Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Малюймо Шевченка й ліпімо завжди молодим
без німбу пророка, бо німби невічні, як дим.
Й терновий вінець не чіпляймо йому на чоло,
бо мучнів у нас і сьогодні не менш, ніж було
в минулі епохи. Народу потрібен юнак
поривчасто смілий, по духу і вірі козак,
такий відчайдух, незалежний у вчинках своїх,
і щоби сміявся крізь сльози, і плакав крізь сміх.

Народу потрібен не сивий недужий Тарас -
в нас хворих доволі, а сильних так мало між нас,
а тОму й немає і досі у нас ватажка,
якому була би свята булава неважка.

Такого Шевченка нам треба - гучного, мов дзвін,
щоб кликав на віче з усіх українських сторін
і лівих, і правих, і тих, що завжди неправі,
щоб сталося диво - озвалася кров до крові,
щоб серце до серця, й рука потяглась до руки,
щоб ліві і праві згадали: "Та ми ж козаки!".

Такого Шевченка давно Україна чека,
в якого рум"янець палає на юних щоках,
який своїм словом запалить і всіх об"єдна
в єдиний народ! Бо ж у всіх Україна одна!


2004

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

В твоєму прізвищі я чую знов і знов
Любов Шекспіра і Петрарки славу…
Прорубує тобі моя любов
Дорогу на вершину величаву.

Чому ж печаль колюча і тяжка
Лежить весь час між мною і тобою?
Ім’я твоє – «солона» чи «гірка»
Тому і я назвав тебе Сльозою.

Це прізвище з волинських полинів…
Ім’я, що личить тільки королеві…
Твоє ім’я і прізвище мені
Окреслили навік шляхи життєві

Вся доля – ти. Одна єдина жінка.
Моя любов. Тріумф. Моя Сльозинка.

1. Бабусі Уляні

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать сумління.
Наївне дитя! –
Відмолити не можна гріха,
Обнявши хреста
На забутій тобою могилі…
Яка ж я людина,
Яка ж істота лиха,
Які ж мої сльози –
Запізнені сльози –
Безсилі!


2. Мамі Насті

Оці барвінки й чебреці
На цвинтарі!
Збирає
Пилок у мене на щоці
Бджола – аж пробирає
Нервовий дріж…
Встроми, бджоло,
Своє пекуче жало,
Щоб душу наскрізь пропекло
Невиплаканим жалем!
Нехай сльоза перебіжить
З минулого в сьогодні…
Моя матуся тут лежить
В піввіковій безодні –
Безодня глибшає щодня,
Глуха і нещадима…
… В барвінках коники бринять.
Метелик жовто блима
На чебрецях,
Немов свіча
На протягах епохи…
Торкнувся хтось мого плеча:
"Поплач – полегша трохи".


3. Батькові Данилу

Батьку, я зберіг пагілля роду –
Сина породив, діждав онука,
Тож не обірвалася сполука
Роду хліборобського й народу.
Хоч не маю саду ні городу,
І нужда частенько в двері стука,
Не робив нічого я з-під дрюка,
Не служив нікому я в догоду.
Споживаю часто хліб і воду,
Та не скаженію, мов тварюка,
Не боюсь ні ворона, ні крука,
Що кричать зловісно на негоду.


4. Сестрі Людмилі

В лободі лебедіє мій спомин,
І я
Наяву в лободі опинився
І мушу
Тим борщем з лободи,
Що сестриця моя
Пригостила мене,
Відмолоджувать душу.
Як смакує мені ідилійний той борщ!
В елегійному настрої тішусь на дачі
У сестриці,
І крапає сонячний дощ –
Мої сльози щасливі і вдячні...
Дитячі.


5. Дружині Ліні

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...
Собі – боюсь – не зізнаюсь
В тім,
Що любов моя і досі
Тобі не віддана сповна, –
Колись кололася ожинно,
А нині – сива і сумна...
Прости, коханко і дружино.


6. Моїм дітям Лесі та Ігорю

Мені вже так мало треба:
Нікому не заважаючи,
Лежать горілиць, просто неба,
Під животрепетним жайвором.
Мовчки долюблювать спогади
Про незворотні пристрасті
Та поминати непохапцем
Тих, що лежать під любистками.
Сказано все, що визріло,
Все прийнялось, що сталося,
Й досвід осінній визорив
Небо моєї старості.
Плескоти линуть плесами...
Крилять думки до вирію...
Весело з донею Лесею...
Сумно далеко від Ігоря...


7. Онукові Богдану

Ще дихаю – і слава Богу,
Перо не випадає з рук…
Борюсь, як можу…
Мій онук
Здобуде, може, перемогу.


2009-2011

Пам’яті поета
Івана Низового

… І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ґанку… До чистого ґанку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще по-осінньому тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
Люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
Як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
Душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
"… та як же без тебе?...
Без тебе…
… Не віриться ще…


(Л. Калиновська)

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

Ворохобні гарцюють літа,
Он як рясно оздоблені словом,
Лежебок поміж ними нема, -
О, й сьогодні до «бою» готові.
Диворими легкі і пругкі,
Ирій слова заманливо кличе…
Муза ніжно торкнулась руки:
«Ит, на вік не зважай, чоловіче!»
Роковин ювілейних тягар
Опустився на плечі не вперше,
Витре піт із чола ювіляр
І новим розпогодиться віршем.

Заскрипить по-новому перо,
Аркуш яро займеться від літер…
Хай дев’яте й десяте зеро
Обіч музи Вам, Майстре, би стріти.
Жодних бідкань, зажури, хандри,
Осоружного серцю безкрилля, -
Майоріти між творчих вітрил,
У натхнення купатися хвилях!

25.12.2012

Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її сяйво, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив, обігнав, на колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні спустилися роси.
Вільний вже від панів, а у жінки чужої - кріпак.

Він як вовк, що веде за собою караючу зграю,
ненавидів, рубав їх сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.

Вона гарна була наче квітка осінньої днини.
У очах не сіяло, із уст не злітало тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

Пам’яті Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...

Перечитую Стуса…
… І хочеться знов повернутись
В неповторний той травень,
На той семінар поетичний
В розчудесній Одесі
І до Василя доторкнутись
Непомітно рукою:
Чи й справді такий він величний?
О наївні думки!
Ми ж були молоденькі й гарячі –
Нам жилось,
Як пилося у спрагу з ковша
Навхильці,
І ніхто не завважив тоді
Василевої вдачі
І ніяких пророчих ознак
На ясному лиці…


2008

Залюбленість у себе Вам не тисне?
Така прегарна і розумна, звісно!
А в імені уже жорстокість стужі,
Та ластівки наївні дуже-дуже...

Обманно вірять: Білосніжка тужить…
Не варто сніг нести у душі птиці,
Там холодно без Вас! Буває криця
Люстерка льодяного так збайдужить
Без Вас, прекрасна і холодна Леді…

Та що це я, рахуєте, дале́бі
Чи Ваші вже усі зірки на небі...

Ви все будуєте свої меридіани?
Для Вас слова- не істина, а сани!

Лупаєм ту скалу!
Проте, одначе…
Ви з Півночі.
Що та скала Вам значить?

Була дорога – тепер стіна,
Лупай її – не лупай.
Чому ж урвалася та струна,
Й мов риба віддих хапай?

Було горіння – шалений дрож,
Аж відлиски ген пожеж.
Це ж мовби риба німіти, що ж,
Рятуючись від мереж?

Таж ні – чарунки в мереж рідкі,
Не рівня їм тятива!
Впадуть (не відаю ще звідкіль)
Не слава, зате – слова.

Замокли ноги брудні в багні,
Та гарно, що знов у путь.
Чи ж я здолаю його, чи ні?
Втім рать не вгамує ртуть.

Й паде на порох німа стіна,
День синій імлу поїсть.
Шкода – урвалася та струна,
Та ще залишилось шість.

Присядь, Людмило, і не клопочи –
Я не голодний, я не хочу пити,
З дороги я в готелі відпочив,
От лиш гостинця не спромігсь купити.
Це ж скільки літ у тебе я не був?!
У наших діток є свої вже діти,
Тож не годиться гудити судьбу
Й самих себе не варто нам жаліти.
Ми постаріли. Сили вже не ті.
І час не той, щоб замки будувати.
Та в нашому сирітському житті
Ще й не таке було, якщо згадати.
Прости, сестрице! Я не генерал –
До старшини – і то не дослужився –
Зі свого недолугого пера
Ні славою, ні грішми не розжився.
Нічим відчутним не допоможу,
Хіба що словом трішечки розраю
Та ще скажу, що дуже дорожу
Тобою, хоч і рідко приїжджаю.
Посидьмо тихо, мовчки. Прихились
До мене, до сивин моїх і зморшок.
Усе хороше, що було колись,
Згадаймо:
Дріботить липневий дощик,
А ми в дуплі з тобою
Обнялись,
Немов більчата…

1995

У Андах- пандемія панд,
У всіх бандитів розболілись гланди,
Я вкотре перечитую Жорж Санд,
Ніколи не поїду я в Голандію!

Зірву останню квітку ,у неволі
хай тішить її запах...та мені
минулого кохання не доволі
зігріти навіть цвяха у стіні.


Якраз на ньому висить твоє фото,
воно пусте, та й ти там без вбрання-
хвилює тільки спогадів болото,
що бродять із півночі до рання.


Та не знімаю-є якась іскринка,
ще й закриває у шпалерах брак.
Важлива не наявна там картинка,
а почуття, що склалися не так.


Не прагну, щоб була до мене добра,
пишу, бо розумію я щораз:
пора звільнити твій цікавий образ
від тумАну надуманих образ.

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

Вставайте, батьку!
Годі ворушити
Пахуче сіно снів, що вже збулися, –
Росте на луках молода трава...
Ви прилягли на мить перепочити,
І вас накрило падалишнє листя,
Та щовесни над вами ожива
Трава, колюча ягода-ожина:
Для мене, для мого малого сина,
Для доньки, що пісенно підроста,
І для моїх онуків:
У грядущім
Насниться їм на сіні запахущім
Незгасна ваша посмішка, мій та...
Мій тату, мій косарю...
На покосі
Лежить коса відклепана
ще й досі,
Блищить на криці вранішня роса,
І сонце вже підсушує хмарини...
Не гайте, батьку, жодної хвилини,
Бо заржавіє в безруху коса
І трави пересохнуть, спорохніють,
І ягоди доспіють-почорніють,
І пізня осінь спогади пожне.
Вставайте, батьку,
І в мою світлицю
Впустіть свою колишню косовицю –
Хай знову пахне сіно запашне,
Напоєне густим червневим цвітом.
Над завше довоєнним щасним літом
Хай вічно ваша молодість буя.
І я повірю:
Не в тісній землянці –
На косовиці, до схід сонця, вранці,
В пахучім сіні народився я!

Бувають у житті такі моменти,
Коли ні чорт не втішить,
Ані Бог:
Сповна сплатив
На сина аліменти,
Та збільшився стократ батьківський борг.
Живу, як люди.
Посилаю гроші.
На свята поздоровлення пишу.
Та щось гнітить,
Неначебто ношу
На стомлених плечах пудову ношу.
Задумуюся іноді...
І вдома
Не чую, що родина промовля.
Щось лепечу, немовби немовля,
Вином туманю душу, цигарками, –
Сп’яніє, розмагнітиться душа,
Поплаче навіть потай...
А з роками
Ні чарка, ні цигарка не втіша.
Беру квиток до станції побачень...
М’який не заколисує вагон...
Без докорів, доган і звинувачень
Зустріне син –
Смутний і давній сон...
Ще не зміцнілим голосом мужчини:
"Чого не приїздив?" – спитає син.
Я відкажу: "Були на те причини..."
Хоча ніяких не було причин.
В позарозряднім селищнім готелі,
Де мухами засиджене трюмо,
Самотні, мов оазиси в пустелі,
На відстані розмови сидимо
І мовчимо.
Не клеїться розмова,
Не гріє чарка, повна, як була...
Лиш нависає стеля вечорова
Все нижче над незатишком стола.
Спитав би щось,
Просив би щось – не просить...
Чи гордий, чи ображений – хто зна...
Воно ж бо... родичаємось не досить...
Моя вина – чия ж іще вина?!
Мовчання увінчається прощанням.
"Писатимеш?"
"Писатиму... Ти вір..."
Я вірю, хоч і знаю, що мовчання
Не виллється словами на папір.

1983

Собою становясь несмело,
Давным-давно, давным-давно
Ты внутренним подтекстом пела
И собиралась быть кино.

К прямому счастью путь окольный.
Радушных линий благодать.
Бывало сладко или больно
Сбываться и принадлежать.

Почти что песня, просто птичка.
Воздушна даже без вина,
С годами ты вошла в привычку -
Привычка свыше нам дана.

Теперь ты ходишь на работу,
Воюешь с нервами и с ней.
А всё в тебе, а было что-то,
Что неба всякого родней.

2012

Останній день останнього уроку...
Й назавжди Ви зі школи подались.
Напрацювались вчителем, нівроку,
якби сповна віддячили колись
Вам ваші учні. За буденне свято,
за те, що мови рідної щодня
Ви научали вперто і завзято.
Наше село - уся ваша рідня.
Були Ви богом слово-громовержним,
учили мріяти, здійматись до висот.
Були Ви світлом в темряві і стержнем,
щоб не розвіявся шкільний народ.
На кобзі мрій на струнах серця грали.
Орали поле - сіяли добро.
І щедро свій доробок роздавали -
із крил поета - кожному перо.
Ми підростали, наче пташенята,
відчувши волю, до зірок неслись.
Ви бачите, у небі як перната
Ваша сім′я вже підкоряє вись?
Учителю, з низьким земним поклоном
пишу у подарунок Вам вірша.
Ще не поладила із Аполлоном,
виходить просто, як велить душа.

0 Господи, чи можуть Сили Зла
Прийти до тих, хто молиться на тебе?
Чому говорять, що його чола
Торкнулася еринія мегера?
Бо він святий? У святості завжди
Багато є спокусників. Дорога
Веде їх неодмінно до біди,
А від біди до істини — до Бога.
Щоб знати, що на світі є добро,
Попробувати треба злого. У вічності і ворона крило
Прихистком стане для живого.
Так, він бував в пекельному вогні Горів, торкався Каїна і Юди. Але хіба не звідти його спів
І застереження, о люди!

2012

Невиннолицый первородный атом,
Ты в бирюзовом или розоватом
Была другим дарована, как милость.
Не то, чтобы совсем, но испарилась

Какая-то девическая лёгкость,
Какая-то в тебя прокралась окись.
И веки, что века. Что створки ставен.
Какой-то уголок тебя потравлен.

Калой-то уголок тебя потрачен.
Ты хороша, но несколько иначе,
Пуста собой, исполнена собою,
Одетая в невзрачно-нелюбое.

А ты всегда была такая малость,
А ты вся изменялась, извинялась,
А я тебя любил первоначальной,
Смешной, а не такой первопечальной.

2012

Напротив бухают и Ней, и Даву -
Такой вот, простите, Ваграм.
Я с небом играюсь, в совдепе живу
И вижу себя по утрам.

Из зеркала смотрит поверх ерунды
Не слишком знакомый кацо:
Следы от подушки, от пива следы,
Немного чужое лицо.

С утра ни пробора, что и не проси,
С утра образуется лёд.
Мы - новые птицы, нам в этой связи
С рожденья пора в перелёт.

Упасть бы невзрачным на мартовский снег
Под взгляды досужих зевак -
А вот ведь в подкладке стучит дровосек
И не исчезает никак.

2012

гаплик

1.
людино
із лампадними очима
з обличчям
із потрісканої глини
знекровились
давно уклінні трави
згоріли
неприборкані заграви
а серце матері
калини серцевина

на віроломних воскресіннях
палих
дощів снігів і зір попутних
підносить груди вдих
за тих
всесутніх
хто вже посіявся
в нетлінність
у тишу карцерну
впустив коріння
набрався висі
і затих оклично

2.
людино
з поглядом у вічність
у кожнім подиху
незвичність
перекликається зі страхом
думки ідуть
немов на плаху
в устах переростають
у словоблудну стаю

неначе всілася земля
твій видих заникає
на почорнілих берегах
де пеклом вийняті слова
при брамах агонічних раю
де вже немає
бідолах-дзеркал
що старяться
із кожним днем
та іритують

а час працює
без лекал
де подається
боронує
та не лікує
а лічить сам себе
до шістдесят
збивається
і починає знову
перебирати душі
на місцях
перекладати мову
розчавленого всесвіту
на вуличність судин
благі його почини і суди
пeрeганяє
поетапно кров-обнову
і виганяє кола із води
повіками стинає
барви кволі

3.
людино
з костуром
що застигає
як сидиш
в підгорлі
що виявляється
міцнішим
за земне тяжіння
і служить кроку
замість флюгера й коріння
він переносить неміч
і невпинність болю
доступного приреченим
та впертим
хто бореться
за кожну мить
коли зболить
її посестра

4.
людино
чиста
ненебесна
перед обличчям смерті
людино
вибілена криком
церков безхрестих
чайок безморих
кому нести
ти залишаєш небо хворе
до видноколу
з пекельним колом
де край згорає
і окриляє
вітрам дорогу
та наповняє
поштовх серця
жертовним стиском
до знемоги

5.
людино
із лампадними очима
а як тобі
у Бога

близько

19 Жовтня 2012

Хильнули зайвого роки -
до Вас пристали невпопад,
ачей, було їм не з руки
минути Ваш розкішний сад.
Майстерно уплели в есей
прожитих літ, як вишиття,
оцей осінній ювілей. -
Агов, роки! Віват життя!

18.10.2012

* Ольга Чемерис – доцент, викладач курсу економіки у Львівській академії друкарства, чудова поетеса,на жаль, не зареєстрована в ПМ. Скромна у житті і у презентації себе як автора поезій. Дружина, мама, бабуся, Жінка… чарівна, мила… незважаючи на ювілеї. У коментарях - до вашої уваги один з її віршів.

О що би ти не казала, мовчання твого політ
Лабіалізованій лаві дасть фори в сто Афродіт,
І погляд зелено-сірий за вод неземних опал
Богемніший тим беззвуччям, оправа якому - шал.
Римована світу зваба мрійливо майне в очах,
Але яскравіша втеча у вільних оцих вітрах:
Жаданого крою обрій, міста, де нема зими.
Ну жодного шансу, хлопче, навіяти інші сни-
И-и! Ех!.. Отака вже доля – вини її не вини -
Красніша мовчанням зору безмежної далини.

6.10.2012

Внутри меня, говорит,
Как и снаружи меня,
Говорит социум.
Всё вокруг в мире крутится
Вокруг моего тела.
Бог на мне, говорит,
Нарисовал и луну, и солнце.
Многое я несу
И в себе воплотить сумела.
Три тысячи жизней моих
Обращены к истокам
Так, что скорей всего
Отдыхает любое чудо.
Лодочка Ра
Не успеет доплыть с Востока,
Как обо мне составят
Тома и груды.
Скоро мои звездочёты
В скорлупках треснут,
Я - скоро Пушкин,
Который уже нередко.
Клетка грудная
Давно уже стала тесной.
А ты говоришь - соседка
По лесничной клетке.
Ага, соседка!

2012

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

"Заходить сонце. Гасне хмара..."
Чи то вірші Ваші чи кара?
Де б не відкрила я сторінку,
там про кохання, про домівку,
про те, як народила мати
для нас поета. Як завзято
він проростав у землю рідну,
як величав людину бідну,
як колоском зростав пшениці,
як нахилявся до землиці
і, як дозрівши, в нагороду
він хлібом став свого народу.
Духовним хлібом. Ваша книга -
то ялівець, зима, відлига,
то скатертина шита болем,
то чорні коні білим полем,
що мчать до серця українця,
то келих сповнений по вінця.
Ще мить і те вино пянюще
залиє душу. Всюдисуще
дощем проллється Ваше слово
і проросте обовязково
на нивах рідної країни
пшеничний лан, там де руїни
були колись. О, Україно,
яке поетове коліно
змогло нам народити сина?
Від скіфів він котра дитина?
Чи від Адама ця дорога
його подібності до Бога?
Спочатку слово. Потім дія.
І сповниться, здійсниться мрія
поета нашого, співця
розпяття, болю, ялівця.
Озветься мас, народу лава
і прогримить: "Героям слава!"

2012

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Життя, як осінь, – то дощить, то ніжить,
а кожен день – нових емоцій світ,
і в пам’яті зринають білосніжно
дитинства миті тих далеких літ,

коли я був єдиним сином – першим,
моя колиска – то священний храм.
Тоді – трирічним – заявляв уперто:
«Нікому я колиски не віддам!»

Вже ювілей злетів тобі на плечі,
накривши павутинкою років,
а в небосині – ген, танок лелечий,
і тремоло відлітне журавлів.

А спогади штурмують, як згадаю,
коли крізь сльози в розпачі волав:
«Вона мою колиску відбирає! -
Козі її, козі її віддам!»*

А вересень – у барвах аж по вінця -
вплітає айстри в ювілейний рік
моїй сестрі – такій чарівній жінці,
в якій життя струмує, наче сік.

І я міркую, дожувавши шкварку:
якби тоді віддав її козі, -
за кого би підняв сьогодні чарку
на ювілейно-вишитій стезі?

Роки її леліють, як жоржину,
вона ж бігцем за ними не спішить.
То Божий дар – ловити безупинно
гармонії таку солодку мить.

І я вже помережаний літами,
єдиний з ними нероздільний сплав,
та не махлюю, мов картяр, словами:
сестри б такої кожному бажав…

19.09.2012

* «козі її віддам» - мої слова у трирічному віці, коли новонароджена сестричка «замахнулася» на моє ліжечко-колиску.

Ця маленька дитинка не знає,
як люблю я усмішку її,
як цей світ нас обох єднає -
вона спить собі в ліжку своїм.
І гудуть за вікном трамваї,
школярі до школи ідуть,
а для мене життя немає
без хлоп`яти ,що поруч отут.
Воно виросте сильним і мудрим,
буде мати гостріший зір,
ніж у батька, густіші кудрі ,
і досягне ще вищих зір.
Хай манюня моя половина
і забуде мене в ту мить,
але гордість за свого сина
відсьогодні вже полонить.
У ім.`я твого-міць сталева,
бусурманин який ,чи поляк,
як почує ревіння Лева -
вмить звільнить тобі ,сину, шлях.
Вірю я, що уся в руїнах
ферм і сіл , у пустелях ланів,
ще не вмерла моя Вкраїна,
доки має таких синів!


2010 p.

Н.Л.

Граційна поза — наче в болеро.
Розкішного волосся пишні шати.
Іще не зіграна (до часу) роль,
Яку шалено хочеться зіграти.

Такий азартний пломінь карих віч
У темінь залу, де завмерла тиша,
Й душа акторська, повна споконвіч
Відлуння шквалу “біс”, що не затих ще.

Оце — твій світ. У нім — твоє єство.
Минуле і теперішнє й майбутнє.
А в оплесках глядацьких — торжество
Твого таланту. Й неповторна сутність!

2009

Куди не плюнь - еліта всюди.
Літературна, ділова:
Вона збирається у клубах,
Спілках, союзах... Чорта з два

Туди утрапити простому -
Не пустять навіть на поріг! -
І ні Шевченку, ні Толстому
У ній не "світить", бачить Біг.

Немає досі у книгарнях
Твоїх книжок? Тоді - не мрій.
В лауреати прагнеш? Марно -
Все 'дно не станеш в їхній стрій.

Богемна у письмі еліта
Високий має гонорар,
Не дай Бог сплутати з коритом:
Яєчню як - і Божий дар.

Їй заздрю - що гріха таїти! -
Про мене зле не думай ти! -
Що сам я й досі не в еліті -
Чого б хотіти мав туди?..


20.08.2012

- Тут і не плюнеш - скрізь еліта,
Вершки, богема, клани з лож...
Дивись, гламурненька кобіта...
- Її не знаєш ти? Отож...

- А хто вона, скажи, на милість?
Це ж діамант у сто карат!
Учора в клубі веселилась
У "танці жовтих каченят"...

Парфуми - Very Valentino
(Лише впритул почуєш їх),
Знайома з Quentin Tarantino
(В кіно-тусовці знає всіх).

І ця красуня нереальна,
Здається, навіть без колгот,
Сидить у ложі театральній...
- Girl for Escort вона....
- Mein Gott!


15.08.2012

Осінь ваших лагідних зіниць
Душу манить у тумани сизі,
Де малим з отави горілиць
Я дивився в синяву отчизни.
Плодоносність ваших теплих рук
В сад зове біля старої хати,
Де малим ховався за лопух
Яблуком зеленим ласувати.
Ваші кроки тихі і м’які
У світлицю звуть до хліба - солі,
Де стаєте зразу ви такі,
Мов роки не йшли вперед ніколи.
Мамо, як то добре, що ви є!
Чорнобривці пахощами млосно
Серце заспокоюють моє,
Як до вас навідуюся в гості.

22.08.12

Іще серпнево нас голубить літо,
В покоси улягаються жита.
А для Івана – радість живота*:
На творчій ниві він розлігся сито.
Ой, скільки мозолистих звивин мозку
В пародії укладено свої.
І це ж не просто – бити баглаї, -
Горіти треба, щоб добитись лоску!
Ет, що там говорити, то є праця -
Не одного́ натовчено синця…
Та, може, вже тепер йому воздасться?
О, де ти, славо? Волею Творця
Шепни на вухо нашим папараці:
«Узріть! - талант Івана-молодця!»

10.08.2012

-------------
*- життя

Не чув мелодій він чудових
Симфоній Баха, солов’їв,
Риторику тупоголову
Чи матері ласкаву мову, -
Весь світ для нього занімів.

З дитячих літ в глухій оправі
Душа витерплювала біль.
Він силився в тремкій уяві,
Як люди, мовби для забави,
Пускали мову з язиків.

Зате він слухав почування
І серця говір тихий чув,
Покори штиль, грозу страждання,
Душі принишклої зітхання
І нерва реактивний зсув.

Компонував нетрадиційно,
Не бив себе бичем принук,
Щоб звук мелодій піаніно,
Чи вітру шум із України
Пускати у негайний друк.

Він осягав глибінь істоти,
Сльозою серця слухав, як
Шоломотять небес висоти
Й на запитання Бога: хто ти?
Промовив: Твій синочок я!

***

Нестигла нива, холод, більше ніж…
ніж у твоєму серці – холод.
Ти не стомився, не голодний, ні…
але без світла, як у схові…
Ти сам собі і у собі як сон,
що якнайдалі без розмови…
Столітній з місця зрушив терикон,
ламаючи усі основи…
Я не вловила суті сходжень ще…
бо як на мене: є моменти…
Та схрон навіщо..? Бомбосховище
невже й сьогодні перманентне?

І пілігримом липня – соняшник,
мов парусник застиглий в дрейфі,
під сонцем лагідним свій лик
До мене повернув латентно.
О, Боже правий! Це ж яка краса!
Це ж вповні сонце, літо, диво!
Це – Верхосулля, тиша і яса,
краса і вбогість… Мливо... Мливо!

І знову повертаючи у сон,
мов посковзнуся у провалля…
Звучи тепер мій ніжний камертон,
і серця стук верни з вигнання…

Я не та, яка була ще вчора -
Крила пошматовані в вітрах,
Бо щораз, здіймаючись угору,
Всупереч реальності потворній,
Намагаюсь вбити в собі страх.

Я не та, якою вже не стати,
П'ю життя, аж груди розрива,
Що не день - нове душі розп'яття,
Кожен крок - наближення до страти
Моїх мрій... Як досі ще жива?

Я не та, якою мала бути,
Бо живу усупереч всьому,
П'ю любов краплинами цикути,
Прірви дна бажаючи торкнути
І крильми розвіяти пітьму.

Хто ми є - вовки, птахи чи люди?
Ким би не були, без волі - смерть!
Я така, яку ти не забудеш,
Раннім снігом випаду у грудні,
Навесні - дощем небесних сфер...

Красти шапку - то у Мономаха.
В гетьмана - звичайно, булаву.
(Менше красти - лишимо невдахам).
В Петербурга красти - то Неву.

Зваблювати - тільки королеву
Конкурсу краси, коротше, "Міс".
Здобувати - то всесвітню славу.
Це кажу вам я, максималіст.

Перстень в мене, як у Соломона -
І на ньому напис: «Все гаразд».
І скульптура, як в Пігмаліона –
Галатею вирізьблю на раз.

Папи я приміряю тіару.
І Буонапартова коня.
Федеріка Гарсіа гітару.
І Луї Каторза убрання́.

У Ікара я позичу крила.
У Геракла - мужність та могуть.
В Аполлона - і красу, і силу.
Я – максималіст. І в цьому суть.


16.07.2012

На вулицях Києва повно красунь –
Струнких, довгоногих, звабливих…
О, Євросоюзе, кордон пересунь:
Моделі на вулицях – диво.

Від кризи позбавив - позбав від хандри…
Поглянь лиш, які тут коб’єти!..
До Євросоюзу скоріше бери -
Ми маємо "євро-об’єкти":

Це - шість стадіонів великих, як стіг,
І аеропортів ще стільки ж,
І безліч збудовано кращих доріг,
Готелів зіркових - тим більше.

Дай Бог, Кубок Світу довірять колись
Чи Олімпіаду спочатку...
О, Євросоюзе, дивись, не барись -
Бо в Штати поїдуть дівчатка!..


18.06.2012

П'ять угорців пішли на футбол.
Довго бігали там футболісти,
Та ніяк не вдавалося гол
У ворота забити, хоч трісни.

Раптом вибухнув весь стадіон,
Репетує в єдиному крику...
Дочекались, нарешті: "Гол!!!" -
Вболівальники ледь не охрипли.

Каже диктор:"В команді "Шахтар"
Гол забив футболіст Марко Девіч".
Тут угорець угорцю сказав:
"Слухай, Вітю, як думаєш, вибач,

Може, щось я не так зрозумів
А чи трохи погано я чую:
Адже гол - Марко Девіч забив?
Ой, навряд чи його зарахують..."


22.06.2010, 22.06.2012