За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

На Святки вечір тихий
У променях зірок,
На річки срібну кригу
Ледь падає сніжок.

З морозу –в теплу хату,
Тріщить в печі вогонь,
Чай з чебрецю та м'яти,
Візьми з моїх долонь.

Прозорі свічі тануть,
Святковий тане час,
І спогадами стануть,
Хвилини ці для нас.

Коли Різдвяний вечір
На білім полотні,
Околиця містечка
Бринить десь вдалині.

Навколо тільки тиша,
Вогонь в печі тріщить,
Кохання повість пише,
Для двох чарівна мить!

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Люблю його уперто, безнадійно,
Бо за плечима натовпом літа,
Шепочуть наче змії принагідно,
Скінчилось літо. Вистигли жита.
Роняють зерна на стерню, як сльози,
Моєму ж серцю хочеться весни,
Щоб зацвіли над ставом верболози,
Щоб дощ на двох, І теплий і рясний.
У його погляді така сумна надія,
В обійми впасти і забути все,
Кохання пізнє вогником жевріє,
Мене, як човник, між тривог несе.
Вже не гаряче сонце у зеніті,
І холодами дишуть вечори,
Лиш його очі ласкою зігріті,
Коханням цим, ти доле, не кори!
Люблю його і ту любов ховаю,
Від всього світу, від себе найбільш,
Та все ж щаслива, що її я маю,
Моя розрада хай це буде лиш....

Життя підкинуло зеро,
Й курити дуже хочеться,
Строкатим натовпом в метро,
Спішить-біжить околиця.

Мене минає як ріка,
Раптову гілку зломану,
Я ж наче світло маяка,
Ловлю непевні спомини.

Спішить як всі нема причин,
Не будем разом більше ми,
Дим сигарет—міський полин,
А сум мій стане віршами.

Час пік минув. З почином, день!
Життя щоб жити створене
Від спогадів до тих знамень,
Де сліз і щастя порівну.

Зорі в небі неначе з намиста,
Конкуренція сяйву реклам,
У куточку великого міста,
В одній з тисяч квартир знову сам.

Він не спить. Сигарети і кава,
Все скінчилось, не бігти ж у ніч,
А для неї кохання -- забава,
Все комфортно і без протиріч.

В телефоні знов скинутий виклик,
Ну навіщо йому це усе?
Все ж нормально і всі давно звикли,
Нових клопотів день принесе.

Місто буде кипіти як завжди,
І вона передзвонить: «Прости,
Я кохаю, нема тому ради,
Та тримають в минуле мости.»

Скора зустріч і місто стіною,
Каву треба купить, сигарет,
Обірветься кохання струною,
В тілі міста чужий рудимент.

Коли згасає полум'я свічі,
то і надія відійде остання.
Таємно, переважно уночі
читаються листи до запитання.

І не дивує, що оці нічні
мої привиддя зігрівають душу.
Але лунає у височині, –
собі самому клятви не порушу!

Хай догорає полум’я. Усе,
що гріє наші душі, освятиться.
Весною ще лелека принесе
із вирію ключі до таємниці.

А ключ до заповітної мети
не посилає пошта. Не найти
за обріями кинуті причали.

Лишається у полум’ї печалі
палити із минулого листи,
які читати ми не обіцяли.

                                      11.2017

                            І
Дуже економно за життя,
маючи і зайві, і зелені,
упорядкувати до пуття
на могилі те, що по кишені.

                            ІІ
Уявляю пам'ятник собі,
де уже не виростає зерня
і немає хати. На горбі
я стою і граю на трубі
у високій порослі із терня.

Заросла доріженька моя
бита – за окопами, полями –
і до школи, і до тої ями,
де карбують кожному ім'я,
що запам'ятали школярами.

Виконали місію одні.
Ну а я ще дибаю до краю.
Як іду, то що робити маю,
як не рити пам'ятник війні,
що майбутнє наше убиває?

                            ІІІ
Економно бути як усі,
хто живе на власній бараболі
і шукає істину у полі
босими ногами по росі,
парією – у юрбі месій,
а собаці – кісткою у горлі.

Залишаю дім, криницю, сад,
все, що у труді тримали руки.
Хай за діда порадіють внуки,
що не оглядаюся назад
і займу неоцінимий ряд
після неминучої розлуки.

                                      11.2017

Колись Мар’яна вишивала долю,
На полотні, що виткала сама,
Із тих льонів які синіли в полі,
І її пісня линула сумна.
Про тополину згублену з навіту,
Про край умитий росами-слізьми,
На полотні стелилось стигле літо,
Світило сонце, гримали громи.
Цвіли волошки в жовтому колоссі,
Краса і хліб – національний код,
Злітала пісня усе вище в просинь,
На полотні і в пісні жив народ.
Горіла свічка на вікні до рання,
І звеселявсь тканини білий шмат,
Сорочку шила милому Мар’яна,
Щоб із дарунком встигнути до свят.
2017

Що сталось зі мною? Це осінь під ранок,
Насипала срібла на цвіт хризантем,
А серце стріпнулось як птаха-підранок,
А в серці ожив призабутий той щем,
Коли лише погляд і хоч на край світу,
Коли лише слово й нема заборон,
Метеликом знову на світло летіти,
І знати, що крила опалить вогонь.
Що сталось зі мною? Кохання всього лиш,
Не бачу я інших пояснень, а ти?
Закохуєш звично і звично полониш,
Щоб потім сказати: прощай і прости.
Що сталось зі мною? Це осінь минає,
Минає кохання а може і ні,
Останні листки вітер з клену зриває,
Сьогодні ти знову наснився мені.
2017

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

Терпке вино по вінця у бокалах!
Любов і осінь - кругом голова,
З тобою нам сьогодні світу мало,
Дощем на щастя небо засіва.
Листки каштанів мокнуть у калюжах,
Весь тротуар у плямах парасоль,
До перемін погоди нам байдуже,
Налити ще вина тобі дозволь.
Вино п'янке, як особлива осінь,
Забудь печаль, надія в серці є!
Твій поцілунок... ще його не досить
Хай ніч нам світлом зоряним стає!
У ритмі танцю листя закружляло,
Мелодії похитують бокал...
Тобі мене, мені тебе так мало
Та є для нас - осінній карнавал!
2015

Впав туман на білі роси,
Майже зимня вже пора,
Серце ще тепла так просить,
Так від щастя завмира.
Із тобою ми ще поряд,
Кава в чашках на столі,
Ще осінній ранок зорі,
В завіконній гасить млі.
Нині ранок такий тихий,
Лиш синичок перегук,
Та не має в тому втіхи,
А є втома від розлук.
Білі роси скраю стежки,
Тане час як ця імла,
Я збираюсь в край далекий,
Де ні щастя ні тепла…
2017

Прілі запахи зажурених дощів, –
Мокрий лист і шурхіт під ногами...
Між покритих позолотою кущів
Осінь виграє мінорні гами.

Знову сум... Вітрів холодний хор,
Вічне небо хмарами покрите...
І звучить Шопена сі-мінор,
День осінній сумом оповитий.

Ягоди калини серед віт,
Мов коралів дороге намисто,
Зачарований осінній дивосвіт
Сипле й сипле всім під ноги листя.

І краси величної не жаль,
Шат розкішних, втрачених не шкода...
Все пройде. Пройде і ця печаль.
Все колись минає і проходить.

Вітер-волоцюга взявся за тумани:
По шляхах розвіяв, по ярках розніс,
А тоді - у сосен верховіть органи
Пробудив, озвучив на усенький ліс.

Заспівали сосни хором стоголосим,
Із усіх симфоній вибрали стару.
Ту, якій навчала їх красуня-осінь,
Як гриби збирала в їхньому бору.

Зазвучала лісом музика нестримна,
Впали краплі глоду між тернових віт,
А вітрисько хмари поскладав у рими,
Осені піснями переповнив світ.

"Мене катували в тюрмі Пасадени" -
До речі чи ні пригадалось мені,
Коли засмагав я практично щоднини
Під сонечком літнім - повірите, ні?..

А, може, тому, що ми вчора години,
Припливши з причалу під номером три
В тюрмі "Alcatraz", хоч давно і зачиненій,
Ходили-блукали туди і сюди.


23.10.17

Класне місто San Francisco
І Hard Rock Cafe,
Класне здалека і зблизька,
Суперське таке.

Там є пальми - і трамваї
Ходять попри них...
San Francisco не бажаю
Жодного із лих.


22.10.17

Чорнобривці при дорозі на краю...
Не співається пташині у гаю...
Сонце жмуриться низенько,
Стомлене моє серденько
Зустрічає в парі ранішню зорю.

Хризантеми біля стежки понад край.
Зажурився листопадом ліс і гай...
Доле-доленько, рідненька,
Не порань мого серденька,
Подаруй любов святу в осінній рай.

Полинами стежка бродить за селом,
Осінь тихо вихваляється добром,
А за обрієм високо
Вже чатує одиноко
Та, що думку оповиє вічним сном.

A я по rouge trail
І на байку, щасливий,
Намотую вранці одинадцять миль -
У очі б'є вітер,
Чудове повітря
І сонечко літнє -
Привіт вам,
Привіт!


21.10.17

Newark оточений з трьох боків,
У ньому є все, як в Греції -
Я там шоколадну красуню зустрів
І бачив багато ще дечого.


18.10.17

Чи зігріє осінь золотом багряним?
В стрічках жовті коси виїли тумани.
Полотно яскраве вицвіло пастельно,
Сонце, ще ласкаве, гладить карамельно.
Річка заблукала поміж верболозів,
Бо ж вона не ждала вранішніх морозів.
Шерхнуть трави біло… опадає листя…
Ще ж не відшуміло диво золотисте.
Не зносила осінь золоту хустину,
А зима-бабуся диба на гостину.
Хай зігріє осінь ще теплом з рум'янцем,
Погуляє в росах в чоботах-сап'янцях.
Не було ще «літа бабиного» нині,
Рано ще ходити осені в ряднині.
Сонечко обтрусить бахрому неждану -
Почекай ще, зимо, ти прийшла зарано.
Засміється осінь – знову потепліє,
І висока просинь чисто заясніє,
В сяючих іскринках, сонечком зігріта…
Мчить на павутинках, догорає «літо».
06.10.17

Листя з клена, з липи листя – наче марево лампад!
У яскравому намисті горобиновий каскад.
Золото вбирають очі… Світ безмежної краси,
Що промінчиком лоскоче, сяє в відблисках роси.

Загорілись, запалали багряницями гаї,
Золотом стежки прослали у літа вони мої.
Не спіши, не квапся, прошу, бо на все прийде свій час.
Намилуюся на роси і на золото прикрас.

Я ще «бабиного літа» п'ю вина міцний нектар,
Ясним сонечком зігріта слухаю твоїх литавр.
Молоде вино осіннє і солодке, і хмільне,
Ще яскраве небо синє не самотнє, не сумне.

Ми ж бо, осене, з тобою, ще підемо в листопад…
В жовтих косах сивиною розмалює іній сад
Але те – колись ще буде… Ти сьогодні – золота!
То ж з тобою ми забудем про печаль і про літа!
10.10.17

А сьогодні у супермаркет
Я заїхав буквально на хвильку
Там за касою усміхалась
Неймовірна красуня просто
В неї зуби як білі перли
В неї губи червоні корали
Hi! - сказала і
Have a you? - запитала чарівна мене
Fine! - я їй відповів і сам вже
Запитав - and you?..
I love you! - я продовжив подумки, -
І love you! I love you! I love you!


15.10.17

Помалу чимчикуємо по світу.
Лиха біда на фініші мети.
Ще тліємо, аби перегоріти
і у нікуди тінями іти.

Ще є кого і є за що любити,
аж поки із косою не прийде
ненаситна до нашого корита,
набитого ідеями людей.

І що Тобі лишаємо, мій Боже?
Твої діла і думи – все одно.
Об’єктами Прокрустового ложа
йдемо одне до одного на дно.

Минає осінь і немає дому
далекої щасливої пори,
коли сіяли не мені одному
у небі голубому кольори.

Літа минулі пишуться курсивом –
поза ворота і похилий тин
ще виглядає долю блудний син.
Вона чекає…
                   І тому щасливий –
уже не голуб –
                   і навіки сивий,
але у неї
                   на віки
                                    один.

                                      10.2017

Над затокою San Francisco чути горілим листям,
Від затоки і San Francisco пожежі палають близько,
Але тут лисі пагорби навкруги, тут палати нІчому наче,
Лиш заграви ввижаються, як не спиш, особливо темної ночі.


13.10.17

Знов лелече гніздо опустіло, замерзло, застигло,
У далеку мандрівку провівши крилатих діток,
І тепло через луки за річкою в ірій побігло,
Із собою забравши пахучі розмаї квіток.

Ділись десь жабенят неспокійні, злагóджені хори,
Певно, їхній хормейстер старий до весни задрімав,
Зникли якось ураз десь латаття жовтаві узори
І нема над водою прекрасних і ніжних купав.

Не рахує зозулька нікому літа, не пророчить,
Не співа соловей у саду дивні трелі свої,
І травинки шовкові посохли та більш не лоскочуть,
Хоч і погляд іще зачаровують дивом гаї.

Зупинила б я мить, тільки як же її зупинити,
Непідвладна нікому, вона все спішить і спішить,
І лелече гніздо в цій журливій порі не зігріти,
Хоч осіння заграва над лісом яскраво горить.
13.10.16
Галина Онацька

В San Francisco ночі холодні,
В San Francisco люди голодні,
Ресторани на кожному кроці,
В ресторанах — що лиш захочеш.

В San Francisco avia show,
В San Francisco test drive безкоштовно,
Де дарують ручки і зарядки
Й полісмени стоять для порядку.

А на Pier 39 є котики,
Аlcatraz височіє навпроти,
Там сидів колись Al Capone...
Що там зараз?.. Про це - трохи згодом.

10.10.17

Під акорди артрозного болю
У сюїті вітрів і дощів,
Все ж радію, зустрівшись з тобою,
Пані Осінь, в багрянім плащі.

Клавікорди твої й парасолі
І червоне жабо із плющу –
У пухнастім хмарок ореолі…
Я тобі всі хвороби прощу!


2017

А сьогодні у San Francisco
Я знімав на смартфоні відео.
Повернувся - позаду мене
Дві красуні звабливі йшли.
Раптом в камеру заусміхались,
Помахали привітно руками,
В один голос сказали - Hi!
А тоді підійшли ще ближче,
Обійняли легенько за плечі:
- Maybe, selfy? - серйозно спитали,
Засміялись і далі пішли.
А за хвилю я знову їх бачив -
Знову з кимось робили селфі.
І подумав собі, що красуні
Прибули в San Francisco з LA.


08.10.17

Ти казав що в Америці мало
Дуже мало красивих дівчат
Я у Hayward аж двох побачив
За недовгих пару хвилин
Перша йшла вся така загадкова
У короткому білому платті
Я б сказав закороткому навіть
Як на мій провінційний смак
У високих чорних ботфортах
Що ніяк їй не пасували
До короткого білого плаття
Як на мій провінційний смак
Роззиралася навкруги
Я провів її поглядом довгим
Я крутив головою за нею
А вона не звернула уваги
Попри мене гордо пройшла
І у "Теслу" шикарну сіла
А навпроти їй друга красуня
Оголивши надмірно принади
Дві великі звабливі півкулі
У відвертому декольте
То ж не вірте нікому хто скаже
Що в Америці мало красивих
Дуже мало красивих дівчат
Я сьогодні аж двох побачив
За недовгі хвилини дві

07.10.17

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Калина починає червоніти.
Оскомина опалює шипшину.
Доспівує за обріями літо
свою журу і пісню лебедину.

Чатує місяць зорі вечорами,
повільно випливаючи уповні,
і свічами запалює над нами
сузір'я Лева, Водолія, Овна.

Комусь до серця безсоромна осінь,
а іншому – ота, що над полями
через літа завіяні і досі
курликає у небі журавлями.

А нам би ще ночами обігріти
не те що зорі, а бодай кубіту,
але свою – не зоряну, а милу.
А нам би ще… Аби ще мати силу
у горобину ніч не червоніти,
що до цієї осені дозріли.

                              09.2017

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей, розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

Читаємо з листа мелодії і скерцо
минулої весни, майбутньої зими.
І поки є мета, не стомлюється серце
молитися, аби лишатися людьми.

Жаліємо себе, а Бога осудили,
що не такі дає як мали уві сні
удачу і її – свою єдину милу,
і долю не таку як співані пісні.

Було одне життя, а іншого немає.
І є одна любов, що іншого чекає...
Завіяло літа, шляхи перемело.
Виношуємо те, чого не вистачає.
І на осонні літ у осені питаю, –
куди зникає те, чого ще не було?

                              09.2017

В ночі завжди справедливі рішення, правдиві розмови і найточніші судження,
Часом алкогольно-підфарбовано змішані, перетерті з ранковим пробудженням.

Вночі завжди все яскравіше,парадокс,бо хоч око виколи...
Всі обіцянки найправдивіші, не завжди, правда, а лише інколи,

Після півночі час пригальмовує,зупиняється шал марафонів,
І без лірики причаровує у обіймах відьом-домофонів.

Сиплеться срібна зірката електрика між несказаних слів і сказаних,
Хтось чекає дзвінків ненав*язливо, до сказу, слів недоказаних.

Хтось бере на себе обов*язок бути чиїмсь німим сторожем, на короткий сіда мотузок.
І всміхається: "Так, без проблем".

Бо в ночі завжди справедливі рішення,без обманів розмови, вердикти правильні.
Тільки інколи хочеться зникнути,поки зорі "казками приправлені".

Треба бути сміливою,
не боятись змін,
щоб натхнення зливою
З усіх сторін.

треба робити все заради мети,
треба обходитись без сраних проз.
Дженіс в цьому віці вже встигла піти,
Хоча ти скажеш, що все передоз.

Хтось спокійно-щисливий: він, бачте, зробив
нерухомість, і дерево, й сина.
Хтось так віддано й щиро любив,
Що в Джульєтти б закапала слина.

В когось - двоє дітей:
Розпирає пиха.
Я скажу, в мене - хахаль
від слова "ха-ха".

Сливи, - кажу я їй, а вона мені – перса!
Сливи, - кажу я їй, - подивись он зліва
Злива, - каже вона, - буде злива
Певно обсиплються сливи…
Сині серпневі солодкі
Спокусливі
Сливи
Узяв би їх пес!…
Зліва чи справа чи просто піднявши очі –
Хочу їх, хочу їх, - каже вона, - їх хочу
Певно, шовкові на дотик чи, може, теплі,
Уже доторкаюся їх, уже й пальці стерпли
Небо тримати, сливам тримати долоні
Понад усе люблю їх щойно, коли медові,
Понад усе люблю їх потім, коли солоні, -
Каже вона, - дивися які чудесні
Ці сливи небесні
Я їй кажу - то їж!
А вона мені – ні, не можу
Хай вже впадуть, ляжуть на землю розкуто
Тоді, видко, буду
А зараз не можу під ніж таке диво –
Сливи, - каже вона, - які сливи!

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Листочки, ніби перша сивина,
Додолу осипаються із вишні,
Полями тихо стелиться туман...
Про осінь нам нагадує Всевишній.

Секунди час приносять на вівтар,
Молитвенно шепочучи "Осанна"...
Душа, в бажанні скинути тягар,
Блукає між світами безталанно.

Усі дороги, що ведуть у Рим,
Із рим складають пісню одиноку...
Життя бурхливе, а насправді - дим,
Фантазія і марево глибоке.

01.08.2017.

Літо ще вирує і гуде.
Височіє сонце у зеніті.
Луки й ниви зливою политі.
Ожило огудиння руде.

Випила дощі дуга веселки
і росою узялась трава.
Туманіє сива голова,
що пора за обрії далекі.

Обійду увагою моря.
Що мені до мокрої калюжі?
Як не є, але радію дуже,
що у мене є моя зоря.

Є, але далеко і нерідна.
Маю сонце мало не щодня.
І коли така моя рідня,
то ніяка інша не потрібна.

Однієї доля не дає.
То навіщо мати нічиє?
І кому оті вербові дулі?

Ой, голубко сиза, час летить,
у гаю мелодія бринить.
Чую...
            ...і не чує.
                           Гулі-гулі!!!

                              08.2017

А як прийде, то як – впустиш?
– Впустиш…
І до серця його приймеш?
– Приймеш…
І що любиш – йому – скажеш?
– Скажеш…
А утримати як, знаєш?
– Знаєш…

Як захоче піти, пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?!
– Пустиш…

Ти вже любиш його? Любиш?!
Любиш…

02.08.2017

У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.

Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...

Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.

Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.

Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –

... нам намалює пташка тихий ранок!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

І
Як любо, що немає смерті,
коли із вирію летять
високі думи не затерті
як вечорами зорепад.

А ще миліше йти до неї
дощем у недосяжну даль
і аж до осені цієї
сльозою сіяти печаль.

А ще, аби мені самому
на битому путі оцьому
судити, виживу чи ні
у колі милих, любих друзів,
чи із недолею в союзі
тужити у самотині.

ІІ
Дожили до останнього літа
і лишаються лише свої
три дороги по білому світу
у нові і забуті краї.

Завершили намічене коло
пережитої разом пори.
Осягаємо слово - ніколи
у підніжжі крутої гори.

У журі ти єдина і мила,
та немає у тому жалю,
що і ми не своє покосили,
забуваючи слово - люблю.


ІIІ
Сива осінь читає моралі
і тасує колоду життя.
Ти від мене все далі і далі
і тобі у юдолі печалі
не байдуже моє майбуття.

Ми не маємо іншої змоги
як іти у забуті світи.
Починаємо із перемоги.
Не буває такої дороги,
де немає до кого іти.

Розлітаються душі як птиці
з весняної у літню блакить,
де чекає зурочена мить.

Умиваємо росами лиця.
Наша доля дарується квітці,
а надія на волю летить.

07.2017

Накладаються тіні на тіні
рінню ( як давно я хотіла це
слово ужити десь,
чи ж важливо, що суть не та, як лягає воно на плес-
о). О, перенос вийшов невимушено так, легко.
Леткість думки і леткість слова –
воля вільного?
Влаштувати ще можна лови слова:
словом, наче магнітом, втягнути риму.

Стримувати жагу важко, але можливо.
Хтивість у всьому є,
тільки в мені ллється вона цiвкою в ніжність.
Трунок п’янкий п’ю рiкою.
Не скою зла.
Тінню на тінь ляжу лише на ріні.

04.07.2017

Ничего тебе не обещала,
Ничего не сулила взамен.
И начать не просила сначала,
Не ждала никаких перемен.

Вырывала с корнями и кровью,
Не просила тепла у зимы –
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы.

Этой сказки хватило надолго.
Этой драмы нельзя пережить!
Своё сердце зажала в ладони –
Я ему запретила любить.

А оно обливается кровью,
Леденеет средь этой зимы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы…

И порою становится жутко –
Не играют любовью такой!
Я за эту жестокую шутку
Навсегда потеряла покой!

Вечер тихо прильнет к изголовью
и попросит печали взаймы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку, затеяли мы...

2017

Поезія – мій поплавок.
Тримає на плаву життя моє.
Вона – усе, що в мене нині є,
підносить моє серце до зірок.
Поезія – мій поплавок.

Поезія – це якір мій.
Притримає у будь-яку негоду,
дає мені тепло і прохолоду.
Вона джерело дум моїх і мрій.
Поезія – це якір мій.

Поезія – моя надія.
Вона мов свіжий вітер з гір,
це промінь сонця і бездонний вир.
Всі мої думи, мої мрії.
Поезія – моя надія.

Поезія – моя любов.
Немовби річка чиста і бурхлива,
мов щира пісня, ніжна і грайлива.
Вона гаряча, ніби юна кров.
Поезія – моя любов.

Поезія – моє життя.
Мереживом ляга на полотнину
в щасливу і скрутну його годину.
Яскрава, ніби мамине шиття.
Поезія – моє життя.
Поезія – усе моє життя.

30.05.2016

Цей запах полуниць,
і дощ по підвіконню,
і усмішка м’яка,
що губи стереже
вiд щастя.
Та бринить тонісінько у лоні…
Помішує рука
пахкий тягучий джем.
У пам’ять занесу
світлиною п’янкою
цей вечір, це вікно,
і цей солодкий щем.
Даровану ясу
вишневою дугою
полоником на дно
вливаю.
Ще… іще…

25.06.2017