На поліській землі,
Де в росі спориші,
Черешневі сади та жоржини,
Там містечко моє,
Там душа виграє
І в обійми Романова лине.

Зупинюся на мить,
Бо повітря п"янить.
Чути спів солов"їної мови.
Тиха річка Лісна,
Поколінь дивина,
Губить слід у зеленій діброві.

Приспів
Назавжди у душі полум’яній
Ясеневий пісенний Романів,
Неозора блакить голубина,
Мальовнича свята Батьківщина.

Пропливають роки,
А мої земляки
Бережуть, як зіницю, Романів.
За сердечне тепло
За натхнення крило
Вам уклін, мої романівчани.

На весь світ прославляй
Рідний батьківський край,
Одягай вишиванки святкові.
Хай містечко моє
Зі джерел воду п’є,
Вічно житиме в щасті й любові.

2013 р.

Місто, де можна жити.
Сплачено втретє мито,
Сходжено вибої, площі,
Склеєно плани, горщик...

Сказане - враз почуто,
Складено скарб у жмуток...
Місто, де гам.... і вірші,
Мальви... манаття... біржі...

Звідси втекти б у Делі!
Вибачте, мудрагелі...
Хочу красот яскравих.
Ось гуркотять состави...

Знову бракує дива.
Пишно цвіте жалива.

Кликали брат, кумася...
Нащо я там здалася?
Тут шовкопряди, гречка.
Смичу рядки... вервечки...

Був супротив і захват.
Місто - скляна карафа.


2017

Ой, кохання гріховне -
парубоче... дівоче...
Угрузає мій човен
в толерантність до збочень.

Релаксуючі бевзі,
продірявлено сіті.
В непозбувній бентезі
обвіршовую міти.

Кажуть, можна війною
всі народи мирити.
Десь у дядечка Ноя
віп-готелі... корита...

Остогиджена ятка.
Гільйотина... асептик.
Фланірують ягнята...
Соловіють адепти.

Я проходила всоте.
Рожевіло пелюстя.
Модернова босота
четвертує Прокруста.

Золотавенька рибка
умліває в томаті.
Бал крапковий... і липко...
І чужіє Хрещатик...

Розбивалися люстра.
Бовваніли предтечі...
Хай живе "Камасутра"
між сувоїв лелечих!



2017

Здрастуй, красне літо! роси і тумани!
Зоряні світанки, ночі чарівні!
Засинаю пізно, прокидаюсь рано,
Так на серці легко й сонячно мені!

Як виходжу з хати - кожен день, мов свято!
Радісно вклоняюсь мальвам у саду!
Вишні попаліли - як же їх багато!
Сонечко цілує зелень молоду!

Ягоди вродили в цьому році рясно,
Квіти застелили всі мої стежки!
Здрастуй, моє літо! ти таке прекрасне!
Я прийшла до тебе через всі роки!

07.06.2017

Чудовий червень - короткі ночі,
Вишневі зорі, тривожні сни...
І сновидіння такі пророчі,
Відлуння щастя і пульс весни.

Приходить все, чого серце прагне,
Магічні дії у кожнім дні!
Реальні мрії, кохання справжнє,
Послання неба тобі й мені!..

10.06.2017

Спить сон- трава в лісах і жито коситься
У коловерті незворотності подій,
І відійшла весна у смуток осені,
Мов лист жовтіючий, що сплинув по воді.

Вже небеса здіймаються загравами,
Немов багаття з тогорічної трави...
Та у коханні розставання правило
Не є прокляттям. Як надходить час- пливи

У ті краї, де дихається, мріється,
Де ти повернеш все, що спалене дотла,
Де душі втаємничено зустрінуться,
Якою б довгою розлука не була,

Де від Перуна блискавиці вогнищем
Ти запалаєш знову, наче сухостій...
Все буде добре. Біль від втрати пройде ще.
От тільки спомини- пустіть мене!.. Пустіть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117061801038

Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,
Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…
Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,
Вабить чужими окрасами щастя хмільне.
Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?
Вік неспокійний у вирі подій і крамол?
Просить зернини і спокою нива незорана,
Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.
Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,
Губляться мрії і люди в неріднім краю.
Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –
Вростаю корінням, як древо, у землю свою…

1

Юнка із Шабо -
Камея антична,
Острах і зваба -
Шовковички смиче.

Вулиця довга.
Пахотнява, спека...
Поли Дажбога
Леліють на глеках.

Зливи не буде,
Розігнано тучі.
Гронами - люди...
Котиська худючі.

Ельф у лататті -
Причаєні змахи...
Кликав на паті
Двох жаб, черепаху.

2

Музика... піна...
Ось вермут налито.
Вина-рубіни...
Чужі - знакомиті.

Рибко червона,
Приплинь! Я - твереза.
Амфори... гони...
Ходіння по лезу.



2017

Хотілось би так лежати
під зірковим небом
тримаючи його за руку,
забувши всі проблеми,
закутатися в плед
якщо стане зимно,
випити келих вина,
чи поніжитися в обіймах,
лежати до ранку,
до самого світанку,
що безжально порушить
цю магію світлом,
не говорити голосно,
а ніжно шепотіти
щось приємне на вушко,
чи навіть мовчати,
або наспівувати,
чи просто мугикати
якусь дивну мелодію,
що не відпускає,
вимкнути телефони,
не потрібні комунікації,
коли ми вдвох
світ міняє локацію
і ніч немов довша
і зорі все ближче,
вино, плед й обійми -
моя необхідність.

16.06.2017

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
в затишному VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

А день заколисує ніч.
А дощ заколисує хмари.
Допоки на з*ярений спіч
збираються знову почвари.

Допоки у квітах бузку
вишукує щастя комашка,
на списанім кимось листку
одне лиш читається: "важко".

І Бог утирає сльозу,
з далекого зиркає неба
на краплі дощу, на грозу,
сумує, та знає, так треба.

Аби розговілись сади
на яблука стиглі та груші,
аби отчий дух просвітлив
загублені в потемках душі.

Аби на світанок з ріллі
вродило на добру поживу,
конечно стражденній землі
стерпіти іще одну зливу.

Стерпіти зневажливий спіч,
що тягнуть зусюди почвари,
відбути невиспану ніч
і хмари, і хмари, і хмари...

8.06.17 р.

Кажанисько у вікно
Залетів колись давно.
Каже: "Я вам не упир,
Залечу і в манастир."

Бульбашка світла на моїй долонці,
Лусне і вилетить звідти сонце.
В небо підніметься - тануть хмарини
Від загадкової сонцежарини...
Вітер, що грався зірками на вітах
Й пісні співав, закарбовані в мітах,
У здивуванні притих, зачаївся:
Жбанок зі світлом у небі розлився...

М'ята пахуча, милована ранком,
З неба ловила краплини світанку...

крапка, кома, холодне тире
зимова повінь невдовзі мине
сонце засяє далеко навесні
коли руки будуть вже крихкі

минає повінь і приходить
лиш тінь болюча тихо ходить
а песимізм звучить у серці
ніяк не закриває дверці

не закриває, не минають
психічні випадки у голові
ножем по дошці міцно крає
й з’являються рани нові

тіло ламає, душа пече
я захований в тисячі печер
сонце не гріє, зорі не світять
жодна людини мене не помітить

Попеласте одіння ранку
Заступило мене? Чи дим?
Чи то я в собі вигораю?
Чи в мені вигораєш ти?

Гни і край мені, вітре, стовбур,
Сипле дихання перейми.
Вже не дзвонить, а хрипко стогне
Дзвін розхитаний між грудьми.

Пошматуй мені, вітре, листя!
І гілля обітни густе!
Що від неба було так близько,
До любові не доросте…

2017

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

Шукай мене серед моря бурхливого-
його велич і сила захопили мене.
Шукай мене у світанку звабливому-
Його краса мій сум прожене.
Шукай мої очі між зорей ясних
в сузір'ях Орла й Оріона.
Я в кожній краплині дощів тих рясних,
Я в звуках церковного дзвона.
Я там, де є спокій, тепло і любов
І вранішнє сонце, й тиша дібров.
Шукай у польоті вільних птахів
і між таємничих життєвих шляхів.
Шукай мене всюди, як схочеш знайти
Ми мовби Орфей й Еврідіка.
Судилося з тобою нам разом ідти
Як знайдеш- твоя я довіку.

2017р.

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

Іду, а сутінь голосить: "Стій!"
і б'ється, як ніч, у груди.
На гострих кінчиках вій
всідаються злі пересуди.

Масний підлабуза з дверй
іще починає всміхатись.
А я запечатую день,
аби вже сюди не вертатись.

І раптом гроза за вікном,
і раптом громи й блискавиця.
А може, може то сон,
неяви туга рукавиця?

А може то видумка все
і візії ці неправдешні?
І розпачем душу не ссе,
до рани не тягнуться клешні?

А може... Та знову довкруж,
збираються чорні повії.
І безмір нечистих калюж,
і знову зарюмсані вії.

Іду, все ж іду, і дарма,
що завтрашній день у тумані.
Вже він краще, Аніж пітьма
на вістрі, на лезі, на грані...

7.05.2017 р.

Я далеко кудись утечу,
Бо до тебе дороги не маю.
Може я не насправді живу,
А тебе взагалі ще не знаю.
Може ти лиш моє почуття ,
Біль і виклик лихої тривоги.
Я б за тебе життя віддала,
Та напевно в нас різні дороги.
Що ведуть мов за руку кудись,
Де за хмарами сонце зникає.
Може я не живу взагалі,
А життя моє марно минає.
Ти уже не зустрінеш мене,
Бо вже пізно і часу не має.
Не було ні тебе ні мене,
Хто ми звідки?
Ніхто це не знає.
Те , що трапилось з нами видіння,
І кохання уже не існує.
Зрозумій , що мене вже не має,
Бо мій образ ніхто не змалює!
2011 рік

Дивилась в небо та молила Бога,
І в церкві свічку запалила.
То проклинала все на світі,
А після як вовчиця вила.
Змарніла мати біля сина ,
Схилила голову в труну.
Навіщо ж ти пішов єдиний,
На тую клятую війну?
Чому мовчиш , ти чуєш кличуть,
Тебе героєм як хотів.
Твій шлях троянди покривають,
Дали не мало орденів.
Ось обіцяли гроші сину,
І співчувають нам батькам!
А я ніяк не зрозумію,
Як можна жити тим катам?
Вони продавши все на світі,
Плюють народу у лице.
О Боже праведний, єдиний,
Коли вже ти припиниш це.
За защо нам це все за защо,
Скажи , а може чим згрішила?
Учора владу вибирала,
Сьогодні хоронила сина.
Рідненький знаєш ти відомий,
Про тебе всі в країні знають.
Чому нема мого синочка,
Коли герої не вмирають?

2016 рік

Рішення рішенню – ворог.
Думати ниньки – зась.
Сказано – дертися вгору...
Сміло в казан залазь...

Знишкли в барханах предтечі.
Хтось асфальтує глузд...
Оху старому на плечі -
Сотня нових облуд.

Жертвенні агнці... хлопці...
Єву сповідує змій.
Тьменна модерних опцій.
Вервиці веремій.

Ідоли.
Левіафани.
Знати б ще мову чужу...
Правнукам Гудеріана
"Гуд" на межі не скажу.

Діда мойого кровиця –
Маківка... полинець.
Зречення воїнів – нице –
Тих, що ставали на герць.

Хто переправить нас, Боже,
В обітований край?
Шанці.
Доктрини.
Ньюложі.
Ера тату-тавра.


2017

моя самотність мені не личить,
і я окреслюю межу,
ні, я нікому не скажу,
її нікому не позичу,
але ... вона така музична,
що навіть тиша не здолає,
лунає гучно і потужно,
все підминає, підмиває,
моя самотність -
сильна, кремінь,
неначе мовчазний протест,
у ній і сила, і натхнення,
на міцність тест

Темний простір лякає і вабить,
невагомість тримає зорі
Порозвішував кулі крилаті
Хтось могутній і неозорий.

Час минає - це просто наживка
Для істот, що лишились безсмертя
Збережи за короткий спалах,
світлий розум і чисте серце

Вже звучить невловимий гомін,
в ньому чується голос Пророка
Ми прийдемо до нього на сповідь,
нам відчиняться двері до Бога.

"Хто такий?" - секретар запитає-
гарний ангел у білих шатах...
"Я Сергій"... "А чому ти питаєш?"
"День тяжкий... і вас дуже багато..."

07-06-2017

Сонце тишком пішло у відпустку
І у небі панують хмари
Посміхається червень лукаво,
крізь зелених листочків хустку

У повітрі літають пушинки,
алергія дарує нам сльози
За вікном десь за тридцять минає
А душа у полоні морозів

Холод суті, речей не міняє
Його дотик - корисний для шкіри
Та чекати на ласку не варто
Абрикоса тобі не повірить.

Квітень з нею повівся жорстоко,
обіцяв їй тепло і кохання
А у ранці ударив холод,
роздягнув і кивнув на прощання

Валить дощ - оббиває горіхи
все намокле холодне і чисте
Так спокута себе проявляє,
за оранжеву легковірність...

Автостопом прямую на світло,
тьмяних буднів минаю блокпости
Без довіри, щасливий і п'яний
напросився до совісті в гості.

06-06-2017

Я спогад, я мрія, від зірки я світло
Що згасла давно у далеких краях
Колись побувать довелось цілим світом
Й занадто вже довгим був шлях

Для кого все це? Народження, тлін
Для чого існую, хто всім заправляє?
Навіщо тут стільки заслонів і стін,
Коли наді мною нарешті світає!?

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Все життя як безкінечна осінь,
Ні туди і не сюди: нічий ти..
Під дощем один бредеш наосліп.
Що ж з таким нічийним поробити?
А всередині бажання безголосі,
Рвуться, рвуться.. ох, несамовиті!
Серденько стискається від млості,
Тягою до неба оповите.
Ти лети, лети скоріш, серденько!
Маєш білосніжно білі крила.
Ти покориш далі далечезні,
Що нікому з них не покорити.
Розквітай, вривайся в свої весни,
Твоє щастя, сплетене із мрії,
Зачекалося, щоб теплоту принести,
Від осінніх холодів тебе зігріти.
2017

Як стікає my love
З віт дерев на алеї у парку...
Дощ пройшов, мов біда,
Омиваючи ноги мені.

Я тобі дарував
Все, що мав. Від кохання до сварки.
Мій сприймаючи дар,
Ти кохала реально чи ні?

Чи кохання- тотем,
Розмальований фарбами літа
Примітивністю тем
Екзальтацій пікантності ню?

Все не те... Вже не те...
Ти уміло не вміла любити)))
Хоч виписуй патент
На вогонь, що горить без вогню.

Промінь ліг на чоло-
Хмар завіса розірвана храму.
І стікає любов,
Мов у ринву потік дощовий.

Що було- відійшло.
Дощ- це висновок, сприйнятий нами,
Де основа основ
Пошук свіжих кохань. C”est la vie.
.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117060510682

Ковтає Сонячне Яйце кошлатий віл
На ймення Морок без повернення назовні,
І Місто світиться розсипаним на стіл
Вугіллям тліючим чавунної жаровні

З його принадою палить єретиків,
Які змінити праісторію жадали
Сумної карми транформації віків,
Що Сонце схованим у вічності тримала,

Немов заклад Богів, що грали в «кості» ним,
І під жаровнею віками гріли кості,
А понад жаром безнадії сивий дим
В безодню неба плив... А вихід ніби осьде-

Яйцем би Сонячним те викатати все,
Що на кістках століть прокляттям їли черви
Сумного Міста... Тільки з"їдене Яйце-
Вугіллям смажена для Мороку вечеря.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117060410270

Як вашу каву покуштує чайка -
Нахабно впхає дзьоба за столом,
І розлетиться на шматочки, дзвякнувши,
Горня з фарфору, цуплене тайком,

Зів'є на стрісі вам гніздо лелека
(Лелеченята з'являться малі),
Що прилетів з далекого далека,
З Мадагаскару, може, чи з Балі,

Гніздо у вусі зліпить тихо ластівка
(Вже й ластів'ята вилупились ось),
І перламутрові розстебнуть застібки
Грайливих сойок зграйка - і здалось,

Що вас цілує в губи сизий голуб,
А на плечі усівся чорний шпак
І так до вас шпачиною глаголить,
А ви йому - шпачиною навспак,

То набирайте номер психіатра -
І прилетить "швидка" неначе вмить,
Як зроблять заштрик - пройде все до завтра,
А лікар скаже - ляжте і поспіть!


04.06.2017

Хмарка коником...
Ой, як хочеться її осідлати
й небом скакати!
Хмарка - м'яка вівця,
що ласує гілочками й листям берізки.
А ще хмарина - маленька кізка.
Хмара - собака:
спочатку з'являється хвіст і лапа,
а далі, потроху, він сам і його великі вуха.
На носику в нього, здається, хмарина - муха.
Он і хмара-левенятко,
яка ласо дивиться на хмарину-телятко.
А ще там безліч хмаринок,
схожих на різних птахів і тваринок.

Дивлюся захоплено у вікно й чекаю,
Котра з них мені лапкою помахає.

Господи, вітер із півдня дому не омине.
Ось тобі все, що маю: боже, бери мене.
Ось тобі дзвін у вусі, схожий на сміх води,
Ось тобі стегна й литки – знаєш дорогу – йди.

Ось тобі всенькі очі, знаєш красу, дивися.
В лівій долоні – пташка, в правій долоні – лиси.
Серце на чвертку – море, вийшло із берегів.
Ось тобі вже і совість, вимкнена за борги.

Спи на моїй подушці, грійся мені в плечах.
Сон від моєї сили, тінь від мого меча.

Десь між ребром і небом сходить озимина:
Вітер із півдня сіяв, знав, що прийде весна.
Знав, що прийдуть обжинки, знав, де тепер мій дім.
Знав, що зросту до строку й скаже мені: 'Ходім!'.

Господи, вітер з півдня дому не пролетить.
Тихо мені сьогодні, мов перед боєм тихо.
Тихо, бо ти не чуєш. Холодно в ноги, бо
В пуп'янку злого вітру спить мій хороший бог

Так буває...
падають літаки,
потяги сходять з рейок,
із трас в кювет автівки,
як не було б гірко...
але буває так...

Добре ніхто не знає,
хто кому дасть мідяк,
хто порятує життя,
а чи протягне руку,
хто стане поряд другом,
хто буде лиш сміттям...

я поїхав до тебе ранком квітневої середи
і подолав, певно, не менше, ніж півшляху,
коли раптом двигун захрипів і, зробивши останній вдих,
не залишив мені інших варіантів, ніж на прогулянку.

на попутні не пощастило, і я дістався найближчого міста сам.
ледве ноги туди дотягнув і відразу заліз в готель.
у вестибюлі помітив старого в лахміттях, і він сказав,
що дарма я прийшов сюди,
бо це Місто не любить своїх гостей.

так-сяк ніч перебув, відвертаючись від думок,
і на ранок був дещо розбитий, та мав іти.
кожну з вулиць у цей день геть заклеїв ядучий смог -
так це Місто уперше постало моїм противником.

потім я по-пластунськи намацував шлях назад,
виглядав у імлі невиразні дороговкази,
бо дороги були вже не тими, дико плутались, мов лоза,
й мали безліч сліпих гілок,
ніби врізаних гострим пазуром.

пройшов день. за ним два. я людей зустрічав, радів,
позаяк це були по нещастю брати і сестри.
але швидко валився на землю від безнадії,
бо це клієнти були психлікарні, тюрми і церкви.

врешті трапилось так, що тебе зустрів в передмісті,
перше, що я відчув - дикий страх за близьку людину.
а ти, щойно підбіг, обернулась на пил і плісняву,
а я не мав тут нікого, хто б розбудив мене.

мене виховав батько, як військові усі, жорсткий,
і кожне слово його у нас вдома звучало, як імператив,
тому я зустрічав усі труднощі, стиснувши кулаки.
але тепер всередині у мене щораз усе більш тремтить.

бо пройшли місяці, а я виходу не знайшов.
я до хрипів кричу в мертві слухавки, потім - пишу листи.
більш на світі за все я хочу, щоб скінчилось це кляте шоу,
і той, хто весь час тримає мене за горло, щоб відпустив.

розумієш, мені здається, що
в мене вже замість голосу - тріск поміх
і заіржавіла арматура замість кісток.
я живим був і робив, що хотів, а ще більше - міг,
а тепер я хто?

може, вмер, може, втрапив у сумне кіно
і мої сходинки в небо прилипли до підошов,
та все ж кожного ранку (мабуть, ранку) я починаю знову
з пащі Міста цього вибиратися непрожованим.

я забув усі числа і збиваюсь з рахунку днів,
тільки залишки волі живі, і удара я ще тримаю.
через пустки всі, урвища й мертвий весняний сніг
я покину цю безвість, сіре Місто моїх Примар.

Все, що могла б сказати, звучить над міру...
Все, що могла б сказати, на зміст не досить...

Вибір мовчати, знаєш, це щось доросле,
Навіть коли дорослість - то також вибір.

Я замовкаю, чую поміж шумами
Те, чого ти не хтів би ніколи вголос...

Близькість - це значно глибше, ніж просто голим...

Пальці дрижать торкнутися
Твоїх шрамів.

Я хочу, щоби біля Бога
Кружляла моя дорога.
Йому уклонитись низенько,
Його обійняти тихенько,
Йому зазирнути в очі,
Почути Слова пророчі
І слухати й говорити,
І плакати,і радіти,
Та поруч старанно з хмарини,
Кидати на землю зернини.
Я хочу красу всього світу
Відчути, як чують діти
Й у слові натхненно плекати,
Я хочу...до Божої хати...

Знайди мене в полоні моїх мрій,
В росі ранковій, що на травах свіжих,
У спогадах моїх обійм,
У поглядах тих щирих, юних.

Знайди мене в ранковому повітрі,
В піснях, що линуть із душі,
У молодому і ривкому вітрі,
У тому гарному та дивному вірші.

Знайди мене поміж юрби людей,-
В моєму серці ще палає зірка.
Поміж хмарами у весняний день,
Знайди мене, щоби не було гірко.

(2015)

Трава упала снігом і не тане,
Хоч місяць вперто, сміючись світив.
Йшло літо те невпевнено-багряне,
На сніжну зелень хтось мене пролив.

Я падала в квіткові п`яні шати,
Світанок зорі з полотна стирав.
Я досі там, ніяк не можу встати
З тії німої заметілі трав.

Там пахло небо, я його відчула,
Квіткові сни - хтось їх мені збирав.
Я той букет незграбно там забула,
Пішовши геть з туману сніжних трав.

Крізь свої нафарбовані очі
Я щодень бачу диво-видіння,
Їх описую кожної ночі,
Комплектуючи у сновидіння.

Тиражі нові кожного ранку
Без затримки лягають рядками.
Крадькома сни ідуть на світанку,
Залишаючись тільки віршами.

Моя по суті незрима сутність
Талантом вкрита із головою,
Шалена віра його присутність
Того, що поряд, з такою мною!

Я розсміюся з блакиттю неба
І з ним же ввечері заридаю,
Я хочу жити - смішна потреба,
Все, як у фільмах, ходжу по краю.

Ще скільки раз розквітнуть сади,
А сонце впаде на обличчя веснянками?
Я б тут хотіла себе знайти,
І не лишатись пустими згадками!
 

І не чіпає, чуєш, не болить!
Крізь мене, як брудна вода проллється.
Не врятувати нам тепер ту мить,
Чекать вітрів уже не доведеться.

О, як нікчемно зняте це кіно,
І все таки актриса я бездарна.
Із пари кадрів зліплене воно,
А постанова в нім - смішна, банальна.

Ті зйомки розпочаті вже давно,
Я напівмертва в кадрі покажуся.
Таке собі розважливе кіно.
Піди з площадки, ти хоча б врятуйся!

Жити хочу - буду жити,
Тане час такий солодкий!
Дихать днями - сонце пити,
Слухать ночі спів невтомний.

Ложку цукру ще, будь ласка,
І вершки в цю сіру масу,
А буття, по суті, казка -
Все це лиш питання часу.

П`ю моменти і п`янію!
Всі до дна, не знаю міри,
З ними я смакую мрію,
Лиш додавши трішки віри.

2013рік

Він - той хто завжди поруч,
хоч і за тисячі кілометрів
від неї знаходиться зараз,
він оберігає від негараздів,
що спіткають її на шляху,
навіть з іншого континенту,
він знищить за неї всіх,
якщо вона тільки натякне,
за що дуже йому вдячна,
він зробить все можливе,
щоб її очі світилися щастям,
щоб почувалася потрібною,
він єдиний вміє її заспокоїти,
коли вона кричить, чи плаче,
чи біситься як останній холерик,
він - той хто віднайшов ключі
від цього складного механізму
і нізащо не передасть нікому,
він забрав її собі таку наївну,
ніжну і водночас занадто сильну,
забрав до останнього подиху...

30.05.2017

Ви чули, що варто лице берегти?
Здебільшого люди - в масках.
Одвік пробачається флер сліпоти,
Але не спонука-підказка.

Порадь коліжанці нещасній круїз,
А куму - волячу роботу,
На клапті порви остогидлий девіз -
Уговкай таки "патріота".

Вкажи на розвалище школи, хати,
Що вгрузли в спориш по груди,
Людва байдужніє... мовчить, а ти
Яву оглядай з верблюда.

Нехай переплюне пісок арен,
Поля Буратіно й лиски...
Ну, хто ж наративи, мов рис, розбере
Під ритми хіп-хоп чи диско?

Жар-птахою стати вороні порадь,
Гостри графоманиську пера...
...а можеш вступити в підлесників рать,
що з телепня ліплять Гомера...

І буде наведений слави курсор,
На виступці - чесність, довіру...
Застигли в музеї мадам Тюссо
Енергетичні вампіри.


2017

Руйнуй всі ілюзії,
немає в них щастя,
бери і ламай,
ногами топчи,
вмикай вже свій мозок
й дивися реально,
життя - дуже дивне,
як не крути.
Тікати - безглуздо,
ховатись - без сенсу,
проблеми завжди
сидять в голові,
вони труять душу
відлунням болючим
і роблять стервом,
хоч криком кричи.
Забудь про людей,
плюй на їх думки,
хіба щось коштують
брудні їх слова,
для інших завжди
ти будеш безумцем,
роби, що бажаєш,
це твоє життя.

26.05.2017

Навіть якщо мені буде ну дуже самотньо,
І відчуватиму гостро потребу у слові,
Доброму слові, то краще послухаю тишу,
Ніж твої лестощі, клятви й зізнання в любові.
Брешеш, тебе перевірено словом і ділом...
І у ілюзіях жити до часу приємно,
Розчаруванням душа моя враз захворіла,
З болем фізичним з'єдналася міцно й взаємно.
Я буду жити! Я стану здорова й щаслива,
Я пересилю цей тест, що надав мені фатум,
Переживу! - громовиці травневої зливи -
Тільки не зійдуться наші більш координати.

1

Халабуди віршові -
Празникові та криві -
Бачу я і там, і тут,
А над ними - гам, салют...

2

Йду-минаю... німота...
Та потіште ж хоч кота!
Киньте віршика-сосиску,
Намастіть вершками писка.
Він гурман ще той, муркоче...
Файна казка - мружить очі.

Мишенят йому не треба.
Хоче птахи упівнеба -
Щоб доскочити, спіймати...
Халабуди кострубаті
Позмітає Час-борвій...
.........................
Коте, вежа ось... Постій!
Деміург - синок Гефеста.
Серце - дрібно, швидко-престо.

Вітражі, пливкі оздоби...
Не для жуйної худоби,
Розглядаймо, коте, зблизька.
Вежа тепла - мов колиска.


2017

1

Душе, відкрий забороло.
Стрінеш когорти прояв.
Соло горіх розкололо.
Хто лиш не протистояв...

Рисі повчали: "Ти б ніжно...",
Йогурт лили відьмаки.
Сила твоя центробіжна -
Значить, дружити ні з ким.

Пити узвари, еспресо
І відкидати мечі.
Телепень довготелесий
Штемп випікав на плечі.

Війни, оглушні огроми.
Шерехи шушери, віз...
Стайні, церкви, іподроми.
Ранок жасминно проріс.

2

Знову духмяно і тихо.
З хаосу плинне "агов..."...
Варять чорти чикилдиху.
Точаться ляси... і кров.

Тяжі. Каденції. Бюсти.
Лоскітно в коконі мар.
Лобстер шинкує капусту.
Гонить теляток Макар...

В жовті горгопки-сулії
Ллють перебенді вино.
Перечитай "Гамалію".
З весел змети порохно.


2017

Опруч неї лиш райдуги б'ють,
І проміння олівчиком пише
Заповітні збагнення, що ждуть
Молодого коханого в тиші,
Там, де ніц жодних п'яних хмарин
Та нема громовидних висоток.
Є лиш я, котрий жодних омовок
Не спіткав із самого знайомства,
Як на Райдужнім зранку я йшов
Та купляв у шинку мінералку.

Та чи варті бентежних промов
Лише очі і райдужки в небі,
Чи то озері, я не збагну.
І, далебі, так би й не угледів -
Я ж давно свої палички гну,
Не здіймаючи власні легені,
Розглядаючи урбан-пейзаж
І не чуючи навіть, що руці її
В моїх дотиках давно степліли ,
І Джокондові погляди тільки мені
В залізничнім районі спочили.

27-28.05.17