Виктор Шендерович, журналист, Friday, 13.05.2011

«Мы – наследники победы! 1945-2011»

Наверное, не мне одному лез в глаза и резал их в майские праздничные дни этот плакат вдоль магистралей…
Как говорится, семь на восемь (избыток размера у нас по традиции восполняет нехватку вкуса); георгиевская ленточка, куда ж без нее!

Мы пахали...

Стало быть, наследники победы?

Каждое слово тут стоит того, чтобы помедлить перед произнесением.

Во-первых, кто «мы»?
Вот этот, бредущий мимо меня по аллее от метро полунищий старик в стоптанных сандалиях и орденских колодках на выцветшем пиджаке, – колодках, надетых, как и в прошлые годы, за много дней до дня Победы, с вызовом и отчаянием? Нет, он не наследник – он солдат той Победы. Один из миллионов ее солдат, павших и живых…

Его дата на этом плакате – 1945, и только: это год его пожизненной славы, оправдание и смысл его жизни.

2011 год – чужой для него; кто бы он ни был, этот старик, закоренелый сталинист или «проклятый» солдат из астафьевской прозы, наше время для него – время личного унижения и наглой профанации его подвига.

А кто наследники?
Вот эти, газпромо-лукойловские, козырные-мажорные? Нет, они наследники не Победы, а вот как раз – товарища Сталина! Не в плане идеологии, разумеется (у этих нет никакой идеологии вообще), а в умении конвертировать народную беду и народный подвиг в личные рейтинги и державную показуху. Этим молодцам каждый май – только повод для пафоса, для бесконечных фанфар и несгибаемого кобзона.

Вот они, оба двое, наше все и заместитель, более всего озабоченные вопросом – не вырвется ли сосед на пол-ноздри вперед на финишной прямой перед Мавзолеем…

Те, у кого есть нервы, отводят глаза, остальным – гулянье!
Сувенирная георгиевская ленточка, с петлиц перекочевав на антенны автомобилей и дамские сумочки, продолжила свой путь – в этом году я видел ее уже на собачках и на причинных местах у алкашей.

Я пишу эти строки девятого мая, а в паре сотен метров от меня, в парке «Сокольники», массовики предлагают отдыхающим изобразить кошечку, цаплю и обезьяну…

Как вы думаете, кто лучше получается у отдыхающих?

Не дай бог попробовать остановиться, вспомнить, просто помолчать...
В молчании рождаются мысли, а это не наш путь! И когда в ток-шоу у Киры Прошутинской вдруг возникает тема цены, которую мы заплатили за Победу, эту неуместную тему резко обрывает профессионал Пушков: «А вот какую заплатили, такую и заплатили!».

И – аплодисменты в зале.

Эти аплодисменты – от страха.
Задавленного застарелого страха, что вот сейчас закончатся фанфары и державное компостирование мозга, настанет тишина – и в тишине прозвучит правда, выдержать которую мозг не в состоянии.

«Пиррова победа»? – ну, разве что в переносном смысле…
Пирр потерял в той битве три с половиной тысячи солдат и офицеров – маршал Жуков, автор концепции «бабы еще нарожают», закладывал в план победных баталий гибель сотен тысяч людей…
Брали к датам, крошили своих без счета, не нашли времени посчитать и потом: 66 лет прошло, а все – плюс-минус семь миллионов…
«Россия – щедрая душа!»

«Мы за ценой не постоим» – это имели право сказать только те, кто платил!
Те, кому заплатили – мы, дети и внуки воевавших и погибших, – просто обязаны поинтересоваться ценой.

Если, конечно, мы люди, а не кошечки и обезьянки.

«Война не окончена, пока не похоронен последний солдат».
Стало быть, та война не окончена, – и похоже, мы давно упустили последний шанс. Могилы у моего деда – и тысяч других, павших за Родину, уже не будет.

Но до скончания веков будут парады, и громыхание техники в парализованном городе, и разнообразное политбюро, карабкающееся на трибунку, чтобы покрасоваться по беспроигрышному случаю.

Оригинал на сайте The New Times
http://newtimes.ru/articles/detail/38761/

З російських форумів
http://echo.msk.ru/blog/shenderovich/774685-echo/

14.05.2011 | 10:57
lvovjanin

а я не можу зрозуміти, чому люди не знають (не хочуть знати), що ВCВ почалася 1 вересня 1939 року (#)

А СРСР вступив у неї 17 вересня того ж року на боці нацистів. Тому і цифри на плакатах повинні бути "1939-1945". Тому що цю війну СРСР починав в одній ролі з одними союзниками, а потім, заплативши величезну ціну за це божевілля, опинився в стані своїх ворогів, і відбивався, а потім і добивав разом з колишніми ворогами свого союзника.

А, добивши, тут же відгородився залізною завісою і став переписувати історію, в тому числі і переорюючи кладовища:

===
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24098082.html

пише: Хуторянин Звідки: Хутір Михайлівський
13.05.2011 16:52

Львів має, на жаль, давні традиції "цвинтарних воєн".
На місці т.зв. Марсова Поля (де і розгорталися "події" 9 травня) у 1915-16 роках було кладовище російських солдатів, загиблих в Першу світову.

Трохи нижче, під горою були два великих кладовища Українських Галицьких стрільців, загиблих у ту ж війну.
Поруч - згаданий Меморіал Орлят Польських.

На іншому кінці міста був ще один меморіал-поховання Галицьких Січових Стрільців.

Цих кладовищ не торкнувся ніхто за час бурхливої ​​історії міста з 1918 по 1945 рік, ні ЗУНР, ні поляки, ні навіть німці. (!)

І тільки після 1945 року почалося "торжество пролетарського інтернаціоналізму".
У короткий термін були знищені всі згадані кладовища, знищені просто варварськи. Були знесені десятки пам'ятників. З могил і меморіалів були здерті всі прикраси, мармур і граніт. Мармур цей пішов потім на "спорудження" пам'ятника Леніну, що було всім наочно показано під час його зносу.
Туди ж пішли плити зі знесеного єврейського кладовища.
Меморіал Орлят Польських після пограбування був залишений "на наругу і розруху".
Остаточно він був перетворений у якийсь гараж, могили та каплиці були зруйновані і "закатані під асфальт".

Особливо не пощастило військовому кладовищу .. Після того, як були знесені "поля" поховань Галицьких Стрільців, на їх місці організували радянське військове кладовище. Але на початку 70-х, на загальній хвилі меморіаломаніі, кладовище це знесли (приблизно так само варварськи), пірамідки бетонні розбили, могили зарівняти, дерева вирубали. Все це робилося на очах у всіх, у багатьох на кладовищі були поховані близькі і друзі, але це не дуже хвилювало тодішніх комуно-патріотів. Злодії - вони і є злодії. Грошей не вистачило, і під кінець «будівництва» за ніч руками курсантів МВС зняли всю бруківку з вул. Калініна і замостили площу перед меморіалом. Замість парадної «стели» зваляли з дощок і гетинакса «тимчасовий варіант», який і простояв до кінця 90-х, ганебно розвалюючись. Плити з іменами покосилися, поле заросло бур'яном, бруківка проросла травою. Нікому з теперішніх «борців» за славу Росії ніякого діла до цього не було, немає і не буде. «Нам, типу, западло руки тачкою бруднити!» Ніколи не побачити цих панів-товаришів на меморіалах в проміжках між «оргмеропріятіямі».

Багато років за спробу просто покласти квіти на місце колишніх кладовищ УПА можна було запросто заробити термін, і вже як мінімум, вилетіти з "вовчим квитком" з роботи, інституту.
Але ж у Львові живі тисячі їхніх рідних і близьких!
Ні слова тут не додано і не перебільшено, навпаки, чимало "деталей" пропущено і пом'якшено. Я навмисне підкреслюю, що ні про яких «бандерівців» не йдеться. І ні про який «націоналізм» не може бути й мови. «Імперці всіх країн» ділять народ Україну на «хороших» і «поганих», правильних і неправильних.

Кортить братві. Знову затівається нова «акція», тепер вже 22 червня, в яку втягується і Російська Православна церква, вірний загін КПРС-НКВС. Нічого святого немає ні в організаторів, ні в "учасників", адже саме 22-24 червня 1941 року в тюрмах Львова та інших міст Заходу України перед безславним і ганебним втечею комуністи розстріляли сотні і тисячі людей, в тому числі священиків, вчителів. Живі ще свідки цих «подвигів» НКВД, їх діти та онуки.
За багато років ворожнеча стала поступово загасати. Але останнім часом її знову посилено розігрівають. І тут чим більше крові - тим краще!

Стартувала президентська виборча кампанія в Росії, не інакше. «Все для Народного Фронту!»

Вибачте за довгу цитату, але зараз російські ЗМІ мусолять незначний епізод на Личаківському кладовищі, соромлячись сказати про дійсно серйозні події, які відбулися там після Перемоги. Перемоги вересня 1939 року, коли за допомогою нацистів був захоплений Львів.

Цікаво слідкувати і за барвистими досягненнями нашого автора - музиканта, композитора, журналіста, Романа Коляди.

Невже відходять часи тотальної "фанери"? )

спасибо..
я Колядой наслушаться не могу, а тут - новый подарок.
у вас прекрасный вкус, уважаемая Редакция

Немає народу, на жаль, та і звідки йому взятися так швидко після імперій, воєн і табірної різанини...
Та й зараз скільки з нас - тутешніх авторів - служать, працюють (сліпо чи цілком свідомо) на різних негідників...
Напевно сподіваємося що так нам це мине, безкарно?..(

http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4f8549c84469a/view_print/

Олег Медведєв
Політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги

"Не будь байдужим", Танки, Фома та інші "скажені голови" йдуть до Азарова, який пропхав-таки постанову уряду, щоб повністю знищити україномовний дубляж
11 квітня 2012, 12:07

Запрошуємо Вас на видовищну акцію "Кіна не буде?", що відбудеться під стінами Кабміну (вул. Грушевського, 12) 12 квітня, у четвер, о 12.00. Захід є протестом відомих акторів, музикантів та письменників проти постанови уряду N168, яка заохочує демонструвати в українських кінотеатрах фільми, дубльовані російською мовою, та проти незаконного вилучення майна у студії дубляжу "Le Doyen". Ще донедавна стрічки мали дублюватися та озвучуватися лише в Україні, що означало наявність шматка хліба у сотень творчих людей, і згадана компанія виробляла справді якісний продукт. На Вас чекатимуть: Фагот (гурт "ТНМК"), Фома (гурт "Мандри"), Вадим Красноокий (гурт "MAD HEADS XL"), Брати Капранови, Сестри Тельнюк, небайдужі громадяни, гігантська кіноплівка та інші кінопримочки.

Організатори: Всеукраїнська громадська організація "Не будь байдужим!", Громадянський Рух "Відсіч", ініціатива "Кіно-Переклад", Рух добровольців "Простір свободи", Громадська організація "Українська справа".

Естетика нашого справжнього смаку?

Споглядаючи за різними навколопоетичними дійствами, нещодавно зауважив таке опитування на Фейсбуці
як "НАРОДНИЙ КАСТИНГ ЕРОТИЧНИХ ПОЕТІВ. ГОЛОСУВАННЯ!"
Опитування проводить "Друг Читача" (Опитування досі діє)
http://www.facebook.com/Drug.Chytacha?sk=questions

---

"Друг Читача". Газета. Починаючи з 2004 року виходила двічі на місяць, українською мовою, на 8 шпальтах. З 2011 року повністю переїхала в інтернет.
. Газета «Друг Читача» спільно з інформаційною агенцією «Главред-медіа» щомісяця проводять «Книжкові сезони»
. «Книжкові сезони» ─ це канал постійного зв’язку між літературним світом, персонами, причетними до літературного життя країни та громадськістю і пресою.
. Головні редактори "Друга Читача" - Брати Капранови.

---

Адміністрація Майстерень вельми здивувалася певним результатам голосування і тим, хто і як вільно і відкрито проявив свої уподобання. Звичайно, серед широкого кола номінованих авторів були і цілком притомні, але хто б міг подумати, що наші витончені авторки і автори так цілеспрямовано віддадуть свої голоси за відомого всім, окрім тонкої еротики, Вакуленко-К. Володимира. (

Найдивніше те, що цей автор в тому голосуванні займає перше місце!
І ось хто віддав за нього, за найкращого з відомих їм еротичних поетів, свій голос:
(станом на 15 квітня 2012 року)
(Дехто з наших авторів, цілком притомо, як на погляди адміністрації ПМ, вже відкликав свій голос, зваживши, що це таки важливий крок і важливе опитування)
Хто з наших залишився у рядах шанувальників "кращого з кращих":
Євгенія Більченко (!), Софія Кримовська (!), Ганна Осмоловська, Василь Терещук (!!), Оксана Радушинська, Любов Долик (!), Зоряна Лісевич (Ель) (!), Людмила Калиновська (!), Володимир Погорецький, Микола Черкасенко (Кока Черкаський), Лариса Омельченко (!), Віткова (Фульмес) Юлія, Ганна Луцюк, Іванна Голуб'юк, Сергій Пантюк, Юлія Гриценко (!), Михайло Жаржайло, Олесь Барліг... а також Капранови...

Адміністрація, звичайно, видалятиме з цього чарівного списку "прихильників" тих, кого раптом не знайде в широкому колі народних шанувальників "великого еротичного поета ВКВ"
А ось, власне, те, за що ви, колеги, проголосували - з офіційної сторінки цього Вакуленка на ГАКу, - більш ніж упевнений, що ви голосуєте не читаючи, так прочитайте будь-ласка...

Тексти особливо не вибирав, виділивши на великого письменника хвилин п'ять.

п. В. Ляшкевичу та ін.
© Володимир Вакуленко-К., 30-07-2006

Причмелена редакція
Чалапає по чужому
Драпу,
Їх зіниці
Розширюють
Коло
Божевільного
Болота.
Жаби з острахом
Втікають
На мілину –
Бо там спокій.
Хто харкне
Камінюччям
В пику
Бога рясту?
Це парі
Між мухами
Та солдатами
І хоча вої олов’яні,
Але відчуття
Бачать огріхи
Паранормальних
Шизоїдів
Та вони
Ненавидять
Білий колір –
Бо здатися
Гірше ніж
Померти.
26.07.2006 рік


Перечитуючи Сергія Жадана
© Володимир Вакуленко-К., 30-07-2006

Я відчуваю
Постійний біоритм
Моїх віршів,
Які упевнено
Борознять
Думки ралом
І безкорисно
Перетворюють їх
В захопливі теми.
Я вже не відчуваю
Свинець на
Порепаних вустах
Занедбаного міста.
Я відшуковую
Знайомі будинки
Мого створеного
Світу.
Шаркотить вогонь
Потойбічних неузгоджень,
Та я прямую
Крізь нього.
Мєнтовський вітер
Свище запитанням:
«Нафік тобі це потрібно?»
Та я поет,
Мені трандєц
Як поїбати!
Кому яке діло,
Що моя
Найкоханіша
Дівчина
ПОЕЗІЯ!
Я живу і
Просинаюсь
З цим найкоштовнішим
Ім′ям!
22.07.2006 рік.

Перезрілим кобітам
© Володимир Вакуленко-К., 28-08-2006

Чорносливом ніч зронилася з дерев'яного неба
І старі кобіти почали згадувати затемнення любові.
Їхня країна здохла цнотливою, понівечено герб, а
Саме зараз їх глючить дебело, нігби гирі пудові
Насуплені губи. Вони вистьобуються перед юрбою.
Автобусні комахи зригують колишнє черево дня.
Зухвалі бабці повчають лагідних янголів, аж до параної,
Що не можна цілуватися, громадських забобон фігня
На неписаному законі лейбиться…Та пішли б ви нафік
З своїм старосвітським пафосом, запльованим диктатом.
Вам смерть мітить сліди і встановлює позачерговий графік…
Хай вчаться в янголів любити, не заважайте кохати!
28.08.2006 рік

ДЕЖА ВЮ
© Володимир Вакуленко-К., 01-04-2010

двадцять чотири пальці
для свисту
цілодобово цілую стіл
п’яного ґазди-кухля
абсент прогризає наглухо
у вінах світло
театри зачинені
мімічним жестом
апологічні скульптури
у патологічних трусах
заїждженої циганської бруківки
ботанічного садо-мазо
лаврового перелюблення
знежирені фікуси фауни
догорає весною
винятково подрібнений драп
мої лапи забруднені вечором
у вікно заходить вітатися музика
джаз. дежа вю.
спокою кількість мала.
повзе відпочинок.
27.оз.2о1о


Життя на ГАК
© Володимир Вакуленко-К., 12-03-2008

Потерті слайди, сірі груди лоґанів,
Логічні теми, теореми укрсучліт.
Тяжкі рецензії – розстріляні й закохані;
За кого критика? Твій керамічний звіт

Давно надщерблений. Ти був колись моментом,
Знавцем енциклопедій, автором промови.
Шукаєш медіа серед нових експериментів –
Стрітрок зализаний…А знаєш, все лажове

Таке безвимірне. Ще не настав період
Переосмислень всіх побіжних фак.
Шукаєш голову, але ж ти, блі, не Ірод
Ти просто в неті, в небі сайту ГАК.

1о.о3.2оо8

Коротко і ясно. Очевидно, що висока майстерність вашого, шановні ПМ виборці, кандидата нікуди не ділась, блискуча як і рима "фак" - "Гак" - ("смак")...

ФІНАЛ МІЖНАРОДНОГО КУБКУ ПИСЬМЕННИКІВ З ФУТБОЛУ 2012
Львів, 16 травня, початок о 13.00
стадіон Академії ФК "Карпати" - вул. Княгині Ольги, 3
ЛЗУ - Збірна письменників Польщі
ЛЗУ - Збірна письменників Німеччини
вхід вільний!!!
20.00 - читання-пенальті за участю всіх команд
клуб "Rafinad People", вул. Руданського, 1
ПРИХОДЬТЕ!!!

І таку мову "тихо" з'їла російська...
І не те, що російська - не добра чи зла, просто її носії не повинні вбивати все живе там, куди вони з нею приходять...

Валерія Новодворська. Про статус російської мови в Україні

Ось такий стан справ і потрібний ляльководам...

Едіпів комплекс щодо Шевченка гальмує розвиток української культури

Інтерв’ю з Олександром Ройтбурдом

Незабаром Верховна Рада може прийняти закон про мови. Вам, як російськомовному, мабуть, стане легше жити в Україні?

– А хіба мені погано зараз? Жодного утиску російської мови в Україні немає. Мені цей закон не подобається, бо я розумію його підтекст. Не думаю, що він щось змінить. Хто якою мовою розмовляв, той такою і розмовлятиме. Це залежить не від того, який прий­муть закон, а від більш тонких речей. Українською всі заговорять не тоді, коли якийсь закон скаже, що всі мають розмовляти нею, а тоді, коли до цього будуть соціальні та культурні стимули. Наприклад, коли буде більше цікавої української літератури, коли задовольнятимуться необхідні інформаційні запити українською більше, ніж російською.
Ситуація двомовності реально існує. І я вважаю, що це добре.

А чи потрібно її узаконювати, на вашу думку?

– Закон повинен не спроектувати щось, а якось формалізувати реальність. Тобто двомовність – це реальність, а державна – єдина українська.
У себе вдома я можу говорити хоч на суа­хілі. Якщо мене якийсь телеканал попросить відповідати українською, я відповім, але ­російською мені простіше. Якщо мене ­продублюють синхроном українською, приглушуючи мою пряму мову російською, я не ображуся.
Бачу тільки одну проблему – знову починається технологія стравлювання двох ­частин України. Це вигідно владі, а може, і частині опозиції.

А поділ за голосуванням за Януковича чи за чим?

– За мовним принципом. Щоб мобілізувати й налякати Схід. Щоб виборці Сходу замість того, щоб проголосувати за адекватнішу соціальну програму, адекватніший цивілізаційний проект чи іншу економічну модель, проголосували "за своїх", тому що "страшні бандерівці" змусять говорити їх українською мовою, а хто не захоче, того розстріляють. Ось ці страхи, що нагнітаю­ться, і розколюють суспільство. У результаті з боку російськомовних виникають цілком неадекватні перегини.
З іншого боку – те, що закон про засади мовної політики поганий – це не привід, аби переносити весь негатив на російську, якою розмовляє значна частина України, і тим більше на її носіїв.
Мовне питання – не є проблемою, проблема – коли ним хочуть підмінити серйозніші речі. Сьогодні реальний рейтинг "Регіонів" на Сході не більше 10 відсотків. Але в умовах жорсткого протистояння на "свої" та "чужі", в умовах імітаційної демократії, яку вони створюють, доб'ються бажаного результату. Решту докинуть методами фальсифікацій.

Кримський спікер Володимир Костянтинов закликав Росію збільшити гуманітарну присутність в Україні, бо тут, на його думку, не вистачає всього російського.

– Я – за збільшення російської гуманітарної присутності. Єдина проблема – поки що не бачу, де вона "гуманітарна". З боку російських культурних інституцій цього не видно, на відміну від німецького "Ґете­інституту", "Польського інституту", які справді пропагують культуру і реально приносять її сюди.
Мені якось доводилося спілкуватися з хлопчиною, що був якимось радником російського посольства з гуманітарних ­питаннь. Я сказав: було б добре створити майданчик для діалогу російських інтелектуалів з українськими. Він відповів, що якраз збираються запросити Олеся Бузину. Я зрозумів, що завдання партії буде виконано. Тому коли йдеться про гуманітарну присутність Росії, то я тільки за. Інша річ – як у сьогоднішній Росії розуміють слово "гуманітарна". Тут мені ближча думка російських інтелектуалів і опозиціонерів, ніж влади. Так, це чужа країна, втручатися не годиться, проте скажу, що все справді гуманітарне в Росії сьогодні знаходиться на Болотній площі. І навряд чи Путін пропагуватиме саме ці цінності в Україні.
Як відомо, Росія хоче закінчуватися там, де закінчується російська мова. Я розмовляю російською, але не бажаю, щоб Росія була тут. Мені досить того, що я спостерігаю за нею в інтернеті і розумію, чому я цього не хочу.
Дуже велика помилка українських політиків, що ніхто не створив демократичного, проєвропейського проекту, який був би привабливий для російськомовних в Україні. Нав'язаний ззовні мовний розкол українці проковтнули одним махом. Російськомовні в Україні мають свою специфіку, але огульно оголошувати їх п'ятою колоною – це не просто помилка, це – злочин.

А ким ви себе вважаєте?

– По-­перше, я – єврей. По­-друге, вихований більше на російській культурі, ніж на українській. І для якого російська мова зручніша в користуванні. Проте я розумію, що Україна – моя країна. Я цікавлюся сьогодні українською культурою не менше, ніж російською.
Вважаю, що російськомовні українці ­повинні випрацювати в собі лояльність до Української держави, української ідеї, шукати точки дотику з іншою частиною України, тому що інтереси в усіх ­спільні. ­Луганянин і львів'янин повинні дбати про те, щоб в Україні була не кримінальна ­держава, а європейського типу демократія. Щоб не смотрящі вирішували, хто залишиться в бізнесі, а хто – ні, а щоб працювали закони. Щоб на українців за кордоном через те, що в нас саджають опозиційних політиків, не дивилися, як на представників варварського суспільства.
Імідж влади переноситься на кожного з нас. Після перемоги помаранчевої революції на запитання "where are you from?" я ­відповідав: "From Ukraine", – і одразу бачив приязнь в очах співрозмовника. Зараз люди ховають очі при слові "Україна".
Спільний інтерес – щоб не мафія керувала країною, а народ, через вільно обраних представників і компактний некорумпований державний апарат.

Чи україномовні українці мають підстави ставати русофобами в Україні?

– Ніхто не повинен ставати русофобом чи українофобом. І взагалі час залишити ці забавки ХІХ століття.
Вважаю, що справді є мовний дисбаланс. І захисту потребує українська мова, а не російська. Водночас російська культура, зокрема російськомовна культура в Україні, теж потребує захисту. Це повинно бути легалізовано і визнано як факт. Наприклад, є Національна ­премія імені Тараса Шевченка. За 20 років незалежності жоден російськомовний ­літератор не отримав її, хоча тих, хто ­пишуть російською, мені здається, не менше половини. Чому не може бути в Шевченківській премії окремої номінації для російськомовної літератури, для літератури іншими мовами?
Російська культура в Україні потребує того, щоб її перестали ігнорувати.
Так, українська мова потребує захисту, але через це не варто ставати фобами. Для цього треба усвідомити, що Україна – дуже різна. Що ставлення до пам'ятника Катерині у Львові й в Одесі дуже різні. Якби пам'ятник Катерині поставили в Криму, то він, може, справді б символізував проімперські, проросійські симпатії. В Одесі ж він все одно не сприймається як ностальгія за імперією. Це ностальгія за одеським міфом, за золотим періодом Одеси. І Катерина – як напівміфічна мати-­засновниця міста. У Львові таким же чином можуть мати теплі ­почуття до цісаря. У кнайпах вішають його ­портрети. Але це не означає, що львів'яни мріють приєднатися до Австро-­Угорської імперії, якої вже давно немає.

Як одесит ви носите квіти до пам'ятника Катерині?

– Я до жодного пам'ятника не ношу квітів. Тільки в дитинстві носив квіти з бабусею до пам'ятника Невідомому матросу, бо вона казала, ніби "там похований дідусь".
Архітектурно пам'ятник Катерині мені подобається. Він не сприймається як щось ідеологічне. Це локальна історія, що не має стосунку до сьогоднішніх ­політичних реалій. І Україна зі своїми локальними історіями набагато цікавіша, ніж та нормативна, яку сьогодні намагаються сконструювати.

Чому на ваших полотнах людські тіла виглядають не дуже симпатично?

– Чому?! А мені подобаються. Я ж не роблю красиво. Це для мене, як переживання драматичного характеру. Як казав ­Гюісманс, "мука матерії"… Зробити жінку з красивими ніжками, пухкими губками мені нецікаво. Гадаю, попит на таку красу в нашій країні задоволено.
У вас була серія картин на єврейську тематику. Вас дуже критикували за "­Шевченка­­-хасида".

– Шевченко був хіба не єдиний український персонаж, і він викликав найбільший гнів національно стурбованих.

Гадаєте, це прояв антисемітизму?

– Антисемітизму – само собою. Його ще ­ніхто не скасовував. Але тут ще інше. Люди просто мають потребу в створенні собі кумира. І якщо в тебе нема пафосної любові до Шевченка, то це стає злочином проти України, її національної ідеї. Росіянам пощастило більше – у них адекватніше ставлення до Пушкіна. Анекдоти про Пушкіна, шаржові його зображення – це норма. А наш Шевченко – це ікона, на яку треба молитися. Він винятково батько нації, співець народного болю, у нього завжди суровий погляд. І взагалі дядько, який тяжко страждає. Хоча він був живою людиною, міг багато випити, любив жінок.
Таке ставлення народу до Шевченка ­стало причиною, через яку Михайль Семенко був спалив "Кобзар". Ні, не тому, що він ­вважав Шевченка поганим поетом, а тому що цей якийсь едіпів комплекс української ­нації щодо Шевченка – гальмо для розвитку української культури.
Тож на мене наїхали за те, що я посягнув на ікону. Водночас Пушкіна з такими ж пейсами сприйняли цілком нормально.

Ви потім пожалкували, що зробили це?

Ні, абсолютно. Така реакція говорить лише про те, що я все правильно зробив. У цій серії не було "поганих хлопців", жодних bad guys, наприклад, Сталіна, Гітлера. Були лише позитивні: Достоєвський, Пушкін, Шевченко, брати Клички, Майкл Джексон, Магатма Ґанді.

Кажуть, що євреям завжди допомагає виживати самоіронія.

– Чого і всім бажаємо.

А чого, на вашу думку, не вистачає українцям?

– Ну, з гумором в українців набагато краще, ніж у північних сусідів.
На мою думку, не вистачає міського елементу в культурі. Протягом століть відбувалися абсолютно одноманітні процеси, найбільш усталений інтелектуальний сегмент нації вимивався в інші країни. А те, що залишалося тут, особливо на ­Сході, у містах, русифікувалося і втрачало ідентичність.
Сьогодні, за винятком Львова, нема жодного україномовного міста­мільйонника. Українська культура розірвана між сільською і міською. Ця мовна війна спустошує українську культуру, тому що за умови балансування до цієї реальної ­двомовності ми повернемо українській культурі її міський компонент. Без російськомовної міської культури українська культура дуже звужується. Є в Харкові ­письменник Сергій Жадан, пише українською. Але практично вся інша культура Харкова – російськомовна. Тоді ми або ­Харків викреслюємо і залишаємо ­одного Жадана, або розуміємо, що межі українського і україномовного не завжди ­збігаються.
Чи якщо ми залишимо від української культури лише її сільську складову, то таку й отримаємо культуру. Рустикальну, патріархальну, консервативну.

Як подолати провінційність і консерватизм?

– Держава повинна на порядок підвищити фінансування культури й освіти або створити такий інвестиційний клімат, щоб це прагнули робити приватні особи. Проте для цього, на жаль, повинна бути інша держава і при владі повинні бути люди з іншою освітою, філософією, з іншою системою цінностей та іншими амбіціями. Це мають бути люди, які розуміють, що таке істинні цінності цивілізованого суспільства. Де ці люди, я не знаю. Особисто я мало в кому можу бути впевнений. Але переконаний: якщо зараз почати інвестувати в культуру, то наступне покоління це розумітиме.
Пересічний українець тратить на одяг більше, ніж пересічний європеєць, а ось на культуру – нема такої статті витрат.

Міністерство культури в такому вигляді, як зараз, здатне на якусь ефективну роботу?

– Ні, в такому вигляді ні на що не ­здатне. Міністерство культури повинно складатися з компактного апарату, чоловік 15, включаючи прибиральницю, секретарку і кількох галузевих менеджерів. А при ньому треба створити кваліфіковану незалежну експертну раду, на громадських засадах, з обов'язковою щорічною ротацією. Треба визначити пріоритетні програми, що запроваджувалися б безпосередньо державою і запровадити грантову систему підтримки для недержавних організацій та особистих ініціатив.

Чи модно сьогодні бути проти цієї влади?

– Гадаю, так! Тим більше, що художник має бути в опозиції до будь­-якої влади.
У мене з цією владою, як свого часу сказав Синявський щодо радянської влади, естетичні розбіжності. І вони нездоланні.

Чому?

– Ну, як чому? Я виріс за часів, коли суспільство ділилося на "свій" і "чужий". ­Тобто "свій" – той, хто читає ці ­книжки, "чужий" – той, хто не читає або читає якісь інші. І щодо влади в мене дуже працює оце "свій" і "чужий".
Справа не лише в книжках, справа в системі цінностей. Хоча тут є парадокс. Ющенко наче цікавився культурою, але при Кучмі для культури було краще, бо він культурою взагалі не цікавився. І я не думаю, що ось таке "Арсенале" було б можливе при Ющенку, бо там обов'язково був би цілий пул "національно свідомих" художників, велика експозиція Трипільської культури, обов'язково вишиванки, писанки… В Італії теж є народне мистецтво, але коли у Венеції проводять бієнале, то там цього немає. Воно в інших місцях.
Ющенко цього просто не допустив би, тому що це "знищує українську духовність". А в Януковича нема "традиційної української духовності", як і жодної іншої.

Тобто для культури Янукович кращий за Ющенка?

– Справа не в особистостях. Добре тоді, коли керівник держави залишає свій смак удома. У Януковича, напевно, є якийсь смак. Я чув, що в нього є навіть улюбле­ний поет, Білаш називається. Мабуть, і картини улюблені є. У нього або самого вистачає розуму, або його іміджмейкери порадили не висувати це на державний рівень. Януковичу байдуже "Арсенале", як і всі інші мистецькі проекти. І це чудово!

Джерело:

http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_edipiv-kompleks-schodo-shevchenka-galmue-rozvitok-ukrajinskoji-kulturi-rojtburd/442548

"те, що закон про засади мовної політики поганий – це не привід, аби переносити весь негатив на російську, якою розмовляє значна частина України, і тим більше на її носіїв."