Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

Чем кровавей родина,
тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы,
тем пышней парад.
Выползла из логова
ржавая держава,
Вызверилась бельмами
крашеных наград.

Плещутся над площадью
тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике
плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры:
"Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами
всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Огризнулась війна злим оскалом епох,
Як до авіабомби наблизились вдвох
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак.
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

Каже старший малому: водою зливай,
Я «болгаркою» мідний стинатиму спай.
Закипіла робота – звичайний процес,
Буде чорний метал і обарвлений теж.

Пролежала в землі смертоносна стріла
І у собі потугу страшну зберегла,
Лиш у черево їй сніп іскринок проник,
Доля зла показала трудягам язик.

Горобці перестрашені миттю знялись,
Затряслася земля і гойднулася вись,
Стогін, кров…О якби можна наново мить
Іншим чином удруге прожить.

Виглядатиме довго ще страх із імли.
Замість бомби до ґрунту ті двоє зійшли
Віком зрілий мужчина й безвусий юнак...
Брухт здавати – епохи новітньої знак.

07.04.11.

Та док ми будемо терпіти
Ярмо чужинське, скільки ще?
Чи волю знищено ущент?
Чи ми рабів покірні діти?

Віки неволі і хули,
А чи рука старшОго брата,
Що перевтілився у ката,
Вуста для правди нам стулив?

Чом волелюбство наше в тлін
Переродилось, чом зміліло?
Ми досить наймитами скніли
Не лиш в чужих – своїх краях.

Ніколи більше на поклін
До ворогів іти не будем,
Ми не раби – ми вільні люди
На рідній, батьківській землі!

Коли нарешті ця земля
Вже зродить свого Вашингтона,
Аби чужинськії закони
Не диктували нам з Кремля?!

Коли прозріють "гречкосії"
Й зірвуть полуду із очей?
Реальність ця мене пече -
Нема ще в нас, нема Месії...

Та вірю я в прийдешній день,
У волелюбний дух, що скресне,
І завітають знову весни
На землю віршів та пісень!!!
2010р.

Хатинка
.
Валерий Гребенюк
.
Серед зеленi- в вiчнiй облозi,
На околицi краю свiтiв:
Стара хата, немов у полонi,
Iз епохи прадавнiх часiв.
.
Все ще марить хатинка весiллям,
Безтурботним гулянням села...
Хiть старої, ще вiддана мрiям-
Хоч би стiльки, годити змогла.
.
З саману, iз маленьким вiконцем,
З перекошеним ганком - старим!
Вже покинута долею зовсiм-
Мов завмерла,- в чеканнi свoїм...
.
-- Чи означиш менi таємницi?
Де господар, твiй бог та суддя?..
Не частуєш госей у свiтлицi...
Де ховаєш, ти власнi пуття?..
.
У зажурi старенька хатина,
Та самотнi, чим далi роки!..
Закривається, хмизовим, тином-
Та не ходжена, стежка нiким!..
.
Твiй хазяїн, мабуть на погостi,*
Ти давненько полишина тут...
I не їздять до тебе вже гостi-
Не розiрвеш самотностi пут!..
.
А хатинi все сняться весiлля
І дiтей безтурботливий смiх!..
Ще старенькiй залишилась мрiя
Та, одна - найсвiтлiша з усix!
.
* погост: з кiнця XVIII ст-ча - кладовище
.
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации
№21105051260
.

Холод. У душах крига.
Весни згубились в дорозі.
Люд від зими не оклигав,
Хоч закипає розум.

В серці живе зневіра,
День не несе надії,
Душі навколо сірі,
Втомлені від бездії.

Совість людська хвора,
Все, що святе, продали.
Те, що було потворне,
Вищу ціну дістало.

Те, що горіло в грудях,
Нині лише тліє.
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.

Довго травили волю,
Доки її не стало.
Пишуть за нас ролі,
Потім ведуть на поталу.

Хто нам цю кривду робить?
Док нам терпцю стане?
Ми не в смугастих робах
І не усі безталанні!

Хай собі "світу сильні"
Граються в чорні ради.
Ми не раби - вільні
Жити себе заради!

Грози шматують небо,
Наче для нас розплата...
Час починати з себе
Світ цей на краще міняти!
13.04.2011р.

Отгорели салютов ракеты,
Наступила пора тишины,
И пошли инвалиды по свету,
Опалённые в топке войны.

Они шли, костылями стучали,
По вокзалам и по городам,
По дорогам народной печали,
По летящим во мрак поездам.

Костыли над землёй их держали,
А надежда по свету вела.
Они руки тянули к державе,
Но держава помочь не могла.

Пережившая горькое горе
Вся в руинах лежала страна.
За награды платили, но вскоре
Сняли плату и за ордена.

Они шли по земле в непогоду.
Падал снег и закат угасал.
Они руки тянули к народу,
И народ им копейки бросал.

И, бывало, при встрече случайной,
Вспоминали былые бои,
И сидели в прокуренных чайных,
Пропивая копейки свои.

Всё текли и текли ручейками,
Оглушённые страшной грозой.
Придорожные серые камни
Прожжены инвалидской слезой.

По дорогам, слезами политым,
Всенародной наглядной виной,
Шли и шли по земле инвалиды -
И с поверхности скрылись земной.

I.
Не встигло світло збігти з черепиці,
заледво тіні зняти зі стіни,
як завіконня, у котрім не спиться,
злітало ширмою, стинало сни.
На двері і на ключ надії мало.

Вина вчорашнього добротна сухість
блукала піднебінно. Далебі,
хто вчора бачив дно – той мало слухав,
заливши море істини собі
у темні порожнини міжпідвалин.

II.
На площу більше прибувало люду.
Стікаючись на барабанний дріб,
вони вируслювали звідусюди.
Соли і квась, видовище за хліб
приймай і забавляй глумливе око.

Вели мерця, душа за ним – у п’ятах
плелась, у кроці колисала тінь.
Вели, кляли, видушували свято
із постаті. На тлі відлуння стін
покора перейшла у жвавий докір.

III.
У ката на плечі присіла згуба.
Закочене підліктя різника.
Ударило затишшя перед зрубом,
бо вище голови знялась рука,
вбиваючи бажання лити осуд.

Коли, кому й за ким – зола і фенікс,
відроджувати біль, посісти трон,
по праву стати смерті нареченим –
відкрити їй лише своє нутро.
Ніхто вже не дивився, навіть косо.

IV.
Таке відлюддя – хоч бери і вішай
нестримність уст на вичити очей.
Підлезий світ ожив, ставав теплішим,
це мить, коли любов не запече,
а виїсть душу і погасить пекло.

Губителю, ви кров із рук не змили,
на Боже клали праву і клялись
так пристрасно й до запаху могили.
Над вами клекотіла гніву вись
і роздавала чужину лелекам.

V.
Надулися думки. Легені впали –
повітря зникло і забрало "чук...",
б’ючись у ляпасах об люд відталий.
В калюжу із червленого дощу,
крім голови, загрузло зазирання.

Нелегко бачити на серці шрами,
ще важче – залишатися у снах
зашклити небо у зіничну раму,
до піни в роті побороти страх
і щохвилини ждати мить останню.

VI.
Новини прогоріли язиками,
димілися чутками, та внесли,
від крові теплий, коректив. Регламент,
вдавав небіжчика. У гул незлий
дзвіниці кинули тривожний колот.

І той губив луну, чіплявся мурів,
до нитки пробирав, у горлі груз,
вдягаючи обличчя у похмурість,
ладнаючи гортань під іншу гру
і замикаючи думки у коло.

14 Березня 2011

Війна - то найтупіша гільйотина,
безжально мучить долі,роздира,
всю людяність,релігію ,провину,
то обезчестила ,лиш кісткова труна,
не личить до плоті солдата,
від голоду пух не за жменю зерна.

Насердний орден душу не залічить,
То материнське серце,там мертва сивина,
Востаннє сина,в порубане обличчя,
Слізьми цілує, та їм немає дна...

Свищава черга - дітей війни ракетних,
Трощили землю й давно мертві тіла,
Життя мовчати і пам"ять їм безсмертна,
Згадати подвиг...що кров"ю омива.

Барви ночі не застиглі, –
коливаються.
Білі плями чорним тіням
усміхаються.
Снів немає віднедавна,
а найважчі з них –
у тумані чорні круки,
як на звалищі…
Копирсають моє тіло
не обніжене,
не ціловане вустами
та обсніжене…
Чорні вії наче списи
вже поламані,
біль тримають не зотлілий
в тихій гавані.
Де у сльозах народились, –
буде росяно…
Там затравлене й побите
небо й босі ми…
Суголосся наче стогін
над курганами,
Б’ється в клітці світ весняний
орігамами.
Ваші погляди аж чорні,
Не обрамлені,
Ваше слово наче камінь
і від каменю.
Чи потреба чи значимість
від чужинців нам
Тільки серце, наче прима
калатає в злам.
Не розчавите! Не треба
й намагатися.
Яничарами зачаті –
янирчата ви..
Буде сонце, буде літо –
обпечетеся
Спопелієте в століття
й перечепитесь!
Не під ноги б вам дивитись,
а ув очі нам…
Перехожі з перехрестя
перехожим нам.
Світ затьмарений повстане
і ударить в дзвін…
І заграє, і запалить,
і розвіє тлін…

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

Ці краплини крові рабської
течуть-печуть і моїми венами –
міліграмами німої слабкості,
страху дозами
мінісмертельними…
Їм-працюю-живу-дихаю.
А вони все печуть
отрутою,
й точать душу –
підступно, тихо так,
що я часом сама вже плутаюсь –
чи не пізно,
чи сили
вистачить
чужим страхом колись інфікованій
«напівнації», «постколонії»
рабську кров
з свого серця
виточить –
зупинитись, вдихнути глибоко
і, зайнявшись від іскри істини –
міліонним єдиним вибухом
вже навіки себе очистити...

8.02.2011-16.06.2012

Вкопаний страхом до скону,
а ні-на-п’яддю – у рів,
я окутів, мов ікона,
порохом дихав і зрів.

Куль у пориві тривкому
мертво кропило стискав.
Хай стане п’яді нікому,
зацепеніє рука.

Неба наповнені ясла,
душ пересохлих фураж.
Ніч припастú і припáсти
там, де Господь зазира.

Там, де є сили боліти,
рани зціляти вином.
Ким я ставатиму світу,
як припаду на клинок?

Вбитим, що бився у груди –
тут не пройти ні на п’ядь.
Зірку, пагонну приблуду,
хай розпинають... Висять

старість – брязкучі медалі,
крові ковтки – ордени.
Там, де найбільше проталин,
сходить саркома війни.

Вітру відправа – ні дзвону,
так засипається рів...
Серце моє нерухоме
з болю, котрий не згорів.

8 Березня 2011

Нема пророка в своїм царстві!
Немає більше Хмеля, Богуна.
Перевелись герої на Вкраїні.
Пани й голота, марнославство і журба.

І те, що нам Тарас казав віршами
Є актуальним до теперішніх часів.
Народ все терпить під ярмом у пана.
Немов не бУло декількох віків.

Між часом тим страшним і сьогоденням,
Хтось постирав роки тривалі.
Куди подівся дух козацький і натхнення
До подвигів, звитяг що так збирали.

Ми поколіннями від князя до гетьмАна,
Скидали іго, шляхту й москаля.
Та все ж раз по раз лізли по-під пана.
Бажаєм жити поряд, не здаля.

Погляньте, знову Катерини
гуляють вдома й поза з москалем.
Жирує знову шляхта, їй «до спини».
Людські тривоги з жалем і болЕм

Івась же з дідом бабою нидіють
На ту подачку, що дають верхи.
Керують же країною вампіри,
Ті кляті олігархи та жиди.

Терпіння все ж людське вже закипіло,
Знайдуться скоро славні козаки.
зімнуть нестримно панство знахабніле
Тримає що народ наш у ярмі.

Тримайся пане, за свої ти статки,
Але й за пазуху свою не забувай.
Нагостряться на тебе ще рогатки,
Прийде ще Залізняк у рідний край.

Ще наш терпець міцний таки урветься.
Посвятять зброю ще в Холодному Яру
З колін народ вкраїнський підійметься
Щоб вийти з пекла,країни болю та жалю.

Розстріляють до завтра царя,
Ще тебе і мене розстріляють.
І насититься кров’ю земля,
І останні церкви допалають.

На руїнах стоятиме трон
Нео-Зевса – героя війни,
І в державі розстріляних скронь
Ти продаш чи подзвонять вони.

Новий храм побудують катам
Діти Авеля й діти дітей,
Півстолітня ця Зевсова гра
Затаврує мільйони людей.

Не вини їх, Господь, не вини,
Що не сміють зайти у Твій дім,
Тільки після убитих царів
Й досі страшно молитися їм.

Розстріляють до завтра царя,
Моїх друзів, батьків і мене.
Буде п’яна від крові земля,
Та на плечах катів не засне.

2011

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?..

Іржа роз`їдає державну пружину,
Що вп`ялась у тіло і кров людську п`є.
Качає гарячу її безупинно
Без тями, що нації зовсім вже зле.

Джерела Свободи занесені мулом ,
Плітки правлять балом, в пошані ледащо,
Кохання вмирає зґвалтоване блудом,
Мораль у корості, а Совість гуляща.

Сидять паразити на тілі країни,
Затягують гайки іржавих пружин,
Збирають врожаї сумної путини,
Транслюючи огляд гламурних новин .

Та різьби зірвались - стрибають пружини.
Бо це революції час вже прийшов,
Б`є гнівом народним терпіння годинник:
«Не спиниш Свободу», кричать люди знов.

У кожного церква своя і майдани,
Та лиш революцій єднає порив.
В лайні кровососи, «линяють» тирани,
Бо чують в повітрі єднання мотив:

«Разом нас багато!
Нас не подолати!»

2011р.

Зимно…
В небі?
На серці?
Не знаю.

Стиснусь.
Зіщулюсь.
Наїжачусь.

А ні морозу,
А ні політикам
А ні єдиної калорії тепла
Я не віддам.

Асфальт
Виблискує
Обіцянками:
Стабільність,
Твердість,
Опора.

Бреше.

Зламаєш ноги,
Розіб`єш голову,
Втратиш віру.

Тому що слизький
Він.

Вітер поцупивши шапку,
Б`є шампурами навиліт,
Рве у екстазі нотатки,
Де почуття свої вилив.

Холод дорвався до тіла.
Сніг голки тиче у очі.
Темінь на голову сіла.
Зимно лютневої ночі.

2011р.

Отерплі душі, втиснуті у мушлях
Страху, злоби, зневіри і олжі
Стоять і нині знову на межі
Між світлом і пітьмою незворушно.

Куди іти? Кому себе продать?
В чиї обійми ввіритись довіку?
В людській подобі жить, чи як каліка
Лиш подумки недолю проклинать?

Потреба ідеалу не даремна!
В бою за нього варто полягти,
Волошками у полі прорости
Чи променем розтяти царство темне.

І хто б нас не купляв за гріш нікчемний,
Чи знову не присилував зректись
Землі своєї й мови – не зречись!
Потреба ідеалу не даремна!

То ж хай народ наш, повний безнадій,
Зіщулений у макову зернину,
Воскресне духом, встане за Вкраїну
Й господарем відчується на ній!

…Із небуття, із попелу і тліну,
Оспівана поетами в віршах,
Постане скоро Вільна Україна,
За котрою зтужилась так душа!

-На всій землі єдина мова,
Душа одна, одні уста,
Тож вежі нашої будова
Легка напрочуд і проста.

Понавипалювали цегли,
Давайте ввись, у небеса !..
Мужі тоді були дебелі,
У м’язах - міць, в очах - яса .

Поглянув Бог із високóсті,
Аж пнеться люд в його житло,
Не те щоб радісно у гості, -
Собі на славу чинить зло.

На їхню працю непривітну
Він сміле рішення прийняв,
Тодішні букви алфавіту
У їх думках перемішав.

Без тями кинувши будову,
Розбрівся світом Вавилон,
Несýчи з жахом іншу мову
Інакшим сторонам в полон.

Так появились мови різні.
І наша теж із них одна.
В ній серцю звуки милі, ніжні,
Чудесна духу глибина!

Та прийде час, постануть знову
Такі собі мулярчукú *
І воєдино люд і мову
Єднатимуть усе - таки.

Той час далекий, мій читачу.
Тож зараз, поки є ще час,
Плекаймо мову нашу зрячу,
Щоб тьма не полонила нас.

мулярчуки* (масони), буквально - мулярі.

21.02.11.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

2008

В селі, у якому родились
мій батько і мати моя,
у церкву ходить не лінились,
і всі шанували святА,
за триста кілометрів в Лавру
не раз кожен пішки сходив.
Тягли хліборобськую лямку,
не ждавши якихось там див.
Коли ж в тридцять третьому році
той сталінський еСеСеСеР
поклав пів-села на погості,
Бог разом з селянами вмер.
Ті люди, кому пощастило
страхіття ті всі пережить,
прозріли тоді й зрозуміли,
що Богу їх біль не болить.
Вони й атеїзм не сприймали,
і весь большевицький «базар»,
ікони ж у скрині ховали,
де був вже Шевченків «Кобзар».
Спаситель на першій іконі,
а Мати його на другІй –
Марія була у народі,
як символ страждань і надій,
а Син, як звичайна людина,
що в муках тягла власний хрест,
але ж всі чекали на диво –
й Христос,(бо ж Син Божий) воскрес.

Село домирає тепер вже,
заступників в нього нема.
Молю: «Україно, воскресни!
Воскресни, Вкраїно моя!».
О, Боже! Мене чи почуєш?
Турботи й без нас в Тебе є.
Пробач, як згадав Тебе всує.
а може ти й справді помер?

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

Що твориться?
Тарасе, нас прости!
Прости, що знову
Топчем заповіти,
Які писав нам
І вказав де йти,
Як вірою
І волю возродити.

Забули. Затоптали.
Продали.
І тішимось, безумні,
Що продались.
Покірно голови
Схилили, мов раби,
І, як телята
На забій, подались.

Нас знов зовуть,
Нам вішають союз,
Возводять на кістках
Статую кату.
Своїх героїв
Твердять нам забуть
Й чужі пісні
Під супровід співати.

Знов крок назад
У поступі життя,
Знов рабська сутність
Стала проти плоті
І неіснуюча держава
З небуття
Вже піднімається
Повільно із болота.

На її захист
Юдові полки
Вилазять, мов щурі,
З того болота
Й, змінивши
На лацканах ярлики,
Шикуються
Сини Іскаріота.

Прости, Тарасе!
Господи, прости!
Що на святій землі,
Де родить жито,
Сміття зростило
Пагубні плоди,
Поки ми думали,
Що маєм
Там зростити!

Прикутий ланцюгами до землі,
Він з тугою взирав у сині далі
І пружив м"язи, пробував стальні
Ті пута, що злетіти не давали.

Лише думками озирав весь світ,
Лише любов"ю обнімав планету,
І серце краялось від пережитих літ,
І кров тяжіла, мов свинцем розлита.

За стільки літ нічого не зробив,
Прожив життя, а результатів - «зеро»!
Здувались вени, ніби батоги,
Та пута (щоб порвать) не було сили.

Ще раз напружся! Ще один лиш раз!
Вклади у це зусилля згусток волі,
Вклади вогонь, що в серці не погас,
Вклади страждання, й оберемок болю!

Затисни зуби, притисни язик,
Свідомість - у очікуванні злету!
Напнулись жили і завмер кадик,
Щось затріщало...Я лечу, плането!

Встань, Тарасе, подивися
На свою Вкраїну,
Із висоти на нас грішних
Поглянь у цю днину.
Подивися і скажи нам,
Що казав - не чули,
Не хотіли, не уміли,
Та й просто забули.
Твої думи - твої квіти
Ми не доглядали,
Не читали, не леліли
Та й не поливали.
На урочистях так любим
Похвалитись світу:
Он які ми освічені,
Кобзареві діти.
Декламуєм так пафосно,
Аж мороз по шкірі
І самі лиш підглядаєм
Чи всі в то-то вірять.
А в душі ( якщо душа є)
Лиш однеє - гроші.
От душа ніяк із серцем
Стрітися й не може.
І стоїть отак понині
Розрита могила,
І немає правди в хаті,
Ні волі, ні сили!



2010р.

Тарасові думи
скорботи і суму,
Тарасові мрії
на Вічній горі,
Віків буревії
Тарасову віру
поклали на струни
вчорашніх рабів.

Упали кайдани
від міці братання,
а потом і кров"ю
роз"їло хомут.
Візьмемось за руки
під стягами Злуки,
здобудемо з боєм
останній редут.

Останню опору
вселенського мору,
останню фортецю
вселенського зла,
і барвами терцій
озвуться у серці
Тарасових творів
святії слова!

Новою добою
засієм любов"ю
родючі поля
і широкі лани,
щоб паростки волі
зросли в колос долі,
всміхнулась земля
і Дніпра береги.

А ще в нашім домі
забудемо втому,
а правду піднімем
на іконостас.
В новій Україні,
мир матері з сином
і слава героям,
як й мріяв Тарас!

Незаймисто згораємо нині
Й знову, – з вірою в небеса
чи насправді покарано винних,
чом вертають вони назад..?
Усміхаючись дико-влесливо,
безтілесні мерці на плац
повиходили грати весело
у кривавий без правил дартс.
Не до того ж бо Вам, всеможливці–
…вседозволеність, – не межа… –
Тільки час покладе на полицю
постулат, що занулить жах.
Не адепти ви, навіть не вчені –
Зграя чорних людововків,
що прийшли покуражитись чемно,
ледь тримаючи кулаки.
Тільки віра збирає нас купи,
тільки вірою дужі ми…
Ще клюватимуть ворони трупи,
перемішані зі слізьми…

Люто плюнув..
на чобіт кирзовий..
Матюкнувся..
як розвінчав...
І не бачив..
як сонце кицькою..
Ворухнулось
в її очах..


Як шептала що..
ТЕ..пороблено..,
Як додому
його
тягла..
Як сміялася
над воротами
Гнилозуба
і підла мла.

Але бачив..
у п"янім мареві..
Хоч розмито..
й не до пуття.-
Хтось Високий..
в огнистій мантії..
ЇЙ терновий
вінок
натяг..

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

Обов’язком, Вітчизною, Добою
блюзнірили, як завжди, владарі.
Та не слова - серця вели до бою,
у полум’я багрової зорі,
на поле смерти, де запросять в гості
нерівна боротьба і лютий розстріл,
де на юнацький спів, на квітень їх
січневий і довічний ляже сніг.

У вирвах – рваних ранах того поля,
у шанцях, мов у лініях руки,
читалася країни чорна доля,
пекельні дні і прокляті роки;
плакатні фарси та життєві драми,
надії поруйновані і храми,
коли князі терору принесуть
війну, і голод, і неправий суд.

А поки – бій. Розв’язка. І світанок.
На юних лицях сніг, неначе гіпс.
І вже не тане сніг на них, не тане,
фіксує неповторність їхніх рис...
А на столицю марширують зайди,
і сонце України скоро зайде,
і вкажуть поїздам новий маршрут:
на Соловки і Колиму – від Крут.

2004, 2019

Вони знов кажуть – затягти паси нам,
самі ж в цей час затягують гайкИ.
Невже струїли рабства діоксином
кров українців на усі віки?!

2011

Сміється світ. Сміється він над нами...
Мовчать в зажурі темні небеса.
Щодень у нас трагедії і драми,
Що крок вперед - відразу два назад.

Зневірою знівечено на шмаття
Нам душу, донедавна ще живу.
У розбраті згораючи багатті,
Щомить лаштуєм нову тятиву.

Чомусь найперші промені світання
Нам серце не бентежать вже давно.
У вічнім до мети недосяганні
Ми каменем зриваємось на дно.

Подібно тіням, бродим напівсонні,
Немов поклав мовчання хтось печать.
Не маєм сили вирватись з полону
Від власноручно зведених розп'ять.

Давно не родить нива незорАна,
Чи кров'ю надто зрошена й слізьми?
Земля батьків - неначе рвана рана,
Благає нас - "У руки плуг візьми!".

Давно вогонь у грудях загасили,
Байдужий люд до власних навіть доль.
Одні - напівголодні, в інших - вілли...
О, Господи, прозріти нам дозволь!

Сміється світ. А, може, й Бог сміється,
Неначе нас зреклися в небесах.
Коли терпець нарешті наш урветься?
Коли ми подолаєм власний страх?

Настане час зірвати з віч полуду
І дух свій волелюбний воскрешать!
Та поки що - сміється світ, бо люди
Спішать до власно зведених розп'ять...
22.01.2011р.

9 Травня. Пам"ять по війні.
Хто згадує пропавших і убитих,
Хто йде парадом в блиску орденів,
Ну а для кого - привід щоби випить.

По телевізору салюти у містах,
Гримлять вівсю старі радянські марші.
Тут радість, сміх - там сльози на очах,
А там он чарка і солдатська каша.

А он стоїть, обпершися на пліт,
Дідусь старенький, озирає площу.
Він дотепер воює ще з тих літ
І свічку ставить кожен рік на прощу.

Та не за мертвих ставить - за живих,
Щоб спам"ятались у одвічній злобі
Й почули те, що час іще не встиг
Сховать навіки від свого народу.

Він помішав. Згадав як все було,
Як захищали вони свою землю,
Як по ночах лиш бачились з селом,
З родинами віталися натемно.

Як на роки забув своє ім"я
І лише псевдо знали його друзі,
Не ради втіхи, а щоби сім"я
Не опинилась в заполярнім крузі.

Як всеньку юність розгубив в лісах,
Як доостанку бивсь з всіма на світі,
Як захищав жовто-блакитний стяг
І як на ратуші хотів його уздріти.

Пройшли роки, етапи позаду,
Полон, катівні і сибірські нари...
І лопотить он прапор на плацу,
Йдуть в орденах вчорашні комісари.

А він так й залишився у тіні,
Ціле життя в підпіллі, без імення.
Спиніться віддавать почесть війні!
Загляньте в очі правди сьогодення!

Завмер Хрещатик.
Біль і тишина.
Чекає місто
Відгуку команди.
Стоять пліч-о-пліч
Юнь і сивина,
Чекаючи, як вдарять
В такт литаври.

Очікує бруківка,
Мов удар,
Той перший крок
Військового параду.
У штучнім небі
Нехватає хмар -
Їх стерли,
Прогнали, замалювали.

Як все кругом,
Та штучні кольори
Якісь бліді
В очікуванні шуму,
Бо поряд
Із героями війни
Нема героїв
Із УПА й ОУНу.

Їх, як і хмари,
Не впустили знов.
Їх очорнили
Нізащо й забули,
Що це вони
Той прапор із оков
Фашизму і радянщини
Здобули.

Забули, що
Владимирський тризУб
Вони з сердець
На волю діставали.
Забули, що це з їхніх
Вірних уст
Ми "Ще не вмерла..."
Вперше заспівали.

Натомість гул
Крокуючих рядів
І кожен крок
Вбиває у бруківку
Призив до волі,
Що лишень злетів...
"Спецназ" Хрещатиком
Крокує, по-російськи!

«Мене вбивали тричі, хлопче мій.» -
Казав дідусь під хатою на лаві -
«І прапор наш (сказати не боюсь!)
Із кулями у серце заштовхали.
Отак й живемо разом всі літа -
Гаряче поле і блакитне небо,
Отож ти, внучку, не забудь бува,
Що стяг той, наче батько він для тебе!
Йому віддав я молоді літа,
За нього я віддам усе на світі,
Його хотіли в мене відібрать
Ще в сорок першім гітлерові діти.
Коли у Львові він їм, як пісок,
Засипав очі, свастику закривши,
Задумало гестапо дать урок -
Тоді, онучку, помирав я вперше...

Ми повертались з розвідки утрьох,
(В селі насмерть скарали поліцая),
Коли побачили (нехай боронить Бог!)
Колони смерті і собачі зграї.

У засідці засіли на болоті,
Бо дальше було нікуди іти -
Весь ліс заповнивсь криками німОти
І пси на шиях рвали ланцуги.
Прочісували кожен метер лісу,
Ішли рядами - автоматів блиск,
Ті сірі каски і значки еСеСу,
Я в кулемет поставив новий диск.
Супроти всіх, супроти всього світу
Я там лежав й дивився у приціл,
І дріт тримав в зубах, що мав піддіти
Оте кільце з гранати Ф-1.
Бо прив"язав собі її на груди,
Щоби живим не здатися в полон,
Щоби тортури не відкрили губи
Й не видали землянку друзів - схрон.
Притис приклад, стулив ще більше скули
І палець натискає на курок -
Озвався ліс і пащою акули
Пішов на мене...Вибух. Ніч. Морок.

Та не помер тоді - контужений лежав,
Там мене друзі потім й підібрали.
Гранату на собі не підірвав,
Лиш міною мене пошматувало.

Вмирав удруге у Карпатах я,
Коли з поляками зустрілись «око-в-око» .
Уже закінчилась та довгая війна,
Та нове лихо навалилось збоку -
Її ще «Віслою» назвали москалі -
Наших людей зганяли, як худобу,
І гнали по пропаленій землі
Через границю. Скільки то народу!
Поляки нападали по ночах,
Вбивали, забирали цінні речі.
От ми й зустріли їх тоді в лісах
І біженців закрили наші плечі.
Їх було більше вдвоє аніж нас,
Та ми, як леви, кидались в атаку,
Загнали їх в якийсь лісний барак
І там удруге став я помирати.
Бо автоматна черга просікла,
Пришила до похиленого дуба,
Але й удруге, хоч уже вмирав,
Я вижив, бачиш, знову, хлопче любий!

Ізнову смерть розтанула в літах,
Ізнову мене друзі врятували
А замість мене росстріляли страх
І більше вже його не повертали.

А третій раз вмирав в своїм селі,
Коли голодні йшли вночі за хлібом -
Нас окружила рота москалів,
Енкаведистів взвод ознависнілий.
Ото востаннє, втретє помирав,
Але й утретє не зуміли вбити.
Навіть Сибір мене не доконав,
Бо знав одне - я мушу, хлопче, жити!

А зараз, внучку, буду помирать
І хочу перед смертею сказати:
Для внуків збережи цей рідний стяг,
Щоб й їм було що внукам розказати!»

2010р.

Вже й ти безсилий у тій правді

Немає віри вищої за Правду.
Пророк Лев Силенко

Ти мужній адвокат.
Від влади захищаєш
отою ж владою покривджених рабів.
Ти захищаєш,
наче просвіщаєш,
бо й сам покривджений,
і раб на пів.
Крива Феміда
і судді підступність,
фальшований закон багатіїв…
Щодня товчеш
оте огидне в ступі,
хоч вже на цьому
і «собаку з’їв».

«Чи то на краще,
чи то на більше гірше,
чи то початок,
чи то тупий кінець,
чи перейнятись
«горем» тих крутіших,
що мають владу
й товстий гаманець?»

Та хто ж за бідних,
що живуть з зарплати
хоч слово скаже, де суддя
на важелі
для хабарів від влади
кладе
знедолених життя?

У тім суді –
не правосудді! –
знедолені завжди в біді.
У тім суді –
немає суті,
є приробіток для судді…

В пітьмі знедолена країна,
чужий бандит в суді суддя,
підсудні – мати-сиротина
і сирота – її дитя.

Вже й ти безсилий у тій правді,
все важче в правді і тобі.
Як на війні, не на параді,
ізнову йдеш
у правий бій.

Сивий Кентавр

30 грудня 2010 р.

- Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав
І горював немов собака,
Згадавши прив’язь і маслак.

- Тепер я вільний, та прошак.
Яка кому за це подяка?
Свободо, ти гірка на смак!, –
Раб, від ярма звільнившись, плакав.

- І що, ходив би ще в служаках,
Не навтішаючись ніяк
Тим, що панюга - задавака
Тебе оцінює в мідяк?

- Свободо , ти гірка на смак!

2011

Неправда, что вкус подоплеки неведом
Разнузданной своре зевак.
Я знаю, я знаю, я шел за ним следом,
Я помню - все было не так.

Ведь место Герасима не пустовало
С начала небесных светил.
Начальник сказал: "Утопить ее мало", -
И тут же об этом забыл.

Но честный Герасим в охапку собаку
Собрал, да и полный вперед.
Того запинаем, кто мыслит инако,
Чудного утопим, а вот,

Кто вдруг приглянулся, того приукрасим.
Но я до сих пор не пойму,
Зачем оголтелый и пьяный Герасим
Выкручивал лапы Муму?!

2009

Всім жертвам злощасної операції «Вісла»,
матері моєї дружини Коваль Г.М.
П Р И С В Я Ч У Ю





На лавочці, під хатою сидить
Старенька жінка з добрими очима.
Втомились ноги, сіла лиш на мить,
Від сонця на чоло сповзла хустина.
Задумалась про швидкоплин життя,
Про свою старість, сиву й одиноку,
Про те, куди немає вороття
І про дитинство, і сумне й жорстоке.
Жорстоке, бо лишилось в давнині,
В жахливих спогадах трагедії людської,
Десь за кордоном, на чужій землі,
Хоча тоді і не була чужою.
Там народилась, там вона росла,
Війну злощасну з болем пережила
І підлітком зовсім іще була,
Коли ціле село вночі спалили.
Це на Надсянщині «гуляли» «крайові»
І виганяли люд з своїх поселень,
У Пискоровичі ввірвались вони в сні
І всіх вкраїнців (майже без обмежень)
Загнали в школу, хто у чому був,
І розстріляли у звіринній люті...
І дотепер той автоматний гул
Дзвенить у скронях, не дає заснути.
Таке дитинство. Ще донині страх
Іде за нею, причиняє муки,
Хоч залишилось все у тих краях.
Росла ж бо тут, тут її діти, внуки.
І правнучата прибіжать з садку
Щось запитать в старенької бабусі
І зараз тут, на лавці, в холодку
То наче вічність - ота мить розлуки.
Не одинока, та якась сумна
В тривогах і думках чекає часу,
Коли вбіжить щаслива дітвора
Й веселим сміхом спогади загасить...
Ще пам*ятає обгорілий храм
І кров, що запеклася на стежині,
Відважна полька їх спасла отам,
Сказавши, що вони її родина.
Вони - це п*ятеро маленьких діточок
Та її матір з немовлям в корзині,
Потім дорогою, всю повною пасток,
Сюди дісталися, де і живуть понині.
Та й тут спочатку їх не прийнялИ,
Подовгу називали чужаками,
Чи лемками. Та все ж роки пройшли
Й життя розставило усіх, як слід, місцями.
Хотіла ще згадати голод, біль -
Та відчинилась хвіртка на подвір*я
І теплі рученята звідусіль
Прогнали враз усі сумні видіння...
Лиш сльози не спинили на очах.
«Чого ви плачете, бабусю?» - запитали.
«За вас боюся!» - мовила в сльозах,
Обняла щиро і розцілувала.



Пискоровичі – наша спільна рана

Минуло вже 65 років від часу масової депортації українців із їхніх батьківських земель, які внаслідок установленого наприкінці Другої світової війни радянсько-польського кордонного розмежування відійшли до повоєнної Польщі.

Хоча тодішні правителі називали це примусове виселення “добровільною евакуацією”, важко уявити, щоб понад 700 тисяч українців Холмщини, Південного Підляшшя, Надсяння та Лемківщини – споконвічно корінних мешканців цих країв – чомусь раптом поголовно захотіли покинути рідні оселі, святині, могили предків і добровільно їхати до “більшовицького раю”.

Насправді ж місцевий український люд змушений був покидати рідну землю, насамперед через повсюдні напади польських боївок, грабежі, вбивства місцевих українців, які на Холмщині почалися ще в 1942-1943 рр., а в Надсянні сягнули апогею навесні 1945 р. Попри це, офіційно встановлених термінів виселення не дотримувалися, тому з вересня
1945 р. “добровільну евакуацію” проводили спеціально підготовлені вояки трьох дивізій Війська Польського. Декілька годин на збір – і під солдатським конвоєм валки українських селян покидали свої домівки та прямували до визначених залізничних станцій, очікуючи там іноді декілька тижнів просто неба на товарні вагони, щоб потім ще тижнями в антисанітарних умовах добиратися до місць свого майбутнього поселення. Саме так депортували абсолютну більшість українців Любачівського, Ярославського, Перемиського, Ліського та Сяніцького повітів.

За неповними даними, під час депортації українців від середини жовтня 1944 року і до її завершення в липні 1946 року було вбито приблизно
20 тисяч українців. Символами тієї трагедії, зокрема в Надсянні, стали Павлокома (366 жертв), Пискоровичі (декілька сотень жертв), Гораєць (198 жертв), Березка (180 жертв), Малковичі (154 жертви), Бахів (90 жертв)

16 квітня 1945 р. представники радянської переселенської комісії в супроводі кількох озброєних червоноармійців покликали велику групу місцевих українців до школи на збори, пов’язані з їх переселенням. Їм обіцяли захист від можливого нападу озброєних польських боївок. Перелякані люди повірили, що червоноармійці справді захистять їх від чергового пограбування і вбивств, тож зібралися в школі та біля неї. Але десь о третій годині ночі 17 квітня 1945 р. до школи під’їхали кілька підвод з озброєними польськими бандитами. Червоноармійці покинули зібраних людей напризволяще і зникли. Бандити “Волиняка” і “Кудлатого” оточили школу і навколишню територію та почали розстрілювати українців.

«Львівська газета» 32/8399

Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного дерЕвця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Увись на мить заглянув в небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не позволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим, і вже як став дорослим.
В гірку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»

Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.

«Любов від Бога!» - дід мені сказав.
Коли спитав, як те розтолкувати -
То відповів: « Онучку, Боже збав,
Щоби любові в світі не пізнати
Бо у любові народились ми,
Її Господь колись, разом з душею,
Вдихнув у глину тої давнини,
Коли творив Адама він і Єву.
І, навіть потім, первородний гріх
Простив Отець в ім*я її, любові,
Чимало в світі різних є утіх,
Але щоб стільки, і в одному слові!
Бо то любов нас змалку догляда,
Вона веде нас по життєвій ниві,
І окриляє, і кара бува -
Та завжди тільки робить світ щасливим.
А, якщо щось десь склалося не в смак
То не її вина і не провина -
Заглянь у душу, чи зробив все так,
І чи не твоя є у тім причина.
Любов не може щось зробити зле -
То почуття найвищого гатунку,
Рости ж в любові, внучку, перш за все
І другим не шкодуй до віддарунку.

Люби батьків, люби свій отчий дім,
Оцю стежину в квітах біля хати,
Люби людей, усе на світі цім -
То й будеш сам її вогнем палати!
Бо ми приходим у любові всі,
Щоби у серці зберегти горіння,
В прийдешнє передати, як привіт,
Саме любов майбутнім поколінням!
Люби Вітчизну, хлопче, понад все,
Для її слави нас і породили.
У нас з тобою її кров тече,
Від неї у нас розум наш і сила!
Не раз ти будеш у чужих світах
І побуваєш в багатьох країнах,
Та завжди повертатися, як птах,
На землю цю, що зветься - Україна!

«Дідусю, що таке менталітет?» -
Я запитав, коли ми в поле вийшли.
«Ой, хлопче, як ти вчув його і де,
Чи вигадав тепер його навмисне?
Який там, в Бога, ще менталітет -
На Україні говорили вдача!
Понагородять слів тих, як штахет,
Понадають їм імена собачі...»
Дідісь ще трішки щось побубонів
(сердивсь на теє хитроумне слово)
А потім усміхнувся, подобрів
Й почав зі мною вести вже розмову:
«Це вдача, внучку, значить яка в нас.
Не нас з тобою - цілого народу,
Які ми є, що вмієм, без прикрас,
Характеристика, сказать, цілого роду!
А вдача, хлопче, в нас не бунтівна,
В нас вдача шахтара і хлібороба,
І сталевара вдача, й бджоляра,
Як стисло -трударя, а не нероби!
В нас нація потужних відкриттів,
В нас нація нескінченних талантів,
Як треба веселитися в житті -
То навіть співаків і музикантів!
В нас нація хороших хазяїв,
(Хоча батьків і звезли до Сибіру)
У дітях залишився їх укрій,
В серцях осіла ще дідівська віра!
І все в нас добре було би, коли б
Ми ні на мить не вміли забувати,
Що нам разом триматися велить
Вітчизна наша, для народу мати!
А то ми всі такі вже хазяї,
Що дальше свого тина ніц не бачим,
І кожен сам для себе лиш жиє,
Що краще лиш в сусіда добре бачить.
Усі на плОтах дружно постаєм,
Усі новини дружно повідаєм,
Усе говорим, що воно і з чим -
Та дальше плоту і не виглядаєм.
А от коли нам тикнуть кулаки,
Коли вже так дістануть нас «на синьо» -
Тоді беремо вила і кілки
І б*ємо всіх з розмаху й всеї сили!

Така-то вдача, чи менталітет
(Ну і придумають же слово те, їй Богу!)
Напевне, то якийсь інтелігент
Про вдачу перевів на іншу мову.»

«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
Що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а полякам там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так і вдавитись можна за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!