Кийком по плечам, голові
усяк дістане.
Студенти ходять у кровІ.
- Вітаю! … Янек.
- Я гарантую вам права
свої, а ваші?
Боліти стане голова –
хіба не краще?

30.11.2013р.

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

На постаменті мріяних років,
немов раба, закляла наша воля.
Її звільнити хто лиш не волів,
та, мабуть, не судилося – недоля.

Внизу кровлять багряні мари-сни,
що карбами вросли у покоління,
де вісники жаданої весни
не повторили дива воскресіння.

Помолимось за тих, хто не чекав,
коли зійдуться зорі на звитягу,
а юно і безстрашно помирав,
зіходячи офірою на плаху.

Часи розсудять, чи потрібна кров,
що висохла у пам’яті байдужих
і чи зростуть герої духу знов
із демосу смиренних і недужих.

26.11.2012р.

Я сьогодні розсипала сіль,
Ясна річ, буду знову сваритись,
бо для нинішніх піль – бидлопіль –
не навчили мене коритись.

Хтось послухає й скаже – дурна,
Що в житті тобі треба, каліко,
і який тебе точить тарган?.
Просторікуєш? Ну, просторікуй…
Не навчило нічого життя:
де прогнутись, схилитись, скоритись,
І, без низки думок-вар’ят,
Просто жити і просто жити?

Не навчило і вже не навчить
Ні схилятись тепер, ні коритись.
Моє серце, не смій, не мовчи,
будь як сурма тієї трембіти,
Що призвала народ на борні,
Вирувати у світі сваволі,
Щоб очистився світ від дурні,
Щоб здобути для неба волю.

…Я сьогодні розсипала сіль,
як варився нехитрий супчик…
Розварились думки на кисіль –
Звеселяйтеся, душі сучі…

листопад, 2013

Летиш і бачиш, на покору хворим,-
над морем горя, над голодомором,
у хаті мати, гарна, молода,
була учора, а тепер - потвора
безсила - у колисці не гойда
дитя вхололе, а «засни» говорить...
Повернешся, і повен горя морем,
розповіси усе – і крик розпоре
зі дзвону полог. Полум’яно-скоро
заллє Москву розлючена орда!

2011

Голодомор. Затихли дзвони...
- Я не люблю тебе, життя!
Ти чуєш, доле? Ці прокльони
шепочуть висохлі вуста.

Поникла сумно головою
над немовлям у зимну ніч.
Моя країно, що з тобою?
Щодня згасають сотні свіч...

Та ні, не сотні, а мільйони
у пащі голоду сердець
вмирали так. Доба сваволі
їм лютий правила кінець.

Заклякла над маленьким тілом,
на плач не вистачає сил.
Ще трохи часу – піде слідом
у край чорніючих могил.

І там земля не ляже пухом,
а мерзлотою на чоло.
Голодна смерть іде за плугом
і оре злякане село.

А у кремлівських кабінетах
найбільший вождь усіх часів
на сито-п'яному бенкеті
повчав борні дрібних вождів.

Він закликав до перемоги
супроти клятих ворогів;
про саботаж казав, про змови
і українських куркулів.

Що суть села – завада кроку
у світлу яву майбуття
і хто не став на цю дорогу,
не має право на життя.

Село, село – колиска мови,
колиска чистої душі.
Який там бунт, які там змови?
Було б що їсти на столі!

Та на знаменах – виклик світу.
І оберталось колесо –
комусь ще снився кусень хліба,
комусь було вже все одно.

Старі, малі вмирали перші,
за ними ґазди і жінки.
Таких масштабів, може, вперше
злочинці владні досягли.

Голодомор – німа сторінка
на українському шляху,
де кров’ю полита стежинка
вела до „щастя” на біду.

Ще не написані всі книги,
ще світ жахнеться від наруг,
а ми молімось тихо-тихо
за вічний біль голодних мук...

2008-2013рр.

Вороги - політика і вірші.
Я згоден з вами, та, пардон, -
Комуно - олігархічна більшість -
Дивовижний оксюморон!

15.11.13

Либонь, Левіафан вважав, Іоні
жилось у ньому, наче в пансіоні.

2013

1. Василь Макух (1968)

Безмовний біль. Затьмарена доба:
Блукає страх між викликом і схлипом.
Ні продиху, ні просвітку - хіба
Самому спалахнути смолоскипом.

Черкнеться дух об небо, як сірник...
Шкода, прозрінню факела замало.
А заки з часу виросте Гірник,
Зметнеться вгору полум'ям Ян Палах*.

Палатимем повік. Над манівцем
Світитимем незрячим і незримим.
Душа, що світ осяяла вогнем, -
Неопалима.

2. Олекса Гірник (1978)

Тарасова круча... і ніч...
О Дніпре! Чому ж тільки стогнеш?!
...геть, думи! І сумніви - пріч!
Прости... одвернися, мій Боже...

Я - сполохом - над небокрай,
Де (с)Палах і Макух-предтеча.
Свята Україно, світай...
Світися, голгофо Чернеча!

2013

Не один герой поліг,
визволяючи барліг.

2013

Що більше сірої в людини речовини,
що більше розуму в погляді її очей,
то більш нестерпним у неї є почуття вини
за стан оточуючих її день-у-день речей.

2013

Не вивів би він "Партія веде!",
то вивело б його НКВД.

2013

Ми плакали за Леніним,
ми плакали за Сталіним,
ми плакали за Брежнєвим.
Не всі, але було.

Ми плакали за Крутами,
за вмерлими від голоду,
за тими, що розсіялись
в пилюці таборів.
Не всі, але було.

Тепер ми правду ділимо
та долю нашу змучену
і на війну шикуємо
своїх на ворогів.
Не всі, але так є.

життя протікає
тюрма
ні вліво ні вправо
нема
дороги для кроку
катма

на вулиці дощ
гуде
і тільки народу
німе
вишиваногарне
стадно
гука
ми вкраїнці
радо
бо пан їм дозволив
гамір
оце всенародний
саміт

на борщ не настачить
грошей
і бідності тиха
пошесть
з`їдає останню
совість
рахує свою
команду
ліниво повислих
панду

коли
прокинеться
люд
когорта новітніх
зануд
неначе
голодна рибина
не наша хіба провина

18.09.2013

Ледзь вайна, з бліжэйшей з ўправ
бюст я Леніна забраў.
Цешыў бюст мяне щоночы
лепш, чым нават бюст жаночы.

2013

У каждого из на планете живущих есть
как минимум одна замечательная черта.
Черта закрытого (увы, очень редко) рта.
Из-за которой, правда, ни высказаться, ни поесть.

2013

Ледзь толькі вывучыў больш-менш "Ich bin, du bist...",
як паявіўся зноў наш родны асабіст.
Напомніў перш за ўсё, маўляў, "я есть, ты есть..." і
каб завучыў то вой, надоўга ж змусіў сесці.

2013

Усю вайну прайшоў без страт
наш слаўны загарадатрад.
А вось прынес нямала страт
наш слаўны загарадатрад.

Я немцам нарабіў быў спраў:
катоў тапіў, пад дзверы сраў,
паліў пакрышки, шыбы біў.
Усё, што і да іх рабіў.

За барацьбу з ворагом народа
мне абяцана узнагарода,
нейкі тып ордэна ці медалі.
Ясна, нямецка. Шкада, не далі...

2013

Я ўсю вайну ў падполле прасядзеў.
І не таму не выхадзіў, што бздзеў.
Зачынены быў жонкай на замок,
каб немцам выдаць нашых я не змог.

2013

Пагналі нас ў няроўны бой,
дык ДАП* я засланіў сабой.
Калі ж не засланіў быў ДАП,
дык гэтаксама не бяда б...

2013

Калі трапляўся дэзерцір,
часць наша была вельмі рада,
быў гэта шанс наладзіць цір
рабятам з загарадатрада*!

2013

Партызан - ня фазан,
ён ёсць птушка поболе.
А яшчэ партызан
гіне ў нас у няволі.

2012

Што між нас ні жанчына,
то кахала немчына.
Моцна вабіў жанчын
штурмбанфюрарскі чын.

2012

Час збирати каміння
чи копати картоплю?
Хто цю душу бідацьку
зрозуміє нараз?
Час іти на майдани
чи курити коноплі?
Час приходить наосліп,
вибираючи нас.

Хату скраю збудую,
де би сісти й спочити
і зібратися з духом,
бо немає ніде
того краю-безкраю,
де би силу зростити
і сховати від крука
своє серце святе.

Але звикну до хати,
до вишневого саду,
до приватного щастя
усім бідам на зло
і збирати каміння
чи садити розсаду
не постане як вибір –
рідним стане зело.

Ты тут паперкай не махай,
бо “шмайсер” мой не саржавеў.
Я? “Хайль!” крычаў? Не “Хайль!”, а “Хай!”.
У разуменні “Хай жыве!”

2012

Я у немцаў грошай заняў,
ды не стаў іх аддаваць,
а пайшоў да партызанаў,
з немцами каб ваяваць.

2012

Присвячую УПА

Давним-давно пророчиця Михальда
проживала
і у своїх пророцтвах таке нам сповіщала:
що прийде царство Сатани,
країни завоює,
і заборонить віру в Бога,
і храми всі сплюндрує.

І ще додала, що народ
не буде з цим миритись,
повстане військо дуже грізне -
за волю й правду битись.

“Підземним військом”, —
так вона цю армію назвала,
яка народ весь захистить
від сатани навали.

Ніхто з людей не відгадав,
що це за військо буде?
Як воно вийде із землі,
які ж то будуть люди?

Коли ж з'явились криївки
в лісах, горах, долинах,
то відповідь на цю загадку
дала нам Україна.

Народні месники з УПА,
що в криївках ховались,
Сміливо вийшли з-під землі
до помсти й бою рвались.

О, славна армія УПА,
Могутня в тебе сила!
Від голоду, знущань Ти нас,
достойно захистила!

Повстанська Армія в боях
боролась до загину:
за віру, волю, за народ
моєї України!

"Сибірські тундри, Казахстан,
Соловки й підвали,
табОри, дрОти, холод, жах —
нам сили не зламали”.

У боротьбі упівці наші
великий успіх мали;
тож недарма і закородоном
їх тактику признали.

А криївки, з яких упівці
на бій ішли кривавий,
у всіх державах на землі —
легендою повстали!

Роман Шухевич, Євшан-Емма,
і Тихоліс, і Лютий —
ніхто із цих героїв славних
народом не забутий!

Пирятин наш — це перемога
над ворогом проклятим,
який всю землю України,
хотів в неволю взяти.

Більш як двадцять років тому,
ми незалежні стали.
Вічна слава Україні
і героям — слава!

Тішуся з того, що відгадала загадку Михальди про “підземне військо”.

Кожушко Катерина Григорівна — вчитель англійської мови, відмінник народної освіти, ветеран праці.

17 серпня 2013

Нехай бояться вороги, а ти не бійся!
Нехай жебрачать бідаки, ти не проси.
А ще не вір, коли усі кричать: довірся!
і слово лжі до інших теж сам не носи.

Чого боятися? Що час прийде умерти?
Ти – мить, що з тіні переходить знов у тінь
і право вічності – усе минуще стерти,
щоби самій не перегнити в чорну тлінь.

І бідність – не порок. Її ти не цурайся,
не уважай на дурнів, що кричать: дурнІ!
Живеш по честі, там і залишайся,
бо правди не пізнаєш в ситі дні.

А ще не довіряй тим маскам і личинам,
що так натхненно грають у театрі слів.
Дивись душею, серцем, не лишень очима,
тоді і щире відрізниш від фальші днів.

Не вір, не бійся, не проси – як кодекс честі
в країні, де поети, люди і царі,
де все зі скрипом, абияк і проти шерсті,
де злидні ниці і маєтність угорі.

Не вір, не бійся, не проси –
наснились хтиві голоси.
А може, то дуркують пси,
пещені суки, ситі пси,
що переїли ковбаси?
А може, інші, злючі пси,
що стережуть блошині сни
без повідків і ковбаси?
А може, то такі часи,
де люди-пси і голоси...

Смерть починається з життя.
А ми? А я? Чи жив… Не знаю,
Моя печаль не з тіні раю,
Бо я не відмолив гріхи:
Зайшли, сказали просто: ти.
Ти ворог, ти, ти, ти, ти!Ти!

А я лише молився Богу,
Щодня до Божого порогу
Ішов. Не знав. Це гріх, сказали.
Тікайте, діти, щоб не знали
І правнуки, якого роду!

Хтось скаже, прочитавши, гріх?
Я просто рятував своїх,
Ще ненароджених онуків,
Дітей, щоб вижили.
Ах, мука!
Який-то біль, що стільки літ
Мій внук , все в відповідь, "хто дід",
Повторює, «а я – не знаю…»
Мов Божу заповідь читає,

Та він частиночку несе
Мене.
Котрого у тридцятім
Назвали ворогом проклятим…

У чому сила, брате?
У голій правді, цій страшній потворі;
у совісті, останньому із сховів слабаків?
Нехай у небі не засвітять зорі,
якщо був час із праведних років.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Свята ідея не збудує світ
і подорожній не здолає втому,
як у душі безсилля зріє плід.
Якщо ж до сили ще й ума додати,
а Божого страху на мідний гріш,
тоді й мораль вартує розіп’яти
і правду підвести під гострий ніж.
Коли ж на силу інша міць знайдеться,
змагання їх нашле на землю млу
і кров невинних ріками проллється
на славу силі, на утіху злу.
У силі завжди сила, більш ні в чому.
Прийми цю вічну, брате, аксіому…

Палали священні бандури,
а черга косила тіла.
Це люті катівські фігури
примножили звірські діла.
«Відправимо ми до поетів
мислителів і піснярів.
Не буде у етносу злетів -
всіх лірників і кобзарів
згноїть у загальній ямі,
туди ж і поводирів!
Щоб після совєцьких зламів
народ цей уже не прозрів.
Ми витравимо з вас пам'ять,
про спротив могутній Січі!
Над вами хрестів не поставлять,
бо втомляться мертвих лічить.
Занадто багато шляхетних
на вашій землі розвелось,
народу не бути безсмертним!»
Сучаснику, їм це вдалось?

1 серпня 2013

Де мало сонця, там правлять тіні,
де мало праці, там царство ліні.
Зайти за щастям у храм безбожний
захоче грішник, мало не кожний.
У молитвах тих немає правди –
приходять хвойди, заходять зайди.
Заплаче рабство в обіймах волі.
Йому миліше життя в неволі.
Дорога млиста, дорога сива.
Вітри колючі, холодна злива.
І гнуть додолу тягар і ноша,
але найбільше немилість Божа.
Смеркає рано. У час світання
нема наснаги, нема бажання.
А ще ж далеко, ще обрис ночі
не скраяв серце, не виїв очі.
Та чути голос крізь біль і втому:
не ставте крапку, залиште кому…

Вздовж провалля, понад прірвою, по самому краю
Я коней своїх нагайкою шмагаю, підганяю -
Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую гибелі задуху – пропадаю, пропадаю!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
І нагайки не слухайте свист!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені
і дожити не встиг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Згину я, мене-піщинку ураган змете з долоні,
У санках мене галопом понесуть по снігу рано.
Ви на крок не надто скорий перейдіть прошу вас, коні!
Хай лиш трохи, та продовжте шлях в останній мій притулок!

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Не укажчики вам бич і хлист.
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
І дожити не зміг й доспівати не в хист.

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Ми устигли – гості бога перед райськими вратами.
Кого ж там ангели зовуть такими злими голосами?
А можливо це дзвіночок захлинувся весь сльозами,
Чи то я кричу коням, щоб не тягли так стрімко сани?

Ледь тихіше мої коні, ледь повільніше ви!
Я молю вас ускач не нестись!
Та тільки коні лиш попались не покірні мені,
Як дожити не встиг, доспівати би в хист!

Я коней напою,
Я куплет завершу
І хоч трохи іще постою на краю!...

Якщо є люди, то потрібна влада,
щоб з виглядом поважним і святим
на шию сісти та й за себе дбати,
народом тим керуючи німим.

Якщо є воля, то потрібен зашморг,
щоб волелюбні нищити чуття,
привіллям називати пута рабства
і підневільне славити життя.

Якщо є щастя, то потрібні сльози,
щоб розчиняти радість світлих днів,
в душі збирати болі та погрози
і спротиву ростити чорний гнів.

Якщо є гроші, то потрібні руки,
масні, нечистоплотні та цупкі,
щоб гамувати спрагу до розпусти,
плекати в серці прагнення пусті.

Якщо є совість, то потрібні злидні,
щоб спокушати міць людських чеснот,
міняти правду на лукавство сите,
возносити багатство до висот.

Якщо є розум, то потрібні блазні,
щоб викривляти мудрості слова,
у балагані, в глупстві і в маразмі
кричати посередності: хвала!

Якщо є вічність, то потрібні війни,
щоб розривати плин живих часів,
на щит здіймати божевільні тіні
та їх тримати за своїх богів.

Була би здобич – зійдуться мисливці,
щоб нацькувати кровожерних сук
й різню вчинити, вкупі й поодинці
стріляючи на порух і на звук.

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

Вибухає —
Коли тиск
на текст
цензурною стрілкою вже зашкалює.
А закон ставлять вище свободи слова,
і він безцеремонно обриває чиюсь розмову,
нахабою — чіпляється до всіх
і втручається в усе.
Коли гроші олігархів на території твоєї країни —
виявляються її окупантами.
А спустошення моральне — то, не від бомбардувань руїни,
а після пограбування власними чиновниками.
Полеміка заворушення розпочинається з тління невдоволення,
і з їдкого диму обурення.
Коли політики стають занадто схожими на пройдисвітів.
А на місце творчої еліти пропихаються гламурні дурисвіти.
Бунти ідей назрівають —
коли глобалізація
нав’язує всім свою цивілізацію,
а незгідних під корінь зрізають.
Коли держава хоче бути над народом,
а не з народом.
Тоді, багряним заревом спалахує бунт тексту.
В час його буревію —
гострі прописи букв
нагадують сокири та коси селянських повстань
безкомпромісними словами
як революційними загонами
штурмують речення бунтівні
засади панівної брехні…
Бунти текстів —
руйнували — колоніальних імперій устої,
від них зазнавали поразок найсильніші армії в історії,
найжорстокіші диктатори боялись цього бунту —
більше будь-яких битв.
І Шевченкові вірші —
не що інше як бунт.
Україна є країною бунтівних текстів,
вони — спротив тоталітарності літератури і країни,
в них виверження антидругорядної словоукраїни,
прорив блокади з бюрократичності,
визволення творчої зоряності —
красою, добром, всеможливою силою слова.
Текстобунт —
ударною хвилею здригає інтернет
і увесь світ,
ураганом зриває тверді палітурки
і з пусто-порожніх книг.
Атакує незручними запитаннями,
і перемагає несподіваними відповідями…
Наступ тексту це свобода мови,
і на його сторінках,
у своїх промовах, —
описуймо ідеали розмаїття
в гармонії Всесвіття…
Вільні твори як космічні світобудови душі —
скинуть вицвівші догми із панівної ніші.
Бурі текстів —
мов грози із хмар темно-синіх поетичних світів,
що написані нами,
напоють словами —
світогляди,
для буяння, для розквіту, для всецвітіння,
без них неможлива прийдешня
убрана в обнову поезії й прози, принадна
бунту світлого, — літературна весна.

Люблю я шумные компаньи
Плеск вин и кальвадоса вкус
Люблю похмелье утром ранним
Когда не надо дуть мне в ус…
Люблю друзей, что меня любят
(Врагов?... не очень я люблю)
Ну в общем так, кто меня любит
Того, конечно, я люблю…
Казалось бы, так в чем проблема?
Все пазлы точно встали в строй,
Но все ж замучила дилемма…
Врать или не врать, хотя б порой…
Притворство моё, ( наше)
Уже бывает и гнетет…
И ноль реакции мы кажим,
Коль палку кто не перегнет…
Терпимые уже мы стали…
Интелегентней и умней
Но вот когда взаймы давали
Никто не вспомнит, хоть убей…
Вот так мои друзья, коллеги,
Не стану никого учить.
И коль в душе вы не калеки…
Давайте жить…и не грешить!!!

13.07.2010 Ю.В.
сори если что...

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса -
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки "генії доби"
Й "співці епохи"... Нині при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої - не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса...
Прославитись - яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові - справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус - давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.


15.05.2003

Я не знаю, як жити далі,
З дому жінка не випуска.
Люди їздять на фестивалі,
Ділі –ділі там, тралі – валі…
Ой ти, доле моя гірка.

Хоч купила мені сандалі,
Сигареточок і пивка, -
Не пускає на фестивалі,
Лячно їй що, вродливі кралі
Заберуть в неї мужика.

- На дивані лежи й надалі,
Схочеш їсточки, - погукай,
Всухом’ятку на фестивалі
Станеш дохлим ти і зів’ялим,
І з поставою пса Сірка.

Почитала мені моралі.
О, - до цього вона шпарка!
Дійсно, що там на фестивалі
Я не бачив?.. Та й не гукали,
На свій форум вони селюка…


07.06.13

Я служив на посаді Коня,
При дворі короля Лиховида.
Пер я плуга важкого щодня,
Проте вдосталь - щодня - не обідав.
Та тягнув і на те не зважав,
Думав, так воно, мабуть, і треба.
Перевтомлений, стиха іржав,
Як боліли розгойдані ребра.
Не для мене парадні ряди
По-конячому випнутих вилиць -
Тільки обраних брали туди
Жеребців та елітних кобилиць.
Інші коні трудились, як я
І в роботі стирали копита.
Куштували не раз нагая -
Челядь царська любила нас бити.
Був Лошак серед нас молодий,
Що за норов не вибивсь в еліту.
Він понуро дворищем бродив -
Снив принадами вільного світу.
Раз наважився той відчайдух -
Зніс вориння і зник за парканом.
Марно челядь втрачала свій дух,
Повернувшись з порожнім арканом.
Вчинок той нам наснаги додав -
Збунтувалося плем'я гривасте.
Довго вітер уламки гойдав
Від загону, що мусив упасти.
І я теж з табуном поскакав
Попри стайні, в степи ковилові.
Я від долі тяжкої втікав,
Бо добряче охляв на полові.
І в конячій моїй голові
Щось прокинулось давнє, тарпанне.
Я стелився в шовковій траві,
Мною гнало чуття нездоланне.
Страх покари мене не гнітив,
Серце сіпало зболеним стуком.
За свій страх я сповна заплатив
Перевитим нагайками крупом.
Довго так я світ за очі мчав,
Пам'ятаючи зло і сваволю.
День новий я на волі стрічав -
Вперше сам я творив свою долю!
1999р.

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Конав тиран в калюжі сечі,
В безсильній злобі і страху.
Серед людей, і в порожнечі,
Конав без сповіді гріху!

Здихав у засцяних кальсонах,
«Отєц», диктатор і тиран.
Від болі корчився в прокльонах,
Вночі скотившись під диван.

Ні сліду величі і влади,
Ні друзів поруч, ні рідні…
Він так боявся змов і зради…
Тож сам конав на вихідні…

Мільйони знищені режимом
На це дивилися з небес.
Вся велич, влада щезли димом,
Здихав тиран неначе пес.

А владу віддані васали
Вже рвали із ослаблих рук.
На падаль бігли, як шакали,
Допоки був ще теплий труп.

Трусились руки з переляку,
А нумо візьме – оживе!
Тоді усіх візьме за сраку,
Чергових змовників назве…

Здихав тиран, а з ним епоха
Людських трагедій і страждань.
Кінчалась табірна задуха,
Сморід мільйонних поховань!

Ці замордовані і вбиті,
Померлі з голоду, знущань
Ще скажуть дякую Микиті
За спробу владних покаянь.

Здригнеться світ від долі правди,
Нелюдських, звірських злодіянь!
Невже закінчилась назавжди
Епоха цих страшних діянь!?

Мабуть, що ні, якщо сьогодні
Режимні, табірні щурі
Вождя готові мокрі сподні
Сушити знову на вітрі.

Трясуть портретами, медалі,
Бряжчать за знищення людей!
В своїй безкарності зухвалі,
Ці зомбі сталінських ідей.

Одна нога вже у могилі,
А ще снують колючий дріт!
Якщо це, Боже, в твоїй силі
Очисть від скверни білий світ!

23.05. 2013 р.


ID: 426932
Рубрика: Вірші, Громадянська лірика

Наша глиняна хата солом’яностріха
Смертю Сталіна не переймалась нітрохи
На краєчку села, на закрайчику лиха,
Відокремлено від світової епохи.

В сніговій кучугурі, при теплій картоплі
Нарождалась буденно незвідана ера,
І не сльози утрати, а радості соплі
Обпікали вуста дітвака-піонера.

Завтра буду шкільну випускати газету
Із прощальним портретом печальної драми
Й кумачем – веселіше хай буде портрету –
Облямую портрет замість чорної рами.

То нічого, що згодом директорські руки
Обриватимуть вуха мені в нагороду
За червоний цей «жарт» – не такі іще муки
Я готов був стерпіти за батька народу!


2006

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

Бідні , бідні українці!
Скільки нам іще мовчать?
Візьмеш томик український,
То без сліз не прочитать...
Катерину москаль кинув,
Роксолану взяв султан.
Ми до «старшого», за тином,
Захисти, царем будь нам...
Нас дістали уже ляхи,
І татари і жиди...
А ми ходим сіромахи,
Як німії, як кроти...
Розповзлись всі по підтинню
Хто на захід, хто на схід...
Козаки в одній свитині...
Та й давно пропав їх слід...

Побираючись все ходим
Зрозуміти просим нас...
А щоб взяти шаблю з ножен?
Та й запроданців по рожі.?!!...
Вже пора! Настав той час!

2012

Носились по желтому полю во ржи,
Не зная преград, ни межи – козаки…

Малиновый стяг и хоругви в степях
И лошади быстры, блеск сабель в руках…

Есть сила и слава родной стороны…
И стрелы ордынцев еще не видны…

Мелькали века, и менялись вожди.
Вот век перемен, и покоя не жди!

Опять революций кровавый террор…
И правят страною бандиты и вор!

Трехцветный накрылся кровавым рядном
Мелькнул синежелтый забытый давно.

Тонуло в крови всё, всплывало во лжи!
И молча брели все к провалу во ржи…

И вновь поворот –разворот и путь вспять,
И новый «Максим» продолжает стрелять!

Майданы окрасились в радуги цвет,
И каждый гетманчик глаголит ответ…

Флаг белый, оранжевый…сдали в утиль…
Страна голубых марширует в пути…

Всегда леденцов не хватало на всех…
Осталось народу топор…или смех…

Ю.В. 2012

Замерзают коты на улицах!
Замерзают собаки в будках!
Безразличье у всех на лицах,
Отморожены все как будто!
Парадокс не в зиме, не в стуже,
Ведь и в зной замерзают души.
А маразм всё крепчал и туже
Закрывал всем глаза и уши.
Стало модным – сердца из стали!
Стало брендом – сваровски в душах!
Милосердье давно распяли,
А котов, как и раньше душат…

2013