Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Коли я обертаюсь
до дзеркала,
лиш на мить,
на секунду єдину,
бачу в нім
мою юність радісну,
Твої очі -
незвідана безвість,
неусміхненість звабна,
казав ти,
я недбало всміхалась…
Коли я заглиблююсь в очі,
що невидимі поряд нікому,
сумно голову ти схиляєш
і зникаєш,
Туди зникаєш...
Коли хочу твій погляд відчути,
я ховаюсь у сон, чекаю..
Ти буває приходиш,
сумно
головою мені киваєш,
я ж усмішку твою чекаю...

Коли я заходжу у темряву,
коли тихо іду в доранкове -
все чекаю…
Тебе...
Із дзеркала…





08.11.2012

І не можу ніяк розірвати ці медвяні павутинки,
що линуть і линуть із такої невипадкової світлини ...річної давнини,
наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Просто не можу відірвати очей від обличчя на світлині,
жадібно вбираючи миті, знаючи, можливо, найголовніше,
оте, що коли вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
значно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно дальшою німої пустелі між нами,
і не впізнаю…


2012

У цих вікнах золотаво-охряних,
у цих сяйливих високих вікнах
вогшають, займаються будні,
розтікаються по місту конфітюром;

ці вікна задивляються у темінь,
у мокрі коси темнавого гілля,
у ліхтарів спесивих шиї,
у шиті шовком золотим калюжі;

а під вікнами ходять парубки,
по-койотячи нишпорять площами,
попід охрою вікон по-лисячи
замітають сліди дівчатка;

а у вікнах вальсують погляди,
пульсують посмішки, порухи,
і приховують мудро, милостиво
сиров'ялених шалів куриво.

ХІ.2012

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

У цьому хаосі повторень
де все наймудріше
сказано
найніжніші вірші
написані
світ залишає мені так мало
і що я можу зробити для тебе
щоб без повторень
щоб перша й остання у нашому колі життів
куди подітись якщо уява
настільки мізерна
поряд з любов'ю
відпускаю всі нитки
всі клубки хай звідси
котяться
бо єдине чого я хочу
заблукати
ніколи не знайти
виходу (забороніть слово "вихід"!)
із лабіринту здійснень
у сплетенні хитрих доріг
у цьому хаосі повторень
що я можу зробити для тебе
окрім татуювання
з іменем твоїм
шість літер голками на серці
замість таблиці "вхід" хай бачить кожен
хто увійти захоче без дозволу
там він помре від нудьги
і поки всі сваритимуть
мовляв такій жінці голками навіки не личить
зроблю собі ще й пірсинг -
замість кільця
до свого життя
візьму і пришпилю
тебе


Липень, 2012

Любов настільки подібна
одна на одну одна на іншу
чорну білу зрілу дитячу останню
єдину коротку вічну сліпу
пережиту завтрашню солодку
німу взаємну
ніби драже
солодкі камінці
ніби кулі різної форми і того самого
смаку
кулі у пістолеті
кулі на більярдному столі
кулі повітряні в небі
кулі холодні у скронях
кулі що стануть джек-потом
кулі зовсім однакові з назви
кулі зовсім за змістом чужі

Любов більше ні на що не схожа
як ніжність викресана з каменю
як постіль вистелена трояндами
разом з оксамитом пелюсток
разом з шпилями шипів

єдине що залишається
це замерзати у спеку
відчувати тепло в холоднечу і значить
все одно замерзати
невідворотно поволі спиняти у жилах кров
заради тебе щодня вмирати
заради тебе жити щодня
прокидатись засинати
прокидатись чекати жити
тихенько голосно жити
любити
тебе любити
просто собі любити
мабуть
в цьому єдиний мій
сенс


Липень, 2012

Чекати щодня на листа.
У вогкій в’язниці під’їзду
чекати щодня на листа із чиєюсь посмішкою.
Чи хоча б на цидулку
із простісіньким словом: «вітаємо!»
Одначе тепер не пишуть.
І не тільки полковникові.

Черк-черк — музика сивих стін.
Черк-черк — кроки на сходах.
Черк-черк…

Почуватися залізним опудалом,
набитим всесвітнім мотлохом.
Блювати вночі від рекламного спаму,
півкіла передвиборчих агіток,
обгорток з-під цукерок.
А вранці листоноша-таксидерміст.
запхне купу рахунків.

Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Гуп-гуп — кроки на сходах.
Гуп-гуп…

Щороку щезають брати і сестри.
Щороку щезають брати і сестри,
немов на воді бульки.
Уже немає семи сусідів по стінці.
Ані номера, ані сліду.
Куди вирушають поштові скриньки?
У вирій, за листівками?..

Черк-черк — музика сивих стін.
Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Чекати щодня на листа.

Чекати щодня на листа…
Черк-черк…
Чекати щодня на листа…
Гуп-гуп…

2011

Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Кіпариси та ялівець
(о, ялівець особливо!
І сосни - пухнасті) –
Хочеться – олівець,
Ні! Барви! Припливи!
Громи! Осінь і щастя –
Від того, що перед тим було літо.
Зорі у морі,
            надворі,
                  в долоні,
Ми в полоні
            зір, як квіти
В полоні запахів,
              потягів,
                    порухів,
Море повниться чутками,
Спокоєм, ладом, зорями
І запахом ялівцю.

2010

Блакитний плач
Любовнії утіхи
Юрба печалей
З крапелькю сміху

2012

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

П’ять грамів сірого, легкого пороху
В твоїх словах.
Не вистачає поруху,
Чи повноцінного руху,
Що б піти.
Заважає криштально-чисте небо
Твоїх очей
І біле сонце світлого волосся
Недбало скинуте на тендітно виточене плече.
Тримає мале кошеня в тобі,
З ним так важко сперечатись,
Не сила пручатись
Його грайливим поглядам.
Та після сотень ночей,
Терпіння зносить найменшим протягом.
Я все дивлюсь –
Де взяти сил,
Бо без тебе, не протягну й однієї,
Сповненої повного місяця темряви.

Приходжу з вечором,
Приходжу з холодом,
З листям на підошві.
Плутаюсь у твоїм волоссі,
Цілую тебе в очі, в губи,
Шию, груди,
Ноги, вище…
- Ну все, зачекай трохи,
Що приніс?
- Потім, іди ближче.
Посміхаєшся, - Що приніс?
- Новий чайник, час кипіння одна хвилина.
Твій вже дістав!
Несамовито свистить коли ми вже під ковдрою,
Коли вже в ліжку.
- Думаєш хвилини вистачить,
Щоб зняти з мене сорочку?
Знімаю..
Ти гаряча, п’янка, моя…
Чую, як кровоточать крани на кухні,
Як здригаються біля ліжка
Спорожнілі кухлі,
Як наповнюється унітазний бачок,
Як наповнюється дитячим криком
Сусідня квартира.
Чую, далеко, грозу.
Чую твоє нерівне дихання,
Незрівнянний стогін…
- Ти ж лишишся до ранку?
- Я завжди лишаюсь.

Вже не чути прощального тужіння птахів, не шумлять дерева золотовогненною кроною, рідко усміхається сонце з-за темних і важких хмар і не радує теплом... Осінь іде на спочинок. Віддавши людям всі свої дари і красу, вона хоче передати чарівний посох білокосій посестрі. Бо що, крім дощу, мряк і похмурості, зможе дати змалілим дням ? Та цариця-природа заперечує, бо всьому свій час і пора... І гуляє вітер пустими ланами, котить перекотиполе, шугає над лісом, що вже дрімає і не хоче загравати з ним. Туман сизою габою оповиває ранки і деколи сміється мжичкою, зрошує зелені килими озимини. А вони – ніби вікно у весну крізь сніжні заметілі та морози. Сади смутком зітхають і вже не манять червонобокими плодами, лише шипшина і калина цвітуть яскравою красою. А ще наречені, весілля, на які теж багата осінь, скрашують листопад. Музика, сміх, веселі пісні линуть над землею і серпанково-прозорим маєвом щастя й радості тріпоче фата на тендітних плечах, а серця п’ють цілющий напій кохання, що струмує з очей, з дотику губ, з усмішок.
І осінь з листопадом у парі підносять молодим у подарунок на голубому тарелі неба відібрані у хмар сонячні промені, які так личать до їхнього щастя, і першу паморозь на оголених вітах. А вже й сніжинки перші закружляли в лихому танку на одному з весіль і з морозяним скрипом відчинили ворота у зиму – неповторно-прекрасну пору тиші, чистого повітря і чарівної білизни.
2005р.

у байдужому місті
де манекени сліпими грудьми
вдивляються у ніч
самотній чоловік
на пероні згорілого двірця
листа читав

“прийди на перон... прошу...”

невідомо ким
коли написані
літери обгорілих слів
крутилися у повітрі
клаптиками сірого снігу
і мовчки осідали
на обвуглене табло часу

"прийди на перон... прошу..."

не пам’ятав уже
як кинув до її ніг
букет блискавок
як витанцьовувала по них
дрібними па
вдаючи що не пече
сама ж бо
кликала його листом

“прийди на перон... прошу...”

у байдужому місті
чоловік самотній
згоріло читав манекенам
сліпого листа
про спалену ріку
якої уже
ні їй
ні йому
не перейти

ти згодна зі мною жити
я згоден з тобою жити
ти будеш зі мною спати
я буду з тобою спати

дивись на небо вночі
тобі моргатимуть зорі
дивись на небо вночі
тобі всміхатиметься місяць

ти намалюєш ми
я розфарбую нас
ти наливаєш мене
я розливаюсь тобі

тобою торкаюся дна
в мене є лише ти
в тебе є лише я
і істина в нас одна

кожен хто просить
вірить і знає
з ким навіть і досить
а кого не вистачає

зірками загадуй
весна незабаром
бажаннями балуй
а далі а далі

хочу бути поруч
хочу бути з тобою
сховатись під зонтик
під парасолю


як тобі завгодно
як зручніше вибирай
ти не знаєш, я не знаю
квітень хоче рай

засинає наше місто
заливає дощем
все так солодко і гарно
і я знову буду ще ...

я боюсь
мені не видно
я голюся
досить спритно

ти привітна
плавно- ніжна
так тендітна
хоч не сніжна

я сміюсь
тобі приємно
я молюсь
ти так взаємно

ти на смак
солодкі сльози
пахнеш, як
весна й мімози

Зимно дихає вітер…
Скло
побачило.

В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Верба кряжиста з грубою корою
Розлого вкоренилась на узліссі,
Її гнучке гілля звисає, мокре,
Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,
Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах
Й незримо точиться, стікає у калюжі.
На схилах ліс у сизому тумані.
Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,
І краплі густо полетіли вниз
На грубу і потріскану кору,
У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок
Нові прозорі крапельки води.

2011.
* * *

Начепив Бог парика та сизий ніс
І на Землю подаруночки поніс...
Цілий міх!

Для людини..
Для пташини..
Для родини..
Для країни...

Повний міх!!

Навіть шлюхам..
Навіть вбивцям..
Папараці..
Юродивцям...

Щедрий міх!!!

Все роздавши до билини
Стрів старчиху - Україну...

світ дивна річ, як не крути
по ньому легко мандрувати все далі і далі
я старий чоловік, повірте мені
от я і блукав, зі мною були мої сандалі

я любив опівнічні залізничні мости
під ними жив у журбі і печалі
пив теплий вермут й переходив на "ти"
із жебраками котрі також любили сандалі

і кохання пізнав і часи самоти
вірте мої жінки були ті іще кралі
всі вони були дикі мов дворові коти
любив я їх ніжно. майже так як сандалі

мав я сотні бійок на вокзалах й в метро
в тих місцях де мов вени плелись магістралі
рвав горлянки за їжу, свободу й тепло
ламав зуби й носи об вологі сандалі

гроші то порох, вірте бо я вже старий
я їх тратив на пійло й музиків у барі
але часом мусив пийнути й помий
та завжди блистіли пряжками чисті сандалі

не працював ані дня, я волоцюга, я пес
маю лише шляхи а між ними коллатералі
ви повірте старому і киньте монет
бо зносився вже я, але не мої сандалі

на пустелі плацкартної полиці
у пості та молитві
тікати як пророк Йона
за спини пагорбів з родимими плямами
зів'ялого листя у полум'ї
по хребті залізничної колії
що гнеться від ваги літ та вагонів
тікати вночі
вдень тікати
щоб зрозуміти нарешті надвечір
що ти Йона
і що поки середземне море чорне
а не червоне
і поки риба далеко
ліпше зупинитись і обрати напрямок
заданий Богом

2010

Послухай казку,
Як сонячне проміння
В обіймах тиші тоне,
Як тануть тіні,
І день знімає маску
Туману з чарів лісу.
І ясне сонце
Своїм запалить співом
Небес тонку завісу,
М"яким припливом
Заллє зелений берег
Проміння в жаркім танці
І змиє смуток.
І нам знайдеться місце
У тій чудовій казці.

ром з льодом у скляному погляді
з прозорої цегли стіна мовчання
сенсаційно як впасти на подіумі
ніч презентує мене востанн'є
ніби більше робити нічого
дощ напам'ять майже вивчений
надокучливо як до чужого
шкребуть краплини у вікно чи
фарбу я - обдерте підвіконня
руіни стін обривисте мичання
порожнє скло
до слів іще тверезіти
забити всі кути навколо
сльози множити
як так не можете девитись...

Університет то гігантський риболовецький човен наповнений диваками
і пройдисвітами які возсівшись на кафедрах і нап׳явши на голови
шапки-конфедератки пливуть у майбутнє на повні легені
вдихаючи аромати смакуючих візій і мрій про неосяжні континенти

з університету потрохи відлущується штукатурка як луска несвіжої риби
гниття починається не лише з коридорних нутрощів і буфетів
і аудиторій а й з голів із серцевин головного мозку із нейронів
отих дрібних клітин що продукують поживну енергію життя

маємо рештки тіл та душ славних предків і носячи їх за плечима у торбах
радіємо надбанню що маємо трохи отих професорських решток
перетворюючи їх ледь чи не у мощі а достойних імен нашого часу
або немає
або ж їхні літери слабо видніють
і непотребніють

до достойних імен написаних українською кирилицею
варто відмітити ймення такого собі професора філософії
в національному університеті
професора роджера якуца

отой самий якуц роджер
він ще розповідав про дивовижне пробудження
від нестерпного сну встановлення буддою а відтак
відтоді відсвятковує пам׳ятну дату якогось так квітня і року якогось
опісля року 2004 звісно

глибоко задумується дивиться в одну точку на стелі
вдихає на повні груди атлета квітневого повітря
знову глибоко задумується і дивиться в одну точку на стелі
заново читає один і той же буддійський текст (санскритом)
чи добрячий уривок Кантового твору (німецькою) чи діалог Платона
на давньогорецькій мові оригіналу
бо як стверджує роджер якуц всі філософські твори слід читати
на мові котрою він був створений

глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
переставляє масивні з червоним і чорним каменем
масонські перстні зі справжнього срібла з одного пальця на інший
і знову глибоко задумується дивлячись в одну точку на стелі
виголошує невідомою мовою ритуальне заклинання грубим
грудним дидактичним голосом ще раз глибоко задумується і дивиться
в одну точку на стелі починає пристрасно займатися коханням
а опісля вже вкотре глибоко задумується
продивляючись в одну точку на стелі

нарешті він встає з ліжка заварює натуральну каву п׳є її невеликими
ковтками щось ретельно думаючи і дивиться в одну точку на стелі
вдягається закриває вхідні двері йде на лекційне заняття

на декораційних поламаних годинниках третя година ранку
хоча часу звісно і не існує зовсім

а на стелі залишається і починає дивувати отвір із гладко
відполірованими внутрішніми стінками мов би прорізаний
алмазним сверлом і коли хто-небудь із гостей
розпитує про дивну природу отих гладеньких отворів
роджер якуць таємниче усміхається
і сором׳язливо ховає погляд як бешкетний хлопчак
що ночами виграє свій поган-рок на поганській гітарі

о худорлявий спраглий студенте що рипаєш дверима то туди то сюди
і набрався хоробрості прийти на лекцію
славного роджера якуца вже якщо прийшов то проходи
розстелюй свого килимка клякай на коліна слабкі і безсилі
і відбивай обрядову кількість поклонів бо ти прийшов
бо ти що не достойний такої лекції намірився і прийшов сюди
о хоробрий і повен мужності спраглий студенте

про нього повідомлялось в подавнілих
журналах ви встигли забути про все затьмарені квитанційними оплатами
і в одній із тих історій в першому числі древноьго альманаху
йшлося про відбування дій котрі хтось назве ілюзійною витівкою
хоч ілюзійним витівкам властиво іноді бути причетними до сущого
якнайвагоміше аніж задекларована візія загальпостолитої реалії

і отже в одній із тих витівок котрі ви звісно волієте назвате ілюзією
доблесний муж роджер якуц прибуває на урочистий бал влаштований
на честь прибуття закордонного гостя і немає жодного наслідку як звали
того гостя на честь котрого влаштовували бал назвіть собі його
як вам завгодно карлом левом чи фердинандом а вагомість тут має те
що бал вже в повному розпалалі присутні жирними і масними бідборіддями
доїдають запечену на вогнищі соковиту баранину хоч меню тут також не важливе

а роджер якуць у дивовижній з׳яві займає почесне місце поряд із послом
гості смакуючи наїдки і вино веселяться і танцюють і тільки роджер
сидить собі посмутнілий і не тішить його ні вино ні наїдки смачні
дивиться на все сумовито і шукає чогось утішного та не знаходить

декораційний годинник продовжує відрізувати час на циферблаті
і показує надщербнуті цифри а згодом понадтріскувані літери

що відбувалось того вечора в стінах середньовічного замку
далеко на захід до середземного моря повідомляти і розміщувати
для загалу у цьому тексті заборонено літеретурними ревізорами

(роджер після того вечора довго плакав
це і є вагомим)

дозволилось лише повідомити що роджер якуц від того моменту почав володіти
дивним зеленкуватим світлом і дивує ним студентів
декотрі навіть ображаються і починають ходити насуплено
мовляв що це він мені світлом зеленкуватим підсвічує
та роджер на це лише усміхається і прямує далі

ось так повідомлялось в якомусь давньому пожовтому журналі про прихід
роджера якуця на простори національного університету

в цьому химерному і дивакуватому човні навіть сам пан
почесний ректор національного Університету як човняр завзятий незвичайний
погорбившись бігає відкриваючи двері то до одного кабінету то до іншого
збичає у викладачів ліценціятів студентів практикантів
бакалаврів маґістрів маґістрантів аспірантів докторів і докторантів
а також в доцентів асистентів і кандидатів

цукру шоколаду цекерків солодкого печева мандарин апельсин
бананів меду горіхів ізюму кураги чорносливу фініків інжиру халви
здобних бабок булочок круасанів рогаликів з повидлом
й інших солодощів каже вони йому потрібні

і потім підкрадається відкриває аудиторію і тихо боязко підкладає
назбиране під кафедру роджера якуца щоби здивувати його
і щоби задобрити його як місцевого божка що виконує якусь необхідну
і надто сакральну функцію на цьому олімпі

пан почесний ректор національного Університету
переживає щоби він доблесний муж роджер якуц таки не образився
на оту мізерну професорську платню на телепнутих колег та студентів
не плюнув голосно гримнувши університетськими дверима
і пішов геть із цих насиджених і нагрітих масивними сідницями викладацьких місць

пану почесному ректорові національного Університету куди краще
за всіх відомо про постулати причинової необхідності
відомо що у кожному навіть зачужеложеному човні
всі мають бути на своєму місці при відсутності одного пливучість судна
може бути порушена і втрачена

йому мали б узазалі видати інше крісло
відмінне від крісел інших кафедральних професорів філософії
то мав би бути ледь чи не трон оббитий оксамитом
і університетський титул високого викладача університету
який зумисно не видавався
хоч пан почесний ректор хотів таке втнути але його відмовили
інші ж професори філософії також би захотіли такого звання
почали би квилити ревіти заходитись сльозами
битись в конвульсіях нити над душею погрожувати піти з посади
і тоді титул верховного довелось би видати всім

для роджера якуца пригоди починаються вже з коридорів
масивної університетської будівлі зрештою для роджера
пригоди і не завершуються пригоди тривають вічно
наздоганяючи як захекані пси з висолопленим язиком
на кожних закамарках чи то міста чи власного дому чи своєї свідомості

то тільки диваки думають що в університетських аудиторіях
немає життя то тільки диваки думають що
життя взагалі не існує як таке щоби мало існувати
і воліють заперечувати його воліють стверджувати що перший
прояв життя чи живучості лише побічна дія затьмарення розсудку
галюцинація перешкоди в мережі фантасмаґорія вигадка прагнення

то тільки дурням не хочеться помічати що
насправді там киплять свої власні диковинні прерії і немає
ніде ані найменшого місця де вони б не кипіли
і ставка іноді надто дорогоцінна аби отак все просто покинути
махнувши рукою

і вже після чергового читання лекції роджер проникає
до кафедри а кафедра порожня лише одиниці сумлінно
виконують нелегку роботу неспішно переодягається у ґумові
чоботи розміру 45-го з високими халявамив армійський комбінезон
кольору хакі (ненароком знаходить в шухлядці кілька шоколадних
цукерок усміхається розгортає одну з׳їдає інші ховає в кишені)
рюкзак на плечі на голову накладає бриля
відкриває двері в коридор роззирається в коридорі нікого
вибігає з кафедри і миттю шусть в найблищу аудиторію

направду то тільки диваки думають
що в університетських аудиторіях немає життя

а там
о доблесний лицарю сучасного часу
о хоробрий плачучий воїне
а там в тій аудиторії безкрайня простора галявина
і величезні бур׳яни сягають колін утруднюючи ходу
і комахи не дають спокою постійним пищанням
і все кишить якимись чудернацькими тварями

роджер якуц вдивляється могутніми блакитними очицями
в далекий горизонт щось вбачає далеко на видноколі
і йде швидким кроком перестрибуючи то через
розз׳явлену пащу крокодила то оминає одурманюючу і п׳янку квітку
з велетенськими відкритими пелюстками така б за раз проковтнула
роджера разом з ґумовими чоботями і тельбухами
та він стритно дає собі ради усюди

на шляху він втрапляє і на в׳язке болото і на отруйні випари метану
і на змій а ще також дракони бритоголові
гідри помадомащені гарпії з гарпунапи медузи райтузи скажені їжаки
скажені лисиці і вовки рогатих биків безрогих оленів
і ще якась дивна смердючка трапилась йому на дорозі
хоча всі потвори не настільки важливі аби двати їм право
на існування і детальний опис і реєстр в якому відмовлено

роджер якуц стомився і краплі поту виступили
у нього на лобі він здається присів трохи перепочити
але ні він уже прийшов то була гарна галявина освітлена сонцем
з акуратною здавалось майже газонною травою

то саме та галявина на котрій якось на вогні запікали яблука
і говорили на санскриті про незбагненні речі обабіч жаріючого вогню

роджер напився води пообідав невеличким яблуком
аж тут підійшов пан кант в чорному смокінгу чемно кивнув головою
потиснув усім руки він щось приніс

маленький метушливий його рухи і дії були злагодженими і чіткими
а очі бігали то там то тут шукаючи опори щоби зачепитися

роджер запропонували йому яблуко той уважно на нього подивився
гарячими сяючими оченятами

відмовився

і почав кант метушитися понабирав звідкись цегли щебеню каменю
цементу піску дроту дощок цвяхів вапна деревини
черепиці скла віконних рам дверей вхідний і міжкімнатних
багато різної фарби кахелю залізяччя і ще якісь меблі
кухонне начиння а звідки в нього втільки всьго
загадка для історії філософії до кінця своїх днів вперто не признавався

поскладав все це на величезку купу і постійно переміщував її
казав що то та сама необхідна систематизація
очі горіли ідеєю він був повністю відданий заняттю
коли завершив потер руками і мружачи очі і постійно підправляючи
останні деталі сказав

ось непобудований будинок

і це таки був будинок хороший і непобудований

роджер впродовж того часу уважно спостерігав по завершенні
підійшов порозглядав іноді навіть схвально киваючи головою
і виказав кантові свою подяку

роджер поглянув на сонце
і час був аби вирушати запропонував кантові піти з ним
та кант відмовився може й хотів піти та відмовився
та роджер не став із ним панькатись сказав допобачення
і пішов собі далі

ось іде і на шхяху йому трапляються багато різних див
акули летучі піранії кажани з одним великим гострим зубиськом
мухи величиною з різдв׳яну качку та ще кілька чудернацьких
істот що заполоними простори чи то внаслідок катастрофи
чи внаслідок тотожного глибокого зубожіння людства

урешті роджер виходить на освітлену галявину
бачить сидячого чоловіка в тозі що замріяно куштує горизонт
якуц підійшов зі спини хотів привітатися з незнайомцем
сидяча постать промовляє

здоров був роджере

гмм…роджер усміхнувся
вишкіривши білосніжні зуби

то був сідхартха ґаутама
смуглявий хлопець був приязний і усміхнений
він випромінював тепло і якесь дивне світло
поруч ґаутами акуратно на невеликій площі поскладано

цеглини одна за одною в порядку доміно навколо
гостроверхої правильної піраміди зі щебеню
камінь будівельний один на одному
цемент пісок дріт дошки і цвяхи вже самі по собі утворювали
чи то мистецький вітвір то чи якусь гарномійну теорію
про світ музику витворену гарячими долонями мудреця

вапно черепиця скло віконні рами утворювали щось на зразок
відвитка неба чи музичну ноту завислу в своєму звучанні;
збіговисько дверей вхідний і міжкімнатних багато кахелю залізяччя меблі
грали якусь драму про матнотність і очищували душу
і було того добра в артикулах якості і кількості рівно стільки скільки
було і у канта отого жвавого європейського філософа
що відмовився від роджерового яблука

ґаутама сказав

ось роджере непобудований будинок

і це направду геніальний непобудований будинок
роджер замилувався довго оглядався
хотів навіть залишитись з сідхартхою та той заперечив

і якуц пішов далі човгаючи ґумовими чоботами об землю
повітря здавалось густим киселем з вистояних на сонці трав

щойно ступивши кількадесят кроків роджеру на зустріч ішов Христос
в білих одежех і з щиро розпростертими долонями

вони привіталися роджер щось говорив

Христос його уважно слухав

потім узяв за руку і кудись відвів

Христос вказав роджерові
вказівним пальцем на гарний будинок
гідний найкращої мрії чи архітектонічного сна
найвідважнішого з найвідважніших зодчих нашого часу і часу взагалі

роджер дивився

Христос вказував на небезпечну річ для людини
і навіть для славного доблесного мужа будівля Христа
навіювала якийсь невідомий страх від новизни

багато вірних і невірних приходили сюди і дивились на твір Христа

і казали несусвітні речі і було небезпечно прийти і жити у тій будівлі
бо будівля вимагала свого живого який би милувся нею і жив у ній
як безпристрасний поет чи музикант

Христос уже зробив найважче збудувавши будинок

і прийшли декотрі з вірних і стали жити

і збудований будинок Христа що в артикулах якості і кількості не перевершував
артикули канта отого жвавого європейського філософа але був кращим
і рівноцінний артикулам незбудованого будинку сідхартхи ґаутами
смуглявого хлопця зі щирою усмішною на сонячному обличчі

роджер дивився роздумував
заплакав обернувся спиною і пішов

а сльози падали як виноград в грозу

Христос дивився вслід плачучому роджерові
і усміхнувся теплою усмішкою

неспішно смакуючи моментом закрив очі повіками
вдихнув повітря розпростерши широко руки в різні сторони
сказавши що добре почекаю

плачучий роджер добігає
пропобуючи гострим топірцем непролазні і густі хащі
до високих дверей відкриває їх
за ними аудиторія заповнена студентськими столами

на стомленому обличчі роджера якуца виступили густі краппі поту
він іде до наступних дверей відкриває опиняється в університетському коридорі
іде до кафедри філософії щоби там переодягнутися у звичнішу одежу
і піти додому і він іде до дому

а плач ще довго залишатиметься в душі
хоча і плач триває вічно

так минає один із днів життя роджера якуца
хоча дні насправді і не минають а лише нагромаджуються

так відбувається один із вічних днів
отого непогамовного викладача
що вправно і відчайдушно стернує в човнярській
будівлі національного університету

а там за бортом
пси і люди і великому місті уживаються між собою
в тенетах безперестанного гамору і шуму

і інколи пси толерантніші за безликий люд
і лише одиниці спромоглись сподобитись
із місива люду в людину
і відтоді виокремлена людина самотня

людина блукає
з самотніми псами що добре навчились відраховувати темп
до апокаліпси до тієї самої котра ось візьметься та й настане

а люд не побачить апокаліпса наближатиметься до кінці
а люд житиме як нічого й не бувало питиме вино веселитиметься
платитиме комунальні квитанції і зароблятиме гроші
щоби оплатити наступні комунальні квитанції

апокаліпса врешті закінчиться а люд не відатиме того
і ось вірні пси самотні люди і окремі філософи що як арабські суфії
повсідались на гострі вершечки гір будуть порятовані

а люд не відатиме про це все бо квитанції вино забави пиво їжа гроші
і порятовані писатимуть нове розгорнене буття новими цікавими літерами
а люд не відатиме і того
і продовжуватиме рефлексивно платити квитанції
в холостому завитку небуттєвого буття
і заробляти гроші щоби оплатити наступні квитанції
і знову платити квитанції щоби мати змогу заробити грошей
і заробити грошей щоби оплатити квитанції
і жоден з таких не отримає себе бо ще неоплачені квитанції і гроші і т. п.

користь від науки логіки мізерна натомість неоціненна вартість
пародоксів науки логіки настільки що доцільно списати науку логіки
як застарілий рудимент дослідження світу якого неможливо дослідити
а доцільно заглиблюватись лише в її парадокси
бо парадокси вічні і живі

«Взяття Христа під варту, Або Поцілунок Юди»
Мікеланджело да Караваджо

мабуть нестерпно важко мало би бути Ісусові
котрий будив із сну тих хто спали

люд воліє за потрібне тримати таку картину
в музеях щоби не перетворитися в самотнього пса

куди краше бути людом без лиця
лиця не потрібно ховати від сорому коли прийде час

бо це не так боляче
як же боляче повинно бути міським псам і самотній людині
для якої пес очевидно є початковою стадією росту

роджер якуц кудись почав набирати темпу і віддаляється
текст застрягає на підвіконниках і вінцях
маленького слоїчка з карпатським медом

міліє в густині запаху
зникає

роджер якуць почав розмахувати руками щось кричати
побачивши що текст його переслідує і закрадається у його
потаємні сфери емоцій і життя висловлює своє невдоволення
що якийсь писака насмілився невправно описати його

ось видно
його спину
і він
також зникає

ні
уже
зник

серпень, 2010

На лівому березі осені
ще пахнуть спасом яблука,
і ожини терпнуть на вустах
присмаком спекотного літа.
Ще на очі кленам 
не лягають пожовклі повіки
бабиного літа,
і день не маліє ніччю.

А на правому березі
на припонах вітри стоять.
Ще мить - і зірвуться
старим дням сріблом
бороди малювати,
на вікна візерунки ліпити
і берег правий
у кригу заковувати.

Сідаєш у човен
і, днями веслуючи,
перепливаєш осінь,
так і не ставши
вічним пілігримом
її доріг.

Я так любив твої долоньки ніжні
І нігтики ті, як краплинки крові.
І вірив, щирість була у розмові,
Хоч ти благала, не коритись кішці.

І, якби ти любила порнопростір,
Врекла когось чи зіпсувала парчУ би тій,
Яку я кохав до тебе
...........................і після тебе,
Я би змирився й засумнівався в дарунку неба,
Тобто повірив би, що ти мене використала,
Як матеріал
......................для поетичної творчості.

народжена із пристрасті і сили
як буря на просторах океану
в мені кипіла мрія

ізорана ріллею божевілля
життя моє без співчуття ламала
я піддалася бурі

погасла потім як небесна зірка
вогненним спалахом життя її поникло
затихла пісня пристрасті.

її печаль відбилася на сонці
прощальним усміхом старого міма
як всохла квітка ніжності

бо пелюсток її
торкалися
самотньо

ми невагомі
думали що станемо щасливими
але стали самотніми