За вітер, що народжується в небі,
у нас із ним один родинний дім...

тепер і на долоні вже вино -
то з губ моїх. я до твоїх підношу

Так, бути Мрією - це вирок, а не вибір.
Хоча на пальцях можна рахувати
Поетів справжніх, а не віршомазів,
які і знають тільки рими й ритм,
але не душу слів, що за хребтом тонким
приховують свою дитячу сутність...

Налий іще. І вип’ємо за них,
яких так небагато в цьому світі.

За них!
І поцілунок небесам,
за те, що їм наснагу дарували!

Хоча, скажу тобі, якби отим займалися одні лиш небеса, то звідусіль би чувся голий пафос. Бо ж ангели далекі від реалій, нашіптують про все таке, безсмертне, чого, здається, унизу немає. Боюся, що згори не видно те, що вкрай потрібне днем і серед ночі.
Чи не тому - ті, визнані поети, принаймні більшість з них - ще ті піжони. Суцільне "я", немов навколо них лише і крутиться безмежний всесвіт. А хто вони, які на перших шпальтах? Ті - вісім з десяти, а може й дев'ять! Чи не мерзотники - на все для себе здатні?
То чи не ангели їм вуха застять, і очі покривають пеленою? Кому потрібен пафос уст брехливих, чиє життя подібне на помийку? Чи не тому так мало читачів? Бо ж успіх і читання - різні речі. Принаймні в нас, де всі колись читали...
Чи від таких і ангели пішли? Пиячити? Як ти оце зі мною?..

Звичайно, є і ті, що не "вилазять", але такі не ціняться народом. Але чи важить щось загальне визнання, як визнається тільки світський успіх? І кількість зайвих для життя грошей...

Ти певно балувана саме отакими? Чи їхні мрії інші, аніж ти?

З тобою добре, не повіриш, думав, - у тебе ні грудей нема, ні ніжок, одні розплющені безмежно сині очі. А бачу все на місці, все як треба.
А ще скажи, Поеток Мрія є? Це певно щось подібне Аполону? Напівжіноче мовчазне створіння, - доглянуте, і ніжне - тільки очі блищать порою - начебто це Мачо?.. :)

Гайда до моря, бо крупинки солі, на шкірі жінки - суща насолода... :)

Ну головне, аби хоч метр суші!.. :)(:

- Дозволь я винесу тебе з води. Бо ніжність стоп і справді надихає. Якби п'ята була у Анни у піску, хтозна, що в голову прийшло би Дон-Жуану? :)
О так, ти вже відкинула покров найменшої із таємниць тілесних, але повір, я дивлячись на ніжку, відкриваю, приховане в тобі все інше... О щира дяка! Ти легка, аж надто...
Я міг тебе б нести в руці одній, а іншою тримав би Командора на відстані від нас. Хороша шпага і він би відступив. У тебе є хтось? схожий, на того ревнивця? Ні, не повірю, як промовиш „ні”!. Та руки видають усе - як обійняли!
Та раз немає тут такого, то двома нести руками значно веселіше.
Про що шепочеш ти мені, бентежно
лоскочучи губами спершу пам’ять?..
Нехай уже було таке, але, як добре, що таке стається знову?.. :)

Ступи на тогу... Руки підійми... Закинь за голову – Гляди угору, нічні боги вітатимуть тебе, доки збиратиму краплини з твого тіла.

Я теж почну згори, і наче річка стікатиму униз по перекатах і заливатиму диханнями жаги ландшафти, невідомі моїй спразі, яка не очі, навіть не долоні, а інше, глибше, - де палаєш ти! Мов жар вулкану проситься назовні...

:)
І так закінчився і розпочався день новий

І незабутнім. До щему. Це більше аніж вдячність...

О, незбагненна Мріє, я все пробую задати вам запитання, і ніяк ситуація не складається відповідно. Але здається зараз саме вона.

Отже, - чи ви ревнива?
А то Декамерон такий декамеронистий подеколи буває...

Хіба, це допустимо? Щодо Вас вживати те "задовольняє"? Скажу, що відповідь почута - промінь сонця, тримаючись якого зможу я піднятися по гострому хребту аж до вершини, і при потребі опуститись нижче найглибшої улоговини.
Просто пару днів повинен я згубити на дорогу в одне забуте місто, і всіляке з мандрівником стається - за ночліг мені доводилося якось спати з прекрасною хазяйкою. Та чоловік її був геть вже сивочолим. А, як назло, негода на дворі. тож те і сталось.
Та це лиш гра була, ще те життя. :(