Птиці білі, лиштовка на крильцях,
З Божого плеча – та й над містами –
Ніби зграйка нетель, що в’юниться,
Славить Господа й навіки тане.

Виміряти відстань у безодню
Ви не в силі, птиці, - гиш, гиша!
Стільки до розкаяння сьогодні
Подолала і розплакалась душа.

Душе, плач, не слухай, що не личить,
Підкрадається гординя – не впусти.
Це ж і ти, відшукана ягничко,
Доторкнулася краплини чистоти.


2018

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Нащадки пажерливої орди
На суржику волають стоголосо.
Російську упихають у роти,
Московський піп кадило пхає в носа.

Чавили божу мову, наче лій,
В джерелах чистих мулу по коліна.
Мій рід згасає, втомлений, німий,
Змертвілий дух лягає в домовину.

Принишкнув брат, застрашений пічкур,
В чужій виставі дослуживсь до міма.
На звалищі сопілок і бандур
Лабає балалаєчка любима.

А, може, досить бруду і ганьби?
Не попаде хробак у райські пущі.
Хай мохом покриваються гриби,
А я іду будити сонні душі.

У зрадника розверзлися вуста,
Гидкий матюк летить у небо знову.
Якщо живий і віруєш в Христа,
То сядь і вивчи українську мову.

21.01.2018р.

Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,
Мов милої – тепла долонь.

Вся суть, ви скажете, в любові!
Але минає і вона.
І миті всі оті чудові,
Як літо й чарівна весна.

І що лишається? Напасті?
Зима торкає за плече…
У почерговості контрастів
Ріка життя мого тече.

Узимку тужим за весною,
А в спеку – хочеться зими.
І суперечливостей грою
До смерті бавимося ми.

8.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Життя смугасте і мінливе.
Нема зупину, вороття.
Щасливе, іноді жахливе.
Грайливе, начебто дитя.

На зебру схоже – її смуги,
Чергуючись, ідуть до нас.
На що чекати: радість , тугу?
В ранковий чи вечірній час?

І завжди так, напоготові!
Врятує, може, оберіг?!
Здаємося на милість долі,
Оберігаючи поріг

Домівки рідної, країни –
Та миру прагнемо завжди.
Чекаємо на кращі зміни,
Щоб не торкатися біди.

Радіймо, зебра наша добра!
В очікуванні світлих смуг
Та вдачу маючи хоробру,
Захистимося від напруг.
Хай щастя сиплеться навкруг!



17.01.2018

Ні! Ще можна спинитись, гальмуй передчасність смеркання!
Обійми ніжно-владно тендітність наядиних пліч.
Ще занадто жива, щоб у саван вдягати кохання,
«Вічну пам’ять» співати у чаді оплавлених свіч.

Закрути у спіралі чуттєвої па́годи злети.
Не дозволь розщепити жіночність тортурами схизм,
Закувати єство у кайдани обітниць. За зле ти
не постав їй, що логос лягає у фалоцентризм *

ніжних віршів, де ти все в усьому є Альфа й Омега.
Де для тебе, тобою в собі малювала зірки
У яких ти в чеснотах своїх архі-, прото-. І мега-
гравітація Сонця, а решта – квазари-дірки.

Розділи з нею долю! Хай голка летючої коми
Пꞌянко зꞌєднує вервꞌю сузірꞌя в сафꞌянову вꞌязь
В нитку доторків, дихань, проникнень до шалу, до втоми
Вишиваючи гладдю розіпнуту п’яльцями б’язь –

полотно сірих буднів, рогожу сліпого безсоння.
Хай інакші крокують шляхом від обітниць до тризн.
Ти для неї мов Сонце. Ти – Геліос, Ра. Наче сонях
обернеться до світла. Не треба їй сутінків риз!



*Фаллогоцентризм - ґендерна асиметрія в мові. Термін було введено французьким філософом Жаком Дерріда.

Я знову тут. На мене ти чекав?
Незнані наперед путі Господні!
Немов смикнулася на обрії чека -
Відлуння прокотилося насподі.

Розверзлися в заграві небеса:
Слова почула я незвично добрі…
Розтисла пащу твердь, і вже він сам
Пустив мене поглянути на обрій.

За мною шлейфом жупел, не ваніль,
У камерах, куди впустила чорта,
Насто́яно подібний серцю хміль,*
Пульсує ним розширена аорта.

Із купелей моїх тече вода,
Освячена не в другий святий вечір.
Зіниць печальних маргарит слюда *
Обводить чорні перли порожнечі.

І я прийшла. Почула - ти гукав?
Стрічай свою богиню, ладу, паву!
Браслети стигм приховує рукав -
Слід борозен, поораних на славу.

Пригадую ту мить, як крадькома
Дивилася на тіло, що лежало…
Дивилася на себе, бо сама
Свій вирок нарізьбила гострим жалом.

Мене чомусь звільнили поміж дів
Тих тіней, що цвіли востаннє – вперше,
Смоківниць, що не матимуть плодів,
Що прагнуть теж з геєнової верші

На мить хоча б навідатись сюди,
Побачити місця любові, жалю,
До тих, хто виправдовував, судив,
Хто спокусив і став об’єктом шалу.

Прийшла звідтіль до строку тільки я,
Хоч схожі всі панянки поторочі.
Окремо путь встелилася моя,
Від світла Божого відвикли впалі очі.

«Відмолено!» - почула я луну,
Співають епілог твого роману.
Ті плечі, що несли мою труну,
Обв’язують шнурівки параману.

Мій брат у тьмі творив Святе письмо.
Він був поет. Не цар, і не вельможа.
Верховний жрець казав "Грошей дамо.
Народу скажем - це закони Божі".

Штовхав у спину гнівно спис важкий,
Аби писав про кару, гріх і карму.
Та скрапували на пергам казки,
Які в дитинстві шепотіла мама.

Ареопаг цікавила хвала,
Покора, батожища і данина.
І казка стала нещадима, зла,
Аби рабів тримати на колінах.

Зникали байкарі, немов туман,
Ані імен не знано, ані чину.
Є Тора. Є Коран. І є обман.
Я, мабуть, теж отак пощезну, згину.

Сплітаються сакральні письмена,
Замурзані чорнилом ніс та вуха.
У храмах колотнеча, гвалт, війна,
Бо у людей у головах розруха.

Мій ангел каже: - Тихо, не кричи.
Ти станеш мною. А земне - суєтне".
Ідуть кати. Вже вийняли мечі.
Нема страху. Душа моя - безсмертна.

15.01.2018р.

Оком, чи словом, чи співом,
чи то нечистим посівом –
темним неправедним гнівом
розпочинається рік –

грішним, порочним зачаттям,
зламаним білим лататтям,
чи материнським прокляттям –
гнів несусвітній упік.

Свічка в руках побіліла,
свічка в руках обімліла,
свічка в руках обміліла –
хуга відьомська гуде –

холодно ніжкам ізбитим.
холодно плічкам невкритим,
холодно вічкам невмитим –
свічка
по воду
іде…

Снігом – босоніж… скажена!!!
Снігом – босоніж… блаженна!!!
Йде в снігопад Магдалена,
Де всепрощенна Кутя…

…Спалахом б'є зоряниця,
Обертом йде паляниця –
Десь там злучається Трійця:
Йосиф…
Марія…
Дитя…

Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997

На обличчя душі натягну забуття арафатку
Власяницею тіло бажань огорну, хай пече!
Випікає все те, що хибує з самого початку
А торбину думок перекину за голе плече

На фантазії - кукіль, на пристрасті - мідні вериги
Одягну і піду, відшукаю собі іншу путь
Доки можна втекти, доки повінь твоєї відлиги
Не збурила льодів, підіймаючи спогадів муть

Хай всихають озера, спокута випарює воду
Залишає сліди на глевких берегах біла сіль
Спокусився на юної німфи нефритову вроду
Розгадав просто неба у шалі пташиних весіль

Хай не грають оркестри, хай стихнуть пісні солов'їні!
Хо́ри наших чуттів не триматимуть ніжності стрій
Не давай ауфтакт! Горло стисли обійми зміїні
Де померли метелики - рине кажановий рій

Битим шляхом піду, забувай таємничу мольфарку!
Що писала вірші, обертала в саке прісний рис
У будиночку чайному з сузір’їв трусила заварку
Розливала розваги на будь-який смак і каприз

Галактичне морозиво клала в озерну креманку
Найсолоніші з тез вистеляла Чумацьким шляхом
Та із рози вітрів спромоглася зробити шарманку
Ну а ти,… чоловіком не став, і не був женихом.

Наче коней гнідих запрягаю хмаринок отарку
І проїду повз тебе, молодик мені за ландо
Вітражами промінь намалюю веселкову арку
Перетну рубікон, розмежуюсь на «після» і «до»

Не шукай! Не розпитуй! На наших лазурних дорогах
Непролазними хащами бігають хижі вовки
Не полюю уже, не танцюю на чортових рогах
Не окутую мрії в небесно-прозорі шовки

Не вдягаю фати, не побачиш північну Аврору
Іншим світлом засвічена, хоч темний уже мій хітон
Я сповідала гріх «Адвокату», а не «Прокурору»
Наречена Христова. Йому віддала камертон.

За горлянку учепився час,
Скоро час лягати в домовину.
Старість - це потвора без прикрас,
Виїда зсередини людину.

Де ж та юність? Де шалена хіть?
Де любов, що обривала віжки?
Я літав. А нині все скрипить,
Чимскоріш бажаю впасти в ліжко.

Зморшки орють втомлене чоло,
У руці тремтить із супом ложка.
Аполон пощез. А є вайло,
Хочу позитиву хоч би трошки.

Намалюю хутко олівцем
Краплю щастя на оцій сторінці.
Бачиш, сонце сходить за Дінцем?
За вікном цвірінькають синиці.

Засіяли в серці вітражі,
Зникла на обличчі груба зморшка.
Внук благає: -Діду! Розкажи
Гарну казку про Котигорошка!

...Та прекрасне мріялось дарма,
З хати - вирва в сина та невістки.
Танк потрапив в ціль. Дітей нема.
Хлебче кішка молоко із миски.

В Дикім Полі кинуті хати,
Тягнуть долу спогади і втома.
Я дивлюсь на схилені хрести:
Нащо жити, ви скажіть, старому?

10.01.2017р.

                   І
Усі умремо. Настає той час,
коли і суєта суєт минає.
На одрі ні чужий іконостас,
ні Божий Дух нікого ще не спас
ні у Аїді, ні в Едемі раю.

На цій землі і найцінніший дар
не грає ніякісінької ролі.
Чи воїн ти, чи піший, чи гусар,
юродивий, а чи могутній цар –
усі однаковісінькі і голі.

                   ІІ
Немає винятку. Уже
очікує лиха година,
якою не була людина.
Їй-богу, не питай, – невже,
невже і я у чомусь винен?
Якщо і віруєш, то нині
і віра не убереже.

                   ІІІ
Дожилися до суду. Біда
наступає катюзі на п’яти.
А йому як із гуся вода:
не упійманий – не винуватий.

Вояки полягли на війні,
а живого кидають за грати
за накази чиїсь дурнуваті,
за державу свою у вогні...

Боже, як воно гірко мені,
що за себе пора помирати.

                                      01.2018

Чи всім, хто перший, уготована корона?
Адам, Іван Христитель, сам Христос…
За ним: Стефан в суді синедріону,
а там між варти - молодий Савло, -

ще так далеко до його прозріння!..
Ще буде шлях… У кожного він свій:
стоїть Стефан під зливою каміння –
апостол-першомученик святий.

Зразок мети, незламності і віри,
і сили духу, що змагає все!
Із позачасся шле свої офіри
до кожного, хто далі понесе

дарунок пишний імені і долі,
на третій день співаючи Христу.
І хай здобуде у Всевишній Волі,
величних справ корону золоту!

09.01.2018

відмірює доля нитку твого клубка
нещадно згортає простір її рука
намотує час на лікоть їй все одно
чи знято вже до фіналу твоє кіно

напевне вона б хотіла щоб швидше ти
пройшов всі свої шляхи і її пости
щоб титри вказали врешті ім'я і роль
а той хто на переправі спитав пароль

і ставлення до людини її легке
тканину життя встеляє шиття тонке
проте твоя роль у стрічці його одна
майстерно лягає золотом в'язь складна

а поруч нитки строкаті на полотні
утворюють візерунки прості й чудні
та підуть навіки голки у небуття
оцінять тоді нащадки все це шиття

Про жінку написано в безлічі хронік
Іпатія я, вчений - неоплатонік
Катована натовпом в центрі агори
Мов відьма в намисті з корінь мандрагори

З моїх рук спокуса прийшла до Адама
Скульптури мої на хорах Нотр-Дама
Я сарна смиренна, відверта сирена
Тірольська Марго і троянська Єлена

Життя забирала і знов дарувала
Пила із Грааля, кохала Ваала
Я - Гестія вірна, розкута Астарта
Про мене говорять Пальміра і Спарта

В степу амазонка півгола і дика
Іду за Орфеєм немов Евридіка
Я символ життя, уособлення смерті
Долоні мов шовк, п'яти репані, стерті

Робила аборти, сама в них вмирала
І знов із мечів я кувала орала
Коханка, дружина, свята і повія
Любов і ненависть, прокляття і мрія

За танець свій голову мала на блюді
Христа не продала подібно Іуді
Хоч знала, що камінь важкий у порога
Пішла і зустріла воскреслого Бога

Рука моя посох і скіпетр тримала
Халупи й палацу було мені мало
Терзали мене хижаки на аренах
Там терен цвіте на кривавих теренах

Церкви мої вкрили подвір'я Афона
Присутність моя там, утім, незаконна
Молитви, анафеми, вироки, оди
Складають мені повсякчасно народи

Даровано жінку було чоловіку
Життя я дарую йому споконвіку
Я перша і друга, цнотлива й чуттєва
Пречиста Марія, спокуслива Єва.

Ганьба і біль – протест душі.
Сполука лестощів, брехні.
Навчись казати цьому: "НІ!"
Зростуть тоді твої вірші!

Бо ти поет – взірець добра!
Твій хист хай служить не дарма.
Будити всіх прийшла пора,
Позбутися того ярма…

Ярма умовностей, страху!
Віддай чуже без сліз,жалю,
Біду не провокуй лиху –
Всевишнього про це молю!

Вогонь добра закриє зло,
Щоб правди слово ожило!

02.01.2018

Приходиш в світ один, ти - гість!
Дорога стелиться тобі:
До чогось, певно,маєш хист.
Стежок багато – їх ходи
Заплутані, збивають з ніг,
А часу невгамовний біг
Все плине – віддаляє мить.
Очікуване щастя спить.
Піднятись прагнеш – далі йдеш,
В якому напрямку, куди?!
Іноді просто не збагнеш,
Дістатись треба до мети!
Та тільки боляче чомусь –
До БОГА вкотре я звернусь!
Збагнути сенс, прогнати злість,
Не втративши ні глузд,ні хист.
Поет,чиновник, мер,артист,
Двірник чи олігарх – ти гість!
А часу обмаль – не барись!
Цінуй, що є, - твори, борись!
В майбутнє прокладай свій міст –
Отак життя пізнаєш зміст!

03.01.2018

де плазма кадить небосхил
малює фрески крипти неба
царю світил, я прошу сил
не марити вночі про тебе

де диск солярний догорів
в заграві утворивши ербу
лунає спів, не чутно слів
то вітер сповідає вербу

відлунням вторує йому
моя спокутна тиха пісня
усупереч всьому прийму
тебе, любов моя запізня

з мого склепіння зі сплетінь
артерій, капілярів, нервів
сонць серпокрилих мерехтінь
несе чуття до міста левів

вони лежать частіш без крил
закуті в мармурі і гіпсі
чому туди? тому що ти
сьогодні знов мені наснився

скурив з руки чад гіркоти
пекельний фіміам дурману
тепер думки - мої кати
шаманять парою туману

і вкотре в бдінні вечорів
в храмині, чиї ґрати - ребра
зорею мрів і серце грів
той спогад, що забути треба

у ньому світлий образ твій
що у душі зіткався з плоті
омано мрій, мій сум розвій
допоки ладан ще не попіл!

та я відкину каяття
тебе плекатиму в молитві
усе життя отак здаля
лишається лише любити

Подібна зоряній фаті
Гостинна , феєрична мрія
Вальсуюча в моєму сні
Лунає піснею , вродлива

Ведем розмову сам на сам
Жартуємо на різні теми
Трапезу ділим пополам
Смакуючи життєві терни

Аналізуючи буття
Приймаю розумом всебічно
У вчинків є заслуг вага
Що на шляху вмикають світло

У всьому висновок один
Ми вершники , актори долі
Яким шипам збираєм плин
Таким і раняться долоні.
2018 рік.

Тривожилась. Трималась. Віщункою оберталась…
Ворожила мені на комір сліди своєї помади.
Рано бігла з дому, пізно поверталася
Голодна, спустошена, виснажена, обкрадена.
Потім півно́чі плакала. Стільки ж – гоїла рани.
На ранок міняла зачіску, сукню й парфуми.
Синці під очима затирала пудрою бездоганно
Одягала усмішку, щоб ніхто й не подумав!
Спи, золотце, спи! Ночі короткі нині.
Ранок уже готує вівсяночку, тут, за рогом.
Та хоча б іноді на роботі – пий чай з малиною
І їж якесь печиво. Це краще, ніж геть нічого.
Бо знаєш, краса сьогодні –дуже умовна штука.
А застудитися легко, у тебе ж душа, мов протяг.
Хочеш – я так спланую, щоб він у купе постукав
Прямо на Новий рік, як тільки ти сядеш у потяг?

У руці ескулапа пульсує життя.
Під ногами - залізне корито.
На кюретці висить і волає дитя:
- Зупинися! Я теж хочу жити!

Ріжуть люди людей. І старих, і малих,
Копирсаються в душах і плоті.
Ненароджене щастя згубити не гріх -
Є закони й шкребки для абортів.

То мій друг у відрі. Має теж Божий дар,
Я хотів дарувати віолу.
Мати кров'ю спливла - заробив санітар,
Акушер і анестезіолог.

Каже гірко Господь: - Бідолах не суди,
Геть осліпли, не бачать далеко.
Ще уп'ються удосталь людці самоти,
Облетять їх домівки лелеки.

Черга в пекло земне. Вже заплачено гріш.
Неня долю односить на страту.
О, мій Боже! Прошу, забери в ката ніж!
Бач, схиляються білі халати?

У геєнні товпища. Усе у диму.
У раю - мертва тиша. Ні звуку.
Бачу бабцю стару, одиноку, німу:
Ні дітей, ні тепла, ні онуків...

                              І
Різдво єднає. Ну а два – тим більше.
Аж два тисячоліття лилась кров
і якось не додумались раніше
у вірі об'єднати найсвятіше,
роз’єднуючи мафії церков.

Запахло миром, ладаном... Кадило
чадіє по самісінькі Курили.
«Окурок» наступає на війну.
Язичники повірили! Ярило
викурює із храму сатану.

                              ІІ
Росія чує українські вісті.
У неї є мироточивий план.
У каганаті точать ятаган.
Союзна інквізиція на місці.
Попереду у церкві атеїсти,
які учора нищили мирян.

                              ІІІ
Стоять за православіє невірні.
Католики сидять, а на вечірні
намазують кутю. Лежить Коран.
Очікують своє євангелісти...

А де усі актори і солісти,
які уже не вірять у Майдан?

                                      12.2017

Хотіла б стати я колись
Берези шумом вільним
Коли весною напились,
Поліські трави хмільно.

Розливом милої ріки,
Із райдугами в обрій
Де оксамити-береги,
В росі бринять прозорій.

Де заколисана печаль ,
В століттях пережита,
Шум шепотітиме: «причаль,
Спочинь в чеканні літа.»

Ти стишиш крок, вдихнеш весну,
Мене згадаєш давню,
В гілках березових засну,
Ти ж посміхнешся травню...

На могильних фото ми хороші,
У житті, на жаль, усе не так.
Доки ходим - гроші, гроші, гроші..
У горлянки пхаємо усмак.

Тліють у землі готівки гори,
В рай бабло уже не донести.
На горбочку - айстри та майори,
У віночки вдягнені хрести.

Різблені із каменю погруддя,
Статуям - позаздрять і царі.
А недавно драли шкури людям,
Кров пили неситі упирі.

Не вгадаєш, де лежить людина,
Де катюга із обличчям злим.
Всі гріхи сховала домовина,
А на фото - чистий херувим.

Хай від мене зостається присок,
Не світив талантами ніде.
Байдуже - який на фото писок,
Головне - це жити для людей.

30.11.2017р.

Ей небеса, чому мене покинули?
Спалити крила, зрізали чохли,
Скидаю плащ і падаю без імені,
Тепер я ангел у людському тлі.
Ей небеса, молитися не варто?
А може шлях пройти Хреста,
тавро гінця в очах нічного жаху,
каміння кине у мертві міста.
Ей небеса, а може зразу в пекло?
між цих тварин, я проклята душа,
тримай мене Царю тартару,
смолу залиту на заході дня.

Білий сніг все падав на долину,
Де в зеленім килимі трава.
А у спогадах ось ця стежина
У дитинство - згадка,як жива.
За столом родина дружня й діти –
Гарні, світлі,радісні часи.
Всі усміхнені,теплом зігріті
Мами й тата - чутно голоси.
Так відлунює років дорога –
Тільки серце стиснулось чомусь,
Раптом прокотилася тривога -
До крижини наче доторкнусь.
Холод,відчай у страшну годину
Звісткою смертельною накрив.
Смутком, болем оповив родину.
Душу, як у пекло,занурив.

Сльози, крик безсилля,відчайдушний!
Стіни пропалив пекельний струм.
Так душа завмерла - і страждальний
Зойк! А серце - обгорнулось в сум.
І немає сенсу далі жити,
Прірва нескінченна пролягла.
Як себе від долі захистити,
Від самотнього її крила?!
Тільки дотик ніжних рук дитячих
Душу хвору,зранену зігрів.
І в обіймах рідних і тремтячих
Вогник життєдайний зажеврІв.
Рідна посмішка й молитви слово
Стали зброєю тоді мені,
Щоби благодаттю і покровом
Щастя пригорнулось навесні.

Ранком березневим сонця промінь
Сяйвом Божим освятив мій дім.
Сніг розтанув,і нестримна повінь,
Як цілющий рух,в житті новім.
Мій коханий, друже мій,зігрітий
Щирим серцем люблячим моїм.
Ти мій вибір,що найкращий в світі.
Доля знову повернулась в дім.

…Білим снігом покрита долина,
А під ним – зеленіє трава.
Швидко,стрімко пронЕслася днина,
І сторінка життя – вже нова.
Білий сніг на зеленій долині!
Білі скроні – нема вороття!
Тільки колір червоний калині
Так пасує й дає відчуття –
Світ в гармонії - й прагне злиття!

28.11.2016 – мій перший твір
Редакція – 27.11.2017

Грудень - місяць незвичайний,
Свят багато надзвичайних,
А сьогодні - день Варвари,
Ранок гарний, навіть хмари
Зникли десь вони з вітрами,
Ну,а ми йдемо до храму.

Святість її світла, гідна!
Господу по духу рідна!
Всюди з нами: повсякчасно,
На шляхах життєвих вчасно
Поміч надає завчасно!
Знову Вона на дорозі,
Бо потрібна поміч божа.

І заступниця Варвара
Чоловіка врятувала.
Підняла з такого болю –
Так прийшла й до мене доля!
Ангел наш, свята Варвара,
Міцно, впевнено з’єднала
І сім'є ю нас назвала.

Ти хрещена наша мати,
Поклик твій, щоб захищати!
Дякуємо так безмірно,
І чекаємо покірно.
Серце б’ється, калатає ,
Благодаттю обгортає,
Знову впевненість зростає.

Для дітей просімо долі,
Щоб були завжди здорові,
Впевненні, щасливі, сильні
І в усьому перспективні,
Щоби зникли дні тривожні,
Сім’ї мали щоб заможні,
На добро були спроможні!

Щоб любили, поважали,
Внуків нам подарували.
Наша агниця Варваро,
Віджени від нас всі чвари,
Біль, хвороби та страждання
Зникнуть, тільки лиш кохання
Злічить всі поневіряння,
Стануть дійсними бажання!

Ангел наш,свята Варвара!
Богом послані їй чари!

17.12 - 18.12.2016

У веселощах стигне печаль,
Сіло сонце пекуче за плаєм.
На папері - краса, пастораль.
А насправді - кричу, помираю.

Під ногами обламана віть,
Бачу зло, розумію причину.
Посміхаюсь. А розум - горить,
Розривається на половини.

Руки взяли важкого меча,
В бій жорстокий рвонули з-за парти.
І одразу - на груди свіча:
Я нажаханий, сиплються жарти.

Придивись як ридає душа,
А у серці полопались струни.
Я сміюсь, бо встромили ножа,
Мама виє над хлопчиком юним.

Гра малеча на вулиці в м'яч,
Заїкаїться злякана муза.
Уторопав? Присядь і поплач.
Сяду поруч. І теж...посміюся.

21.11.2017р.

Людська шальга не має меж.
Христа розп'яли підлі кмети.
Тепер від гніву не втечеш,
Спливає кров'ю вся планета.

Щодня убивства, крики, гвалт -
Старі, малі, царі, убогі...
Єгова злиться не на жарт -
Віддав нас чортові на роги.

За богострату - Холокост!
Вселенська дика ворожнеча!
Нечистий піднімає тост
Аби кипіла кровотеча.

І це - початок. Не кінець.
Не зійде з рук дурна офіра.
Під ніж кладе рабів Творець,
Невтомно грюкає сокира.

У храм, звичайно, ти сходи,
Під час молитви не карають.
Та це даремнії труди -
Шляхи загачено до раю.

Я не очікую чудес,
Ось-ось із небом будем квити.
Але шепчу: - Христос воскрес!
Інакше, друзі, нащо жити?

14.11.2017р.

Ніхто й ніколи не стає колишнім,
Бо у душі частинка протеже
Живе в куточку теплому й затишнім
І файлик- спогад в ньому береже.

Як не крути, а раптом пригадаю
(Хоч і не видасть навчене лице)
Чийсь вислів, а, можливо, й цілу зграю,
Що душу стисне пір'ям чи свинцем.

Ніхто й ніколи не стає колишнім.
Ми носимо усіх в глибинах душ
І, час від часу, за велінням вищим
Вони змивають з вій сльозами туш.

2017

Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
Як первоцвіти і краса жіноча,
так і душа квітує навесні.

Усе, що є, нізвідки прилітає.
І почуття уперше виникає
високою октавою сердець
усюди, де дорогою до раю
поезією явиться Отець.

У спокої Його – моє затишшя,
у бурі – міражі і вояжі.
На покуті кидаються у вічі
емоції відкритого обличчя –
реакції красивої душі.

Куди не нашорошуємо вуха,
яка не уявляється розлука,
але у небо – погляди очей...
Шукаємо в собі Святого Духа
і Того, що єдина запорука
і світла дня, і зоряних ночей.

                                      11.2017

Мене Каїн учора убив.
Та не треба, Не плачте за мною,
Я у музиці нині ожив,
Для вас піснею став весняною.

У художника серце моє,
Що чаклує всю ніч над мольбертом,
Воно віршом поета стає,
Із простим всеосяжним сюжетом.

Пілігримом я йду крізь світи,
Людям зорями душі тривожу,
Зерням в кожній із них прорости,
Навіть в брата-убивці я зможу...

Неможливо інакше мені,
Неважливо, що я був убитий,
Я на світлій живу стороні,
Я ваш Авель. Зі мною вам жити...
2017

Все желанья угасают!
Смысла нет, чтоб дальше жить.
Тьма и разум поглощает.
Жизни рвется нить - не сшить!
Почва из-под ног уходит.
Слышен судьбоносный зов.
Дима к девушке подходит
И ее спасти готов!

На вершину Фудзиямы –
В горы - страстно он зовет!
Путь, проложенный мечтами…
Может, там - в себя придет?!
Им подняться нужно вместе!
Жизнь, опасностей полна,
Это дело- его чести!
Что-то же поймет она?!

Выше в горы – ветер свищет!
И туман заслал их путь.
Шаг за шагом – тропку ищут,
Жизни постигая суть.
Цель близка – вот Фудзияма –
Дышит с кратера вулкан!
Лава – хищными руками –
Может их завлечь в капкан.

Страшно - жизни нить повисла:
Там -ловушка, здесь – обрыв!
Все теснятся, зреют мысли…
Не допустят они срыв.
Вот еще чуть-чуть – вершина!
Да, взята, покорена!
И для смерти – нет причины!
В горы спряталась она!

Пик мечты – и наслажденье!
Поднят УКРАИНЫ флаг!
Прочь уходят все сомненья!
Смерть – ведь самый страшный враг!
Вот история какая -
Встретились ведь их пути.
И не зря - судьба такая –
Узел смерти обойти –
В жизни новый смысл найти!

Чтобы побороть недуг,
В жизни нужен верный друг!

06.10.2017
Свидетельство о публикации №117101909145

Хвилюється – сумна «Калина»!
Завмерла – саме в цей ось час.
Ім’я засновника і сина
Згадалось – кращого із нас!

Колеги по перу зібрались –
Небайдуже – в полоні дум…
Багато дечого–згадалось:
Скорбота й вдячність,біль і сум.

Зірвалося життя поета–
Зненацька– в потойбічний світ!
Тому й звучить мінор куплету,
Невичерпної туги звіт.

В натхненні зріс цей «Цвіт калини"!
Багато здібностей і сил
Вкладав він, як в свою дитину,
Йдучи в здобутках - до світил.

Життя дороги незбагненні–
До кращих прагнучи часів,
Вразливу душу дні злиденні
Вели у пошуки шляхів.

Блукав від «тину і до тину» –
Сумна історія життя…
Як світ в вікні була «Калина»
Для нього - далі - небуття…

Сумує, плаче «Цвіт калини» -
СЕРГІЙ ПЕТРЕНКО-хто він був?!
Поет – пісенник України!
Щасливу долю не здобув!

Поет,невизнаний сьогодні–
Його переживуть віршІ!
І втілені в пісні народні–
Торкнуться й нашої душі!

Не згасне полум’я «Калини»!
Бо щирість, пристрасть в ній живе!
Вона - як рідна Україна,
Зростає,втілює нове!

14.10.2017

Світло місяця веселе!
Вся затоплена оселя!
Що ж ти спати не даєш?
Сяйво щедро роздаєш?
Сни розвіялись, як мрії,
Плинуть, не спіймати, в вирій!
Світло темряву поглине,
Спів чарівний всюди лине!
Пісня ця на небосхилі,
Як в морському вирі, хвилі.
Ну, а місяць, повним став,
Хизуватись забажав:
«Гарний я, для всіх взірець,
Небосхилу я вінець!»
Гарна ніч, красиві сни,
З сяйвом місяця, засни!

05.03.2017

На зустрічі сказала всім,
Що їй ще тільки двадцять сім,
Ні, двадцять вісім, так, мабуть
Долають цифри той маршрут
Років, ту відстань, крок за кроком.
Сягнути не вспіваєш оком,
Як зміняться вони в числі...
Та все пливуть, як на човні.

Роки майнули, плинуть - згадка:
Стежина та, по ній - дівчатко
Крокує весело до хати,
А на порозі – стоїть мати.
Простягує вона долоні,
Та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато,
Гостей сьогодні в нас багато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча,
Радіє, бавиться, хоча,
Треба їй вірша ще читати,
Гостей же треба потішати!

Майнула так ось - зникла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
Уже давно, і цифри ті,
Змінилися вони в числі.
Але які у неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
А постать, врода, її натхнення,
І СЬОМА збірка на сьогодення!
Поета поклик, майстерніть, хист,
Найголовніший в житті цей зміст!
Пера її, чудовий стиль
Поринув, до життєвих нив,
І зазвучав чарівний спів
Мелодій віршів, їх мотив.

22.05.2017

Квапиться ОСІНЬ–вбрання ще не має.
Барви шепочуть на листях тополі.
Сукню весільну знайти поспішає.
Ось і блукає, самотня, у полі!
Хоче вона собі кращої долі!

В пошуках– колір зелений втрачає!
Інший малюнок - барвистий - втішає!
Так сіроокої ОСЕНІ кроки –
Все поспішають до снігу, аж поки…
Встигнути треба,бо серце їй крає

Заміж за кого їй вийти, без пихи?!
Тихо навколо – приспалося лихо.
Швидше та краще їй сукню - пошити!
Хоче красивою з ВІТРОМ летіти!
Мрії весільні свої відтворити!

Треба негайно весілля робити!!!
Гарні хай будуть- усміхнені діти!


09.10.2017

Усе відомо як... Але – чому? –
таке питання досі не стояло.
А чуємо позаочі не мало,
що сказане – ні серцю, ні уму.

Коли не байдужіємо, либонь,
на ці удари реагує серце,
уловлює його найвищі герци
як душі – Віфлеємовий огонь.


І віруємо у велике чудо,
яке долає простори і час.

А може і його уже не буде
як явища, що порятує нас?

Але і Слово діяло не раз,
коли Його осмислювали люди.

                              10.2017

Осінь ступає своєю ходою…
Перші вже кроки даються з журбою.
Десь там – листочок пожовклий – в садочку.
Одяг тепленький вдягти на сорочку.

Вересень... Жовтень уже наступає-
Подих осінній все більше зростає.
Настрої ці - проникають в оселю –
Квіти сумують – не дуже веселі.

А ось пташки - мають іншу турботу:
Треба летіти у вирій – скорбота
Їм дошкуляє - в далекі країни
Хутко збираються в теплі долини!

Квапляться – сумно в хвилину прощання!
Зграї кружляють і шлють нам вітання!
Так пролітають під небом – небоги.
Кличе воно їх – там ближче до Бога!

Смуток осінній - пронизує душу!
Що тут подієш – сказати це мушу!
Радість одна – що в віконці – зайцІ!
Від сонця до нас завітали – гінцІ!

10.09.2017

Присвячую любій матусі!
(Їй мало бути 88 років)

Світла пам'ять!

Жовтень впевненно крокує!
Сяє барвами вбрання –
Так охоче він жартує –
Фарби ллються навмання!

Скільки навкруги відтінків –
Жовтооких кольорів!
В райдужних потоках стрІмких
Лине той осінній спів!

Казка ця жовтнева – в змові,
Бо послання йде з Небес!
Чутно осінь в кожнім слові –
Подих із країн чудес!

В жовтні народилась мама –
Він і нам життя приніс.
Наче й зараз – вона з нами –
Висох з часом потік сліз.

Погляд – що аж дух проймає –
Згадую малим дівчам.
Наче з-під хмарин злітає
І дає поради нам!

Жовтень сумніви приносить…
Щось не так?! Не встигла я?!
Та страждати годі! Досить!
Гріє посмішка твоя!

08.10.2017

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.

…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою –
В Отця і Сина й Духа ві-ру-ю»!

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.

…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!

Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…

…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Сполом,1997)

Три дивні дівиці,
три се́стри-сестриці,
три нитки плели серед поля -
то ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ-лебедиця,
а з ними і вольная Воля...

Три нитки барвисті,
три долі іскристі,
сплітали вродливі сестриці -
три стежки-дороги
упали під ноги
у шовки густої травиці.

Направо підеш -
Красну ВІРУ знайдеш край стежини...
Впадуть білі зорі -
криштальні, прозорі,
у ночі п'янкі, солов'їні.

Наліво підеш -
то НАДІЮ знайдеш край озерця...
Заграє бажання -
жарке, мов світання,
на струнах зболілого серця.

А прямо підеш -
щиру Приязнь знайдеш край дороги...
Луною дзвінкою,
ЛЮБОВ'Ю палкою
опалить тебе до знемоги...

На хвилях ЛЮБОВІ
у трави шовкові
впадеш горілиць обімліло.
А пісня
на чулого серденька
мові,
про Долю розкаже несміло...

- О, Долечко-Доле, скажи, моя ясна,
чи панночка ти, чи небога?...

- Коли в твому серденьку ВІРА є Красна -
до щ а с т я пряменька дорога!

(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом", 2017)

Не знаю як, не знаю чому.
Стається так, і кожен раз
Живеш працюєш не без утоми,
А потім ніби світ погас.

І ніби зовсім не змінилось,
Ні сонця жар ні плину час
Але все ніби просто зупинилось
І нести далі важче нас.

Думки про щастя, про нові усюди,
Здобутки цінні й молоді літа.
І тільки час все вирішить і скаже куди.
І хто вічність в свиток загорта.

Життя не зовсім рівна штука
І десь можливо навіть не проста,
Але як диво зустрічі-розлуки
Чекаєш ти на нового листа.

Листа надії, сонця і життя
Листа турботи, памяті і світла.
Нехай живе й не знає каяття
Моя надія часом не поникла.

І знову мов народжується світ,
І знову новий день приходить.
Надія є, є новий зліт!
І в ньому твоя уява родить.

І вітру зміст і сенс життя.
І шлях твій нескінченно довгий.
Який не знає втоми вороття -
Бо для Вкраїни працювати гордий.

Часом не знаєш в кого запита.
Йти далі чи зупинитись варто? Де слова?
Де грань мети, де кінець листа?
Їх нема. Є лиш рубіж – і нова передова.

І тільки ти один себе формуєш,
Шукаєш, важко трудячись.
Над світом цим і над собой чаклуєш.
Бо знаєш ти від щастя сміючись

Як добре жити і не знати болю,
Як добре цінувати час.
Живеш десь там, але думки з тобою -
Не просто так забути нас.

І день прийшов - він вже сьогодні!
На завтра нічого не відкладай.
Бо є життя, таке коротке зовні,
Тому у відчай ніколи не впадай

Люби, працюй не знаючи втоми,
Нові дороги собі прокладай.
А з’явиться хвилинка без сороми
Про рідних-близьких ти згадай.

Ходив я світом за тобою
Не знаючи, де втрачу і де тебе знайду
Проник ввесь світ журбою -
За своїм щастям вічність йду.

Світ горя, щастя і утоми
Доріг розбитих, літ молодих
Проблем життєвих до оскоми
Не знаєш де вже передих.

Зникає зірка, і затмення.
І ти лежиш вже горілиць,
Немає сили і натхнення
Коритись покликам столиць.

Йти тре вперед, але ніхто й не допоможе.
Чи встати просто, чи повзти?
Себе карати гріх, сором і не гоже -
Не дати волі й сили не звести.

Не мрій! Не дихай! Тихше йди!
Кричить юрба поза спиною.
Бери як всі, й собі щось укради.
А ти лиш волю й честь - всіх стороною.

Мета є в тебе й принципи ще ті.
Не плакав би наш світ журбою
Якби любили б ви когось у своєму житті.
Пройду я півсвіту за тобою

Була б надія й плани солодкі.
І поряд вже ти і я собі такому
Скажу що щастя дні не ті вже короткі
Не заздри. Отримав, - допоможи другому.

Її ти втратиш, але Любов ніколи.
І доля нас кругами знову наверта.
Життя нам не прожити школи
Без помилок і новин листа.

Життя є час, а час це воля.
Воля єдиної мети
Дійти туди, де сниться доля,
До мрій кометою злети.

Духовний світ це є розлука.
Розлука то є сліз печаль.
Прожити так без серця – мука,
Любов віддати і полинути у даль.

Коритись крастися не буду,
Не буду я любов ховать.
Напився й так достатньо бруду,
Як кажуть що із дурнів взять.

Ти їх люби і грій їх серед ночі,
Ще серця стук свого віддай.
Прийдуть вони й завяжуть очі,
Будь як усі - не заважай.

Ой люде-людоньки не плачте,
Бо літ своїх вам прожити.
Просіть ви в Бога Сину щастя,
За те що дав він вас спасти.

Спасти від горя і знедолі,
Пекла земного і журби.
Тієї ще зазнав він болі
І сміх тваринної юрби.

Закони Ньютона працюють,
І Дарвін також бачив знак.
Найкращії уми лютують,
Духовний світ "в темряві" позаяк.

Все можна було описати,
Закони розвитку знайти.
І долю також можна гадати,
Проте такою не пройти.

Горить успіху зірка ясна
Або ж то свічка самоти.
Що буде далі - жизнь прекрасна
Чи повна чаша скорботи.

Родивсь десь там. І як не знаю,
Ти жив тоді. І як справді помер?
Твої слова з дитинства пам'ятаю,
Звучать вони на свій манер.

Промінчик світла, звук гітари
Чи фарби масляної мазок.
Ти просто був, і без фанфари
Залишив тут думок візок.

Я думок нитки розгортаю
Плету слова я в полотно
Дарма що нот твоїх не знаю
Вони мені як фарби у кіно.

Тарас, Висоцький, Цой чи Скрябін.
Життя то було, може забуття?
Пройшов свій шлях, загинув сам він.
Залишив слід, не буде каяття.

Кожної істоти лиш нотатка
Будує новий шлях для молодих
Буде це українець чи хорватка
Вже вмерли зірки ради них.

Палають зірки і згорають
Несуть нам світло крізь роки.
Така їм доля? Так...Допомагають,
Залишити слід тут на віки.

Небо й пекло грають в шахи,
Люду рвуть голів пуки.
Москалі, татари, ляхи -
Тури, коні, пішаки.

Шахівниця - Україна.
Наші душі - на кону.
Батько ліг у домовину,
Дід сховався у труну.

В небі крешуть блискавиці,
Чорна хмара з-за Карпат.
Густо крапає кровиця -
Пишно квітне райський сад.

Чорт змуровує редути,
Чорній зраді мостить путь.
В казани пливуть іуди,
За собою люд ведуть.

Янгол взяв потроху гору,
(пекло в розпачі гуде):
Шахував голодомором -
Переповнено Едем.

Кажуть, нам послали Сина,
Він до криків не глухий.
А чи встоїть Україна,
Поки бавляться боги?

22.08.2017р.

Усіх поглине ця трясовина,
і поростуть на куп’ях очерети,
і лиш Неопалима Купина
тебе опалить виміром четвертим.
І там, на дні, у цій трясовині,
де морок, твань і вічна малярія,
душа твоя космічна не змаліє,
молись Неопалимій Купині!
Молись не за зірки, а за сузір’я,
земне тяжіння і небесну вись,
і навіть за брудне своє ганчір’я,
за гаддя в кублах – все одно молись.
Бо ти людина в цій трясовині,
бо у вогні твоє нутро солоне…

Ти вір Неопалимій Купині,
не погорить вона і не потоне!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Давно відомо –
цей світ несправжній!
Усе - ілюзій коловорот!
Спитай у себе.
Ніхто не скаже,
що перший промінь уже от-от...
А сон глибокий –
не добудитись,
не докричатися – і нехай…
Ми один одному будем снитись!
Ти тільки серця не вимикай.
Ще зовсім трішки,
а там – світанок.
В мені вже пісня його звучить…
Цей сон розтане.
Загоїть рани любові музика.
Відболить.
А ми прокинемось, як раніше.
Як прокидалися сотні раз…
Бо є щось краще
і важливіше
того, що може вмістити час,
того, що може збагнути розум
що колупається у собі…
Цей сон розтане,
піде із грозами…

Усе – для тебе.
Усе – в тобі.

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю, над простір цей, над час.

Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

На синій дзвоник прилетіла бджілка -
Вітально уклонилася голівка,
І стала квітка радісно дзвеніти:
У синє небо надсилати звуки-міти...

Церковний дзвін розлився по містечку -
Небесна радість кожному сердечку.
Летів високо...З небом поріднився...
А потім на дзвіночки умостився...

На ранок сонце усміхом ясніло:
Квіткові дзвони бережно сріблило...