Санаторна тиха келія.
Весна.
Я у білому. Весела і
Одна.

Знов мовчання до обіду
Увімкну.
Навіть радіо повіда
Тишину.

Не крути мене, сумління,
Не боли.
Вже у ванну море синє
Налили.

І мене, як найважливішу
З персон
Забирає разом з віршем
Гіпносон.

А прокинусь, як Офелія,
Сумна.
Санаторна біла келія.
Весна.

Я инженер
Со стрессом в груди,
Вершу НТР
С девяти до пяти.
Но белый дракон сказал мне,
В дверь подсознанья войдя,
Что граф Диффузор забил в стену гвоздь,
А я - лишь отзвук гвоздя...

Сказал и ушел,
Дверь затворив.
Как хорошо,
Что дракон - это миф;
Но тот, кто явился после,
Был совсем ни на что не похож,
Его биоритм не лез в алгоритм,
Он съел мой кухонный нож;

Сказал я: "Послушай,
Мне завтра на службу,
А ты мне мешаешь спать";
А он мне ответил:
"Ты слышишь, как ветер
Танцует с Роулдр Паа?"

Такого мой стресс
Вынесть не мог.
И дверь подсознанья решил я
Закрыть на замок.
Но дверь закрываться не хочет,
Я бьюсь и, в конце концов,
Ломаю об угол добытое в муках
Пластмассовое лицо...

Куда инженеру
В век НТРа
Идти с натуральным лицом?

500

Пятьсот песен - и нечего петь;
Небо обращается в запертую клеть.
Те же старые слова в новом шрифте.
Комический куплет для падающих в лифте.
По улицам провинции метет суховей,
Моя Родина, как свинья, жрет своих сыновей;
С неумолимостью сверхзвуковой дрели
Руки в перчатках качают колыбель.
Свечи запалены с обоих концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Хэй, кто-нибудь помнит, кто висит на кресте?
Праведников колбасит, как братву на кислоте;
Каждый раз, когда мне говорят, что мы - вместе,
Я помню - больше всего денег приносит "груз 200".
У желтой подводной лодки мумии в рубке.
Колесо смеха обнаруживает свойства мясорубки.
Патриотизм значит просто "убей иноверца".
Эта трещина проходит через мое сердце
В мутной воде не видно концов.
Мертвые хоронят своих мертвецов.

Чувствую себя, как негатив на свету;
Сухая ярость в сердце, вкус железа во рту,
Наше счастье изготовлено в Гонконге и Польше,
Ни одно имя не подходит нам больше;
В каждом юном бутоне часовой механизм,
Мы движемся вниз по лестнице, ведущей вниз,
Связанная птица не может быть певчей,
Падающим в лифте с каждой секундой становится все легче.
Собаки захлебнулись от воя
Нас учили не жить, нас учили умирать стоя
Знаешь, в эту игру могут играть двое

Боже, помилуй полярников с их бесконечным днем,
С их портретами партии, которые греют их дом;
С их оранжевой краской и планом на год вперед,
С их билетами в рай на корабль, идущий под лед.

Боже, помилуй полярников - тех, кто остался цел,
Когда охрана вдоль берега, скучая, глядит в прицел.
Никто не знает, зачем они здесь, и никто не помнит их лиц,
Но во имя их женщины варят сталь, и дети падают ниц.

Как им дремлется, Господи, когда ты даришь им сны?
С их предчувствием голода и страхом гражданской войны,
С их техническим спиртом и вопросами к небесам,
На которые ты отвечаешь им, не зная об этом сам.

Так помилуй, словно страждущих, чьи закрома полны,
Помилуй их, как влюбленных, боящихся света луны;
И когда ты помилуешь их и воздашь за любовь и честь,
Удвой им выдачу спирта, и оставь их, как они есть.

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
Я, мой Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал –
На мгновение прикрыв лишь глаза –
И тотчас во мне твой лик возникал
И хотелось тебе всё рассказать…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, от Любви я порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Невзирая на протесты Небес…
Я всем Сердцем за собой тебя звал…
Ведь живёшь ты не со мной… и не здесь…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, с тобой танцевал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

Я сегодня вновь тебя целовал…
И открылось мне видение вдруг…
Свечи, губы, рук любимых овал…
Ты и я – и никого нет вокруг…

Я сегодня вновь тебя целовал…
Я твой запах, весь в блаженстве, вдыхал…
Медитируя, тебя обнимал…
И, как Ангел, над тобою порхал…

… … … … … … … …

Я сегодня вновь тебя целовал…
Только было это днём, а затем…
Я с другим тебя – в Любви – увидал…
И на Небо улетел… насовсем…

Вновь целую я тебя каждый день…
И желаю тебе Счастья Небес…
От меня исчезла память и… тень…
Но я рад, что ты есть там, а не… здесь…


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1905031037

http://stihi.ru/2009/05/03/1037

Вона диво, ця водорість-бранка.
Увесь день їй дивуються риби,
Але мріє вона на світанку:
Вітер, хвилі колишуться ніби…

Їй так тісно в скляній в’язниці,
Та нічого не може змінити.
Вона слухає спів риби-жриці
І на волю протягує квіти…

(переклад пісні гурту "Nirvana" "In Bloom")

Здамо дітей на фарш.
Від сонця настрій наш.
Весна знов! Геть мороз!
Спермотоксикоз!

Гей, він, той хто знав
Всі наші пісні гарні,
Їх завжди горлав п’яний,
А також стріляв вправно!
Та не знав чому?
Він не знав чому?

Ми міцні як дроти.
Куревської породи.
Синцями вкриті досита.
Найкращі роки в розквіті.

Оригінал: http://www.poemvmeste.ru/Nirvana/In_Bloom.html

In Bloom

Sell the kids for food
Weather changes moods
Spring is here again
Reproductive glands

Chorus:
Hey, he’s the one who likes all the pretty songs
And he likes to sing along
And he likes to shoot his gun
But he knows not what it means
Knows not what it means, And I say |2 times

We can have some more
Nature is a whore
Bruises on the fruit
Tender age in bloom

Чекаю терпляче візиту
Улюблених подружок-рим
На terra incognita літа
У мій зачарований дім.

Тут царська карета неважко
Побільшує із гарбуза,
Погойдує шалька ромашки
Бджолу на легких терезах.

Тут різних прибульців нізвідки
Пилкова чекає вага.
Летовище кожної квітки
Забрати дарунки блага.

Тут можна і двічі, і тричі
Ступити в ту саму ріку…
Хтось маминим голосом кличе,
Промінням цілує в щоку.

Нашіптує мальві на вушко,
Про світ чудернацьких прояв,
Дюймовочка чи Попелюшка,
Чи казкою зменшена…я.

У колообіг сонце вируша,
Своїм теплом випарює тумани…
В дитинства луках бігає лоша,
Воно колись моїм Пегасом стане.

Ще не існує жодної з принад
Його манити до своєї ватри.
Як стрічку часу повернуть назад,
І зупинитись на якомусь кадрі?

Де ще ніхто нікого не вбива,
Інфаркти не торкають жодне серце,
А на отавах - мудрості трава
І безтурботно мій Пегас пасеться…

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

Ви мужньо вмирали в нерівнім двобою,
Забуті лишались в глухій мерзлоті...
Колись у граніті, як справжніх героїв,
Вкарбують навіки обличчя святі.
На ваших могилах заквітнуть ще квіти,
І людство лавровий вінок покладе.
Ваш дух буде вічно промінням горіти,
Ваш образ до правди людей приведе.

1953
Мінлаг, Абезь (табір смерті)

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати
і викине на біле пасажирів
я попрошу у єті чай з імбиром
дістану рукавичку кину поряд
і запрошу всіх тих кого до Ноя
забули взяти
певно досить
терпіти їм і воду і морози

працюють листоношами гагари
а шлях Чумацький – це алея слави
де свій відбиток залишив Гагарін
і мав на те усі підстави

а зверху лід
під льодом кисне сонце
неначе абрикос у власнім соці
і кожен продовбавши в небі лунку
неначе спінінг закидає думку

а з неба падають бурульки-стріли
в серця стріляє влучно Ерос-кіллер
кохання всіх покрило мов лавина
оголосити треба карантини
оголосити треба білі ночі
щоб хтось бува когось і не зурочив
дерева як в стаканчику пломбіри
хтось небо надірвав немов напірник
і висипався стиха сніг пір’їстий
і ліг немов слова на ноти Ліста

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

Просила «відпусти» — і відпустив:
напевно знав, куди себе подіти.
Саджай тепер дерева, пести квіти,
бо квітам без любові не рости.
Подвір’я, хата — все чекає рук:
муркоче котик, спину тре об ноги,
а в кішки — знов, як водиться, пологи,
а стелю знов позаплітав павук...
Ось де твоє — не зайве почуття,
його усе довкола потребує...

А він таки й не знає до пуття,
ким був тобі.
Про це не скажеш всує...

Це було не так давно…
Але вже не так і близько…
По дорозі за селом,
Замазура, брів хлопчисько.
Патли жовті в ковтуни
Сплутав вітер, а сон-літо
Шкіру - в клапті, зі спини
(Сонця променем). Залито
В душу волі… Боже, Боже!
Бавить серце диво-світ!…
По дорозі – перехожий,
Десь шести від роду літ.
Йде пилюка бовванами,
(Ніжки вмисне у піску).
Під старенькими штанами
Дірка блискає, задку
Білим зайчиком, до світу.
На колінах зелень трав,
А з кишень (на зло сусіду)
Сто зелепух. Обірвав,
Ще зеленою, він грушу…
Тай жвакує аж болять
З того скули, але в душу
Їх не вбєш, лишилось пять…
“Мабуть досить! Ну їх...” Кинув,
Що лишилось, у рівчак…
Над хлопчиськом зігне спину
Мати ввечері. “Не так
Щось з малечею! Животик,
Сам не знає чом, болить!”
І гірка мікстура - в ротик.
“Не кривися, синку! Цить...”
Все те – ввечері, а зараз
На дорозі, за селом,
Здійняли страшенний галас
Білі гуси, їх в крило
Б’ють, лякають - люте лихо!
Чортеня мале, за хвіст,
Упіймати хоче! Й тихо
Заганяє всіх під міст...
Та набридло… Далі – кроком…
Вудка, дрином, на плече.
Уже зовсім іншим боком
Літнє сонечко пече.
Повернуло до обіду…
А до річки не дійшов!
“Так далеко...” Його слідом
Швидше равлик би зайшов.
Бо гусей, тих, не займав-би,
І на грушку би не ліз...
Але ще-ж і баби Ганни
Погонити треба кіз…
Так цікаво білим світом!
“Що та рибка, ще зловлю!”
Та от вечір, сірим світлом,
Зустрічає. Вбік свою
Вудку-дишло! Сам - у воду.
“Стережіться карасі!
Ось пірнаю! І за морду,
Я руками, вас усіх...”
Носом - в глину, під водою.
Зверху задик – поплавок…
На траву уже, росою,
Скоро нічка. Голосок
Чути з поля. “Де ти, вихре?!
Ось зажди лиш, покажись!”
Але мамин голос стихне…
Й разом двоє подались,
У село, на захід сонця.
Прутик, лясне, по задку.
І зі щік малого хлопця
Слізка капне у ріку...

То було іще недавно,
А можливо вже,- й давно…
Опустилось сонце плавно,
В річку Вюнку, за село.
Дві постави-тіні разом,
Йдуть собі у інший бік.
В спомин той де, битий часом,
Мій минав дитячий вік.

Чому в твоєму серці стільки буднів?
Їх, навіть, більше, ніж в календарі.
Вони самі по собі є отрутні,
рутини випускають пазурі.
В них мало щастя, радості, усмішок.
В них надто мало блиску у зіницях,
У них беззірний, глупо-темний присмерк,
без дивних співів звечорілих птиць
В них мало того, що життям зовемо
(воно ж і не спитає - промайне),
уявно відгорни навислу стелю
там буде сонце - тепловесняне.
Там простягнуться неба кілометри
і буде дощ, що райдугою став.
Там вітер пролетить легкий, без светра
і сповнить будні крихітками барв.

Бери у руки пензлик, акварелі.
І розмалюй сумну буденність днів.
(придумай, як змінити в серці стелю
і скло начисто у душі протри).

ти квітко-дівчинко калинова
складаєш човником долоньки
і шелестиш так тайно листом
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
з птахами в гіллі чи в волоссі
з такими крихітними руцями
що воду черпають з земних струмків
яку сама ти ледь пригублюєш
а решту віддаєш отим птахам
що прилітають дзьобати сердечка
коли морози дуже розлютують
або росою плачеш в день спекотний
у човниках гойдаються птахи
визбируючи всі твої корали
така тендітна і така калинова
із теплим сердечком всередині
побуду, дай, в твоїй колисці

Вдыхая аромат любви,
В душе таю надежду:
"О, будь моим, меня возьми,
Дари свою всю нежность!"
Я выдержу! Я не умру,
Хоть и хочу счастливой
Покинуть мир сей (!) заберу
С собой лишь только силу
Всех наших чувств, огонь души,
Всепоглотившей страсти!..
О, будь со мной, и не спеши -
Продли святое счастье!!!

День знімає сонце з пруга,
мов чоловік обручку з підмізинного пальця,
коли йде до коханки…
Ніч вже чекає…

... веснóпис... літопис... богопис... Агов!
Ще сяйво вишневих моїх корогов,
Ще горнуться тихо ягнята і коні,
Ще моляться півні, що другі, що треті,
Ще сниво, де мерхне лице на портреті,
Ще сниво, де світиться лик на іконі,
Ще сниво, де з нами немає розстань,
Ще сниво. О, скресни, воскресни, розтань,
Розлийводи горні, всепавітри вишні
І ласка Його коло мене лишати
Цю синяву, лагідне око лошати,
Незайману прохолодь білої вишні.


29 – 30 квітня 2009 р., Київ

1
Сад старий, і яблук шати
Не покинув, сам би ліг.
Гарно в яблуні стояти,
Де врожай – тягар і свято,
Під гілляччям, на гіллі.
Дотяглася ледь, та пізно,
Впало яблуко ницьма.
Не даремно Кальвіль сніжний.
Він, як сніг –
хрумкий та ніжний.
Мріє зимно квіт лиця.
А як смерклося,
у сінях
Сніжний Кальвіль в сні осіннім
Літнім полуднем запах.
Вже не стрибає на дах.


2
Доля самотня саду –
Стане сліпим на осінь,
І на сирітський просив
Зійде яблукопадом.
Буде по даху гупать,
Начебто в барабани.
Слухайте,
Богом даних,
Діток,
сердешний,
губить!
В хаті чужій на свято –
Яблука на обрусі,
А де нема бабусі,
В місячнім сяйві босі
Будуть вночі лежати
Сироти коло хати.

3


Загубилась у яблуках
Пристанційна провінція.
Кида барвами райдуга
В кожний кошик по вінця.
Із далекого байдуже
Поїзди у столиці.
Дві хвилини на райдузі –
Хмелю яблук напиться.
Промайне в когось байчина,
Мов зостатися хоче.
Тільки тут ще побачити
Суто Євині очі.

Хочеш вдарити? Що ж, удар,
Та повір: ти не вмієш бити.
Для таких, як от я, почвар,
Кіл осиковий – наче квіти.

Не вразлива я, бо давно
Вже живу я на цьому світі,
Й не таке, як от ти, «воно»
Зустрічала на цій орбіті.

Я вмирала уже не раз
Від болючої рани зради,
Й вибачала, слабких, я вас:
Божі тварі, хоча і гади.

І сама я вже не знаю –
Чи жива я, а чи примара.
Але бачу чорну зграю,
Що гризе твою душу яро.

То навіщо ж іще мені
додавати слабкому болю?
Утопи свою злість у вині,
Відпусти вже себе на волю.

Коли вам скажуть: ви живете
в найкращому з існуючих суспільств,
в найгуманнішій в світі державі,
то знайте: до вас заговорила
СТІНА

Коли тобі скажуть: все, що діялось
в нашій Імперії,
все, що в ній відбувається зараз,
все в ній — для твого блага,
знай: до тебе звертається
СТІНА

Коли ж тебе підведуть до СТІНИ,
обличчям до холодного каменю,
і, навіть, якщо замість куль
тобі в потилицю вженуть транквілізатор,
знай: ще можна встигнути
на дно свідомості сховати
окраєць вільної небесної блакиті...

**
Я так довго один.
Вже дощі
Білих вишень зламали скерцо.
На зелений жертовник весни
Покладу своє серце...

**
Позакидало снігом всі дороги.
Відходять мовчки ночі, дні.
І поряд з образом святого
Вінок цибулі висить на стіні.

**
Передчуттям вселюдських свят
Зігрієм душу в ніч зимову,
І тиху поведем розмову...
Після параду буде снігопад.

Під неба накривку зірки опалі
покришуться думками у безмежжя,
як пір`я придаватимуть дедалів
вогню словесному.
За звичаєм у нас
весну стрічають на лівобережжі
до того часу як
на грудях зляже наст
і можна легко на живе ступати,
збивати сухостій, з калини
сопілку вирізати, казематом
лякати царство сну.
Триматися в умі
за дольку помаранчі. Нині
правиця правлена
ватагою кумів.
Це панібра(ля)тство, витворене нами,
покличе знов на барикади,
обвішане по совість орденами,
прикрите спинами,
дорогу прокладе
собі і тим, хто пестить владу
хто за христинами
піде – він знає де.
Він знає як і чим з нелюддя люду
тягнути сік, вкладати шпали.
Суд не наважиться, Бог не осудить,
бо весни веснами,
та звичаї у нас.
Полярне літо, осінь вкралась
і так по-рідному
лягає наст.

1 Травня 2009

Вийде хмара на синє подвір’я,
кине погляд ласкавий донизу.
Їй назустріч зелене довір’я
перших трав з-під торішнього хмизу
гляне в очі з прадавністю звички.
Піде хмара по воду до річки.

Час дні снує тоненьким павутинням.
Хтось грає в щастя, просто - на очки.
А він з наївним поглядом дитини
вчить мене любити павучків.

А хтось хотів би жити й не вмирати
і ставить перед образом свічки…
А він невинним голосом дитяти
вчить мене любити павучків.

Час летить, прохлопаний в долоні, -
серед нас багато диваків...
А він, просто хлопець - суперсоня
вчить мене любити павучків.

повертати – квитки:
повертатись у каси ранкових вокзалів...
нам не можна в зворотні адреси зім’ятих листівок;
дні народжень збігаються з датами видачі
банківських карток –
замовляй на кредитні рахунки мене;
і вшиваємся звідси!

переводити посмішки –
колом розплавлених сонцями колій,
на годину назад – щоб встигати вкладатися в злочин...
і літати по колу на крилах дітей міжміських повідомлень.
і за небо – боротись...

зістригати волосся на пам'ять минулим
похмільним коханням,
доки нас збереже у історію чийсь карний кодекс.
і чекати на потяг в останнє, на завтра, бажання;
залишатись на потім...

Привіт, акторе! Сцена – це життя.
І навпаки: життя для тебе – сцена.
Згорни з душі в совок усе сміття
І розпростуй напружені рамена.
І грай себе (немов останню роль).
Хоч епізодом будь, але достойним,
Бо у житті бува десятки воль,
Але лише одна вовіки совість.
Одне єство – не сплямлене, твоє,
одна ідея, до якої пнешся.
І кожне слово теж твоїм стає,
Бо все життя суцільна драмоп’єса.
Мовчання. Крок. Задума у очах.
Глядач напружив погляд, струни-нерви.
Минає все – огида, сором, страх,
Та не мине твоя любов до сцени.
Тут все твоє – народження і смерть.
І справжність теж твоя навіки вічні.
Все поглина життєва круговерть,
Але тобі у ній не спопеліти.

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

    В останніх коників, що завтра загинуть,

Я постою у края бездны
   Я помню чудное мгновенье:

И вдруг пойму сломясь в тоске,
   Передо мной явилась ты,

Что все на свете - только песня
   Как мимолетное виденье,

На украинском языке
   Как гений чистой красоты.

    Вчуся ставленню до життя

Нещасні свині!
Бідні тварини!
Як почавсь серед них падіж,
Хоч плач, хоч ріж...
Тільки не їж!

Рохкають, хрюкають,
Хліву вишукують,
І серце стискає від жалю,
Як поглянеш на їхнєє сало...

Що єднає цей світ чоловічо-жіночий,
Чи поділений він на твоє і моє?..
Непочата вода з четверга проти ночі
Проти нашої волі живою стає.

І лікує вона, і втамовує спрагу.
Ми говоримо з нею на “Ви” і на “ти”.
Як одна зі щедрот незамінного блага
Наших тіл і думок наливає плоди.

Дотягтися до неї і складно і просто,
Як читати й не відать господнє письмо.
З нею входимо в світ на хвилинку у гості,
І з гостей в інший вимір крізь неї йдемо.

Акробатка вода на планетній арені
В колообіг річок і судин вируша…
Унікальність її досі нам незбагненна:
Рідина, пара, лід – триєдина душа.

У захмар’я летить, замерзає і тане,
Омиває глибини і сонячну вись.
Те, що є і було, все вона пам’ятає…
Перш, ніж пити її – помолись, помолись…

19
Гульвіса_вечір мається по клубах:
парує молодь, нудиться, тупить,
хмільних жінок цілує в спраглі губи,
діагностує виразки юрби.

Від словоблудства – до міфологеми
про архетипне скурвлення богеми:
ярмо глямуру – низка зваб_і_згуб.
А на похмілля [хтиве_і_лукаве]
ранковий секс, затим коньяк і кава:
гульвіса_вечір [анти]однолюб.


20
Коли космічне серце чоловіче
замісто крові б’ється на словах,
тоді безодня ближче, ніж зазвичай,
і значно глибше власного єства.

Тоді світи розверсті до основи,
і з пустоти витворюються знову –
отут_і_зараз – прямо на очах!
І ти – у цьому вічному творінні
[за риму до невільного прозріння]
жалкуєш, що завчасно не змовчав!


21
Глямурна ніч хитається – що лярва,
в пірамідальнім світлі ліхтарів.
Моя дорога перпендикулярна
до всіх доріг, підвладних цій порі.

У нескінчених вінницьких судинах
еритроцитом губиться людина,
її легалізована мета –
жертовністю [від вечора до рання]
довести, що поети не останні
у черзі до редактора_Христа.


22
Чумацький Шлях тече Південним Бугом.
Важкі вози вгрузають у намул.
Скриплять колеса. Серце крає туга.
Ропа води освячує пітьму.

Поет_і_слово – двоє – вдих_і_видих!
Іти крізь ніч … на місяць віршу вити…
варіювати з надміру краси…
форматуватись… вештатись по чатах…
буденний день молитвою стрічати…
благоговіти – Господи, єси…


23
Шеренги слів шикуються в когорту,
яка мене боронить від навал
мовчання.
А мені на полі Wорду
навзаєм захищати ці слова!

А ще – безсилля втілити у мову
із власним серцем праведну умову:
не галасуй – живи, пиши і стеж,
люби жінок, радій, прополюй друзів,
цінуй себе, віддай належне тузі –
і до мовчання з часом доростеш!


24
Ладнає вудку тихий хлопчик_ранок.
Ґелґочуть гуси. Риба пінить став.
В сільській капличці моляться на рани
жидами розіп’ятого Христа.

Земне довкілля мружиться спросоння:
на полі неба квітне сонце_сонях –
краса непередавана!
Однак,
у цьому естетичному безладді
поети – що шаленці у палаті,
де хворий словом завше одинак!

Прийди у сни і розбуди мене,
Трояндово, тендітно, пелюстково,
Спаде на мене щастя осяйне,
Веселка засміється кольорово.
А там, у снах, літатимем удвох,
Нам крил не треба, нас любов окрилить.
А потім ранок. Закінчиться сон.
Але на цім не закінчиться диво!

Ріжу вени, немов розрізаю червону стрічку.
І повіки важкі, і з повітрям втікає сила.
Це не літо цвіте, то на цвинтар приносять квіти.
Це не сонце в руках, а із воску тоненька свічка.
Ти пробач мені, вітре, свої загубила крила.
Ти пробач мені, світе, не вміла тобі радіти.

Ти пробач мені все. Ці недоліки. Зриви. Зливи.
Бо це сяйво згасає, мов день – на поталу ночі.
А земля не холодна. То просто залегко вдіта.
Не неси мені золота, краще хай пахнуть сливи.
Вони личать усім навіженим. Бо я так хочу.
Не неси мені квітів. Нехай розквітає літо.

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – на ложі вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що лине тобі нутром
до сьомого відчуття
містично,
тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не звести в біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
ландшафти,
врешті,
у свій синдром.


2009

Із глибини віків, мов тіні,
За нами слідують вони.
Їх очі каменеві сині
Холодні зорять. Вартові

В війні здобутої свободи
Стоять, закуті у граніт,
А поряд з ними в знак скорботи
Палає вогнищем софіт.

І квіти свіжі у підніжжя
Хтось вранці тут уже поклав
Для тих, хто в захист Криворіжжя
Сміливі серце й душу склав.

Дві стрічки чорні поміж квітів,
І на трояндах сніг лежить.
І заповіт із заповітів:
«Ви Батьківщину бережіть!»

Дай до землі тобі вклонитись,
Мій рідний краю, Кривий Ріг!
Сталеве серце мусить битись!
Здійми чоло своє, Гірник!

Палкий вогонь твої ливарень
Романтикою полонить.
У глибині твоїх копалень
І день, і ніч життя кипить.

Веселий шум твоїх майданів,
Невпинний гуркіт заводський
І швидкісного гул трамваю, -
Як все це дорого мені!

В цій назві гордій все з'єдналось:
Гірке минуле бойове
І час теперішній. Здавалось,
Непростий час, але мине!

В цій назві скрита непокора,
В робоче вдягнена шмаття,
Душа, як синява, прозора
Й багате фарбами життя!

Не треба погляд свій ховати!
Честь і хвала тобі, Кривбас!
Вік буду я тобі вклонятись
За доньок і синів - за нас!

Де дві ріки в одну злилися,
Мов два життя злились в одне, -
Тут було варто народитись:
Десь інде небо не таке!

Не сперечаюсь, твоя доля
Не з всіх простих на цій землі,
Але на все те Божа воля,
І хрест твій і мені нести!

Любов говорить пошепки, а ти
боїшся тиші глянути в обличчя.
У гаморі людської суєти
нема рятунку, тільки сірий відчай.

Любов приходить спокоєм думок
і заплітає в серці дивну казку.
Вона – найвищий у житті урок
і розумом збагнути її важко.

Любов говорить ніжністю руки,
теплом очей і дотиком мовчання,
і сяєвом окрилює думки,
І відкриває всі сердечні тайни.

А це останнє. Таке кохання,
Що оплакував п`яний. Границя.
Лізе до моїх полутемних кутів.
З ним було легше.
Скрипіла піском на зубах.Пам`ять,
Що прощається з квітнем. Совість.
Обіймає мої знесилені плечі.
Так буде краще.
А це останнє.Прощальний погляд,
Що ріже мене як масло. Слабкість.
Так любить грати зі мною.
Все зруйнувалось.

Сповнений тихою сонною радістю,
Я біг за блідим тифозним світанком.
Розквітаючи неліпою жалістю,
Отруївшись своєю гордістю…
Я збираю життя по пам`яті,
Мені соромно спати до ранку,
Я сповнений тихою радістю
Біжу за тифозним світанком.

Спочиває поле зоране,
Синє небо сходить зорями,

Сон колише бджіл у вулику,
Вийшов місяць на прогулянку.

Явір віттями рукастими
Гонить хмари, щоб не застили,

Не ховали чарів ніченьки,
Вроду лади-чарівниченьки,

Вроди ніжної-точеної,
Подарунок нареченому.

Зорі війками прикрилися,
І за обрій закотилися,

Місяць котиться- погецкує,
Крутить вуса молодецького!

Гарний ґазда наш Дем’ян -
Кожен тому свідок!
Недаремно те ім’я
На вустах сусідок.
Він працює день і ніч,
Сапає осоти,
Непроста насправді річ-
Сад у троє соток!
Він мужчина хоч куди,
Спортивна осанка...
Має щастя, як з води
Дружина Оксанка!
А вона ж його п’яти
Й мізинця не варта:
Вранці жінка, як завжди,
В офіс - мов на варту!
Макіяж і манікюр,
Підбори високі,
Носа вгору, з дому- пурх!
По асфальту цока...
Заробляє, кажуть, теж
Ксюша гарні гроші.
Та Дем’янові оте
Щастя, ніби пошість...
От сусід його – Хома,
Має жінку Зіну!
Безробітня, та дарма!
Вкалує три зміни!
Відшкрібає казани,
Об пісок та камінь,
Скоромадить, аж дзвенить,
І пере руками!!!
У хустиночці завжди
Нечесана прядка,
Із відеречком води
Поливає грядки.
Колорадського жука
Збирає рядками,
Господарочка така-
Не снилось віками!
Чим Дементій завинив?
Що з Оксанки взяти?
Не шарує бур’яни,
Пере в автоматі!
Маски робить для лиця,
Пілінги та скраби.
Знав - не звав би до вінця,
Отаку незграбу!
Чистотою все сія,
Постіль- біла льоля,
Й жінка гарна! Жаль - моя....
Іронія долі!

Запорошена снігом,
Щаслива на мить,
Доки сніг не розтане
І – сльота в душі.
А проте хай розтане,
Хай ліпше стече,
Аніж душу замерзлу
Засипати
Сіллю

Смерть забирає сильних світу сього,
Геніїв та пророків,
Бісиків грішних, що з часом
Сяють ясніше німбів сорока святих разом узятих,
Бо дорожніми знаками на узбіччі
Вказують вірний шлях кожному з нас.

Смерть забирає сильних
Собі в товариство, щоб було веселіш
Пропускати через горло напій богів,
Обмочити кістки мудрістю хорошої витримки,
До чортиків напитися, щоб не протягти кістляву руку
За наступним, поки не час.

Смерть забирає сильних,
Щоб розділити душу їхню на мільярди пророчого "Я"
І вселити у кожного, хто шукає вірного шляху,
Маючи в серцях надію,
Що смерть ще не скоро протверезіє
Від п’янкої мудрості генія.

Притули до мене свою голову
Послухай яку мелодію настукує серце
Барабанне соло у розпалі на кардані
Кров біжить віртуозно струнами-венами
Горлянка саксофоном видихує повітря
Пальці бережно торкаються твого тіла ніби клавіш фортепіано
І все це враз обривається
Коли ми не маючи грошей виходимо з магазину музтоварів

*
Хотів би чути й бачити тебе
І торувати стежку день у день.
Аби не втрапить
На Прокруста
Ложе.