світиш
засвічуєш
світ осяваєш
сліпиш
засліплюєш
і залишаєш

холодно
ходить
хтось
поза нами
тіні самотні
нас не впізнали

тихо
притишиш
дихання власне
нині не зникнеш
тільки пригаснеш
1997

Слова гучні, фальшиві, боязкі,
Скажіть, вони потрібні для держави?
Чи, може, їй гірка потрібна слава,
Укладена пластами на візки?
Ні! Їй потрібен ти – такий як є –
З плугом в руках або біля верстата,
Такий, який не зрадить батька, брата,
У інший табір не перемайне.
Їй слів не треба. Серце скаже мовчки,
Про ту любов, яка живе в тобі.
Прокиньмося! Не будемо сліпі!
Не той герой, хто рве свою сорочку
І б’є у груди – "тут найкращий я!",
"Вас поведу в майбутнє", "вам не зраджу",
Слова мовчать, вони чекають правди,
Розвуглені над вогнищем слова.

Пахуча хмара

На хмарі пахучій над лугом лечу
Низенько, низенько, бо возом, поволі.
Ставок проминули. До батька кричу:
-Дивіться, дерева купаються голі !

На хмарі пахучій над полем лечу.
Вибоїни кляті дають себе знати.
Праворуч пшениця. До батька кричу:
-Дивіться, дороги які тут горбаті!

На хмарі пахучій стою на весь зріст,
Уже до села під’їжджаю.
Дівчата всміхнулись. Минули і міст.
Я сіно пахуче у двір свій скидаю.

79.

Як гарно зранку на Інгулі,
Коли село у тиші спить,
І тільки гуси у намулі
Не замовкають ні на мить.

Широке плесо теж дрімає,
Туманом вкутавшись легким,
Раптовий свист - качині зграї
В імлі проносяться над ним.

А ген, у хащах очеретів,
Рибальські хлюпотять човни,
Ось раптом плескіт, другий, третій,
То щуки грають, так, вони !...

Срібна вода ледь рожевіє,
І золотою враз стає,
Це сонця сміх, ледь вітер віє,
Туман ранковий розтає...

1963р.

Як би ми знали, де пристанем,
Йдучи в потоці життєвім,
То марно шляху не верстали б
Кроком не впевненим своїм,

А так, усе б своє прийняли,
Що напророчила судьба,
Тоді б то люди не питали,
Що суть життєва боротьба ?

Як би ми знали, що нам доля
В столітті новім вберегла,
Мабуть, на наші юні чола
Ні одна б зморшка не лягла,

Наші серця б не хвилювались,
А мірно стукали б у такт
Ритму життя, і не питались,
Коли антракт, антракт, антракт.

Як би ми знали, де копати,
Щоб скарб прийдешності знайти,
Наскрізь прогризли б ми Карпати
Та досягнули б до мети !

...А так, блукаючи по світі,
Невпинно тане вперта рать,
В блуканні марнім їй сивіти,
В шуканні марнім помирать !!!

1964

Читав листа години зо дві
„На украинском языке”,
І раптом, наче десь з безодні,
Щось загуло мені таке
Чудне, бентежне, дике, миле -
Аж пір`ям геть взялося тіло,
Надувся вітер звідкілясь,
Щось за хребтом затріпотіло,
І б`є по щоках - лясь і лясь!...
П`ять каменюк мені в печінку!
Ото що значить мова - жінка,
Не те що мій слюнкий карась,
І схочеш так сказать - а зась...

Ти бач, прикинулася шльоха,
Проворна, враг її не взяв.
„З якого вилізла ти льоха?
Без тебе зовсім був охляв,
Складаючи вірші з каліччя,
Бо ж ти мовчала, наче тать.
Та годі лясків - це ж обличчя!
Гайда, повчиш мене читать”...

Сказав я це – і крила зникли,
Образив чимось? Може й так.
А може, плечі вже пониклі,
А може, сон навіяв мак.

окей ти кажеш. старенький простий наплічник.
в якому лише гаманець цигарки і завбачливо – спіднє.
повертаєшся. тільки куди? не поглянеш у вічі
цій розбитій бетонці яка нас возила у липні.

окей ти кажеш. мала загорни поїсти.
лондон чекає. лондон у парасолях…
знаєш у ньому навіть коти – туристи.
ти від’їжджаєш. без сліз і прощань. чи болю.

окей я писатиму. кажеш і майже не брешеш.
полотна спітнівших авто так пасують до пальців
твоїх і моїх (я ж писатиму теж тобі) врешті
це всього лиш забуті синдроми колишніх коханців.

ти підеш. дорога – це правда дорога – це пошук.
що скінчиться колись. але досі не знаєш коли.
і усе що лишитися має - це спогад - ця ноша
я її збережу аби знати якими були.

У скриньці поштовій давно не листи, а листя.
Торішнє, зіпріле… Без прожилок і новин.
І як написати жовтню… У мене від нього син…
Таке кучеряве диво. Такі пелехаті вісті…

Ми сядемо за абетку… Учити санскрит. Лічити
На небі ліниві хмари і квіти на рукавах.
Що їх вишивала мати на сум і любов… На літо…
Та сватався першим Жовтень, носив на міцних руках.

Ці чорні-пречорні очі, мов круки на видноколі,
Такі як у тебе, Жовтню. Писати тобі листа?
Пишу я дощем на вікнах. Рудий обираю колір.

«Ти прийдеш в осіннє царство?».
Ми з сином сказали «так».

Ти іноді буваєш такою сукою
Наче дрібна щібйонка

Оце коли кладеш цемент на стіну
І вона
Потрапляє
Під нього
Стіна вкривається смугами і все діло йде насмарку

Смугами
Злості і злості
Нервів і нервів

Це мій друг будівельник майбутній порадив написати таке собі професійне порівняння
Вірш написати використовуючи його запропонував знайомий поет

Давай залишимось
Без нікого
Я облишу своїх друзів
А ти
Цих подружок дебільних
Зауважень

Зачинимось в кімнаті розмов
До останнього….

Не зважаючи на
Писклявий і писклявий крик чайника….

Щаслива я, коли Ти посміхаєшся,
Щаслива я, коли радієш Ти...
Щаслива, ні на що не сподіваючись,
Щаслива я, коли щасливий Ти.

Лікар лікує, що хочеться вмерти
Будівельник будує будинок для смерті
Пекар пече бублик з чумою
Без ГМО, але із чумою
Десь на базарі бабуся торгує
Ядом для крис,і доброго люду
Дженерал палець на кнопці тримає
Ось і країна Ірак вибухає...
Хімік колотить „сибірку” в пробірці
І розбиває на невинній(дитячій) голівці
Хлопець із сходу весь в динаміті
Сідає в метро, ща буде гриміти
Націю ділять, на лівих і правих
Так Дермократія на землі править!!!

Нічого не міняється в житті:
Ні люди, ні стежки, ні хмари в небі,
І я – все та ж безмовна, тиха тінь,
Якій не віддалитися від тебе.

Нічого не міняється... Лечу!
А часом так хотілося б спинитись,
Промовити хоч слово. Та мовчу,
Тому що тінь не вміє говорити.

Відчуваєш як капають сльози
Із грудей як вистрибує серце
Так брехня поступає із тілом
Тілом, що могло ще любити...

Зазираєш мені ти увічі
Своїм поглядом спалюєш душу
Як ганчірку мене ти кидаєш
Тіло, що могло ще любити...

Через рік тебе в місті зустріну
Я привіт, ти привіт, й розійдемось
Засумуєш, і станеш таким же
Тілом, що могло любити!

Любя тебя – живу твоей печалью,
Пытаюсь все понять и поддержать,
Но, знаешь, грустно быть твоею тенью
И то и дело только исчезать…

Отстань! Не упрекай меня напрасно,
Не делай вид, что я тебе нужна!
Мне к счастью или к сожаленью ясно:
Все это время я была одна…

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.
підставивши йому жовті ребра та сиве волосся
на грудях і ногах руках
втискує пергаментову шкіру спини та плечей
у прогріте дерево лавки.
звикло читає місцеву пресу
і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади
най би вже сі повсирали нарешті до курвимами
його дружина марія степанівна
підтакує йому із прочиненого вікна
вона погоджується
що буває вкрай рідко тому особливо цінується
най би мама їх висцяла по кропиві
найдухів франсуватих
газет вона не читає

Я бачу фільм, в якому Ти і Я
ведемо вчені бесіди про святість.
А потім дощ. І що ще може статись?
Хіба лиш нас поглине течія.

А може й вітер зажадає жертви,
та не збагне, як розвести тіла.
Я буду трошки п’яна, трошки зла,
а ти, як завжди, лагідний і… впертий.

Фрагмент веселки над суцвіттям стріх…
Твоє завдання – тільки танцювати.
Ми ж знаєм цІну бесідам про святість
і вже давно забули слово «гріх».

*
Тінь
найтепліша ополудні
і найкоротша.
Не сховатись за травинку
й травинці.

Прости мені, сонечко Боже,
Що я не на тебе дивлюсь.
Очей відірвати не можу
Від того, що вірно люблю.

Прости мені, місяцю ясний,
Що нині не бачу тебе.
Зі мною прощається щастя –
Коханий від мене іде.

Слова наймиліші говорить,
Прийти обіцяє у сни.
Із неба злітатимуть зорі
І буде моя поміж них.

Втомишся, доки усе обійдеш – зали горішні, глухі оглухлі кути,
Перебереш, стоячи на драбинці – перші «у шкірі», у льоні – дальні,
Час зупинився по смерті – бо вічність і небо, куди ж іти?
Чи прозрієш ти, Хорхе Луїсе, у «одиночці» читальні?

Можна в’язи скрутити – в’язниця угору – полиць-каплиць.
І нікого живого. І букви-стигмати на тлі сторінки.
Між Гомером і Джойсом – мільйони розмитих лиць…
…А впізнай-но на дотик
марноту чекання
в мовчанні жінки…

…пил знічев’я стираєш – біла смужка на корінці хребта.
Ножем – нерозрізані аркуші – неначе цілунки-на-гострих-вилицях.
нумерація сторінок присутня, але посутньо – вона не та –
бо непрочитана – ніби то руни (рани), а не моя кирилиця.

Вузликове письмо – чи вузлик на пам'ять, чи «будь» – «забудь»…
Солодкавий, аж мертвий, запах архівів (парфумів Гуччі)
Недолюбленість – якщо вже чесно – це квола стареча грудь
Панни (Інни чи іншої) – хто ж відрізнить у співзвуччі...

…бо вихолені – але до дрожу вихололі - рядки…
…Хорхе Луїсе, торкнися губами її руки…

Я просто хочу вмитися сльозами,
Очистити думки від сновидінь,
Ти лиш сказала:”Ні”,
А в серці дивна рана,
Що болем кровоточить навесні,
Можливо, хтось його загоїть незабаром,
І почуттів лоза накладе шов,
Та лиш тебе воно запам’ятає,
Хто безпощадно й вміло заколов…
Не винна ти, що я тебе кохаю,
Що скуштував багряний трунок почуттів,
Я намагатимусь убити пам’ять,
Хоча навряд, чи вдастся це мені.
Як шкода…що колись зустрілись ми…

Ти знаєш? Я сумую…
Не через тебе, а за сонцем
Його не бачив довго
Ти ж уві сні щоночі
Воно тепліш за тебе
Мабуть, мене зігріє
Поверне сіру душу
І ласкою накриє…
А ти така холодна
Що аж думки замерзли
Та все одно кохаю…
За чим же ж я сумую?
Чи може ти – це сонце?...

Ми - наче лезо бистрої коси :
Своє мистецтво гостримо щоденно...
Коса зітреться в травах до роси -
Мистецтво ж вічне, як роса студенна !...

1967

Ти ж розумієш, нема тут секрету:
справжній рукопис лиш той не згорає,
що, запалавши від серця поета
світом мандрує, серця зігріває.
Те, що пропало – то Воланду в руки.
«Люди як люди» - спокійно промовить
він, прочитавши про щастя і муки
й тихо зітхне… Азазело уловить
сум в тім зітханні: хворе коліно
мабуть, турбує, й нічого нового
в світі не сталось, а він же на зміни
вічність чекає. Що людям до того?
Світ свій міняючи люди незмінні:
завжди лишаються грішно-святими,
і прикрашають ці божі створіння
навіть гріховне словами своїми.
Той, хто читає не вірші, а душі,
слів не сприймає, не рівних до вчинку.
Вірші за сутністю схожі на рюші,
спіднє якими прикрашено жінки.
Справжнє – приховане, дійсно вагоме –
виважить той, чия вічна робота -
розподіляти на біле і чорне
сірість людську і шукати чесноти.
Тож сумувати, втрачаючи вірша,
мабуть, не варто, бо то лиш прикраса:
як загубилась, то створиться інша.
Люди – на іграшках схиблена раса.
Майстра беззахисність, гріх Маргарити,
тон задають крикуни новомодні,
сутність пластунська ідей «Масоліту» -
все це існує, на жаль, і сьогодні.
Воланд, можливо, вже з глузду би з’їхав –
одноманітність гріхів убиває.
Але існує для нього ще втіха:
серце людське час від часу палає
словом, відверто подібним до вчинку,
вчинком, подібним до Божого слова.
Й тане у чорному серці крижинка
від сподівань на можливість нового
розвитку дії у вічнім спектаклі:
крок чи півкроку ще зроблять до Бога
в мить існування свого люди вкляклі,
шлях і йому скоротивши до Нього…
***
Знаєш, мені трохи сумно від того,
що я не здатна до віри у Бога.

На вулиці крики.
Комусь заважають жити.
А я слухаю як шурхотить
Олівець по папері
І думаю –
Зараз буде гроза…
Обважніле небо,
Як голова
Після ночівлі
В поїзді,
Розрішиться полегшою
Наче стомлений –
Сном.

І впаде крапля на асфальт...
Нема світлішого спокою.
Вирує в серці темний жаль...
А ти ідеш...стабільною ходою.

Щось народилось – щось помре
У грудях,
            у душі,
                        у серці.
Тебе нема – у скронях щось гуде,
Тебе нема! у цьому коливанні-герці.

І хоч нема, однак ідеш,
лишаючи по собі кроки...
Напевно я ще є!!! та все ж
Про це ніхто не знає
                                                        поки...

Я помню, помню те слова,
Что поразили так меня -
Я была так молода -
Жизнь, счастливая была...

Не думала и не гадала я,
Останутся на все мои года,
Красивые и нежные слова,
В душе они звучат всегда...

"С всех цветов люблю я розы,
А из девушек - тебя, ты моя звезда!"
Жизнь моя, судьба моя -
Я не смогла сберечь твои слова...

Жизнь так жестока, я одинока...
Она крутила и больно била -
Я была пряма - меня ты не сломила,
Вперед меня вела мечта...

Судьба моя, не знаю я,
Что потеряла, что нашла...
Себя не уронила, не отступила,
Гордой, справедливой была...

К чему пришла - мечту нашла...
Благодарность в жизни получила,
Счастье - мои сыновья -
Спасибо жизнь за них и за себя!

Янголе мій хороший,
Не хочу ні злата, ні грошей.
Єдине, чого я прошу,
Щоб завжди був світлим ти...

Демоне мій гарячий,
Я то сміюся, то плачу.
Твою невгамовну вдачу
Не спинять грати-дроти...

І поки нас не зустріли
Гіркі розлуки, мов стріли,
Поки ще не постаріли
Ми будем поруч іти...

Як Захід заболить мені до Сходу,
Захочу неба аж до тих рівнин,
Де по стерні птахи неквапно ходять
І безневинно пахне ще полин.

Ночами місяць дивиться у вічі
І навіває найтихіша з тиш,
Що Ніжин не розгубить ніжність вічну,
Чернігів захистить від чорноти.

Удосвіта Десна зазолотиться,
Щоб світ забув журу і всякий гнів...
Узяти б цього спокою дещицю,
Як Буг бурхливо вийде з берегів.

На зміну невгамовній львівській зливі
Сяйне веселки край за край села...
Аж перехопить дух політ сміливий,
Коли почуєш сильні два крила.

Вода, повітря, простір – все єдине,
І небо, і земля, і ніч, і день.
Уранці кожен соняшник над тином
За сонцем головою поведе.

І сам до себе усміх усміхнеться,
І хліба смак не зробиться гірким,
Бо дав мені Господь соборне серце,
Що не розкрає ворог на шматки.
2000

Лише збагни! Де ночі мить
На камінь срібло ллє,
Ім’я раптово заблищить,
Дивись, воно – твоє.

Ця ніч шліфує дзеркала
Епітафічних фраз.
Твоє життя – мала стріла
У серце світу – Час.

І трохи болю й боротьби,
Смішних земних принад,
І трохи слави та ганьби,
І сірий камінь над.

Оригінал

Just Think!
by Robert Service

Just think! some night the stars will gleam
Upon a cold gray stone,
And trace a name with silver beam,
And lo! 'twill be your own.

That night is speeding on to greet
Your epitaphic rhyme.
Your life is but a little beat
Within the heart of Time.

A little gain, a little pain,
A laugh lest you may moan;
A little blame, a little fame,
A star-gleam on a stone.

Зорі – це більше ніж зорі,
тому що тривоги народжують,
так страшно, хоч кричи пробі…
Душа почорніла, мов ожуг:
     вийшло з води життя земне,
     впало шляхами розбитими,
     казав один: «І це мине…»…
     Коні – це дельфіни з копитами…

Минулим літом
Приїздила цікава дівчинка в Житомир
Її родичі проживали в моєму будинку
І ми з нею перетнулись

В мене винекли до неї великі почуття
Написав декілька ліричних текстів
Потім випив декілька літрів пива
Від нерозділеної любові

Закінчились канікули
Вона поїхала до свого
Маленького містечка

Недавно мені знайомі почали казати
Лєра приїздить
Вже тут буде жити
Навчатись в університеті
Я не скажу що почуття повернулись
Просто було цікаво

Коли я повертався від друзів
На лавочці сиділа вона

О ти так заріс
Привіт

Привіт
Дай я тебе хоч обійму

Ми розмовляли
Я їй читав свої вірші
Вона розпитувала про знайомих
Де вони всі подівались

Я розумію що ця історія нагадує шматок прози
Про те згадуючи її
Тягне на поезію

Ненавиджу
А може ще люблю
Літаю
А може і повзу
Знахожу
А може і гублю
Я відриваюсь
А може й відстаю
Вперед іду
А може я вертаюсь
себе ловлю
А може й помиляюсь
Ненавиджу
А може лиш ховаюсь…

Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованім у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу? –
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила,
І коріння пускаємо
Серед руїн
Поміж війн.
2008

*
Метелик
вітрила свої напнув –
і плавко пливе
по хвилях розквітлих
півоній.

Що ж... печаль – як печаль.
Золотіє зоря над церквами.
П’єм червоне вино
І не хочем гадати про сенс.
Пригортаюсь до тебе.
Веселе тепло поміж нами.
Поміж нами багато чого,
Що зоветься «усе»:

Юний дзвоник сльози
І невидимий дощ вечоровий,
Забинтована вітром
Поранена ніжна душа...
Ти – тоненька й дзвінка –
Так дитинно нахмурюєш брови,
Ніби тайно ворожиш
На давніх, як диво, віках.

Немодерно обом.
Навіть ретро...
І свічно... і вічно...
Білі тіні хрестів –
Чорних, наче воронячий лет.

Так первісно усе,
Так між нами космічно-трагічно,
Щоб усе те купив –
Якби був не поет...

Все традиційно - квіти і вино.
(Ця традиційність вже поперек горла).
Я про Канари мрію вже давно,
на шубу з норки пів століття хвора.

Так хочеться ікри (та хай їй грець),
А у підвалі - тільки кабачкова.
І хочу з діамантами кілець,
І ще машину! От було би кльово!

А ще так хочу!.. (Не перебивай!)
У мене мрій зібралося багато.
Аби довіз казковий нас трамвай
У чепурненьку і файнюньку хатку.

Щоб без рахунків, що орендарям
наповнюють кишені аж по вінця.
Налий же, любий, в келих ще вина!
Нехай воно багряно заіскриться!

А ще!.. (Помовч! Ну дай же доказать!)
Тебе люблю! Так ніжно, незрадливо!
І мрії всі хай полум"ям горять,
Бо ти моє найбільше в світі диво!

Ах, як щемно пахне липа !...
...липнуть мухи, от нечемні,
День, як сонях, в небо глипа -
Начувайтесь, наречені !...

...Мов пісні, подаленіли
Ластівок веселі грища,
У стіжках вже сіно спіле -
Час зносити на горища ...

Ви не йдіть ще, наче вогкі,
Не втікайте, ранки ранні,
Хай волошки волоокі
Лан голублять на світанні ...

Ах, як щемно пахне літо !...
Ще будь, липень, місяць щедрий,
Назавжди б так захмеліти
Твоїм сонцем - стиглим медом !...

1977р.

О дерево,
Ти квіти яблуневі
Ховаєш у зелені кулачки.
До тебе йду
Крізь промені травневі,
Крізь павутиння фінішні стрічки.
До тебе залишається півкроку,
Дивлюся на бруньки твої рясні.
Незграбна та розтріскана,
Щороку
Ти яблука народжуєш мені.
Нехай твої гілки вітрами стерті,
Хай тіло твоє зранене й криве,
Я вірю - в яблуневому безсмерті
Весна живе
І світ увесь живе...
Травневий світ хитається над нею.
Вона стоїть, не вірячи у зло,
І, віття розпростерши над землею,
Вона цвіте,
Цвіте,
Щоб не було.
Цвіте,
Бо смисл життя її - в цвітінні,
У цьому найпрекраснішому з див,
Коли дрижать прозорих квітів тіні
У переддень народження плодів.
...Іду крізь сад я,
гордий розумінням
Того,
Що поруч є така краса.
Травневий сад, просякнутий промінням,
На вітах яблунь
Мудрість колиса.

1963

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про "білих яблунь дим".
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.


"Вітчизна", ч.10, 1961

Пам'яті героїчного київського «Динамо»

Не розстрілюйте голкіпера.
Навіщо ви
Футболістів під стіною розставляєте?
Пів-Європи під балконами повішали,
Півкоманди попід муром розстріляєте.
А над пустками, над пломенями й криками,
Між розп'ять, які не стали ще іконними,
Десь між сонцем, десь між хмарами, між круками,
Стоїте ви, в перемозі переконані.
Вас вітри Європи й Африки розпатлали
І сузір'я понад вами жовто світяться.
...А голкіпери розстріляні попадали,
І самі штрафні майданчики на світі цім.
Не зігріти вбивчих душ ніяким паливом —
Ваші ж душі переляками зморожені. ...
...Пригадайте, як ці хлопці забивали вам!
Нащо ж ви їх повбивали, переможені?!
На полях футбольних — мертві.
Пустка вимерла.
Кров стікає по багнетиках акації.
...Всі рекорди ваші у кривавім вимірі
Відкладаються в душі та мозку нації.
Впав голкіпер на траву, іще не вигріту —
Зимно в світі, що його вогнем ви краєте.
Золотих Воріт довіку вам не виграти,
Та й ворота Бранденбурзькі ще програєте...
Ну а хлопці в перемогу твердо вірили ж —
Над погрози, що їх кулями посилено.
...Як вас виведуть —не зачиняйте двері лиш,
Бо повернеться команда перестріляна.
Шлях і вік її пунктиром крові зміряний —
Все відомо;
все, що мало бути — сталося.
...Та розстріляний голкіпер прийде, зморений,
І розкаже, як тоді йому стоялося.
Смерть не має тут ні права, ані рації —
Доле, хай що буде —буде,
що було — мини!
...Лиш малесенькі багнетики акації
Затремтять над стадіоном, наче спомини.

твоїх окулярів скельця
примружують очі від сонця.
широко змахнеш віями -
світ стає чіткими лініями,
сповнений різнобарв'я й змісту
крізь прозоре,дивним містом
впевненість кроку додавши,
голову сміло піднявши,
гордо ідеш у майбутнє,
мріє чиясь незабутня.

Будувала я хату,
Розписала всі стіни,
В синє море задивлялась,
Та не бачила піни.

Наливала по вінця,
Заглядала у донця,
В синє небо задивлялась,
Та не бачила сонця.

Похилилася хата,
Облупилися й стіни,
Я до хати притулюся,
Може з нею й спочину.

Вітер стріху розвіє,
Розпороше шляхами,
Поховайте ж мене люди
Зі своїми гріхами.


2009

Все відбиває дзеркало ставкове -
далеку зірку і тремтіння осоки,
зажуру ночі, радість світанкову,
перебіг вічності, миттєвість блискавки.

Та ця краса байдужа та мінлива
і відображення не знають глибини.
Розвіє вітер, позмиває злива,
на хвилі розітнуть мандрівники-човни.

Заглянь у душу, як тремтливо й чітко
відбилися на ній сліди пережиття.
Рубці і виразки - безмовні свідки
нечеканих падінь і радісних звитяг.

Неначе лицар у важкому герці,
випробуваннями гартується душа.
Минаючи життєві перехрестя,
ти без причини ран на ній не залишай.

Життя відживши,
Входиш пішки в рай,
Немов на біржу праці
Або в морг
Впізнати тіло,
Чи бува воно закам’яніле
Не давнього знайомця
Ачи родича далекого,
А мо’ єдиного коханця…

Змиваються в сувої
Райських хмар
Деталі марних днів,
Хвилин і митей…
Зникають з пам’яті
Синці, побої, шрами
На знекровілому обличчі
Друга чи знайомого,
Або ж коханця некоханого…

Цей акт пізнання тіла в морзі
Триває вічність.
Приходять ангели
В заляпаних халатах санітарів,
Пропонують каву.
На порозі трупарні з’являється
Патологоанатом.
Він не змахує на апостола,
Він скидається на Гімінея-випивоху.

Зрештою витягують із морозилки тіло
Твого друга (знайомого, коханого).
Крізь спотворені падінням риси
Ти намагаєшся розгледіти
На обличчі cерпанок святості.
Сяйва немає.
Твій друг лежить
На брудних молочних
Покривалах геть синій.

Смерть настала миттєво.
Воно й не дивно:
Сьомий поверх,
Відчинене вікно,
Хмільна атмосфера
Гуртожитку…
Закортіло пройтись карнизом,
Можливо, щоб злетіти.
Теж мені Ікар.

Далі похорон,
Смуток
І рай.
Або пекло.
Це вже який розклад
У небесній канцелярії.
Думаю, крила пасуватимуть краще
До розпростертого тіла на асфальті,
На якому двірники
Ще довго потому
Змиватимуть плями крові.

Пробачте, я ж лише людина.
В руках життя - покірна глина.
І кожен з тих, для кого жила
Мене по-своєму ліпили.

(Чужі життя - були моїми,
Чужі думки - а мої рими.
До Нього серцем прикипіла -
Змінилися душа і тіло)

Та я людина. І лише...
Черкнеш ножем - кров потече.
Слабка, бо боляче буває.
Нестерпно. Та про те ніхто не знає...

Ні, виправдань я не шукаю.
І врешті-решт минуле відпускаю.
В тім що здаюсь - моя провина,
Та зрозумійте, я - лише людина.

Я закриваю очі... засинаю
Я сплю не чую, і не знаю...
Я засинаю... засинаю... засинаю

Дістало все! Машини, телевізор
Кіно, музики, депутат мудак
Я сплю в своїй обідраній квартирі
І пропливає мимо, цей сумний бардак...

Я сплю не сам, зі мною спить країна!
Дрімають України дочки і сини.
І не прокинуться, не візьмуть вила.
Та не піднімуть в небо чорнії стяги!

Дріма... дрімає Батьківщина.
Але я вірю дрімота пройде...
І встане ще над світом Україна!!!
...та я ще сплю, і спить моя країна...

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.


****

Столиця. Бабуся
На костур спирається –
Проходять повз неї,
Спішать перехожі.

Старенька стоїть,
Бо душа опирається
Безвиході, відчаю,
„Жити не можна!”...

І тисячам-сотням
Пустих обіцянок,
Розваг-демагогій
І теледебатів...

Із вірою в Бога
Є кожен день святом –
Старій невтямки,
Що вже й Бог не в форматі.

Петрушка, цибулька,
Все свіже, недорого,
Без ядів-нітратів,
І присмаку хімії

Бабуся за гривню
Продасть „із походом”
Від щирого серця,
Лиш дайте надії

На краще життя,
І на пенсії розмір,
Щоб можна було
Без торгівлі прожити!

Проте, продавати,
Старій так здалося,
Все ж краще, ніж милості
В люду просити.

Вдихаючи дим
Переходу тісного,
Стоїть одиноко
Вона...час від часу

До неї хто-небудь
Неквапом підходить –
Спитати, купити –
Зробить старій ласку...

І той перехід
Не здається огидним –
Сховалась бабуся
У ньому від світу –

Рятунок від суму
І безвиході, видно,
Біжить від самотності
Жіночка літня...

Як легко нам образити людину,
Одне лиш слово – і у груди камінь,
Не менш, аніж холодна зброя ранить,
А ми доб’ємо насміхом у спину.

Необережно, необдумано, без схеми,
І йдемо далі – світ не обернеться!
А те, що поряд плаче чиєсь серце,
Так тож не наші, а чужі проблеми.

Ми сильні, самовпевненість зростає,
Нам підкоряється і слово, і задачі,
І якщо дехто має ніжну вдачу,
Нехай твердішають, сучасність вимагає.

І двічі в рік – обов’язково влітку,
Бо не такі вже й ми холоднокровні,
До лісу – із метою оздоровлення,
Помилуватись на тендітну квітку.

«Довершеність, краса, сама невинність!»
Співаємо, про скоєне забувши,
А те, що розчавили ніжну душу…
«Та що ви, мабуть сплутали із кимось!»

Нехай же пам'ять нагадає болем-криками,
І нервами відкритими оголиться –
На небесах за нас завжди помоляться,
Добро і людяність нам завше будуть ліками.