Надія є. А як би то без неї
протерти очі од порохняви?
Її не опорочити брехнею
за те, що без меча іде на ви.

Вона сама і щит, і меч держави,
і символ перемоги і мети,
і більшої не потребує слави
у світі мішури і суєти.

Вона та сама і на барикаді,
і у окопі, і на тій війні,
якою прикриває вища зрада
екрани на детекторі брехні.

За убієнні душі Іловайська
чекає «нагороду» генерал.
І є Надія, бо її поразка
уб'є і Україну наповал.

Перемагати іноді – це мало.
І де-не-де, а то і між людей
плямують те, що вчора ще сіяло
на тлі героїзації ідей.

Тому і намагаються придворні:
–  Ату її у чорний кондуїт!
Але Надія є. А душі чорні
очікує на фініші Аїд.

Тому і панікують двоєликі,
шукаючи управу на права
сва-
       вільної.
               Та є ще булава,
яку завоювати має жінка.
Сильнішого за неї чоловіка
немає,
           поки нація
                               жива.

09.2016

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

Можливо тому, що ніколи не знало кріпацтва,
мистецьким феноменом стало козацьке село.
Спочатку прикрасили стіни художні дивацтва,
затим розписали усе, що у хаті було.

З квітів, мурав* петрикі́вці отримали фарби:
червону із вишень, зелену з трави пирію,
з пролісків – синю, а жовту з цибулі й кульбаби.
Розводили барви ці на молоці і жовтку.

Всі інструменти для розписів також природні:
гілочки, паростки, стебла чи шерсть із котів.
Пальцями теж малювали умільці народні,
імпровізуючи в розписах хто як хотів.

---------------------------

Десь на картинах серед таємниць
у птахо-квітів радості просили,
крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили.

«Крива Марія»* в чудернацький світ,
химерний, фантастичний поринала
і в дивний той фантазії політ,
у дивовижне нас з собою звала.

Пройшло через усе її життя
язичництво поліської природи,
а надзвичайне світосприйняття
ще праслов'янські відчувало коди.

Крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили
десь серед кольорових таємниць
у птахо-квітів радості просили.

Нема такого договору,
де не чекає нас тайга.
Всі українці лізуть вгору,
аби дістати батога.
І триста літ четвертували,
і таврували сімдесят,
і рідну мову відбирали,
аби глаголив «старший брат».
І от ся маєш – били-били,
а Україна ожила!
За це кацапи до могили
точили ікла на хохла.
Хохли – бандери й поліцаї,
а особливо западня.
А от у тюрмах вертухаї –
уся духовна кацапня.
За все, що є, було і буде
найбільше винні – це хохли.
Вони усюди лізуть в люди,
але такими не були
ні у єврея, ні в кацапа,
ані у злодія-купця.
А обдеруть його як цапа,
то він і винен, що вівця.
Йому природно їсти сало.
Воно у горлі не дере.
Але коли кацапу мало,
то він і з горла забере.
Дай українцеві посаду,
то не поцупить, не проп'є,
а укґаїнець ґади влади
і ґідну маму пґодає.
Уміє кацапня лукава,
коли на неї йде хула,
усю свою скажену славу
перевалити на хохла.
І він командує, буває,
де чуркіни – ні те, ні се,
але коли чогось немає,
то він із дому принесе.
Ну ось такий цей неборака,
працює з ранку до світанку,
дурний і добрий до пори,
коли попросить на гілляку
якусь собаку-комуняку,
аби підняти догори.

05.2016

Вона називала своє малювання «святим».
Картини художниця тільки з натури писала.
А квіточку кожну вважала створінням живим,
Тому ні травинки, ні листя ніколи не рвала.

«Наївним мистецтвом» картини назвали «знавці».
Мовляв, Білокур представниця є примітивізму.
Начхати на них! «Фахівці» ті – то лише співці
блювотно-нудотного мертвого соц.реалізму.

Й тепер Катеринині квіти не мертві – живі.
Фантазією і любов’ю просякнута кожна.
В тих квітах і щедра, магічна родючість землі,
і сповнена барвами сила життя переможна.

Пташко, куди ти летиш?
Як не боїшся злітати?
Вітер і буря довкіл –
Чуєш, здригається світ.
Рідна, та застережись –
Горем стріляють гармати,
Небо зрізає дощем
Цвіт, що іще не розквіт.

Пташко, яка ти стрімка,
Не полохлива, безстрашна.
Крила неначе ламкі,
Тільки незламні вони.
П’єш, не вагаючись, всю
Болем наповнену чашу,
Сміло летиш у вогонь
Самих пекучих горнил.

Птахо, ти людям несеш
Щастя п’ятипелюсткове
Навіть у цій нелюдській
«Неофіційній» війні.
Господи, убережи
Цю відчайдуху, що словом
Б’ється на передовій
З воїнами нарівні.

Доля вручила талант,
а з талана́ми чомусь не спішила.
Ви́мушений емігрант –
де його лиш по життю не носило.
Не працювати не міг,
був у роботі завжди ненаситним.
Труднощі всі переміг.
Був завжди щирим і різноманітним.
Винайшов він «Пльонтанізм» –
техніку плетення ни́тками фарби.
Творчий його героїзм
став серцевиною справжнього скарбу.

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

Для офшорного цукорку
жерти головне ікорку
і аби йому годили
олухи-гельмінтофіли...

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

***
Я уві сні вичитую слова
і рими мелодійні, досконалі.
А наяву п’яніє голова, –
як не розбити ці тремкі скрижалі?

***
Достигає маківка років,
усихає і немає зміни,
епітафій, і немає слів,
поки поховаємо дідів,
без яких немає України.

***
Себе не нав’язую. Боже, боронь.
В симпатіях – дуже постійний,
коли почуваю довіру долонь.
Якщо ви – у воду, то я – у вогонь.
Я з тими, кому я потрібний.

***
Звичайно, я – не херувим.
Моє ім’я іще зелене.
Колючий терен... Не святим
покину я свій отчий дім
і не розвіюся, як дим,
коли згадаєте про мене.

***
І не можу, але мушу сам
темряву розвіяти синам
і чекати зі свічею – раю.
Ось і все, що я робити маю.
Та, аніж повірити словам
і давати соло солов'ям,
краще я себе переспіваю.

***
Коляд-коляд-колядин… Ну а далі? Забуваю.
Я із тисячі один, але менше не буває.
Коляд-коляд-колядин, – колядую я до неба.
Я на тисячу – один, але більше і не треба.

                                             2016

Дитинство у хатi, соломою вкритiй,
Перейдене голодом, лихом, вiйною.
Всi ноги об землю порепану збитi,
Одежа, фарбована лиш бузиною.

А згодом - замiжжя, свекруха i дiти,
В роботi замотана кожна година.
Нема коли навiть чомусь порадiти,
Й сльозам віддаватись немає хвилини.

Чекає робота, город i корова,
А ще бурякiв за селом повна норма,
Як хочеш – а мусиш ти бути здорова –
I лад всьому дати розумно й проворно.

Спрацьованi руки лежать на колiнах,
Маленькi й сухi та вузлами узятi.
Та все iще чисто побiленi стiни,
I борщ смачно пахне, i прибрано в хатi.

Сини посивiли, вже мають онукiв,
I донька зажуренi очi вже має,
А серце бере любих дiток на руки
Та ще їх гойдає, та й тихо втiшає.

Оглянути б хату i рiдне подвiр’я,
Та щось за сльозами нiчого не видко.
Життя промайнуло i вже надвечiр`я,
I сонце сiдає невпинно i швидко…

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

Я не пишу казок чарівних,
Не Андерсен я, не Езоп,
Немає їм у цьому рівних,
Я біля них немов холоп.

Я не Горацій, не великий,
Не джерело його безсмертне.
Навпроти нього я безликий,
За його строфи можна вмерти.

Проте пишу що серце скаже,
Я віддаюсь йому цілком;
Воно на влучне слово вкаже
Й захи́стить під своїм крилом.

21/12/15

***
У Пітері нова культура –
із порцеляни фетиші
путініани без душі:
або у образі лемура
(Lemurа catta? Ката гуру?)
або сидить на «кукиші».

***
Не сидиться і не спится Вові.
Отамо – і гроші, і бої,
онино – сусіди, і корова,
отуто здихає, ген – здорова.
Ось і тягне у чужі краї.

***
Йому увага є усюди
і забувають лизоблюди,
що пожирає їх вампір.
Але купують шалапута:
хелло серійне... хтиве... люте –
і не людина, і не звір.

***
На царя його еліта маже,
а у небі Божий перст покаже,
хто «кришує» вихреста попів.
Невідомо, як ще карта ляже...
А за еМПеЦе діяння каже,
що живе за тридцять срібняків.

***
Мочить, мучить, убиває
і ніхто не знає,
де й коли біля сараю
під собаче, – баю-баю
і воно сконає.

***
Злісний карлик нагнітає з ложа
ненависть до всього, що живе.
Та живе звичайно переможе
неживе, конаюче, вороже
Каїнове дзеркало криве.

                              2015

Він ніколи не був егоїстом,
Але знаєте, так буває:
Гуляє він старим містом,
А думка у небі літає
Про своє безтурботне життя
У якому немає нікого.
Як він каже: "У мене є я
Навіщо жити для когось?"
Він боїться контакту з людьми,
Вільний час свій проводить у домі,
Але він не лякається тьми
І щастя знаходить у ромі.
І якщо йому добре ось так,
То у чому його винити?
Що сидить у ракушці як рак?
Ні, таких як він треба любити.

18/09/14

Смереково пахнуть зорі
Вище неба, нижче мрій.
І тремтять світи прозорі
Тонким лайком чорних вій.
Лине в просторі і часі
Абрис вічної жаги –
На крилатому Пегасі
Іскру слів везуть боги.

Мить вагання, окрик мислі:
- А навіщо це усе?!
Йти із волі в рамки стислі?
Їх Олімп весь час трясе…

Золотять осінню втому
Акровірша римо-сни.
Легкокрилий шлях додому –
Із суєт у сад весни.
Заметіль, дощі, негода
Не зупинять лет душі,
Ясно-сяйну вроду слова,
Красну долю на вірші.

11.2015

Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.

І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.

І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.

І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.

Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.

Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...

2014

Дріботять ощадні мої кроки; рівна, під кутом належним, спина
злегка нахиляється до тебе — гостя дорогого на цей вечір,—
і сідаю я перед тобою, підігнувши стиснуті коліна,
відчуваю погляд твій і чую награну упевненість у речі.


Бачиш — кімоно моє сьогодні журавлями вишите у танці,
бачиш ти — обличчя моє біле від Хоккайдо сніжного біліше,
і коли чоло я опускаю, знаєш ти — усі ми в чомусь бранці,
та з усіх ув’язнена найбільше жінка у красивій своїй ніші.


Тут, у ці години вечорові я для тебе — розмаїта ширма,
сховок від обов’язків і світу, що нікому слабкість не прощає.
Шепчуть рукави мої широкі,і краса, наведена картинно,
так, як і століття перед нами, зцілює тебе і захищає.


Слухатиму я тебе сьогодні, й сямісен лунатиме повільно,
язика розв’яже тобі саке, що нагрітим я тобі налила,
і коли, розчулений, удома ти до жінки звернешся прихильно,
поспішить дітей вона укласти — потай мені вдячна і щаслива.


Але вже наранок в електричці ти почнеш повільно кам’яніти,
і у труд поринеш, що бездушно, як недуга, виснажить до краю,
і коли ти втомишся блукати у ворожій пустці цього світу,
журавлів танцюючих згадавши,позови мене — я зачекаю.

2015

Антонич зміг колись на вишнях жити,
Умів на мить зробитися хрущем.
Поет умів і білі вина пити
Чи написать сонета під дощем.

Йому я щиро заздрю /гріх чи ні це/,
Читаючи його поезій том.
Краса –це тиша…- десь сказав би Ніцше –
Це вітер молодий, не вітролом.

…Там, поміж віттям, кисень просто в груди,
Геть близько до цнотливих ще красот.
Ніхто його раптово не розбудить,
А Муза прийде на хвилин сімсот.

Ніхто поету не порушить тишу,
Збере він першим із листків росу,
І неповторно сонця схід опише,
Із ниток срібних випустить красу.

…Поет на вишнях…Як йому я заздрю
І аплодую нині знов і знов.
Він словом грався, як дитя у пазли,
Півсловом змалювати вмів любов.

2015

Немає лиха, як біди немає.
І туга не минає у журбі.
І мало що усім надокучає,
як ми надоїдаємо собі.

Самі себе віншуємо панами.
І маємо немало у сумі.
Та мало хто знущається над нами,
як ми себе мордуємо самі.

Ніхто себе не бачить і не чує,
коли ми до зупинки біжимо.
Але ніхто так нами не гидує,
коли таке як ми бере кермо.

Буває зо два метри не добігли,
а двері – опа! І, – бувай, мужик.
На те і є ще люди–дрозофіли,
аби усі дивилися на них.

І лаємо, і ліземо у владу,
і продаємо націю свою.
Самі собі ще не даємо раду,
а хочемо утримати сім’ю.

І якось так воно усе буває,
що у лайно само себе гребе.
І Руссю нас Росія доконає,
коли самі воюємо себе.

Не устояти цілому народу,
якщо такий поділений в собі.
Але здаємо ворогу «Свободу»,
перепочивши на її горбі.

Яка Європа? Бий себе у груди,,
але від нас і Азію занудить,
коли узріє, хто кого скубе...

Увага є аматорові клубу,
але ніхто нікого не полюбить,
якщо самі не любимо себе.

               09.2015

Списую зошит думками чужих півкуль.
На ніч вживаю фільми, які знеболюють.
Кажуть, з прощання можна зробити культ,
Тому говори, відкривайся, оголюй...
Руки на ранок шкодують твого тепла.
А я бережу його в пам’яті для історії,
Як правду про те, як у світі кривих дзеркал
Я вперто боровся за тебе, вигадував, створював…
Нині слова під тиском втрачатимуть зміст.
Дозволь я востаннє зніму з нас провину як одяг.
Колись ми кохались без сорому в кожному з міст,
У кожному з ліжок, в якому лишалися в той день.
А зараз крізь пам’ять, торкаючись вуст і плечей,
Цілуй мою шию та глибоко дихай.
Як зранку зберешся, забудь щось важливе з речей,
Щоб знову зайти крізь двері, де вхід – не вихід.

                           І
Що ми були, історії відомо.
Умовно у союзі на віки
засуджені за скоєні гріхи
і нині чумакуємо додому.
І порох є, і є ще козаки.
Але, аналізуючи свідомо,
усі ведучі й досі – кріпаки.

А у Росії гірше не буває,
коли на шару випити немає
і узурпатор не туди веде.
А наші за вказівкою шурують
і де не треба, там і загальмують,
аби не опинитись де-не-де.

А Рашії і деінде немає.
Вона усе Європу доганяє,
а та її і доїть, і пасе.
А що у нас? Америка й Одеса
уже ангажували інтереси.
А далі піде мова не за це.

                         ІІ
На те і є, і будуть ще поети,
аби уяву мали і портрети,
як Пу велике доконає Пе.
А хто кого, історія покаже
І наша карта ще на мапу ляже,
де косолапий Миша не хропе.

Але у Путі ще і досі – пруха.
Усьому світу вішає на вуха
і локшину, і баєчки свої.
А наші у парафії Кирила
дияволу намилюючи рило
показують, які ми холуї.

Історія нічого не навчає.
У Путії апатія минає
до Криму, Соловків і Колими.
А нас табаченя іще навчає,
що іншої історії немає,
де ми ніколи не були людьми.

Що королі у Рашії не голі,
не знає тільки Рашія. А тролі
оспівують своє велике Пу.
А наше Пе нікуди не годиться.
Ні журавель, ні у руці синиця,
що палить море і не п'є ропу.

Росія теж у морі промишляє.
На нашій мапі шельфи розробляє,
і на закони, і на Пе плює.
А наше любе лоббі і у Путьки,
на крові заробляючи прибутки,
за дешево себе не продає.

У Ліліпуті гонорова мода –
вовки, кобзони і юрма повій.
А наша нетасована колода –
та сама угодована порода:
Анюта, Наталі і Повалій.

У Путі у пошані ліберали,
погодою керують генерали-
чучмеки, шо ідуть за «мать свою».
У Петі також клоунів чимало,
які за себе голови не клали,
не кажучи про націю свою.

У Путії котуються монархи
і Яника на друге і до чарки
дарують не Мугабі, а в Китай.
А украми керують олігархи,
які з русинів західної марки
організують правий курултай.

У Рашії корону приміряють.
У армії нікого не міняють.
Одне хелло і те не боягуз.
Палає схід. У Києві – пожежі.
У Лугандоні поділили межі,
а наші чують і не дують в ус.

Америка Росію не чіпає.
Європа ще якусь надію має.
Канада каже, – не чіпай. Шуруй.
А наші? Наші з Рашою торгують.
І поки голоси собі купують,
то у Одесі є ще Підрахуй.

У Пітері ваяють бюсти Путі,
у Думі – ідіоти. Їм не чути,
що Україна плюне і затре.
А наші їхню Думу доганяють,
і гімни у президії співають,
що Україна може й не умре.

                         ІІІ
У Рашії монархія конає.
Гундявія парафії єднає,
аж дибляться у козаків чуби.

І поки наші думати боялись,
то православні й праві
                         об'єднались.
Якби іще і душами.
                         Якби...

                                                  07.2015

Навіщо б'єш себе у груди ?
Клянешся клятвами чужих ...
Кому ти віршував талмуди ?
Маскуючись під майстра штрих

Скрізь відкривався на розпашку
Замолодив собою блуд
За нею розбивався в дранку
Сплітаючи павуття пут

Ти знав , не вірив , сперечався
Упевненість твій оптимізм
Над чистотою посміявся
Мов політичний популіст

Картання хвилі зазеркалля
Твого двоякого нутра
Спіткала звіра чесна кара
Кусає лікті двійника

Мерзота завжди випливає
Яке б не ставили клеймо
Хто у брехні себе шукає
На лобі бачиться воно...
2015р.

Ти був з народу , із простих
Таким звичайним світлим хлопцем
Всього сказати ти не встиг
Своїм гарячим , палким серцем

Ішов дорогою митця
Співав про вічне , наболіле
Гіркі слова , правда життя
Ти подавав за всіх як спільне

У приклад ставив багатьом
Як треба з совістю дружити
У тебе був один закон
Всім разом сторонитись кривди

Ти був і будеш братом нам
Хто розуміє , поділяє
Спочинь спокійно , знай і там
Про гідних пам'ять не вмирає...
2015р.

Свистом вітру , слухом сміху - океанами порад
Ти тікав по тернам спіху - все ховався від принад

Вони тішили , ласкали - вудевілю хоровод
Бумеранги запускали , інтригований кросворд

Маски , фарби , пустолати , збірка видатних подій
Все нагадують про дати - про дивакуватість мрій

Так з народження картають , вносять в правила - альянс
Інших прикладом навчають , з чим іти у перший клас

Тут маститих реверанси - під стандарти палачів
Працелюбні вихованці , для рабів - ангар цепів

У цитатах , транспорантах , заголовками тузів
Так дістали дегустати - що порочать отчий дім

Ти зібрався , не зламався - відшвартований терпець
Власній думці признавався , ти не спільник - ти боєць...

Його так просто покарали
На плечі вішали ярмо
Не слухали , і не питали
Їм як за свято все було

Не зупинила кров невинна
Благання матері , рідні
Їх розвела нечиста сила
Що прижилася на землі

Вони себе завжди вважали
Пророком обраний - народ
А між собою воювали
Бо розу потурав їм жлоб

Уміють вчасно приписати
Віднять , додати , поділить
Не випадково їх і звати
Жиди - народжені винить

У бога раса , колір шкіри
Не мають значення прикмет
Для нього головне - людина
Що сіє безкорисність благ

Збирайте віру по пісчині
Тримайте миром , і діліть
Не послужіть чужим оманам
Можливість бачити - просіть...
2010р.

Мов загнаний голодний звір
Чатує благородну здобич
У люту , грізну заметіль
Вигонять щоб отримать поміч

Під статус ковані цепи
Стандарти у бридкій уяві
За кожним кроком ярлики
Це припис - на твоїй догані

Навіщо ставить ярлики ?...
Для статуй писані закони
Я не повірю що живі
Заселені в людину клони

Цей принцип губить почуття
Тормозить іншого - зусилля
Ця кривда темних сил рука
Що занотовує свавілля

Остерігайся пить дурман
Всі ласі присадить на опій
Не зарікайся від бажань
Тікай - коли тривожать спокій.
2011р.

ЛЕСІ
Ось ми і ровесниці з Тобою,
Стрілись віком на межі століть.
Ти пішла такою молодою,
А Твій біль уже й мені болить.

Та Твоя вступає в душу сила
І відвага будиться на клич,
Як огні досвітні засвітили
По-новому на межі сторіч.

Приїзди до мене, Лесю, в гості!
Хай торкнуся сильної руки
І почую віщий мужній голос.
Підем весну слухати й віки.

Я б Твоєю сЕстрою назвалась,
СЕстрою безсмертної Косач.
Бо для мене це до болю мало:
Лиш читач Твій. Але все ж – читач!

Приїзди до мене в гості, Лесю!
Знову на Поділля приїзди!
Де Твоя чудова мова ллється
І цвітуть черешнями сади.

Де село здається милим раєм
І лунає Пісня Лісова.
Ти ж не вмерла: те, що не вмирає,
Маєм в серці, в пісні, у словах!
(Любов Сердунич, «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький. – 2005. – С. 9).

У вічній скорботі , у вічній клопоті
Знесилена з поля додому йшла
Ще порать худобу , дітей годувати
А потім про батька - турбота свята

Прийшла , поробила , вечерять накрила
Нагріла води - все встигає прибрать
А втома безжальна заплющує очі
Коли стане легше ? - одній виживать

Так роки минали , вже батька не стало
І сироти діти - далеко від хати
Онуки радіють коли її бачать
Але досить часто - вона собі плаче

Тримається світу - молитвою сильна
Хворобою днина , і дочка безкрила
Вже сили не стало - пора до спочинку
Лебідкою в небо , вітай мене синку...
2005р.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

Твоїх ночей - солодкі чари
Міцний напій , зелений змій
На откровення надихали
Даруючи - приємний біль

Останній раз мені навієш
Мотив співучий , і п'янкий
Кудись біжиш , кудись тікаєш
Цінуєш час свій - золотий

А як ти слізно обіцяла...
Клялася пристрасно мені
Знайшла причини , обікрала
І заховалася в собі

Давно було , давно минуло
Ми зовсім різні , і чужі
Моє мені в любові лине
Твоє пропаще - у вині.
2009р.

Мені наснилось, що вони воскресли,
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
Вогонь свій негасимий нам принесли,
І Україні нашій дорогій.
Вони стояли поруч гордо-тісно,
Відчувши силу – братове плече,
І падав перед ними Світ зловісний,
Як Сатана під Янгольським мечем.
Вони світились дружбою святою,
Їх чиста віра в рідний наш Народ,
Вони закрили нас, живих, собою,
Й прийдешні покоління від незгод.
Вони угору здійняли прапори,
І світлу віру в наше майбуття,
Їм завдяки Наш Дух ніхто не скорить,
Їм завдяки постало в нас Життя.
Вони, як символ Сонця проти Ночі,
Їм завдяки чистішим стане Світ,
Все недарма. Я вірю. Я так хочу,
А хлопцям Вічна Пам’ять Многа Літ.
Мені наснилось, що вони воскресли,
Стрілець-студент і Нігоян Сергій,
Мороз пропав і крига зникла-скресла,
І в повен зріст Народ піднявся мій!

01 лютого 2014 року.
Ераст Іваніцький

З висоти дивився й трохи збоку:
Так марудно білий світ живе!
Пробігав гітарою дорогу -
І чіпляв всіх смертних за живе.

А білі муки, ох, чорним круком,
Гітара..., руки - усе твоє...

25.01.2015

Что между заповедей Божьих —
в твоих оставлено стихах.
Я — не читатель, не прохожий.
Твое, что не успела, — "Ах!"
Твой слог и знаки препинания,
движений судорожных боль.
Тропа твоих благих скитаний.
И на висках — кристаллом — соль.
После тебя стихи — цветами!
Ушла и возродилась здесь.
Раба Марина Государыня Цветаева!
Моей слезы невыносимый вес.

1990-е

Лагідна дівчинка років п’яти
Ліпить на скло сніжинку.
Справді у дівчинки років п’яти –
Очі дорослої жінки.
Скільки вже очі побачили сліз,
Злості, неправди і спаму.
Лагідна дівчинка років п’яти…
В неї немає мами.
Світ розглядає крізь темне вікно,
Пальцем рахує зорі…
Діти не граються з нею. Бо
Дівчинка – не говорить.
Та не втрачає останніх надій,
Сильна її волосинка.
Лагідна дівчинка років п’яти…
Із дитбудинку.

Ти воїн , ти герой , ти звір
Братаєшся з мечами
Готовий - зачитати твір
Де судиш кулаками

Ти волонтер своїх ідей
Лякаєш - своїм криком
Ти маєш тисячі очей
Що гнобляться - під тиском

Твоїх амбіцій антураж
Зашкалює - від гніву
Ти зрадив власне амплуа
Тепер ховаєш - гриву

За що боровся - те і взяв
Напхав по саме горло
Без примусу згорів , пропав
Вже поминають - гостро.
2014р

Як добре, що людина вище Смерті,
бо та – ніщо, де честь поета – все,
де вірша дух – не почуття затерті,
але любов, що у віках живе.

Як добре, що людина нижче Неба,
бо є куди хрести свої нести
і є кому, як вирина потреба,
молитися, благаючи: прости…

Як добре, що людина – рівня Слову,
в якому біль, і радість, і печаль;
надія повернутися додому
і вдача, загартована у сталь.

19.11.2014

Ручку і папір я взяв.
Став баланси підбивати –
що в житті я цьому мав,
що не довелося мати.
НаркотИ я не вживав
ні з нудьги, ні для престижу.
На Канарах не бував,
і не швендяв по Парижу.
Та зате, вино робив
із домашнього врожаю
винограду, яблук, слив.
(А як вип’ю – то співаю.)
За кермом я не сидів
дорогого «Мерседеса».
Не дали мені надій
сексапільні поетеси.
Та зате, мав «жигулі»,
що «копієчкою» звались.
В Інтернет свої вірші
слав про все, що написалось.
Стадіонів не збирав.
Не скупляв я футболістів.
В казино не вигравав.
Не був, навіть, мером міста.
Та зате, спокійно спав,
бо не крав, не метушився.
Пісеньки свої дренчав,
і на світ навкруг дивився.
Запитаєте мене:
«Чим втішаєшся, невдаха!?»
Відповім: «А тим, що є!».
Ех, заграй моя «Ямаха»!

Була горда, як царівна,
Ця красуня бондарівна.
Українкою вродилась,
Їй Каньовський був немилий.
Як не приндився панисько,
Не пустила навіть близько.
І від панської сваволі
Вмерла, щоб не жить в неволі.
Бо козацькі в неї гени,
Українка – нескорена.
Повна мужністю по вінця
Йти не хтіла за чужинця.
Й ви дівчата – наші квіти,
Загарбникам не корітесь.
А робіть, як богорівна
Українка бондарівна.
Образ чистий, благородний
В пам`яті живе народній.


5.10.7522 р. (2014)

Вони романтиками в юності були,
вірші писали, гарно малювали.
Та згодом у політику пішли
і монстрами жахаючими стали.
Чому мистецтво пересилила війна?
Чому змінили солодкаве на криваве?
Перо і пензлі, о́брази й слова
вони відкинули заради влади й слави.

----------------------

На фото картина роботи Адольфа Гітлера.

Борець безстрашний за свободу -
Шумів про це і ліс і гай,
Свого улюбленець народу
Таким полковник був Нечай*.

Вусань, вродливець ясноликий,
Він ворогів рубав упень.
Про подвиги його великі
Чимало склав народ пісень.

У Красному селі зимою
На Масляну й Колодія
Із кумасею Хмельницькою
Нечай горілочку кружляв.

Підкралось ворогів багато –
Нечаю кажуть – хто і де!
А він – іще давай гуляти,
А він і вусом не веде.

Вже обступили їхню хату…
Нечай прогнав ману хмільну,
Узявся ворогів рубати,
Поклав їх сотню не одну.

Та замогла ворожа сила –
А на коні – сідла нема.
З коня зненацька куля збила –
І кров`ю вмилася зима.

Козацький красеню, Нечаю,
В нерівнім ти бою поліг.
Та силою свого одчаю
Ти ворогів здолав усіх.

Їх доля кинула під лаву
У забуття мертвотну мить.
Твоїх звитяг висока слава
Народу піснею дзвенить.

Київщина, Конча Озерна, Дажбогів гай

27.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Зустріч. Заміжній коханці ( 16+ )

Ти одружена панна...
Розумію, що ти
Задля миті кохання
Можеш час не знайти.

Та затішений мрією
Щоб була ти моя,
Про кохання з надією
Розповім тобі я.

Ситуації бачення
Я своє розповів,
І на перше побачення
У готель заманив...

Моя люба паняночко,
Ти до мене прийшла,
І така перелякана
В першу зустріч була,

Що летіли застібоньки,
Об підлогу дзвеня...
Ми кохались заглиблено
З ночі і до рання...

Наполохані рученьки
Обвивали нараз
Еротичними муками
Ексцентричний екстаз,

Тріпотливо-шокована
Ти тремтиш, наче лист...
Дотик шкіри шовкової...
Як непроханий гість

Я собі розмальовую,
Як здолавши межу,
До жіночно-медового
Твого лона входжу...

Ти вершини уявності
Як реальність збагни,
І в відкритості таїнства
Вся віддайся мені!..

Ти гладенько-оголена...
А на смак ти яка?
То з кислинкою солодко...
Далі терпко-гірка...

А яка ти у пластицї?
Мов в чарівному сні
Твоє тіло заласкане
Все тремтить на мені...

Наша зустріч скінчилася...
Нас розносять вітри...
Ти нестриманість хтивості
Приховай до пори.

Наші зустрічі в мареві
Перехрестя шляхів-
Наче погляд у таїни
Потойбічних світів...


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498864
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 14.05.2014
автор: Сокольник

Детские игры

Играют мальчики в войну,
И понарошку убивают,
И понарошку умирают...
Играют мальчики в войну....

Им предстоит еще пройти
Огни сражений настоящих,
И боль кровавых ран горящих
Им предстоит еще пройти...

Играют девочки в любовь,
И понарошку обожают,
И понарошку изменяют...
Играют девочки в любовь...

Им предстоит еще пройти
Жестокость мнимых ожиданий,
Измен и разочарований-
Им предстоит еще пройти...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469940
рубрика: Лирика любви
дата поступления 03.01.2014
автор: Сокольник

Мудрість навчання ( притча )

Великий Гуру якось раз сидів
На сонечку. Дививсь ото на гав,
Медитував, смачні самоси їв,
Чи може просто хмари розганяв...

Прийшла до нього жіночка з малим,
Та попрохала- Гуру! Поможи,
Аби малий солодкого не їв.
Що не корисно це йому вкажи!

Замисливсь Гуру... Потім відповів-
Прийдіть за тиждень! Жіночка пішла.
Як повернулись, він сказав- Малий!
Не їж солодке!.. Отакі діла...

Стоять розгублені... Та слово золоте
Від Гуру сприйнято дитям немов наказ.
Все не відходять... Жіночка на те
Його здивовано запитує нараз-

Великий Гуру! Розкажи, чому
Лише за тиждень ти вказівку дав?
Він відповів- це я зробив тому,
Що сам солодке їсти відвикав!
.......... .......... ...........
Якщо ти майстер поклику свого,
І учнів хочеш ти своїх навчить,
То майстер-клас не вчити їх того,
Чого іще не вмієш сам робить.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498060
рубрика: Лірика
дата поступления 10.05.2014
автор: Сокольник

Пыль веков ( осада Акры )

Акра в Сирии- старая крепость
Полпути от Индии до Египта.
Ветхой древности вся нелепость.
Пыль веков по пескам разлита...

Пал Египет, Бонапартом взят,
Неожиданно, дерзко, смело,
Только в нем оставаться нельзя-
Он блокадой сдавлен умелой.

Это Англия, гроза морей,
Это Англия, враг опасный,
Дело их- мировая империя.
Лозунг их- разделяй и властвуй.

Поразить, ухватить за шею
Англичан мировую идею
Выступают в путь легионы
Сквозь пески веков Вавилона.

Лишь бы в Индию им прорваться-
Ждут измученные легионы
Индии сказочные богатства.
Индии ждущие миллионы.

Бонапарт осаждает Акру-
Крепость древнюю,живую еле.
Лишь порыв, чтоб сломить, прорваться-
И свободен путь ему к цели.

Но упорно держится старое,
Но, сплотившись, держится древнее,
И в жестоких боях наравно
Гибнут праведники и неверные.

И боев, и чумы жар познавшие,
Тают храбрых его легионы,
Без еды, без питья, уставшие.
Так жестоки войны законы.

И от ярости обезумев,
От усталости обессилев,
Натыкается порыв юный
На арабскую сталь ассасинов.

И под солнца жаром палящим
из последних сил и досадно,
Он ведет легионов остатки
Тем же самым путем обратно.

Так идее великой, новой,
Древний бог, кровожадный Молох
Распростертые крылья ломает.
Пыль веков преграждает дорогу.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475071
рубрика: Лирика
дата поступления 26.01.2014
автор: Сокольник