на мій матрац, або на поле бою
як називаю часом жартома
раптово як завжди прийшла зима
я ще заклеював шибки, готуючись зустріти
листопад
або я цілував солодкий виноград
або я думав, буде все гаразд
невміло притуляючи щоку
до твого серця
Але і осінь не для нас
і я не Кобо Абе.

з Г.Бреговича

Нема грошей і знову без роботи.
Осіння мряка, безкінечні дні
Дитина посміхається вві сні
І ловить молоко з грудей відкритим ротом.
Ти втомлено наспівуєш пісні,
Готуючись до завтрашніх уроків.
І линуть тихо, зовсім без зусиль
Пісні для похоронів і весіль.

Непристойні зомбі, що летять у Клівленд
Їх тіла у пеклі, а душа у раю
Яблука Антонова, груші мої срібні
Ви єдині рідні у чужому краї.

Незлобливі зомбі відпочинуть в озері.
Долетить не кожен, шлях їх фист далекий
В парку листопадловім, білі як морозиво
Вилітають в вирій, зомбі, як лелеки.

Б.-І. Антоничу

Змагаюсь з ледом я
бо ковзаняр.
Бо маю на стопах вогненні
криці.
І не ховаюсь у лапатих
снах ялиці.
Я розділяю сніг
на воду і на небо.
Як справедливий цар.
Бо на ногах ножі,
а не якісь слизькі,
підступні кеди.

Удари грому. Малярія. Плащаниця.
Ліхтар на дроті б'ється у вікно.
Провалля коми. Єремія. Пропасниця.
Уважним вухом слухаю стегно.
Удари малярії по сідницях.
Ліхтар на Єремії чує вікна.
Провалля плащаниці. Кома вуха.
Уважним дротом б'є стегно.
Сніданок для таємних або ліквор.
Відрижка їжею або зішесття Духа.
Удари Єремії б'ють вікно.
Смерділо рибою чи лихом.
Пустеля. Не помер. Яка задуха.
Іуда. П'ятирічка. Дніпрогес.
Петро - це камінь, я це - вухо.
Христос. Голгофа. Риба. Хрест.

Раджу Раджі: Тримайтеся прямо
Ваша Величність.
Будьте, як кажуть, цвяхом програми
Ваша Незвичність.
Час - це метелик, що лине на лампу
З воріт гіпокампу, з воріт гіпокампу
Ваша Тривалість.
Стримуйте гнів, як може непалець,
Як можна недбало
Ваша Зухвалість.
Бачите піддані влади заради
В пошуках зради
Ваша Стоокість
Хай буде камнем наріжним і ніжним
ваша жорстокість,
Ваша Жорстокість.

Густе вино осінніх вечорів,
століттями відстояне, збудило
зачаття пахощі.

Каштанові аромалампи,
дев’ятиповерхові сходи, плач дитини
змішалися стаканом молока.

Плюс-мінус три сімдесят п’ять —
погано бачу, мушу краще —
морськими хвилями обітницю складала
дітей родити. Потім сум пройняв —
здалося, діти щастю перешкода, —
балет бажань калічить немовля.

Замучена, гукаю чоловіка.
Приносить заспокійливе, тамує спрагу щедро,
ранкові запахи переконали — хочу сина,
а доньку — третьою,
надалі видно буде...


Скляність
Випадковий штучний образ
Зберігається у мозку.
Темний — світлий, чорний — білий,
Вістря голки — крапля воску.
Вже й спокій знайшла від нього,
Вже й запхала його в сміття,
Та з’являється невчасно:
Геть забуду — тої ж миті
У мої нервові ранки
Твоїм голосом ввірветься.
Образ — нестійка примара.
Перехрестиш — розіллється
Слізьми, дзвоном вечоровим,
Гарячковими дзвінками.
Розлетілись мої вірші
Чорно-білими птахами.

Переплутати боюся
Тінь, люстерко і людину,
Бо на троє не ділюся.
Я існую. Я єдина.

* * *
Ображена, зневірена — це ти.
Дитинство назбиралося з уламків
твоєї вулиці, бруківки, ліхтарів,
дощу і ночі, порожнечі цирку, склянки...
Ти нею равлика маленького колись
од всіх уявних жахів боронила.
До спеки, втім, лишала... "Спіксь!" —
і захлиналась, рятувала, як уміла.

Той слиз щоночі натікає в твої сни —
ти борсаєшся до схід сонця безпорадно.
А зрання волосинку із коси
на його пам'ять вириваєш марно.

Знесилена — старечість із очей —
визбируєш з чужих дитинств малюнки.
Твій дім — музей загублених речей,
в якому ти готуєш тільки трунки.

У серця мова калинова,
Як пісня, - ВІЧНА ДОБРОТА.
Вона в єднанні такту й слова -
Зворушна, ніжна і проста.

Плекайте мову - Стяг величний,
То струни нашої душі,
В ній символи життя одвічні,
Натхненням пройняті вірші.

Прониклива, не для байдужих
Рядків хвилююча краса.
На крилах слова вільних, дужих
Злинають мрії в небеса

І осипаються, мов квіти,
На землю в променях рясних,
Щоб душу кожного зігріти
І щоб негоди вітер стих.

Плекайте мову - Гімн величний,
Найтонші порухи душі,
І символи життя одвічні:
Прозова сповідь і вірші.

2004.

І
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розписане шатро.

Задерті високо корма і ніс,
мальовані зеленим і червоним
орнаментом, все інше в тон піску.

Ядучі кольори нової фарби
напевно відганяли комашню,
що хмарами роїлась над водою.
Хоча комах відлякували і
густі дими від запашних курінь
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги -

боятися богів повинні всі.

ІІ
Аменхотеп, сановник, далі жрець,
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, зведену з плоского,
устеленого кедром дна човна,
також ретельно і дбайливо вкриту
малюнком заростів.
                   Верткий прислужник
пасе, із відданістю пса, очима
сановника, той, зрештою, киває.

Раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства -
хто просто борсається, хто пірнає.

Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби усміхнені, звичайно краще
штовхати човен, а не грубі брили.

ІІІ
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
Прислужник сівши у свою корзину,
дає накази - з носа на корму,
де вже очікує на них керманич.

Раби здіймають над водою весла.
Ступаючи по даху надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарослі неспішно відпливають.

Являють сіру кішку на гладкому,
порослому травою валуні.

Присутність кішки видає білявість
грудей і граючий нервово хвіст.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та в порості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.

І з-під темно-зеленого листа
оранжева чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли човен з людьми відплине далі.

Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.

ІV
Сріблясте плесо Річки колихає
у ритмі весел ковзаюче судно.
Громада храму стрімко виростає
над плавнями, і наче слідом лине
сусідньою, ще більшою рікою.

Застиглий з виразом сумним наставник
не зразу помічає, що царевич
підходить й ніжно тулиться до нього.

Зітхання хвиль при березі ворушить
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся - показні і граціозні, -
вони, як ті, придворні в париках,
кивають на прощання уві слід.
Та на обличчях їх немає сліз.
Емоціям не характерна вічність.


2001 - 2004

* * * (Омару Хаяму)
І нині плоть твоя, мабуть, святий оазис.
Не вірю, друже, що твого земного абрис:
“не гріх і тут втішатися небес дарами…”,
“присядемо ж удвох...”- лише до праху надпис!

_____________________________________________


* * *
П'яничка розуміє справи Божі,
Коли й хмільні діла його хороші.
Нелегко і тверезо їх робить,
А сп’яну здатні тільки душі гожі!




* * *
Благословенне будь, земне вино!
У глеки зваби вміщене воно!
І що не глек - то свій окремий смак!
Не кожен, ясно, мій, а все одно!..




Прекрасність
Коли звершив Господь людиною земне,
не тим утішився, либонь, що промине,
а безконечною жагою чоловіка,
з якого взяли задля жінки головне.




* * *
Коли красуня болісно вколола -
сама беззахисно чарівно гола,
зроби ковток вина аби зваблива
з таким єством в тобі не охолола.

Демону (Маньєриста) * - До віршів у коментарях




* * *
Ні осінь пізня, ні вітри, ні хмурі далі
не оп'янять мене терпким вином печалі -
допоки в погляді твоєму жарке літо
ні мудрості в мені, ані моралі.




* * *
Що, друже, думати про завтрашнє сьогодні?
Нехай торкаються шляхи країв безодні,
та поміж нами й нею розпачу стіна,
здолати з милою й вином її не годні!



* * *
Я не останній, хто дійшов до дна
і, випірнувши на поверхню, на
біду потрапив більшу, ніж була,
коли єдиним світом зналась ти одна.



* * *
Говорить розум про подій кінцеві дати,
конечно все - не варто навіть починати.
А в серці Мила, серцю радісно кохати,
одне - вбирати, зовсім інше - віддавати.



* * *
Весь білий сніг моїх неходжених доріг,
і ти, що сліду не лишила в ньому ніг,
в хмільному келиху моїм - відлунням втіх,
гірким ковтком - я не з тобою, хоч і міг.



* * *
Повір мені - про гаманець не йдеться,
коли цілющий дощ із неба ллється,
чи як любов знаходить нас - тут, словом,
не все купляється, чи продається.



* * *
Що з нами завтра станеться? Напевно,
життя продовжиться цілком буденно.
І з віку в вік живемо схожим чином -
лиш перед смертю мить для нас священна.



* * *
Піски пустелі, моя звабо, - це красуні,
що нами тут перебирали, тілом юні,
а потім вже перебирали тільки ними.
Моєю стань, а не пилиною Фортуні!



* * *
Я залицятимусь до вас у дні зимові,
я вигадаю вас, і хміль до крові
вливатиму любовний до тих пір,
доки весна нас не зведе в розмові.



* * *
Поглянь - негода за вікном і ллють дощі,
така нагода, наливай вина мерщій!
І ще обіймів хмелю, мила, - для душі!
Бо геть тверезому кінець мені... Меrсі.



* * *
Кажуть, закінчилось літо й осіннє тепло
схоже на жінку мою, на моє ремесло...
Так, ось і в бочках нове визріває вино -
Осінь - початок, Майбутнього першочисло.



* * *
І як повинен був я жити навесні?
Не знати спраги? в собі втримати пісні?!
Красуні сад щоночі не садити?
А осінь знову дорікатиме мені!



* * *
Довірся, панночко, незнаному на мить,
та й обійми мене, забудь про свою кліть!
Не бійся, що не з птахоловів - поверну,
раз найсолодше там твій голосок звучить.



* * *
Що виклик долі - слабосилому мені -
нагода озирнутись? в далині,
між скелями, узріти просинь моря?
я ж тільки відгомін його, чи ні?



* * *
Твоя загадка, мила, - в образі питання:
принишклий сад між хмурих стін складного вчення.
Дасть тільки доля відповідь - вогонь кохання
та розсуд твій сухий – ще те єднання!



* * *
Ви тішите себе думками плоті?
Вважаєте, що головне у роті?
І далі - битись будете в покуті
у пащах тих, що жнуть незрілі суті?



* * *
Не раз, порівнюючи вина і жінок,
я над безоднею здіймав стрімкий місток,
та зустрічав, здебільшого, світанок
на дні, один, серед потовчених пляшок.



* * *
У грудях пташка билася сумна до ранку -
що помах крил - у ту, чи іншу обіцянку...
Чому ж так легко покидають рідні люди,
і що затримує цю вільну "полонянку"?



* * *
Мене з покоїв проганяючи своїх
за флірт із іншою, отой пташиний гріх! - *,
чи розумієш, обдаровуєш як щедро? -
Супроти світу ці покої просто сміх.

___________
"Пташиний гріх" - пояснення у коментарі
___________


* * *
Як молоде вино, туманиш хіттю,
і наповняєш жили щастя миттю, -
це потім, тверезіючи, вважаю
я сенс компанією довголіттю.



* * *
Не край, мій друже, серця: від печалі,
в яку тебе закули очі карі,
врятують інші очі - все минає,
і знову починається, там, далі.

...................................

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини над астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
у блиски неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, і ніжне
розчулене різноголосся
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося,
і нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.


XІІ.2005

(Присвячується учасникам мирної
волелюбної Помаранчевої революції)

І бачить Бог натхненну вроду,
Піднесення мого народу,
Його величну, гідну стать
Проти глумливості повстать.
Хто може попри все звеліти
Зітерти Вічні Заповіти
Від праотців, що доладу
Звитяжну правили ходу?

Й чи не найпершую вимогу -
Плекати в серці перемогу -
Нащадкам прагли передать,
Щоби велична сильна рать
Нескорена і незігнута
Розірвала найтяжчі пута
Брехні, покори, нечеснот,
Щоб возвеличив мій народ
Любов і правду навіки!

З правиці, з правої руки
Мораль і віру одеснуя,
Співав би вічно "Алілуя!",
Схиливши голову в уклін
І, сколихнувши Вічний Дзвін,
З душею чистою до Бога
Став в Воскресінського порога!

Народе мій, твоє коріння
Скріпляє навіть драговиння,
І Древо віттям до небес
Підносить твій Вселенський хрест -
Прокласти стежку до Життя
Крізь біль, страждання, каяття.
Твоє обличчя із любові,
Всі свідки, браття Ієгові,
Сказати мусять і про це.

Скріпляймо Райськеє Яйце,
Доволі щастя в нетрях бити,
Йде час велінням серця жити.
Брехні тягар - стальний кайдан,
Є точка відліку - МАЙДАН
У незалежної Вкраїни,
У найтеплішої родини.
І Володимирськая гора,
Людська звитяжна непокора -
То Конституції стаття:
Свідомість визначить буття!

2004р.

Присвячую матусі, освітянам і всім,
хто працює за покликом душі і
несе любов у світ

Колосся і волошки в полі -
Горить скарбниця майбуття,
Для кожної людської долі
Сплететься ниточка буття.

Буття-життя у цьому світі,
Який він, нене, непростий!
Схиляє Древо шатні віти
Підйомів, злету, світлих мрій.

Крокує стежками малеча
В Пізнання Світ і здивувань,
Тяжка та ноша, що на плечах,
Круті і сходинки до знань.

Бринить зворушне, тепле слово,
І руки лагідні в жалю
Дитячу долю світанкову
Вплітають в доленьку свою.

Ведуть в турботі нескінченній,
Все ділять - радість і печаль.
Своя не давить ноша плечі,
Стрімкі хоч сходинки до знань!

І світ з роками той ясніє,
Він зрозумілішим стає,
І в радощах сльоза на віях
Горить і сонцем виграє.

Ось в кошику для тебе квіти,
Матусе-вчителько моя,
Хоч складно чесно в світі жити,
Що є - мені не розгубити,
Навчила ти мене любити,
В цім нині доленька моя.

Танцюєш день і ніч – і не змовкає ритм,
порепалась земля, і ноги – міра болю.
Танцюєш на шляху, що йде у клятий Рим,
перестарілий мім, післяпотопний Голем.
І пісня – в далину, де після буде піст,
на темних брилах брів звисатимуть тумани.
Помацаєш – болить, а значить, маєш хист
до танців на мечах, і маєш перст для рани.
На ранок – ні душі.
А мертвим воям – плач.
Отим, із латинян, не навчених любити.
Впаде мідяк у пил – комусь цікаво, бач.
І стане битим шлях, актор – навспак – не битим.
Давай жвавіш, давай.
Спинятися не смій,
не смійся, не глумись і не вдавай глухого.
Скажений цей екстаз, де, мов клубок із змій,
не простір і не час, а тільки ноги... ноги...

Кажи про задоволення, що роки
прибавили і мудрості, і такту,
кажи собі - на благо все, дороги
до твого дому обирають друзі,
і з твого серця живиться оазис,
плоди смачні, цілющі води, стіни
надійні і високі, слуги вірні.
Кажи про радості, далекі плани,
про урожай вина і святкування,
про подорожі, клятвені офіри.
Кажи собі, що норовливі очі
коханої, помандрувавши світом,
до тебе знову прикипіли, що
твоє життя, громаджене щоденно
доволі суєтно, уже невдовзі,
повільніше ітиме, веселіше,
що діти часто згадують тебе,
а кредитори – ні, і цезар – ні,
що повен почуттів, бажань і спраги...

Кажи без роздумів і сумніву, кажи
упевнено, та не мовчи у мить,
коли утихне шурхоту невпинність,
пісок осяде і рука небесна
торкнеться дна твоєї змовклої клепсидри.


2005

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись...

ІІ
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесности - на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце, - ось приходиь Друг,
Той Друг, що лагідний, що - в брамі,
на сторожі
До світла іншого, де інші квіти. Божі.

ІІІ
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь,
І тьма - густіша. Боже, в далечінь
Відходять блага й сили помічні,
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, -
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що - незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл, заясній,
Не проминай, - зостань в душі моїй!
З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни, -
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, - а Ти пребудь в мені.

...Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я не встиг
Ще, сміючися, покорити...

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, -
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.

То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно - від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, -
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Просто дивитись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба,
А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То - найважніше: ти будь і дивись простовіч.

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
.....................................................
.....................................................
.....................................................

Я - лиш людина,
я - це частинка.
Світ - наче книга,
а я лиш сторінка.
Втрачаю себе,
гублю свою душу-
життя все мине,
а я не примушу
і навіть не зможу
його зупинити...
ми мусим втрачати
і мусим любити.
Біле і чорне-
всі барви життя.
Спочатку цінуєш,
та все ж забуття
захопить мене,
і я все забуду.
Не буде душі-
і я вже не буду...

Спочити спочатку.
А вчити латину – рутина,
рідинне життя і клітинне води поглинання.
Пошився у дурні і всі тепер кажуть: “людина”,
подався у люди, і лазити став по ліані.
І диха латиш перегаром гіркої латини,
а я, наче мавпа, деруся все вище і вище.
І час відбиває чечітку – хвилини й години.
У люди піти?
Краще в дурні...
Туди...
На горище...
Спочатку спочивши і вивчивши все, що потрібно.
Рутинну роботу на відкуп віддати рідинам.
Чекати на зиму у день поминальний чи рибний.
І бачити захід...
Незвичний...
Останній...
Єдиний...

*
Нынче ветрено и волны с перехлестом.
Скоро осень, все изменится в округе.
Смена красок этих трогательней, Постум,
чем наряда перемены у подруги.

Дева тешит до известного предела -
дальше локтя не пойдешь или колена.
Сколь же радостней прекрасное вне тела:
ни объятье невозможно, ни измена!

*
Посылаю тебе, Постум, эти книги
Что в столице? Мягко стелют? Спать не жестко?
Как там Цезарь? Чем он занят? Все интриги?
Все интриги, вероятно, да обжорство.

Я сижу в своем саду, горит светильник.
Ни подруги, ни прислуги, ни знакомых.
Вместо слабых мира этого и сильных -
лишь согласное гуденье насекомых.

*
Здесь лежит купец из Азии. Толковым
был купцом он - деловит, но незаметен.
Умер быстро: лихорадка. По торговым
он делам сюда приплыл, а не за этим.

Рядом с ним - легионер, под грубым кварцем.
Он в сражениях Империю прославил.
Столько раз могли убить! а умер старцем.
Даже здесь не существует, Постум, правил.

*
Пусть и вправду, Постум, курица не птица,
но с куриными мозгами хватишь горя.
Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции у моря.

И от Цезаря далеко, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца.

*
Этот ливень переждать с тобой, гетера,
я согласен, но давай-ка без торговли:
брать сестерций с покрывающего тела
все равно, что дранку требовать у кровли.

Протекаю, говоришь? Но где же лужа?
Чтобы лужу оставлял я, не бывало.
Вот найдешь себе какого-нибудь мужа,
он и будет протекать на покрывало.

*
Вот и прожили мы больше половины.
Как сказал мне старый раб перед таверной:
"Мы, оглядываясь, видим лишь руины".
Взгляд, конечно, очень варварский, но верный.

Был в горах. Сейчас вожусь с большим букетом.
Разыщу большой кувшин, воды налью им...
Как там в Ливии, мой Постум,- или где там?
Неужели до сих пор еще воюем?

*
Помнишь, Постум, у наместника сестрица?
Худощавая, но с полными ногами.
Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица.
Жрица, Постум, и общается с богами.

Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.

*
Скоро, Постум, друг твой, любящий сложенье,
долг свой давний вычитанию заплатит.
Забери из-под подушки сбереженья,
там немного, но на похороны хватит.

Поезжай на вороной своей кобыле
в дом гетер под городскую нашу стену.
Дай им цену, за которую любили,
чтоб за ту же и оплакивали цену.

*
Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное солнце.

Понт шумит за черной изгородью пиний.
Чье-то судно с ветром борется у мыса.
На рассохшейся скамейке - Старший Плиний.
Дрозд щебечет в шевелюре кипариса.

Mарт 1972

В холодную пору, в местности, привычной скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более, чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может зимой мести.
Ему все казалось огромным: грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы - Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой. И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка, издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.

Среди бесчисленных светил
Я вольно выбрал мир наш строгий.
И в этом мире полюбил
Одни веселые дороги.
Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
Ежели мне порою сон
О милой родине приснится,
Я непритворно удивлен,
Что сердце начинает биться.
Ведь это было так давно
И где-то там, за небесами,
Куда мне плыть, не все ль равно,
И под какими парусами?

(Опубліковано у Нью-Йорку в "Новому журналі",
1944 р. N 8).

Рифи і Рільке...
Рибалити більше не можу...
Крадеться осінь чи кішка, крадійка рибини.
Оси вмирають...
Ця осінь на віспу так схожа...
Тільки тоді розумію, коли резоную глибинно
в рибах і липах цим тілом таким незранимим.
Мабуть, від того, що довго морозів не лаяв,
бавились бабиним літом, шепталися німо,
і називали сусідів - апостоли Раю.
Рим, наче кремінь, і Криму до дідька негода,
годі на березі Рільке читати уголос.
Набожні хвилі чекають, а нам - все відходить...
Вишні і крони...
Коралові рифи...
І Хронос...

Моя любовь к тебе сейчас - слоненок,
Родившийся в Берлине иль Париже
И топающий ватными ступнями
По комнатам хозяина зверинца.

Не предлагай ему французских булок,
Не предлагай ему кочней капустных -
Он может съесть лишь дольку мандарина,
Кусочек сахару или конфету.

Не плачь, о нежная, что в тесной клетке
Он сделается посмеяньем черни,
Чтоб в нос ему пускали дым сигары
Приказчики под хохот мидинеток.

Не думай, милая, что день настанет,
Когда, взбесившись, разорвет он цепи
И побежит по улицам, и будет,
Как автобус, давить людей вопящих.

Нет, пусть тебе приснится он под утро
В парче и меди, в страусовых перьях,
Как тот, Великолепный, что когда-то
Нес к трепетному Риму Ганнибала.

Законная жена
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде ласточкины гнезда.
От начала мира уважает
Мандарин законную супругу.

Наложница
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде гусь большой и жирный.
Если нет детей у мандарина,
Мандарин наложницу заводит.

Служанка
Есть еще вино в глубокой чашке,
И на блюде разное варенье.
Для чего вы обе мандарину,
Каждый вечер новую он хочет.

Мандарин
Больше нет вина в глубокой чашке,
И на блюде только красный перец.
Замолчите, глупые болтушки,
И не смейтесь над несчастным старцем.

До 1918

Вдоль обрыва, по-над пропастью, по самому краю
Я коней своих нагайкою стегаю, - погоняю, -
Что-то воздуху мне мало, ветер пью, туман глотаю,
Чую, с гибельным восторгом - пропадаю, пропадаю!

Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
Вы тугую не слушайте плеть!
Но что-то кони мне попались привередливые,
И дожить не успел, мне допеть не успеть!

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть немного еще постою на краю!...

Сгину я, меня пушинкой ураган сметет с ладони,
И в санях меня галопом повлекут по снегу утром.
Вы на шаг неторопливый перейдите, мои кони!
Хоть немного, но продлите путь к последнему приюту!

Чуть помедленнее, кони, чуть помедленнее!
Не указчики вам кнут и плеть.
Но что-то кони мне попались привередливые,
И дожить я не смог, мне допеть не успеть.

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть немного еще постою на краю!...

Мы успели - в гости к богу не бывает опозданий.
Так что ж там ангелы поют такими злыми голосами?
Или это колокольчик весь зашелся от рыданий,
Или я кричу коням, чтоб не несли так быстро сани?

Чуть помедленнее кони, чуть помедленнее!
Умоляю вас вскачь не лететь!
Но что-то кони мне достались привередливые,
Коль дожить не успел, так хотя бы допеть!

Я коней напою,
Я куплет допою,-
Хоть мгновенье еще постою на краю!...

Протопи ты мне баньку, хозяюшка,
Раскалю я себя, распалю,
На полоке, у самого краюшка,
Я сомненья в себе истреблю.

Разомлею я до неприличности,
Ковш холодный - и все позади.
И наколка времен культа личности
Засинеет на левой груди.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Сколько веры и лесу повалено,
Сколь изведано горя и трасс,
А на левой груди - профиль Сталина,
А на правой - Маринка анфас.

Эх, за веру мою беззаветную
Сколько лет отдыхал я в раю!
Променял я на жизнь беспросветную
Несусветную глупость мою.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Вспоминаю, как утречком раненько
Брату крикнуть успел: "Пособи!"
И меня два красивых охранника
Повезли из Сибири в Сибирь.

А потом на карьере ли, в топи ли,
Наглотавшись слезы и сырца,
Ближе к сердцу кололи мы профили
Чтоб он слышал, как рвутся сердца.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

Ох, знобит от рассказа дотошного,
Пар мне мысли прогнал от ума.
Из тумана холодного прошлого
Окунаюсь в горячий туман.

Застучали мне мысли под темечком,
Получилось - я зря им клеймен,
И хлещу я березовым веничком
По наследию мрачных времен.

Протопи ты мне баньку по-белому -
Я от белого свету отвык.
Угорю я, и мне, угорелому,
Пар горячий развяжет язык.

1968

Плакав дощ над тiлом мiста,
Сiрi сльози лив.
Й стало серцю в грудях тiсно
Вiд нiчних молитв.

I мене, як тiнь, накрили
Хижi птахи слiв,
Я їм гладив чорнi крила,
Й римами молив.

Я благав їх долетiти
Крiзь зелену нiч
До країв, де вiршi-дiти
Тиснуть зусебіч.

I радiв до слiз вiд того,
Що живу один
Там, де ясно чути бога
Темної води.

Вiн спiває пiсню суму
Посеред болiт,
I над ним спиняють думи
Лагiдний полiт.

Й хилить мiсяць гострi роги
На далекий схiд,
Звiдки краденi дороги
Повертають хiд.

Щоб по ним моя тривога
Не змогла дiйти
До засмученого бога
Темної Води.

Вiн живе на днi надiї,
В самiм серцi снiв,
Де готуються подiї –
Тихi i сумнi.

Де кiнчаються розмови
Про пусте життя,
I збираються для змови
Гострi почуття.

Там – у мiсячному сяйвi,
З болем у крилi,
Тi слова, що будуть зайвi
Вранцi на землi.

Бо стає до звону тихо
Й близько до бiди,
Як з води виходить Лихо
Темної Води…

І
Нескінчений зимовий вечір
із похмурим обличчям свідка,
ох, літа мої молодечі -
краще поруч була б сусідка.

Підливаю у кухоль чаю,
скоса пресу дивлюся - гидко!
Може віршика про "кохаю"
написати вам, серцеїдко?

Вечір цим не пройняти - темінь,
бродить страхом у жбані маски.
Я вглядаюсь у далеч: вилинь
осяйний силует любаски.

Тільки місяця чахлі груди.
Хмари, наче сліди затяжки.
О красуня з вінцем облуди,
не діждуся від тебе ласки.

Не здобуду кохання - стану
чорним вмістом лякати риму.
О сусідко!… Медузо… З п'яну
зупинився я тут на зиму…

ІІ
Зупинились ми тут на зиму,
хтось повідав - "казкова суша",
та в лиху, вочевидь, годину
ми послухали злого мужа.

Гарний берег, округ діброви,
б'ють джерела, вода цілюща,
ми й забули про настанови,
не розвідали, що за пуща.

Повернули до сонця днищем
биті бурями бистрі чайки,
запалили багаття, й ті ще
урочисті вдягли китайки.

Певно нас вколисали хвилі,
зворухобила твердь – бо красні
вийшли з лісу красуні: зрілі,
вбрані легко, жаданням ясні.

Що ми з ними не виробляли!..
Дні, як стріли, влітали в ночі, -
що, поцілені, не минали,
багряніли в небеснім клоччі…

І помітили якось - гарно,
з кожним разом спокусниць більше!
що кохались колись попарно,
нині ж так, аби вдвох, все рідше.

І хтось мовив: по наші душі
прилітає ночами Молох,
та за радощі невмирущі
хіба бити годиться сполох?..

Отруїли серця нам чари.
І пропали би ми навіки.
Але раптом зійшлися хмари
і полилися з неба ріки.

Пригадали тоді про чайки.
Оглянулись. Прийшли до тями -
здичавілі, з одежі - крайки,
поруч жодної відьми (дами).

На світанку пішли до лісу
і готові на все - карати,
мстити, душу закласти бісу,
а спричинення розгадати.

І блукали недовго - гори
перед нами відкрились, наче
огнеликі скрижалі Тори,
наче зори воскреслих значень.

Все відкрилося, і забракло
нам водночас повітря й сили,
а прислужники - рай і пекло -
розпечатували могили…

Мало хто повернув додому,
відшукавши своє склепіння,
здивувавшись хіба що тому,
скільки нас тут од сотворіння…

ІІІ
О сусідко моя, між нами
відстань рівна любистку тіла,
що, змагаючись із віками,
на своєму стоїть - хотіла!

О сусідко, відчуй, як множить
пульс напруження молодечі
і відносить, кудись відносить
крові поклик зимовий вечір.


2005

Великий человек смотрел в окно,
а для нее весь мир кончался краем
его широкой, греческой туники,
обильем складок походившей на
остановившееся море.
Он же
смотрел в окно, и взгляд его сейчас
был так далек от этих мест, что губы
застыли, точно раковина, где
таится гул, и горизонт в бокале
был неподвижен.
А ее любовь
была лишь рыбой -- может и способной
пуститься в море вслед за кораблем
и, рассекая волны гибким телом,
возможно, обогнать его... но он --
он мысленно уже ступил на сушу.
И море обернулось морем слЈз.
Но, как известно, именно в минуту
отчаянья и начинает дуть
попутный ветер. И великий муж
покинул Карфаген.
Она стояла
перед костром, который разожгли
под городской стеной ее солдаты,
и видела, как в мареве костра,
дрожавшем между пламенем и дымом,
беззвучно рассыпался Карфаген

задолго до пророчества Катона.

1969

Председатель Совнаркома, Наркомпроса, Мининдела!
Эта местность мне знакома, как окраина Китая!
Эта личность мне знакома! Знак допроса вместо тела.
Многоточие шинели. Вместо мозга -- запятая.
Вместо горла -- темный вечер. Вместо буркал -- знак деленья.
Вот и вышел человечек, представитель населенья.

Вот и вышел гражданин,
достающий из штанин.

"А почем та радиола?"
"Кто такой Савонарола?"
"Вероятно, сокращенье".
"Где сортир, прошу прощенья?"

Входит Пушкин в летном шлеме, в тонких пальцах -- папироса.
В чистом поле мчится скорый с одиноким пассажиром.
И нарезанные косо, как полтавская, колеса
с выковыренным под Гдовом пальцем стрелочника жиром
оживляют скатерть снега, полустанки и развилки
обдавая содержимым опрокинутой бутылки.

Прячась в логово свое
волки воют "ё-моё".

"Жизнь -- она как лотерея".
"Вышла замуж за еврея".
"Довели страну до ручки".
"Дай червонец до получки".

Входит Гоголь в бескозырке, рядом с ним -- меццо-сопрано.
В продуктовом -- кот наплакал; бродят крысы, бакалея.
Пряча твердый рог в каракуль, некто в брюках из барана
превращается в тирана на трибуне мавзолея.
Говорят лихие люди, что внутри, разочарован
под конец, как фиш на блюде, труп лежит нафарширован.

Хорошо, утратив речь,
встать с винтовкой гроб стеречь.

"Не смотри в глаза мне, дева:
все равно пойдешь налево".
"У попа была собака".
"Оба умерли от рака".

Входит Лев Толстой в пижаме, всюду -- Ясная Поляна.
(Бродят парубки с ножами, пахнет шипром с комсомолом.)
Он -- предшественник Тарзана: самописка -- как лиана,
взад-вперед летают ядра над французским частоколом.
Се -- великий сын России, хоть и правящего класса!
Муж, чьи правнуки босые тоже редко видят мясо.

Чудо-юдо: нежный граф
превратился в книжный шкаф!

"Приучил ее к минету".
"Что за шум, а драки нету?"
"Крыл последними словами".
"Кто последний? Я за вами".

Входит пара Александров под конвоем Николаши.
Говорят "Какая лажа" или "Сладкое повидло".
По Европе бродят нары в тщетных поисках параши,
натыкаясь повсеместно на застенчивое быдло.
Размышляя о причале, по волнам плывет "Аврора",
чтобы выпалить в начале непрерывного террора.

Ой ты, участь корабля:
скажешь "пли!" -- ответят "бля!"

"Сочетался с нею браком".
"Все равно поставлю раком".
"Эх, Цусима-Хиросима!
Жить совсем невыносимо".

Входят Герцен с Огаревым, воробьи щебечут в рощах.
Что звучит в момент обхвата как наречие чужбины.
Лучший вид на этот город -- если сесть в бомбардировщик.
Глянь -- набрякшие, как вата из нескромныя ложбины,
размножаясь без резона, тучи льнут к архитектуре.
Кремль маячит, точно зона; говорят, в миниатюре.

Ветер свищет. Выпь кричит.
Дятел ворону стучит.

"Говорят, открылся Пленум".
"Врезал ей меж глаз поленом".
"Над арабской мирной хатой
гордо реет жид пархатый".

Входит Сталин с Джугашвили, между ними вышла ссора.
Быстро целятся друг в друга, нажимают на собачку,
и дымящаяся трубка... Так, по мысли режиссера,
и погиб Отец Народов, в день выкуривавший пачку.
И стоят хребты Кавказа как в почетном карауле.
Из коричневого глаза бьет ключом Напареули.

Друг-кунак вонзает клык
в недоеденный шашлык.

"Ты смотрел Дерсу Узала?"
"Я тебе не всё сказала".
"Раз чучмек, то верит в Будду".
"Сукой будешь?" "Сукой буду".

Входит с криком Заграница, с запрещенным полушарьем
и с торчащим из кармана горизонтом, что опошлен.
Обзывает Ермолая Фредериком или Шарлем,
придирается к закону, кипятится из-за пошлин,
восклицая: "Как живете!" И смущают глянцем плоти
Рафаэль с Буонаротти -- ни черта на обороте.

Пролетарии всех стран
Маршируют в ресторан.

"В этих шкарах ты как янки".
"Я сломал ее по пьянке".
"Был всю жизнь простым рабочим".
"Между прочим, все мы дрочим".

Входят Мысли о Грядущем, в гимнастерках цвета хаки.
Вносят атомную бомбу с баллистическим снарядом.
Они пляшут и танцуют: "Мы вояки-забияки!
Русский с немцем лягут рядом; например, под Сталинградом".
И, как вдовые Матрёны, глухо воют циклотроны.
В Министерстве Обороны громко каркают вороны.

Входишь в спальню -- вот те на:
на подушке -- ордена.

"Где яйцо, там -- сковородка".
"Говорят, что скоро водка
снова будет по рублю".
"Мам, я папу не люблю".

Входит некто православный, говорит: "Теперь я -- главный.
У меня в душе Жар-птица и тоска по государю.
Скоро Игорь воротится насладиться Ярославной.
Дайте мне перекреститься, а не то -- в лицо ударю.
Хуже порчи и лишая -- мыслей западных зараза.
Пой, гармошка, заглушая саксофон -- исчадье джаза".

И лобзают образа
с плачем жертвы обреза...

"Мне -- бифштекс по-режиссерски".
"Бурлаки в Североморске
тянут крейсер бечевой,
исхудав от лучевой".

Входят Мысли о Минувшем, все одеты как попало,
с предпочтеньем к чернобурым. На классической латыни
и вполголоса по-русски произносят: "Всё пропало,
а) фокстрот под абажуром, черно-белые святыни;
б) икра, севрюга, жито; в) красавицыны бели.
Но -- не хватит алфавита. И младенец в колыбели,

слыша "баюшки-баю",
отвечает: "мать твою!" ".

"Влез рукой в шахну, знакомясь".
"Подмахну -- и в Сочи". "Помесь
лейкоцита с антрацитом
называется Коцитом".

Входят строем пионеры, кто -- с моделью из фанеры,
кто -- с написанным вручную содержательным доносом.
С того света, как химеры, палачи-пенсионеры
одобрительно кивают им, задорным и курносым,
что врубают "Русский бальный" и вбегают в избу к тяте
выгнать тятю из двуспальной, где их сделали, кровати.

Что попишешь? Молодежь.
Не задушишь, не убьешь.

"Харкнул в суп, чтоб скрыть досаду".
"Я с ним рядом срать не сяду".
"А моя, как та мадонна,
не желает без гондона".

Входит Лебедь с Отраженьем в круглом зеркале, в котором
взвод берёз идет вприсядку, первой скрипке корча рожи.
Пылкий мэтр с воображеньем, распаленным гренадером,
только робкого десятку, рвет когтями бархат ложи.
Дождь идет. Собака лает. Свесясь с печки, дрянь косая
с голым задом донимает инвалида, гвоздь кусая:

"Инвалид, а инвалид.
У меня внутри болит".

"Ляжем в гроб, хоть час не пробил!"
"Это -- сука или кобель?"
"Склока следствия с причиной
прекращается с кончиной".

Входит Мусор с криком: "Хватит!" Прокурор скулу квадратит.
Дверь в пещеру гражданина не нуждается в "сезаме".
То ли правнук, то ли прадед в рудных недрах тачку катит,
обливаясь щедрым недрам в масть кристальными слезами.
И за смертною чертою, лунным блеском залитою,
челюсть с фиксой золотою блещет вечной мерзлотою.

Знать, надолго хватит жил
тех, кто головы сложил.

"Хата есть, да лень тащиться".
"Я не блядь, а крановщица".
"Жизнь возникла как привычка
раньше куры и яичка".

Мы заполнили всю сцену! Остается влезть на стену!
Взвиться соколом под купол! Сократиться в аскарида!
Либо всем, включая кукол, языком взбивая пену,
хором вдруг совокупиться, чтобы вывести гибрида.
Бо, пространство экономя, как отлиться в форму массе,
кроме кладбища и кроме черной очереди к кассе?

Эх, даешь простор степной
без реакции цепной!

"Дайте срок без приговора!"
"Кто кричит: "Держите вора!"?"
"Рисовала член в тетради".
"Отпустите, Христа ради".

Входит Вечер в Настоящем, дом у чорта на куличках.
Скатерть спорит с занавеской в смысле внешнего убранства.
Исключив сердцебиенье -- этот лепет я в кавычках -
ощущенье, будто вычтен Лобачевский из пространства.
Ропот листьев цвета денег, комариный ровный зуммер.
Глаз не в силах увеличить шесть-на-девять тех, кто умер,

кто пророс густой травой.
Впрочем, это не впервой.

"От любви бывают дети.
Ты теперь один на свете.
Помнишь песню, что, бывало,
я в потемках напевала?

Это -- кошка, это -- мышка.
Это -- лагерь, это -- вышка.
Это -- время тихой сапой
убивает маму с папой".

1986

Канал, в котором утопили Розу
Л., как погашенную папиросу,
практически почти зарос.
С тех пор осыпалось так много роз,
что нелегко ошеломить туриста.
Стена -- бетонная предтеча Кристо --
бежит из города к теленку и корове
через поля отмытой цвета крови;
дымит сигарой предприятье.
И чужестранец задирает платье
туземной женщине -- не как Завоеватель,
а как придирчивый ваятель,
готовящийся обнажить
ту статую, которой дольше жить,
чем отражению в канале,
в котором Розу доканали.

– Чего мы ждем, собравшись здесь на площади?
– Сегодня в город прибывают варвары.
– Почто бездействует Сенат? Почто сенаторы
сидят, не заняты законодательством?
– Сегодня в город прибывают варвары.
К чему теперь Сенат с его законами?
Вот варвары придут и издадут законы.
– Зачем так рано Император поднялся?
Зачем уселся он у городских ворот на троне
при всех регалиях и в золотой короне?
– Сегодня в город прибывают варвары,
и Император ждет их предводителя,
чтоб свиток поднести ему пергаментный,
в котором загодя начертаны
торжественные звания и титулы.
– Почто с ним оба консула и преторы
с утра в расшитых серебром багряных тогах?
Зачем на них браслеты с аметистами,
сверкающие перстни с изумрудами?
Зачем в руках их жезлы, что украшены
серебряной и золотой чеканкой?
– Затем, что варвары сегодня ожидаются,
а драгоценности пленяют варваров.
– Почто нигде не видно наших риторов,
обычного не слышно красноречия?
– Затем, что варвары должны прибыть сегодня,
а красноречье утомляет варваров.
– Чем объяснить внезапное смятение
и лиц растерянность? И то, что улицы
и площади внезапно обезлюдели,
что населенье по домам попряталось?
– Тем, что смеркается уже, а варвары
не прибыли. И что с границы вестники
сообщают: больше нет на свете варваров.
– Но как нам быть, как жить теперь без варваров?
Они казались нам подобьем выхода.

1904

Когда ты слышишь внезапно, в полночь,
незримой процессии пенье, звуки
мерно позвякивающих цимбал,
не сетуй на кончившееся везенье,
на то, что прахом пошли все труды, все планы,
все упования. Не оплакивай их впустую,
но мужественно выговори "прощай"
твоей уходящей Александрии.
Главное – не пытайся себя обмануть, не думай,
что это был морок, причуды слуха,
что тебе померещилось: не унижай себя.
Но твердо и мужественно – как пристало
тому, кому был дарован судьбой этот дивный город, –
шагни к распахнутому окну
и вслушайся – пусть с затаенным страхом,
но без слез, без внутреннего содроганья, –
вслушайся в твою последнюю радость: в пенье
странной незримой процессии, в звон цимбал
и простись с навсегда от тебя уходящей Александрией.

1911

Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)

Безжалостно, безучастно, без совести и стыда
воздвигли вокруг меня глухонемые стены.
Я замурован в них. Как я попал сюда?
Разуму в толк не взять случившейся перемены.
Я мог еще сделать многое: кровь еще горяча.
Но я проморгал строительство. Видимо, мне затмило,
и я не заметил кладки, растущего кирпича.
Исподволь, но бесповоротно я отлучен от мира.

1896


Переклад:
з гр. Генадій Шмаков (1940-1988),
Йосиф Бродський (1988)

                  Евгению Рейну,
                  с любовью
Плывет в тоске необьяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада,
ночной фонарик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необьяснимой
пчелиный ход сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необьяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый.
Полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необьяснимой.

Плывет во мгле замоскворецкой
пловец в несчастие случайный,
блуждает выговор еврейский
на желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не обьясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необьяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будет свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо,
качнувшись влево.

28 декабря 1961

(1)
Промайнула переді мною каламутна візія,
з якої наче й виросла,
яку уже й забула.

Надто вже це смішно
і як зі старої поганої книжки:
простора зала,
підлога, забризкана
солодким липким вином,
і щось нерухоме в кріслі…

Плаский малюнок, вартий забуття, чомусь згадався,
охопивши всі мої думки
і повернувши в крісло - слухать мух.

Лише на мить…

(2)
Запам'ятай номер
У місто приповзла нудьга
В квартирці кішка
Чиясь простягнена рука
про подаяніє благає.
Сядь. Послухай.
Ночами крадеш ти білизну з чужих балконів,
просякнуту тілами, рухами, коханням.
Ти думаєш, тебе так не впізнають
оті, що так давно сліди твої знайшли.
Ти не втечеш. Іди з мох очей.
Чи бачив ти колись горіхи сонця під дощем?

(3)
Fin

І
Мене пробачиш за відвертість?
Я трохи розгубилася,
ганяючи минулий лютий,
я випробовувала твердість
себе і пам'яті
- забутий
мені ти не такий ядучий.

ІІ нашарування
Пробач
я розгубила всі слова
сама пішла
Невдач
уже не страшно -
я тверда
І дні мені не жаль
розмінювать на мідь
випалювать на попіл
То коло, вісім кіл
і тут мене нема
туман а чи юрма
заживлять нóвий розпил

У оці правому тобі лишився атом,
він твій… і партія закінчилася патом

(4)
Як прикро:
хризантеми,
що їх поставила я у кімнаті на столі,
аби щоранку бачити -
прив'яли
Тоді я винесла букет в листопадовий холод,
в тумани, зимні вітри, у нудьгу дощів,
до голок зір байдужих
Й квіти відродились
На жаль, твоя любов така, як цей букет

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим чудно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг од яйця до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
куди і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
вима́рює сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події вже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і пахощу "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди прийшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки,
примарне, як і всі потуги
вести тілесні порахунки.


2003

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.

Людська душа, як дерево гіллясте,
як дерево гіллясте при дорозі.
І з вихором дорожнім прилітають
і осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
побачиш - блисне з ізмарагду око
або, обважене надміром бісів,
і жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
і оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
бо ж то так рідко струнчиться і квітне
душа, як дерево, очищена громами ...

...Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, -
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час,-
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, нас!

Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси -
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!

Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се - Українець-Воїн
Ворота помітив.

І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б'ючи межи очі
Тебе, Росіє!...