Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їх жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетські каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.

Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці
Сумних міст людей
З кам’яними обличчями
Старим сумним філософом -
Щоб ці люди
З летаргічною совістю
В сірих костюмах буденності
Зазирали в ці свічада
І бачили ту каламуть,
Що лишається
На дні їхніх душ і облич
(Бо обличчя – теж дзеркало),
Могли зазирнути
У свою істинну суть
Коли весна
(А вона – етюд картини
На яку ніхто не дивиться)
Духмянить світ
Байдужих
Безбородих жебраків.
У цьому місті
Суцільних дзеркал
Тиняюсь безцільно
Промінчиком світла…

Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

Місто в якому
Зупинилися всі годинники
Святкує ювілей Заратустри.
Калоші міняють на сир
У старій аптеці
Біловбраного алхіміка,
Що справді вірить
У свою ятрохімію
І готовий «живим сріблом»,
«Білою лілією»
Та «червоним левом»
Всіх міщан і спудеїв,
Архітекторів та жандармів,
Сажотрусів та кондукторів
Лікувати від ностальгії.
Сентиментальне світло
Ліхтарів вулиці Дарвіна
Перетворює перехожих
На лицарів «плаща і кинджала».
Вчорашні газети
Ще вчора були «вчорашніми»
Бо у місті, що застрягло в минулому
«Сьогодні» не настане ніколи…

Гюстав!
Ти ж не жив у часи пихатого Риму,
На тебе ж не тиснули
Кам’яні лапи його форумів,
Ти ж не пив отруєне вино цезарів,
Не сидів за столом
Огидної трапези
З черговим Калігулою.
Чому ж твої книги сповнені
Такою нудьгою віковічною
Такою безнадією сірою?
Чому слова твоїх апостолів,
Твоїх героїв – вічно невчасних,
І поборників істини
(Нікому черговий раз не потрібної)
Квітами зів’ялими
На могилу історії?
Не сумуй, виноградарю!
Виноробе прозорих романів.
Твій трунок не сьогодні
Загуслий.
Не в мою чашу тиснений…

Примітка:
Дружня порада – не читайте роман «Мадам Боварі» під стукіт коліс поїзда – того, що його тягне паротяг який вперед летить… Особливо взимку. Краще вже «Спокусу святого Антонія» або «Саламбо» - але не сьогодні.

У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші тесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…

Примітки:

* - такий ліс справді є. Я не вигадаю. Але не ходіть туди.

** - це був король. Справжній король…

*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…

Розмовляю з гомінкою луною
Ще не викопаного колодязя,
П’ю з нього прозору воду,
Відпочиваю в тіні дерев,
Які навіть ще не посадили
В м’який і теплий ґрунт радості,
Які навіть не проросли
З сухих та блискучих насінин життя.
Дивлюсь на зайчиків літа,
Які навіть не виставили
Свої довжелезні вуха
З хащів глухої кропиви.
Я – людина минулого –
«Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
Який заблукав у сучасності,
Оселився в майбутньому,
У його тінистих лісах віршів,
Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
Ультрафіолетові кольори яких
Бачать тільки бджоли й метелики.
Я – апостол
Неіснуючої церкви равликів,
Я – пророк подій,
Що ніколи не стануться,
Месії, що ніколи не прийде,
Армаґедону,
Що ніколи не відбудеться.
Бачу як з ірландської землі
Замість трави проростають
Білі й блискучі леза ножів,
Але мовчу про це…

Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:

Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Коли я обертаюсь
до дзеркала,
лиш на мить,
на секунду єдину,
бачу в нім
мою юність радісну,
Твої очі -
незвідана безвість,
неусміхненість звабна,
казав ти,
я недбало всміхалась…
Коли я заглиблююсь в очі,
що невидимі поряд нікому,
сумно голову ти схиляєш
і зникаєш,
Туди зникаєш...
Коли хочу твій погляд відчути,
я ховаюсь у сон, чекаю..
Ти буває приходиш,
сумно
головою мені киваєш,
я ж усмішку твою чекаю...

Коли я заходжу у темряву,
коли тихо іду в доранкове -
все чекаю…
Тебе...
Із дзеркала…





08.11.2012

І не можу ніяк розірвати,
відпустити оті медвяні павутинки,
котрі линуть і линуть із такої
невипадкової світлини ...річної давнини.
Наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Певно саме тому і так важко піти,
відвести від обличчя, очей на світлині, свій погляд -
отой, що вбираючи жадібно миті, не знає ще найголовнішого,
що як тільки вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
безмежно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно мовчазнішою нинішньої пустелі між нами, -
і не впізнаю…


2012

У цих вікнах золотаво-охряних,
у цих сяйливих високих вікнах
вогшають, займаються будні,
розтікаються по місту конфітюром;

ці вікна задивляються у темінь,
у мокрі коси темнавого гілля,
у ліхтарів спесивих шиї,
у шиті шовком золотим калюжі;

а під вікнами ходять парубки,
по-койотячи нишпорять площами,
попід охрою вікон по-лисячи
замітають сліди дівчатка;

а у вікнах вальсують погляди,
пульсують посмішки, порухи,
і приховують мудро, милостиво
сиров'ялених шалів куриво.

ХІ.2012

Ніхто не любить прощатися
надовго чи
хай ненадовго
бо ніколи не скажеш точно
коли ще зустрінемось
І сни що я дивлюся
поки ти спиш
в дзеркалі навпроти твого ліжка
якими живу
пейзажі що я читаю прохолодними пучками пальців
музика яку чую
вслухаючись в твої будні
чи ти мене чуєш так само?
я дощ який шкрябає шибку
не їдь дурненька хто ще мене любитиме коли ти
поїдеш
хоча хто ще до мене повернеться
кохаючи іншого все так само кохаючи іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
і поки ти тут маленька поки ти тут
ловиш мене губами
ходиш у спідниці
не ховаючи від мене своїх засмаглих ніг
поки не купуєш парасолі
дивна моя безстрашна моя
навмисне не купуєш парасолі
і хочеш до іншого все так само хочеш до іншого
такого теплого
такого рідного
такого далекого
я обійму твої плечі тихенько
ні я не плачу ти все одно
повернешся
ти з тих хто не кидає дому навіки
цілую легенько твої повіки
зрештою нікуди мені не подітись
просто вернися
на день чи на місяць
чекатиму все так само чекатиму
тебе


Липень, 2012

У цьому хаосі повторень
де все наймудріше
сказано
найніжніші вірші
написані
світ залишає мені так мало
і що я можу зробити для тебе
щоб без повторень
щоб перша й остання у нашому колі життів
куди подітись якщо уява
настільки мізерна
поряд з любов'ю
відпускаю всі нитки
всі клубки хай звідси
котяться
бо єдине чого я хочу
заблукати
ніколи не знайти
виходу (забороніть слово "вихід"!)
із лабіринту здійснень
у сплетенні хитрих доріг
у цьому хаосі повторень
що я можу зробити для тебе
окрім татуювання
з іменем твоїм
шість літер голками на серці
замість таблиці "вхід" хай бачить кожен
хто увійти захоче без дозволу
там він помре від нудьги
і поки всі сваритимуть
мовляв такій жінці голками навіки не личить
зроблю собі ще й пірсинг -
замість кільця
до свого життя
візьму і пришпилю
тебе


Липень, 2012

Любов настільки подібна
одна на одну одна на іншу
чорну білу зрілу дитячу останню
єдину коротку вічну сліпу
пережиту завтрашню солодку
німу взаємну
ніби драже
солодкі камінці
ніби кулі різної форми і того самого
смаку
кулі у пістолеті
кулі на більярдному столі
кулі повітряні в небі
кулі холодні у скронях
кулі що стануть джек-потом
кулі зовсім однакові з назви
кулі зовсім за змістом чужі

Любов більше ні на що не схожа
як ніжність викресана з каменю
як постіль вистелена трояндами
разом з оксамитом пелюсток
разом з шпилями шипів

єдине що залишається
це замерзати у спеку
відчувати тепло в холоднечу і значить
все одно замерзати
невідворотно поволі спиняти у жилах кров
заради тебе щодня вмирати
заради тебе жити щодня
прокидатись засинати
прокидатись чекати жити
тихенько голосно жити
любити
тебе любити
просто собі любити
мабуть
в цьому єдиний мій
сенс


Липень, 2012

Чекати щодня на листа.
У вогкій в’язниці під’їзду
чекати щодня на листа із чиєюсь посмішкою.
Чи хоча б на цидулку
із простісіньким словом: «вітаємо!»
Одначе тепер не пишуть.
І не тільки полковникові.

Черк-черк — музика сивих стін.
Черк-черк — кроки на сходах.
Черк-черк…

Почуватися залізним опудалом,
набитим всесвітнім мотлохом.
Блювати вночі від рекламного спаму,
півкіла передвиборчих агіток,
обгорток з-під цукерок.
А вранці листоноша-таксидерміст.
запхне купу рахунків.

Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Гуп-гуп — кроки на сходах.
Гуп-гуп…

Щороку щезають брати і сестри.
Щороку щезають брати і сестри,
немов на воді бульки.
Уже немає семи сусідів по стінці.
Ані номера, ані сліду.
Куди вирушають поштові скриньки?
У вирій, за листівками?..

Черк-черк — музика сивих стін.
Гуп-гуп — музика тьмяного світла.
Чекати щодня на листа.

Чекати щодня на листа…
Черк-черк…
Чекати щодня на листа…
Гуп-гуп…

2011

Проснувшись, ты чертовски хороша,
Необычайна всей своей погодой,
Всей солнечной природой, всей волной.
Воздушной чередой приготовлений
Ведёшь себя в мелированный день,
Где мелочи верны тебе.
Цветастый,
Недавно волновавшийся, что кречет,
От нежных чувств
Почил твой попугай.
Все линии твои наперечёт
Разбрасывают смелое богатство.
Твой лес подстрижен,
Как французский парк,
Но звуки в нём -
Скорее по-английски.

2012

Кіпариси та ялівець
(о, ялівець особливо!
І сосни - пухнасті) –
Хочеться – олівець,
Ні! Барви! Припливи!
Громи! Осінь і щастя –
Від того, що перед тим було літо.
Зорі у морі,
            надворі,
                  в долоні,
Ми в полоні
            зір, як квіти
В полоні запахів,
              потягів,
                    порухів,
Море повниться чутками,
Спокоєм, ладом, зорями
І запахом ялівцю.

2010

Блакитний плач
Любовнії утіхи
Юрба печалей
З крапелькю сміху

2012

Вот так вот, тихонечко
Льется вечер талыми струями воды.
Тянется тоненькой ниточкой серебристого шелка,
Ложится мягким небом
На твои волосы,
Стекает музыкой
В плавный узор твоего тела.
Смотришь, дрожишь, плачешь.
Я просто вытру твои слезы,
Никогда не спрошу почему,
Но сделаю все, что б это не повторилось

П’ять грамів сірого, легкого пороху
В твоїх словах.
Не вистачає поруху,
Чи повноцінного руху,
Що б піти.
Заважає криштально-чисте небо
Твоїх очей
І біле сонце світлого волосся
Недбало скинуте на тендітно виточене плече.
Тримає мале кошеня в тобі,
З ним так важко сперечатись,
Не сила пручатись
Його грайливим поглядам.
Та після сотень ночей,
Терпіння зносить найменшим протягом.
Я все дивлюсь –
Де взяти сил,
Бо без тебе, не протягну й однієї,
Сповненої повного місяця темряви.

Приходжу з вечором,
Приходжу з холодом,
З листям на підошві.
Плутаюсь у твоїм волоссі,
Цілую тебе в очі, в губи,
Шию, груди,
Ноги, вище…
- Ну все, зачекай трохи,
Що приніс?
- Потім, іди ближче.
Посміхаєшся, - Що приніс?
- Новий чайник, час кипіння одна хвилина.
Твій вже дістав!
Несамовито свистить коли ми вже під ковдрою,
Коли вже в ліжку.
- Думаєш хвилини вистачить,
Щоб зняти з мене сорочку?
Знімаю..
Ти гаряча, п’янка, моя…
Чую, як кровоточать крани на кухні,
Як здригаються біля ліжка
Спорожнілі кухлі,
Як наповнюється унітазний бачок,
Як наповнюється дитячим криком
Сусідня квартира.
Чую, далеко, грозу.
Чую твоє нерівне дихання,
Незрівнянний стогін…
- Ти ж лишишся до ранку?
- Я завжди лишаюсь.

Вже не чути прощального тужіння птахів, не шумлять дерева золотовогненною кроною, рідко усміхається сонце з-за темних і важких хмар і не радує теплом... Осінь іде на спочинок. Віддавши людям всі свої дари і красу, вона хоче передати чарівний посох білокосій посестрі. Бо що, крім дощу, мряк і похмурості, зможе дати змалілим дням ? Та цариця-природа заперечує, бо всьому свій час і пора... І гуляє вітер пустими ланами, котить перекотиполе, шугає над лісом, що вже дрімає і не хоче загравати з ним. Туман сизою габою оповиває ранки і деколи сміється мжичкою, зрошує зелені килими озимини. А вони – ніби вікно у весну крізь сніжні заметілі та морози. Сади смутком зітхають і вже не манять червонобокими плодами, лише шипшина і калина цвітуть яскравою красою. А ще наречені, весілля, на які теж багата осінь, скрашують листопад. Музика, сміх, веселі пісні линуть над землею і серпанково-прозорим маєвом щастя й радості тріпоче фата на тендітних плечах, а серця п’ють цілющий напій кохання, що струмує з очей, з дотику губ, з усмішок.
І осінь з листопадом у парі підносять молодим у подарунок на голубому тарелі неба відібрані у хмар сонячні промені, які так личать до їхнього щастя, і першу паморозь на оголених вітах. А вже й сніжинки перші закружляли в лихому танку на одному з весіль і з морозяним скрипом відчинили ворота у зиму – неповторно-прекрасну пору тиші, чистого повітря і чарівної білизни.
2005р.

у байдужому місті
де манекени сліпими грудьми
вдивляються у ніч
самотній чоловік
на пероні згорілого двірця
листа читав

“прийди на перон... прошу...”

невідомо ким
коли написані
літери обгорілих слів
крутилися у повітрі
клаптиками сірого снігу
і мовчки осідали
на обвуглене табло часу

"прийди на перон... прошу..."

не пам’ятав уже
як кинув до її ніг
букет блискавок
як витанцьовувала по них
дрібними па
вдаючи що не пече
сама ж бо
кликала його листом

“прийди на перон... прошу...”

у байдужому місті
чоловік самотній
згоріло читав манекенам
сліпого листа
про спалену ріку
якої уже
ні їй
ні йому
не перейти

ти згодна зі мною жити
я згоден з тобою жити
ти будеш зі мною спати
я буду з тобою спати

дивись на небо вночі
тобі моргатимуть зорі
дивись на небо вночі
тобі всміхатиметься місяць

ти намалюєш ми
я розфарбую нас
ти наливаєш мене
я розливаюсь тобі

тобою торкаюся дна
в мене є лише ти
в тебе є лише я
і істина в нас одна

кожен хто просить
вірить і знає
з ким навіть і досить
а кого не вистачає

зірками загадуй
весна незабаром
бажаннями балуй
а далі а далі

хочу бути поруч
хочу бути з тобою
сховатись під зонтик
під парасолю


як тобі завгодно
як зручніше вибирай
ти не знаєш, я не знаю
квітень хоче рай

засинає наше місто
заливає дощем
все так солодко і гарно
і я знову буду ще ...

я боюсь
мені не видно
я голюся
досить спритно

ти привітна
плавно- ніжна
так тендітна
хоч не сніжна

я сміюсь
тобі приємно
я молюсь
ти так взаємно

ти на смак
солодкі сльози
пахнеш, як
весна й мімози

Зимно дихає вітер…
Скло
побачило.

В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Одна медуза криває на ніжку ліву,
Друга німа, а третя – не має одного ока,
Іншим ж нічого не бачить,
Але танцює вона найщиріш з-поміж інших,
Найщиріше танцює вальс.

Коли я заплющую очі, чую звук хвиль,
То медузи мої за морем сумують,
Коли я заплющую очі, бачу кола барв різних,
Бачу кола.

Коли хочу угледіти щось правдиво цікаве,
Лягаю на землю й заплющую очі
Й залишаю привідкритою дрібну щілину
Крізь котру споглядаю світ.

У моїй голові живуть птахи чудернацькі
В покручених кованих клітях залізних,
Що не знають симетрії й не відають часу.
Коли мені сумно, я відчиняю котрусь із клітей
Й слухаю пісню пташиної волі.
Мовчки записую трелі на великі мотки бобін
І до підвалу відношу, щоб пилом припали.
Якщо прослухати котрусь з тих пісень навиворіт,
То світ зупиниться й вмовкне.

Коли бачу світлини, на котрих постаті людські
Поруч з деревами, що тихесенько квітнуть,
Розумію, наскільки ми нікчемні на їхньому тлі,
Наскільки недосконалі й позірні. Не до сконали?

Коли море застане вас тілом теплим своїм,
А чи тілом холодним застане –
Затанцюйте вальс на морському дні
З рибами
Й мушлями для медуз моїх,
Що сумують за морем.
Вони усміхнуться вдячно
І мовчки, кульгаючи, не промовлять ні слова,
Лиш сліпенька єдиним оком своїм підморгне,
Бо шумітиме море в моїй голові.

У моїй голові живуть медузи -
Трійко медуз полохливих й сторожких,
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.
Коли їм сумно – вони танцюють вальс.

Чимось голосить тіло
Кудись відпливають вуста
Мені не треба тебе всього
Віддай лише долоні.
Багаттям сповивається зелене
По-червоному сняться сни
Срібляво будні течуть у листя,
А твої долоні
Будуть.
Коливання пророслої з неба трави
Підвішена летючемишшям
Над безоднею планецтва,
Твої долоні втішають
Їхні наприкінець.
Фрагментують повітря для снів,
Збиваються хмари в гори,
А твої долоні
Марять двозоррям.
Прощаються з ними
Дві оази перемеленої пустелі
Коять розгардіяж очам купинним.




березень,2011

кільканадцять вагомих мисленнєвих проблисків
не створили бажаного ефекту від розмови
тебе сприймають лише у ролі
одного з героїв уласних сновидінь
тьмянієш намагаючись освітити йому шлях
натомість одержуєш в'яловідповідності
розітхнуті вщерть відповіді близькісний нанівець
з тобою у життєвому дискурсі могли б створити
не більше ніж умовну сполуку та й ту у минулому
мертвозність становища полягає у тому мабуть
що цигарку цьому світові ти викурив раніше за мене
раніше замаячив у авангардних проблисках прогресу
злословиш постсучасність за її тимчасовість та скороминучість
а вона обертається до тебе задом і продовжує сапати огородню цибулю
і травити колорадських жуків руками онуків по копійці за кожного
так і продовжуєш опановувати безтямно іронічністю
допоки моя фрагментація остаточно не стане для тебе
вагомим доказом яскравою ілюстрацією власної слушності
наша відчудженість не доходить далі фраз
я не п'ю і не палю я вегетаріанець я патріот я праведний я святоша любіть мене
кожен з нас нікчемний по-своєму але ти звичайно більше
я тебе від усього твого щирокінечного начала поздоровляю
зі здобуттям гранту на гарантії

2011

Астронавти, астронавти
Космонавти
Ідіоти
Поліглоти
Інше виродство земельне
Я до вас кричу, мов в казку
Все для того, щоб не впріти
У підпахви вурдалаці
Що копитом росить босих.
Мене крутить, мене вертить
Мене кидає в безодню
Виригає в дно підошов
Де цілується земля
Мене нудить, мене мелють
Із волосся тчуть барвінки
І узварюють вінки.
Тіло небесне вертається в небо
Скавчить, як собака, що з чогось вмирає
Воно щось вжадало, взяло та й не взяло
Сказать не забрало, а сказу забракло
Забрали скажені скуйовджені соки
І трубкою всмокту вдавились мороки
В морозі сиділи й кляли кляті води
Водяних Водяних Водяних Водяних
Русалок
Самих себе
З іншого боку, в дзеркалі розбились та втопились
У лоскоті.
Світоч сколотив млетиво мережаних пелюсток
Завівши їх годинники на чверть впередназад.
Але тіло небесне вертається в мене
Але тіло твоє прямує у землю
Але тіло наше - це як дерева
Що вітрують лісами у пошуках зрубу
У пустотах котрого хтось завжди
Ночує.
Порожнеча, заповнена... Пам'ятаєш той смак дитинства?
Слизва і сльозьва на корі післяврання
Мешкетиться, бешкетує, вигулюмкує
Вицегокує із пекла срібну сережку
Й браслет із синьо-чорної нитки -
Кадр тягкої тканини
Що жуйкою влип на пам'ять підошов
Що землю блукають, як вівці шотландські
Копитяться...Ще досі не забудено про Казковість
Про мавок у підсвідомості рясних на злягання ночей
П'яних на розмови невбогі, що богом, мов цвітом
Вкривали луги наших страхів, закляклих від переляку
Коли ми вперше подивилися один одному в очі, як один одному
Скористанньовока можливість ув'язнити вморожені боязкості
В андрогінну плаценту нашоспільного начала
Що швейною ниткою вшовшився в штани, які не розлізуться
Не розв'ятвляться, не споконвічаться і не розкуркуляться, шовкові
Під сірниковою активністю пачківств, цигаркових легенехворих
Деструкцій раковин слухів, давно відмозкованих, впірсингованих
У наше єдине буття
У наше коханне снування.
Платинова ложечка.



лютий 2011

пригорни мене холодно
до облізлої шкіри зацілуй
вироди любов вистрадано
я пеклом ладен заплатити ціну
за-колихай
музикою спорожнілих келихів
твоєї крові отруйна ніжність
солодка заборона усіх гріхів
нехай горить у своїй вічності
і все заради чого у ніч твоєї зради
залиш мене у смутку
шукатиму відради
покличу смерть
прийди...

17.12.10.
04:45

Мене втішає твоя безкомпромісність
Твоя невблаганність, твоя неприпустимість
Твоя вимогливість до своєї мене
Це зводить кудись до неба, у глибоку невпинність майбутнього
Що вже зараз щодень випивається маленькими дозами
З кришталевого та нетьмяного від зубрськості шкла
На сніданок, це додає апетиту та енергії
Оптимізм вже отримав від цього наркотичну залежність
У нього нині прихід, тому щось і пишеться
Невлучне і неактуальне, звісно, та хіба це колись і комусь було важливим?
Велике бажання засадити когось у табір помучатись
Не себе, природно, а об'єкта з-підлобних знущань, істинної злості нутра
Проти всіх і вся, але щоб було поетично та цікаво,
Не на все життя, тільки на обрубок
І смоктати ту лють проти себе, і вбирати той надлишок жовчі
Що ехом віддзвінчується в клятій стократ німбами аурі
Привласнити на правах законного володаря-барбара-сукуба
Пересердя, затлість, ворожість та любощі
А страждання віддати злиденним, хай смокчуть безм'ясі кістяки
Ось так твої чесноти мною винуждені.
А ти казав, театр. Це - містерія, і ти там - вседержитель!
Базовий словник епітетів на твою честь почав пліснявіти
Від вад зору, що запускають туди один за одним
Хроб'яцтво, витримане впродовж десятиліття в джерелі оніризму
Вони оживають потроху від повітря, прочахлого гноєм видихів
Що час від часу приходять і до тебе в гості з нутрощів серця Іншого.

2011, лютий

після полоскання мізків алкоголем
схожий на еротику дорослої розваги
чи ти не бачила мене ще голим
то і не звертай уваги
сміється тягнеться до шиї
злизати все лукавство ночі
на пам'ять шрами залиши
про дикі ігрища - вовчі

в моїй сорочці мовчки
зробити кави з ромом покурити
у нас єдине - схожі звички
у що можу ще повірити...
11.12.10.

Верба кряжиста з грубою корою
Розлого вкоренилась на узліссі,
Її гнучке гілля звисає, мокре,
Все в крапельках прозорої води.

Одна із крапель раптом ворухнулась,
Подовжилась і падає на землю.

Підталий сніг просів у кучугурах
Й незримо точиться, стікає у калюжі.
На схилах ліс у сизому тумані.
Не чути птиць.

Ранковий вітер ворухнув гіллям,
І краплі густо полетіли вниз
На грубу і потріскану кору,
У мокрий сніг.

Неспішно повняться на кінчиках гілок
Нові прозорі крапельки води.

2011.
* * *

Начепив Бог парика та сизий ніс
І на Землю подаруночки поніс...
Цілий міх!

Для людини..
Для пташини..
Для родини..
Для країни...

Повний міх!!

Навіть шлюхам..
Навіть вбивцям..
Папараці..
Юродивцям...

Щедрий міх!!!

Все роздавши до билини
Стрів старчиху - Україну...

світ дивна річ, як не крути
по ньому легко мандрувати все далі і далі
я старий чоловік, повірте мені
от я і блукав, зі мною були мої сандалі

я любив опівнічні залізничні мости
під ними жив у журбі і печалі
пив теплий вермут й переходив на "ти"
із жебраками котрі також любили сандалі

і кохання пізнав і часи самоти
вірте мої жінки були ті іще кралі
всі вони були дикі мов дворові коти
любив я їх ніжно. майже так як сандалі

мав я сотні бійок на вокзалах й в метро
в тих місцях де мов вени плелись магістралі
рвав горлянки за їжу, свободу й тепло
ламав зуби й носи об вологі сандалі

гроші то порох, вірте бо я вже старий
я їх тратив на пійло й музиків у барі
але часом мусив пийнути й помий
та завжди блистіли пряжками чисті сандалі

не працював ані дня, я волоцюга, я пес
маю лише шляхи а між ними коллатералі
ви повірте старому і киньте монет
бо зносився вже я, але не мої сандалі

на пустелі плацкартної полиці
у пості та молитві
тікати як пророк Йона
за спини пагорбів з родимими плямами
зів'ялого листя у полум'ї
по хребті залізничної колії
що гнеться від ваги літ та вагонів
тікати вночі
вдень тікати
щоб зрозуміти нарешті надвечір
що ти Йона
і що поки середземне море чорне
а не червоне
і поки риба далеко
ліпше зупинитись і обрати напрямок
заданий Богом

2010