Життя – не рожі,
Ні не квіти,
Життя прожити –
Це як жито:
Прожиті роки –
Лан густий,
А як прожито,
Скаже жито
Чи колос повний,
Чи пустий.
«Заколоситься твоє поле, -
Казала мати,- лиш тоді,
Коли віддати серце людям
Собі поставиш на меті».
І хліб із жита випікала
І ним дітей благословляла…

                   "Люблю Отчизну я,
                   но странною любовью."
                                       М.Лєрмонтов

Люблю Вітчизну. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене, —
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
- Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім'я:
Ми — люди! люди! —
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

                   "У нас нема
                       зерна неправди за собою."
                                   Т.Шевченко

Коли твій вистражданий злочин —
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —
Той чорний суд тобі ніпочім.
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —
Тобі найвища нагорода, —
І ти, на проби й гарт готов,

Крізь всі Мордовії й сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.

На серце руку поклади –
Воно то б’ється, то мовчить,
То просить, змучене, води,
Щасливе – в небі через мить.

Джерельних слів струмок дзвінкий
Врятує нас від спраги знов,
А погляд ніжний, чарівний
Дарує щастя та любов.

В очах душі лунає спів:
Бажання, мрії, почуття –
Кохання зоряний мотив
Який збагачує життя.

Про минуле твоє не питаю,
Мрій солодких тобі не наллю,
Про кохання палке не співаю,
Поцілунків хмільних не молю.

Серце ще пам’ятає хвилини –
Щастя срібного чистий струмок
Віддзеркалював неба краплини
І дзвенів так, як твій голосок.

Радість зникла за брамою долі,
Сум розлився за обрій життя
І хоч смуток зникає поволі
В дні минулі нема вороття.

(був гетьманом з 1616 до 1622 року)

Заспіваю пісню – ліра відгукнеться,
Слово мелодійне джерелом поллється,
Задзвеніли струни, жваво заспівали –
То вони минуле наше пригадали…
Вдарили, заграли щиро й урочисто,
І лунає: “Слава!” З міста і до міста!
Бунчуки й хоругви, козаки рядами,
Кошові кремезні поміж козаками.
А полковник сивий гетьмана вітає –
Дзвін з церков та “Слава!” до небес злітає.
Для добра та слави нашої Вкраїни
Не ховався гетьман за козацькі спини,
В бій летів найпершим, йшов останнім з бою
Булаву тримав ти дужою рукою.
За твоїм наказом “чайки” будували,
Бранців із неволі з Кафи визволяли.
Полетіли “чайки” швидко до Босфору,
Є де розгулятись по Чорному морю.
Із ранковим вітром “чайки” полетіли –
І галери в морі довго ще горіли.
Бунчуки й хоругви, козаки рядами –
Прадідів великих слава поміж нами.

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Навернути мене на дорогу,
Де є істина, я ж бо грішу.

Обіцяю хранити таланти,
Боже, дай же мені талану.
Я хранителю, свому атланту,
Довіряю ввесь день і час сну.

Під крилом Христа і Марії
Я навчилась корити свій гнів.
Якщо Божа любов мене гріє,
То хто ж невірів так обділив?

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Показати, де моя дорога,
Бо творити добро я спішу.


Грудень 2008 р.Б.

Молитва «О Боже мій»

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

У святості
Твоїх турбот,
чи переможе
у борні,
чи буде в правді
мій народ? –
ох не однаково
мені.

Невже замовк
Твій Божий глас
життя на небі
і в миру.
Невже з народом
в лихий час
в неволі, плачучи,
умру.

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

2009-04-08, 6-00

Згадую родовий герб
Сохну без сонця
Вмостившись навколішки
Розглядаю
знайомі обличчя дерев
У альбомі
Гілки ім невпевнено
тягнуться вверх
Крізь вечір
Старанно фільтруючи домішки
Сонячної кислоти
Що стікає по краплі
У спраглі роти

З уламків пам’яті
Відновити глечик
В якому насіння наважилося
прорости
Вночі чи то вдень
Невміло розправивши плечі
Уперлось у небо
Побігло
До моря до віку за вітром
від нині
Хапаючи іграшку сонця
Сліди його ніг
Застигли в повітрі
Але не лишились на глині

Намагаюся порядкувати коріння
Опустившись у грунт
Мимоволі у бруд
Призвичаюватись рахувати кола
Не на поверхні води
А всередині стовбура
Заблукавши боятися що імовірно
Натрапиш на зруб
Але раптом побачити зірку
Крізь підзорну трубу
покрученої галузки

Листя жовтіє
За законом старих фотографій
Коли всупереч глузду
Втрачено голоси
І розгублено характерні рухи
Тільки риси облич де-не-де
Проступають малюнком
Прожилок на трафареті
Одночасно у дереві моїх легень
Розпускаються бруньки
Згадую родовий герб
І перетворююся на гербарій

Сповільнення механізму
До знерухомлення
До зупинки
Завмирання і відмирання
Зникнення руху
Створення тиші
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Не чути стуку власного серця
Не чути галасу за спиною
Не чути ударів молекул крові у стінки судин Невідчутно
Подих переходить в німий крик
Тиша народжує тиск Непомітно
Промовляєш його ім”я
Під водою
Ніяк
Ні до кого ні з ким
Не зруйнувати тишу

Поява музики
У відсутності звуків
Через потік
Стрибки
З каменя на камінь
Зависання
В густому повітрі
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Відокремлення
Краплі якою ти став на поверхні
Крапки на промені
Постукавши
Не заходити
Отримавши дозвіл
Не скористатись
Німий крик
Обертається в подих
Тиск розчавлює тишу Забуваєш його ім”я
Як
До кожного з усіма
Не пережити спокій

Риба
із фіолетовою лускою
запливає до твоїх долонь
і залишається
і засинає
Ти кладеш її на подушку
правим боком
щоб не боліло серце
шепочеш
про неминучість збліднення
і щокою до сліз притуляєшся
Ці вічно вологі очі
поринають у сон як в окріп
проступає хребет
ледь-помітним курсивом
ти чуєш
наближення шторму
Відчиняєш всі вікна
даруючи шанс
утекти
врятуватись
не збліднути
А вона
запливає до твоїх долонь
і залишається
Р И Б О Ю

Вино перетворюється на оцет
Коли необхідно текти за обрій
Знаходиш в амфорі серця образ
І в перехожих питаєш хто це
Дахів і вікон знайомий обрис
Зафіксувавши у птаха в оці
Спалюєш і розкидаєш попіл
І геть повзеш у подобі кобри

Без руху слухаєш черевом поки
Холонуть краплі землі у жилах
Терпне і гусне пітьма ожинна
Впиваючи глибоко в тіло голки

Сичиш і повільно стікаєш соком
У чашу і часу стрімкі потоки
Під ранок готуєшся знову жити
З крила струсивши росу
І спокій

Великий гріх на серці я ношу. В.Стус
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні

Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,—

Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть — я винен — хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

            В. Косовському У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле поринем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

1951

Відлетіло літо, відшуміли трави
Сивину по скронях вишили літа
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.
Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані.
Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата.
А життя співати проситься з грудей.

1951

На цій землі нема тобі повторень.
Ти тут поодинокий екземпляр.
Хоча у світі сотні перетворень
Не в кращий бік. А в гірший. І на жаль.

Та ти – не всі. Для мене ти єдиний,
Огорнутий пестливістю думок.
Реальний, не позичений, сяйливий,
Немов послання неба і зірок.

Бо ти є ти. А я є я. Нас двоє.
Яскраві, світлі, ніжні, молоді…
На цій землі нема тобі повторень.
Ти – неповторний. Бо це просто ТИ.

Я вимиваю спогади дощем.
Стою під небом. Сльози – у калюжу.
Земля в чеканні добрих королів,
Але чомусь трапляються «не дуже».
Не дуже добрі і не дуже злі,
Не дуже гарні і не дуже світлі.
Де ви тепер духовні королі?
І що мені безмежжя цього світу?

Я слухала як падав дощ...
На самотині пропадало літо.
У хмарах вечора, жоржинах диких рож,
Із інеєм бурхливого моління...
Прикрило очі, серце полохливе.
Гуло під якорем, і в морі йшла гроза..
Мій світ німий, солодкого сп’яніння,
Оказія холодного вина..

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

Хай буде пісок. Не у морі, а так… - крізь пальці.
І хай буде час, ніби добрий приручений пес.
Так рідко, що майже ніколи, приносить на таці
життя позолочену зв’язку ключів од небес.

Knock
Knock
Knockin' on Heaven's Door...

Ця юність – вино, що з роками темніє і гусне.
Ти думав: вертався туди, а насправді на дно…
Межа між любов’ю і порно тонка і розпусна.
То ж можеш її не шукати. Мені все одно.

Does anybody here remember Vera Lynn?
Remember how she said,
That we would meet again,
Some sunny day.

Ти слухаєш Флойдів, ну майже як я, чи півсотні
Таких же побитих талантом, надщерблених душ.
І пляшка Jack Daniel's, як жінка бентежить долоні.
Я темряви хочу і тиші, то ж вікон не руш.

You reached for the secret too soon
You cried for the Moon.
Shine on, you crazy diamond!

Мовчи і пиши, бо до ранку одна сигарета.
Не лізь у минуле, бо краще уже у петлю…
Дописано. Все. На балконі чекає карета.
Візьми цигарок, там немає. Не плачу. Люблю.

Nobody knows where you are
How near or how far
Shine on, you crazy diamond!


Кусочки пісень переважно з Pink Floyd, окрім ділановської "Knockin' on Heaven's Door"...

В руці каміння листя покриває,
У шаль вдаряється твій голос п’яних уст.
Розмови не було...
Казали сильні руки...
На щастя чи біду боги в Олімп ведуть.
Червиве серце, прохолодна спека.
Ти – спогад. Я складаюся із двох.
Розп’яття закриває мильні очі,
Від параної заколисує обох.
Стривай! Що буде?
Я не знаю!
Мій світ зав’язаний наперекір твоїй межі.
Ритм спалює мене,
Тебе не бачу.
Вдихаю порох гострих рукавиць.
Знайди мене! Я втомлена від болю.
Моя фантазія не спить ні вдень, ні в ніч.
Буди мене! Розбий прокльоном!
Я втрачена, мого життя не кривдь.

Не пишеться…
Знов осінь заблукала…
У золотім волоссі п’яного вина.
Багряні пелюстки спадали
із очерету… стиглого зерна.
Ти яблуко торкнула жовтим пензлем.
А вітер з саду грушу ледь приніс
Спадали сльози - мокрі закарлюки -
Це від твоєї ранньої краси.
Голубиш небо прикрими словами
у вирій відпускаєш диких птах.
Чому ж до мене музу не впускаєш?
Тарам – парам, парам, парам…
Ледь чутно контрабас.

Вона чудова, мов весняний вітерець,
Що ледь колише пелюстки бузкові,
Спокуса, досконалості вінець,
Чудовий символ ніжності й любові!

В її очах – кохання і весна,
Вона п’янить, немов чарівне зілля...
Заінтриговані? Сказати, хто вона?
Скажу: дружина Ваша. ДО весілля.

Травень 2003

Човен-змія
Човен-равль
Човен-ґава

Перетинає бульвари абсолютно нічийого міста,
Раз-по-раз зупиняючись,
Аби перехопити чогось котячого
(біляші, чебуреки, хутряні кУльки..)

Стерновий – людина без прізвища –
Пришвартує човна просто до твоєї лоджії.
Зроби вигляд, що спиш,
Не відчиняй,
Не пливи нікуди,
Лишайся.

Завтра мені відчиниш,
Зі мною попливеш

Втрачаючи друзів у переходах
Між станціями метро,
Пишучи заяву про звільнення,
Задихаючись просто перед коханою дівчиною,
Усвідомлюю:
Це ще навіть не життя.

Черговий дощ
Безслідно зник у зневодненому місті.
На знелюдненій планеті
Так беззмістовно зникаєш ти,
Мій дурнуватий янголе..

Не вір, що мені, буцім-то, погано.

Новий светер,
Чисті шкарпетки -
Світ чудовий.

А жити геть не обов’язково

Тепло
Притискаешся до бетону,
Хочеш обійняти,
Чи, бодай, обійти…

-Давай додому,
Чуєш? Борщ готовий!
-Мамо, який борщ?
Яке «додому»?
Хіба не бачиш,
Я загубив ковзани,
Я не повернуся..

Небо червоніє,
Площею гуляє мініатюрний смерч,
А тобі
Не вистачило на пиво.

- Вы что, молодежь, совсем оху..ли?
- Люди добрі, заради бога,
Не говоріть зі мною,
Принаймні зараз:
Я ж іще вчора
Ладен був покинути усе, що маю,
А сьогодні бачу, що нічого не мав…

Он воно, як

Тепло

Ліричні герої потрапляють до пекла.
Нічого не вдієш –
Література, таке інше...

Нічого не вмієш –
Ба, навіть дівчина
Покинула тебе через дрібниці,
Геть не тому, що ти лузер.

Опорожнивши вранішній келішок,
Видираєшся на дах.
Дихати.

Вже зараз життя нічого не варте.
Вже завтра
Персональний склад пекла
Поповниться черговим ліричним героєм,
Бо ж де тобі покинути писати?

Скрізь пишуть і говорять про "любов",
Чуттєвість,пристрасть - мало не щоднини,
Та про одне дещицю ти б знайшов -
Кохання чоловіка до дружини,
Чи про дружин кохання до своїх
Чоловіків - довіку Богом даних, -
Хороших,ніжних,добрих,дорогих,
Найкращих в світі,вірних і коханих...
Хтось зауважить: "Жінка, чоловік? -
Це так банально і не романтично"...
Тоді стають навіщо на рушник,
І присягаються кохати вічно?

Я залишаю
На тобі відбитки
Від хатньої плитки,
Від своїх стегон,
Але це гон...
Ти гірко плачеш,
Але пробачиш
Мій внутрішній ріст,
Бо ти ж мазохіст.
По тобі видно,
У тебе ж шрами
Це так огидно,
І вікна без рами -
Суцільні тріски.

Я вдячна за усі Твої щедроти,
Мій Боже, за що буде і було,
За те, що Ти завжди сидиш навпроти,
Коли беру до рук Твоє перо.

Сльоза – лише метелик на щоці,
що випурхнув з очей твоїх на волю.
Проста і благородна в нього ціль –
виносити із серця крихти болю.

аскетична недовіра
до бажань і почуттів,
безпорадність темно-сіра
десь в душі моїй на дні
б'ється в стінку розуміння
всіх сьогоднішніх подій,
розбиває мов камінням
несміливий розум мій.
як це зветься, я не знаю,
хай буде самообман,
я себе переконаю,
ніби це мій звичний стан.
те, що було тільки вчора
і не буде завтра вже,
депресивна й трохи хвора,
моя пам'ять береже.

сьогоднішній вечір забутим
ніколи не зможе вже бути,
це місячне світло у небі нічному,
це срібло туману і озеро в ньому,
оце мерехтіння далеких вогнів,
володарів вулиць у місті гріхів,
у місті, що манить до себе завжди.
цей вечір із пам’яті десь в нікуди
втекти не зуміє, бо я не дозволю,
бо вихід сьогодні знайшов я на волю.
і, навіть, якщо скористатися ним
мені не судилось, як іншим сліпим,
я буду радіти – існує ж бо вихід.
о, цокання стрілки секундної тихі,
о, гуркіт невпинний швидкого шосе,
вся Ваша упертість мені принесе
сьогодні вночі лиш глибокий
омріяний спокій.

*
Радощів колір
Я по тобі впізнаю –
Світишся, люба.

Колір печалі
Не приховаєш також –
Фарбою пудри.

Більше всього кольорів
В струнах веселки.
Ноти моїх почуттів
В мене на пальцях.

Бісів Ніжин,молися,молися за мене...
Вова Худенко

Я в твоїх передпліччях застрягла,в твоїй чорноті,
у надбрів'ях твоїх,молися,молися за мене...
Бісів Ніжин,навіщо тобі стільки шісток і стільки чортів?
і на біса тобі так багато квіток померлих?..

Мій найкращий,у мене до тебе тваринна любов,
я в тобі перетравлюю осад своїх недобачень,
Бісів Ніжин,ти ніби диявол і Бог,
на межі паралелей пульсуєш,смієшся і плачеш...

Розчиняюсь в тобі,розмовляю з тобою у снах,
Бісів Ніжин,навіщо тобі так багато церков і безгрішних?
Ти сідаєш на плечі,мов янгол і як сатана,
ти говориш в мені,ти,схоже,за мене мудріший...

Бісів Ніжин,молися,допоки стоїш,
і допоки пророки невинні,молися за мене,
я в тобі розчинилась, а ти розчинився в мені,
ти гойдаєш мій страх механічно,як вітер антени

ми зліплені з тіста солоного прісного тіста
впираємось п"ятами в небо нам хочеться космосу
нам тепло і тісно аж стіни довкола потріскались
ми злизуєм слину ковтаємо і пережовуєм

ми майже планети нам хочеться тиші і відстані
ми ходимо мовчки а інколи пошепки дихаєм
ми дуже далекі чи навіть ми дуже порізнені
ми ніби окремі будинки з брудними під"їздами

і кожен наш порух порушує спільну симетрію
ми зменшуєм радіус кола стаємо тінями
ми різні за смаком ми ніби два боки монети
ми ніби окремі шматочки одного цілого

ми зліплені з глини насправді ми зліплені з глини
такі досконалі що нас фокусують камери
нас хочуть руками торкатись але не сміють
ми жадібно кисень ковтаєм а потім відкашлюєм

ми зроблені з ліній ми ходимо тільки пунктирами
ми міряєм кроки гудками ми дуже зайняті
ми так ніби різні легені в одному тілі
ми так як суміжні стіни в одному залі

ми зроблені з каменю справді ми зроблені з каменю
хронічно самотні розкидані чи загублені
ми кожного ранку здаємось для когось зайвими
ми кожного разу чекаємо нашої зустрічі

напиши мені лист або смс-повідомлення
подивись я кидаю думки під колеса машин і потягів
я лишаю на потім будинки вітрини повені
певно треба відчути це шкірою щоб усвідомити

знаєш втома неспокій - це тільки мої перевтілення
коли серце болить то думаєш дещо глибинніше
я кидаю під ноги асфальт щоб збивати коліна
я збиваю коліна це треба аби полетіти

на перетині ліній ми схожі на власні тіні
коли дихаєш глибше то прагнеш щиріше вірити
коли серце у кінчиках пальців то прагнеш зцілення
це потрібно відчути тілом аби зрозуміти

подивись я вже вмію вбачати у нас подібності
коли плавиться лід то хочеться бути донором
коли дійсність малює мішені давай поділимось
подивись я вже знаю на дотик твої недоліки

ця динаміка міста ледь-ледь вибиває з колії
тротуати маршрути дешеві серця під одягом
коли хочеш тепла викидаєш усе непотрібне
залишаю відбитки губ на твоїх долонях

И только строчкой сожаленья,
Стих хочет попросить прощенье.
Но я молчу, одни движенья рук,
Колдуют, пачкая страницы.

Никто не знает, что может получиться,
И только, всё темней страница.
Желанье просто помирится,
Но слов как прежде не найду.

И в сожаление, что в строчках,
Уже, не верит стих.
Он не поддался колдовству.
И упрекнул, что сам виновен.

Николай Блоха. 7.04.09 г. 17:42

Я вік боржниця у своєї долі –
Вона – чарівним помахом руки –
В дитинстві щедро роздавала ролі:
Онуки, першокласниці, доньки.
Ніколи не насуплювала брови,
У ніч впускала сіроокі сни,
І першовірші, як першолюбові,
І вічність від весни і до весни.
Майстерно, ніби пензлем ковили,
Літа перемальовують обличчя.
Нечутно підступає час, коли
Онучечкою вже ніхто не кличе.
І роль за роллю на очах зника.
І я вертаюсь майже кожен вечір
У фото, там де я іще дочка,
А мама обійма мене за плечі.

Життя у клітку слів не увібгаєш...
Життя двері відімкне,
у вікно вийде,
димарем вилетить,
в шпарку у стіні вислизне,
хлопчиськом неслухняним пробіжиться
шляхами-дорогами,
вказівники попереплутує,
перехрестя повирівнює,
мирного подорожнього
зі шляху рівного
на манівці виведе,
у хащу темну до диких звірів,
а там –
подарує промінчика сонячного,
до ниточки дощем намочить ливневим,
розкаже казку,
вилає,
погладить по голівці,
картою щасливою випаде,
або змішає всі фігурки шахові,
ходи, дбайливо наперед продумані,
і,
зморившись такою метушнею,
покине назавжди клітку людського тіла...

Світла тиша
мудро у вічі дивиться,
сон-травою
гоїть сумні проталини
на тілі чорному землі,
розбурханої березня веснянками...

Із дзеркала березня брунькуватого
повискакували зайчики сонячні –
просто під вії тремтячі
зими вмираючої –
і розтеклися струмочками
соку березового.

КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ
І СНІГ ТАК ВІДБИВАЄ СОНЦЕ
ЩО ПРОТЕПЛІЛИ НАВІТЬ СНИ
І МЕРТВЕ ОЖИВА ВІКОНЦЕ
В НІМОМУ ХРАМІ НА ГОРІ
ТАМ СОНЦЯ ПИЛ НА ВІВТАРІ
В РОЗБИТИХ БАНЯХ СИНЬ ХЛЮПОЧЕ
ВОСКРЕСЛО НЕБО І НЕ ХОЧЕ
ЧИТАТЬ РОЗКРИТІ ПСАЛТИРІ

Розп'яті на хрестах раби —
Небесної свободи авіатори,
А мимо них — улюбленці юрби,
Вожді, царі, космічні гладіятори.
І тільки ти застигла край дороги,
Твоя печаль, спасенна і невтішна,
Твоя безпомічна молитва
До ранку тіні наші береже...

Був вечір. Теплий вітер
Крізь запах хвої
Ворушивсь.
Хазяїн бороду приміряв
До днів майбутньої весни
І зажуривсь про щось...
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.

Ворзель. Теплий Олекса
ЗО/ІІІ-84

Частка «не» пишеться для заперечення
В цьому випадку прикметники не принципові
Правила поводження в суспільстві вивчені,
занотовані, дієсловами обґрунтовані

Поділяючи життя на пере- та недо-
Контролюючи нежить надуту вітрами,
Краплями

Нездужати в значенні «не змогти»
Писати сповіді в «приваті» на ніч
Буквами

А вночі взяти і перемогти
….
Переоцінюючи оргазм нетривалий

Повторюємо, що не вміємо жити
Недороблена кількість рядків,
аби довести, що можна любити

Ховаючись від холоду мокрих матраців
Струшували сніг
з і без того тяжких повік
Спробувати б усе й одразу!
Самі собі зможемо допомогти
Та не треба
Споглядати не- з дієсловами разом

Провінційне небо полохливе
Мріяло про потяги експреси,
А вокзали, велети столичні,
Їх щодень міняли без лічби.
Городян затоплювало пиво,
А селян розчавлювали преси
І плодили речення окличні
Ватажків новітньої доби.
Ватажки хотіли просто бризу,
А плебеї пожинали шторм.
Наслідків наступної репризи
Не вгадає, певне й сам актор.

Я – Мегасвіт
Мегаспалах планети
Як цвіт-первоцвіт
Ти мій світ
І сонети…
Я – Мегапростір
Твій сон
І здаля
Чорніє як правда
Розрита рілля.
Я – Мегасховок
Любові і слів
Цих снів переспів
Не моїх замальовок
Ти мовчання богів

А я – Мегасвіт.
2009

Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
І Бог із ними…
___________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.