А я собі придумаю тебе.
Я вимрію тебе.
У Бога вимрію.
І все, що досі було шкереберть
до нас уже не вернеться із вирію.
Я знаю,
ти відчуєш і прийдеш
магнітним шляхом,
ангелом спроваджений.
Прийдеш до мене.
Вірю так буде.
Я вірю в це.
А мріям я не зраджую!

…Поезія для мене – суть садхана…
Моя поезія мені – молитва й піст…

…Для когось мій герой - дурний поганин,
Для когось суть ортодоксальний християнин…
Для когось – дурень, вкутаний в оману,
Комусь – нарцис, від свОїх віршів п’яний…
Для когось – божевільний маніяк…

…І, може, хтось один відчує, хто я…
І як болить у тілі суть душа моя…
Хіба важливо, як її ім’я?…

Бо є поезія, в якій молитва й піст…
Вона пливе рікою років без утоми…
А на Дорозі – тінь…
А Шлях – додому….
У казку Бога мого калиновий міст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.05.09р.

Моя душа
похожа на щенка,
за тобой скулит
и днём, и ночью;
она скучает
по твоим глазам,
по сладким
поцелуям тоже.
Душа моя
крилата как птица.
В окошко
к тебе стучится,
когда же любимый
ты сердце откроешь -
устали крылишки бится!

Сквозит печаль из глаз…
Печаль. А что за ней?
Всего лишь парафраз
Полузабытых дней.
Какой-то странный блеск –
Мне кажется? – из-под
Полуприкрытых век…
- Когда твой самолёт?
- Спасибо, не курю. -
Я знаю, в рифму ждёшь
«Люблю». Но говорю:
- Хоть провожать придёшь?
К чему играть в слова,
Когда всё позади:
Беспечная Москва,
Арбата фонари,
Луна одна на всех,
Полночный окоём, –
И этот тяжкий грех,
Что мы с собой несём.
Давно распят Христос,
Он не спасёт, не жди.
Кто грешен – не вопрос.
Кто свят – поди найди.
Глазеют все на нас,
Как на любовь в кино.
Кто без греха из вас?
А впрочем, всё равно.
- Ну, вот уже и рейс…
- Иди. Не суждено.
Прощай… - Ещё я здесь!
- Как было всё давно…
- Постой! Один лишь раз!..
- Не надо. Всё прошло. -
И разделяет нас
Холодное стекло,
Небесные поля
С дворцами облаков…
Уносится земля
Куда-то в глубь веков,
И реактивный джаз,
Как эхо, от земли…
Сыграй мне парафраз
Несбывшейся любви.

Зажура, зіткана зимою,
Засипле землю злотом злив замерзлих зір...
Звучить зрадливе і зловісне "забудь"...
Звичайно, зайчику, я зараз...
Ти - зараза

Я знов іду до тебе, моя леле,
Іду, коли день тихо догорає -
Цей вечір подиху твого чекає,
він дише і живе лише для тебе.
Я йду по тій заросяній доріжці -
Назустріч ти по ній ідеш до мене,
волосся гладить листячко зелене,
життя радіє на твоїй усмішці...
R:
Шалена ніч нас поєднала,
Від самоти нас врятувала чорна кава.
Цілую ніжно твої сни,
Прошу тебе, засни в моїх обіймах,
Кохана...

В душі моїй ти ніжність залишила,
Мої думки звела у пісню серця -
Воно тобі взаємністю озветься
І щастя візьме нас на свої крила...
Я йду по тій заросяній доріжці,
Я знов іду до тебе, моя леле...
назустріч ти по ній ідеш до мене,
життя радіє на твоїй усмішці...)

Ш.О.Р.
День знову похмурий,
із настроєм кладовища.
Весна – не весна,
а – осінь у бік зворотній.
І вітер дряпає землю,
і дощ періщить,
І квіти у мокрих травах,
мов на болоті.

Я сон намагався ковтнути –
гірку пігулку,
Він не врятував,
а просто позначив межі.
О, як мені тісно у сітках
вузьких провулків!
І зовсім не жити
в кільці нелюбові й обмежень.

У гори, у гори, туди,
де ніхто не чекає!
Під небо іти – одночасно –
до себе й до Бога.
Нехай там непросто.
Нехай там немає раю.
Зате там і пекла
немає як тут, такого.
20.05.09.

Світ – на тобі усе-таки – клином.
Світ – на тобі.
Не подітись нікуди.
Хочеш, я чай заварю із жасмином?
Як же долоні ним пахнути будуть!

Хочеш – троянду у вазі прозорій?
Хочеш – я сонцем заллю оцей столик?
Ти не хвилюйся.
Жодних повторів.
Більше такого безумства – ніколи…

Світ – на тобі.
І нехай!
І – навіки!
І не шукатиму іншого клину…
…Господи!
Дякую за чоловіка!
І – за доньку!
І – за нашого сина!
19.05.09.

Навіть уявити – душа холоне
І думки зриваються в ритмі дикому:
Розкуйовдить тишу
Дзвінок телефонний, -
А відповісти уже буде нікому.

Пес на цих чекатиме тебе сходах,
Дім ще буде довго тобою пахнути.
В нього буде голос твій і твій подих,
В ньому буде серце твоє розчахнуте.

Книжка недочитана. Орхідеї
Пелюстками встелять столи запилені.
Ти візьмеш в розлуку свої ідеї, -
Може, знадобляться в новому втіленні.

Я телефоную: «Алло, скажи-но:
Злива за вікном там у вас періщить?»
Біль і радість – сплетені воєдино:
Ще живий.
Благаю: ЖИВИ, ЖИВИ ЩЕ!!!
19.05.09.

І я вже не в офісі – я вже в краплині дощу,
Дивлюсь у вікно, що тремтить від робочих баталій,
І просто лечу між будинками, тихо лечу,
Вдихаючи настрій людей і вологих конвалій...

І так мені добре в маленькому мокрому світі,
Ось так би назавжди, молюся щоби не пройшло...
Та голос чужий доганяє мене на орбіті:
«Щось в офісі холодно, може, закрийте вікно?!! »

Миті – на льоту,
з парасоль кульбаби
та пір`їнок зваби,
ухопи – віддав би
дух за мить оту.
Навстіж таємниці,
лиця – полуниці,
муркотання киці –
присмаки весни.
Язики – дерева
у полоні мрева,
роги місяцеві
розлигають сни.
Під устами тіло –
ніби гуси сіли
та пролебеділо
сонце до води.
Гуси, гиля-гиля –
легітно по хвилях
провели дозвілля.
Ранок остудив
полум`я окасте
рухів попелястих.
Аби небо вкрасти
костеніє яв.

19 Травня 2009

йшов додому
запити все чаєм без цукру
ніч стелила прокопчене чорне тло
крок за кроком
по бруку
по снігу
по бруку
ноги тіла тягнули бетонний блок

вертикальність думок
в них свободу польоту

чорні символи волі рекли з дерев
про далекий туман
і шмат теплої плоті
і що десь вже останній в селі помер

йшов
а вдома родина
чекала з роботи
місто чаділо світлом йому в лице
ніс з роботи байдужість на душу намотану
і ручища налиті тупим свинцем

мокрий сніг влаштував по собі скромні поминки
хрест у руки - і точно б свята хода
відбулась
та буденну дорогу додому
обірвало авто
чийсь веселий удар в педаль

зранку сонні вставали
збирались до школи
діти в мами просили на гумку гроші
тільки тіло потрощенне в парку чекало
що знайдуть
і заплющать очі

Вибач, що кохаю.
Вибач, що люблю.
Просто я не знаю,
Як без тебе проживу.

Дихаю тобою,
Лиш тобой живу,
Але без тебе, знаю,
Те що я помру...

Лише поруч з тобою
Сміюся, а не плачу.
Лиш тобою марю,
Без тебе замерзаю.

Сльозу з щоки стираю,
Коли тебе вночі згадаю.
Я тебе не проміняю
І дуже палко кохаю.

3-4.05.09 рік

В океані безмежнім й єдинім,
В великім, глибокім, блакитнім.
Впаду у нього всим тілом,
Думки всі залишу під небом.

Нехай вони відпочинуть,
під небом відкритим заснуть
і хай вони до ранку,
до сонця не встають.

Окунусь з головою у воду,
відокремлюсь від всіх навкруги
і подалі від всих я полину.
Все забуду! Полину туди...

27.04.09 рік

Бачу небо.
Вгору руки,
Туди у небо,
Туди, де стуки
стають все тише
й знову тише.

Лечу до тебе.
Туди у небо,
У синє-синє
Безкрає небо.
Дивлюсь на тебе,
Молюсь за тебе.

Шукаю зорі,
Далекі зорі.
Щоб віщувати
гіркої долі.
Сидіти, вмивати
обличчя сльозами...

Не буду!
Не зможу!
Не хочу!
Не стану!
І не закрию
ніколи я вічі.

Навіть не думай!
Не буду! Не стану!
Маски не вдіну,
Крил не зніму.
Просто й спокійно
піду по життю.
22.04.09р.

Давно людина мріяла про крила.
Та, може і не знала ще сама,
що у людському серці дивна сила
давно її над світом підійма…
Дивилась в небо – заздрила пташині.
Дерев торкалась – заздрила вітрам.
Шукала непідкорені вершини.
Ішла у свята, так - по звичці, в храм…
Давно людина мріяла про крила,
але чомусь злетіти не могла…

Тим часом, в серце стукає, безсиле
любов й несе в дарунок два крила.

Ти ще мала й така неосвітчена,
Ти ще вчишся просто літать.
Здійматись угору - мати учила,
А хто буде падати вчить?

Те ще маленька ластівочка,
Безтурботна, ні про що не думаєш...
Ти ще просто мамина донечка
І гіркого не знаєш життя.

Ти мрієш аби пошвидше вибратись
з-під маминого, теплого крила
Й на крилах своїх податися,
Туди: там, де краю нема.

Ти така маленька ластівочка,
Котра прагне по небу літать.
Тільки знає, як угору здійматися,
А до низу не вміє літать.

Ти мала й така неосвіченна.
Маєш мрії й багато думок.
Ти ще донечка мамчина
І учиш життя, як урок.
18.04.09р.

Люблячі очі,
Безсонні ці ночі.
Кохання без меж
і я все про теж...

Улюблені руки
Ці крики шалені.
Ми на вершині,
Вершині гори.

Сонце вже сіло
в небі світило
Світить на пагорб,
Де ми з тобою є.

Сидячи разом
Світанок чекаєм.
Спина до спини,
Собі щось співаєм.
14.12.08р.

Я знала її, ту весну,
Її рудоволосу…
Завжди усміхнену й веселу
Й водночас сонячну й зелену.
Та, що в серця вселя тепло,
Та, що жене з душі все зло.

Я знала її, ту весну,
Її сірокооку…
Я з нею вранці в люди йшла
Щоднини її виглядала.
Ту, що сонце вставати гукала,
Ту, що ластівок з вирію звала.

Я знала її, ту весну,
Ту завзяту й водночас милу.
Це вона траву в зелений змінила
Й на дерева усі бруньки почепила
Та, що ранішні роси розкидала,
Та, що весну в серця вселяла.

Я знала її, ту весну,
Її просту і босу…
Та що жене печаль і сум
Й розносе радість і кохання.
Та, що ввіва в серця тепло,
Та, що жене з душі все зло.
14.04.09р.

*
Ніжність
тремтить на кінчиках пальців,
щемить на краєчках уст,
і бджола на щоці у квітки,
мов родимка.

Сьогоднішні дні
За вчорашні ні разу не гірші,
За позавчорашні,
Та інші минуло(сто)річні:
В кишенях – слова,
В голові повний безлад - вірші,
І вітер попутний,
А інколи (завжди) – зустрічний.

Сьогоднішні дні
Починаються ранком чи болем -
Голодним і злим
У гуртожитку з префіксом «анти»,
Де йде дизінфекція
Потом (тире) алкоголем,
І тяжко працюють
Повії (тире) коменданти.

Сьогоднішні дні
Обіцяють, що далі буде…
Під впливом гормонів
Виманюють джина із пляшки
Не вірять в любов -
Поклоняються магії вуду -
Ліжка начиняють
Тротилом і ставлять розтяжки.

Сьогоднішні дні
По-злорадному якось сміються.
Шукають купівлі,
Продажі та нових замовлень…
Лаштуються йти
І, що йдуть назавжди клянуться -
А завтра приходять
У списку нових повідомлень.

А посміхатись просто, наче жити,
у потяг Долі скласти всі думки.
А за вікном - м"яча ганяють діти,
цвіте бузок - запінено-легкий.

І дід старий іде собі, триногий,
у нього сива довга борода.
Питаю: "Діду, ви куди?"
- До Бога,
Бо вже обридла світу суєта.
А далі - степ,
де бродять вільні душі,
і дикий кінь копитами дзвенить.

Зупинка-дві хвилини. Поїзд рушив.
Я - мить. Ти - мить.
Усі ми просто мить...

Поглянь,
Який погожий, світлий день!
Всміхнись йому!
Вдихни на повні груди!
Хай принесе нечуваних пісень
Із древніх слів,
Котрі забули люди…
Хай в серденьку
Зігріються вони,
Щоб в час Весни
Зійти чуттями рясно.
В твоїм саду дозріють восени
Плоди нетлінні –
Світлі і прекрасні…

А ти прийдеш.
Прийдеш, я знаю точно,
Бо серце прагне зустрічі давно.
Вже впізнаю твої ласкаві очі
у власних мріях, ніби у кіно.
Я впізнаю цю посмішку іскристу,
що прагне обігріти цілий світ.
І те, що є між нами –
вже не відстань,
але назустріч впевнений політ.

*
Мов острівець,
лежиш в траві глибокій,
зелено-синій, ніби океан.
І метикую,
Як пристать до тебе.

Ми рано чи пізно повернемся
До того з чого починали.
Бо час є циклічним, як вервиця
Повернемо те, що зламали.

Ми завжди шукаємо сховища,
Блукаєм у власних думках.
Де зграєю замість кладовища
Безмежний ховається страх.

Ми кожного дня зневіряємся,
Шукаєм у друзях лоббі.
І знову не раз помиляємся,
Бо вихід шукай у собі.

Минає одна година,
І знов ти стоїш в пустелі.
Ти рано чи пізно повернешся,
А потім впадеш з каруселі.

Я вчора тебе ненавиділа,
Сьогодні тебе кохала.
Я рано чи пізно повернуся
До того з чого починала.

І так безкінечно довго
Ми будем блукати по сховищах.
В яких заховався душевний страх
У плитах німого кладовища.

Немає слів перед тобою,
Ти зник з думок моїх назавжди.
А в серце з радістю й журбою
Ввірветься дике слово правди.

Немає слів, ну і нарешті!
Уже звільнилась я від болю.
І на обличчі сльози перші
Зявились й зникнуть із тобою.

Ми звикли всього добиватись,
Боротися за кожну мить.
А потім кинути все, здатись,
Бо може ще переболить.

І знов кінець, і знов прострація
Безглузда яма у душі.
Німе кіно...замовкла рація
Замовкло серце... ми чужі...

На ранок помінялись сонце й місяць місцем,
Якесь дівчисько вже розсипало намисто,
Ще зранку почалися зміни і,
мабуть, навмисле,
мені вже встигли донести,
я знаю, що ти в місті!

До безумия легко сделать шаг,
А потом спросить: что не так?
Мы не строим судьбу, мы ею живем
Возвращаясь каждый раз в свой прежний дом.

Мы не тратим слов на лишние доводы,
Мы ищем бесконечно отговорки и поводы.
Чтоб никто не подумал и не понял никак,
Что на самом то деле мы в мире - пустяк.

Мы теряем надежду, мы не верим в мечты,
Мы и сами не видим как теряемся мы.
С каждым днем поглощаясь в любви волшебство
Мы теряем свободу, мы теряем все.

Но одно получаем и несем сквозь всю жизнь,
Это радость безумия или радость любви.
И потом мы поймем, как тогда ошибались,
Когда просто в безумии безразлично расстались.

* * *

Где ты стоишь? На каком берегу?
Есть ли к тебе мосты?
Что в котелке кипит на огне?
Много ли будет тепла?
Камень за пазухой или хлеб
Бережно прячешь ты?
Что тебе дорого в этом костре –
Пламя? дрова? зола?

Кланялось солнце остывшей земле,
Вечер допит до дна,
Звёздная гуща налипла на лес,
Стала речным песком.
Снова не спится ни мне, ни тебе.
Небо. Река. Тишина.
Танец огня. Мелководье травы.
Всё остальное – потом.

Нет ни моста, ни плота – ничего,
Я доплыву, смогу.
Плаваю плохо, но верю в тебя,
Выйду сухим из реки.
И не имеет значения, что
Ты на другом берегу.
Главное, чтобы ты понял меня,
Понял мои стихи.

... Не йде гора, Володарю.
Могилою вона.
А я у неї вродою
Від скіфського вина...
Із берега зухвалості
З-під кам’яних повік
Дві бабині цікавості
Дивилися торік
На мене,
бо – кочівниця.
А завтра – баба, пра...
І зникла мова
спіниться
Між берегів Дніпра.

Літо котить колесо житами,
Босий вовк мовчить в твоїй душі.
Під відкритим небом, за столами
третій день обідають дощі.

Я тобі свої дарую крила:
"На, літай, усе в житті святе!".
Та прошу, не кидай зорі в кригу,
коли холод знов у світ прийде.

Не стрибай з мостів, не бався світом
(політай і знову повернись)
просто жити. І котити житом
колесо від літа до весни.

Я люблю вставати рано. День не займаним листком
Розгортає сонце й п’яно повіває холодком
Від долини що туманом вся покрита. Йду один
Слід лишаючи у полі серед росяних травин.

Дивина лише та й годі – день народжується! Ось
Знову сонечко поволі наче вперше піднялось.
Над полями тільки-тільки піднімає мідний край…
Це-ж навколо щастя скільки! Ні ще встигну я у рай!

Так би тут і залишився де пташки і роси сплять
А хмарини піднялися і тихесенько летять.
Їм би світ не розбудити… Хай утомлений поспить
(Встигне вдосталь наробити лиха в день цей). Тихо цить

Рання пташко соловейку. Не буди ж ти сонний день!
Краще ввечері гарненько поспівай мені пісень
Як коханої голівка буде поряд на плечі…
А тепер же птахо рідна хоч хвилинку помовчи.

Я наслухатися хочу тиші ранку перед днем
Що напоїть всіх до схочу гірким варивом проблем.

вітер облизує стомлені груші
повітря тугаве і місяця серп
зорі на небі мов світла калюжі
а погляд втопився в тобі і затерп...

ти дивишся сни сніжнопері як вата
повіки тремтять як крило стрикози
і краю нема липневому саду
і місця не буде жорстокості зим...

скотиться зірка ясною сльозою
по розпашілій примнутій щоці
тебі обійму гнучкою лозою
а літо шукає себе в молоці...

ти дивишся сни я дивлюся на тебе
цвіркун натягає до неба струну
тріскають груші від тиші і стебла
і сниться червоний сон кавуну...

Кольоровий мазок на:

"Груз 200" Владимир Замшанский
http://maysterni.com/publication.php?id=32734

Я хочу бути красівий
Тепло коли літнє прийде,
І галстук пов’язую стільний
Самі здогадайтеся де.

Нехай теліпається й висне,
Хороший такий матєрьял.
Ти, мила шо хочеш роби з ним
Хорізму шоб не потєряв.

Як хочеш погладь його вранці,
Чи ввечері ніжно прасуй…
Він дуже підходить до штанців
І з розуму зводить красунь.

Горбом посередині кантик
І кінчик широкий такий.
Його не зав’яжеш на бантик
І думку ту навіть відкинь!

Стримить із штанів нижнім краєм
До верху надійним вузлом
Щоб я показався охайним
А не дєрєвєнскім козлом.

Бо маю я бути красівим
Тепло коли літнє прийде
І галстук пов’язую стільний
Самі здогадайтеся де…

Приказ отдаю:Послушай!
Будь страстным,горячим парнем,
Во власти моей растая,
Покорным рабом моим.
Что я королева, знаешь,
Сомнений не возникает,
Чего тогда время тянешь?
Смотри, не перегори!
Я властно тебя целую,
Теряешь контроль, срываешь
С меня ты остатки спеси,
И ворох дневных забот.
Я знаю, я точно знаю,
ТЫ можешь меня утешить,
Отвлечь от сомнений, грусти,
Забыться есть мой черед.
ТЫ даришь мне ласку, нежность,
И каждою клеткой тела
Тебе отдаюсь в объятьях,
Но скоро уже рассвет.
А я... умоляю Бога,
Чтоб Он не спешил день грешный
Начать, торопя луч солнца,
Пусть длиться святой момент.

DJ Zoyk прокручував трек луни,
ніч відхаркували птахи,
за вікном кружляли молекули,
а в кімнатах свічок зірки
в дзеркалах старих відбивалися
потойбіччям лякливих гамм,
але все ж таки видиралися
вертикалями амальгам
на орбіти, для них гаптовані
візерунком летючих зграй
і де сріблом був підфарбований
трохи випнутий небокрай.
Там, знедолені в матриць домені,
випадали зі скла площин
вектори незнищенних променів
і невпинний плин
бадилин
стробоскопив метеоритами,
розпочавши новітній трек
між дзеркальними сателітами
над неонами дискотек
в далеч, де хмарочосів стовбури
винайшли вишини пароль,
аби зникли сузір‘їв контури
в океані лискучих зорь,
аби хвиль його відображення –
відображення таємниць –
відобразилось на ураження
в рисах здійнятих вгору лиць,
що помножені люстер-нетрями
на безмежжя з усіх боків
в іншовимірній геометрії
задзеркальності почуттів.

1 світловий рік

Сонце геть до зірки всохло…
Простір всюди небом є…
І полегшення потроху
невагомістю стає.

2 світлових роки

Землю знов я викликаю
з прірв сигналів та світлин
і на дотик відчуваю
полиновий плин хвилин.

3 світлових роки

Знов шерехатість електронів
шурхоче тихо по дротах,
а смак реліктових фотонів
ледь солоніє на вустах.

4 світлових роки

Проміння пружні бадилини
сплелись в ізотропії лінз
і кожен промінь пахне сіном,
як трави зорями колись.

5 світлових років

Із зорельоту роблять ноту
молекул акустичні рухи
і в космогонію польоту
складаються тіла і звуки.

6 світлових років

Космос розчиняє очі й лиця,
та сліпі пілоти й менестрелі
точаться у «чорних дір» зіниці
крізь галактофоній акварелі.

7 світлових років

Іскрить на кінчиках антен та пір‘їв
і над інопланетними столицями
на механізм олюднення сузір‘їв
чиясь перетворилась інтуїція.

8 світлових років

Безодня спогади дарує кораблю,
де в ній земляни є господарі – не гості! –
й рудого Сонця відчуває де-жа-вю
ультрамариновий, край Сиріусу, простір…

Була любов. Маленька втіха
в розпутті днів, меж слів і площ
той плотський дух і розум...крихти
та амплтуда сонце-дощ.
Нічого так. Ні мук, ні крові.
Ні штампів. Просто десь знайшлись
два різних тіла - різновіра
і в смутку ніжно обнялись.

Горіла яскраво та гірко
Найперша красуня ночі,
Закрила звабливі очі…
І падала з неба зірка.

Здавалось летіла в безодню,
А впала в рожевих росах,
В латаття зелених косах…
Ой, річки гірські холодні!

А там дівки чорноброві,
Там хлопці на вроду багаті,
Купальські палають багаття…
Та засумувала знову.

Шукала кохання в луках,
У мавок в лісі питала.
Зустріла Івана-купала…
І випила щастя в маках.

Опівночі знову гірко
Лилося із неба світло.
І папороть вже розквітла!
Чи будеш моєю, зірко?

Моя душа в очікуванні свята
Могла вмістити всі принади світу,
Але її посудина щербата
Тепер не здатна, як колись, радіти.

Шматочок серця так приріс до тебе
І не хотів нізащо розлучатись,
Що втік з грудей, виламуючи ребра,
Лише з тобою марячи про щастя,

Помандрував, щоб завжди бути поруч,
Забувши все – родину і домівку, –
Як вірний пес, приходити на поміч
І захищати юну Евридику.

Тепер сумую – через ту щербину
Тікає радість, із грудей хлюпоче,
А гіркота налипла з середини
Мов та змія, що жалить серед ночі.

Плекаю спогад про щасливу днину,
Де поцілунок губ мене лоскоче.
Ні – я не плачу...
Бо ніхто не винний,
Що я зустрів твої казкові очі.

Ти десь
лягаєш спати на підлогу,
Стуливши очі,
Думаєш про Бога.
Вдивляєшся в сліпучі темні далі,
Сягаючи небесних пекторалей.
Багато думаєш і робиш мало,
Ідеш шляхами Гаутами.
Будуєш міст між Небом і Землею
Для тих, хто йде колючою стернею,
Для всіх “бажаючих напитися води”.
Я десь так само, як і Ти.
2009

В пацьорках кольорових сліз
Застигли занімілі фрази.
В обличчя хлюпають образи
В передпекельнім колі слів.
Я все ж таки міцний горіх,
Вибалансовую на грані.
Спливає запахом ґерані
Мій найсолодший давній гріх.
Здирає шкіру біль проклять,
Лещатами затисло чресла.
Невже за те, що я воскресла,
Мене повинні розіп’ять?!

Куда ж Ты смотрел, Господь,
Коль знал, что в моей судьбе
Когда-то случится он
И я обращусь к Тебе?!

Ну взял хотя б подмигнул,
Хотя бы слово сказал,
Что это не мой перрон
И это не мой вокзал.

Что это не мой вагон
И это не мой билет,
Что мне здесь не выходить,
Моя остановка – “семь лет”.

Что где-то моя весна
Меня уже ждет давно,
Хотя бы рукой показал,
Как в старом немом кино.

Ведь я бы тогда к нему
В окно залетела пургой,
Снежинкой легла на ладонь
И знала бы – вот он – мой.

Я мягкой зеленой травой
Стелила б его пути,
Дорожки плела канвой,
Чтоб мог он ко мне прийти.

Ну что ж Ты не подсказал?!
Ведь сам же чертил маршрут.
И выбрал такой вокзал -
Вокзал, где меня не ждут.

Вагон, где глухой народ
Лишь пьяные песни орет.
Попутчиков, что безвольны,
Лишь ногти грызут и довольны.

И я, как в чужих гостях,
Безверье в душе и страх.
Весна! И так хочется жить!
А поезд не остановить.

У двери открытой стою,
Лишь шаг – и под колею.
И душу уже не спасти.
Но ты ведь чертил пути!!!

Запутался видно сам Бог,
Из нитей-дорог клубок.
Мне вниз по глухому пути,
По дерну, но нужно ползти.

Устал Ты старик, отдохни,
И я отдохну – вот чертог…
Лишь в рваной холстине небес
Меня Мой рисует бог…

Хотів якось я зрозуміти,
яким шляхом я маю йти.
Чи варто зараз вже радіти?
Чи може краще відійти?
Я пробував все описати,
Якось доступно підійти
І ситуацію злякати
я лиш тоді хотів змогти
хотів собі я набрехати
хотів затемнити весь світ
і горе і біду призвати
і кинуть світ собі до ніг
тоді побачив промінь сонця
незнаю звіки взявся він
небуло ж в мене ні віконця
не падала і навіть тінь
та він зявився і промовив
нетреба просто ти прости
повір подінеться тривога
ти просто її відпусти...
тоді зявилися слова
які її я написав
що ніби вже душа жива
що іншу я вже покохав
я знов тоді робив помилку
я знов тікав я знов брехав
задуматися ж на хвилинку
я думав часу я не мав.
я планував усе зробити
до того строгого числа
ти мала сильно полюбити
ти мала бути знов моя
в ті дні я точно загубився
в ті дні напевне помер я
в собі тоді навік закрився
закінчилось тоді життя..

Пробачте, мамо! Я недобрий син...
Бо Ви писали: “з кожним роком гірше,
На “пенсію” не підеш в магазин…”,
А я - пишу Вам недоречні вірші

Про сенс життя, гармонію краси
І що не все вимірюється грішми…
Так, за “красу” не купиш ковбаси,
Не нагодуєш праведних і грішних,

Колодязь не відновиш, якщо він
Давно вже на подвір’ї завалився…
Та піднімався Київ із руїн,
А вранці, мамо, – гарний, наче вмився.

Будуються собори і метро…
Повірте, мамо, це не тільки гроші!
Крокують поруч Кривда і Добро,
Є люди ненажери, є й хороші.

Ніхто не прибере за нас “сміття”
І не здолає труднощів… Тож, мамо,
Хіба не в тому вищий сенс життя
Сприймати все з любов’ю і піснями?

Я вірю, що краса - врятує світ
І людяність - паскудство переможе!
Терпіння і здоров’я дай Вам Боже,
А Чернівцям – уклін мій і привіт.

І ми вже фото поміняли,
І усмішки на них вже знов,
І всі уже позабували,
Про ту любов, про ту любов.
А я один це пам’ятаю.
На зміг чомусь я це забуть.
І досі біль я відчуваю,
І в цьому суть, і в цьому суть
Говорять час лікує рани,
Не допоміг мені ж нічим.
І хоч я втік за океани,
Та я один, та я один.
Я знову тему відкриваю,
Я знову їй це розкажу,
Я сам ж її і закриваю,
Але нікому не кажу.
На пальцях мозолі від слова,
Яке я досі ще пишу
Я знаю ти ще не готова,
Та все одно я це роблю.
Та я тобі не відсилаю
Свої ув’язнені думки.
Я кажу іншу я кохаю
Тебе ж не украдуть роки!
Ви скажете це все без змісту.
Ви скажете набір це слів.
Я ж далі пройдуся по місту,
По місту мрій і сліз морів…

Солова, слова, і знов словва.
Якби ми знали їхню силу!
Від них - душа враз ожива
Від них - «ховається в могилу»

Зірки згасають. Дивишся у вись.
І пошепки загадуєш бажання,
Які в твоєму серці вже збулись.
В твоєму серці сила несказанна.

Зірки згасають, але ти світи.
Світи любов’ю - щиро, не фальшиво.
І усмішкою землю освяти
І станеться обов’язково диво.

Зірки згасають. Опадає цвіт.
А ти світи, теплом хай серце сяє.
А ти світи і змінюй цілий світ.
Хтось усмішки твоєї так чекає…

Коли упала у окріп
Ти…
Я
Не хотів щоб ти впеклась
Моя
Морквина.
Хотів щоб
То
Була лише цедрина…
Так повиводити глистів
Хотів.