Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…

Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !

Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.

(З видання "Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013)

Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!

… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.

Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...

... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!

... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...

Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,

тоді -- в и с о к а, благородна смерть!

... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)

... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

... Таки замало світла, що в вікні ...
На Чорногорі -- світ як на долоні:
гойдає вітер грона калинові,
старий гуцул наспівує пісні ...

"Гей візьміть ня на топори, занесіть ня в чорні гори,
та й до леса, та й до хижки, де руді жиють опришки".

... Вольготне "гей" затерпне на устах,
як розітруть зерно пошерхлі жорна.
Куди вертаєш, душе невгомонна,
волом сивеньким в зморених літах?
Чи то у світ чугайстрика малого,
що до стерні колінця поколов,
чи в мир людей, до грішного й святого,
до українських страсних молитов ...
Душа розп'ята. Зболена. Над нею
розкинув світло божий херувим.
Над полем кам'яним і над стернею
стоїть на горах твій Єрусалим.
Тут дзвони б'ють на чисті Водохреща,
тут повен келих, повен срібний жбан --
відпий вина, мо', трохи і полегша
князівським скроням, бо ж і ти ... Роман!
Чадить свіча, чорніє від Їлени,
святий Георгій змія побива ...
-- Вкраїно - Русь, твої струмують гени,
і ти в скорбящих радощах -- жива!
Тобі шумить колиска яворова,
і що тобі одвічна ворожба,
коли Світильник Божого Праслова
тисячоліття третє одбива!

Ще скрипка свій танок, свій чардаш грає,
ще з лісу озивається кларнет --
душа ВЕЛИКА, й справді, не вмирає --
душа -- Оратор і душа -- Поет!
Ще палиця над нами не зависла,
ще кіммерієць нам довірить знак --
ми ВЕЛЕТНІ, правнуки Осмомисла
своїм найменням горді, а відтак --

не тліє іскра божого вогню,
що викресав із нас Всевишній Зодчий.
Нехай -- пітьма. А я обороню
світильник золотий, правдивий, отчий.

(Зі збірки "Семивідлуння." - Львів:Каменяр,2008)

Ой гуляла топірчина
По старім лісочку,
Колисала мати сина:
-Люляй, Івано́чку!

А я красеню-хлопчині
Змию голово́чку,
Дам ти очі сині-сині,
Йване-Іваночку.

А Марічка в темну нічку
Вишиє сорочку,
Шануй чічку, мій братічку,
Йване-Іваночку.

Ой упала топірчина
На дзвінкі дукати,
Загукала полонина
Іваночка з хати.

Виряджала мати сина:
-Ходи, мій синочку,
Шукай собі побратима,
Йване-Іваночку.

…Ой розтяла топірчина
Буйну головочку,
Трембітала полонина:
Йване-Іваночку!

Трембітала парубочка
До діброви-неньки:
-Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Переможене серце, відкинь забороло
на дзвоновім побоїщі чорних відречень –
темна віхола болю стіка з порожнечі,
розсипає червоні пелюстки додолу.
Хай задзвонять у дзвони печально, надтужно,
заголосять надривно смертельну утрату –
бо вже друг найдорожчий, сподібнений кату,
наді мною меча підіймає байдужно.

Чорні ночі глупаві і тіні криваві,
і сліпі, недолугі ви, сумніви-сови,
що вам оклики щастя у дикій заграві,
на здимілому тілі сліди пелюсткові.
Хто чоло цілував, прихиляв собі в руки,
молодий і блідий, тепер цілить двосічно –
любий друг (а чи ворог) завдав тобі муки,
на червоні півони кров розсіяв трагічну.

То – не кров. То - п'яніння на руків'ї меча!
Б'ється чорно каміння вселенської пустки.
Попри крик, попри жах, попри морок в очах,
на розритих могилах – червоні пелюстки.

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)

На березі розлогої ріки,
у тих краях, де душі бродять звільна,
прибула тінь співає, божевільна,
бо, може, й тут живуть п о л і щ у к и –
на березі розлогої ріки...

У чорних косах сплутані стежки
жіночих доль, високих і трагічних –
червоні мальви на орбітах вічних,
напоєні л ю б о в ' ю пелюстки –
у чорних косах сплутали стежки...

Де правда болю, де сценічна гра,
чи камера від світу приховає
прощальну мить душі, що відпливає
за обрій... де безсмертя, як гора,
де правда болю і сценічна гра.

Життя – театр, вертепний Вавілон,
і сонце тут палюче і нестерпне,
та все ж, коли гнітючий біль затерпне,
стече нектар із виноградних грон,
життя – театр, вертепний Вавілон...

... Із надр Землі, в розкрите Неба лоно
пливе душа на ріках Вавілону!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Не плач, не плач – це небо у грозі,
це лихо промине, я заклинаю!
Тримай удар. На шальках терезів
це крок до сходження над прірвою… По краю
урвища, чим небезпечніш йти,
де прірва миготить горнилом чорним –
усе стає єдиним… неповторним,
величним – як осягнення мети,
як спалах істини: хто ся піщинка? Ти…
… дух крилатий?.. плоть моя?.. Я знаю –
ти світло з тіні, ясність з висоти!
Не плач. Не плач. Нам треба підрости
до розуміння вінценосних крил… Благаю,
не плач!.. Бо далі – далі голубі…

…і день – як день… і зцілення журбі!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Я до тебе, мій Львове, вернуся за тисячу літ,
із криниць непочатих живої водиці нап'юся,
і у місті старому палким одкровенням озвуся.
Привітаймо життя! – і мій вольний, ранковий політ.

З глибини правіків, з висоти сивих хмар піднебесся,
Княже Місто постане в своїй первозданній красі.
У віконнях дзвіниць пізнаватиму лики усі –
в чистих росах Купал і у дзвонах святих Водохрестя.

Моє місто співуче, я в тебе корінням вросла,
у бруківки і площі, вали і обірвані кручі...
Ти могуче, як лев, і, як Дерево Світу, живуче,
доки в прàвнуків наших краплина з твого джерела.

Не змаліє земля... Заповітний вогонь не погасне
доки зріє зерно, доки пнеться на ноги маля.
У безмежжях доріг княжий дух у мені промовля –
через тисячу літ зійде сонце погідне та ясне!

У розкриллі ранковім до тебе, мій Львове, вернусь –
і у величі княжих палат і розкішних медівень
з висоти піднебесь на бруківку твою приземлюсь.
Хай це буде одне із моїх найпрекрасніших втілень!

(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів: Сполом,2016)

Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»… Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне, бачиться, просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів, безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…

«Така, як ти… раз на життя»… Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза», український «Mьюз»!..*

Зринають весни, шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!

11. 02.2012

*"Мьюз" - назва відомого музичного закордонного гурту.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

- Це Українська – тридцять п’ять!
Сходьте, пані, ваша зупинка, пані.
А вікна там – темні і вигуки – п’яні
І списаний весь матюками паркан..
- О, хіба мені вже? Може, їдемо ще, пане?
Я тут не зостанусь сама, не лишіть мене, пане –
Серце – стане….

У підсумку – двоє дітей та малий котопес.
Любов як любов. Ви ж до моркви не ставитесь свято?
Життя моє – схоже на рух, на зелений експрес
І зовсім не схоже на персик чи свято.

Уже – тридцять п’ять? Раптом, помилка?
Хакер-атака на мій Джі-пі-ес?
Я скачала ці карти на торентах – не ліцензійні…
Вже давно продають алкоголь мені у магазині.
Вже давно захолонула кров у моїй пуповині.
Вже давно ходжу я на роботу в обдертий «собес».
І все рідше торкаюся неба чи, радше, небес…

- Ваша зупинка! Номер по білому – чорним!
Пані, я мушу вертати, звантажив валізи…
- Що? Просто так? Мене впустять? А віза?
- Пані, для вас – вже без візи! Віднині – без візи…
В двері оті ледь помітні над чорним асфальтом,
Вгрузлі по клямку. У торбі моїй – уламки..
Шматки недороблених справ, недолюблених душ.
- Скажіть, ви не чули, чи є там нормальний душ?
Чи там є життя? Чи, хоча би, заграйте туш,
Бо ця драматичність моменту – мені така…
Гидка!

- Пані, пустіть мою руку… Ну нащо вам моя рука?
- Остання опора – рука…

Все б нічого, але хиталась Земля під ногами,
Я стояла сама і знала, що – не здалося.
Час – поїхав! Нажите – сплуталось, переплелося.
Відбулося, збулося – зайшло на мене з ногами…
Догорала юність, попіл сипався на волосся.

11.06.2017

Людині гімн усе життя співав,
всемірно прославляв її чесноти.
Тепер і сам перед Всевишнім став,
поклавши на вівтар вже власні цноти.

Він Богу присвятив своє життя
і навіть смерть його слугує вірі –
усе робив для Неньки майбуття,
щоб ми жили у злагоді і мирі!

Я, зазвичай, не жалую попів,
та і за що тих ризників любити,
а преподобний Гузар всім довів,
що в лагоді вірянам можна жити.

Святим його до смерті стали звать
і з часом дійство те таки звершиться,
та праведником рано рахувать,
зразком Людини поки хай лишиться!

Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,
де все минає у журбі.

І забуває, що навколо
усе повторюється знов
як нерозривне вічне коло –
життя, і сльози, і любов.

Квітують не одні мімози
на перехресті до вінця
і не одні жіночі сльози
лікують душі і серця.

Усі трагедії жіночі
вміщає майже кожен твір.
Але надійний поводир
веде її еЛГе крізь ночі.

Такі її війна і мир,
і щирі друзі ...ой буває –
і плакати допомагає,
і підведе під монастир.

І терпеливу, і привітну
її запоєм пізнавав.
У «пригорщі …такого… світу»
і я її надії мав.

Вона сміється і страждає,
малює сни і міражі,
і поведе у спориші
одній лиш їй відомим плаєм.

Одне життя формує жінку,
яка – і грішна, і свята,
закривши чергову сторінку,
почне із чистого листа.

Аби піднятися на крила,
що виросли не з рукавів,
а із високих почуттів.

Полум'яніють ще вітрила,
аби її еЛГе раділа,
що світ навколо подобрів.

                              02.2017

Стоїть, у щось замислена, бабуся.
Її рука зависла біля уст.
Чужа усім. Признатися боюся,
що я не намотав собі на вуса,
які були літа моїх бабусь.

І цю уже ніхто не запитає,
кудою понесуть її літа
і хто її у вирії чекає.
Сиріт багато у моєму краї.
А ця узята з іншого хреста.

Дві ягоди із меж одного поля
її скорбота і моя недоля.
У пам'яті – химерний диво-світ.

Додумую і я за неї думу.
А у її тоненьку пучку суму
висотується баговиння літ.

                              05.2017

Коли царем був Коля Палкін,
занепадав народний дух.
Але знайшовсь один, хто палко
пробуджував до волі рух –

серед мільйона свинопасів
не козачок, але козак.
Не заглушити клич Тарасів
юрбі кривавих посіпак!

Сьогодні маємо державу,
яка воює день-у-день
супроти нечисті й неслави.
Розіб’ємо катів упень,

бо чуємо слова Пророка,
яким і є для нас Кобзар.
Поет переживе епохи.
Забудеться фельдфебель-цар.

***
Твоя вселенська тимчасовість –
Твоє несказане прощай
У віртуальнім вирі щастя,
У діалектиці втрачань.
Твоє надихнення любов’ю –
Сліпа закоханість у світ,
Що вигаптовувала зрана
На серці полум’я і лід.
У швидкоплинному польоті
Ти до розкрилля долетів –
У тимчасовості галактик
Горить твоє сузір’я слів.

01-02.05.17

В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку» напивався
І йшов до спальні «на бровах»…

…Щось не дається кий до рук,
І вже давно мені не п’ється…
На фотографії сміється
Маестро юний Івасюк.

90-і

Твого волосся водоспад
По тілу твому дико грає
Гарніший сонця у сто крат
І глибше за перлину сяє.
Твоє волосся, довжина...
Мій подих перехоплює вона!
І най росте на заздрість всім
Най вічна сила буде в нім!
24 жов 2016

Жив і творив український поет
сорок п’ять років на дикому сході:
мало про те лиш рядків із газет –
треба життя пережити, та й годі.

Зліва і справа – лише вороги;
не особисті, але України...
Без Низового не стало снаги
нам, і тому ми дійшли до руїни.

Знайте, кати, що недовгий вам час
на придінцевій землі панувати –
наші війська, як дістануть наказ,
вмить рознесуть помосковщену «вату».

Словом палким поведе Низовий
мужніх бійців – щоб озвалось у серці...
Стане навіки порядок новий
після звитяги в запеклому герці.




31.12.2016

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво?
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс:
Скоро буде усе мандариново!

***
Кросвордами нікого не дивую.
Але цікаво, що я ще почую,
коли це означає: люте зло,
ех – на початку, ій – посередині,
та ну його уже к лихій годині,
бо далі о!
І на кінці,
...о.

***
А темної ночі
кацапія …хоче –
варяга, Батия, мурло.
А волі не треба.
Вона є на небі,
яке завоює
...о.

***
Все, що украли,
злодіїв не радує.
І у Кремлі ненадійне кубло.
Є тільки Пу!
І н е в и н н а Кабаєва,
що і її залишає
...о.

***
І ніякі ми не вільні,
і свободи не було.
Та не ми у тому винні.
Тільки – слава Україні! –
підіймається
...о.

***
Я посилаю есемеску,
як Ваня діду на село:
Пакуй валізи і бабло.
Тебе чекає Чаушеску.
І не затримуйся,
...о!

***
Потоне у крові Росія,
а з нею і її «месія».
І марсіани з еНеЛО
візьмуть кирюшу ієрея
і меч рахітика Арея,
що іменується
...о.

***
Історія Раші не знає потопу,
неначе його й не було.
Виговського знаємо по Конотопу.
Мазепу шануємо, як патріота.
А що означає
…о?

***
Волають яничари та ізгої:
– Немає України як такої!
Аж небо голосами загуло:
– Є Азм, і Яхве, і Михайло-воїн!
Оберігають націю герої,
а боягузи – зека і
...о.

***
А у нашого Петі – чоло,
а у мідного – щоки надуті.
На коні він показує Путі,
що бере і його у сідло.
І побачила ненька,
що Петя маленький,
ну а Путя –
велике
...о.

***
А у Пе – ще малий, а у Пу – отакий!
Є різниця на ціле кіло.
А чужі язики,
угадали, таки,
що міняється Пе –
на
...о.

***
А на Росії всі аристократи:
бойовики, злодії, бюрократи,
усі, кому раптово повезло.
Іде аристократія війною.
Її веде конвоєм за собою
його високородіє
...о.

***
Великі істини зі сходу:
немає України зроду,
Європу бомбою знесуть,
Америка іде під воду,
на Рашу тропіки ідуть.
Тому Америці на зло,
рятує Азію
...о.

***
А совдепія
співає:
– Бачу те, чого немає,
чую те, що загуло,
знаю те,
що не було...
Бутафорія линяє.
Окуповує
...о.

***
Воюють із украми урки.
Це ОБееСЄ довело.
Але Україні за муки
Америка каже, – хелло!
Європа викручує руки.
Зате багатіє
...о.

***
Його уже й Гаага не чекає,
Обама! Й той руки не пожимає.
Асад! І той чекає на бабло.
Усім надокучає помело –
нікуди невпіхуєме*
...о.

                              2016

Надія є. А як би то без неї
протерти очі од порохняви?
Її не опорочити брехнею
за те, що без меча іде на ви.

Вона сама і щит, і меч держави,
і символ перемоги і мети,
і більшої не потребує слави
у світі мішури і суєти.

Вона та сама і на барикаді,
і у окопі, і на тій війні,
якою прикриває вища зрада
екрани на детекторі брехні.

За убієнні душі Іловайська
чекає «нагороду» генерал.
І є Надія, бо її поразка
уб'є і Україну наповал.

Перемагати іноді – це мало.
І де-не-де, а то і між людей
плямують те, що вчора ще сіяло
на тлі героїзації ідей.

Тому і намагаються придворні:
–  Ату її у чорний кондуїт!
Але Надія є. А душі чорні
очікує на фініші Аїд.

Тому і панікують двоєликі,
шукаючи управу на права
сва-
       вільної.
               Та є ще булава,
яку завоювати має жінка.
Сильнішого за неї чоловіка
немає,
           поки нація
                               жива.

09.2016

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

Можливо тому, що ніколи не знало кріпацтва,
мистецьким феноменом стало козацьке село.
Спочатку прикрасили стіни художні дивацтва,
затим розписали усе, що у хаті було.

З квітів, мурав* петрикі́вці отримали фарби:
червону із вишень, зелену з трави пирію,
з пролісків – синю, а жовту з цибулі й кульбаби.
Розводили барви ці на молоці і жовтку.

Всі інструменти для розписів також природні:
гілочки, паростки, стебла чи шерсть із котів.
Пальцями теж малювали умільці народні,
імпровізуючи в розписах хто як хотів.

---------------------------

Десь на картинах серед таємниць
у птахо-квітів радості просили,
крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили.

«Крива Марія»* в чудернацький світ,
химерний, фантастичний поринала
і в дивний той фантазії політ,
у дивовижне нас з собою звала.

Пройшло через усе її життя
язичництво поліської природи,
а надзвичайне світосприйняття
ще праслов'янські відчувало коди.

Крокуючи по стеблах полуниць,
блакитні мавпи і квітчасті крокодили
десь серед кольорових таємниць
у птахо-квітів радості просили.

Нема такого договору,
де не чекає нас тайга.
Всі українці лізуть вгору,
аби дістати батога.
І триста літ четвертували,
і таврували сімдесят,
і рідну мову відбирали,
аби глаголив «старший брат».
І от ся маєш – били-били,
а Україна ожила!
За це кацапи до могили
точили ікла на хохла.
Хохли – бандери й поліцаї,
а особливо западня.
А от у тюрмах вертухаї –
уся духовна кацапня.
За все, що є, було і буде
найбільше винні – це хохли.
Вони усюди лізуть в люди,
але такими не були
ні у єврея, ні в кацапа,
ані у злодія-купця.
А обдеруть його як цапа,
то він і винен, що вівця.
Йому природно їсти сало.
Воно у горлі не дере.
Але коли кацапу мало,
то він і з горла забере.
Дай українцеві посаду,
то не поцупить, не проп'є,
а укґаїнець ґади влади
і ґідну маму пґодає.
Уміє кацапня лукава,
коли на неї йде хула,
усю свою скажену славу
перевалити на хохла.
І він командує, буває,
де чуркіни – ні те, ні се,
але коли чогось немає,
то він із дому принесе.
Ну ось такий цей неборака,
працює з ранку до світанку,
дурний і добрий до пори,
коли попросить на гілляку
якусь собаку-комуняку,
аби підняти догори.

05.2016

Вона називала своє малювання «святим».
Картини художниця тільки з натури писала.
А квіточку кожну вважала створінням живим,
Тому ні травинки, ні листя ніколи не рвала.

«Наївним мистецтвом» картини назвали «знавці».
Мовляв, Білокур представниця є примітивізму.
Начхати на них! «Фахівці» ті – то лише співці
блювотно-нудотного мертвого соц.реалізму.

Й тепер Катеринині квіти не мертві – живі.
Фантазією і любов’ю просякнута кожна.
В тих квітах і щедра, магічна родючість землі,
і сповнена барвами сила життя переможна.

Пташко, куди ти летиш?
Як не боїшся злітати?
Вітер і буря довкіл –
Чуєш, здригається світ.
Рідна, та застережись –
Горем стріляють гармати,
Небо зрізає дощем
Цвіт, що іще не розквіт.

Пташко, яка ти стрімка,
Не полохлива, безстрашна.
Крила неначе ламкі,
Тільки незламні вони.
П’єш, не вагаючись, всю
Болем наповнену чашу,
Сміло летиш у вогонь
Самих пекучих горнил.

Птахо, ти людям несеш
Щастя п’ятипелюсткове
Навіть у цій нелюдській
«Неофіційній» війні.
Господи, убережи
Цю відчайдуху, що словом
Б’ється на передовій
З воїнами нарівні.

Доля вручила талант,
а з талана́ми чомусь не спішила.
Ви́мушений емігрант –
де його лиш по життю не носило.
Не працювати не міг,
був у роботі завжди ненаситним.
Труднощі всі переміг.
Був завжди щирим і різноманітним.
Винайшов він «Пльонтанізм» –
техніку плетення ни́тками фарби.
Творчий його героїзм
став серцевиною справжнього скарбу.

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

Для офшорного цукорку
жерти головне ікорку
і аби йому годили
олухи-гельмінтофіли...

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

***
Я уві сні вичитую слова
і рими мелодійні, досконалі.
А наяву п’яніє голова, –
як не розбити ці тремкі скрижалі?

***
Достигає маківка років,
усихає і немає зміни,
епітафій, і немає слів,
поки поховаємо дідів,
без яких немає України.

***
Себе не нав’язую. Боже, боронь.
В симпатіях – дуже постійний,
коли почуваю довіру долонь.
Якщо ви – у воду, то я – у вогонь.
Я з тими, кому я потрібний.

***
Звичайно, я – не херувим.
Моє ім’я іще зелене.
Колючий терен... Не святим
покину я свій отчий дім
і не розвіюся, як дим,
коли згадаєте про мене.

***
І не можу, але мушу сам
темряву розвіяти синам
і чекати зі свічею – раю.
Ось і все, що я робити маю.
Та, аніж повірити словам
і давати соло солов'ям,
краще я себе переспіваю.

***
Коляд-коляд-колядин… Ну а далі? Забуваю.
Я із тисячі один, але менше не буває.
Коляд-коляд-колядин, – колядую я до неба.
Я на тисячу – один, але більше і не треба.

                                             2016

Дитинство у хатi, соломою вкритiй,
Перейдене голодом, лихом, вiйною.
Всi ноги об землю порепану збитi,
Одежа, фарбована лиш бузиною.

А згодом - замiжжя, свекруха i дiти,
В роботi замотана кожна година.
Нема коли навiть чомусь порадiти,
Й сльозам віддаватись немає хвилини.

Чекає робота, город i корова,
А ще бурякiв за селом повна норма,
Як хочеш – а мусиш ти бути здорова –
I лад всьому дати розумно й проворно.

Спрацьованi руки лежать на колiнах,
Маленькi й сухi та вузлами узятi.
Та все iще чисто побiленi стiни,
I борщ смачно пахне, i прибрано в хатi.

Сини посивiли, вже мають онукiв,
I донька зажуренi очi вже має,
А серце бере любих дiток на руки
Та ще їх гойдає, та й тихо втiшає.

Оглянути б хату i рiдне подвiр’я,
Та щось за сльозами нiчого не видко.
Життя промайнуло i вже надвечiр`я,
I сонце сiдає невпинно i швидко…

(пам’яті Поліни і Христини)

У нічником освітленій кімнаті
Старенькі дві—обидві глухуваті—
Ведуть розмову—кожна про своє.
В подолах—руки, теплі і великі,
І спогади, як паралельні ріки,
Задума з срібла пам’яті кує.

Одна—з старого київського «панства»,
подільського заможного міщанства,
давно згубивши статки родові,
пригадує, як їздили на санях
у сутінках, засніжених і ранніх,
як всі були ще юні і живі.

А потім—і Різдва уже не стало,
І всі її брати кудись пропали
( Мовчання заморожує чоло),
Робота у пекарні в довгі ночі
І Куренівка в селевім потоці,
І молодість—неначе й не було.

У неї—срібна пряжка у шкатулці
І стопка—у кустарній палітурці—
Журналів принципового зразка,
Де хтось суворий, з грізною бровою
Трима за шкірку сильною рукою
Хирлявенького горе-шкідника.

Там заголовок кожному чеканно,
Мов з неба, сповіщає невблаганно,
Що «Сорную траву из поля—вон!»,
Й вона, що разом з «сорною травою»
Лиш дивом не наклала головою,
Розплутує минуле, ніби сон.

Щоденно, в окулярах і хустині,
В старенькій, але випраній кофтині,
Іде вона, кульгаючи, крізь двір
Відвідати ровесницю-селянку,
Спрацьовану в колгоспі вінничанку,
Занесену вітрами на Поділ.

Гойдаються дві сповіді-трамваї.
Киянка української не знає,
Тож часто, розігнавшись попервах,
Обидві зупиняються в напрузі
Й одна на одну дивляться в конфузі,
Заплутавшись у значеннях-словах.

І знов рушають пам’яті вагони,
що в різні боки перетнуть кордони
й опиняться на різних полюсах.
Одна з них говоритиме про гОрод,
А інша їй—про поле і про голод,
І як зерно ховали у трусах.

Тут-- «заговор врачей» (в колишній пресі),
А поруч йдеться про селянський всесвіт,
Що пульсував у полі і дворі,
Про подруг незабутніх і про ланку,
Стерню, литки у крові від світанку
І сон в стіжках під небом до зорі...

Сидять вони і сяєвом сіяють,
Обдзвонені тринадцятим трамваєм,
Зміряючи глибини лихоліть.
І пам’яті схвильованій належить
Це золото, вціліле від пожежі
Найгіршого з розбурханих століть.

2015

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Іноді тихо говориш. Та завжди голосно плачеш.
Ладна повірити в диво, аби лише збулося.
Зірвалась в чужу країну, поїхала, необачна.
А приводу не було – придумалося, здалося.
Уся твоя особливість, вся твоя унікальність
Шукають виходу зовні. Або – сильні плечі.
Кадри нових облич у твоїй фотокамері
Дублюють ті стани, які ти в собі заперечуєш.
І кожне нове авто твоїх чергових автостопів
Підсилює запах дому, самотність чи розпач дикий.
У тих, хто кудись тікає – від втечі розбиті стопи,
А ти від них відрізняєшся з різницею невеликою.
Лікуєш себе сльозами, говориш іноді тихо.
Але ж ти така чарівна, але ж ти така дитяча!
Жінка тонкої натури й сильним характером психа
Наївно доросла й вільна, тому неймовірно терпляча.

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

Я не пишу казок чарівних,
Не Андерсен я, не Езоп,
Немає їм у цьому рівних,
Я біля них немов холоп.

Я не Горацій, не великий,
Не джерело його безсмертне.
Навпроти нього я безликий,
За його строфи можна вмерти.

Проте пишу що серце скаже,
Я віддаюсь йому цілком;
Воно на влучне слово вкаже
Й захи́стить під своїм крилом.

21/12/15

***
У Пітері нова культура –
із порцеляни фетиші
путініани без душі:
або у образі лемура
(Lemurа catta? Ката гуру?)
або сидить на «кукиші».

***
Не сидиться і не спится Вові.
Отамо – і гроші, і бої,
онино – сусіди, і корова,
отуто здихає, ген – здорова.
Ось і тягне у чужі краї.

***
Йому увага є усюди
і забувають лизоблюди,
що пожирає їх вампір.
Але купують шалапута:
хелло серійне... хтиве... люте –
і не людина, і не звір.

***
На царя його еліта маже,
а у небі Божий перст покаже,
хто «кришує» вихреста попів.
Невідомо, як ще карта ляже...
А за еМПеЦе діяння каже,
що живе за тридцять срібняків.

***
Мочить, мучить, убиває
і ніхто не знає,
де й коли біля сараю
під собаче, – баю-баю
і воно сконає.

***
Злісний карлик нагнітає з ложа
ненависть до всього, що живе.
Та живе звичайно переможе
неживе, конаюче, вороже
Каїнове дзеркало криве.

                              2015

Він ніколи не був егоїстом,
Але знаєте, так буває:
Гуляє він старим містом,
А думка у небі літає
Про своє безтурботне життя
У якому немає нікого.
Як він каже: "У мене є я
Навіщо жити для когось?"
Він боїться контакту з людьми,
Вільний час свій проводить у домі,
Але він не лякається тьми
І щастя знаходить у ромі.
І якщо йому добре ось так,
То у чому його винити?
Що сидить у ракушці як рак?
Ні, таких як він треба любити.

18/09/14

Смереково пахнуть зорі
Вище неба, нижче мрій.
І тремтять світи прозорі
Тонким лайком чорних вій.
Лине в просторі і часі
Абрис вічної жаги –
На крилатому Пегасі
Іскру слів везуть боги.

Мить вагання, окрик мислі:
- А навіщо це усе?!
Йти із волі в рамки стислі?
Їх Олімп весь час трясе…

Золотять осінню втому
Акровірша римо-сни.
Легкокрилий шлях додому –
Із суєт у сад весни.
Заметіль, дощі, негода
Не зупинять лет душі,
Ясно-сяйну вроду слова,
Красну долю на вірші.

11.2015

Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.

І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.

І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.

І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.

Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.

Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...

2014