.
Мені за нього поіменно винні
всі ті, кого я з осені зігрів:
одні – кохання, інші – мандри й вина,
а треті – власних вражень половину.
Та це пусте… без них би я згорів.


16
У чорнім небі – жовте маковиння.
Драгдилер Місяць пухне з баришів.
А ми з тобою нібито й не винні,
що tet_a_tet не рідні_не_чужі.

Не в сьогодення втілились, а в гру ми:
ми два дроти з одним смертельним струмом,
що в протилежні сторони тече.
Ти віриш в літо, в місто, у крамниці,
у власне тіло, в те, що люди ниці,
і навіть в нас! А я – в Ґевару Че.


17
Народе мій, моя земна скорбото!
Благий Господь про тебе пам’ятав,
коли задумав обраним роботу:
тягти на гору власного хреста.

Суди мене по праву, мій народе!
Бурлить життя, а я стою напроти –
чекаю з неба манни, штибу слів,
для власного тлумачення офіри,
за крок – до себе і за два – до віри,
приблудний син на батьківській землі.


18
У центрі світу хочеться пустелі.
Немолодий лінивий бонвіан
смакує дим, вивчає тінь на стелі,
вкладає рештки серця у слова.

I саме так судилося до скону:
у чорних вікнах – зоряні ікони,
а в римуванні стільки самоти,
що навіть час на мене не впливає,
бо у остатку вірю не в слова я,
а в те, що десь живеш самітня ти.

(ДИПТИХ)

1.
За нашим будинком – справжнісінький ліс –
Сосновий, дубовий, смерековий.
Він через тини до сусідів заліз
І причаївсь за аптекою.

Щоранку стрічати йому школярів,
Щоночі лякати вовчицею.
Я вийшла збирати гриби... у дворі,
Сюди ж ми йдемо за суницею.

Нам буде знайома тут кожна сосна,
Що знає казки не за книжкою.
Із нами вже білочка дружить одна
І пригощає горішками.

2.
За нашим будинком –
Тепер не ліс.
Я болем німотним
Наповнена доверху:
За нашим будинком –
Будинок зріс
За місяць –
На два з половиною поверхи.

Ніяк не забуду
Тієї доби,
Усе,
Що від рання
До ночі сталося:
То голови буйні
Ронили дуби,
І впоперек сосни
Живі
Згиналися.

І „байдуже”, прошу,
Мені не кажіть,
Бо ще від незвички
Холоне потилиця:
До ночі
У простір наш
Вікна чужі
Нахабно і вперто
Дивляться.

І вітер, блукаючи,
Жолуді рве
У лісі,
Як рана, роздертому.
Десь місяць
За нашим будинком живе...
На поверсі
Двадцять четвертому.

В суету городов и в потоки машин
Возвращаемся мы - просто некуда деться! -
И спускаемся вниз с покоренных вершин,
Оставляя в горах свое сердце.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых еще не бывал.

Кто захочет в беде оставаться один,
Кто захочет уйти, зову сердца не внемля?!
Но спускаемся мы с покоренных вершин, -
Что же делать - и боги спускались на землю.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых еще не бывал.

Сколько слов и надежд, сколько песен и тем
Горы будят у нас - и зовут нас остаться! -
Но спускаемся мы - кто на год, кто совсем, -
Потому что всегда мы должны возвращаться.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых никто не бывал!

1966

*
Колись кохану
Я свою голубив
Над озером, де лебеді живуть.
Тепер там інший
Свою любу любить.

*
Весь день палив бур’ян і картоплиння –
і сизий дим
захмарив неба вись.
На ранок враз –
дощу прорізавсь голос.

В тот вечер я не пил, не пел -
Я на нее вовсю глядел,
Как смотрят дети, как смотрят дети.
Но тот, кто раньше с нею был,
Сказал мне, чтоб я уходил,
Сказал мне, чтоб я уходил,
Что мне не светит.

И тот, кто раньше с нею был, -
Он мне грубил, он мне грозил.
А я все помню - я был не пьяный.
Когда ж я уходить решил,
Она сказала: "Не спеши!"
Она сказала: "Не спеши,
Ведь слишком рано!"

Но тот, кто раньше с нею был,
Меня, как видно, не забыл, -
И как-то в осень, и как-то в осень -
Иду с дружком, гляжу - стоят, -
Они стояли молча в ряд,
Они стояли молча в ряд -
Их было восемь.

Со мною - нож, решил я: что ж.
Меня так просто не возьмешь, -
Держитесь, гады! Держитесь, гады!
К чему задаром пропадать,
Ударил первым я тогда,
Ударил первым я тогда -
Так было надо.

Но тот, кто раньше с нею был, -
Он эту кашу заварил
Вполне серьезно, вполне серьезно.
Мне кто-то на плечи повис, -
Валюха крикнул: "Берегись!"
Валюха крикнул: "Берегись!" -
Но было поздно.

За восемь бед - один ответ.
В тюрьме есть тоже лазарет, -
Я там валялся, я там валялся.
Врач резал вдоль и поперек.
Он мне сказал: "Держись, браток!"
Он мне сказал: "Держись, браток!" -
И я держался.

Разлука мигом пронеслась,
Она меня не дождалась,
Но я прощаю, ее - прощаю.
Ее, как водится, простил,
Того ж, кто раньше с нею был,
Того, кто раньше с нею был, -
Не извиняю.

Ее, конечно, я простил,
Того ж, кто раньше с нею был,
Того, кто раньше с нею был, -
Я повстречаю!

1962

Жил я славно в первой трети, двадцать лет на белом свете, по влечению.
Жил бездумно на пределе, плыл, куда глаза глядели, по течению.
Думал вот она награда, ведь не вёслами не надо не ладонями.
Комары, слепни да осы: донимали кровососы, да не доняли.
Слышал с берега вначале, мне о помощи кричали, о спасении.
Не дождались бедолаги. Я лежал чумной от браги в расслаблении.
Крутанёт ли в повороте? Завернёт в водовороте? Все исправится.
То разуюсь, то обуюсь, на себя в воде любуюсь – очень нравится.

Берега текут за лодку, ну а я ласкаю глотку медовухою.
После лишнего глоточку, глядь, плыву не в одиночку, со старухою.
И пока я удивлялся, пал туман и оказался в гиблом месте я.
И огромная старуха хохотнула прямо в ухо – злая бестия.
Я кричу, не слышу крику, не вяжу от страха лыку, вижу плохо я.
На ветру меня качает: - Кто здесь? - слышу, отвечает: - Я Нелёгкая.
Брось грести запричитая, не спасёт тебя святая Богородица.
Тех то руль да вёсла бросит, тех Нелёгкая заносит, так уж водится.

Я впотьмах ищу дорогу, медовухи понемногу, только по сто пью.
А она не засыпает, впереди меня ступает тяжкой поступью.
Вот споткнулась о коренья, от дурного опьяненья гнусноокая,
У неё отдышка даже, а заносит ведь туда же, тварь не Нелёгкая.
Вдруг навстречу нам живая, кривоногая, кривая, морда хитрая.
И кричит: - Стоишь над бездной. Я спасу тебя болезный, слёзы вытру я.
Я спросил: - Ты кто такая? - а она мне: - Я Кривая воз, мол, вывезу.
И хотя я кривобока, криворука, кривоока я, мол, вывезу.

Я воскликнул наливая: - Вывози меня Кривая я на привязи.
Я тебе и жбан поставлю, кривизну твою исправлю, только вывези.
И ты Нелёгкая маманя, на-ка истину в стакане – больно нервная.
Ты забудь себя на время, ты же, толстая, в гареме будешь первая.
И упали две старухи у бутыли медовухи в пьянь - истерику.
А я пока за кочки прячусь и тихонько задом пячусь прямо к берегу.
Лихо выгреб на стремнину в два гребка на середину. Ох, пройдоха я:
- Чтоб вы сдохли, выпивая две судьбы мои Кривая да Нелёгкая.

в профиль похожий на знак интеграла,
он входит в цирюльню, похожую скорее
на бордель в провинции Сенегала,
нежели на место где стригут или бреют.

городовой кивает ему, завидев в проходе.
сдержанно. то ли от неприязни, то ли от лени.
во время кивка он похож на знак coda.
вчера цирюльник занял у него денег.

а позавчера у начальника пожарной станции
он выпил лишнего и не помнил,
как кружился с женой мэра в танце,
как попал домой приблизительно в полдень,

а потом нужно было идти на работу...
20.03.09.

валун, брошеный с вершины холма,
был бы, имей он другой размер,
орфографической ошибкой. тюрьма,
находящаяся в основаниии, которую мэр,

имея на то причины, закрыл весной,
была бы всего лишь препятствием на,
между вершиной и тюрьмой,
(если бы она была открыта) пути валуна.
19.03.09.

* * *
Клавіші білі,
Клавіші чорні –
Цей перехід вулиці
Колись оживе
І забринить
Хітовою музикою –
Бітлз…

2007

Умилось небо зорями осінніми,
І чути десь, як падають горіхи.
Мальовані, мов фарбами олійними,
Сади злотаві вітру для утіхи.

І вже цвіркун своє останнє соло
Виводить тихо між посохлим зіллям.
А в полі соняхи, мов обнялися в коло,
Справляють сонцю золоте весілля.

2004

Перемріяно, переспівано,
Між степів світанкових скошено –
Нам кохатись з тобою прощено…
Зацілуй мене.

Одурманено, збезголовлено,
Зоресвітом твоїм залюблено,
В ластовинні усмішок радості
Віднайди мене.

2006

І будуть між нами стояти
І будуть тебе заступати
Три жінки в житті моєму

Я іноді буду мовчати
Я буду зникати блукати
Крізь темне вікно мого серця
Так сталось – я знав їх раніше

І стали мені за супутниць
І стали тобі за суперниць
Три жінки в житті навіки

Свобода моя кохана
Моя нелюбов холодна
І третя котрої не знаю

Давай кричати про наш біль!
Давай про нього голосно співати!
Давай поплачем крадькома від всіх,
А потім разом будемо сміятись!

Давай загубимось у морі трав...
Ми назбираємо багато квітів
І підем разом назустріч літу,
Й пробачимо того,хто щастя наше вкрав.

Давай забудемо що було!
Давай почнемо все з початку.
Давай незгадувати що минуло!
Нарешті я тягну виграшну карту!

Я дарую тобі промінчик сонечка,
Ти на нього глянеш -скажеш: "моя донечка!"
Я подарую тобі гарячу сльозу,
яка зігріє тебе у грозу.
ось візьми іще краплину крові,
Щоб тебе захистити від болю...
Що ще? Ще маленьку зірочку,
вона посвітить тобі в темну ніченьку.
І ще візьми сніжинку,
нехай тебе розважить в зимку..
І маку квітку, і трохи колосся-
сплету вінок і прикрашу волосся.
Не забуть узяти цього вірша...
Хочу дати ще щось більше:
Ще посмішку, дотик і погляд
І повернути весь той втрачений час,
Де ми не були поряд...

Оксюморон добра і зла
іде собі у білі ночі,
хоч сам живе лиш в наших снах,
не дивлячись нікому в очі.
Під зблиски темряви й жалю
на тлі прощання сонячної криги,
під треки листя і дощу
він мріє місячним промінням.

Їдка сполука - розлука,
Іржею вигризе простір,
Поцілить у серце з лука
Поранить глибоко й гостро.
Я біль приручати вмію:
Замовлю наскрізну рану,
На флейті навчусь і змія,
Приборкаю пізно- рано.
У душу відкрию дверці:
в легенях збільшиться кисню,
Побільшає місця в серці –
хоч боляче, та корисно.

*
Між білих сторінок
Перистих хмар
З’явилася веселка,
Мов закладка,
Між спекою і проливним дощем.

надихнув Костянтин Мордатенко
Судак (фото інет)

И душа ликует, когда память
вновь воспоминания на пленке,
как давно забытое кино,
снова на экраны для просмотра
ставит для чувствительного сердца.
13 ноября 2008 года

Береза й донька моя плачуть –
Так хочуть весни!
Недавно ж так само хотілося снігу малечі.

Не спиться... не спиться...
Та дивно збуваються сни
Про руки коханої зверху і крила лелечі.

І хочеться серцю розводити риб золотих.
Щоб запах сосновий...
Щоб з раю упала сніжинка.
Щоб вітер поплакав, поплакав –
І в гніздах затих,
Неначе в обіймах моїх зацілована жінка.

Щоб Сонцю всміхнувся
Серйозний і милий Христос.
А, Богові боже віддавши,
Верталися предки.

В оцім ритуалі слов’янськім –
«Візьмемо по сто» –
Більш змісту для них і для мене,
Ніж в модних усіх оперетках.


Дочка і береза ще плачуть...
Від щастя.
Весна ж!..
А я іронічно дивлюся,
Бо знаю, що далі...

І все ж порадію –
Як перша кобзарська струна,
Що ще не зі сталі.

Від грому розколовся дзвін небесний,
Коли
Склепіння почорніло враз.
І хлинув дощ крізь тріщину
На землю.

Я в
« П О Е З І Ю »
погруз
« П О »
саму літеру
« Е »…
і тепер
« З І Ю »
лівою ногою-ямбом,
правою-хореєм
на спинці Всесвіту і читаю віршика:

«А я у гай ходила
по квітку ось яку
а там дерева люлі
і все отак зозулі
ку
ку»

А Всесвіт дивиться на мене і реве:

«Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав…»

А я вийняв ножа із Сонця,
зрізав ним «Соняшника»
і запитав у Шекспіра:

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

А він знаєте, що мені відповів?

– …Ніч одяглася в снігопад,
як негритянка у весільну білу сукню…

Мою голову мили піском і отавою,
Коротили ноги асфальтами миль,
І поклали до Бога, понад Влтавою
В Білий чеський автомобіль.

Крила різали шумом над Токіо,
Маріуполь з Кривбасом легені вбивав.
Встановили пам’ятника високого,
Щоб надати образ орла.

Тільки пам’ятник – десь під Харковом
Де навряд чи проїде радянський танк.
Та покійним зазвичай якось однаково:
На могилі що, Хрест або Ангх.

Заспокойте заздрість звірячу втіхою,
Що залишив я щось і не вам – не собі
Я – людина планети, і дідька лисого
Виймуть душу мою із землі.

Потім, хоч піраміду будуйте єгипетську,
Чи то пак,насипний слобожанський курган.
ЦЕ - умовності! Знайте лише, невігласи,
Що уже не завдячу я вам!

уламки твоєї води
в каналах і западинах
збіжжя твоє проростатиме косами
мовчазними поснулими
розлийся мені під шкірою
запашною бруківкою медовою цеглою
бурштиновим соком і шклом
віддзеркалюй мені на зап’ястках і ліктях
тіняву ранкову спантеличену
безсонням неохайним і нечесаним
закрадається
між пальців любов

саме таку
сліпувату
сповільнену
найлегше підхопити
собі на легені

вона клаптиком світла
розляглася на сонці поряд із тобою
вмиваючи тебе смугастим позіханням
шепочучи в тебе ріками осоння
малюючи дзвінкоспів тобі на груди мережані
дотиками її прозорими

не піддавайся
не реаґуй
не підглядай за її волоссям
не пий її шурхотіння
не залишай слідів на її глибинах

плетиво її променисте
заплуталося десь між пальців

не розв’язуй
не розпускай

Вітер музику клав на ноти
Молодого вишневого листя.
Тимчасово я тут, до суботи,
Гостя дому цього і міста.

Все позначено ритмами часу, -
І вітри, і сніги, і морози,
І уже від минулого разу
По кільцю нажили абрикоси.

Ми також нажили із тобою,
Тільки кільця в нас різні зовсім:
В кого літо всі рани гоїть,
В кого досі ще – пізня осінь.

Наші кола не перетнулись.
Легко, думаєш, - щоб забула?
І не хочу - іду вздовж вулиць
І збираю своє минуле.

тріпоче ім`я
у мені
твоє,
як істина
простоволоса.
нехай ти не поруч,
але ти є.
і з мене на цьому
досить.
ти смійся,
радій,
ти в життя пірнай,
і розпач –
нехай стороною.
хай буде
наповнена доверху, хай
доля твоя
не мною...
нічого не прошу,
у щасті,
в журбі,
не розкришуся
на тугу...
усе, що могла,
віддала тобі.
а треба, - скажи, -
то й в друге...

Чорна земляна жаба,
злякавшись підземної безвиході,
вигреблася просто у сонячний, весняний день.
Раптом зрозуміла:
лише у безвиході всі ходи – відкриті.
Проте йти нікуди не хочеться.

Немного тайн, которых ты,
Ещё, увы, пока не знаешь.
Уже хранят страницы в клетку,
Осталось только проявить пером.

Когда устав домой прейдя,
Ты сядешь на диване, взяв дневник,
Который точно уже знает,
Как удивишься, перечитав слова.

Спустя года, ты не поверишь,
Как наивны, все важные сейчас слова.
Улыбка и непониманье новых тайн,
Что скрыты, в узоре клеток и чернил.

Николай Блоха 27.03.09 г. 22:07

На чистом фоне.

На чистом фоне белого листа,
Возникли буквы, след пера.
Сложив в слова, связав их в строчки,
Перо подводит маленький итог.

Закончив день, год завершив,
Полжизни прошагав, смотреть назад.
Держа перо, царапать по бумаге,
И выводить, не ровные слова.

Не находя поступкам оправданья,
Раскаяньем лживым чернить листок.
И только клякса, что слезе подобна,
Единственная грязь, что говорит о правде.

Николай Блоха 27.03.09 г. 21:32

Кава з лимоном і юний вересень,
Венерні руки старих дубів,
Терпке повітря напите вересом,
24 судьби в добі...
Нема ні часу. ні навіть...
Очі ті...
І перехрестя алей на двох.
Давай вкрадемо цю мить у вічності,
А ті,хто з нами ще...
Суддя їм Бог.

Я живу у своєму сумному домі без вікон,
Наодинці зі стінами й сірими напівснами,
Силуетами мрій, що давно вже до мене звикли,
І прозорими тінями хвиль торішніх цунамі.

Не пишу й не чекаю листівок без адресата,
І мене не цікавить, хто преміг на дербі.*
Та чомусь одну лише річ так хочеться знати...
І чому усміхається місяць навіть в ущербі?


ДЕРБІ* - Змагання для скакових коней.

Розхрещена сніговість міста.
Чужа весна
На мої руки...
Я місяця сумна невіста
Незайманої втечі...
Стукіт
Тоненьких каблучків печальних
По бруку скурвлених історій...
Напівпорожня темна чайна,
Мартіні, Честер,
Сум,
Лав сторі
Дітей дочасно посивілих...
Самотні перса,
Голі очі
І чорний вечір в склянці білій
Смішного місяця,
Що хоче...
Ще потерпіти б,
Вени,
Лезо...
До ранку...
Втеча...вірші... втеча...
Твереза кров...
Весна...
Тверезо...
Ще сніг,ще місто...
Стукіт...
Вечір...

А в душі холодні крила,
Замерзає на вогні.
Тиша кисень перекрила...
Дай мелодії мені.

Дай такі криштальні ноти,
Дай такі чіткі слова,
Щоб хотілось жити доти,
Доки музика жива.

*1
…місяць – яйце,
а ніч – переляк;
яйцем викачують порчу…

*2

…місяць на небі,
місяць на річці –
дві жовтих плями
на тілі Вужа-ночі…

*3

…річка натерта туманом,
як окраєць хліба здором,
а зверху часточки часнику – хмаринки…

*4

… місяць повний – сачок,
а зірки – метелики;
їх ніччю ловить Ніч…

*5

…гаркавлення трирічної дитини –
це Світанок,
що промовляє вголос радісно «пливіт…»

*6

…в косметичному салоні
з вивіскою «Липневий день»
собі Поле прокололо
мочку вуха сонячним дощем;
у цю дірку просилило
райдугу-дугу,
три хвилини посиділо…
і зняло сережку…

*7

… півмісяць – погашена марка
на нічному конверті неба…


*8

… сон зашнуровує
мішечок прожитого дня…


*9

СоНяЧнЕ КоЛо – СоНяЧнЕ Коло

… захід, світанок – дві запонки на сорочці Доби…




*10

…місяць – пеньок,
зірки – опеньки,
світанок дістав ножик,
їх зрізав, поклав до кошика…

*11

… ніби шкіра немовляти – озерна гладінь…
Поглядом хочеться не відпускати
озеро це; і відчувати в зіницях
віддзеркалення сонця, дерев, неба;
ось вітерець подув – і немовля полізло:
брижі по воді пробігли…
озеро «агу» проказало…

*12

… Груднева Доба вагітна
(живіт випинається – ніч):
народжує дні-немовлята…


*12

один ліхтар на всю околицю:

світло зверху донизу,
ніби жовта краватка, що пов’язана
на чорній сорочці Ночі…

*13

нічна автотраса узимку:

дорога – ялинка, що упала,
машини – гірлянди на ній…


*14

… Ніч одяглася в снігопад,
мов негритянка у весільну білу сукню…

*15

… миска з молоком – це Місяць;
в ту мить, коли язик цуценяти
лише торкається до молока,
Місяць стає щербатим…

*16

… Сонячне коло світанку,
Сонячне коло заходу –
два ясно-червоних соски:
з одного прискають краплі молока –
зірки…





*17

…дзюрчання в березні струмків –
і є та блискавка на сукні,
що дозволяє поскидать сніги;
бо повсякчас оголюючись,
Весна, мов стриптизерка,
показує усі принади:
вибухнули бруньки - зірвала бюстгальтер,
посохла грязь на дорогах –
зняла панчохи чорні
і т.д…


*18

… дощ – словник,
яким перекладають
мову Неба на мову Землі…


*19

… хмаринки час від часу
вістря Місяця затуляють –
ніби Муха
задніми лапками
крильця чистить…




*20

… як на мишу гюрза,
на землю – дощем гроза
кинулась, прокушуючи краплями
тверду, товсту шкіру землі…


*21

… ніби серця розрив,
Сонце – ось:
розірвалося на небосхилі
і день ожив…


*22

… осінь – моєї душі плагіат…


*23

… вітер – паличка диригентська,
океан – оркестр симфонічний…


*24

… цифра «8» – сніговик без голови,
у якого талія підтанула…

*25

… туя в кучугурі снігу –
як у милі помазок із руків’ям зеленим…


*26

…. між Землею та Хмарами
зграя лебідів на початку березня,
мов закладка у Біблії
між Завітом Старим і Завітом Новим…


*27

Місяць – мантачка для променів Сонця…


*28

Душа стоїть очима
на серфінгу-місяці
і ковзає по зірках…
по тілу аж мурашки лазять –
так хороше…






*29

… предивне світило
налило всім пива – вечір прохолодний
та
поклало
на блюдко-небокрай
рак варений та соковитий –
сонячний захід…


*30

… фотомодель-Роса
на подіумі пелюстки
в ранковій заграві зарюмсано дихає –
відчуває: кар’єра завершується…

*31

… Ти у моїй свідомості – сніг:
сніг робить ночі світлішими…


*32

… подивитися на тебе –
все одно, що солоного з’їсти:
від солоного хочеться пити;
я хочу пити нектар твоїх пестощів,
я хочу пити гранатовий сік твоїх уст
і сп’яніть від напою «Злиття»…
*33

… кохання –
бути потрібним один одному без користі,
після розлуки зустріччю спопелятися;
розквітлий кипарис над проваллям,
який корінням не дозволяє каменю зірватися…


*34

…ніч – це мак в макітрі,
а сонячне проміння – макогін;
світанок: це процес,
коли в макітрі макогоном
Сонце розтирає мак…


*35

З вулика-Всесвіту зірки-бджоли вилітають
і жалять моє серце –
прямісінько у вірш: і серце поезією розпухає…


*36
…про осінній дощ…

Це в душі моїй дощ, а за вікном – поезія ллється …




*37

Я хочу вмерти, як світанок,
як дощ на квітці, щоб життя
продовжувалось
після смерті –
моє продовжувалось життя…


*38

Розтоплюється ніч – світає…
жир бризкає зірками густо, гаряче;
немов кільце картопельки,
підсмажується місяць
на пательні…

*39

Ніч – олія, в яку вмочають надкушений окраєць-місяць і посипають поезією-сіллю. В олію накришилися з окрайця крихти – зорі…


*40

…а павучок на павутині,
як в нотах ключик скрипковий…




*41

Перекладати власні вірші на іншу мову –
все одно, що грати в шахи із самим собою

*42

Над Лісом в дощових смарагдах
Веселка розламалась
духмяно, соковито, зелено і дзвінко,
мов Огірочок молоденький…


*43

Місяць по небу рухається:
вліво-право-
вправо-вліво…
так, ніби яблуко очне
під віком заплющеним
людини, що спить…

*44

… зорепадом Ніч на місяць,
мов на ікону хреститься…


*45

…а Дощ густий, як мед рідкий….


*46

…перевернулось відро з молоком –
розлилася біла трава під ногами…


*47

…дощі на землю пересохлу і порепану,
натхненно-щиро полились,
немов молитви заздоровні…



*48

Ти, мов насичена, міцна, гаряча кава,
що непокоїть ароматом апетит,
ефект такий, коли тебе стрічаю…
У тебе хочу я пролитись коньяком…


*49

…мов бубки виноградні,
вірші Вінграновського:
цукрові, соковиті, з кісточками…


*50

…туман – це небесна сметана світанку…

*51

… а сонцечуба, безкачанно-сердна кукурудза,
мов руки, стебла розвела і шелестить, що літо закінчилось…


*52

Хмаринки – шовковиці білі,
пташки в небі – від них черешки…


*53

Нічне небо – диск вініловий,
очі – голка у програвачі,
«пісочок» в звуці – зірки,
а в центрі диску дірочка – місяць повний…


*54

Достоєвський
так глибоко копнув,
що аж лопата дзенькнула-шкрябнула
об каміння-душі…
вже далі нікуди копати!




з книги "Любовоспас" ISBN 978-966-2131-8, К.: ВЦ "Просвіта", 2008 рік, 1100 - примірників

*
Повінь
затоплює все навкруги,
лише верхівки дерев,
наче сирітські човни в невідоме
пливуть.