В місто контрастів, бруківки, сухих гілок
Увірвалось тепло трохи рано й бентежно.
Він любить її, найріднішу з усіх жінок,
Найтеплішу з усіх, береже́ну і обережну.
Та поки боїться сказати їй про головне
За собою постійно лишає відчинені двері.
В період самотності світле його й неземне
Швидко звикло до грубих людей і матерій.
Між — ними свобода, між ними — така глибина,
Що можна молитись, мовчати й стояти у тиші.
Він творить для неї море, якого у неї нема,
Вона – йому серце. І стукіт пришвидшує.
Він ще боїться прозорості, легкості, чистоти,
Зруйнувати її, ненароком сказати більше.
Тому він так рідко відповідає на довгі листи.
І вчинки його не виказують найголовніше.

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

С тобой так холодно и вязко.
И сквозняки здесь между строк.
А ты бежишь моя бедняжка,
Не ощущая своих ног.

Ты - преждевременная скука.
И черти носит где тебя?
Быть может не твоя я сука.
С чего, ты, милый, это взял?

А я допью гарячий кофе.
И на губах оставив яд.
И восклицательное "пофиг!",
Что слабые же говорят.

Такой чужой в далёком прошлом.
Ступлю ногой на белый снег.
Учили дома нас хорошем -
Все рассудил наш пенный век.

Заносят правды моей рвоты,
Что небольшого я ума.
На этот случай я не против,
Ведь больше нечего сметать

...

11.10.16.

****ец, ****ец таков рисует почерк.
Душа болит, иначе ведь нельзя.
Ты малый подари себя кусочек.
Да, мы с тобой по-прежнему друзья.

Такая ***та и завтра тоже.
Зачем все это, знаешь почему?
Твои слова пронзают мою кожу.
Всё кажется, что миг и я умру.

****а я на прочии персоны.
Во мне огонь печёт все изнутри.
А ты меня такой, как есть запомни.
А ты себя мне, я прошу, верни..


31.10.16.

Откроется ли правда мне сполна.
Иль выпью я бокал отравы-зелья.
Я буду этим вечером пьяна,
Приду домой сегодня еле еле.

Напьюсь, не попрекая за любовь,
Себя гублю? Ну что же, полюбуйтесь.
Обрывками ко мне придете снов.
Божественной я вижу эту участь!

Целую Вас я в ветре тишины.
Мне кажется, что туча миновала.
И принципы уже мне, не страшны,
Я Вас на миг у мира лишь украла.

20.09.16.

Любила я, видать, давно прошла.
Но полностью тебя не разлюбила.
не понимаю, что в тебе нашла,
любила все - и взгляд и голос милый.

любила долго - день так ото дня,
и до сих пор на сердце так тревожно
осталось что - соленого хочу,
и по утрам мне как-то сильно тошно.

Ты не волнуйся, все решу сама.
Сказал мне доктор: "срок мой три недели".
Я жизнь твою не думаю ломать,
по графику родить смогу в апреле.

Но сожалею, что любовь прошла,
и меня кушают не только мысли.
Я б за любовь все тяготы снесла,
смотрю на календарь, считаю числа.

Останется еще вот этот стих,
рожденный нашей пламенной любовью,
чего ты, мой хороший, так притих,
расслабься, просто сядь у изголовья.

Тебя, родной, ни в чем я не виню,
с себя своей вины я не снимаю.
Тебя я никогда не разлюблю
совсем, я это просто точно знаю.


11.10.16.

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

Твої парфуми
З нотами сандалу.
Я прибіжу до тебе о дев’ятій.
В передчутті густого аромату,
В короткій сукні випраній картатій,
Яку ні разу ще не одягала.

Не роздягала…
Осінь запізніла
Заварить чай із гілочками м’яти.
Нам ліхтарі світитимуть щербаті.
Нам буде тепло, млосно о десятій,
Коли сандал загубиться на тілі.

І запітнілі
Вікна та фіранки
Переведуть годинники плескаті.
Бо на роботу зранку на дев’яту,
Бо сукня з шовку повністю зім’ята,
Бо ці парфуми з нотами сандалу
Ще доведеться довго відмивати.
24.11.2016

Спрагла стала та пила поволі,
Жадібно ковтала краплі божевіль,
Рук торкалась та вуста схололі
Кожним нервом щемно відчували ціль.

Сік дурману розлила по венах,
Сором розчинився, між – пульсує звір,
Ласкою по вигинам, скажено
Грався гронами, увесь полум’янів.

Смерч крутився в розкошах у плоті,
Струменем молочної ріки, в тобі
Кригу проламав, позбавив цноти,
Танець неосудний – пестощів двобій.

10.11.2016

Це ліжко пахне тобою.
На ньому сліди двобою.
На ньому сліди атаки –
Яскравої, наче факел.
Тебе я тут ранив, ранив.
І впала ти у нірвану,
Притиснувши обруч вушка
До стомленої подушки.
А потім, а потім, потім
Я знову строчив, як із дзоту.
Од куль ти моїх умирала,
Вмирала і… оживала…
Це ліжко, що пахне тобою,
Готове завжди до бою.

Невпокорено тиша тремтить, пломеніє жага...
Не пали нас, Везувію, пристрастю! Зжалься, вулкане!
-На сьогодні ти мій лиш, Поете! - Моя дорога,
найнестримніший сумнів од шалу такого розтане!

Потонула душа у розпечено-ніжних очах...
-Я горю у тобі! -Я тобою палаю нестримно!
Шлю свій спротив безглуздий подалі... подалі! Ах... ах!
Ми собою наш світ - нашу постіль приручену - вимнем.

Танго пальців по тілу... Вивчаєш губами мій смак...
Вперто котиться лава бажання все нижче і нижче.
Розчинюся до краю, до каплі проллюся. О так!
Це не я вже. Не я! А навіки твоє попелище!

Юна феє доросла і боса,
ще учора були ми малі.
Як ти вірила, що на покосі
залишили тебе журавлі.

Героїне ночей серенади,
ну які ще у тебе літа?
На твої соковиті принади
ще чатує пора золота.

І лишається мало чекати
ті мелодії білих ночей,
і навчишся сама чарувати
таїною урочих очей.

Ще почуєш і оди, й поеми.
І співатимуть їх солов'ї,
як зігріє Хуан чи Ромео
неціловані губи твої.

Нарече і тебе – Маріанна
чорний лицар на білім коні,
і смарагди дівочого стану
не один обійме уві сні.

І покаєшся, може, у тому.
Та коли поведе у жита,
ти повідаєш лише одному,
що таке ця болюча цнота.

І по лінії …не Мебіу́са
за фігурою …не Ліссажу
цілуватимеш очі і вуса
і пізнаєш у щастя межу.

І почуєш ти слово напутнє,
що фігури і лінії ті
хай вивчають уже молоді.
А твоє особисте майбутнє –
це, – уа! – у колисці почуте,
і гріхи, що малюють святі.

1992-2016

Оголеність – не безпорадність – сила!
Це натуральність квітки навесні,
це абсолюту розпростерті крила,
бажання і спокуси потайні,
бентежна і кокетлива гра тіней,
чуттєвості і щирості дива,
собою бути без оздоб чи пі́ни!
Відкрите тіло душу відкрива!
Свідомо не прикрите голе тіло,
що виставлене наче напоказ,
одягнене в свою красу всеціло
є істиною чистою для нас.

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

О! Ці метелики… такий солодкий лоскіт…
Півподиху і тремоло підкриль…
Маленька гусінь - з кокона у розквіт
розбудить шторм ендо_морфінних хвиль.

О! Так! Іще! Призупинись… і чвалом!
Мустангом диким, м’язами у піт,
у феєрверкову люмінесцентну хмару,
у позагалактичний мезосвіт…

2016

Пам"ятаю, ніч була холодна,
Місяць хмарі грітись ліз в рукав,
І вікно вже не світилось жодне,
Бо тихенько й ніжно муркотав.

Не скажу тобі, кохана, "Мяу!"
Це не личить весняній красі,
Лиш коли звучить потужне: "ВАУ!"-
Вікна відкриваються усі.

Пісня ця моя бентегу плодить,
Я співав до самозабуття...
"Господи! Ну хто це так заводить?!
Певно нам підкинули дитя!"

Господиня вибіжить в тривозі,
І впаде у шоці раптом ниць:
Світять їй в закоханій знемозі
Пари дві палаючих зіниць.

Розпусти хвоста, моя ти крале,
І об мене шубкою потрись,
Про твою я вроду досконалу
Піснею тривожитиму вись.

Тож почнімо ми весняні гони,
Ти - втікай, я ж буду доганять!
Хай коти із різних регіонів
Хором "ВАУ!" також закричать!

28 лютого 7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Після твого поцілунку розплющую очі
і враз все навколо - хитка месмерична краса:
і лід на гілках жасмиину наче роса,
і тіні, мов сіті, в лілових глибинах ночі.
2016р.

Я вдячна тобі за відсутність,
за не цілунки, за недзвінки.
Що голубом сивим з моєї руки
злітаєш ти в ніч каламутну.

Дощ срібла сипнув у ранковий кришталь,
дрібного, мов зерня макове.
Однаково темряви й світла жаль,
тебе і мене – однаково.
2002р.

Твоїх не рахую гріхів
(на щастя, не нам звинувачувать)…
За копи підпалених снів
(моєю рукою) – сплачено.

Яскраві вогні сліпоти,
яку називають Свободою…
Та й вирок виносив не ти,
ти лиш катував з насолодою.
2002р.

Найбільше із усіх чудес,
о, трепетні, о, сніжні крила!
Благослови їх синь небес!
А хто подумає за тіло?

А як же ніч, вогні, весна
і вікна, як медові соти?
А як же я, така одна,
така закохана у дотик?

І на обпеченій спині,
де не лишилось навіть шкіри,
із часом, хочеш ти чи ні,
з’являються сліпучі крила.
2002р.

Я в Тобі розгледіла людину,
а не просто – друга чи самця.
Не кохаю я наполовину –
я люблю спочатку й до кінця,

я люблю Тебе по самі вінця,
плутаючи часто воду й кров,
а любить на чверть – усяку цінність
втратила б для мене та любов.

І вірші ці нікому нести.
Де збудить Тебе, як сонце спить?
Завинила в тому й я, що Ти,
(вже чи ще?)не вмієш ТАК любить?
2002р.

Ніч краплями іще на стегнах,
твій погляд пророста травою:
спіймати у долоні легко,
нелегко зберегти живою.

Я ж знаю: це остання злива,
вже завтра ляже перший сніг
й стирчатиме обмерзле диво,
розіп’яте відбитком ніг…
2003р.

Не губись в моїх очах , не топися
Не течи в швидких річках , сторонися
Тиж для мене папороті ворожба таємна
Ти для мене сік життя , біль приємна

Не згубись в моїх піснях солов*їних
Стрічкою плетись в словах наших ніжних
Душу з серцем повінчай , пригорнися
У коханні розквітай , причастися

Тільки раз прийде вона та що справжня
Тільки раз летить стріла та що власна
А за сходом захід нас так огорне
І відпустить в небо в парі - невгамонне .
2015р.

Не в змозі зупинить годинник,
нас ніч сховала під крилом.
Моє волосся пахне сіном
і літом, і твоїм теплом.

День молодий нічим не втримать,
тим більш – відчиненим вікном.
Моє волосся пахне димом
і сумом, і твоїм теплом.
2003р.

Танули зірки в очах, як в морі,
протягом стонадцяти ночей.
Танули… Чим краща я за зорі?
Й я пірну на дно твоїх очей!

З того дна у далі неозорі
я зведу смарагдові мости
аж до зір! Чим гірша я за зорі,
коли дивишся отак на мене Ти?
2003р.

Де тебе носило всі ці роки?
Відповідь – за частоколом вій.
Це ж так просто: мій забутий номер –
і такий знайомий голос твій…

Де ти є, коли тебе немає,
й сповнена і кольору і звуку,
в снах моїх кімнатами блукає
ніжність, заломивши білі руки?
2003р.

Героїв двоє – Він і Вона.
Лицар сумний і таємний,
Ніхто про нього не зна.
Жінка близька і далека,
Вірить в любов і дива.
Близька, бо бажання єдине –
Бажання бути разом,
Камінь точить краплина,
Не те ще під силу двом.
Він жадав, щоб бажання зникло,
Бо жінка його – чужа,
Бажання ставало пеклом,
Як лють на вістрі ножа.
Бажання було, як розплата
За час, що нестримно мина.
Бажань не буває багато,
Якщо десь чекає Вона.
Він бажав Її,
Як бажають вітру у спеку,
Як бажає вода вогню,
Як бажають лелеки
Повернутись на землю свою,
Як бажають ще не кохавши,
Не звідавши біль утрат,
Як бажають ще не бажавши,
Щоб шлях повернув назад.
Бажання часом гостріше
Леза холодних слів,
А часом стає палкішим
Давніх мрійливих снів.
Бажання бува неосяжним,
Бажання буває крилом,
Із ним враз стаєш відважним,
Забувши про меч і шолом.
Бажання буває спалах,
Бажання буває грім,
А потім зненацька – примара,
Як світ колихнеться під ним...

2011

Яка різниця: де падати
і кому це здається таким карколомним,
коли ти достатньо високо
над злетами і падіннями
і трошки ближче до Бога?
Навіть, розбившись на смерть.
Чи, зрештою, є різниця
скільки все це тривало:
місяць або мільйони
самих солодких хвилин,
коли по всьому ти знаєш
те, що знаєш лиш ти
і сотні душ до тебе?

Сотні щасливих душ.
2003р.

Вода розсуває стіни
і робить повітря червоним.
Мої мармурові коліна.
Твої найтепліші долоні.

Спочатку лягали тіні
і тільки потім – волосся.
У пам’яті все без зміни,
коли б все це не відбулося.
2003р.

Самотньо і затишно.
Музика – дощ.
Ще рано. Не заспана.
Музика-дощ.
І ковдра облизує литку.
Яка насолода!
Сама!
У пітьмі!
2005р.

Ти поїхав. Лишилось за спиною
кілька днів. Ніжність. Затишок.
Ти десь дихатимеш хвилинами.
Але я того не знатиму.
Я думала – не люблю.
Я думала – просто хіть.
Я думала – з кришталю,
а виявилось – щемить.
2005р.

Як ніж - холодний і вузький,
із лезом - поміж і раптово
рух вій від брів і до щоки
відітне кілька крапель втоми.

І ніжно вниз вогнистий дощ,
лишаючи вологі сіті.
І кожен раз, мов вперше: «ось…»,
хоч стільки літ живу на світі.

Всього того, що у мені
окреслився лиш край наріжний
та знаю я, що слово «Ні» –
лише частина слова «ніжність».
2005р.

Ти врятував би кількома словами,
минулося б без болю і без сліз.
Ти міг би, але зараз поміж нами
уламки мрій і місяця навскіс.

А ніч була бурштиново-медова
і погляд – ніжність втілена і млість,
і тіні по стіні, і довго - довго
їх ранок убирав би у батист.

Та кілька слів забракло. Ніч минає.
І я між рештків місяця і сліз.
Що далі буде – тільки тіні знають
і, в котрий раз, шепочуть: «Не журись...».
2006р.

Липневого ранку на пляжі…
Мов вперше, смакую яблуко.
Кислий сік біліє, мов молоко
на загорілій моїй руці
від надлишку сонця і стиглості.
2010р.

Хамелеон і махаон з одного світу.
Шукає кожен для життя собі кобіту.
А ще людина як дитя жаги і неба.
Обидві статі рвуть плоди – чогось їм треба.
У цьому хаосі бажань життя вирує,
а вуйко сенс лежить собі, у вус не дує.
Жива клітина від амеб і до людини
з останніх сил долає путь на топ-вершини.
І тільки дух переведе, як знову лізти.
Я підбираю собі темп. А може…, злізти?...

22.08.2015

Маю душу кларнетну.
Я твій джаз.
Внучка старого корнета
У наш час.

Вся – доторкнись! – глісандо!
Розтіклась!
Ти у джазовій банді –
Контрабас.

Тіла мого, ой тіла!
Соло? Ритм?
Грати регтайм уміло –
Алгоритм!

Знаєш, душа кларнета
Мріє блюз.
Соло – ніщо! Дуету б –
Зізнаюсь.

Свінг? Контрабас безтямний:
Флажолет…
Млість. Синкопи. Регтайм.
Тактів лет!..

Джазові – тільки джазу!
Такту – такт.
Ноти мого екстазу
Чують так.

(корнет не той, що корнет Оболєнскій, а той, що інструмент)


23 липня 2015

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

Я померла в тобі. Підранок.
Бога ради, ти гідний смерти!
І це сталось числом четвертим.
Я надіюсь, мій світ, тепер ти
Вніс у список своїх прочанок?
Ти надумав мене для себе,
І родитись для того варто.
Ти очолив мене, як Спарту
Сам Лікург дивувся ґарту –
І кохання палало з стебел.
Я померла в тобі. О шостій.
Ти почув. Ти відчув. Ти знаєш.
Та в мені ти чомусь не вмираєш.
Ні, таких у собі не долають.
І стою я тепер опостінь –
Твого серця, як тінь багряна.
Ти тримаєш моє зап’ястя
Та спиваєш блакитні устя,
І в руках твоїх мабуть щастя –
Помирати отак підранок.

(Вона)
Не псуй мою сукенку. Обережно.
Не дай нікому приводу для сліз.
Бо он світляк яскравим тілом стежить!
Уже не стежить – соромно! – відліз…
(Він)
То не світляк! То іскри з тебе крешуть!
Та не тримай цю сукню – не вкраду!
І ці мережки – оборони рештки,
Коли нарешті з тебе опадуть?

(Червень волошковий)

Розбудив? То плати данину
Простирадлам, зігрітим під нами.
І губам моїм тільки губами
В розколошканім мареві сну.

Розбудив. Розбудилась уся.
Ворухнувсь між лопаток метелик…
Як ти ніжно рукою узяв
Мою грудь – переповнений келих!

Як надпив – не розлив ні ковтка!
Я ще більше набралась медами.
О як щедро помстилась рука
Першій Єві за грішність Адама!..

Перша декада червня 2015

Наче віяло – кинь пасьянс,
Розгорни мої варіанти.
Поки впала уся у транс,
Вигравай мого тіла гранти.
Карту карті клади на масть,
Попаруй всі можливі фігури.
Все, на що розшаровує нас,
Невситимості творча натура.
Ти – гравець, я – колода, мабуть.
Може, краплена. Може, чиста.
Роздивись, чи дволика суть?
Що ховає рубашка барвиста?
Лише пильним будь, бо таки
В кожній карті ми навпіл злиті.
Поки граєш, тобі не з руки
Поза грою ловити миті.
Придивляйся, як я лежу,
Як всі карти складаються легко.
Заздри власному куражу.
Ми зійшлися синхронно в камбеках.
Наче віяло – карти кинь.
Це розсипала Доля карти.
Тільки так і не навпаки.
Тільки мене пасьянс твій вартий.

початок червня 2015

Не благай, не проси – не пущу!
Ці обійми стокрилі, сторукі!
Ти вдаєш, нібито не почув –
Вберегти мене хочеш від муки.
Я відмучусь не раз. І не раз
Градом літнім впаду і розтану.
Наша спека настала – пора!
Хоча й крига так само – настане.
І тому не пущу – не благай!
Відпущу, але просто не зараз.
Відлюби, відхочи, відбажай
До найглибшого ніжного жару.
8 червня 2015

Усе так просто в дикості своїй,
В первісності єднання тіла й тіла,
Коли він прагнув догодити їй,
Вона – дари приймала, бо хотіла.
І вся поезія не варта без цих тіл.
І музика не так звучить – не щиро!
Усе про те, як він її хотів.
Вона – також двобою, потім – миру.
8 червня 2015

У сніг мене веди, у сніг.
Далеко?
Вогонь між моїх щедрих ніг
Запеклий.
На сніг неси мене, на сніг.
На біле.
І біль, і крик, і спів, і сміх
Знесилять.
А сніг чи гріх? Розтане теж
Сніжинка.
Вогонь чи сніг – не мають меж.
Як жінка.

4 червня 2015

Бігають волошки краєм піднебесся
Голос мій охриплий як суха трава
Ти десь поруч де ти знаю поруч десь ти
А сама я теж десь
тут…
і ледь жива
Воля волошкова припинає погляд
Зупиняє шепіт й магму зайвих слів
Коли синька їхня випрямляє щогли
Під вітрилом неба куди й ти злетів
Ти мене тримаєш на струні польоту
Відпусти зненацька у купель без дна
Бо вже цілять в мене волошкові чоти
Й наскрізно ще в леті струмом б’є струна

3 червня реальність

Біля вогнища – вогнища тіл.
Тут печуться долоні і дички.
А пітьма така щільна навкіл,
Наче всесвіт – ми – два чоловічки.

Дві істоти – вогонь на вогонь,
Два метелики – тінями щастя.
Крильцем крильця торкаю твого,
А потому згораю нещадно.

Біля вогнища – ігрище іскр
Фонтанує незгасно: я хочу!
І мовчать всі пісні до тих пір,
Поки очі затоплюють очі.

Захлинаюсь очима, вогнем –
О які стиглі дички палючі!
Не рятує від пекла Едем.
Рай і пекло бажанням приручені.

Дрібна мить ось зірветься на зойк –
Моя лоном тамована пісня.
Цей рядок повтори ще разок.
Плагіат? Тут повторів не бійся.

травень 2015

Переведи мене у тишу через міст.
А хочеш – бродом поведи, струмками.
Уже замовк грозовий благовіст –
І навіть легшим став на серці камінь.

Переведи й на землю поклади –
На падолист торішній незотлілий.
І в тишу мого тіла йди і йди
Своїм наснаженим, проте голодним тілом.

У моїй тиші – потайні шторми –
Та є, щоб випірнути, піднебесна хвиля.
Спочатку ж лоно розітни крильми,
Щоб потім хвилю міряти на милі.

Чекаю і тривожусь. Нетривка
Дорога в тишу. Й вічність – швидкоплинна.
То біла лілія – а чи твоя рука?
То міст у тишу – а чи сну хвилина?

В моїх стегнах – історія світу.
З них – всі ріки, дерева і діти.
З них – печаль горизонтів розлита.
Перехрестя і стужі, і літа.

В моїх стегнах – твій вічний притулок,
Тайна гавань, до серця завулок.
Мої стегна – чи мушля розтулена –
Материнством чи хіттю розчулені?

Мої стегна – земля з болем плуга.
Мої стегна – твоя злітна смуга.
Заповіту життя вірні слуги –
Мої стегна. Самотність – наруга –

Без тепла, без торкань і без вершника
Недоспівані, незавершені.
Світу цього душа щонайперша.
П’єдестал моїх мрій, твоїх звершень.

травень 2015

Я зовсім не відчую болю,
Мені усе те - до біди.
Візьми мене за бараболю
І в темну хащу поведи.

Я там собі усе дозволю -
І на мурашник сяду я -
Голісінький - рішай же долю,
Скажи, нарешті, я - твоя.

А хоч на гілку зацибну я,
Куди, скажи іти, куди?
Усю тебе я обцілую -
Ходім, ти скажеш, за сади.

Ми там були, як ті пропащі,
Як Вій із відьмою жили.
Аж вила і стогнала хаща
Від кохуяння кабали.

Я зовсім не відчую болю,
Ти ніжні прошепчи слова,
Візьми мене за бараболю -
Поголена то голова.

Овва-а-а-а-а!