Кипіла злива, обпікала п’яти, -
Ми бігли по асфальту без мети...
І моє плаття мокре і прим’яте
долонями прикрив од світу ти.

І полиски стрибали у калюжі.
І ліхтарі сміялися до сліз.
І твої руки танцювали дужі.
А я бриніла і летіла ввись.

Как важно иметь своё мнение,
Как важно иметь свои взгляды.
Чтоб были и цель и стремление,
В достатке чтоб были преграды.
Чтоб слышать в затылок дыхание,
Чтоб видеть, как рушатся стены,
Как важно иметь понимание,
Как глупо скрываться за пену.
Как нужно идти за мечтою,
И как рассчитать свои силы.
Как хочется знать, что я стою ?
Как слышать приятно «мой милый».
Нужна ли железная воля?
Не знаю. Но нужно терпенье.
И глупо хвататься за роли,
И в них находить утешенье.
Ждать глупо знамения свыше,
Под ноги смотреть надо чаще.
И важно дыхание слышать,
И видеть листочек упавший.
Стремиться знать правду не нужно,
Особенно правду до срока.
Надеяться только на дружбу,
Да помощь от электрошока.
Как важно понять свою важность,
И скрыть хоть чуть-чуть недостатки.
И во время вычислить гадость,
И тщательно выполоть грядки.
Как важно быть нужным, порою
А лучше всё время, но сложно.
И жить, наслаждаясь игрою,
А наоборот, - невозможно.
Всё важно и всё заменимо,
Как лучше? Решаем мы сами.
Жизнь, право же, неповторима,
Но это поймёшь лишь с годами.

Раніше надсилали SOS,
тепер – SMS.

Зламаний час.
Стрілки вкрились сугою.
Сіється пам’ять, як манна небесна.
Я ці дороги і стежки загою, -
Кожна піщинка в сніжинку воскресне.

Вир автострад засмоктав мої очі.
Кров шоколадом гарячим стає.
Вітер твої фотознімки лоскоче, -
Значить, хоч вітер у світі цим є.

Зламаний час пахне стеблами рути…
Знову забула кохання забути.

За мушлями очей
сховано перли сліз, -
я багата наречена.

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
О, як моє болить серце,
А сльози не ллються. (2)

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу,
Тілько тоді і полегша,
Як нишком поплачу. (2)

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерть не забуде… (2)

Єсть же люди, що і моїй
Завидують долі.
Чи щаслива ти билинка,
Що росте на полі? (2)

Що на полі, що на пісках,
Без роси на сонці?
Тяжко жити без милого
І в своїй сторонці! (2)



Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

коли ще був я тільки немовлям,
я повзав біля батька, що заснув,
і хлібом вуха заліпив йому.
проснувся він глухим – і в переляк!

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, —
Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся. (2)

"Ой, не вертайся, та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом —
Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита —
Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!" (2)

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Хвала твоєму Серцю.
Воно м’яке, чутливо-ніжне.
Червоне.
Гаряче.
Солодко-гірке.
Медове. Добре.
Гармонійно розлито-злите.
Перевите.
Зв’яжи мені з нього шапку
Мені пасує червоний...

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Минуле – вокзали у біобедламі,
Хвилини мовчання, вагітні чеканням,
Скрегоче об колії часу відламок, –
Мовчання, чекання печально повчальні.

І очі відсутньої жінки вологі,
І вечір, зачатий в холодному стресі,
Спинається мляво-мінливо на ноги
В безглуздій якійсь недописаній п’єсі.

Це я, а чи хтось на пероні блукає,
Чи зірка погасла упала із неба?
То знов народився з минулого Каїн,
Бо пам’ять чиясь відвернулась від себе.

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

Надежду убивают постепенно,
Испытывая март снегами,
Кем были мы и чем мы стали?
Кем были мы и чем мы стали?
Надежду убивая постепенно.

Окутавшись в оковы лицемерья,
Теряя незаметно все тепло,
Наш тихий рай снегами занесло,
Наш теплый дом снегами занесло,
Закрыв навек для счастья двери.

Мучительно взывая к небесам,
Мы просим не судьбы, а подаянья,
Каким мы покоряемся влияньям?
Зачем мы покоряемся влияньям?
Не веря не любви, ни чудесам.

Не смейте забывать о чудесах!
Так слепо доверяя серым будням.
Ну почему поверить нам так трудно?
Ну почему в них верить нам так трудно?
Не оставляя шанса небесам!

Город контрастов, любви и страданий,
Блеска бриллиантов и вони бомжей,
То ли стремлений, то ли скитаний,
Грязных властителей, чистых пажей.

Город конвейерного производства,
Где каждый третий продукт – это брак,
Каждый второй – жертва уродства,
А каждый первый портфельный дурак.

Город постельного аукциона,
Где опыт жизни – лояльность к б/у,
Где ценят качество пьяного стона,
Где что б не видеть, себе просто вру.

Город разбитой мечты и забвений,
Где можно найтись и можно теряться,
Полон надежд, утрат, подозрений,
Где хочется плакать, а надо смеяться.

Город, где можно забыть свое имя,
Или создать его в бурях побед,
Город, где все вулканы остынут,
Сквозь испытания счастья и бед.

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Відвертого кохання каяття
залишили зім яті простирадла,
Як знищила нас ніжність й почуття,
як боляче і в той же час принадно.

Руки моєї боязко торкнувшись,
відчув вогонь, де спалений ущент,
я з пеплу відродитись нас примушу,
лиши мені лише ось цей момент.

І йди, не буду я тримати,
все втрачено тепер навік для мене,
ми палачі самі ж своєї страти,
відчуй мій пульс, що б ється в твоїх венах.

Зашкарублі перила підвіконня,
зашкарубле моє смішне життя,
а за вікном холодна ніч й бездоння,
і втрачені навіки почуття.

А за вікном осінні плачуть зливи,
хоч кажуть всі, що вже давно зима,
я знаю - істина мінлива,
або, напевне, істини й нема.

Колись фарбовано в блакитне батареї,
обшарпані, облуплені та теплі,
проведено світами паралелі,
і через те так холодно й нестерпно.

В струхлявілім вікні гуляє протяг
і холодом торкає моє тіло,
і мій відходить від платформи потяг,
який, на жаль, не встигла, не зустріла.

А душі покалічені навколо,
змордовані самі своєю зверхністю,
життя все знов замкне у своє коло,
а потім сльози назвемо відвертістю.

А потім забуття знайдемо в крайнощах,
і розум затуманений від жалості,
і як непотріб совість йде на звалище.
Все результат духовної відсталості.

мне страшно! Господи помилуй
возможно если мимо пронеси
судьбу лихую. Но даруй же силы
назначен если путь мне сей еси.

храни мя Боже от души роптанья
ума последних капель не лиши
святую кротость подаруя в тайне
блаженна аки немощность души.

о славен Господи! Я силою Твоею
былинки немощной пониже во стократ
прости мне гордости! О том сказать не смею
как был вчера ещё я несказанно рад.

во теле немощном прославься Сущий в Вышних
душе покров и упованье рук.
ведь я сих не бегу! Чужих помилуй (слышишь?!)
на жизненном пути мне созерцаньем мук.

так страшно участи что не снесу по тяжести
углами острыми мне давит этот крест
дорогой ровною даруй хотя бы радости
и милых лиц видением окрест.

велик и немощен Ты в Сути Триединой!
Знаменье Крестное - надежда Ты моя!
от злая участи мя Господи помилуй
во гневе тяжка ведь десница нам Твоя!

не мало сердце небу помолилось
дела же рук черствеют кожурой...
осанна Вышний! Уповать на милость
хочу я всё же утренней порой.

Тисячі судеб, доль, життів
Повз, крізь мене, крізь душу,
Тут не треба ні щирості, ні почуттів,
Стати каменем, зчерствіти мушу.

Тисячі гірких слів, мов каміння летять,
І мене розбивають і страшно,
Після чого примушу себе знову встать,
знов зродитись із пеплу відважно.

І шалено хитається дикий мій світ
І мене теж від нього хитає,
Ми залишим по собі скупий слизький слід,
І як йдуть – вже назад не вертають.

В мене знову запаморочилось в голові,
Чи від себе, чи може від ритмів,
Всі навколо як роботи, мов неживі
У неонових лампах зігріті.

Всі снуються, копошаться , грають в життя,
А вночі не заснуть від запитань,
тут не треба ні щирості, ні почуття
вічних жертв спаленілого світу.

«Чоловіки зневажають гендерну політику…»
З повідомлень преси
***

Епатажне диво – жінка без обручки,
одинока, сильна, як п’янка весна.
Що тобі до того? Ти – собі заручник,
а – зарозумілий… То й не першина!

Підійти наваживсь? Одступися плавно…
Бо вона ж як море… ніжне і терпке.
Мрійно- екібана,складно - орігамі,
а коли сутужно - скляночка саке…

А берези плачуть… Гой, які то сльози…
Березневе свято – пригорщами з площ…
Епатажній жінці подаруй мімози,
а якщо залежний – не виходь у дощ!

Вже не один тиждень ти сама,
Сидиш сумна біля вікна,
Вдивляєшся в віконце,
Тільки результату ще нема...
І шоб я тільки не придумав,
Шоб зустрітись нам удвох,
Але незнав що й сказати...
Але сьогодні я проснувся,
І голос якийсь прозвучав мені
Тихесенько шепнув мені"Іди до неї...."
І ось коротке запитання
Чи пробачиш ти мені ?

Бродили містом, ніччю п’яним,
ранковий вітер хуліганив,
гонив бляшанки, рвав афіші
і між дерев полохав тишу.
А паперові голуби
у небо рвалися крильми.
І вся оця цивілізація
тихенько спала мирним сном,
коли у неї за вікном
такі дива були небачені:
на вулицях в ранковій млі
погасли разом ліхтарі,
а небо наче посвітліло,
рядком ходили зорі білі,
і смуги золоті, рожеві,
за ними там бузкові леви.
Вставало сонце жовтим колом.
Палало небо рок-н-ролом.
І було так, неначе ми
завжди були людьми з крильми.
...Ранкове сонце грало гами,
шістнадцять поверхів під нами.
Десь унизу було подвір’я.
І вітер нам куйовдив пір’я,
і ми тремтячими крильми
пускали вгору голуби.
Космічний холод, сонце, тиша...
Старий двірник збирав афіші.
Безмежний світ – барвисте коло.
Палало місто рок-н-ролом.

У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

Загаявся березень примхами сірих дощів,
Фарбується небо, лютневими тінями скуте.
Лютуй- не лютуй, відлітає у спомини лютий.
Він січнем посічений, люттю себе розтрощив.

Не навчена дихати сірим повітрям брехні,
Не навчена пити коктейль пересудів та змови,
Не навчена, хоч і навчали в публічних промовах,
Не здатна вживати, випльовую їхній хінін.

А без лицедійства занадто для когось проста,
В карєрному зрості та справах не вельми успішна,
Не маю багатства, і дати святкую не пишно,
Отрути чи меду не ллють принагідно вуста.

Не кличу до бунту ображений електорат,
Не втрапила ні до еліти , ані до бомонду,
Богемі не слідую і не сповідую моду,
Живу як живеться, без хитрощів чи наздогад.

Якщо не навчилася досі, ніхто й не навчить,
Позаздрю лиш тим, хто у пісні народжує вічність.

Хай лютий летить, безнадійно посічений січнем,
Березовий березень котиком гучно нявчить,
А вірш видається банальним римованим спітчем,
Та може його ошляхетнять скрипичні ключі...

Будинки ловлять пащами дверей
зграй перехожих повсякденне дійство,
а Всесвіт знов вигадує людей,
згадавши власне зоряне дитинство.

І мешканці згасаючих цеглин
течуть на лоджії з пітьми грузької,
щоб крок зробити… Потім – ще один…
Немов на край планети, ще пласкої.

Передчуття закрутистих світів
долає стреси, комплекси та страхи,
і випинається проміння ліхтарів,
немов лискучий панцир черепахи.

Вдихнувши неба, в зоряниць вогні
пірнає ця тварина разом з нами…
Лиш бульбашки хвилин у глибині
ще кружаться між ранком та дахами.

В куточок кусочок маленького щастя забилось
І погляд кидає немовби налякане в смерть
Маленьке звірятко попало до когось в немилість
Дивлюся в вікно.. і бачу розмиту себе…
Скоріше б закрити фіранки відчинених ран
І вкластися на ніч ну хоч би хвилину поспати
Побачити там усміхнене радісне « Я»
Начхати що прийде ненависне завтра…
Закрила б на віки повіки важкі від дощу
Розлилась по всюди і щоб не шукали ніколи
Питання катує що разу : « За що?»
Пояснить мій голос від роздумів кволий..
А може і ні.. питання і часу і волі……….

Ховаєш
улюблені сережки
в коробочку
з узором квітчатим
кольору
старого золота
на ніч
Збираєш
дрібне намисто
розсипане рясно
по підлозі кімнати
відтінку
твоїх очей
за північ
P.S.: тобі личить
срібний перстеник
з перлинкою

На картатім обрусі
з мереживом по краю
ангелик з тіста соленого
просяк запахом лаванди

ти відчуватимеш так,
а потім вже не кохатимеш.
ти програватимеш час,
ніколи не забуватимеш...
як налягає ніч,
всупереч нашим логікам,
барвами протиріч,
звичним сучасним хронікам.
лежачи на спині,
граюсь твоїми ролями,
холодно не мені,
труєній алкоголями.
знову заллється світ
й світло на наші поверхи.
це лиш єдина ніч,
холодом твоїм зкована.
не осягнувши сенс
і слів правомірне значення
я не кажу прощай,
я кажу допобачення.

Життя пише хаотично
Дивний серіал.
Кориться васал.

Заблукала душа квола
В тих етюдах.
Зла полуда.

Віднайти не може вихід
З нетрів ролі.
Насміх долі.

Себе втративши у гримі,
Втілилася в Агасфера.
Все химера.

Навпомацки шукає вбога
Спасу в людях.
Ніж у грудях...

Прокушене місто
Не має куди тікати:
Розпатланий вітер
Під шкіру заносить морози, -
Хронічна хвороба
До крику вірші писати,
Чеканить слова
І ковта півлітрові наркози.

Прокурене місто
Піарить чиїсь реклами -
Заклеює снами
Екрани і мерзлі стіни…
Любов у кіосках
Купують на кілограми,
Обділені Богом
Самотні кретинки й кретини.

Прокурвлене місто
Ніколи не відпускає –
Навиліт по-черзі
Вистрілює дні і ночі.
Прямує туди,
Де давно вже нікого немає…
Шукає весни!
І мене за собою волочить!

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Розмиті вулиці притихлим зимним смутком,
Весна невпевнено торкається вікна
І я, мов дощ, без ради, без притулку
Стелюсь по вуличкам, по ним колись вона
Несла надію, мрії аромат, химерний шлейф
Солодкого страждання, така омана...
І така весна, невпевнена і сповнена чекання
Химери вже мудрих будинків застигли...
Такі вже часи, непевні і може останні...
Лишається терпка думка, не встигли, не встигли...

Когда находишь новый стих,
Не знаешь, что ты сочинишь,
Не знаешь, как сложатся строчки.
Там будет грусть, иль радости кусочки,
А может боли и обид,
Наполнен будет, этот стих.
Слезу уронишь и поймёшь,
О том, что ты ещё живёшь.
А значит, вновь напишешь стих.

Николай Блоха 10.03.09 г. 5:11

***

Люблять люди
Погадати,
Щоб поталанило,
Купу гороскопів
В хаті,
Назбирав Данило.

Збитки пережив нищівні,
Бізнес певний репнув,
Неспроможній існувати
В домовину гепнув…

Мов проклятий
Пнувся з шкіри:
Працював три роки,
А його накрила криза,
В найкоротші строки.

Потім,
Кинула дружина,
Кинув постачальник,

Під зад піддав
Ногою, вправно,
Великий начальник.

Негоже ж
Голосити дурно,
Нічого ж стогнати,
Звичайно, це
Душевна рана -
Грошики втрачати.

Узяв тоді той
Гороскопчик,
Наш Данило бідний,
Тай використав
У сортирі цей
Клаптик жалюгідний.

Тиша лагідна
В клозеті,
Не кусають мухи,
Заспокоївся Данило,
Нарешті,
Від тої житухи;

Підтерся тужливо,
Папером глянсовим,
Лайнувся злобливо,
Шмаркаючи в небо,
Байдуже – брутально –
Мрійливо…

Скрипнув хвірткою
В сортирі,
Тай подавсь до хати,
Хитру думку,
Чималеньку,
Щоб обмізкувати.

Далі й думає
Данило:
- А лишень я маю,
Чогось сумувати:

Господарство не
Тримаю,
Поратись не треба,
Скористаюся нагодою
Щоб радше до неба.

Нехай жінка
У коханця,
Та неохайна хата,

Хандра інколи
Находить, чортяка
Кирпата,

Чорна хвиля
Атакує, ордою,
Падлюка,

Й бізнесу
Хана моєму -
Отака житуха!

Так нехай вона
Сказиться -
Жіночка брехлива,

Вдавиться нехай
Хандрою,
Дурепа примхлива,

Нехай бізнес
Поцілує, мене
Щиро - в дупу,

Та ті начальники,
Пихаті,
Скуштують отруту!

Жити світом
Не бажаю -
В ньому хвилюватись,

Тому піду я,
Потихеньку,
На попа вивчатись…

Попу живеться
Добре дуже,
Попадю теж має,

В церкві каже
Побрехеньки,
Й гроші заробляє,

Розповість про рай
Та пекло,
Сповідає радо,

Все таємно –
Тож відверто
Розкривайся чадо,

Даремно в собі
Заховатись,
Гріх то є спокуса,

Хто безгрішно
Народився –
Син божий Ісуса,

Рід людський
Земля ще носить,
Але чекає пекло,

Гріха вистачить
Напевне,
Щоб потім припекло,

Життя плотське,
Грішне й сите,
Це тягар пекельний,

Муки тяжкі
За це приймеш
В гієні огненній !

Отак мріє наш Данило,
Тай гадає далі:

- Якнайкраще сповідати
Жіночку вродливу,
Гріховну красуню,
Саме не цнотливу,

Життя пісне
Прикрашають,
Сповіді цікаві,

Про гріховні
Витребеньки
Й жіночі забави,

Бажано в подробицях
Та інші деталі,
Точнісінько як було,
Щоб щиро описали,

Притаманно, якісно,
Бо Диявол дбає,
Пильно придивляється,
Та попри все чигає
Найбільш байдужих,
Та безпечних,
Наперед морально слабких,
Спокусливих та принадних,
Гріховно падких громадян.

Коли ж жіночок,
Відвертих,
Скінчу сповідати,
Бабусям пісні упоєні
Треба проспівати,
Високим голосом,
Набожним,
Особливо сумним,

Бо прихожани
Поважають, щоб
З виглядом розумним,
Замолював вади,
Людські,
Зумовлені бажанням,
Похітливими діями,
Й гріховним вихованням;

Розуму зухвалість,
Хибну,
Приборкати мушу,
Щоб розпусти корні,
Міцні,
Не вростали в душу,

Та й остаточно
Не в’їдались
В дії та свідомість,
Саме Диявол
Й полюбляє
Гріховну натомість!

Гріхи відпускати
Людям -
То є праця вправна,
Рідкісна, корисна,
Краща ніж державна,

Радше рясу
Натягнути,
Аніж вонючу робу,
Та й не нагримає
Начальство,
Наче на неробу,

В церкві Бог мені
Начальник -
А це дуже гарно,
Через прихожан,
Набожних,
Фінансує справно,

Вправно кошти
Примножує,
Грішників розрадник,

Бізнесу партнер
Надійний,
Божий постачальник!



.****

09.03.09

Коханці пройдуться по павутинці,
Яка літає у повітрі,і не впадуть.
Шекспір

Трава зелена, не шуми!
Не грай нам, вітре похоронний,
Ти нас, мов листя, підійми -
Полетимо, прощай, Вероно!

Навіщо зілля і кинджал?
Тікаймо разом від Шекспіра!
Ми молоді, а в серці – шал,
Хай нам щаслива грає ліра!

А хочеш співом берегти
Отару з дзвониками в горах?
Ми вільні! Разом! Я і ти!
Кружляймо з вітром по дібровах!

Цей вірш був написаний як відповідь на вірш
Сергія Дяківа:
"-Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
-У Пеклі каса, там стоїть межа,
Єдині гроші там - твоя жива душа".
**************************

Ми тільки раз живемо на землі,
Коротка мить, а далі зустріч з Богом...
Вузька межа, як лезо у меча,
Один лиш крок і ти вже за порогом.

Життя одне, а ти марнуєш дні,
Розкидуєш без ліку їх як гривні.
Життя пройде і всі прийдем на суд,
Там пропуск в Рай показувать повинні.

Не в пеклі каса, щоб придбать квиток,
Перепустку за гроші не придбати,
Лиш Божий Син, розп'ятий на хресті,
Нам хоче в рай дорогу показати.

Лише прийди до нього і бери,
Бери без плати, й миті не вагайся,
Лише вручи життя своє Христу
І у гріхах своїх Йому признайся.

9-го березня 2009

Храм тиші у серці своєму зведу я
Із шуму дощу і відлуння громів
Та шепотом листя склепіння згаптую,
Додавши скрипучих дерев сонний спів.

Храм без олтарів, так до жертов охочих,
Свічок, що дарують вогненний оскал;
Тут замість ікон пильно дивляться в очі
Потріскані рами розбитих дзеркал.

До нього ввійти зможуть всі подорожні,
Лишивши слова на тернистім шляху,
Утративши зміст – навіть слів найдорожчих,
Що гріли серця у годину лиху.

Коли розчахнеться в нестримному щемі
Зболіла душа і народиться крик,
Бальзамом стече по кривавім розщепі
Цілющої тиші незримий потік.

Загояться рани, і знову – дорога,
Холодні й спекотні виснажливі дні.
Тому бережіть її – часточку Бога –
Краплину безмов’я у серці на дні.

- Я перший раз живу і ще не знаю,
Де продають перепустки до Раю.
- У Пеклі каса, там стоїть межа.
Єдині гроші там - твоя жива душа!

Просто зимова ремісія плавить мозок
Просто весна не прийде і чекати годі.
Сніг у колоді блискучій як завше – козир.
Всі урочисто-сумні, сміх тепер не в моді.

Бачиш ці дні, наче голови на жердинах.
Я видаюся тремтінням. Бо не залізна.
Нас так учили. По трупах іти, по спинах.
Нам це пробачать? Навряд. Але надто пізно.

Пізно вертатись назад і шукати винних.
Ха! Посилаю під десять чортів прощення.
Нас так навчили. Дозволили йти по спинах.
Ми ще зелені повірили тому вченню.

Ми ще зелені. В утробі неначе в трунах.
Так з молоком годувальниць ми ссали втому.
Так ми вивчали латину, санскрит і руни.
Краще би вчилися жити бо все зникоме.

Світ догорав і рукописи теж горіли.
Ми не пробачені світом упали в прірву.
Більше нічого не хочу. Хіба що сили.
Ні? То принаймні минуле із серця вирви.

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.

*
Проліски,
весняні кинджали,
кров зелену пускають
на білий світ,
з підземелля.

*
Блискавку в серце
спросоння впустив.
Тільки немає сліз.

*
Поцілунок прощальний.
у коси печальні.
Жалять гадючки.

«От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчиться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!»

Тарас Шевченко, Кавказ

масони знову
тягнуть кучму
тобі народе
в президенти
оту стару
смердючу кучу
єдиний боже
де ти
невже нема
крім іудеїв
людини божої
у крісло
а де ж твої господь
ідеї
на всі часи
і прісно
……………………
кучмáни
блюми
адельгейми
президенти
воші
крали всі
по тій же схемі
гроші – влада – гроші
пора б нажертися
та де там
їм все замало
їм все затісно
……………………….

МІНЯЮ КРІСЛО ПРЕЗИДЕНТА
НА ЕЛЕКТРИЧНЕ КРІСЛО!

2009-03-06

Горішки у чорносливі,
А зверху вершковий крем,
І ми солодкі й щасливі,
Я ніжна твоя хурем.
Сьогодні танцює півсвіту,
Цілує вогонь свічу.
А ми почнемо з кумпарсити
Якщо не вмієш - навчу!
Сьогодні – шалене танго,
В очах- міріади бризк
і місяць у срібних танга
шалений дає стриптиз.
Насправді - це дуже мило,
Змінити класичний стиль,
Кому і яке тут діло
До одягу у світил?
На повну і лиш на повну,
Відтягнемось разом з ним,
Станцюймо цю гру любвну,
Де танго- як псевдонім.

Спить зима на зеленім житі.
А Тебе забрав поїзд скорий…
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.

Наче мрія колись, так совість
В чорні ночі мені співає…

Як знімають вінок терновий –
Це болючіше, ніж вдягають.

Любов напала навесні —
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині,
Сумна і кара.

Здавалось — чесна, як вогонь,
Як вітер — гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени — як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись —
Удвох, від світу.

Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...