«Чому то люди журяться, дідусь?» -
Я запитав, як йшли ми по суниці:
«Я й сам не знаю, деколи чомусь
Так хочеться поплакать, пожаліться.»
Дідусь мовчав, зігнувся, під кущем
Знайшов суничку і підніс до сонця:
«От, бачиш, як в промінчику цвіте
І як іскриться, ніби у віконці!
Бо хоче світла, хоче теплоти,
Щоби її, он там, не розтоптали
А обігріли, навіть, коли ми
Від рідних стебел її відірвали.
Дивись, онучку, бачиш у траві
Ті ягодинки, що вгорі, до сонця?
Рожевощокі,пишні і рясні,
А унизу - зелені, хмурі,прісні.

Отак-то, хлопче, і в житті бува,
Коли під сонцем ходим - повно світла!
У радощах і день за днем сплива
І доля якось стелиться привітно.
А як прийдуть осіннії дощі,
А як повіють злії хуртовини -
То, якось, сумно зразу на душі
Й важка журба впадає на людину.
Щоб не розкиснуть, не зжурити дух -
То треба щось приємне пригадати,
Бодай хоч книжку прочитати вслух,
Якимось чином ту журбу прогнати.
Бо та журба тебе, онучку, з*їсть,
А у житті ніколи не поможе.
Отож прийми від мене добру вість -
І не журись ніколи, дай тє Боже!»

«А що то - зрада?» - діда запитав.
Аж зупинився дід, пересмикнуло:
«А що то, хлопче, ти таке згадав?»
І, певно-що, поринув десь в минуле,
З стерні (зігнувся) підняв колосок,
Помняв його в руках, дістав зернину:
«Хоч не питай про це мене, внучок,
Бо то важка й не з прощених провина.
То чорна тінь, що яструбом пливе
І вп*ятись в душу пазурами хоче,
Тоді, коли її ніхто не жде,
Чекає, як відведеш в бік десь очі.
То гидкий змій, що у кущах заліг
Й чекає, поки ти оголиш ноги,
Щоби вкусити. То отой батіг,
Що так болюче б*є весь час з-за рогу.
Ой, не питай, онучку, то - ганьба!
Бо та зараза вже не раз гуляла,
Не раз козацьку славу продала,
Козацькії кургани потоптала!

А як тобі розумно пояснить,
Щоб міг ти це для себе зрозуміти:
Не можна, хлопче, по двох мірках жить,
Й людиною при цьому залишитись!
Не можна зраджувать ні друзям, ні думкам,
Свому народу, Батьківщині, вірі,
Бо брудом ти заляпаєшся сам -
Але й нащадки вмитись не зуміють!
Отож не згадуй більше вже його,
Забудь те слово, проковтни,як слину,
Бо лишень згадка - то велике зло,
У ньому й є всі біди України!»

«Що таке віра?» - діда запитав,
Складали сіно ми на косовиці.
Дідусьо мій спочатку промовчав,
Задумавсь і погладив, чось, копицю:
«О, хлопче, віра - то святе!
То те, що світом і людьми керує!
Без віри - то людина пропаде
І весь свій вік, усе життя змарнує,
Бо лиш приходим ми в цей грішний світ,
Лишень рождаємось - як вірити судилось,
Що завтра сонце стане в цій порі,
Що дощик впаде, як земля спостилась.
Що пташка заспіває на вікні,
Що зацвіте троянда на подвір*ї,
Що всі страхи будуть лише у сні,
Що сніг зійде весною на узгір*ї.
Людина лише вірою й живе
І в день наступний, і в своє майбутнє
Ця віра їй добитися зове
Й зробити щось у своїм житті путнє.
То віра у батьківськую любов,
То віра у святі Закони Божі,
Вона бурлить у тобі, наче кров,
Підкаже, що робити, хлопче, гоже.
Найбільше віра, внучку, ожива,
Коли ти сам її в душі тримаєш,
Коли усякі новії діла
Із вірою, що скінчиш, починаєш.

Отож, онучку, незважай на страх
І не дивись на всякі перешкоди,
Спитай у серця свого попервах,
Бо серденько - то дзвін твого народу!
Воно підкаже, що робити слід
І як в собі ту віру укріпити,
А з вірою і сам гірчак - то мід,
І нізашО тебе вже не скорити!»

«Що то політика?» - я діда запитав.
«Ото, внучатку, наша біль і сльози.
Дивись! Он бачиш той великий став?
То стільки сліз ми виплакали, може,
Бо хто придумав слово те смішне,
Що, ну ніяк, з життям не пов*язати?
Ну, розумію, десь дорога йде
І нам із неї треба не звертати.
Але дорога завжди - це пряма!
Ось із села, приміром, йде до міста,
А ми петляєм, як ото чума,
І ніколи на хвильку навіть сісти!
А скільки грошей та чума жере,
І скільки там усяких «капеланів»:
Технологів, експертів, страх бере,
Що там зібрався клан політиканів!
От я, приміром, як робив роблю,
Я орю ниву, сію вдячне жито,
Уже зіграли похорон рублю -
Та й гривня чось не хоче нас зігріти!
А всенькі гроші, як то говорять,
Раптово, якось так, позеленіли
І всі в політиці кружляють і вертять,
Над тим олімпом брехні і зневіри.

Не лізь в політику ти, хлопче, нізащо,
Бо не вона цей грішний світ годує!
Що вона дасть оцій землі дошу?
Чи може колір ниви замалює?
А прийде час - і люди все піймуть,
Й не політиканів стануть величати,
А тих, хто цю дорогу зладить в Путь
І, разом з нами, буде прямувати!

«Що то, дідусю, націоналізм?» -
Спитав я діда в садку біля груші -
«Бо, кажуть, таке саме як фашизм.
А я не знаю,та й цікаво дуже!»
«То важко пояснити» - каже дід.
«Та постараюсь якось роз*яснити.
Дивись в садку і сливи, і горіх,
І яблуні, і вишні в оксамиті!
Та кожне деревце росте собі
І не мішає другому родити,
І кожне плід виношує в собі
Інакший, як в сусіднім древі-вітті.
Хоча й цвіте в однаковій порі,
Й ті самі бджоли запиляють разом -
Та кожне деревце, мов в чудо-грі,
Лишається, ким і було одразу!
А там росте (он бачиш?) терен-кущ
І все йому замало в світі місця,
Весь час залазить на кремезний дуб
І до садку приблизитись спішиться.

Ото, внучатку, так воно в житті:
Ми - українці, там оно поляки,
І кожен має мову, звичаї святі,
Історію, міста, в нас Львів - в них Краків.
Але живемо дружно напрочуд,
Хоча колись потроху і сварились,
Бо знаєм українцю бути тут,
Ну а полякам там, де народились.
А от фашизм - то терену кущі,
Що хочуть заграбастать все довкола,
Себе лиш звеличають від душі
І вседозвілля прикривають Богом!

Сиділи з дідом якось надворі,
Про те, про се тихенько говорили.
Аж тут автобус став у тій порі
І пасажири з нього виходили.
От і сусідка наша підійшла
(Вона вже тиждень в місті десь працює)
Й до діда: «Здрастє! Как дєла?»
А дід мовчить, немов її не чує.
Плечима зверхньо стиснула вона
І пхикнула так важно й гонорово,
Пішла собі...Такі тобі дива!
Не розберу - що то така за мова.
Питаю діда гречно що то є,
Як тота мова там, у місті, зветься
І що вона так гонор додає?
А дід мені у відповідь сміється:
«Не додає, онучку мій, нічого.
Хіба чужинське слово - то диплом?
Цуратися свого це гріх від Бога,
Так і вдавитись можна за столом.
А то погана мода, хлопче мій,
Вона для тих, хто з розумом не дружить,
Бо вдома треба мовити на тій,
Якою мовлять всі тутешні люди.
Якою тебе мати назвала,
Якою тебе вчителька навчила
І срам людині, що то забула,
Що мову у душі похоронила!
Бо, навіть, другі люди у світах
Лиш поважають тих, хто вірний слову,
У них кажи на їхніх «язиках»,
Вони приїдуть - будуть вчити мову!
Освічена людина лиш тоді
По-справжньому слугує на повагу,
Коли не забуває свою в чужині
Й до других мов не проявля зневагу!

«Що то - свобода?» -діда запитав
І відповів дідусь, заплющив очі:
«То, хлопче, бачиш, там вгорі, між хмар
Літає пташка й вирватися хоче.
А, коли взяти її і зловить
І засадити в клітку, навіть з злота -
Нізащо в світі не захоче жить,
Хоч би й до їжі дав їй позолоти.
Ти будеш дбати, годувать її,
Будеш тулити іграшки й дарунки -
Та лишень небо снитися у сні
Буде, сердешній, а не ситість шлунку.
І як її ти, внучку, не лелій,
Як не пести і не тули до себе -
Їй найдорожче не ухід цей твій,
А світле, вільне й непокірне небо!

Так і в житті, внучатку, позачас,
Полакомившись на якусь наживу,
Навіки можна втратити якраз
Свободу, волю й рідну Батьківщину!

«А хто такі, дідусю, «москалі»?» -
Спитав в дитинстві я колись у діда,
На пасіці сиділи ми в тіні
Й дивилися як бджоли йдуть обідать.
«Хороше запитання» - дід сказав -
«Це, думаю, би варто відповісти.
Візьми, приміром, вулик. Там устав
Коли ставать, коли робить чи їсти.
Та прилітає зовсім інший рій
Й не дивиться ні на устав, ні бджоли,
А починає вішать тобі стрій,
Якого ти й знавать не знав ніколи.
І починає зразу ж тебе вчить,
Що ти, мов, все чось робиш як не в нього.
Хіба від того серце не болить,
Не хочеться прогнати його з дому?
Та він, не те що просто не іде,
Він ще й тебе прогнати з дому хоче,
Брехливо й вперто щось тобі плете,
Що вулик той - його, і прямо в очі!
Тобі аж слів вже не хватає говорить,
А він уже на всенький світ волає
Що брата, мов, по крові хтось гнітить
Й слова при тім зовсім не вибирає.

Складне то слово, внучку, я скажу.
Не думай, що вся пасіка сусіда
І справді так похожа «москалю» -
То лишень рій, що нам міша обідать!»

У діда ще маленьким запитав:
«Як добровільно, діду, це і примусово?»
Дід подививсь на мене, мовчки став:
«А нащо, внучку, знать тобі те слово?»
«Та, просто так» - сказав йому тоді.
«Е, просто так, такого не буває.
Бо примусово (скажу я тобі)
Коли тебе, як те теля, штовхають,
А добровільно - коли сам ідеш,
Знаєш куди, за чим, і ради чого.
Приміром: нас в союз (якщо піймеш)
Колись давно загнали примусово!
І примусово відбирали хліб,
І примусово у колгоспи пхали,
І примусово гнали у Сибір,
А добровільно ми у ліс тікали.
І там ми боронили нашу честь,
Щоби не бути баранами стадом,
Щоби не бути арештантом десь
Й під автоматом не робить «как надо».
Ми боронили ріднії краї
Від німця і тортур енкаведиста -
То добровільно йшли на смерть самі
Супроти комуністів і фашистів.
Одні від других мало чим різнять -
І ті і інші вождів восхваляють,
І світ цілий загарбати хотять,
Бо кажуть, що півсвіту їм замало.
Та то колись...А зараз що сказать,
Послухай, внуче, серце, як підкаже,
Коли щось будеш у житті рішать,
Лиш до муки ніколи не сип сажі!»

Нема вже діда. Пухом хай земля!
Нема від кого слухать мудре слово...
До мене внук сьогодні підбігав
Й питав про добровільно й примусово.

За сталевим парканом*

За сталевим парканом –
Майдан Незалежності,
і пильнують сталеві менти.
Вже каркасом стоїть
та ялинка сталевої важності,
і ялинки живі –
до сталевих обрубків хвости.

Веселіться, брати!
Веселіться із владною владою.
Дуже жвавий тепер
президент-поліцай:
в келих поту наллє,
розіп’є того поту із бандою,
що збігає солоний
з народу лиця.

Хай же луплять народ
ті бандити о камені мордою –
щоб із кров’ю той піт –
поки без голови.
Вже будує Йому
за лихою московською згодою
промосковську тюрму
президент –
будівник головний.

У тій спільній тюрмі –
у країні з залізними ґратами
вже чекає із катом
душі аудит:
ті, що злодієм були
не доокрадені,
аудитор докраде –
московський бандит…

Українці, брати!
Україну готують Московії,
вже кати бальзамують «хохландії» розтин душі.
Об’єднайтесь, брати,
не працюйте на банду розколами,
діставайте із піхов своїх палаші.

Сивий Кентавр

* 5-16 грудня 2010 р. Після розгону Майдану
протестуючих проти «Податкового кодексу»

Багато хочеться сказати
Не вистачає просто слів..
Думкам властиво помирати
Чи породжати новий гнів...

Сказала би,та вже не можна,
Бо знищили мої слова,
А думка вільна так тривожно
Ще ледве шепче,що жива..

Розповіла я би багато:
В словах іще горять огні,
Та зіпсую величне свято
Усепрощаючій Брехні..

Ні, не боюсь я говорити,
Але для всіх уже німа...
А слово може ще убити,
Та сенсу в цьому вже нема...

І хай говорять,кому можна..
Я на секунду замовчу...
Бо згине ваше слово кожне...
А я у вічність закричу...


2009

Шатаясь, странник у дороги
Озяб от холода, промок
Замёрзло тело всё и ноги
И он бы плакал, если б мог

Нет слёз разхлёстанных ветрами
Его душа молча кричит
Пуста, осмотрена ворами
Разбита сотнями обид

Его года к земле склоняют
На вид - преклонных лет старик
Таких как он везде гоняют
И он от этого поник

Каким он был, того не знаем
На пике лучших своих сил
Его за вид мы осуждаем
За это свет ему не мил

Таких как он везде хватает
Возьмите всякие края
Пусть Бог судьбу его решает
Пусть будет Бог ему судья!

2009. Буян Вячеслав

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

Помолимось за душі убієнних,
Страшним голодомором в чорний час.
Всіх разом пом’янімо й поіменно,
Щоби цей жах не доторкнувся нас.

Помолимось за душі убієнних,
За знищене найменше немовля.
Пів-світу годували чорноземи,
А трупами вкривалася земля.

А люду було вбито незчисленно,
Йшла по Вкраїні «красная» коса…
Помолимось за душі убієнних,
Щоб легше їм було на н е б е с а х.

Листопад 2010

Усі, хто може ще тримати зброю,
Гуртом біжімо мову рятувати!!!
Я впевнена, готові ми до бою,
Російську мову нумо в кожну хату!!!

Її з усіх усюдів витискають
Не відає наш люд її ваги...
Про неї освітянський батько дбає,
Та одномУ йому не до снаги!

То треба нам міністру підсобити
І мову Пушкіна від знищення спасти!!!
Щоб в Україні мали змогу діти
Російськомовними надалі в нас рости.

Культурними нащадки хай зростають,
(Не личить їм малоросійська мова),
Та Чехова в оригіналі прочитають,
"Поет" цей - надзвичайний майстер слова...

Як боляче душі моїй сьогодні,
Нестерпно важко думати про те,
Що моя мова, як межа городня,
Вже скоро бур'янами заросте.

В якім краю скажіть, будь ласка, люди,
Тримали б в кріслі владному людця,
З нутром й лицем біблійного Іуди?..
Чия ж скажіть в країні влада ця?..


17.11.2010

І знов монголи – наче Божа кара!
Воскресли лиш – і знов іде Руїна,
А рідні діти знов у яничари,
І стогне вкотре дурена Вкраїна.

А все з дрібниці – з дачі в Конча-Заспі.
Сьогодні ж сходить труєне насіння.
Співаймо, гей! Чи не останній заспів?
Не буде ж безкінечним воскресіння!

Проникаєм у все, навіть крізь небеса,
Що нам день принесе? - висихає роса
Під палючим промінням роздертих світил,
На дорогах, якими самотньо нам йти.

Наче камінь, ковток вітру в грудях застиг,
Озирнемось назад - попеліють мости.
Спраглу душу давно не поїли нічим,
Забуваєм про Бога, за щастям рвучись.

Зорі падають в душу, лишають жалі,
Проти течій пливемо тіньми кораблів,
Проти натовпу йдем, що помножує лють -
Безнадійно шукаєм життя вищу суть...

Крізь терпіння і зради, крізь море скорбот,
Звироднілий дощенту, нещасний народ
Йде в майбутнє наосліп й не відає ще -
За накоєне зло не діждеться прощЕнь!

Люди, будьмо ж людьми! Крізь безмежжя небес
Проглядає на нас закривавлений хрест...

2010

Твоя рука на мить торкнулась ночі,
і звуки арфи попливли здаля.
та чи то арфа? то ж громи гуркочуть,
то стогне бідна зношена земля,

то Прометея голос гучний, грізний,
то передсмертний крик про вість благу…
то довгожданий дзвін вечірній пізній,
то сміх калини на блідім снігу.

28 листопада 2009

Куди йдемо? Що завтра буде з нами?
Не луками - лукавими шляхами

Блукаємо. Заплутали сліди.
Уже й самим - ні звідси, ні сюди.

Уже душі ні холодно, ні тепло.
І байдуже - до раю чи до пекла.

Відколи йдем? І по якому колу?
Невже отак ходитимем до скону?

Розгублені. Загублені в пітьмі.
Знемовлені. Безмовні - як німі.

Позаду: чорні діри й білі плями.
Уже й не пригадаєм - звідкіля ми.

03.03.2009

Мій друже, там, за океаном
Чи філософський камінь роздобув?
Чи став нарешті долі паном?
Чи вже забув ким вдома був?

Шляхи торуєш предків гнаних
У чужині. А той же час
Чужинський дух у дім жаданий
Забрався, наче свинопас.

Жеруть укотре свині перли,
Збережені в добу чуми
…Із пафосом звучить «…не вмерли…»
І з блиском погляду від тьми.


2010 р.

У спеку і мороз, у пору дощову
Хай зрине на вустах стосильно - "Я ЖИВУ!"
І крізь світи зневір прорветься аж до зір,
Щоби вернуть назад й колись сказати - "ВІР!"
Тій згубленій душі, що в холод, у дощі
І в теплий день ясний стоїть десь на межі
З обдертими крильми, похиленими вниз,
Яка немов між двох згубилася вітчизн -
Своя серед чужих, чужа серед своїх...
Лише б цей заклик "ВІР!" ніколи в нас не стих!

Минуле залишай в минулім без жалю,
Хай душу воскресить всесильне - "Я ЛЮБЛЮ!"

17.09.2010р.

Цей вірш насправді присвячую одній рідній людині, котра згубилася між Тут і Там у пошуку пристані для своєї душі.

...В театрі абсурду розігрують давній сценарій:
- Отого, що пук..., запроторимо, суку, на нари...
Але перед тим мотузочка йому заплетемо,
Щоб знав, де що плести: десь в тему, а десь, блядь, не в тему...

- А свідків куди? Крові нашої прагнуть в пожертву...
- Свідки не мають ціни, коли всі вони ... мертві...
А самий безцінний, що тягне за нас усіх мазу,
Кравченко, сука, отой, що стрілявся два рази...

...От вже нездара... Як справу (!) йому доручити?..
Не те, що когось - себе не зумів замочити...
Однак, все гаразд, проведемо ж тепер "очну ставку":
"Я вас не знаю...", - шипить сивий лев проти шавки...

...Щодо паперів: пиши, протоколи все стерплять...
Той хто душив і вбивав - сам вже мало не жертва...
Правди - нема, правду знає лиш... - Т-с-с-с! Заборонено!...
(ГПУ* розмальовує святістю Їх Відстороненість...)

...Крокодилячі сльози на цвинтарі... Правила гри...
На злодієві, кажуть, чи шапка, чи кучма горить...
Найняли литвина, щоб лизав зад новому Ягайлу...
Словом, "Крава" - це цап відбувайла... Знімаємось: смайлік!..

...Постарів Мельниченко, вже й в нього інсульт - необачно,
Вижидає Мороз, за євреїв радіє Табачник...
Л. Деркач, врешті-решт, мову спільну знайшов - з голубами,
Янукович, зі слів Ганни Герман - брат кровний Обами...

...Отак і живемо, глитаючи цю "демократію..."
Народ і "братки", голодні між ситої братії...
А десь в Небесах, де закони абсурду не діють,
Літає душа, православний по імені Гія...

...По справі шістьдесять дванадцять сорок один,
Засуджено Честь: - Мийте руки!.. - Давайте води!..
Справу закрито... Вердикт: нота шоста, пункт вісім...
Скільки іще є голів в Таращанському лісі?...

*ГПУ - Генеральна прокуратура України

Кумпала Вір, 15.09.2010 року
м. Хмельницький

Забудь надії всі, окрім надій на себе.
Здоровим глуздом собі помагай.
Ти хочеш знать, як жить? У дідуся спитай
У будь-якім селі: він скаже як-то треба.

А всі твої вожді – це голі королі.
“Хто знав, що буде так!” – горлає верховода.
Хто знав?! Отак воно! Чекай тепер негоди
В найближчі двадцять літ, що згинуть у золі.

Так, буде важко нам. Розваляться світи.
Чи зродиться нове, чи й вірити намарне?
Є Вищий Суд і не бува безкарних,
Так стій, і як опори тримайся доброти.

Без докорів сумління і хули
(Дай, Боже, перебути чорну смугу цю!)
Самі себе на муки прирекли,
Хто дурістю своєю, хто - байдужістю.

Гряде орда пітьми (числа їй несть!).
В жалобі смутку Та, що "ще не вмерла".
Самі собі звели Голгофський хрест
На стежці до Духовної Говерли.

А вже ж були близенько... А могли ж...
Чого забракло: сили чи терпіння?
Самі себе цвяхуємо. Коли ж
Заслужимо у неба воскресіння?

2010

Ми в постійнім страху, ми живемо у нім,
Бо новий день чергову нам драму готує.
Боїмось, що біда завітає в наш дім,
А від старості й смерті ніщо не врятує.

Нам підсовує різні нещастя цей світ:
Зраду друга єдиного, втрату коханих...
Як колись облітає із дерева цвіт,
Так і ми щось втрачаєм в дорогах незнаних.

Боїмось помилок у своєму житті,
Бо за них завжди дорого треба платити.
Боїмося зневіри у власній меті,
Бо без неї ми сенсу не маємо жити.

Боїмось, що завчасно обірвуть наш путь,
Чи не буде в нас завтра жаданого миру.
Боїмось ворогів, що зненацька прийдуть
І всміхаючись в очі – “у спину сокиру”.

Боїмось, що помремо колись в самоті,
Боїмося обману, неволі і болю...
Нам пора вже позбутись страхів у житті!
Чи занадто слабкі ми, бездухі і кволі?!
2001р.

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Скажи, для чого вічна війна?
Від цього в мене доля сумна
Й не веселе життя. Краде,
Надія на спокій, чи до війни веде
Вона того, хто нею жити бажає?
Щасливим бути хто заважає?
Чи є десь інші дороги,
Де не живуть Демони і Боги?
Реальність тепер різноока.
У війні – життя кособоке.
Як зупинити ті сили, що рвуть на куски
Життя людське? У творчість шляхи вузькі,
Та й на них перешкоди щомиті
Виникають, бо потвори ще не ситі.
Та й зупинить їх хто?
Зняти б з плечей війни пальто...
Творчість грайлива, весела, щаслива.
Юність довірлива, ніжна, вродлива.
Так би до смерті в таких потоках жити…
Досить одне на одного бруд лити!

Бій відлунав! Жовто-сині полотна
Знімати не будуть – то є неістотно.
Бо тільки фанатики й явні вандали
Знімають вже звичні усім причандали.

В кашкеті з тризубом (ще й френч попри спеку)
До блоггерів йшов курінний нацбезпеки.
Туди, де під стіночкою кабінету
Тулились докупи бійці Інтернету.

Аж до кісток пропікає очима,
Строк наче смерть вигляда за плечима.
Докази? Ролики, відгуки з преси,
Копії з сайтів і ІР-адреси.

Є серед вас вільнодумці, я знаю!
Кожному – вирок й печать!
Стиснуті губи в останнім одчаю,
Всі ЖЖ-люби мовчать.

Вас півкраїни таких, чорнобривих,
Зон не настачиш для всіх.
Нащо ж до влади ви так непоштиво?
Відповідь - сміх!

Ну то не буде вам хостів нікому,
Трафік задушим і край!
Вийшов один і сказав курінному:
Блог скопіюють, стирай!

06.08.2010

Прислухаймось! Здається долина
Здалека десь глухе відлуння грому.
Та це не грім. Це справжня йде війна –
Страшна, безжальна, ніби й незнайома…

Здригнулось небо в зареві гармат,
На Грузію дощем смертельним сіє.
Цю землю полонив імперський кат,
Його ім’я знайоме нам – Росія!

Земля зросилась кровію синів,
Обличчя матерів від сліз зчорніли,
Тому що хтось в Московському Кремлі
Вершити долю світу рветься сміло.

Горять міста, людську довкола плоть
Знівечено на шмаття «старшим братом».
Та гордий і нескорений народ
Навколішки не стане перед катом.

Не піде до Росії на поклін,
Землі батьків не здасть ані дещиці,
Бо той, хто є Вітчизни вірний син,
Піти й на смерть за неї не боїться.

Ніхто не в змозі знищити народ –
Єдиний, сильний духом, як грузини,
Здолає він загарбників-заброд
Й останній ворог Грузію покине!

Та док земля грузинська ще горить,
Охоплена імперськими вогнями –
Ми мусимо Росію зупинить,
Щоб ЦЕ колись не трапилося й з нами!
серпень 2008р.

Цей вірш неодноразово лунав на вічах м. Львова на знак підтримки Грузії у російсько-грузинській війні 2008р.

*Російсько-грузинська війна́ 2008 року — збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію, де з'єднання абхазьких загонів та російських «добровольців» атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину. Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню...

Авітамінози міста
Дрібні міокарди держави
Поклади, я сказала, на місце!
Поверни туди, де взяв ти.

Мітинг проти менінгіту
Запалення Голови – ешафотом!
Чому до нас тягне, наче магнітом,
Всяку мерзоту?!

Щомиті підіймаюсь духом ввись
Над тими, хто у власному безсиллі,
Зневірившись, шматує власні жили,
Забувши життєствердний клич "Борись!".

Здіймаюся над тими, хто ніяк
Не випростає вгнуту в землю спину,
Хто зір свій не підводить в небо синє
І волю не стискає у кулак.

Здіймаюся над тими, хто увесь
Себе віддав в заручники облуди,
Хто не по правді ближнього засудить,
Забувши, що таке сумління й честь.

Здіймаюся над тими, хто завжди
Від зрад й лукавства має насолоду,
Кому і доля власного народу
Байдужа є у час лихих годин.

Та скільки зможу - крильми затулю
Я ближнього від скверни цього світу,
Впиратимуся злу несамовито
Й навік себе до Правди прикую.

Ріка терпінь нехай мене несе,
Хай на вустах - солоний присмак тУги...
Я вірю в те, що доля шанс удруге
Мені на щастя дасть, по при усе!

Здіймаюся над світом й не боюсь,
Що сил мені не вистачить для лету,
Що світ мене не визнає Поетом,
Що впавши вниз колись я розіб'юсь...

...Я живу у державі, в якій зубожілий народ,
Розгубивши усе, крім кмітливої вдачі і гумору,
Напитав собі герб - золоте деревце Сефірот...
"Це ж князівський тризуб!" - можновладці-поети "подумали..."

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, однак тут народ ні до чого...
Бо держава моя - в мальовничому, тихім селі,
Де в росі на світанку ще можна угледіти Бога,
Де увіткнута палка кущем пророста із Землі...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, якою керують сатрапи...
Поза злодієм - злодій, за черевом підкумка - кум...
Над усім цим лайном майорить перевернутий прапор...
Воду ллють на Вогонь!... Неприкрите невігластво, глум...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

... Я живу у державі, як варвар, як гой, ніби Каїн...
Бо - Єдине шукаю... Рабові невільне Знання...
Розбудивши Любов, я до спраглих Любові гукаю:
"Просинайтеся, люди! Вас глушить і сліпить брехня..."

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

...Я живу у державі, насправді, бо, знаєте - доля...
Бо Душа, перев'язана в гуз, знає Міру Буття:
Де блакитне - Земля, ну, а жовте - Божественна Воля...
Де у серці б'є ключ, суть корона і корінь життя...

...Я живу у державі,
Бо я в цій державі живу...

Кумпала Вір,
28.07.2010 року, м. Хмельницький

(Рекламний проспект)
Точить запахи цвіт на зеленому вщерть рушникові.
І косаті русалки сміються у вітті вербовім.
І нащо вам, сеньйори, здались Емірати далекі.
Ви послухайте, як у пампасах клекочуть лелеки!
Може вразить щось вас, і дасте ви нам добру пораду,
Бо місцеві пеони ніяк не дадуть собі ради.

Головний тут – дон Федро, і донів до біса, як личить.
На фасадах фазенд імпозантні квадратні обличчя.
Вони кожного чують і пильно вдивляються в даль:
Чи куються мачете? Чи вариться експортна сталь?
Обіцяють залізний закон і судовий процес,
Бо на волі ще банди злочинців у формі і без.
А хто дихати хоче – дозволять (свободи ж пора!)
Тільки слід кому треба по-чесному дать хабара.

Хлопчик хоче в Тамбов. То й чого ж? І нехай собі їде!
Бо вже лишніх парковок нема. Джипи ставити ніде.
Ще від Нестора так повелось – нами правлять чужинці.
Козиряємо хвацько вождям, государям і принцам.
І вчимо ми терпляче, століттями мови чужі,
І один лише крок, щоб до рідної нам збайдужіть.
Вже в історії пишуть, що ми – нерозвинута раса.
Радять досвід вивчати у старших братів папуасів.
Але нам все одно, ми вже звикли. До всього звикаєш.
За роботою ніколи все… і хати наші скраю.
Нас побачите в білих платочках і житніх сомбреро
На безкраїх просторах цукрових плантацій і прерій.
Хлібом-сіллю зустрінем, і щиро запросимо вас:
Завітайте, аміго туристо, до нас в Гондурас!

Ех!.. Текіли б із перцем… і вишиті пончо нам би.
Та й утнем гопака під веселу мелодію самби.

...Мій хороший, я тупо втомився, і це вже не жарти...
А причина - одна, що здавила мене, мов змія...
Розіп'ята в мені, прямо в серці душі - меншовартість...
Отака-от дилема: моя меншовартість і я...

...А навколо - туман, а у мене - бажання: проснутись...
А навколо туман, а у мене - жадоба: знайти...
А навколо туман, а у мене - мета: повернутись..
А навколо туман, а у мене - стремління: дійти...

...Я німий українець, зацькована вовком овечка...
Скільки раз я вже чув, що насправді мене тут нема...
На мені чи то рок, чи то хрест, чи іржава вуздечка...
Рідна батьківська хата, холодна, немов би тюрма...

...І одні мені кажуть, чувак, придивися, ти ж арій...
От, читай: "Мага Віра", Учитель Силенко, Дажбог...
А від інших я чую про друге пришестя і кару,
Про Христове розп'яття, про те, що у Біблії Бог...

...І одне розумію, одне: справжню Істину - скрито...
Десь іще з тих часів, коли був розіп'ятий князь Бус...
А між ряс і релігій зневірену Віру зарито,
У якій - Україна, в якій - розпорошена Русь...

...І тому я - шукаю, шукаючи Віру і Бога,
І здається, розгадка загадки моєї проста:
Бог - він трошечки вище чуприни кумира Дажбога,
Бог - він трошечки вище підніжжя Голгофи Христа...

...Залишилось одне, мій хороший, одне - вишиванка....
Ніби рясу її, на свою меншовартість вдягну,
І піду опущу бюлетень свій в запльовану банку,
Промовчу, вже укотре, і вкотре вже шию зігну...

...Ну, а потім зберусь і поїду у Перм чи в Саратов...
Навздогін полетять заклинання, мана, матюки,
Але я заховаюсь за зад свого старшого брата:
За "Спасіба, хахльонак!", за милість, за чарку з руки...

Кумпала Вір, 20.07.2010 року,
м. Хмельницький

...Повідай мені, о вожде снігів косооких,
Куди ти ведеш розхристану, босу Росію?...
Оглянься назад - мете, доки кинути оком...
"Дороги і дурні" і ти, як блаженний месія...

...В світлиці твоїй - орел-триколор двохголовий...
У жестах твоїх - татарських баскаків пихатість...
А в сінях твоїх - дим і сморід, сивуха й полова...
І протягів пляс під гармонь у нетопленій хаті...

...І ніби ми всі з діда-прадіда браття-слов'яни...
Та як же ти любиш збрехати, хто хліб цей посіяв...
Захрип соловей з балалайкою, голий і п`яний...
Але пам'ятай, Україна - "уви", не Росія...

...Було тут багато чужих, косооких вождів...
Гуляв польський гонор, великонімецька вівчарка...
Однак тут немає таких, як в Москві, холодів,
І хочеться вірити: тут, хоч на грам менша чарка...

...Ростуть покоління, і знаєш, земляче, я вірю,
Що хтось з них відкриє зачинену браму в Європу...
А ти - на розпутті, у крові, так схожий на звіра,
Стоїш і гикаєш і "красненькім" сніг білий кропиш...

...Він тішить тебе, твій новий, в шубу ряджений вождь...
Стібає коней, що вгрузають в багно, на розпутті...
Новітня матрьошка, ведмідь, імператор, ну, що ж...
Великий... Маленький... І все ж, косо зроблений Путін...

Кумпала Вір, м. Хмельницький
30-31.01.2008 року

Режисер побажав греця ,
ми стріляли у декорації.
Загалом, все нижче йдеться
про воєнні операції.
Марші лились крізь мати
(чоботарі заздрили стримано).
Барабани: «Ати-бати!», -
нахабно на публіку гримали.
Підготовка до теракту,
так би мовити, репетиція:
ніхто не чекав антракту –
напружена хвора позиція.

Лише у брудному віконці каси:
Білети продані!
Білети продані!
Продані, дідько, білети!
…Натомість барабанів маракаси.

2010

...Є декілька вивчених способів
Прийти на Зорі у цей світ...
Наприклад, зачавшись в утробі,
Наприклад, зернинкою з квіт...
Наприклад, із Божого промислу,
Наприклад, з живого яйця...
Про яйця тепер поговоримо...
"За яйця" історія ця...

...Яєчню смажити ми любимо усі...
Це блюдо, як то кажуть - холостяцьке...
Об край пательні тим яйцем прикластись хвацько,
і за хвилину блюдо це - у всій красі...

...Коли є час, додати трохи сала,
Цибульки, помидорок, шкварочок...
Олійки, сольки, перчику стручок,
Зеленої петрушки патичок,
І - "Ще не вмерли", так, як класики писали...

...Однак останнім часом модно готувати,
На фоні запліснілих синіх стін...
Або, убравшись в позолочену краватку,
На фоні баби у очіпчику простім...

...Обов'язково під прицілом телекамер,
Під канонади пропіарених ідей...
Наприклад: "Україна - для людей!"
(Для тих, що знають, як вправлятись із замками)...

...Якщо тебе взяти за яйця,
Який би не був ти крутий,
Згадаєш: невдячних данайців,
Трухляві дніпровські мости...

...Сонети брехливих поетів,
Продажних політиків зло...
Правдивий "товаріщ Суетін"
Підшиє усе твоє тло -

...За яйця! Які там міньєти?!...
За яйця! Який там оргазм?!..
- Лижи!...
"Прежидентом штаєте,
За яйця лошкочучи нас..."

...Голлівудський сюжет, театрально-картинне падіння...
Президенту - нелегко... Товчуть, то вінком, то яйцем...
Але він - отвічає! Він буде нам справжнім взірцем...
Всім, хто так переймався його Х-подібною тінню...

...Буковель, Буковина (чи Бебель?), Австралія, Боснія,
Геноцид, генофонд, всеукрАїнський чехо-поет...
І такий, вже забутий, здавалося б, культ-силует -
"Я тобі поясню..." Тут і Анна Ахметова млосніє...

...Онуку Богдана Сташинського видівся сон:
Він смажив яєчню, нехитре, здавалося б, діло...
Співав Пол Маккартні, звучало, немов би шансон...
Степан - все не падав... Яйце із юрби - не летіло...

Кумпала Вір, 15.07.2010 року,
м. Хмельницький

Людина володарем зветься у світі,
Та влада її тільки в тім, щоб скорити.
Засліплені горем та зрадами друзів,
Живемо в полоні постійних ілюзій.

Якщо придивитися: ми безпорадні,
Над власним життям і над світом невладні.
Беззахисні ми перед злістю своєю,
Руйнуємо все і рівняєм з землею.

Засліплені власними вадами й страхом,
Своє існування закінчуєм крахом:
Надій, сподівань і фантазій усіх...
Лиш н а ш чоловік так робити би зміг!

Навчились усього, крім бути собою,
Замінюєм щастя чужою бідою.
Дарма нас назвали “природи вінець” –
Сумний нас спіткає так часто кінець!
2001р.

Буду шукати свій шлях,
Тільки б не збитися.
Та закрадається страх
Знов помилитися.

Знаю, прийдеться мені
В стіни вдарятися,
Будуть напружені дні,
Мушу прорватися!

Ждуть небезпеки мене,
Ворог не спатиме.
Доля мене не зігне –
Сили шукатиму.

Втратами мощений шлях,
Болем проторений.
Доля – мов зранений птах,
Але нескорений!
2003р.

Чому в історії Вкраїни стільки драм?
Чому пролилося людської ріки крові?
Хто зруйнувати вирішив наш храм?
Чому німа печать на рідній мові?

Чому ярмо так довго ми волочим?
Чому ідем в пітьму, а не до світла?
Чому на зло скоріше ми охочі,
А душі вже й забули про молитву?

Чому земля так стогне під ногами?
Чому Творець так часто нас карає?
Чи ж не тому, що власними руками
Самі ще за життя себе ховаєм?

Чому лежать знівечені хрести?
За що сини батьків своїх цурались?...
Прошу тебе, о Господи, прости
За все, що було, і за те, що ще не сталось!...
2000р.

…На північному-заході світу є місто дощів…
Місто білих ночей і солоних північних туманів…
Місто храмів і площ, і амбітних, небачених планів…
Фаворитів, месій, імператорів, бонз і вождів…

…Я дивлюсь на твій стяг – ну навіщо ж, скажи, стільки крові?..
Ти завжди полюбляв покупатись в придворних плітках…
Двадцять сьомого дня ти постав на Павлі і Петрові…
Але, вибач, старий, ти ж стоїш на козацьких кістках…

…«Місто білих ночей», легендарна Північна пальміра…
Тільки що б ти робив, якби я не пізнав твоїх пут…
Тут же Гоголь творив, тут гула Вересаєва ліра…
Тут Шевченко ожив, далебі, і Ахматова – тут…

…Я дивлюсь на твій герб, ну навіщо ж тобі стільки поту?..
«Найпівнічніше місто», орел, п’ятикутні зірки…
Ти ж байдуже взирав, як в застінку вмирав Полуботок…
Розумієш, старий, на задвірках твоїх – Соловки…

…«Місто білих ночей», місто любить футбол – це важливо…
Хто б подумати міг, що карась прослизне поміж щук…
Хто прославив «Зеніт», вколотивши осьмнадцять щасливих,
Переможних голів?.. Волинянин, «хахол» Тимощук…

…Я дивлюсь на твій дощ, ну навіщо ж тобі стільки смерті?
Так, крізь Ладогу йшла героїчна Дорога Життя…
А моя – крізь Поділ, в тридцять третім чи тридцять четвертім!..
Розумїєш, старий, може все це – за не каяття?...

…«Місто білих ночей», ти хоч знаєш, де в нас Шепетівка…
Як же сталося так? Вкотре вже твої срібні ключі,
Береже фаворит, у цей раз вже «причесана» дівка,
Народилась у квітні, на теплій старій опанчі…

…Я дивлюсь на твій шпиль, ну навіщо ж тобі всі ці мури?...
Розенбаум співав – віра гостра, немов біла ніч…
От в таку «білу ніч» розплативсь за Мазепу Батурин…
От в таку «білу ніч» розп’яли Калнишевського Січ…

Примітки:
«двадцять сьомого дня ти постав на Петрові і Павлі» - Петербург був заснований 27 травня 1702 року імператором Петром Першим; тоді була закладена Петро-Павлівська фортеця;

«вколотивши осьмнадцять щасливих» - Анатолій Тимощук зіграв за «Зеніт» 99 ігор, у яких забив 18 голів;

«причесана» дівка: тут автор натякав відразу на двох осіб: колишнього фаворита Катерини Другої Григорія Потьомкіна, ініціатора знищення Запорізької Січі, (він же Грицько Нечеса) та на нинішнього губернатора м. Санкт-Петербурга Валентину Матвієнко, уродженку м. Шепетівка Хмельницької області.

Кумпала Вір,
11.06.2010 року, м. Хмельницький

Поредела, кровью истекая,
линия прицельного огня.
Справа Каин, слева – тоже Каин,
впереди – охота на меня.

За спиною – небо на погонах,
на бегущих в тыл вопит ПК.
Бьют на поражение – я зона,
встретить утро шансов нет пока.

Разбежалась вшивость по окопам,
ожидая призывной волны.
Под шинелью ночи – дрожь и копоть
несомкнувших глаз, сухарь луны.

Взрыв – и страхом занесло ресницы,
тело сжато в материнский плод.
Жизни белую, как стих, страницу
пишет, пролитым без слов, тепло.

Тишина – глубокая воронка,
наследил телами рваный бой.
Все сложилось кратко в похоронку
Родиной, пропитанной тобой.

25 Мая 2010

Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим,
ковтає статику панно стожале.

Багнетно-всіяно лежати ниць
чи горілиць, і домовляти "мамо",
чекати з неба грому й колісниць
і загоїтися Вітчизні шрамом.

А руки міцно затиснули лють,
бо очі кров`ю перелиті в ката.
Слова уже не ранять, не кують,
вони задимлено смакують матом.

Тече в архів думок пролита суть,
окрадена до краплі материнства,
котрій з грудей могильні соки ссуть
сполоханість і сивина з дитинства.

І не вмовкає течія жалю
пороблена, зі стогону і болю.
Коли сей сміх дитячий відболю,
не назову я серцем – грудку солі?

Переламали прапору хребет
і на бинти пішла його крилатість.
Немов би без гармати, він – лафет.
Піднесення, де проступає святість.

О, барикадо – відчаю дитя,
тебе складали злидні, сонце їло.
Ти спалахнула – ніби по життя
у вени неба заходило тіло.

І падала, як падають боги,
обтесані з опали і розбрату.
Сповзала пря по стінах, береги
омиті кров`ю і свинцем зубатим.

Застукає, коли нема куди.
А вибухає, мов зайшлося шалом.
Остання барикада, слиз і дим
мені молитвою у горлі стали.

13 Травня 2010

Чумась для нас всі найрідніші
Такі чужі такі не наші
Чомусь не можемо сказати
Що ми – вони, ми всі рідня.
Наш дім для нас є наймиліший,
Та в ньому з нами вороги
І кожен раз все більш сильніше
Ми хочем бігти в даль від них.
Мій друже, кажеш це невірно
Що це усе ще перейде?
Що можуть рідні зрозуміти?
Мене ж притягує чуже.
Чужі, вони як рідні душі
Що попливуть на дно пізнань
А рідне, сидячи на кухні
Словами б є і крає. Жаль.
Коли наш батько десь далеко,
А матір лиш для нас живе,
Завжди залишиться людина
Котра у гроб тя зажене.
Усе говорить і говорить,
Усе кричить. Нервує нас.
А в помислах хочемо смерті
Щоб в спокій відійшла душа.
Є люди котрі можуть жити
І їх не б є кулак рідні,
І помисли у них є чисті
Ну а у мене підлі й злі.
І у житті не пожалію
Що ця людина відійшла
Я буду жити, жити вічно!
Без неї в помислах добра.
Не вір собі що ти не правий
Як злюща злість полонить ум,
Ти маєш право на ненависть
Бо кожен знає як нещадно
Вбиває нас наш рідний люд.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил—
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ—одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

Мертве дерево спить
Снами жовтими снить
І не відає -
Люди з чолом Герострата
Волохаті створіння, вусаті
Зубом сталі припинюють жур -
З того дерева зроблять
Знаряддя тортур...

1988

Вже не плачемо, не клянемо,
Чорноволіємо* хіба,
Словоспис ми до рук беремо,
Хоч невміло, з страхόм… та ба,
Перші спроби, погляньте ж, вдалі –
Запрацьовує механізм.
В нас є духу на три педалі,
Та країну ще жре комунізм.

Так метімо ж ‘го, ґазди й ґаздині,
З кабінетів службовців, з душ!
Незалежність у нас не од нині,
А ми топчемо досі глуш.
В нас виходить, піддаймо сили –
Україна в нас майже та!
Як по совісті все робили,
Так женімо й того скота!

Він мріяв про вільну, с в о ю Україну,
Тернисту дорогу до неї здолав.
Любов до народу – єдина провина,
За що йому ворог життя обірвав.

Безжальна система кидала за грати,
Та це лиш зміцнило нескорений дух.
З руїни зумів Україну підняти
Очолений ним Чорноволівський РУХ.

Любив Україну, не прагнучи слави,
Та символом нації все таки став.
За волю ми вдячні тобі, В’ячеславе,
За те, що народ прозрівати почав.

Та пам’ять народу – не тільки данина,
Яку віддаєм Чорноволові ми.
Навчаймось любити, як він, Україну
І мудрими станьмо нарешті людьми!

Системи рука посилає камази,
Бажаючи дух український здолать.
Та буде Вкраїна тоді лиш, як разом
Зуміємо владу в тиранів забрать!!!
2002р.

До 11-х роковин загибелі В.Ч.
* * *
Наче спалах, життя пролетіло,
Обірвали його на півшлЯху...
Вберегти ми Героя не вміли,
Бо самі довго жили у стрАху.

Будьмо з власним сумлінням відверті:
Чорновола бракує живого!
Та шануймо його хоч по смерті
І навчаймося жити у нього.

Україна ніколи б не стала
Українська по суті і духу,
Якби ми Чорновола не мали
І його незнищенного РУХу.

Якщо будем його пам’ятати,
Обернем його слово у зброю –
Гідну відсіч зуміємо дати
Ворогам найлютішим в двобою.

Нам би сотню таких Чорноволів!
Україна б давно процвітала,
Не були українці в неволі
І державу міцну збудували.

Хай ідеї його, мов зернини,
Проростають сьогодні в нас рясно.
Збережемо цей символ Вкраїни –
Тоді житимем вільно й прекрасно!
2002р.

Безликий натовп - річ, повір, страшна,
Він королів скидає з трону.
І піднімає до вершин буття
Того, хто був раніше невідомий.

Страшний той, хто керує навмання
Цією масою, що вимагає крові.
Так було розіп’ято і Христа,
Що закликав до віри і любові.


До цього часу вчені не збагнуть,
Феномен цей століттями вивчавши:
Де ж у жорстокості і милосерді суть,-
Злодія й вбивцю на руках несуть
У праведних життя забравши.


Не любить жартів натовп, брехунів
І зрадників, в них душі зачерствілі
Хто добивається поставленої цілі
Подавшись лиш за тридцять срібняків.

17.03.2010 р.