Доторкнутись до серця дозволив
Потаємні бажання відкрив
Постелив біля ніг - море квітів
Так взаємності щиро хотів

Покружляв , поводив , і покинув
Віру в щастя від мене забрав
Повернув на свою ти стежину
Не прощався , усе обіцяв

Не дозволю собі я кохати
Не дозволю побачить тобі
Так подам - що не зможеш впізнати
Не пройдеш по моїй стороні

Всім на зло буду вірити в диво
Побудую в самому собі
Ту людину , ту віру , надію
За якою заплачуть ченці

Ти задайся питанням до себе
Чи захочу - повірити знов
Чи потрібен ти будеш для серця ?...
Що із легкістю так - розколов.
2011р.

Тягнуся поглядом до неба
Безмежність простору - магніт
Спускаюсь думкою у спокій
Печаль свою - розвеселить

Мій злет це пошук , порятунок
Вершина заповітних мрій
Там можу я - тебе покликать
Знайти віддушину в тобі

Пусти мене в свої обійма
Без слів все прочитай , почуй
Відчуй як б'ється , як радіє
Плекає біль своїх надій

Вогнем горить , сльозою гасить
Вмивається теплом твоїм
Біжить струмком , цілує руки
Простити просить - смуток твій

Час не повернеш , не зупиниш
Всьому своє - не відвернеш
Втішає те що вже не кинеш
Зі мною решту - проведеш

Світанку час - пора прощання
Тону у спогаді нічнім
Я не надовго , дочекайся
Шану віддам - і мовить грім

Минає день , ніч заступає
Злітаю думкою - у вись
Я зірочку свою шукаю
Візьми цю душу , покорись.
2006р.

у тілі адреналін
прагну змін
то́бі in

і сліпцем пілігрим
в очі дим
де і з ким

линеш попелом пурх
колом рух
і розлук

межи нами стіна
проросла
суть проста

у буденності снів
ниций гнів
зник і скнів

загрубіла струна
а гула
і нема

2015

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015

Ти сьогодні приручаєш
Час - де все уже міняєш
Медитуєш , протестуєш
Прислухаєшся - чи чуєш...

Від вчорашнього згорнувся
Над зухвалим - спотикнувся
Не забувся , схаменувся
З новим досвідом зіткнувся

Від нахабства відрікався
Від зневаги - закалявся
Поклонився , народився
З джерелом добра зріднився

І радів , і посміхався
До любові пригортався
До недоліків - не крався
У кохання закохався

Не літаючи - злітав
Без сторонніх визнавав
Хто він є? Які слова?
Піднімають сильних - з дна...
2011р

Три ранку. Календар,
комп`ютер і
стіл. За вікном ліхтар –
і ліхтарі

по вулиці, луна –
бухий мотив,
його фінал – стіна,
локомотив

зірок над містом, над
усім, усім –
а саме снігопад
чи білий дим,

що йде униз, униз –
неначе рік,
а ще іде навскіс,
як чоловік

проспектом нижче; ще –
вогні машин
і цей прощальний щем:
два, нуль, один

і п`ять. Я не пишу
про ці свята,
але є вірш (чи шум),
бо хулі там,

бо вірш – частина крил,
хоча і без
вірша лунає джингл,
а також беллз.

01.01.15

принижень досить далі більше
залиють сльози лиш тому
що досі непосильну нішу
я перла догори кому

писала вірші повен місяць
здивовано дивився вниз
мала ти певна що павіси
йому потрібні чи каприз

бруківку почорнілих вулиць
дбайливо білим полотном
укриє грудень тіло тулить
пригорне під своє крило

тобі мої займуться вірші
згорять ущент і білий дим
підхопить непосильну нішу
і понесе а ти за ним

банальний погляд аж донебно
звикай мені тебе не треба
2014

Він досить близько підпускав
Він дозволяв - себе любити
Він з нею просто жартував
Ховав надійно - плагіати

Зненацька трапилося те ...
На що він і не сподівався
Відверте , ніжне почуття
Розбило самолюбу - серце

Коли він їй хотів сказать ...
Вона давно була далеко
Зламавшись об його цинізм
Злетіла - у похмуре небо

Трагедія дилем буття
В сприйманні втіхо - блудства
Один - суцільний листопад
А іншому - суд самогубця.
2014р

Фантазій зібраний букет
Сочиться квітів - кров невинна
Поставлена на огляд смерть
Нерукотворна - божа іскра

Бажання бачить первоцвіт
Щасливі сутінок - простори
І вирій , невідомий світ
Готуються - в похід стожари

Чи встигнемо ? - почути спів
Що так штормить , лунає , тішить
Чи кинемо життя в потік ? -
Що мчить - розігруючи драми

Навіщо думати , гадать
За нас вирішує рулетка
Де справам стимул , зодчий фарт
Цінуються талант , і плітка...
2012р

я душу заховаю поза часом
що сиплеться крізь пальці як пісок
і буду насолоджуватись щастям
тоненьким як дитячий голосок
і буду завмирати вже при згадці
твоїх слідів у золоті заграв
твоїх зникань у всюдисущій мряці
чи слів яких ти вкотре не сказав
я зможу заховатися надовго
лишаючи на корах письмена
і щиро-щиро гомоніти з Богом
про найдорожчі серцю імена…

зашкал. емоція. напруга.
не кішки у душі - ковші
неоковирністю облуди
порозпирає мені груди
інакше буде чи не буде?
зап'ястки ломить і хрящі

а спробуй без утрат клітини
заповнити кросворду вщент
зима наводить перспективи
сумарно змінені мотиви
крізь скло у небі сторож дивний
фужер. ковток. тепло. абсент.

в залізній клітці норм і правил
улаштувати б собі бунт
докупи миттю всі химери
в смітник шакерові манери
змінити вицвілі шпалери
на колірність, тоді отут

упевненість розправить плечі
ваґантом піде у світи
у хаотичності бездїі
обломиться шматок надії
раухтопазом пломеніють
уламки давньої біди
2014

На те вони і є – пенати,
аби до істини ішов,
що можна цілий світ обняти,
якщо у серці є любов.

Тоді це є твоя обитель
і духу, й сили, і снаги.
І все, що маєш як учитель,
охороняють ці боги.

І все, що маєш як мужчина,
і сад, і чадо, рід і дім –
тобі належать і по чину,
і за призначенням твоїм.

Але мовчить біблійний митар.
Є монастир і є устав...
«Своїй душі» достойний лицар
коли своє не дарував?

Байдуже, що її минуле
снують роками павуки.
Оберігає Маріула
від циганят свої кутки.

І залишається чекати,
аби у іншої знайшов
усе, що не завоювати
без віри у свою любов.

Та де й коли її зустріти
у цьому вихорі життя,
аби і душу обігріти,
і запалити почуття?

І серце анемічно б’ється.
Бо хто почує в унісон
нове й забуте інтермецо,
що відлунало, наче сон?

І гріє лиш одне на світі –
далекі ангелята – діти
і одомашнене єство,
яке уміє і любити,
і дозволяє володіти
тим, що дарує божество.

                              2001

Уже пора пливти за течією
із осені у лебедине літо.
А я усе тією ж колією
за мрією забутою моєю
іду у вечір душу обігріти.

Якщо літа у вирій полетіли,
то як не помічати цього лету?
Іще не вечір, а думки осінні.
І у полудень не щезають тіні –
минулого знайомі силуети.

Були літа і босі, і холодні,
і уночі перед очима лихо.
І не одна душа моя в полоні.
І не заснути. У моїй долоні
моя печаль мені співає тихо.

Одна журба обороняє душу.
А думи – і урочі, і убивчі.
У кого індульгенцію позичу?

Чого чекаю? І признатись мушу, –
огонь душі не подолає стужу,
і третій півень заспіває тричі.

                              4.12.2014

Був шлях і крок під полум`ям багать.
Була печаль - як ніч – густа і сива…
Була любов - окрилено-красива…
І спокій був, як Божа благодать…
Було усе. Усе уже було…
Перецвіло з весною, відбулося…
Вже пахне хризантемами волосся,
Осінній сум лягає на чоло…
Чому душа не вірить в це? Чому?
Пісні римує, розсипає ноти…
Наївна і закохана достоту,
Веселки в`яже зоряні йому…
Бо що їй дощ і що їй листопад ,
А чи років вервечка стоголоса…
Біжить кудись - розхристана і боса -
У синь, у сон, у свій едемський сад…
Життя ж не повертається назад ,
як їй здалося…
2014

О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам надто солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…

скрипкові сльози на лжеложе
скрапають в озеро жалю
повни його, далебі гірше
нема куди, ну, сміливіше
цитуй впечаленого Ніцше
декламаційно свої вірші
читай юнкому скрипалю

грязьово-селеві потьоки
цівками жури із очей
диви в обидва, ненароком,
невірних в бік півтора кроки
зірветься голос наджорстокий,
розіб'ється, і піде в склоки
крихка надмір віолончель

в даблфутлярі копійчина,
на фейсі - прагнення мети,
смичок ізмастить каніфолем
залиже струнам ранеболі
зіграє рівних три тріолі,
й у кварто- квінтовому колі
зійдуться - він, вона і ти.

На щедрость я сердце свое словно струны арфы настрою:
последний пятак в переходе подам слепцу- скрипачу,
хлеба черствый кусок пополам разделю, разломаю,
стану тенью в пустыне, в снегах я костром запылаю.

На любовь я сердце свое словно струны арфы настрою:
чтоб любимых глаза загорались вечерней звездою,
чтоб запела душа словно в праздничном храме орган,
пусть обнимет,поддержит , возвысит родная рука.

На верность я сердце свое словно струны арфы настрою:
буду матерю,дочерью, другом и верной женою,
и хоть тяжко нести мне по жизни сию важную ношу,
не предам, не солгу и в беде никого я не брошу.

На счастье я сердце свое словно струны арфы настрою:
даже падая в ад вознесусь я в небесную синь,
и в блаженстве в слезах с криком боль приму, испытаю,
ту, что дарит вселенной рожденную новую жизнь.

На память я сердце свое словно струны арфы настрою:
окунусь я в мир детства и в юности грезах растаю,
вспомню матери песню и мудрое слово отца,
и вкус свежей воды, что хмелей молодого вина.

На радость я сердце свое словно струны арфы настрою:
возрадуюсь радуге красочной ранней весною,
средь пшеничного поля улыбнусь я счастливой судьбе,
за все , что есть в моей жизни: "Спасибо, Боже, Тебе!"

Коли осінь між пальців сиплеться листям,
Ноги в теплих шкарпетках гріються пледом,
Набувають слова відповідного змісту,
Зігріваючи душу чаєм із медом.
І тоді між містами тонкою струною
Павутинка осіння нанизує рими.
Я цю осінь за листя погладжу рукою –
Ми не вміли й не вміємо бути простими.
Кожен в світі своєму межований чаєм
Та словами до віршів… А також – безсонням.
Де ми є поміж осені – точно не знаємо.
Поміж осені двоє, взаємно сторонні.
І коли хриплий голос перших морозів
Візерунки на вікнах залишить помітні,
Ми допишемо вірш. Та перейдемо в прозу,
Яка визріє може у травні чи в квітні.

а груші обернулись на гілля
обсипались посипались корою
останній лист тріпочеться мов «ля»
на вітрові
цей вітер - звідкіля?
ще рано вітру ще удвох з тобою
накидавши грушок й книжок до торби
ходили тут і бачила земля
дивився бог – нам літньо так
так добре
мов у раю до часу до пори
до крапки не поїдженої ще
тріпоче між гілля остання «ля»
все небо нам погрожує дощем
а ми незрілі ми ще не зросли
ще соком ми не налились до краю
ще не готові до примар імли
театру тіней вигнання із раю
ще прагнем спеки нам кортить грушок
гітарних вигинів і виплеску й нектару
а груші обернулись на гілля
збезгрушені
а ми з тобою в тару
у склянки чи у слоїки чуттів
під соусом у маринаді в солі
де я в тобі тремтітиму мов «ля»,
а ти в мені зажеврієш як «соль»

холодні будні бутлі та слова
олія розлилась.. така олія..
гануся оступилась
все бува
і значить бал і точно – голова
чиясь впаде не втримана
дива
скотилась та й розсипалась корою
на вітрові
цей вітер - звідкіля?

а груші обернулись на гілля
як може обернемось й ми з тобою

13.09.2014

Замислено бреду крізь поріділий парк,
знайома білочка запитує про Тебе…
Хмарками затягло враз посіріле небо,
бо Ти не тут, і все тепер не так…

Звірятко миле, дякую тобі,
що так довірливо береш оті горішки!..
Промінчик сонця натяком усмішки -
у верховіття хвостиком рудим…

… (ред. 2014)

Вродило листя! Щедрі врожаї -
в копиці, стирти, бурти, на камази...
В задумі-сні оголені гаї,
діброви, парки - справжності оази.

Осіннє "ню" каштанів і беріз,
і ясен без жалю осипав шати...
Антракт... А там - й зимовий бенефіс,
костюми білі!.. Нуль... Першопочаток.

16.10.2014

...не поїду я до імперії
істеричної навіженої
до осиної і захланної
охлократії окаянної
...ой не хочу я у колонію
що конає ще у агонії
то тюрягою то потворою
семигорбою двоголовою
тридесятою п’ятикутною
і навіки уже безпутною
…а поїду я у Іспанію
у Італію і у Данію
за ідеєю мономанії
української меломанії
самашедшої* меланхолії
у провінції малахольної**...
...ой побачу я наворожене
і навіяне і набріхане
і затяті ми і заморені
і дісталося на горіхи нам
недотепи ми і окраїна
поки нація буде темною
і говоримо а не знаємо
чи своєю ми чи туземною
чи хорошою чи поганою
але рідною оживаємо
іноземці хай іноземною
українці хоч рівноправною…
...ой поїду я у Америку
де ні паніки ні істерики
доберуся ще і у військо я
говоритиму українською
...ой поїду я ще й за мрією
тай за вільною Україною

                              10.2014

я не наважився покликати
так не хотілося стиратись
яка свідома і велика ти
моя невиправдана втрато

на холод вулиці нарвалося
на неміч світла налетіло
те що людиною вважалося
у вузлику душі і тіла

старезний світ узявся сипатись
з того що ставилось на карту
і вже нема від чого хлипати
і прислухатися не варто

а десь тепло з обійм навіялось
знайшло собі нічний притулок
навіщо очі ви посіяли
при перших сутінках минуле

спаливши кроки може вигорю
тобою сповнений до болю
то як вода що попід кригою
хребта свого навпіл розколе

хай неба синь з чорнила сірого
відмиється і день прозріє
я на ножах стою із вірою
допоки в серці веремія

19 Вересня, 2014

коли у шибу дощ постукає
я болю ниткою вірвуся
не називай мене розлукою
моя невипита спокусо

по лінії руки розходились
непереконливо і тихо
вже не такими як були колись
для сну гостинними і втіхи

не називай мене неспокоєм
і серцем що тебе відкрило
тінь опаде чужими кроками
я саме те чого хотіла

так мало сонця у твоїх садах
так бідно яблуні вродили
така холодна слів жива вода
такі безвітряні вітрила

не називай мене злим відчаєм
нагодою вино сушити
що не для тебе світ освічую
до шиби краплями пришитий

чого тримаєшся думками ти
кому співаєш алілуя
я не забув тебе обрамити
у те що більше не почую

18 Вересня, 2014

ця каштанова стиглість осені
гіркувато_солодка терпка
ця чаїна печаль над долею
ця застигла в повітрі рука
передзвонами хризантемними
відлітає душа чиясь
а моя над шляхами богемними
просто полум`ям зайнялась...
невгасиме полинне полум`я
світлі розсипи почуттів
так жертовно згорає душа моя
в шумовинні стражденних днів
посилаючи в космос незвіданий
заримовані коди мрій
він такий незбагненний і відданий
не чужий мені вже не чужий
тихі сповіді вислуховує
пеленає оголену суть
в нас із космосом спільна мова є
спільний обрій і біль як ртуть
ця каштанова стиглість осені
ця незрима доріг висота
розсипаю в холодному просторі
віру
вірші
свої літа...

Ну от.
          Живу.
                   Не пишу –
                                  не малюю.
Удачі служу як на засланні.
Але, коли з війною не воюю,
то як, буває, легшає мені.

Іду у ліс, на галяви, у хащі.
Яка краса!
            Я вільний чоловік.
Яка робота?
            Дні такі пропащі,
що втрачене не вернеш і за рік.

На носі – осінь із її сльозами,
і юнкою-берізкою із меж,
і багрянцем невигаслих пожеж...
Палають вишні.
                   Як дійти до тями,
коли таке примариться ночами?
А як проснешся, де її найдеш?

Теоретично я люблю цю пору
і уявляю, пройдене давно.
Немає часу глянути угору.
Минає осінь. Буде холодно́.

Але не ронить осінь падолисту.
Її гаї для неї не шумлять.
«Стоїть гора високая…»
                              …і лиса.
Рубають ліс.
              Тріски усе летять.

                              09.2014

2008 р

Твоя не бронь я.
З легкоплавкого металу моя душа складається.
І навіть вода крізь всі клітини просочується наскрізь
і не рятується ніщо,
крізь очі вимиває все сльозами та вода
слів твоїх не сказаних.
Мовчиш.
Чому мовчиш?
Дай відповідь на ті питання,
чому ти став наступним таким самим,
а не першим і єдиним,
самим раннім чистим моїм коханням?
Чи помиляюсь я?
Скажи і стануть сіллю мої сльози,
бо ж є нестерпним те твоє мовчання,
воно немов меч самурая,
відрубує мені кінцівки – і не іду, не йдеться,
і пальцями не нашкребти дорогу до твого серця,
бо ти – стіна.
В твоєму царстві ховається лише душа твоя,
тому й не знаю чиста вона там чи мертва.
А ти скажи мені, яка?
Невже душа твоя – амеба?
Щораз міняєш її форму,
під клімат відповідний адаптуєш
і тягнеш безкінечно довгі лапки,
засмоктуєш мої надії
своїм пекучим тим мовчанням
і поглинаєш знову й знову.
Крапки нема, її ніхто не ставить,
лише стіна лишилася – твої ті неприступні мури.
Я сиджу в них, далеко так від тебе –
а ти нові собі будуєш.
Плачу – бо кохаю тебе,
моя ти не приступная амебо.

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

В очах
Без дна
Без не
Без хочу
Без дій
Без плач
Без слів
Тебе

2010

Реве чорна стрічка
Мрій моїх річка
Тече
Гудить мене подив
Вказівок кому узгодив
Невже
Вістить часу синім криком
Аж насправді їх осінь безлика
Моє …
2006

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

На віях дощ. І солоніє мить.
Блідніють сни рожево-кольорові.
У затишку моїх сумних пісень
Тепер – музей забутої любові...

Тут навіть простір – цінний експонат.
І тиша промовляє так вагомо…
Тут всі стежки вже спалено. Назад
Тепер не повернутися нікому…

На шибці січня – дивна акварель.
Ми підсвідомо ще складаєм ноти…
Щоденник мій – самотній менестрель-
Терпкі, цілющі ліки від скорботи…

Тремтить рука. А як душа тремтить.
В музеї цім – історія висока…
Тут десь за склом живе щаслива мить,
Що відібрала мій щоденний спокій…

Святочно так, як в церкві при свічі…
Німіють строфи і німіють рими.
Тут навіть не молися. Тут мовчи
Під почуттями світлими моїми…

Тут музика нечувана щораз
Перегортає сторінки у слові.
А томик віршів – як іконостас
Від нас самих врятованій ЛЮБОВІ.. .

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

Туга – насправді твоя особиста анафема,
Гіркий анестетик алкогольної коми/трансферу,
І коли ти прокинешся зреанімований/заспаний,
З усіма цими венами-трафаретами,
з усіма ранами і стилетами,
і легенями, що нагадують барокамеру,
хто видихатиме в тебе кисню блекоту-осот,
в татуажу серця хну і вугілля/щербет –
у кутикулах час, наче сипучий пісок,
ставить в плей-лист свій первозданний трек.
Залишаються тіні, сеппуку-Юкіо-тернь,
У тобі чигаючи з Прип’яті до Десни,
І коли у тобі починає роститись смерть,
Ти у ній також починаєш рости.


2014 р.

Стіни стають
сталевими.
Сторожко ходять леви
вуличною бруківкою.
Цівкою кров
струменить
по камені. Кавою
дженджики забавляються.
Лаються продавчині
крамниць сувенірних.
Вірних
збирає Христос
зі середини суті.
Путін вбиває народ,
своїх ведучи до пекла.
Тепло. Аж гаряче.
Гей, кавомани, ви, кавуни
нещасні! Часто гірко вам
від перезбудження? Знуджені
обивателі плачуть і платять
плоттю.
Кров
струменить по камені...

25.05.2014р.

Навіть білі кити б’ючи своїми
Синіми плавниками
По її фіолетовому серцю
Піднімаючи в ньому тугу і спокій
Чи хмурі таксисти із вищою
Закінченою освітою
Вивозячи її душу з Поділля
Частинками по валізах
І зелених наплічниках
І постійно хворі прикордонники
Знаходячись на межі між двома
Кліматичними поясами
Перевіряючи її речі
І знаходячи поміж ними лише
Білу незаплямовану душу
І такого ж кольору прасовані
Хлопчачі сорочки
Ніхто із безіменних і анонімних
Службових
Не зможе забрати у неї
Її 22 години до моря
Такого ж теплого як
Вино із жовтих кульбаб
Такого ж ніжного як невідомі дотики
Такого ж солодкого
Як переспіла пам’ять
Часом потрібно приїжджати у
Сухопутні міста
Щоб відчути як за внутрішньою
Стінкою грудної клітки
Тобі хлюпочуть прибої


2014.

Усе, що в ній було – її санітарний сарказм,
Інстинкти споживача чоловічих тіл.
Я би їй радив часом любити жінок,
Щоб відчувати, під яким ребром
Вібрує невтомно серце.
Але що їй до нас,
Маленьких стигмат-
Хлопчаків.
Вона любить корицю,
Вона їсть нашу юність
З перцем.

Випитай, випий її,
Може, у ній є маленький ключник
Паспарту,
Може у ній, чи може у неї
Камінням закидало оголені
Нерви, може, її болить
По ходу судин,
Може щоночі їй сниться полин,
Може живе вона зовсім сама,
І що їй до того, що я один.

Усе, що відбувається з нею вночі,
Як виживає вона удень,
Біль, що у лівій її руці,
Фарба довкола її очей
Живіт, що на смак нагадує
Мед,
Груди, немов хиткий очерет,
Що їй до того, хто я тепер,
Якщо я плачу
Їй наперед.

2014

У мареві оаз буяє ще весна,
а я іду у літо за тобою.
Лунає у мені мелодія одна
громами і веселкою ясною.

І наче у гаю високо на горбі
гойдають нас дитячі каруселі.
Відлунює в тобі на сонячній трубі
веселе соло краплями купелі.

І де воно тепер те видиво моє,
що розминулось на шляху зі мною?
Та знаю я одне – допоки ти ще є,
мені весняно бути із тобою.

І поки є твої серпанки голубі,
і поки наше сонце ще не гасне,
нехай моя душа купається в тобі.
Хай наше літо ще сіяє ясно.

06.2014

Яська на плечі сиділа
Муркотіла в вухо
Тихо-тихо засопіла
Кельтка-вуркотуха

Сині-сині очка в Яськи
Шерстки небагато
Майже лиса, бо скінгедка.
В неї кошенята

Геніальні і музичні
Як складні етюди.
Дуже гарні і чемнющі,
Як ганяють всюди.

І хоча їх тільки п'ять
Як перстів в долоні
А співають як Майлз Девіс
Навіть і зпросоння!

З Чаком Беррі всі звучать
Як одна октава
Особливо м'явкотить
Кошенятко справа.

Кошенятко всередині
Нявкає синкопи.
Після того навіть пси
Муркають по нотах!

Під Колтрейна в нас завжди
Тривають пологи.
Під Паркера ми колишнім
Наставляєм роги.

А під Моррісона всі
Гарно вишивають.
Кожне кошеня у Яськи
Грає і співає!


25 березня - перший день сексу Яськи з Маруською,
Я боюсь. Скоро пологи приймати.

Забулось:
         – А-а-а..., була чи не була...
А нині і собі не пояснити,
чого мене недоля занесла
туди, де я, мов птаха перелітна?

Де все таке невигойно чуже
о цій порі, коли життя минає,
коли і Бог уже не береже,
і є кому любити, і немає.

У вирій – рано. Пізно – до села,
хоч у ярмо ще не бувало пізно,
якщо умієш – солоно і бідно...

І як не є, – була чи не була,
а доорати ниву ремесла,
хоч і умри, а все-таки потрібно.

                                    2014

Я ховаю тебе постійно у думки, у замшілу пам'ять
Ти тривожиш мене, та ніщо не пояснить до чого це
Вкотре цей біль вириває мене з буденності, знову до танцю
Що ж, танцюй, простоволоса, якщо болю до пари ти

Скільки історій нескінченних я чула, скільки облич, що завжди перед очима!
Скільки людей вибивали надійність – ґрунт, з-під моїх ніг
А я постійно повертаюсь до кола, в якому ми – люди, вічно крокуємо змалку
І більше ніщо так не тішить, як думка, що ти поруч. Десь

І більше не буде сліз палко-солоних
І я не можлива у твоєму житті
Та хто нам провину цю в дарунок приніс?
Ім’я те у снах промовляю

Ти просто одного дня забудеш мене
Так як на очах згасає день черговий
Злетиш так високо у небо, що й сліду твого не стане

І ось, замість того, щоб жити щасливо(?)
Щоб ритми бурхливі, як повені весен, у серце клеймити
Я стомлено-тлінна стою під дощем

Ці води небесні освячують смертних
Котрі віковічно танцюють із болем
Хотіла би я щастя вдихнути у тебе...

Та стіни між нами, як ця вода, древні

30(05)2014

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

Ти бачиш, як навколо все змінюється
Ми стаємо дорослими та ховаємось у мушлі
Вигадуємо нові цінності та таємно ставимо мітки
На моїм обличчі блідім відблиски моєї безмовности

Ти знаєш якими ми колись були дітьми
Минуло стільки часу, а здається - це було просто вчора
І я знову у часі ставлю для тебе мітки
Це чийсь спогад чи слово про мене
Що тобі мене нагадає

У перший же день весни я відчиню повністю всі вікна
І буду шалено вдихати весну, що ще тільки прийде
Моя кров закипить, оновиться
І я відчую, що я вільна
Хоча, чим зима може зковувати?
Холодом, наче лещатами, міцно?

Я часом блукаю думками, ніби бездонним морем
Здається, ми занадто рано пізнали з тобою мудрість
Але навіть із гіркоти можливо отримати якийсь досвід
Долоня тримає долоню поки в очах є світло

19/02/13

ПРИВІТ, МІЙ ДРУЖЕ, ЛЬВІВ
(слова та музика Павло Браницький)

Привіт
Мій друже, старий Львів
Я знову повернувся.
Під дзвони
Та церковних спів
Я в храмі помолюся.
Під спів
Дівочих голосів
Алеями пройдуся.
Неначе
В чарах твоїх снів
Я в часі зупинюся.


приспів
Тільки ти і я
Тільки я і ти
Зможемо любов цю зберегти
У кав`ярні грає скрипка
Їй підспівує сопілка
І кружляє листя у танку.
Гомонить не спить криївка
В небі сяє ясна зірка
Милий Львів.
Я так тебе люблю.

У музиці
Твоїх дощів
Душею залишуся
В потоці
Пісень і віршів
Коханню я навчуся.
В кав`ярні
В кавових майстрів
Гостинно пригощуся.
Мій Львів
Мій старий друже Львів
Я без тебе журюся.

16.03.2014

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.

Примітка:
* - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.