Я у долині погаслих вогнів.
Б’ють ручаї у цямрині.
І оживають на самому дні
чари минулого, мов уві сні,
вічні сомнамбули – тіні.

Відгомоніло її і моє
у недоказаній казці.
У сивині павутину снує
срібним узором моє житіє –
пізнє непізнане щастя.

Жевріє попіл, згасає вогонь...
Зайчиками позолоти
місяць сіяє у сепії скронь.
І опікає пожежа долонь,
неугасима на дотик.

Юне те диво моє лісове –
сонечко тепле і ясне,
поки ще казка у серці живе,
поки проміння не сяє нове,
поки вогонь не погасне.

Ватра дарує останнє тепло.
Все – як бувало раніше.
Вічне і віще між нами лягло.
Може і це не зі мною було,
поки не сталося інше?

Не проминає п’янке дежавю
очі у очі...
                              Луною
з марева ночі
                          зове гамаюн.
Може і це не по душу мою,
поки
               я марю
                              тобою?

                              2005

Голос - що ламає кригу
Повітрям розриває хтив
Підкреслює природи вроду
Голубить благородність нив

Прийди , родися , розгорнися
Міняй закоренілий стиль
По іншому кругом стелися
По нотам , в полудневий штиль

Грай пристрасно , в аплодисменті
Вином рожевим по губам
Лий почерком , в асортименті
Стели дорогу рушникам

Оазис - поколінь родинних
Угода витканих зусиль
Вітає монограм творіння
Для них без відома інтриг

Лунай , лунай , не зупиняйся
Дістань для правди монускрипт
Співай коханню , не турбуйся
Де спільно - там завжди болить.
2014р.

ЛЕСІ
Ось ми і ровесниці з Тобою,
Стрілись віком на межі століть.
Ти пішла такою молодою,
А Твій біль уже й мені болить.

Та Твоя вступає в душу сила
І відвага будиться на клич,
Як огні досвітні засвітили
По-новому на межі сторіч.

Приїзди до мене, Лесю, в гості!
Хай торкнуся сильної руки
І почую віщий мужній голос.
Підем весну слухати й віки.

Я б Твоєю сЕстрою назвалась,
СЕстрою безсмертної Косач.
Бо для мене це до болю мало:
Лиш читач Твій. Але все ж – читач!

Приїзди до мене в гості, Лесю!
Знову на Поділля приїзди!
Де Твоя чудова мова ллється
І цвітуть черешнями сади.

Де село здається милим раєм
І лунає Пісня Лісова.
Ти ж не вмерла: те, що не вмирає,
Маєм в серці, в пісні, у словах!
(Любов Сердунич, «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький. – 2005. – С. 9).

Гаряча юність пригощала
Грайливий молодості флірт
У невагомості вивчала
Різноманітний вражень зміст

Небесна манна вибухала
Мелодій , пахощів квартет
У самоцвітах розставала
Сплітаючись в один букет

Взаємні визнання мотиви
Вітаючи весняний бум
Любов'ю дива підпускали
Кохання - благодатний сум

Це був початок для стосунків
Вершина ваших відкриттів
Перші штрихи значних здобутків
Хоч ви - ще діти для батьків.
2012р.

Буває, так незручно уявляти,
Як інші люди творять власні вірші,
Втискаючи незграбності та грації
У ті слова,
Які вони не пишуть, а ніби їх видмухують - очима,
Руками, серцем, мозком - без розбору!
Писання віршів, знайте, акт інтимний,
Коли крізь букви чуєш гул розмови,
Яка снується часто в наших душах,
Якій не до вподоби прозвучати,
Вона лікує,
ранить,
мучить,
душить,
Коли себе допитуєш завзято.

Тож уявіть - процес плетіння віршів,
Як хтось собі чорнилами по спині
Як хтось згасає, генієм розцвівши...

Писання віршів, вірте, акт інтимний

Прощав коли не знала міри
Я знав - вона жадоби жрець
Я бачив та Амура стріли
До глибини вели в екстаз

Сильніша ніж переконання
Спритніша ніж думок приціл
Міцніша ніж сторін додатки
Бо знала , де стояв - кипів

Невтомні твої слів плетіння
Умілі феєрверки благ
Ти чуєш - коли блазні в прірві
Ти губиш - коли зайвий блат

Я вдячний за таку нагоду
Хоч в чомусь підвести межу
Я бачу - де ведуть від злому
Я гордий , там де я - там ти...
2011р.

Полохлива , метушлива , провірена часом
Обережна і дбайлива - осипана градом
По воді , по суші пилом - усе не встигає
Так за інших без перерви - каміння збирає

Білі ноги почорніли , обвітрене тіло
Мозолями руки стали - запущене діло
Не радіє , не знаходить утіху в мирському
По ночам у бога просить - не маючи дому

Хто ти є ? Чия кровина ? Кому щиро годиш ?
За які такі гріхи - себе вперто гробиш
Чи за вітром , чи навпроти усе зволікаєш
Доробивши добрі справи крокуєш , тікаєш

За труди свої , роботу не просиш окладу
Тільки хліб , і чисту воду береш за оплату
Дозволяєш себе бити нечистим на совість
У придачу все ховаєш - неписану вроду

Сам не бачив , були свідки , між людей розмови
Тільки тиші і відома відвертість промови
Хто за чорним , хто за білим картає дозвілля
Хто від бога , хто від злого - збирає спасіння.
2007р.

І мертві діти оживуть - отам,
Де ні злоби, ні зайчика на ваті...
Не поминайте їх, оці сто грам
Не додадуть снаги в небесній хаті.

Ішла війна - і все без коректур...
І сипали, немов лелітки, гроші...
Вгризатиметься в землю чорний бур.
Відхиляться від курсу листоноші.

Їсть вороння покинутий пайок.
На вухах макарони, тобто паста.
По склу бреде місцевий дідо йог.
...чому народи треба нищить, пасти?

Щемка любов.
Затруплені поля.
Приходить лиходій нізвідкіля.

О скільки треба сонця і дощів,
Щоб ми зварили борщ - не кислі щі...
Щоб ми плекали около своє...
Щоб не вбивали за мідяк, у.є...


2015

Вечоріє , сутеніє , нічка наступає
Сон до мене не приходить , сум не відпускає
Цілував би твої руки , ніжно обіймав би
Як би мав таку я змогу - вік не відпускав би

Де ти ходиш ? Де ти бродиш ? У якім дозвіллі
Не згадаєш , не відчуєш думи мої вільні
Як подумаю аж плачу , кляну свою долю
За що мені така дяка - любити до болю

Ладен все віддать на світі - щоб ще раз відчути
Подих твій , блаженства миті разом пережиті
Не пригорнеш , не почуєш як серденько б'ється
Як до тебе у надії - мов струмочок в'ється

Вечоріє , сутеніє , нічка наступає
Сон до мене все не йде , сум не відпускає
Стану за тебе молитись , просити у бога
Тобі миру , щоб у щасті стелилась дорога.
2007р.

Тянется, тянется день.
Экзовселенская лень,
Как продолжение дня,
Тонко коснулась меня.
День отгорел и упал
В темный эротопортал...
Падшая, павши к ногам
Станешь моею... А там-
Тянется, тянется ночь...
Чем ты мне можешь помочь?
В небе плывут, посмотри
Черного цвета шары
Всех несвершенных надежд...
Всех недоснятых одежд...
Гаснет во мраке ночей
Крик нерожденных детей...
Как обреченно-грубы
Эти подарки судьбы...
Снова алеет восход...
Утро прожектором бьет...
Губы взасос... Улови
Привкус с горчинкой любви...
Экзовселенская лень...
Тянется, тянется день...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022401090

Ропщет сумрачно бремя вотчины
жуть не вовремя, ноги врозь
то ли с дурости, то ли с прочего
был бы рядышком - знал небось

Кто-то с родненьких бьет об стеночку...
кто -то с добреньких душу - вспять…
я бы нежно их всех на -- веточку
кабы рядышком… кабы знать
23. 02. 2015.

Ты можешь быть всеми моими ключами.
И теми, что бьют во мне фонтанами жизни,
И теми, что открывают любые двери.

И прятать меня за своими плечами
От каждого, кто обрел меня в своей мысли,
От всякого зла и бедствия. А я тебе верю.

И вот потому я могу быть слабой,
Я прячу себя в твой тыл, оставляя страхи,
Вжимаясь калачиком в твое тело.

И будь у меня тот же выбор, я бы
Все прошлого нити снова… единым махом
Без шанса в него вернуться. Все так же смело.

И как не расставь ты порядок строчек,
Порядок слов, запятых, и акценты-ноты.
Сплошной палиндром, будто кто нарочно

Писал нас. Судьбы ли известный почерк?
Я страшно пьянюсь от твоей заботы
Но все же, пожалуй, возьму еще. Ведь можно?

Февраль 2015

Ви людям усмішки даруйте
Хоч на душі завжди печаль
А серце все кричить рятуйте
Та ніхто не чує це на жаль

Та і навіщо комусь знати
Що так тривожить по ночам
Коли не можеш навіть спати
Ти молишся своїм Богам

Коли не радує нічого
Коли втрачаєш життя смак
Не бачиш доброго ні злого
Ти не міняєшся ніяк

І все стає таке буденне
І так триває день за днем
Живеш життя своє злиденне
З давно погашеним вогнем

А навкруги людей чимало
Та відчуваєш що ти сам
І ніби все уже дістало
Й не хочеш вірить чудесам

Думки сумні туманять розум
А палець тисне на гачок
І постріл цей подібний грозам
Завершить твій життя шматок

30.07.14 [Досич В.Л.]

Покажіть мені вкраїнців,
Що святкують двадцять третє?
День той - свято у держави,
Що загрожує планеті.

Та держава має зброю
І неждано та зухвало,
Несподівано, підступно
В України Крим забрала.

А на мирному Донбасі
Не зерно, а кулі сіє.
Та держава, ви вгадали,
Називається …..

22.02.2014р.

Журнал "Малятко" на фейсбуці заохотив
мене до написання такого віршика.
Це вже потім дискусія розгорілася,
чи потрібні такі дитячі віршики....

Я вам казку розкажу:
Завітав до хати жук.
Він страшезний, величезний!
Я кричу до нього: «Щезни!»
Тут горобчик залетів –
І жучиська миттю з’їв.

22 лютого 2015 р.

Як не хотілось , як не старалось
Як не бажалось , як не літалось
Як не прохалось , як не жадалось
Все не любилось , все не кохалось

Злетіти не взмозі , сказати не в силі
Живе чи існує незнає ніхто
В собі заховалось , замки всі закриті
Усе що навколо для нього ніщо

Усі говорили , усі научали
Усі краще знали , всим треба було
Усі поніміли , раптово пропали
Не бачать , не чують , і слів не стає

Сам мовчки стелюся , нікого не знаю
Ні з ким не ділюся - дорога своя
Що гірше забуду , що краще залишу
У всьому що сталось - вина і моя...
2014р.

Вимкнути світло,
Забути усе,
Вийти із кола.
Не збутись на звук.

Тиші чекання
Та грім навкруги,
І сподіватись
Немає вже сил.

То батарейка
Вже сіла давно,
І не розкажеш,
Кому все одно.

В світі ілюзій
Пробиті шибки.
Втрачено друзів.
І відлік років.

На прощання тобі побажаю
Відпустивши свої почуття
Щоб зустрів на шляху половину
Для якої зумієш з повна

Пам'ятай ! - їх багато не буде
Тобі прикладом участь моя
Ти і сам вже напевно не знаєш
Для чого був потрібен і я

Все що винен мені я прощаю
Твою душу я зміг прочитать
Не сужу , на майбутнє благаю
Так не смій - бо у тебе сім'я

На прощання я буду мовчати
Залишуся із болем своїм
Пожалкую не раз - та надалі
Я не в силах ударів тримать

З миром в серці кохання втрачаю
Буду завжди тебе пам'ятать
Вже ніколи нажаль не посмію
Слів відвертих тобі написать...
2006р.

Душі осінні сновидіння
Октави молодих вітрів
Несуть минулі хвилі часу
Де в перше я його зустрів

Осліплений дурман травою
Я бачив розписом листок
Як це життя тебе прощало
Готуючи у рай квиток

Уже не зміниш , не повернеш
Я поряд був , любив як міг
Та мучать совість і сумління
Що не утримав , не зберіг

Пробач мені мою провину
Утрат дорога мовчазна
До тебе завжди серцем лину
Поки горить хреста душа...
2006р.

Відлітають дикі гуси під осінній марафон
Замітають жовтим листом - реквієм акардеон
Ноти в нотах зазвучали , ностальгією романс
Дні самотні зустрічали під вальяжний роверанс

Поміркованість у всьому , довгі ночі , томний сон
Витинанки , візерунки проявляються за склом
Під блискучим покривалом дрімотою вся земля
Доля з серцем розмовляли - воркотінням снігура

Непомітно в спілкуванні час біжить , іскрать сніги
У духовному єднанні ти , і зібрані думки
Затишок , сімейне коло , розуміння і тепло
Це найбільше в світі щастя - благодаті джерело.
2006р.

Біжать гусенята до річки,
Що би напитись там водички.
Також поплавати ще трішки
І помочити в воді ніжки.

Там плавають всі досхочу,
Не бояться теж вони дощу.
Бо пір'ячко в них швидко сохне,
І на дощі майже не мокне.

Потім підуть додому їсти.
Поївши - на траву присісти.
Поспати трішки, відпочити,
Щоб знову плавати зуміти.

Не всерйоз живемо ми на світі
У бездаленій своїй душі,
І не чесно буде не радіти
Тим поривам з блиском у вогні.

Ми безболісні творіння
Здатні лиш на тихі почуття,
Ми малі та безневинні
Залишаємось завжди в сумних очах.

Нас покличуть,ми прийдемо
І від втоми заберемо вас..
Нас залишуть і покинуть
Не згадавши і повік тей час.

Дуже болісно так жити
Адже ми лиш залишки тепла,
Нам приходиться терпіти
Ваші змучені,сумні серця..

2011

До Києва прибув дід… афіші читає…
Магазинів, Боже ж мій… з продуктом шукає.
Бачить гарний магазин «Київські ковбаси»
Зайшов туди навпростець, до самої каси.

І культурно в продавця привітно питає:
- Скажіть, ваша ковбаса якусь назву має?
Коли її привезли... і коли робили?...
Боюся я, щоб мої внуки не втравились.

І почув дідусь таке… О, бодай не слухав,
Від вчутої розмови, аж пов’яли вуха…
- Всьо по рускі , дєд, скажі, бо нє понімаю,
Что хотітє от меня, нічего нє знаю?

Тут не витримав дідусь сказав своє слово,
Вже він слухати не міг, як калічать мову.
- В Україні живете і не вчите мови?...
Це ж така ж сама проблема в моєї корови,
Коли їсти дуже хоче – язик висуває,
Але й слова не промовить, бо мови не знає…

зимна радість обличчя – торкатися інших облич –
на землі, між землею, де вершник на дереві – сич,
де титанові зерна гойдають небесні моря…
я приходжу до тебе, як марне звірятко-зоря –
у намріяні руки, намарені контури глин,
щоб у них залишитися – вітром (живим? неживим?),
не роздмуханим големом, голою твердю цитрин,
дряпотливою цитрою, сидром у розпачі ринв,
коли в шиби, задушені поглядом-дивом, вмерза
то коса летавиці, то яблучна риба-сезанн…

як дитина занедбана брязкальцю дражнить язик,
наче дзвін, що втрачає пречисті вузли голосів,
мов китайський дракончик – у теплі боки ліхтаря,
я у тебе говорю… мій дім – лепрозорій. моя
мельхіорова стежка – до пагорба? в поза...? – впусти!
(закриваю обличчя зимою-імлою хустин)…

…це хвилюється стежка обабіч – потойбіч – земних.
це за плінтусом злодій шепоче до тиші: «вломи
крайчик часу і кутику, вістря і остраху… спи,
наче віспинка світла – на чорній воді з-під стопи»…

…і бегонії жухлі в агонії квіту – до криг,
й теракотові стайні, що в них переломлений крик
вичищає утечі, стояння, змію, кістяки,
і похмільний синдром, що нерідко дається взнаки,
і терпець, що втікає, як нитка – із голки, чи пульс, –
всі бояться спинитися…

знаєш, я також боюсь,
що спинюсь, не діставшись – ні берега себе, ні дна,
ні свічі і ні виду, ні полум’я, ні полотна,
ні часу, ні безчасся, – в болоті вини і цукрів.
бестіарій дотлів. і звіринець мій люто згорів.
ні звірятка, ні цятки. ні сліду… й ні миті гули
на жердину наштрикнуті шість і три в колі хвили…


земна радість невчасна і зимна не-радість…. куди
йти, коли ти не знаєш, як рухатись, господи? йти –
глинокруго? мурашково? пильно? з-під рук гончаря?
і дзвеніти крізь пустку: «нікуди», «ніхто», «нічия», –
як дитина – у брязкальце – сіпати клятий язик…
що за звичка, о господи? як ти до звичок тих звик?! –
калатають у землю – у бубни вулканів – кроти
з ганчірками на мордах, о боже… світанку кортить
опалити – не паляться… котять підводи… і де
я між ними, скажи?

…ця земля, мов бджола, не гуде.
цій землі кожен равлик і камінь у горлечку зник.
попіл сонця і смерті фарбують обличчя янцзи.
тихий циркуль видзенькує повню і повняву чаш.
відштовхни чи прийми, опали й остуди, отче наш!

відпусти чи пусти – на поталу – свічі й солов’ю…
всі бояться і прагнуть – у теплу долоню твою…

І знову плач, і знову сльози
Мене охоплюють повік.
В тривозі сумній на дорозі
Я лишу вам свій записник.

У ньому є речей багато,
Які залишила нам матінка-земля.
Там сумні погляди козаків
Висловлюють свої найкращі почуття.

Занедбане вкраїною Полісся
Описується в ньому аж до сліз,
Його засмучене червоне листя
Кружляє у таночках скрізь.

Листочки ті були не справжні,
То були залишки людських страждань.
Вони змагалися за подих щастя,
Затриманий в реакторських руках.

Змагання те було з пітьмою,
Яку залишила нам матінка-земля.
Вона не дінеться ніколи
Із їхнього тяжкого небуття.


2011

Ви прийміть, мої діти, вітання від нас.
В цей такий урочИстий і радісний час.
Ви сьогодні на рушник весільний стали,
І життя своє сімейне вже почали..

Живіть у достатку, любові і мирі.
Щоб любов осідала в Вашій квартирі.,
Дорога стелилась з листочків мімози
І тільки від радості капали сльози.

Щоб Вами пишалися рідні й родина!
Що би народили і дочку, і сина,
Та смутку ніколи в житті Ви не знали,
На Кіпрі хатинку і віллу теж мали.

Ви будьте здорові. живіть теж багато-
Наскільки дозволить вся Ваша зарплата.
А зарплату, щоб у євро видавали
І таку, як президент велику мали.

Народжуйте швидше синочків і дочок,
А перша дитина - була через рочок,
Щоб дзвінко всі діти в колисках співали,
Здоров'я міцненьке і доленьку мали.

Нехай часто в гості бузьки прилітають
І рочок за рочком дітей призентують.
Команда з синочків, щоб була футбольна,
А з дочок команда була волейбольна.

Щоб приносили синиці добрі звістки.
Всі чудові зяті, й слухняні невістки,
Майбутні онуки, й правнуки любили,
Діамантове весілля з Вами зустріли.

Поклоніться батькам, вони В вас чудові.
Заслужили безліч поваги й любові.
Вже скільки ночей раді Вас недоспали,
Колисали, любили, й освіту дали.

Пам'ятайте завжди, що чекають батьки.
І ніхто так не любить,як люблять вони.
Батьківська любов найсильніша у світі.
На крилах хотіли б до Вас полетіти.

І більшого щастя батьки вже не знають-
Лиш коли здорові діти, й долю мають.
Тоді батьки щасливі,- коли щасливі діти.
Теплом своїм хочуть дітей всіх зігріти.

І де б ви не були, на якій дорозі,
Пам'ятайте - всі батьки стоять в порозі.
Хвилюються дуже, за вами сумують,
Вас люблять, чекають і міцно цілують!

Батькам своїм телефонуйте Ви щодня.
Так живіть, щоб раділи батьки і рідня.
Від щорого серця прийміть привітання,
Мої щоб здійснилися всі побажання.

З шлюбом вітаємо, міцно цілюємо!
Квіти кохання й любові даруємо!
Ви налийте повні всім келихи вина,
І за любов взаємну - вип'ємо до дна!!!

Понеділок: Дорога моя Яринко
Як-ся маєш, як живеш?
Розкажу тобі новинку,
Ти подруженько помреш.

Вчора вечером у барі
Підчепила джентльмена.
Віртуоз він на гітарі,
Та й похожий на спортсмена

Вівторок: Напросився проводжати.
Я звичайно не хотіла.
Став він руки цілувати,
Опустився на коліна.

Середа: Казав має думку щиру.
Назвав себе Віталієм.
Запросила на квартиру,
Обняв мене за талію.

Четвер: Та ж я дура рахувала,
В нього товстий…гаманець,
А сусідка розказала -
Збанкрутився нанівець.

Пятниця: А на ранок із вітальні
Кудись подівся амулет.
Просить в мене мій Віталій
Хоч три гривні на білет.

Субота: Розповіла кумі Ганні
Новину зовсім цікаву,
Бізнесмен у ресторані
Запросив мене на каву.

2014

Ви не смійтесь дураки!
Нарікає Ганча
Посіяла буряки,
Вродилось циганча

Повернувся муж з роботи
За півтора року,
Та циганча уже доти
Підросло нівроку.

А дитинча кучеряве,
Доглянуте, сите,
Личко кругле та чорняве,
Очі з антрациту.

Де ти його жоно взяла,
Питається в Анці.
-В огороді, як копала
Буряки на грядці.

Придивився муж добряче
На дитя з дивана,
І здалося ніби бачить
Цигана Івана.

Роботяща наша Ганча
Рекорди побила,
Бо на весні знов циганча
Капуста вродила.

2014

Весна іде
Сніг падає із дахів чайками
Гільзи тонуть у ріллі насінням
Господи, прорости в мені цим терпінням
Не дай висохнути на землі
Весна, весна
Вже й не чекали від тебе звістки
Ти давиш десь у чані червоне вино
Пам’ятаєш, грона висіли у небі чистім
І ягоди падали на сукно
Темний бік твого повноводдя
Це коли спливають пліткою із дна зірки
Не ті, що ми думали, для нас падали
У серпневім мареві передчуттів
А ті, що в мазуті і ледве світяться
Під шаром рубінової іржі
Весна іде
На всіх парканах у дальніх селах
Вилазить листя уздовж доріг
І сни дівочі тремтять на стеблах
Важкі, як вогкий весняний сніг
І кожна ніч, ніби шлях додому
А прокидаючись – на поріг
Господи, милий, прорости у ньому - живому
Ти й так стільки його стеріг
Ти й так стільки приносив дров
Стільки днів сонячних подарував
Що тепер, Господи, витри з його лиця кров
Щоб він і далі в мені проростав

Зірки так сяють лише з тобою
Або ж опісля...тебе.
Сліпі не побачать, а я все достою,
Достою до щастя свого чергу
З тобою.
І в часи такі складається зброя,
І смерчі та демони втишили землю,
Усе недосказане сказиться потім,
Усе непобачене зараз на небі.
Такою...
Такою тебе я не бачив...до цього,
Під зоряним сяйвом ми знову, як діти,
А може для всього, що зветься тобою,
Під зорями вчитися жити...

В небі,
На темному боці
Сріблястого Місяця,
Троль нецікавий
(чи, більш вірогідно, Тролиха)
В Зорі жбурляв
Камінцями.
Дурниця ця втіхою
Стала для нього...
Єдино доступною втіхою.
Зорі небесні
На те зазвичай
Не вважали.
Сяйву Зірок
Аж ніяк камінці
Не завадять.
Сяйво яскраве
Дарується обраним радо,
Як противага
Отої Тролячої вади.
Казка сумна...
Різні долі-
Світить і жбурлятися.
І нескінченна,
Немов про Попа та Собаку.
Сяють Зірки.
Та й навіщо їм відволікатися?
Сумно Тролю-
Ні пошани йому, ні подяки...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022300529

Пахнуть підсніжники білою ніжністю.
Снігом заметена, тане зима...
- Звідки ми знаємо, що нам призначено?
Помилки в неба, звичайно, нема.

Зелено різьблені, схожі, та різні ми.
Три пелюстиночки, три...
Радість промінимо: доброю зміною
Віють весняні вітри.

- Жовті тичиночки, лагідні чим же ви?
- Сонця приймаєм тепло. -
Серце у квіточки в зимному світі цім
Ніжне тримає стебло.
2007р.

22-02-15

І після п'ятдесят усі жінки -
Такі солодкі. як ці ягідки.
Їх так обожнють усі, смакують,
Від них п'янкого солоду відчують.

П'ятдесят - таке чудове свято!
В жінок досвіду дуже багато,
Як красоту жіночу зберегти
І лад у хаті своїй навести.

П'ятдесят - це просто така дата.
Справа тільки щойно розпочата.
Справу цю, щоб всю тепер зробити,-
П'ятдесят ще треба їм прожити.

Тому живуть тепер довго жінки,-
Справи продовжують свої й думки.
На своїх плечах сім'ю тримають,
В них сто справ - всі вирішити мають.

Кожний чоловік і жінка знає.
Не красивих жінок не буває.
Залежить від мужчин,- як виглядають.
А виглядають так, - як доглядають.

Красота жіноча не проходить з віком,
Гарна і щаслива, - з відповідним чоловіком.
Я жінкам бажаю довго - довго жити!
Кожний рік цвісти, радіти, молодіти!

Наварила жінка їсти і кличе Степана:
- Сідай їсти, дорогенький! - Є борщ і сметана!
Налила у тарілку, а він густий як каша.
Не може ложки вийняти із борща Наташа.

Степан як глянув на цей борщ, вже їсти не хоче.
Насупив брови і під ніс щось собі "белькоче".
А жінка на нього кричить: - Все з"їж! - Дуже смачний!
- Новий рецепт! - Він має бути,- як каша густий!

- Борщ на перше і надруге! - Рецепт: "ДВА В ОДНОМУ!"
- Якщо сім літрів ти не з"їж,- не вийдеш із дому!
- Я дуже хочу "Лексус" й " xummer", а собі купиш " КАМАЗ".
- Тому від нині економлю я, Степане, газ."

- Раз на тиждень я тепер варити буду їсти.
- Нам давно уже пора на цю дієту сісти.
- З норки шубу мені купиш, вона сниться у сні.
- П'ять років тепер у нас будуть розгрузочні дні.

Зла сорока білобока
Сіла на калину
Принесла вона у дзьобі
Не файну новину.

А я слухав одним вухом
Що там за новина?
Якась дівка двадцятьрічна
Народила сина.

Породила та й повила
В пеленки дитятко
Всюди суди-пересуди-
Хто дитині батько?

А я знаю таємницю,
То моя причина
Ця дівчина двадцятьрічна
Ні в чому невинна.

Хто сказав, що то не файна
Сталася новина?
До дівчини йду негайно
Привітаю сина

Піду в сад я по калину
Квіточки біленькі
Привітаю я дівчину
Звеселю серденько.
2014 р.

Підтоптана ластата поетеса
Заманює Максима під поліг,
А меценат – жонатий...
Макс Телесик
«По доброті душевній» допоміг.

Горпина розцвіла, поцілувала...
Багач дав кошти аж на вісім книг!
Ох, як вона інтимно промовляла
У передачі про родючість нив...

Читала диптих «Одаліска Макса»,
Кусала недостиглі колоски.
Не поведе між соняхів до РАГСу:
Багач – навтьоки полем, за дубки!

Її листи волають про Кохання,
А меценат стійкий – анічичирк…
Плекає огирів у білій стайні,
В його сімействі – пошанівок, мир.

Я співчуваю Куролап Горпині –
Купила їй парфум, рододендрон.
Жалію спонсора пухку дружину:
Едіт лякає зойком телефон.

Селянка у містечко відсилала
Старого свекра!
Доплавшудив дід.
Возив Горпині коропця, шмат сала.
«Не погашу вогню!» – почув одвіт.

– Жадана жінка – то підхмарна вежа… –
Cміється срібновусий дід Панас. –
Ця стелиться, мов шкураток ведмежий.
Максим – добряк, але ж не ловелас.

Чим зупиню поетку невситиму?
Ось ферокактус на поріг нестиму.

Подробиці пікантні утаю.
Та й що було між ними?
Торт в гаю…




2004-2014

Щокою гріючи щоку,
Грудьми грудей торкаю, –
Коли тремтливу і легку
Несу тебе до гаю.
Там, між віддалених беріз,
Де тиша в’ється лунко, –
Я доведу тебе до сліз
Єднанням поцілунків.
В духмянім плетиві трави,
Не знаючи спочину, –
Зімну від п’ят до голови
Усю, мов грудку глини.
Зігну, як вітер лободу,
І, щоб не охолоти, –
Солодким болем увійду
В туге провалля плоті…
Щокою гріючи щоку,
Народжую надію
На ніч безсонну і гірку,
Бо ще любити вмію.
21.02.15

Коли кохання є
то морок огорта
то холод пробира
занадто часто
занадто довго
коли ж бо жінка йде
то чую знов
як морок огорта
як холод пробира
і так завжди
і завжди так.

мой сон, мой краткий сон прервали песни
намедни сна лилась река сомнений
парил над головой всему предвестник
в зените боли скатывался тенью...
впервые слез от горечи не прятал
скользя строкой вновь наполнялись смыслом
то имена, то мысли, то тетрадки…
ведь Время скоротечное… как выстрел
и видел Бог: к сему был не причастен
мой гордый нрав, уставший от надежды
топить во сне влюбленность как несчастье
и на поверхности оказываться реже

ах этот сон… обрыв на полуслове !
ах эта скорбь -- никем невосполнима !
как он красив…
семь раз цивилизован
мой сон
мой краткий сон
в окрасе Мима…
21. 02. 2015.

Коли в День Світла ясноокий Ангел
Тебе коханкою подарував мені,
Ти одаліскою зійшла на вищий щабель
Пізнань чуттєвості в цім дивовижнім сні...

Безсонна ніч. Вода стіка за комір...
Межа світів... Один, принаймні, є-
Блокпост у темряві- сирий готельний номер,
В ракетнім світлі віддзеркалює твоє

Тонке обличчя- мерехтливий спомин-
І серце зранене наповниться теплом
Майбутніх зустрічей, що спалахом ранковим
Його зігріють у теплі твоїх долонь...

Холодний дощ, немов антонім мрії,
Змива сліди, що губляться в імлі...
Я віднайду їх. Бо плекаю ще надію
На радість зустрічі... на цій сумній землі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115022200470

Я вірю завжди тільки в те,
Що Україна розцвіте.
Ворогів всіх відженемо
І чудово заживемо.

Всі україці люди щирі.
Ми привикли жити в мирі.
Ми любимо Україну!
Нашу неньку - Батьківщину!

За неї всі підемо в бій.
Ми скажемо Путіну: - СТІЙ!
- В українців не стріляй!
- Танки й зброю розвертай!

- Ми не дозволимо стріляти.
- Людей мирних убивати.
- Ми до сих пір були братами.
- Тепер стали ворогами.

- За що стріляєте ви в нас?
- За що? Запитуємо в вас?
- На крові щастя не знаходять.
- По трупах ногами не ходять.

- Ви тут щастя не знайдете.
- Щим прийшли і з тим підете.
- Прийде вже скоро така дата.
- Від БОГА прийде вам відплата.

- Він один лише все знає.
- Кара яка, й кого чекає.
- Поки не пізно - огляніться !
- І до Росії поверніться!

Молюсь завжди за Україну.
За свю рідну Батьківщину!
Нам всім ГОСПОДЬ допоможе
І УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!!!

"Крутий пацан" на село в жовті штани вбрався.
В клуб сільський на дискотеку Микола подався.
Це село дуже велике, а в селі дві хати.
Не має з ким у клубі цім Микола гуляти.

Зустрів Микола біля клубу сосіда Гаврила,
Якого жінка за пиятство вчора залишила.
Сусід пита : - Де йдеш, Миколо?...- Нікому не скажу?
Микола каже:- Штани жовті йду в клубі покажу!

- Тепер модний жовтий колір...- Про це не пам'ятаєш?
- Я наймодніший у селі!... - Скоро про це взнаєш!
- Я "крутий" на все село, а в селі дві хати.
- Про це треба всім в селі добре пам'ятати.

- Ровер вже собі купив, щоб дівок возити,
- Та, щоб не скучно у селі було мені жити.
- На ньому їхати не вмію... що робити маю?
- Ланцюг від нього в руці держу, а ровер я пхаю.

- Дивись, яку круту мобілку і планшет тримаю!
- Тільки як включити їх... я не доганяю?
- Шикарну "тачку" я купив...щоб міг відвезти гній.
- Як схочуть дівки покататись... повезу на ній.

- Тачка ця колесо має і ще є дві ручки,
- На ній повезу я кохану купляти обручки.
- Будуть мене усі дівки у селі любити,
- Бо я зможу на цій тачці дівок повозити.

- Ще придбав магнітофон, щоб всі люди знали,
- Що я "крутий чувак в селі", ...Що би поважали.
- Але цей магнітофон,.. не хоче зовсім грати,
- Як включити продавщиця... забула сказати.

- На всі кнопки нажимав я, а воно не грало,
- Гримнув зверху молотком ... щось там запищало.
- І у жодній вже майстерні його не приймали,
- Казали, що таких клієнтів ... вони ще не мали.

- А на новому мотоциклі їхати не вмію,
- Ключик згубив, на що тиснути - ніц не розумію.
- Хотів я здати на права, та їх мені не дали,
- Бо я заїхав в магазин...взамін ще хату взяли.

- Сказали,..з таким інтелектом.. права не видають,
- Що мене на моїй "тачці"... й без прав повезуть.
- Я найкрутіший хлопець в селі .. і про це всі знають,
- Село велике, аж дві хати... мене всі поважають.
2015 рік

Не залишай мене таку,
побудь іще тисячоліття,
як теплі хвилі на піску,
зітри усі мої жахіття.

Не залишай мене ось так,
в легкій дрімоті сновидіння.
Так гріє стиснуте в кулак
моє розстріляне сумління.

Не залишай мене, зажди
хоча б до першого проміння.
Я буду вірити завжди
в твоє гаряче шепотіння.

Не залишай мене у час,
коли мороз стискає подих.
Побудь зі мною, без прикрас,
хоч у кімнаті, хоч на сходах.

Побудь зі мною просто так.
До вечора і до прощання,
до перших ластівок, як знак
мого безсмертного кохання.

17 січня 2015 р.

Знаєш, вірші, як мамонти, вимерли
І давно вже не пахне римами
І тоненькою смужкою біль.
А згадай, як холодними зимами,
Ти для мене був сенсом і стимулом
я для тебе була і в тобі.

Знаєш, вірші ідуть, не прощаючись,
Післясмаком терпкого чаю
Їх творитиме, хто заслужив.
А ти, дівчинко, вкотре втрачаючи,
Не торкайся руками раю,
Будь собою і сенс бережи.

Знаєш, вірші трагічно загинули,
у них крила ростуть за спинами
і когось це, мабуть, надихне.
А я біль запиваю провинами,
Бо мені вже не пахне римами,
Бо вони загубили мене.

21.02.2015р.

Все пройти довелось,
а відведено так не багато.
І мороз – не мороз,
і жара – не така то й жара,
а весняна пора
вимагає високої плати
за не зіграну роль
у комедії зла і добра.

Це неначе кіно,
де у залі ми і на екрані.
Де чекає давно
за птахами у вирій дебют.
Тільки час не стоїть,
поки інша картина настане,
де руйнується світ
і куранти як реквієм б’ють.

Це неначе у сні,
у піке затяжного польоту,
обганяючи час,
наші душі летять до небес.
У реальній війні
під руїнами аеропорту
запізнився спецназ
на один запланований рейс.

                              02.2015

Якось у неділю
Гуляв я без діла,
На лавиці в парку
Дівчина сиділа.

Сиділа, читала,
Книжку гортала,
На мене увагу
Зовсім не звертала.

Румянеє личко,
Русява косичка,
Губи румяні
Стулила сердечком.

Пройшов біля неї
До краю алеї,
А з краю алеї
Вернуся до неї.

Брожу по алеї
Знову і знову
Ніяк не наважусь
Почати розмову.

Нарешті рішився
Хоча й не відразу
Сказати до неї
Заучену фразу.

На краю алеї
Вернувся я рвучко
На пальці у феї
Побачив обручку.

2014

Моя мила захотіла
Вийти заміж з горяча
Придумала добре діло –
Зануздати багача.

Моя мила захотіла
Підтягнути талію,
Щоб на конкурсі краси
Заслужить медалію.

Давно знайомий тренер наш
Прочитав їй інструктаж,
Щоб покращити фігуру,
Треба скинуть кубатуру.

А щоб скинуть кубатуру,
Треба йти на фізкультуру.
Не поможуть ненажері
Вже ніякі тренажери.

Пішла Ганна в фінську сауну,
Та й попарилася,
Як залізла в срібну ванну
Розщипарилася.

Покохала Ганна пана -
Товстелезний гаманець,
А потрафила на Йвана.
Прийшов коханню вже кінець.

2014

нема
ні літа ні зими
нема
отак
стікають із душі слова
по склу
печать дощу і німота
нема
ні скла ні крапель ні дощу
печаль
малює мокру акварель
старе
у двері стукає оркестр
і миготить
видіння привид
міражі
чужі думки
і місяць тенісним жовтком
і час
висить
червона ниточка тонка
німа петля
ні сну ні снігу ні весни
нема
нема
метелик пензля по листу
пастельний звук
маленький принц чарівний Лель
троянда
лук
пришестя голосу і дзвін
на серці знак
лиш сипле ніч у жмені нам
зірковий мак

20.02.15

Від звучання оркестру
Відмовитись можна
Але не від поезії,
Не від прози
Поети за них життя віддадуть.

Написати можа багато історій,
За які тебе зненавидять,
Проклянуть,
Але, що поробиш
Поети цим живуть.

Плакати можеш щоночі,
За те, що тебе справжню ,
У віршах показали,
Поети для того й пишуть
Щоб відкрити гнилу суть.

Коли прокидаєшся кожного ранку,
І бачиш як сходить сонце -
Твоя душа потребує
Поезії, прози,
Поети з задоволенням
Покажуть ще більшу красу...

Коли в тебе горе,
Нікуди податись,
Почитай вірші Тараса
Будеш стимул мати
Поети разом з тобою,
Переживають розруху.

Всю сутність свою,
Все до краплини
Вкладуть у вірш,
Поети пишуть до смерті,
До останнього,
Відчувають поклик душі...