Мамо,
Рядки ці спонтанні,
Мов перла останні
Летять несказанно,
Як сніг.
Твої вмілі руки
Не знають розпуки,
Мов приязні муки
Доріг.
Не плач, моя нене,
Як вітер поверне
Неторкані зерна
Прийду.
Промінчиком неба
Схилюся до тебе.
В твій дім на розпутті
Зайду.


2015 рік

Так смеркнуть тополі поволі,
Зірки, наче сови, не сплять.
Куняють вітри ясночолі,
Шовкову вирівнюють гладь.

А десь у далекому полі
Осінню симфонію, спів,
Наслухались трави стодолі,
В дурмані хвилюючих снів.

Відлунює барвами листя,
Спада, мов ранкова роса.
Їх погляд вибагливо-чистий
Тепер підпира небеса.

І все невідоме – знайоме,
І все не чуже, надземне.
Побачиш, спіткнешся на слові,
Відчуєш, як серце щемне.

Так смеркнуть тополі поволі,
Я й досі між ними стою.
У пошуках кращої долі,
Навіки віддавши свою.


2016 рік​

З-під лоба дивиться на степ
Морський скелет.
Плекає римами поет
Цей силует.
Білим по білому мете
Пухка зима.
Снігами спілими плете
Косу пітьма.
Акордами морозних війн
Мчать береги.
Піднявся вітер із колін —
Тремтять сніги.

Євство зими - це плід холоднокров'я,

Іі сезонно-нерухома зброя.



2017 рік

А ти мене нагодуй:
душевноспеченими почуттями,
аби до мене вони знестями
прийшли блаженственними гостями.
Мов спілі вишні -
червоні, пишні.
Пірнаті хвилі -
тисячокрилі,
Мене купали б на небосхилі
Вечірньої морської тиші.
Я цілував би їхні долоні, --
Душа заграла б на саксофоні.
Пузата радість на струнах скрипки
Безбожно стукала б людям в шибки...
Глянь: над Дніпром, над Дунаєм, Бугом
Веселка небо зорала плугом!...
Душевноспеченим пахне простір,--
До мене хлинуть ранкові гості!!


2017 рік

Вдихнути ранкову ранковість,
Почути твій голос, твій сміх..
Надпити туманом бадьорість
З роси, що в тилу твоїх ніг.
Будити морські оксамити,
Як будять їх зранку Боги.
Спішити любити, - щоб жити.
Я хочу хотінням жаги.
Незвершене - чудом вершити.
Будуючи правди мости, -
Я хочу життєм просто жити!!
Бажаю свободи, а ти!?


2017 рік

Цілий світ у мені:
Минуле, цей день і майбутнє,
Мов кленові вогні,
Ті події такі незабутні.
Пурпурові світанки,
І краплини дощу на віконні,
Твої ніжні обійми
І синочкові оченьки сонні.
Теплі мами слова,
Що щебече завжди - соловейкова доля.
Святить паску світанок у ріднім селі,
І на те Божа воля.
Неба клич : Обійми!
І навшпиньки тягнусь до хмаринки,
Чи ранкової зірки,
Яка щедро дарує зіринки...
Нерозривно у часі
Минуле, цей день і майбутнє:
Споконвічна любов,
мов черешневий цвіт,
Зустрічає попутніх...

Вже котрий рік тебе немає поруч,
І жити звик уже на самоті.
Але не відпускає болю обруч -
Без тебе стіни дому геть пусті.

І, як колись, уже не тішать свята
Та потьмяніли юності дива.
Пішла у рай моя старенька мати
І ангел пісню їй уже співа.

А я ще тут. Пісні співаю людям,
Їх душі засіваючи добром.
Аби Творець у час Страшного суду
Спасіння дав синам твоїм обом.

Молися, мамо, із небес за сина,
Щоби Господь простив йому гріхи.
Тоді, можливо, я тебе зустріну
Й віддам усі несплачені борги.

24.04.2017р.

                        І
Хто чумакує у майбутнє,
уже не зупиняє мить,
аби почути слово путнє,
яке у безвісті летить.

                        ІІ
На кожній станції останній
уже очікує не Лета,
а втрачена жага писання
на зайвім поприщі поета.
Рятує те, що убиває
у пошуку любові Бога,
яка утрачена буває
і до людини, і до Нього,
як у новому Заповіті
від імені Його любові –
усе, що діється на світі
воістину одного Слова.

                        ІІІ
У те, що вірили, забули –
і наші цілі, і мету.
Життя наповнює минуле,
відмотуючи суєту.

                              04.2017

Він прийде!
Всі вони приходять!
В нічних снах,
З крові та плоті.
***
Тотально зламана ти
Лежиш на підлозі ,
Серед темної ночі
Лиш серце тріпоче.
***
І ось диво;
Він прийшов несправедливий,
Та такий справжній,
Ти така чутлива.
***
Ти любиш?
Чи може любила?
Та так і не відпустила,
Бо ти так сильно хотіла з ним життя розділити.
***
Ти так гірко плакала,
І палко щоночі молилась.
Наразі серце просто зломилось,
і ти в чарівну і не підкорену красуню перетворилась.
***
Він кохає тебе,
Так палко бажає тебе.
Лиш ти стала як айсберга вершина.
А він більше не твоя половина.

В раю гуляла пустотлива Єва,
Над яблуком замислився Адам -
Враз блиснуло і загриміло зліва!..
Злякалась Єва й мовила: «Не дам...»

«Ах, так?!.» - Адам до неї люто -
«Піду я до Ліліт - і назавжди!..»
Адама Єва стиснула за руки
І в ноги кинулась: «Залишся, не іди!..»

Повів Адам її у райські ку́щі -
Удвох вкусили яблука й гріха,
Що насолодою для них став сущою…
Альтернативна є історія й така...


12.04.17

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить життя, яку даруєш!
За жаль і втіху, сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Приспів: Алилуя (4 рази)

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я:
весни цвітінні, співі птиць,
вечірнім спалаху зірниць
понад земним простором – Алилуя!

Приспів

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

Приспів

25-26.04.2016

Алилуя!

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить буття, яку даруєш!
За радість, сум, за сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я.
Благослови нас на життя,
даруй нам мирне майбуття
під небом України – Алилуя!

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

06.02.2023
Галина Виноградська

Одбіліли проліски на листі
сірому, пожухлому за рік,
і нові, у синьому намисті,
окаймляють пагони осик.

Молодіє ясен омелою,
вітер чеше коси у беріз,
і усьому, що стає травою,
подарує падалицю ліс.

Юні сили наливають соком
все, що оживає і живе.
Дух землі, ширяючи високо,
зцілює й запліднює нове.

Все минуле тихо відмирає.
Постуємо. І на ярину
маємо надію ще одну,
і на перемовини до гаю,
а на благо те, що обіцяє
освятити вічну таїну.

                              04.2017

тобi призначена
знаю
i знаєш ти
сьогоднi незримим сяйвом
шлях освiти
до храму
в якому буде
завжди любов
вона перетворить будень
у свято бо
вона єдина спроможна
нести життя
ти бачиш я ще порожня
твоє дитя
ось-ось посiється в лонi
вiзьми мене
та плотi мирськi закони
ми обминем
радiю
тобi радiю
i навстрiч йду
радiю
а небо сiє
майбутнiй сум

07.04.2017

Не пройдена моя судьба.
Не сожжены еще бумаги.
И не идет пока мольба,
Хотя покинуты очаги.

Не выпито еще вино.
Торфетка с планом осырела.
Я слушаю опять Кино.
Не ощущая свого тела.

06.06.16.

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Оживаю я, панове,
у раю своєму,
як почую моє слово
аж до Віфлеєму,

як прийду у кожну хату
по всій Україні,
отоді і буду знати,
що я не загину,

як омиєте офіру
у дикому полі,
отоді і я повірю,
що рай мій – на волі,

що зруйновані кайдани,
тюрми й каземати
і про мене на майдані
є кому співати.

І тоді, усі поети,
у новому світі –
ви за мене доживете
мої недожиті.

                              09.03.2017

Життя сповідує – буття…

І та ж наука - є цікава штука.

Хоча чотири – два плюс два…

Та все ж бувають поняття

Що не вкладаються у форми

Прямих банальностей життя.



Ну як, скажіть, нам розглядіти

У світлі білому rainbow ?

А в чорно-білому кіно

Палітру кольорів узріти?



Секрет доволі є простим-

Допоки з серцем молодим

Вночі і в день душа літає,

Буває мокне і страждає...

Та не боїться, лиш... співає…

Ось вам і відповідь на «як»

Нащо натяк? А просто так…

Хай буде так!

Ніяк інакше!

20.10.2015 Ю.В.

Неначе потяга колеса
Роки нам стукають у скронях.
Не гріє голубінь небесна,
Не тішить нас розквітлий сонях…
Дорога наша не під гору
І скоро нас зимові сани
Вже понесуть з гори до долу
Тамуючи і біль і рани…
Нас зігрівають тільки - діти
Вони. як той промінчик сонця
Та нікуди все ж правду діти
Все рідше світить нам в віконця…
Та не зважаючи на вітер
Що все сильніший з кожним роком
Ми одягнем на душу світер
Та й виглядатимем нівроку.
Ми вже достатньо помудріли,
Начулися і надивились
І поки зовсім не здуріли
Покаємось, - бо не молились…

Нести найтяжче власну порожнечу.
Таким змілілим все стає навкруг!
І страх: а раптом стан той вже конечний?
Не зваблять більш ні думка, ані рух...
Отак, напевне, і рілля боїться,
Що омине її Сіяч з зерном,
А те насіння, що у ній таїться,
Непотріб зродить, вкриє бур’янОм.
Ну а потому - хоч яке добірне
Ти кидай в неї зЕрно від плеча,
Його бур’ян не пустить в лоно сіре ‒
Засмічена рілля глуха до Сіяча.

2016

Я сижу и плачу на скамье,
А она холодная такая,
Лучше б я была такой в земле -
Не ходила по земле живая.

А я плачу горько среди трав,
Среди трав роскошных утираю,
Слезы, тонких юношских забав
От всего и всех свои утаю.

Я на взрыв кричу от своей боли,
Не стерплю ее себе ни как.
Туча затемнит луну мне то ли..
То ли это, может, некий знак.

14.09.16

А на улице снова дождь.
Я люблю эту пору не меньше.
Я люблю эту смятую рожь.
Чувства мне подавить, знаешь, нечем.

А на улице дождь моей льет.
Восхитительный дождь и прекрасен.
Сделал он мне на встречу ход.
Я ступаю по свежей трассе

26.09.16

* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Водою швидкою розмиті сліди
Дощами весінніми співом струмки
Твоїми словами , моїми слізьми
Удвох проводжали кохання казки

Там парою в небі із двох половин
Там променем сонця у золоті злив
Навколо у сяйві суцвіття перлин
Хвилина де з відчаю ти все простив

Тобою живу , як прийдеться пливу
Як дні проминають плету в сивину
Де в бога , де в долі Ю прошу і молю
Ой ви не тривожте цю тугу мою.
2017р.

Сніг пеленав світ в чисті пелюшки,
Трусив з перин-хмаринок біле пір’я,
Вдягав різдвяні теплі кожушки
Деревам, що поснули на подвір’ї.

Він для пологів постіль вистеляв,
Щоб Божого зустріти нині сина,
Завбачливий мороз на круглий став
Накинув нову льодову ряднину.

Святковий дух вже просто навкруги -
Колядками зірватися готовий,
А на ялинці – блискітки фольги
І вогники ясніють кольорові.

В печі й духовках ліниться кутя
Родзинково-горіхово-медова,
Жде першу зірку – звістку про дитя
Родина у колядках та примовах.

Різдво іде – радіймо всі йому,
Впускаючи любов і віру в серце,
Розвіймо сяйвом у душі пітьму,
Очистивши всі внутрішні джерельця!

Повітря дихає добром
І зорі сяють особливо,
Душа, напоєна теплом,
До світу щирого сміливо
Назустріч долі, навпростець
Крокує весело, завзято -
Радіє, тішиться Різдвом,
Щаслива зустріччю зі святом.

Шаную того, хто шанує віру
і має Бога вище за богів,
і не хапає зопалу рапіру
аби собі нажити ворогів.

Та іновірець думає інакше
і не мотає видиме на вус,
що ідоли не служать людям краще,
ніж розіп’ятий за людей Ісус.

І хай би перуни-дереворити
не спокушали душі християн,
аби і Україну не ділити
на ще одну парафію поган.

Уже достатньо місій і конфесій,
що роздирають націю навпіл,
а то і четвертують. У процесій
одна мета і душ, і грішних тіл.

Усе одно ти маєш полюбити
єдине всемогутнє божество,
яке ще ліпить і картину світу,
і всюдисуще, і твоє єство.

І я сягаю далі за Трипілля,
де поїдала фауна зело,
але іще нікого не було –
false, true @ одиниця та зеро,
де не було ще віри у добро
але уже було цілюще зілля,
що лікувало славу і похмілля
і гоїло драконове перо.

01.2017

І знов надію людство бачить.
Охвітне свято. Біла вись.
Мов сніг, розвіються невдачі!
Дитя зродилося. Молись...

Син Божий став людським, близеньким.
Лежить у яслах, обійма
Свою земну вродливу неньку.
А волхви стали кружкома.

Пречиста втомлена Марія.
На сіні поряд сивий муж.
Ослиці грива майоріє.
Пора псалмів, завійних стуж.

Дарунки - злото, ладан, смирна.
Тремтять свічки. Молочна тиш.
Далеко Ірод... Любо-мирно.
Спустились янголи з узвиш.

На стінах зілля, стеля зорна.
Яскиня тепла. Вифлеєм.
Ягнята бігають проворні.

...а ми неситі... крівцю п`єм...

До себе заповіді тулим.
Оця - корисна, зайву - кидь...
Тавро юродства - добрим, чулим,
Корони мостяться на гидь.

Для свята різні пункти-дати.
Шліфує кожен хист і хрест.
Бог завпевняє: люди - браття!
Тремтять Алеппо, Еверест...

Але ж - повіримо у диво:
Спасає люд малий Христос,
Бо він - дитятко особливе,
Що впорядковує хаос.

2017

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

- А де отой, що говорив: я – Син?
Ти був із ним, ти був йому слугою!
- Не знаю я, про що ви. Я один.
Ідіть собі, я хочу супокою.

- Його розп’яли на ганьбу і сміх,
а ти йому підтакував у слові.
- То був не я, хіба таке б я міг…
Я присягав єдиному Єгові.

- Він – лжепророк, лукавець, єретик …
А ти йому клонився, як святому.
- Не був я з ним, я до Талмуду звик.
Іду із молитов собі додому.

- Минає ніч, вже півень кличе день,
і я утретє зраджую Ісуса.
Витьохкую оманливих пісень.
Сказати правду, Господи, боюся…

-----------------------------

Бува, і ми, коли сягає жах,
від свого відмовляємося… всує,
бо піде мить і проспіває птах,
і зрадниця у губи поцілує.
26.12.2016

Ось так, життя все в каламуті
Проходить під диктовку зла.
Країна ј люди, все забуто,
В пекельні кола владь звела.
У боротьбі, в смертельніј січі
Зіјшовсь ди*вол із добром,
Тримає б*с в ярмі одвічнім,
Позначив націю тавром?
Четвірка, з царського ось роду,
З одним рефлексом. Лиш бере.
Для себе лиш. Не для народу.
А нарід в муках стогне ј мре.

Така ось влади хижа сила.
Дикунства лють. Печерна мла.
Гидь вузьколоба. Боже Милиј,
За що, за що нам скільки зла?
За що караєш Україну,
За що немилосердно б’єш?
Ще ј насилаєш злу годину,
У душу горя додаєш.
Пошли Ти, Боже, долю людям,
А владцям розуму додај,
Врятуј монарха від безглуздя,
О, Господи, нам волю дај!

          10.10.2015

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.

Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?

З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

2016

Осколки недонищених гаїв…
І хмарний дим над ними попелястий,
Де помисли високі всі мої
І залишки романтики і щастя.

Знаходжу втіху тут собі просту
У цих просторах, присмерку імлистім.
Заповнює сердечну пустоту
Приємне шурхотіння падолисту.

І душу закривавлену мою
Лікує аура ясна свободи.
Всі прикрощі нікчемними стають,
Дрібніють перед величчю Природи.

5. 11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна, Стрибогів гай

Пане Боже, помилуј нашу Вкраїну;
Даруј їј волі ј незалежноcті, культури ј заможноcті;
Захиcти її від внутрішніх і зовнішніх ворогів;
Позбав комуніcтів, реґіјоналів, Володимира ј Московії;
Віднови цілісність, зміни правопис, та українізуј її.

          10.10.2010

Світе вечірній, із синього скла,
День мій невтолений, у запитаннях!
Де моя спрага, відчута сповна,
Ліній готичних в небо спинання?

Відповідь прагну зусиллям знайти,
Гостру і точну, як вістря собору,
Що обертає барвисті світи,
Рухом єдиним мчить їх по колу.

Та не давайте розгадку мені,
Ту, яку серце незважено просить.
Зайвого я не бажаю, о ні,
Знати, що є вона — досить.

2016

інколи я тебе не розумію і знервовано дихаю в спину, коли ти стрімголов мчиш уперед.
не думав, що я зумію чергову хвилину чекати на свій черед.

ти — бісова буря, яка пройшла по мені.

рубцями мічений, рахуючий дні
я сидів попід дверима знесилиний, сумуючи по тобі.

синці вже набули фіолетового відтінку,
шпарина на губах зажила —
але хіба я в змозі забути ту жінку,
яка вперше за серце взяла?

прекрасна моя соломія живе у мені
прокидається з раннішнім подувом вітру і забороняє спати нашій маленькій сім'ї
вона зникає лише холодними тихими вечорами, залишає мене на самоті
і я кидаю руки в огненну пащу, де танцює фігура її.

мені не пече, мені не болить —
я чую солодкий коханий голос всього на мить.
і це дуже п'янить.

божественна моя соломія живе у мені
у кожному сантиметрі мого тіла і душі.

у кожному моєму почутті —
люба моя соломія живе у мені.

енергія не виникає ні з чого і нікуди не зникає,
я вірю, що кохана моя соломія мене шукає
і на мене там чекає.

томас едісон останнім сказав: «там надзвичайно».
і я збираюсь перевірити це, негайно.
я беру в руку запальничку і вмикаю газ.
все, кохана, я вже йду. на раз.

29/09/16

Троянда квітує на моїй долоні,
Пелюстки ніжні, рожево-сонні...
Та має вона міцні колючки.
Навіщо? Нехай долоня,
Коли душа у болю в полоні,
В кулак не стискається,
До неба тягнеться,
Яке усміхається...

             Я не нав'язую нікому
             метафор віри і добра.
             Але позиція свідома,
             якщо комусь і невідома,
             то є на кінчику пера.

             Я не цураюся Корану,
             але у мене є Отець.
             І явно Будда не омана…
             Та не радію істукану,
             допоки радує Творець.

             Я вірю ясену, соснині,
             а почуття дарую глині,
             яку місило божество.
             А вірую у полонині,
             де відаю Його єство.

             Не вірю я у дерев'яку,
             у комуняку, іншу б'яку,
             якій минулася пора.
             Живучі молохи ніякі.
             Немає ідола добра.

             Але не кидайте каміння.
             Хай вас Ізіда береже.
             Цінуйте ваше негліже.
             Але, як лицарі сумління,
             не заперечуйте чуже.

             Поезія – це месіанство
             у надра душ. І не дарма
             темніє там, де іншим ясно,
          – якщо немає християнства,
             то і поезії нема.

09.2016

Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

У небі блакитнo-чистім
Безкрає добро і світло...
То Сяйво Землі Пречисте,
Барвисте, як пагони квітлі.
А Сонце - вікно у Всесвіт -
Добро полилося у Вічне...
Та сяйво широкого серця
Вертається літом щорічним:
Промінчиком сонця, зорею,
Росою у ранок погожий,
Надхненно, в очах зі сльозою,
Приймаєм цілунок Божий...

На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло — то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.

https://serialage.tv/serial/bog-bogov-mahadev
https://www.youtube.com/watch?v=cCFvk5Te9zs
https://www.youtube.com/watch?v=4JZzsIncaVo

Хорошее кино, - это прекрасно!-
Так Человек с бульвара Капуцинов говорил.
И вот вдруг Раджкумар Хирани
Пикея сотворил.

І сонце затьмарене в сні,
і запах ллється з пустелі.
Здається, що все вже на дні,
а хтось ще стука у двері...

І кожен шукає вина,
Бо спраглий і хоче напиться.
Так випити, щоб аж до дна!!!
І істина тут ця згодиться.

Бо хто ж ми у світі оцім?
Мандрівка - ось наші двері!
І стукаєм, входимо в дім,
Бо ми вже не в лютій пустелі.

Тут дихаю вільно і п*ю
Ці соки, ранковії роси,
І тут я літаю й люблю,
І марно, що ноги тут босі.

Бо тут все, як в казці, авжеж,
Усі ми їх малими читали,
Та не вірив багато хто в них,
усі десь у хмарах літали.

І кожен, кого зустріли тут ми,
був знаком чиєїсь уваги.
А ми всі сліпими були,
Не мали до інших поваги!

Тепер хтось п*є дикий мед,
А хтось зализує рани.
Хтось вже давно зійшов з естафет,
А хтось витирає екрани.

Усі, як один, один, як не всі!
Чи вірити - вам вибирати!
Але те, що Один - це є Всі,
Не мені про це вам казати!!!

Знов прогресує хвороба "вовчанка".
Вже вкотре "хімію"приймає Юля.
Їй 37...та смерть щоранку
Все заглядає в очі і чатує.

Нестерпний біль розпалює страждання,
Вогнем горить і кровоточить тіло.
Але не це найбільше ранить,
А люди,що раптом збайдужіли.

Тут лікарняний суп-не допомога...
Та не спішать провідать друзі,рідні...
Одна надія в Юлі лиш на Бога...
А замість хліба-сльози ряснодрібні...
13.05.16

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого.

Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.

Якщо справді схочеш розказати про
Останній місяць своїх солі й поту —
Тим паче мовчи! Не тривож тепло
Кожухів чужого комфорту.
Бо все, що ти їм готовий втовкти
В їхні закриті серця і душі,
Викличе тільки бажання втекти
Або ж задушить.
Та, коли розум здолає плоть,
Навчений трохи життєвим горем,
Зі світлом світу тоді й приходь.
Поговоримо!

В глупой тоске, в глупой немой тиши
Поворачивать вспять не спеши

Понимаю когда, понимаю одна
Все былое давно унесла пустота

Не включая свет осмотрись по краям
Нет ли там в темноте загрубевших ран

Я уйду потому, что услышу любовь
Где-то было - ушло, и не сбудется вновь

У мене є ще сили й арсенал
розпізнавати зародки атаки
на рідну мову і на ті порядки,
які не помічає самохвал.
З дрібного починається усе
і виростає до глевкої брили.
Ще на місцях вітійствують горили
із наміром вернути еСеСеР.
Романтики весняної пори,
осліплені революційним сонцем,
ви інколи дивіться у віконце,
але не тільки знизу догори.
Легіонерів гарту молодого
відомо і від чого, і чого
не прибуває у моїм полку.
І я розповідаю це того́,
що інколи не відаєте то́го,
що має бути ясно їжаку.
О Донкіхоти піки і сідла
на тощій спині свого Росінанта.
Ой, не пересідайте на осла,
де зброєносцю дутого таланту,
реміснику строкатого пера
із вітряками легше воювати.

Я не один, хто застує усім.
Б’ю у кімвали і водиця ллється.
Коли з нічого виникає грім,
поет не злиться. Гірше – він сміється.
А як воно – сміятися до сліз
поети знають. Є у нас дорога,
де діє спільне кредо і девіз:
«За нами правда, Бог і перемога».

Коли сіяє сонце із небес,
а зі стіни – ясні дереворити,
а із амвону стоголосся мес,
і Слово ще устами не убите,
не рано і не пізно говорити, –
Христос воскрес!
               Воістину воскрес!

04.2016

Писалось би, та застує полуда
навроченою лірою богів.
Поезою влізає словоблуддя
у мороці хаосу марних слів.

Багатослів'я – це ще не поеза,
і римування кожному дано.
Поезія, як правило, твереза
і не туманить, як гірке вино.

Вона не рафінована – це добре,
але у ній, у темній і сліпій
ніколи не заграє синє море
і не осоловіє лиходій.

Вона сама підказує поету,
чи пахне Муза у її рядках.
Ми є недосконалі інструменти
у ніжних і невидимих руках.

Поезія потішиться над нами,
якщо вона не вміє – навпаки,
порадувати точними словами,
які оберігають словники.

2016

Від бою і болю серце твердіє,
Стає яйцем з міцною шкарлупою.
А далі звідти з'являється пташка,
Цвірінькає: радо вітає з весною.

Стою перед іконою, молюся,
Тепло з небес вливається рікою,
Гармонією сповнюється тіло,
І світ ясніє, і душа співає.
Люблю ікону цю. Чому – не знаю.
Щось в ній таке, що відкриває душу
Відразу, без прохань і без молитов.
То й прибігаю сповідатись часто.

Сьогодні туга серце сповиває,
Прийшла до храму, піднімаю очі –
Нема ікони, замість неї пустка.
… Заснути хочу. Тут. На цьому місці.

Торкається мого плеча хтось тихо,
А я й не обертаюсь, сил не маю.
– Тобі погано, що з тобою сталось? Ти щось згубила?
– Так, згубила.
– Бога?
– Та ні, ікону, лик Його знайомий.
– А з ким ти розмовляєш? З Ним чи з ликом?
Мовчу, німію… Господи, та що ж я?
Та Ти ж зі мною! Ти в мені безмежно
Радієш світу чистою Любов’ю,
У вічність нею двері відкриваєш.

… Та краплею невіри наостанку
Дитячими сльозами я благаю –
Як навіть я втомлюся чи змілію,
Тримай мене, прошу, не покидай…