Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
Десь, на дні снігових кучугур тихих дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігритись хотіла доторком тиші і снів.

05/01/17

Моя печаль, и записи погоды,
Подруга дня с печалькою по мне,
Остались недосказки отчего-то,
Падение -
Зимою и в теплень..
Здесь бравые касания калечат -
Страницы афишированой сказки,
Уходит ночь и догорают свечи,
Которых мы сжигали понапрасну. .
И кружево из мечт моих пропажа,
Я ставлю точку обнимая числа...
Впервые и в последнее с размаха
Я заявлю "наверно я влюбилась".

23.09.17.

За крок до прірви, найкоротший крок,
Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
Чи відігрію душу охололу?
Чи то кінець, чи лиш життя урок?

За крок до пустки, найхиткіший крок,
Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
Дивись - я землю кров'ю оросила,
Натиснувши нарешті на курок.

За крок до щастя, найвірніший крок,
Чи дотягнусь, чи опустивши руки
Залишу іншим, а собі - лиш муки.
До того щастя, наче до зірок.

Мій крок завжди був надто нестійким,
Та смертний гріх - залишитись ніким.

02/12/16

Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ, не вигнати й собаку,
Свистять вітри, зривають дах із хати.
Добро дрібне, як насінина маку.

Добро дрібне не стукає у двері,
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Бо стигне чай, і втрати без прологу.

Бо стигне чай, а я пішла у рими
По сіль землі, чи по живильну воду.
Зі мною йшли безликі пілігрими,
Шукали мощі в часі того ходу.

Шукали мощі, щоб до них припасти,
Чолом в поклонах немочі розбити,
А може ще й зцілитися почасти,
Бо не зцілили час і ворожбити.

Бо не зцілили, і окраєць серця
За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
Кому ж тепер з діравого відерця
П'янке натхнення жадібно черпати?

П'янке натхнення - пташка серед терну,
Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
За мить тернову, ягідно-мізерну.
А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

А ти мовчиш на чистому папері,
Чорнило зронить крапку наче сльози.
Добро дрібне не стукає у двері,
То рвуться в дім забуті давні грози.

25/11/16

Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,

Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?

...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,

Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..

-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!

Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982

І ти не ти, і я не я,
І вітер знає втому.
Опівночі душа моя
Пішла назавжди з дому.
І сміх не сміх, і сум не сум,
Глузливо вітер свище.
Над ранок там, де призьба дум,
Застану попелище.

Над ранок там, де був мій дім,
Здійметься цівка диму.
Узрію на лиці блідім
Розплату нещадиму.

І плай не плай, і путь не путь -
Все продано й пропито,
Вчорашній день, прадавню суть,
Забуто й пережито.
І день не день, і ніч не ніч -
Міняються орбіти,
Горять на небі сяйвом свіч
Невипещені діти.

І я не я, як тінь вірша,
Як виструнчені рими.
Опівночі моя душа
Пізнається з святими.

29/11/16

На столі я любила сидіти –
Мене мама сварила за теє.
Зраджувала культурі не рідко –
Й на мітлу сіла досі зелена.
Мені квіти приносили хлопці –
Я обачно їх ставила в воду,
Як та колька затьмарила сонце
Моє серце не йшло на супротив.
Я хотіла скоріш дорослішать
І кипіла "хто розумом вдячний",
Та стомилась брехати я вічно –
Разом з ними не висієш щастя.
На столі я любила сидіти –
І сиджу, поза мамині очі,
Та ніхто не порушить картини,
Ти сідай коло мене як хочеш...

20.09.17.

Але і я не маю тої волі,
Щоби при всіх тебе назвати так,
Як називають незворотність долі,
Дивуючись, що в кожного свій смак.

Ти тільки не вважай байдужим мій привіт,
Бо так боюсь я зруйнувати власний світ.

28/11/16

А ти крізь сон ім'я моє взивай,
Спивай із нього найсолодші звуки,
Розквітлі ружі любощів зривай -
Які ж то теплі у кохання руки!

Які ж то гожі у любові дні,
Та як то легко втратити опору,
Коли узором шито на рядні:
Повік двом любкам розлучитись впору.

Повік двом любкам... леле, грім-луна, -
Лиш сині гори про біду свідкують.
Лиш дужі крила вітру-чаклуна
В гіркій розлуці душу залікують.

26/11/16

Запрошую читачів-слухачів.

Сердце слушать любови не смело,
И всё пряталось там за стеной,
Так боялось обмана, истерик,
И душа вышла прямо в окно.

Никогда больше слов не услышит,
Что дарили ей нежность и смысл,
Для неё же судьба болью свыше,
От которой уже не спастись.

И, неужто, спокойства не хочет,
Первоцветом раскрыв своё "Я".
В себе силы найдёшь, запросы,
Веру в счастье плеском вина..

Да иная судьба - тьма в погоне,
Здесь которой исход в никуда,
Лишь туда, где зима и холод,
Лишь туда, где твои глаза.

19.09.17.

Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені діловитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупинка їй і ослін.

Кричиш? Не варт. Слова не мають моці,
Коли як сніг вдаряються об землю.
Сортуй слова в виснажливій толоці,
І з поміж них високі відокремлюй.

Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
А мудрі - у підвали тягнуть міхом.

26/11/16

Коли б то крихтою жалю
В твоєму серці поселитись,
Твого неспокою напитись
У передзвонах кришталю.

Як місяць вчить дрібну зорю, -
Навчи мене тобі молитись.
Щоб душам двом в єдину злитись
Я, певне, й вічність обдурю.

Для миті, - сонця хід спиню,
Й вітрам забороню мінитись.
І щоб хоч раз тобі наснитись
В ночах всі дні я розчиню.

25/11/16

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.

...Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».

Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.

до тебе приходила пізньої ночі,
Я тремтіла всім тілом немов із морозу.
Не сніжинки на віях, а сльози жіночі -
Під твоїми віршами лила свою прозу.

Коли спав ти, так солодко, пестила словом:
Будь віднині й навіки моїм найріднішим!
Я кричала зізнання під ночі покровом,
Але долі мовчання було голоснішим.

Наяву не бентежить глибокий твій голос,
Не цілую щоранку шорсткі твої руки.
Маю тільки надію, тоненьку як волос, -
Хоч у снах, хоч у мріях не знати розлуки.

23/11/16

Здаюсь в полон у цю єдину ніч.
Впадай до ніг, стискай в обіймах плечі,
Зривай одежі зношені, чернечі -
Немає свідків, тільки сяйво свіч.

Ляклива тінь моїх тонких колін
Загубить суть в тіні твоєї змоги.
Втрачаю глузд, гублю перестороги -
Вкриває дотик ніжно, мов поплін.

Тремтить душа від близькості душі,
Тремтять вуста запечені жагою.
Я наче хвора марю лиш тобою -
Читай мене так явно, як вірші!

24/11/16

Якщо ми втопимось в очах -
Нам неважливий буде страх
Падати разом у прірву.
І най нам гратиме весь світ,
Я припиню вмить твій політ
І з прірви вмить тебе я вирву!
Най буде вічним наш танок,
І в танці підем під вінок,
Що об’єднає нас в подружжя.
Той танець сповнений вогнем,
Під теплим весняним дощем,
Спалить дощ і все байдужжя.
Ми разом будемо на вік,
Ти - моя дружина,я - твій чоловік,
І нам не трапиться жодне роздоріжжя...
18.09.2017

А сни її такі, неначе мальви -
при досвітку, у зоряній росі.
Вона пливе замріяно у далі,
туди, куди дозволено не всім.

Вона вдихає щем і хвилювання,
що сходить із намолених небес
у снах отих, отих перед світанням,
де зустрічає нібито тебе.

І їй тоді на серці квітне щастя,
і їй тоді не хочеться назад,
до вічного реальності нашестя,
де мрії виїдає листопад.

Де й ти для неї тільки спрагла мрія
на відстані реальності і снів,
а подолати відстань ту не вміє
її душа, котра ще навесні

Безмежно закохалась в білі мальви
при досвітку у зоряній росі,
і мріє, мріє про прекрасні далі,
куди дійти дозволено не всім...

15.09.17 р.

Порушуючи тишу,
Дощі озиму точать.
Ці верескові ночі,
Холоднокровно спишуть
Тебе. Як затхлі ліки,
Плешиво-дранну ковдру.
Тушуйсь і далі, горда,
Гартуй в собі каліку,
Неповносправну гусінь,
Цікаву для поживи.
Невиказанність живо
Одкрає серця кусень,
Краї щербаті зчешуть
Із тебе рвану рану.
Збирати хмиз не рано.
Вже близько душ пожежа.

15.09.2017

Натягне сонце одяг,
Заліпить очі скотчем.
Цей чорний студень ночі
Розкрає шумний потяг.
Дріжжать купейні двері.
Лежить горбами постіль
Вже другу осінь поспіль
Тривоги чорнопері
Шматують на пунктири
Предсвітанкові мари.
Зі спогадами в парі
Подбають, аби крило.
Подбають, щоб зірвало
Розуму карнизи.
***
Сіріє неба риза,
Слабіють болю жвала.
З
14.09.2017

Коли палкі почуття
змінює ненависть,
всередині вибух
і руки тремтять,
коли серце ниє,
немає повітря,
закриваються очі
й просто сльозять,
коли розчаровуєшся
й наврядчи повіриш
у казки любові
дитинства твого,
коли хочеш впасти
і не піднятись,
бо сенсу немає
і драйв на нулі,
коли алкоголь
протікає по тілу,
він вже у крові,
а там і в думках,
немає вже сил
це все тут терпіти,
збираєш валізи,
й сідаєш на них,
нікуди не підеш,
лишишся у замку
із власних ілюзій,
що були колись,
це все добиває,
це як шкребти рани,
що будуть з тобою
тепер назавжди...

16.09.2017

***оригінальний сюжет***

Дерева в золоті горять,
Передзимове диво...
Летить осінній листопад
Кружляючи звабливо,

Немов закоханих красунь
Танок п"янкої втіхи,
Що зібралися у лісу
Повальсувати... Тихо

Одні дерева перед ін-
шими знімають шати,
Бо як же ж хочеться і їм
Інтимно вальсувати...

Та згодом, оголивши стан,
Стоять зніяковілі...
Зима стидобу їх бажань
Вдягне у шати білі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091500999

Ти зовні здаєшся крицею,
всередині ж, як вода,
розлучена із криницею,
в котрої не має дна.

Ти плачеш за тою єдністю,
котру не знайдеш ніяк.
А вже із жаскою ємністю
до тебе повзе лайдак.

Ти пінишся, опираєшся,
і наче твердієш знов.
Та ба, лайдаки ті знаються,
як з каменя спити кров.

І як докопатись впевнено
до чистих глибоких вод,
аж там, де копать невелено
для тих лайдаків-заброд.

І бризне із дірки першої,
і вихлюпне майже все...
Та, може, хоч понад вершею
до Боженьки понесе.

Що тільки здаєшся крицею,
насправді ж вода, вода,
зтужавіла за криницею,
в котрої немає дна...

5.07.2017 р.

Солёный вкус,
Так сладок грех...
Ты вовсе пуст,
Но человек...

О чём молчит
Душа твоя?
И почему
Пришла беда?

И ты ли плачешь
Средь ночей?
Кого ты видишь
В тишине?

Убей же призраков
Ты снов,
И в тучи выпрямь
Ор да боль...

Обид на сердце
Не держи,
Ты счастлив, друг!,
Ведь ты же жив!!!...

15.09.17.

Залишила мене на одинці,всередині себе, разом з думками,
зшила рот, прив'язала руки своЇми ниткАми.
Ти головне міцно прив'язуй, до крісла чи батареї,
я буду кричати, пручатися, згодом копати траншеї,
буду шукати шляхи, щоби з твоєї в'язниці втекти,
щоб запалити любов всередині холодної темноти,
щоби тебе віднайти, тільки не мститися...
За тебе готовий з тінню своєю битися.
А ти втікай від мене, чуєш? Спалюй мости,
щоб не зміг я тебе ніколи більше знайти, замітай за собою сліди.
Щоб маршрутку чекав на своїй зупинці,
щоб опинився один на свого життя обкладинці,
щоб мене обікрали злочинці, впринципі всЕодно.
Ми з тобою стали чужинці,мене просто знов погребло,
і тебе погребло заодно, лише в протилежну сторону,
у тебе зовсім немає сорому,
та й ніколи його не було,
ти граєш німе кіно,
у тебе свої забобони...
Заряджені негативно твої протони,
все навпаки, а я так і не міг знайти,
від серця твого ключі, перестань, вистачить, не кричи!
просто зникни з розуму назавжди,щоб навіть в уяві не бачити більше,
і потім ти, не шукай мене, але це дещо інше.

Кліп на YouTube
Викладу я,
Як обвуглився труп
І ціла сім’я!
Горіли живцем,
Горіли як мить,
Їхнім Творцем,
Що створював Світ,
Тим папірцем,
Що Біблія зветься
Обдурені!
Кожен із них
Людиною був,
Все ставив на пих,
І ось він почув
Що Бог всіх врятує,
Що Рай принесе,
Життя подарує
Нове...
В то кожен повірив
І став він мерцем
Став попелом сірим
Згорівши живцем!
В житті розраховуй
На себе одного!
В житті прораховуй
Свою дорогу!
Ніхто не врятує,
Ніхто не спасе,
Лиш смерть подарує,
Вогонь принесе!
13 вересня 2017

О, підла ноче, змилуйся над нами!
Чого вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.

Підступна ноче, серце ж бо не кремінь, -
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч - безжальна круговерть.

22/11/16

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем,
І смакують знайомо, як кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.

21/11/16

невимовний біль породжує замкнутість,
та, в свою чергу, породжує страх.
біла брехня дає волю абстрактності,
та робить ще складнішим буття.

відмова від буденності - побіг від себе,
жага до нового вже як жага до життя.
кругообіг буторності, залишений в небі,
чекає від кожного лише каяття.

знеславлена честь шкребе душі стіни,
незламлений дух плекає лють.
блаженний спокій - в минулому нерви,
образа дає побачити суть.

слабке серце - це випитий келих.
сльози - омана: печаль вже пройшла.
кров з молоком течуть в кожного в вені,
та часу вже майже ні в кого нема.

12-08-2017

У зірковості шат,
Без потреби, в нічну каламуть
Відлітала Душа,
Осягнувши Всесвітню Пітьму.

Не до Раю... Чому?
Бо до Неба ніхто і не звав.
Так буває... Ромул
Рема теж без потреби вбивав...

Сльози Вічність проллє
На засипані рани Землі...
Безнадійний проект-
Передчасність розпАду на тлін.

Незбагненних Зірок
Коловерть невблаганна Небес...
Все здійснилося. ОК.
Світ довіку залишиться БЕЗ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117091210924

Холодний душ змиває рештки сну,
З думками наодинці залишаюсь,
До тебе звикла, але попрощаюсь…
Собі укотре вперто поясню –

Тобі потрібна зовсім інша жінка,
Я ж мрія, та далеко не твоя,
Розлука із тобою – то є гірко,
І звичка все від рішення спиня,

Та ти ніколи тим, кого хотіла,
Не будеш… і не буду я тією,
Що ти хотів, щоб мама полюбила,
І стала не чужою, а своєю.

За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*
Запалюю пожежу світанку
Після буття ставлю не крапку – кому,
Несу в торбі новел ротації,
De morte post scriptum:
Хмар білих пухкі асигнації
Ave – торішньому листю,
Ave – років намисту,
Ave – м’яким килимам моху,
Ave – богам ранкового холоду!
Сьогодні зелені пагорби
Я складаю в мішок аґоній,
Я співаю: «Gloria!»
Забутому сну фантасмагорій,
Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
І хочу, щоб двері нового дня
Відкривали бджоли (гудуть),
Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
Хочу аби
Над черепицями старих селищ галів
(Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
На островах Арран (мій борг)
Сліди доби:
Чорними блискавицями
Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
Словами-лицями
Словами буття.
Чи то забуття…

Примітки:
* - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
*** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
**** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…

Підливаю у чашу медово-солодкого трунку -
Спий до дна, мій коханий, то від смутку найкращі ліки!
Причащаю дарами п'янкого як вічність цілунку.
Терпнуть губи, коханий? - То благо! Цілую повіки.

Бо кохання, відомо, приходить лиш раз, та навіки.
Я міцне павутиння сплела для його порятунку.

19/11/16

Не присвятив і найкоротшого вірша,
Ані півслова.
А написав же ж їх, що аж тріщить душа,
Сивіє мова.
А написав, - як восени дурних ворон
Над Стрийським парком.
Не присвятив чи не з моральних заборон?
Оспівуй чарку!
Я не шаленства вітер, я примхливий бриз, -
Плююсь і плачу -
Твоїй вогненній музі намочила хмиз.
Ворони крячуть.

19/11/16

1

А все пізнається лише в порівнянні -
Краса, безгрошів`я, омани і шал.
Конем стрибонув чоловічок Уляни
У гречку дозрілу, де доторки жал.

І що їй робити - покинутій, гордій?
Горох вишивати чи бити шибки...
Остюк обібрала на козячій морді,
Макуху розтерла:" ...летіть, голубки...".

У місті підстриглася, личив їй сессон.
Обарвила голка прив'ялі вуста...
І вже залицяється довготелесик.
А клуня згоріла, мабуть, неспроста.

Буття шахівниця. Перекидом коні,
Блокований ферзь, прохідні пішаки...
Уляна відбила коханця у Соні.
Дивочні жіноцтва жадання, смаки.

2

А я не уміла звичайною бути.
Намріяла в юності аж короля.
Та, мо`, розминулися тропи-маршрути...
А чи відштовхнулися біополя.

Яруги... безлісся...
Обіцяні гори.
Єдвабні палати. Словесний сатин.
У рамках - портретики риб, інфузорій.
Обцасом розтовчено аквамарин.

Коти на осонні. Три низки тарані.
Вивішую вірші, прищіпки нові.
А може, це - щастя... Бо, кажуть, від Ані
Утік Менелай по серпневій траві.

2017

1

...а вірші - під каву - пасують ніякі.
Експлозії - зась, ні зерна переляку,
Отак і сидиш... опахало вологе.
Придумуй ідилії-оди-еклоги,

Хвали чи мовчи, перенизуй намисто...
Виходять на сцену бліді белетристи.
Відрощено пейси, масненькі пацьорки.
Усі наче мріють - до Праги... Нью-Йорка...

Чомусь не наважились, люблять поля ці.
Шукаєш люстерко між димних прострацій.
Сумні кенгуру на плотах нерухомих.
...а жаби запечені можна й удома...

2

Навчишся мовчати над соусом карі.
От нащо тобі, правдолюбко, сафарі?
Горобчики тутеньки рівновеликі.
Поміж кукурудзи індички, музики...

Соколиків пара, оракули хижі...
Гострила стило, затупилися лижі.

2017

В ночі завжди справедливі рішення, правдиві розмови і найточніші судження,
Часом алкогольно-підфарбовано змішані, перетерті з ранковим пробудженням.

Вночі завжди все яскравіше,парадокс,бо хоч око виколи...
Всі обіцянки найправдивіші, не завжди, правда, а лише інколи,

Після півночі час пригальмовує,зупиняється шал марафонів,
І без лірики причаровує у обіймах відьом-домофонів.

Сиплеться срібна зірката електрика між несказаних слів і сказаних,
Хтось чекає дзвінків ненав*язливо, до сказу, слів недоказаних.

Хтось бере на себе обов*язок бути чиїмсь німим сторожем, на короткий сіда мотузок.
І всміхається: "Так, без проблем".

Бо в ночі завжди справедливі рішення,без обманів розмови, вердикти правильні.
Тільки інколи хочеться зникнути,поки зорі "казками приправлені".

заварити терпко́го чаю…
чорнішого за всі ночі
і розпити себе… розлити
на тарелю місяця вповні…
а тобі було добре О́вном
краще ніж мені Козерогом?
ми були відпущені Богом
як земля горіла під нами
м’язи скручувались нитками
і ми натяками минали
і ми намірами вмирали
мирото́чили… морочились…
паморочилися знесилені
наші голови обважнілі…
щось не те ми там надкусили
загасили водами сивими
зорі… зоране поле голе
тільки працю нам обіцяє…
я іще фантомно пручаюсь…
… заварю собі щедро чаю…
філіжанка переверне́ться –
Доля навіть не оберне́ться…
розіб’є́ться вщент філіжанка –
не здригнеться навіть… не гляне…
слід потоншає і розтане…

Осінь шарує все сірими хмарами,
Небо просякнуте сумом і зморшками,
Ми недоречні з надіями марними,
Душами холод мандрує сторожкими.

Холод розтопим глінтвейном із термоса.
Станемо знову дівчиськом і парубком.
Нині ми справді не ті, ким здаємося.
Світ розквітає китайським ліхтариком.

Осінь відкрила у хмарах прогалину,
В піжмурки хоче із нами погратися.
Ласки такої уже не чекали ми.
Сонце в пластянаках підвищує градуса.

Вітер теплішає, й хмари розвіює,
Небо прочеше блакитними смугами.
Осінь у вересні ходить повією,
Бабиним літом, старою подругою.

2017 р.

я не знаю:
скільки в мені божевілля…
скільки приспаного свавілля…
скільки втя́жливого похмілля...
скільки пахмурного хотіння…
скільки надбаного терпіння…
я лечу крізь храму склепіння
в піднебесся із піднебіння –
тільки голос торує шлях
через галасу павутиння…
у безмірності на вусах
я гойдаюся німотинням…
монотонно зітхає Час
пропливаючи через нас…
спить дитина моя осіння
спить дитина моя весня́на
ведучи мене до спасіння…
моя хата обітована
смислом дихає і віками
гріє піччю і образками…
і пливе моя хата морем
і летить моя хата небом
крізь насла́ння і наговори…
і ніку́ди мені не треба…
і нічо́го мені не треба…

Я хочу её ощутить,
Прикоснуться рукою нежно,
Слышать шёпот, когда сентябрит,
Над рекой моей к переменам.
Одеялом из мечт своих
Мне уснуть с нею бы хотелось.
А проснуться под пенье птиц,
Всё любуясь породой отменной.
С ней смеяться,
И с ней кричать,
С нею - жить не считая пальцев.
С родника пить её по дворам..
И любиться бы мне в кустах,
Как сестре ведать ей секреты,
На колени бы встала я.
Я хочу её перед светом:
Резкую, свежую всегда, и с улыбкой
Своею нежной, и лукавую иногда,
Чтоб была бы со мною вечно.
Жарким летом,
в осенний день.
И зимою совсем раздетой,
Так цветущей весной на зоре.
У меня бы была она:
Высока, и живая в строфах,
Тайная в след своим делам.
Пусть с полна поимеет ноты,
Чтоб своим естеством жила
Та душа так подобна к квотам.
Я богатая стану на днях.
И прекрасной такой без слов,
И навеки такой беззвучной..
Я любви завещаю всё...
Да, любви, от которой гнуться!

10.09.17.

Мирне життя
10 років тому...
І ніхто не гадав,
Що побачим війну...
Мирне життя,
Старенький metal,
І що одягну камуфляж
Тоді я не знав.
І брат мій не знав,
Що потрапить в полон,
І що свій кулемет
Не відпустить з долонь.
Ми мчали тоді
На Сradle Of Filth,
Щоб послухати скрім
З різних столиць.
"In metal we trust"
Ми казали тоді.
"Слава Героям
В цій клятій війні" -
Це наші слова
Саме тепер
І не надто цікавий
Нам жоден концерт.
Просто урвалась
Тихо струна,
Сподіваюсь скінчиться
Ця клята війна.

Ватра у полі - мирро і ладан,
Курява - проскурка для вірян.
Сонце - велика свіча небокраю
На багряниці призахідних ран.
Злото спекотного довгого літа
Мати-земля добуває із лон.
Вруняться вітром масиви пшениці,
Зерна у землю ховають на сон.

Щільно встеляючи доли червоним,
Яблука гупають бубном в садках.
Осінь калину збирає у ґрона,
Вішає на тинах.

2017

Я - маленьке дитя, позавчора дощами народжене,
Серце в п’ятках дрімає, воно ще тремтливе, не сходжене,
Не топтала ще квітів насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я - вразливе стебло, від північних вітрів не захищене,
Ще небесне коріння у серці моєму не знищене,
Перші помисли, чисті, ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я - безпечне дитя, необачне, з границями змитими,
Подорожник до ран, - я з колінками пухом розбитими,
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються,
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя, так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же солодко бути дитям, що читає дотиком.

05/11/16

Січе.

Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем.
Будеш мені миротворцем, чи палачем?
Звідки цей щем?
Пече

Рана відкрита, у неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(ще, й ще!)

Душу впокорену. Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить, і наче палач січе
Звичний для мене
щем.

Вогнище болю, сіллю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
Пече.

18/11/16

Жодного слова, і тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша - непевність, тиша завжди застережна.

Таїнство осені кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком,
Помислом-карою спомин тебе здогонить.

Пізнє натхнення - на пустищі вихор вітру,
Вирве з корінням безмовної думки просідь.
Помисли-мрії жовтіють, як стигла осінь,
Встигнути б лиш підібрати душі палітру.

04/11/16

Я занадто звичайна, занадто звичайна, пробач.
Я невдачі твої заміряю, і сама ж їх сію.
Коли буде зовсім нестерпно, я перейду на плач
У найдальшім кутку кімнати, бо на людях не вмію.

Я занадто ревнива, занадто ревнива, прости.
Я палити мости наловчилася хвацько, і досі
Переконую світ і себе, що вогненні хвости
Глупих ревнощів хною фарбують невтішену просідь.

Я не та, що тобі потрібна, занадто не та.
Але як же нестерпно боляче ставити спілу крапку.
Я мов спринтер біжу, та втікає від мене мета,
Тож безсила й захланна навздогін їй кидаю шапку.

Біля тебе тісниться моя невагома душа.
Я не зможу її розпороти і зшити по-новому
І гірчить на губах кожне слово із цього вірша -
Розчинилась солодкість моя в смаку полиновому.

13/11/16

Не відпускай. Затримайся на трішки.
Холоне кава в білому горнятку.
Осінній сон розніжився на ліжку.
Тобі пасує правильна краватка.

Тобі не час тікати від утіхи.
Погомони зі мною для годиться.
Тонкі шпалери кольору індиго
Нам відкривають теплі таємниці.

Нам до снаги розхитані перила.
Не зволікай. Бери мене міцніше.
Нехай пливуть оздоблені вітрила.
Хай наша тиша рветься голосніше.
8.09.2017