ДІЯ І

З'ЯВА І

Магдалена сама. Сидить у повені думок.
Відчиняються двері. Входить Лазар.
Кладе руку на голову Магдалени.

МАГДАЛЕНА
(поривається з окриком)
Брате мій коханий!

ЛАЗАР
(похиляється до перс).
О моя Магдалено!
(Завмирають в братніх обіймах.)
Я надто втомлений, хай трохи відпочину.

МАГДАЛЕНА
Сядь... відпочинь, мій брате...

ЛАЗАР
(зажурено)
З кожним роком, днем
моя до тебе довшає дорога...
В твої пороги входжу несміливо...
Я бідним є, а тут—багатства... розкіш...

МАГДАЛЕНА
(задумано)
Далекою твоя дорога стала...
Не тою, що була колись давніше...
Чи ти забув?

ЛАЗАР
Про що, о Магдалено?

МАГДАЛЕНА
Про ті дороги,
в які зі мною вирушав без втоми...
Тоді була я ще дитям—згадай-но...

(Горнеться до нього.)

Коли тремтяче
мені на голову ти клав свої долоні,
і в ніч погідну, ясну
розказував дива про світ наднебний...
Бродили разом ми по луках росяних
і по полях безкраїх...
Вникали мовчки ми в відвічні пущі—
наче трем, таємні...
По світлій хмарці місячного сяйва
втікали до зірок—о чуда... чуда...
ти осягнути дав мені! І все це
від Тебе мала я—від Тебе!

ЛАЗАР
Бо я хотів,
щоб чудо ти ввібрала у глиб душі...
і щоб тоді нарешті
сама ти стала—чудом!

МАГДАЛЕНА
Брате мій коханий! Хіба ж ти не вчував,
коли нашіптував слова ці чародійні—
як билось серце... як палали скроні...
і зблідло як уста мої дрижали...

ЛАЗАР
Чув то, чув...
О як же був на той час я щасливим!
Тим часом...

МАГДАЛЕНА
Що, брате?

ЛАЗАР
Померкли сни мої... Видіння відступили...
і золоті мої надії на тебе -
зів'яли... зблідли...

МАГДАЛЕНА
Що кажеш, брате!

ЛАЗАР
Так... Магдалено. Вів тебе на гору,
а ти—до пилу темного припала...
устами притулилась...

МАГДАЛЕНА
Устами притулилась, а не серцем!

ЛАЗАР
Забруднила шати..

МАГДАЛЕНА
(гаряче)
Та духа глибини—не покаляла!
Вмирало серце з голоду... волало...
кричало щастя! В безумі облуди
гонилася за ним... А голос твій
дзвенів мені у вухах, повнив груди,
як дзвін, що йде від неба до землі:
"Є щастя—ти шукай лиш—щастя є!"
Шукала—марно.
(З болем.)
З лопухів іржавих спивала каламуть,
хоч прагнула роси криштальної, небесної!

ЛАЗАР
(з недовірою)
Чи ще тобі і зараз
він—Юда з Каріот—квітучим келихом?

МАГДАЛЕНА
Його кохаю... кохаю!

ЛАЗАР
(з притлумленим болем)
Померкли сни мої... Видіння відступили...

МАГДАЛЕНА
Брате! Усі жалі і всі палкі жадання,
що ти з душі моєї випрядав,
тепер шукаю в ньому я для себе.

ЛАЗАР
Ні... Магдалено, ні!..

МАГДАЛЕНА
Його кохаю—він мене кохає!
Сьогодні Юда учти зажадав...
Ти будеш на ній... правда?..

ЛАЗАР
Інший шлюб...
Я іншу учту вимарив для тебе.
(Встає.)
Що ж, коли ти мислиш
при Юді своє щастя—будь щаслива...
(Цілує її в чоло.)
О, який бо інший я снив для тебе шлюб!

(Виходить.)

За виданням: Ірина Вовк.Марія з Магдали(драма). - Львів:Логос,1995.

Біля батьківського дому
У гіллі горіха
Господь оселився
І глядить на стріху.
Закружляли ластів'ята,
Пурхають у небі.
Мальву, чаберець і м'яту
Пригорну до себе.
А розкішні пані-вишні,
Груша, абрикоси...
Милість дарував Всевишній:
Покотились сльози.
Сонце краплі упіймало.
Огорнула втіха.
Я горіх той обіймала -
Дякувала стиха.

Літо малює лінії, пензлем наводить кути,
Ділить ціле на менше: дороги й стежки до хати.
Та чи вистачить мені досвіду й висоти
І чи стане повітря вдихати і видихати?
Небо грається в символи: пише маслом.
Все стається учасно, по волі й честі.
Та чи вистачить чисел іти за часом
І чи стане любові прожити чесно?
Світ поновлює істини. З давнини.
Вдосконалює душі, мудріє в дітях.
Та чи вистачить мені щирості й глибини
І чи стане гармонії бути для світу світлом?

Уві сні ми не маємо тями
осягнути таємні світи.
Усамітнене его ночами
самотужки іде до мети.

Чередою злітаються думи,
покаяння, тривоги, жалі.
Доливає пілюлі до суму
самота у музеї землі.

І у тиші нулями на масу,
наче лущена пляма іржі,
опадає полудою часу
позолота німої душі.

У вікно зазирають ікони,
із якими вона віч-на-віч,
опромінена сяйвом облич,
уповає на Божі закони
і надійну свою охорону –
оповиту у пелени ніч.

                              07.2017

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Господи! Спаси і збережи
світ цей грішний, що крихкий настільки.
Ти прости і злості не держи,
та пробач мені мої помилки.

Господи, гріхи мої прости,
змилуйся прошу, великий Боже!
Вбережи нас грішних від біди,
бо крім тебе це ніхто не зможе.

16.05.2016

Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.

Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.

Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів.

2013 рік

"Пісня Семи Хатхор" увійшла в текст драми "Горизонт Хуфу", видрукуваної в авторському циклі "Міфологія Стародавнього Сходу". - Львів: Логос,2013)

http://irynavovk.blog.net.ua



(Зі збірки, що вкладається "Туга за Єдинорогом",2017)

А за вікном нічого, окрім мли,
а у душі нічого, окрім пустки.
Барвисті мальви вчора ще цвіли,
та вже сьогодні лише туги згустки.

Упало небо на життя поріг,
а чисті зорі темрява накрила.
Дивлюсь на перехрестя трьох доріг
і безпорадно опустились крила.

Позаду – чорна зрада і пітьма,
направо – балахонів білі шати,
оптимістичного наліво теж катма
і ні в кого поради запитати…

Нема про поміч в кого попросить,
та й варто чи волать про допомогу…
Як втратив у житті червону нить –
ніхто не допоможе, окрім Бога.

02.07.2017

Я Божий храм зведу в височині.
Раба землі приречена на працю.
Життя і смерть покладені на тацю.
Життя і смерть даровані мені.
Від антифонних гласів до псалмів.
Від страдного до співного, святого ...
Пливуть віки. І що мені до того --
мій "зіккурат" іще не овдовів!
Пригляньтеся, старезний пнеться дуб,
небесними вогнями обгорілий.
Болить душа, судомить чорно тіло,
та не дається часові на зруб.
Тисячоліття звернені до нас.
Тисячоліття б`ють у наші скроні.
І ми такі ж вразливі, безборонні --
відважний профіль, лицарський анфас.
... І в нас потреба божої руки ...
... І в нас одвічна тяга до любові ...
Гойдаються колисочки кленові --
іде життя. Минаються віки.
За віком -- вік. У величі і в скверні.
Вслухаючи биття прийдешніх чад.
Стоїть мій храм -- і кличе до вечерні ...
Оселя Духа. Вічний "зіккурат"!*1

"... Хай пам`ятають люди,
хай волають до неба!
Божествам хай приносять хлібні офіри!

… Хай країни свої піднесуть,
хай храми свої збудують!
Воістину, кажу, богам це любо ...

... Хай постане подоба наземна
тих творінь, що діткнулися бога!
Воістину, кажу, безмежна у тім
н а с о л о д а!"*2

з 5 на 6 лютого 2001р.
-----------------------------------------
*1"зіккурат" -- ступінчастий храм у Стародавньому Вавілоні.

*2 вільно переспіваний фрагмент старо-вавілонської поеми про сотворіння світу "Коли вгорі".

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Сім 'ме́нтів щастя,
сім коротких літ –
і ти, як тополиний пух, пропаща…

Лелечі гнізда, чуєте, я ваша! –

від хатніх мальв і листоносних віт,
я теж лелечо мислю о політ!

Нас сім по сім – лелече “імінабі”…

Моя сім’я. Мій захисток. Мій табір.
Моя Плеядо в зоряних верхах.
Моя Пречиста Матір в постолах
і у сорочці – білому по білім,
і у вінку з блаватів, перецвілім –
семивідлунне марево, авжеж,

лелечо стрінеш – клично проведеш,
і я тобі пташино теж озвуся:
я з Ірію, я – Іра, я – Іруся,
мене допіру призвано сюди
з Небесних Надр до чорної води –

оце твоє з е м н е, твоє м и н у щ е –

дающе гострий зір, як ніж, дающе
тобі глибинну парость почуття –

це смак ж и т т я, незвичний с м а к життя
на мент, на перелітний, ниспосланий,
бо ти – жива, ти – Ле́лечка, ти – Дана,
в тобі дзьобате зріє лелеча…

Горить свіча. Горить твоя свіча
у всесвіті, така ж як ти, єдина…
Ти – божа тінь, вінець творінь, л ю д и н а –
тобі підвладно гори перейти…

Допоки прах землі тебе не зловить,
Допоки у душі і серці повідь –
Гори, свічо! Лелеченько, лети…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів"Каменяр",2008)

Все, що Господь мені дає,
тільки моє...
І Він єдиний знає, що потрібно.
Душі моїй падіння та прозріння,
лиш для спасіння шле,
мого спасіння...

2017р.

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

все, що між нами є –
це, по суті,
пам'ять,
яка з часом тане на горизонті.
спогади стають фрагментарними,
хоч все ще живі, палкі й розкуті.
але що потім?
врешті, мова про кожного з нас,
про важливі деталі,
без яких нас немає
перед обличчям Бога.
рідко хто знає свою дорогу,
рідко хто бачить,
наскільки вона полога.
якщо мовчати –
то Ти приходиш.
сідаєш поруч, сідаєш біля.
між нами море,
між нами пам’ять
і стільки спогадів звідусіль!
вони ж бо – радісні…
вони ж бо – світлі,
ними завжди закінчується відлік.
там, де ти замружено
дивишся у вічі –
кожен стає деревом,
виростає з підлітків.
тому не переймайся нині,
не переймайся – дихай!
глибоко і розмірено,
насолоджуючись, довго…
бачиш, як довкола у світі красиво?
чуєш, як довкола у світі тихо,
і як чудово!?

Темний простір лякає і вабить,
невагомість тримає зорі
Порозвішував кулі крилаті
Хтось могутній і неозорий.

Час минає - це просто наживка
Для істот, що лишились безсмертя
Збережи за короткий спалах,
світлий розум і чисте серце

Вже звучить невловимий гомін,
в ньому чується голос Пророка
Ми прийдемо до нього на сповідь,
нам відчиняться двері до Бога.

"Хто такий?" - секретар запитає-
гарний ангел у білих шатах...
"Я Сергій"... "А чому ти питаєш?"
"День тяжкий... і вас дуже багато..."

07-06-2017

Я хочу, щоби біля Бога
Кружляла моя дорога.
Йому уклонитись низенько,
Його обійняти тихенько,
Йому зазирнути в очі,
Почути Слова пророчі
І слухати й говорити,
І плакати,і радіти,
Та поруч старанно з хмарини,
Кидати на землю зернини.
Я хочу красу всього світу
Відчути, як чують діти
Й у слові натхненно плекати,
Я хочу...до Божої хати...

Ще недавно зима - завірюха сяйна -
Кружеляла пухнасті сніжини.
А уже, наче мить, промайнула весна,
Пролетіла, як пух тополиний.

Одцвітають каштани, бузок одцвіта,
Час черемсі печально зітхнути.
І кульбаба на луках - ну зовсім не та –
Сіє пухом свої парашути.

Вилітають із серця печальні слова
І летять між дерева і віти.
Лиш один соловейко бадьоро співа,
Зустрічає, закоханий, літо!

24.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Бог ще ближче, аніж близько -
і коли ти думаєш що вдихаєш запах його,
то він уже міліярди разів удихнув
і міліярди разів уже видихнув
тебе.

і ще стільки разів удихне і заново видихне.

а коли закінчиться лік,
щоб рахувати,

то далі продовжить -
удихати і видихати,
удихати і видихати,
удихати і видихати -

тебе.

Чи є на цьому світі Бог? На це питання,
Всього лиж відповіді може бути дві.
Не дивлячись на церкви всі старання
Крім так, багато хто з нас скаже ні.

А з цих хто скаже так, велика частка
Насправді в житті не вірять ні у що
І Біблія для них це просто казка
І ангели небесні всі, для них ніщо.

А віра – це для них як звичка
«Всі ходять в храм і я піду
А як не піду, то біда ця невеличка,
Священник відпустить коли я прийду»

А ті люди, що віри не мають
Ті всі що кажуть, що доля це міф.
Тії хто вірять що Бога немає…
Вірять у себе в безмежжі світів!

В кожному з нас є віри хоч капля
У небо, у сонце і в себе, в любов.
Від віри залежить і доля і щастя
Віра основа земних всіх основ.
2014

Надійкі
А ти мовчиш. Відверто мовиш,
Посміхаєшся.
Додому прийду, ти обіймеш,-
Привітаєшся.
Ну і що, що мовчиш, ті слова
Перламутрові
Можуть виїсти душу наскрізь
Мовою ртутною.
А давай помовчим, коли ніч
Перетне весь світ.
Ти розкажеш мовчанням мені
Мрій своїх політ.
А як сонце-поколото кине
Коріння землі, –
Ми назустріч до нього підем,
Мов малі..

Мальоване сонце киває спросоня,
Мов випуклий сонях у Бога в долонях.
Насичує моря блакитні зіниці,
Проміння над степом волочить мов шпиці.

М'якими вітрилами збуджує майво,
Весняне натхнення оспівує сяйвом.
Мальоване сонце, кудрявий Ярило,
Моїй Україні думки засліпило.

2017 рік

Солодким медовим цвітом
Ти бавиш в мені дитя.
Хорунжим, морським привітом
Пізнати даєш життя.
І в радості, чи в турботі,
Ввісні, чи то наяву,
В буденності, чи в роботі, -
Плекатиму тінь твою.
Мовчать надранкові роси,
І сонце давно не спить.
Це ти розпустила коси
З очей висія блакить.
Моя Чародійна Панно,
Святиня моііх надій.
Мені з верховини данна,
Сопутниця моііх мрій.

2016 рік

«Хананаміті, хананаміті».
Дивись, нас кличе дорога квітів,
Щасливий ранок і теплі ниви,
Садів духмяних весільні гриви.
Рум’яне сонце в твоїх долонях,
Й хмарки стокрилі, немов на конях.
А ти хворієш, досить хворіти.
А як же квіти, вони, як діти.
Ти скажеш тихо: «Треба летіти!!
Ходімо ж, любий,
Хананаміті.»

2017 рік

Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Так смеркнуть тополі поволі,
Зірки, наче сови, не сплять.
Куняють вітри ясночолі,
Шовкову вирівнюють гладь.

А десь у далекому полі
Осінню симфонію, спів,
Наслухались трави стодолі,
В дурмані хвилюючих снів.

Відлунює барвами листя,
Спада, мов ранкова роса.
Їх погляд вибагливо-чистий
Тепер підпира небеса.

І все невідоме – знайоме,
І все не чуже, надземне.
Побачиш, спіткнешся на слові,
Відчуєш, як серце щемне.

Так смеркнуть тополі поволі,
Я й досі між ними стою.
У пошуках кращої долі,
Навіки віддавши свою.


2016 рік​

З-під лоба дивиться на степ
Морський скелет.
Плекає римами поет
Цей силует.
Білим по білому мете
Пухка зима.
Снігами спілими плете
Косу пітьма.
Акордами морозних війн
Мчать береги.
Піднявся вітер із колін —
Тремтять сніги.

Євство зими - це плід холоднокров'я,

Іі сезонно-нерухома зброя.



2017 рік

А ти мене нагодуй:
душевноспеченими почуттями,
аби до мене вони знестями
прийшли блаженственними гостями.
Мов спілі вишні -
червоні, пишні.
Пірнаті хвилі -
тисячокрилі,
Мене купали б на небосхилі
Вечірньої морської тиші.
Я цілував би їхні долоні, --
Душа заграла б на саксофоні.
Пузата радість на струнах скрипки
Безбожно стукала б людям в шибки...
Глянь: над Дніпром, над Дунаєм, Бугом
Веселка небо зорала плугом!...
Душевноспеченим пахне простір,--
До мене хлинуть ранкові гості!!


2017 рік

Вдихнути ранкову ранковість,
Почути твій голос, твій сміх..
Надпити туманом бадьорість
З роси, що в тилу твоїх ніг.
Будити морські оксамити,
Як будять їх зранку Боги.
Спішити любити, - щоб жити.
Я хочу хотінням жаги.
Незвершене - чудом вершити.
Будуючи правди мости, -
Я хочу життєм просто жити!!
Бажаю свободи, а ти!?


2017 рік

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу на віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди - соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич : Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутніх...

Вже котрий рік тебе немає поруч,
І жити звик уже на самоті.
Але не відпускає болю обруч -
Без тебе стіни дому геть пусті.

І, як колись, уже не тішать свята
Та потьмяніли юності дива.
Пішла у рай моя старенька мати
І ангел пісню їй уже співа.

А я ще тут. Пісні співаю людям,
Їх душі засіваючи добром.
Аби Творець у час Страшного суду
Спасіння дав синам твоїм обом.

Молися, мамо, із небес за сина,
Щоби Господь простив йому гріхи.
Тоді, можливо, я тебе зустріну
Й віддам усі несплачені борги.

24.04.2017р.

                        І
Хто чумакує у майбутнє,
уже не зупиняє мить,
аби почути слово путнє,
яке у безвісті летить.

                        ІІ
На кожній станції останній
уже очікує не Лета,
а втрачена жага писання
на зайвім поприщі поета.
Рятує те, що убиває
у пошуку любові Бога,
яка утрачена буває
і до людини, і до Нього,
як у новому Заповіті
від імені Його любові –
усе, що діється на світі
воістину одного Слова.

                        ІІІ
У те, що вірили, забули –
і наші цілі, і мету.
Життя наповнює минуле,
відмотуючи суєту.

                              04.2017

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить життя, яку даруєш!
За жаль і втіху, сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Приспів: Алилуя (4 рази)

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я:
весни цвітінні, співі птиць,
вечірнім спалаху зірниць
понад земним простором – Алилуя!

Приспів

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

Приспів

25-26.04.2016

Алилуя!

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить буття, яку даруєш!
За радість, сум, за сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я.
Благослови нас на життя,
даруй нам мирне майбуття
під небом України – Алилуя!

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

06.02.2023
Галина Виноградська

Одбіліли проліски на листі
сірому, пожухлому за рік,
і нові, у синьому намисті,
окаймляють пагони осик.

Молодіє ясен омелою,
вітер чеше коси у беріз,
і усьому, що стає травою,
подарує падалицю ліс.

Юні сили наливають соком
все, що оживає і живе.
Дух землі, ширяючи високо,
зцілює й запліднює нове.

Все минуле тихо відмирає.
Постуємо. І на ярину
маємо надію ще одну,
і на перемовини до гаю,
а на благо те, що обіцяє
освятити вічну таїну.

                              04.2017

тобi призначена
знаю
i знаєш ти
сьогоднi незримим сяйвом
шлях освiти
до храму
в якому буде
завжди любов
вона перетворить будень
у свято бо
вона єдина спроможна
нести життя
ти бачиш я ще порожня
твоє дитя
ось-ось посiється в лонi
вiзьми мене
та плотi мирськi закони
ми обминем
радiю
тобi радiю
i навстрiч йду
радiю
а небо сiє
майбутнiй сум

07.04.2017

Не пройдена моя судьба.
Не сожжены еще бумаги.
И не идет пока мольба,
Хотя покинуты очаги.

Не выпито еще вино.
Торфетка с планом осырела.
Я слушаю опять Кино.
Не ощущая свого тела.

06.06.16.

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Оживаю я, панове,
у раю своєму,
як почую моє слово
аж до Віфлеєму,

як прийду у кожну хату
по всій Україні,
отоді і буду знати,
що я не загину,

як омиєте офіру
у дикому полі,
отоді і я повірю,
що рай мій – на волі,

що зруйновані кайдани,
тюрми й каземати
і про мене на майдані
є кому співати.

І тоді, усі поети,
у новому світі –
ви за мене доживете
мої недожиті.

                              09.03.2017

Життя сповідує – буття…

І та ж наука - є цікава штука.

Хоча чотири – два плюс два…

Та все ж бувають поняття

Що не вкладаються у форми

Прямих банальностей життя.



Ну як, скажіть, нам розглядіти

У світлі білому rainbow ?

А в чорно-білому кіно

Палітру кольорів узріти?



Секрет доволі є простим-

Допоки з серцем молодим

Вночі і в день душа літає,

Буває мокне і страждає...

Та не боїться, лиш... співає…

Ось вам і відповідь на «як»

Нащо натяк? А просто так…

Хай буде так!

Ніяк інакше!

20.10.2015 Ю.В.

Неначе потяга колеса
Роки нам стукають у скронях.
Не гріє голубінь небесна,
Не тішить нас розквітлий сонях…
Дорога наша не під гору
І скоро нас зимові сани
Вже понесуть з гори до долу
Тамуючи і біль і рани…
Нас зігрівають тільки - діти
Вони. як той промінчик сонця
Та нікуди все ж правду діти
Все рідше світить нам в віконця…
Та не зважаючи на вітер
Що все сильніший з кожним роком
Ми одягнем на душу світер
Та й виглядатимем нівроку.
Ми вже достатньо помудріли,
Начулися і надивились
І поки зовсім не здуріли
Покаємось, - бо не молились…

Нести найтяжче власну порожнечу.
Таким змілілим все стає навкруг!
І страх: а раптом стан той вже конечний?
Не зваблять більш ні думка, ані рух...
Отак, напевне, і рілля боїться,
Що омине її Сіяч з зерном,
А те насіння, що у ній таїться,
Непотріб зродить, вкриє бур’янОм.
Ну а потому - хоч яке добірне
Ти кидай в неї зЕрно від плеча,
Його бур’ян не пустить в лоно сіре ‒
Засмічена рілля глуха до Сіяча.

2016

Я сижу и плачу на скамье,
А она холодная такая,
Лучше б я была такой в земле -
Не ходила по земле живая.

А я плачу горько среди трав,
Среди трав роскошных утираю,
Слезы, тонких юношских забав
От всего и всех свои утаю.

Я на взрыв кричу от своей боли,
Не стерплю ее себе ни как.
Туча затемнит луну мне то ли..
То ли это, может, некий знак.

14.09.16

А на улице снова дождь.
Я люблю эту пору не меньше.
Я люблю эту смятую рожь.
Чувства мне подавить, знаешь, нечем.

А на улице дождь моей льет.
Восхитительный дождь и прекрасен.
Сделал он мне на встречу ход.
Я ступаю по свежей трассе

26.09.16

* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Сніг пеленав світ в чисті пелюшки,
Трусив з перин-хмаринок біле пір’я,
Вдягав різдвяні теплі кожушки
Деревам, що поснули на подвір’ї.

Він для пологів постіль вистеляв,
Щоб Божого зустріти нині сина,
Завбачливий мороз на круглий став
Накинув нову льодову ряднину.

Святковий дух вже просто навкруги -
Колядками зірватися готовий,
А на ялинці – блискітки фольги
І вогники ясніють кольорові.

В печі й духовках ліниться кутя
Родзинково-горіхово-медова,
Жде першу зірку – звістку про дитя
Родина у колядках та примовах.

Різдво іде – радіймо всі йому,
Впускаючи любов і віру в серце,
Розвіймо сяйвом у душі пітьму,
Очистивши всі внутрішні джерельця!

Повітря дихає добром
І зорі сяють особливо,
Душа, напоєна теплом,
До світу щирого сміливо
Назустріч долі, навпростець
Крокує весело, завзято -
Радіє, тішиться Різдвом,
Щаслива зустріччю зі святом.

Шаную того, хто шанує віру
і має Бога вище за богів,
і не хапає зопалу рапіру
аби собі нажити ворогів.

Та іновірець думає інакше
і не мотає видиме на вус,
що ідоли не служать людям краще,
ніж розіп’ятий за людей Ісус.

І хай би перуни-дереворити
не спокушали душі християн,
аби і Україну не ділити
на ще одну парафію поган.

Уже достатньо місій і конфесій,
що роздирають націю навпіл,
а то і четвертують. У процесій
одна мета і душ, і грішних тіл.

Усе одно ти маєш полюбити
єдине всемогутнє божество,
яке ще ліпить і картину світу,
і всюдисуще, і твоє єство.

І я сягаю далі за Трипілля,
де поїдала фауна зело,
але іще нікого не було –
false, true @ одиниця та зеро,
де не було ще віри у добро
але уже було цілюще зілля,
що лікувало славу і похмілля
і гоїло драконове перо.

01.2017

І знов надію людство бачить.
Охвітне свято. Біла вись.
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося. Молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома.

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж.

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Тремтять свічки. Молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.

...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим.
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати.
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017