ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2019.11.13 15:48
На слові "ніколи" замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та тіло по спину впряглось в Україну.

Чому я не вірю у смерть ніколи?

Тетяна Левицька
2019.11.13 14:39
Вибирай із ким дружити -
чи тепло, чи лезо в спину.
Друг не той, що оковиту
наливає в чорну днину.

Змовчувати май терпіння -
не суди, чого не знаєш.
Кинь у грішника камінням,

Микола Дудар
2019.11.13 12:25
Ти вибираєш "не плакати"
Я вибираю твій сміх
На "ельдорадо" потрапити -
Буде, їй-богу, не гріх…
Наші з тобою коштовності -
Щирість і вірність обох
Щодо ж і жертв, і жертовності
Тут не про Сина, як Бог…

Петро Скоропис
2019.11.13 11:06
О, мій рахманний, мій кільчастий дим!
Ні клопотів, ані керунку.
Які запросини до смутку.
Я полюбив свій дерев'яний дім.

Західне сонце пестить піч, ослін,
з недопалком затерплі пальці.
У синій дим обмотуються п'яльці

Тамара Шкіндер
2019.11.13 10:44
Скільки незгод - розбігаються очі.
Тільки чомусь відчайдушно не хочу
Правду і кривду зливати в одне.
Не продихне

Світ цей лукавий, тривожно-сумнівний,
Де у "цукерки" закладено міни
Та підміняється всує святе.

Олександр Сушко
2019.11.13 09:54
Я воюю за Неньку, черпаючи ложкою борщ,
Гладжу перса коханій у ліжку з м'якеньким матрасом.
Перемога вже близько! І ти так воюєш? Отож.
НавзаЄм рукопашної - з тещею точаться ляси.

Ох війна і тяжка! Набираю потроху ваги,
Обирати між салом і шинкою

Віктор Кучерук
2019.11.13 08:38
Уже б давно забув про самоту

І жур на муку крадькома не множив,

Якби не був закоханим в оту,

Котра на мрію нездійсненну схожа.

Микола Соболь
2019.11.13 05:32
Мо, написати оду про любов?
Бо про єврейців божевільне діло.
Останнім часом наламали дров,
А, дехто, навіть цапа подоїли.

Тому: лямур, коханнячко, жага…
Усупереч подумувати всує!
Як сепар свої ноги протяга,

Ярослав Чорногуз
2019.11.13 02:33
До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів

Сонце Місяць
2019.11.13 00:36
ось & танці що яничари
їхні чари ~ твої божі квіти
незвичайне & надзвичайне
доломіти початку літ

& огнів попелиста приязнь
прояв здогадів & відтінку
клеопатро моя провинносте

Наталя Мазур
2019.11.12 23:40
В кав'ярні людно. Вийду в листопад,
У сутінки вечірніх меланхолій.
Невипитий гарячий шоколад
Залишу десь біля трамвайних колій.

І хай трамвай позаду дзеленчить,
Мені із ним тепер не по дорозі.
Побачити б ту елегійну мить,

Микола Дудар
2019.11.12 22:41
Били байдики… Груші цупили
День на виворіт - в самий раз
Серед зелені - ми як руккало
Поміж кольору - бурий наш…

Поцілунками зав’язь вечора
Забинтовані... сонним рай
Із кастрюлі щось… щось із глечика

Іван Потьомкін
2019.11.12 22:11
І знов валізи пакувать...
Здається, пройдено півсвіта,
Та серце, невгамовністю зігріте,
Нізащо не хоче спочивать.
Уже відкрито всі материки,
Та їх він самотужки відкрива для себе:
Поміж реліктових секвой шукає просинь неба,
Змагається із норовом св

Серго Сокольник
2019.11.12 20:53
пам"яті Іловайського оточення*
***роздум. алегоричний складноструктурований вірш***

Йшла химерою ніч.
А розвиднілось- Боже святий...
Артилерії клінч
Охопив і нещадно гатив
Поле болем оте

Сергій Губерначук
2019.11.12 15:48
Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!

Тамара Шкіндер
2019.11.12 14:26
Зірвався вітер, мов оскаженів.
Всією міццю тузає дерева.
У кронах кленів вимістив свій гнів.
Нуртує світом буря-королева.

Сипне дощем над персами полів,
Які лягли недавно відпочити.
Зволожить зерна, сховані в ріллі,

Олександр Сушко
2019.11.12 11:45
Агов, колеги! Є рецепт для вас!
Відкрию тайну, щоб були у курсі:
Я анапестом вилікував сказ,
Гекзаметром - два пролежня на гузні.

Викачує навроки лиш пеон,
Забудькуватість - до снаги хорею.
Від геморою - дактиль. Ой', пардон!

Ігор Деркач
2019.11.12 10:34
Кацапа видає не сила духу,
а п’яна неупевнена хода
і перегар, коли воно під муху
і язикате, і туге на вухо
не чує, що Росія – це орда.

Це видає і дика поведінка.
Але існує нація така,

Тетяна Левицька
2019.11.12 09:37
Сьогодні я ще більше ніж учора
тебе люблю, моє життя, люблю.
Поглянь, коханий, ліхтаря опора
з туману  ліпить бабу снігову.

У Маріїнськім парку надвечір'ям
гуляєм поміж стомлених алей.
Сховала далеч золоте  сузір'я -

Любов Бенедишин
2019.11.12 08:21
Знов надія у серці гасне
І нуртує тривоги гребінь…
…Він приходить до мене вчасно,
Й не з’являється без потреби.

Я не знаю, якого Він рангу
І чи жде похвали від Бога.
Кажуть, в кожного є свій ангел,

Олександр Сушко
2019.11.12 06:55
Мій брат по крові каже: - Напиши
Про безпринципну зраду чорнороту.
Бо знову хочуть миру торгаші
З Росією, із сатаною, з чортом.

Кацап однині вже не тать, а ксен,
Ріднею стала лексика обсценна.
Цей мир війну у Київ принесе

Микола Соболь
2019.11.12 05:22
Мудрість іде не зі сходу,
М’яко ступаючи в душу
Світоч, що ллється з народу
Визнати мудрістю мушу.
Хто не вбиває дитину,
Старість вітає привітно,
Бачить у жінці – людину,
Що біля донечки квітне.

Віктор Кучерук
2019.11.12 05:11
Г. С...
Пригадаю коли-небудь
І коханій розповім
Про хмаринок рух у небі
Несподівано блідім.
Без надуманих колізій,
Також любій розкажу,
Як дощу густа завіса

Тата Рівна
2019.11.11 21:16
Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах риплять хребти хвіртки
Рипкий той голос плещеться в

Ігор Деркач
2019.11.11 20:45
Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,

Олена Побийголод
2019.11.11 18:44
Володимир Висоцький. «Аліса»

Знайте: всі колись втекли,
наче заїнько-вухань,
від стрибальної шкали
для уцінки їхніх знань.

У когось в зубах - лосось,

Олександр Сушко
2019.11.11 17:37
На дубі за вікном усівся крук
І каркає на розпашілу жінку.
Начаклувала відьма, що помру
У триста років з нею ув обнімку.

І став за мить одну немилим світ,
Затемнений печальною габою.
Бо й тисячі із нею мало літ

Микола Дудар
2019.11.11 17:12
Захаращена Мова Істини...
Із обачністю кимсь описане
Час від часу перевізники… і
Ще озброєні перосписами...

Хай потомлені, неба кольору
Врата з вікнами надзвичайними
На відвідинах кури-бройлери…

Сергій Губерначук
2019.11.11 15:48
Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.

Тетяна Левицька
2019.11.11 11:06
Фантастичні гіацинти
уночі мара пряде.
Я повинна знати з ким ти,
в скільки прийдеш, зараз - де?

Хочу душу розпізнати,
про що мрієш, мислиш теж?
Що тобі співала мати,

Олександр Сушко
2019.11.11 10:18
Командує ординець зграї "Плі!".
Умер без болю. Мабуть, пощастило.
Мене згребли підпилі москалі
У вириту для ангелів могилу.

Між бути і не бути - грань тонка...
Увись лечу не сам, а з вірним другом.
Та небеса гукнули" - Зачекай!"

Ярослав Чорногуз
2019.11.11 08:16
Нечутно місяць у імлі ступав –
Туман по саду й небесах розвозив.
Натомлений, змарнілий листопад
Виплакував останні жовті сльози.

Білявка осінь? Що за дивина?
Як марево, розвіяла волосся.
І огорнула косами сповна…

Тамара Шкіндер
2019.11.11 07:42
Ти приходиш у сни.
Легкий вітер торкає волосся.
І немає вини.
Все, що мріялось, вже відбулося.

Погасили свічу.
За вікном забриніло світання.
Я покірно мовчу.

Іван Потьомкін
2019.11.11 07:02
Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані,врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощ понищать їх несамовито...
Дивлюс

Віктор Кучерук
2019.11.11 06:51
Не спиню болів плину
і не знижу в ціні
правд усяких ужинок,
що дістався мені.
Адже так засмутила
люта доля мене,
що терпіти несила
існування земне.

Сонце Місяць
2019.11.10 23:04
із тобою займатись гумором
у червневому різнобою
анічого не маючи спільного
бо навіщо нам із тобою

ген апостоли волхви ангели
давншіфтери & ковбої
ієрархії тіней муарових
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Станіслав Н
2019.11.12

Писака Писав
2019.11.07

Андрій Скакодуб Архіп
2019.11.06

Петро Іщук
2019.11.03

Олег Дорош
2019.11.03

Владимир Лесник
2019.10.31

Анатолій Філософ
2019.10.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія


  1. Артур Сіренко - [ 2018.09.11 20:30 ]
    Перелітні круки
    Нинішня осінь гаряча мов серце,
    Що пульсує між ребрами Сонця.
    Навіть дерева-прочани гублять
    Листя-крила свої від спеки.
    Але круки збираються в вирій:
    Книга-зима й падолист-палімпсест
    Будуть без чорних крапок
    Круків-нездар,
    Тільки з комами галок,
    Тільки з окличними знаками
    Хвостів злодійок сорок марнослівних.
    Навіть птахи війни – круки
    Не хочуть дзьобати падло,
    Якого зими оцієї прийдешньої
    Буде доволі.
    Навіть цим вістунам порожнечі
    Такий обід не до смаку,
    Якого в степах неозорих
    Країни моєї загірної
    Буде доволі.
    А осінь так само жарка, як війна.
    І жовта так само, як тлін нетутешній
    Чужий наче тло сумної картини.
    А клен-комбатант
    Пальцями гострими листя
    Торкається знаків,
    Що в повітрі висять,
    Що лишились на місці круків –
    Крумкачів, чорнокрилих птахів Морріган,
    Вістунів ненаситних,
    Яким це набридло:
    Дзьобати падло огидне.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  2. Артур Сіренко - [ 2018.09.05 16:42 ]
    Vigilia
    Вітряки, вітряки, вітряки
    Мелють повітря – не борошно.
    Багато доріг – а кожна веде в Небо.
    Багато асфальту – але кожне озеро сіре,
    Багато бетону – але весь для могил парсів –
    Огнепоклонників.
    А вавилонська блудниця
    І далі плодить огидних жорстоких карликів,
    А поет бородатий слухає шум річки
    Під мостом Мірабо
    І мислить:
    Так гомонить Альба –
    Ріка прозорого Часу.
    Йому невтямки – то Сена,
    А за вікном Сеноман – епоха потвор.
    Він дочекається Ночі,
    Напише на своїй свиті
    Слово Vigilia
    І піде ставити крапки
    В недосказанних реченнях.
    Піде ставити коми,
    Де карлики ставили крапки,
    Піде ставити знаки оклику
    В партитурах хоралів
    Монастирського хору та Атенської хори
    Чорних монахів ночі
    Vigilia.
    Він вдягне її шати
    Замість мантії докорів,
    Замість свити філософа.
    А вітряки, вітряки, вітряки
    І далі мелють
    Чорне борошно Ночі –
    Темряву.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  3. Василь Кузан - [ 2018.06.01 20:49 ]
    хтось цілує зброю
    ***
    хтось цілує зброю
    яка врятує його від смерті
    убивши ворога

    хтось цілує хреста
    на якому розіп’яли спасителя
    щоб урятувати його вбивць

    ти цілуєш землю
    у якій поховали мільйони
    невинно убієнних
    і їхніх катів

    так цілують у чоло
    покійника

    а ще вчора ти цілував
    ворота
    що закрилися перед тобою
    і ворота життя
    крізь які входимо

    поцілунок це передумова
    передмова
    і після

    він супроводжує тебе від народження
    до переродження
    ти стаєш іншим
    після кожного
    іншого

    коли тебе цілують у дупцю
    ти ростеш
    коли у любень
    збуджуєшся
    коли у руку
    почуваєшся великим
    коли облизують
    ніяковієш

    і тільки останній поцілунок
    робить усіх рівними

    хоча його теж можна трактувати
    як зраду

    28.05.18 © Василь Кузан


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.7)
    Коментарі: (2)


  4. Василь Кузан - [ 2018.03.31 20:33 ]
    нецілованою
    ***
    нецілованою
    заснеш нині
    чи не заснеш
    стривожена
    порухом вітру
    що донесе тобі
    вісті з війни
    звідти
    де зорі зависають над окопами
    але ніхто не збирає їх
    для коханих

    фригідно
    впаде куля
    на дно вечора
    підніме намул минулого
    розбудить сома-сновиду
    холодом
    заповзе під ковдру
    під шкіру

    спробуй засни тоді
    витримай
    виноси
    зв'язок із тишею
    через бікфордів
    шнур

    29.03.18


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.7)
    Коментарі: (5)


  5. Макс Личко - [ 2018.03.12 00:24 ]
    Конотопська битва
    а мені коня та вороного
    а мені шаблюку та гостру-гостру
    а мені тютюну в сестричку-люльку
    а мені горілочки гіркої міцної

    а ти не плач дівчинонько
    на березі крутому під вербою гнучкою
    не лий гіркі сльози у річечку биструю
    ти вийдеш та за будеш за землероба

    а я десь у полі широкому
    та десь під Конотопом
    віддам Богові душу
    ой грішную-грішную


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  6. Артур Сіренко - [ 2018.02.27 04:54 ]
    Жасмин і сніг
    Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.

    Серед зими згадую білий жасмин:
    Я – прочан меча, споглядаючий лезо
    Серед снігів – білих, як порожнеча картини
    На якій малював жасмин майстер Бо
    Той, що пішов, розчинившись у Дао –
    В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.
    Про тишу пишу. Про біле мовчання.
    (Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)
    Напевно ось так: очі заплющую – тьма:
    І сни серед тьми: були б кольорові,
    Але нині – біле на білому – променів жмуток
    Спалах зорі серед сну – білого карлика,
    А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.
    Бо заснув серед снігу – колючого,
    Біля гвоздики – не квітки – істоти –
    Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.
    Снилась корида чи то поєдинок жорстокий
    З биком металевим німим і білий пісок.
    (Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)
    А кольори все зникають. Буде цвісти
    Весною акація – біла. І білі підсніжники.
    І білі пелюстки вишень. Які обриває
    Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.
    І серед мовчання – посеред павзи
    Тиші зимового неба на землю летять
    Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.
    І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,
    Так само холодний, як світ – нині – злої зими.
    І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.
    Читаю.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  7. Галина Михайлик - [ 2018.02.20 10:17 ]
    ...один крок...
    НЕНАВИДЖУ!!!!

    Усім серцем своїм!

    Усією душею своєю!

    І….

    ДЯКУЮ!!!

    Бо

    ЗРОЗУМІЛА

    нарешті,

    ЯК

    треба

    ЛЮБИТИ…

    20.02.2018


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.64) | "Майстерень" 5.5 (5.78)
    Коментарі: (19)


  8. Артур Сіренко - [ 2018.01.29 03:29 ]
    Нічого крім дороги
    Дорогами розбитими
    Скачуть вони в Донецьк –
    Чотири вершники –
    До тебе, Кальміусе!

    Плащі в них павуками зіткані
    Арахнами чорними,
    Каракуртами восьминогими,
    Скачуть чотири вершники
    По дорозі до Юзівки,
    До тебе, Кальміусе!

    З країн далеких
    Мандрують оті подорожні
    Невгамовні чотири вершники
    У пошуках лабіринту
    З пірамід, скла і бетону,
    Тупотять підковами сталевими
    Чотири коня вічних номадів,
    Скачуть дорогами битими
    До копалень Юзівки,
    До тебе, Кальміусе!

    Ніч нагадує день:
    Світляки ліхтариками
    Світять шлях чотирьом вершникам –
    Лицарям Дня Судного,
    Кабальєро коней різномастних,
    Що скачуть-тупцюють
    Дорогами пилу,
    Скачуть до Юзівки,
    До чаші з медом Діоніса,
    До тебе, Кальміусе!

    Поспішають чотири вершники
    Дорогами вітряної Сколотії,
    Туди, де сонети блідого Місяця
    Писали чорними фарбами
    Поети сон-трави синьої:
    До тебе, Кальміусе!


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  9. Ярина Боярська - [ 2017.11.22 23:17 ]
    За що?
    І знову крик
    Заповз у душу
    Беззвучний..
    Так болючий,
    Ти чуєш їх -
    Серця всіх невмирущих,
    Що сотнею злягли
    За просто так.

    Вони кричать
    Аж серце крає.
    Люди схаменіться.
    Невже усе було даремно?
    Невже забули
    Той майдан,
    Де всі стояли за майбутнє?

    Тепер забились у комірки,
    А мати плаче:
    Боже, ну за що?
    Чому його?

    А стало краще?
    За що було убито
    Стільки душ?
    Відправлено туди
    Майбутнього вождя,
    А може просто батька.

    Мамо, за що помер наш тато?
    У відповідь мовчанка,
    А горло здавлює обіда
    І дусить так, що сил нема,
    А перед очима та картина
    Як пуля серце пробива.
    Ну і за що? За просто так.
    22.11.2017


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  10. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:45 ]
    це не сніг
    це не сніг
    це попіл
    над містом моїм
    солдати вмирають
    у вічність себе запихають
    тіла їх татуйовані
    додому везуть
    винувато батькам вручають
    прапор майорить над площею
    і мер такий красивий в хбшці
    про патріотизм щось верзе
    сніг дійшов до столиці
    зима перемогла
    я п’яний додому плетусь


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  11. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:56 ]
    лист іммігрантові
    чуваче hello
    як же ти вчасно звалив
    знаєш вже й лице твоє згадувать впадло
    що розказати

    тут все як завжди
    хтось любить
    хтось скрився
    хтось спився
    скурився
    сколовся
    спаскудився
    скурвився
    знудився
    вмер

    Танюха твоя кохана зі школи
    знов народила
    третя дитина
    від третього мужа
    а тобі ж вона так й не дала

    ти ж знаєш на Сході війна
    вчора Саню привезли
    двухсотий
    дядя наш кореш двухсотий
    та і я тепер
    у військо подався
    «прапора» скоро дадуть

    дружина
    дитина
    хатина
    скотина
    десята частина
    я це все не покину

    будем прощатись
    пиши як там у тебе життя


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  12. Макс Личко - [ 2017.11.18 19:46 ]
    пісенька про патріота
    навіщо тобі бронежилет
    і автомат у руках навіщо
    навіщо тобі кулемет
    і кулі над головою свищуть
    ти знаєш що #утін #уйло й ідіот
    а ти патріот ти – патріот

    ця пісня для патріотів що сидять у окопі
    ця пісня про патріотів складена у окопі

    ну-бо давай спробуй засни
    під постріли граду вибух снаряду
    і мертвий товариш лізе у сни
    бери автомат і вали цих гадів
    комбат все кричить розірваний рот
    що ти патріот ти – патріот

    ця пісня для патріотів що сидять у окопі
    ця пісня про патріотів складена у окоп


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  13. Артур Сіренко - [ 2017.09.27 21:53 ]
    Осінній шлях
    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Може колись ось так і помру,
    Споглядаючи жовте листя
    І слухаючи спів осіннього вітру,
    Коли шлях осені
    Дійде до хиткого мосту –
    Дерев’яного мосту
    Над потоком Часу
    Між двома існуваннями.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    Вона блукає між людей і собак,
    Між машин і трамваїв,
    Мимо будинків,
    Двері яких завжди зачинені,
    Навіть для осені,
    Навіть для осіннього вітру,
    Навіть для сліпих подорожніх,
    Навіть для кота, що бавиться
    З Часом, як з мишею.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.

    І хай над рівниною
    Летять зітхання глухі
    Осіннього вітру,
    Я знаю: мій шлях
    Тут – стежею асфальтною,
    Що в’ється гадюкою
    Містом байдужих людей,
    Біля дерев, що гублять
    На твердь землі
    Блискучі брунатні горіхи:
    Стук, стук, стук.
    Бруківка австрійська,
    Важке помпезне бароко
    Рудих кам’яниць
    І книжка зім’ята
    (Наче листок осені)
    Поета давно померлого
    З островів, де звикли люди
    Співати про смерть.
    Вітер сарматів, трава Кімерії.

    А осінь у Скіфії
    Так само сумна як війна.
    А осінь...
    Так само як кожна війна
    У нашій Загірній Країні
    Сумна чи весела – хто зна,
    І пісня сумна як весела війна
    А осінь...
    Як міст над рікою,
    Як шлях над водою,
    Як смерть над журбою,
    Як ми над війною –
    Сумна.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  14. Артур Сіренко - [ 2017.08.29 18:24 ]
    На краю
    Тезці і побратиму, людині і повелителю блискавок. Щиро.

    На краю Батьківщини
    Там – на кресах,
    Де вітер залізний
    Лишає присмак вина
    У кожному ковтку подихів,
    На межі Вітчизни,
    Дідизни, чужим глитаєм шматованої,
    Ми пили вино:
    Гірке, полинове:
    Щодня повітря ковтаючи
    Навпіл з димом-саваном:
    На кресах
    Моїх степів синьооких
    Зазирав у душі наші бурлацькі
    Час оком відьми кипчацької,
    Босоркані волохатих номадів,
    Оком камінної баби сарматів-кобилоїдів.
    Там, під небом китайської порцеляни,
    Що тріскалась
    Мереживом Арахни-злодійки,
    На кресах Вітчизни
    Лезом ножа з ран своїх виймаючи скалки
    Епохи-потворки,
    Ми пили вино
    Зрадливої жінки-осені,
    У вени вбираючи
    Воду ріки мідної,
    І несли вулики
    Бджіл гостродзьобих –
    Туди – за піраміди чорні.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  15. Садовнікова Катя - [ 2017.08.07 19:37 ]
    Осень не наступила
    а, знаешь, даже если случайно
    вырвется наружу тепло
    то все города
    мигом здесь заиграют, будем танцевать
    мы под этим мостом.

    и ты согласись — что-то весит всё это:
    стекать мне соком,
    греть слёзы летом,
    падать дождём на асфальт,
    от жары умирать при свете.

    Ты видишь!!! осень не наступила...
    Помнишь ли ты? нет места теплее, как над вокзалом..
    согреешь ладошки ним ты
    и на ступенях сидеть устанешь
    исчезнув в переплётах
    надежд разбитых.

    а, знаешь, даже если однажды
    кто-то умолкнет из нас двоих –
    второй подхватит дыхание слаще
    мирно уснув на сгоревшей любви.

    07.08.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  16. Садовнікова Катя - [ 2017.07.23 13:09 ]
    Я буду завжди
    Я буду завжди
    Тобі хлібом свіжим.
    Нехай нескінченний цей шлях.
    Я - є твоя правда гірка,
    Я - зірка нічна
    І я не помру на вустах.

    Я буду завжди,
    Як цукор і сіль,
    Ти - сонце, яке я люблю!
    Я виходжу всю і зтру
    Душевну ту біль
    Цілунком, що рідко бринить.

    Та тільки, коли
    Очей я зімкну собі,
    Я шепочу щось
    Так тихо-тихенько було:
    Хай блискавці край...
    Я ж бо назавжди твоя!

    23.07.17.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  17. Артем Ємченко - [ 2017.06.20 16:12 ]
    На руїнах
    Якщо дати людині у пику
    Й слідом, ловко витягши фінку,
    Трохи погратися перед її очима,
    А потім ще й показати, як щільно
    і ладно кастет лежить у долоні,
    То між вами запанують гармонія мир і спокій,
    Світ набуде чіткої форми, зіпнуться акрополі ієрархій,
    Системи чеснот і етик розкинуть тенета.
    І навіть коли її будуть вбивати
    Трощити череп, кістки ламати,
    Вона не спитає навіщо і нащо,
    Бо фінка й кастет не питають дозволу, не знають альтернативи.
    Єдине можливе -
    Обрати собі теорію
    За що віддати життя: за націю, територію
    Чи заповзти в шпарину
    Й увірувати під прапором кольору
    Крові, хрещеним кастетом та фінкою
    Що все це частина таємного плану
    І все є не таким, як здається
    Що велика мета завжди мріє про гідну жертву
    Та головне вижити і зберегти людину
    Десь глибоко-глибоко - всередині
    Середини
    Серця.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  18. Вікторія Торон - [ 2017.06.13 07:39 ]
    Сходження (Вертикальна земля Донбасу)
    Драбина  в  небо.  Твоє  обличчя  –  біле,  як  сніг.
    Ні  вітру,  ні  спеки,  ні  дихання.
    Як  швидко  все  скінчилось!
    Ти  думаєш,  що  ідеш  по  нескінченній  прямій  до  горизонту,
    а  насправді  йдеш  по  колу,  яке  замикається  у  19  літ,  у  20,  25...
    І  тоді  лишається  тільки  драбина  в  небо,
    тому  що  на  землі  більше  місця  для  тебе  немає.
    Життя  зосталось  внизу  –  перстнем  з  руки,  
    відкритим  у  крикові  ротом,    
    зім'ятим листям,  обіймами  чиїхось  білих  рук,  
    повзучою  сльозою.
    Ти  вже  звільнений.  Ти  легко  здіймаєшся  сходами,  
    так  невимушено,  так  природньо,  
    ніби  знаєш  дорогу  і  знав  її  завжди,  
    ще  з  того  часу  –  19,  20,  25  років  назад.
    Стіни  панельних  будинків  –  для  сходження,  
    вертикальна  земля  Донбасу  –  для  сходження,  
    вибух  –  повільний,  як  історія  світу  –  для  сходження,
    і  куля,  що  обриває  надії  –  також.
    Тіло  кудись  зникає,  розчиняється,  
    і  ти  вже  –  тільки  очі,  безліч  очей,
    тільки  знання,  якого  так  не  вистачає  на  землі  
    (але  тепер  і  самої  землі  немає).  
    Ти  вже  –  усюди,  
    ти  ширяєш  над  теренами  творіння,  як  володар,
    і  так  хочеш  щось  сказати  отим,  хто  плаче  внизу,  
    отій  жменьці  жінок  у  чорних  хустках,  
    так  хочеш  їм  щось  пояснити,  
    але  вуста  не  рухаються  у  того,  хто  лежить  у  труні,
    і  чоло  його  --    холодне,  спокійне,  непорушне.
    Ми  чуємо,  ми  знаємо,  ми  потерпимо.
    Ми  не  відпускаємо  тебе  –  і  відпускаємо.
    Вертикальна  земля  Донбасу  залишається  тут.

    2017


    Рейтинги: Народний -- (5.46) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (2)


  19. Ярина Чаплинська - [ 2017.03.24 17:56 ]
    ***
    Ми не станем
    травою.
    Ми не будем
    камінням.

    За нами
    дороги.
    Під нами
    небо.

    Ми тепер
    птахи
    у милості
    Бога.

    Позбираєм
    в бесаги
    свою чорну
    Чорногору

    і степ,
    і поле,
    і тебе, чорне
    Чорне море.

    Полетимо
    за Чумацький —
    від війни
    якнайдалі.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (4)


  20. Ярина Чаплинська - [ 2017.03.03 14:01 ]
    ***
    Якось у затишшя «Градів»
    наш добрий бог
    визирне до нас
    з-під склепіння ясного неба.

    А нас уже, братіку, в окопах немає…
    Тільки вітер.
    Еге… тільки вітер гойдає зорі
    у вигнутих дзеркалах калюж.


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.38)
    Коментарі: (14)


  21. Артур Сіренко - [ 2017.02.05 15:17 ]
    Ті, інші
    Зима. І світ чи то посріблений,
    Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
    Тимчасово (у це хочеться вірити,
    Хочеться тепла серед мокряку холоду).
    І в цьому світі твердої води
    (Що заморожує саму думку
    І навіть людяність)
    Прийшли ті – хто танцюють під звуки
    Скрипки залізної
    На якій грає сама Смерть невдаха –
    Бліда селянка зі срібними кульчиками,
    Що збирає свій урожай пшениці людської –
    Замороженої. Як і все (бо зима).
    Холодні люди. П’яні від срібла зими.
    Замість крові у них антифриз.
    Чи то люди чи то привиди
    Зими божевільного січня.
    Не першого. Але волохатого.
    Як хвіст мамонта,
    Що висне в епоху нагадуванням
    Про часи кам’яних сокир.
    Колись цих людей-привидів
    Я теж у ніщо перетворював,
    Але скрипка, як і раніше, звучить.
    Все танцюють, танцюють, танцюють
    Привиди серед снігу – води мертвої
    Танго страшне і потворне.
    Під музику. Смерті.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  22. Артур Сіренко - [ 2017.01.30 02:04 ]
    Театр абсурду
    Арлекін на фронті

    Все наче сон – як вигадка,
    Війна між чорних пірамід
    Поміж копалень-нір,
    Де люди мороку глибин
    Несли нам чорний камінь,
    Такі ж мальовані як тьма.
    А нині ось – хоч і зима,
    Та вдягнений в плямисте
    Зі смертю бавиться
    І грає роль смішну
    Невдахи Гамлета
    Веселий Арлекін.
    Комусь дарує смерть,
    Ховається від куль,
    Стріляє в сепарів,
    Поребриків кладе із кулемета,
    Жартує (часом недоречно)
    І риє землю
    Безтурботно...


    П’єро на фронті

    Блідий поет,
    Колишній меланхолік-вчитель,
    Артист сумної гри,
    Філософ ностальгій (колишній),
    Співець модерну,
    Майстер алегорій –
    Гірлянди мертвих слів,
    Закоханий (колись) –
    Таки невдало.
    Творець метафор, текстів і поем
    (Колись).
    Він нині офіцер:
    Три зірочки на теплому бушлаті.
    Приціл перевіряє:
    «Вище три,
    Від основної – правіше п’ять...»
    І сумно батареї
    Команду віддає:
    «... фугасним... Постріл!»


    Коломбіна на фронті

    Колись давно –
    В минулому житті
    Вірші складала
    Серед міста мрій,
    Весела Коломбіна
    (Життя як водевіль),
    А нині рвані рани шиє,
    Бинтує у шпиталі польовім,
    А потім кличе
    У журбі своїй захмарній
    Старого Бога.
    І черлені плями
    На білому халаті.
    Бо зима. Назавжди.
    Чи хто зна.
    Веселе і трагічне танго
    Танцює з нами смерть.
    І безтурботна Коломбіна
    Колись яскраве плаття
    Носила. Нині білий.
    Халат. І запах крові.
    І війна...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  23. Артур Сіренко - [ 2017.01.29 20:21 ]
    Діана порожнечі
    Металеві бджоли залізних вуликів
    Не сплять ночами Діани –
    Блідої красуні високої порожнечі.
    Металеві бджоли
    Гудуть в краю божевілля,
    Навіть коли Зима –
    Гостя недобра,
    Біліша блідої Діви,
    Кров перетворює в кригу,
    Летять металеві бджоли
    Збирати мед одкровення
    До квітів білого снігу.
    Діано, бліда Діано!
    Діво чорної порожнечі,
    Навіщо ти нас кличеш
    Слухати цю пісню –
    Пісню бджіл божевільних,
    Стогін почвар сталевих.
    Пасічники зимові:
    Пасемо бджіл металевих
    В краю пірамід чорних,
    У світі тіней і світла:
    Кольорів не лишила
    Нам діва сумна Діана:
    Тільки чорне і біле,
    Тільки відтінки сірого
    Ночі зими останньої,
    Ночі холодних зір,
    Ночі почвар Плутона,
    І вітровія Борея
    І весляра Харона.
    Навіщо, бліда Діано,
    Прийшла урожай зимовий
    Збирати в свої комори?
    Навіщо ти наші душі
    Женеш у свою пустелю
    Жахну і таку зловісну,
    Як попіл, замішаний снігом...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  24. Артур Сіренко - [ 2016.12.19 22:42 ]
    Вогні серед порожнечі
    А може це все, що лишилося:
    Вогні – далекі, жовті, лускаті.
    Острівцями миттєвими.
    Серед нескінченної темряви:
    Може когось і гріють,
    Але не нас – задалеко,
    Може когось і спалюють,
    Але не нас – людей попелу,
    А може так і потрібно
    (Комусь, не мені,
    Комусь, мудрішому,
    Хто зрозумів для чого це все)
    Вогні – на чорному виднокраї,
    Що погризли темряву, як сир миші.
    Вогні. Бо колись поет країни млинів
    і вершників
    Плакав гітари струнами
    І просив його серед пустки поля
    залишити
    Серед тої тьми нескінченної:
    Бо гаснуть світильники розуму.
    А я теж прошу мене серед поля забути:
    З двома дірками від куль коло серця
    У степу цієї країни возів і комоней,
    Що без прихистку, без захисту,
    Без кінця і початку – в степ блукальцями
    Від одного лиману до сивашу іншого,
    Отих гривастих копитоступів
    Залізом важким підкованих,
    Країни
    Нехай не такої теплої
    Але теж з вогнями жовтими
    автодафе,
    Де кожен третій вигнанець – гідальго
    З очима сумними каштановими,
    Лишіть мене серед порожнього степу,
    Тільки не плакати – помирати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  25. Артур Сіренко - [ 2016.12.09 00:51 ]
    Погляд Неба
    На землі оксамитовій
    Де кожна левада – долина мертвих
    (А ви кажете: «Глен»,
    А ви кажете – то все льодовик вирив),
    А насправді забагато всього було
    На цих пагорбах і на цих рівнинах,
    А насправді забагато нас помирало,
    А тепер дивиться Небо
    Крізь скло сірих хмар
    На нас неприкаяних
    На нас – посипаних попелом,
    А кожне дерево
    Ховає в собі розп’яття,
    Як ховає в собі кожний кремінь
    Предковічну сокиру Каїна
    (А ви кажете Місяць
    Підсліпкуватим злодієм
    Розтрощив свої окуляри
    І тепер блимає ночами синіми
    Над кожною долиною мертвих),
    Бо навіщо:
    Кров стає чорноземом
    У долинах могил
    «Де нас триста як скло»,
    Скло сірих хмар
    Закіптюжене димом історії,
    Чи буде кому згадувати,
    Що кожна долина тут –
    Долина мертвих?
    На землі оксамитовій
    Ті хто лишились
    Розкривають очі,
    І в них зазирає Небо.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  26. Артур Сіренко - [ 2016.11.22 01:49 ]
    Серце дозрілим яблуком
    Серце моє – ти дозріле яблуко,
    Що висне на гілці осені холоду,
    На гілці, розхитаній вітром,
    Яблуко, яке забули зірвати.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти ліхтарик,
    Для блукань у пітьмі війни,
    Ліхтарик з яким читаю слова,
    Писані в книзі поета
    Давно розстріляного…

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти мішень,
    В яку досі ніяк не влучили,
    Яка білою плямою на карті смерті
    Поки що. До часу – серце.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє – ти мій знак вказівний,
    На шляхах вічного холоду,
    На мінному полі життя,
    Там, поміж пострілами,
    Там, за межею «бути».

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)

    Серце моє, коли зледенієш
    У холоді вічному Всесвіту,
    Чи то станеш попелу жменькою,
    Згорівши на цьому пожарищі,
    Знай, ти дозріло, як яблуко.

    (А сніг холодний
    На землі попелу…)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  27. Артур Сіренко - [ 2016.11.22 00:52 ]
    Дві кулі для Сократа
    Сократ з автоматом – у бліндажі сирому,
    Коли осінь дощава року оцього Божого,
    Чотирнадцятого, року неба розколотого,
    Місяця падолиста – також розхристаного
    Як ми.

    Гай, гай, Сократе, де твої запитання,
    Що стиглими плодами з дерева висли:
    Дерева пізнання. Гай, гай, Сократе…

    Для Сократа дві кулі – в когось в обоймі,
    В когось по той бік життя і липкої смерті,
    В когось по той бік лінії вимірів простору,
    По той бік людяності, по той бік Всесвіту,
    Де нас нема.

    Гай, гай, Сократе, нащо замість хламиди
    Одяг плямистий на плечі старечі,
    Нащо замість сандалів на ноги берци,
    Чи то в Елладі захолодно, чи то просто Скіфія,
    Там, де ми.

    Для Сократа два уламки важкі залізні,
    Два дзьоби крука смерті, що поки що сплять,
    Там – в обіймах ящика дерев’яного,
    В зелене фарбованого, там, за межею добра,
    Де нас нема.

    Гай, гай, Сократе, тут забагато цикути,
    Тут чаша інакша, тут для кожного,
    Тут не втекти, тут цикута всюди, для всіх,
    Гай, гай, Сократе…

    А ти хотів мислити про людину,
    Не про мішень, не про час, що плине,
    А про людину саме і душу її нетлінну,
    Ніні стріляєш в простір – туди,
    Де нас нема, де людей нема…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  28. Артур Сіренко - [ 2016.11.17 02:44 ]
    Цвинтарі холодного Місяця
    Підслуханий діалог тіней Арістарха і Платона.
    Записано в ніч повного місяця в бліндажі «Безнадійний» у жовтні 2014 року.

    Арістарх

    Місяць – це просто кам’яна куля,
    Яку розстрілювали з кулемета
    Люди, що очі ховають
    За чорну маску ночей.

    Платон

    Білий лебідь
    Летить над озером мрій,
    Коли Місяць оповні,
    А серце, як флейта,
    Повниться музикою
    Містерій.

    Арістарх

    Місяць – це місце для цвинтаря,
    Де попелом наших душ
    Заповнює кратери
    Мойра.

    Платон

    Евтерпа
    Танцює під музику темряви,
    Коли світло бліде
    Сріблястого Місяця –
    Цього оракула одкровень
    Падає бризками водоспаду
    На спогади,
    На тіні минулого.

    Арістарх

    На тому кладовищі
    Місця вистачить всім:
    Навіть Ерато –
    Співи її недоречні
    Цієї години:
    Коли оком червоним
    Блимає Марс.
    Мертве світило
    Для мертвих.

    Платон

    Цей свідок блідий
    Буде світити й тоді,
    Коли муза остання –
    Кліо сумна
    Буде співати Республіки гімн:
    Свідок блідий
    Наших прозрінь.

    Арістарх

    Калліопу вночі
    На розстріл вели
    Троє тупих троглодитів,
    У руках волохатих
    Затискаючи автомати,
    Терпсіхору в заручниці
    Захопили три сепари
    І кинули в темний підвал.

    Платон

    Білий лебідь
    Летить над Елладою,
    Мельпомена одна
    У Скіфії темній
    Лишилась самотня.
    Білий лебідь
    Прилетів в мої сни,
    Білий лебідь…

    Арістарх

    Я думав це кров
    Розмиває цю землю Ахілла
    Та Антіопи.
    Я помилився: в жилах людей
    Замість крові
    Попіл з водою Стіксу.
    Місяця кров
    У серцях людей Ідантура.
    Нічого крім попелу
    На землі Кіммерії,
    Нічого крім попелу.

    Платон

    А у снах – білий лебідь.
    Уранії птах.
    Доки пан флейта звучить,
    Доки вино в кратері гусне,
    Доки кіфара струнами
    Ночі тривожить,
    Доки…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  29. Шон Маклех - [ 2016.10.26 23:28 ]
    Вулиці, на яких ми вмирали
    Пам’яті полеглих за свободу
    На вулицях Будапешта у 1956 році

    Осінь, коли дозрівали плоди,
    Осінь, коли небо було холодним,
    Осінь торкалось обличчя:
    Мого і людей на вулицях Будапешта:
    Якщо терпіти несила: кров на бруківку
    І душі в небо. (А над містом сутінки шовку)
    А до землі виснуть яблука –
    Вибухне моє серце: я нині повстанець,
    А серце моє не з воску,
    І навіть не кришталеве,
    Серце моє гаряче: таке людське і живе
    Віддам тобі – Вітчизно,
    Віддам тобі – Свободо,
    Пройдуть холоди й дощі,
    І змиють кров з бруківок
    І брудні сліди окупантів,
    І може лишиться пам’ять
    Про нас, що лягли на бруківку,
    Що пішли під кулі і танки,
    А вітер що так холонув
    На хвилях плинних Дунаю,
    Що так свистав у руїнах
    Мого чарівного міста,
    Він прилетить знову
    Торкнутися стиглих яблук
    Осені Будапешта.
    Хотіла моя пісня
    Ввібрати щедрість осінню,
    Але в мою пісню
    Ввірвався гуркіт танків
    І чоботи окупантів
    Гупали моїм містом
    За яке ми вмирали…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  30. Артур Сіренко - [ 2016.10.22 03:47 ]
    Рудобородий гномик
    Бородатий гномик
    Любив на ліфті кататись,
    Рудобородий гномик –
    Король бензоколонок
    Не знав, що ліфти часом –
    Такою осінньою дниною
    Піднімаються на ешафот
    І опускаються в пекло –
    Прямо туди, де казани нагріті,
    Як в персональній бані,
    Топлять їх тільки для гномиків
    Особливо для рудобородих.
    Рудобородий гномик
    Любив точити ляси
    Зі своїм телефоном улюбленим,
    А телефон у відповідь:
    «Бу, бу, бу!»
    Рудобородий гномик
    Любив навперейми з вітром
    Гнати візок залізний,
    Всілякі любив алебарди –
    Лепрекон автомийок.
    Він сказав ліфту: «Поїхали!»
    І запустив його в космос,
    З лимоном залізним в кишені
    (А що в його світі
    Зроблено не з металу?)
    І розпався на запчастини:
    На купу різних деталей,
    Як його телефон улюблений,
    Коли ним бавляться діти.
    Не знав бородатий гномик,
    Що в рай таких не пускають:
    Немає в нього візи
    До раю.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  31. Артур Сіренко - [ 2016.10.12 01:06 ]
    Шати небосхилу
    Тим, хто був поруч в серпні та вересні 2014 року.

    Серед ночі степів
    Кольору ряси старого монаха –
    Учня спокійного Будди – дивака Гаутами
    Я слухав слова звіробою,
    Говірку кущів полину
    І шепіт каміння – брил вапняку,
    Уламків граніту – тоді,
    Коли ніч вагітніла зорями,
    Коли маятник
    Хотілось зробити з уламків
    Старої залізної смерті,
    Що теж втомилася бути
    І розсипалась – іржею,
    Уламками криці.
    Ноктюрн віщуна: так хотілось
    Зазирнути у схованки Часу –
    Кульгавого карлика,
    Знати хотілось – кому який жереб
    Випало. Що і для чого, зараз чи потім,
    Кому і навіщо. Чи просто
    Хотілося бути
    Чи метеором згоріти –
    Спалахом ночі степів,
    А ніч наче гостя,
    Була схожа на сцену
    Страшної вистави,
    І ми гомоніли – бо осінь.
    Час одкровень, а не смерті.
    І кожному – трохи епохи.
    Шматочок.

    Ми не помремо.
    Ми наче зорі
    У тьмі. Просто вічні.
    Як Всесвіт.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  32. Артур Сіренко - [ 2016.10.12 01:48 ]
    Розірване небо
    Тим, хто не повернувся (на відміну від мене).

    Небо розірване:
    Тільки шмати тої тканини синьої:
    Шийте з неї шати паяцам:
    Бо в світі де все розділено-розірвано
    Все, навіть небо
    Шматовано привидами
    Серпневої прохолоди вечора:
    Того самого серпня,
    Жаркого і металевого,
    Того гішпанського –
    Де кожному гідальго кулю,
    А кожному мрійнику смерть,
    А кожному блукачу степ
    І безнадії кавалок.
    Серпень заліза розпеченого:
    Привиди прохолоди вечора
    Тинялися між зіницями яструба,
    Між сторінками книги
    Про сліпого філософа.
    А ми тоді тільки вчилися
    Розуміти, що смерть кумедна,
    Що вона тільки вигадка,
    Тільки ілюзія
    Нашої свідомості хворої.
    Ще рахували ми дні й години
    До заграви світанку літа –
    Бодай останнього, бодай недоречного,
    Але нашого.

    А ріка все текла.
    І то не мідна, а синя.
    Я думав – то клапоть неба –
    Заплата його шовкована.
    А то просто ріка – каламутна,
    Наче епоха Аларіха.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  33. Шон Маклех - [ 2016.09.27 16:05 ]
    Леді Лейсі
    У 1986 – 1989 роках я часто відвідував замок Кастлкнок, що й досі лежить в повних руїнах всіма забутий. А стільки пам’ятають його стіни, нині повиті плющем забуття… Я все хотів добитися реставрації замку Кастлкнок, але всі мої зусилля були марними. Колись під час громадянської війни на Британських островах – так званої «Війни Трьох Королівств» замком Кастлкнок володіла родина Лейсі. У 1641 році почалося ірландське повстання за незалежність. Ірландці-католики-роялісти почали воювати з англійцями-протестантами-республіканцями. Над баштами замку Кастлкнок підняли прапор Ірландської конфедерації. Гарнізон захисників замку Кастлкнок становив 50 ірландських добровольців – переважно з кланів О’Тул та О’Брінн. Командувала гарнізоном леді Лейсі. Її чоловік – лорд Лейсі в цей час воював в лавах ірландської армії далеко від замку. З Дубліна вирушила в похід англійська протестантська армія під командою генерала Монка, що нараховувала 4000 багнетів, 500 шабель і десяток гармат. Армія прямувала в графство Міт. Але по дорозі в неї були замки, зайняті ірландцями, які англійці не могли лишити в своєму тилу. Почався штурм замку Кастлкнок. Захисники замку відбивали атаку за атакою, замок постійно обстрілювала артилерія. Коли стало зрозуміло, що замок втримати не вдасться, леді Лейсі підпалила замок, щоб він не дістався ворогу, взяла в руки меч і промовила своєму загону повстанців: «Солдати! Не чекайте милості від ворогів наших, бийтесь до смерті за Вітчизну, віру і нашого Спасителя! За мною, на смерть!» І повела воїнів в останню безнадійну атаку. Майже всі вони загинули в бою, в полон потрапили тільки кілька поранених. Англійці повісили полонених на стінах замку, який вони так запекло і віддано захищали. Після боїв під замком Кастлкнок англійська армія змушена була повернутися назад до Дубліна за підкріпленням і амуніцією. Згадавши всі ці події я написав такі рядки:

    Століття-судома висить в зеніті
    Сонцем-калікою. А ми
    Все, що загублено, все, що втрачено,
    Все, що в нас вкрадено
    Намагались вернути крицею,
    Вчепившись за мертві камені
    Старих і сліпих замків
    Громаджених
    З каменів цієї землі – важких і білих
    Наче кавалки хмар сновиди неба.
    Вони не зникнуть, вони не розтануть,
    Як тане цукор в горнятках нащадків –
    Тихих любителів чаю.
    Вони будуть волати
    В простір майбутнього
    Про правду і справедливість.
    Навіть коли втопляться
    В глибинах землі-ненажери,
    Що звикла ставати безоднею
    Наших могил-острівців,
    Навіть тоді з-під торфу
    Камені зниклих замків
    Будуть гудіти дзвонами
    Потойбічного храму незримого
    Про наш останній псалом
    Ірландський.

    Вони просто стискали
    Важкі крем’яні кріси,
    Вони просто вмирали
    За віру і за Вітчизну,
    Їм просто здалося на мить,
    Що ця тендітна леді
    В платті зеленому,
    Що дзвінким голосом віри
    Кликала нас на смерть,
    Що підняла правицею меч,
    Давній, блискучий,
    Що ця тендітна леді –
    Це сама Ірландія…


    Рейтинги: Народний -- (5.57) | "Майстерень" -- (5.53)
    Коментарі: (2)


  34. Артур Сіренко - [ 2016.09.19 01:03 ]
    Сполох дзвіниці попелу
    Дзвіниця
    Збудована з попелу
    Підносить прозорий дзвін
    В небо – за хмари розтерзаних днів.
    На сполох
    Били в ті дзвони мертві.
    Дивіться: по сходах
    Дзвіниці
    Від якої лишився попіл,
    Тільки попіл сірий у жмені
    Йдуть дзвонарі мертві з сяючими очима
    Вдарити в дзвін незримий,
    Сповістити живим –
    Хто лишився,
    В кого серце ще не зотліло,
    В кого серце ще не сточила
    Черва зневіри й байдужості,
    Сповістити одвічним дзвоном
    Про те, що війни пожежа
    Нищить весняне жито,
    Спопеляє священну землю,
    Що сарана двонога
    Розпочала нашестя
    На поле наше священне,
    Що мусимо ми бути
    Нині людьми заліза,
    Людьми незнищенної криці.

    (Яка ти гаряча – земля спопеліла,
    Вже стільки часу – як згоріла дзвіниця,
    Вже навіть розвіяв вітер
    Останню жменю сірого попелу,
    А я все чую
    Як дзвонять на сполох мертві.
    Мертві.)


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  35. Артур Сіренко - [ 2016.08.14 12:34 ]
    Чорні птахи торішніх снів
    Чорні птахи торішніх снів
    Дзьобають тіні мертвого Місяця.
    Небо! Я не бачу тебе, лише
    Ковтаю липке туману морозиво
    Якогось не нашого, якогось чужого:
    Туману Гіпербореї.
    Але вже не блаженої - злої.
    А в снах Андалусія-туга
    Таки не сучасна, але жарка й опалена
    І не тільки Сонцем - блукальцем байдужим,
    Таки Андалузія - та, обірвана пісня
    Війни горожанської.
    Гай, гай, Федеріко!
    Чорні кулі навпіл з тобою
    Поділимо. Бо вони маслинами
    В долю нашу виснуть,
    Бо у снах моїх ті самі постріли,
    Бо колючки нетреби такі самі гострі
    Як на землі де лишилося
    Тільки й кольору, що жовтого.
    І ні краплі дощу живодайного,
    Тільки трунок. Навіть з неба.
    Гай, гай, Федеріко!
    Що тобі Франсіско,
    Що мені Вальдемар
    Тим самим Торквемадою.
    І тіні ті самі - зловісні,
    А доля так само - не жити:
    Тут під деревами:
    Чи тобі мигдалевими,
    Чи мені під липами -
    Чорні маслини на двох
    І обірвана пісня
    Андалусії-туги -
    Землі вандалів...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  36. Галина Кучеренко - [ 2016.07.26 18:24 ]
    До Хресної ходи УПЦ МП і в зв’язку із прийняттям Сеймом документу про геноцид поляків українцями
    І знову ми, неначе при Богдані,
    Затиснуті між ляхом й москалями,
    І кожний нам торочить про своє -
    Не бачили б вони під небесами
    України. Випробують кийками
    І репетують - Не займай, моє!
    У всякого своя підступна зброя -
    Хрестом, мечем, брехнею й маячнею,
    І розтинають на шматки живцем.
    Того й чекай, що ще і яничари
    Заметушаться й стануть ворогами…
    До горла кожний зі своїм ножем…
    Та тільки цього разу обирати
    Не по хрестах чи місяцю на банях,
    Бо будь-хто з трьох – то є довічні ґрати
    Й повернення на триста літ назад.
    До волі шлях – дієве поєднання
    Всього суспільства, розум – нам гарант
    Майбутнього на рівних із «китами»,
    Живе ж Японія під боком у Китаю
    І нам не гріх розквітнуть в полинах,
    Для того є усе у нашім краю….
    © 26/07/2016


    Рейтинги: Народний -- (5.34) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (10)


  37. Ярина Чаплинська - [ 2016.07.23 14:32 ]
    Вечірка. "Диванна сотня"
    нас там не було
    де навколішки
    стіни ковтали тишу
    світанкової мряки без пострілів

    то не наші легені
    затиснуті в жорнах крику
    проростали насінням льону
    у прострелених горщиках на підвіконнях

    то не наша осінь
    через розбиті шибки
    закидала дикі вітри-вовкулаки
    сивим листям розпачу хоч було вже літо

    то не наш всесвіт
    дивився через приціл
    у мертві зіниці ворожого калаша
    на нас — без нас на війні

    то не наші тіні
    ковтали сльози
    за журавлями у клинці
    по колу зачерствілого бублика


    Рейтинги: Народний -- (5.43) | "Майстерень" -- (5.38)
    Прокоментувати:


  38. Артур Сіренко - [ 2016.05.09 16:25 ]
    Касида про загублену землю
    Земля моя степова, зранена, втомлена
    Земле моя, в мене вкрадена,
    Земле моя, загублена, втрачена,
    Земле моя, териконова, оксамитова
    Сон травою заквітчана.
    Там - за Кальміусом - рікою смутку,
    (Плинь, Кальміусе, плинь, річко каламутна
    У Меотиду неспокою, у лиман Азакський
    У Темеринду - матір морів,
    У Каргалук-воду лускату,
    Плинь, Кальміусе плинь).
    Земле моя, кров’ю полита,
    Окупантами поневолена,
    Поснула, замріяна, балками зрита,
    Смертю заколисана
    (А струнами гітари журба пливе,
    А вечір як густа кава гіркотою,
    А пам'ять жмутками трави колючої -
    Перший жмуток рудою нетребою,
    А мертві люди у сни приходять,
    А гроза травнева війною злою,
    А в минуле двері зачинені)
    Земле моя! Недосяжна, незрима
    Як зворотна сторона неба синього,
    Чорні камені твої Ріки Бронзової
    У пам’яті важкій тягарній
    (Плинь ріка міддю і бронзою
    В минуле моє приспане...)
    Отак то ми тепер вигнанцями
    Про свій рідний край мріємо...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. Артур Сіренко - [ 2016.04.15 01:58 ]
    Там і тут
    А на війні як на війні: Сонце
    Над нами вогненною кулею.
    А на війні як на війні: Небо
    Пораненим птахом – коли синім,
    Коли вицвілим – кличе,
    Чи то летіти, чи то просто жити.
    А на війні як на війні: Поле
    То квітуче, а то зовсім зоране,
    Тільки не плугом, громом,
    Тим, що пахне залізом і димом.
    А на війні як на війні: дихати
    І хочеться, і подуха - присмак
    Металу в горлі, крові тріснутих губ,
    А на війні як на війні: Білявка бліда -
    Смерть старою дівою
    Блукає шанцями та бліндажами,
    Зазирає кожному в очі,
    Про щось запитує, чогось сміється,
    А ми собі в своїй вічності
    Буття хвилинами міряємо.
    А на війні як на війні: Залізо
    Холодним драконом сутінок
    Чи гарячим подихом пекла.
    А на війні як на віні: Пил
    Всюди. Навіть час стає пилом,
    Навіть слова пилом під ноги втомлені.
    А на війні як на віні: Друзі
    Хто тільки в пам’яті,
    А хто там - під кулями...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  40. Анонім Я Саландяк - [ 2016.03.15 10:36 ]
    коза і капуста
    (згідно теорії відносності неейнштейна)

    чи ти бачиш різницю між те щось і те щось… ні… а як по телевізору сказали що те щось капуста а те щось коза… то так... і якщо питання не в тому як козу загнати в капусту то… коза в капусті… а якщо питання в тому чи козі віддати капусту чи капусті козу… то коза в капусті… але що краще щоб капуста була кози чи… щоб коза була капусти… не знаєш…
    тож зрештою яка різниця між козою в капусті і козою в капусті -
    а як по телевізору показали козу котра в капусті пасеться і козу котра в капусті смажиться...
    15.03.2016


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.25)
    Прокоментувати:


  41. Вікторія Торон - [ 2015.11.19 08:16 ]
    +7 (495), або зникла країна
    Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
    Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
    якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
    Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
    Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
    Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
    «За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
    Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
    Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
    як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
    9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
    Або про народні методи лікування грипу.
    Або про кумедні витівки тварин.
    Тільки не про політику!
    І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
    Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
    Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
    Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
    на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
    Ми ж культурні люди.
    Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
    Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
    Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
    (улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
    І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
    мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
    що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
    Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
    що тяжко знайти відповідні слова.
    Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
    Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу,
    мужності, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
    У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
    У прірву і злет життя.

    2015


    Рейтинги: Народний 3 (5.46) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (4)


  42. Оксана Рудич - [ 2015.11.17 23:22 ]
    Ні оминути, ні розлюбити
    Мій дід покійний якось кректав:
    «Миле діло – вставні зуби:
    помив, поклав у стакан – і вже не болять».
    Так, за браком мозку,
    у дзвінко-порожній твій черепок
    безперешкодно втрапляли б
    стигло-гарячі серпневі зорі,
    сонний шурхіт сухого листя,
    прілий присмак нового вересня
    у перших глибоких ковтках ночі
    і штучне ліхтарне тепло,
    яке нас, мов метеликів,
    вабить над столиками у кав’ярнях.
    А так, малодосліджені нетрі сірої речовини
    ховають лиш безмір образів,
    переважно червоних і чорних
    (як на тім рушнику),
    вони мало чим схожі на квіти,
    проте всі їх гаптовано хрестиком…
    І над ними зорями сходять
    карі, сірі, зелені гарячі сонця,
    обмежені розрізом балаклав…
    Їх ні оминуть, ні забуть, ні розлюбити….
    2014р.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  43. Оксана Рудич - [ 2015.11.17 23:46 ]
    Втрати
    Ця війна –
    мов паноптикум душ оголених,
    де належиться толерувати
    різну бридоту у формаліні.
    Вважай, тобі пощастило,
    якщо мусив її дослідити тільки на позір.
    Значно гірше,
    коли, зваблений пружністю теплого тіла,
    ти раптово наскочив
    на відсутність (бодай, хоч якоїсь) емпатії
    на вигляд рук ачи ніг одірваних,
    на крик, котрий свідчить
    не так про нестерпність болю,
    як про його безмежність.
    І отут ти таки розумієш,
    що в цих війнах свідомості
    офіційна статистика втрат
    геть не відповідає дійсності.

    Мусив би був зловтішатися,
    та, натомість, скрушно хита головою
    вже й сам Лукавий…
    2015р.


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  44. Артур Сіренко - [ 2015.09.12 04:37 ]
    Пошуки
    Я шукав Дао
    З важким автоматом на плечі,
    У сутінках солдатського намету,
    Серед запашного звіробійного степу
    Я шукав Дао
    Там, де пахло бензином і соляркою,
    Серед сутінків гіркого диму,
    Серед хащів іржавого металу,
    І серед снігів холодних
    І серед спекотних згарищ
    Я шукав Дао
    Серед мертвих тіл,
    Серед сталевих потвор,
    Серед зранених людей і дерев –
    Я шукав Дао На дні забутих озер,
    Куди досі пірнають жаби І волохаті байдужі бобри,
    У темряві біля вогню І серед степової тирси –
    Я шукав Дао
    Коли світ божеволів,
    Коли навіть Сонце
    Дивилось на людей з жахом,
    Коли навіть місять зазирав з сумом
    У душу кожного сновиди
    Я шукав Дао...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  45. Артур Сіренко - [ 2015.09.12 04:09 ]
    Я повернувся
    Я повернувся з м’ясорубки війни,
    Намагаюсь повірити, що це правда,
    А інші...
    Я знову втікаю від людей в тишу
    Лісового зеленого храму смерек,
    А інші...
    Мені тепер війна тільки сниться щоночі –
    Кожної бездонної ночі марень,
    А іншим...
    Я все менше розмовляю з привидом смерті,
    Що з’являється мені блідою стрункою жінкою,
    А інші...
    Я іду по землі сухій і жовтотравній
    Пружною ходою живого блукальця
    І все менше думаю, що під цією тирсою
    Теж колись буду лежати –
    Чи то я, чи то моя оболонка тлінна,
    А інші...
    Я все дивуюсь чому так тихо,
    Чому гримить тільки гроза
    Над кам’яним містом і дорогами пилу,
    А інші...
    Я досі живий – і розуміння сього
    Не викликає ніякої ейфорії
    Не п’янить як вино світанку,
    А інші...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  46. Артур Сіренко - [ 2015.09.12 04:10 ]
    Газела про металевий дощ
    Над Сарматією небо прозоре і чисте,
    Над Сарматією вночі зірок намисто,
    Але з неба падає металевий дощ,
    Люди ховаються від нього в ями
    Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
    У потворних звуках вчувають музичні гами,
    Люди одягають недоречні шати,
    Однакові, як два іржаві цвяхи,
    Маючи замість дороговказів годинники,
    Замість куточків затишку плахи,
    Прислухаючись до грому серед ясного неба,
    Люди звикли вірити в неможливе,
    Збирати хвилини у діряві кошики літа,
    (Ніякі парасольки не врятують від зливи),
    Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
    Замість життєдайних краплин,
    Прозорих як людські душі,
    (А ми думали, що життя не спалах, а плин)
    Падають шматочки смерті,
    Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
    Коли я стану невидимим птахом,
    Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
    І покину землю Сколотію,
    Де навіть дощ – і той залізний,
    Де гітара співає про знищення,
    Де все нині стало запізно,
    Де очі не хочуть все це бачити,
    І хочеться жити вигадками,
    Гублячись у мурашниках спогадів,
    Називаючи неможливе словами
    І співати про металевий дощ –
    Мені, людині, якій на зранене серце
    Причепили чорно-білу мішень.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  47. Артур Сіренко - [ 2015.09.12 04:48 ]
    Газела про втомленого солдата
    Поранений день помирав –
    Посічений градом, порубаний ураганом,
    Степ марив птахами:
    Тужливими криками удодів,
    Шелестом сухотою нетреби,
    Колючого, як стогін яструба.
    Вітру невтомному: грай
    На сопілках залізних,
    Хили тюльпанові голови
    До сухої землі, заспівай колискову
    Солдатам підкошеним втомою,
    Тягарем сього світу страшного,
    Тягарем залізних квітів,
    І зерен божого гніву
    Важких, як весло Харона:
    Нехай нині від мертвих
    Одділяються воїни сном:
    На землі сухій і теплій,
    На тирсі жовтої вохри,
    Нехай...
    На землі деревію-тисячолистника,
    Гіркого, як серпнева пісня
    Нехай...


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  48. Артур Сіренко - [ 2015.07.17 00:15 ]
    Жарке літо
    Жарке літо
    Дарує металеві зерна,
    Які сіємо в землю свою.
    Спека
    Змішує спрагу з жаданням волі,
    Яке ввібрали ми в свою кров
    Разом з водою
    Наших холодних криниць.
    Ця спека
    Чи то сонця –
    Круглого і гарячого як серце,
    Чи то соняшників,
    Що проростають із землі гарячої:
    Перегрітої цього спекотного літа –
    Літа одкровення,
    Літа блідого Місяця:
    Він знекровив обличчя своє
    Дивлячись на нашу землю,
    Де нині забагато горя,
    Забагато жнива
    Для худорлявої блідої жінки
    (Бо потойбіччя біле як одкровення).
    Ми теж женці –
    Отруйної трави часу.
    Ми теж сіячі –
    Майбутнього.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  49. Артур Сіренко - [ 2015.07.17 00:58 ]
    Коли б не війна
    Коли б не війна,
    Небо було б прозорим озером
    На дні якого блискали б
    Камінці-зірки,
    У сплячій прозорості якого
    Плавали б каченята світла.
    Коли б не війна,
    Не знали б, про що явір журиться,
    Коли спека приносить води жадання,
    Не бачили б у його листі пальцях
    Листи потойбіччя.
    Якби не війна,
    Не здогадались би,
    Яке воно: щастя горобинове
    На дотик і запах.
    Якби не війна,
    Ми б і досі про тиху смерть мріяли,
    Як про двері у нові світи
    Та втілення,
    Не навчились би мить цінувати –
    Оцю теплу та вітряну,
    Не бачили б у житті диво,
    Не розуміли б буденність темряви,
    Отої, що між…
    Якби…


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  50. Артур Сіренко - [ 2015.07.16 14:03 ]
    Пил війни
    Коли ми їхали на війну,
    Тільки сивина скронь
    Нагадувала про холод зими.
    Колюча стерня полів
    Жовтіла золотом стриженої землі –
    Нашої землі кольорових снів
    І слів
    Музики пісні літа.
    Коли ми їхали на війну
    Життя здавалося короткою миттю,
    Чи то листком клена,
    Чи то колючою голкою ялини.
    Коли ми їхали на війну –
    Ми, старі харцизяки потріпані долею,
    Думалось: «Краще ми,
    Аніж оці жовтороті хлопці,
    Що бачили лише світанок,
    А не вечір осіннього неба.»
    Коли ми їхали на війну,
    Думали, що ніхто з нас не вернеться,
    Що все якось раптово завершилось
    Спалахом темряви,
    Думалось, що всі ми залишимося
    Тільки в спогадах
    Тих, хто вчора,
    Проводжаючи нас
    Плакав.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:



  51. Сторінки: 1   2