Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Побачив ще по той бік сподівань.
Пора б усі рукописи згорнути,
Уникнути прихованих завдань.

Жорстокий ворог, морок «пресловутий»,
Наказує мені залізно: «Встань!»
В руках моїх сокира. Рубонути

Ця книжка окроплена кров'ю
Моєю із вічних начал.
Настане кінець славослов'ю.
І прийде в надійний причал

Те слово вогненне, омите
Потоками, що принесуть
Прозріння, немовби столику

Я у цім не зізнаюсь на сповіді –
Хай зі мною помре назавжди:
У кохання бувають різновиди,
А для мене кохання – це ти.

Панотець не почує розкаяння –
Я тебе не вважаю за гріх:
Хай Господь покарання ухвалює,

На перехресті моря й сосон
Є диво-вимір інший, ось він –
Гір велетенських світ магічний.
Світ, що закохує навічно!

Тут мешкають красиві люди,
Що варті кадрів Голівуду.
На зріст як гуллівери Свіфта,

Я стрів Зеленського в степу
(ми йшли тоді в Європу).
– А ти куди?
– Біжу в ОПУ *!
...А може, краще – в ОПУ?

Піду гуляти під дощем.
Як хочеш, підемо з тобою.
У бризках хмарного прибою,
торкаючись небес плечем,
гулятимемо під дощем
з любов’ю.

Стікатиме по на нас вода

На курорт у далеку Анталію
Подалася дебела Наталія
І весь пляж офігів –
Вийшло із берегів
Море Чорне в турецькій Анталії.

Королі й королеви у Франції
До підданців тримають дистанцію.

Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими

Через жадібність сусідки,
Україні важко в світі
Стати схожою на квітку
І красі своїй радіти.
Бо не кориться вказівкам,
І не клониться покірно, –
Україна за готівку,
Чи можливість йти в комірне.

Замовкне без причини дивний сміх,
Як добіжить кінця стара платівка.
Майбутнє злобно вдарило під дих.
Виводжу до минулого листівку,

Туди, де залишки прозорих криг
Міняли від зими свої домівки.
Я радо, посеред калюж брудних

Яка печаль пресвітла, Боже мій!
Мов музика зійшла із небо-сині,
Де Моцарту натхнення йшов розвій,
Він душу виливав на клавесині.

Грайливий завше, нині був сумний...
І темпи уповільнював до largo.
І тугу розливали скрізь вони,

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду

Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло

бажав ділитись генним кодом
данило майстер з усіма
та де набрати стільки люду
нема

II.
нема й здоровя щоб ділитись
а малахітниця стара

Любов – надзвичайно дивовижне почуття. Найперше, це найвища християнська чеснота. Як пише Сергій Ґуберначук, «любов – почуття Христове». Для Сергія найгармонійнішими та реальними були і залишаються (принаймні у віршах) «тихий Рай Людей і Любовей Великих»

Майбутній автор легендарного роману «На Західному фронті без змін» уже у 18 років пізнав, що таке війна,
отримавши численні поранення…

На західному фронті без змін:
людство не вчить уроків…
Знову земля у шрамах мін -
не зробиш зайвого кроку.