finita la commedia

А світ вже звик до милостей і кар.
А світ - то зводить храми, то руйнує.
...За сивим склом старий годинникар
Над механізмом втомленим чаклує.

Чи ж дивина? - годинник поламавсь.
Квапливі кроки. Перехожих лиця.
У цього Майстра Часу є якась
Лише йому відома таємниця.

Він прослуховує уважно кожну мить.
Він кожен "трибик" серцем відчуває,
І наче добрий лікар Айболить,
Годинникам здоров'я повертає.

Стрілки щоб не обманювали нас
І пульс життя був рівномірним всує.
А може, не годинники - сам час -
Годинникар за сивим склом лікує?

2004

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

finita la commedia

В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля.
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб Материнства осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амадео гриз би - звіром - цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?
Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик - з ікон...
Якби ж на те вікно - молитви ґрати!

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно. Зайця Юрі зшила...

Ти вбила ненароджене дитя!
Себе об камінь туги розкришила...



2006-2010


*---
Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна 6-поверху після
смерті свого коханого Амадео Модільяні в 1920 році.
Їй було 22 роки. Була моделлю, художницею.

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду –
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку – звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…

То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих – в майбуття.
Такого Світ – ні до, ні після –
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо*
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза –
Сізіфів камінь на гора.

Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай співуча Україно,
співаймо всі – і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісня-Доле,
полинь в краї, де Орь і Лель,
де біля хати є тополя,
біля криниці – журавель.

*Величний, урочистий характер виконання.

13 грудня 2010 р.

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси
"на добраніч"

finita la commedia

Я розірву цю сонну тишу
Піснями збурених вітрів,
Промінням серця заколишу
Тебе у цій нічній порі.

Поглянь до висі - там комета
Розтяла неба гладь хвостом,
Насправді це - душа поетки,
Що йде у безвість під хрестом...

І хоч, згораючи зорею,
Я надто скоро вниз зірвусь -
Розвію сум з душі твоєї
Й тебе довіку не зречусь!
11.12.2010р.

Спустошення: на місяці закляклі білі плями.
Зрив: в піднебесся. Звідти – до омани.
Моє життя - каміння Тамерлана.
Я з нього – спрагнено - кургани. Всі інші – вниз.
Чиїсь слова. І поцілунки. Жага
Нескінченних погроз:

Ненавиджу. Піду. І – не зомлію.
Кохання – мов політ . З тендітних роз
Твоє – життя. Моє – смарагд трави.
І паморочливий аромат
П’янких нарцисів.
Я – то земля -
Навзаході весни.

2010

Нехай з глибин на волю рвуться
Слова окрилені Твої,
Бо як душі без революцій? -
Вона ж так звикла до боїв.

Хай почуттів жагучі зливи
Тебе омиють, як колись.
Повір мені - існує диво,
Йому Ти серцем посміхнись!

Сумних очей блакить безмежна
Додасть вогню душі Твоїй,
У почуттях нема обмежень,
Нема страхів у наших мрій.

Хоч я для Тебе стала болем,
Який так солодко ятрить -
Дозволь собі напитись волі,
Які несуть з небес вітри!

І не важливо, "так" чи "ні" є -
Іди за серцем навмання,
Нехай у ньому завесніє
І... десь в куточку буду я!
9.12.2010р.

finita la commedia

Ми в опозиції до влади,
Хоч є і вірші про любов,
І не питаємо поради
Від неї вкотре знов і знов.

Навіщо битися у груди,
Кричати всім: ”Я – патріот!”,
А потім за срібняк Іуди
Продати землю чи завод,

І з ними акції фабричні
За пачку доларів, рублів,
Тоді і вулиці столичні
Тим, що торгують „на розлив”?

Бо патріот не той, що прапор
Собі на лацкані вчепив,
І не котрий кричить у рупор
Та обіцяє диво з див.

Той патріот, хто в час тривожний
Візьметься зразу за граблі
І хто загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі.

Той патріот, хто пам’ятає
Про Батьківщину, де б не був,
Хто мову рідну добре знає
І дітям каже: „Не забудь!”

І хто бездумно не калічить
Цю мову суржиком щораз…
...
Та виставляти, мо', не личить,
Патріотизм свій напоказ?


08.12.2010

Як же добре, що Ти не оглух,
Не осліп, не зневірився в людях,
Що і досі міцним є Твій дух,
А ще - серце гаряче у грудях!

За вікном закурили сніги,
Б'є у шибку надривисто вітер.
Ми з Тобою - мов два береги,
Пишем долю свою поміж літер...

І нехай почуттів каламуть
Нас штовхає до власного виру,
Я у Тебе змогла зазирнуть
І розгледіти душу там щиру.

Поміж нами і відстань і час,
Є у кожного власні стежини.
Я ж радію - Твій вогник не згас
І до мене Ти думкою линеш.

Головне - ми з Тобою живі,
Попри все - так безмежно щасливі,
Бо моя і Твоя - це вже дві,
Дві душі, які вірять у диво.

Наші вірші - незримі мости,
Йти по них ми з Тобою навчились.
Знаю я - десь у світі є Ти -
Щирий друг. Це велика є милість!
5.12.2010р.

Шурує перо,
мов лопата,
Щодня піддає
гостинці,
Писати, аби
писати –
Такий головний
твій принцип.


Загнавши
на смерть Пегаса,
Мордуєш
тендітну музу.
Нехай виходить
не «в касу»,
Проте, об’єми –
від пуза.


Зруйнуєм омани капище:
Як каже один твій фан,
Щоб стати ТАКИМ графоманищем,
То теж треба мати талант.

6.12.2010

finita la commedia

Від неї не відгородитися
ні пирогом, ні порогом...
Насправді ж (якщо придивитися),
вона - не страшна, а строга.
Хова за підступністю грізною
щось незбагненне й бентежне.
Нічого вона не вирішує,
бо - і сама залежна.
Вона не підштовхує в засвіти -
лиш відмикає двері.
І зовсім не варт
дивуватися
її не манірній манері.
Незанепалих Духом
поглядом ввись проводжає...
Вона співчува відчайдухам,
нав'язливих - зневажає.
Сама - із терпіння виткана,
в просторі й часі обмежена.
Їй так на роду написано -
приходити без попередження.
Не спізниться, не завагається.
Знає, коли і до кого.
Вона - лише виконавиця,
Всевишньої волі Бога.

2010

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

finita la commedia

Моє поле

Моє поле – незоране й чорне,
Тут трава не росте.
Моє море – засіяне штормом,
Тут живого не видко ніде

Хмари мої – тільки грозові,
Їхні туші важкі та понурі.
В моїх жестах, усмішці і мові
Домінують відтінки похмурі

Мої гори – холодні й байдужі,
Із хребтами вершин, кістяками проваль…
Немов вої – безсмертні та дужі,
І зодягнені в морок і сталь

Моє поле – градом полите,
Тут трава не росте.
І душа ланцюгами сповита –
Навіть сліду не видно ніде…

18 ноября 2010

Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза *Марсіанське кохання*


Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

finita la commedia

Ну як мандрівка в Часі? Не стерла ніг до крові?
Той подіум безсмертя, він Вас ще не втомив?
І ясноокий погляд, і витончений профіль
Бентежать і сьогодні допитливість умів.
Хтось ревно й безсоромно гортає Вашу долю.
Обмацують поставу мільйони пар очей...
Що Ваше серце й досі заходиться від болю,
Не втямиш так одразу. Маленький привілей
Великої цариці: тримати гордо спину,
Невимушено й легко мережити ходу;
Як в дзеркало дивитись у Лету швидкоплинну,
І нескінченну вічність бути на виду.
Всміхатись загадково. (Де міфи, а де - правда?)
І сяяти, мов сонце. (Бо ж - сонячне ім'я!*)
Навіщо смертним знати, що є у світі зрада,
Підступна і лукава. І звуть її Кійа.**
Змією прослизнула у душу фараона,
А потім знахабніла - в літописи вповзла.
А Вам, любові гідній, обраниці Атона,
Не личить захлинатись од зненависті й зла.
Що швидше поборола - огуду чи огиду?
Вигнання чи визнання - що більше Вам пече?
Щаслива і прекрасна. Не подаєте виду.
Чи не тому, що в жилах кров аріїв тече?***

У єстві глибинах,
У основах суті
Прагнемо щоднини
Сенс життя збагнути.

По колючім терні
Ходим голі й босі,
Оминаєм скверну,
П'єм цілющі роси.

У пустелях світу
Йдуть холодні зливи,
Ми ж - неначе діти,
Вперто вірим в диво.

У світах омани
Знов шукаєм правди,
На сердечні рани
Прикладаєм зради.

У самотніх душах
Вітер лютий свище,
Досі невмируще -
В нас поволі нищить.

Гонимось за щастям,
А знаходим втому.
Чуєм голос власний,
Та не знаєм - хто ми?

Ходять манівцями,
Про святих забувши,
Котяться до ями
Наші грішні душі...

Так бредемо кволі
Попід небом синім
В лабіринтах долі
В пошуках Людини...
12.11.2010р.

У Вас ще вистачить багато
І сил, і духу, і снаги,
Аби для нас робити свято,
Все осявати навкруги!

У Вас терпіння буде повно
І почуттів в душі ясних,
Щоб повногрудо й повнокровно
Вдихати з нами дух весни!

У Ваших віршах - крикти раю,
У них - на все знайдем одвіт,
Бо в Вас любові - аж до краю,
Вас прирекли любити світ!

Нехай ідуть осінні зливи
І перша паморозь впаде,
Лиш не втрачайте віри в диво -
І диво Вас само знайде!
12.11.2010р.

finita la commedia

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Люблю експерименти в різних формах.
Алітерацію – рядок щоб аж іскрив,
Різночитань глибини рівнозначні,
Об'ємність образів обтічних та обачних,
Чеканну неочікуваність рим…
Канонів, правил, норм, разом із тим,

Абиде не тримать – то буде промах.
І хоч люблю шукати новий шлях, -
Лише пізнавши ходжені стежини,
Лишившись, мов заведена пружина, -
Юнацьку легкість явиш у словах,
Коли насправді – гинеш від утоми.

2010р.

Чужа історія себе завжди калічить.
Для когось зрада – куш, але для когось – відчай.

Хіба той легко заживе, хто зміг і зрадив?
У серці зраненім помре – як друг і радість.

Крізь час плюю тобі в обличчя, клятий Носе.
Не знаю як таких, як ти, земля ще носить.

Коли всі, як один – нараз міцніють мури,
знайдеться в курви син і розіпне Батурин.

І хрест на хрест, як дві дощу краплини, схожі.
Та не один, як перст, хто рідну кістку гложе.

Пливуть плоти і Сейм спливає, ситий кров`ю –
така розрада і печаль за безголов`я.

А вороги лютіші за монгол й вандалів –
того, хто гонор боронив – колесували.

Дітей – і тих із тіл повизволяли хутко,
церковні бані падали й палали в смутку.

Твоя душа не закричала гола й хвора –
за тим що втопче кінь і вийме потім ворон.

А сорок років заколишуть терням стогін,
на стигмах попелища, в щасті вкрай убогім.

Мені бракує слів на злість і анафему,
нехай здригнеться ґніт у племені твоєму.

Нехай хриплять, затнуться їхні словорізи,
і ржа покриє слух, і думка не пролізе.

Така то правда, Носе, чорна – бо запекла,
вона на варті неба, при дорозі в пекло.

Давно пшениця в небо проросла... Та досі
без булави лишається земля і з Носом.

3 Листопада 2010

Ні, не усьому є межа -
без меж палає злоба жінки:
вбиває душу без ножа
та доїдає і печінку...


02.11.2010

finita la commedia

finita la commedia

finita la commedia

В красе банальных слов ты не находишь славы
Научена смотреть на мир без розовой оправы
Победу с лёгкостю находишь своим годам на благо
Респект и уважение ...О нет!Приспущеные флаги...

Когда узнал цену потери - желанья жить не стало
Но нет! Я научился побеждать ,хотя побед так мало
Я научился от тебя оптично видеть цели
И если что небудь мешает - держать то на прицеле

*не закінчено

finita la commedia

finita la commedia

Для порока уж нет преград -
Чернокрылие мне дано,
И со мной по дороге в ад,
Да не всё ли тебе равно:
Когда яростью страсть в очах,
Не упомнишь, что тело – прах….

finita la commedia

Куштую гріх, мов камікадзе – синь,
у бганні вітру пещену мотором.
А ти вируй, на тридесяте небо линь
у подихах весни, так неозора
поезія доторкування уст.

Реліквіє стривоженого стану,
тобою, мов сльозою, переймусь,
збігатиму по лезу слів і стану.

І стану неба наближати янь,
шукати інь і тінь їй нагинати,
мов сакуру обвітрену. З гойдань
для воїна – ти зброя і крилата,
неписана скрижаль для бусідо*,
віддушина для духу в харакірі.

Пізнаючи твої всі "від" і "до",
одійснююсь у тім, у що повірив.

Садів твоїх цнотливе кімоно,
від подиху весни спадай на серце.
Колискою небесною – вікно,
довіку тризною собі – люстерце.

22 Вересня 2010

Втомилася душа від самозречень,
Від самоти і від самопоборень,
Від кроків в прірву, часто недоречних...
Я нині не така, як була вчора!

Від поглядів втомилась каламутних,
Лукавих слів із вуст, брехнею хворих.
До істин повертаюся забутих -
Я нині не така, як була вчора!

В тенетах болю більше не зостанусь,
Бо серце рветься в далеч неозору,
Де острів мого щастя за туманом.
Я нині не така, як була вчора!

В моїх світах не буде більше фальші,
Не буде лицемірства й зрад потворних.
Позбудуся страхів і йтиму дальше -
Я нині не така, як була вчора!

Слідів від горя в серці не залишу,
У далеч відлетіли круки чорні.
Піднімусь на одну сходинку вище -
Я нині не така, як була вчора!

В душі віднині житиме лиш спокій,
Любов мені додасть наснаги й гарту,
Упевнено сягну вершин високих -
Я нині не така, як буду завтра!

В душі моїй, здається, ціле море
Від сліз гірких - вони ж того не варті.
Сьогодні я вже інша, ніж учора!
Але ще не така, як буду завтра...
19.09.2010р.

***
Пам’яті видатного українського кіноактора
та кінорежисера Івана Миколайчука

Стоїть собі старесенька хатина
У Чорториї, посеред села.
А у селі погожа світла днина,
Й дорога, що сюди нас привела.

Лише, Іванку, ти уже не з нами.
Ти відлетів, неначе журавлі.
І знову постають перед очима
Всі твої ролі, зняті на землі.

І мати відійшла у світ небесний,
Щоб стріти там і сина, і доньку.
Вже пролягла для них дорога хресна –
Понесли в світ вони любов палку.

А нас стрічає тітонька сивенька
Біля твого родинного гнізда,
Вся у турботах, наче рідна ненька –
Тут береже і будні, і святά.

Нам щиро відчиняє двері хати
І просить нас до неї увійти,
Де народився ти, Іване-брате,
І де зростав, щоби піти в світи.

А в хаті тихо, тільки прохолода.
Родинні речі згадують тебе.
Колиска, піч, тапчан – така ще мода
Була тоді… І небо голубе

Над хатою стоїть, немов на чатах,
Охороняє до садиби плай.
А біля тину, ще, мабуть, від тата,
Криниченька стара. Це – наче рай.

І ми з низьким поклоном від’їжджаєм
Від твого дому до твоїх Карпат.
Тож хай сюди простелиться навзаєм
Дорога для усіх, хто тобі брат…

13 вересня 2010 р.

...Omnia meam mecum porto - Ти носиш з собою Бога...
...Omnia meam mecum porto - Ти носиш з собою чорта...

...Дивися, у всьому, як стрижні - Омега і Альфа:
У цій почорнілій іконі... У цьому, ще теплому, скальпі...

...В твоєму, чванливо-величному: "Слухай сюди!.." -
В твоєму, смиренно-одвічному: "Боже, прости..."

...В твоїх, що стискають тебе, як тиски, ворогах -
У "друзях" твоїх, для яких ти чи раб, чи слуга...

...Одначе, найбільше зубів цих - в самому тобі -
(Згадай, як болить, як невдало прикусиш язик)...

А все через те, що тягнеш на своєму горбі,
Ніяк не Знання, а так - недолугі ази...

...І лише коли, залишившись один-на-один,
З собою ж самим, у свідомості вперше ясніє...

...І строфи вилазять на світ, як щурі із води -
То що ж це? ...Самадхі? ...А може це - шизофренія?...

...Бо: знати про ... Смерть, Смерть, як шанс для живої Душі,
Щоб злитися з Тим, хто диктує тобі ці віршІ...

...І раптом - сльоза, десь глибоко з душі - через око...
Так ось ти яка, саме та самота-одинокість...

...Так ось ти яка - сила Імені: Меч, сіль і суть...
Печать - та, яку Наймудріші безмовно несуть...

...А Світ не дрімає - Світ ставить тобі пастки й пута...
Світ хоче тебе - тримати, тримати, тримати!..

...А тут, розумієш, хотілось спинитись, щоб "бути",
Одначе щоранку знов бігти потрібно, щоб "мати"...

...І зразу ж, немов би спокута: "Спаси мене, Боже!.."
І зразу ж, немов би спокуса: "А ну його к чорту!.."

...Вдивляйся в люстро і думай, на кого ж ти схожий -
Омега і Альфа... ...Omnia... ...Mecum... ...Porto...

Кумпала Вір,
10.09.2010р., м. Хмельницький

Народ - плебей у тих аристократів, які живуть для власної душі.
А вас народ читає, любі браття? Лиш чесно - так? Ну, хоч би не брешіть!
Сине́кдохи, ана́пести, октави, верлібри, тріолети, да́ктиль, ямб -
Ви у вікно погляньте для забави. Та не лякайтесь. Гляньте, хто це там.

А там раби вертаються з роботи - у мозолях їх руки, сум в очах -
Вони пригноблені, замучені, в турботах - їх зовсім не цікавлять ваші "ох" і "ах".
Вони не їздять в Західну Європу і не літають навіть в Таїланд -
Вони на дачу їздять у суботу, аби було щось їсти на столах.

Їх не цікавлять книги у книгарні, бо одежину дітям тре' cкоріш,
Їм краще знижки в магазинах гарні, щоб зекономити таки не зайвий гріш.
А ви би що придбали на вечерю, якщо давно зарплату не дають -
Бо що голодному ті ямби і хореї, як і поезій ваших вища суть?..

Простіші будьте - й вас народ полюбить. Про вічність марите? Повірте, це дарма,
Бо, окрім віршів, треба мати в грудях ще й серце, що любов'ю обійма.
А ви загрузли в чварах, у болоті, у копирсанні власної душі -
А той народ, що ходить на роботу, він вас цікавить? Чесно? Не грішіть.


04.09.2010

Шоколадна інфанта волосся чорно-густих не-пісень
Вербувала у риму. Ступаючи дивно і м’яко,
Прикривала на денці зіниць опуклий гріх на щодень,
Упивалась за край опівнічним афродизіаком.

Чорнокнижниця! Кішка пречорна, гідна любові людей...
Про прийдешні молитви мовчи. Розумієш – так треба.
Ти розчісуй волосся, допоки стане зовсім руде
Або доки тебе вичаровує зоряне небо.

Ворожити не треба. Драконом стихла ріка біля ніг
І цілує ласкаво оголене втомою тіло.
Шоколадна інфанта збирала в кошик лапатий сніг,
Вишиваючи щось самоцвітне уміло і біло.

06.09.2010

Вважаю, він чимало нам зробив
Для волі у особі дисидента.
Пером озброївшись у війни він ходив
І не боявся різних президентів.

Він правду у неволі говорив,
Страждав за незалежність України,
До берега належного доплив,
Щоб показати нам прекрасну Батьківщину.
25.08.2010 року Львів

Сьогодні я пишу дурню́ - про те, що небо синє-синє,
Що вранці я радію дню й зі мною рада Батьківщина,
Ще спека літня не мина, а скоро осінь знов настане,
Що на полях - озимина, на Окружній - стоять путани,
Що в листопаді лист паде, мете у січні сніг лапатий,
Мороз у лютому іде: "Ану, мерщій-но всі до хати!",
А я в теплі - знов про любов, таку всесильну і гарячу,
До неї риму ставлю - "кров" (а що, буває ще інакша?).
Про секс ви любите? Авжеж! Я розповім про все одразу:
Як розшукати точку "G" і як скорочуються м'язи,
Як з хіттю тіло все дрижить, як піт по тілу проступає...
Вона на ліжку як лежить і він її як роздягає...
Чи є прихований тут зміст? Навіщо цю пишу муру я?
Бо ж маю я до віршів хист - про все на світі заримую!
Опублікую згодом те - і не пектиму зовсім раків,
Що рими тут невдалі вкрай і ритм гуляє, як собака...
У вірші в мене все - "All rigth!" Ідіть ви, критики, до сраки!


25.08.2010

Русяве пташатко вгніздилося в серці,
Таке безпорадне й задиристе – ось!
Ті вушка солодкі,
Очиська – як Всесвіт,
І я розгубилась… Це ж Щастя збулось!

На ровері в’їхало так галасливо,
Розсипало барбі десятків зо три…
Колінка побиті,
А руці – то крила,
В долоньці камінчик: «Для тебе! Бери!»

Русяве дівчатко медово-перчене,
Принцеса Чомучок, замріяна в світ,
«НЕХОЧУНЕБУДУ!!!» –
Красунька нечемна…
Повір, окрилятиму сни твоїх літ!

В сім рочків з богами Олімпу й ВирАю
Знайома. На «ти». Хто не вірить – дарма!
Ото бровенятко…
І пупчик… Не знаю,
Як жила до тебе? Рідненька моя!

21.08.10

Джерри
В апартаментах ЦРУ подписан был декрет
О том, чтоб выведать секрет украинских ракет.
Уже готовился агент: негр, Джерри Мак Огон –
Учил украинский язык, пил только самогон…

В кармане спрятан пистолет и длинные ножи,
Три пачки баксов, чтоб купить секреты, чертежи.
Над сельской местностью рывком открыл он парашют
И в огороде чьем-то сел через пяток минут.

Галя
Такой девчонки, как она, наверно больше нет:
Стройна, красива и свежа как утренний рассвет.
В свои семнадцать каждый день она ждала чудес,
И, как ведется, жениха просила у небес.

- Великий Боже! Дай же днесь мне принца поскорей.
Чтобы он был красивый весь, и голубых кровей.
Чтоб… синеглазеньким он был… пшеничные усы.
И чтоб одну меня любил! Дай Господи, еси.

Вдруг страшный грохот за окном. Кудахтанье курей…
Подкрасив губки, Галя вмиг явилась из дверей.

Встреча
И что ж увидели ее прекрасные глаза?
(Кто знает Галю, подтвердит – сейчас грядет гроза!)
Курятник сломан, куры врозь, и яйца там и тут,
А в грядках прячет парашют какой-то шалапут.

- Куди ж ти вперся, паразіт, немов свиня в барліг?
А щоб ти як Бровко вночі світ за очі забіг!
Ах ти опудало сліпе, товчешся, як ведмідь.
Ось як візьму я кочергу, уставлю клепку вмить!

Потолочив мені грядки, і затоптав піон.
Небритий, чорний, як смола, до того ще й шпіон!

Нутром предчувствуя провал, сэр Джерри прохрипел:
- Сержант Петренко… із ГАІ… прибув на ДТП…
И ближе, ближе подходил, чтобы накоротке
Бегом свидетеля убрать приемом каратэ.

Глаза их встретились… они застыли чуть дыша,
Услышав, как небесный гимн душе поет душа.
И стала лишней в этот миг вуаль банальних слов,
Все потому, что в их сердца пришла она – любовь!

Пять лет спустя
Вот это дом! Хай-тек, модерн, ротонда и портал!
(Хоть раз вложило ЦРУ к добру свой капитал!)
И Галя, солнышка ясней, выходит со двора.
Встречает мужа из полей, а с нею детвора:

Мария, Мэри, Джон, Иван, и Сэм, и наш Семен-
(Кто скажет, сколько вместе их – крутой знаток имен.)
Кругом веселый тарарам, и слышится опять:
-Сьогодні тато буде нас на тлактолі катать!

Теперь он в паспорте не сэр, не Джерри Мак Огон,
А український хлібороб Гаврило Макогон.
И от возмездья ЦРУ он скрыт не второпях –
Пускай попробуют найти в украинских степях!

...Він жив так, ніби Звір, він хотів "володіти" і "мати":
Кабінетний престиж, купа грошей і безліч жінок...
І, здавалось, ніщо не могло його переламати -
Ні неправедний бій, ні дармове застільне вино...

...Але ні, все ж було... Щось таке, непомітне, як миша...
Що згризало його, коли він залишався один...
І тоді у душі, десь глибоко, стискалася тиша,
Бо Душа все ж була, все ж надіялась, як не крути...

...Але він не здавався, вставав, і, голившись поспішно,
Бив копитами грунт, ніби вперше загнузданий кінь...
І одна лиш Вона, та, якій було зовсім не смішно,
Огортала його, ніби Ангел, в невидиму тінь...

...Так минали роки, він знаходив, і знайдене тратив,
У "стараннях" своїх непомітно дійшовши межі...
Ублажаючи тіло, відтак Душу мало не втратив,
І настав Судний День, у якому схрестились ножі...

...І була то не битва, не герць, і була то не січа!..
Він себе молотив і живого, навспак вивертав...
І уперше тоді усміхнулась впокоєна Вічність:
"Ось іще один з нас, що Дорогу додому питав..."

...І череп'ям пустим розлетілись розірвані пута,
І коліно його дотяглось до сирої землі ...
І уперше в житті захотілось не "мати", а "бути",
І, зіллявшись з промінням, зійти у безмежній імлі...

...Взявши в руки перо, він писав: і було йому сорок...
Навкруги, ніби корба, гудів заклопотаний світ...
А віршована в'язь все петляла, долаючи морок,
Обвиваючи Дуб, під яким задрімав неофіт...

...Він тепер віщий волхв, він вже знає, до чого тут "фіта"...
У молитвах його до Всевишнього Рода Любов...
А над Храмом святим знову Сонце усміхнене світить,
Лиш Вона знов, як тінь, бо тепер він живе, так, як Бог...

Кумпала Вір, 17.08.2010 року,
м. Хмельницький

Нам знову треба двадцять п’ять портретів,
Нових богів приймає Монпарнас.
А піраміда із столів і табуретів
Й висока стеля знов чекають нас.

Не нагаями, але лиш варкалось,
Міняти лики гонить помело.
А що, скажіть, глобально помінялось
З часів генсеків і політбюро?

Геронтократів на олігархію
Змінили, чи зламали лід?
Чи буде знову чавить на олію
Людей при будівництві пірамід?

Партбонзи й боси з генералітету
Втикати будуть, їм воно не лінь,
Потребу мати двадцять п’ять портретів
У голови майбутніх поколінь.

І будуть знов маячить на екрані
Із центру, зліва й з правої руки
Політики й астрологи мунданні*,
Прем’єр-міністри й інші мудаки.

Молитись буду на вершині табурету
Як інші – з міста, СМТ й села,
Щоби від того мелькання портретів
Не підломились ніжки у стола.

Щоб не вернулось рабство та Руїна,
Міцніло в дусі Воїнство Святе,
Щоб «ще не вмерла наша Україна»
Співали ми і вірили у те.

22.03.2010