(стих посвящаю К.Б.Г.- человеку без совести и чувства собственного достоинства)



Ты умер вчера,
Хотя еще жив,
Поминок не будет,
Не смейся,

Ты умер, и участь
Свою заслужил,
Вернутся ко мне
Не надейся.

Ты умер, нет слез,
Лишь только оскал,
Холодный, жестокий,
С обидой.

Ты умер, мой друг,
Разве это не знал?
Будь в курсе –
Пропал ты из вида.

Не жду новостей,
Для меня ты – не жив,
Забыла, прости…
Я не помню.

Ты умер – я знаю,
Хотя хоронил
Меня ты
При здравии полном.

И ветер завыл,
Будто пес на луну,
И как тебе, там,
В преисподней?

Меня ты любил?
Но мечты обманул,
Разбил, надругался,
Злословьем

Порочил, позорил,
Обманывал, лгал,
Теперь не прийму,
Не надейся.

Ты умер вчера,
И исчез навсегда
В моем искалеченном
Сердце.

Обернутись востаннє. Й забути це місто-без-диму.
Неслухняне волосся сховати під хустку квітчасту.
Я тебе залишаю й себе залишаю відчасти.
Не від слабкості. Просто напам’ять. Чи просто для рими.

Божевілля не вирок. А відстань самотніх дистанцій.
До людей чи до Бога. Та все ж таки ближче до себе.
Це не вміти писати про блават, про сонце і верби.
Але вміти про смерть, або вибір останніх інстанцій.

Залишати це місто. І пити туман спроквола.
Мандрувати по світу. Під серцем носити тишу.
І писати в щоденник, хоч щось. Ну скажімо – вірші.

І весь світ – тільки місто. І потяг іде по колу…

Переливами струн розлилася ріка мелодій
Тільки погляд кричить мій:”Годі!”
Біллю млосною вдарила серце пісня
Не хвилюй так мене – вже пізно.

Пізно плакати за минулим вітром –
Чи шквальним, чи помірним – пізно.
Пізно в очі вдивлятись хитро –
Не знайдеш там нічого – пізно...

Переливами струн відженеш наш смуток,
Очі ж твої печаллю скуто...
І останній акорд розіб”єш...
„Пізно...”, - скажеш і знову втікнеш.

Я павутинкою. розкинусь
Серед твого гілля
І незамітною залишусь
Для погляду здаля.

І після зливи слів гірких
Я залатаю знов
Шпаринки павутин міцних
І збережу любов.

Віддай! Із пам”яті мене віддай!
В душі мене ти не тримай!
Віддай!

Залиш! У спокої мене залиш!
Не згадуй, що було колись...
Залиш!

Кохай! В минулому мене кохай!
В думках сьогодні обнімай.
Кохай!

Знайди! Назад догору ти знайди.
Що хочеш – все собі візьми...
Прийди!

1.
Понад Россю заграва – ляхи Корсунь спалили,
Порубали козачок, їхніх діток згубили.
Уклонімося, браття, нашій спаленій хаті!
Ми йдемо на загибель – стережіться, трикляті!
2.
Наша сила безмежна, наша сила у гніві.
Військо повниться славне, наче річка у зливу.
Нас покликала слізно Україна, як мати,
Годі, годі над нами ворогам панувати.
3.
Ми йдемо на загибель – кров скипіла гаряча.
Над крутими ярами крук із вороном крячуть,
Крук із вороном крячуть, красну битву віщують.
Ніч останню у замку п’яні ляхи ночують.
4.
Ой, недовго гуляти! Нагулялися вдосталь,
Час додому вертати вам, непрохані гості.
Панували, а нині – переможені й ниці,
Ви злякалися помсти і козацької криці!
5.
Ідемо ми за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, на віки Богом дану.
Ось і берег над Россю височіє скелястий,
Там і слави здобути або голови скласти.
6.
З нами найманці скачуть – відчайдухи-татари,
З краю в край піднімають в небо чорнії хмари.
Ви повірите нині козаку Галагану,
Що катів не злякався, коли вводив в оману!
7.
У фортеці палають смолоскипи і свічі.
«Перебіжчики» хитро під тортурами свідчать:
«Суне військо велике, вам умерти в облозі.»
Гарнізон сполошився і готує обози.
8.
Не врятує фортеця, хідники-підземелля,
Утікати зібрались полководці від Хмеля.
Срібло-золото в скринях, з самоцвітами зброю
Тягне жадібне панство на вози за собою.
9.
Стали в полі над Россю, окопалися ровом.
Кривоніс обійшов їх, поспішив до діброви –
Через Рось за Стеблевом. Іще й сонце не сіло,
Як обіцяно Хмелю, він узявся до діла:
10.
Ось дорога широка, що убік Богуслава,
Тут козацькому війську і пошана і слава!
Перекопано шлях той, всюди – пастки-завали,
Тихо в засідках гостя козаченьки чекали.
11.
А Тугая тим часом не злякали гармати –
Наказав йому гетьман ворогів дратувати.
Ще й козацькі загони на той берег запекло
Подалися до ляхів, влаштували їм пекло.
12.
І тятиви дзвеніли, і гриміли у полі
Гаківниці й рушниці, і мушкети й пістолі.
Вже у спалений Корсунь входить гетьман із раттю.
І вівторок настав... Помолімося, браття!
13.
Від Росі прохолода піднялася туманом.
Чути скрегіт і стогін над укріпленим станом –
Знявся табір ворожий та й пішов на засіки,
Утікають від Хмеля, скрині кидають в ріки.
14.
Оточили ми валку й почалася робота:
Гнали ворога, гнали і загнали в болото,
У яругу загнали, в темні хащі, у балку.
Збились в купу кіннота, піхотинці і валка,
15.
Розкотились колеса, і розбіглися коні.
Залунали вітання від козацьких загонів.
І бенкет розпочався – погуляли ми вільно,
Досхочу розливались там кривавії вина,
16.
Роздавали ми щедро українські гостинці,
Звідусіль оточили й пригощали чужинців:
Наші списи тріщали, затупились шаблюки,
Напилися заброди і вина і багнюки,
17.
Танцювали до смерті і співали до крику,
Аж допоки імлою вкрило битву велику.
Заплатила нам щедро за банкет Посполита:
Половина – в полоні, половину – убито.
18.
Тисячі полонених з балки вийшли Крутої.
Витягали гармати, в купи зносили зброю.
А татари лісами, поки небо сіріло,
Полювали за кіньми, втікачів полонили.
19.
Всюди стала сторожа понад яром на чати.
Буде слава про битву переможну лунати!
Гетьман раду скликає, йде під дуба старшина.
Так скінчився вівторок, переможная днина.
20.
Спочивають гармати. Так скінчилася битва.
З нами зброя гаряча і святая молитва!
З нами сила небесна і земля наша чорна,
Що живить і рятує, й наостанок огорне!
21.
У диму після бою всюди чути благання.
Ми живих підібрали і промили їм рани,
А братів, що померли, окропили сльозами –
Вже не встати до бою козакам поруч з нами.
22.
Поховали й високі насипали могили,
Окропили сльозами і хрести встановили.
Три могили чорніють, видно їх звідусюди,
Припадуть до них трави і поклоняться люди.
23.
Й ворогів поховали – всюди яма до ями –
І розвіяли пам’ять про чужих між ярами.
Полонених і зброю віддали ми татарам,
І ясир був великим, бо наймались недаром.
24.
Калиновський з Потоцьким, втікачі-воєводи,
Повсідалися смирно на татарські підводи.
Плаче Річ Посполита, на Богдана лютує,
А козацтво у краї дорогому панує.
25.
Гей, і в нашій скарбниці вітер вільний не свище!
Почали будувати місто на попелищі.
У фортеці палають смолоскипи до рану,
Звідусіль їдуть в Корсунь посланці до гетьмана.
26.
Тут і слава Богдану, тут йому і вінчання:
До козачки кохання – найвірніше, останнє.
А попереду – знову і війна і тривога,
Нам судилося далі гнати ворога злого.
27.
Ми підемо за Хмелем, ой за Хмелем Богданом,
Визволяти Вкраїну, нам навік Богом дану.
Нас покликала слізно батьківщина, як мати,
Годі, годі чужинцям на землі панувати!
28.
У високому небі ворон голосно кряче.
Вірну шаблю ховати рано, рано, козаче!
Наша доля козацька – боронити Вкраїну.
Всюди слава про Хмеля і про Корсунь полине!


Славко Морозенко.

Битва під Ко́рсунем {15-16 (25-26) травня 1648} – битва між військами Речі Посполитої та її найманцями з одного боку і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його кримсько-татарськими союзниками – з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 – 1654 років.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров`ю
імена у камінь,
просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,
де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мами.
Імена забуті,
імена незнані
западають світлом
заникають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
у росі, де вітер
розтремтівся, наче
не знайшлося серця,
що за ним заплаче
та не стало звідки
набирати сили
розгрібати правду
з братської могили –
розпинати груди,
відпускати спокій
ліком зозулиним,
мов до стінки кроки,
донести і в спину...
Там, де біль сп`янілий
обіймав гостинно,
кулі гнізда вили.
А війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

28 Травня 2009

Готуй рискаль. Ідем на бараболю…
Вона з пивниці проситься на волю,
Вона любити хоче, тягне ввись
Пророслі руки-пагони…Хутенько
Бери її в долоні…Серце тенькне…
Така бліда…заморена…маленька…
А жити хоче! Але просить – кинь
Із рук коханих! З торби, із відерця
Цю сінєглазку… (очі як озерця
Твої, Степане). Не кидай у рінь
Колгоспний фетиш зморених молінь!

Її, одвічну, як людські дилеми,
Жбурни щосили в тлусті чорноземи,
Хай зріє там. Хай плодиться, росте,
На те вона й картопля, і на те
Весна квітує! І на те молюся
На другий хліб слов»янський! Хай впаде
На неї, рідну, дощик де-не-де,
Хай жук не з»їсть… Селянське па-де-де
Триває на полях…
Нехай діждуся
Плодів солодких, що дає земля….
І ти береш у руки рискаля…

Земелька - млосна, ніжна, молода,
Копати легко – мов тече вода –
Сама лягає під іскристе лезо…
Бери її, удобрюй – буде плід
Уже на осінь, милий… На обід
Вона прийде до тебе….Нетверезий,
Ну, значить, в бейті, ти її візьмеш…
І насолоді тій не буде меж –

Уперше!
Юну!
Молоду!
В сметані!
Із кропиком…
З грибочками…
У ній
Твоя душа і тіло, як сувій,
Розстеляться…Світлані або Тані
Аж завидки буде до простоти
Того єднання – лиш вона і ти...

Гармонія! Довічне інь та янь…
Душею, шлунком, серденьком відтань,
Відчуй її – солодкі! – аромати….
…пізнай її – на зуб, на смак, на зір…
Знайди її, найпершу поміж зір,
Скуштуй її, м»якеньку, наче вата,
Пізніше, Серце…
Неозорий лан….
Селянські па-де-де…
довічний тан
(і у хустинках – містечкові феї)

…Ну, з Богом, милий, …нагостри рискаль…
Іди поміж Мар»янок і Наталь
До ідеалу вічного…до неї….

„Офіцери не всі солдафони”, -
Випадково розмову почув.
„Хто?
Вони?
Це порядність, реформи?!”
„Не кричить так”.
„Та я не кричу!
Почитайте що пишуть в газетах!
Через них і нестача грошей!
Їх цікавлять зірки, “еполети”
І надумані пільги лише!
Та вони ж “мафіозі” в лампасах!
Почитайте, правдива стаття!”
То був голос, як кажуть, із маси...
То був вирок. Не суду. Життя.
І відводив розгублено очі
Та мовчав молодий капітан.
Не втручався в розмови жіночі ,
Хоч болючим був “ляпас” від дам.
Стиснув зуби і вийшов з вагону...
Що цим людям сказати він міг?
Що отримав зірки і погони
Він за службу. Хіба це є гріх?
Що затримали знову зарплату
І вже в котре позичив на хліб,
Що малі вже не просять у тата,
Коли бачать “цукерковий” кліп...
Було соромно й гидко за пресу,
За оплачену щедро брехню
І газету, що, наче агресор,
В маси кинула “бомбу-свиню".

м. Київ, 1999 р.

І зорі падали
І розбивалися
Об твої кактуси…
За ніч?
Ось так-то все…

За ранком – сутінки,
Фрагменти спогадів,
У спину
Поглядів,
Та що нам – доводи…

Ти чуєш – тріскає
Багаття-вогнево,
Ти бачиш –
ось воно,
Та все ж
Так
Холодно…

Біжиш поквапливо,
Упавши – пауза.
Кривою Гауса
Тут обривається
Життя –
На кактуси
І розбивається…

«Дідусю, розкажи-но про війну…» -
Долоньки крихітні тримали твою руку.
Ти сумно оглядався в давнину,
І від чекання завмирали навіть звуки.

А ти мовчав… «Ну діду, ну будь ласка,
У тебе ж на костюмі нагороди…» -
В очах дитячих причаїлась казка,
В твоїх - минулого криваво-сизі води.

Ховав ти біль кудись у глибину
І усміхався: «Тобі це не треба…»

В дитинстві я бачила сни про війну –
Можливо, вони повертались до тебе…

Як засніжило! Бо урочою
І воскреслою встане синь.
Ну а поки що, заморочує
Зимі голову заметіль.
На очищення запорошує
Моє селище і думки.
І провулочки геть здорожені
Вибіляються залюбки.
Білим хрестиком та по білому
Вишиває останній сніг.
Заколисує бабу віхолу
Жовтогрудки безжурний сміх.

Не знаю, що стало зі-мною -
Сумує серце моє,
Мені ні сну, ні покою
Казка стара не дає:
Що десь у далекій країні,
Де вічна в серці весна,
Живуть у спокої люди
І квітне чарівна земля!
А люди на ній - всі щасливі,
Немає ні кривди, ні зла...
Ця казка і мила й чарівна,
Та правда у неї одна:
То казка, а справді на світі,
Не можуть всі в радості жить,
Лиш треба, щоб стогін і крики
Лунали по-всюду і скрізь.
А там, у Чудовій країні - всі разом, там пісня луна,
А ввечері, на вечорницях -
Одне щастя інше шука!
Там затишно...,а біля річки,
Малесенький човник стоїть...
І любо так, Боже, так любо,
За річкою вогник горить.
А в небі, там, зірка палає
І людям показує шлях,
І той, хто сюди завітає,-
Уже не захоче назад!
Весною - земля розквітає,
Зимою - засніжить вона,
Та сонце усіх зігріває,
Усіх, хто захоче тепла...

(Як далеко політикам до спортсменів…)

…Після кожної нашої перемоги
Чи то у боксі
Чи то у футболі
Зоря України
Зсувається від центру держави
Все східніше і полярніше…
Дивина
Помаранчевий колір
Спаплюжений та розтоптаний
Псевдогероями Помаранчевої революції
На Сході України
Де-небудь у Маріуполі або Донецьку
Стає все популярнішим…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

(Історичній перемозі ФК «Шахтар» 20.05.09р.
присвячується)

…Футбол… На екрані сьогодні – мегафутбол…
У ложах великі гравці: Ахметов Ющенко, Суркіс…
Мірча Луческу, вам рукоплескає Турція,
І ось, 25 хвилина – нарешті: - Г-о-о-о-л!!!
Наш український бразилець Луіс Адріано,
Ставить під сумнів великі бременські плани…
Та Томас Шааф не простий: - Дайте води!
Удар зі штрафного… Трагічно… 1:1…
І страх, ніби вовк в темноті, наступає на п’яти:
- Ну, що ж це гра… А нех вам, товаришу П’ятов…
Але гірники не здаються, воює «Шахтар»…
Удар за ударом!... Одначе стоїть воротар…
Немов характерник, старається Даріо Срна…
Кубок поїде в Донецьк!.. Це футбол!.. Це війна!...
І ось основний час скінчився, радіти ще рано:
Уся Україна зібралася коло екрану…
Тут навіть і ті, хто колись вболівав за «Динамо»
Усі – за «Шахтар» Донецька Торсидо, ми – з вами!...
І ось, додаткові хвилини… І є в нас умілець,
Малесенький Жадсон, новий український бразилець!...
Дев’яноста і сьома хвилина.. І ось, ось він: - Г-о-о-о-л!!!
І ми виграємо!... Сьогодні великий футбол!...
І вся Україна волає в тональності фа,
Бо Кубок приїде до нас, ми взяли УЄФА!...
Болільники «Вердера» плачуть: «Дайте води!» -
«Шахтар» - чемпіон!... Перемога – у нас! 2:1!...

P.S: …І все ж, десь в печінці, рядком насміхається титр:
«Хто ж виграв цей матч? «Шахтар» чи бразильський арбітр?...»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

Я смотрел спектакль сам
Да и актеров не много там было
А сюжет расскажу в кратцах Вам
Что мне душу так сильно сразило!
****
Первый акт начинался у речки,
Половинила город она
И по слухам людским и наречье
Покатилася сплетен волна.
Но сказать перед тем я Вам должен
Как всего лишь неделю назад,
Архитектор что вызвался «Божьим»
Нехотя потревожил набат.
****
Архитектор был в городе славный,
Своего ремесла был изюм
Будапешт, в стране город был главный
Красота – архитекторский ум.
И Фонтанки, и храмы, ворота
Что вели на центральный погост
Это была умельца работа
Но его будоражил лишь мост.
Мост казался изделием Бога
Двадцать пять лет потраченных в нем
Через речку как в сказку дорога
Мост светился и ночью и днем

И величия мастера мания
Начала завлекать в свое дно
Превратив его образ в скитания
С твердой точки, размыто пятно.
Каждый день, проходя у изделия
Принимал комплименты людей,
Принимал комплименты от мэрии
И искал в себе новых идей.
Каждый раз, находивши прекрасную
Отрекался её как огня,
Как шалаву с трактира ненастную,
Добивал как больного коня.
Даже старые образы ранние
Что творил он своею рукой,
Он оплевывал Божие здания,
Только возле моста был покой.
Даже критиков куча не малая,


Что гадюками ползая тут
Не могли скрыть величья признание
Его Богом одаренный труд.
Мост приблизился к термину – эталон
Мастер даже квартиру продал
Поселившись, напротив изделья, он
Потихоньку в вине потопал.
Через время как бес его путал
Прогонял он прохожих с моста
Львов зимой, что на входе, укутывал
И поставил прохожим поста.
Лишь служителям церкви и мэрии
По мосту без оплаты ходить,
Без оплаты открыты там двери им
Остальным же придется платить!
Через уши гордыня полезла
Он совсем стал какой-то не свой
Вдохновенья муза исчезла
Он отправил её на покой.
****
Как-то люди чинам иск подали
Содержанье имел он такой:
«Мы что ниже его подписали
Пусть безграмотной, всё же рукой
Что работает на благо города
Пусть в цирюльне, пусть фабрика то
Как бы, мол, безо всякого повода
Нам ворота на мост заперто.
Как, теперь добираться на сторону
Что от речки с другой стороны
Мы же, как те подбитые вороны
Крылья срезали нам без вины.
Просим меры пока что по-доброму
Чтоб приняли какие-то Вы
А не то архитектору бодрому
Душу к Богу уже сводим мы…»
Почитали министры, подумали
Пригласили в хоромы дельца
Чашку кофе с конфеткой просунули
Полетели такие словца:
«Понимаете, люд не спокоен счас
Вы им камень на чистом пути
И они скромно так попросили нас,
Ну а мы просим, Вас отойти»
«От чего же если можно конкретнее
Мне придется теперь отступать?
От дитя? Да мне четверть столетия
На рожденье его, каратать
В комнатушке сидел с чертежами
Выворачивал руки свои
Чтобы ваши вельможи с пажами,
Тешились, но не ниже слои.
Ведь они осквернят это место
Если будут бесплатно ходить…»
«Их причастие тут неуместно,
Каждый может ему повредить»
«Понимаю. Но все же послушайте,
При одном лишь условии сдам,
Вы сейчас мои взгляды покушайте
И значенье придайте словам:
Мост открою народу простому
Лишь когда недостаток найдут…»
«Поражен, заявленью такому
Ну а если там что-то наврут?»
«Не наврут, я прекрасно все знаю
Пусть пытаются, может, найдут,
В этом случае мост открываю»
«Тоже мне для потехи приют!...»

****

Тут вопрос с подсознания просится.
Почему с ним так возятся все?
Все чины, как дурак с мылом носятся,
Ведь стоит он на всех полосе.
А ответ тут простой, расскажу я вам
Где же взял уважение он!
Сделал город неровня всем городам
Мост его посадил тут на трон!
Тут второй вопрос сразу полезет
Чем же был так велик этот мост?
От зубов людей слышен лишь скрежет,
А в глазах людей видно лишь злость!
Дело в том, что был мост идеален,
И по миру таких нет нигде
Все ошибки на нем проискали,
Перемыли все кости везде.
Архитектору сразу же слава
Доносилась из разных сторон.
Для него она стала отравой,
Безрассудно повесился он.

****
Но сейчас о другом…

****
Уморившись искать все ошибки на нем
И покинулись всякой надежды.
А мальчишка простой там прогуливал и
днем,
Свою школу. И встретил невежу.
«Нука вон от моста, ты измажешь его,
Ишь - нашел место прогулки»
«Я лишь только глазком, посмотрю на
него,
И исчезну меж темных проулков»
Так продолжилось несколько раз.
Архитектор подумал что малый,
Набивает свой творческий маленький глаз
«Будет мастер с ребенка удалый»
Про себя он шепнул, и добрей как-то стал.
Даже мост был открыт на денечек.
Через месяц посты он оттуда убрал
И с мальчишкой играл он «в чулочек»
Научил рисовать, и расчеты считать
Как, чтоб правильно, что к чему было.
И малыш дал спокойно себя обучать.
И в себя архитектор стал верить.
Он признал, что зазнался тогда
Что величия бес его путал.
А сейчас переполнилась чаша стыда
Малый жизнь повернул мою круто!!!
Наслаждаясь работой, ходили вдвоем
И мечтали о новом изделье.
Облизался волной под мостом водоем
В него листья с деревьев летели.
«Дядя Грэй, что за ямочка тут»
Увидал малыш выбито камня.
«Люди те, что в надежде ошибку найдут
Разносили тут ярости пламя»
«Что же было из тем, кто вот так
осквернил
Величайшее дело на свете?»
Рассказал архитектор, сгущая чернил-
«Расстреляли его на рассвете»
«М, жестоко, ответил малыш,
ладно, спать пойду….

****

****

Разве я не сказал, что убитый мужик,
Был отцом родным дельца малого.
Малый знал, но научен был жить,
Ведь он родом семейства простого.
Свою злость он уже давненько убил
И учителя бранью не гладил,
Пусть и родного отца он сгубил.
Прямо в душу ему он нагадил,
Протерпел, пережил, заросла в нем обида
И теперь лишь в иллюзиях жил
Архитектор не мог подавить в душе стыда
В ней же, он через меру тужил.

****

Ну а малый когда-то гуляя вдвоем,
Задал странного дела вопрос.
В преисподнюю открылся умельцу проем
Появился, седых жмут волос.
«Почему языки в охраняющих львов
Ты забыл расточить из гранита»
Побледнели глаза от таких странных слов,
У разбитого сел он корыта.
Ты нашел, ты нашел, я, и сам же не знал
Недостаток нашелся, о чудо!
Малый сразу ошибку свою осознал,
Только Бог не вертает оттуда.

****
Не выдержав сраму, гулял вдоль реки
И мостом в последний раз тешился
Его нервы не были настолько крепки
На мосту, на своем и повесился!

Идея: Минаков А.Э.
Автор: Дудка В.Р.
26.05.09
Лубны

Тот город, в котором ты никогда не была,
едва различимый на географических картах,
плавится летом, прокаливаясь добела,
до черноты остывает к началу марта.
В том городе есть железнодорожный вокзал
с фасадом, хранящим оттиски сонных взглядов
тех, кто когда-то мимо него проезжал,
не пытаясь понять, что прячется за фасадом.
Там никуда не спешат, там больше живут пешком,
а если надо быстро – на велосипеде,
там баба Маруся, торгующая молоком,
деньги берет через раз, потому что соседи.
Там в каждом апреле ярко цветет сирень,
а в октябре воспламеняются клены,
но позже, когда вокруг начинает сереть,
город стоит равнодушно, как приговоренный.
И только в конце декабря, один раз в год,
над ним пролетает серебряный самолет…

Ми неначе дві зорі у небі,

Не з"єднає нас Чумацький шлях.

Не сумуй коханий мій, не треба,

У моїх ти залишився снах.

Я тебе кохаю, розумієш?

Так кохаю, що не маю слів,

Розказать про це... А чи зумієш

Ти почути мого серця спів?

Я зберу в торбинку поцілунки,

Вузлика на пам’ять зав’яжу.

Ні! Мені не треба подарунків...

Прощавай, коханий, - лиш скажу.

Ось квиток і поїзд вирушає,

У останнє міцно обнялись...
Прощавай,- сказав!
Та ти не знаєш:

Я чекала твого: «Повернись!».

Робота – дім . І знову дім – робота.
Оце і є усі її турботи…

- Щаслива ти, - зустрівшись, їй подруга казала, -
Бо я не пам’ятаю, коли відпочивала.
Я цього року сина у школу віддала
І перші свої кроки ступа моя малá…
Радій, поки ще вільна, мені б твої проблеми,
Що хочеш, те і робиш, живеш тільки для себе…

Та далі йшла задумана. Бо що їй ще робити?
Нема сім’ї. Так склалося, нема за ким ходити.
І люди вже поставили клеймо їй „стара діва”,
І перстень одяга вона лише на руку ліву…
Так швидко підростає сусідська дітвора,
І все частіше чує „уже й тобі пора”.
Всміхнеться якось втомлено і вже у котрий раз
Відкаже, що відведено для кожного свій час.

... робота - дім. І знову дім - робота...

Між моєю і , також, твоєю правдою
Простяглася вперта брехня,
І фальшивою, мабуть, тішусь розрадою,
І скришилась моя броня.

Ні до чого ця «Повість минулих літ» –
Буде хрест на місцях плюса.
Я ж для тебе колись був – цілий світ! –
А тепер залишився сам.

Я для тебе був – алкоголь, тютюн,
Але звичка втекла, як рись.
За пластами брехні, як піщаних дюн,
Наші істини не зійшлись.

У словах «щось не так» і «це більше, ніж»
Ми заплутали головне –
Серед Богом суджених нам роздоріж,
Певно , викреслено мене.

У каждого история своя -
Ты с Марса, я - с Венеры, привыкай
Познание законов бытия -
Вся наша жизнь. Ответь, и где наш рай?
Проснешься, бизнес ждет, а ты - мне нужен,
Я слышу, но с утра люблю поспать,
День пролетит, зовешь меня на ужин,
А после - сон, огромная кровать.
Насытишься - и я уйду домой,
У нас, по ходу, разные дома,
Потом раз в месяц, можешь и набрать,
Без интереса спросишь: Ты жива?
Коммандировки - праздничные дни,
На время забываю суету,
Когда в отеле номера одни,
Мы ловим ток желаний на лету,
Потом реальность - как холодный душ,
Теряю я сознания контроль,
Кричит в ушах : "Оставь! Он чей-то муж!"
Прийдется отпустить тебя...домой.

*

Весняний грім чув на віку своєму…
Та в цьому році
Нагадав мені,
Як грюкнув здуру я
Колись дверима.

Па-пара-пара-пара-па…
Чому б не вимкнути свій розум?
Думки – в сміттєвий бак… Ти ба!
Уже і тупість – перший козир!

Злетіли кульками у вись
Питання, ночі, дні… Стоп! Де ти?
Ні! Так не піде – повернись!!!
Дратуй мене – під ніс куплети… =)

Ввімкну назад… і знову що?
Вулкани-стреси понад дозу…
Ти прочитав мій лист?! Дійшов???
О, Боже! Вимкнути б мій розум!..

26.05.2009 р.

хотів якось я зрозуміти
яким шляхом я маю йти
чи варто зараз вже радіти
чи може краще відійти?
я пробував все описати
якось доступно підійти
і ситуацію злякати
я лиш тоді хотів змогти
хотів собі я набрехати
хотів затемнити весь світ
і горе і біду призвати
і кинуть світ собі до ніг
тоді побачив промінь сонця
незнаю звіки взявся він
небуло ж в мене ні віконця
не падала і навіть тінь
та він зявився і промовив
нетреба просто ти прости
повір подінеться тривога
ти просто її відпусти...
тоді зявилися слова
які її я написав
що ніби вже душа жива
що іншу я вже покохав
я знов тоді робив помилку
я знов тікав я знов брехав
задуматися ж на хвилинку
я думав часу я не мав.
в ті дні я точно загубився
в ті дні наперне помер я
в собі тоді навік закрився
жакінчилось тоді життя..

Забилося серце,
Як горлиця…
Ну годі, не сердься,
затворнице!
А ти своє щастя
ще вимрієш,
чекай свою ластів-
ку з вирію.
А ти свою ніжність
збережену
комусь подаруєш,
мереживну...
Від серця відляже,
Відступиться.
Ти долі не скажеш:
«відступниця».
Створи себе,
Витеши, виліпи
пелюсткою,
квіткою, світочком
Жар- птиці
не водяться в тисняві,
самотність
буває корисною...

Народе мій, замучений, розбитий,
Чому тебе не любить так твій Бог ?
Чому тобі в дарунок бідність й муки.
Чом багатієш тільки від думок ?

Країно люба, ти як та красуня,
Століттями у сні чогось чекаєш.
Не жди, проснись, принц не прийде до тебе,
Зустрів в дорозі другу, ти це знаєш.

Народе мій, проснись, проснись благаю !
Проснись, ще трішки і усе мине...
До тебе і багатство, й гордість краю,
І слава теж твоя тоді прийде.

Народе мій, ти-витязь, все ти можеш,
І зріст і обладунки в тебе є,
Не має сили меч дістать із ножен ?
Іди вперід і буде все твоє.

Народе мій, збери скоріше сили,
Хвороби всі у прірву прожени
І сон свій довгий, може і чарівний,
Ти без жалю в туж прірву опусти.

1.05.2008

Політикани замовляють знову
Сенсації, скандали і статті:
“Проблеми Криму!”,
“Роздуми про мову!”,
“Керують нами злодії круті!”,
“Капітуляція…” – про стратегічну зброю…
Та серед фактів – міфи і брехня.
Їх не обходить, що цією “грою”
Вони людей обдурюють щодня.
Начхати їм на наслідки і втрати,
Для них сорочка власна – головне.
Шановні наші псевдодемократи!
Ваш час ще не минув, але мине.
І луснуть міфи, вигадані вами,
Непотребом обсиплеться брехня…
І не згадають вас під хоругвами
Усі, хто доживе до того дня,
Коли велика нація єдина,
Прекрасна, чиста, з Богом у душі
Розквітне, а квітуча Україна
Сміття століть закине у кущі.

Київ, 2001 рік.

Іди до неї…
в тьмі…
на захід сонцю.
Цілуй вустами,
наче ніч безсоння
поранені слова старих пісень.
Іди..
Залиш мені прокльони,
недоспані зіниці,
краплю тьми.
Іди…
Все що сказати можу.
Іди…
В мої пекельні, спраглі сни.

У мурованій вежі,
За дверима й замками,
Я ховаю насмішницю –
Вередливу й примхливу
Жінку в щирому одязі,
Що не схожа на мене.
У статурі – Венеру,
У бажаннях – розбійницю.
Я приховую жінку,
Щоб не далася істина
Чоловічому голосу.
Не за глум і презирство,
За несхожість зі мною,
За принадливість істини
Я ховаю насмішницю.

Ти хочеш зігріватись моїм сонцем?
Ну спробуй, але знай - воно холодне.
І скуштувати мрієш мого хліба?
Він пліснявий, залишишся голодним.

Ти вчишся танцювати моє танго?
А я покину тебе прямо серед зали.
Приспати, міцно обійнявши, хочеш?
Та сни мої давно вже ночі вкрали.

Тонути прагнеш у моєму морі?
Воно ж бо мертве, роз'їдає очі.
А ти своєї – світ без мене темний,
Й на сліпоту погодишся охоче.

Малюєш фарбами руде моє волосся –
Відріжу косу, пофарбуюсь в чорний.
Порівнюєш із яблуневим цвітом –
А я осінній лист сухий, мінорний.

О не солодкий чай з гіллям малини
Моя душа – а жмих гіркої кави…
Чого стоїш у мене за дверима.
Не вийду я! З тобою не цікаво!

P.S.
Життя – ріка, - у повінь розлилося….
Благаю, намалюй моє волосся…

Дорожня розмітка—невдало нанесена пудра
На вилицях (вулицях) міста. Захопливі трюки
Заїжджих акторів (до реінкарнації шудрів,
Які споживали на свята пюре із бамбуку)
Дратують міщанство, притиснене буднем до бруку.

Снує, метушиться, не бачить ниток павутини,
Що вправно керує їх рухом „з роботи—додому”.
Якщо ти не звідси—завжди виглядаєш чужинно,
А мислитись зайвим таки набиває оскому,
Тому і сіріємо разом, удвох, по одному.

А ти—понад нами, усе розумієш, невісто,
У тобі нестримний вогонь проростає ще досі.
Залишена без визнання поза брамою міста
Із високо піднятим стягом рудого волосся
Ще маєш достатньо снаги із міщанством боротись.

Одягнеш на ринкову площу свій перстень облоги,
Зухвало наступиш пантофлем із лівого боку,
Аби перекрити нам дихання (далі-дороги),
Аби присоромити нас за незграбні наскоки.
Ти знову здобудеш це місто. Упевненим кроком
Перейдеш пороги тріумфу. Сумна й одинока.

Ти п’яний, як завжди,
А я знову дика.
Цей світ не пропащий,
Бо в небі зірки.
Ти десь, ти зі мною,
Ти далі пустелі,
Я хочу на волю,
Та бачу лиш темінь.
Ну скільки чекати?
Вона все не дзвонить.
І в жилах досада,
Десь скрипка виводить.
По нервах хтось грає,
Натягнуті в струни.
А час проминає.
І зорі поснули.
А ти хоч згадаєш?
Чи схочеш розвіять,
Все те, що, гадаєш, було,-
Розімріять?
Це, може, розвіє
Чиїсь злії чари,
І вітер повіє
Вже свіжий ночами?
І я зможу спати
І дихати вільно,
От тільки б спитати,
чи стану
я
вільна.

Любов – це вибір.
В такому разі я тебе не вибираю!
Любов – це благо…
В такому разі я його не маю…
Але ж кохаю?..
Любов – це сонце.
Але чомусь воно не гріє – палить…
Любов – це небо,
Але здається часом, що задавить…
Любов – це язва.
Болюча рана в серці кроврточить…
Любов – отрута,
Її напилася я аж до несхочу.
Любов вином є.
І я спяніла так, що ледве бачу.
Любов – метелик,
Вразливий, ніжний, пурхає,
а значить,
Вже не побачить він більше квітів,
Його засушу.

Самотою жорстоко розбитий вокзал твого погляду -
На підвалини синьо-спустошених поверхів стель…
Як востаннє барився – боявся життєвого огляду:
Почуттями, вершинами, тінями заздрісних скель.

Не важливо, чи так я живу, чи всього лише думаю –
Ти приїдеш туди, бо інакше зробити б не зміг.
Я піду, от тоді ти зайдеш, от тоді буде «all of you»,
А до того – зустріну подалі – не стань на поріг!

Я ловити й не думала! Знай: як задумаєш – зловишся!
Відпустити?.. Чи зняти з реєстру засмучених душ?
Не до тої звертаєшся, любий, не тому ти молишся:
Подивися у воду! Поверхні лишень не поруш!..


25.05.2009 р.

*

В житті не треба дуже поспішати.
На жаль, спішиш,
Бо зовсім молода.
Я поспішаю,
Бо уже старію.

А нам хотелось веселья.

Хотелось веселиться, но без плана,
Но музыки достойной не звучало…

Так неприятно столько денег,
За что отдали, все не понимали.

Лишь дождь придал чуток веселья,
Но не для всех и кто-то, где-то,
Но искал спасения от капель.

И только вспышка фотоаппарата,
Дарила радости мгновение, однако.

Влюбленным, не когда не плохо,
И наплевать на непогоду,
А музыка вообще значенья не имеет.

Николай Блоха 25.05.09 г. 17:39

Бездарна вийшла аплікація:
Ти «клеїш Дурня» неуміло!
Від мене стишено овації,
А компліменти заніміли.
Багато зайвого непотребу
Злетіло з вуст!
Уже брехливих…
Мудруєш…
Знаю: вкотре був…
Та не трудись:
не полохлива!
Терпіння чашу маю в придане
(а ти не знай: вона бездонна)!
Безладно одяг наш розкиданий…
Брехня, як завжди, безпардонна!


2009

заплющу очі,
так видно краще
і світ не схожий
на вовчу пащу;
заплющу душу,
дверима грюкну,
для когось- драма,
для когось трюки.
заплющу серце,
а ти у ньому,
ця біль несправжня,
лише фантомна;
і я не плачу
в останній дії,
це просто в око
упала вія.

* * *

Под ногами – лёд.
В облаках – дома.
Серый небосвод,
Мокрая зима,

Берега в снегу,
Подо льдом река.
На моем веку
Не было пока

Бесконечных дней
В городском плену.
Я в кольце огней
Лягу и усну,

И во сне бродить
Буду до утра
Там, где нить звенит
Нашего моста.

Что это – река?
Может быть, любовь?
Рвутся в облака
Птичьи стайки слов,

В небеса летят
Строфы и стихи –
Беззаботный взгляд,
На крыло легки…

Что это – любовь?
Может быть, река?
Нитками мостов
Сшиты берега.

Только б не порвать
Железобетон,
Добежать, обнять…
Так вот и живём:

Левый берег – я,
Правый берег – ты.
Небо и земля.
Реки и мосты.

"Я йду ловити вітер” -
В дитинстві я казала,
І скільки було сили
Назустріч вітру мчала.
Здавалось, мої руки
Перетворились в крила,
І вітер я хапала, і вітер я ловила...

В погоні за вітрами
Захоплено гукала:
„Бабусю, подивися,
я вітер упіймала!”
…Дитинство промайнуло,
Назад шляху немає, -
Але моя душа польоту вимагає!

25.06.2007

Кроки, як односкладові слова.
Влучно і боляче. Ні - так - ні.
Ламана пальців і вуст крива,
І каламуть учорашня на дні.

Це рецесивна ознака весни -
Хворість на миті і на блакить.
І, відхрестившись дощем рясним,
Небо із мудрістю блазня мовчить.

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Вода тепліє. Водорості кольору тархуну
Упевнено форсують сходження на край дахівки—
В дитинство, де вітри на повідку тримали шхуни,
Де ми ще не утратили останньої криївки

Останніх нас, розвідників між виссю і водою,
Відважних бунтарів, які не помічали вперто,
Що небо під ногами ріже срібною сльотою,
А мокрим підійматися—лиш мозолі натерти.

Вода тепліє. Зв’язані морським вузлом антени
Завбачливо блокують наші рятівні сигнали.
І дно вже проступає на віконницях зеленим,
І хтось із можновладців розмежовує причали.

Це бізнес, друже, перспективна бульбашка із мила
Для вкладників у розвиток ковчегобудування.
Дай бог, аби до того часу дошки не прогнили,
Коли тебе в рухомій черзі визнають останнім.

Лишилося недовго. Хвилями богослужіння
Не випливе і соломинка. Вулиця-лагуна.
Тепер ти розумієш, що волога пахне тлінно,
І ми йдемо під знесення (на дно) як наші шхуни.

Я бачив, як зійшла Аврора
З небес на землю, і тоді,
Цієї ж миті, покохав я
Аврору, зірку на землі.

Вона богинею ступала
По мокрій ранішній траві,
Вона землі ледь-ледь торкалась
і посміхалася мені.

Вона, як та весняна квітка,
Легенький вітер, теплий дощ.
Вона була, як мед, солодка,
Від неї запах п"янких роз.

Вона була мій сон спокійний
Моя свобода і життя
Вона була чисте кохання
Що збережу у серці я.

Вона була, мене кохала....
І хай життя нас роз"єднало,
Та залишилась ти єдина,
Аврора, зірка з небосхилу.


3.27.2008

*
Гасає вітер весняний
Між хмарок.
Із батіжком свистячим
Пастушок
Збирає так овечок у отару.

Я весь шлях горя перейшов
Хотів з життям я покінчити
Та на краю землі знайшов
Те, за що я маю жити
І ти мені допомогла
А я невдячний неповірив
Ти весь цей шлях зі мною йшла
А я тебе так покалічив
Пробач невдячного дурного
Я вірити тоді не міг
Була в душі пересторога
Я кидався тобі до ніг
Тепер тебе я відпускаю
Лети у вирію життя
Повір в душі я ще кохаю
Та це проблема не твоя!

Ані слова.
Сповиті в тиші
Силуети,
Сонети,
Свічки.
І повільно,
Безвільно,
Ближче –
До чола,
До крила,
До щоки.

До вологої крапки
В тексті.
Крізь обставини,
Двері,
Замки.
Тільки натяком,
Знаком,
Жестом -
До очей,
До грудей,
До щоки.
24.05.09

тут горбатенький брук-невдаха
випинається під ногами,
тут дощі розмовляють з дахом,
вітер пристрасно грає гами,
голуби скорботно воркочуть,
Замовляють собі погоду,
після надхолодної ночі
місто є – немає народу...

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Лиш темна ніч… і дотик твого тіла –
Пекельний, як вогонь, п’янкі уста,
Від погляду твого душа німіла,
Стояла тиша вічна і проста…

Тремтіння губ і водоспад цілунків,
Безмежжя ніжності твоїх долонь…
Ми випили любов із райських трунків –
Ми вибрали на двох один полон...

Свідомість марила, жила тобою,
Здавалося – все сон, коротка мить…
Підступний ранок змив тепло водою,
Та пам’яті душі йому не змить!