Скрізь пишуть і говорять про "любов",
Чуттєвість,пристрасть - мало не щоднини,
Та про одне дещицю ти б знайшов -
Кохання чоловіка до дружини,
Чи про дружин кохання до своїх
Чоловіків - довіку Богом даних, -
Хороших,ніжних,добрих,дорогих,
Найкращих в світі,вірних і коханих...
Хтось зауважить: "Жінка, чоловік? -
Це так банально і не романтично"...
Тоді стають навіщо на рушник,
І присягаються кохати вічно?

Я залишаю
На тобі відбитки
Від хатньої плитки,
Від своїх стегон,
Але це гон...
Ти гірко плачеш,
Але пробачиш
Мій внутрішній ріст,
Бо ти ж мазохіст.
По тобі видно,
У тебе ж шрами
Це так огидно,
І вікна без рами -
Суцільні тріски.

Я вдячна за усі Твої щедроти,
Мій Боже, за що буде і було,
За те, що Ти завжди сидиш навпроти,
Коли беру до рук Твоє перо.

Сльоза – лише метелик на щоці,
що випурхнув з очей твоїх на волю.
Проста і благородна в нього ціль –
виносити із серця крихти болю.

аскетична недовіра
до бажань і почуттів,
безпорадність темно-сіра
десь в душі моїй на дні
б'ється в стінку розуміння
всіх сьогоднішніх подій,
розбиває мов камінням
несміливий розум мій.
як це зветься, я не знаю,
хай буде самообман,
я себе переконаю,
ніби це мій звичний стан.
те, що було тільки вчора
і не буде завтра вже,
депресивна й трохи хвора,
моя пам'ять береже.

сьогоднішній вечір забутим
ніколи не зможе вже бути,
це місячне світло у небі нічному,
це срібло туману і озеро в ньому,
оце мерехтіння далеких вогнів,
володарів вулиць у місті гріхів,
у місті, що манить до себе завжди.
цей вечір із пам’яті десь в нікуди
втекти не зуміє, бо я не дозволю,
бо вихід сьогодні знайшов я на волю.
і, навіть, якщо скористатися ним
мені не судилось, як іншим сліпим,
я буду радіти – існує ж бо вихід.
о, цокання стрілки секундної тихі,
о, гуркіт невпинний швидкого шосе,
вся Ваша упертість мені принесе
сьогодні вночі лиш глибокий
омріяний спокій.

*
Радощів колір
Я по тобі впізнаю –
Світишся, люба.

Колір печалі
Не приховаєш також –
Фарбою пудри.

Більше всього кольорів
В струнах веселки.
Ноти моїх почуттів
В мене на пальцях.

Бісів Ніжин,молися,молися за мене...
Вова Худенко

Я в твоїх передпліччях застрягла,в твоїй чорноті,
у надбрів'ях твоїх,молися,молися за мене...
Бісів Ніжин,навіщо тобі стільки шісток і стільки чортів?
і на біса тобі так багато квіток померлих?..

Мій найкращий,у мене до тебе тваринна любов,
я в тобі перетравлюю осад своїх недобачень,
Бісів Ніжин,ти ніби диявол і Бог,
на межі паралелей пульсуєш,смієшся і плачеш...

Розчиняюсь в тобі,розмовляю з тобою у снах,
Бісів Ніжин,навіщо тобі так багато церков і безгрішних?
Ти сідаєш на плечі,мов янгол і як сатана,
ти говориш в мені,ти,схоже,за мене мудріший...

Бісів Ніжин,молися,допоки стоїш,
і допоки пророки невинні,молися за мене,
я в тобі розчинилась, а ти розчинився в мені,
ти гойдаєш мій страх механічно,як вітер антени

ми зліплені з тіста солоного прісного тіста
впираємось п"ятами в небо нам хочеться космосу
нам тепло і тісно аж стіни довкола потріскались
ми злизуєм слину ковтаємо і пережовуєм

ми майже планети нам хочеться тиші і відстані
ми ходимо мовчки а інколи пошепки дихаєм
ми дуже далекі чи навіть ми дуже порізнені
ми ніби окремі будинки з брудними під"їздами

і кожен наш порух порушує спільну симетрію
ми зменшуєм радіус кола стаємо тінями
ми різні за смаком ми ніби два боки монети
ми ніби окремі шматочки одного цілого

ми зліплені з глини насправді ми зліплені з глини
такі досконалі що нас фокусують камери
нас хочуть руками торкатись але не сміють
ми жадібно кисень ковтаєм а потім відкашлюєм

ми зроблені з ліній ми ходимо тільки пунктирами
ми міряєм кроки гудками ми дуже зайняті
ми так ніби різні легені в одному тілі
ми так як суміжні стіни в одному залі

ми зроблені з каменю справді ми зроблені з каменю
хронічно самотні розкидані чи загублені
ми кожного ранку здаємось для когось зайвими
ми кожного разу чекаємо нашої зустрічі

напиши мені лист або смс-повідомлення
подивись я кидаю думки під колеса машин і потягів
я лишаю на потім будинки вітрини повені
певно треба відчути це шкірою щоб усвідомити

знаєш втома неспокій - це тільки мої перевтілення
коли серце болить то думаєш дещо глибинніше
я кидаю під ноги асфальт щоб збивати коліна
я збиваю коліна це треба аби полетіти

на перетині ліній ми схожі на власні тіні
коли дихаєш глибше то прагнеш щиріше вірити
коли серце у кінчиках пальців то прагнеш зцілення
це потрібно відчути тілом аби зрозуміти

подивись я вже вмію вбачати у нас подібності
коли плавиться лід то хочеться бути донором
коли дійсність малює мішені давай поділимось
подивись я вже знаю на дотик твої недоліки

ця динаміка міста ледь-ледь вибиває з колії
тротуати маршрути дешеві серця під одягом
коли хочеш тепла викидаєш усе непотрібне
залишаю відбитки губ на твоїх долонях

И только строчкой сожаленья,
Стих хочет попросить прощенье.
Но я молчу, одни движенья рук,
Колдуют, пачкая страницы.

Никто не знает, что может получиться,
И только, всё темней страница.
Желанье просто помирится,
Но слов как прежде не найду.

И в сожаление, что в строчках,
Уже, не верит стих.
Он не поддался колдовству.
И упрекнул, что сам виновен.

Николай Блоха. 7.04.09 г. 17:42

Я вік боржниця у своєї долі –
Вона – чарівним помахом руки –
В дитинстві щедро роздавала ролі:
Онуки, першокласниці, доньки.
Ніколи не насуплювала брови,
У ніч впускала сіроокі сни,
І першовірші, як першолюбові,
І вічність від весни і до весни.
Майстерно, ніби пензлем ковили,
Літа перемальовують обличчя.
Нечутно підступає час, коли
Онучечкою вже ніхто не кличе.
І роль за роллю на очах зника.
І я вертаюсь майже кожен вечір
У фото, там де я іще дочка,
А мама обійма мене за плечі.

Життя у клітку слів не увібгаєш...
Життя двері відімкне,
у вікно вийде,
димарем вилетить,
в шпарку у стіні вислизне,
хлопчиськом неслухняним пробіжиться
шляхами-дорогами,
вказівники попереплутує,
перехрестя повирівнює,
мирного подорожнього
зі шляху рівного
на манівці виведе,
у хащу темну до диких звірів,
а там –
подарує промінчика сонячного,
до ниточки дощем намочить ливневим,
розкаже казку,
вилає,
погладить по голівці,
картою щасливою випаде,
або змішає всі фігурки шахові,
ходи, дбайливо наперед продумані,
і,
зморившись такою метушнею,
покине назавжди клітку людського тіла...

Світла тиша
мудро у вічі дивиться,
сон-травою
гоїть сумні проталини
на тілі чорному землі,
розбурханої березня веснянками...

Із дзеркала березня брунькуватого
повискакували зайчики сонячні –
просто під вії тремтячі
зими вмираючої –
і розтеклися струмочками
соку березового.

КРИШТАЛИК НЕБА РАННЬОЇ ВЕСНИ
І СНІГ ТАК ВІДБИВАЄ СОНЦЕ
ЩО ПРОТЕПЛІЛИ НАВІТЬ СНИ
І МЕРТВЕ ОЖИВА ВІКОНЦЕ
В НІМОМУ ХРАМІ НА ГОРІ
ТАМ СОНЦЯ ПИЛ НА ВІВТАРІ
В РОЗБИТИХ БАНЯХ СИНЬ ХЛЮПОЧЕ
ВОСКРЕСЛО НЕБО І НЕ ХОЧЕ
ЧИТАТЬ РОЗКРИТІ ПСАЛТИРІ

Розп'яті на хрестах раби —
Небесної свободи авіатори,
А мимо них — улюбленці юрби,
Вожді, царі, космічні гладіятори.
І тільки ти застигла край дороги,
Твоя печаль, спасенна і невтішна,
Твоя безпомічна молитва
До ранку тіні наші береже...

Був вечір. Теплий вітер
Крізь запах хвої
Ворушивсь.
Хазяїн бороду приміряв
До днів майбутньої весни
І зажуривсь про щось...
А від зими
Лиш горбик снігу
Біля призьби.

Ворзель. Теплий Олекса
ЗО/ІІІ-84

Частка «не» пишеться для заперечення
В цьому випадку прикметники не принципові
Правила поводження в суспільстві вивчені,
занотовані, дієсловами обґрунтовані

Поділяючи життя на пере- та недо-
Контролюючи нежить надуту вітрами,
Краплями

Нездужати в значенні «не змогти»
Писати сповіді в «приваті» на ніч
Буквами

А вночі взяти і перемогти
….
Переоцінюючи оргазм нетривалий

Повторюємо, що не вміємо жити
Недороблена кількість рядків,
аби довести, що можна любити

Ховаючись від холоду мокрих матраців
Струшували сніг
з і без того тяжких повік
Спробувати б усе й одразу!
Самі собі зможемо допомогти
Та не треба
Споглядати не- з дієсловами разом

Провінційне небо полохливе
Мріяло про потяги експреси,
А вокзали, велети столичні,
Їх щодень міняли без лічби.
Городян затоплювало пиво,
А селян розчавлювали преси
І плодили речення окличні
Ватажків новітньої доби.
Ватажки хотіли просто бризу,
А плебеї пожинали шторм.
Наслідків наступної репризи
Не вгадає, певне й сам актор.

Я – Мегасвіт
Мегаспалах планети
Як цвіт-первоцвіт
Ти мій світ
І сонети…
Я – Мегапростір
Твій сон
І здаля
Чорніє як правда
Розрита рілля.
Я – Мегасховок
Любові і слів
Цих снів переспів
Не моїх замальовок
Ти мовчання богів

А я – Мегасвіт.
2009

Звиває присмерк в тугі сувої блакить небесну,
Ти позіхаєш, ти вариш каву, ти пишеш п’єсу.
І розсип зерен і розклад літер – одна байдужість.
Немовби вітер забравсь під светра – ти занедужав.
Короткозорість переростає в далеко-зорі-сть
І кістка в горлі, і звістка коле, й волає совість.
Слова воліють шляхів шукати і горлом здертим
Собі прямують… вона чекає на тебе вперто.
Листи, розмови, торішні фото, гріхи, горіхи…
Минає квітень і в літні мандри з’їжджає стріха,
А ти не певний, що варто бігти, наздоганяти
І гризти лікті й читати Свіфта…чи не читати…
Вона чекає… бо ти збираєш наплічник, доле,
Нашийник псові вдягаєш, пахнеш аморе-морем,
Бо чути кроки, рухомі тіні за видноколом
Й зникає протяг, й прямує потяг крізь ніч і холод,
Мости, вокзали, чужі світанки, спокуси ласі
І голоси… і стоголосся… й шеренги в каси.
Крізь тихий шепіт твоїх драконів про брак кордонів
У нетрях серця, про вибух дурі, про вплив гормонів.
Знайомі пики, слова тверезі, думки резонні:
Ти завеликий хлопчисько грати у робінзонів,
У гуліверів, у донкіхотів під страхом страти
Та потяг мчиться повз забобони, крізь стіни й грати.
Такою буде остання пісня, остання воля:
Дивитись з нею як світ згасає і йде поволі.
Без тебе будуть томати їсти, трусити сливи...
І Бог із ними…
___________________________
…І Бог – з тобою. Бо ти щасливий.

Testamentum fac - виконуй заповіт.

...навік прописаний чорнилом,
наскрізь просатаний вином
із гірким присмаком полину
із теплим смаком цигарок...

Мне нравиться - ветер в лицо,
И вьюги порывы, чтоб снегом несло.
Морозом "кусало" лицо,
И дух прерывало, а сердце стучало.

Чувства неслись высоко,
И с тучами в танце сплетались,
На землю дождем проливаясь,
Сеяли только добро.

Гармония бури и штиля.
Яркого солнца - огня.
Обильного с ветром - дождя,
И тихого снега - с небес пелена.

Мне нравиться это богатство,
Подарок природы, для нас,
Чтоб жизнь не казалась, нам маслом,
И радость и боль - пополам.

Не бійся робити
В житті перший крок.
І переступати поріг.
Не бійся загроз,
Не лякайсь помилок -
Бувають вони в нас усіх.
Тому якщо шанс
Надається тобі,
Ти в жертву себе
Не принось…
Та бійся одного
В своєму житті:
Що твій перший крок
Зробить хтось…

Пишу листа, бо зачекалася весни
І надто надокучили тумани,
Бо як у каламуті сивини
Можна розгледіти “вжевесну”…
Зовсім рано
Ще виглядати трав яскравий пласт.
Я захотіла написати все словами
Мене ні простір не обмежує,
Ні час
Чекати весну –
Від душі пишу і прямо.
А під ногами… Все, ну, як завжди
Нам заважають дурні і дороги.
Зими ще не розтанули сліди,
Але мені є зараз не до того.
Бо я виводжу кожну літеру-рядок,
В передчутті дуже простого дива.
У нас усіх є вроджений порок –
Ми любимо, щоб все було красиво…
Я теж.
Не пожалкую теплих слів.
Якщо це може у житті хоч щось змінити.
Пишу листа, бо захотілося весни.
Тієї, що змогла б усіх зігріти…

Весняна ніч розцвітає фіалками
І зорі пахнуть, немов бузок.
Про новий день ворожать на каві
Бо ж не побачать – а їм цікаво
Вони підглянули хоча б разок
Через шовкові світанку фіранки

Але даремно, бо так вже влаштований світ
Що зорям дорогу завжди переходять ранки
Їм лишається вірити теплому вітру
Він, щоб справити враження, трішки прибріхує
Для зірок кожен день – це одвічна загадка
Вони б’ються над нею уже стільки літ!

І чудні ці історії, наче фата із пліч
Опадуть до схід сонця, змінивши пейзажі у рамках
Світ закутавши шлейфу п’янким ароматом
Більш нічого йому не лишивши на згадку
Тільки з’являться зранку маленькі фіалки
Там рясно-рясно, де слід залишила ніч.

Хвилюється час
між думками про вічне
смерть його там

Кумедне руде дівчисько
Залізло до мого серця
Вмостилося там клубочком
Накрилось моїм коханням
І стало на серці тепло

Удвох молоко гаряче
П’ємо з однієї кварти
І ти тепер можеш на ніч
Думки мої почитати

Ввімкнули настінну лампу
І сяє твоє волосся
Сміється твоє обличчя
Кумедне руде дівчисько

Тепер не порожнє серце
Та все-таки ще неспокій
Бо зараз ти ще далеко

Може, як долю ділили,
вона не прийшла?
Спокій – свинцеві білила -
сиплеться густо з чола.

Поглядом кине тверезим,
стане до звичної гри.
Шрами від кігтів і леза
вміло приховує грим.

Посмішка – ягода винна,
винна - та чи без вини?
Серце вистрибує з глини -
ангельська сурмо, дзвени!

Плач атакованих палуб:
кров поглинає пісок.
Зірка в долоні упала -
і пропекла до кісток...

Мій замкнено простір,
Заховано ключ,
А згадка у гості
Прийшла голіруч.
Навшпиньках, роззута,
Весела й легка,
Змогла зазирнути
У шпарку замка.
Під поглядом синім
У рими хмільні
Дозволила тіні
Пройти по стіні.
Дощу домішала
У фарби густі,
Щоб не залишалась
Я на самоті.

Скажи мені,
Чия провина?
Лишень забудусь уві сні
Небесний килим зорі сіє
В обітований край видінь.
Рисує плетиво серпанок
(Старанно ховану печаль).
Скажи мені,
Чом наостанок
Оскомить душу згадка-жаль.
Чому бунтуєш у видіннях
Коловоротами думок,
Де танучи до днин осінніх,
Все спопеляє сна танок.
А зранку мій кришталь у пастці,
Сплітають віти кімлям вись.
Скажи мені,
Чи в Бога ласці?
Сугестію здолать колись...

02/12/2008

Мои мечты, твои желанья,
Не совпадают, это неприятно.
А как хотелось воплощенья,
Минуты страсти, удовлетворенья.

В отместку взять да поменять,
Тебе мечты, а мне желанья,
Вот это будет наказанье!
Но вновь, опять не совпаденье.

А может отказаться от мечты?
Объединяясь в одном желанье.
Но только после воплощения мечты,
Желания твои уже значенья не имеют.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Банальных строк не хочется,
А свежих дерзких нет.
Поэта жизнь окончилась,
Когда постыло всё в строках,
Нет смысла и звучания,
И без различья страх,
Аж образы теряются,
А мысли заплетаются,
В пространстве пустоты.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Всё жизненно привычно, мило,
Слегка поднадоело и постыло,
Рутина будней, серых дней,
Остатки жизни не моей.

Николай Блоха 6.04.09 без света.

Однажды, стекло
Беспечной жизни
Треснет - холодными
Ресницами моргнёт
Бездушно, и тогда,
Щербатина кровавая
Полезет в сердце криво,
На миллион осколков
Изгибаясь ядовито,
Так больно сдавит грудь
Корявою рукою,
Пытаясь вырвать
С корнями радости
Из глубины сознания
Последнюю надежду…

Ты помнишь как
Порхала бабочкою
Пёстрой, беззаботно,
Вёсёлая мечта о раё
Вечных наслаждений,
И славы дым слащавых
Оргий, незаметно, касался
Ядовитым мёдом
И осадком горьким
Обволакивал он душу;
На стенках сердца
Закупоривал сосуды,
Перекрывал дыханье,
Постепенно высасывая
Красоту пиявкой тайной,
Пенистыми волнами
Ощущений сладких
Упивался вдоволь…

Хотя,

Поклонники еще
Дарили долго,
Цветы - букеты
Драгоценностей,
За тело,
Лелеяли, любили
Рефлекторно, но
Плодотворно,
Красоту земную,
Ценили щедро,

Нити радости
Девичьей ткали,
Оплетая сердце
Струнами порока,
И прочно, как паук
На мотыльков беспечных
Ловушку прядет,
Невидимою нитью ловит их
Летающую радость…

Но истощилась
Молодость и сила
Быть любимой
Среди бездушных
Мимолетных манекенов,
Измялись вскоре
Нежных чар цветочки,
Осыпалась пыльца
На крылышках измятых;
И мотылёк висит
Истрепанный,
Ненужный вовсе,
Колышет в паутине
Равнодушно его ветер…

И ядом чёрным
Вытекают слёзы
Из сердца раны …



***

06.04.09

*
Пишу на днях,
як аркушах паперу,
Чорнилом ночі
Радісні пісні.
І витирає вітер хмари-плями.

Не боїться застуди вітер.
Несвідомо ти палиш вечір.
Сигарета в тремтячих пальцях.
Кільця диму в кінець зими.

В наших файлах немає літер.
Тільки звуки під колір вальсу.
Спраглі губи у голі плечі.
Бурі будні в химерні сни.

Не боїться застуди вітер.
Вірним бути йому не личить.
Цукор-сніг у бліде обличчя.
Келих сонця в руках весни.
6.04.09

Гамуючи тілесний голод
на доторки і проникання,
лежиш перед Богом гола,
Марія, до того ж - Аня.

Лежиш, догори задерши
коліна, – вудки для лову.
Навіщо тобі на перше
Його чоловіче! Слово?

Хвилини такої напруги
з божками і Богом типові.
Навіщо тобі на друге
епохи Його! Любові?

Ти тілом отут розпростерта,
весняним. В душі – осіння.
Навіщо тобі десерти
з обіцянок у воскресіння?

Голодна, заплющуєш очі,
а Він, як ота цокотуха.
І що Він тобі торочить
про Сина й Святого Духа?

Чому вони всі уперті
й невгавні, як напад ядухи.
Ти знаєш, з якої тверді
оті безтілесні духи.

Опісля відходу Преслі
і дійсно Його! епохи –
і дух чоловіка-теслі,
і дух чоловіка-Бога.

Эй, поэты, чашечки коленныя
Приготовьте, чтоб тереть об пол:
Экспериментально поколению
Ставится болезненный укол…
Хватит, братцы, ныть, соплями мучаясь,
Плюнешь в душу – вылетит вдвойне,
И не страшно, если кто по случаю
Сам себя же вымажет в говне.
Что там? Худо? Хуже не бывало ли?
Проебом пол жизни - хрясь -
Пересылками, лесоповалами,
Сквозь зубовный скрежет матерясь…
Автостопами по бездорожию
От психушек, кляуз и брехни.
Траки глиноземные подкожные,
Чтобы помнить, чтобы сохранить,
Пробуй ощутить своей печенкою,
Если станет стыдно за стиши.
Дай Бог, чтоб не под тюремной шконкою
Вылупился певчий птах души.

И если вчера не вернуть –
Сегодня для нас не случится.
Что было сотри, позабудь,
Как шок, может все приключиться…

И если затух тот пожар
В котором, как феникс, сгорали,
То значит – отнят Божий Дар,
Любви с нас изъяли скрижали…

И будет таким наш исход,
Хоть очень и очень прискорбно…
Оттаял легко в сердце лед
И стал он таким же свободно.

Я знаю, вчера не вернуть.
И знаю, сейчас – не случится.
По венам не кровь и не ртуть,
А что-то другое струится…

Вчера, стрелкой вспять, не вернуть…

І знов я під ним...
І знов все пливе...
Я вся здригаюсь,
не помічаючи всіх...
Нікого не чую...
Пливу вздовж ріки,
котра здається кайфом мені...
Коли я без нього,
клянуся собі:
ні, я не буду!

Але я під ним....

В світі сонце
сходить і сідає...
Різні кольори доби...

Люди у житті
приходять і зникають,
Іноді кидають назавжди...

Ти сказала,
що змінилась,
не зазначив як...

І відмовилась прийняти
все, що у душі
Різні опинились ми...

Зрозуміти все ж дала ти,
що всьому кінець,
Обирати вимусив мене...

Так і не зробивши
вибору свого
Всеодно тобі скажу:

"Вже, якщо так гидко
стало з цим тобі,
Що ж,.....
я відпущу...."
04.03.09

Птицы... Небо... Ракушняк...
Ветер сильный дует...

Волны... Солнце... Водопад...
Ты лежиш нагая...

Страсть... Забота... и любовь...
Мир эмоций полон...

Пазлы... Розы... Суета...
Что ты ожидаешь?..

Свадьба... Дети... и семья...
Больше нет свободы...

Крики... Смех... Депрессия...
Сложно их воспитывать...

Слёзы... Стоны... Кладбище...
Никогда не встретимся...

18.11.08

Зима пришла...
Повеяло прохладой...
И слёзы больше не текут ручьём...
Взгляд твой на фонаре ночном оставит,..
С печалью вспоминая твой узор...
Под деревом с последними листками,..
Ты на гитаре заиграешь под зонтом...
И снег под звуком струн растает...
Оттаит сердце...
Боль пройдёт...

02.12.08

Вікно відкрито...
Занавіс летить...
Подує вітер, й листя
У твоє вікно влетить...
На вулицю ти вийдеш...
І настрій твій злетить...
Разом із листям в небо полетить...

19.11.08

Кава... Простір... Цигарки...
Ти сидиш собі в куті...
На гітарі граєшся...
За життя... не каєшся...

Струни... Ноти... Камертон...
Все, що тобі треба...
Ти живеш надією...
На життя... за мрією...

Космос... Злива... Відчуття...
Де зараз живеш ти?..
Все проходить повз тебе...
Ти ж чекаєш... дива...

Не чекай його... Живи...
Прийде воно згодом...
Головне живи... Живи!..
не зів'янь так рано...

15.11.08

Листя летить...
Воно опадає...
Гляну на нього
й тебе пригадаю...
Урок вже минає,
А я все гадаю...
Чим зайнята ти?..
Мене пам'ятаєш?..
Волосся твоє,
Як те листя пожовкле...
Опало...злетіло...
Не пожаліла...
Музика лине
З твоєї гітари...
Мене ти чаруєш...
Тебе я кохаю...
Разом із думками
У небо злітаю...

13.11.08

Хочу писать...хочу кричать...
Но крик мой никому не слышен...
Но я то знаю, - я кричу...
И боль моя уж никогда и не утихнет...
Нет не сержусь я... и не осуждаю...
Тебя, наоборот, я восхваляю...
За то, что ты живёш со мной...
За то, что терпиш ты меня...
За то, что за меня боишся...
И не смотря на наши ссоры,
Хочу тебе всегда я говорить:
Тебя люблю я, мама!...пожалуйста прости...
И мне не важен твой ответ,
Ведь главное, что ты тут, рядом..
Ничто тебя мне заменить не сможет,
Никто другой тебя затмить не сможет...
Прошу простить меня за эти строки,
За всё, что я бывает говорю...
Хочу сказать тебе всё это,
Но почему-то не могу...

05.11.08

І вже все пало:
І таємницю прикриваючи завіса,
І разом з тим довіра, що була…
Я ладна дзеркала усі розбити,
Щоб в них не бачити себе…
Я хочу душу вирвати із себе,
Адже саме те відчуття її,
Мене пригнічує знутри…

27.10.08

Прошу пробач мені...
Я мала сумніви
Що до твоєї чистоти...
Але ти чиста...
Як те немовля,
Що не пізнало ще ганьби...
Ти - світ в моїй душі...
Рятуєш, ти мене постійно...
Живу тобою
й для тебе...
І буде так завжди,
Адже ти янгол, як на мене,
Котрий живе на цій землі...

25.10.08