Засмітили, як полова, наш язик чужі слова!
Вже труси не будюгови, вже башка - не голова!
Памперс, олбі, тампакс, снікерс, з сим ся звикли ми давно,
И п‘єме заморський лікер, а не рудьньоє вино.

Та й п‘єме го із стакана, а не просто з погара!
Вже не курва - ай путана, в неї отвір - не діра.
Легіня же не по-руськи обозвали - джентельмен,
В ногавіцьох замість пуцьки, джентельмени носять хрен.

Курті гаті то є шорти, а без гатю - то є "ню".
Не повірете, до чорта, хрю-ю-юша кажут на свиню.
Цицьколайбик - то є ліфчик, а маржина - то є скот.
Намащений мастьоу хлібчик, не хоть што - ай бутерброд!

Вже не тягнуть гроші з жеба - хаплют бакси з портмоне.
Може так воно і треба - най прогрес нас не мене!
Може так воно май файно, і най клеється ги клей.
Замість фрази "добре, айно", говорити - "yes, ok".

Най узнают всі народи, руснаки - не простаки!
Не лиш ліс у нас і води, ай усякі язики!
Ей, як зайдеме в Європу, я тя имлю, не забуть,
Не за задницю - за попу, не за цицьку - а за грудь!

Уповім на шури-мури "дєре_бе_на_рекоме"!
До високої культури різко ми досягнеме!
Так високо, што й недовер камінь в нас який герой!
З сим кончаю, все! game over! бісонь латашро! агой!

2004

Коли остатній циґаретлик
загас у погарі з вином.
Коли муй старий цімбор Еміл
заспав зелений над відром.
Коли''м надвур на локтьох цабав
(на воздусі я ліпше сплю)...
Тоди''м собі подумав: "Люде!
Та начто я, як марга п''ю?
Чом''им такий несеренчливий?
Чом''им дурний? Уже мам волос сивий!
Чом дідо муй ходив до церкви,
а я од п''янки мусю вмерти?
Чом муй отиць не мав гризоту,
а мене вувергли з роботи?
Чом нико з файти нич не пив,
а я са докус избісив?
Та чом! Та чом! - я гойкам, - Чом!
И б''ю до цімента чолом.
Бім-бом, бім-бом, бім-бом...
Фрас ми до того, кидь ми тяжко:
грошей ниє, мам цураву тапловку.
Тогди не п''ю, коли порожня фляшка,
вадь не бірую вуйняти из повної дуґовку.
Дуґовка? То моє спасіня!
Прозрівим, Господи!
Не п''яний''ись? Ци чуєш ня?
Заткай лем фляшку, пане муй!
Забий до неї грум, вадь х..!
Най не тече з неї вино.
Сам я не заткам.
Я – гуно!

1979 р.

Якби дустав я мало власти,
То всьо змінив би'м на землі.
Лишúлися б цигани красти,
Лишúли б пити москалі.

Бика не мучив би іспанець,
А здав на мнясокомбінат,
Забув про мафію йтальянець,
Француз — забув би про розврат.

Естонці би дустали крила,
В’єтнамці — мало пудросли,
Корейці очі би розкрили,
А чукчі — в інститут пушли.

Араб — любив би солонину,
Юдак би — не шпекуловав,
Забув би німець дисципліну,
Згадав за неї югослав.

Май мало чехи б пиво пили,
Помив би з милом ся монгол,
І накінець би ся навчили
Мадяри грати у футбол!

Американці позад нафти
Не починали би войну,
І русини, як аргонавти,
Не йшли за щастям в чужину.

І українець би на части
Державу дерти перестав!
На жаль, не маю тілько власти!
А правда, добре, кіть би'м мав?

2004

                 "Мишка косолапый по лесу идет"Мішка черепатий
хащу стереже.
Ходит си та співат,
упивший уже.

Раз упала шишка
прямо на чоло!
Ун тупанков дупнув,
но не помогло!

Впала друга, третя,
ще єдна летит!
Шишками побита
голова болит!

Мішка вже сердитий!
З рота чорний мат!
А шишки ізгорі
так ги град летят!

Ун ногами тупат,
аж подер штани!
Та не здогадався
уйти з-пуд сосни!

Мішко, так ти й треба!
Білок не сміхуй!
Під сосну не пішай!
Не показуй хвуст!

2004

Клаптики спогадів, галереї екзальтованих облич,
Спростовані звинувачення, віч-нА-віч з тобою, ніч.

Залишені на потім теми,
Маятником маюсь я,
Бо все змішалося
І, захлинувшись щастям в цьому просторі іде ми...

На брудершафт із вітром в пошуках свободи,
Десь поза межами наздоженемо небо,
Застуджена весна, її холодний подих,
Мовчить зі мною ніч, чекаючи на Тебе...

11.04.2009

Між ніжністю і грубістю – півкроку,
Пів вироку і пів твоїх думок.
Не треба пити із берези соку,
Не треба з неба виривать зірок.
На все свій час. Знайдеш колись у травах
У небі, хмарах, світові, бутті
Усе оте, що так давно шукала
Людино, - ти!
Воно ж здавалось далеччю галактик,
Чимось безмірним, за яке життя
Не було б важко в мить одну віддати.
Оце мета!
Та все простіше. Час розставив коми.
Розставив крапки. Звиклістю обріс.
І все буденно. Дні, мов паліндроми
Невпинного годинника коліс.

Я думав осінь. Пізня, сива,
що не повернеться весна.
Звучала музика журлива,
осіння пісня голосна.
Вітри, нав'язливі тумани,
кінець сезону, сон і смерть.
З багаття дим, осінні рани,
життя одвічна круговерть.
Був довгий сон. Був мертвий спокій
серед туману і дощів.
Ввійшов в тунель, такий глибокий -
не чути слів, нема віршів.
І тільки образи далекі
ще повертали у буття.
Шукав наснаги в Інтернеті,
щоби вагомим стало "я"
Такі то осені причуди
і дивний власний мій концерт -
навкруг живі реальні люди,
а я дивлюся на портрет.
Через модеми, лямбди, хвилі,
оптичний промін, мегабіт
приніс він обриси красиві,
змінив буденний сірий світ.
Як хлопчик, біля монітора
чекаю лист, де "так" чи "ні"
Моя уява, зовсім хвора,
малює ніби уві сні:
ми десь у лісі, чи у полі,
волосся вітер розвіва -
і все реально, аж до болю...
Тримайся, сива голова!
Я думав осінь. Пізня, сива,
та знову на поріг весна
вся у цвіту, така бурхлива,
уже в реальність перейшла.
Мій Інтернет. Роман осінній.
Ловлю, чекаю кожну мить.
Адреса, логіни незмінні.
І наш роман не зупинить!
10.04.2009 р.

Меж двух полукасаний светом
где темноты проступят швы
как черные побеги веток
и тени умерших зимы


Их тело слов под сном неровным
как лес укутанный корой
зерном шиповника бесплотным
с летящим пухом на убой


Им двум не выходить из лодки
где волны речи их реки
все больше вросшие в ладони
арто в артерии строки


Плодом в саду упавшим летним
дождем и рыбьим серебром
развязанные леты ленты
и глаз с чешуйчатой слезой

Кто, если не ты, имеет право
Просто так без стука в дверь войти,
Сбить собою с верного пути,
Сжечь мосты, снести все переправы?!?
Ты на всё имеешь это право!

Кто, если не ты, имеет право,
Обняв принародно, целовать,
Нежности мне на ухо шептать,
И кричать: «Я здесь не ради Славы!»?!?
Ах, имеешь и на это право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Влезть в дела, советами кормя,
Всё решать – со мной и без меня?!?
Знаешь – на тебя искать управы
Просто глупо – ты имеешь право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Всех подружек мигом разогнать,
И самой вползать ко мне в кровать
Нагишом – и… где твой смысл здравый?!
Знаешь, что имеешь в жизни право!

Кто, если не ты, имеет право
Мою жизнь поставить – всю - вверх дном –
Выть заставить мартовским котом
И вводить в соблазн, глядя лукаво?!!
Браво! Ты меня уже… имеешь, браво!
Но конечно, ты имеешь право!..

Кто, если не ты, имеет право
Томно ворковать мне вечерами
Про любовь, что только между нами,
Мне готовя скорую расправу?!?
Да-ааа, я сам отдал тебе такое право…

Кто, если не ты…
Имеешь право
Меня сил лишать, здоровья, сна,
Девушка по имени… Весна -
Нам с тобой – налево и вдобавок
Слава Богу, ты так «кучерява»,
Что на всё всегда имеешь право!!!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1904106506

Голоси у церквах
Порозвішали крила на криласах,
Їхнім душам Господь
Роздавав сорочки гамівні.
Там стояла й моя
(Це насправді було, чи наснилося?)
І просила в піснях:
 Дай одненьку, Отець, і мені.

Підв’яжу нею біль,
Що зламався до самого кореня,
Нею піт промокну
І піду у спокуту й пости.
Та нікому, прошу,
Не показуй мойого спотворення.
Хай пелéно твоє
Від самої себе захистить.

Хай твій праведний код
У наступному слові помножиться.
Я відкрию дорогу,
Мов перший у світі ходок.
I на промінь зорі,
За якою іти мені можеться,
Я пером наступлю
На ранковий червоний рядок.

…Захищати Вітчизну – це справа для справжніх мужчин!
Це не просто слова: честь, кар’єра, звання або чин…
Захищати Вітчизну – це віку життєвого чверть.
Це горбиста стезя, де за рогом ховається смерть…

Захищати Вітчизну – то шлях лише мужніх мужчин!
То життя – як вокзал, а для неї – терпи і мовчи…
Захищати Вітчизну – то доля солдатська гірка,
То – стріляти й вбивати, то – зброю тримати в руках…

Захищати Вітчизну – це друга одного знайти!
Не завжди це – «вперед», часом, йти і палити мости…
Захищати Вітчизну – це в сорок підступний інфаркт,
Це короткий і грубий безжального ротного жарт…

Захищати Вітчизну – то піт і жорстокий статут!
То із цинку труна і прощальний короткий салют…
Захищати Вітчизну – то сину за батьком піти,
То в розвідку, в туман, до чужих – і назад не прийти…

Захищати Вітчизну – це звідати різні світи!
І гарячі піски, і холодні арктичні порти…
Захищати Вітчизну – це в травні великий парад,
Це – «за сбитый – сто грамм», або в груди свинцевий град…

Захищати Вітчизну – то шрами та біль нагород!
Це той день, коли старшим стає на століття народ…
Захищати Вітчизну – то братських могил сльози й спів,
То війни кілометри в дротах телеграфних стовпів…

Захищати Вітчизну – присяга одна на життя!
Це нескорена віра, і серця тривожне биття…
Захищати Вітчизну – це сірого смутку граніт,
Це старенька бабуся, що сина чека сорок літ…

Захищати Вітчизну – то сльози і плач матерів!
То колючі дроти і з живими закопаний рів…
Захищати Вітчизну – то Вічний вогонь у вінках,
То – з всіх почестей – честь, то професія, хлопці, така…

17.06.2006 року,
м. Хмельницький

*
Здається, так банально
І кумедно:
Кують зозулі
Пісеньку одну.
Але слова в ній кожен чує різні.

На столі латинь, старослов’янська,
Мертвих слів ліси непрохідні.
За вікном шумують, як шампанське,
Білим цвітом обкипівши, дні.
Кинути б конспекти достобіса,
І дихнути свіжістю алей,
Де зелених присмерків завісу
Розколише треллю соловей.
Хай голодний – це вже діло звичне.
Хай нема в кишені ні гроша,
Тільки б не ходити на практичні –
Непрактична в юності душа.
На столі латинь, старослов’янська,
Мертвих слів не пройдені ліси.
За вікном шумують, як шампанське,
Звуть кудись дівочі голоси.
Підійти б до тої он, стрункої,
Що із римських списана богинь…
Але дійсність грубою рукою
Знову тиче в голову латинь.
Тут – перфекти, там – інфінітиви,
Мертвих слів не пройдені ліси.
За вікном – божественні мотиви
І земні дівочі голоси…
1959
…………………………
"Один", 2000

назва вірша :
"ЯК ПЕРЕСТАЮ ПЛАКАТИ, НА КОЖНОМУ МОЄМУ ОЦІ,
ВІД ПОВІКИ ДО ПОВІКИ, ГРАЄ РАЙДУГА"


Погода – прекрасна,
грошей – більш-менш…
В сім’ї – гаразд, ніхто не хворіє…
На роботі все, як слід, ніби, теж…
Картина олією…

Але щось не так: чи то важко, чи ліньки…
І не хочеться ні з ким говорити…
І душа, як вирвана сторінка
з «Майстра та Маргарити»…

Відчуття, що я море висьорбав,
на дні сіль повилизував…
Замість серця – бескедина,
сльози душать, душать зсередини…

І вже я – не я:
перетворився на сльозу,
яку не в змозі виплакати немовля у перші дні життя.
Я наче хмара, яка не видощила вісім відер…
Але найвірогідніше,
що всі мої дитячі
Мрії,
Сподівання,
Любові
ожили, тепер сидять в душі, мов у пісочниці,
і почуттями вжикають, тараняться,
немов машинками малеча бавиться…

І розірвалася, і розридалася
душа вітиста…
І всі зглядалися: «А що ж це сталося?».
Як у дитинстві, я плакав, так ревів, аж захлинався…
«Що в мене є – все не моє, немає щастя…»

*
Свято Ханамі*
Краще стрічати вночі.
Дух забиває.

І поцілунки,
Ніби солодкі квітки,
З хмелем нектару.

В нас білі ночі цвітуть
В квітах акацій.
Ми не ховатимемо
Пристрасті наші.


* свято цвітіння

Якщо летіти – то в грозу, у чорні хмари!
Там страшно й весело, там громовиць удари
Бадьорять і лякають водночас!
Там сам Творець бентежиться за нас!

Якщо пливти – то в морі штормовому!
Дев’ятий вал! За ним – дев’ятий знову!
Нормальний шторм! Тут кожний вал – дев’ятий!
Не засумуєш, на штурвалі розіп’ятий!

Якщо кохати – то тебе, любиму!
Без неба й моря вистачить екстріму!
Усі стихії увійшли в тебе, єдину –
Найкращу в світі, найкоханішу дружину!
....................................
І невичерпне джерело адреналіну!

08.04.2009

Постель измята, сгущЁнный воздух и ночь – махра,
потрогай ночь - и на ней останется рыхлый след,
секунды-смОлы, каждая ровно на миллиграмм,
текут и тянутся, как и положено течь смоле.
Разбросан хлам из обломков снов и сакральных слов,
создай попробуй из них реальность, где каждый винт,
стоит на месте, а, если надо, всегда готов
лишиться шлИца, резьбы, но сломавшись, прочней стоит.
Сухие слёзы и вечной засухой – оптимизм,
постель измята, сон невозможен, в проём окна
желтком яичным пялится, пялится лунный диск,
бессонный сам, отвергает любую возможность сна.

Три берези мовчки так зимують –
Білі хустки вкладено на плечі.
Гріються до неба і сумують
За теплом і гелготом лелечим.
І морозом диха кожна днина.
Баба снігова побіля дому
На пухнастій сніговій перині
Зустрічає дівчинку знайому.
Дякує за знайдену морквину,
Що принесла вчора їй для носа.
Про сніжинки думає і зиму.
Завтра вже весна, а вчора – осінь.

На дзеркалі-
Згустки рідкої помади.
В душі все злилось-
і туш потекла.
А серце стонало -
у ритмі морської балади,
Із гордості ниток віночок сплела.
Розлились парфуми,
солодкі, мов дим нікотину.
Наповнилась чаша-
червоної крові, вина.
І хтось загубив у болоті
чарівну перлину.
Ти зникла у тьмі -
незалежна й чудна...

Я знов заплачу дотиком дощу,
покину сад нездійснених ілюзій...
Я ще люблю. Як довго я люблю,
Душа страждає в вічному недузі.

Нехай пройдуть не сотні, тисяч літ,
Зійдуться хмари у смішнім зізнанні,
Чи хтось кохав, вдаряючись об лід?
Втікали очі, сни мого розчарування.

І буде час... і вічність почуттів,
І хай сміється дурень над казками,
Воно існує....і в мені й в тобі,
Ми так невміло бавимось словами.

Вишнева ніч – загублена, коротка.
Година пізня, так незміряно вузька.
Помада уст - незібрана, солодка,
і стежка в серце - змокла і слизька.
П’ю каву - присмак гіркуватий...
Холоне лікоть і пищить перо,
І звук роялю - дикий і зім’ятий,
Шукаю риму, дихаю на скло.

У панотця розбита іномарка,
Боляща жінка, «барышни» - доньки.
Ну як тут, браття, не зламати карку!
Добудувати б храм, та… за які?!

Дружині – ліки, донькам заміж треба!
І вчора знов наснився Назарет,
Та копійчані та не часті треби
Родинний не наповнюють бюджет.

З парафіян – самі діди та бабці,
Ще й комуніст місцевий голова.
Почасти, хоч взувайся в білі капці,
Бо ти їм Слово, а від них – слова.

Зате в райцентрі друг – тамтешній ребе.
Жахаються: «Єврей! Та ще й равин!»
Та до Митрополита – як до неба,
А друг – є друг. І він такий один.

«І Бог Один! – зійшлись, - Хоча і множать
Його Ім’я… Морока голові!»
Живуть – як вийде, моляться – як можуть
За грішні душі – інші та свої.

На скін зими пишу собі листи.
Ретельно. Без зворотної адреси.
Про те, що і Париж не вартий меси,
і Рим давно розграбував не ти.

В містах нових будуються дахи
все ближче до неголеного неба,
навшпиньки, коли виникне потреба,
до нього доторкнуться дітлахи.

Ці вулиці, широкі і прямі,
вже не зміять провулків,
ненароком
підлога площ розмінюється кроком,
а стеля вся у дротянім ярмі.

Тягучим і підступним «тет-а-тет»
кав’ярні поять,
спокоєм хвилинним,
як жаль, що моїх дощечок із глини
не передасть місцевий Інтернет.

Лиш тільки пізно вранці,
по весні,
поштар будильником загримає у двері
і так банально,
нишком,
на папері -
дві жмені літер висипле мені…

ПОНЕДIЛОК
Погiдний день. Єpусалим. Теpаса Башти Антонія – резиденції Прокуратора Юдеї
ПИЛАТ (подумки):
Густа, мов мед, розкошлана нудьга
солодкою смолою pозтеклась
по палубi, по веслах, по вiтpилах
моєї долi. Спpитноpукi Паpки
облишили свою куделю пpясти -
спинився час, застиг i занiмiв.
(помiтивши Пеpекладача)
Iз чим сьогоднi, Клавдiю?
K.:
Уpанцi
на площi, коло Хpаму, вбили Кая -
леґiонеpа п’ятої коґоpти.
ПИЛАТ:
Як pозвивавсь сей пpикpий iнцидент?
K.:
Веpтав вiд дiвки.
Хтось pозсипав гpошi.
Нагнувся - пеpеpiзали гоpлянку.
ПИЛАТ:
Знайшли?
К.:
Шукають.
ПИЛАТ:
Хто pозсипав гpошi?
К.:
Там бешкет учинив один пpочанин.
Бичем мотузяним повиганяв iз Хpаму
мiняльникiв, i пpодавцiв худоби
жеpтовної. Пеpевеpтав столи.
Гукав, щоб не pобили тоpговища
з оселi його батька.
ПИЛАТ:
Батька, кажеш?
К.:
Такi слова казав той чоловiк.
ПИЛАТ:
I що стоpожа хpамова?
К.:
Не смiли
його спинити, бо мiська голота
за ним гоpою.
ПИЛАТ:
Ще один пpоpок?
К.:
Де б не з’явився - пpостолюду тлум.
Шум, гамip, галас, тиснява й задуха.
Стаpцi, калiки... Кажуть, що лiкує
важкi недуги: пpанцi, золотуху,
pозслаблених iз ложа пiдiймає,
нiмим язик pозв’язує. Слiпим
веpтає зip... Подейкують, що навiть
iз того свiту... Меpтвих воскрешає.
ПИЛАТ:
I хто ж вiн є, сей пpиятель Хаpонiв?
К.:
Син теслi, з Назаpету.
ПИЛАТ:
Вiдколи
у Мiстi? Як сюди потpапив?
К.:
Пiд вечip, вчоpа, веpхи на ослi.
У супpоводi учнiв. На чолi
юpби pоззяв, що гучно величали
його Цаpем Iзpаїлю.
ПИЛАТ:
Пpо це
намiсник Кесаpя останнiм
дiзнається?
К.:
Я думав... Я гадав... Цаp - на ослi...
Так i осел позичений, здається.
ПИЛАТ:
Мiй доpогий Коpнелiю! Пpо все
детально: вiк, pодина, статки.
Найближчi дpузi. Воpоги. Видатки.
Що їсть. Чи п’є. Чим дихає. Чим снить.
Чого навчає. Миттю, час летить!
(Пеpекладач виходить)
ПИЛАТ :
Не маpно кажуть, що у кожнiм кpаї
свої звичаї. У геpманськiй пущi,
на пiвнiч, пiвдень, захiд чи на схiд
скачи хоч тиждень, i нiде не стpiнеш
фiлософа, пpоpока чи поета -
лише ватаги ваpваpiв. А тут,
у сiй нiкчемнiй подобизнi Pиму -
Синедpiон та Ipод... Та й сади
Академа тут щедpо плодоносять.
.................................
.................................
.................................
Читати далі

Вертаю додому,
мене зачекалася слива,
вдивляється в шибку,
аби розпочати розмову
про те, що мій сад
оминула опівночі злива,
а модниця осінь
придбала шикарні обнови.

Ми з нею однолітки,
немолоді та зелені.
Як вірний сповідник
до сливи присунуся близько,
і випишу болі
у нібито вдалім катрені,
вона ж, мов беретом
прикриється сонячним диском.

„Я маю турботу—
заплаче і схилиться віттям
на плечі, немовби скорилася
долі найгіршій,
—візьми мої ягоди,
вирости до повноліття,
нехай би тобі послужили
чорнилом для віршів”.

А я неуважний слухач
і довіри не варта,
пригадую, що віднесла
парасолю в майстерню,
бо зливу синоптики
пообіцяли на завтра,
і завтра додому піду
між фронти атмосферні.

На потім…
Я залишу розмову назавтра…
На вечір…
Одягаються сосни на зиму.
В полудень..
Зупиняться сповідь до ранку.
А якщо я кохаю?
Назавжди…

Втекти б кудись в печери і нехай –
лікують душу відстань і мовчання.
Там, небу сповідатися про рай,
дивитися як сходить зірка рання,
зривати днів пелюстки-сторінки,
за горизонт відпроводжати сонце,
летіти крізь туманності й роки,
і просто прислухатися до серця…
І там, в печерах, в горах чи в лісах,
віддихатись розкутими вітрами,
омитись животворними дощами,
і виплакатись громом в небеса.
Так, щоб ніхто не бачив і не чув,
як б’ється серце у легкій мелодії,
запалюючи мрію як свічу,
як гріється до неї вечір злодієм.
Так, відмолитись тишею думок
в жаданому мовчанні серця мовою.
Без зайвих слів, не ставлячи умов –
знов полюбити світ любов’ю новою.

Пахнуть дні вже не манго – мангами.
Споглядають сніги зі скель.
Виглядаю тебе, як ангела.
Не по волі тремтить рука.
Я чекаю тебе, єдиного,
Але десь забарився ти…
Поодинці ми просто гинемо
Від пекучої самоти.
Поодинці ми просто губимось
В наших мріях, в чужих світах…
Летимо ми - допоки ми любимо.
Бо любов - наш фініш, наш старт.

Під моїм плащем
Схована душа,
Але до душі
Мало кому діло...
Розум не дріма,
В пошуку бажань -
Слухати себе
Заважає тіло...
Подорожній, ти
Бачиш лиш
Мій плащ,
Макіяж...стрункі
Ноги
Пишні груди...
Роздягаєш ти,
Поглядом,
Пробач,
Мене догола,
Наче п*єш отруту...
Під моїм плащем
Сукня з декольте,
Але рідко хто
Бачить в мені
Ніжність...
Душу невтямки
Пізнавать до дна
Навіть без оков
Спідньої білизни...
Через все життя
Пронесу любов
У душі своїй,
Слухатиму розум,
І триває знов
Нескінченний бій,
Я пишу-пишу,
І виходить проза...

У мене так багато забаганок ...
Щоб небо - тільки мудре і високе,
щоб вітер - утішитель бездоганний,
щоб ріки - лиш ясні й голубоокі…
А ще мені так хочеться намиста
Із посмішок і сонячного блиску,
Щоб розбудили напівсонне місто,
мою любов і мрій моїх колиску.
Для себе не приховую нічого-
усе несу до віршів на полички,
кладу перед людьми і перед Богом,
і перед Бугом, врешті – як і личить.
Ну що іще? Біжать до моря ріки,
На перехрестя доль приходять люди,
В блаженній тиші, чи в блаженних криках,
Воркочуть голуби, інтимно й мудро,
Приходить «завтра» і відходить «вчора»,
Як риба вислизає з рук «сьогодні»,
Серцям хотіти вічної «аморе»
Назло вітрам, та всупереч погоді…
І це життя, і цю найвищу данність
не обманути і не обминути:
бо крига все одно колись розтане…
і березіль вже там, де правив лютий...

Ще світ був той. І ми були ще ті:
мов яблука - терпкі, зелені, ранні,
Та повінь нетутешніх почуттів
накрила з головою і - добраніч!

А потім завітав до мене страх,
липкий, мов лій, страшніший за звіриний,
полакувавши плоть до костомах,
не проминувши жодної клітини.

Він ширився, він ріс, він заповняв
собою час, і простір, і мене в нім, -
налякане, безрадне немовля...
А потім лиш безсмертний шелест первнів

залишився. Та слово. Та політ
над гранями. Та мокрий хлюпіт серця.
Та вдих і видих за мільярди літ
до першого Христового пришестя.

Дай, нехай відчую тую ласку знову.
Ніби вікна й двері, я забитий словом.

Мокне-набрякає лобне місце втрати.
Я стою порожнім, наче крайня хата.

Ніби просто кроку певність сколесили,
ніби до кидання, крім каміння – сили.

Тане ночі крига на обличчі сніжнім,
мокне з нею серце доки стане ніжним.

Та не в ночвах мокне – на дощі білизна.
Теплі в неба сльози, бо небесні – в тризни.

Загорівся вітер і палає плаєм,
яв мій – то лоскоче, то переплітає.

Я мандрую вище поміж язиками
і мене не взяти голими руками.

Та мене на слово некоштовне стати,
тож нехай почує і здригнеться фатум

блискавкою, громом у сріблястім ситі.
Вийду з тризму* тремно, щоб заголосити,

щоби врешті вчулось.
– Янголи з мечами,
як вас бракувало, як втрачалось маму!!!

8 Квітня 2009

*тризм, -у, ч. Судомне стиснення щелеп

*
Лагідним словом
Ниточку я доточу
Щастя земного.

Виварю в солі,
Виперу досхочу
Нитку любові.

Навіть, коли догорить
Нитка до краю,
Попіл, хоча і болить,
Нас поєднає.

Облизують діти сонце на палці,
як вату солодку.
Весна у веснянках.
Закохані вкрали серце у Данко,
щоб поділити собі на окрайці.

Чоловіки, мов неандертальці,
смакують очима вродливий сніданок.

Весна підкрадається ближче і ближче,
зриває одяг і гіпсові маски.
Відходять води, і тільки Васко
да Гама
пливе й за собою кличе
в цікавий круїз або ж у вічність,
щоб переправити всі фіаско.

Зустріти кумирів, набрати спецій,
а надвечір вернутись додому.
По свіжих слідах написати двотомник
вражень,
картину, чи може скерцо.

...весна орендує все моє серце,
аби відчувати себе як вдома.

Усміхаюся усіма зорями нічного неба –
Для тебе
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою ніжності і поцілунків –
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

Життя – не рожі,
Ні не квіти,
Життя прожити –
Це як жито:
Прожиті роки –
Лан густий,
А як прожито,
Скаже жито
Чи колос повний,
Чи пустий.
«Заколоситься твоє поле, -
Казала мати,- лиш тоді,
Коли віддати серце людям
Собі поставиш на меті».
І хліб із жита випікала
І ним дітей благословляла…

                   "Люблю Отчизну я,
                   но странною любовью."
                                       М.Лєрмонтов

Люблю Вітчизну. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене, —
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
- Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім'я:
Ми — люди! люди! —
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

                   "У нас нема
                       зерна неправди за собою."
                                   Т.Шевченко

Коли твій вистражданий злочин —
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —
Той чорний суд тобі ніпочім.
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —
Тобі найвища нагорода, —
І ти, на проби й гарт готов,

Крізь всі Мордовії й сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.

На серце руку поклади –
Воно то б’ється, то мовчить,
То просить, змучене, води,
Щасливе – в небі через мить.

Джерельних слів струмок дзвінкий
Врятує нас від спраги знов,
А погляд ніжний, чарівний
Дарує щастя та любов.

В очах душі лунає спів:
Бажання, мрії, почуття –
Кохання зоряний мотив
Який збагачує життя.

Про минуле твоє не питаю,
Мрій солодких тобі не наллю,
Про кохання палке не співаю,
Поцілунків хмільних не молю.

Серце ще пам’ятає хвилини –
Щастя срібного чистий струмок
Віддзеркалював неба краплини
І дзвенів так, як твій голосок.

Радість зникла за брамою долі,
Сум розлився за обрій життя
І хоч смуток зникає поволі
В дні минулі нема вороття.

(був гетьманом з 1616 до 1622 року)

Заспіваю пісню – ліра відгукнеться,
Слово мелодійне джерелом поллється,
Задзвеніли струни, жваво заспівали –
То вони минуле наше пригадали…
Вдарили, заграли щиро й урочисто,
І лунає: “Слава!” З міста і до міста!
Бунчуки й хоругви, козаки рядами,
Кошові кремезні поміж козаками.
А полковник сивий гетьмана вітає –
Дзвін з церков та “Слава!” до небес злітає.
Для добра та слави нашої Вкраїни
Не ховався гетьман за козацькі спини,
В бій летів найпершим, йшов останнім з бою
Булаву тримав ти дужою рукою.
За твоїм наказом “чайки” будували,
Бранців із неволі з Кафи визволяли.
Полетіли “чайки” швидко до Босфору,
Є де розгулятись по Чорному морю.
Із ранковим вітром “чайки” полетіли –
І галери в морі довго ще горіли.
Бунчуки й хоругви, козаки рядами –
Прадідів великих слава поміж нами.

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Навернути мене на дорогу,
Де є істина, я ж бо грішу.

Обіцяю хранити таланти,
Боже, дай же мені талану.
Я хранителю, свому атланту,
Довіряю ввесь день і час сну.

Під крилом Христа і Марії
Я навчилась корити свій гнів.
Якщо Божа любов мене гріє,
То хто ж невірів так обділив?

Вірую в Єдиного Бога
І в Єдиного Бога прошу
Показати, де моя дорога,
Бо творити добро я спішу.


Грудень 2008 р.Б.

Молитва «О Боже мій»

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

У святості
Твоїх турбот,
чи переможе
у борні,
чи буде в правді
мій народ? –
ох не однаково
мені.

Невже замовк
Твій Божий глас
життя на небі
і в миру.
Невже з народом
в лихий час
в неволі, плачучи,
умру.

О Боже мій,
якщо Ти є,
з’явися світлом
в цій імлі.
Дивись, як гине
все Твоє
на нашій –
не своїй землі.

2009-04-08, 6-00

Згадую родовий герб
Сохну без сонця
Вмостившись навколішки
Розглядаю
знайомі обличчя дерев
У альбомі
Гілки ім невпевнено
тягнуться вверх
Крізь вечір
Старанно фільтруючи домішки
Сонячної кислоти
Що стікає по краплі
У спраглі роти

З уламків пам’яті
Відновити глечик
В якому насіння наважилося
прорости
Вночі чи то вдень
Невміло розправивши плечі
Уперлось у небо
Побігло
До моря до віку за вітром
від нині
Хапаючи іграшку сонця
Сліди його ніг
Застигли в повітрі
Але не лишились на глині

Намагаюся порядкувати коріння
Опустившись у грунт
Мимоволі у бруд
Призвичаюватись рахувати кола
Не на поверхні води
А всередині стовбура
Заблукавши боятися що імовірно
Натрапиш на зруб
Але раптом побачити зірку
Крізь підзорну трубу
покрученої галузки

Листя жовтіє
За законом старих фотографій
Коли всупереч глузду
Втрачено голоси
І розгублено характерні рухи
Тільки риси облич де-не-де
Проступають малюнком
Прожилок на трафареті
Одночасно у дереві моїх легень
Розпускаються бруньки
Згадую родовий герб
І перетворююся на гербарій

Сповільнення механізму
До знерухомлення
До зупинки
Завмирання і відмирання
Зникнення руху
Створення тиші
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Не чути стуку власного серця
Не чути галасу за спиною
Не чути ударів молекул крові у стінки судин Невідчутно
Подих переходить в німий крик
Тиша народжує тиск Непомітно
Промовляєш його ім”я
Під водою
Ніяк
Ні до кого ні з ким
Не зруйнувати тишу

Поява музики
У відсутності звуків
Через потік
Стрибки
З каменя на камінь
Зависання
В густому повітрі
У нерухомості
Як невагомість
Нічого з нічого
Відокремлення
Краплі якою ти став на поверхні
Крапки на промені
Постукавши
Не заходити
Отримавши дозвіл
Не скористатись
Німий крик
Обертається в подих
Тиск розчавлює тишу Забуваєш його ім”я
Як
До кожного з усіма
Не пережити спокій

Риба
із фіолетовою лускою
запливає до твоїх долонь
і залишається
і засинає
Ти кладеш її на подушку
правим боком
щоб не боліло серце
шепочеш
про неминучість збліднення
і щокою до сліз притуляєшся
Ці вічно вологі очі
поринають у сон як в окріп
проступає хребет
ледь-помітним курсивом
ти чуєш
наближення шторму
Відчиняєш всі вікна
даруючи шанс
утекти
врятуватись
не збліднути
А вона
запливає до твоїх долонь
і залишається
Р И Б О Ю

Вино перетворюється на оцет
Коли необхідно текти за обрій
Знаходиш в амфорі серця образ
І в перехожих питаєш хто це
Дахів і вікон знайомий обрис
Зафіксувавши у птаха в оці
Спалюєш і розкидаєш попіл
І геть повзеш у подобі кобри

Без руху слухаєш черевом поки
Холонуть краплі землі у жилах
Терпне і гусне пітьма ожинна
Впиваючи глибоко в тіло голки

Сичиш і повільно стікаєш соком
У чашу і часу стрімкі потоки
Під ранок готуєшся знову жити
З крила струсивши росу
І спокій

Великий гріх на серці я ношу. В.Стус
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні

Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,

За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,—

Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть — я винен — хоч до "вишки",
Мене, а заодно й себе.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.