Тихий вечір ліг на підвіконні,
Лапкою протер очиці сонні,
Потім загорнувся у фіранку -
Й спить до ранку...

Прощаючись, не залишай мені нічого.
Ні спогадів, ні болю, ні жаги,
Ні запаху, ні звуку твого, -
Все забирай і йди.

Не хочу пам"ятати твої руки,
І голос твій хай не звучить мені.
Ідеш - то йди. Мені не треба муки
У розпачу на дні.

Прощаючись, закрий тихенько двері,
Від сну мене не розбуди.
Не залиши і риски на папері...
Або зовсім не йди!

Цієї ночі приходила осінь.
І холодно дуже! А серцю байдуже:
Чи осінь, чи літо, - воно не зігріте.
І шарпає вітер беззахисні квіти
останні...

Птахи відлетіли, забрали на крила
І радість, і тугу із рідного лугу.
Птахи-пташенята, ну як вас благати?
Я в холоді згину, лишіть хоч пір"їну!
Останню...

Пташата не чули, над лісом майнули,
А я залишилась самотня, безкрила.
Ще мрію, співаю; чи здужу - не знаю -
Сховати від вітру беззахисні квіти
останні...

2000

Майже невидиме плетиво настроїв міряю -
Ось і пора розпрощатись нарешті із мріями.
Страх, як не хочеться – краще побуду під ковдрою
Самообману. Такою старою і доброю…

Холодно взимку міняти дублони на шеляги,
Навіть вода, що пливе, примерзає до берега.
Спати сумирно до весен, як брунька на дереві.
Тихо і моно, в надривному віхоли стерео.

Може якось і минеться, утім, не забудеться…
Пісні не вільно ставати на горло відступництвом.
Треба прощатися з нею відкрито і сонячно.
Навіть тоді, коли серце у тебе драконяче.


2009 р.

Не буде ніякого ранку.
Зійде світило… і що?
Знову почнеться безумство
І розповзеться Ніщо.

Шалені ідеї панують
Серед довірливих мас.
Ядерна зброя готова.
Тисни на «Старт». Уже час.

Армагеддон не лякає
Тих, що покірно живіть.
Мати свій розум не модно,
Всі з течією пливуть.

Не буде ніякого щастя.
Поки всі люди – раби.
Прагнеш свободи? Ти ворог.
Скорися… або… помри!

08.12.09.

"Інюрколегія розшукує..."

Коли читала у часописі об"яву,
Вмочала в сік із вишень пензлик дум:
Мій дід Іван, якого я не знала,
Що безвісти пропав - сім"ю...забув*.
Знімів без нього сивочолий хутір,
Діждала внуків тиха удова...
Ось-ось прочинить хвірточку, постука
У шибу телеграмою поштар...

"В Австралії заморській є фазенда:
мустанги, поні..."
Там - завжди урльоп!

Тут рабував у стайнях ім. В. І. Лєніна,
І... залишив мені фонендоскоп...

Блукала думна дівчинка по саду...
зітхала... малювала на корі
солодку й зимну - як пломбір - появу
Людини, що розтанула в імлі...


----------------------------------------

Іван Залізняк пропав безвісти восени 1941 на фронті.
Сімейні реліквії - фонендоскоп, троакар, товстелезна книга.
Був ветлікарем.
Хутір Залізняки Миргородського району - колиска моєї матері СофіЇ.


*- урльоп - відпустка.


2009

1
О мила посестро!
Прости, бо я забув твій голос,
Що чайкою линув до мене
В ту ранню, ще сонячну осінь…
До кого ж тепер він літає?

2
І знову мені захотілось –
На острові десь в океані
Тебе ненароком зустріти.
Надіюсь, ти зразу впізнаєш
Моїх посланців цих крилатих.

3
Не можу забути смарагдових слів,
Що зопалу ти надіслала
Легким і нежданним своїм посланцем –
Леготом з рідного краю.
Він яблунь моїх обіймав до світанку…

*коротка пісня (яп.)

Хайку

***
Бузкова гілка
Стука у вікно:
Кохана кличе!

***
Перші сніжинки
На скронях у друга, –
Померла мати.

***
Двоє обнялись,
І заховався місяць.
Навіщо третій?

***
Вітають друзі
Мене посеред міста:
Первісток родився!

***
Налетіли вітри
В мій осінній садок,
Як спогади-думи…

*рідкісний птах (лат.)

Так хочеться, щоб Ти став тим кого шукаю
У кого сонце капає з очей
Для Тебе мої руки ніжно заспівали б
Ту колискову згубу для ночей

Ти був би воїном за пазухою з вітром
чи ангелом у місті із людей,
що зміг би дивно залатати рідний сором
тих незбагненно непростих речей

твій дотик міг би стати гідним фільмом,
який прокрутися в екрані моїх мрій
А поглядом проникливим і шораз сильним
приречеш світ, бо схочеш бути мій

Ти б міг... Іронія,статистика чи карма?...
Незрозумілим все є до кінця
Чи знов у ілюзій буде черепна травма
Спитати б у Старого Мудреця

* * *
Твої очі наче два озерця,
Де хлюпоче полум’яна хіть,
Відімкнули браму мого серця,
Розламали недовіри кліть.

Заронили зерна сподівання,
Змили попіл витоптаних мрій,
І на місці вмерлого кохання
Виріс пагін зовсім молодий.

Я воскрес у променях любові,
Скинув кокон, наче той мотиль,
Зазирнув у очі волошкові
І не повернувся вже звідтіль.

1

Ліс вигорів. Попід мостом текла...
Цитриново... Рожево... Сіро.... Чорно.
Хтось у долоні в мить надламу взяв,
Проклав широке русло. Ніби вольна.
Праворуч - відбудовані церкви.
Ліворуч- ресторан, вокзал, блукальці...

Не зманюйте ...зі спокою текти!
У Вас, маестро...делікатні пальці.

2

А Ви б зуміли плин мій - на слова -
І... розплескати до верхів"я сосен?
Я так зміїсто, сонно протекла...
Живила кущ калини,
верболози, латаття,
лепеху, спориш, полин...

Тополі пух вже осіда на скроні...
Весна, маестро!
Ваш натхненний лик...
А може, Ви і справді...надлюдина?

3

Таке зморозила... Ви - владник віолін.
Учора тут носив дивак волинку.

Ви...грайте! Мо", розвіється Ваш сплін.
Я дудок не люблю... динь перестиглих...



2009

Вона любила котів і дивитися як за вікном капарно
Завиває осінь, а може – зима,
В той час попиваючи чорну каву
З канапками, розкладаючи їх попарно
На тарелі. Сумувала коли нема
Нікого вдома. До першої ночі чекала з роботи маму.

Вона любила котів і в’язала ночами шарф
Не для себе, а щоб віддати
Людині, котрій буде тепло, тепло взаємно.
Я присвятив би їй музику тисячі арф
І не треба ніякої плати,
Просто нехай би було приємно.

20.10.2009 р.

Дощем похмурим пахнуло довкола,
тумани в душу сіяли пітьму.
Важка наука в тій життєвій школі,
та іншого не знаємо шляху.
Судилось нам пройти вогонь і воду,
і крим, і рим, і труби мідяні.
"Життя - театр, а люди в нім - актори", -
сказав поет. А істина в вині?
Шукаєм сенс у винах, у лікерах,
щодня новий вигадуємо гріх.
А той дідусь, що там, в небесній сфері,
уже й забув, коли він чув наш сміх.
А ми живем - торгуємо душею,
женемо геть думки про судну мить,
самі собі копаємо траншею...
А Бог все бачить. Бачить - і терпить.
Приспали совість креком, героїном -
бо ж без розваги як на світі жить?
Ми вже не гідні титулу "людина".
А Бог все бачить. Й, поки що, мовчить...


2004 р

Скоро свято Миколая.
Подарунки всім я маю.
Й речі корисні, й гостинці
вже спаковано в торбинці.
І для тата, і для брата,
і для донечки багато.
А про себе я забула.
Буде знов як рік минулий.
Крем для тіла й апельсинки –
Це й усі мої дивинки.
Але поки час ще маю,
може, завітать до гаю,
у ліщиноньки спитати,
що писать для доні й тата,
що просить в листі святому
в Миколая всьому дому.
Може, зможе він згадати,
як колись дівча кирпате
гарно букви виводило,
в Миколая всім просило
і добра, і щастя-долі,
і цукерок щоб доволі.
Щиро Господу молилось,
в школі дуже добре вчилось,
маму слухало весь рік,
щоби різку не прирік.
Я листа напишу знову.
Попрошу я не обнову.
Тато й брат хай не хворіють,
і щоб доня гарно вчилась,
і моя маленька мрія
щоб нарешті теж здійснилась.
А вона така простенька,
як у чемного дівчатка.
Під подушку щоб тихенько
заховав ти шоколадку.

2009

За цим столом, де ти тепер сидиш
І важко дивишся в вікно, де синє небо,
сиділа я колись, на небо дивлячись,
сиділа я і думала про тебе.
Я теж тобі нічого не скажу,
чого не взнаєш ти у самоти,
як не сказав мені нічого ти.
Сам випий з чаші гіркоти терпіння,
як я пила по милості твоїй.
Й мечем кохання серце сам пробий;
стріла Амура тут, мабуть, безсила.
І я прийду, з колін я підведу
й на трон посаджу, що був твій по праву.
Й сама смиренно й тихо поруч сяду.
Пройшла вже я обряд очищення.
Розлука чи кохання – що позаду?
Чого чекать від завтрашнього дня?

2007

1

А вчора я конала на хресті...
І радились мучителі пихаті:
„Яких ще мук завдати? Отрій? Ніж?..
Вона відмовилась данину Злу давати!
Це не абищиця – усі, хто слово чув:
Від автохтонів сивих до заброди,
Відмовляться віддати в лапи Злу
Своє дитя!”
„Плюй у лице… Їй – можна,
Вона – правдива…
- Навісна!- неслось. –
Знов порпається у кишені Правди..
Тримайтесь від заразної за крок,
Олжі кадіть духмяні фіміами!
Її одну лиш мудро прославлять –
Несосвітенну,
пишну,
колосальну!
Нам сліпить очі велич-маєстат –
Ця з малоліття має окуляри!
А ця і на хресті ще рветься в герць!
Пекельних мук над яром німо просить…”

І піднімали хрест…
І альтиметр
Зашкалював…
І... рвав тонку аорту…

Людці стояли в ряд. Всі – пліч-о-пліч.
Висотомір димів – від жару крові…
В них не знайшлося оцту – і тоді
Просяк мій друг червону губку… хлором.

На ратищі
той „ дар”
поповз
у вись,
Де я конала – на хресті із липи…
Кривилися в презирстві сто губищ.
Скорботна мати обіймала сина…


2

Пригасло в рань одухотворене лице.
Хлюст взявся вимальовувать парсуну.
Хват витягав чутки – з брудних кишень…

Хреста звалили...
Впало Я -
на струни.

І шепіт
пошановку
шарудів
Терновим листям
на вінці-короні…
Пістрявий натовп
спроквола
рідів…

Летіло Я
у синьо-жовтий рокіт...



2005

Коли остання маршрутка зникає за поворотом
І забирає з собою пучки циліндричного світла –
Ніч затихає, як в’язень із затканим ротом.
Волосся її чорнезне, зате на обличчя зблідла.

Коли будка, де продають несмачні хот-доги
Гасне немов би старече зітхання –
Душаться мляві строфи, не маючи змоги
Не розчинитись до рання.

Коли з’являється сон і тисне тебе за руку,
Каже: «Бувай, побачимось, може, завтра»,
Рухом повік змітаєш з очей пилюку,
Намагаєшся втямити, що таке тантра.

Тим часом, холод робить з бавовни тоненьку марлю,
Заглядає крізь неї на голе промерзле тіло.
І ні шматка, ні ковтка, не випросиш навіть краплю
На горло, щоб трохи тебе зігріла.

Гавкіт, гуркіт, крики відходять туди, де біліє,
Розчиняются, як шоколад в молоці. І ти
Виглядаєш скраєчку неба сонце – «віночок» надії
На ранок, щоб стало тепліше, щоб було куди піти.
18.10.2009

Прикурю цигарку, ти не з’явишся…
Подумаю: «Світ занадто великий
І всі ті паранормальні явища –
Звичайнісінікі небилиці».

Докурю той дзигар до середини,
Тебе все не буде й не буде…
Ти на відстані не одної години
Гуркоту поїзда. І нікуди

Я не дінусь від себе самого,
Навіть, як викурю всю отруту,
Бо між нами – дорога,
Кілометри лихого маршруту.

Хоч кури, а хоч злись, або пий –
Не буде ні толку ні сліду!
Світ занадто великий, занадто прямий
І треба віддати належне Евкліду.

Накурися хоч так, аби вилізли очі
Чи наплач два відерка солі –
Всеодно не зробиться так, як хочеш
Проти Божої волі.

І я піду далеко-далеко
В нелюдське й неземне містечко,
Може, тебе принесуть лелеки
І ми звиємо там гніздечко.

Може, коли я забудусь і впаду
Заховаюся за бур’янами,
Подивлюся сон, як небесну розраду –
Прокинуся вже не з собою, а з нами.

А як ні, то встану пом’ятий,
Роззуюсь, обличчя помию,
Босяком по асфальті, збиваючи п’яти,
Йтиму до тебе, аж поки не прийду.

11.10.2009

Серця розшарпані вітрами
в тюрмі мирської суєти –
обкрадені...
Пустіють храми,
світ розпинають драми...
Драми !
Зачинені Небесні брами...
Куди іти ?

Спитай себе сльозами,
горем,
що заповзає у хати...
Спитай себе заради себе:
з ким зараз ти !?
Кому вклоняєшся і служиш ?
Якій меті ?
Чи здоженеш,
чи надолужиш
себе в Житті ?

Жахлива суть земних реалій
роз’ятрює людські уми...
Але ж ми люди ! Люди ми !
В буденщині понуро-чалій,
п’ючи їдкий напій печалей,
світ жде останньої сурми.

Де ж весни ті,
що від початку –
Священні ?..
Скапують серця
свічками...
Гасне дух борця
у невимовній безнадії...
Хто стародавню млу розсіє,
роззброїть осоружну тлінь ?..
В ріллю грядущих поколінь –
хто Слово Істини посіє ?..

У пам'ять Неба, пам'ять зір
пливуть часи, роки, століття…
Людино ! Не вагайся, вір !
Що ти – найвищий Божий твір –
нев’янучих Садів Суцвіття…

Тише!... Слышишь?!...
Любовь… Умирает…

Так іноді хочеш посидіти в тиші,
Так іноді хочеться мріяти лише,
Не чути ні світу, ні музики й серця,
Забути про вічність із долею герця...

Приходиш додому. Тут більше нікого.
Навколо лиш тиша...
Не чути навколо
Нікого й нічого, ні звуку в повітрі,
Жахом проймає в цій темній палітрі.
Страшно, бо знаю, СТРАШНО, Бо Чую
Як тиша беззвуччям по нервах маршує,
Тремтить і шепоче, слова ненависні,
І гарні й прекрасні, Чудові і Чисті,
Що душу тривожать в осінньому листі,
Турбують, ламають і біль обіцяють,
І зимні морози у серце пускають;
слова, що упали із уст ненавмисне...
Хто ж знав, що пошкодять?! Вони ж такі чисті?!!
Високі й колючі,написані Болем,
Серцем ПАЛЮЧИМ, враженим горем!...

...слова не погані (кляну ж поза очі),
Вони лишень сильні, терпкі,
... і пророчі.


“Тише!... слышишь?! любовь… умирает…”
2008

Тебе нема. І більше вже не буде.
І я сама осінню каву п’ю.
Дарма так заздрили нам щиро зорі й люди
і замовляли оди солов’ю.

Тебе нема. А був такий безцінний.
Й буяло літо нам серед зими.
Та перстень закотивсь в танок осінній
сухого листя і засохлих мрій.

Тебе нема. Забрав нарешті смуток
наш листопад у круговерть доріг.
І сподівання я сплітаю в жмуток
з кленовим листям в жовтий оберіг.

Без тебе тихо добігає вечір
в холодну ніч із присмаком жалю.
Осінню шаль на непокірні плечі
покірно накидати не волю.

Бо знову прилетить весняний ранок,
і змиє сльози подихом дощу.
І прийдеш ти під мій високий ганок.
Не знаю я, чи знов тебе впущу.

2009

Василеві РЯБОМУ,
поету, голові Літературного товариства “Плин”
м. Коломия

Радію Слову – сонцю і мечу,
Бо ви мене назвали світлословом.
А хто не хоче стати гранословом,
Якому рідне слово по плечу?!

З любов’ю – і лелію, і речу,
Милуюся цим дивом барвінковим.
І, наче птах, у небі світанковім –
Над ним я кружеляю досхочу.

А потім, як торкнуся до вершини,
Беру я два сузір’я на крило,
Тоді душа врочиста й світлоносна.

До мого слова котяться зорини,
Воно у серці славно зацвіло, –
Тому душа така повноголосна.

Хайку

***
На дні сльози моєї –
Печалі сива скрипка,
І неньчині пісні.

***
Ця жінка без дітей,
Немов земля без квіту.
Як зимний вітер – думи…

***
Дівочі коси,
Що скупані в любистку, –
Хмільніші од вина.

***
Минулої ночі
Хтось витоптав квіти, –
Плаче росою садок.

***
Згорнувшись бубликом,
Ти солодко спиш.
Ну, як тебе обняти?

*рідкісний птах (лат.)

у передгроззя вишні гомонять.
Я чула вчора шелестку розмову.
Їх у дворі вціліло тільки п"ять.
Летіли кажани у ніч - на лови...

Стомилася від музики і лиць.
Остуди прагла. У вишневий ґелґіт
Із дому вийшла - під штихи грімниць.
Млоїлося у серці, руки терпли.

Дерева шелестіли про мороз,
Петарди, гусінь, лезва, цвяхи, круків...
Я знаю ліки... І рецептів - стос.
І вербам - зле!.. - кивнула в бік прилуки.

Вщухає вітер. Зійде сонце в рань...
Літоростки впиналися у плечі.
Біль струменів,
яскріла
чорна
твань…
Дощ нехотя тлумив камедетечу…



2007-2012


*-хвороба дерев від морозу,
механічних пошкоджень.

Світ може почути про тебе
А може почути тебе
Коли ти обираєш мовчання
То мовчиш про хороше і зле

І усмішка твоя крізь сльози
Змусить когось радіти
Не досвідчимо раю земного
Коли не станем як діти

Нехай усе зачекає
Коли вірші пишуться рясно
Я кілька хвилин позичу
Взамін на дещо прекрасне

Загуби мою душу, розвій
Сивим димом по сніжному холоду.
Хай впаде без усяких надій –
На губах тільки крапелька солоду.

Я відчув твої руки й тепло,
Що штовхали у прірву безпам’яті…
Чи згадає хтось те, що було?
Чи, як в мертвих – слова всі на камені.

я надкушу Твоє життя
Хоч знаю його й так
і проковтну його навспак
мені знайомий смак
дивний
алергічний
і приторно містичний
я просто хочу бути разом із Тобою
Його нудкою складовою...

А жизнь завьюжит,
Вьюгой, ураганом,
Сметая все мечты,
Не оставляя теплоты...
Несет, бросает подминая,
Счастье и мечты...
О, жизнь, жестока ты,
Не приласкаешь,
Не согреешь солнышком,
На флейте не сыграешь,
Чудесную мелодию,
Любви и красоты...
Ты рвешь струну,
Моей души, мечты.
Чувства грустью,
Покрываешь и смысл,
Надежду отнимаешь...
Но нет,открою я,
Лицо навстречу вьюге
Урагану - не быть -
Здесь балагану.
Я в жизнь свою,
Впускаю счастье,
Надежду, веру и любовь...

маріє,
ти знаєш,
мене розриває доба
на дві майже рівні частини
місячний промінь
прочиняє вуста
для п’янкого виття
у вовчому оскаженінні,
а сонячне світло,
фальшиве як спів мій,
вертає усьому звиклу подобу
моя друга личина
печальний пастух
що втратив отару свою
по дорозі додому

Ти знову був... Я знов Тебе відчула
Та ти не мій . я цього не забула.
І ще прийдеш - наповнювати душу
Та ти не мій. Забути Тебе мушу

І буде День. Чи будемо в нім разом?
Чи сплетемось наперекір образам ?
Не знати цього. Я того не знаю...
Від цих думок в мені щось загасає....
Гнітить .. Тривожить... Знову оживає!
Ні сил ... Ні гордості.... Лиш дар любові маю -

Щоранку з ним народжуюсь ...

Щоночі помираю ...

І душа знов галопом мчиться
В твої руки, немовби в стайні,
Тільки ночі тепер – вовчиці
Виють болем на рани.
А у неба від хмар синці
Усе місто дощово-синє,
Скоро підуть дерева в ченці,
Нам лишивши обвітрені мрії.
І птахи, мов сліпі поліглоти,
В понеділкову параною…
Стоїмо, як колись, навпроти,
А між нами – ковчег без Ноя…

Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…

Тебя ль я видел, милый друг?
Или неверное то было сновиденье,
Мечтанье смутное, и пламенный недуг
Обманом волновал мое воображенье?
В минуты мрачные болезни роковой
Ты ль, дева нежная, стояла надо мной
В одежде воина с неловкостью приятной?
Так, видел я тебя; мой тусклый взор узнал
Знакомые красы под сей одеждой ратной:
И слабым шопотом подругу я назвал...
Но вновь в уме моем стеснились мрачны грезы,
Я слабою рукой искал тебя во мгле...
И вдруг я чувствую твое дыханье, слезы
И влажный поцелуй на пламенном челе...
Бессмертные! с каким волненьем
Желанья, жизни огнь по сердцу пробежал!
Я закипел, затрепетал...
И скрылась ты прелестным привиденьем!
Жестокий друг! меня томишь ты упоеньем:
Приди, меня мертвит любовь!
В молчаньи благосклонной ночи
Явись, волшебница! пускай увижу вновь
Под грозным кивером твои небесны очи,
И плащ, и пояс боевой,
И бранной обувью украшенные ноги.
Не медли, поспешай, прелестный воин мой,
Приди, я жду тебя. Здоровья дар благой
Мне снова ниспослали боги,
А с ним и сладкие тревоги
Любви таинственной и шалости младой.

1818

В різдвяну ніч
Ісус малий
любов благословив.
Зійшов до нас
з небес святих,
бо нас усіх любив.
Ісус малий
своїм Різдвом
весь світ перемінив.
Любить любов
в душі своїй
усім нам заповів.
Старих й малих,
Калік й сліпих,
сиріт, бродяг і вдів,
людей усіх
під віри стяг
Він щиро запросив.
Надію дав
в спасіння душ
і знаним, і простим.
Радіють душі,
летючи
за сяйвом золотим.
Різдвяна зірка
сяє знов,
через роки й віки.
Лунають скрізь
веселий сміх
й веселі колядки.
Хай серце гріє
й звеселя
колядочки мотив.
Несім в душі
цю віру знов,
надію і любов.

2007

У казці три шляхи завжди існує.
Наліво, прямо чи направо йти.
Відомо, що за кожним з них чатує.
Так легше шлях єдиний віднайти.
В житті у нас також шляхи є три.
Угору дертись, каменем летіти вниз,
А чи на місці повзати й товктись.
Ми також вільні будь-яким піти.
Лише нема вказівки, що обрали.
Що на шляху отім чекає нас давно.
Поразка? Перемога? Де воно,
осяяння? Що вкаже мудрий перст?
Нема підказки. Не звучать хорали.
Зробити мусимо самі ми вибір свій.
Куди нести свій хрест.
У прірву чи в скалу? Куди направим шлях?
Що заберем в майбутнє? Світло? Морок?
Озону шал а чи міазм клоак?
У прірву скотимось самі, як прийде час.
Вогонь в душі допоки не погас,
я вибираю вгору. Тільки вгору.
Шепоче серце. Варто лиш почути.
Воно не зрадить. Не злукавить. Бути!
Нам на вершині щастя. Бути! Бути!
Лиш варто вгору шлях обрати. І піти.

2007

Колись дзеркала тіяли з металу...
Терпляче срібло шліфували руки
старого майстра: молодість-бо рвійна!
Чи бронзи шмат ставав лискучим кругом,
в якому вивіряла Клеопатра
свою уроду й хитрощів науку.
Тоді не кожен міг побачить світло,
дароване очам гладеньким люстром:
що істина – то привілей багатства,
з часів прадавніх знає навіть раб.
...Гойднулася завіса півпрозора –
рабиня йде, щоб витерти свічадо
вельможної владарки. Порох стерла.
Поглянула на свій ковзкий відбиток,
свідома власної краси на ймення Юність, –
і усміхнулась... Дзеркало не бреше:
рабині чар затьмарює царицю.
2008

Вдивляюсь пильно в люстра глибину...
Що хочу вгледіть? Срібна амальгама
без пристрасті відсвітить все, що бачить:
дрібненьку зморшку, сиву волосинку,
очей зелено-сірих запитальність...
Не хочу довірять крихкому склу!
Я зовсім не така, сліпа площино!
Та невблаганність дзеркало являє
суворої реальності життя.
Портретна яв зухвалого свічада
мене дратує, змушує яритись,
здіймає хвилю в темряві бездонній:
хто видів правду – здатен на злочинство.
2008

Я просто хочу быть рядом
Дворцов и жар-птиц не надо,
Ни золота, ни нарядов,
Отрада

Моя! От ночных кошмаров,
Влюбленностей, я устала.
Ты руку мне дай, и только.
Мне горько...

Себя раздала ветрам я,
Бездомная, озорная.
Хоть на день меня впусти, а?
Не мсти!

Я просто хочу быть рядом.
Судьба моя, жизнь, отрада!
В глазах твоих вижу тень я –
Свое отраженье.

“Це б’ють дзеркала...”
Валерій Герасимчук

Розбили дзеркало. Розбили...
Не впало і не луснуло само.
Не град летів і не метеорит.
Не грався кіт (невмисно зачепив!)...
Ударив молот, коротко і сильно, –
повільно й довго падали шматки,
блискучі скалки, дрібно потрощившись,
тонкими конусами віяла спадали...
І в кожному – відбились очі вбивці.
2008

Кто меня забудет,
Кто меня найдет?
Кто любовь погубит,
Кто-то обретет.

Белый падал, белый
Снег на сапоги.
Остывали слезы.
Мысли, как враги

В голове метались:
Кто же я, кто – ты?
Наши дни упали
Камнем с высоты.

Но еще найдется
Тот, кто скажет мне,
Что любовь бывает
В жизни, как во сне.

Не смотрите на меня так жадно,
Фонари!
Я уйду, одевшись ненарядно,
До зари.
По-сестрински улыбнусь досадно.
Я – сестра,
Молода (ах, молодость развратна)
И стара.

Пусть не модная моя прическа,
Мой манжет.
Я уйду, как русская березка,
Русский цвет.
Не смотрите на меня – расскаюсь
Я во всем,
Улечу от воробья, и спарюсь
С соловьем.

Зачинені двері в колодязь
чомусь гнилизною смердять
дістаєш із щілин
остатки торішнього листя
і жмутки волосся
обертаєшся
бачиш жінку
що несе миску червоних ягід
до ікони Діви Марії
заливаєшся сміхом
сміх переходить у плач
плач зривається з тебе
і з гуркотом падає в прірву
сотні німих Сізіфів
котять душу твою
до неба
а там
срібний хрест
замість сонця
з-за обрію сходить

2009

Перший сніг
Після мжички осінніх скверів
М'яко ліг
На обличчя, шляхи, на скверни.

Од птахів
Поверталося “кру...” - лапатий
Пух летів,
Лебедині губились плахти.

Крій зими
Облямовував небосхили,
Килими
Східно-інеями стелились.

Сніг — вода...
Почорніли в доріг зап'ястки.
Я ж тримав
Білу мить крижаної ласки.

2000-2001

Я не хочу быть мёртвым,
Отравленным или убитым,
Раздавленным под колёсами
Какого-то "мерсешмитта".

В наше бурное время
(Так часто бывало в истории)
Очень уж жизнь обесценилась,
Почти ничего не стоит.

А каждый хочет жить долго,
Здоровым быть и счастливым.
Один выпрашивает у бога,
Другой на свои полагается силы.


Я верю в добро и разум,
Надеюсь порой на удачу.
Стараюсь прожить не напрасно.
По совести. И не иначе.

Я не хочу быть мёртвым,
Лежать в гробу - это не дело.
Я не хочу быть мёртвым.
Я ещё не всё сделал.


2002

На Земле на планете,
На Земле на планете,
На Земле на планете
Иль в далеких краях?
Где на всем белом свете,
Где на всем белом свете,
Где на всем белом свете
Повстречать мне тебя?

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


Может быть, не напрасно,
Может быть, не напрасно,
Может быть, не напрасно
Я тебя столько жду.
Верю, радость и счастье,
Верю, радость и счастье,
Верю, радость и счастье
К нам навеки придут.

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


И я верю, когда-то,
И я верю, когда-то,
Несомненно когда-то
Улыбнешься мне ты,
Королева Сеата,
Королева Сеата,
Королева Сеата,
Королева Звезды.

Мчится вдаль каравелла,
Мчится вдаль каравелла,
Мчит моя каравелла
До далекой звезды.
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Где же ты, королева,
Королева мечты?


*** Написано в уже далекому 1978 р.
під враженням від повісті Валерія Брюсова "Гора звезды"

Часом рятуємось друзі
На узбіччі власних ілюзій
Засудивши, ведемо на страту
Гарну мрію крилату

А потім малюєм в уяві
Ескізи картато-пістряві
Схеми для нашої втечі
Такі досконалі, до речі

Руку на плуга поклавши
Назад оглядаємось завше
А відстань від себе й до себе
Назвали – «Дорога до неба»

Мрій ми навчились боятись
Вони можуть, власне, здійснятись
Зо всіми, та лиш не з собою
Готові ми завжди до бою

Прагнемо правильно жити
Себе вже навчились дурити
Медалі щодня здобуваєм
Під ними себе й поховаєм.

сходить сонце у вітринах,
розповзається кисіль,
й ти не ягідка – тварина!
знову сушить піском сіль?
нащо ж пив з третім сузір’ям
космосу п’янку пітьму?
чи язик, оброслий пір’ям,
заволік тебе в тюрму
диких прагнень самозречень,
ще зарюмсаних й дурних?
стоп! мабуть, достатньо речень…
і підозр… невже я псих?

довгі гудки в ще теплій трубці
ритмічно бісять розпач мій;
я задихаюсь в душогубці
чужих маразматичних мрій...
все пропливає повз, мов хмари,
лишаючи лиш післясмак
гіркого вчора й мемуари,
та й те леткі, як аміак.

дратують власні кулаки –
досить слабкі (хоч агресивні),
та попри все усе ж таки
жадають крові й сліз пасивних
маріонеток тупих фраз,
заангажованих брехнею…
зникнути б клітку цю за раз,
тоді б зараз схопити клеєм
було б раз плюнути, і фон
паснув у грі б елементарно…
але на жаль це тільки сон,
а сни вмирають… атомарно.

чи було то колись
чи може
лише примарилось мені
був парк на двох і грудень
схоже
і ми
замерзлі і сумні
не чутно
тільки вітер
різкий холодний
ніби ти
від поцілунку щоку витер –
а я
не встигла ще й
піти