Поїду надовго, поїду далеко,
мені одчáю не позичать.
Покажи мені шлях, лелеко.
(Правда, грошей не вистача.)

Із дорогами буду радитись
і речами – нехай навчать,
де найти заповітну радість,
із якої колись почав.

Світе, не тіш мене сном і ладаном,
не розчавлюй, а виручай,
не дивись так убого й латано,
не шепчи мені «вибачай…».

Якось я у вагоні темному
після чарки замовив чай,
і так любо у сні недремному
синій вітер мені звучав.

Ніби ангел у сивім промені
від початку не кидав чат,
а довкола плямисті олені
срібно дивляться і мовчать.

І кохання – волога прана,
а не чарів отруйний чад,
ніби любить моя кохана,
ніби я її не втрачав…

Тільки казали люди певні,
що пручайсь або не пручайсь –
не вгамуються наші кревні –
демон простір і демон час.

Ваша правда, Іммануелю –
навіть чай іще не прочах,
а життя силікатним клеєм
знову скліє в моїх очах.

Гроші прúйдеться позичать.
Покажи мені шлях, лелеко!
Хай дірчáвіє ця печать –
поїду надовго, поїду далеко!

Сірий поїзд у пíтьмі мчав:
ча-ча-ча…

07.ХІ.2009

...У сяйві місяця сріблястім
у круговерть пішли світи...
Гірке оце неждане щастя–
в житті моєму знову ТИ...

Давно ж у мене є дружина,
горянко мила, відпусти,–
чіпка й колюча, мов ожина,
любов гріховна...
Тож прости.

Минає час... Моє нове пальто
Зносилося, хоча усе ще гріє
Фасон старий і час його пройшов
І тіло прагне зовсім інших ліній

Нове вдягаю, в дзеркало дивлюсь
Не буду вже таким, як у старому
Чомусь радію, а чогось боюсь
Не знаю, як ходитиметься в ньому

Старе не викидаю – збережу
У шафі, де роки, події, мрії...
Колись під настрій може одягну
Або, закутавшись, у споминах погріюсь

Букет троянд тобі дарую
І хризантеми запашні,
Прекрасні айстри вже готую,
Та найгарніша квітка - ти.

Дарую золото й платину,
Смарагди і бурштин - тобі.
Ще й білосніжную перлину,
Та найкоштовніша - це ти.

Для тебе пахощі всі світу
І полонини, і ліси.
У невідомість плинуть ріки,
А повелителька їх - ти.

Тобі одній лиш сонце світить,
Для тебе небо голубе.
То чи зумієш ти помітить,
Що все найкраще - це твоє?

1997

Вставай, вставай бездельник чертов!
Только привык сидеть и ныть.
Всегда ты будешь третье-сортным,
И за теченьем будешь плыть.

Если в себе ты сил не ищешь,
Глаза стараешься закрыть.
То гнить тебе на самом днище,
И дальше яму себе рыть.

Не хочешь прямо пред собою,
Поднять суровый, твердый взгляд!?
Тогда оставь же поле бою.
Ведь ты стреляешь невпопад.

И собираешь слабых духом,
Вместо отважного мужья!
Патроны заряжаешь пухом,
И нет курка,
у твоего ружья....

Дудка В.Р.
Лубны ХIV.ХI.IХ.

Два ангели схилились над тобою,
І зберігають твій тендітний сон.
І теплим молоком біжить дорога,
І колискова, наче камертон,
І плоть , і кров дитячу заспокоїть.
Два ангели даровані від Бога…

Рожева п’ятка заворожить душі
Двох ангелів, що з простирадел крил
Тебе зробили ружою вітрів.

Пелюшки із пір’їнок… Ангел – Мама:
Тобі постелить вишитий рушник,
І перший крок , неначе вхід до раю,
І перший злет бажання до зірок,
І мови кредоносної квітник
Вона тобі під серце загортає.

Два ангели дарують жбанки ласки,
І ласощі дощів, і поцілунків лоскіт,
І шепіт найріднішої підказки…

Твій ангел другий – ясне сонце Тато:
Світ подарує на долонях мужніх,
Пробудить в тобі справжнє перше я.
І побудує істини потужні,
Допоки плід на гілці очки мружить
Дорогоцінні татові знання.

Два ангели творили чудеса.
Чесали кучері й потилицю чесали,
А час летів, а часу було мало…

Ти їх обрав, то ж і прийми, дитятко,
Ці дотики тепла й довічної любові,
Що жовтим батиком на чисту сходить воду..

Два ангели … Два виміри терпіння,
Яким тремтить душа червоними півнями
Твого життя.
Це рідні тато й мама.

Цікаво, а що їм сниться, дітям із чорними реквізитами,
дітям без ваги і волосся?

…Їм сняться уривки прожитого…
нібито справжній сніг торкає долоні лоскітно
ніби приходить вірний покидьок Санта
із благодійної акції
ніби створюють «скриньку бажань» на сайті
і бажання збуваються.



…- Подаруй мені свої чотки, щоб пальці гуляли.
Коли полетиш до Ізраїлю, буду за тебе молитись.
- Думаєш, допоможе? Смерть не надуриш нулями…
Зате маю тепер батьків - італійців.

- Ти чула… вночі… як тужили дерева нашого саду,
торкалися вікон, ламали холодні руки…
- Я житиму, житиму! Буду про все писати,
коли запозичу кров і куплю перуку.



Цить, не плач.
Увімкни приймач.
Ходять круки стежками мокрими.
Діти сидять над уроками.
За садом – межа.
За межею – іржа…
вий вітер, іржавий світ.
Не покине палату жах
Не озветься блідий сусід.
Тонко входять еритроцити
із тромбоцитами
до нового житла
де бракує тепла
і посходили цифри…


Лікар творить діагнози. Творить дива
значно рідше… Одначе на два
множить кожен хабар, і латає людей,
і літає, літає, і чує:

біля хворих вікОн
ходить сон-леприкон.
Лікар повен ідей:
він клепає закон .

І закон не працює...

А чи тебе спіткають сльози Левія Матвея?
Що не Вар-Раван ти - вже вища благодать,
добра людина...вибач, Ігемоне.
Між вухами - то кволості печать.

Ти не тягни своїх підвладних ножиць
до кореню усіх людських проблем.
Гордієвих вузлів ще більше ніж художників, -
людині - людське, юді-юдське, слему-слем.

Ти вже давно забув для чого і кому ти тут.
В очах (крім болю) крапля бангівських думок.
Тремтить рука, твій кут - стоячого болота кут.
Життя твоє - пустоти. Не урок.


2009

Руками я зберу докупи хмари.
Дмухну легенько. Глянь – ось піде дощ.
Хмаринкам-вівцям - саме час в кошару.
З веселки на вечерю буде борщ.

Напевне, вже пора світити зорі,
а місяць сірники десь заховав.
Ми не знайдем їх в місячній коморі,
облиш – достатньо світла від заграв.

Замовлю джаз у цвіркуна-музики.
Побачиш – я прекрасний танцюрист.
А до десерту в ніч багатолику
- незоряного неба чистий лист.

На ньому ми напишемо поему -
не про любов. І навіть не про нас!
Про це скажу на вушко я окремо.
Ще потерпи хвилинку...
Ще не час...

2009

Старенька вуличка, де місяцем – ліхтар,
Бруківка зоряна, надщерблена жалями.
Це - місце зустрічі закоханих примар,
Це - місце зустрічі натхнення і нестями.
Це - лабіринти неіснуючих слідів...
Хіба ж сліди лишають кроки безтілесні?
Ніхто самотній ще сюди не долетів.
І жодні не дійшли гіркі дороги хресні.
Бо це омріяний куточок Світу Двох.
Коли не вистачає слів для покаяння,
Із тіл без жодних докорів й тривог
Примарами до ліхтаря летять бажання.

Старенька вуличка – останній долі дар
Для наших гордих неприкаяних примар.

2009

Не обіцяй жагуче і нестримно,
не обнімай, як вчора уві сні -
бо вип'ю я без жалю, безупинно
до дна твої джерела чарівні.

Ввійду в твій храм, як воїн Афродіти
і заберу в полон палкі вуста.
Я здатен нас обох запропастити,
та нас твоя врятує чистота...

Я можу бути ніжним. Чи брутальним.
Ти спопелиш, чи ляжеш біля ніг -
очистить все твоя душа криштальна
цнотливо-пломеніюча, мов сніг.

Я нею вмиюсь, як морозним ранком,
і, наче сіль - у тобі розчинюсь,
щоб знов твоїм напитися світанком,
яким, мабуть, ніколи не нап'юсь...

2009

(Пісня)

Птахою голос –
коли вимовляю твоє
повне любові,
терпкого бажання ім'я.
Серцебиттям
на розталих устах віддає,
ніби життя
пригортає до себе земля.

Струнами ліри,
на видих, вібрують слова –
пригорщі віри,
мов руна тривог золоті.
В нотах моїх
відголосся твоє ожива
тихе, мов сніг
на Різдво, мов ікона в куті.

З пам'яті крила –
складаю, стрілою політ,
де розгубились
до неба лелечі ключі,
де почуття
нерозбиті, гарячі, незлі,
у джерела
не всихаються жили п'ючи.

Я осягаю
небесну твою теплоту,
як досягає
рука мідяка. Ми удвох,
бо проросту
крізь каміння, пісок, у сльоту.
Тихну, та стук –
ніби час... припадає...Різдво.

18 Листопада 2009

Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.
Як дід і прадід мій колись,
Невтомно й щедро сію зерна.

І хоч сьогодні я втомивсь,
До зір ясних сягнув крізь терни.
Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.

Хай лине серце до роботи,
Я не боюся втоми й поту,
Летить душа у синю вись.

А юнки скрізь такі модерні!
Виходжу радісний з Майстерні,
Я нині славно потрудивсь.

А до мене уночі
прийшли вірші,
за життя що написав:
кращі, гірші;
чую: спадщину мою
ділять…
Вірш сказав один, що вмру я
в неділю,
А малесенький вірш
тихо плакав:
«Він за батька мені був
і за матір», –
говорив все як є,
в тому ж дусі…
В мене серце зупинилось –
проснувся…

ледвезелий супротив саду
теології зими
за риштуванням рештки крони
псалмитує замерзле стадо
безголосої луни
у верховітті заборони

осеніє говінням груші
і розп'ятістю лози
цей жовтень кришить обладунки
сухоти дощовито сушить
ліщинових зве музик
щоб грали промені малюнків


2002

& 15 &

& 15 &
Прошу, оливи радості налий
В мою небесну душу аж по вінця,
Не вартий сум щербатого червінця,
Бо він завжди набридливий такий.

Почни грозу в цей теплий вітровій,
І не дивись на мене, мов чужинця.
Ти чуєш, весно? Принеси гостинця,
Хай бубна грому грають марш гучний!

Я до світанку слухатиму зливу,
А ніч за нами йтиме навздогад.
Егей, вітри пора будити ниву!

Я вийду вранці в яблуневий сад,
І посміхнувшись радо сонцю-диву, –
Настрою ліру на весняний лад.
1995

В Тетянин день тобі бажаю
Не зачерствіть у плині днів,
Черпати світ чуттів безкраїх
І не пізнати більш жалів.

Щоб ти цвіла, спекотним літом
Давала затінок душі.
Чарівним, білосніжним квітом
Щоб гнала думи всі журні.

Вінцем краси кохай сповита,
Жадана будь. Життям налита
Крокуй повз чорний смерті рій.

Лети до хмар, сп'яніла щастям,
Не дайсь в полон гріховним страстям
І низько падати не смій!

1999

А сьогодні я загорнулася,
Ніби в мамину любу хустку
В день шовковий,
і здивувалася,
Що приплутали павутинки
Кульку сонячну до ялини,
І посивіли скроні золотом,
Тополині та ясенові.
На блакитному полі шибки
Давніх слів ожили краплини.
Так незвично зраділа тілу,
Й молоку в лікарняній склянці.

Піди нажрись розбий себе об голову -
іржава ружінь рожжевріє світ.
Я пам'ятаю тебе милого і кволого:
зроби з цим щось
і не сором весь людській рід.

Дорозкоти камінням кедрових кульбітів
картонні килими у коренях кишок.
Доочитай цю повість щирих неофітів -
і з надлишків зіткай свій власний килимок.

Розмруж рожеві ржання ранніх вражень,
заріж життя... і напиши закон.
Залізом лізь у вирій навантажень,
лягай лугами... твоє ймення - Легіон.


2009

прибережи
на пам'ять береги
прощальну сіль, залежану в обіймах
над вороттями - птаховіст недільний
тримай нестримність
вістрям догори
заселять хвою
люди і лади
спливе вода, закупана опісля
нахресний герб стирного позамістя
лиш на терези мандрів не склади
Тереза милосердна...

2002

Сміх

Милозвучний до

Інь, а

Тепло і

Твердість до

Янь.

2009

Мікстура часу видихалась вже.
Залишила прострочені пігулки.
Підстав скоріш мені своє плече,
Бо вже немає іншого рятунку.

Затихли згуки вранішнього неба.
Злягли від щастя аркушем в куток.
Я промочила ноги, от неглеба!
Тепер п’ю чай й малиновий сироп.

І димний смуток осадом на дні
Заліг. Цукерка завалялася в кишені.
Я не дивуюсь цвілій новизні,
Немає болю і джмеля у жмені.

І карамельок за щоками тихо
Я не тримаю. Ми ж тепер дорослі.
Чого ж такі чужі тепер на лихо?
Чому думки розгублено- відносні?

Мій друже, час, повір, невпинний!
У тебе – донька, а у мене – син.
Ми теж були малі, та швидкоплинне
Життя пульсує сіткою судин.

Підстав скоріш мені своє плече.
Бо втома добиває вечорова.
І слід від сліз так боляче пече...
Невже тобі шкода для мене слова?

Студеніють вітри, заметілі жбурляє небо,
А у неї в очах захмелілий, співочий розмай,
І заквітчаний сад, і вона – зовсім юна Геба,
І летять журавлі у її світлоокий край.

В тім краю зорецвіт, і наяди в озерній гладі,
І вальсує над ним чарівний яблуневий квіт,
І щаслива весна в сніжно-білім легкім наряді
Лебединим крилом обійма заряснілий світ.

Заблукала у снах, заросилася в зелен-травах,
Розлетілась на пісню - відлуння дзвінке в гаю.
Відпустила вінок. І на зимних тих переправах,
Загубила сльозою тернову любов свою.

Ти її не буди, не тривож її мрій, не треба.
Ні доріг, ні стежок, все барвінками, навпрошки.
Запізнілий розмай… Та вона – вічно юна Геба.
Десь на березі Гангу заснули її роки.

І все ніби похапцем, вирвано із контексту:
Перепис, дитя, голоси, смоківниці, хамсин...
А він за покликанням, так, роботяга, тесля,
А він не готовий до надто різких перемін.

Чи зможе прийняти до хати її, чужинну,
Чи зможе пробачити погляд кудись до хмар?
А так би хотілося мати міцну родину,
Порядну родину як сотні гебрейських пар.

Однаково сходить правдиве зерно і кукіль
На полі господаря. Господи, не відвернись,
І навіть якщо не дозволиш діждатись онуків,
Ізбав від можливості бачити підняте ввись

Нетесане дерево, грубу роботу ката,
Нетесаний світ, що від блуду засох на очах.
А, може, така професійна його заплата:
Коритися болю, що скалкою в серці застряг.

...І все ніби похапцем, вирвано із контексту:
Капличка, паломник, вечірні молитви цикад...
А місця забракло у новозавітному тексті,
Йому, персонажу із циклу різдвяних коляд.

Пане Вороний! Коли Ви перестанете
вже ходити у вибиваних штанях?
се дивно, але невже Ви не почуваєте,
що літом просвіщаєтесь на санях?
і нам (як Вам) осточортіли зорі–очі,
й очі вже давно пора кинути озорювать,
та й панянки до зорь вже не такі охочі –
невже Ви відмовляєтесь палкі серця покорювать?
Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,
бо ж по містах – хоч яких – все ажур.
і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,
як почуття щирих українських шкур.
Пане Вороний! Я бачу Ви сього й не почуваєте,
хрещатикуючи серед літа – ха, ха! – в санях
але все ж… невже таки не перестанете
у вибиваних ходити штанях?
Київ. 1914.

Сказали: не споешь ты за Ротару.
И внешностью ты тоже… не Алсу.
А барды дворовые на гитарах
Бренчат вовсю про девичью красу.

Забытой сиротою в этом мире
Бредешь одна-одной в людской гурьбе.
Твои неидеальные кумиры
Другим цветы дарят, но не тебе.

Готова ты простить и небреженье,
И грубость – остроумье дураков.
От пошлостей отчаянно краснея
Несешь как крест надежду на любовь.

Свою тоску доверишь только скрипке,
Полузакрыв движением смычка
Ту милую, чуть грустную улыбку,
И романтичность в розовых очках.

- Сожги свод правил! Стань бойчее, злее -
Советы получаешь ты порой.
Но мир с тобою чуточку теплее.
Прошу я: не меняйся. Будь такой.

В сугробе ветер тихо замирает,
Укрыло снегом иву у реки.
Селенья птиц, поющих глашатаев,
И те прозябли, словно старики.

Под коркой царства ледяного
Лежат осенние цветы -
Среди пространствия седого
Глаза застывшей красоты.

Прохожий голос, не нарушь
Той тишини, что не смолкает.
В уютном гнездышке из стуж
Зимой природа отдыхает.

1999

Де зринає мовчазливо спогад,
на крихкій межі, що зветься мить,
вдивлений у власну душу погляд
вічними жаданнями зорить.

Ты так чудесен, мой тюльпан.
Хоть одинок - зато любим.
Ты гордо красишь свой стакан,
И не узнают, что раним.

Ты так строен на тонком стебле,
И дивны алы лепестки.
Жаль, что художник где-то дремлет,
Ведь краски ночи так мягки.

Твой нераспущеный бутон
Скрывает тайну красоты.
Но станет плевелом пион,
Когда ее откроешь ты!

1999

Нас гріє сонце та лякає темінь
Нас живить правда та знесилює брехня
У серці кожного довічно йде молебінь
Ніким не програно ще битву за буття!

2004

Сплелися у суцвіття кольори:
Зелені сосни, клени різнобарвні,
Червона груша і яскраво-жовті
Стрункі берези.
Старезний дуб свою брунатну крону
Розкинув серед них під небом синім.
Темночервона
Горобина, в котрої кетяги,
Немов краплини крові,
Завмерла край дороги самотою.
Без сонця світиться осінній ліс.

Всяк-кожен вбрався ув осінні шати,
Щоб спалахнуть і в зиму вирушати.

* * *

В твоїх очах минуло літо
З них тихо крапають дощі
Зів”ялі квіти, як на лихо,
Тобі поки що дорогі

Чекаєш сонця, тішиш мрії –
Ще будуть доторки, слова...
Бабине літо... в скронях іній
А потім замете зима...

– Мишко, Мишко, де була?
– У пекарні край села.
– Що робила, моя люба?
– Пиріжки пекла у грубі.
– Ну а з чим, скажи мені?
– Із сирочком. Ой, смачні.
– А даси один на пробу?
Мишка в кошичок: Ой, пробі!
Каже з виглядом сумним:
– Ет, зостався лиш один...
Але я тебе вгощу,
А собі іще спечу.

2009

В тумані світло світлофорів
О шостій ранку.
Це місто – безнадійна пастка
Вже на світанку.
Металопластикові сяйво
Міського світла,
А нижче десь на сотню метрів
Шугають мітли
П’яничок-двірників нової ери.
Та під під’їздом щось пи*дять
Пенсіонери.
Так розташовані компактно
Міські квартири,
Кімнатки у незмінному форматі -
Три на чотири.
Чи сенс в недопалку –
Столичній пуповинці,
Що їх ногами розгрібаєш
На зупинці.
Меланхолійно у метро
Заткнувши вуха…
Тут кожен в натовпі
Якусь гидотну слуха.
Щоб захиститися від
Нападів нудоти
Й не чути голос жодної сволоти.
Кинутий на поталу
Моніторам,
Бігбордам, турнікетам,
Коридорам,
Так само і додому
Чешеш містом,
Єдиним рідним
І таким же ненависним…

23.10.09

В эту чью-то туманную ночь
Ловишь камерой след от машин.
Вряд ли кто-то остаться не прочь
До утра там, ничем не страшим.
У тебя, верно, тоже есть дом,
Или, точно, хотя бы ночлег,
Где-то в городе далёком том,
Где давно уже грязный снег
Тротуары укутал небрежно –
Не узнать больше улиц привычных,
И сияние вод прибрежных
Стало холода лёгкой добычей.
Мы с тобой удивительно долго
Продолжаем наш путь в бесконечность.
Не отпустит меня этот город –
Мы друг в друге остались навечно.
Это дом мой второй, безусловно,
Только первого вовсе не было.
Мы друг друга на память помним,
Молча пишем историю небыли.
Там, в такую же ночь, фонарями
Дышит небо искусственно гордо
Над искусственными тополями
Самого неподдельного города.

9.11.09

Після пляшки горілки
Якусь слиняву гидоту
Ти напишеш, як завжди
На своїй веб-сторінці.
З перегаром, замішаним
Із запахом поту,
Ти народиш зізнання
Неіснуючій жінці.
Малолітні шмаркачки
Читають замріяно.
Ліплять смайлики скрізь,
І зітхають у захваті.
Так, цільову аудиторію
Тобою отримано,
Міг би й фільми знімати
З хепі-ендом на Заході.
Й кожна соска подумає:
«То ж, мабуть, про мене!»
Й буде все вихилятися,
Крутити сракою.
А тобі вже навколо
Все сіро-зелене,
І сорочка від пуза
Із штанів вискакує.

24.10.09

Тиша дрімка. У таке безгоміння
Чуєш вечірніх вогнів мерехтіння,
Мовиш у думці в цю трепетну мить:
«Тиша… О як вона мрійно мовчить !»

Як мелодійно пронизує спокій
Далеч, посіяну в тиші глибокій,
Як половіють небесні лани
Зоряним збіжжям краси-вишини.

Тиша оспала, тривка, зорепадна,
Пісне беззвучна, стихіє розрадна,
Поро мрійлива у шаті нічній,
Дай свого дива тій днині гучній.

Дай у обіймах твоїх відпочити,
Серце покоєм святим окропити
Під миготінням спливаючих свіч
Доки над світом красується ніч.

Тиша мовчка, у таке безгоміння
Чуєш небесних світил шепотіння.
Мовиш про себе в цю зніжену мить:
«Тиша у серці моєму бринить».

Я знов дивився у вікно
Як тихо гасне вечір,
Як поглинає горизонт
Ясне світило дня.
Як перші зорі у сумній,
Тьмяніючій далечі
Вдягають небо у нічне,
Розкішне убрання.

Я знов у роздуми поник,
У мріях розчинився,
Гримку, буденну метушню
Втопив у забутті.
І раптом в серце з висоти
Потік натхнень полився,
Вихлюпуючи в тишину
Мотиви золоті.

& 14 &

& 14 &

Настрою ліру на весняний лад,
І від твоїх пісень – я захмелію.
В Ємільчине приїдь чи в Новоград,
І подаруй житомирцям надію.

Не мислю України без рулад,
Її душа без пісні зачерствіє.
І багатьом буває невдогад,
Чого народ на доброту маліє.

Столичних подарунків не вези,
Лише пісень не розгуби в дорозі,
Та голос бережи свій чарівний.

І не соромся щирої сльози,
Щоб серце не стомилося в тривозі, –
Прошу, оливи радості налий.

Українська мова, ти така чудова,
Два слова , пісня ллється нова,
У глибину, у душу проникає, а серце,
Чарівність, ніжність обгортає...

Ти не проста, божественна, свята,
Бо Богом нам дана - творити, жити.
На крилах піднімає до небес вона,
Своєю ніжністю, спонукає нас любити...

Слова із серця, з глибини душі,
В рядочок виростають, у стовпець,
І бризками сльози, алмазом - словом,
Грають, як чистою водою душу омивають...

О, рідна мова, наснагу ти даеш і силу,
І міцність маєш,честь,порядність,"рацію",
Словами ніжність віддаєш та ласку,
Народ об*єднуєш в єдину сильну націю...

З мокрих скелетів
Поснулих дерев
Капало сновиддя осені
Просто за комір
Де тепла шкіра
Пахне гірко
Терпким плодом глоду
І невловимо-солодко –
майбутнім тлінням

2009

Доливаю каву в молоко туману,
Додаю ванілі й цукор у напій.
Листям опадають звуки фортепіанні,
Й сиплються сніжинки осені з-під вій.

Надіп‘ю із чаші золотого щему,
Холод розіллється вивільнить жагу.
Трапеза осіння наша по-окремо.
Замерзає вечір в ранньому снігу.

 
Сковзне за край-обрій
ключем загубленим
магічний маятник
легкий вітрильник

краса пілігримів
відвагою повних
у царство еолове
безпам’ятний ладан

зречеться речей
віддячиться небом
солоний безслів’ям
солодким жахом

кохання птахом
свічадом очей
за вищу ніч
у звичне ніде







 

Я не люблю, коли «круті» автівки
З калюж на мене хлюпають водою.
Терпів і гірше – постріли з гвинтівки,
Але ж в чалмі був снайпер, з бородою,
І я не гніваюсь на нього, він правий:
Я без запрошення прийшов, ще й з автоматом…
А тут – я вдома, опонент тепер новий:
Сумнівний бізнес, дружба з депутатом,
Престижний позашляховик,
Коханки, вілли… – він відбувся!...
А сором – непомітно якось зник,
А потім так і не вернувся:
Пропав, пішов, як кажуть, прахом…
Мораль читати – лиш смішити!
Єдине – замінити сором страхом,
І страхом цю «мажорність» заглушити.
«Ой, не гуманно, авторитаризм!…» –
А ти бур’ян виполюєш гуманно?
Щоб він чеснот не втратив і харизм,
Ще й усміхався широкоекранно?
Не так! Під корінь ти його січеш,
Чи гербіцидом атакуєш зілля!
Інакше що посіяв – не пожнеш,
Бо згине прорість від твого безсилля!
Рік-два – і зникне твій город,
Предмет пишання й годувальник!
Фаст-фудівський бігмак чи бутерброд –
Останній і не кращий рятувальник…
А що бур’ян? Розквітне, проросте,
У кожну грудку пустить метастази,
Йти з ним на компроміс, повір – пусте,
Домовленості – це порожні фрази.
«Бур’ян-Мажорів» зупиняє страх,
Хотів сказати, що перед Законом,
Та не скажу, бо Зваричі в судах
Живуть за «посівальницьким» каноном:
Їм возять збіжжя в кейсах, в портмоне
І рясно засівають кабінети.
Хто був щедріший – того вирок обмине,
Хто ж недодав банкноти чи монети –
Той начувається, відчує, що закон –
Це річ «сувора, але справедлива!»
Такий він, «посівальницький канон»,
І суть його нечесна і зрадлива…
…Старію, видно. Збився на повчання,
Зухвало критикую всіх підряд,
Але ж, по суті, моя хата – крайня,
Не комуніст я і не демократ,
Розчарувався в кольорах партійних,
Не вірю жодному з керманичів-месій,
Які, не знаючи азів хрестоматійних,
У владу пнуться, де у шані та красі,
Нас запевняють, що вони дорогу знають,
Яка веде прямісінько у рай…
У «Ламборджині» й «Бентлі» посідають
А нам гукнуть: «Народе, доганяй!»
…Так, знову я тужу й моралізую.
Пора завершувати цей душевний щем,
Бо, може статись, так нафантазую,
Що й не згадаємо ми разом з читачем,
З чого розпочали оцю розмову:
Думки – як півзабуті грамплатівки,
Що на подряпинах повторюються знову…
А я не хочу ще раз про автівки,
Які, забрьохавши усіх, гарцюють браво…
…Вгамовуюсь. Про кулю із гвинтівки
Лиш Юра Кравченко згадати має право…

Але це інший вірш, якого ще нема,
Афганська муза – не за викликом дівчисько,
Чи буде вірш – гадати тут дарма:
В Луганську ж Юрій, а я в Рівному – неблизько…

2009

Спориші запищали курчатами –
Наче й думка до літа котиться...
...ти мене вже не прийдеш сватати
пожовтіли вербові котики...

розпустилися коси-китиці...
стиглі-стиглі – під хустку просяться
протираємо сум на ситечці
з хати в хату плітки розносимо

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

Ким у пам’яті залишитися?
Шито-вишито, пережито вже…
Чорним полем, червоним літом…
Та чи будеш ти мною снити?
Догоджати гостинцем гостеві?
Застеляти бажання постіллю?
Косять долі у зелен-пахощах…
Та чи буду кохати так іще?
Щоб стелилися гладдю-хрестиком
Вишивані мої пестощі.
Лестить ніченька неприховано.
Та чи буду ще зачарована?
Не відкривши тебе – не викрию,
Витру, витрушу зайву витримку
І по-вінця наллюсь ніжністю.
Ти повіриш. А я – звикла вже…

Тобі дано любити вічну Тайну...
У неї смак бажання і дощу.
У неї радість болю незвичайна,
Захована вуаллю від плачу.
Ти дотиком малюєш знову очі
На полотні незайманих небес.
Відчути погляд у долоні хочеш,
Але безжальні хмари. Образ щез.
Цілуєш запах спрагло і жагуче
На загадкових мовчазних вустах.
І відчуваєш острах неминучий:
Зникає Тайна у терпких словах.
Ти страхом втрати не зневажиш –
Шаленством ніжно-диких почуттів
Мінливі шальки вправно переважиш
Любовної загадки хитрих терезів.

2009

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце –
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

Теплий кисень.
Відкрито пори.
На загати
в небесній шкірі,
на затемнені коридори
обережно,
в протягах, пір’ї,

в жовтих проймах
мерзлих приміщень,
в парафіні,
в оздобах жерсті,
спершу хистко, затим — пряміше
сходить снігу
ламке пришестя.

Зріють ріки —
щоранку різні,
і в воді,
що втрачає терпіння,
проступають, мов сік при зрізі,
перші прожилки
потепління.

Перестуджуйся.
Срібна сутінь.
Засторога
твоя повільна.
Півпрозора твоя присутність.
Пружні рухи.
Високі вікна.