Мне станет вдруг тебя не жаль,
Задорный смех вновь сменит зимнюю печаль.
И я пойму - ты только проводник.
Мой новый мир восстал в единий миг.

И солнца свет, и тьма, и дождь, и ветер -
Мое родное, ведь все это - я!
Я изменилась - а ты даже не заметил.
Но все теряет смысл. Ведь рядом нет тебя...

Коли захочеш спокою в буремному житті,
І не знайдеш розради ні в натовпі, ні в самоті
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли раптом на душі стане важко
І серце заб'ться, як поранена пташка
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли роєм загули тяжкі думки
Й нетішить навіть настання весни -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли забудеш хто ти і куди ідеш,
Коли в кінці тунелю світло не знайдеш -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І стануть легшими всі тягарі земні.

Коли ж в твоїй душі цвіте весна,
Коли щасливий ти, і в тебе - все окей, то - усміхнися,
До мене ти прийди й хоч трішки поділися.
За тебе щиро порадію я.

І навіть цей біль – не причина для відчаю.
Завжди так було, і, напевне, ще буде.
І вечір мене огортає за звичаєм
В холодний, терпкий і заморений грудень...

Лише не печалі пульсують під шкірою,
І як би бетоном не тиснуло місто –
Йдучи, я провулками радість визбирую, –
Живучу,
гарячу,
ікристу...

Міжсезоння. Зима – в жебраках, -
Ні снігів, ні морозів.
Навіть нікому їй
Заметілі до свята подати.
І поштарка банальності
З ранку по скриньках розносить,
Наріка на собак
І свою несолідну зарплату.

А ялинка заплуталась,
Наче в сітях, в серпантині,
Не у змозі нудьгу
Заховати в строкатій гірлянді;
І доросла Снігуронька
О двадцять третій годині,
Відробляючи плату,
Обвітрює стомлені гланди.

Провінційні святки.
Їм не треба благої столиці.
Всюди є дискотека,
Горілка, і жінка, і ситість...
Рік Новий чи Різдво –
Все так само чудово згодиться
Як вагома причина
До чортиків знову напитись...

Просто Наповнив любов`ю, як глечик медом.
Стати б тепер густим, запашним і справжнім!
Просто не вмію, не вмію я жити без Тебе,
І огортаюсь – даремно! – днем учорашнім.
Просто не вірю собі тоді, як відсутній
Ти у мені.
І нічого із цим не вдієш.
Ти – моє Завтра й далеке моє Майбутнє.
Ти – моя Стежка, і – вкотре – моя Надія.
Що я сама?
Куди і за ким, і навіщо?
Хто я без Тебе?
Сліпа, і німа, і убога...
Скільки в цім щастя – нести оберемки віршів,
Й біля Твого на світанні лишати порогу...

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

Вийшла із людських берегів
нікого не хоче знати
любов

За кілька хвилин – мій вихід.
Зала набилася авторитетами мого життя найбільшими.
Я – всі слова забула.
Поважного віку актор
вхопився за серце...
Хитаючись, пішов додому
зі спектаклю мого.
Дівчинка молодесенька не знає,
як зветься пісня,
яку вона співати буде,
і заводить її дзвінкоголосо
тут же – у темряві закулісній.
Старша колега –
жінка з лицем вродливим
та очима,
що зблякло сяють екзальтацією,
радить:
„А Ви почніть словом „час”...
я так завжди роблю,
а ми – увімкнемо музику.”
Я йду...

*
Сховалось сонечко
За горизонт.
І спалахи розжареного диску
Ковалик-вітер
В річці остудив.

*
На кладовищі,
Де рід оселився
Серед хрестів і горбатих могил,
Живе ностальгія –
Вбоге дитинство…

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

на схилі річковому
на осонні
проклюнулися пітятка підбілу
посеред хмизу
і сухого листя
з-поміж гумок шприців
старих листів
проклюнулись жовтаво-осяйні
пухнасті квіти
що на дотик теплі
і Латориця стишила свій плин
аби не змила хвиля каламутна
не вирвала з корінням
цю красу

втішаймося
допоки
ще весна

Назву ім’я твоє ледь чутно
Як сутінки огорнуть небо
Скажу строфами з пісні
Як тяжко тут без тебе

Щодня гортаю сторінки
Життя, що могло бути
Щодня не в змозі
Ілюзорність цю
Забути

Та ти не відчуваєш…
Та й не знаєш…

Руками в брюки
на стільці,
із репнутою головою.
Конфеті вже слід прибирати,
маски - спалювати.
Фарби потріскалися,
механізми слід змащувати.
Клубком у горлі
сипле зима.
Назавтра - знову сніг.
Знову підіймати руки
й опускати.
А твоя жінка
спить у потязі
за сотні кілометрів,
і їй сниться море.
І вона
не прийде
до тебе сьогодні,
бо потяг їде в протилежний бік.
Знову вірити в краще.

Чи перестану
бути
      для тебе найкращою
Чи перестану
      для тебе бути

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!

Ми втрачаємо свідомість,
щось таке, що на зразок
совісті. Натомість
честі не втрачаємо візок.
Тягнемо і тягнемось підвести
до вершини прагнення богів
два кінця, які ніяк не звести:
перший – друзів, другий – ворогів.
Чи з колін, чи з черева чужого:
з’їдені – то ми самі –
печією від чужого Бога.
Українець, вихворій, зумій!
Ти ж і розум, і краса народу
в протосвятості Богів-Людей.
Годі дути на холодну воду.
Глянь у небо – де ж той іудей?
Тільки простір йде Чумацьким шляхом,
тільки простір – Бога Божий Світ.
Не крови долоні чужим цвяхом –
Бог один, і не чужий, а свій.

2008-11-07

І так пахло пеніциліном і оцтовою есенцією,
І так чорно в очах і пекельно-холодні руки.
Ти щось знаєш про світло чи може про трансценденції?
Ти щось знаєш про морок, прогулянки мокрим бруком?

Ти щось знаєш. Я бачу. Перкусії зливи зводили…
І доводили до німого (ну майже) сказу.
Затерпали мальовані ноти на дні мелодії.
Це один із випадків: не можна усе й відразу.

Ця свідомість межує із болем і трохи з вірою.
І не голуби в небі, а ворони тільки й сови.
Це одне із життів – де стаєш невимовно сірою.
Це одне із проклять. Ностальгія іде на лови.

Я оттолкнусь от звука
Яростного утра
Это Весны наука
Рвётся стихом из нутра

В зимних пределах спячки
Кончилась маета
Песни капельной горячки
Солнце поёт с листа

Мартом поставлена точка
Жизнь начала отсчёт
Замер я - словно почка,
Что поцелуев ждёт

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Так насичено пахнуть дощі,

Чи то сумом осіннього неба,

Чи то радістю світла весни,

Я дощі викликаю для тебе,

Я дощі викликаю для тебе,

І збираю їх також для тебе.



По краплині тобі виливаю

Кожен порух бентежного неба,

І обличчя твоє омиваю,

Я збираю дощі всі для тебе,

Я збираю дощі всі для тебе,

По краплині збираю для тебе.

Дощі і війни, війни і дощі,
постійне, повсякденне поле бою,
наші життя і просто ми з тобою
таємні полігони для для баталій.
Востаннє зізнаєшся у коханні,
востаннє поцілуєш мої очі,
і, ніби-то, востаннє просиш ночі,
у наших перманентних днях змаганнях.
І, ніби-то, востаннє йдеш від мене,
і ніби-то востаннє я прощаю,
ти знаєш, ми вже вбиті, нас немає,
ми кожен день один у однім гинем.
Від тебе кожен день стаю залежна,
ненавиджу цю слабкість, ці кайдани,
сьогодні я дурна, бо трохи п яна,
і ні собі, ні світу не належу...

... запилені шляхи вчорашніх снів...
... і ніби-то нема туди вертання ,
... і звідтіля ніяк не знайду вихід,
ще вчора я клялась, що це востаннє,
й у мареннях по тобі мала втіху,
ще вчора я збиралась забувати,
хоч дивно, що роки тебе не стерли,
чи варті твого погляду всі втрати,
чи варто, взагалі, скажи відверто?...
Сьогодні я здаюсь собі смішною,
та в очі навертають чомусь сльози,
від того, що смішна і не зімною
ти зустрічаєш райдуги і грози...
Від того, що наівно сподіваюсь,
коли сніги твій образ давно вкрали,
від того, що я знов туди вертаюсь,
де ми колись цю пєсу не дограли...
Та іноді, існують такі твори,
яким просто не личять хепі-енди,
і ні моє свавілля, ні покора
не перетворять вірш цей на легенду..

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...

Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча й в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.

С детских лет мечтая о чужих краях,
Нанесенных мною впервые на карты,
Я прошел пол жизни, стал на якоря
В съемной квартире, в холодном марте.

Небеса развернувши, как полотно,
От затоки Днепра к проливу Гудзона,
Я вдыхал сквозь распахнутое окно
Терпкий запах воды и озона.

И сквозь дымку, ко лбу приложив ладонь,
Я случайно увидел землю, которой
Есть название местное – Оболонь,
И назвал ее Нью-Лабрадором.

Вся наша жизнь, железная дорога,
Один длиннющий перегон,
И остановок, но не так чтоб много,
Мелькают полустанки за окном.

Сиюминутных отношений полустанки,
Меняют, беглые пейзажи, собою украшая.
Не долгий путь, конечно если будет узловая,
Где два состава образуют третий.

Но не всегда сливаются в один,
И разбегаются по направлениях разным.
Несясь по полустанкам украшая жизни,
Не долгой остановкой ища и ожидая узловых.

Тех узловых, что называем сексом,
Что только иногда приводит к сортировке,
К созданию одной семьи, и одного состава,
С вагоном иль двумя, но прицепными.

Как сами были мы, ещё детьми,
Родителям своим вагоном прицепным.
Кому везло, тот чувствовал себя ребёнком,
Другой, действительно вагоном прицепным.

По перегону жизнь несётся, расформировывая состав,
Когда вагоны, забирая прицепные,
Когда маршруты разводя или пуская,
Пуская часть вагонов, под откос.

Николай Блоха 30.03.09 г. 09:44

І ніщо не триватиме вічно. Н і щ о.

Ані секс, ані сум, ані ці миротворчі місії.
Підставляю по черзі то праву то ліву щоку,
Розуміючи, що милосердя – звичайна візія.
І цей сенс не минаючи синьо стікає соком.

Не молитися морфію. Просто молитись морфієм.
І пливе конопляний туман, наче Стікс чи Лета.
Повертаюсь синцями під очі, а рідше спокоєм.
Повертатися знову, ти знаєш – погана прикмета.

***

Підставляю плече, і що далі то навіть легше.
І слова вилітають, немов камінці із пращі.
Варіації снів. Трохи крові. Прощання. Перше.
Без вокзалів і кроків услід безумовно краще.

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика, й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, повінню вод,
І старому поету – видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полум’я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Ми з моря поверталися. І тіло
Світилося у бронзі, золотіло.
Світило море. Золотів лиман.
Ахіллові сліди світили мужні...
А спогади, як равлики у мушлі,
Таїлися. Вина прощальний жбан
І юліанський древній календар.
І вуст твоїх розпечений нектар.
Навіщо ти вела мене сюди,
До моря, щоб у морі сум розтанув,
А ми чекали прісної води
Із дна солоногорлих океанів?
До сонця ми підносили вино
В пакетику, неначе кров, прозоре.
Ночей і днів не густо нам дано
Там, де зійшлися і лиман, і море,
І тисяча старих і денних бід,
І каберне з кефаллю на обід.
А скибка хліба всохла на столі,
Бджола – і та тікала із намету...
Чи ми востаннє тут, на цій землі,
Чи це лише привиділось поету?
Вітри з Гіпербореї загули –
Прощай, прощай, ми стрінемось коли?
Ще ти – мов юна грішниця Ліліт,
А з мушлі равлик нам повзе услід,
І ти сльозою з неба впала, зоре...
І вороного вечора вогонь,
І срібна павутинка біля скронь.
І нас нема. Але зосталось море.
І з моря ми вернулися. Прощай,
Веселко рання за далеким лісом.
Адамове ребро із чортом-бісом,
І все, що нам світило з краю в край.
Егейське море кличе – і зоря
На жовтих сторінках календаря...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
І не знаю, чому
Я приїхав додому.
І тебе не зустрів –
Де мої найрідніші?
...В глибині вечорів
Чую музику тиші.
Хто заграє мені
Вічну музику снива?
У вітражнім вікні –
Жінка,
горлиця сива.
Перелітніх гусей
Плач –
і я зненавидів,
Де блукав Одіссей,
Де постарів Овідій.
І з могильної мли –
Тільки тиша і морок...
І мої відійшли
Двадцять, тридцять і сорок.
А світило нічне
Ставить срібну печатку.
І ніхто не почне,
Не почне від початку.
А світило ж у тьму
І мені, молодому,
І в холодну зиму
Світло рідного дому.
Двадцять років тому,
Тридцять років потому...
Бачу в сивім диму
Рідну постать знайому.
Із плачів-голосінь
Осінь стежку протопче...
Де мій дім?
Де ваш син?
Пом’яніть його, отче.
Скрипка грає йому,
І в огні золотому
Лине в білу зиму
Світло рідного дому.
Сорок років тому
І сто років потому.
Не забудьте питому
Ані крапку, ні кому
Ви простити йому!
Двадцять років тому
І всю вічність – потому...

Із книги "Скіфське золото". - Миколаїв: Іліон, 2008.

Вийшов би
до вас на веснянки
та замовкли двері

Запросив би
на свої мовчання
та у вас веснянки

Тричі грюкне вікно, тричі вітер скуйовдить волосся,
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Може, час? Може, шанс? А можливо, все тільки здалося?
Ти обрала з мелісою, я уподобав чебрець.

Не згадаєш торкань, ні цілунків, ні запаху тіла,
Хоч минулися тижні, а враження, наче, роки…
Ніби, все відбулось: зайнялось – спалахнуло – зотліло…
І лиш попіл – за вітром, і тіні – у різні боки.

Ми повернем у світ, де знайомо і все зрозуміло.
Але є незворотнє. Нутром відчуваємо це.
Перетнемось колись ми (надвоє розділене ціле).
Я замовлю собі із мелісою, ти – з чебрецем.

Сповідатися у гріхах
будеш батюшці — не мені.
Відпусти, забудь, занехай,
відшукай інакші пісні,

веселіші — такі, як сам,
щоб лягали в один мотив:
«ламца-дріца і гоп-цаца»,
а мене забудь, відпусти.

На моєму календарі —
інший рік і число, і день,
не гравець я у спільній грі,
бо — чужинка поміж людей.

Я десь тут загубила ключ
та не можу ніяк знайти...
Ти не втримаєш, тож не муч —
відпусти мене, відпусти.

По той бік міста, снігу із дощем,
можливо, й час повільніше тече —
там сніг тобі спадає на плече
і тане.
А в мене небо, мов старий кожух,
що вже давно і кольором пожух:
на клапті рваний, посірілий пух
літає.

І на шибках водою навскоси
закреслює ті вулиці й часи,
де ми блукали, догори носи,
з тобою,
і сніг летів, торкаючись наяд
бетонних і не танучи ніяк,
і сяяв нам на двох один маяк —
Любові.

Та сонце свою справу добре зна:
прокинешся, підійдеш до вікна,
немов терпкого увіллєш вина
у груди:
там сніг розтав, і висохли струмки,
і місто інше, все в нім навпаки...
Воно тих двох зимових диваків
забуде.

Я потребую звуків цих, маестро!
Для мене так ніхто іще не грав.
Збирає вітер за вікном оркестр
Дерев, і листя, і високих трав.

Вплітає тиху радість і тривогу,
Високий трепет, тугу, біль і щем…
Ти грай, маестро, я іще нікого
В душі не йменувала королем.

Чи здатне слово так? А звуки можуть!
Лише впусти – і музика знесе…
Як дивно: ні на що вона не схожа,
І – одночасно – схожа на усе.

Не любо - не слухай мене через силу,
До лампи Некроту твоя похвала,
Та дядько Микола рябу мав кобилу,
І капосна раптом до лісу втекла.

А там з'ясувалось - та шкапа феномен!
Ну як про таку не складати пісні?
Не здохлою впала і навіть не в кому -
Забулася враз в летаргійному сні.

Не віриш, читачу, що сталось це диво?
Та я доведу, що усе насправжкИ.
В хероїв Майдану все мудро і криво,
Ті Пасічник з д'Арком побили горшки.

Тепер одне одного zеруть обоє,
Хоч це для держави ганьба і біда.
Так весь цей "базар" - сон кобили рябої!
І винна в усьому та шкапа. Да, да!

Нема за що жити? Конайте* до бору -
Шукати конячку, будити зі сну.
А д'Арку з месійкою дзуськи докору!
Спростовую я їхню в кризі вину!

_______
*Конати (жарг.) - іти.

І всеньку ніч
мороз дбайливо
ретушував
вуличну багнюку
вже
ламка порцеляна світанку
дзвінко зойкає
під ногами
це
село поспішає
втиснутись
у перший
«не-гумовий»
автобус –
до міста

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

В сон мне - желтые огни,
И хриплю во сне я:
"Повремени, повремени -
Утро мудренее!"
Но и утром все не так,
Нет того веселья:
Или куришь натощак,
Или пьешь с похмелья.

В кабаках - зеленый штоф,
Белые салфетки, -
Рай для нищих и шутов,
Мне ж - как птице в клетке.
В церкви - смрад и полумрак,
Дьяки курят ладан...
Нет и в церкви все не так,
Все не так, как надо!

Я - на гору впопыхах,
Чтоб чего не вышло, -
На горе стоит ольха,
А под горою - вишня.
Хоть бы склон увит плющом -
Мне б и то отрада,
Хоть бы что-нибудь еще...
Все не так, как надо!

Я - по полю вдоль реки:
Света - тьма, нет Бога!
В чистом поле - васильки,
Дальняя дорога.
Вдоль дороги - лес густой
С бабами-ягами,
А в конце дороги той -
Плаха с топорами.

Где-то кони пляшут в такт,
Нехотя и плавно.
Вдоль дороги все не так,
А в конце - подавно.
И ни церковь, ни кабак -
Ничего не свято!
Нет, ребята, все не так!
Все не так, ребята...

1967

Если я богат, как царь морской,
Крикни только мне: "Лови блесну!" -
Мир подводный и надводный свой,
Не задумываясь, выплесну!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

Если беден я, как пес - один,
И в дому моем - шаром кати, -
Ведь поможешь ты мне, господи,
Не позволишь жизнь скомкати!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

Не сравнил бы я любую с тобой -
Хоть казни меня, расстреливай.
Посмотри, как я любуюсь тобой, -
Как мадонной Рафаэлевой!

Дом хрустальный на горе - для нее,
Сам, как пес бы, так и рос - в цепи.
Родники мои серебряные,
Золотые мои россыпи!

1967

13
Нести свій хрест. Писати ясно_й_просто.
Чекати ночі. Пити. Разом з тим,
культивувати в серці крихи зросту,
щоб і самому статися простим.

Я не про рими_й_теми – не про стиль я,
і не про те, щоб стати як бадилля:
все несуттєве болісно мине.
Я про одвічне авторське юродство,
коли за крок до зовнішнього скотства,
поет і текст єднаються в одне!


14
З приходом ночі гусне власний морок.
Зі всіх можливих розвитків подій
я вибрав той, якому вже за сорок,
а дружбани лишились молоді.

Мене ніхто з-за обрію не кличе,
та все ж не спиться десь на місяць тричі:
"як би ж то..." – видих, "мати розум..." – вдих.
І хоч довкола вдосталь ще жирку є,
у мене піст: взаємності бракує –
заримувати вічно молодих.


15
До центру світу тулиться хатина,
в ній чоловік замало не зотлів:
із ночі в ніч в його рядках_судинах
жевріє чорна магма кревних слів.

Словесний жар дискретно тане нині.
Мені за нього поіменно винні
всі ті, кого я з осені зігрів:
одні – кохання, інші – мандри й вина,
а треті – власних вражень половину.
Та це пусте… без них би я згорів.


16
У чорнім небі – жовте маковиння.
Драгдилер Місяць пухне з баришів.
А ми з тобою нібито й не винні,
що tet_a_tet не рідні_не_чужі.

Не в сьогодення втілились, а в гру ми:
ми два дроти з одним смертельним струмом,
що в протилежні сторони тече.
Ти віриш в літо, в місто, у крамниці,
у власне тіло, в те, що люди ниці,
і навіть в нас! А я – в Ґевару Че.


17
Народе мій, моя земна скорбото!
Благий Господь про тебе пам’ятав,
коли задумав обраним роботу:
тягти на гору власного хреста.

Суди мене по праву, мій народе!
Бурлить життя, а я стою напроти –
чекаю з неба манни, штибу слів,
для власного тлумачення офіри,
за крок – до себе і за два – до віри,
приблудний син на батьківській землі.


18
У центрі світу хочеться пустелі.
Немолодий лінивий бонвіан
смакує дим, вивчає тінь на стелі,
вкладає рештки серця у слова.

I саме так судилося до скону:
у чорних вікнах – зоряні ікони,
а в римуванні стільки самоти,
що навіть час на мене не впливає,
бо у остатку вірю не в слова я,
а в те, що десь живеш самітня ти.

(ДИПТИХ)

1.
За нашим будинком – справжнісінький ліс –
Сосновий, дубовий, смерековий.
Він через тини до сусідів заліз
І причаївсь за аптекою.

Щоранку стрічати йому школярів,
Щоночі лякати вовчицею.
Я вийшла збирати гриби... у дворі,
Сюди ж ми йдемо за суницею.

Нам буде знайома тут кожна сосна,
Що знає казки не за книжкою.
Із нами вже білочка дружить одна
І пригощає горішками.

2.
За нашим будинком –
Тепер не ліс.
Я болем німотним
Наповнена доверху:
За нашим будинком –
Будинок зріс
За місяць –
На два з половиною поверхи.

Ніяк не забуду
Тієї доби,
Усе,
Що від рання
До ночі сталося:
То голови буйні
Ронили дуби,
І впоперек сосни
Живі
Згиналися.

І „байдуже”, прошу,
Мені не кажіть,
Бо ще від незвички
Холоне потилиця:
До ночі
У простір наш
Вікна чужі
Нахабно і вперто
Дивляться.

І вітер, блукаючи,
Жолуді рве
У лісі,
Як рана, роздертому.
Десь місяць
За нашим будинком живе...
На поверсі
Двадцять четвертому.

В суету городов и в потоки машин
Возвращаемся мы - просто некуда деться! -
И спускаемся вниз с покоренных вершин,
Оставляя в горах свое сердце.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых еще не бывал.

Кто захочет в беде оставаться один,
Кто захочет уйти, зову сердца не внемля?!
Но спускаемся мы с покоренных вершин, -
Что же делать - и боги спускались на землю.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых еще не бывал.

Сколько слов и надежд, сколько песен и тем
Горы будят у нас - и зовут нас остаться! -
Но спускаемся мы - кто на год, кто совсем, -
Потому что всегда мы должны возвращаться.

Так оставьте ненужные споры -
Я себе уже все доказал:
Лучше гор могут быть только горы,
На которых никто не бывал!

1966

*
Колись кохану
Я свою голубив
Над озером, де лебеді живуть.
Тепер там інший
Свою любу любить.

*
Весь день палив бур’ян і картоплиння –
і сизий дим
захмарив неба вись.
На ранок враз –
дощу прорізавсь голос.

В тот вечер я не пил, не пел -
Я на нее вовсю глядел,
Как смотрят дети, как смотрят дети.
Но тот, кто раньше с нею был,
Сказал мне, чтоб я уходил,
Сказал мне, чтоб я уходил,
Что мне не светит.

И тот, кто раньше с нею был, -
Он мне грубил, он мне грозил.
А я все помню - я был не пьяный.
Когда ж я уходить решил,
Она сказала: "Не спеши!"
Она сказала: "Не спеши,
Ведь слишком рано!"

Но тот, кто раньше с нею был,
Меня, как видно, не забыл, -
И как-то в осень, и как-то в осень -
Иду с дружком, гляжу - стоят, -
Они стояли молча в ряд,
Они стояли молча в ряд -
Их было восемь.

Со мною - нож, решил я: что ж.
Меня так просто не возьмешь, -
Держитесь, гады! Держитесь, гады!
К чему задаром пропадать,
Ударил первым я тогда,
Ударил первым я тогда -
Так было надо.

Но тот, кто раньше с нею был, -
Он эту кашу заварил
Вполне серьезно, вполне серьезно.
Мне кто-то на плечи повис, -
Валюха крикнул: "Берегись!"
Валюха крикнул: "Берегись!" -
Но было поздно.

За восемь бед - один ответ.
В тюрьме есть тоже лазарет, -
Я там валялся, я там валялся.
Врач резал вдоль и поперек.
Он мне сказал: "Держись, браток!"
Он мне сказал: "Держись, браток!" -
И я держался.

Разлука мигом пронеслась,
Она меня не дождалась,
Но я прощаю, ее - прощаю.
Ее, как водится, простил,
Того ж, кто раньше с нею был,
Того, кто раньше с нею был, -
Не извиняю.

Ее, конечно, я простил,
Того ж, кто раньше с нею был,
Того, кто раньше с нею был, -
Я повстречаю!

1962

Жил я славно в первой трети, двадцать лет на белом свете, по влечению.
Жил бездумно на пределе, плыл, куда глаза глядели, по течению.
Думал вот она награда, ведь не вёслами не надо не ладонями.
Комары, слепни да осы: донимали кровососы, да не доняли.
Слышал с берега вначале, мне о помощи кричали, о спасении.
Не дождались бедолаги. Я лежал чумной от браги в расслаблении.
Крутанёт ли в повороте? Завернёт в водовороте? Все исправится.
То разуюсь, то обуюсь, на себя в воде любуюсь – очень нравится.

Берега текут за лодку, ну а я ласкаю глотку медовухою.
После лишнего глоточку, глядь, плыву не в одиночку, со старухою.
И пока я удивлялся, пал туман и оказался в гиблом месте я.
И огромная старуха хохотнула прямо в ухо – злая бестия.
Я кричу, не слышу крику, не вяжу от страха лыку, вижу плохо я.
На ветру меня качает: - Кто здесь? - слышу, отвечает: - Я Нелёгкая.
Брось грести запричитая, не спасёт тебя святая Богородица.
Тех то руль да вёсла бросит, тех Нелёгкая заносит, так уж водится.

Я впотьмах ищу дорогу, медовухи понемногу, только по сто пью.
А она не засыпает, впереди меня ступает тяжкой поступью.
Вот споткнулась о коренья, от дурного опьяненья гнусноокая,
У неё отдышка даже, а заносит ведь туда же, тварь не Нелёгкая.
Вдруг навстречу нам живая, кривоногая, кривая, морда хитрая.
И кричит: - Стоишь над бездной. Я спасу тебя болезный, слёзы вытру я.
Я спросил: - Ты кто такая? - а она мне: - Я Кривая воз, мол, вывезу.
И хотя я кривобока, криворука, кривоока я, мол, вывезу.

Я воскликнул наливая: - Вывози меня Кривая я на привязи.
Я тебе и жбан поставлю, кривизну твою исправлю, только вывези.
И ты Нелёгкая маманя, на-ка истину в стакане – больно нервная.
Ты забудь себя на время, ты же, толстая, в гареме будешь первая.
И упали две старухи у бутыли медовухи в пьянь - истерику.
А я пока за кочки прячусь и тихонько задом пячусь прямо к берегу.
Лихо выгреб на стремнину в два гребка на середину. Ох, пройдоха я:
- Чтоб вы сдохли, выпивая две судьбы мои Кривая да Нелёгкая.