На попутних вітрах,
що породжують страх,
дехто добре живе...
Серед інших отак
розкрутився вітряк,
бо хвалив все нове...
Спересердя спитався вітряк
у стеблиночки слів:
– Скільки в тебе вітрів?
– Хоч стеблина мала,
та у душах зросла
надвисоких людей...
От вітри гнуть мене,
та міцніша стаю
у любові ідей.
І негода мине,
дощ напоїть мене,
у пшеницю зросту.
Ти ж стоїш на посту –
чи не диво із див? –
І розмахуєш страшно руками, скрипиш,
хазяйнуєш, керуєш, караєш, не спиш,
щоб зробити придатною Тому мене,
Хто мене посадив!

03.05.2014р.

За червоні буйки суєти –
невмолимим,
не дослухавши скрипки
і скриньки Пандори,
де не хрестяться вірші,
здіймаючи рими,
і ховає мелодію віщу
валторна.

За червону печаль
неприкаяних маків,
поневолених лукою
легко й надовго,
що допили дощу
засекречені знаки
від миттєвого помислу
й поруху Бога.

За аркан
з божевільної крові
червоний,
до руки невмолимого
полум’ям зайди,
захищаючи грона
святі калинові
від навислого граду
холодної зради.


За червоне під вечір
небесне забрало
перед янгольські очі –
вітрища одвічні,
щоб затоптану душу
тобі відшептали
до прозорих начал
на стезі потойбічній.

2014р.

Бездушним сьогодні мене називали,
Сказали, що мало душі в моїх віршах,
Душа моя гірше усіх сміттєзвалищ,
Я черства людина - куди уже гірше?

А черствих, як правило, здалека видно,
Тікайте з грудей моїх жваві синиці,
Не місце в пустелі вам, спритні єхидни,
Тікайте, релікти, і хай вам насниться

Домівка нова, де хазяїн добріший,
Там шир океану торують дельфіни,
Там тіло голублять мусони і брижі,
Тікайте, а я уже бачу, де фініш...

Я кану в безодню старим ламантином,
Чи тихо опаду, мов квітка, відцвівши,
Кантата душі, що втрачала мотиви,
Востаннє знекровленим випурхне віршем.

Життя стало сірим, повільно-комфортним,
Буденність, мов плівку, його зажувала, -
З такого не вичавиш більше офорти,
Не виліпиш образів юних, жилавих.

Глибо́ко пірну на борту батискафа,
На себе погляну крізь ілюмінатор -
Туди, де раніше ще не натискав я,
В місця, що раніше волів оминати.

"А там нічогенько, - для себе з'ясую, -
Частіше б сюди з головою пірнати,
На душу свою наговорюю всує,
Бо обрис її поетично пернатий".

"Хоч є і глибини, - з'ясую для себе,
Що краще би їх не чіпати ніколи".
Тож ще посмакую утіхи плацебо,
Мов залишки темряви тиша ранкова...

Не зумів журавля доторкнутись,
Хоч синичку частенько тримав...
Це життя - щемних спогадів жмутик,
Вхід і вихід,, і більше нема...

Щоб і плакати тут, і радіти,
Жити в правді і коїти гріх,
На долоні печального світу
Безліч ліній прямих і кривих.

Та без галасу зайвого хочу,
Не виляючи, йти навпростець,
Щоб підняти засмучені очі,
Як зустріне мене мій Отець.

Я щоденно, неначе у плащ ,
Зодягаю свій дух в "Отченаш".

03.05.14

Ти - невловимий. Ти - безпристрасний,
Все вже померкло світське дочасно.
Ти - незворушний, серце - вразливе.
В озеро ночі сплакали зливи.
В озеро споду світло проникло,
Полиском болю спало і зникло.
Серце - безодня світла і болю.
Спалено одіж. Душам на волю
Велено вийти. Крила - огненні.
Втрачено скільки? - Все. Безіменно.
Скільки вціліло? - Все у єдинім.
Сила - у немочі, Божа людино.
2014.

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

З небом нині, мамо.
В небі нині, мамо,
дерев’яна церква,
де душа прозора.
Купол наді мною
болю кругозламом
і святі обабіч
розігнали морок.

Одежини слОва
ловлять не пилюку,
а обрубки буднів
на вогні священнім,
і старенький парох,
що легкий на руку
і важкий на серце, -
світло сокровенне.

Вимолю у світлі
в Бога завіконня
й за гріхом – очима,
за прощенням – серцем.
Обійняли Божа і моя – жертовні

матері, з котрими,
жду небесних терцій.

2014р.

Зсунулись розуму терези
В сторону антирозуму,
Точить планету хробак-паразит,
Лишаючи пил та ерозію.

Вбогий Акрополь камінних руїн
Був мальовничим урочищем.
Скільки ще тве́рді ковтне короїд,
Скільки гектарів захоче ще?

Певно, й себе скоро з'їсть...

Дрібнішають брили до щебня та гравію,
Природа стирається в мелену тирсу,
Натруджений день вкотре ніччю змінився,
Мільйонною вилившись в небо загравою, -

Надвечір, а вдень же, як правило...

Ковш величезний, як паща голодного монстра,
Спрагло ковтає потрощені ребра землі,
Знов авантюру пряде черговий Каліостро,
Знову збирай, каменяре, плоди-мозолі.

Вщент розпанахана, стогне праматінка Гея,
Важко хрипить, як старий загарпунений кит,
Котрому ріжуть під корінь спинні плавники -
Рештки краси, що за безцінь пішла на конвеєр.

Хто вас руйнації вчив, хробаки?..

Ваш мозок, суцільно пробурений шашіллю,
Приховує моторошні лабіринти,
Бо встигла вам шашіль наскрізь пробурити
Здорового глузду тримаючі важелі.

Тому ви - сама "врівноваженість"...

Ка́м'яний молот годинника
Б'є
В серце сталевим відбійником,
В серці моєму тріщить гранкар'єр,
Щебінь та гравій відбірні там.

Серце, о, клапан свободи, пробач
За те, що земля під загрозою,
Доки не зникне людинохробак, -
Останній сіяч антирозуму!

Не знає молодість, що скоро
Промчать комоні літ баских
І плоть квітучу в тлінний порох
Розмиють немочі мазки.

Та не запитується фатум
Про неприємність знань гірких,
Бере життя, немов заплату,
Нещадним помахом руки.

І хай ми проти дум отих,
Що знати молодість не хоче, -
Приходить час, щоб хтось затих,
А хтось живий промовив: "Отче..."

02.04.14

Рядків графоманних
Нікчемний баласт
Навряд розворушить
Юрбу різноперу.
Словами згрішивши,
Міксую контраст
На вічному полі
Сумного паперу.
Та гірше було
На душі, ще коли
Її не живила
За римою туга.
Обличчя Отця -
Чистий аркушів лик,
А сповідь моя -
То строфа недолуга.

27.03.14

«Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
Не сторож я оцьому пастуху.
Я маю право. І на землю цю
І на врожай, на поле й плуг.
То все моє. Якщо і є у мене друг –
Це право сили. А мій брат…
Хіба ж я сторож? Може десь пішов.
А може просто зрадив мене і мій звичай.
Я Каїн. Головний. Я перший.
Спадкоємець. Первісток.
І просто – я старший брат.
Володар і засновник народів всіх.
Про брата згадка викликає сміх.»

«Що чиниш ти? Невже не чуєш,
Як кров руда волає із землі?
Ти брата вбив - отямся, схаменись,
Невже тобі землі не досить – озирнись!
І подивись на пустку цю –
Розкинулась безкрайньо
Аж від пустель жарких
До вічних білих холодів німих.
Ти ж вибрав шлях грабунку!
Проклинаю! Тепер одвічно
Будеш ти чужим,
І до Страшного Суду
Із тавром тобі блукати,
Ховати погляд і брехати
Собі, нащадкам, родакам,
Тваринам, і камінню, і вікам.
Тепер іди – неси з собою
Не серце – камінь із душею злою…»

Примітки:
* - І сказав Господь: «Що ти зробив? Кров брата твого взиває до мене з землі…» (Книга Буття. 4.10.) (лат.)

Поспати б солодко, і разом
Переписати щось з життя,
Розмалювати дії - з часом
Назвати виставку "сім'я".

І вмонтувати ніч з кострами,
Переінакшити чуття,
Переплітатись навіть снами,
Рікою плисти до кінця.

Віддатись вітру і соломі,
Списати борг за всі слова,
Відчути знову пульс у скроні -
Молилась Господу вдова...

Втеча від себе - то вірна загибель,
Ба, не врятує і маска.
Ріже самотність мій стрижень на скиби,
Коли говорити нема з ким.

Стрілкою рубить безжальний будильник
Тижні в нервовім стакато.
Знаєш, що де б ти не була, людино,
Тебе буду вічність чекати?!

Нащо гризеш ти супокою глибу,
Плоть її рвеш, самотино?
Знаєш, як ми погуторить могли би
Удвох - тільки я і людина?

Мово напроти, безцінно ти линеш
В серденько метеоритом,
Рвися душа, наче спрагла стеблина
З людиною поговорити!

Як дух небес із аналою
Тече і творить все нове,
Так слово лірики живої
У душу римою пливе.
Як сонця промені яскраві
Крізь хвиль прозорість, аж до риб, -
У слова храм плавцями слави
Рядки занурюються вглиб,
Де словокопи й фразороби,
Катренолюбці осяйні
Гірке життя солодким роблять,
Маразму зла говорять: "ні".
І я там тихою строфою
Зимовий сум весняно гою.

21/03/14

Мені відкрились обрії нові,
І муза принесла в торбині радість,
Заграла дробом, наче буревій,
В душі моїй палка турбініада.

Та манною з небес вона не йшла -
До цілі шлях лежав крізь голки терну,
В артеріях пульсуючий аншлаг -
Дарунок за очищення від скверни.

Під шум насосів, гул і грім турбін,
В гучному клекотанні труб і масла
Відчув живильні сили я в собі,
Що серця смолоскип від них не згасне.

Гарячий пар, як пристрасний юнець,
Відпрацювавши, йде на конденсатор,
А я пишу - не стримати мене!
І, більше того, - не переписати!

Тебе не проміняв би ні на кого,
О, Воле, - кисень мій молодцюватий!
Та доки ти цвітеш буйноголово,
Хто в змозі вітер цей поцілувати?

Весняний день, буяють квіти,
А небо синє і м'яке,
Бетонний вулик, люди, гамір,
А сонце тепле і близьке.


І ось летить із неба янгол,
По ньом стріляють звідусіль,
Всі люди дивляться, радіють,
А в серці Бога зараз біль.

Очей не зводять, це ж вистава,
Вмирає янгол, капа кров,
Коли іще таке побачиш,
Коли побачиш таке знов?

Летить униз весь в сяйві сонця,
А сльози капають з очей,
Любов у серці неосяжна ,
В очах туга як сто ночей.

Хотів побачити усмішки,
На сірих лицях у людей,
Хотів почути сміх веселий
Що лине щиро від дітей,

Та бачить лиш усмішки люті
Звіриний оскал на вустах,
Для всих той янгол лиш миттєвість,
Та плачуть гірко в небесах.


Він не жалкує про загибель,
Він сам ішов, він знав про смерть
Хотів лиш трохи щастя внести
У повсякденну круговерть.

Так швидко крила обстріляли,
Прибрали з неба назавжди,
Бо для людей він не потрібен,
Для них важлиий дух вражди.

Весняний день, буяють квіти,
Бетонний вулик, біль й туга,
А з крові янгола, у небі,
Розквітла чорна райдуга...

15.03.2014

Навстіж свідомості резервуар
Відчинено на заповнення,
Розум Від Кривди протер вуаль
Погляду псевдодуховного.
Догмам облуди - оревуар!

Звивини мозку - гадюки слизькі,
Брудом з боків обростали,
Зміям на зміну прийдуть колись ті,
Хто осідлав кобру сталі,
Їхнє лице - добрий Сталін...

Істини промінь, немов маячок,
Дефекти ретельно вивірить,
Серце, скажи мені, кров моя чом
По трубам тече навиворіт?

Гніву бутони порожевіли.
Все ж таки, зійде у когось,
Стерши у порох погрози і вили,
Сивої мудрості колос.

Розбрати стихнуть, грізні, шалені,
Виросте мрія Тараса,
Там, де лежить розпанаханий Ленін,
Встелиться волі тераса.

Скажеш:
- Ідея, що збудувала?
- Вільну для дум альтанку,
Простори замість тісних будуарів.
Стане бузком сталь танку.

Все перемелить часу бульдозер,
Висохнуть чорні калюжі,
Розум отримає, наче куль дозу,
Той, хто вбивав і паплюжив.

Все перемелить часу бульдозер,
Чхати, хто "проти", а хто "за"!

я так хочу додому до себе
до загублених мрій в споришах
до обтрушених зрілістю стебел
на яких розквітала душа
продираюся втомленим летом
поміж хмарами болісних втрат
і вигукую віршами: де то
що ніколи не прийде назад?
затуманило сумом довкілля
у печаль світ глибоко погруз
не врятують ні чари ні зілля
лиш Ісус
лиш Ісус
лиш Ісус

У розпуці,
Підбитою птахою
Падала зірка,
Мов хмизинка тендітна,
Згорала в багатті небес,
А, натомість,
Гидким павуком
Підкрадалася дірка,
Щоби іклами гризти
Свічада палкий Еверест.
Попрохаю про диво тоді
В чаклуна Понеділка:
- Чисте сяйво життя Зоряниці,
Прошу, збережи.
- Не померла Вона,
Стала юним дівчатком -
і тільки! -
Підморгнуть
На нічній скатертині
Стрункі Терези.
- Згасла зірка тепер -
Наречена тобі, личком біла, -
Чиста мрія твоя
Побувала у дива в гостях.
Я зведу вас, як прийде мій час, -
Відповів Понеділок, -
Бо зірки не вмирають,
А мріям дарують життя.

Душа людська, немов маля,
Відлучене від мами,
У небо дивиться здаля
Псалмами - молитвами.

І нахиляється воно,
Як неня до дитяти.
Блаженний той, кому данó
У вись його пірнати.

06.03.14

Пораднице, поезіє печалі,
Яка висока глибина твоя!
Ти мрії оживляєш підупалі,
Як гай весною пісня солов"я.
Береш на руки зранену самотність,
Даруєш певність на наступні дні.
Нехай вони такі безповоротні,
Але з тобою зовсім не сумні.
На терезах розхристаної долі
Ти протиставиш злу чіткий контраст,
О зодягни у спокій нерви голі,
Поезіє, допоки твій ще час.
Любити кожен ближнього повинен,
Бо й сам з любові випурхнув у світ.
Поезіє, молися у людині,
Аби насилля подолати гніт.

02.03.14

В час, коли зірки по небу ходять,
Бавлячись у темряві нічній,
Два блакитні вогники свободи,
Сяючи, наснилися мені.

Сяяли теплом солодким очі,
Воля з них дивилася палка,
Утоплю в них думи парубочі,
В тих очах-бо ніжності ріка.

Очі ті з незнаної причини
Кликали мене в свої світи ,
З них мені всміхалася дівчина,
Я ж не міг висот її сягти.

Ціль, проте, все ближчою ставала,
Та дійшов кінця зненацька сон,
Зникло і зіркове покривало,
Сонце запалило горизонт.

Нащо вкрав навіки в мене спокій
І безслідно зник в пітьмі нічній?
Погляд уві сні блакитноокий,
Повернись, стань долею мені.

Вчорашні думки - вже безправні,
Їх мудрість поїдена тліном,
Життя чергова переправа
Знов ліпить тебе з пластиліну.

Знов істина вилетить віршем -
Запалить нові ор'єнтири,
Та вчора іще - наймудріша,
За мить відлітає у вирій.

О, скільки ще з'явиться істин,
Що прийдуть оманам натомість?
На піці душі кожен виступ
Ховає нову аксіому.

Хтось ціль не знайде аж до тризни,
А інший здолає вершину,
Бо правда у кожного різна,
Лиш істина світу - єдина.

Розірвись на мільйони частин,
Щоб рядками торкнутися висі -
Та не бути поетами тим,
Хто поетами не народився.
Можна слів підібрати мільярд,
Перебрати мільярд комбінацій,
Та поет - це не тільки ім'я,
Це не тільки виснажлива праця,
Дар поета - то слово живе,
Що зчаровує палкістю серце,
Що розливши тепло поміж вен,
В закуточках душі відгукнеться!
Дух поета - то думка ясна,
З-під кресала небесного іскра,
Мов стежина, що стелиться в снах,
Мов усмішка твоя пломениста.
Повелитель зірок і планет,
Хто цей світла палкий охоронець?
Він - той самий, величний поет,
Скромний Бог, тільки сяючий зовні.

Скільки пройдено доріг –
озирніться.
Всі ведуть на цей поріг -
помоліться.
Душі в синій далині –
голубами
Хай біда вогнем горить!
Бог із вами.
Щоб життя не загубить
у безодні -
Ви позбудьтеся журби
вже сьогодні
Наливається земля
колосками,
Усміхаються поля
пелюстками.
Прокладаються мости
полинами,
Щоб до серця донести:
Бог із вами.
2009

Затісно в стінах пишного чертога,
Мов заклик, ллється в небо мідний марш.
Говорять тут присутні всі про того,
Кого, насправді, в залі цій нема.

Усі зайшли: і грішні, і духовні,
І ті, що носять праведні хрести,
Його ж, що їх чекать лишився зовні,
Забули усередину впустить.

Я посміхаюся людям,
Дарую краплю тепла,
Облиште всі пересуди,
Проблеми, біди і плач.
Дарую всім перехожим
Альтернативу нову,
Нехай і були вже схожі,
І йшли десятками з вуст.
Моя ідея - банальна,
Мабуть, гранично проста,
І в тім її геніальність:
Лиш усміхнути вуста,
Подарувати від серця
Комусь частинку добра,
Вона ж до вас повернеться, -
Тепліша, більша встократ!
Мовчать обличчя дорослих...
Шукаю погляд "на злість",
Що не дивився би косо,
Мов я - небажаний гість.
І ось майданчик, дитинка...
Здригну́лась се́рця струна́, -
В ту ж мить, без крихти затримки
Мені всміхнулась Вона.
Так! Це взаємно відбулось!
Маленький експеримент.
Дорослі ж - наче акули,
Усмішка - мов рудимент.
Відпала в нас необхідність
Душі́ провітрить халат,
Відкрити дверці привітно.
Завіси гучно скриплять.
Та як же жити на світі,
Як душить сірість облич,
Що їх усміхнене літо
Вже перейшло в параліч?
Чи то хронічна хвороба,
Чи то епохи лиш дух -
Перетворитись в мікроба,
Чи розлетітись, мов пух?
Ні! Почекаю ще трішки:
Початок завжди малий.
Моя маленька усмішка -
Чарівний ключик до мрій!

Горілки з перцем немов чарчина,
Набравсь по вінця цей ниций світ
П"янких ілюзій гірким полином,
І у безодню кудись летить.

І штучна радість за копійчину,
І фальш-усмішка поверх іржі,
І навіть їжа у магазинах
Вже бездоганна, мов муляжі.

І ось, як зірка на небосхилі,
Серед мутантів і ГМО,
У віці жінка, уже похилім,
Мов спростування всіх аксіом.

Вона торгує домашнім хлібом,
Сама з любов'ю його пекла.
"Москвич" старенький і бабця з дідом, -
Щодня у місто, самі з села.

Швиденько місто про неї взнало,
І став збігатись місцевий люд:
Такої черги з часів навали
Ніхто не бачив з усіх усюд.

І я приплентав, і чергу зайняв,
З десяток було нас чоловік,
Я був спереду, а тут вже - крайній!
Таки живемо в щурячий вік...

І ось пробила лиха година,
І до базару летить "Москвич",
Голодна зграя, мов голубина,
Наливсь багрянцем весь гурт облич.

Застигла в позі "На старт! Увага!..."
Клієнтів купка, мов гончі пси,
З машини, бабці на противагу,
Тягли хлібини, що було сил.

Летіло пір'я, скублися птахи,
І шерсть летіла, як із хортів,
Хапали здобич. Гримаси жаху.
"Поперед батька..." усяк хотів.

І сам завиєш у вовчій зграї,
Свою нахабність я увімкнув:
Все менше хлібу, а час збігає
І ось лишили мені одну.

Ну слава Богу... Та звідкись тітка -
Спереду мене і тягне хліб:
"Ви, тьотю, стали, звичайно, мітко,
Та стати в чергу Ви не могли б?"

"Ти що не бачиш, що я у черзі?"
"Так, бачу, тьотю, одне "але" -
За мною станьте - і нуль претензій"
"Та я ж залишусь тоді з нулем!"

"А де Ви, тьотю, були раніше?
Годину в черзі я простояв,
Так вийшло: Вас я без хлібу лишив,
Та чиста совість чомусь моя."

Таки погоджусь: за хліб домашній
У черзі варто віддати час,
Та на клієнтів дивитись страшно, -
Стає все менше людей між нас.

Таїни всі перед нами, хоча і незримі,
Грають в мовчанку, чекаючи власного часу,
Сонце у надрах прабатьківського Аркаїму*
Світла промінням-руками виконує паси.

Хто зазіхає на право накладення вето?
Мудрість пірнула у темінь, сховавши причину:
Здатність відчути душею закрила планета
Тим, що лиш чують вухами і бачать очима.



*Аркаїм - прадавнє місто, найдавніша
астрономічна обсерваторія арїїв,
потужний духовний центр наших предків.

Місто огорнув зненацька вечір,
В серце крихту спокою приніс,
Зоряне мереживо на плечі
Впало, наче казкою вві сні.

Кожна була зіронька красива,
Та не більш, ніж гарна мішура.
Лиш одна незнану мала силу,
Що сильніше вабила встократ.

Кроки стали довші і частіші,
Та ніяк не ближчала зоря.
Хто ти, що тобі складають вірші,
І кому вогні твої горять?

Зірко, ти у небі мій ліхтарик
Звістка про народження моє,
Не тікай від мене поміж хмари,
Доки сяєш, доти я і є.

Доки я живу - й тобі горіти,
Темінь розриваючи нічну,
І твоїй свободі неприкритій
У душі моїй торкать струну.

Ми з тобою, рідна, двоєдині,
В купі ми пройдемо спільний шлях,
Кожен з нас окремо - сиротина,
А разом - крилатий в небі птах.

Мерехтиш незмірено далеко,
Сплять між нами відстаней роки,
Та ніякі зоряні парсеки,
Ні тисячоліть шалений клекіт
Не розірвуть нам тісні зв'язки:
Ти і я - життєвий смолоскип.

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.

І так буває холодно в душі,
Що, ніби, душу сковують морози.
Є сльози тихі, як грибні дощі,
А ще бувають – як травневі грози.

Буває небо чисте голубе,
Піднімеш очі – і не видно краю.
Буває хтось закохує тебе,
А ще буває – хтось тебе кохає.

Бувають дні багаті, як жнива.
Вірші-зерно, весь день його збираю.
А часом голос тихне, замира,
І я самотня, більше не літаю.

Буває світло, але є й пітьма,
Сивіють люди – вічних не буває.
Тут гаєш час, марнуєш на слова,
А тут вже фініш і його немає.

Січень 2014 р.

Сьогодні вас запрошую на вальс,
Хоч ми й не пара, навіть не знайомі.
Без суконь пишних, дорогих прикрас
Життя проходить у щоденній втомі.

Життя біжить, а я для всіх ніхто,
Між перехожих загубитись легко –
В потертих джинсах, брендових пальто
Усі для всіх і ні для кого дехто.

Танцюю все ж, мов втомлений листок -
Пожовклий клаптик молодого клена.
Розтопчуть просто чи вплетуть в вінок?
Та вже не буду, як колись, зелена.

Не буду юна свіжа, як весна,
Журитись з цього, мабуть, й не повинна,
Бо в тому й є не впіймана краса,
Мінятись тихо, як проста людина.

Подайте руку, я не підведу,
Ми закружляєм у полоні вальсу.
Я трішки часу вашого вкраду,
Хоч в нас й нема нічого, окрім часу…

6.02.2014р.

Поки читав Євангеліє,
Прилетіли архангели.
Розігнали крилами хмари,
Стало видно мені Стожари.

Хатня миша сховалась в нірку,
Я побачив у небі зірку.
Як піду я за нею, за гаєм,
Я зустрінуся з Миколаєм

Миколай загадає загадку,
Про лева, орла і телятко.
На хвості є у лева китиця,
З ним гуляє Марія Єгипетська.

Лев маленьких дітей не лякає,
Себе гладити їм дозволяє.
І телятко його не боїться
Бо той лев, наче мила киця.

А орел над землею літає
Бога бачить і нам повідає.
Його крила, мов крила у ангела...
Піду ще почитаю Євангеліє.

Чорних димів знавіснілі кадила...
Наче із пекла хтось виніс вогонь...

- Нащо, дитино, туди ти ходила, -
Царство моє не від світу цього.
- Доки живеться на білому світі,
Хочеться правди, - сказало дитя.
- Досить тобі одного, - зрозуміти:
Я є дорога і правда, й життя.
- Так, але хочеться кращого стану,
Людських стандартів, свободи і прав...
- Що ж, хай так буде, перечить не стану
Тому, що ти цю дорогу обрав.
Буде звитяга і буде поразка,
Зміниться спокій на пору тривог,
Лиш пам"ятай, мій синочку, будь ласка,
Скороминущість земного.

Твій Бог.

Коли думки гнітять, немов тюрма,
І вже не вдовільняють глибиною,
Коли життя втрачає справжній смак,
Питаєшся: "Як жив? І що накоїв?".

Тваринний голод штучного життя
Нещадно нищить всю душі природу,
Зламавсь? - Тоді від стресу захистять
Лукаві наркотичні хороводи.

Ще добре як у грудях боротьба,
Що з вірою у світло поєдналась,
Назовні вихід прагне продовбать,
Радій - то не мовчить самоаналіз.

Хоча, не всім дано голодувать:
Хтось їсть та спить, цілком від цього ситий,
Бо просто ще не знає про дива,
Бо просто ще не знає, як це - жити.

Можна безліч віршів написати пустих,
І втішатися купою сміття,
Але треба до істин іще дорости,
Мало просто-бо їх розуміти.

Все життя можна мудрість збирати в мішок,
Головного ж так і не збагнути:
Тільки той, хто свідомо в цей світ увійшов,
Сам по собі вже - цінний здобуток.

О, як дивує глупота оця,
Коли хто каже, що нема Творця,
Коли доводить півню теорему
Курча міфологічністю яйця!

15.02.14

Думок у голові щуряча зграя
Нахабно прагне з'їсти мою суть,
Та я скажу: "Мій світ про мене дбає,
Він стверджує життя, несе красу!"

Слова мої поглине спрагло простір,
Раптово сколихнеться цілий світ,
Озвуться стоголоссям срібні роси:
"Омий лице, що тугою кровить!"

Пірну в ранкові стиглі океани
І сонце огорне м'яким теплом,
Від запахів світанку стану п'яним,
Проблем і злих невдач - як не було.

Хто скаже, що такого не буває, -
Той справжній світ не спробував на смак,
Просидівши свій час тихенько скраю.
Нещасний той, хто щастя не приймав.

Збирати себе по крихті
В багрянці світанків, що згасли,
В палітрі думок неприкритих,
Єднати розрізнені пазли
З пожовклих епох та картинок,
Із програних заново ролей.
І бачити світ, що ростиме
Синхронно, укупі з тобою,
Згадати усе: від потопу
І до чергової пожежі,
Від Хроноса до Каліопи,
Згадати себе, як належить...
У вічність простеляться шляхом
Багряні світанки, що згасли, -
Обличчя, віками пропахлі,
Відкриють душі іпостасі!

Порожнеча в душі – це вірус
Не дається взнаки роками,
Але щойно надворі «мінус»,
Чи на серці – холодний камінь,
Де була собі просто пустка,
Вже за мить – сірководень пекла,
І ніхто уже гріх не відпустить.

Кимось криво покладена цегла
Затуляє шляхи спасіння,
І пробитись – дедалі важче,
Небо, й те вже не зовсім синє,
А душа іще більш ледача.

Врятуватись буває складно,
Та у Бога усе можливо,
Все під небом Йому підвладне
Тільки серце своє норовливе
Запрягати пора у молитву,
Піст і послух узяти в поміч.
Дуже страшно програти битву
І зостатись в духовній комі.

Порожнеча – підступний вірус,
Що лікується Благодаттю,
Повнотою, благанням про милість
І бажанням чистішим стати.

Боже, росте беззаконня,
Множаться людські жалі,
Гірко святим на іконах,
Сумно портретам Далі.
Грають неписані ролі
Зрада, побої і шок,
Кривда сидить на престолі,
Скіпетр у неї - кийок.
В Авеля цілиться Каїн
Точним кидком - на убій...
Боже, Тобі виливаю
Біль незагоєний мій .
30.01.14

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Хрести нас, Боже, чистою водою,
своєю благодаттю нас хрести,
щоб ми були народом, не юрбою,
і це ім'я із гідністю несли.

Хрести нас, Боже, подихом свободи,
майданом Незалежності хрести,
щоб перемоги жданої клейноди
навік у добрі руки перейшли.

Хрести нас, Боже, світочем пізнання,
зірковою наснагою хрести,
щоб в час лихий поетів віршування
могли у бій за правду повести.

Хрести нас, Боже, духом просвітління
і щирим серцем, розумом думок,
щоб в душах не селилось марнослів’я
і сила не втікала у пісок.

Хрести нас, Боже, милістю, любов'ю,
неприйняттям жорстокості та зла,
щоб з материнським молоком і кров'ю
ввібрали ми окрилення добра.

Хрести нас, Боже, Словом-Заповітом
на щастя, на добробут, на життя
і ми, хрещені, зринемо над світом,
що сповідав мораль без каяття.

Хрести нас, Боже, святом і трудами
на благодатній батьківській землі
і станемо ми сестрами й братами
в одній великій праведній Рідні.

Хрести нас, Боже, пам'яттю в минуле,
де на щитах великі імена,
де невмирущі Кобзареві думи
й Каменяра не злуплена скала.

Хрести нас, Боже, вірою в майбутнє,
де кожний рід, шануючи своє,
проріс би плоттю в древо самобутнє
і древо те Вкраїною назве.

Хрести нас, Боже, дзвоном-переспівом
і золотом дозрілих колосків,
у небі синім журавлиним клином
і шепотом осінніх голосів.

Хрести нас, Боже, степом і лісами,
донецьким кряжем і старим Дніпром,
Поліссям, Кримом, ще й Карпатським краєм,
щоб ми були єдині й заодно.

Хрести нас так, щоб вічно пам'ятали
цей доленосний волелюбний час,
коли країна із колін устала.
Хрести нас, Боже, і помилуй нас.

2005-2014

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

Cіяє Віфлеємською Зорею
над Україною крило Святого Вечора.
А ми малі крокуємо за Нею,
і урочисто на душі, і весело.

І Всесвіт усміхається у вуса.
А ми, малі для світла не затулені,
радіємо народженню Ісуса
і колядуємо, і душі Ми Рятуємо.

6.01.2014

Народжене під ясною зорею,
народжене постати проти зла,
земне дитятко з Божою душею
Марія-мати в ясла принесла.

Не було місця вільного при двОрі –
Марію там не взяли на нічліг,
та раптом заіскрились в небі зорі
і долі перст осяяв їй поріг.

За тим порогом радо привітали
і матір, і малятко посланці.
Прийшли вони зі сходу, їм вказали
таємний шлях небесні манівці.

Дари на царство: ладан, мирну, злато,
вклоняючись, поклали до дитя
і осягнули це як Боже свято,
як перший крок до вічного життя.

Уражені пророцтвом, що збулося,
увірили й прозріли мудреці.
Так вістка дивовижна рознеслося
в усі уявні далі і кінці.

Пройшли віки, жорстокі та лукаві.
Поміж народів з часом повелось,
що дійства ті Різдвяними назвали.
Їх іменинник – сам Ісус Христос.

Христос родився! – так в ці дні вітають.
Славім його! – у відповідь луна.
І люди вірять – янголи літають.
І світ радіє – добра новинА.

У кожнім щирім християнськім домі
у цей Cвятвечір світочі горять
і люди у родиннім теплім колі
Різдвяну шану Господу творять.

Христос родився! – з віри і надії.
Славім його! – з любові над усе.
Щасливі будьмо, хай здійсняться мрії,
а все лихе назавжди відійде.

З Різдвом Христовим! Миру нам й терпіння!
Пливе Земля у вирі срібних свіч.
Хай Божа ласка стане нам спасінням
у цю казкову Богородну ніч.

Із архіву