Поет спав би, але не спиться йому. Тьмяно зелений злотий надвечір. Серпокрили в серпанку позлітковому хаотично гасають за власним вереском. Те саме й на землі, дітлахи розпущені й маніпулятори, хаотично гасають etc. Ще не зовсім призахідне сонце плавить дахи поверхівок на сусіднім районі. Сієста, що переходить у посиденьки, etc. Але ми ж про поета, якій уміє в недосипання. Поруч із ним, обабіч, розляглися дві середнього віку кішки, кличуть їх по-різному залежно від натхнень, підчас навіть для себе несподівано метафізично. Наразі вони ігнорують кликання на Малюка й Товстуна. Але втім звичайні домашні притерті кицьки розпущені й маніпулятори егеж. У власних фахових термінах, сам поет наразі океанічна палеозойська мушля контуром лабіринту метафоричного в уявному осередді містичної троянди протягів, випадковіших рефлексій & панданів зненацька. Позираючи все тісніші закапелки в собі, ще давезніші за палеозойські. Медитація бува чим завгодно, а насамперед—випадковості, в хаотичному безладі вольових подразнень—у гіпертекстові. Виструнчення гіпербол. Відмотана низка мовчань оніксові кімнати вигасаючому злотисто. Іронічно й без наркозу препаруючи метонімії сортові. Tu est minotaurus. Дух лабіринту від плоті єси. Тигрові лови. Фейк ай-ді. In excelsis. Індукція, Двері Знаття, Рай & Пекло. Проз сподівання, на базі матричних даних, слів у ній на сонет.

Дітлахи ужеж проминають, за ними приходять випасти молоді люди при смартфоні, за ними нарисуються собачники, за ними бомжі потягнуться по пляшки. День соціяльної допомоги, що Монпарнас, завжди із тобою. Пальмами понад магнолії в кипарисовім мариві рив’єри ґардійської. Будапешта досвіту, чи не Буенос-Айреса другої світової, помережана тінями хрестоматія кінофільмів сепійних. Нормальний такий чоткий Тіроль. Прошвендявши будинковими брамами площею Ринок. Переповнені електрички на Ельбрус & потлілі мамонтів бивні у верхоянськім краєзнавчім притулку, не більше квартири собі. Дощовий тиждень у серпні з Елвісом Ароновичем, коли він іще не король, але дуже навіть танцює. Природа розмита й вогка, у повітря свіжість із нотками згару, часом оцей розслабитися, чого ж не варт. Проз літературу із літературщиками, філософію з платонізмом & блищаки моментів музичних хай би. Світобудова повертає в осінь, sad but true, але можна ще встигнути скільки того життя, а там сезон оксамитових декадансів, книжки до кави, комусь жнива, а кому й погрітися ненав’язливо десь-небудь, фініта й від’ємність не зглянутись як, або все тільки мить, ось була—тай нема




 

 
Хамфрі Боґарт із виразом гавно ваше кьянті опирається ліктем на голлівудського пошибу лімузин. Замутити власний самогінний розлив бренду. Поміняти на ліпше радейко на яхті. Забігти у казино. Принагідно навідуючись на шпальти газетярів. Доляр тут, доляр там. Коліщатка в коліщатках, по-свояцькому. Із поглядом скаліченої двірняги окремо вартісним.

Від передпокою до балконів драбинами якоба пританцьовуючи в неонах мигтять посередники, приватні адвокатен, ретельно вуальовані молодиці й молодики. Імітують агнців, співи їхні спини окрилені. Поміж ними мигтять зірки, хтось я думав він покійний вже, тидиви. Показували по ящеку. Поминати їх всує, ні на що сподіваючись, а ті тягнуть далі гуму, ахтак.

Конкретика зачинає вимальовуватись із накрученими Біч Бойз у ритмах Лен-Нерд Скін-Нерд, які взяли телевізор з апартаментів, відправили у політ із балкона, тепер незнають що там далі в програмі. Френк Зеппа уважає Біч Бойз, а десь недалік Вакцинаріус & при нім санітар. Пліткують ніби своє пенсне Вакцинаріус прийняв у спадок від дохтура одіозного. Але жалобу зневажив.

Ґанґстерської мордизни статисти розбирають стільці, коптять своїми тютюнами. Фрау Мюллер тицяє реквізитною шваброю в гітарні педальні примочки овердрайв & ділей. Машиніст, воляка й одержимий перфекціонер, зводить мальовані сніжні гори, срібний єврей Еллері барижить прокидаючим порошком. Прямо ззаду гір, де зручна дерев’яна пелета & санітар жеж десь недалік якщо б щось.

Ніч зітхає гальванізованими злетами нетль. Фокусники поштиво споживають галантерею. Венера при тіціанівських стегнах й тендітних обцасах без виклику ритмічно подригує ямками на колінних чашечках. Із вигляду Стіві Рейвоен випробовує свій фендер перебираючи акорди Angie з незворушним дізлайком, а його барабанщик пояснює що той мікрофон треба згори, йому над голову щоб.

Іще поруч розтягує сухожилля балет, а мсьє Едґар Деґа строчить за цидулкою цидулку балеринам. Ні, це не він зображує натурниць як піссуари. Буржуйку палимо трісками з горіхових меблів, трапляються шматки дубових перил. Клопів пережили. Гостей не шастає. Мівіна на бройлерному бульйоні в термос, бутери з м’яким сиром, кава—чай, кекси з цукатами.

Притаманно просунуті кіношники, шо там твій Кубрик-Стенлі із насавськими лінзами. Прокидаючий знаходить попит. Картинка на моніторі входить у різкість. Свище фідбак. Всяцький душевний взаєм. —Хоч бризолі з сільпа? Якщо це бризоль, тоді я східно берлінський санта клаус, ходи лучє включати софітті, а ти, Гебдомеросе, давай, нахер з пляжу—

Відвідувач чи то публіка розкладає свої каремаги шниряє кудись за вітром. Перевіряє справність запальничок. Похрумкує крекери. Для попкорну ще ранувато. Джон-і-йоко зі спальним мішком, таким надвох. Біч Бойз обертають увагу. Ще врапт коротить дроти й смердить якби сплавлена плівка. Охорона жує чюїнґам. Різні гуманоїди на ритуальній підозрі. Капучиновошкірі азіати, сентиментальна парочка лілових папуасів, туристи з Польщі. . . .

Ніхто не в курсі, на що сподвигатиметься. Люцифер фон штука озирає menagerie & облизує краєчки губ роздвоєним язиком. Барви мажуться на пекельну свіжу ґрунтівку. Боґі спльовує собі під черевики. Реквізитчики приремонтовують ще якісь-усе штрихи, знавці трендів диджиталізації прикидують ризики на онлайн біржі форекс, однорукий чолов’яга флегматично жонглює цитрусами.

Ось чути нетравматичний постріл & лемент, але все нашвидкуруч вгамовується. Бринить стадіонна фанатська дудка. Вмикається проектор, в кадрі світська хроніка початку минулого століття. Фортеп’ян у бекґраунді гра обробку реґтайм у стилі буґі. На сцені маестро з партнеркою закладають піруети, на ній маленька чорна сукня без спини, на нім складний грим, неношений фрак, в петельці орхідея.

Вічність чоловіча й жіноча вічність. Шляхом на Оркенізу через гору Кармель, за якою барижив срібний єврей Еллері. Фокусники натішилися й вишкробують свої люльки. Статисти посмалюють лакіз й кепорал. Майк Гаммер досі заморочений геральдичною лілеєю на каблучці, через яку його двічі намірялися спустити. Софітне світло спалахує & розжарюється.

Адонаїс. Балетні коливання на пуантах. Сюїта для трьох оркестрових синтезаторів. Електронні бонги фурій. В кадрі конвеєрна хроніка бомбардувань над Європою. Єгова, мовивши Авраамові — вбий мені сина, на тім шосе 61, мовив — ти ще тут? Лазери імітують траекторії трасуючих куль. Боґі всміхається дівчинці з кейтерінґу, котрій ніяк не вдається розгадати, де ж вона стежила його фейс.

Все це бляцтво але чому би не погляд скаліченої недоумками двірняги. Шури мури. Мва-ха ха-ха. В цім нескінечнім мейнстрімові собачих таких почуттів. Притулити серцем усім. Куснути в мочку. Потертися носом. Світила падають & їм услід пітьма. Балет натякає на оргіястичну метаморфозу. На декольте у Велвет Андеґравнд енд Ніко психоделічні пульсуючі бульбашки.

Мсьє Едґар Деґа при циліндрові замовляє лаудан біля рецептурної стійки, екіпажі риплять над дахами автомобілів & Богородиці Скорботи закочують очі. Стіві Рейвоен джезує в Рів’єра Передайз. Закавулки іспанських гарлемів, розкоші в сутінках. Дівки забагато про себе думають, калькулюючи. Малювати можна й спаржу & здебільшого спаржа просто спаржа.

& Шиллер-скрипаль на прізвисько Кіллер у синтезованих звукових пелеринах візьме низку караючих нот. А вдома приймає кізил. Жінка терпить його ідефікси. Й направді все завжди простіш, аніж надумується. Зі спадками покінчили. Три збірки має. Працює часом чуть не в переході до метро. Але може оцей запиляти плюгавченко.

Біч Бойз вантажать чийсь амнезований організм у чорнім сміттєпакеті-максі у фаетон, погигикуючи. Охорона вдає, що не видить. Боґі з блондиночкою обживають чиюсь підсобку. Люцифер, потиснувши дюжину різних разів руки, занурюється в кулуари.

В кадрі ~ нуар, запеклі вороги вона & він милуються. Вакцинаріус протира своє знамените пенсне вже вкотре. Фанфари, литаври, димові шашки. Санітар кудись відволікся. Тай кажу-ж-то-був не театер ш-то-був цирк! Трансфузія гулящого відвідувача чи то публіки. Зі сцени якісь із вигляду жлоби нарізають кантрі-енд-вестерн.

В кадрі пухнасті кошенята, екзотичні квітки. Підпарканом охорона міситься із Біч Бойз, викликаючи підкріплення. Азійська група перебуває на спецконтролі, Шиллер-скрипаль вкладає свого майже ґварнері, смакуючи наперед яке пиво-два. Клоуни з повітряними кульками пропливають за шибкою, візитацією алюзій верленівських.

Фрау Мюллер ворогує з мадам Боварі через снобизм, стервовість & псевдопатріотизм. Майк Гаммер, подалі від накиданих поляків, вдивляється в нічні люстра. В люстрах переховуються імпресії. Тремтять дефрагментуються перетікають. Розсуд Майка, після корейської війни майже всім подібний, пантрує на них в очікуванні переконливішого бабаху.

Оракул на ліхтарнім стовпі в тупику виголошує потребу почати пити нормально вже пити так пити. Що з того, що не той самий фільм ізнову не той. Ненавиджу тебе, ти любив лиш себе самого, завжди. Але хто любив би того, хто себе ненавидить лиш, і чи не проекція це егеж, й Люцифер жлуктить свій віскар у підвальнім стартапі, під фресками напрочуд гротескними.

За шибкою пропливають Боґі з блондиночкою яка очевидно відтанула. Він доповідає їй про Філадельфію, портових щурів, шпану з арматурою, голубого ангела з марлен дітріх, якого він хотів би зробити сина, які свині ці кіношники, як їй пасує збудження. Вона подячно мовчить—пригадуючи вельмипорядно подячного мсьє Едґара Деґа, який нашукував тоді щось подефективніш.

Наступний голос читає з андруховичевого перекладу Супермаркет-Каліфорнії — Жінки з авокадо, діти в помідорах! — а ти, Ґарсія Лорка, що ти там випорпуєш з-під кавунів? — Джон-і-йоко весело навстоячки гріються одне одним в спальнику. — І тебе я побачив, Волте Вітмене, бездітний самотній старий корчувальнику, як перебираєш м’ясива у холодильнику позиркуючи на пацанів з персоналу . . .

Мікельанджело-антоніонівські злоті кораблі, покинуті матросами, на горизонті, небрутальні обійми маскульту. Статисти із балеринами & Шиллер-скрипаль собі при пиві. Через необтяжливе похитування тіней & розквітчано чуттєва блондинка сором’язливо хоче пі-пі, Боґі куртуазно підсаджує її кудись в хащу, позиркуючи. Вічність чоловіча й жіноча вічність.

Поверхнею вод трансценденція екстазу—блюзу. Проектований Фреді Меркюрі без вусів & його оперні паси cabaret pour. Відвідувач чи то публіка збирає попкорм, яким жбурлялися як раз перед тим. Можливо, не востаннє. Прийняті й спаковані Біч Бойз ув озброєному супроводі відчалюють від бордюру. Стіві Рейвоен вантажить щось свому барабанщикові, поляки горлають патріотичний футбольний гімн.

Люциферко вештається провулками menagerie, поляскуючи по плечах, все по-фірмовому, тако по-житейському, чим би не ніч. Киношники мляво пакуються. Вакцинаріус & санітар із ним, чимчикують. Майк Гаммер намагається допетрати де ж він стежив оцей фейс, променадним свінгом назирці за мсьє Едґаром Деґа, який при циліндрові, а з кишені вигляда лаудан.

Ґарсія Лорка Вітменом з Волтом рушають на пошуки срібного єврея Еллері, із вигляду Ава Ґарднер еротично позує на фестфудному столикові, Боґі шепче радосте, поціловуючи наґудбай, інвентарююча Фрау Мюллер із підібганими устами обсмикується, потрапляючи в кадр, який вирізається з наративу онейроліричного, канон lorem ipsum (omne animalium triste est)




 

 
поки пританцьовувальний негритянський блюз переходить у білий рок-н-рол, таємну зброю холодної війни, якій нічого протиставити, як ранок переходить у ніч, як умирає попіл, породжуючи фіміам, як фіміамний дим умирає за мить ані до чого, поки умирання се розмежовується із загибеллю, якій вірогідно щастить, гортаючи дальше в рекламаційну агресію, депресуючу павзу, лаймовий трешак —

auctor ego швендяє своїм квіпрокво, коридором люстерним, порталом за відчуттям привокзалі, між неони луна-парків, опріч афіші кінотеатрів розкошів проминулих розшуком арлекінади ґатунку вищого—магії, якій не складаєш мито, через патетику, мелодраму, випадкове шобулó, навіть якщо б не тó —

останній покупець чесно скаже:
мені два біляші & каву.



✴



& типу анонс:

 . . . циркова-задзеркальна інфіналь відбувається в декупажний спосіб, опівночі, на південному схилі птолемеївського цирку—небо чистий кришталь, а десь по центру того кришталю срібернопрозорим аерозолем вже начертане cheps, діючі фантомні фігури проходять авторизацію, попивається revō, завезення & монтаж декорацій та реквізиту триває. . . .




 

 
Мовби все за п’ять хвилин водевіль. Пітерпен & маман додивляються мультики. Потім вкладають спатки його. Жодних телячих ніжностей. Ультрамариновий пролиск світильної лампадки з народно-демократичної -ської республіки. Метафізика шторових тіней, скупана в місячнім сяйві, перетворює кімнату на cameraobscura. Спатки зовсім не хочеться, тоді пітерпен уявляє себе вже дорослим & поспіль, через океани-моря, материки з островами, вітрильники, аероплани, екваторіальні ліси де позачаїлися родичі зоопаркових істот, камінні ієрогліфи джунґлів urbium, п’янкі гулянки & мордобійчик на салуні. Все це можна довго розсмаковувати в захоплюючих деталях.

Відчува, що на нього поглипують, припалює джон плейєр спешл. Всміхаючись самими зубами. Завжди напоготові, о витівко, штуко заради штуки, запросто залюбки. Все чистая благодійність. Щодо ролі, хай би гібрид Боґарта й Зіґі Стардаста, або під час кеп Вілард, із напалмом зрання. Венді отут: контактного розміру сепійна фотка, в бумажнику. Таки, подивиться разом нові мультики завжди знайдеш із ким. А що пітерпену обов’язково щастить, він здавна й сам роздуплив. Не якийсь вам гламурний хват П’єро анітрохи, а втім віват П’єрові & процвіта хай. Відтак окей, ма, ходімо вкладатися. І всамітнений хлопчик скоцюблений до аромату авантюрних талмудів із нотками антикварно~музейними, та й до світу.

Щастя усвідомлюється, для прикладу, посунувши за шибкою вхідного барабана в розважальний комерційний комплекс, де його, пітерпена, збадьорює співаним словом не мадонна чи абба, але Нікі Стівенс у складі групи Флітвуд Мек. І вино, яке він завчасно назирив, незмінно тамка стоїть, а оцей ізнічев’я непоганий шоколад & акційна (вжеж) знижка. Ненав’язливо завітати до сусідки, на годинку. Вино нормальне. Сусідка таке собі, просто посидіти за келішками, казкуючи про казки. Тоді й вином на себе проллється, отже светра треба буде запрати. Принагідно оповісти за страждання юного вертера, майже ромео, діла минулих століть.

Або, як тип один, під ніком гіперіона, потерпаючи од недосконалостей людських, був застрелився умг-у, вдома на самоті, попередньо попоївши мусаки з оливками. Був винен гроші. Відписав судвиконавцям чорновий рукопис свого романа-щоденника (загалом—нечитабельне). Нині й присно очікуватиме возз’єднання з душею коханою нанебесі, до настання теї врочистої миті аж. Тамтешній час, передають, довго-довго тягнеться. Пиши з голови книжки, поки не обридне самому. Гуляй із ким забажаєш у шахи, співай в хорі. Іноді мож затіяти сафарі на крокодилів тамтешніх, небесних таких мультяшних.




 

 
 
¹

Актуальне та безпризорне прозове, літературщики на дофамінах передсвяткових, ажурні дженезівські грудневі древа на сивій димці. Паранормований міднайт, нуар столітньої витримки на дорозі, ось ми знов зійшлися на хвилю яку, друзяки вуайєризму—& моє вклінне—продюсуючи наступний віртуальний естетський обеліск & еріхмарія торкається краю беретки, а мож федори, практично по френк-сінатрівському.

Фіцці на сьогодні обмеживсь пінболом, а керуак зі суровістю занотовує щось у свій пролетарський записничок, чи знаючи сам навіщо, але така в нього фікція. Хрістіан-ганс, розкручений блогер, далі видає третьорядні якісь казки. Не той нині, але миргород так само розлива газовану водичку, сторож його нікіфорич сталкерить когось в соцмережі через андроїд, що придбав за чесну готівку, ото через церкву ломбард.

Переходи на світлофорах із поклацуванням неначе портали & незгірші парубки в обіймах зі страшненькими дівками, симпатичніші дівки строго без пар, або в камуфляжі, подальший інтверезий піпол. Між зупинок транспорту масиви нарубаних соснових ялинок, які ніхто поки що не купляє—який пойнт в ялинці без снігу, або кожен раз бува останнім—домішують присмак агонії хвойної до латернованого безпросвіту. Інтерес до випадковішої ще випадковості тримається в тонусі, а що керуак невідомо шо нотує, це таке в нього дозвілля, має право.


²

Fortune-teller гадає про судьбу & не оскудіє тареля його. Святкувальні кларнети барабанні щіточки сапфірове скло інфернально~сусальний бекґраунд; ритуальні порухи, інтелігентські діоптрії. Юрма розчіпляється рідшає контурується, кларнети модулюють, порухи манжетами обрамлюють ексклюзив епізоду. Сценки гамгаму, за оксамитним єдвабом сленговий татуаж про езотерику. Приморожені молодята, відсторонений офіспланктон, кумарні консультанти-помічники, собачковий подіум & фанфари софітні & лазери дискозблиски & парча haute couture.

Звичайно, постійно присутні задвірки, їхнє пекло тут же за рогом, а стартуючи від задвірків—кілометри торгівельних шанхаїв, чого тільки там не вихопиш. Часом опиняючись у справжнісінькій хащі, де інстинктивно починаєш ніяково та гарячково продиратися аби лише кудись геть й сам собі не відповіси нащо ж оттак попадати було. Асортименти—від корнішонів домашніх до ароматичних паличок синтетичних, що дуст від снобізму. Цигаркові притони д’ютіфрі-економ-контрафакту, розливна маслинова олія, драґон-ґолден, бюстгальтери носовички, корми улюбленцям, хурма зі пліснявою, фабричні смаколики, дєвушки-бабушки, негармонійно мугикаючі прибиральники, наївні шукачі небрудних порожніх коробок.

Можна гадати собі, що сучасний арт—бізарний базар, життя пародіює мистецтво, розхожі смаки диджитизуються & пікселізуються, роздруковуються й ксеряться, електронне куріння парфумованої пари застаріває, на ринку є інтересніш стартапи. А ще проявляється літера за літерою консьюмеризм, коли спиняєшся порозглядати сріберні-злоті на вигляд цукорки, насправді китайський пуер, а тоді ще наперстки для чайних церемоній японських, де заварки лляють строго по п’ятдесят—хоч стверджують начеб суміші специфічно убивчі.


³

Ти & я. Едхопперівські дистанції, дедалі різьбленіш. Поп-арт при понятіях, діфез-джез, світлякові барви крізь сутінки. Завжди можна будь-чого понаговорити, втім запам’ятувавши головне, теж не сильно суттєве, пригадуючи кого хто почитував, сплакуючи через заздрощі. А скільки ж іще всякого поза тим, що нагальніше потребує уваги, навіть досліджень—на котрі ніколи не знаходиться часу, а все ж визначатися щодо варто. . .

Завжди можна всяко перейтися, перевірити, чи на місці граффіті знакові мабуть. Круасани що яка там італія—на виході, кекси нарешті здохли потомушо етавсьо палітіка, але ще бувають навіть сирнички & запіканки таки помічні. Банально американо, без пуерів. Без феєрверків з петардами, без драматизму фальцетто. Жаліючись & шкодуючи, само собою, нашвидку. Чим тут ще зарадиш, які тобі жести з провінційної оперетки нехай би навіть музикальний момент, вуйко на акордіоні, нехай би житан—балкани.

Томушо просто непросто, якби поетика це. Жодних тобі кармічних муз, але є хоча би бажаючі про щось нагадати знічев’я, найголовніше потім не пролетіти наскрізь через нору звісну в яку здається знов устрибнув білий кролик при платиновім дзиґарі з ланцюжками. Сезон якби андерсенівська мадленка & узвар, хіба знаючи сам навіщо, переходами до ирійських брам тонкі віадуки, декіріковський декор немовби чекання на ґодо, причинностей наслідкових, передсніжжя на павзі & зогріта зворушенням щиро
—незворушна моя відсутність.




 

 
містичне дежавю, пережиття спогаду, котрого в
дійсності бути не могло, але так наче
— мусило бути —
деформує наявну, осяжну реальність, pro sue
parte, придавши відтінків химерних

або, загалом спогади ґенерують вірогіднішу-
десь реальність, неприйдешню &
непройдешню, містика вжеж у тім, чого не
було, та однак
— мусило б —
саме таким, не інакшим чином

& якщо привиділось може вві сні, то чому
спогад о цей раптово спіткає тебе вже у яві
(а що воно, власне, яв) достоту знаючій, що
обставини снив віддзеркалюють надто
приблизно деталі картин-краєвидів-місць
доступних очам будь-чиїм

подібно & зокрема, відбувається з
однією~декількома особами, що їх стрічаєш у
світі оцім, безумовно сприйнявши за вісників
із надтутешнього, хай за деякий час вже нема
поряд нікого із, плюс імовірність узагалі не
пострічати, а існували насправді, чи
— мусили бути б —

у тотожності, якою оце являлись вони
безвідносно коли-де-наскільки надовго-
навіщо-тощо-

немов правдивіша дійсність, ретельніша яв
чого ж таки ні & хіба щось не те
а ще ції сумніви всяко, резони, про-контра
сублімації, скепсис, вибіркова пожива
для криптовіршів, прозових дрібних форм
чернеток покреслених досхочу, віртуальний
блаженний мотлох, дощенту не зрозумілий нікому

чи собі довільно
— розірване —
павутиння чуттєве




 

 
Отж, вечір бадьоро обривається з ритму. Вуличні пси повагом конвоюють бродячих туристів. Пакуються букети в ранкові газети, пахкотить свіжозмелена кава яку тут одразу й варять. Типажі виходять на шпацер. Гуляють & цілюються, полонези Огінського, що не крок, димок цигарок із ментолом. А просто за рогом в когось вже вивертають кишені, або ще трощать склотару, випорожнюють сечові міхури. Там свої граффіті й геройства окремі. І незабутній салон краси бордельного левла запалює сяйва в вікнах нумерів, тай розстелює простирадла, за деякий час таки засуває кляті штори, а неподалік дотусовують гурії, про яких однотипні цинічні стегна, запаморочливі обцаси, інфантильні молочні залози, лаковані шкірянки, мрійливе обсмикування довгих зачісок. Проповзаючий транспорт, чим убогіше тачка, тим драматичніший з неї лунає реп. Трохи ще далі за рогом узагалі марокканський квартал, там і окремий локальний фест-фуд, пахкотить свіжозварена куркума яку тут одразу й мелять. Полюбляють пошлятися всякого типу расисти & діляги лівацькі, в чаді численних кальянів. Здаються в оренду навіть кладівки, погодинно, а то й похвилинно. Содом -енд- Гемор джойнт сток кемпні. Оксамитовий, мася, сезон, еротичні ох–хо, неврози

Хамфрі Боґарт, біля ломбарду, із кількістю котрих конкурують хіба алкомаркети, сідає в таксі, через деякий час з’ясовуючи, що його везуть не зовсім туди, куди домовлявся. Але йому всеодно в принципі. Гуляки на тротуарах трохи не танцюють, працівники пруть на автопілоті, вандали собі на розслабоні. Патруль сюди навідується зрідка, головним чином, напередодні значніших держсвят. О вже ці зацентрові житлові масиви, промзони, металобази. Прикупити цигарок in loco із відчуттями відтінку авантюри. Посони гинуть за желізом. Кажу, там в них є чоткі канали. Зара, в оцій локації, трохи тре чекати. Скрипаль, крає повітря мов штурмовик, утім осміяти цей плач жодному й зась. Само собою запросто надбати, чи надибати ворогів—та будь-який привід. Дрібна решта від тебе зляже на рамена вишибали, й під ноги трохи не танцюючих гуляк тротуарних, чи на крайняк поїде в дубáрну трупарню. Ще поки триває катання в таксі, Боґі непоспіхом поймає намір витягнути з кишені запальничку зіппо, раптово й натомість виринає на сцену розочка з кришталевої карафки, взята неясно де. Водій-таксист реагує блискавично & знаменито, водночас тиснучи на гальма й ховаючись підкермо. Автівку заносить й кидає розвертаючи градусів так на сто. Боґі артистично прикидається таким, що знепритомнів, таксист вистрибує в ніч, сповнену протягів неонових. Боґі сповзає щільніш долу, поки шибки авта страхітливо~лунко розстрілюються з автоматичної зброї солідного калібру, дехто з перехожих ахкає-зойкає. Жи знову не схтіли ділити щось бразилійського типу імпорту, тоті бандюгани. Або раптом теракт. І повзе інтригуюча павза. Боґі живий егеж, на хвилинку заскочений, але на спантеличення не претендуючий. Ребро його долоні змітає скляне кришиво із лацканів, його пальці поправляють вузол ділової краватки, його примружений погляд прискіпливо обстежує уніформно-фірмове борсаліно. Помилка це чи що інше, але вибратися на вірний пішохід бажано-терміново. Потім буде смисл передзвонити за секретним одним номером, а там ще опісля може й послідкувати за деким. Поблукати під туриста вуличками, що гостинні й не стовідсотково. Спожити мовчазного азійського фест-сі-фуду. Помиловуючись там, чи сям, із клієнтками в пошукові—на кінець, може й підстрелити декого—мож і декількох, діючи в рамках самозахисту, ça dépend . . . . Звісно ж, Боґі лагідно всміхається панянці з мопсиком, за якою назирці ординарний екс-сексапільний маніяк & Вам би, гадаю, мала сподобалася одна інсталяція, в дискретнім плейсі & якби зненацька Вас зацікавило. . . Не вислуховуючи злидаря, що надалі вициганює якщо не цигарку то бодай 40 копійок, недоперепій-бо, з релаксною байдужістю роздивляючись на тривіальні вивіски й вітрини, за котрими відбувається теж багацько всякого. Інкасаторські сирени через армагеддонський алярм невідкладної медбригади контрапунктами симфонічної стихії вечірньо~зіркової. Сотні тисяч неявних голосів із усіх усюд, що моляться мовби торгуються до своїх кумирів ймення їм легіон, зазвичаєм аби лиш тільки торгнутися. Майже кожен прохач ладен офірувати причетній кумирні жертви, жертви, й патетика о цім саме кадансі особиста й окрема. Ще нагадуємо про инших, тих, кому незле чується цеї саме пори, котрих навряд задуриш літургіями, голограмними підсвітками, фейєрверками порожняковими, зигзагами й демаршами епік-алко, etc. Обізнані стосовно цеї саме ночі, й до наступної ночі, залюбки. А щодо інцидентів, так воно мало кого влаштовує, коли ліхтариком в самі окуляри, із тупо випитуванням & ніяк достоту—якихсь немудрених очевидностей, задля висновків дедальше спонтанніших, та бо давно ясно все зрозуміло, ну але шо тепер, пане мусор. Тоість на ділі все це зовсім нетак було, та понятно шо було, я так і кáжу — —




 

 
*

день був, чого би не відмічалося & господь відпочивав, урешті
щонайменше, буяли трави & терни, при них релаксово свистали пташки
окраєм всякого, паруюча кава, свіжа пачка цигарок маршал павер, спокусливо тактильна
ще невимовностей безплідно~тлінних & ласкаво байдужих тих
трохи північний вітер
поруч зовсім кудись ліворуч само главне карти і сємочки
концептуально провідчутний фреґренс соку сливкового натще & травень, травень


*


дєтішкі сурікова ~

хтозна, чи буде з того щось, навряд найскоріше,
знач час перепихнутися з гарячою їжею
детальки суттєві~мало, контра спем спем, уголос замовчане у верлібрі
& хвилі шурхоту від проспекту там само ліворуч
& перехожі люде котрі щось мугикають на свої прозові смартфони
& вітер переплітає оце всяко все
& письмена претендують на роль mise-en-scène, тому що вони знічев’я такі


*


літо знаєш от-от, весна банкротує, музикуючи лямінорно
всесвіт пружним кроком, дахи як їм завгодно сповзають & сонце проблискує неабияк
одне слово, пензлюй ти з етюдником та й на пленер, бейб
через хрущоби пенсіонери з яких  срають  смітять під себе по лавочках під під’їздами
або псевдокласичний псевдокласицизм, щось хотіли ми тут нічóго
прогулюючи пари, почитуючи романтику пруссацьку
пити бозна з ким & за що, переоцінюючи несхвалення
убивство відчуттів заради не містить сенсу
хіба себе убивати й навіщо
& славетний ерос танатосович посміхається час від часу штовхаючись поміж нами

акварелі—пастелі—олії


*


нагло проповзає херня котрою займавсь по життю, або навіть—намагався нею займатися
поторочі в дорозі просто за рогом, суть нагадувачі, тільки от про що
народ тягне воду в бутлях & пиво в каністрах вжеж кудись ліворуч там
пішакуюча аліса, вчепивши брилика реквізитного, косить під інженю
чи яка сублімація знову для неї—білий кріль—березневий заяць—чеширський чіз—
не в змозі діяти яксь & вдіяти небудь-що
за рамками раціо, відсьогодні отримуючи оновлення сторінки едґар деґа арт
& тобі фіцджеральдівщино так само шалом
скрадається вечір, в його вічах злотий картонний картон & ти сам, навіть не крапка, ніде—
нікуди—нізвідки——
на картонові вечоровім, у примиренні зі собою, хай на хвилину би


*




 

 
так ніби ми трава що пробилася крізь тротуарну плитку в цьому сірому-сірому трущобному місті з неонами для атракції; із привидами чи поторочами, як вам завгодно; співіснуючи знову нічого задля—монологи сторонніх осіб перехожих, або часом хтось витре своїх підошов, дощ чи сніги; антипатії на рослинному рівні & незламний надалі ендшпіль

так ніби вогники надвечірні але, перебравши нюанси, залишатися вдома при власній каві, музиці призвичній, може зайшло би кіно; дослухаючись до спогадів аля, коли ми разом оце посиджували та під поверхівкою наріжною на лавочці, багатокрапіє чим не морзянка; вертаються & розстаються без сподівань на розставання й вертання

всі важливі слова, всі належні мовчанки; все закручується матурним вечором, із його штучним освітленням; хтось знову йде—виходить за чимсь & сновидіння—стайл у монпарнасі черговому з інтер’єром тазиків до гігієни, привітик едґаре, bonsoir mr degas, щось у цім було, мало ж бути; ніби за плином століть зблякла нерівно фреска & фарби одцвілі й облізлі не-де

так ніби ми перифразу метафора, мелодія для самотнього битого сакса, для котрої несуттєві детальки; чи десь політична тематика з підтекстом маніпуляцій фінансових & чим ліпше вжеж, тим скрутніше, похмурні трейд-марочні осінь, вечір, війна, хто ми насправді . . . . нєнє я нині не п’ю взагалі алкоголь, як мені не шкодá, селяві

катма вірогідних історій, а щодо бажання виплоду історіовірогідних сутностей, хай звинять, знецінюючи за таку зневіру, літературщики випадкові й випадкові-не & м-р керуак жан-луї лебрі де, проїздом крізь сновидіння зі сновидінь в онлайн-режимі—у нас тут певність без аналогій, без апологій жодних: на початку було слово й слово було

короч— ’




 

 
На околиці периферійного міста Д., на теренах малогабаритної квартири скраю останнього поверху панельного будинку, на стереотипному залізному ліжку із пружинною сіткою, пересічний ґендер И. снить або, вірніше, марить, начеб його переслідують (монстри), яких він не може бачити явно, усе ж, так само як інші, хто марить подібні нехай таки інші сни, він усвідомлює, що він є переслідуваним, одночасно, за лаштунками цього усвідомлення, чаїться переконання, що все відбувається вві сні, пойнятому переживаннями нагальними, а якщо б (монстри) все ж колись матеріалізувалися, щоби настигнуть його, тоді він мусить прокинутися із кошмарів, єдине, що наразі И. не має вільної навіть хвилини задля спекулятивних розважень щодо. Духи всечасно голодні, така аксіома, й водночас такий саме лейтмотив жаху теперішнього, який спричиняє безрадне усвідомлення постійно неявного прийдешнього (монстрів), зневіряючись містично збезлюділими передмістями, не суціль подібними на звичні, проте, не заглиблюючись в парадокси знаття із подвійним дном, И. не піддає сумніву, що перебуває саме в тих, достоту звісних параметрах, переслідуваний безпросвітно. Відсутність міських пекельних шумів, що звичай страшенно дратують, нерідко висаджуючи їй-бо до проявів афективних, ніяк не заморочує И., а чи він узагалі зважає на відсутність таких подразнень, питання риторичного мабуть розряду. Погодні обставини, мимохіть фокусовані його зором, представляються відповіднішими до міжсезоння, як не осіннього, то зимового, за відтінками буро-сірими, палітри всихаючої твані з аналогічними контрастами, під невиразним небом понад перелатані ветхі дахи, з-під яких будинкові фасади обшарпані, зловісні, ледь не злоякісні. Спогади, що певно мали би правити за орієнтири в тій блуканині, містять чимало подробиць для ідентифікації всяких тривіалій, прикладом, здавна розкопаних канав із іржавими трубами в них, бетонних стовпів, трохи оздоблених півзітлілим паперовим лахміттям, старих дощаних парканів, гнилих зісподу, а нагорі з кривою колючого дроту, невизначеного брунатного кольору, який при наявному світлі ввижається практично чорним. Покручені, вузлуваті дерева, з їхньою шерехкою, хаотично полусканою шкірою, слідами вапняних побілок давніших часів, й самі нагадують химерних комашок, що зачаїлися десь під корою, замерлі синхронно в анабіозному безчасі під небом зачарованим, обернувшись на монотонність декорації до узбіччя доріг нескінченних. Як по тих узбіччях, прозова очевидність, жодного разу не пострічати нічого вартісного бодай прикметного, хіба відцвілий мотлох, перетлілі одежні ганчірки, витрухаюча деревина, просякнутий брудом поліетилен, паскудні органічні залишки, своїм походженням нецікаві навідсіч, тьмаве каміння, випадковий сміттєкрам, самоцінний неквапний розпад, що ніби проповідує думку про вічність, котрій одній під силу стравити що завгодно, переглядаючи всі ймовірності сновидінь, скільки не було б імовірних вертань їхніх. Якби ж то И. ще розумів, куди його звіює жахом всепоглинаючим, тут головне не спинятися, оскільки не сховатись ніде, та й не існує правдивого сховку, тільки макабричні відстані, що треба здолати й чим хуткіш. Надовкіл самі контури, овиди, румовища безпотребного світу, заскочені на довільних стадіях збою миттєвості, побіжно-брутальні, не варті жодної уваги, ніби всюди лиш те, що притаманно драпувалося черговою тінню, самі ж тіні неодмінно десь-інде. И. проминає вищезазначене поспіхом, аніде не сягнувши супокою, все зауваживши без особливо інтересу, проз ескізи одноманітно примарні, серпанком слабко позірним, лине чи біжить, не відчуваючи ґрунту, все далі й далі, все кудись ще, на сторону прокидання, поки не припиниться переслідування, яке вилучиться зі спогаду воднораз із явою конкретики чуттів тілесного-тлінного, сповідаючих тутешність, що її переважно осмислюєш подоланням інерції, замісу імпульсів, натхнень, суєти, очікування, втоми, агонії тощо; з іншого боку, в оцій обжитій неначе тутешності жоден насправді не відає, за що так ось із ним, для чого йому все це, тому що відвертих, прямих відповідей не найдено, тож придумай собі годящу версію, підбери придуманий кимсь іще варіант до смаку, чи просто дай спокій, викинувши дурню з голови




 

 
Хамфрі Боґарт, у позачерговій відпустці, розмислюючи, може то вийти в відставку, посиджує за стійкою, під його правицею кефір, перед шуйцею—борсаліно шляхетного ніжно~ сірого відтінку, а в барнім люстрі з краєвидом на заплічний півморок виринають ширяють маячать тусять провальсовують & провалюються в небуття личини, прикметні й маловживані, чи з якимись репліками чи самодостатні, нікому нема діла, вже так заведено в цьому салуні

Всякий тут при матеріях—текстурах, Майк Гаммер фліртує зі своєю Шарлоттою в процесі жування пересмажених чікенстейків, поцмулюючи сімнадцять-п’ятнадцять, а докуривши останню зі своїх лакіз, намагається виставити на вінстон відсторонено дадаїстського Френка Зеппу, який диригує магічною кажанячою лапкою, яка на ділі запальничка зіппо. Із кожним порухом лапки ще хтось народжується, хтось умирає, хтось упада в кататонію

Настає час, дзвонять куранти, б’ють дзиґарі, місцевий Сантаклаус у святковому ступорі марить про кельнерку на ймення Офелія, котра за звичкою спливла й не вернулася звідтіль, двоє горилоподібних ґанґстерів у кінотеатральній манері, один при томпсоні, другий при шпалері з восьмигранним стволом, уперто намагаються гопстопнути д-ра Джекіля, якій наразі мімікрує в ментальнім розклáді м-ра Гайда, але всіх їх без упину штовхають

Після тяглої трудової неділі, auctor ego вжеж добросовісно залягає спати мов до весни, або щонайменш до завершення сього сезону, аранжованого рамаданськими флейтами, тамтамами Бонема-Бейкера & все ж за менш аніж три години a.e. знову із вами, не в змозі ніц удіяти щодо. Престаріла парочка, в амплуа Верлена й Рембо, із натяком на підтоптаних Ер. де Монтеск’ю та Марселя нашого Пруста, котра в декадентський спосіб поглумлювалася собі, скидає машкари

зненацька обертаючись улюбленцями публічки проф. д-ром Зіґі Фройдом & проф. д-ром, д-ром К.-Ґ.-Юнґом, поплічником у походеньках, тож Боґарт вітально вишкирюється настрічу неочікуваній трансформації, Фройд привітно розмахує своєю панамкою, з якої випурхує теє безсмертне пенсне, Юнґ жеж зіґуючим трохи порухом виловлює експонат із етеру, маючи твердий зáмір махнути пенсне теє на помазок Скліфосовського з полтавського краєзнавчого поверх забув

тимчасом славетну професуру абордажують зіґфелд ґьолз, запраглі автографів із фіґелями психо~аналітичними, а Тулуз-Лотрек, наступний завсідник, прилаштовується біля Боґарта, витягаючи кишеньковий етюдник, заходиться перемальовувати борсаліно за кефіром & абсентовий виблиск пляшок у барі без дозволу, але та що візьмеш із нього, крім пастелі набору гидотного, тим паче на сцені білява бестія, схожа на Кемерон Діаз, настроєво взявшися до

нев’янyщого шлягеру «Катма щастя», поки віртуальний папір терпить всещозавгодно, без будь-якого ліміту, а це значить, із вами знову незмінно, із облізлою десь~позолотою, софітами, котрі ввімкнулися всупереч законам фізики й приписам електрика, в пику профанації та зневірі, вельмишановний бібліоманьяк Просперо, він жеж Санта, він і Фред Гічкок, незрівнянний машиніст κατ`εξοχήν & plus ultra, застигає в позі лелеки, аля Андерсон-Йєн, а ще

глядачеві просто в вічі спалахує магній, жадається рейваху, кровиці або томатного соусу чи журавлинного морсу на маніжках, ще унікальнішого неподобства, невже це не вестерн леле, тож Боґі складає зі своїх великого й решти перстів літеру ı))) барному люстрові, мовляв, будь спок. Після чого релаксово допиває кефір, розраховується й прощається, власне чому би ні, або ще зовсім не вечір, панí панянки й панове, а що вже казати за той бренд нью дей




 

 
“хто б розказав тобі твою історію цього Різдва, безвідносного до сусальних, картунованих миколайчиків гатунків уселяких, є хіба діло якому о’генрі, едді якомусь хопперу. Поки завзятий народ закупляє ялинки, або там, ікебанчики зі соснової глиці, оновлює запаси іскристих цяцьок-гірлянд, пакує ще подарунки, тішиться бодай чимсь прийдешнім, у тім хаотичнім клопоті хоч-не-хоч радіснім що справжнє, що фейкове, чи не однаково. Надворі морозно & вогкий вітер, небо зимове ущерть, безпорадні раптові сутінки, в котрих навіть вуличним вогникам прикро й тоскно, тож утішатись казковою хай би ілюзією—сподівано—резонно. Перебуваючи в таких сутінках, анічим не згірш від інакше різдвуючих співгромадян, в чеканні ненав’язливого типу одкровення, мов підбираючи нізвідки голос, комфортний чуттям на моменті & майже саморозкоханий, що проспічує ще філософію за пляшчиною півсухого червоного, не то білого, без каміна й свічок від чарівності буржуазної до електричної ночі, неважливо коли це було & чи було взагалі, кшталту “хоч як хотілося б, життя не мистецтво, а поезія суть неправда —

“все мож заперечити, інтерпретуючи, віриш—ні. Відмова, скасування, негація як метода у свій власний спосіб. Парадокси, сontradictio in contrarium & стінґ, майже ніжно, намовляє забуть про те майбуття, нумо жити минулим, чим не практика, хіба розумна є альтернатива & люцифер не служитиме, як-ось найперший відкинутий камінь. Служитимуть решта всі, відмовляючись від служінь, що би не означало. Бач, ніколи не отримати саме того, що бажаєш. Часом отримуючи саме те, без чого ніяк не обійдешся, якщо старатимешся & нійл янґ, майже сльозливо, запевняє вже згоріти ліпш, аніж податися на сторону невідомості, наче нема іронії в тім. Не нав’язуючи жодному запросто хибний, свій власний поецький досвід, а ще rock’n-roll заповітний, крізь найпохмурнішу сутінковість вечорову—вранішню, танцювальну тавтологію розпачу веселкового в запальних ритмах, при бардачному темпі, цигарки~алкоголь квінтесенція його. Прослухавши радіопередачу, вимикаючи комерційну рекламу далі. В ім’я сновидінь, котрі вам не згадати нізащо. Діапазон короткої хвилі нашої знаний усім, раді почутися знову в будь-який час

“доброї ночі & лагідних, лагідних




 

 
Дивись, кажу, ось таким був початок світу сього, з його чудесами, із розкошами його нескінченними. Що їх осягнути годі, навіть якби спромігся, те забрало б чималий шмат життя, а тим часом їх побільшало би в рази. Але тепер ніч надворі, хтось іще помре цеї ночі, може навіть із рідних—знайомих, а ти продовжуватимеш спілкуватися з ними, все як досі, не відаючи. І навіть коли самі вони говоритимуть поспіль, що насправді я був помер, була померла, там & тоді-от, ти продовжуватимеш спілкуватись, із ними.

У згадувану ніч, із останніх ночей календарної осені, кількаденний дощ обертається на снігопад & поезію, принагідний ліричний суб’єкт заживає ієратичних чуттів, позираючи з домашнього затишку через меланхолійну заметіль у жовтогарячому світлі вуличних ламп, а зовсім неподалік, уздовж фасаду поснулого мовчазного будинку, слід у слід, зневіряються тіні, на зустріч із початком світу сього, з його чудесами.

Він & вона, гідні симпатії герої quasi, між тінями анітрохи незгіршими, що їх споглядатимеш, міркуватимеш або мріятимеш, тінь-вона замовляє через віконце в нічній кондитерській два глінтвейни, хай всього-навсього зігрітий виноградний сік із ложкою гвоздики, яка там ані до чого, а згодом прислухається, як тінь-він розважує про & контра військового стану, введеного вряди-годи, перетинаючи проспекти майдани провулки зупинки міського транспорту, проз політоту з лайт-боксів, чи мегазнижки сезонні.

І ще він: бач, я зовсім не цим, напевно, мав займатись у свому житті, але колись був забажав оттак, на краще чи гірше, недовідомо. Чого я сягнув—сприймати будь-що начеб то текст або, скажімо, арт. Й нема інакшого бога, окрім невідомості, нема інакшого майбуття, окрім іще невідомих нас, продовжень не то повернень. І пси недолі, що виють, виють усюди й ніде.

І сніг, котрий розтане вже за годину, або для поезії жодного смислу не містить завтрашній будень, а щодо післязавтра—тут він змовкає, роззираючись, куди би подіти, де би покинути порожній картонний келішок, пригадуючи сновидіння, в котрому чужа старезна жінка, її заплющені очі, може й сліпі, яка все бурмоче, швидко & ледь чутно, чи молиться, незрозумілі слова, чи невідома мова, чи то проговорювання навспак, enfin — —

Час розлучатися заздалегідь із вами, щеме примар карнавальних, післяслово на закриття сезону штукарського, спадний місяцю, ретроградний меркурію, тліне листяний у віршах розвіяний, жесте до мли нуарної, згасаючі вікна, анонімні тіні, перший снігу наскоро просочений брудом незламним, індиферентні сузірʼя понад початком світу сього, з чудесами & розкошами нескінченними, що їх осягнути годі.




 

 
Нічого не вигадуючи, хай оттак пишуться—що вартуватиме, насправді, хто ж зна—слова, котрі прийшли ізненацька, поки до них горнуться ще наступні слова, поки ми всі плинемо чимось більшим, аніж спроможні збагнути, далі & ген, ізнову.

Як є потреба в імені, хай буде Александрина, хіба не королівна, граційно зосереджена, крізь падолисту вогкість із кіптяви присмаком, належно обжитим ближньо-центровим снивом, не зглядаючись на подібних істот, бо вже за хвилину нема їх, а може примарилося.

“Ти бач, яка курва,” кидає їй услід глас народу.
“Не курва, краля єси,” коригує нечутний, хоча всюдисутній глас божий.
“А вирядилася, що на танці, із-зранечку,” все шкребе своє глас народу.
“Хай би, до настрою, собі, людям,” знаходиться другий голос.
“Претендує на увагу, а сама впритул нікого не бачить, навіть не дивиться,” не вгамовується перший.
“Се від того, що не трапилося достойника. А між тим, шляхи господні несповідимі. . .”

Цього разу перший голос, непохитний у презирстві кінічному, наміром промовчує, мовляв—та в курсі цієї вашої несповідимості, а дівчина, не зважаючи на пересуди, або чим інакші вони від пришелепнутих однозвукових викриків у спину, чи свисту глузливого, долає вулицю до перехрестя, та впевнено повертає за ріг.

Читач назираючи, певний своєї обізнаності щодо знаків & симетрій, а ще має бути зв’язків наслідково-логічних, хай відмітить сей поворотний момент, і навіть хай би вмостився зручніше, ану раптом цікаве щось, ось. Й насправді в отих мегаполісах теоретично трапляється все, що тільки завгодно собі осмислити, що вже про події немислимі, те—окремий параграф.

Холодний суворий залізобетонний світ машин & механізмів, якби чого лишень не винайдено чоловічим сексистським розумом із розсудом ґвалтівника принагідного; хроніки джунґлів щоденно ілюміновані з боку масмедіа всякого сорту, чию увагу сумлінно відточують катастрофи масакри корупція тероризм смакування збочень & розголос приватного бруду; ще десь недалік актуальний ґендерний хайп, при сенсі, без глузду, як білошум вартості доданої, в конкуренції предковічній, або чим не задрочка, why not.

Все це Александрина незворушно проминає також, ось назустріч їй розчиняються пройми-портали в колишні світи, поміж сірими масами споруд одна за одною, а в прогалинах тих надалі квітує-палає нескінченний пройдешній сезон, зелень із камеддю, медом & міддю відтінків, крізь невагомі осоння дворів, тихо згублених у літах ностальгійних. Йдучи повз них, мов прямуєш у нікуди, віриш-ні, велепам’ятний читачу,——

проз вітрини осьще генделика, за котрими в транзисторі від душі надривається guns&roses, а хлопчина, який вагався, брати побільше пива, чи пів літри таки доста, тепер із раптовою рішучістю хапається за пет-дволітровку, а вхопивши, завважує поряд неврота підп’ядесят—котрий щось та хтів купляти, але переслідує у підсвідомості збуреній своїй ~ Александрину semper eadem, хай вона тимчасом вже в наступному кварталі—& поважно салютує ще поки не придбаним хмелем і візаві, і натхненниці, й читачеві терплячому, й усім іншим ликам тла, у листопадовій розривковості, трохи звісній.




 

 
ı.

Звуть його Мартин, із наголосом на останньому складі. Із тих, котрі здатні час від часу мовити собі про себе—Мартине, але ж ти дивак, чоловіче. Й трохи навіть утішитися з такого-от казусу. У стані пост-алкогольнім, невиспаний, прочовгавши коридорами кольорів стоп-сигнальних. При відчуттєві театральнім, зі смаком до безпідставних дотепів. Жоден не знає бо, яка ж цей дотепник насправді мовчазна & похмурна істота, сливе непохитний олов’яний солдатик, на пароплаві з газетного клаптя, стічноводдям буденної зайвості.

Надвечір’я індіанської осені, надворі ще сонячно. За габаритною вітриною закладу в проміннях світла призахідного благодать—красота. Перехожих нема практично, туди й сюди вигулюється одна й та сама парочка у бейсбольних кепі, темносиніх джинсах, сталево-сірих вітрівках, попід ручку, довготелесий він, мініатюрна вона. Вслід за ними, на злотому кількаметровому припоні женуться врозтіч-ривками п’ятеро чорних повітряних кульок. І в самій локації народу не рясно.

Дві мамаші з дитями, всівшися під стінкою ліворуч, пліткують, перемикаючись часом із виховною метою на дівча й хлоп’ятко, що нудяться, та поки не ниють. Виснажений з вигляду, десь обшарпаний чим не студент із протилежного краю стійки, споживаючий сендвіч. На півдорозі від нього, за окремим столиком, млостива юнка крадькома кидає погляди за вікно й крізь Мартина та через буфетний прилавок, де хазяйнує мадмазель із фарбованим попелястим волоссям короткою стрижкою, а сережки простесенькі такі, що кільця до ключів.


ıı.

Саме ті безпредметно мрійливі погляди втягують Мартина у спомини пройдешнього літа, містечко при морі та при черговім відпочинковім сезоні. Прогулюючись проз аромати тліючої дровини, присмачені пахощами шашлично-ковбасковими, черги бажаючих пожерти, ятки й холодильні шафи, забиті веселковим розмаєм напоїв, неприродніх кольорів ласощами, що підточують безпосередню уяву, відволікаючи від роздивлянь навсібіч, поки променад роздмухує містичні вогні, настроює музичні інструменти, й тамтешнє тодішнє всяке—хіба не втілення на хвилину чогось, що звуть ‘оце воно життя’, на розсуд любителя пива й легковажно вибраних дівчат, необов’язково модельних чи всміхнених, одинокість не потребує компанії-бо, навіщо. Так, повтикати собі, при святі. Калейдоскопи вражень обертаються, барви вогні ласощі плаття обличчя терпкуватий бриз алкогольні парфуми цигарково-ванільний протяг.

Хай би за дивною логікою, далі на уявній сцені пам’ятна самотня жінка на муніципальному пляжі зі спекотним липневим мревом, на достотній відстані від комерційної сублімації, текно—синтипопу, безугавного вереску мавпятника, із якого розморені батьки насилу витягують нащадків і, без уваги до їх упирання зі щохвилинними забаганками (маа, де шаурмаа?), рішуче забираються геть. Поміж закликів продавців пахлави й креветок під мегафони нав’язливо припрошуючі бажаючих у відкрите море будь-яким чином, і нехіть щось ще читати, а йти геть ще більша нехіть, але можна медитнути на присутніх ближніх, нехай не сильно цікавих собою. Окрім тієї, що Мартин подумки охрещує монахинею на пляжі, хоча на ній не помітно жодних прикрас, що вже казати про аксесуари культу. В закритім купальнику, незворушно провівши цілий час на свому оборонному місці, вона стримано й дещо скуто вдягається в однотонний світлий відкритий брючний костюм, знову всівшися, ретельно витирає долоні зап’ястки ступні вологою серветкою, згодом взявши люстерко інспектує своє обличчя, далі витягнувши безколірну помаду, обережно підживлює вуста та повільно причісує й так бездоганно вичесане, не сильно довге волосся, ще хвилин шість. Її ледь примружені очі, маловиразні риси, меланхолійна на позір манера неначе зводять & втримують ілюзорну стіну, силове поле між її самозаглибленням і суєтою надовкола, лишаючи випадковому спостерігачеві дещицю того, що зветься збиттям із пантелику.


ııı.

На сходовій у під’їзді старого будинку історично невартісного темно & вогко, як у негра в жилетці, тхне павуками. Мов телебурмотіння нізвідки, раптовий приглушений брязкіт кухонного начиння не зрозуміти де саме. Вся пригода починає нагадувати метафору штибу histoire de l’âme, самоціль, навпомацки бентежачи випадкових примар, у сумбурі відлунь. Коли ж обоє дістаються невідомих дверей, поки дівча порпається із замками, Мартин запитує, наче мав би лишити щось за порогом, і то терміново:

“Тут постійно таке?”
“Що, темно? Будинку років двісті. Ми якось вже звикли.”
“Ми—то хто?”
“Ну, це квартира батьків.”
“А. . . .”
“Батьки померли”, відрубує вона, далі короткий скрегіт дверних завіс, її певні кроки та великодушне “— заходь.”

Трохи поспіль, увімкнене світло, кухня & там жеж відгороджена шторою ванна під умивальником, дверна пройма, простора кімната, надміру високі стелі, паркет, старожитня кахельна піч, прибирають тут явно постійно.

“Ти подібний на мого тата, знаєш. . . .”

Її голос у спину, без будь-якого продовження, сама вона щезає до кухні, лишивши гостя серед огрому помешкання не то дочекати, не то знайти самому хоч якісь пояснення. Коли Мартин за деякий час повертається на кухню, на столі—тареля зі сиром, підсушеними півпрозорими скибочками багета, жменька безкісточкових оливок у вазочці, пів бляшанки фрагментованих шпротів, келішки, хазяйка із буденною грацією розливає конвенційний коньячний ерзац, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, не питаючи, ніби вони обоє хтозна скільки часу вже разом, і він, немов зачарований, п’є також.

Момент, який остаточно позбавляє Мартина мови, коли присунувшись якомога ближче, вона лагідно притуляється збоку й, приобійнявши його з обох сторін, із розчуленням неголосно резюмує:

“Тато .  .  .  .  мій  тато ———”




 

 
 
Нє, не пиво

проте й таке було, хоч ліпш не було би. Втім
зайти від початку в тему не світить жодному, але
що вам & що вам. Поскільки війна триває

Йо, цей вересневий незабутнього всякого Львів.
Жив би поживав у цім Львові іншим життям
досхочу, ходив до сповіді, хляв лікери, вбирався в
рушники, пописував скарги

У брамах рипів би ще австріяцькими сходинками
нагору до славетних курвів, що в неґліже своїх
такі bonafide. Осенево освячений, а зірки & зорі
кружляли би й кружеляли б

Знову ми десь тут, приємно посиджуючи на тлі
домініканського чи на курбаса, поки львів’яни
витанцьовують танґо—чарльстон під жарівками
ренуарівськими, за тінями псевдоготичними у
Львові пропадають туристи, у Львові програють
людей. . . .

Спіши не спіши, але ось він прикінець вересня
жінками казковий, на спразі кавовій, та й хмільне
зусібічне, аякж

Завинивши спліну агресії тлінній безрадно мусиш.
Кількасторічною бруківкою, покручене листя
шурхотить ген безодні пліснявіючих
прохолод. Репліки модуляції крапки понад ——

& наступний музичний момент небентежно
ізцілить душу, згубивши її, теж запросто
у військовім бронетанковім Львові, перепрошую—
прошу

& непромовлені легкості, в інтонаціях або транс-
інтонаційно, типу делюксу підступного, скрипочки
над герані поміж райських дерев, розкіш
чуттєвих коштовностей, пів тіні пів барви пів
тембри пів мантри, мов ніколи, ніде більш, нехай

& жирний бельґійський молочний оцей —
шоколад




 

 
a)  Немає особливо значення, на яку тему хто збирається прозувати або віршувати, у задзеркаллі. Тобто, задаватися ціллю правдоподібно відтворити цей світ—нонсенс; оточуючий світ настільки ж складніший та різнобійніший супроти якоїсь-ще змоги, наскільки й старіший за вас із усім вірогідним досвідом, хіба ні. Або так: звірятись за Єклезіястом, помножуючи заповітну скорботу щонай­менше на всіх, котрі мислили ще опісля нього

b)  Хоча я більш, аніж у темі щодо “не можеш не писати—не пиши”, але подібно до інших багатьох приймаю сей імператив, як-от виклик. Атож, є вимоги щодо ракурсу й відтінку: чим суб’єк­тивніш, протилежніш схоластиці світу цього з найпотужнішими її постулатами—тим задзеркальніш, i.e., відповідніш до сфери чуттів одверто твоїх нічиїх більш. Тож, наступний фрагмент пропоную прикладом, як то синтезувати особисті чуття, без якого-небудь менторства, verbatim & sapienti sat


“Саме їх маю бажання оспівати, о ці дешеві пластмасові сонячні окуляри із круглими скельцями та не зі скла, єдині в житті моїм.

“Тривалий час прошукав я, чимало хвилин потратив оглядаючи розмаїтості від поляризовано-кольорових до люстрово-амальгамових й зустріч омріяна, сповнення жадань давніх—власне ось & воно—оце. Розпачливий холод поймає мене при випадковому здогаді, що не зустрінься ми оттак, знекриленого травневого дня на тім бродувеї, де не трапилося жодного разу зі мною анічого щасливого, пак чудесного, міг би зважитися зрештою на якийсь інший мотлох подібного кшталту, а чи склалося би настільки співжиття моє із . . . .

“Тож нині святково і файно мені за згадкою, що в безхмарних взаєминах наших минуло вже більше тринадцяти літ, уявити собі лишень. І скільки часу поневірялися мандрували вешталися & медитували всяко поряд, у близькості практично інтимній, від сенсів найвищих. Безмежний наш релаксовий спокій, поки різні речі зникали, різні інші з’являлися, як я сам щонайменше двічі вже ставав геть інакшою річчю, і такі є теорії, проте в них—о цих окулярах знаменних, все та й сама романтика невибаглива, безпонт вишуканий та зворушливий, простота й загадковість, необов’язковість & наріжність, начеб майстерний фінальний штрих, шарварком всіляких марнот ідеалів одлуння немовби, чи щасливий виняток на суцільному хаотичному фоні ентропії й несмаку либонь-чого вряди-годи—бозна-як & аби . . . ”




 

 
Сліпий, прокинувшись о невідомій годині, напевно, ранку, чатує. Гуркіт наближений― віддалений― шурхітсвист― з вулиці з-за стіни за головою. Гуркіт стає шурхітсвистом слабшає зростає вертається & віддаляється знову. Авеню, що її захаращує своїм шумом будь-хто як заманеться й нікому немає діла, або всім кудись тре. Наскільки нав’язливо дирчить вібруючий чий транспорт, якої саме пори-доби, неважливо.

Для сліпого всякий зовнішній шум― реальний інтер’єр, адже його власна сліпота теж вимагає поживи чуттєвої. Дехто, йшлося би про такий калавур, міг би забажати собі глухоти, натомість. Наскрізь просонцений електризований неон-балаган, сяйливість металу та скла, нескінченість срібних тонів химерності хмарної, мільйони часом бентежних сполучень барв & відтінки. Інтересні ракурси, силуети там/сям. Тьмяносині гуашові шаґалові сутінки. Самотність гулянь, еротизовані уявою текстури надовкіл, панянки, що просто наскрізь― навстріч― при певності власних сезонних амбіцій, а за вікнами шторами тіні матісові.

Довільна бездарність, тліюча при святкуваннях безрадості, де ніхто не скерує сліпого невдовзі, ще поки при оптиці, до істинних книг чи інструкцій щодо, як животіти слухом & пам’яттю лише, в інтер’єрі реальності, де ближній хіба переймається ближнім, врубаючи порожняковіший реп або угробнішу блекуху, лабаючи на фоно гамами, тупцяючи крицею на підборах, лляючи ночами днями воду через потуги чим не пологи проіржавлених кранів, заводячи псів виючих контрапунктно до виску сусідського електролобзика, або перфоратором озброєного віддлубування тремких стін від флізових решток, абощо.

Мешканці міст звичні в перманентному шумовому термідорові ad lib. Віражі півсвідомості у виразках дискомфорту розблисків, згадати― вгадати, стокгольм-синдромне, дотичне й не. Молодь кіньми ржуча, діскотека дев’яностих, мордобійчик, уважуха. Скільки отих альтернативно обдарованих― підпропагандою― вештається. Чи хтось удосвіта верещить індіанцем від усієї дурки просторам, нецензурне гиготіння нізвідки & карочє ти понял, як приклад діапазону незгіршого. Тимчасом сліпому більш цікаві голоси юності власної, буття нестерпної леткості, на пост-телебаченні сновидінь нетеперішніх, звичай нетутешніх, із ними як все поживатиме-доживатиме він, невідомо навіщо або скільки, чатуючи на свою смерть, а смерть не спішитиме.



   άπολογία  


Квіпрокво це форма яка обслуговує діалог у світі, в якому дедалі сильніше домінує монолог, атож―чому би раптом не монологічне квіпрокво. У всій безкінечній парадигмі байдужостей імовірності підпорядковується все, що тільки завгодно; хист, досвід, примха, випадок―лиш призми. Якби раптом у кого виникла підозра, що я, наразі як автор, чи типу―просто продукую собі літери, без уваги, чи протилежна сторона прийме із належністю, чи

щасливий саме отут & зараз повідомити, оскільки обоє, умовний автор, як і умовний читач, є теоретично законними суб’єктом-об’єктом, тож існує логіка у їх неодмінністі & невід’ємності. Або ви цього не читаєте, тоді яка різниця взагалі, або ж таки читаєте й ніхто вам не у змозі забороняти. Більше того, автор залюбки пояснює що до чого, хай без особливо потреби в

Ось вам ще версія: так виглядає, ніби я не займаюся нічим більш, окрім переписування й переінакшення тих декількох рядків, що мали би підвести читача до самої розповіді, хоч вона швидше рефлексія, може й спекуляція, якби зі сторони видніш. Усілякі інші миттєвості мимохідь, наступні сезони покидають ту саму сцену, поки я умовний, все вношу & вношу якісь правки, щоразу підсумовуючи оце писанину, вкотре відкладаю її геть, не визначившись, є в ній якась потреба, чи то просто колись щось в цім було, чи настав уже час для ідеї, чи почекати ще. Безперечно, історія або зв’язна оповідь є очікуваними, в іншому разі певність словесного шумовиння ніщотніш, і так само автор мав би пояснити, але утримається мабуть від

Неможливість літератури неможлива, так мислить всяко докучний читач, маючи власну рацію & вціливши пальцем у небо водночас; з одного боку, всі все читали, з іншого боку ніхто не читає нічого, але як перше, так і друге твердження―очевидно хибні. Істинне, як водиться, прописано саме посередині плюс-мінус. Іще читатимуть. Припускаю навіть, що письменство існуватиме навіть тоді, коли читач імовірний чи гіпотетичний зникне безвісти. Та як було відпочатку всякої початковості, слово лишиться і натомість по всьому extremum. Власне, на цім саме місці автор не годен більш пояснювати анічого, він і сам не знає до ладу бо




 

 
Звісно, мені бажалося, щоб ви все-таки почитали цей твір, хоч не за раз, та неспішно. Якби наші з вами стосунки надалі чутливі до ракурсів і фльору декорів гіпюр від кутюр. Неначе ви спостерігаєте через незмінний дим цигарковий, хто він такий взагалі, що це міняє, чому б не сказати ні. Приємні глибокі очі, контекстик тривіальний, хай там десь степовий вовк, але ви і не знаєте & не можете знати, як прагнув я насправді, за вами. Неважливо, чи ви були щоразу старшою, чи коли-небудь молодшою, але ми дихали на багаття у тих липневих карпатах, сьорбали чайний дощ, займалися кожному зрозуміло чим у крихітному старожитньому наметику з брезенту, позиченому на якійсь спорт-базі матер-альма за пляшку вкупі з віджившими своє спальниками, заглядати всередину яких не сильно хотілося, але зверху на них було ще припустимо, а трохи нижче поверхні землі безугавно хлюпотить водоспад. Де плигалося каменюками, котрі стриміли з льодяного шумовиння чорні-чорні, й відчуття лету, як ніколи більш. Іще зима, трохи коньяк, чи запросто печиво-кава, вертання на круги десь опівночі, при розмовах що задовгі надто, оцей знову лет, як ніколи більш. І ще, як пробиралося потай на оглядову горішню кімнатку вежі, задля зірок, наготи, доторків, у проваллях тіней північних. Всі наші мансарди & їхні запиляні меблі, спонтанні кохання години, й ненайдешевший вітчизняний шампань на крайній чотирнадцяти-поверхівці, сяйливий новорічний дощ, час помер, а постіль у лігві чекає нас, і бігме ― дочікується.

Всі ті сни, офортні & растрові, абстрактні кімнати, завалені мотлохом посудом столи, розхлябані ліжбища, муар по люстрах, застуди праці сінема алкоголі готування картопель що не день, писанина за перекуром. Хронічна хвороба пристрасті ужиткової нашої, з її ремісія-рецидіва, де час від часу й сама гра заходить в тупик, і стерта линва оспівана присно, й пантоміми чим не дель арто. Неважливо, наскільки часто ми розставалися, а скільки прощалися, на се надивитися можна було досхочу, і ще покурити опісля, там жеж. Чому я це пишу ще комусь. Знову весна, хоча все починається точно інакшим сезоном, і природа явно шукає пригод, а ми довічні дешевенькі статисти в її панорамній пропаганді, де й аліки & нарики при своїх власних чуттях, типу чого б не оженитися, зробити дитину, чи там навпаки, весь ерос танатосович et al., щиро виводячи із рівноваги, у нав’язливе зусібіч. І все ж, мов до Марії Діви привітальна молитва & сповідь моя, водночас немовби й промова трохи перед трюмо складаним вашим, поки сповідальництво бентежне складається у сповідання, потім все позичається до сновидіння, котрому із приватної дійсності шати пошиті, але та просто скидається їх, лише натякніть. Лункі стіни душі моєї, фактично нечутні тамтами, й плин ментальний таки геть пропав по шинках зіркових, поки ми в тому ж цинічному надвечірньому парку з обдертими лавками й досі медитуємо на ілюмінацію при вході та швейцарі.

А люде ходять собі.




 

 
Фокусник показує свої фокуси & зникає. Меланхоліки занурюються собі в меланхолію & зникають. Нетлі в нічній стихії, сповнена значення зайвість par excellence. Мажорні ноти перемішуються із мінорними & зникають. Душí видноколом анідушí, брами Ирію призачинено. Час тобі спати, зникаючи, теж ~ в оздобах сепійного кінохроніки марива & там появляються навіть персонажі, щоби зникнути & ти появляєшся там, зникнувши ще десь інде. Які знову лабіринти двері сходи, все спочатку але інакше. До якого ще саду тінь сепійна твоя приткнеться, із ким деякий час тікатиме, з того саду. Вітають зникаючи містечка діра на дірі, залізнодорожні насипи вбитий асфальт закавулки при урнах умовні пляжі & фокусники що інакші ніби & фокуси ніби інакші їх



 

 
Сей скромний мемуар щодо слизької епічної теми ’за & проти подорожей автостопом‘ починається поетичного менту, шляхом із нічної роботи коли сонце вже давно в небі, але поки переховується за поверхівками. Просто поруч, на перехресті не наповнених ще транспортом магістралі й бічної, на червоному світлі радісно лунко чіпко пригальмовують літери Vᴏʟᴠᴏ на хромованих колісних ковпаках, а самі фури, їх дві, ніби щойно із заводського конвейєра, лискучий хром, всякий новий важкий метал, свіжа фарба, а гума пахкотить навіть візуально. І сонце проз панельні будинки врапт спалахує на дзеркальній сталі, та ось вони ген і нема, а ти крокуєш самотою у безкінечність свою. Через місяць може менше я працюю на якусь канадську компанію, як це загалом зветься, і ми роз’їжджаємо собі, подивляємося трохи світу навколишніх сел чи приміського типу селищ. Якось раптом їду на кордон до Рави та назад із такою Тонькою, тілом у смакові Рубенса, матір’ю-одиначкою років двадцяти семи, риси обличчя відповідні, очі здається все-таки, світлі. Волосся має трохи чорно-руде, трохи темно-шатенове, і ще вона любить хот-доги. Фрази кшталту ’я не пью пива, кроме белого нефильрованого, с пшеничними сухариками‘ були їй властиві. Оскільки перед тим сам був провів літо на дієті зі соборного та чіпсів, то й зауважив здається, більше про себе. Коли наші путі перетинаються маршруткою на ᴀᴄ2, вона ласує не пивом, а типово привокзальною вафельною руркою зі згущеним карамелізованим молоком, а може вершками, рекомендуючи оце всяко. Вилізши, вибираємося на дорогу, шо твій керуак-джек. Трохи поскучали. Конвоюючи поглядом черговий типу лімузин і на нім написи Vᴏʟᴠᴏ пробуджуюся потрохи, зненацька переказуючи, як вже там виходить, початок сього палімпсесту. Далі голосуємо, чекаємо, нудьгуємо, голосуємо, аж ось диви, і фура Vᴏʟᴠᴏ, хоч у бруднішій, засмальцьованішій робочій кондиції, але. Якийсь неймовірний поляк бере нас зі собою в дорогу, до Рави практично, за деякий час українсько-поляцької розмовлянки про щозавгодно я умудряюся транслювати той самий початок утретє тепер полякові, якому це здається подобається, а може день хороший жовтневий, він летить до рідних країв собі й усе, що пожвавлює дорогу, пре. Ну от, на в’їзді до Рави, поляк, який помаленьку смакував нюанси системи ᴛᴜ̈ʀ, після отримання задовільної відповіді на питання чи ’не стойо там який дай?‘ у мобілу, гальмує-спиняє, ми вже бажаємо йому затишної Польщі з пеньйонзами, а потім якось швиденько опиняємося на равському вокзалі, ну а далі таки хот-доги. Гадаю, Тоньці вони подобалися з раціональних причин, не думаю, що то був якийсь перманентний фронт зі світом чи соціумом, а от назад їхати получилося тільки до повороту на Червоноград, десь третина дороги, мобіла була в неї, а в мене якось не було тоді, та й що воно мені дало б, тож ми розділилися, начебто по одному підбиратимуть вірніш, але ось вона уїхала, сам я лишився & ніхто мене так і не підібрав. Втомившися від чекань і обломів, а ще й обтяжений комерцією, випираюся пішки до найближчого села врешті-решт, там чудом виявляється якийсь транспорт а-ля пижик зі 70х на Жовкву, а з Жовкви можна вже подзвонити з автомата й пряма маршрутка до ᴀᴄ2. Далі вся дія переходить у практично відсторонене сниво, десь під його завісу знову валандаюся до наступної, тепер міської маршрутки, типаж уже забутої зовнішності чогось допитується та іронізує мовляв, ’спешишь на зустрич с одним человеком, ето значит, что человек етот женщина‘, ну я стинаю собі плечима, а що. Скидання тягарів на складі, підрахунок збитків, мінімальні реверанси, ось ми виходимо на пиво, ну і посидіти малость. Далі привокзальна столовка-плюс, пиво, курячі якісь чвертки, шансон, або що ви хотіли. Я хоч не танцюю. Ми сидимо, допиваємо навзаєм з’ясовуючи обставини своїх житлових умов, ну в мене є кімната, але кімната це не то. Потім на вулиці Тонька зразу згадує, що дома її дитина зачекалася, і голова їй розболілася, і пізно ж, насправді, ну то шож, кажу я, помагаючи їй впихнутися до міської маршрутки, давай тоді, до завтра, бо пора вже врешті й додому, на квартиру в люлю, й більш анічого зі спогадів тих. І ще, завтра, виявляється, вихідний день.



 

 
Насправді тебе поймає тільки все разом, без окремості. Пилюга на вулицях мабуть та, що був сніг. За пилюгою звичним гіпертекстом шедеври & дива, дерева в обіймах гірлянд, за ними вокс популі, комусь недруги або друзі. Комусь кохані, комусь джаст бізнес, мегаполіс байдужий до всяких. Безхмарний вавилон, о так. Розмовляючі сленгом, розмовляючі в’яззю. Стіни вікна асфальт небо. Все інше миттєвість & місто Х., сповнене глюків. Що ховаються від приїжджих попри очі тутешніх немісцевих, у вавилоні безхмарнім, днями. А щодо немісцевих тутешніх, вони неспішно квапні, часом платонічні, загалом ще присутні. Транспортний фактор змазана різкість апокаліпсичні сирени амб’юленс інкасатори патрулі охоронці мисливці. Повітря влягається, й далі пилюга та, що був сніг, вокс популі гіпертекст і в’язь, і немісцеві тутешні, глюки міста Х., стіни вікна асфальт & небо―у миттєвості вавилонській, надалі безхмарній




 

 
Карикатурист малює собі сюжети. Випадкові штрихи педантичні натяки. В етері камерний моцарт, весна ось вона, радість. З-за вікон пташки, котики, алкогольний перелюб. На підступах міні без колготів, пломбір 19+, ввімкнені фонтани. Замріяні зустрічні. Активовані акційні номери. Свіжі акцизні марки. Біржова кіномеханіка. Стріт-арт доставляє особливо. Про ліхтареві німби що вам вже розписувати. Найважливіші святкування звісно відбуваються вночі, коли на балконі стоїш куриш, а стихія гуркотить & поблискує. Бруньки вже щось більш, ніж просто бруньки. І нове плаття короля шиється саме зараз, як раз. Самі бачите, тонкий класицизм. Природа граційно не заморочується. Можливостей обмаль. Карпедіем & щодо фінального штриха, хибна пам’ять і дежавю в різних містах, всі ці весняні іди, містерії не заблукай хіба, але якщо би, начебто зрозуміло ж




 

 
Не сприйміть за якось-там повчання, але просто повірте. Сам я надійно кваліфікований & сповна обізнаний, щоб відчувати відповідальність щодо нижче застережених слів. Вжеж, на ґрунті особистого досвіду, але ніякого іншого досвіду нікому не світить, що є, мабуть, вихідним фактом, отож-бо

Ніколи не поспішайте із тим, щоби перетворити свій віртуальний роман у реальний, якщо не маєте для цього настійної життєвої необхідності. Або, якщо промовляти в євангельському стилю, Богу―богове, цісарю―цісареве, а віртуалу―віртуалове. Високі наміри, світлі змагання, ідеали, всі ці лункі лексеми сповідають свою-власну цінність, їхні притаманні атрибути: недоговореність, потенційність, тощо. Ким би ви не були, яким би не був об’єкт ваших чуттів насправді―ви нізащо не отримаєте в реальному результаті гідного еквівалента зоріючих віртуальних імовірностей. Звісно, ви отримаєте щось інше, плюс певне розчарування, якщо вам правдиво всеєдно, то хай би так було, ніхто ж не проти будь-чого за браком узагалі чого-небудь. Однак, життєва практика показує, що звичайної, навіть належної дійсності всяк має, так чи інакше, вдоста. Бо віртуальні романи зовсім не про дійсність. Вони, як і поезія―про те, чого насправді не є, і не буде




 

 
Мрячне світання. Орендований однокімнатний варіант із незаскленим балконом, краєвид на земельні ділянки, що від декількох до кількадесяти квадратних метрів, понаперегороджених жердинами пінопластом фанерою дошками колючим і всяким іншим дротом у всіх імовірних комбінаціях ad absurdum. В самій хаті порохнява, застарілий аромат тютюнових згарищ & рештків, із нотками примітивної кухні й домішком хлорованої води, який просотується з-за дверей до ванної-туалету, сама ванна ще мокра, люстро над умивальником геть запітніле, вогкий рушник на сушарці, з крану крапає.

Myron49 закінчує застібати сорочку, влізає в маринарку, натягає мешти, користуючись ложкою для взування, заплітає шнурівки, трохи обтирає плями підсохлого бруду, далі, знявши з гачка шкірянку й проінспектувавши для порядку всі кишені, одягає її, ретельно защіпається, бере з вішалки кашкета, вмощує на голову, зацінює результат у придверному люстрові. Постава виструнчується, підборіддя висувається вперед.

“Я―працівник секс-індустрії”, промовляє він до порожнечі, суворо та грізно, наголошуючи кожне слово, після чого відбуває, як слід грюкнувши дверима.


ᚌ

Сходова із нічною люмінесценцією, майданчик між поверхами в офісному центрі ординарного профілю. Та ж мряка за вікном, на підвіконні справа та зліва якісь фікуси, поміж фікусами―той, кому за чверть години заступати на зміну, тупо втикає прямо й угору, туди, де сходи межують із коридором, а там іще зо дванадцять кроків, і. Нема потреби уявляти, бо працює він тут не перший, навіть не другий рік, атож, більш аніж у темі.

Проблема не в тім, що його бентежить чи пригнічує нескінченна карусель яких завгодно машкар личин типажів персонажів демонів гротесків потороч, феєричне мультиплікування людських комедій обломів конфліктів драм, нескінченні химерні джунґлі ілюзорних принад зваб розбещень злягань збочень колапсів, плюс які завгодно імітації щодо імплементації вищезазначеного. Він-бо як раз і працює тим ключем, яким заводиться вся пекельна машинерія, тому напевне знає як що куди скільки. Не він деміург, хоча, в певному сенсі пророк, а щодо проблеми,―

Проблема тут і тепер полягає в тім, що якоїсь би думки або ідеї, чи бодай чуття―а немає, зеро. Він спустошений, вичерпаний, виснажений ще на старті, та оскільки працює тут далеко не перший рік тощо, то витягує з нетрів своєї куртки нулькомадволітровку з якимсь дешевим, але моцним бальзамом і, без будь-якого наперед смакування, механічно хляє, зволожуючи душевні рани.

Вже за хвилину світлішає. Вертаються чуття, проявляються належні кольори відтінки контрасти, мислі―на підході. Ще має бути хвилин шість часу. Він лагідно посміхається до порожнечі, а порожнеча з її терплячою байдужістю немовби вишкірилася у відповідь.


ᚍ

Треновані пальці вправно набирають Myron49, потім пароль, що відображується сімома зірочками, курсор клікає OK. Буденне, тривіальне тло, де відкриваються мінімізуються зручно розташовуються програмні вікна, радіо ефемить свій коронний шляґер лайв із лайф, похрипуючи на басових лініях, час іде, а контора все не пише, отже, у відповідності до інструкції, пора будити публічку, що педантично і виконується.

Декілька хронічних хануриків, поскидавши анонси з авансами, котрий рік все ті й самі, хутко змилися. Коні з воза, бабам легше. Невідомо хто, намалювавшись у загальному чаті, приймає пару-трійку повідомлень, після чого ізікард вичерпує свої мізерні можливості, а ще за декілька хвилин клієнт викидується геть системою, одне слово сінекура. Нарешті сигналить бажаючий трохи пошпіляти в текстові бешкетник, що мабуть саме їде на свою роботу і якому принагідно ще би позбутися ранкового бажання залізти на хоча би уявну, але―інь, що вжеж запросто.

Тож незабаром, два чоловіки, в різних країнах, один―не підозрюючи, що з іншого боку sms-комунікації такий собі працівник, або, може й підозрюючи, та начеб певний у тім, що сам перебуває під захистом анонімності: “я запальна негритянська лесбійка чи хочеш ніжності зі мною джіно”, у приблизному перекладі; а другий при звичній праці, наразі типу джіною, чому ні, з добряче відомою одвічній порожнечі
посмішкою на устах,―
накручують
пристрасний віртуальний лесбійський секс.





 

 
Є лункі хвилини, що складаються переважно з порожнечі, невідомості, знеміння. Така нічим не прикметна зовні сцена тепер ось, із нами. Вона і я, трохи дорослі типажі, у кожного свої складнощі, часто-густо проблеми, а в перспективі хіба що їхнє загострення. Куримо у примітивній альтанці, навіть скоріше будці, на околиці сонного містечка. Весна. Снігу ще чимало, бо зимно. Стоїмо один навпроти одного у своїх пальтах. Метрів за тридцять звідси двері на роботу, від якої ніде не дінешся, але ніхто не входить, і не виходить.

Це поки ще не прощання & я закоханий в неї, а вона не любить обсмоктування чуттів, а тому, як говорить, то лиш умисно банальні слова-фрази. Останнім часом більше мовчимо вдвох, усе давно ясно. Що нам запевняння, марення, муркотіння, риторичність від станіславського. Наразі подібні штуки не мають змісту.

Вона жбурляє недопалок перед себе на брудну дощану підлогу. Ступивши на нього підошвою свого черевика гірчично-брунатної розцвітки, із квадратним носком, розтирає недопалок коротким рішучим рухом.

Цей жест я пам’ятатиму так, неначе в ньому вища обіцянка.

“Все”, каже вона. Її очі, невиразного сірого кольору непевного відтінку―не то зеленого, не то блакитного―короткозоро придивляються до мене, ще мить.

“Йди вже”, каже вона.

І я йду




 

 
Багато чого бачив поет, ступаючи своїми несповідимими шляхами, розміреними, римованими кроками, в улюблених ветхих кросівках. Плетива вулиць, провулків, уз’їздів, майданів, фонтанів, скульптур. Галереї підмостків, вітрин, каруселей, трав, квітів, дерев, двоногих, чотирилапих й крилатих істот. Таке було його призначення: бути, бачити & знати. Говорити до всього, що тільки можна собі помислити, наслухаючи відповідь. Бажати все, чого хотіли би бажати інші. Страждати від щастя, потерпати від насолод. Замірятися & зневірятися, бо завжди є від чого. Почуватися диханням, пульсом, нервом усього. Шукати й знаходити знаки, музику, магію. Снити в яві, фантазувати, міксувати смисли, ракурси, нюанси. Линути до зірок, повсякчасно вертаючись додому, до себе. Так проминали сезони, роки.

Музика ставала дедалі тендітнішою, невловимішою. І до того мало хто міг чути її, скоріше провідчувати, але вже й це втратило будь-який сенс. Нечисленні знайомі поета тепер, коли заходила розмова, при якій ще зринало ім’я його всує, лиш хитали головами. Вичерпався, списався, скінчився поет, ось таким був присуд загалу. Однак були й ті, котрі вважали, що любили поета, за звичкою далі були до нього приязними, чи щось читали, чи просто схвалювали per se.

Сам поет, при своїй неабиякій чутливості, як міг управлявся в мистецтві позірної байдужості щодо нудьги розумів заяложених. Був усе такий самий, крокуючи тими ж самими звичними манівцями, навіть у тих жеж самих кросах, а може те були вже правнуки саме тих кросів. Здавалося, це триватиме вічно. Роки все йшли, знайомих практично вже не лишилося в нього, таж він і не віршував більш, вірогідно. І кому потрібні такі поезії, що дійшли до своїх власних меж, за якими―тиша й чистий папір ультимативної досконалості?

Імовірно востаннє, коли поета хтось бачив, той ошивався поблиз вуличного
саксофонщика на центровому виході з метро де призначають зустрічі
більшою частиною із незнайомими поки що людьми

у березневу відлигу з вітром котрий жбурляє
не то дощ не то льодяну крупу й навколо
минають спішать гомонять горлають
дехто навіть & усміхнеться
хай навіть ані до кого раптово просто


 
&&



Екстерміновані екси
вірогідно відбудуть туди
де вітром віється сепсис
де скепсис кладуть за труди

взявши полин для рефлексій
від рефлексів що зовсім не ті
непотріб лишать тобі
для оздоблення інтересу

у знедоленій гіркоті
час непоспіхом вийме серце
поміняє його на віск

усе було десь колись
сни тривали лунали від стін
чекали раптом вернеться

ексовий біль




 

 
Прокинутись, як уже звечоріє, з-від сновидінь, котрі вищезають мов ті пилини останньої миті у годиннику пісковому, неминуче й незчутись як, трохи змагаючись щось угадати за вищезанням їхнім―не поспішаючи, підвестися до щоденного ритуалу примирення з усім, починаючи зі себе самого. Спостерігачеві сторонньому не побачити ніц такого особливо, ординарний суб’єкт, котрий потихеньку влізає у свій несвіжий одяг, пробирається до кухні, щоби ввімкнути чайник, потім, без поспіху, сходити за малою потребою, там поруч, самі знаєте де. Горня гарячого напою трохи додає реальності, тоді вже час покурити, несвятково потураючи легальній залежності звісній. Без сподівання на однозначне схвалення, оскільки багато є некурящих, не хочу все ж, щоби подібну відвертість розцінювали як позу чи то кшталт ексгібіціонізму, бо ніяких таких збуджень від―не дістаю. Зауважу pro forma, небагато що у плині маловиразної рутини здатне зрівнятися із цією першою ранковою, хай би наразі вечірньою, сигаретою. Імовірно, за кошт контрастів чуттєво-комфортних, саме цієї хвилини недоречності власного стану, чи кондиції, вкупі з невідповідностями всіх тих речей, котрі заміняють собою конкретику існування, жевріють із особливим запалом. А найзапекліші прояви невмотивованого критицизму й відрази звично поцілюють нещодавні думки рядки сполучники & відмінки, звісно ж, усе й повсякчас словотворчість бо

За шибками старого вікна не то відлига, не то зима, не то весна, не то міжсезоння. Нескінченні машини всякого ґатунку, маршрутки трамваї тролейбуси, іржаві переґрунтовані не раз перефарбовані жигулі волги таврії вперемішку з китайським пластиком, євробляхами, класикою та модерном, рено пежо шевролє шкодами й аутлендерами якого завгодно штибу, невгомонна маса шурхоту, гуркотіння, смердючих вихлопів бензини, дизельного й газпалива, лампочок фар ксенонів із клаксонами, котра порційно вичавлюється на той самий конвеєр проспекту― нізвідки та нон-стоп. Пішоходи перехожі гуляки зі своїми песиками та дітлахами, парами й групами, поміж самотніх, число яких поза конкуренцією, сунуть урізнобіч, безробітні трудяги домогосподарники пенси гопи студіози араби індуси негри в’єтнамці китайці ультраси школярі алконавти нацгвардії курсанти бомжі божевільні та всякого сорту маньяки, кого не побачити тільки, була б оптика, то й взагалі, та оптики не маю, на щастя. Лишається хіба що зі звичайною байдужістю ковзнути поглядом через буденний карнавал, що зосереджено місить зльодянілий бруд, а на те все все летить собі сніг & наскоро вітаючи світла вітринні ліхтарні сигналізаційні рекламні та обмінно-валютні, дістатися вкінці рідного клаптя небесного, щоб доповнити палітру сяйливих вражень вечірніх якими зірками егеж, але зірок нині катма

Чи ви не спіткались, бува, із отим невідомцем, котрий часом живе замість вас трохи іншим, хоча немовби й тутешнім життям? Не то контрапункт ментальний, не то еманація auctor ego, що на позір те ж саме я, котре із нез’ясованих, а чи взагалі наявних причин, при тривіальних обставинах―не сильно провокаційних контекстах, спростовує будь-які необхідності обов’язки вимоги треби. Не у твоїх звичках, та твоїми ж пальцями, які вже були готові до взаємодії з роботодавцями―замовниками, їхніми роботáми й замовленнями, свавільно потуривши із твоєї пам’яті все, що ви там були казали про наслідки вад виховання лінощі прокрастинації самообмани тощо, зневаживши кпини & сміховинність-ніщотність, набиратимуться літери, доставлятимуться коми дефіси крапки, аж допоки не проставляться― понаберуться геть усі, до останньої, щоби зберегти й закрити клятий текстовий документ, щоб наступного ранку, о якій би порі не настав, одним духом знищити безвинну писанину, бо невідомцеві до подальшої долі її ніколи нема більше діла, але вжеж―хіба не притча зрештою, або навіть момент, т. б. м., віри




 

 
Ми сиділи в кафешці Поезія на майдані Поезії та й говорили про Поезію. Розмова йшла мляво, сильно заводитися не було резону. Вечір розчинився в ніч, увімкнулися ліхтарі, а кельнерка поцікавилася, чи нам чогось ще. Оце ми і розбіглися, на всі чотири сторони. Вітерець ледь ворушив банальне тротуарне сміття між хаотичними тінями навстріч.

Поруч із фрагментами напівпроіржавілих листків, обгорткою з пломбіру, подертим флаєром, зневірявся недбало позібганий аркуш паперу цитринного кольору. Вчасно спинившись, потім ступивши три з половиною кроки навспак, я підхопив і розправив його, нагадуючи Алісу, яка читає з пляшечки напис випий мене. Мені, бачте, очікувалося знайти вірша.

Не чийогось, скоріше нічийного, може й саме того Вірша, якого даремно шукав був часом, повсюди й всіляко. Але те виявився не Вірш, навіть не вірш, а самотній рядок, скоріше згори, чим посередині аркуша: Сьодні <такого-то> я почав придумувати собі життя

напевно якийсь роман, втямив я, одразу розчарувавшись, позаяк матерії чуттів моїх безнадійно були & є поетичними, то я просто його і викинув




 

 
А ще затям собі, завітає невдовзі хуга-хурделиця, біла безвидь, і тоді примовкнуть роздратовані двигуни пекельні, і поблизу від найближчої зупинки як визирнути з вікна, хтось у помаранчевій блузі муніципального комунальника без змісту відгортатиме сніги, які здається ось-ось начисто забілять геть усе в цім хутко зкрихітнілім сезоннім фрагменті.

Та річ не за сніг тепер, слово про зливи зимові, але наскільки ж не схоже пришестя і царювання їхнє на будь-який сніговий безлад! Сповнена, божиста святковість в усім і скрізь, від найглухіших провулків, просотаних електрикою стихії, слабким наркотичним подихом її, котрий мовби спогад про інше, чого не було і так само навряд чи ще буде, до розквітчаних ілюмінацією з її барвистими сяйвами площ і проспектів, на цім карнавалі вивісок, бордів, вітрин, сітілайтів, гаптованих жовтогарячим або холодноблакитним стриманим полум’ям ліхтарів з віддалі й близька, кольорових полисків від автівок або вантажівок чи їх віддзеркалень; все поміж ними й проз них, сутінковими та нічними годинами дрейфуватиме сповідь аніпрощо, зачарована у безтурботному і безжалісному єднанні землі з небесами, захоплюючи, розчиняючи собі що завгодно, не стрічаючи жодного спротиву чи протесту, або нікому не спадає на гадку з’ясовувати, магія це, чи ні.

Діва, трохи не в собі з вигляду дамочка, легковажно вбрана зовні у плащ із болоні й капрони сорок ден, беззмістовно прямує вулицею, затискаючи в змерзлих долонях поліроване руків’я розкритої парасольки на палиці, на кожному з клаптів парасолькового поліестеру аналогічні фрагменти вангогівської тераси нічного кафе, на всіх водночас відтанцьовує та й сама славетна зимова злива, що їй без різниці, хто-де вангог чи там гоген-поль. Винаймаючи тридцять вісім квадратів непретензійної студійки на передостанньому поверсі будинку стандартного типу в ближньому центрі, діва звичайнісінько самує одноманітним монотонним плином життєвим із роботами й підробітками, обов’язково вівсяними пластівцями до сніданку, трьома сортами смузі до вибору на вечерю, рандомними подругами, котрі не мусять сильно знатися на її сексуальнім житті, якого не існує фактично, хіба десь у віддаленій коморі спогадів покинуто скупий оберемок безпретензійних квазі-романів, але без достоєвських наворотів, шекспірівських бурь.

Короткошерста лискуча чорна без жодної догани кішка, яку кожен у під’їзді зве як йому заманеться, котра іноді очікує діву під квартирними дверима, а потім повагом, щоразу відвернувшися від почастунку, здійснює огляд помешкання за периметром, щоби поспіль трохи за звичкою поспати на єдиному ліжку, полискуючи густим смоляним хутром під торшерною лампою та гонорово зникнути знову на непевний час, котра зараз якраз прислухається до одтонного шуму знадвору, поки її нічні очі не спостерігаючи анічого конкретно, роздивляються кудись далечінь, де чергова зимова злива шмагає мільйонне місто з його неприкметними переважно обставинами, їхніми наслідками, заяложеним дрібним сміттям та порозгубленим всюди непотребом, у цій нешлюбній безпристрасній добі, де порядні містяни щось ще господарюють, або вкладаються вже до снів, покинувши усі нескінченні справи до наступного ранку, від якого ніде не дінешся бо.

Давід, срібноокий брюнет із амбіціями ловеласа, двадцятивосьмирічний меломан зростом сто вісімдесят сім, із ностальгійним ґебріеловським дженом у навушничках, ітс ван оклок анд тайм фо ланч, тамді-тамті-да, аполлонічно подзеленькуючи своєю вінтажною шкірянкою та хляпаючи без уваги до того у вже підмоклих черевиках, гуляє навпростець. Гульки негодою йому дуже навіть до шмиги, а зимова злива, він цього певний, є одним із найпрекрасніших ментів у нуднуватому, але тим приємнішому різними випадковими цікавинками мікрокосмі. Сяйвисті, кришталеві, безжальні шереги трасуючих ліній, що водночас неповторні й тотожні в безкінечних поверненнях їхніх. Незліченні виблиски крізь неозорі лабіринти зимних правогких митей, що струнко та гіпнотично тчуть титанічну тканину всюдисущого плину завіси, котра спадає скільки і як забажається їй, а ще, злива взимку то є круто.

Саме тепер авторові слід вивести на сцену, із усією відвертою шанобливістю, головну недієву особу цього безпорадного загалом верлібру, і автор перебуває в непевності дещо, адже хоч наміри має абсолютно нестосовні до будь-яких неправедних натяків чи випадкового нігілізму ситуацій, що міг би собі відзначити навіть непросунутий читач, одним словом, наступним об’єктом умовної дії чи яви мусово стає чоловіче схололе тіло немолодого, але й непенсійного віку, у невиразному вбранні, просто під ногами, із половиною обличчя горілиць і другою долілиць, скраю невеликого, метрів десять на сім приблизно, вимощеного темно-рожевою й димчасто-сірою пішохідною плиткою майданчика, який межує із проїзною частиною вулиці, слугуючи чимсь на кшталт паркінга для авто працівників або гостей дрібного приватного готелю, де наразі життя аж ніяк не вирує, вікна темні, невиразне освітлення пробивається лише із глибини фоє, але натомість яскраво пломеніє неонова синьо-червона вивіска.

У цій загадці, де все примхливе, невиразне, хибне, сходяться, sine qua non, всі троє, чи двоє обіруч третього, в якого вираз доступної погляду половини обличчя скоріш комічний і трохи здивований, в той час як вираз обличчя давідового скоріш здивований і трохи комічний, в той час як обличчя діви напівзакрите її ж долонею, а очі поверх тієї долоні немовби крик. Гра штучних вогнів із водою, земною й небесною, криваві розливи всуміш із інтенсивним синім, під тьмавим сріблистим серпанком хвилини, в якій припиняється звичайний плин часу задля вивільнення та колапсу енергій через зіткнення стихій і світів, жіночого, чоловічого, живого, мертвого, незримо відчутного, безчуттєвого зримого, тощо. Насправді ніхто точно не знає, куди тепер, що далі, для чого, навіщо, з якою метою етце, або ж, хіба книга буття не пишеться від початку і до невідомої ще остаточності саме так, літеру за літерою, рядка за рядками, подібно до різних інших книг у такий самий спосіб, хіба все не читається тут-зараз для нас, із тими двома під софітами на пантомімі у виставі неоновій, при сенсаційній гастролі зливи зимової.

Давід імовірно гадає, що пригода може мати свою привабливу сторінку в особі візаві, котра, незважаючи на хвилинну істерику, спокуслива ягідка делікатесної статури, однозначно варта того, щоби впіймати слушний момент, мовити декілька збадьорюючих слів, прийняти зобов’язання щодо допомоги нещасному хоча би чимось, узяти ситуацію під контроль, тільки як же тут скерувати події сяким чином, щоб неодмінно зустрітися з нею опісля, при затишніших декораціях, коли він спокійно, звичайно визначить за себе й за неї, що, як & де. Діва тимчасом зовсім не зважує шанси невідомо яких перспектив, і вже точно не плекає думок про співучасть у пікапі, поточившися трохи назад і різко склавши свого вангога, вона збирає доступні сили для відчайдушного, атож якнайрішучішого ривка, із цього клятого становища, на волю, до всіх осяжних речей, які лагідно обрамлятимуть її чутливість, і коли вона в стані бігти, вона біжить так, як не бігла жодного разу досі.

Хоча, безумовно, могло трапитися зовсім не так, як оце вийшло, якби не зимова злива, не моторошний неон, мрець не частково, а цілком долілиць, якщо би дещо безпосередніші, не заточені надто на відповідальність за власні ілюзії персонажі, але такий вже vox fabulae, й нічого не вдіяти, і давід, який запихає соньковий навушничок у вакантний слуховий отвір, робить непевний жест правицею, залишаючи поле за небіжчиком, а джен музикує далі, перейшовши до лейдбекового соло гакетового у славетній темі ‘опісля випробування вогнем і водою’. Діва, якою все ще трусить, щоправда дихання її тепер не настільки лунке й хрипке, вже перебуває на задніх сидіннях битого долями таксомотору, втупившися в шибку праворуч, навіть вловлює дежавю розсіяних червоних & синіх спалахів, що спливають повз, а чи те місце її недавнього відчаю, чи вогні патрульної машини, чи щось інше, її ніяк не цікавить, усього лише впевнено викреслене із думок ворохобне видіння з минулого, та й до біса.

За годину, занурена в ледь гарячішу від звичної воду, під пінкою з ароматом полуниці й вершків, діва неквапно й релаксно поколисує комфортно тривіальні думки, кшталту, спожити їй готове чорносливове охлоджене смузі, чи зробити зо дві канапки, а ще до них салатик із дієтичним сиром, а потім залізти в який помірковано гламурний серіал, у той час як сусідка збоку й згори, хтива шльондра, чуттєво й чутно стогне у своїй ванній на обіймах чергового самця, а квартирами ближніми поверхами, один за одним, частіш, як за потребою, все ревуть унітазні бачки, діва до подібних рутинних концертів давно призвичаєна до індифирентності, що ж, кожен схильний розважатися, як уміє. Чорна кішка спить згорнувшись на улюбленому місці на покривалі посеред постелі, незворушна, мов іграшкова, а зимова злива все ніяк не розстанеться з містом,

із його нескінченними римами, трудівниками, керівниками, витівниками, ґвалтівниками, різниками, байстрюками, пияками, тусняками й позиральниками у вебками, художниками, безбожниками, гопстопниками, мерзотниками, охоронцями, науковцями, щуроловцями, держбезпеки службовцями, кухарями, лихварями, сміттярами, газетярами, роверистами, таксистами, фашистами, єврооптимістами, поліціянтами, офіціянтами, сектантами зі секстантами, курсантами з аксельбантами, стрітмузикантами, магнатами й ренегатами, хіба ж усіх нагадаєш, і в кожного своя окрема думка, будьте певні. І труп, непорядно покинутий всіма у приготельних калюжах, бував при думці собі, тут жодних сумнівів. І давід, який ще досі лунатично кружляє в обіймах зимової маєстатичної зливи, мусить бути, само собою, при власних, чим би десь і не вишуканих, поглядах, смаках, ідеалах, чи йтиметься про злободенну політику, чи про загробне життя, чи коричневий цукор, та все ж, безстосовно до того, чи подамося за ним, чи десь інде, а чи залишимося при мерцеві, чи ні, слово це про зимові зливи, ритмічні й нестримні мов легіони латинські, дивоцвітні й поетичні з найменших нагод, безрадно мертві та безсмертні водночас, проз і попри здоровий чи хибний глузд або й безглузд, і реальність вони, й ілюзія, і ствердження, й заперечення всього що є, чи буває часом, усе бо між іншим, таки