Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!

Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!

1994 р.

Перетікає вже весна у літо,
Кульбаби сиві – в тополиний пух.
І смутком чарівливим оповито
І ліс, і гай, і поле – все навкруг.

Стоїть дозріла зелень ув обнові,
І марево пресвітле у очах.
Немовби жінка в сукні смарагдовій –
З туманом білосніжним – на плечах!

Немов би розквіт і немовби старість
Змішалися, з`єдналися в одне.
І по життю ідуть собі у парі,
Як ніч і день, веселе і сумне!

2 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Весною сповнена Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Родить задумавши каштанчики,
каштан біліє і соромиться.

Словами лікаря сполоханий,
щоб стати позитивно мислячим,
на зберігання у пологовий
направився у травні місяці.

У віці більше ніж поважному -
ймовірно передчасні стануться...
А ще лежить він, зауважимо,
в палаті, де палають панночки.

Медсестри, що їх обслуговують,
бувають часто нетверезими,
дратують гонором і мовою,
та допікають у мережаній

білизні вишні та шовковиця,
в рожевих пенюарах яблуні.
Каштан біліє і соромиться,
що непристойно він одягнений.

Хоч неважнецький стан теперішній -
від щастя свічечкою світиться,
чекає на веселий вересень.
Іще три місяці... А літечко

тендітним - смілці і шоломниці
привіти шле - зблизька ж, не здалеку.
Каштан біліє і соромиться,
мов не в спортивних, а в підштнаниках.

Весною сповнилась Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Створить замисливши каштанчики,
каштан хмеліє і ... соромиться.

05.2019

Весна звелить - і вмить бажання змеле,
але кохання зразу не спече.
Весна дзвенить, в траві князює джмелик,
але його правління не з мечем.

Позабував, чим володіє змалку.
Сів на недопалок старий, без тютюну,
на фантик висохлий, нарешті на фіалку
джміль опустився юну і хмільну.

04.2016

З музою розлучений, у відчаї
до натхнення я б не докульгав,
та побачив грициків уквітчаність
і готовність розцвісти кульбаб.

День давив сумними перехожими,
оточивши звідусіль дощем...
Я завмер, журбою переможений.
Врятувало диво це, бо ще

мить одна, і ладен був зарюмсати:
рими і метафори, ви де?
А тепер я вірю: на заручини
ви кульбаб цвітінням позвете.

Ви сріблястим блискотінням грициків
і рожевим сяйвом споришу
на весілля з Музою покличете -
на високих крилах полечу!

04.2016

Лагідний вечір квітневий,
Птаства легкий пересвист,
Ніби закохані леви,
Хмари вигойдують вись.

Небо блаватне втомилось,
І похилилось до віт.
Лащиться легіт об тіло,
Наче зманіжений кіт.

Мов з фіолету повидло –
Барв розтеклася пастель.
Вечір. Спалахує світло
В сірих очицях осель.

Тихо вібрує-тріпоче,
І релаксує в імлі
Ніжністю музика ночі,
Пестячи звуками слів.

7 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)

Печаль там, де її не чекають,
Де вночі забувають про сон.
А вона пустоту відчуває,
І з серцем стучить в унісон.

Вона тиха і скромна жінка,
Що шукає місце в житті,
Де б знайшлася її зупинка,
Де б зустріли її в доброті.

Вона легка і дуже тендітна,
Тільки її не чекають ніде.
І до кожного так непомітно
Навшпиньках печаль іде.

А вона ж хоче теж опіки,
І як жінка, щастя й вогню,
Щоб хтось цілував їй повіки
І був за міцну їй броню.

Тож якщо завітає печаль,
Не цурайтесь її ніколи,
Бо і в неї є той ґрааль,
Що засліпить весь світ довкола.,
2018

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018

Сніжком замітає садочок півднЯ,
Аж гнуться обтяжені віти.
Зимою писати про зиму - бридня,
Естети вподобують літо.

За комір сідають вогкі голочки,
А небо не небо, а мливо.
Сусідка сутулиться в шубі важкій -
І де тут романтика, диво?

Зима нецікава - на слово повір,
Засмучують ніченькі довгі.
А влітку вродливиці радують зір,
Стовбурчать оголені ноги.

Підморгує Єва, то млію в жазі
І прагну її пригорнути.
Шепоче на вухо змій "Плід цей вкуси!".
Я вмію - ще той шалапутик.

Пірнаю мрійливо в оголений ліф
Шептати богині про вроду...
З розгону спіткнувсь об засніжений риф
Із брили холодного льоду.

Чкурнули дріади в холодні ліси,
Русалі сидять в ополонках.
Бажаю, братва, обійтися без зим,
Ще б трохи - лишився без ока.

27.12.2018р.

Час минув еротичних поез,
Їх чимало писалося літом.
Дощ - це сльози богині небес,
Восени їй завжди сумовито.

Віршомазики їй не рідня,
Тільки пишуть, показують розум.
Ну, а я її звично обняв,
Укриваю од вітру й морозу.

Спи, кохана, спочити пора,
На сторожі закоханий любчик.
Бо Венера для хтивців - це гра,
Мрій багато, а руки липучі...

Випий чаю, тут м'ята й лимон,
Це, насправді,- цілюща віагра.
Скільки років удвох живемо,
Люди кажуть - мені ти не пара.

Нині зимно, а бачу весну,
Розцвітає квіткова долина.
Не цілуй! Бо ізнов не засну...
Що ж ти робиш зі мною, богине?

09.12.2018р.

Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній
на сувої хвої ялівця?

Все укрите білою габою,
тогою нагої пелени.
Небеса любуються собою,
падаючи млою на лани.

Час гуляти перекотиполю.
Посивілі квіти на межі
облетіли як пелюстки болю
на скляні прозорі вітражі.

Вітер дує на холодну воду
і не розуміє ще, чому
та війнула кригою йому.

Уміщають пайзлики городу
гай, і поле, і, до ночі горду,
сепією виткану, зиму.

11.2018

 
Кажіть нам про усе ніщо
оскільки ви вже тут
повідайте коронну суть
її збагнути щоб!

зірвіть покрови з маячні
розвійте миттю дим
гадаю вас несло сюди
звістити, отже і ~

Pеалії прості
софіти, звук пішов
у чому сміх, най знають всі
нехай для когось шок
мовчання, се
                    провальний стиль

в ефірі маппет-шоу!





 

Замайоріло рясно, урочисто
і, неймовірне барвами до сліз,
у сепїї осіннього намиста
виблискує оздобою пречисте
сусальне листя кленів і беріз.

Яріє падуб охрою і хною
у стилі ретро-модної краси.
У видиві надії чарівної
вчуваються далекою луною
навіяні вітрами голоси.

Сади покірно оголяють крони
і тільки вишні ще горять щодня
у маєві багряної корони.
Не вистачає білої ворони
у чорній хмарі ґав і вороння.

І як усе це кинути навіки
і не дійти до крайньої межі,
де і не «любо, братці», і не гірко,
але не жаль останньої копійки
за ці неоціненні вітражі.

А перелітне, юне і пернате
несе свої печалі і жалі
до ирію і до кінця землі
та іноді північні емігранти
вертають осінь до моєї хати
у первісному болями селі.

10.2018

Полинова осінь
Краєм неба просинь
У тумані тужно
Журиться верба,

Сонце непривітне
В хризантемі квітне,
Дощик тихо плаче,
Бо тепла нема.

На вербові коси
Світанкові роси
Павутинносрібна
Райдуги печаль,

Тиша солов"їна -
На вітрі пір"їна...
Кришиться повітря
На терпкий кришталь.

Нависають кучугури
Із небесних площ –
Невеселі і похмурі –
Певно, буде дощ.

І пливуть, не поспішають,
Десь у далечінь.
Вітер шепче кожній з гаю:
- Стань і відпочинь.

Вилий тугу, вилий горе
Морем теплих сліз.
Смуток радістю побореш,
Як поглянеш вниз.

А внизу - дерева спраглі -
Хочуть літніх злив.
Щоби їх гілок смарагди
Щастям зацвіли!

13.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Зимі не завше притаманні
Ці відчуття: як дощ-мусон,
Весь день – немовби у тумані,
Весь день – неначе сивий сон.

І часу невагомі хвилі
Навіюють сонливий стан.
І дрімота до ліжка хилить,
Повіки склеплює й вуста.

Ще у саду так біло-біло,
Пускає позіхи зима.
Природа – мов осоловіла,
Дрімає стоячи, сама.

У флегматичнім часоплині
Сонливе бачу диво он –
Немов жаринами в каміні,
Вогнями закуняв неон…

18.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Прийшла зима у місто,
Перемела шляхи.
Тепер все біле чисте,
Засніжені дахи.

Хурделиця пустує,
Гойдає ліхтарі.
Сьогодні заночує
У нашому дворі.

Взяла нову перину,
Легенькі подушки.
Принадну скатертину,
Пошила кожушки.

Гаптує наодинці
Мереживо на склі.
Солодкі сни - гостинці,
Подивляться малі.

Мандрує сніговиця,
В імлі зника танок.
Тримає у правиці
Щасливий Дзень-дзвінок .

10.12.2017
НЙ

Калина знову опускає віти,
готуючись до сонної пори.
Пелюстками поопадали квіти.
І на подвір'ї витирає вітер
осінні пурпурові кольори.

Затуманіли силуети сонця.
То явиться маною калити,
то щукою пірне у ополонці
і навіть не загляне у віконце
донизу зі своєї висоти.

Лишається на літо уповати.
Його пора попереду іде,
аби зимою побілити хату,
весною одягти зелені шати
і замінити убрання руде.

А поки-що, минаючи Покрову,
чекаємо Меланку й Василя,
Різдво одне ...і друге. А земля
оновлюється травами, і знову
озимина заврунює поля.

Ось-ось ударять хугою морози
і віхола загляне у вікно
як на екрані ретро у кіно.
Розлукою заойкають мімози...

Але нема чого ронити сльози
за тим, що не вертає все одно.

                                      11.2017

                                І
У цьому місяці ще осінь.
Її усе по світу носить
у цей шалений падолист,
а він їй чеше буйні коси,
бо іноді і цього досить,
аби почути вітру свист,
побачити її наряди
у лузі, в полі, у саду
і наче лісову наяду
любити фурію руду,
яка вигулює по плаю
як не тумани, то дощі,
або іде по небокраю
уже у білому плащі,
показує знайомі лики
усього сущого у ній:
то водолій, то суховій...

                                ІІ
Він і вона «не в'яжуть лика».
Танцює джигу буревій.
Тремтять осоки і осика,
дерев'яніє деревій.
Живицею палає сосна,
і не скидає на морозі
зелену хвою голий ліс.

                                ІІІ
А фея одягає й досі
дубову мідь, кленову бронзу
і щире золото беріз.

                                      11.2017

Яблуками пахнуть твої губи –
Ніжний і солодкий аромат.
І п'янкий, нестримний подих згуби,
Кличе, манить томно в листопад.

І віддав би все тобі, єдиній,
Навіть з неба зорі золоті.
Осінь, Осінь, хто з тобою нині?
Бо зі мною все не ті, не ті!
26.10.17

Зітхнула Осінь стиха крізь туман
І розплела вербі руденькі кіски…
Спинилась, прихилилась до берізки,
А Вітер свій докурював кальян.
Той день багрянцем золотим палав,
Загравою високо до півнеба…
У золоті найвищих проб потреба:
Ним листопад всю землю укривав.
Нічого, що всього на дрібку днів,
Що вся краса від спалахів розтане,
Підуть дощі і вип'ють синь тумани,
Та й пропаде вся розкіш килимів.
Піднявся Вітер – все йому не так.
Ті килими розкидував байдуже
Та оберемками позасипав калюжі –
Похизуватись вмінням він мастак.
А потім, раптом, Осінь підхопив
І закружляв у танці дивовижнім:
То пристраснім, а то не в міру ніжнім.
Що ж, танцювати він завжди любив.
В осіннім парку перехожі враз,
Їх танцем зачаровані, спинялись,
Красі, шаленству й ласці дивувались,
Допоки сонця промінь не погас.
25.10.17

На осонні зашарівся пень -
На краєчок мавка гола сіла...
Дідугану серце - тень-телень! -
- Ех, - зітхає, - сіла, та невміло!..

Пам'ятаю, був я молодим,
То й русалка на гілках висіла
І до неї кіт, п' янезний в дим,
Няв-нявчав по ділу й не по ділу!..

І давно колись через ріку
Як тяглась калинонька в намисті!..
Красивіш не бачив - та й таку
Років сто назад, як Божу милість...

Як же добре бути молодим!..
Прагнути когось кохати, друже...
Не пеньком зітлілим... Менше з тим...
Кожному котюзі - по заслузі.


24.10.17

Спека подалася за моря
перелітну птицю обігріти
і минає сяюча пора
оксамиту бабиного літа.

Майорять багряні кольори.
Напинають золоту завісу
хащі, косогори і яри
на щетині голеного лісу.

У зеніті догорає день,
падаючи тінями на гору.
На осонні зашарілий пень
забуває, що було учора.

Обсідає діда сивий мох,
бородою виросли губ'яки.
А колись, один із багатьох,
аж у небо піднімав гілляки.

Ну а нині все його досьє –
тирса і украдені колоди.
Та охороняє нічиє
володіння лісового роду.

А на пам'ять – щедрий урожай.
Як уже не раз бувало досі,
чується у небі стоголосе
і її останнє, – прощавай,
забирай усе, що має осінь.

Забувай – як мій хрещений дід –
цю палітру, голоси і тіні.
Та не забувай своє коріння.
Залишаю за собою слід –
золоте і срібне павутиння.

Оглядаю із усіх боків,
де іще ховаються дарунки
лісової мавки і чаклунки.
І сміюся, – не насуплюй брів,
ти єдиний із усіх дідів,
що вважає осінь за онуку.

                                      10.2017

Хати чубами мріють* на осонні
Між кучерявих, коханих садів,
І гріються на айстрах трутні сонні
В солодких запахах незбираних медів.

Уже калина надягла коралі,
Красується і пишна, й чепурна,
До перелазу вийшла наче краля -
Така розкішна у селі одна.

Ще яблука блищать в садах і груші:
Останні, пізні - нині їх пора,
А срібні павутинки прямо в душу
Бринять сумними струнами в дворах.

Димками тягне терпко, прілим листом,
Летять, кружляючи, зажурені буськи
У небі, що сіяє аметистом…
Збирає осінь в кошики грушки.

*МРІТИ – бовваніти, ледь виднітися.
27.09.17

Знову щось незбагненне, таке таємниче…
Сива далеч могутня нависає дощем
І туманом осіннім за обрії кличе,
Огортає холодним і вогким плащем.

Нашорошили вуха кущі край дороги,
Скоро ніч знов розіллє чорнилом пітьму.
У тополі старої змерзли репані ноги.
І чому їй так зимно, я в толк не візьму.

Місяць в хмари сховався, на землю й не гляне,
Горобиними ночі прозвали такі.
Вітер всіх відцурався й шматує тумани
Й горобинові грона зриває гіркі.

Завиває і плаче він вовком скаженим
І розпачливі стогони кидає в ніч,
Смика коси дерев, мов отой навіжений
І кричить в піднебесся, як зляканий сич.

Нашумить і натомиться, звісно, до ранку…
І несправджені мрії, і туги жалі
Рознесе, розкидає і стане на ґанку
Проводжати в далекі краї журавлів.

А заплакана ніч, вся розхристана й боса
Осідлає баского на ранок коня
І помчить в сиву даль, лиш її чорні коси
Навсібіч розлетяться, як те вороння.

Всі зітхнуть із полегшенням: врешті минеться
Ця глуха, нескінченна, гнітюча мара.
У осіннім мінорі щось дивне озветься:
Саксофон щось так ніжно й натхненно загра.
13.09.17

Сумуєш, липко? Ти в передчутті
зимової крилатої дороги.
Опалі долу пасма золоті
у забутті солодкої знемоги.
Забулося... про те, що відбуло –
у кронах нашу мрію колисало.
Минулося... як спалах відцвіло,
і в осінь, наче мрево, погасало...
Таке, як літо – лі́тепле, м'яке,
діткливе, як мелодія незнана.
Таке, як щастя – плинне, нетривке,
немов розтале в безмірі „кохана”...
Ах, медоносно вихоплена мить!
Чи струнна туга – як стріла у серці?
Про що старенька липа шелестить
крізь переливи відгорілих терцій...
Забулося... Минулося... Зійшло
у сум зимовий, віхол тлінні тіні.
Аж раптом... боже!.. вихром ожило
безумне в нас – як „Ля́рго” Верачіні...

Безумне?! В безмір мовлене... Ловлю
опальне листя – спалене „... ...!”.*


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2017)

Яснолиця тітка Осінь
Дітям кошики розносить:
Тим, хто помагає мамі,
Сипле яблука рум’яні.
Тим, хто дуже любить тата,
Принесе грушок багато.
І опеньки, і лисички –
Тим, у кого є сестрички,
В кого ж братики молодші –
Тому ягід найсолодших.
От така то тітка Осінь.
Натрудила ногі босі,
Щоб тепер малій дитинці
Дарувати по гостинцю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

В зіниці літа входить осінь
Така прожовкла й зовсім золота
Пшеницю пестить сонця промінь
Тихенько вітру шелест лоскота.

У туге зав'яле перевесло
дожинає вересень жита.
Чує канцелярія небесна,
що пора і їй сушити весла
поки не явилась саме та –
та, яку чекаємо ночами...

Пущами і хащами, ярами,
берегами, плесами ріки
заповзає в душі холодами
та, що переорює роки,
а на зиму засіває поле,
поки є ще роси і дощі
і останнє лебедине коло
понесе до вирію ключі.
Є у неї синьо-жовті крила,
і уже уквітчана коса,
і дорога є – у небеса…

За далекий обрій полетіла
у весни украдена краса.
Буревій приймає естафету.
Віє димом на усю планету.
Де у полі дихає війна,
не щезає хижа сарана.
Істерія застує поету.
А вона? Мандрує, як у Лету
за озиминою ярина...

А вона вітрила напинає.
А вона, мов коней, запрягає
буйні неосідлані вітри...

Осінь дує на холодну воду
і приймає на льоту погода
місію озимої пори.

                              09.2017

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Диво дивне - Дивина
Жовта квіточка
На подвір"ї зацвіла
Щастя зірочка,

Бджілки-Мушки гомонять,
Ніби граючись,
Джмелик Сонечко обняв
Позіхаючи.

День новий в святій росі
Умивається,
Диво дивне - Дивина
Усміхається,

Переповнює усіх
Радість Літечка...
Диво дивне - у дворі
Жовта квіточка.

31.07.2017.

В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

Заколисує Небо Зорі:
- Хай насняться вам сни прозорі.
Про Лебедика в синім морі
В легкокрилім своїм уборі.

Затужили Зірки-малята,
Мерехтять і благають тата:
- Нам би звідси, із високості,
Хоч на хвилю б на землю в гості!
Не побачим її погаснем,
І чекай тоді, тату, напасті!

У задумі сивіє Небо –
Десь на морі біліє Лебідь…

У ті ночі світлі безсонні
Радить Небо коханим доням:
- Ради втіхи і щастя ради
Ви пограйте в земні зорепади.

Покидають Зірки постелю
І спадають з небес на землю,
І сміються всю ніч на морі
З білим Лебедем білі Зорі.

(З першої поетичної збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Добрий день тобі, волошко!
Посумуй зі мною трошки.
Бачиш: хмарка набіга,
Блискавиця, як дуга,
Дощик плаче по землі
За образи чималі...
Захлинаючись в одвіт,
Вітер кинувся до віт,
Грізно полем пролетів,
В куряві пробурмотів
Про свою відому силу,
Про мою волошку милу,
Що всміхнулася: «А нумо
Не дамо дороги суму.
Проженем його скоріш,
Щоб не ліз у гарний вірш».


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Жив на світі Жужа-жук.
Мав багато ніг і рук.
Мав дружину – Жужелину,
Чепурненьку, мов жоржину.
Мав малесеньких малят –
Сім жвавеньких жужелят.

Знали всі, що Жужа – пан:
Він вбирався у жупан,
Брав червоні чобітки
І вивчав усі кутки.

Раз сімейство Жужаків
Повилазило з кутків,
Пообідало нівроку
І гуляло аж півроку.
Посідало на кущі,
Дуже змокло на дощі,
А маленькі жужелята
Застудили ноженята.
Позлітались свояки –
Жу́же-Жу́жо-Жужаки,
Довго думали, гадали,
Жужеляток наставляли:
«Не лякайтесь, жужелята,
Грійте в травці ноженята,
З квіточок беріть нектар,
І нектар погасить жар».

Днів за три, а то й за п’ять,
Ніжки більше не болять,
Жужелята жужелять,
Тата й маму веселять.
Чуєте: жужу-жужу!
Підійдете – покажу:
Ось листок, немов перина,
Тут вся Жужина родина
Цілу зиму буде спати…

Цить-бо, годі жужеляти!


(З першої збірки "Дзеркала". - Львів: Каменяр,1991)

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Слава тобі, Хапі-Ніле, що з Підземного Світу виходиш,
а приходиш сюди, аби Світ Людей оживити.
Спонукаєш до цвіту майстерню освітлену Птаха,
риб володар, вожатий пернатих, о Хапі творящий,
що ячмінь сотворив ти, еммер дарував смертним людям,
що без тебе сумніють на видах і гинуть, пропащі.

Зеленій же, о Хапі, наповнюй пустелю водою,
Ти – улюбленець Сонця, веселій же благою ходою.
Хай тварини ситніють травою, а поле розродиться в зерня.
Зеленій же, о Ніле, о Хапі, хай повниться зерням оселя.
Як підніметься Непрі, прийми сонцеглавий сувій.

Зеленій же, о Ніле, о Хапі,
Зеленій! Зеленій! Зеленій!

(Зі збірки,що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

(ритуальний вірш-гімн увійшов у драму "Горизонт Хуфу", надруковану у авторському циклі "Міфологія Стародавнього Світу". - Львів:Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua

Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!

Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…

Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!

А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!

Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

                        І
Малюю картину. Палітру згущу.
Яка від людей допомога?
Очікую манну. У небо кричу.
Та де місяцями немає дощу,
немає ніякого Бога.

Мене випробовує сам сатана.
Який же це промисел Божий?
Краса у луги подалася одна.
За хатою – вата, у хаті – війна
і доля знущається, схоже.

Не хочу я видіти пику, і тин,
і як заглядає у двір сучий син,
хоча я людина не горда.

Мої забобони гіркі як полин.
Допоки ще я виживаю один,
мене виживає природа.

                        ІІ
Не дивина, що і дощу немає,
і вітер тучі в тартари несе,
і двоєликих Бог недочуває,
коли одне теля двох маток ссе.

В моїм краю одна існує мова
яка лунає ще споконвіків.
Не чує небо язика катів,
ані молитви, ні чужого слова.

Не відає лукавих і лихих,
паяца і заїку, і нічого
із того, що обчовгує пороги
у мачухи. Не чуючи німих,
не знає небо і минає тих,
що моляться і сатані, і Богу.


                        ІІІ
Мені щебече соловейко –
усім куняти не дає.
Не дихаю і за Бутейко
треную житіє своє.

А я і грому не почую,
хоча і насуває ніч.
І поки вдома не ночую,
на мене не чатує сич.

І поки квакають моралі,
готую вила й рогачі.
По радіо наобіцяли
метеорологи дощі.

А Бозя не кує й не меле.
Очима блимає Зевес.
Чекає житіє веселе,
немає манни із небес.

Напевне небеса почули,
що обіцяли нам орли,
як неоперені були
і як обіцяне забули.

Позачергово обманули
і учергове підвели.


                              06.2017

Лишіть мене з Богами наодинці,
У цьому сокровенному саду.
Нехай між колихливих тих пагінців
Я душу на Природі одведу.

Її я на Природі заспокою,
У хвилі поринаючи трави.
Хай вітерець тремтливою рукою
Куйовдить сиві пасма голови.

Хай Велес поведе пером незримо
Щоб світ оцей красою напоїть.
І задзвенить розкуто, легко рима,
Як музика сяйливих верховіть.

Як пестощі коханої в минулім,
З якого у майбутнє знов іти…
Крізь віти раптом ніжно посміхнулись –
Чи сонечко чарівно так чи ти?!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не плюй в колодязь цей пречистий,
І не замулюй нам джерел.
Бо вдарю, як Перун, вогнисто,
Як в змія вцілює орел!

13.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах.
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Простелилася днина ясна,
Пригорнула гаї світлоруко.
Чарівлива красуня весна
Забуяла розкішно на луках.

І розвіялась ночі імла,
Має зачіска густоволоса.
Смарагдові* стрічки заплела
У розкішні усміхнені коси.

Рідну землю торкнула крильми,
Провела рукавом променисто,
І трави запашний оксамит
Все укрив, наче груди – намисто.

Чути – ллється з гілля залюбки
Звуків радісних сонячна злива…
Обціловують співом пташки
Постать юну і вічно вродливу.

24.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)