Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.

Серед міста
В якому всі будинки сірі,
Де живуть люди з чорними душами,
Я бачив перехожого
Вдягненого у синій плащ,
Що був розмальований метеликами.
Він носив дзеркало
В якому замість весни
Відображалася осінь,
В якому замість людей
Відображалися звірі,
В якому замість квітів
Відображалися мушлі.
Той перехожий казав,
Що заблукав у це місто випадково,
Що він шукав ключ від усіх дверей,
Бо його дзеркало – то теж двері,
Бо кожне вікно цих сірих будинків –
Це зіниці черепа
Старого давно померлого писаря,
Що в похиленій ратуші
Записував у реєстр мертвих,
Не знімаючи чорні окуляри думок.
У тому місті
Зупинилися всі годинники
Коли серед ночі
На дзвіниці зруйнованого храму
Сова прокричала слова одкровення
Мовою давно зниклого народу:
Уривок пророцтва
Про людей вдягнених в сіре.
Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
Окрім отого перехожого –
Отого – з дзеркалом.

Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастирська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…

Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі
Старому круку чорному –
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.

На острові, що відкритий всім вітрам,
На острові, що зачісує свої кучері трави,
На острові, де землі-годувальниці обмаль,
На острові де кожен камінь – межа
Володінь войовничих кланів,
На острові, де гравців зі смертю забагато,
На острові, де вміли співати помираючи,
На острові, де вміли помирати співаючи,
Є країна бородатих – Улад – земля королів.
Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
Земля священних каменів чорних монахів,
Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
Земля довгих пісень і широких ножів,
Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
Але так і не навчилися жити тут…

Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…

У місті повітряного ренесансу
На бруківці з чорних доломітів
Біля контори сліпого архіваріуса
На вулиці аптекаря Вергілія*
Божевільні велосипеди
Знайшли свою пристань,
Чіпляючись якорями педалей
За відблиски вітрин принцепса –
Того, хто Германік чи то його син
І Цезар, і Чобіток, і ще й Юлій.
Замість газети читати буду афішу,
Замість сніданку гострою бритвою**
Пошкрябаю свої щоки,
Замість «Добрий день!»
Побажаю нірвани***
Продавцю морозива і тістечок.
Його звуть Клавдій
І він теж любить гриби
І дружину зве Агріпіною,
Він теж пише трактат по етрусків
І постанови про вітри та видовища.
Тільки він любить –
На відміну від того Клавдія
Кататися на божевільних велосипедах.
Він користується підтяжками,
Бо боїться загубити штани вічності.
Пригостіть його фразами.
Тими самими – про нас.

Примітки:

* - я знав двох аптекарів у яких імена були Вергілій. Один жив Дубліні білі Трініті-коледжу і був дуже сентиментальним, а інший в Осло (Христианії) і мав великого чорного кота якого годував сардинами.

** - до речі, гарний спосіб поснідати. Колись я такого способу не цурався, але запустив бороду, згадавши, що слово Улад перекладаєть як «Країна Бородатих».

*** - старе ірландське привітання. Один мій знайомий, якого звали Рорі – в нього ще бракувало двох пальців на лівій руці завжди вітався так: «Метафізичної тобі нірвани у вітряний день!» Хоча сам він був фізиком, зовсім не ліриком. Що не типово для ірландця…

На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…

Сентиментальний цвіркун
У старому кам’яному домі,
Що стоїть на скелі ельфів,
Серед землі вітрів і відчаю,
Ховається за холодною пічкою
в якій ніхто не палив
Веселого вогню затишку,
Не готував на його язиках
Добру вечерю спогадів,
Не грів свої зашкарублі руки
Старого моряка мертвого океану.
Але цей цвіркун –
Цей вусатий мудрець спогадів,
Цей вчитель одвічної журби
Співає мені пісню тихої радості –
Тихої радості людей нашого клану.
Коли я згадую всіх поіменно –
Всіх кого тоді вбили,
Тоді – після Великодня
Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого,
Коли земля моя –
Зелена Ірландія
Рахувала вдів і сиріт…

Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.

Отаке от життя в верховітті:
Там лише гнізда і листя.
На землі пророків і королів
Лишився лише один ліс темний,
Та й той в графстві Віклоу
А решта не поля – пустища*,
Де вітер не гуляє – крутиться
Навколо першопочатку острова**
На якому всі олені*** зайцями
Існують лише в потойбічному
Часі, про який забули
Навіть співати чи молитися.
Подаруйте їм окуляри
З непрозорими скельцями –
Може нашу епоху хвору
Вони якось проминуть
Не помітивши –
Буде нам у Судний День
Не так соромно…

Примітки:

* - якщо віскі, то вже ірландське, якщо пустища – то вже вересові…

** - це я про камінь Фаль – камінь Долі, хоча його в Ірландії давно вже немає… Навіть це вкрали…

*** - це я про так званих «ірландських оленів» - шкода, що нині вони не блукають Ірландією… Ех, джентльмени, давно ви не були в Ірландії…

Поїзд приїхав на станцію Небо.
Паротяг зроблений з хмар
Білих, як вата порохнявої Індії
Привіз пасажирів у сірих плащах,
Що сховались у тумані від сонця,
Бо вони тіні часів Генріха Другого –
Короля номадів-норманів,
Володаря держави небаченої
Та батька двох синів навіжених
А третього циніка безталанного
А четвертого нікому не потрібного
Навіть пеклу*…
На станції Небо
Посадили кущі мрій
Вздовж колії споглядання.
І всі вагони білі**,
А всі кондуктори сажотруси,
А всі кочегари філософи***:
Замість вугілля в пічку
Кидають антитези теології****.
Дайте пасажирам годинники –
Нехай прикладають свої вуха
До цих інструментів-коваликів.
Не хочуть нині стрілочники*****
Блукати по дну океану повітряного.
За хмари, за хмари – поїздом.
Шкода, що парову машину
Не ми придумали,
А джентльмени в циліндрах.
Подаруйте їм фіалки
Коли прийдуть у сни ваші
Різнокольорові…

Примітки:

* - а там потребують тільки цапа-відбувайла. Ми там теж не потрібні. Так що не поспішайте…

** - пофарбуйте нарешті хоч один потяг у білий колір! Ну, що вам шкода чи що? Пофарбуйте! Хоча б той, що котиться з Болоньї до Ріміні…

*** - на старих паротягах всі кочегари були філософами. Згадайте хоча б персонаж фільму Джіма Джармуша…

**** - ніколи не займайтесь теологією! Це не для Вас!

***** - стрілочники переважно ніколи нічого не хочуть. Не сприймайте це як одкровення. Попрацюйте трохи стрілочником – тоді зрозумієте…

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

дівчина із сигаретою між тонкими довгими пальцями

наквацяними яскраво-червоною помадою губами як у Анжеліни Джолі

підведеними густою чорною тушшю зеленавими очима

гарна неначе Міла Йовович у ролі п'ятого елементу

не зводить із мене погляду

у якому виклик і хтивість
хтивість і виклик

струнке тіло звабливо вигинається при ходьбі по брудному запльованому перону

вона неквапливо прогулюється по ньому
туди-сюди
туди-сюди
туди-сюди

немов чекає на когось
того

хто все одно не прийде

і напевне

чекатиме вічність
доки з вокзальних репродукторів не пролунає

швидкий поїзд № 176 Київ-Москва прибуває до третьої колії
нумерація вагонів з голови поїзда

скорый поезд № 176 Киев-Москва прибывает к третьему пути
номерация вагонов с головы поезда

fast train number 176 Kyiv-Moscow arrives at the third way
numbering with the head of the train carriages

дівчина із тонкими довгими пальцями
і згаслою сигаретою між ними

дівчина


04.11.2013

Мої курсори вивчили твоє тіло
Люблю курсивом плекати в тобі мурашок
Де контури тіла молоко розливають біле
Вибухають нарциси розростаються в ціле поле
Ти їх зриваєш серветкою або розмазуєш
Наче солодкий мед що може швидко скапати
Тобі так хочеться мене лизнути стиснути
Однак боїшся що злетяться бджоли

Написано в ніч Самайну під час марної спроби згадати свій одинадцятий гейс.

На сумних ольстерських пагорбах
Чоловіки танцюють свої дивні танці –
Джигу шаленого полум’я
На межі світла і темряви
(Одвічної),
Грають ірландські мелодії
На залізних скрипках
Вусатого інженера Кольта.
На цих пагорбах споконвіку
Люди не вміли робити нічого
Окрім музики
(Бо все суще – це музика).
Шибеник вітер –
Холодний, як сторінки чорної книги
Старого книжника з Деррі,
Золоті листя ясена
Несе в мої кудлаті сни
Старого схимника неіснуючої віри.
Моя торф’яна Хіросіма!
Мій вітряний Тір Еогайн!
Відколи тебе покинули
Королі честі і звичаїв
Тисяча шестисот сумного року*
Віддаючи все зайдам,
Що назвали цю землю своєю,
Відколи віра
Замість Бога
Змусила шанувати
Чорного короля,
Відтоді банші**
Співають свою пісню нам –
Тільки нам…

Примітки:

* - у 1607 році ірландська аристократія після поразки чергового ірландського повстання проти поневолювачів назавжди покинула острів. Це ввійшло в історію як «втеча графів».

** - якщо вам банші не співали свою пісню чи ви її просто не чули – значить вам пощастило…

Я дивився на осінній дублінський дощ і мокре листя, яке прилипало до бруківки і флегматичного двірника, який марно намагався відшкрябати їх від бруківки. Двірник побачивши мене процідив крізь зуби: «Теж мені Харон-перевізник…» Тоді я написав у свій записник таке:

Осіннє місто – це хвора дитина,
Маленький філософ,
Що робить свої аплікації
У потріпаний зошит
Буднього дня.
Шкода, що старий Сократ**
Жив на спекотному півдні
У своїй оливковій Греції
Елладі бібковій***
Кипарисово-виноградній.****
Він не знав,
Яке то сумне дитя
Ненажери Кроносу –
Цього Сатурна злого*****
Осінь-дитина.
Той сивий філософ
Гравець питаннями
Чомусь думав,
Що вона тільки щедра,
Тільки вином повнить келих,
А не сумом вітру північного
Лісів бореальних.
Бородатий Сократе!
Поділись своєю цикутою…

Примітки:

* - він помилявся. Як і всі люди… І ті, що шукають сенс і ті, що ні…

** - не дивуйтеся, що я часто згадую Сократа - він був мудріший за нас – він нічого не писав…

*** - на Русі лавровий листок називають «бібковий листок». Тому й Еллада – бібкова…

**** - ах, навіщо…

***** - він справді злий. Згадайте хоча б Франсіско-Хосе де Ґойю…

Блукаючи мокрими вулицями осіннього Дубліна, зачіпаючи своїм костуром старого відлюдника мокру бруківку дороги вікінгів, я подумав, що вітер – це хтось у сірому. Так мені здалося…

Я теж осінній пес Кулана,*
Я теж, як листя
Спадаю у безодню Ніщо.
Хтось у сірому
Сказав, що Ніщо воно,
Як осіння сирість,
Як мокрий дощ дня
Десятого жовтня.
Сонце моєї осені,
Як Місяць вашої весни:
У шматку твердого сиру
Ті самі кратери,
Як і на шкірі сліпого пастиря –
Пастуха зірок міста.
У кожного свої Ніщо,
Як монетки.
Киньте їх дзвінкою лептою
У капелюх клена-безхатька:**
Він загубив свої золоті асигнації.
Залатайте мені дах хмари –
Нехай моя тінь сховається
У хату тужливої осені.
Келих неба наповнений
Гірким віскі.
Ковтайте його!
Ковтайте!

Примітки:

* - всі ми на нашому сумному острові є псами Кулана. Всі йдемо на офіру чи то нашим мріям чи то героями колісниць сонця…

** - можна кинути їх у капелюх ясена-жебрака. Це не принципово.

Колись давно я жив кілька тижнів на маленькому острові біля берегів Суомі – милувався старезними соснами на велетенських каменях, слухав шум вітру, мріяв стати відлюдником і оселитись тут назавжди. Якось згадав ті дні і написав таке:

Крутиться сонце колом,
Божевільним колом
По небу-кладовищу,
Куди відлітають душі
Неприкаянні,
Як храм Артеміди.
Недарма в землі Соумі*
Серед нескінченних боліт
Кажуть, що круки
Літають «колані»**
Бо вони крутяться
Шляхами шаленого сонця,
Вони пантрують
Наші стривожені душі,
Що летять у прірву безмежжя,
Отуди – між галактиками.
Серед північних боліт
Добре бути відлюдником
І дивитись на зорі
Очима оленя-схимника
Чи ведмедя єретика.
А ви спробуйте тут –
У степах, де душа розхристана,
На всіх вітрах розіп’ята,
Сонцем надії спалена…

Примітки:

* - поверніть їм Інгерланмандію – майте совість… (це я не до вас).

** - круків вони називають kaarneet, kolani означає «літати колом».

*** - на світлині – наш сучасник. Але не мій – в мене немає сучасників.

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Чому, коли викопують картоплю
З нашої важкої ірландської землі
Важкої, немов тягар усіх поневолених,
Бадилля, що палає на кволій ватрі
Селян, що дихають туманом
Пахне терпким віскі старого Коннахту?
Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
Марно намагаючись побачити море
Те саме – Ірландське холодне море
На дні якого спочивають душі
Всіх хто на зеленому човні
Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
Бачимо тільки білий туман
Нашого майбутнього?
Чому, коли йдемо до Дубліна
Наша дорога завжди вкрита каменями
І то не камінцями, а брилами?
Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
Нескінченного як скиглення чайки
Над річкою Бойн – такою ж сумною
Як стара легенда про Конайре Мора…

Він здавався мені зовсім,
Зовсім драйвовим чуваком.
Як на мене, він слухав важкувату музику,
Й трохи заголосно,
Але то був чи не єдиний його недолік.
Тоді.
В моїх очах.
В іншому я захоплювалася ним.
Тим, як він керує автівкою,
Їдучи хутко й впевнено,
Об’їжджаючи затори по зустрічній смузі,
Й завертає на свою
За мить до жахливого зіткнення...
Його професією-романтік,
І тим, що саме його викликають,
Коли треба знешкодити якийсь
особливо
небезпечений вибуховий пристрій.
Тому що, з його власних слів:
«Ніхто не зробить так:
Вправно. Точно, Швидко.»
Його гострим розумом й білозубою посмішкою я також захоплювалася,
І розмірковувала час від часу,
Лузаючи насінная на кухні,
Або миючи посуд,
Чи не покохати мені когось такого...
Схожого на нього...
Проте, одного дня
Він зізнався:
«Мене ніхто не кохає.»
І раптом я відчула...
Ні, не те щоб розчарування або ошуканість -
Звичайний страх.
Адже я також його не кохала.
З ним і сьогодні все ОуКей,
І я так само захоплена ним,
Тільки на відстані.
Проте щоразу, перетинаючи перехрестя,
Тримаючи в руці руку свого сина,
Я дивлюся пильно,
Аби не їхав по зустрічній смузі
«Той-кому-нема-чого-втрачати»...

28.08.2013 р.

Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,
Місто, в якому замість будинків
Стоять піраміди чорних ящиків,
Місто, в якому замість ліхтарів
Підвісили в темному небі астероїд,
Місто, в якому бургомістр
Лисим хвостом стукає по дереву,
Білими зубами гризе сир місяця,
Вусами лоскоче сірий світанок,
Місто, в якому всі вулиці
Ведуть до незримого крематорію,
Де замість дощу на бруківку
Падають хвилини,
А замість сніжинок взимку
Старі календарики
В які заглядали колись щоденно
Двірники судного дня.
Оселився в його ратуші
Газетляр Янош.
Продає він газети
З важкими чорними літерами
Тяжчими, ніж якір Титаніка.

Я взяла сокиру
Й зробила зарубку на своєму серці,
Позначивши тою зарубкою
Початок Нової ери.
Ери без тебе, малося на увазі.
Банальний початок «нового життя».
І кожного дня
Я брала сокиру і краяла собі серце,
Відраховуючи дні,
тижні,
місяці без тебе.
Серце кровоточило,
А потім звикло.
Я була дуже дисциплінована
Й робила щодня нову зарубку,
Аби не забувати ніколи,
Як буває боляче.
З кожним днем, з кожною позначкою
Відчувалося полегшення…
Одного дня я запитала себе:
«Заради чого шматуєш собі серце? –
Коли не боляче, то й сенсу вже нема.»
Немов прокинулась від довгого сну…
Поглянула на сокиру:
Яка ж вона гарна!
Що то за знаряддя й для чого воно?
Певно, аби розмалювати Петриківським розписом.
Беру фарби, пензлі й розмальовую…
Гарно виходить, поглянь!
До речі, а хто ти такий, нагадай мені?..

26.08.2013 р.

Я зустріла її на південному вокзалі,
Викохуючи в голові музику своїх віршів.
- Куди ти йдеш? Не квапся! Дай я тобі поворожу! –
Сказала вона.
- Я можу поворожити тобі! –
Подарувала їй свою посмішку.
Проте вона наполягала:
- У тебе в душі сум, а в голові недоспівана мелодія віршів.
«Вона щось знає. Щось таки знає!» - подумала я і зупинилась на мить.
Їй того й було треба:
- Спитай, як хочеш, мене… Я відповім на найзапекліше, найзаповітніше твоє питання.
- Добре, - озвалася я, - скажи, бо тільки одне питання не полишає і мучить мене:
Який я маю талант?
- Ти маєш талант подобатися чоловікам. – лагідно й спокійно відповіла вона.
Але для мене то прозвучало як прокляття.
Я поклала купюру в її засмаглу долоню, присіла на лавку…
Сльози ще довго бігли моїми щоками,
А у вухах був тільки гуркіт потягів, що мчали повз.
Жодної іншої музики…
24.08.2013 р

Ліффі – це мажорна струна банджо
Натягнута між кольоровими дверима.
Хью*, одягни свій костюм смугастий –
Лінії нагадують перехожим провулків
Їх життя пришелепкувате.
Що шукав ти
У цих плямах фарби на полотні?
Ти знайшов спочинок у воді –
Бо вода це теж фарба – найкраща…
Недарма річка Поддл
Досі ховається –
Чи то від сорому,
Чи то від дивака Оскара**
Того, що казки
Писав своїми зболілими нервами.
Бернарде! А ти вмів грати на скрипці
Свого тата-алкоголіка?
Він принаймні знав,
Що шукає на дні келиха,
Що ховається в глибинах
Терпкого віскі,
І чому воно спочиває
Так довго в старезних діжках.
Бернарде***, чому ти постійно
Вигадував свою виставу
І уявляв, що існують твої глядачі?
Ти грав свою виставу для себе…
Тільки для себе…
Навіщо?

Примітки:

* - маю на увазі Хью Лейна (Sir Hugh Percy Lane) (1875 – 1915) – дивак був ще той…

** - коли про нього говорять, то завжди згадують за що його посадили, а про його неймовірні казки ні гу-гу…

*** - я справді не знаю, чому він все життя грав вар’ята. Ну, не знаю і все! Ірландцем він був та й годі…

Хотів назвати вірш "Snagcheol Baile Atha Cliath" але передумав...

Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…

Ваше слово - прохолодний листок подорожни-
ка до пекучої рани, мамо. Я в дитинстві шукав
того слова, мамо, щоб загоїти рани мого сирітст-
ва. (Ваше слово, мамо, спопеліло на ваших устах,
мов листок подорожника на толоці воєнного чер-
вня, а в чужих матерів не веліли просити ви, ма-
мо, бо в чужих матерів - свої рани і діти свої...)
Голуба кропива мої рани голубила, мамо, припі-
кала їх, мамо, холодним,
мов крига,
вогнем.

1993

Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:

Падолист.
Його ім’я написано крейдою
На мокрій стіні буцегарні.
Він загубив не листя – себе.
Старим сухотником
Шкандибає бруківкою тижнів.
Подаруйте йому монети,
Бо
Харон не веслує задарма.
Діряві кишені вівторка
Цвірінькають флейтами Токіо.
Він теж самурай.
І своє харакірі
Вважає іконою.
Я по калюжах ступаю,
Хлюпаю соком Землі
Парасолю розкривши,
Стаю музикантом крапель.
Глядачі-горобці
Магелланами сірими
Вірять в кулястість вулиць.
День як поема.
А я – корабель.

Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їх жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетські каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.

Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці
Сумних міст людей
З кам’яними обличчями
Старим сумним філософом -
Щоб ці люди
З летаргічною совістю
В сірих костюмах буденності
Зазирали в ці свічада
І бачили ту каламуть,
Що лишається
На дні їхніх душ і облич
(Бо обличчя – теж дзеркало),
Могли зазирнути
У свою істинну суть
Коли весна
(А вона – етюд картини
На яку ніхто не дивиться)
Духмянить світ
Байдужих
Безбородих жебраків.
У цьому місті
Суцільних дзеркал
Тиняюсь безцільно
Промінчиком світла…

Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

Місто в якому
Зупинилися всі годинники
Святкує ювілей Заратустри.
Калоші міняють на сир
У старій аптеці
Біловбраного алхіміка,
Що справді вірить
У свою ятрохімію
І готовий «живим сріблом»,
«Білою лілією»
Та «червоним левом»
Всіх міщан і спудеїв,
Архітекторів та жандармів,
Сажотрусів та кондукторів
Лікувати від ностальгії.
Сентиментальне світло
Ліхтарів вулиці Дарвіна
Перетворює перехожих
На лицарів «плаща і кинджала».
Вчорашні газети
Ще вчора були «вчорашніми»
Бо у місті, що застрягло в минулому
«Сьогодні» не настане ніколи…

Гюстав!
Ти ж не жив у часи пихатого Риму,
На тебе ж не тиснули
Кам’яні лапи його форумів,
Ти ж не пив отруєне вино цезарів,
Не сидів за столом
Огидної трапези
З черговим Калігулою.
Чому ж твої книги сповнені
Такою нудьгою віковічною
Такою безнадією сірою?
Чому слова твоїх апостолів,
Твоїх героїв – вічно невчасних,
І поборників істини
(Нікому черговий раз не потрібної)
Квітами зів’ялими
На могилу історії?
Не сумуй, виноградарю!
Виноробе прозорих романів.
Твій трунок не сьогодні
Загуслий.
Не в мою чашу тиснений…

Примітка:
Дружня порада – не читайте роман «Мадам Боварі» під стукіт коліс поїзда – того, що його тягне паротяг який вперед летить… Особливо взимку. Краще вже «Спокусу святого Антонія» або «Саламбо» - але не сьогодні.

У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші тесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…

Примітки:

* - такий ліс справді є. Я не вигадаю. Але не ходіть туди.

** - це був король. Справжній король…

*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…

Розмовляю з гомінкою луною
Ще не викопаного колодязя,
П’ю з нього прозору воду,
Відпочиваю в тіні дерев,
Які навіть ще не посадили
В м’який і теплий ґрунт радості,
Які навіть не проросли
З сухих та блискучих насінин життя.
Дивлюсь на зайчиків літа,
Які навіть не виставили
Свої довжелезні вуха
З хащів глухої кропиви.
Я – людина минулого –
«Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
Який заблукав у сучасності,
Оселився в майбутньому,
У його тінистих лісах віршів,
Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
Ультрафіолетові кольори яких
Бачать тільки бджоли й метелики.
Я – апостол
Неіснуючої церкви равликів,
Я – пророк подій,
Що ніколи не стануться,
Месії, що ніколи не прийде,
Армаґедону,
Що ніколи не відбудеться.
Бачу як з ірландської землі
Замість трави проростають
Білі й блискучі леза ножів,
Але мовчу про це…

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Коли я обертаюсь
до дзеркала,
лиш на мить,
на секунду єдину,
бачу в нім
мою юність радісну,
Твої очі -
незвідана безвість,
неусміхненість звабна,
казав ти,
я недбало всміхалась…
Коли я заглиблююсь в очі,
що невидимі поряд нікому,
сумно голову ти схиляєш
і зникаєш,
Туди зникаєш...
Коли хочу твій погляд відчути,
я ховаюсь у сон, чекаю..
Ти буває приходиш,
сумно
головою мені киваєш,
я ж усмішку твою чекаю...

Коли я заходжу у темряву,
коли тихо іду в доранкове -
все чекаю…
Тебе...
Із дзеркала…





08.11.2012

І не можу ніяк розірвати ці медвяні павутинки,
що линуть і линуть із такої невипадкової світлини ...річної давнини,
наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Просто не можу відірвати очей від обличчя на світлині,
жадібно вбираючи миті, знаючи, можливо, найголовніше,
оте, що коли вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
значно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно дальшою німої пустелі між нами,
і не впізнаю…


2012

У цих вікнах золотаво-охряних,
у цих сяйливих високих вікнах
вогшають, займаються будні,
розтікаються по місту конфітюром;

ці вікна задивляються у темінь,
у мокрі коси темнавого гілля,
у ліхтарів спесивих шиї,
у шиті шовком золотим калюжі;

а під вікнами ходять парубки,
по-койотячи нишпорять площами,
попід охрою вікон по-лисячи
замітають сліди дівчатка;

а у вікнах вальсують погляди,
пульсують посмішки, порухи,
і приховують мудро, милостиво
сиров'ялених шалів куриво.

ХІ.2012

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

У цьому хаосі повторень
де все наймудріше
сказано
найніжніші вірші
написані
світ залишає мені так мало
і що я можу зробити для тебе
щоб без повторень
щоб перша й остання у нашому колі життів
куди подітись якщо уява
настільки мізерна
поряд з любов'ю
відпускаю всі нитки
всі клубки хай звідси
котяться
бо єдине чого я хочу
заблукати
ніколи не знайти
виходу (забороніть слово "вихід"!)
із лабіринту здійснень
у сплетенні хитрих доріг
у цьому хаосі повторень
що я можу зробити для тебе
окрім татуювання
з іменем твоїм
шість літер голками на серці
замість таблиці "вхід" хай бачить кожен
хто увійти захоче без дозволу
там він помре від нудьги
і поки всі сваритимуть
мовляв такій жінці голками навіки не личить
зроблю собі ще й пірсинг -
замість кільця
до свого життя
візьму і пришпилю
тебе


Липень, 2012

Любов настільки подібна
одна на одну одна на іншу
чорну білу зрілу дитячу останню
єдину коротку вічну сліпу
пережиту завтрашню солодку
німу взаємну
ніби драже
солодкі камінці
ніби кулі різної форми і того самого
смаку
кулі у пістолеті
кулі на більярдному столі
кулі повітряні в небі
кулі холодні у скронях
кулі що стануть джек-потом
кулі зовсім однакові з назви
кулі зовсім за змістом чужі

Любов більше ні на що не схожа
як ніжність викресана з каменю
як постіль вистелена трояндами
разом з оксамитом пелюсток
разом з шпилями шипів

єдине що залишається
це замерзати у спеку
відчувати тепло в холоднечу і значить
все одно замерзати
невідворотно поволі спиняти у жилах кров
заради тебе щодня вмирати
заради тебе жити щодня
прокидатись засинати
прокидатись чекати жити
тихенько голосно жити
любити
тебе любити
просто собі любити
мабуть
в цьому єдиний мій
сенс


Липень, 2012

Чекати щодня на листа.
У вогкій в’язниці під’їзду
чекати щодня на листа із чиєюсь посмішкою.
Чи хоча б на цидулку
із простісіньким словом: «вітаємо!»
Одначе тепер не пишуть.
І не тільки полковникові.

Черк-черк — музика сивих стін.
Черк-черк — кроки на сходах.
Черк-черк…

Почуватися залізним опудалом,
набитим всесвітнім мотлохом.
Блювати вночі від рекламного спаму,
півкіла передвиборчих агіток,
обгорток з-під цукерок.
А вранці листоноша-таксидерміст.
запхне купу рахунків.

Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Гуп-гуп — кроки на сходах.
Гуп-гуп…

Щороку щезають брати і сестри.
Щороку щезають брати і сестри,
немов на воді бульки.
Уже немає семи сусідів по стінці.
Ані номера, ані сліду.
Куди вирушають поштові скриньки?
У вирій, за листівками?..

Черк-черк — музика сивих стін.
Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Чекати щодня на листа.

Чекати щодня на листа…
Черк-черк…
Чекати щодня на листа…
Гуп-гуп…

2011

Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Кіпариси та ялівець
(о, ялівець особливо!
І сосни - пухнасті) –
Хочеться – олівець,
Ні! Барви! Припливи!
Громи! Осінь і щастя –
Від того, що перед тим було літо.
Зорі у морі,
            надворі,
                  в долоні,
Ми в полоні
            зір, як квіти
В полоні запахів,
              потягів,
                    порухів,
Море повниться чутками,
Спокоєм, ладом, зорями
І запахом ялівцю.

2010