Не страшно
у смерть, як у сон-летаргію,
пірнути надовго й до дна.
Страшніше прокинутись
у безнадії –
ще крутить Землею
війна.
Націлені помсти
«іржаві» зенітки
на чийсь волелюбний зеніт.
І знову
навзаєм
держави-сусідки
клянуть, як баби через пліт.
І звично –
у двадцять якомусь! –
столітті
торгують «ранетами» бомб.
І ріками
кров розливається в світі,
де луснув ненависті тромб.
І вірусом зла
ще хворіє планета,
в коралях
майорок і мальт.
…І дивиться з болем
чеченка Комета*
з пожовклих
прострілених
шпальт.

2002 (2011)

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

«…безсмертний!!!» –
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так... юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.

2011

Що не герой,
то ситий клон
ненаситних іуд…
Тепер не шабля,
а шаблон –
звитяги атрибут.

Себе
понад усе люби.
Молись:
рай_крапка_ком…
Герой новітньої доби
не з Духом,
а – з душком.

2011

Все одно як –
нахабно чи нишком,
одбирати дароване –
гріх!
Ані словом фальшивим,
ні вчинком
не торкайтесь Героїв моїх.

Імена ці –
святої Свободи
найнадійніша із запорук.
І достойні вони
нагороди.
Та не з ваших
неправедних рук.

2011

***
На душі впала корупційна ржа
Як заволока. Хижо обмотала,
Захланним дала тягу до гроша,
Узяла міру, ненасить наслала
І загострилась жадності коса,
Лягла на люд ,як чорне покривало
Й пече щоденно, мов їдка роса
З’їдає трави і руйнує глицю.
А люди – як обпалені кислиці
Шукають прихист і грішать, грішать…
Знаходять рай у пиві та горілці,
Дають на лапу за усе гроша,
Рахують їдло зранку на тарілці,
Купують секонд. Смакота – хамса
Не всім доступна, тільки одиницям
Пенсійних верств голодного коша.
Чітка межа еліти й бідняків,
Різкі парфуми й дачні помідори
Змішалися. Напищеність панків –
І вже летять дорогами мажори:
Збивають пішоходів, як вовків.
Бо що для них закони й світлофори –
Вони – синки породистих батьків…

… Лягла на душі корупційна ржа…

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Мир заминирован людьми,
Их души скованы телами.
И только кнопку лишь нажми -
Польется кровь меж дураками.

Восстанут кукловоды вновь,
Затянут все узлы потуже.
Рассечена у Бога бровь,
Он плещется в кровавой луже.

Стальные ангелы дымят,
И микросхемы вместо крыльев.
Наше безумие - снаряд,
Измазанный кровавой пылью.

Из муравьиной кислоты
Мы приготовили ракеты.
Как паства пошлой пустоты,
Вновь кланяемся взрывпакетам.

Грядет свержение святых,
Мир заминирован богами.
И полчища людей живых
Окажутся лишь сопляками.

И прогремит жестокий взрыв!
Наденет водорода маску.
Все человечество - нарыв,
Мир потерпел уже фиаско...

Антологія зрадництва, фальші, облуди й зневір,
Помилок і поразок, що дух наш схиляють додолу.
Вже давно цей народ не підносить свій погляд до зір,
Не йде гордо вперед, а смиренно плазує по колу.

Світ глузує над нами і плаче Господь із небес,
Бо блукаємо світом наосліп, плекаючи відчай
У душі, де на денці лежить тягарем споконвічним
Для новітніх розп'ять власноручно змайстрований хрест.

Нас століття привчали до думки, що "Волі нема!",
І мовчання печаті вуста затуляли все дужче.
Час на зміни настав! Відступає поволі пітьма,
Світло істин вмиває Вкраїни потомлену душу...

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

Я гарантую - ти будеш здоровий,
Поставлю життю золотий постамент.
Я гарантую - працюють закони,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я долю твою перевтілю у світло,
Дороги устелю дзвінким кришталем,
Зорями вкрию небо блакитне,
Бо я України - Гарант - Президент.

Я гарантую, що слово - "не криця",
Правду мою не розіб'є ущент.
Я гарантую, життя наше - птиця,
Бо я України - Гарант - Президент.

Він гарантує!? - словом Пророка
І ставлять йому за життя постамент.
А я руки зношу у синь надвисоку,
Молюсь, щоб Гарантом був наш Президент..

Ти не такий,
Яким тебе малюють вороги чи друзі
Ти сам крокуєш
І по білій і по чорній смузі

Ти українець!
І від того дуже радий
Твої діди – герої
Але їх подвиги не передаються в спадок

Лише нікчеми
Виставляють як свою дідівську славу
Годі шукати винних
Під Берестечком чи Полтавою

Твоє майбутнє
Побудують твої діти
Зроби усе
Щоб їм по-справжньому було чому радіти

Анатолій Хромов 2011

Каземати в обіймах ночі
Зазирають до віч людям,
В них відлунюють болем в грудях
І ховають його в цемент.
Заґратовані вікна хочуть
У обіймах когось стискати,
Волелюбцям ставати катом
І розчавити їх ущент.

Заґратовані наші долі,
І рахунок їм - тисяч сотні,
Упокорено йдем самотні
В невідомості водоворот.
Розгубили жадобу волі
Під розкресленим в клітку небом.
Ми забули - чого нам треба?
Ми забули, що ми - народ...

Заґратовані душі марять
Свіжим вітром в спекотну днину,
Зорепадом у небі синім,
Життєдайним рясним дощем.
І нема в світі більшої кари
За найбільші в житті провини -
В ріднім краї ставати чужинцем,
Як неволя гірка пече!

Болюча зневіра і власнозрікання,
Падіння у прірву і безум юрби,
Безчестя у владі, нікчемне волання...
Це час безнадій для Вкраїни пробив.

Байдужість до правди і ближнього свого,
Облуда, продажність, лукавство і блат,
Наруга над Богом у "битвах за Бога",
Бездумне блукання дорогами зрад.

Ну що ж ми за люди - без пам'яті й роду,
Що рабство віками несем на плечах,
Моральні каліки, що звемось "народом",
Готові служити чужим паничам?!

Безмежжя блакиті потьмаритись може,
Бо стогне сплюндрована нами земля.
Врятуй наші душі від скверни, мій Боже,
Вкажи нам до світла омріяний шлях!
13.05.2011р.

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Огризнулась війна злим оскалом епох,
Як до авіабомби наблизились вдвох
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак.
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

Каже старший малому: водою зливай,
Я «болгаркою» мідний стинатиму спай.
Закипіла робота – звичайний процес,
Буде чорний метал і обарвлений теж.

Пролежала в землі смертоносна стріла
І у собі потугу страшну зберегла,
Лиш у черево їй сніп іскринок проник,
Доля зла показала трудягам язик.

Горобці перестрашені миттю знялись,
Затряслася земля і гойднулася вись,
Стогін, кров…О якби можна наново мить
Іншим чином удруге прожить.

Виглядатиме довго ще страх із імли.
Замість бомби до ґрунту ті двоє зійшли
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак...
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

07.04.11.

Та док ми будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?

Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?

Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.

Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!

Коли нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Аби чужинськії закони
Не диктували нам з Кремля?!

Коли прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...

Та вірю я в прийдешній день,
У волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
2010р.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Холод. У душах крига.
Весни згубились в дорозі.
Люд від зими не оклигав,
Хоч закипає розум.

В серці живе зневіра,
День не несе надії,
Душі навколо сірі,
Втомлені від бездії.

Совість людська хвора,
Все, що святе, продали.
Те, що було потворне,
Вищу ціну дістало.

Те, що горіло в грудях,
Нині лише тліє.
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.

Довго травили волю,
Доки її не стало.
Пишуть за нас ролі,
Потім ведуть на поталу.

Хто нам цю кривду робить?
Док нам терпцю стане?
Ми не в смугастих робах
І не усі безталанні!

Хай собі "світу сильні"
Граються в чорні ради.
Ми не раби - вільні
Жити себе заради!

Грози шматують небо,
Наче для нас розплата...
Час починати з себе
Світ цей на краще міняти!
13.04.2011р.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011

Війна - то найтупіша гільйотина,
безжально мучить долі,роздира,
всю людяність,релігію ,провину,
то обезчестила ,лиш кісткова труна,
не личить до плоті солдата,
від голоду пух не за жменю зерна.

Насердний орден душу не залічить,
То материнське серце,там мертва сивина,
Востаннє сина,в порубане обличчя,
Слізьми цілує, та їм немає дна...

Свищава черга - дітей війни ракетних,
Трощили землю й давно мертві тіла,
Життя мовчати і пам"ять їм безсмертна,
Згадати подвиг...що кров"ю омива.

Барви ночі не застиглі, –
коливаються.
Білі плями чорним тіням
усміхаються.
Снів немає віднедавна,
а найважчі з них –
у тумані чорні круки,
як на звалищі…
Копирсають моє тіло
не обніжене,
не ціловане вустами
та обсніжене…
Чорні вії наче списи
вже поламані,
біль тримають не зотлілий
в тихій гавані.
Де у сльозах народились, –
буде росяно…
Там затравлене й побите
небо й босі ми…
Суголосся наче стогін
над курганами,
Б’ється в клітці світ весняний
орігамами.
Ваші погляди аж чорні,
Не обрамлені,
Ваше слово наче камінь
і від каменю.
Чи потреба чи значимість
від чужинців нам
Тільки серце, наче прима
калатає в злам.
Не розчавите! Не треба
й намагатися.
Яничарами зачаті –
янирчата ви..
Буде сонце, буде літо –
обпечетеся
Спопелієте в століття
й перечепитесь!
Не під ноги б вам дивитись,
а ув очі нам…
Перехожі з перехрестя
перехожим нам.
Світ затьмарений повстане
і ударить в дзвін…
І заграє, і запалить,
і розвіє тлін…

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

Ці краплини крові рабської
течуть-печуть і моїми венами –
міліграмами німої слабкості,
страху дозами
мінісмертельними…
Їм-працюю-живу-дихаю.
А вони все печуть
отрутою,
й точать душу –
підступно, тихо так,
що я часом сама вже плутаюсь –
чи не пізно,
чи сили
вистачить
чужим страхом колись інфікованій
«напівнації», «постколонії»
рабську кров
з свого серця
виточить –
зупинитись, вдихнути глибоко
і, зайнявшись від іскри істини –
міліонним єдиним вибухом
вже навіки себе очистити...

8.02.2011-16.06.2012

Вкопаний страхом до скону,
а ні-на-п’яддю – у рів,
я окутів, мов ікона,
порохом дихав і зрів.

Куль у пориві тривкому
мертво кропило стискав.
Хай стане п’яді нікому,
зацепеніє рука.

Неба наповнені ясла,
душ пересохлих фураж.
Ніч припастú і припáсти
там, де Господь зазира.

Там, де є сили боліти,
рани зціляти вином.
Ким я ставатиму світу,
як припаду на клинок?

Вбитим, що бився у груди –
тут не пройти ні на п’ядь.
Зірку, пагонну приблуду,
хай розпинають... Висять

старість – брязкучі медалі,
крові ковтки – ордени.
Там, де найбільше проталин,
сходить саркома війни.

Вітру відправа – ні дзвону,
так засипається рів...
Серце моє нерухоме
з болю, котрий не згорів.

8 Березня 2011

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Розстріляють до завтра царя,
Ще тебе і мене розстріляють.
І насититься кров’ю земля,
І останні церкви допалають.

На руїнах стоятиме трон
Нео-Зевса – героя війни,
І в державі розстріляних скронь
Ти продаш чи подзвонять вони.

Новий храм побудують катам
Діти Авеля й діти дітей,
Півстолітня ця Зевсова гра
Затаврує мільйони людей.

Не вини їх, Господь, не вини,
Що не сміють зайти у Твій дім,
Тільки після убитих царів
Й досі страшно молитися їм.

Розстріляють до завтра царя,
Моїх друзів, батьків і мене.
Буде п’яна від крові земля,
Та на плечах катів не засне.

2011

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..

Іржа роз`їдає державну пружину,
Що вп`ялась у тіло і кров людську п`є.
Качає гарячу її безупинно
Без тями, що нації зовсім вже зле.

Джерела Свободи занесені мулом ,
Плітки правлять балом, в пошані ледащо,
Кохання вмирає зґвалтоване блудом,
Мораль у корості, а Совість гуляща.

Сидять паразити на тілі країни,
Затягують гайки іржавих пружин,
Збирають врожаї сумної путини,
Транслюючи огляд гламурних новин .

Та різьби зірвались - стрибають пружини.
Бо це революції час вже прийшов,
Б`є гнівом народним терпіння годинник:
«Не спиниш Свободу», кричать люди знов.

У кожного церква своя і майдани,
Та лиш революцій єднає порив.
В лайні кровососи, «линяють» тирани,
Бо чують в повітрі єднання мотив:

«Разом нас багато!
Нас не подолати!»

2011р.

Зимно…
В небі?
На серці?
Не знаю.

Стиснусь.
Зіщулюсь.
Наїжачусь.

А ні морозу,
А ні політикам
А ні єдиної калорії тепла
Я не віддам.

Асфальт
Виблискує
Обіцянками:
Стабільність,
Твердість,
Опора.

Бреше.

Зламаєш ноги,
Розіб`єш голову,
Втратиш віру.

Тому що слизький
Він.

Вітер поцупивши шапку,
Б`є шампурами навиліт,
Рве у екстазі нотатки,
Де почуття свої вилив.

Холод дорвався до тіла.
Сніг голки тиче у очі.
Темінь на голову сіла.
Зимно лютневої ночі.

2011р.

Отерплі душі, втиснуті у мушлях
Страху, злоби, зневіри і олжі
Стоять і нині знову на межі
Між світлом і пітьмою незворушно.

Куди іти? Кому себе продать?
В чиї обійми ввіритись довіку?
В людській подобі жить, чи як каліка
Лиш подумки недолю проклинать?

Потреба ідеалу не даремна!
В бою за нього варто полягти,
Волошками у полі прорости
Чи променем розтяти царство темне.

І хто б нас не купляв за гріш нікчемний,
Чи знову не присилував зректись
Землі своєї й мови – не зречись!
Потреба ідеалу не даремна!

То ж хай народ наш, повний безнадій,
Зіщулений у макову зернину,
Воскресне духом, встане за Вкраїну
Й господарем відчується на ній!

…Із небуття, із попелу і тліну,
Оспівана поетами в віршах,
Постане скоро Вільна Україна,
За котрою зтужилась так душа!

-На всій землі єдина мова,
Душа одна, одні уста,
Тож вежі нашої будова
Легка напрочуд і проста.

Понавипалювали цегли,
Давайте ввись, у небеса !..
Мужі тоді були дебелі,
У м’язах - міць, в очах - яса .

Поглянув Бог із високóсті,
Аж пнеться люд в його житло,
Не те щоб радісно у гості, -
Собі на славу чинить зло.

На їхню працю непривітну
Він сміле рішення прийняв,
Тодішні букви алфавіту
У їх думках перемішав.

Без тями кинувши будову,
Розбрівся світом Вавилон,
Несýчи з жахом іншу мову
Інакшим сторонам в полон.

Так появились мови різні.
І наша теж із них одна.
В ній серцю звуки милі, ніжні,
Чудесна духу глибина!

Та прийде час, постануть знову
Такі собі мулярчукú *
І воєдино люд і мову
Єднатимуть усе - таки.

Той час далекий, мій читачу.
Тож зараз, поки є ще час,
Плекаймо мову нашу зрячу,
Щоб тьма не полонила нас.

мулярчуки* (масони), буквально - мулярі.

21.02.11.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

Що твориться?
Тарасе, нас прости!
Прости, що знову
Топчем заповіти,
Які писав нам
І вказав де йти,
Як вірою
І волю возродити.

Забули. Затоптали.
Продали.
І тішимось, безумні,
Що продались.
Покірно голови
Схилили, мов раби,
І, як телята
На забій, подались.

Нас знов зовуть,
Нам вішають союз,
Возводять на кістках
Статую кату.
Своїх героїв
Твердять нам забуть
Й чужі пісні
Під супровід співати.

Знов крок назад
У поступі життя,
Знов рабська сутність
Стала проти плоті
І неіснуюча держава
З небуття
Вже піднімається
Повільно із болота.

На її захист
Юдові полки
Вилазять, мов щурі,
З того болота
Й, змінивши
На лацканах ярлики,
Шикуються
Сини Іскаріота.

Прости, Тарасе!
Господи, прости!
Що на святій землі,
Де родить жито,
Сміття зростило
Пагубні плоди,
Поки ми думали,
Що маєм
Там зростити!

Прикутий ланцюгами до землі,
Він з тугою взирав у сині далі
І пружив м"язи, пробував стальні
Ті пута, що злетіти не давали.

Лише думками озирав весь світ,
Лише любов"ю обнімав планету,
І серце краялось від пережитих літ,
І кров тяжіла, мов свинцем розлита.

За стільки літ нічого не зробив,
Прожив життя, а результатів - «зеро»!
Здувались вени, ніби батоги,
Та пута (щоб порвать) не було сили.

Ще раз напружся! Ще один лиш раз!
Вклади у це зусилля згусток волі,
Вклади вогонь, що в серці не погас,
Вклади страждання, й оберемок болю!

Затисни зуби, притисни язик,
Свідомість - у очікуванні злету!
Напнулись жили і завмер кадик,
Щось затріщало...Я лечу, плането!

Встань, Тарасе, подивися
На свою Вкраїну,
Із висоти на нас грішних
Поглянь у цю днину.
Подивися і скажи нам,
Що казав - не чули,
Не хотіли, не уміли,
Та й просто забули.
Твої думи - твої квіти
Ми не доглядали,
Не читали, не леліли
Та й не поливали.
На урочистях так любим
Похвалитись світу:
Он які ми освічені,
Кобзареві діти.
Декламуєм так пафосно,
Аж мороз по шкірі
І самі лиш підглядаєм
Чи всі в то-то вірять.
А в душі ( якщо душа є)
Лиш однеє - гроші.
От душа ніяк із серцем
Стрітися й не може.
І стоїть отак понині
Розрита могила,
І немає правди в хаті,
Ні волі, ні сили!



2010р.

Тарасові думи
скорботи і суму,
Тарасові мрії
на Вічній горі,
Віків буревії
Тарасову віру
поклали на струни
вчорашніх рабів.

Упали кайдани
від міці братання,
а потом і кров"ю
роз"їло хомут.
Візьмемось за руки
під стягами Злуки,
здобудемо з боєм
останній редут.

Останню опору
вселенського мору,
останню фортецю
вселенського зла,
і барвами терцій
озвуться у серці
Тарасових творів
святії слова!

Новою добою
засієм любов"ю
родючі поля
і широкі лани,
щоб паростки волі
зросли в колос долі,
всміхнулась земля
і Дніпра береги.

А ще в нашім домі
забудемо втому,
а правду піднімем
на іконостас.
В новій Україні,
мир матері з сином
і слава героям,
як й мріяв Тарас!

Незаймисто згораємо нині
Й знову, – з вірою в небеса
чи насправді покарано винних,
чом вертають вони назад..?
Усміхаючись дико-влесливо,
безтілесні мерці на плац
повиходили грати весело
у кривавий без правил дартс.
Не до того ж бо Вам, всеможливці–
…вседозволеність, – не межа… –
Тільки час покладе на полицю
постулат, що занулить жах.
Не адепти ви, навіть не вчені –
Зграя чорних людововків,
що прийшли покуражитись чемно,
ледь тримаючи кулаки.
Тільки віра збирає нас купи,
тільки вірою дужі ми…
Ще клюватимуть ворони трупи,
перемішані зі слізьми…

Люто плюнув..
на чобіт кирзовий..
Матюкнувся..
як розвінчав...
І не бачив..
як сонце кицькою..
Ворухнулось
в її очах..


Як шептала що..
ТЕ..пороблено..,
Як додому
його
тягла..
Як сміялася
над воротами
Гнилозуба
і підла мла.

Але бачив..
у п"янім мареві..
Хоч розмито..
й не до пуття.-
Хтось Високий..
в огнистій мантії..
ЇЙ терновий
вінок
натяг..

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Вони знов кажуть – затягти паси нам,
самі ж в цей час затягують гайкИ.
Невже струїли рабства діоксином
кров українців на усі віки?!

2011

Сміється світ. Сміється він над нами...
Мовчать в зажурі темні небеса.
Щодень у нас трагедії і драми,
Що крок вперед - відразу два назад.

Зневірою знівечено на шмаття
Нам душу, донедавна ще живу.
У розбраті згораючи багатті,
Щомить лаштуєм нову тятиву.

Чомусь найперші промені світання
Нам серце не бентежать вже давно.
У вічнім до мети недосяганні
Ми каменем зриваємось на дно.

Подібно тіням, бродим напівсонні,
Немов поклав мовчання хтось печать.
Не маєм сили вирватись з полону
Від власноручно зведених розп'ять.

Давно не родить нива незорАна,
Чи кров'ю надто зрошена й слізьми?
Земля батьків - неначе рвана рана,
Благає нас - "У руки плуг візьми!".

Давно вогонь у грудях загасили,
Байдужий люд до власних навіть доль.
Одні - напівголодні, в інших - вілли...
О, Господи, прозріти нам дозволь!

Сміється світ. А, може, й Бог сміється,
Неначе нас зреклися в небесах.
Коли терпець нарешті наш урветься?
Коли ми подолаєм власний страх?

Настане час зірвати з віч полуду
І дух свій волелюбний воскрешать!
Та поки що - сміється світ, бо люди
Спішать до власно зведених розп'ять...
22.01.2011р.