дверь
приоткрыта всем
верь
если Бог твой нем
в дождь
что уходит с глаз
в дрожь
в этот зыбкий час
в гром
под небесный плач
след
на охоте – врач
бег
начиная вновь
снег
разбивая в кровь
вот
по сердцам прошлись
лёд
толщиною в жизнь

11 Марта 2009

Я, намісник Президента
меджи русинами,
першим ділом загороджу
область паланками.
Покладу нову капуру
у Нижніх Воротах,
демократам заткам писки,
вушмарю з роботи.
Изонанджу коло себе
з безпеки аґентох,
а в новинці надрукую
свої подобенки.
Плацу двигну міліціштам,
роздам їм патрони,
а потому са попросю:
«Кр ту про'ти Зо'ни?
Ко'трий з вас хотів би зи'млю?
На фурт? Ци в оренду?
Зроблю вам демократичний
пендрик-референдум!
Будете голосовати й мене хвалити,
жеби'м вас автономістох
в Зоні лишив жити.
Бо в туй Зоні чистий воздух,
буркут, ліси, гори
зроблять другий Ватікан
вадь другу Андору.
Прийдуть за'падні турішти
в Худльово й в Люту –
будеме мотиков гребсти,
Бога їм, валюту!
Каждий русин годен бути
у Зоні міністром,
кидь принесе алдомаш –
бензіну каністру!»

1992 р.


Паланками – штахетником
Капуру – ворота
Писки – роти, морди
Вушмарю – викину
Изонанджу – тут зберу, згуртую
Вновинці – вгазеті
Подобенки – фотографії
Плацу – зарплату, плату
Двигну – підніму, підвищу
На фурт – назавжди
Пендрик – дубинка
Жеби'м – щоби я
Буркут – мінеральне джерело
Вадь – або
Бога їм! – чорт візьми!
Кидь – якщо, коли
Алдомаш – могорич

*
Якби у сни мої
проникла ненароком,
вжахнулася б сама.

*
Пристрасть остання,
як перша любов.
А старість – то старість!

Я б роздерла собі груди,
Аби ввібрати в себе його слова –
Кожен звук, кожну паузу,
Але натомість мої груди
Лише важко здіймаються
І з горла виривається короткий хрип:
«Ще…»

Ти будеш інший, та не станеш кращий.
Я буду краща, щойно стану вільна.
Без мене ти метатимеш із пращі
каміння зрад, то цінність не фамільна.
Мов кістка в горлі - мова перемовин,
відкриті душі, та закриті чакри.
Від ревнощів твої зрослися брови,
Отелло і водночас Казанова?
................................
Що ж серця несподівано забракло?

Ой, же ти Корівонько, Золоті твої роги,
Загубило Теля твоє додому дороги.
Ой, мабуть, що пастухи та не добре і дбали.
Не дай Боже, його вовки люті розірвали.
А вже нашій Корівоньці добре нагулялось,
А вже вим’я молоком добре наливалось.
Ой, нема кому те вим’я добре опростати.
Вертай, вертай, Корівонько, до своєї хати.
Ой, іде Золоторога, ступати їй важко.
Капле з вим’я біле, біле просто битим шляхом.
Для маленького теляти то є вірним знаком,
Аби йому вертатися до рідної хати.

А Небесна та Гадина до молока ласа,
До Корівки битим шляхом звивається плазом.
Ой, вже тягнеться до вим’я, ой, вже його смокче,
Аби черево набити, вже така охоча.
А вже молока білого стільки надурила,
Що собою вже світ білий, світ Божий закрила.

То все бачить Пастух та на вогненному коні:
«Ой, ти Гадино Небесна, вже лиха доволі.
Ти собою вже світ білий, світ Божий закрила,
Ти, несита, Божу землю в камінь посушила.
Тобі черево набити тільки для забави,
А що люди вже плачуть, нема тобі справи».
Сказав Пастух, на вогненному коні під’їхав
І топтав конем Гадину, наробив їй лиха.

Бачить Гадина: недобра для неї година:
«Ой, Пастуше, маєш серце, бо і так вже гину.
Пустиш мене, то пущу я молоко із себе.
Нехай мене не клянуть, а вся слава для тебе».
«Ой, ти Гадина Небесна, маєш допомогу:
Переїду конем ще раз, а Корова – рогом».
Ой, знову молить Гадина: «Маю ще провину,
Відпущу Теля мале я, бо вже зовсім гину».
Пустив Пастух вогненного, пустив ще утретє,
Бо ж він зовсім не абищо, завзятий, упертий.

А вже диво велике стало відбуватися,
Стала Гадина Небесна кільцями звиватися.
А від того на всі боки грім та блискавиця.
І пустила вже Гадина молоко-водицю.

Поклонились тоді люди, хвалу проспівали:
«Недаремно цього дива ми стільки чекали.
Хвала тобі, Корівонько та Золоті роги!
Хвала тобі, Теля мале, не губи дороги!
Хвала тобі, Пастуше на вогненному коні!
Вже не змочать Божу Землю сльози все солоні.
Хвала тобі Мати-Земле, що про всіх нас дбаєш.
Береш в себе золоте зерно, в стократ повертаєш.
Хвала тобі роде наш, хвала всім добрим людям.
Жили наші предки тут, і ми жити будемо!
Слава!
Слава!
Слава!»
7/ 01 – 2002 – 9/ 03 – 2009

Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили...

Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі спасатись.

І зібрав усю громаду,
З нею розпростився;
Взяв з собою молитовник,
В пущу віддалився...

Але де йому до пущі!
Привик до ковбаски,
До чарочки горілочки,
До борщу та кашки...

Привик собі як часами
То й дечого вжити...
Та де йому серед пущі
Корінцями жити!

Пробув в пущі одні сутки;
Ба щось не прядеться...
Пробув другі піп удовий —
Ба вже й нитка рветься...

Взяв добродій молитовник,
Назад повертає.
"А що ж то ви не на пущі?"
Громада питає.

"Не питайте, добрі люди! —
Став піп говорити. —
Не з такими животами
Серед пущі жити!.."

Іде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та їй і читає:

"І прочая, і прочая...
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!"

"Чуєш, дівко, що в указі?"
"Та чую, козаче".
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!

Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:

"А приглянься-но, козаче,
До того указу;
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?"

18 квітня

Грає скрипка, грає кобза
І бандура грає;
Чумак літом у кожусі
Гопки витинає.

Витинає чумак гопки,
Аж потом заллявся...
"Та скинь-бо ти кожух, брате!"
Якийсь обізвався.

"Ні, не скину! — чумак каже.—
Бо натуру маю,
Що йно тілько з себе скину,
То все пропиваю!"

Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.

Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.

"Не мої се,— каже,— ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!"

В страшносудную неділю
Ксьондз казання говорив,
Став за божий суд казати
Та й, на гріх, пересолив.

Слухав-слухав бідний мазур,
Далі тяженько здихнув,
Подивився на Легиза
Й головою похитнув.

"Коли так,— промовив,— Jezus,
Ти судити нас будеш,
То, будь певний, сам, як палець,
Серед раю заживеш!"

Коли життя,
Як сонце йде на захід,
А серце ще стучить-
Гаряча кров пульсує,
Та думки в голові,
Як вихри на землі-
Народжують ідеї,
Грандіозні та нові.
Хочеться сказати,
Голосно кричати-
Не все ще зроблено,
На цій землі.
Роки свої не приховати,
Не зупинити,
Ідуть, як ті часи,
А може серцю,
Тихо так сказати-
ТИ не спіши,
Дай - помилуватись,
Тим сонцем,що горить,
Тим квіточкам,
Що так цвітуть барвисто.
Послухати птахів,
Журчання бистрих,
Гірських струмків.
Яке багатство світу,
Яка багата гамма кольорів,
Я все обняти це хотів,
Любити,народити.
Багато чого я не вспів,
Так хочеться,
Ще жити -
Співати і творити.

Ще трохи, і я почну жити твоїми словами, своїми образами,
Писати так само як ти, писати прозу навіть.
Застилати на ніч вікно, визирати у ліжко,
розливати у нім молоко, яке вилижуть кішки.
Писати на ніч картини, але не словами, а фарбами,
Писати любов*ю, собою, усіма мікрофабулами.
Знаєш, у моїм холодильнику виросли яблука,
Ті, що зривають пізньої осені, ховають за пазуху,
Гріють, виймають, милуються й знову ховають.
А потім печуть з них пиріг і з*їдають за чаєм.

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

Дзвінок телефону, розмова про виставку,
Звучить запрошенння, а на більше не вистачить.
Поговорили - кінець розмові,
Чутно гудки некольорові.
Вітром скаженим втікаєш од мене,
Боїшся зізнатись, що ти ще зелений,
Почервонієш, тоді стукай у двері.
Назріє пора малювати в папері.
2007

Іще зима. Іще сумує хата.
Так день до вечора і з ночі до зорі.
Приходив, правда, вчора Пелехатий
У вікна стукав, шастав у дворі.

Ще ж темно так, а він по щось приходив,
Прошурхотів по ринвах і замовк,
В порожні вікна, як в застиглий подив,
Знічев’я зиркав, сірий, наче вовк.

Сумує хата, сни свої ховає,
Підсліпувато задивляється в поля.
А десь вогні і повзають трамваї
З очима змій і вухами кроля.

А вдома легковажний телевізор
Подасть як шоу суміш інь і янь,
Любов і жах, економічну кризу
І зверхність заходу, і зомбі-росіян.

І все не так. То й що? Ніхто не винний,
І навіть ті, що не сказали світу – зась!
Мигтить екран. Танцюють білі тіні
І десь ірже невпійманий Пегас.

І все не так. Бринить гірка досада.
Моє життя поставлено на кін.
Мигтить екран, і жде весни розсада,
І цілу ніч гарцює білий кінь.

отак би й пролетіти, розчинитись
тужливим криком, десь, в отаві снів,
зорею на світанні розгубитись
здригнувшись сріблом в павутині днів,

чекати, доки Сонце роси виїсть,
як очі, ті що в ранках мріють ніч,
віддавшись почуттям, гріхам на милість,
таки діждатись занебесних стріч;

нехай клянуть, ті, в кого камінь кинуть,
нехай Тартар розверзнеться, горить
тілесна тлінність, в Ирії заквилять:
хто спопелів - в Любові вічність снить.

*
Дихнув на мене
погляд твій холодний.
Я інеєм покрився.

*
Накувала зозуля
ще років чимало.
Ще стільки страждати!

< 1 >

так рік за роком
у даль незнану
______________ йде час
свічками спокій
як в мить останню
______________ погас

німіють сови
на перехресті
______________ доріг
молитви мова
шукає весни
______________ для втіх

гаївки грають
будують в небо
______________ мости
на спас чекають
і яблуневі
______________ пости

і тлінні тіні
щезають рано
______________ мов дим
листків осінніх
листів прощання
______________ не жди

свяченим ябком
вгощало літо
______________ на спас
пройшли колядки
сивіє цвітом
______________ наш час

< 2 >

ні слова більше - тільки вдих на видих
в піснях цикад на роздоріжжі доль
брехні слова солодкі ненавидів
гіркі ковтаю наче валідол

ні слова, ні півслова тільки погляд
в душі криницю зрошену від вільг
на сповіді про щастя не говорять
бо щастя також є напевно гріх

німе мовчання огортає повінь
від споминів, що не течуть назад
ні слова більше – подих_погляд_сповідь
і серце в ритмі голосних цикад

< 3 >

здається
іноді
мені
шукають
Іроди
синів
рубають
голови
за мить
і слово
з оловом
згорить
тікають
матері
в жита
лишають
хати і
життя
синам
рятуючи
в борні -
ти плач
їх чуєш чи
ще ні?
помруть
сини за нас
святі
і віру в них
залишуть на
хресті

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.

«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.

«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...

«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.


1859

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від нелюба шлються.

Де ти, милий? Подивися —
Яку терплю муку;
Прилинь, прилинь, моє серце, —
Беруть мою руку.

Швидше, милий, рятуй мене
Від лютої напасті:
Як з нелюбом мені жити,
То ліпше пропасти.


Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

Кипіла злива, обпікала п’яти, -
Ми бігли по асфальту без мети...
І моє плаття мокре і прим’яте
долонями прикрив од світу ти.

І полиски стрибали у калюжі.
І ліхтарі сміялися до сліз.
І твої руки танцювали дужі.
А я бриніла і летіла ввись.

Как важно иметь своё мнение,
Как важно иметь свои взгляды.
Чтоб были и цель и стремление,
В достатке чтоб были преграды.
Чтоб слышать в затылок дыхание,
Чтоб видеть, как рушатся стены,
Как важно иметь понимание,
Как глупо скрываться за пену.
Как нужно идти за мечтою,
И как рассчитать свои силы.
Как хочется знать, что я стою ?
Как слышать приятно «мой милый».
Нужна ли железная воля?
Не знаю. Но нужно терпенье.
И глупо хвататься за роли,
И в них находить утешенье.
Ждать глупо знамения свыше,
Под ноги смотреть надо чаще.
И важно дыхание слышать,
И видеть листочек упавший.
Стремиться знать правду не нужно,
Особенно правду до срока.
Надеяться только на дружбу,
Да помощь от электрошока.
Как важно понять свою важность,
И скрыть хоть чуть-чуть недостатки.
И во время вычислить гадость,
И тщательно выполоть грядки.
Как важно быть нужным, порою
А лучше всё время, но сложно.
И жить, наслаждаясь игрою,
А наоборот, - невозможно.
Всё важно и всё заменимо,
Как лучше? Решаем мы сами.
Жизнь, право же, неповторима,
Но это поймёшь лишь с годами.

Раніше надсилали SOS,
тепер – SMS.

Зламаний час.
Стрілки вкрились сугою.
Сіється пам’ять, як манна небесна.
Я ці дороги і стежки загою, -
Кожна піщинка в сніжинку воскресне.

Вир автострад засмоктав мої очі.
Кров шоколадом гарячим стає.
Вітер твої фотознімки лоскоче, -
Значить, хоч вітер у світі цим є.

Зламаний час пахне стеблами рути…
Знову забула кохання забути.

За мушлями очей
сховано перли сліз, -
я багата наречена.

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
О, як моє болить серце,
А сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тілько тоді і полегша,
Як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерть не забуде… (2)

Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі.
Чи щаслива ти билинка,
Що росте на полі? (2)

Що на полі, що на пісках,
Без роси на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці! (2)



Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

коли ще був я тільки немовлям,
я повзав біля батька, що заснув,
і хлібом вуха заліпив йому.
проснувся він глухим – і в переляк!

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, —
Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся. (2)

"Ой, не вертайся, та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом —
Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита —
Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!" (2)

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Хвала твоєму Серцю.
Воно м’яке, чутливо-ніжне.
Червоне.
Гаряче.
Солодко-гірке.
Медове. Добре.
Гармонійно розлито-злите.
Перевите.
Зв’яжи мені з нього шапку
Мені пасує червоний...

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Минуле – вокзали у біобедламі,
Хвилини мовчання, вагітні чеканням,
Скрегоче об колії часу відламок, –
Мовчання, чекання печально повчальні.

І очі відсутньої жінки вологі,
І вечір, зачатий в холодному стресі,
Спинається мляво-мінливо на ноги
В безглуздій якійсь недописаній п’єсі.

Це я, а чи хтось на пероні блукає,
Чи зірка погасла упала із неба?
То знов народився з минулого Каїн,
Бо пам’ять чиясь відвернулась від себе.

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Город контрастов, любви и страданий,
Блеска бриллиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
Грязных властителей, чистых пажей.

Город конвейерного производства,
Где каждый третий продукт – это брак,
Каждый второй – жертва уродства,
А каждый первый портфельный дурак.

Город постельного аукциона,
Где опыт жизни – лояльность к б/у,
Где ценят качество пьяного стона,
Где что б не видеть, себе просто вру.

Город разбитой мечты и забвений,
Где можно найтись и можно теряться,
Полон надежд, утрат, подозрений,
Где хочется плакать, а надо смеяться.

Город, где можно забыть свое имя,
Или создать его в бурях побед,
Город, где все вулканы остынут,
Сквозь испытания счастья и бед.

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Відвертого кохання каяття
залишили зім яті простирадла,
Як знищила нас ніжність й почуття,
як боляче і в той же час принадно.

Руки моєї боязко торкнувшись,
відчув вогонь, де спалений ущент,
я з пеплу відродитись нас примушу,
лиши мені лише ось цей момент.

І йди, не буду я тримати,
все втрачено тепер навік для мене,
ми палачі самі ж своєї страти,
відчуй мій пульс, що б ється в твоїх венах.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

мне страшно! Господи помилуй
возможно если мимо пронеси
судьбу лихую. Но даруй же силы
назначен если путь мне сей еси.

храни мя Боже от души роптанья
ума последних капель не лиши
святую кротость подаруя в тайне
блаженна аки немощность души.

о славен Господи! Я силою Твоею
былинки немощной пониже во стократ
прости мне гордости! О том сказать не смею
как был вчера ещё я несказанно рад.

во теле немощном прославься Сущий в Вышних
душе покров и упованье рук.
ведь я сих не бегу! Чужих помилуй (слышишь?!)
на жизненном пути мне созерцаньем мук.

так страшно участи что не снесу по тяжести
углами острыми мне давит этот крест
дорогой ровною даруй хотя бы радости
и милых лиц видением окрест.

велик и немощен Ты в Сути Триединой!
Знаменье Крестное - надежда Ты моя!
от злая участи мя Господи помилуй
во гневе тяжка ведь десница нам Твоя!

не мало сердце небу помолилось
дела же рук черствеют кожурой...
осанна Вышний! Уповать на милость
хочу я всё же утренней порой.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

«Чоловіки зневажають гендерну політику…»
З повідомлень преси
***

Епатажне диво – жінка без обручки,
одинока, сильна, як п’янка весна.
Що тобі до того? Ти – собі заручник,
а – зарозумілий… То й не першина!

Підійти наваживсь? Одступися плавно…
Бо вона ж як море… ніжне і терпке.
Мрійно- екібана,складно - орігамі,
а коли сутужно - скляночка саке…

А берези плачуть… Гой, які то сльози…
Березневе свято – пригорщами з площ…
Епатажній жінці подаруй мімози,
а якщо залежний – не виходь у дощ!

Вже не один тиждень ти сама,
Сидиш сумна біля вікна,
Вдивляєшся в віконце,
Тільки результату ще нема...
І шоб я тільки не придумав,
Шоб зустрітись нам удвох,
Але незнав що й сказати...
Але сьогодні я проснувся,
І голос якийсь прозвучав мені
Тихесенько шепнув мені"Іди до неї...."
І ось коротке запитання
Чи пробачиш ти мені ?

Бродили містом, ніччю п’яним,
ранковий вітер хуліганив,
гонив бляшанки, рвав афіші
і між дерев полохав тишу.
А паперові голуби
у небо рвалися крильми.
І вся оця цивілізація
тихенько спала мирним сном,
коли у неї за вікном
такі дива були небачені:
на вулицях в ранковій млі
погасли разом ліхтарі,
а небо наче посвітліло,
рядком ходили зорі білі,
і смуги золоті, рожеві,
за ними там бузкові леви.
Вставало сонце жовтим колом.
Палало небо рок-н-ролом.
І було так, неначе ми
завжди були людьми з крильми.
...Ранкове сонце грало гами,
шістнадцять поверхів під нами.
Десь унизу було подвір’я.
І вітер нам куйовдив пір’я,
і ми тремтячими крильми
пускали вгору голуби.
Космічний холод, сонце, тиша...
Старий двірник збирав афіші.
Безмежний світ – барвисте коло.
Палало місто рок-н-ролом.

У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

Загаявся березень примхами сірих дощів,
Фарбується небо, лютневими тінями скуте.
Лютуй- не лютуй, відлітає у спомини лютий.
Він січнем посічений, люттю себе розтрощив.

Не навчена дихати сірим повітрям брехні,
Не навчена пити коктейль пересудів та змови,
Не навчена, хоч і навчали в публічних промовах,
Не здатна вживати, випльовую їхній хінін.

А без лицедійства занадто для когось проста,
В карєрному зрості та справах не вельми успішна,
Не маю багатства, і дати святкую не пишно,
Отрути чи меду не ллють принагідно вуста.

Не кличу до бунту ображений електорат,
Не втрапила ні до еліти , ані до бомонду,
Богемі не слідую і не сповідую моду,
Живу як живеться, без хитрощів чи наздогад.

Якщо не навчилася досі, ніхто й не навчить,
Позаздрю лиш тим, хто у пісні народжує вічність.

Хай лютий летить, безнадійно посічений січнем,
Березовий березень котиком гучно нявчить,
А вірш видається банальним римованим спітчем,
Та може його ошляхетнять скрипичні ключі...

Будинки ловлять пащами дверей
зграй перехожих повсякденне дійство,
а Всесвіт знов вигадує людей,
згадавши власне зоряне дитинство.

І мешканці згасаючих цеглин
течуть на лоджії з пітьми грузької,
щоб крок зробити… Потім – ще один…
Немов на край планети, ще пласкої.

Передчуття закрутистих світів
долає стреси, комплекси та страхи,
і випинається проміння ліхтарів,
немов лискучий панцир черепахи.

Вдихнувши неба, в зоряниць вогні
пірнає ця тварина разом з нами…
Лиш бульбашки хвилин у глибині
ще кружаться між ранком та дахами.

В куточок кусочок маленького щастя забилось
І погляд кидає немовби налякане в смерть
Маленьке звірятко попало до когось в немилість
Дивлюся в вікно.. і бачу розмиту себе…
Скоріше б закрити фіранки відчинених ран
І вкластися на ніч ну хоч би хвилину поспати
Побачити там усміхнене радісне « Я»
Начхати що прийде ненависне завтра…
Закрила б на віки повіки важкі від дощу
Розлилась по всюди і щоб не шукали ніколи
Питання катує що разу : « За що?»
Пояснить мій голос від роздумів кволий..
А може і ні.. питання і часу і волі……….