Маленький крук
Завбільшки з око левіафана
Став чужинцем на руїнах Лариси
І співає пеани пеласгів
(Тільки його слова і ноти
Не розуміють папуги,
Яких привезли на Самос,
Чи то на Родос, чи то на Лесбос
Пророки).

Маленький крук –
Він також вміє допомагати
Сукупно: каменярам та мірошникам –
Там, за млином водяним
(Пірнають в ставок каппи),
Тягне в гніздо старе
Шнурівки для черевиків
Подорожніх квіткових доріг:
Лускаті долівки палаців,
Де замість паркету зуби коней,

На верхівках дерев життя
Самотній маленький крук
Придумує новий погляд
На квітучий сад Епікура.

Маленький крук
Збирає сталеві голки
Для полку кравців і шевців
Деррі
Під час вільямітських війн,
Співає псалми гугенотів
На могилах єретиків
Божевільної секти
Рибалок Дубліна.
Salvete, piscatores!
Salvete, autumni domini!

Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Оповили тумани високу гору

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали і блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – і знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній і дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*Едельвейси



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Ти – друг, вірний друг,
Ти – відданість, правда і радість,
Натхнення і світ, ти – світло, тепло і духм'яність.

Ти – гордість і втіха,
Ти – легкість, ти – спокій і пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, ти – колиска.

Солодка печаль
Нам постукає тихо і втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!..

Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.

Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси і сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі!..

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали грона біди.

І я йшла така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення і на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля і начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там над полем все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю там в подолок яблук для сестрички.
Гуси стрінуть. Чи вітають? Хто ж цю мову знає?!
Але вірний пес на фіртці вже давно чекає.

Знов дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша стане, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про святе кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії.
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити грона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина,
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



Отак, як в пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був в нім нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



На рідному плечі

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Схиляю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх, хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, не забути б
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



І на тихому-тихому обрії літ

Впродовж всього життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, забути про втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку – не мстилися.
Вчетверте з кривдою вона говорила коротко,
Бо з четвертої спроби набеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року неприспана – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



Я ніколи тобі не казала

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі та горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками,

Все озвучене тліє повільно,
Все важливе стає неважливим,
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово вся несправжність – стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти ж мені мов неосяжна даль
Не тому, що на сходину вище,
Просто серця зледеніле днище
Видам обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха й не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілення

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки того, що лиш синь морську?

О, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Могли б дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою –
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й знайшовши – розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої ще незвідані
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну і не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий,
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну, туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу і шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі душі перепочинок!

Згрібайте листя і косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л. Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка мовчально-полум'яна.
...

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку,

Буде хай з неоднозначних фраз –
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз
І довіку крапки не поставлю.

Нам приносять янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Декому

Такому рідному, далекому
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я декому.

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною і слухаю,
Чи не спускають нам плотів?
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За всю любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах –
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах –
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015



Не розумій мене

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками,
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене,
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене
Так, неначебто вперше й востаннє!
06.2015



Якби я знала

Якби я знала, як тепер болітиме –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни, чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся і роби мені добро –
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015



Подих червневого вітру

Тож, що це між ними було –
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що віра міцніла хитка.
29.06.2015



І я почну своє нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015

думки - листя
кружляють
літають
танцюють
змінюють колір
стають яскравіші
падають
в повільній зйомці
лягають додолу
нагадують про неминучість змін
думаю про минуле, теперішнє і майбутнє
відчуваю зміну настрою

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

У моїм саду
Буяє осінь
Літо у минулому

Листя опада
Додолу летить
Рідіють крони руді

Холодні ночі
Іще теплі дні
І сонце що не гріє

Вересень іде
Ступає тихо
Заглядає у вікна

Пора летіти
Клини у небі
До вирію далеко.

Збудували над річкою замок
На кручі, над урвищем,
І став він найпорожнішим,
З найтемнішими баштами
І кімнатами.
Збудували його випадково,
Ненароком начебто,
З цеглинок світла –
А вийшла темрява.
Поселили там найменших
Мешканців –
Потворних карликів,
А вони втекли.
Бо Сонце – то руда коза:
Рогата, як полудень,
Наче медова офіра
Пазурастого яструба,
Що шукав поцяткованих звірів
Серед білого Неба – намарно.
Скидали маски
І робили з них опудало,
Але його ніхто не лякався –
Жоден зорнодзьоб-горобейко,
І ніхто не вірив,
Що то справжні обличчя,
А не облуда сновид:
У цього каштеляна
Купа ключів мідних,
Тільки він не знає
Де знайти двері,
І для чого їх прочиняти.

Наше плем’я скрипалів зібралось
На березі каламутного моря –
До потвори зубатої порту:
Полювати на череватого кита-пароплава,
Залазити в його ненаситне нутро,
А потім пожирати достиглі плоди-помаранчі
І шматки мертвих тварин,
І переміщуватись у часопросторі
По солоній воді хиткій
Пінистій (Афродіто, врятуй!).
Позавтра чи то Лугназад,
Чи Свято Врожаю в замку сеньйора –
Пихатого графа Кілдера:
День стиглих м’ячів-яблук
І гіркого ірландського віскі.
Електричні мотузки-дроти
Сказали мені по секрету каменярів,
Що я ще трохи живий,
Що я необачний зовсім,
Як рудий нетутешній кролик,
Як стиглий заборонений плід,
Наче єнот, що їздив на лижах
З гори поцілунків
В ущелину жебраків.
А чому?
З кожного німого дерева
Стирчать гілки-руки,
Прагну, як чорний грак,
Осені (коли достигають горіхи),
Ховаюсь у сірий дим
Чужих тютюнових люльок,
Щось там гукаю оклично
З цього сивого присмерку,
Чи то кличу когось,
Чи літаю…
Над м’яким океаном трави.

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

це вже було колись
у котромусь із минулих життів
обстріл із літаків посеред пасовища неподалік лісу
серце пульсує і в такт відраховує секунди до нескінченності
коли все вже не матиме значення
але зараз
цей страх невідворотності
молитви усіма мовами болю
охоплюють моє єство і благають
поряд діти
і Кинджал на Рівне

як я їм розповідатиму який смак першого поцілунку на вустах
куди викинути валізу непрожитих обіцянок
чому краса вчергове виступає ширмою висловлює занепокоєння

- мам, світло ввімкни світло
- синочку, дядя вимкнув
- дядя вимкнув? (хник)

знаю, серденько, нам усім бракує світла
але тому дяді певно воно найпотрібніше
коли він забирає світло в інших
бо якщо душі темно - хапаються за чуже
проте
чуже не світить так яскраво
чуже не стає орієнтиром у темряві
чуже випікає очі ніколи не ставши рідним

дядя про це ще не знає

але одного дня в лікарні раптом вимкнеться світло
операція на серці його сина
а згодом на переході аварія - його донька
світлофор неслухняно перекинеться на червоний
а водій задивиться на відео про війну де він проти війни

проти війни не попреш

та коли дядя спитає тебе, Господи,
за що це йому
як би я хотіла щоб ти відповів

Нехай не буде вічним цей вогонь торкання.
Адже думки мої – це все лише зітхання.
Не бачив тільки справжньої людини,
Відлунням мрій у відчаї години.

Це все думки мої, а не здогадки.
Нема підтримки творчої та ласки.
Лише порозуміння з краю творчості,
А не натхнення, дає лиш крок мені
До успіху в душі, напевно.

Нема тих намірів, які могли б тут бути,
Немає розвитку, застій буденний – гуркіт чути,
Шквал повний потрясінь та негативу.
Від скоєного вже – немає сили
Йти далі... Шляхом смирення та любові,
Де буде втіха, затишок в моєму домі.
20.10.2012

Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.
19.07.2024

Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

губи всихають
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
сузірʼя пегаса

тендітні білі
руки-колосся
пальці -
колюча золотава ость
волосся -
темна виноградна лоза
очі -
чорнозем
після рясної зливи

тіло -
дурман-аромат,
лавандове поле
шкіра -
тканина із льону
найкращих кравців
зіниці -
космос непроглядних глибин
постать в обідньому світлі
не помічає мене.

у калюжі
веселково-брудній
бридке відображення
бачу
кричу
шквал пересердя
бʼю щосили ногою
і так без кінця.
сон
це був лиш сон.
жахливе марево
ніби насправді
світло
яскраве проміння
лишає глибокі опіки
я оступився
падаю в нікуди
в темну пилюку
зірок оріона
холодний місяць
глузує
кидає тіні повз мене
майво дерев не стихає.

горіти в пеклі
мені
за все те, що я роблю.
горіти у пеклі.

“…”

Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
А ми навіть не спитали, не довідались
Чи знає він, що
Споглядання тонкого зеленого очерету,
Що гнеться наче людина,
Відчуваючи невблаганність долі,
Відчиняє браму у світ спокою,
У світ рівноваги.
Нас вітер жене в невідомість,
А той очерет лише гойдається
І журиться, шо попереду вічність
Над поверхнею озера сподівань,
Над хвилями неспокою очікувань,
І мислить про людину в сандалях,
Що ніколи його не зламає
Ні для вогнища, ні для стріхи.
А вода тече і не вертається,
Марно питати про це в сріблястої риби,
Вона нічого не скаже, а якщо і промовить,
То не тобі.
Марно питати про це в качки:
Вона теж сумнівається вічно,
Тому і летить – куди – не знати,
Шукати – чого – невідомо,
А той старий замість хліба
Снідає сараною і корінням полину:
Йому аби запитувати,
Йому аби очікувати
Прийдешнього.

Ти не летиш,
   А падаєш
 Згуба…    Згуба… Затопчуть
   люди,
І вже не злетиш в обіймах
   Вітру.
Що було? Де воно? Де померла
    Пелюстка?   Де порохом стала?
Не скажуть… люди, не скажуть.
А ти проростеш і заквітнеш
 Ізнову,     Знову
Як прийде весна, проростеш,
  Нова із ґрунту, пелюстко.
І очі радітимуть знову чиїсь, як зів’янеш,
Твоїй згубі новій, твоїй смерті повторній
   Радітимуть люди…
І нову пелюстку ти пустиш
В обійми вітру падати вальсом,
   Але не летіти, о ні…

Щоднини-щогодини
В чарунках пам'яті
Бурштинові намистини —
То наче меду краплини.
Спогади незабутні —
Пташиний клин восени,
Коли у високій глибині
Думки сяйні
Плетуть павутину сивини

Серце із серцем розмовляло.
Одне з них запитало:
– Де шукати Добро?
– Там злагода панує,
Де душевна гармонія існує.
Любов завжди Радість дарує,
Віру й Надію примножує,
Тож у кожному з нас живе Добро, –
Інше відповіло.

Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші

Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє

Земля квітує
Аромати навколо
Буяє квітень

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

А ви любите літати
Там, де кружляє вихор?
Той самий – вихор радості,
Трохи лускатий – як риба,
Яку зловив Одіссей
Для німфи Каліпсо,
Трохи злодійський – як сонети Нептуна
Проспівані в день солоний –
День віскі.
Збудував собі крипту –
Для квітневої повені –
Весняної як відпочинок.
Світ шкутильгає,
А я за ним дибаю,
Наспівую, щось мугикаю
Про овечок глиняних
Та про журавлів троянських
Про яких можна лише пошепки –
Навіть мені – сивому,
Навіть мені – флорентійцю північному,
Що на дворику італійському
Споглядає забаву паяців фарбованих
І шукає очима зимове небо –
Там, вгорі. Там, між баштами –
Між Torri Petrarca.
У соляній шахті
Слухаю серце світу – стукає,
Пишу про імена забуті,
Про тіні вершників
Над Понтом Евксинським.

Бачити – це значить хотіти,
Жадати: споглядати шматочок вічності
На межі руїн замку часу
І вихору на схилах пагорбу поглядів.
Бачити – значить відчувати плин
Журавля мрій над морем буття,
Ластівки споглядань над містом плачу:
Апокриф – ні, не читати, лише відчувати,
Наче ящірка, що біжить в затінку лавру,
Який тільки мріє цвісти надіями (слів).
Хотіти – це хвалити гонорового Одіссея,
Що відшукав Ітаку подихів та олив:
Ось, тільки куди віднести мені дар
Навісного Сонця плачу порад,
Гонорового, наче золота монета,
Яку відшукав сліпець прощань
Між сторінками манускрипту чаклуна-папи:
Обраний дивак Герберт і прозаїк зітхань.
Назавжди. Просторіка подяк
Зорезнавець фортуни, що цвяхував маренням
Два Сонця ілюзій якось у понеділок:
Краватка дивака Караваджо:
Яскравими фарбами
Малювати на полотні сірості –
Такої ж як сьогодення буденності.
З томиком Петрарки під подушкою
Мріяти про Флоренцію – ненароком.

— На підприємстві сабантуй
пошти шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

02.01.2023р.

Сяйво місяця
тихо лине у вікно
у повнолуння.

Зоряні вогні
розкидані по небу
тануть на очах.

Казкове небо
міріади сузір'їв
немає ліку.

Ховає вміло
небесну феєрію
Темрява ночі.

ранок
ще не день
що ранимий ритмами
потоками свідомості

не опалений
болем відстані
сталеним поглядом
не омитий
несталий
непристальний

не свідок Єгови
а його освітлення

не пищить
піщиною бурі у склянці
у плині подій розпливається

до весни
ще сім дюймів снігу
а дюймовочка
залишається доживати дні
з кротом

ще восени
її рятівницю підстеріг волохатий кіт
коли намотував собі на вус
мишині страхи
і пташині висоти

його шлунок
нашестя барабанного дробу
йому байдуже
що засихатиме на мордочці
молоко
чи кров
кожна подушечка на лапах
пестить крадькувату обережність
і приховує пронизливу кіхтлявість

він жадібно
роздирав
і поглинав
крилату мрію
похрускуючи ніжністю кісток
обезголовлюючи казку

небо не дивилося
псом
не дивувалося
а набивало щоки
хмарами
і видувало їх
мов мильні бульбашки
які лускали дощовими краплями

кап-кап
ще б пак

принцу буде байдуже
що не зустріне
саме таку половинку
а може четвертинку
чи якось так

кап-кап
ще б пак

хай
залишиться
сотворінням
видуманим
виплеканим
виплаканим
у крихтах світла
у маячні життя

кап-кап
ще б пак

котик ситий
дихайте миші
для вас
казочка триває

кап-кап
ще б пак

землянка крота
не палац на Криті

кап-кап
ще б пак

ранок
ще не день

4 Лютого, 2020

Несподівано
У кінці листопада
Настала зима.

* * *
Сильна віхола
Заполонила місто
Снігу багато.

* * *
Зимова пора
Огорнула холодом
Природа у сні.

* * *
Усі дерева
Одягли білі шапки
Красиві стоять.

* * *
Ожеледиця
Лягла долу на землю
Льодова кірка.

Димар курив ядучу люльку
І зиркав, як на полі зла
Клювали ворони голубку,
(Злетіти в ирій не могла.)
Яка у тім була причина:
Не поділили небосхил,
Чи не достатньо для спочину
Безвісно канувши могил?
Спостерігав за лютим дійством,
Увесь її пташиний рід.
Хто співчував, а хто з призирством
Нещасну плоть до себе гріб.
Хоч горобці здійняли галас,
Ніхто спинятися не хтів
Допоки горличка не впала
Від кігтів посеред снігів.
Кружляв орел у верховині,
Всі розлетілись, ні гу-гу...
Лиш від голубки залишилось
Криваве пір'я на снігу.

Жорстокість всюди розпускає
Свої залізні кулаки,
А подолати люту зграю
Всім заважають дрижаки.

28.11.2023р.

Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

довіряй смерті
будь там де ти зараз є
не тікай на бога
інакше перестрінеш її у дорозі
і загубишся для дому
тож лишайся на місці
аби встигнути надихатися
а тут вітер такий
що вдих не потребує зусиль
а тут вітер такий
що видих вихлюпується
наче хвиля на берег
і стає туманом
вітер бігає як хлопчисько
з горбу високого тиску на горб низького
а десь поміж ними сусід
намагається стати на рівні ноги
та не виходить

вдихаю вітер
а з ним скрипучу сіль
й скляний гачок на довгій волосині
вона у небо тягнеться ген-ген
дзвенить немов струна

боже
ти чуєш
клює

09.10.23

там де слова знаходять вихід
з-під каміння й течуть глибокою рікою
я роздягаюся купаюся нагою
аби почути цю розмову тілом

пірнаю аж до дна як вистачає духу
шукаю перли мрій під товщею німою
вони злучають сонце і долоню райдугою
низаю в тиші берега намисто

в мовчанні сонце висушило ложе
перетворило на пісок мої перлини
не бачу райдуг тільки маревну долину
що нею йду і спрагло кличу воду

22.12.19

кохання надихає
а любов змушує замовкнути
і сама мовчить наче сонце
чия повнота не свідома своєї величі
чия щедрість не свідома своєї винятковості
чиї чорні плями свідомі своєї чорноти
проте не поймаються цим

сонце мовчить
а земля галасує
лускає мурашниками
ворохобиться листям
непокоїться руном

кохання про це співає
любов за це дякує

05.10.23

все що написано
може бути використано проти автора
щоб його зрозуміти
щоб зробити його ім'я вокабулою
та розмістити після тире словникову статтю
у якій ім'я перетворюється
на куцу літеру
з крапкою на кінці
на позначення відсіченого хвоста
він безглуздо смикається
у чиїйсь несвідомості
безхвоста ж ящірка живе
і гріється на сонці
проте стає самотньою назавжди

записані слова брехливі
бо невільні
крізь впадини живих очей
леліє пісня золотого трупа

04.10.23

я написав свою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли бризкав
кипучим атраментом на папір
навспак коли всотував шкірою
відбиток написаного
під шкірою — поклади моєї пам'яті
яка не забарвлює крови
і не болить
проте все міняє
бо змінює те
що лишаєш в собі

я прочитала твою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли полюбила
навспак коли зненавиділа
аби прочитати її
відбула надбавне життя
і померла з тобою

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

смерть — необмежене розчинення
за критичної температури життя
тіло випадає в осад
а душа стає всім
в чому розчинятися любила настільки
що навіть тіло цьому не перешкоджало
лиш постійно кликало додому
як з вікна мати кличе дитину

доля тіла — зотліти
давши волю теплу

12.09.23

частина знає про ціле лиш те
що воно має майбутнє
а сама вона тільки доданок у сумі
незмінній від початку часів

частина шукає спокою
та знаходить красу
руху з іншими серед інших
а ціле знаходить спокій
ставши простором танцю

лопать млина наче птаха
назавжди заручена з небом

10.09.23

час ніби вітер який завжди віє в один бік
але мені потрібно в протилежний
тож долаю його опір і ні на що не нарікаю
навіть дякую
бо тільки на час і можна покластися
спертися на нерухоме пасмо хвилини
що стирчить на шляху мов змертвіле стебло
присісти на уламок року
що вкривається пам'яттю неначе мохом
а подеколи й лягти
на нескінченне шовкове простирадло
забувши про ціну такого відпочинку

якщо час раптом стане
я впаду долілиць

08.09.23

житейська мудрість
це система самовиправдання
без неї сумнів
безперестанку поглиблює провину
а провина перетворює людину на сито
золотий пісок часу просіюється
неначе тане у просторі
змішуючись з сонячним світлом
на ситі ж лишається тільки сміття
яке час від часу кумедно підстрибує
коли сито тремтить

а мудрий на обруч натягує шкіру
книжок й ворогів
майструючи бубон

його мудрість гучна
переконливо-зверхня
аби судді почули

08.09.23

головне не злякатися голуба
а решта дасться за іграшку
миршавий загиджений братством
сизий голуб не є символом миру
та все ж дещо означає
він користується лапами частіше
ніж крилами
він не співає
а тільки ласо воркоче до самичок
він талує власну гідність
і плутається під ногами
в очікуванні проханого хліба

я залишаюся в хаті якщо бачу його за дверима
нашорошуюся зачувши скрегіт кігтів на піддашші
вклякаю захищаючи голову руками
коли він злітає віддалік

символ загрожує крахом моєму життю
сизий голуб волочить скалічені лапки

05.09.23

старість має жіноче обличчя
та статуру
тіло піддається часові
м'якшає і розтікається
округлюється і лагідніє
очі сльозяться частіше
і частіше усміхаються до світу
рухи уповільнюються
бо зникає мета
але не сенс
плечі опускаються
бо роки важчають
але не стають даремними

старість
в прозорому лоні
викохує смерть

02.09.23

вічність симетрична відносно розуму
що у ньому як в дзеркалі
відбивається час
тонке та мерехтливе майбутнє
вкриває вертикальну поверхню
райдужною плівкою
наїжаченим промінням
усібіч стримить теперішнє
а минуле псує зображення патиною

вічність росте одночасно в обидва боки
наче дерево
якому аби сягнути висот
потрібно зануритися углиб
наче перлина
яка ховає свого єдиного недоліка
під багатошаровою красою з надією
що її ніхто не наважиться зруйнувати

а розум тремтить на межі
не в змозі повірити в себе

02.09.23

досвід війни робить ближчим
досвід залежності
відбираючи перспективу
заземлює в тут-і-тепер краще
ніж будь-який опіат чи медитація
і нічого немає
окрім цього дня на краю літа
метелика на пучці
смаку кавуна на кінчику язика
відкласти щось означає кинути за край
відмовитися — втратити назавжди
страх увиразнює втіху настільки
що видається своєю протилежністю

той хто не вірить в майбутнє
танцює на власних кістках
а метелик вколисаний повінню ночі
западає у сплячку

31.08.23

упорядкування світу —
занадто велика спокуса
аби їй не піддатися
кубик на кубик на кубик на кубик
і думки виростають в концепції
ті — згромаджуються в доктрини
а філософія — наче орендована квартира
до якої звикаєш настільки
що робиш косметичний ремонт
і врешті викуповуєш у власника
щоб назвати її своєю
тепле кубельце
прихисток від світу
але не від часу
коли життя обшарпує одну
на заміну шукаєш іншої
бо хаос руїн не подібний
до хаосу лісу
його витримати важче
нічне небо викохує в серці свободу
але діра у даху крізь яку видно зорі
стає гніздом відчаю

земля не приймає ідей
після нашої смерті
до руїн прийде ліс

30.08.23

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

Удар у спину
Овеча шкура вовка
Проявилася.

***
Біда у хату
Вибухи на світанку
Нечесна війна.

***
Велике горе
Україна у вогні
Роки скорботи.

***
У тяжких боях
Ми боронимо наше
Україно, будь!

***
Віра у краще
Допомагає жити
До перемоги!

я народилася наприкінці лютого
вже дорослою
вже вагітною
своїх батьків я ніколи не бачила
свого чоловіка я бачу зазвичай зі спини
скоцюрбленого перед монітором комп'ютера
на якому миготить стрічка новин
ми були купили квитки до Львова
та не наважилися вийти з квартири
квитків не повертали
хтось поїхав на наших місцях безкоштовно
хтось четверо хтось п'ятеро чи шестеро
тепер коли чоловік вряди-годи виходить на закупи
я молюся за нього і заклеюю вікна ізоляційною стрічкою
а сонце малює чорні сніжинки на наших стінах
ще я печу млинці бо масляна
ми снідаємо млинцями обідаємо млинцями
вечеряємо млинцями
робимо на ніч чай в термосі
тримаємо при собі у кімнаті
бо не знаємо чи буде на ранок газ
чи буде вода
чи буде ще кухня на ранок
я вже місяць не виходила надвір
боюся побачити яким стало місто
з блокпостами шанцями
загородженими лісами та парками
людей я теж боюся побачити
ще читаю багато книжок про славну минувщину
щоб нічого не знати
а вдома тепер добре
вдома найкраще
десь поділися галасливі сусіди
тож коли немає обстрілів
стіни бринять від тиші
я ще не знаю
що коли звільнять Бучу
і дозволять продавати алкоголь
їхні п'янки поновляться

коли ж тіло подужало зігнути дугою
сталевий стрижень напруги
коли в продажу з'явилися ліки та яблука
коли весняне небо затріпотіло весело наче стяг
я вперше усміхнулася

і розпочала життя з чистої
але чорної сторінки

24.08.23

з віком все більше розумію котів
що йдуть з дому аби померти
очевидно і їм відоме почуття гідності
бо помирати соромно
ба більше
помирати серед живих непристойно
живі відводять очі
щоб не бачити свого майбутнього
і відвівши
умить забувають
а забувши
зашпортуються знов
вмирущий стає каменем спотикання
його спокій лякає та непокоїть

тож краще піти
заснути з солодкою думкою
що цього не побачить ніхто

22.08.23

Дні коротшають
Листя падає тихо
Літо згасає.

***
Кроки осені
Умиротворення.
Дихається легко.

***
Мрія матері -
Щастя її дитини.
Тепло на душі.

***
Віє холодом
Скоро настане зима
У світі, що змерз.