В останніх коників, що завтра загинуть,

Я постою у края бездны
   Я помню чудное мгновенье:

И вдруг пойму сломясь в тоске,
   Передо мной явилась ты,

Что все на свете - только песня
   Как мимолетное виденье,

На украинском языке
   Как гений чистой красоты.

    Вчуся ставленню до життя

Нещасні свині!
Бідні тварини!
Як почавсь серед них падіж,
Хоч плач, хоч ріж...
Тільки не їж!

Рохкають, хрюкають,
Хліву вишукують,
І серце стискає від жалю,
Як поглянеш на їхнєє сало...

Що єднає цей світ чоловічо-жіночий,
Чи поділений він на твоє і моє?..
Непочата вода з четверга проти ночі
Проти нашої волі живою стає.

І лікує вона, і втамовує спрагу.
Ми говоримо з нею на “Ви” і на “ти”.
Як одна зі щедрот незамінного блага
Наших тіл і думок наливає плоди.

Дотягтися до неї і складно і просто,
Як читати й не відать господнє письмо.
З нею входимо в світ на хвилинку у гості,
І з гостей в інший вимір крізь неї йдемо.

Акробатка вода на планетній арені
В колообіг річок і судин вируша…
Унікальність її досі нам незбагненна:
Рідина, пара, лід – триєдина душа.

У захмар’я летить, замерзає і тане,
Омиває глибини і сонячну вись.
Те, що є і було, все вона пам’ятає…
Перш, ніж пити її – помолись, помолись…

19
Гульвіса_вечір мається по клубах:
парує молодь, нудиться, тупить,
хмільних жінок цілує в спраглі губи,
діагностує виразки юрби.

Від словоблудства – до міфологеми
про архетипне скурвлення богеми:
ярмо глямуру – низка зваб_і_згуб.
А на похмілля [хтиве_і_лукаве]
ранковий секс, затим коньяк і кава:
гульвіса_вечір [анти]однолюб.


20
Коли космічне серце чоловіче
замісто крові б’ється на словах,
тоді безодня ближче, ніж зазвичай,
і значно глибше власного єства.

Тоді світи розверсті до основи,
і з пустоти витворюються знову –
отут_і_зараз – прямо на очах!
І ти – у цьому вічному творінні
[за риму до невільного прозріння]
жалкуєш, що завчасно не змовчав!


21
Глямурна ніч хитається – що лярва,
в пірамідальнім світлі ліхтарів.
Моя дорога перпендикулярна
до всіх доріг, підвладних цій порі.

У нескінчених вінницьких судинах
еритроцитом губиться людина,
її легалізована мета –
жертовністю [від вечора до рання]
довести, що поети не останні
у черзі до редактора_Христа.


22
Чумацький Шлях тече Південним Бугом.
Важкі вози вгрузають у намул.
Скриплять колеса. Серце крає туга.
Ропа води освячує пітьму.

Поет_і_слово – двоє – вдих_і_видих!
Іти крізь ніч … на місяць віршу вити…
варіювати з надміру краси…
форматуватись… вештатись по чатах…
буденний день молитвою стрічати…
благоговіти – Господи, єси…


23
Шеренги слів шикуються в когорту,
яка мене боронить від навал
мовчання.
А мені на полі Wорду
навзаєм захищати ці слова!

А ще – безсилля втілити у мову
із власним серцем праведну умову:
не галасуй – живи, пиши і стеж,
люби жінок, радій, прополюй друзів,
цінуй себе, віддай належне тузі –
і до мовчання з часом доростеш!


24
Ладнає вудку тихий хлопчик_ранок.
Ґелґочуть гуси. Риба пінить став.
В сільській капличці моляться на рани
жидами розіп’ятого Христа.

Земне довкілля мружиться спросоння:
на полі неба квітне сонце_сонях –
краса непередавана!
Однак,
у цьому естетичному безладді
поети – що шаленці у палаті,
де хворий словом завше одинак!

Прийди у сни і розбуди мене,
Трояндово, тендітно, пелюстково,
Спаде на мене щастя осяйне,
Веселка засміється кольорово.
А там, у снах, літатимем удвох,
Нам крил не треба, нас любов окрилить.
А потім ранок. Закінчиться сон.
Але на цім не закінчиться диво!

Ріжу вени, немов розрізаю червону стрічку.
І повіки важкі, і з повітрям втікає сила.
Це не літо цвіте, то на цвинтар приносять квіти.
Це не сонце в руках, а із воску тоненька свічка.
Ти пробач мені, вітре, свої загубила крила.
Ти пробач мені, світе, не вміла тобі радіти.

Ти пробач мені все. Ці недоліки. Зриви. Зливи.
Бо це сяйво згасає, мов день – на поталу ночі.
А земля не холодна. То просто залегко вдіта.
Не неси мені золота, краще хай пахнуть сливи.
Вони личать усім навіженим. Бо я так хочу.
Не неси мені квітів. Нехай розквітає літо.

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – на ложі вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що лине тобі нутром
до сьомого відчуття
містично,
тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не звести в біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
ландшафти,
врешті,
у свій синдром.


2009

Із глибини віків, мов тіні,
За нами слідують вони.
Їх очі каменеві сині
Холодні зорять. Вартові

В війні здобутої свободи
Стоять, закуті у граніт,
А поряд з ними в знак скорботи
Палає вогнищем софіт.

І квіти свіжі у підніжжя
Хтось вранці тут уже поклав
Для тих, хто в захист Криворіжжя
Сміливі серце й душу склав.

Дві стрічки чорні поміж квітів,
І на трояндах сніг лежить.
І заповіт із заповітів:
«Ви Батьківщину бережіть!»

Дай до землі тобі вклонитись,
Мій рідний краю, Кривий Ріг!
Сталеве серце мусить битись!
Здійми чоло своє, Гірник!

Палкий вогонь твої ливарень
Романтикою полонить.
У глибині твоїх копалень
І день, і ніч життя кипить.

Веселий шум твоїх майданів,
Невпинний гуркіт заводський
І швидкісного гул трамваю, -
Як все це дорого мені!

В цій назві гордій все з'єдналось:
Гірке минуле бойове
І час теперішній. Здавалось,
Непростий час, але мине!

В цій назві скрита непокора,
В робоче вдягнена шмаття,
Душа, як синява, прозора
Й багате фарбами життя!

Не треба погляд свій ховати!
Честь і хвала тобі, Кривбас!
Вік буду я тобі вклонятись
За доньок і синів - за нас!

Де дві ріки в одну злилися,
Мов два життя злились в одне, -
Тут було варто народитись:
Десь інде небо не таке!

Не сперечаюсь, твоя доля
Не з всіх простих на цій землі,
Але на все те Божа воля,
І хрест твій і мені нести!

Любов говорить пошепки, а ти
боїшся тиші глянути в обличчя.
У гаморі людської суєти
нема рятунку, тільки сірий відчай.

Любов приходить спокоєм думок
і заплітає в серці дивну казку.
Вона – найвищий у житті урок
і розумом збагнути її важко.

Любов говорить ніжністю руки,
теплом очей і дотиком мовчання,
і сяєвом окрилює думки,
І відкриває всі сердечні тайни.

А це останнє. Таке кохання,
Що оплакував п`яний. Границя.
Лізе до моїх полутемних кутів.
З ним було легше.
Скрипіла піском на зубах.Пам`ять,
Що прощається з квітнем. Совість.
Обіймає мої знесилені плечі.
Так буде краще.
А це останнє.Прощальний погляд,
Що ріже мене як масло. Слабкість.
Так любить грати зі мною.
Все зруйнувалось.

Сповнений тихою сонною радістю,
Я біг за блідим тифозним світанком.
Розквітаючи неліпою жалістю,
Отруївшись своєю гордістю…
Я збираю життя по пам`яті,
Мені соромно спати до ранку,
Я сповнений тихою радістю
Біжу за тифозним світанком.

Спочиває поле зоране,
Синє небо сходить зорями,

Сон колише бджіл у вулику,
Вийшов місяць на прогулянку.

Явір віттями рукастими
Гонить хмари, щоб не застили,

Не ховали чарів ніченьки,
Вроду лади-чарівниченьки,

Вроди ніжної-точеної,
Подарунок нареченому.

Зорі війками прикрилися,
І за обрій закотилися,

Місяць котиться- погецкує,
Крутить вуса молодецького!

Гарний ґазда наш Дем’ян -
Кожен тому свідок!
Недаремно те ім’я
На вустах сусідок.
Він працює день і ніч,
Сапає осоти,
Непроста насправді річ-
Сад у троє соток!
Він мужчина хоч куди,
Спортивна осанка...
Має щастя, як з води
Дружина Оксанка!
А вона ж його п’яти
Й мізинця не варта:
Вранці жінка, як завжди,
В офіс - мов на варту!
Макіяж і манікюр,
Підбори високі,
Носа вгору, з дому- пурх!
По асфальту цока...
Заробляє, кажуть, теж
Ксюша гарні гроші.
Та Дем’янові оте
Щастя, ніби пошість...
От сусід його – Хома,
Має жінку Зіну!
Безробітня, та дарма!
Вкалує три зміни!
Відшкрібає казани,
Об пісок та камінь,
Скоромадить, аж дзвенить,
І пере руками!!!
У хустиночці завжди
Нечесана прядка,
Із відеречком води
Поливає грядки.
Колорадського жука
Збирає рядками,
Господарочка така-
Не снилось віками!
Чим Дементій завинив?
Що з Оксанки взяти?
Не шарує бур’яни,
Пере в автоматі!
Маски робить для лиця,
Пілінги та скраби.
Знав - не звав би до вінця,
Отаку незграбу!
Чистотою все сія,
Постіль- біла льоля,
Й жінка гарна! Жаль - моя....
Іронія долі!

Запорошена снігом,
Щаслива на мить,
Доки сніг не розтане
І – сльота в душі.
А проте хай розтане,
Хай ліпше стече,
Аніж душу замерзлу
Засипати
Сіллю

Смерть забирає сильних світу сього,
Геніїв та пророків,
Бісиків грішних, що з часом
Сяють ясніше німбів сорока святих разом узятих,
Бо дорожніми знаками на узбіччі
Вказують вірний шлях кожному з нас.

Смерть забирає сильних
Собі в товариство, щоб було веселіш
Пропускати через горло напій богів,
Обмочити кістки мудрістю хорошої витримки,
До чортиків напитися, щоб не протягти кістляву руку
За наступним, поки не час.

Смерть забирає сильних,
Щоб розділити душу їхню на мільярди пророчого "Я"
І вселити у кожного, хто шукає вірного шляху,
Маючи в серцях надію,
Що смерть ще не скоро протверезіє
Від п’янкої мудрості генія.

Притули до мене свою голову
Послухай яку мелодію настукує серце
Барабанне соло у розпалі на кардані
Кров біжить віртуозно струнами-венами
Горлянка саксофоном видихує повітря
Пальці бережно торкаються твого тіла ніби клавіш фортепіано
І все це враз обривається
Коли ми не маючи грошей виходимо з магазину музтоварів

*
Хотів би чути й бачити тебе
І торувати стежку день у день.
Аби не втрапить
На Прокруста
Ложе.

Я встав з колін і небо взяв за зорі.
М.Вінграновський.


------------------------------------------

В червоній китайці
простую містом. Світе, дивися –
ось я!
Мені розп’яття губ твоїх сниться –
досі…
Любов, як жито,
невчасно зжали з тобою –
надзелень.
Я головою кочусь по світу…
Ґонґадзе…

Блискуча й невинна
Майже нова
На постелі
Забула пастелі.
Прочитала
Завчила
Навік прокляла
Незаміжні думки –
Акварелі.
Незабутньо любила
Виливала зі скла
Вогкі сльози
В жаркій
Пустелі.
2009

Ми поїдемо з тобою до Японії,
Де будинки в небо повростали,
Де вітри вплелись в стрічки драконові,
Диво-сакури в садах порозквітали.

Помандруємо разóм в країни Півночі,
Де льоди приховують історію,
Там де сяйво креслить небо Гринвічем
А весна несе життя теорію.

Заблукаємо тоді в пісках єгипетських,
Там де час заснув під пірамідою,
А вночі по стежках скарабеївських
Йде Осіріс разом із Ізідою.

Босоніж пробіжимось собі по Африці
І тамтамів стук розгонить кров,
Шкіра кольору і присмаку кориці…
(Ще не спиться, ну ніяк не спиться).
А на нас бананові спідниці,
І круг вогнища – агов, агов, агов!

Може ще гайнемо в Аргентину
Де лунає танго на весь світ….
- Мамонько, давай на Україну,
Там тополі і вишневий цвіт.

Там старенька дідова криниця,
Там весняна радість-туга журавля,
А під ставом достига суниця…
Мамо, там мої пісні, моя земля!

Світ на безліч кольорів розлився,
Дивних місць, людей, культур, подій…
Найдорожче ж там, де народився.
Спи, маленька, спи, мандруй і мрій.

Якби я міг тебе розвеселити,
Зітерти сум з обличчя і повік,
Щоб ти могла співати і радіти,
І танцювати навіть без музик.
Якби я знав слова, що як озимі,
У тебе в серці густо проростуть –
Я б їх сказав іще у дні осінні,
Щоб по весні, прокинувшись від сну,
З них проросли бажання і надія,
Розтали снігу спогади сумні,
Нової мрії вітерець повіяв –
О, як би гарно дихалось мені.

Який раз ті самі граблі,
Що лоб мав би стати мудрим…
На ньому ж солоні краплі,
У ньому – заклята тундра.

І стрілки покажуть вправо,
А клинить чомусь на Місяць…
Літак на воді поставив
І з трапа кінцівки звісив.

Нікому немає діла,
Я – голий, смішний астролог.
Рахую твої світила,
Сигнали твої на сполох.

Годинник пробив дванадцять,
Не вмієш, хоча б порадься!
Я зорі, як десять пальців –
І в рай!
Мовчи, бо загубиш числа!
Нам родич з Венери вислав
На клаптику неба вислів –
Читай!

У тебе чужі закони,
У мене – мої вітрила.
Я – біла, смішна ворона,
Якій обрізають крила.

Не віриш в мої пророцтва –
Рахуй свої крапки далі!
Вітрильнику треба лоцман,
А в мене не ті причали.

Нікому неясний ребус,
Ховаю ці телескопи…
Сплатив всі податки небу,
Розвіяв за східним попіл…………….

У Всесвіту строгі жарти:
Не вмієш ти рахувати,
Твої неправдиві карти
Таро.
І досить уже страждати!
Ці числа не просто – дати…
Засміяний сходить фатум
Чекати

Горох

Зоряний…

Роздивляюся світлини,
ковтаючи слину.
Морти-натюр - від кутюр,
гіркоти полину.
Арт-мистецька мішанина,
кострубато-вдала.
Та не знайдеться світлини,
щоб душа зридала!
Нестандартно, згоден, бачу,
пафосом сповито.
Не ридаю - тихо плачу:
не талановито...
Чи то сОбі, з пережаху,
сам здійняв жердину?
Що то є талан, невдахо?
То всі твої кпини...
Грошенят пішло чимало,
на одну оздобу.
І багацько вже придбало,
хоч ціна у лоба,
гамселить, осоловіло,
єврами-нулями.
Кожне себе уявило,
бонзо-королями!
Де ж, сердеги, ви дістали
гламурної пихи?
Ніби ж вчора ще латали
кутюрні проріхи...
Хвацько-влучно "пропіарить"
долоня долоню.
"Тусується" знай, "базарить":
"Ой, ну шо я гОню?"
...А чи ж виходу немає?
Чи ніхто незнає?
"Вихід там" - це охоронець
на двері киває...
...Не піду вже роздивлятись
на оті світлини.
Кожен ладен помилятись.
Не вистачить
слини...

30.04.09

Як старенький човник ліжко лікарняне
Уві сні гойдає, у яві гойда …
Чи Харон управно гоїть мою рану,
Чи веслує лікар – сива борода?..

Довго випливає думка із наркозу
Крізь тумани Стікса на лице бліде.
Хтось таки повільно розвидняє розум ,
На чоло долоню спокою кладе.

Стишені розмови пахнуть валідолом…
З усієї сили я шепочу теж:
- Не чекай, Хароне, ти іще не скоро
На поверхню Стікса весла покладеш.



* Харон – старий перевізник душ померлих
через ріки підземного царства.
- перевозець до підземного світу.
Стікс – річка у підземному царстві Аїда.

Пуста, як прірва,
Змучена до краплі,
Об душу відбивається луна.
Дурманом-полином наскрізь прогіркла,
Ображена, занедбана, сумна.

Стоїть Вкраїна,
Похилила голову.
Страшні думки – куди ж бо вас подіти?
Немає в світі тяжчого для неньки,
Аніж безвольні, нерадиві діти.

Вона ж для них
Засіяла дубрави,
Воздвигла гори й море постелила!
І навіть в мареві страшному не гадала,
Щоб діти на шматки її ділили.

Щоби стидилися
Старенької хустини
І мови, Богом даної, цурались.
Не встояти – до верби прихилилася,
Втомилася, за всі віки втомилася!
І квіту вже в волоссі не зосталось.

Згадала, як колись,
В голодомор,
Синів і дочок на руках несла.
І вірила, що буде жить народ!
Бо в тілі його кров свята текла.

А що тепер?
Аж болісно подумати.
Змарнілі руки притулила до грудей…
Не визнають, катів шанують… Людоньки!
Неначе ніж у груди – від дітей.

Та легше в світі
Відшукать розраду,
Чужих країн отримать співчуття!
Вона ж, старенька, горнеться до мене,
Бо я ж її, я ж теж її дитя.

І я пишу.
Прошу тебе, народе,
Згадай про цінності, про віру, про святе!
І хай ще сотні літ червоні маки й ружі,
Безсмертники і першоцвіт в її вінках цвіте!

что то в жизни хотел изменить
переправить, убрать перекрасить.
только жизнь мне нельзя пережить
только память нельзя приукрасить.

это вечности правило нам,
это вечности нам наказание.

сколько дней в серой дымке сомнений,
сколько лиц сквозь меня, вдоль меня,
только образ твой легкий весенний
запрещу я себе изменять.

с каждым годом мутнее картинка,
с каждым вздохом все дальше мечта.

ты пришла, ты прошла как виденье,
словно сон, словно сказка, мечта
и зачем мне тогда то сомненье
та ли ты, или может не та.

и в раздумьях свой шанс упустил,
и в сомненьях останусь навеки.

если бы знать, если бы видеть все ясно,
если бы можно все прошлое смыть,
я любил бы, верно и страстно,
я бы любил , я бы не смог не любить...

только прошлого воды глубоки,
и пути наши неисповедимы.



один з експериментів, хоча певно не моє, навіть коли ідеї є все таки на рідній пишеться краще

колись забудеш як маму звали
і постираєш шляхи додому.
чому для щастя потрібно мало,
чому душа летить додолу???

коли забудеш як пахне літо,
таке дитяче і медо.. пахуче
колись забудеш.. тоді ж бо хто ти
серед листків вмира.. падучих??

там за камінням даремних цілей,
там за морями розпусних ночей,
ти вже частинка, ніяк не цілий
без права голосу, права очей.

ти загубився, і память стерли,
і твоє вчора давно забрали.
маленькі мрії воскpе.. померли
а твоє завтра ще ж не віддали...

Я Вас люблю усім єством своїм,
На крилах радості підносячись щомиті,
Замкнувшись в царстві образів і рим,.
Творю для Вас, у сяйві і блакиті.

Я Вас люблю усім своїм єством,
Не боячись померти від любові,
Не обираючи між світлом і добром,
Я там, де Ви, де мрії кольорові!

Я Вас люблю єством своїм усім,
Здається, так любити неможливо!
Життя стає жорстоким і пустим
Без Вас. Мов непотрібна злива.

А скільки в ньому болю і жалю,
І серце у неспокої невільне...
Я Вас єством усім своїм люблю.
Навічно, особливо й дуже сильно!

я дихаю книжками.
нам не бракує меж.
ця воля не лише між нами,
ти можеш відчувати теж/те ж.
+
випльовуючи зайве,
вдихаєш ти нове.
не всотуй той цвіт мальви -
він сам тебе знайде
+
красиво тут ходити,
абстрагувавши морг
навчи мене любити
віддам тобі твій борг
+
...

а він на кобзі...літав,
і тишу сутінок ...переспівав.

волі у голосу хотіла позичити,
а з пальців послуху закликати.

коритись у струн вчилася,
сліпою бачити хотілося.

свободу вітру грати щиро,
вдихати музику щасливо,
і оживляти мертво спляче
бажаю я тобі,юначе!

Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Сивина притрусила волосся,
Наче попелом від сигарети,
А мені ще здається і досі:
Я – молодший за власні портрети.
Ще наснага пульсує у жилах
І бажання потроює сили,
По весні прокидається тіло:
Біс в ребро – і літаю на крилах!

Лиш одна дошкуляє проблема:
Молодіють з роками дівчата,
Їхні ковзають очі повз мене –
Я для них застарий, наче тато.
А жінки підходящого віку
Мають цілий причеп на додачу:
Кілька шлюбів, романів – без ліку,
Чи дітей і знервовану вдачу.

Доки розум міркує завзято,
Серце знову потрапило в сіті
І бурхливе, хвилююче свято
Не дає безпідставно сидіти.
Ніби в юності – знову лечу я
На побачення, втративши спокій,
А ночами для Неї віршую
І кохаю, забувши про роки.

А ти мені посміхалася,
Промінчиками бавилася,
І в очі зазирала,
Бо щось казати мала.

Про те, як зорі граються,
Хмариноньки вітаються,
І на серпанку місяця
Казкові сни гойдаються.

Як ніч бреде стежинками,
У чорній сукні бархатній,
І в брошечці з бурштинками
Сяють сузір‘я знакові.

Тополя як задумливо
На небо поглядає,
Рахує білі зіроньки
І в самоті зітхає...

якось сонце завітало
в край печалі і пітьми,
в край, де світла бракувало,
де між сірими людьми

жив художник і ночами
натюрморти малював
тільки сірими тонами,
адже інших він не знав...

сонце швидко розігнало
всю пітьму і всі печалі...
сірих фарб тепер замало
він творитиме надалі

повні барвами картини.
ти йому відкрило очі,
він ридає мов дитина –
він тепер не в’язень ночі.

Сміється дівчинка. Промінчики в волоссі,
В кучериках сховалася весна.
Дитя радіє й ноженятком босим
В калюжі теплій сонце розганя.

Усе для неї: і тепло, і квіти,
Й крилатий піднебесний змій.
Летить між хмари, заграє із вітром...
А поруч татко, теж радіє їй.

І змій летить, дитинством розфарбований,
На райдугу приліг собі, спочив.
А дівчинка щаслива і схвильована, -
Їй тато керувати доручив.

Так зосереджено, серйозно і упевнено
Мотузочку тримає у руках.
І сині очі в світ чимдуж відчинені –
Ій підкорився дивовижний птах!

В житті не все так легко підкоряється,
Й буває важко стримать буревій,
Та він підтримає – і крила не зламаються,
Він буде завжди поруч – батько твій.

Тож усміхайся, світле, ясне сонечко!
Весна щаслива теж, на твій манер.
Тримай міцніш кермо, маленька донечко,
Ти учишся літати відтепер.

Безмежні володіння сюзерена*
Я оглядала верхи на киті.
Свій синій голос втратила сирена,
Щоб не змогла я збитися з путі.

Легенько хвилі підкидали чайок,
І знов ловили доторки крила.
Мій китоплав до берега причалив,
Щоб я із нього зістрибнуть могла.

В обіймах сну було волого й жарко.
Немов папір поштовий – небеса.
Щось намагалась видовжена хмарка,
Немов перо гусине, дописать.

*Сюзерен – великий феодал-сеньйор, що був господарем над васалами.

Сум золотавого листя
Відіб‘ється в дзеркалі літа.
В сонне ввірветься місто
Звіром голодним, вітер.

Надовго приб‘ється приблуда,
Зостанеться зимувати.
І стануть холодними люди,
І як тебе розпізнати?

Вже місто в густих туманах
Ховає своє обличчя.
І ночі терпка омана,
А сни у них наче пророчі.

За вікнами осінь судомить,
Дні, як листи гортає.
І стежки до мого дому
Від тебе сніги замітають.

“Чи ти любив мене колись ?” –
Тебе спитала. О, я знала, знала:
Чуттів наповнених валіз
Моїй душі однаково замало.
Я – спраглий келих без вина,
Безтямна і нестримана, мов злива,
Чекаю нерозбавленого дива,
Хмільного до самісінького дна.
І знов дивлюсь в твоє лице:
“Чи любиш ти? Чи я твоя єдина ?” –
Смієшся ти: “Яка тому причина?
Бо я ж у тебе, а не в когось є”.
Завмерла. Не злякати б мить.
Яка смішна! Ну, може, й справді досить!
“Ти чуєш! – голос мій тремтить , –
Вже скоро осінь, милий, скоро осінь”.

У світі вічному всього буває ...
На зміну таненню Холодної війни,
настане Ера Спілої Порічки!
Червоної, та не від сорому, ховає,
налиті грона в листях запашних ...
А в сонці вистига квітуча Вічність,
що пил доріг до неба не здійма.
Танк страхітливий не повзе по ньому,
Смугастий колорад - та й то панічно,
Бо довела картопляна тюрма ...
... Вона вже, навіть, в наших снах забута.
А грати - стебла стиглих колосків,
під синім небом - прапором живим ...
Недоля вплутана в бур`ян, закута,
На літо все, та на віки віків ...
15.02.03р.

Ти поїхав далеко-далеко,
Не побачить тебе більш мені,
Не тужи, не згинайся, смереко,
Вітри віють на тій чужині.

Витри сльози, розправ своє гілля,
В землю міцне коріння пусти,
І тоді проросте те чар-зілля,
Що дивує не наші світи.

Проросте, вкриє землю травою,
Не ступати твоїй тут нозі,
Не згадати про нас із тобою,
Не зустрітися знов навесні.

***
Я відпускаю тебе, лети, відлітай,
Серце замучене болем мені лиш віддай.

Знову зрікаюсь і знову навіки прощай,
Щирість цілунків моїх цій весні передай.

Стрінеш її, зупинися, ту ніч пригадай,
Подумки, милий, коханій тепла побажай.

Гірко мені, десь далеко-далеко той край,
Може і правда, як кажуть, він схожий на рай.

Землю свою українську ти все ж пам`ятай,
Я ж не надіюсь, прости і навіки прощай.

*
Метелика цілунок упіймав.
А чи твого, чи то весни?
Не знаю.
Одначе світ навколо
Закрутивсь.

*
Здається, так банально
І кумедно:
Кують зозулі
Пісеньку одну.
Але слова в ній кожен чує різні.

Плесо спить, в очерет
Тікають перелякані брижжі…
(Майк Йогансен)

Анархістський чорний прапор ген під небом майорить -
Натовп кличе: "Владу геть!"
Перемога - ось, лиш мить!
…Смерть…

Переможець смокче люльку, вгризся зубом у мундштук -
"Справедливість, воля, лад!"
А у небі кряче крук.
…Шах і мат…

Десь гримить, пахтить озоном… Що, зібралось на грозу?
- Трохи страшно. - Так, ледь-ледь.
- Недалеко? - Довезу!
…Геть…

Ти приходиш нечутно, тоді, коли вже вечоріє,
Коли сонце призахідне золотом вабить блакить.
Коли очі примружені… звідкись з’являються мрії,
А у мріях – тендітна самотня й зажурена ти.

Ти – у відблисках світу: на площах, бульварах і скверах,
В перехожих раптових… у тінях і запахах… снах…
Але все ж не заходиш у настіж відчинені двері –
Оминаєш маршрути, що нині складають мій шлях.

Це не Дао, звичайно, і Дао отут ні до чого…
Але хочеться стрітись, зіткнутись чолом до чола,
І промовити стиха: «Немає речей випадкових»,
І втопитись в обіймах, цілунках, очах і тілах…

А натомість смеркає… І душу огорне буденність,
І пастельні тони переконують в постіль іти.
Я – на кухню… за чаєм… (насправді ж, за спогадом денним…)
І так само за чаєм скучаєш у Всесвіті ти.

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

Над душею не стій
дай повітря…
ков ток
ковток
ковточок
холодного
модного
прілого
талого
снігу
роз-та-ло-го
в роті
як буль-башки
іскорки
ниточки
рисочки…
плачемо
в мисочку
малюємо…
писочки
маленькі
мармиз очки
б’ємо об сніг…
над душею не стій
дай повітря…
2009

Сонце хмаркою милувалося,
А вона засоромилася:
Під рожевою накидкою заховалася.

Вітер хмари випасає,
Розбрелися білі вівці,
Вітер в мріях обіймає
Стан берези на обійсті.

А берізка гілки хилить,
Щоб дістатися додолу.
Там в травинках заблукало
Сонечко, що прагне в гору.

Все буяє і щебече
З різноцвіття покривало-
Місяць червень верховодить
В полуничному забрало…