Что же мы наделали
Солнышко моё
Счастья наше зорюшка
Ветром унесло

Стало в небе облачко
Слишком Высоко
На сердечке пятнышко
Горюшко легло

Обнимая волосы
С нежностью Твои
Глазки мои милые
Вы сума сошли

Капельками слёзками
Ручейки прошли
Горькою прохладою
На моем пути.

Были Мы повенчаны
На словах любви.
Разошлись два берега
У большой реки

И ушли с туманами Все мои мечты
Где гуляла зорюшка
С месяцем в любви

У неё заложницы
Не было мечты
Ты прости любимая
Ты меня прости.

Как жить, любить и улыбаться
Вот мой вопрос и мой ответ:
В любви Вам надо бы признаться
Другой в жизни, просто нет!

Відчули руки дотик зради
Моральних болів зла і бруду,
Мов плід ошуканої вади
І вирок замкненого суду.

Стальні штики і проріз в серці
До крові розривають рани,
Де погляди обвуглені і черстві
Будують знаки домоткані.

Сліди Іуди грішні та розтерзані
І тінь душі давно старого Каїна
Вертає очі сліпонедовершені
В таке знайоме віддане покаяння.

Іде на прощі сліз несамовитими
Самотня постать днини кроками,
Свідомість поламана плитами,
Бетоном залиті останні докази.

Тікають у відчай дві різні фази,
Зігріті з чужих не розтертих долонь,
Неначе бояться прокляття прокази,
І дивляться вічно на воду й вогонь.

26 апреля 1986 года в 1 час 23 минуты
на Чернобыльской АЭС при замене
стержня произошёл пожар, затем
ядерный взрыв.
30 апреля 1986 года с 12-00 до 16-00
Киев окатила радиоактивная волна
от второго взрыва на Чернобыльской АЭС.

1

Киев. Левый берег.
30-е апреля. 1986 год.12-00.
Уровень радиации 200 миллирентген в час.

– Что случилось?
– Где идёт война?
– Ах, волна!..
– Чего ж шумишь напрасно?
– Радиоактивная волна…
– Двести? Это что – опасно?
– …………………………….!
– Почему ж правительство молчит?
– Чистит к Маю нимбы и короны.
– Как – удрали?!
– Прихватив ключи
от штабов гражданской обороны*…
– Не остри – готовится парад.
– Отменить не трудно.
– Жди! А как же!
Выйти на трибуну каждый рад.
– Выйти – да, но умереть – не каждый.
– Говорят, Щербицкому** стоять
выпало на праздничной Голгофе,
чтоб Европу
радовал опять
её утренний
привычный кофе…
– Но и дети введены в игру! –
ещё месяц заниматься в школе…
– С детских яслей и дошкольных групп
вывезут…
– Когда?
– Не знаю…
– Вскоре…
– Жён с детьми, с прислугою вчера
вывезло высокое начальство,
отменив банкеты, вечера…
– Жаль, об этом информируют не часто.
– В респираторах от пыли…Из Жулян.
– Это же предательство! вот суки!
– Видимо нервишки их шалят,
долго ли устать – народа слуги!..
– Эти слуги за казённый стол
служат.
И себе, и ради денег!..
– Надо ли взрывать реактор, чтоб
высветить их души
на рентгене?

2

Информация
! Из официального заявления
постоянного представительства
Финляндии при ООН:
"Уровень радиации,
требующий предупреждения населения, –
20 миллирентген в час, а уровень,
требующий радиационной защиты по тревоге, –
200 миллирентген в час".
! Из учебного пособия
"Радиоактивные загрязнения и их измерения",
Москва, Энергоиздат, 1986 год:
"При ежедневном воздействии дозы
0,02 – 0,05 Р (20 – 50 миллирентген в час)
уже наступают изменения в крови".

3

Киев. Штаб гражданской обороны.
30-е апреля. 1986 год. 14-00.
Уровень радиации тот же.

Нарастающий,
сверлящий стены
звук.
Мимо сводок ЦСУ***
секретным кодом
по каналам связи ПВО****
в Москву
Киев прорывается,
как чёрным ходом.
А в Москве –
уже по случаю торжеств
ставили на стол
вина, чуть меньше, чем канистру…
– Слушаю! Диктуйте! – резкий жест.
"Гриф СС. ТГ. Москва. Министру.
Киев под угрозой. Отдаю приказ
о противоядерной пункт "В" тревоге…"
Замигал на пульте
лампы красный глаз.
– Если б так мы думали на Волге…
– Что вы думали у маминой груди
скажете жене.
По форме принимайте!..
Генерала, видимо, "звонок" предупредил –
обнаглел:
– Но вы хоть понимаете!..
В сорок первом – ни на шаг…
и в осень ту
мы смогли,
и немца сокрушили…
(Обезличенное "мы" всегда в ходу
там, где "я" – ещё не заслужили).
– Слушай, генерал,
я не встречал
таких и там, в ту осень.
В какой щели
прятался, сучок, –
и рубанул сплеча.
– Зря орёте. Ждите сообщений.
Здесь всё знают…
Замер телефон.

4

Киев. Правый берег. Львовская площадь.
30-е апреля. 1986 год. 14-00.
Уровень радиации 50 миллирентген в час.
Официальных сообщений нет.

Не отвыкнут женщины от красных роз –
аромат любви
не сгубят в розах изотопы.
В Киеве на розы –
всё такой же спрос,
те же очереди
и всё те же толпы…

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…

Киев к празднику готовится всерьёз:
в магазины люд идёт лавиной,
и торчат из сумок – к аромату роз –
хлеб, конфеты, марочные вина…

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…

Выпьют все: министр, школяр, инспектор школ,
вождь пригубит мрамора устами…
Весь народ, с детьми, по Киеву пешком
двинул за шампанским и цветами….

Кро-вью-роз-на-пол-ним-
и-сво-ей-
го-ро-да-блед-не-ю-щи-е-ве-ны-
ко-ло-ко-лом-бу-дет-он-зве-неть-
ро-зо-вый-и-не-о-бык-но-вен-ный…



Всё идёт, идёт,
идёт людской поток.
Час торговли и покупок время!
…А мне кажется –
с пожитками Подол*****
в Бабий Яр идёт,
влача эпохи бремя.

Сто-о-ой-те!
Сто-о-ой-те!
Снова
в нашей памяти провал:
в Киеве! –
не с "Три-майл айленд"
в Гаррисберге сити –
оккупантом входит радиация в права
на цветах –
на листьях –
на плаката ситце –
в ломте хлеба –
в молоке –
в глотке воды –
всем и поровну отмеривая долю
от Чернобыльской АЭС
и от беды –
что и в правнуках воскреснет
чёрной болью…

…Не отвыкнут женщины от красных роз –
аромат любви
не сгубят в розах изотопы.
В Киеве на розы –
всё такой же спрос,
те же очереди,
и всё те же толпы.

5

Киев. Первая программа радио. 30-е апреля
1986 год. 19-00. Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

"От Совета Министров СССР

На Чернобыльской атомной электростанции
продолжаются работы по ликвидации
последствий происшедшей аварии.
В результате принятых мер
за истекшие сутки выделение
радиоактивных веществ уменьшилось,
уровни радиации в районе АЭС
и в посёлке станции снизились…
цепной реакции ядерного топлива
не происходит, реактор находится
в заглушенном состоянии.
…Работа предприятий, колхозов,
совхозов и учреждений идёт нормально".
ЭТО БЫЛО ПЕРВОЕ СООБЩЕНИЕ ПО РАДИО

6

Киев. Газета "Известия". Среда.
30 апреля 1986 года. 19-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.
Полстраницы занимает
"Вручение государственных наград".
Ниже – всего восемь строк:

"От Совета Министров СССР
На Чернобыльской атомной электростанции
произошла авария, повреждён
один из атомных реакторов.
Принимаются меры по ликвидации
последствий аварии.
Пострадавшим оказывается помощь.
Создана правительственная комиссия".
ЭТО БЫЛО ПЕРВОЕ СООБЩЕНИЕ В ГАЗЕТАХ.

7

Киев. Телевизионная программа "Время".
30-е апреля. 1986 год. 21-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

Правде –
лишь дозиметры верны,
правда –
измеряется в рентгенах,
правдой –
установим суть вины
диктора,
весёлого, как кенар…
Не убий молчаньем –
не солги.
Ложь и нож –
оружие убийцы.
Уже дети носят лжи долги
на лучами обожжённых
лицах.
Мир един,
и нет своей судьбы.
Есть судьба
Всея Земли Народа…
……………………………………
Сукин сын!
ты сплюнул ложь с губы,
внук проклянёт тебя –
урода.

8

Киев. Крещатик. Парад.
1-е Мая. 1986 год. 10-00.
Уровень радиации тот же.
Официальных сообщений нет.

Глядя в прицелы со всех телекамер,
Киев транслирует майский парад.
Вождь в полный рост,
запрессованный в камне,
бровью повёл:
начинайте, пора.
Стал на трибуну весь клан власть имущих:
каждый – по чину, шеренгой бок в бок,
каждый – успевший под райские кущи,
каждый – правитель, почти полубог…

Бьют барабаны!
Бьют барабаны!
Маршами будничность не щадя.
Бьют барабаны!
Бьют барабаны!
Флаги –
на праздничных площадях.
Жёлтые, синие,
голубые, красные.
Юное, сильное
племя
празднует!..
А над ликующим морем флагов
пламенный лозунг
слова простёр:
"Мирные флаги!
Сближайте фланги!
Флаги войны –
в костёр!"
Сильные руки –
и мира знамёна –
древко к древку, к ряду – ряд.
Плеском оваций плещут знамёна –
люди
знамёнами говорят…

…Глядя в прицелы со всех телекамер,
Киев транслирует майский парад.
Дети с мороженым
машут руками,
лица курсантов,
кричащих "ура",
трактор в макете
и сварочный робот,
мама с флажком
и ребёнком двух лет…
Смотрит жестокий парад вся Европа…
Утренний кофе.
Цветы на столе.


ЭПИЛОГ

ИНФОРМАЦИЯ
– Спустя полгода, уже в сентябре,
костюмчики детей всё так же
будут излучать майские рентгены.
– На пресс-конференции в Москве
6-го мая 1986 года впервые будет
названа цифра радиоактивной
заражённости зон, прилегающих
к Чернобылю: "…в Киеве в связи
с изменением метеоусловий уровень
радиации несколько повысился
от нормального, и составляет
0,2 миллирентгена в час".
ЭТО БУДЕТ ЛОЖЬ,
НО УЖЕ НЕ МОЛЧАНИЕ.

Киев. 6-е мая. 1986 год.

Над Киевом поплыли облака,
тяжёлые
и тихие такие.
И падает –
плывут они пока –
дождь изотопов,
как десант, на Киев.
А во дворах стреляет детвора,
строчит в упор,
в плену отряд десанта!..
Детей война –
по-прежнему –
игра,
и дождь – лишь дождь
над крышами
детсада.

Киев. 10 мая. 1986 год. 2 часа дня.

Пошёл настоящий летний дождь.
Как любили мы с дочерью
бродить под таким дождём!


Киев. 16-е мая. 1986 год.
Дети эвакуированы.

Сквозь окна ветер свищет в щели.
Горячий ветер, чёрный пир.
Мертвы
в детсадике качели,
и мёртвым кажется
весь мир.



*На штабах гражданской обороны
лежала обязанность оповещения населения
о военной или стихийной опасности,
организации населения при эвакуации
и подготовке к обороне.
**Щербицкий Владимир Васильевич –
первый секретарь ЦК Компартии Украины.
По тому времени, первое лицо
с полномочиями вседержителя всея
Украинской Советской Социалистической
Республики с населением в 50,8 млн. человек.
***ЦСУ – центральное статистическое управление
в Москве, куда ежедневно передавались
сводки деятельности республик СССР.
****ПВО – войска противовоздушной обороны.
*****Подол - один из древних районов Киева,
в котором в основном проживали евреи.

Державний кордон,
як прапор держави – святиня,
А захист кордону –
одвіку це справа свята.
Увічнити в творах
героїв кордону країни
Для творчих людей,
насправді висока мета.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

На шпальтах газет,
по радіо, з телеекранів
Про будні застав
звучать небайдужі слова.
Зігріють вони
солдата у сніжнім бурані...
Бо твори митців
спроможні творити дива.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Тож ліра митців
не зброя, а служить народу,
І звуки її –
народжують в душах пісні,
Які вже співають
нащадки козацького роду,
Немов солов’ї
у диво-гаях навесні.

„Смарагдова ліра” –
найкращих митців визнання,
Які свою творчість
дарують кордону і миру.
„Смарагдова ліра”
ти служиш кордону щодня,
„Смарагдова ліра”,
мистецька „Смарагдова ліра”.

Біля Ялти, в Лівадії, санаторій на варті стоїть,
І його завдання – охорона здоров’я кордону.
Тут лавандові гори і чарівного моря блакить,
І сюди прикордонники приїжджають неначе додому.


Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Лівадійський палац вам відкриє свої таємниці,
А стежинки до моря крізь казкові ліси приведуть.
Запашний фіто-чай, як цілющий ковток із криниці,
І книжки, і розваги – в санаторії гості знайдуть.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Ви відчуєте тут – і гостинність, і щиру повагу,
Посмакуєте страви, по домашньому дуже смачні...
Хто приїде сюди, зрозуміє усі переваги,
І дива санаторні ще побачить не раз уві сні.

Це про наш „Прикордонник”
І ми кажемо не жартома, -
„Ми закохані в наш „Прикордонник”,
В Україні гарніших нема!”

Смарагдовий колір кашкетів,
Медичних талантів цвіт,
Розмай дивовижних, яскравих букетів...
Наш госпіталь – це дивосвіт.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Блискучі, ошатні палати
І затишок гарних дворів.
Тут сестри-мадонни у білих халатах
І труд видатних лікарів.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

На вулиці Ягідній свято
Святкує сьогодні кордон.
А у фітобарі смакується м’ята,
І світяться очі мадонн.

Центральний клінічний госпіталь
Прикордонної служби країни –
Всесвіт любові і досвіду,
Яскравий смарагд України!

Кордон,
і на кордоні служиш ти.
А я –
щодня в полоні самоти
І мрій –
про гарні сукні і бали,
Думок –
коли повернешся, коли?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Це що?
Мені волошки польові!

Люблю,
тебе коханий мій люблю,
Щодня
за тебе Бога я молю.
Ти чув,
погода лагідна в Криму?
Чому,
туди не їдемо? Чому?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
А ти –
даруєш квіти польові!

Пробач,
мій прикордоннику, мені
За ці
„чому” – наївні і смішні.
Тут нам
з тобою краще, ніж в Криму!
Як ти
ідеш, з’являється „чому?”

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Яке
це диво квіти польові!

Тихо звучить баритон.
Пісня - про наш кордон,
Світло сигнальних ракет
І про зелений кашкет...
Пісня про наш кордон.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...


У кольорових снах -
Сонечко і весна,
А на кордоні - сніг
І вітер збиває з ніг,
І вітер збиває з ніг...

На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника
Рідний дім, шум ріки...


Там, де підступний лід,
Ледве помітний слід.
Тривога! І вже за мить
Застава наша не спить,
Застава наша не спить.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...

*
За що схопитись?
Не врятували.
А я просила і руки склала.
Не варто, знаю.
Прохань не чують.
Думки словами в столі ночують.
Не допросилась.
І навіть знала,
Що скласти руки – занадто мало.
А скласти крила –
І чорно-біло.
Не допросилась.
Переболіло.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна....
В Україну увірвалась війна
І розчавила поле і сон...
І кордон... наш кордон...

На заставі -
всі загинули в бою, як один...
А над полем -
вже не стелеться пожеж
чорний дим.
Прикордонник,
що загинув, не прийшов у Берлін,
Але там... був і він, був і він, був і він...

Кордон...кордон
Ще зустріне переможну весну...
Не забудемо ж ту ніч запашну
І загиблих в бою за кордон,
Наш кордон, наш кордон.

Вічна пам’ять
тим героям, наче криця твердим...
І хлопчині,
що загинув на війні молодим.
Він у травні
переможцем не прийшов у Берлін,
Але там... був і він... був і він... був і він.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна...
Вже давно тут відгриміла війна,
Перемогу святкує кордон.
Наш кордон, наш кордон!


Обеліски -
не розкажуть про війну молодим
І про поле,
що палало, про пожеж чорний дим
Та про хлопця,
що у травні не прийшов у Берлін,
І чому таки там був і він... був і він.

У новітній історії світу
Місце є і новій Україні,
Де священні слова “Заповіту”
Вже співають у вільній країні,
Де кордони держави – святиня,
Де, вклоняючись низько калині,
Ми пишаємось тим, що віднині
Є господарями в Україні.


Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Прапор наш є синім, як небо,
І є жовтим, як стигле жито.
Нам чужої землі не треба,
А своїй – пощастило служити.
Ми пишаємось тим, що свідомо,
Присягнувши новій Україні,
Захищаємо мир і кордони,
Нашу Тузлу і острів “Зміїний”.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Вже ніколи не вмре Україна,
Її слава, історія, воля...
А усі ми – єдина родина
Від Карпат до Чорного моря.
І хоча ми несхожі і різні,
Нас об’єднує – гілка калини,
Незалежність, любов до Вітчизни
І до прапору України.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

З кордонів починається країна

Невже не уві сні
Ця карта на стіні
З кордонами держави Україна?
Там гори і ліси
Небесної краси
І Чорне море з островом „Зміїний”.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

У морі кораблі -
Великі і малі
Під прапором Вітчизни жовто-синім!
Цей прапор зберегти
Від зради і біди
Хай вистачить нам мудрості і сили.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

Вклоняємось землі
І хлібу на столі
Та хаті, де зробили перші кроки,
І любимо пісні
Святкові, голосні,
З якими промайнули кращі роки.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів
І сила України.

Ми на варті державних кордонів,
А у небі – ми крила твої.
Ми солдати твої невідомі,
Що пройшли через пекло боїв.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Ми закохані в твої простори,
У Карпати і велич Дніпра.
У блакить твого Чорного моря,
Край співучих людей і добра.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Нам тебе захищати, країно!
Ми - солдати твої і сини.
Хай живе наша Русь - Україна,
А негоди - минуться, як сни.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.

Не сподівайтесь повернути
Усе, що втрачено давно.
Буває згубніше отрути
Ілюзій випите вино.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Не слід також себе картати,
Якщо чогось не досягли,
Якщо не стало мами й тата,
Якщо любов не зберегли.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Творіть добро і пам’ятайте –
Життя спливає кожну мить.
І кожну мить життя вітайте,
Коли і сяє, і гримить…

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Печаль зітхає: “Одцвіло Кохання,
І так болить…”. Та вранці солов’ї
Прокинуться і, попри біль, зітхання,
Заповнять співом парки і гаї.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.
І прийде день, що поверне надію,
Всміхнеться щиро барвами життя.
Скажіть собі – “Я світом володію”
І смутку вже не буде вороття.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Тож кожний день, як диво, зустрічайте,
І він віддячить щедро Вам за це.
Любов, Надію, Віру не втрачайте,
І посміхайтесь труднощам в лице.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Не поспішай, у метушні
Як дим зникають кращі дні...
І не барись – твори добро,
Твори – і вдома, і в метро.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.
Не поспішай кудись втекти,
Якщо не встиг себе знайти.
Не спалюй мрії і мости,
А за печалі всіх прости.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

Навчись любити кожну мить
За неба сонячну блакить,
За те, що ходиш по землі,
За хліб духмяний на столі.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

У житті трапляються
Часом неприємності.
Там сусіди лаються,
Тим бракує чемності.
Та, якщо не першими
Ви прийшли до фінішу,
Був один упертішим,
Решта йшла повільніше.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Час бездумно втрачений
Важко надолужити,
Якщо ви пиячите,
Честь свою паплюжите.
А якщо у цьому ви
Інших винуватите,
І святих не цьомайте,
Бо однак все втратите.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

Кожен від народження
Богом обдарований,
Але не походженням
Шлях до мрій керований.
Тож навіщо люди нам
Зайвим перейматися?
За усе, що любимо
Мусимо змагатися.

І не варто плакатись
На якісь обставини,
Хто не вміє квапитись,
У житті останнім є.

- he was a mad and broken man
she was despairing of.
- whatever time, whichever land?
- two lives at our Earth.

he made her gray, he stole the rose
i couldn't forgive him for.
- what purpose for the plant there was?
- she thought she might afford

to be a beauty; never mind,
he beat her to the grave.
- did she relish in his decline?
- she simply felt bereaved.

Що найстрашніше у житті? -
Спитав малий у тата, -
Можливо гангстери “круті”,
Що мешкають у Штатах?

Сам вчора бачив у кіно,
В усіх вони стріляють
І за годину в казино
Мільйони заробляють.

Так, синку, є й у нас “круті”,
Та ми дамо їм ради.
А найстрашніше у житті -
Це “вірних” друзів зрада.

Оспівуємо маму
У віршах і піснях.
Обожнюєм коханих
В розлуці та у снах.

Літа найкращі доням
Присвячуємо ми,
І зичимо їм долі
Та вічної весни.

Тому не розумію
Чому про гарну стать
Є і таке: „повія” ...
Та різна „перемать”?

Не ображайте, люди,
Шляхетних і простих,
Покинутих і любих,
Гріховних і святих.

Бо кожна жінка - доня,
Або чиясь сестра...
Якби їм щастя й долі,
Не кривди, а Добра...

Трапляється,
Що геть усі слова,
Коли потрібно,
З пам’яті зникають....

Можливо в цьому
Винна голова?
А може ті слова
Не там шукають?

У своє серце
Краще зазирніть!
Немає слів?
А чи душа бринить?

Людина, що запалює “зірки”,
Є не завжди яскравою зорею,
Але творцям комфортно біля неї.
Для Ватри теж потрібні сірники.

Та, часом, нам ніяково, коли
Сірник, що вже згорів, себе вважає
За Полум’я, ще й зорі зневажає,
Хоча давно темніший від Смоли.

За гроші купимо усе, -
Доводять “гаманці” пихаті, -
За гроші ректор сам до хати
Диплом престижний принесе.

Це дійсно так, бо “гаманці”
Спроможні стати й астронавтом,
Скупити золото і нафту,
Тримати владу у руці...

Але натхнення Божий дар
І за мільярди не купити,
Як неможливо пісню вбити,
Коли з життя іде Пісняр.

Миколі Луківу

У Вашім прагненні творити –
Бажання з вічним говорити
І словом Зло перемагати,
Якого надто ще багато...

Це Зло – нахабне і крикливе,
Амбіціозне, вередливе,
У чомусь – навіть досконале,
Бо має все – зв’язки, канали,

Імунітети і майдани,
Бо вміє правити стадами,
На бібліях давати слово,
Збрехавши раз, брехати знову...

Ви неспроможні не творити,
Не бачити, не говорити,
І Правді двері не відкрити...
А Зло? – жиріє у „корита”.

Усі ми смертні...

Та хіба

Фізична смерть

Кінець усього?

Життя - це шлях

В ніщо з нічого,

Якщо відсутня

Боротьба

Між вищим Розумом

І злом...

Тож,

Навіть

Три десятки років

Для Генія -

У вічність кроки,

Якщо це Геній, а не “клон”

Народження й смерть…

Що між ними?

Життя,
В якому дитинство
І зрілі літа,
Миттєвості щастя
І відчаю біль,
Святковості мед
І буденності сіль…

Народження й смерть,

А між ними –

Життя,
Де кожної миті
Нема вороття,
Де кожен із нас
Залишає свій слід...

Чи буде він чистим
І теплим, як хліб?

Кий, Хорив, Щек - пливли у світ,
І Либідь, їх сестра,
Побачила калини цвіт
Над схилами Дніпра:
“Погляньте, браття, як цвіте
Цей дивовижний гай!
Хай місто Кия тут зросте..”
І Кий сказав: “Нехай...”.

На кручах Славути – Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

З’явилось місто восени,
Де Кий сказав “нехай”.
Відтоді Київ щовесни -
Квітучий диво-гай.
Відтоді для усіх слов’ян
Калина – оберіг,
Бо ще найперший князь киян
Калиноньку зберіг.

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

І як ні нищила „орда”
Наш працьовитий край,
Калина вічно молода
Відроджувала рай
І навіть той, хто сил не мав,
Поповнював ряди...
Щоб дух Свободи не зникав,
Калину посади!

На кручах Славути - Дніпра
Цвіте білим цвітом калина -
Символ Любові, Добра
І У к р а ї н и.

Не слухайте брехні і не творіть
Для себе силіконових кумирів!
Соборну Україну збережіть!
Живіть, працюйте і любіть у мирі!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Шануйте Конституцію й Закон!
Емоції несіть на стадіони!
Не обирайте, друзі, силікон.
Його багато, але й нас мільйони!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Хай голос наш почують крикуни,
Коли ми оберемо мир і спокій.
Нехай звучать пісні про ясени
І про Дніпро – могутній і широкий...

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Нас дехто ще вважає “бидлом”
І має з цього певний зиск.
Відмовчуватись вже набридло.
Є у нас мова і язик.

Ще обзивають нас “рабами”
І розповсюджують брехню,
А уві сні скриплять зубами,
Бо сморід є. Нема “вогню”.

Тим “правдолюбцям” мабуть сниться
“Останній, вирішальний бій”.
Не допоможе й “заграниця”
Брехливій братії такій.

Там теж не дурні, розберуться,
Хто сіє розбрат, а хто мир.
У власні пастки попадуться
І брехуни, і їх кумир.

А ми - з’єднаймося міцніше,
І зникне розбрату “межа”.
Є у нас розум, руки… Лише
Бракує єдності, на жаль.

Вже стільки років нам ніхто
Не заважає панувати!
Крутими дачами й авто
Спроможні людство дивувати.

Та що там дачі і авто!
У нас і “гетьманів” чимало,
І партій теж давно за сто,
Які прилюдно обіцяли

Створити в Україні рай
Аби пробитися в парламент.
Але згадати рідний край
Перешкоджає їм...регламент.

Та й депутатство, чим не рай?
Коли і шахраям пузатим,
Хто гроші у держави крав,
Не сміємо про це й казати,

Бо так заведено, що їм
З тим депутатством, наче вдома.
Не “світить” і казенний дім,
Хіба що тільки за кордоном.

Тож, запитаймо, далі що?
А може наш народ ледачий
І кинув сам напризволяще
Своїх людей на звалище?

А може наші жіночки
Не є найкращими у світі?
Їх продають, неначе квіти,
Та і купують залюбки.

Наркотики, повії, СНІД,
На станціях бездомні діти...
Хіба так можна далі жити,
Неначе у кошмарнім сні

З надією лише на те,
Що може схаменуться “ситі”?
А може сенс є попросити
Згадати “ситих” про святе,

Про Божий справедливий грім?
А що вони? Крадуть і храми
Будують. Та старенькі мами
Ніколи не пробачать їм.

Бо храми ті - краплина в морі
Того, що вкрадено у них...
Не проросте Добро на горі
Й сльозах воістину святих!

Не має майбуття і слави
Тим, хто обдурює людей,
Зникають в Лету і держави,
А Кривді шлях один - у глей.

Вже стільки років... Але рух
Залежить, перш за все, від ладу
І адекватних кроків влади,
Прозорих дій і чистих рук.

Коли це зможемо збагнути
І руки братства подамо,
Нас жодній силі не зігнути,
А меншовартості клеймо

Та інші вади наші згинуть...
Тож будьмо чи не будьмо ми?
Чи справдяться слова із гімну?
Вже десь гримлять Весни громи

І закликають “рай земний”
Тут, в Україні, будувати,
У власнім краї панувати
Та дочекатися Весни

І “ще не вмерла...” заспівати!

Необережний шурхіт їжака
І вицвілий панич на огорожі...
Небесний дах потроху протіка,
Його ніхто полагодить не може.

Рослинних днів кінчаються свята,
Художній безлад мокрої ожини.
Вже день недобачає полатать
Зі споришу зачовгану стежину.

У комі моя країна.
А я все у дідька гостюю...
Малюю Карпати на вікнах
і фарбу сиру цілую.
Так гидко ворушаться в роті
про себе свої анекдоти.
Ми з вами, мої
Любі друзі -
інтелігентна злидота!!!

Авітаміноз, чергова депресія, творчий застій,
переломний вік - усе потроху -
дисгармонія,
дисбаланс...
дрібнонарізане й змішане вкупу
у целофановому пакеті
бовтається на шиї
як камінь.
Тяжка ноша -
усвідомлення повної самотності
у найлюднішому з місць
твого життя.
Вітрини, витрішки,
сітілайти,
акції в супермаркетах,
генетичномодифіковані наїдки,
тютюн,
трава,
дорогі авто,
аборти,
нарощені нігті...зуби, вії... -
усе не те...
інше нас губить,
трощить кістки суспільства,
людства вцілому,
кожного з нас окремо!
Жере наче міль
в дорогій шафі-купе хутро,
придбане коханцем
за бакси.
Ні,
не наслідки Чорнобиля,
не еволюція деградації,
не час,
Бо вітер змінює лише
гори пісчаних барханів,
пустеля ж лишається
незмінною...
інше нас губить...
ні. Не біржі,
банки,
акції, корпорації,
капітал,
світова криза...
А моєму коту
НАЧХАТИ,
що ми
навчилися вимовляти
увесь цей непотріб!!!
Він
годинами медитує
під змінністю хмар
на підвіконні п ятого поверху
малосімейки.
П є воду з акваріуму і
вилизує лапи.
Йому досмаку зелена трава
і
опалий квіт абрикоси.
Йому байдуже
у який колір
я
фарбую волосся
і
що одягаю зранку...
йому не цікаво,
скільки
наш сусід заробляє грошей,
і
чому його дружина
так пізно
вертає щодня
додому.
Він ніколи мені
не бреше,
він
не зраджує мене,
не дорікає,
він не снує павутиння
пліток.
Мій кіт
ЗАВЖДИ
на мене чекає..

Я йшов безмежним вільним полем,
Мені назустріч йшла вона,
Чарівносильною ходою,
Глибинне серце обійма.

Її осяйно ніжні очі
Дивились тінню диких сліз,
Твоя усмішка – теплий злочин,
Твої вуста – невдячний гріх.

Невинність в погляді твоєму,
Нерукотворність різних доль,
Троянд прекрасних злого реву
І заздрість пафосних тополь.

Твоє оздоблене волосся,
Мов сонця промені стрімкі,
У щастя погляд все возносить
І розбиває сум в імлі.

І хто створив тебе такою,
До кого серце вічно лине?
Я завжди поруч йду з тобою,
Душевнорідна, Україно.

Блукали променями років
Наскрізні вільно крилі тіні,
Вливались образом пророків,
Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко
За світом праведних світил,
Ковтали жорна вічний спокій,
Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,
Осквернена ганебним прахом –
Покинене голодним дітям
Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл
Не вартий краплі чистих сліз,
Похований в глибокій ноті,
У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,
У складності усіх склепінь,
Де біле й чорне – щастя й горе,
Де світить сонце, я байдужа тінь.

Все довольно прозаично -
Вдох и выдох по привычке.
В монотонности движений
Копим-тратим сбереженья.
Чашка кофе после ночи
Прогоняет сон досрочно.
И поездки по делам
Всех расставят по местам.
Без эмоций и веселья,
Плавно в небыль тянет время.
Жизнь плетет свои интриги
По маршруту Вена – Рига.
Цель добраться до штурвала,
Другу повод вынуть жало.
И не все так гармонично,
Вдох и выдох…Прозаично!

В травні шістдесят восьмого
нам було по десять — дванадцять років.
Як прагнули в той травень,
як сумували за ним,
коли було нам двадцять,
І на останніх сторінках конспектів
писали слово Liberte...
Тепер вже тридцять...
Обвалюється простір, час —
болючі перетворення надії
в дію.

Вже ніч пройшла.
і знову треба жити,
І вежу Вавілонську будувать.

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

Урешті я пручатись кину,
Мовчатиму, ні пари з вуст,
Коли життя, немов провину,
На ложе покладе Прокруст.
І, мов покірлива небога,
Довірливо йому віддам
Безболісно відтяти ноги
Моїм набіганим літам.
І леза вигнута крижинка
Розріже почуттів покров,
І пеститиме волю жінки
Наточена у смерть любов.
І стане солодко і гірко,
І так печально, далебі,
О ложа – споконвічна мірка –
Хула тобі, хвала тобі!
Та щось Прокрусту заважає
Розрізати мене навпіл –
Чи здогадка, що я душа є,
А чи її фантомний біль?..

Розмова точиться роками
і дивиться ягням любов.
Який гарячий серця камінь,
вуглина біла під руками.
Тримай, не опечися знов.

Як не вмовкає злив литавра
гнів-блискавицям навздогін,
думки купаються у лаврах,
в них замість крил плавці та зябра,
їм глибоко, їм – до колін.

Ти не моя, ти мов Почаїв,
причаєна та мовчазна.
Уста, дві пристані печалі,
на прив`язі слова гойдають,
як чайками квилить весна.

24 Квітня 2009

Харків – моє рідне місто.
Я так багато про тебе не знаю.
Так мало, що хочеться влізти
До твого безглуздого раю.

Я бачу історії безліч.
В твоїх вже не вічних спорудах,
І мене охоплює розпач,
Через те, що в них вже я не буду.

Ми блукаємо стежками міста,
Не зважаючи на перешкоди.
Ми шукаємо де нам присісти,
Не важлива нам харківська мода.

Харків до нас промовляє,
Тим, що в інших ти не побачиш.
І сльозами він нас омиває,
Я щаслива, що ти вже не плачеш.

Старовинні споруди, театри,.
Їх ніхто вже не памятає,
Семінари, музеї, контракти.
І багато чого ще не знає.

Тиша вечірня спадає.
Думки мої бешкетують.
Я ще багато не знаю
Що нам це місто дарує.

23.04.09

Мій рідний сонях вибитий ущент,
Я – вилущене зерно з насінини.
Хто бив мене – нехай поб’є іще,
Допоки збиті лікті і коліна
І літня кров олією тече,
І пахне свіжо золотавим полем...
Кладе руду голівку на плече
Мій рідний сонях.
І немає болю.

Зелене листя у прозорому повітрі…
Яскраве світло у пустій кімнаті…
І білі пасма західного вітру
відносять все, що мала пам’ятати!

І чорний стіл - на жовтому паркеті…
Безпечна думка - у гарячій голові…
Та квіти у завмерлому букеті
Все просяться змінитись на живі!


2001

Мені приснився сон страшний!
Там ти помер, тебе ховали…
А я, хоч був мені близький,
Нічого геть не відчувала.

Багато сліз… Багато слів
У сні я чула ніби збоку.
Здається, навіть, хтось зомлів,
У когось плуталися кроки.

А я спішила все кудись.
(Мабуть, не йняла тому віри)
Та хтось сказав: «Ти подивись!
У неї замість серця, діри!»

І я прокинулася вмить,
Зітхнула: це я спала доти.
Та все ж у серці десь болить,
Коли дивлюсь на твоє фото…

2001

Я із ранку свої
поробила діла –
Застелила хмарки,
журавлів провела.
Нанизала калину.
З легкої руки
Павутинок розплутала
срібні нитки.
Розпрямила травинку.
На краплі води
Залишила свої
непомітні сліди.
Так надворі волого,
аж і думці – вода.
Це тому, що мій дощ
Цілу ніч набридав.

Я раптом прокинувся, бо у ві сні
Мене ти кохала
І гупало серце у груди мені,
І ребра ламало:
„Чому ви не разом, чому не удвох
Лягаєте спати
І постіль без неї холодна, як льох,
А з нею – як мати?”

Я серцю невиразно щось бурмотів,
Мовляв: ”Зупинися!
Насправді, можливо не все у житті
Із того, що сниться.
Ти знаєш, я спроби робив і не раз,
Та бачу – все марно,
І доля, здається, не спільна у нас,
А мрії примарні”.

Та серце змиритись ніяк не могло,
Чи то – не хотіло,
І нервів гуділо пекельний кубло –
Здригалося тіло.
Мені пред’явила повстала юрба
Простий ультиматум,
Мовляв: „ Твоє горе – це спільна біда,
То ж досить лежати!

Бо наше терпіння уже на межі:
Намучились – досить!
Збирайся і швидко до неї біжи
По вранішніх росах.
Не гай ні хвилини, лише зазирни
У „рідне” віконце,
В таємні дівочі закохані сни,
Як лагідне сонце.

Легким вітерцем у кватирку лети,
Як пісня пташина,
Співай про кохання чарівні світи –
Хай музика лине.
Будь поряд із нею і вдень, і вночі –
Здолай перешкоди,
Розвіявши сумніви їй шепочи
Про ніжність і вроду.

Ніколи не плач, не моли, не проси –
Будь гордим і сильним.
Хай знає: для тебе вона із усіх –
Найкраща, єдина!
І серце дівоче розтане, повір –
Бо лід – то не камінь.
Любов, наче дикий, не ляканий звір –
Зализує рани.

Віддавшись спокусам бажань і краси,
Не знаючи міри,
Взаємного щастя вогонь не згаси
Дощем недовіри,
Бо зради отрута, неначе змія,
Вбиває кохання,
Натомість лишаючи нам каяття
Довічне питання.