Задухи чергове кільце перетворюю в стрічку
Обірветься
Вже телеграми не в моді
Повітря чуже задуваю в спустілі легені
Читатиму вголос Містраль
«...все обличчя залите сльозами...»
Півночі читатиму
Радіо тихо підскиглить
І кішка подивиться
Наче «і як з ними жити!»
Моє шепотіння ударами по батареях
Доправить молитву-містраль
До котельного бога
Вже чаєм та часом пропахлися руки і рухи
Цим сповнена,
Наче земля у час водопілля,
Вигадую наново мову аби шепотіти
«...в сердешної жінки
обличчя залите сльозами...»

Моє хвилювання неможливо не помітити.
І, поки йдеш відчиняти ти мені,
в голову лізуть різні епітети,
рими до твого імені.
Але ти забарилась, кохана.
Мені холодно й волого.
Чудові рими та епітет “незрівняна”
на кого ти залишаєш, для кого?
Навіть якщо ти зараз мрієш під свій улюблений Garbige,
чи омиваєш себе ніби принцесу,
не можна мене залишати обабіч,
осторонь цього процесу.
Взагалі-то тут можна складати цілі поеми,
навіть за відсутності світла і надмірній вологості.
Але ні вони, ні ти не розв’яжуть мої проблеми,
не позбавлять мене самотності.

Дякуючи Рільке


Самотність - дощ. Постала з моря
назустріч вечорам, з долин далеких
до неба пнеться, сповненого нею,
на місто валить.
Дощить захлинно зрадою годин,
коли на ранок вулички - навспак,
голодні утілеснення - щодалі:
журливі й розчаровані. І люди,
що ділять ненависть у ліжку.

В цей час самотність як вперіщить.

В хрумких обіймах крижаного неба
Палала вранішня зоря.
Затамувавши подих, срібна Стелла
Сльозу кришталю пролила.

Чарівно вкрила кригою та снігом
В журбі замріяні поля –
Неначе пір’ям з крил запорошила –
В морозній тиші спить земля.

Я кохала, я справді кохала,
Нема сенсу приховувать це.
Я страждала, я справді страждала.
І я вдячна за це понад все.

Мої сльози очистили душу,
Розбита мрія загартувала дух.
А печаль – безнадійна, безкрая – найбільшу
користь принесла мені. А саме силу.

Я сильнішою стала – це правда,
Сила волі зросла в мене в мить,
Та з’явилась і одна вада:
Не вірю у щастя своє- полетить...

Та це кохання принесло
Не лише журбу, розчарування,
Воно одну із головних сторін нутра мого відкрило:
Я зрозуміла, що таке тепло...

Тепло душі, палаюче, незгасне,
Яке є завжди ніжним, хоч й пече,
Й не так важливо, чи є парне
Адже, своя любов палає понад все.

І весь цей бруд, все павутиння слабне,
Як тільки десь промінчик загорить...
І згодом розумієш: „Недаремне!”
Адже, колись всі спогади хорошими стають.

Я кохала, я справді кохала,
Й мені жаль, що закінчилось все,
Жаль, хоча цього і хотіла,
Та життя є таким...От і все!

Я недогоди наші й не згадаю.
Та їх ніколи не забудеш ти...
О, кинь тягар минулого! - волаю, -
Ті вічні варіації “страждаю”
у грубій шкаралупі доброти,
якої в тебе вже не пам’ятаю, -
не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше в серці - мрійні очі, губи,
чуттєва м’якість, витонченість і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
казкових замків, сльози нереїд,
вагітних од пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,

і неіснуючих в природі рíчок.
О сльози! сльози, струшені щодня,
мов із небес у тропіках! А ніч як,
палке продовження у сяйві свічок
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник,
шукаю порятунку навмання.

Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, - я,
продукт літературної руди,
не можу стати тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

"Прощай" сказати, втім, навряд чи зможу,
напевно це відсутність прямоти,
яку із відчуттями блазня множу
на артефакти рим і слів сторожу,
на скаменілі в класиці лади,
усяку чортівню, і на пригожу,
прекрасну нескінченість значень - “Ти”.


2004

Оставив след в моём сердце
Отправлю вниз отсохшые чуства
Я готов для нового рождения
Но готова ли ты…
Для полового сношения? =)

Відтак "Коцюмбас" - вербальна пастка,
з додатком “Леся”, сповна фізичним,
аби жіноче "сюди, будь-ласка",
вважати тільки метафоричним
відлунням щастя або нещастя
в безодню кинутого поета,
що загадковість питання "Леся"
беріг античним нутром естета,

не обмінявши словес готівку
в обміннім пункті анналів жанру
на коломийську її голівку,
на тіла викінчення Меандру,
не заблукавши у плині ліній,
перетинанні, переплетінні,
у поєднанні жаги - до міні,
і дна очей у зухвалій сині,

попри тяжіння, чи притягання,
небезуспішне й тому трагічне,
де, мов оракул, ціна питання
щось неминуче-міфологічне:
"Він їй дарує життя оливи,
вона - нагоду вдягання лавра,
та шлюб прикрасять меча мотиви,
і смерть Тезея від Мінотавра”.


2003

Грайся,
Грай
Гострим лезом
Гарячим.
Галасуй
Голосніш,
Гомони.
Запечи мене
Заревом
Зрячим.
Звуком
Золота
Знов
Забрини.
Стане
Сонце
Солодким
Сиропом.
Спалить
Стомлений
Світ на очах.
Сонну землю
Спасенним потопом
Спеленає
Сполоханий
Страх.
Тільки
Ти темну ніч
Таємничу
Так
Терпляче чекаєш.
Тік-так -
Топче час
Теплі
Тіні незвичні.
Тягне
Туга
Туман…
Тихо
Так.
12.11.03

Збудилися дỳмки поснулі,
Завбачивши щось незвичайне –
Поети міняють минуле,
Не радісне і не печальне.

Жиріє потроху богема.
Та хто я такий, щоб судити?
Для нації це не проблема.
Проблема – куди себе діти.

Поети минуле міняють,
Так хоч би й мені вже змінили.
Перформенси й фести тривають...

А твори тим часом поскніли.

Бузкові сутінки.
Плач серця.
Стеля.
Танець тіні.
Попереду чорніє ніч.

Пильний погляд каже: „Стережись,
Ближче не підходь і не дивись”.
Та я потай поглядом ковзну
Повз твою чарівну глибину.

Ти немов шуліка вдалині,
І зі страху стигне кров в мені.
Хоч до тебе прагну я дійти,
Все одно летиш від мене ти.

Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона.
Ану згадайте – скільки вбили ви?

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір‘їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров‘ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись в тебе тут під ногами,
А ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум‘я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров‘ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!

Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров‘ю!

І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
- Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –
все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

Горить у снах зоря остання,
А зранку – біль і самота.
Плачу я гроші за кохання
І на душі – лише сльота.

За жриць кохання вправні рухи
Плачу, не знаючи межі.
А потім – знов душевні муки
І відчуття якісь чужі.

Коли нема кому сказати
У цілім світі «Я люблю…»
Лишається за гроші спати.
Цього не хочу, та роблю.

напівзігниле тіло розбитого кохання
ще тліє на вогні моїх забутих снів
я чую шепіт пульсу одвічного чекання
я спалюю листи, залиті кровю слів

старе пожовкле фото руйнує тишу ночі
мої сталеві вії іржавіють від сліз
одне бажання в думці-закрити навік очі
блукає вслід за мною...живе зі мною скрізь

я чую галас тиші...я бачу світло тьми
я все ще бачу тіні, що ходять за людьми
та вже не відчуваю...твоє серцебиття
що жалило свідомість й давало їй життя...

у мене на долоні-пожовклий віск надій
від спаленої свічки забутих мною мрій
на шкірі моїх рук-лиш шрами з поля бою
у серці моїм ніж,залишений тобою...

Моє волосся пахне як ти,
через це можна все забути
Наче пісня
під плин якої
я танцюю повільно й недбало
ніби за склом
біла
а світ весь напившись
жаліє самого себе біля барної стійки
він платить мені
я танцюю
мої очі зелені як море

Горам залиш: вперед, вперед!
Воду випий сам
Контур світу лежить на твої вустах
надмірність у кожному русі
Якщо, скинувши небо із карку,
Провин і вини ти упився до п’яних очей,
То чому міліони запалених зір
Не втамовують спраги?
Чому ти сивієш?
Горам залиш вперед, вперед
Воду випий сам
Вітрові дай розчесати тобі волосся
Бо ще вічність триває

зазіхнула на спокій
позіхнула і досить
розбудилася зранку
на кривавім світанку
головою боліла
тихо місяць об’їла
заховала обгризки
на поличці в білизні

Не журись, якщо любиш,
Якщо любов не взаємна,
Не катуй своє серце, лиш
Збагни, що вона недаремна.

Хоча, я знаю, що нелегко,
Я розумію, що нестерпно,
Та поглянь на все глибоко,
Тепер бачиш, що все кльово?

В твоєму серці гріє світло –
А це найбільший скарб у світі,
Згадай: було колись так тепло?
Певно, що ні. Та муки вперті...

І ці страждання плямують душу,
Любов стає неприязна, брудна,
Та ти є сильна, скажи: „Мушу!”,
І ти здолаєш біль! Печаль мине.

І згодом ти подякуєш йому
За нелюбов, любов, позчарування.
Він допоміг зміцніти. Кому,
як не тобі дано це розуміння?

Багато днів мине,
Хто-зна де будеш ти, де буде він.
Ти пригадаєш радісне минуле,
І лише в спогадах вже буде він.

                                   Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

ВЕСНЯНА НАЙДОВША МИТЬ
(елегія)

Простір, як завжди, сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
Листя кружляє і падає тихо -
Все завмирає на мить.

Все завмирає холодом скуте,
Тільки злинає ввись голосна
Думка і подих наповнює груди -
Хай розквітає Весна!

Вереском стелеться чи оксамитом,
Рине додолу в краплях рясних.
Землю заквітчує райдужне літо -
Колос врожаю достиг.

Все увібравши проміння небесне -
Символ надії, життя.
Прісно! То сонце у зернях воскресло
Й кинуло слід в майбуття.

Трави в покосах не зеленіють,
Вітер їм коси не розплете,
Губи від болю тільки німіють,
Що недозріло - пусте.

Доля і воля, як сестроньки схожі,
Сходи і кроки, крила й політ,
Низка бурштину і прожиті роки -
Та не згубився слід.

Простір, як завжди сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
І вже немає ні болю ні лиха -
Вічна: найдовша мить!

Найдовша весняна мить!

Мовчи!
Не треба більше слів!
Вони нам вже не допоможуть!

Поглянь!
Поглянь мені ще раз у очі,
Бо вони все скажуть краще мови.

Всміхнись!
Посміхнися мені, тоді лиш може
Піднімеш настрій ти мені на мить.

Мовчи...
А лиш всміхнись і потопи в очах своїх –
Я знаю, ти це можеш.

Я не філолог. Марну трату часу
Вбачаю в ваших думах і книжках.
Підручників і монографій масу
Хай догризають миші по кутках.
Пишіть і далі, мудрствуя лукаво,
Кого в сучасний вводити канон,
Чи у Прево було моральне право
В розпусті показать свою Манон,
Чи справді це Вілінська – росіянка,
Чи дійсно вірш Кониського слабий,
І хто з поетів наших лесбіянка,
А хто, сказати правду, - „голубий”.
Пишіть про душу Гофмана столику,
Про впливи на Старицького Москви,
Бодлерів мак і Вайльдову гвоздику…
Я не філолог. Будьте ними ви.

Дні, коли нікому ні писати,
Ні говорити. Прекрасна осінь.
Себе невідступно мати на оці,
Непомітно скорочуватись. Згасати.
Звужувати мислетворчу сферу.
Аби здоров’я. наперед – психічне.
Що ти посієш, розумне і вічне,
На клаптях захапаного паперу.
Часом маєш нахабство рухатись різко
На канаті тривання, а чимсь скінчиться.
Жовта видимосте, гірка, як гірчиця,
Тобі вже недовго ці пудрити мізки.

Хочу звідси подалі До Індії, в Африку, в Ємен.
Перестань ці слова, що печуть, мов розпечена грань,
Забивати, мов цвяхи, в надтріснуту ніжність взаємин.
Перестань. Перестань. Я благаю тебе, перестань.
В чомусь я провинився. Напевно, ще міг обминути
Певний день або ніч, чи принаймні прожити не так.
Я тебе розумію, ти маєш за що дорікнути,
Але ж не проклясти. Не веди ідіотських атак.
* * *
Це мовчання мене допекло до глибин, до останку.
Щось таки відбулось, та гублюся у здогадах, з ким.
Провінційна нудьга. Листоношу чекаю на ганку.
Це мовчання дістало. Яким воно стало містким.
Ти не пишеш так вперто, що віри не йму. Взагалі-то
Що я знаю про те, що відчуєш негадано ти?
Шерхле листя горіха. Ось-ось досотається літо.
Хтось убив листоношу. Тому й не доходять листи.

Обдерте віття рей гойдається безлисто,
І сонця екіпаж не бачив кілька діб.
Із небом океан замішений на тісто,
Тугий і чорний хліб, на твій щоденний хліб.
Пливем по морю тьми, вирів, западин, вм’ятин,
У наш сріблястий бриг вода не затече.
Про що задумався, голландче Ван Страатен,
Яка гірка печаль гнітить тебе й пече?
Він станув на юті, якийсь мовчанням повний,
І брови стягував до перенісся біль.
Невимовлений жах, а може, невимовний,
На скроні навівав дочасну заметіль.
Матроська братіє, ми нині в повній лажі.
Це вперше нас життя в глухий загнало кут.
Вам років вислуги не бракувало в стажі –
То доплюсуйте ще, бо ми надовго тут.
Забудуть нас жінки – вони не Пенелопи.
І діти вирушать у мандри хто куди.
І доведеться вік прожити без Європи,
Такої рідної й чужої назавжди.
Нам можна тішитись, що глиб нас не поглине,
Що сонце не спече, що не візьме нас тлін,
Та скорбний вітер цей, що віє щохвилини,
Вітрила мертві вже для вітру перемін…

До Галатів
3.19.
“Навіщо нам Закон? Є доданим пізніше
з-за злочинів, - Він до пори, як зійде сім’я,
з яким Обітниця - як Ангели вістили, -
що посередником передана була.
4.1.
І ще скажу: в роки дитячі спадкоємець
не відрізнятиметься від раба нічим,
хоча і є володарем всього:
2
опікуну, домоправителю підвладний
він до призначеного батьком часу.
3
Так само й ми – доки були дітьми, були ми
в неволі у речей первісних світу;
4
Та виповнився час і Сина Бог cвого
послав Єдинородного, котрий од жінки
народжений, Законові скоритись,
5
щоб визволити підзаконних так, аби
отримали всиновлення.
6                                        А як сини ви,
то Бог в серця послав cвого вам Сина Духа,
волаючого: “Авва, Отче!”
7                                        Ти тому
не раб, а син уже; і так, як син, то і
через Христа - Ісуса - й Божий спадкоємець.”

Пройшла зима, весна,
Пройшло і літо,
Опало листя вже і сніг...
В моєму серці гасне світло...
І не запалиться воно.
Лише надія бориться з собою,
А розум затьмарює вогонь.

Колись вогонь палав,
Жила й надія,
І листя все цвіло.
Та в одну мить прийшла зима,
Холодна, підла і жорстока
Не шкодувала осені й весни.
Зірвала все...Вогонь погас...

Померла радість і надія.
Все гасне, змирюючись з сном...
Холодний розум переміг над почуттями.
Та чи на краще це? – хто зна...
Одне лиш знаю:
Вогонь не запалає знову,
І весна не зацвіте для когось так.

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Всі ми – яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум‘яні
бутафорські плоди –
ілюзію урожаю –
коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука

Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати –
і написав.

Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.

А геніальні поети – такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.

Красива жінка – Істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,
і мозок є, завбільшки, як горіх.
І вельми зручно з нею согрішити –
вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло грим!

З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр.
Давно пора подати у відставку.
Не ті часи. Не той театр.

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. –
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов‘їв,
він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем‘єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

СТРАТА
Розділ V (уривок)

...І прокотилось натовпом строкатим:
"Ведуть!"
Тітки – біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок.
Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми,
сусідки Вишняка:
– Диви яка, іде і не спіткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!

– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду, –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся Бога, вона йде на смерть!

…Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, –
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,
заніс мішок, узявшись за краї, –
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її!..

щороку гарніша. сталі:
пасмо на чолі, страх меду,
мужчина, захват сторонніх,
пальці нервові, море,
втрачений досвід, терпіння

заміж виходять інакше
про всіх дітей дізнаються —
так само, як і про вірші —
тільки на тому світі

Моя муза
(вигадки греків,
що натхнення — окрема сила,
непідвладна людині)
віднині
буде в чорному тілі
аскетки,
у тугому корсеті.
Шнурівку
власноруч затягатиму, поки
не придушу язичницьку дівку
волооку.
Віділлються мені її сльози,
зцементують мовчання тижні.
Хижі
пазурі після смерті
відростатимуть, та недовго
в плоті лишаться —
загартуюсь,
загрубію —
повипадають.
Я сміюсь:
“Хто моя?”

Я — твій переклад — з кожного рядка
каліграфічно виписана рима —
добачена в між-бережжі картина:
тонкий туман, парк, осінь, /ти-/ріка.

Авто-переклад — з почуттів в слова
без словників, редакторів, приміток —
видання принесу in der Nachmittag.
Маршрути всі на карті Києва.

У їх множинності — повторнй час —
мій олівець — подільність на дванадцять —
так перснів завжди більше, аніж пальців,
так я перекладаю нас.

Ми прагнем взлетіти високо,
Ми прагнем пірнути глибоко,
Зазирнути у кожну щілинку
І пізнати тонкощі світу.

Віддаємось почуттям повністю,
Як кохаєм – то палко й гаряче,
Якщо любимо – то тільки віддано,
Як страждаєм – то нестерпно палаєм.

І часто, пізнавши кохання,
І відчувши нестерпний серця крик,
Ми надовго у кут забиваємось,
І не можем повірити ще.

Ми не віримо більше у щастя,
На людей вже дивимось обачно.
Та не треба серце закривати,
Рани всі загоються колись.

Так, справді, нестерпно бачити
і розуміти, що він вже не твій,
Та потрібно й надалі сподіватись
І йти з усмішкою у світ новий.

Мені сумно...Сумно без тебе...
Знаєш це?
Мені порожньо...Порожньо у душі...
Розумієш це?
Я одна, я одна,
Бо без тебе я.
Мого серця нема уже –
Воно в тебе є...
Та я заберу, заберу
Серце це,
Це моє, це моє, а ти скривдив це...
Ти завдав мені болю
Нестерпного,
Та я вдячна тобі за вогонь в душі.
Ми не будемо разом
Ніколи вже,
І не розділимо печаль
Чи щастя колись,
Та я заберу в тебе серце своє
І назавжди забуду тебе –
Я вірю в це!

Яка чудова природа!
Подивись-но довкола!
Відчуй запах квітів,
Пізнай таємниці лісу.

Подружися з весною,
Закохайся у літо,
Заспівай із пташками
І кружляй небесами.

Потанцюй з жовтим листям,
Поспілкуйся з вербами,
І відчуй як ніколи
Осінні чари.

Піддайся морозу,
Що щіпає ласкаво,
Помилуйся сніжками,
Що кружляють довкола.

Посміхнися природі,
Розділи печаль з нею,
І радій кожній миті,
Коли вона поруч тебе.

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, мила Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

Перехились над
гранню Вiчностi -
побачиш темряву,
що випалить вуста.

Всiєю масою
ти досягнеш
критичностi,
але не вибухнеш -
душа твоя пуста...

Сльози безсилля
зла не зупинять
сльози - не зброя,
кривава вiйна,
люди вбивають,
о! люди всесильнi!
правда даремна,
де совiсть нiма.

Я все питаю:
- Для чого? Для кого?
жити, творити,
палити серця,
вити вiд болю
від щастя радiти
в кожнiй билинцi
зріти Творця?

Треба спокiйно
дивитись на речi:
ми, як i Всесвiт -
все гра, тiльки гра,
гра випадковостей -
бавтеся ж, діти,
виграє кращий -
то Божi слова...

**
Глуха провінція.
Тут досі лиш дощі –
Істотні й найважливіші події.
На цвинтарі старім старі кущі
Бузку цвітуть – як символи надії.

Тут час розпластаний, мов чисте полотно, -
На нім хто хоч що хоче вишиває.
Тут носять вівці золоте руно,
Яке Язон ніякий не шукає.

Століття котяться, мов яблука, в траву
І коситься трава – до небокраю.
Тут можна воду віднайти живу.
І вмерти лиш тому, що «всі вмирають».

**
Околиці в дощах. Поля порожні.
Порожня хата мокне вдалині.
Дорога. При дорозі – подорожній.
Дерева при дорозі мовчазні.

І котиться туман, як пес кудлатий,
Мені під ноги – теплий і сумний.
І хочеться зайти в порожню хату,
І розпалити сонну грубку в ній.

І думати про день – короткий, темний,
І – довгу ніч, й мандрівника в плащі,
Про шлях його - даремний? – недаремний?-
Через поля та затяжні дощі…

…А хата – на замку, хоч і порожня,
І вікна зацвяховані навік.
Розтанув у тамані подорожній.
А дощ іде - живий, мов чоловік...


**
Подоба слів, яких давно не чутно,
Озвалася забутим словником.
В містечку Чуднів заплелися чудно
Віночком вулиці, зарослі вишняком.

Пливуть над містом чудернацькі хмарки,
Скрипить дорога, як суха рілля,
А центром ходять люди і пантарки –
Таке собі вкраїнське „о-ля-ля”..

В містечку Чуднів солов”їв не чути,
Бо вже за містом відцвіли жита,
Лиш солов”ята, що пищать ледь чутно,
Над Чудновом навчаються літать.

...І я минаю по старенькім тракті
маленьке місто – як малу печаль
в театрі світу.
І в сумнім антракті
Слова пригадані в мені мовчать...

**
“Все можна сказати для всіх...
Існує великий вогонь,
у якому фантазії вмирають
і воскресають.”
Ф.Кафка

...Чоловік шукає Кафку на вселенських променадах,
у золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку – на усіх можливих рівнях...

Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь...

Та чи всі усе почують?..
- Як росте пісок над морем,
як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
як Господь зриває зорі, як безмовно ходить горе,
як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?

Ходять тіні безшелесні, дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти, що науку цю осилять,
Аби “Реквієм” над морем для олив старих зіграти...

Можна все усім сказати...Можна Кафку й не шукати...
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,

Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п”є вино із карфки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку...

Осінь, ти мене облиш!
Облиш, не мучай, не нагадуй!
Облиш назавжди – я благаю!
Не можу більше пам’ятати,
З останніх сил уже благаю...

Та осінь смуток наганяє...
Почуття потрібності згасає,
Манить все у спогади свої:
Жовте листя, теплий дощик, музика чарівна...
Блиск в очах, тепло в душі –
казка з дійсністю зустрілись!
Я була мов Попелюшка,
А він в ролі принца,
Та, мабуть, кришталь чарівний
взяв і...розбився.
А може це була лише казка,
Аж раптом годинник пробив „12”?
І вона повернулась у книжку,
А мене лишила на одинці...

Я вдячна золотій сестриці за найкращі миті,
Та я благаю її мене відпустити...

Сьогодні нове життя розпочинаю,
І в ньому не згадаю вже тебе,
„Прощавай назавжди”,- тобі кажу,
Хоча я ще досі кохаю тебе.
Та я втомилась від цього,
Почуття це – мій тягар в душі,
Та я позбудусь його – обіцяю,
Хоча не уявляю коли і де.
Я не повернусь в спогади з журбою,
Відпущу печаль за небокрай,
І, можливо, справді коли-небудь зустрінусь з тобою
І скажу: „Я позлюбила. Прощавай”.