заяложеною стежкою
бранку нову ведеш
у хату
де запах борделю
і простирадла м’яті
перекриваються м’ятою свіжого тіла
святом юного запалу

палиш у ньому гріх
віхола сажі брудної
вмащує вмилює
з потом у кров заходить

годі
кричиш ти
годі
вона йде у ніч

стріча нова
вже чекає тебе
заяложений шлях
бранок нових
потік
на вік вистачить твій

запах борделю
йде
вслід за тобою

11.05.2017

…Хто знає, що то є - ЖИТТЯ,
Чи те, що знаємо, чи те, що небуттям
Нам звично називати…?
Свідомість – пів-засвічений екран,
Із підсвідомості отримує лиш натяк...
Нам вхід закрито у таємний храм…
©21.10.2016

Світ прекрасний,
Бо в ньому є зрада і омана.
Бо в ньому є лицемір'я і байдужість.
Сонце сяє, шукаю біль і Тіла.
Є дволикість, парує чай, зречення
та вичікування...
Ніхто тебе не підставить так,
як рідна людина.
Сповідники лиш
серед спійманих зненацька.
Ліси, дощі, лицедійство відчаям...
Молода мама обнімає дочку
"Зараз я розкажу тобі
казку про звичайного хлопця..."

2016

Вони падали ,ніби підкошені смерті косою,
Півстолітні дуби і сосни .
Вірніше, просто підкопані
Лопатами гострими.

А дерева мріяли вмирати стоячи...
Коли листя -роки по одному відривав би вітер часу,
Коли б сивиною сухі гілочки появлялися
І їх з кожним роком все більше ставало.Здавалося,
Коли поруч росте безліч внуків та правнуків
І в їхньому гіллі пташинно-весело ,гамірно,
Тоді й помирати зовсім не страшно.

Страшно було бачити смерть своїх рідних ,
Коли давлячись плоттю-тирсою
Вгризався в окоренок-горлянку
Цеп зубами гострими ,
Перегризав її повністю
І дерево падало...
Лиш пеньок нагадував ,
Що тут буяло життя.

Проте навіть мертве дерево ще довго жило.
Пам'ять душі залишалась у виробах.
З деревини ,що із лісу вивезли
Люди робили колиски дитячі ,
Потім у школу стільчики,парти
І дошку ,щоб на ній написати :
"Бережіть ліс-легені планети."
Врешті-решт усім робили дім,
Точніше-домовину для тіла людини.
Бо ж душа йде до Бога вічноживого ,
А тіло -то порох ,вертається до пороху знову.

Вони падали ,ніби підкошенісмерті косою,
Могутні дуби і стрункі сосни.
А насправді,підло підкопані
Лопатами гострими.

Їм відрубували руки-коріння,
Яке трималося міцно
За землю ,матінку рідну.
Ніби грудне дитя відривали
З материнських обіймів.
А її ,сердешну,викопували,викидали ,
Вискоблювали.Люди шукали бурштин.

Дерева повільно стікали кров'ю .
Вони помирали,бо ж у крові-душа.
Кров і сльози(сік і живиця)
Капали в яму,що була під корінням.
Тріпотіло злякано листя.Від болю
Падало небо додолу.
З розмаху гупнуло,хряснуло.
Ворони злякано каркнули.
Ще довго дерева судомило,
Аж поки приходила смерть.

Ще довго лежатиме мертвий ліс
Нікому не потрібний,забутий,
Жорстоко,підло убитий.
А під ним в глибоких копанках
Блищатимуть сльози землі.
Лише земля знає,що все це-геноцид лісу,
А не просто розриті,розмиті,
Багаті клондайки Полісся.
26.08.16.

Гидке життя, ти маєш свій кінець?
Скільки років ти можеш катувати нас?
Невже так важко зупинитися?
Зупинити час і кожен організм?


Чи може це проблема в нас? В людях?
Можливо ми вині в тому, що народжуємся в бідноті?
Через це ми й злі.

-Чому ми не вибираємо де народитися?
-Якби був вибір, кожен б народився в королівській сім’ї!
-Ні, коли б був вибір я б не родився!


Де рівноправ’я і справедливість? Де їх знайти? Це взагалі можливо?
О Боже де ти є, чому створивши нас ти з нами не говориш?
Чи може ми не чуєм? То дай нам вуха Боже….

Чому кожен раз коли відбувається щось добре –
Ти думаєш: “О, відбулося щось добре, значить скоро буде щось погане”
Що це за закони світу? Хто їх придумав?
Але вони існують, хто б їх не придумав!

Чи є людина в світі яка б не плакала?
То чому ви питаєте: “Чому світ такий жорстокий?”?
Та хіба був би світ жорстокий, якби не було горя?

Ви кажете що алкоголь захопив світ?
Це те саму що сказати: анальгін захопив голову.
Ні, алкоголь лікує нас від болю й горя, яке світ приготував для нас…

І хто що б не казав.
Але й багаті й бідні не знають щастя однаково.

Назарій Каспров

В країні третій рік жнива криваві,
Батьки щодня оплакують дітей…
Малий загін воює з ворогами,
Байдужа більшість – в променадах день у день...

Людей дотискують тарифним тягарем,
Держава захлинається боргами,
У безробітного шмат хліба на щодень,
У казнокрада знов ікра з перепелами,
У бізнесмена сто «прокладок» - божа мана!!
У податківця всі закони - для кишень,
Громада скута «справедливими» судами,
Прокуратура не змінилась від Майдану,
«Міліція & Злочинці» - то картель,
Законотворці – то PR по всіх екранах….

Коли закінчиться цинічний глум над нами,
Як довго затягатись поясами
І скільки «слухать мантрів і пісень»
Про ті реформи, що крокують поруч з нами –
У «паралельнім світи»… кожен день ?

©17.07.2016

Пам’яті добровольців 1798 року

Ми вганяємо цвяхи
У легке жовте дерево -
Свіжотесане і ясеневе,
Ми б’ємо молотками -
Важкими, залізними
По м’якому пахучому дереву,
Ми клепаємо шибениці
Собі,
Нам - ірландцям
Під злими цівками
Воронованих крісів англійських,
Ми клепаємо шибениці
На яких буде добре гойдатись
Нам - ірландцям
На солоному вітрі
Оливного моря Ірландського
(Тільки балки скриплять).
А ти, Маргарито, твої коси руді -
То ж чудова мішень
Для стрільців у червоних мундирах.
З мене був добрий тесля
Ще до того, до того, до того,
Як пили ми на пагорбах вересу
Чорне віскі ночей.
Ще до того, до того, до того
Як майстер млина - того самого,
Що перемелює всі наші біди,
Вказав мені шлях
У табір повстанців -
Глен-да-Лох.
А ти, Маргарито, все чекала вогню,
Що спалив наше селище
І поле ячмінне нашого клану.
Я влучав у червоні мундири
Зі старого мушкета -
З іржавого кріса,
Що від батька отримав у спадок.
Нас так мало в тумані -
Рудочубих повстанців.
Тільки вітер співає
Над руїнами замків,
Над порожніми гленами
І кам’яними хрестами...
А Ірландія плаче,
А Ірландія плаче
Без сліз...

Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
Кожен камінь бруківки – дзеркало
В якому ми бачимо не себе, а тіні
Бородатих феніїв, мужів меча і честі.
Це не вулиці Дубліна – це ріки,
Якими пливуть кораблі майбутнього,
Це не будівля пошти – це врата,
У нескінченність часу.
Це не світанок Великодня – це час офіри:
Цієї весни замість квітів
Милуватися будемо листочками шамроку,
Що проростають у зболених душах
Кількох захмарних мрійників
Що вирішили – краще вмерти,
Ніж бачити сутінки кельтів.
Він знав, «коли настане світанок»,
Зробивши крок у темряву,
Сказавши своїм небуттям:
«Прокиньтеся, ґели!
Ми вмерли, щоб Ерінн жила!»

Коли замовкли постріли
Гавкаючих англійських крісів,
Сама Тиша промовила:
«Ерінн го бра...»

Він писав вірші – і останній – своєю кров’ю,
Він писав драми – і зіграв останню – свою,
Він думав стати пастором, а став комбатантом,
Вчив студентів поезії, а навчися тримати рушницю,
Він любив життя, а зустрів сиву гостю – смерть –
Дочасно.

Примітка:
На світлині: Томас МакДонах (Thomas MacDonagh, ірл.- Tomas Mac Donnchadha) (1878 – 1916) за мить до розстрілу.

1. Я не давала своєї згоди ніяким міжнародним огранізаціям на висунення мене на жодну з премій ні в Україні , ні за її межами ( хоч сам факт наявності таких пропозицій заперечувати не буду). Мене взагалі не цікавлять премії. Особливо з фінансовим підтекстом. Я вже десь писала, що відсутність їх ( особливо у нас, в Україні) скоро буде красномовнішою, аніж наявність у широкому асортименті...Бо усі нагороди - від людей, а Творчість - від Бога... Справжня творчість мусить бути незалежною від визнання, адже найвищим визнанням і є справжність...
2. Як вільна людина і вільний поет вільної країни я дала інтерв'ю Нобелівському лауреатові . Не думаю, що мусила при тому просити у когось особливих дозволів .
3. Після перемоги в Італії і цього інтерв`ю стикнулася з окремими фактами агресії , спрямованої на мою особу. Думаю, що це не прикрашає ні літераторів, ні людей інших професій, не поліпшує іміджу України в світі, не сприяє її успішному поширенню... Цинічними і нелюдяними вважаю припущення, що мій діагноз (рак лівої легені) є для того, аби легше здобувалася слава...У мене не вистачає слів для відповіді . Не дай Боже Вам пережити 8 хіміотерапій і при цьому не знати, що чекає далі...Що тут скажеш? Залишається молитися за ці душі - засліплені й заблудлі...Бо нещасливий той, хто несе в собі злість, ненависть, несприйняття ближнього... Співчуваю і прощаю...
Це все, що я хотіла сказати на сьогодні. Крапка.

Памяті Бориса Нємцова

Я знав людину,
Що несла ліхтар в темряві,
Що лишалася світлою,
Коли тьма отруїла буття,
Що лишалася чистою,
Коли все тонуло в бруді,
Що лишалась веселою,
Коли все наповнював сум,
Що вірила в істину,
Коли всі зневірились,
Що йшла по життю легко,
Крокуючи в променях світла,
Бо мала душу чисту,
Наповнену радістю.
Я знав — тепер все в минулому,
Бо цю людину вбили
Ниці брудні покидьки.

I

Він був штатним фотографом і мав кенон із потрісканим шкіряним ремінцем;

тоді таких було на всю область штуки три;

командировки розкидали його по всьому союзу; він клав на плівку всяких ташкентських керівників, що стиснули один одному руки на тлі щойно зведених заводів та електростанцій, глав обкомів, що поспішили прибути на закінчення будівельних робіт, їхніх усміхнених дружин та покірних вузькооких дітей;

а коли вертався, то бажання змити пил киргизьких і т.д. степів та уповноважені погляди ставало нестерпним, і він забирався на вершини недобудованих багатоповерхівок, ставив триногу і знімав місто, в якому виріс, доки воно не помирало у заході, на чиєму полотні виднілися второвані шляхи фабричних димів;

“…щоб уявити, якими очима кондор бачить Анди, над якими летить, варто подивитися в об'єктив” – щось подібне він підлітком вичитав у енциклопедії, і саме тому все склалося так, як склалося

II

Потім часи стали псуватися, але не так швидко, щоб він міг це помітити;

у дев’яносто першому три кулі влучили у пульсуючий м’яз поза ребрами, й він уже не згадає їхній порядок – так, ніби усі вони, попри закони балістики, вилетіли з одного ствола одночасно, дружина, інсульт і ці двоє на жигулях з якоїсь чи інспекції,чи кооперативу, чи профспілки, які заявились на його хотянівську дачу і забрали кенон зі шкіряним ремінцем;

просто увесь цей час його кенон із цим довбаним ремінцем, що постійно заважав сконцентруватись, ні, навіть не кенон, очі його кондора були казенною власністю;

він стояв на літньому ганку у джмелях та квітах; позаду під вишнями хилитався гамак; вони кинули апарат і триногу в багажник і поїхали, здіймаючи спекотну куряву

III

З тої пори минуло два з половиною десятиліття, і ось він лежить і уривчасто бурмоче це все, а поруч на тумбі стоїть недопита прострочена упаковка кефіру; і він збиваючись питає невідомо в кого, чому ніхто не прийде і не принесе йому свіжий кефір, натискає на кнопку виклику, прибігає рудоволоса медсестра і довго стоїть над ним, не розуміючи, що від неї хочуть, а він трясе її руку і благає вийняти кулі, щоб кондор знову побачив гори;

вона відповідає, що може лише дати йому анальгін з димедролом внутрішньом’язово, а краще внутрішньовенно, і що це чи не єдине, що входить у її сестринські повноваження, а виймати кулі – справа хірурга, який зараз дуже зайнятий;

то коліть уже, аби старий нарешті відрубився і не заважав, озивається голос із глибини палати, і рудоволоса медсестра розгублено шукає в шухляді шприц

27.03.2015

не жбурляють як тару порожню
пляшку розпиту на двох
добротного еліксиру густого
яким захлиналися обоє в урну
якщо кохають

цупке нитковиння жиловен душі
не виривають зубом нестерпнобільним
душі котра в ногу ішла
не шматують єство
якщо кохають

у просторі без явних географічних
координатОзнак і обмежень
завуальованої дійсності
не добивають словом лопатою
якщо кохають

обірвана фраза гримнула дверима
угаптувала путь холоднечі
і вироком зробилася...
за тебе краща інша кожна
ликуй уже я переможена

2015

А я на війні.
І це не метафора.
А десь люди сперечаються щодо поетики,
Відвідують театри і читають Есхіла,
П’ють чай з порцеляни і цілують коханок.
А я на війні.
Десь люди купують дорогі меблі,
Дивляться телевізію і нарікають на дорожнечу,
Сваряться з жонами з приводу малої зарплати,
Дискутують щодо політики і голосують.
А я на війні.
Десь люди думають про кар’єру,
Сперечаються про смак салатів і кави,
Відвідують ресторацію «Жорж» і замовляють віскі,
Розмовляють про моду й курорти.
А я на війні.
Десь люди не знають, як змарнувати час,
Як піднятись з дивану
І зробити якусь справжню чоловічу справу,
Щоб пишалась і жінка й коханка
І нарікають на нудні передачі тіві й рекламу.
А я на війні.
Десь люди смакують «Мадеру»,
Планують відвідати Рим і Венецію,
Їздять на остогидлу роботу
На дорогих «Мерседесах»,
Ляскають по сідницях секретарок,
Сварять по телефону дочок,
Шукають загублені кредитки й мобіли,
Нарікають на тещу і погану сантехніку.
А я на війні:
Думаю, як дожити до ранку,
Не схопити кулю в серце,
Не замерзнути в бліндажі,
Який замітає снігом і відчаєм,
Як відбити чергову атаку сепаратистів,
Молю Бога, щоб не підвів кулемет,
Щоб артилерія випадково не змела своїх,
Не знаю як витягти пораненого солдата
З палаючої бронемашини…

ковчег людяності орифлений
грифоном обезкриленим
щедро умащений
брунатним миром
НАЦІІ - на плаву
імперіє карликового ярма
онкопухлиново прогресуй
інтенсивій новоденно
кості мечем ізсічуться
гієн лихих і булаву
узрієш купко склотарна
ножем саблезубим
косу Мара уточить
о браслетогранатовий
овий шию наяву
умри матрьохо "мірна"
кровожерна грудоземно
анелідам згодуй
синів своіх нікчемно
програла ти війну

І скільки б я ще не писав фальшивих віршів –
В них буде одна правда: любов.
Допоки це почуття житиме в мені –
Доти писатиму про нього.

Якось проникла в душу і так прижилася любов…
Гріється, часом плаче, періодично болить.
Кілька разів пробував її абортувати,
Та вона як ящірка – відростає.
Довелося змиритись. Прийняти. Пробачити.
Дати шанс, останній шанс….
Хоча, останніх шансів не буває.
Буває новий початок:

Скільки я ще напишу правдивих віршів –
Ніхто не знає.
Та буде у них одна правда й любов!

(шматок неримованого-неправленого тексту)

майклУсю ти якось на громадському сказов жи то не наші єноти жи то путін нам їх наслов до хати – то не так – то не єноти… ну може ті перші де янукович з компанійов то на єнотів було схоже – такі собі милі пухнасті створіннє… в вочі нам сі миленько дивили і брехали жи вони за європейські цінности в таможенном союзє… але ті жи в крим донецьк та луганьськ налізли – то не єноти… то вже скунси - тобто по нашому тхори… що нє що нє – ти послухай як вони по великорОсійськи смердєт… ну точно ніби сам господін путін особисто напшотів… але мені сі здає жи не тілько тхори… але вже й бегемоти в наші хаті є… що нє що нє - а шо то таке по луганську на гусеницях перло люфу в перед…

треба хлопці щось з тим робити… ще бракує би нам в хаті путінові воші та блощиці сі завели…
а-а-а! я нарешті допетров - то така хитра укрАїнська політика є – як приїде до нас пані меркель а ті рОсійські блощиці її покусают… та вона путіна на клапті пірве… ла-ла ла-ла ла…ло

Хлопці! тре щось з тим робити

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми давно знайомі,
А ти досі не спромігся написати
Хоча б коротенького вірша про мене!
Я промовчав тоді….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Перш ніж щось народити.
Однак, довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що розбігалися слова.
В іншому.
Про тебе не писати, тобою – жити треба!
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися;
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою;
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами.
А по поверненні – міцно стиснути в обіймах,
Щоб відчувала: як же я скучив!
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати інакше,
Як саме й чому я тебе люблю…

Вистачить краплі брехні, щоб навіки убити бажання правди
Вистачить погляду, слова, щоб позаду залишити біль
Скрикую у темінь
Жахіття нічні ніяк мене не полишають
Той, хто колись колисав, по собі залишив тільки дим

Скрикую у темінь
Невже ніхто не почує?
Нитки Аріадни все сплутали вмить
Замість вихід знайти я його загубила
Загубила можливість, ілюзію, мить

Той, хто колись відчайдушно боровся, стиха тепер помирає в мені
Віра, потужністю у спалахи сонця, зерном потолоченим встеляє стежки
Стану спиною до вітру
Хоча не омине, принесе мені звістку про далеку дорогу
Що вростає в життя
Я так близько до стану покинути все і пізнати свої горизонти

Відпускай зло із пам’яті
Стирай письмена, писані по тобі відчайдушно любов’ю
Хоч її таки не знайшла

Але у день весняний ти просто відчиниш вікно і тепло омиватиме душу спраглу
Ранок зустрічає тебе росою на травах і сонцем вщерть долоні наповнені
Скільки всього залишити позаду, для пам’яті?
Чиї спогади раптові, мов відголосся дзвонів
Адже хтось завжди тебе підіймає, коли ти знесилено у прірву падаєш
І хочеш-не-хочеш, а далі живеш, бо щось майорить по той бік відболілого

Ти знаєш, вистачить крихти безумства, щоби більше не стримувати вітер у собі
Щоб рухатись далі щось варто просто забути
Витинати і радощі, і сум у барвах днів


28(04)2014

В небі канареєчка літає
І співає прямо в горизонт.
А ми підем вип"єм, погуляєм
В цьому життя нашого резон*.

Мої мама добре серце мають,
А папаша мають магазин.
І вони мене не зобижають,
Бо один у них я - шикарний син.

Нас чекають баришні, коханки...
Ну жисть тобі просто - мармелад!
Так заграй, заграй, моя гітаро,
На новий хороший на "очень" лад.

Ця жінка померла у п’ятницю.
Перед самим Великоднем її поховають.
Виголошуючи слово прощання,
Священик буде казати про те,
Що як багато вона зробила для села та історії,
Для людей і гір,
У яких вони живуть і житимуть уже без неї,
Якщо не виїдуть у місто чи у Європу,
Хоча і у Америці наших уже багато…

Коли людину виправляв у останню путь отець Павло Мадяр
Чину святих отців Василіан,
То він обов’язково ще нагадував,
(Тихо, бо був репресованим,
І йому десь на Колимі видалили одну легеню),
Що наше життя – то билинка в руках Господа,
А весь наш світ – це маленька цятка на мапі України,
Яка губиться серед цивілізацій у всесвіті,
Але ми
Не губимося у ній.

Та отця Павла вже давно нема,
А той,
Хто стоятиме біля відкритої труни
І, дивлячись понад головами присутніх,
Наголосить на позитивному прикладі,
Який показувала небіжчиця дітям та онукам,
Учням, сусідам та усім, хто її знав,
Працюючи до останнього дня у свої вісімдесят з лишнім літ
На благо родини, держави і Бога,
У якого не вірила майже все своє життя,
Бо будувала комунізм.
І лише кілька останніх років…

Але,
Як би там не було
Плакатимуть біля труни усі.
І квітів буде багато,
І, можливо,
Вночі вона комусь насниться,
А на Великдень
Піде дощ.

18-19.04.14

Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…

Гудуть дзвони над Ерін
Віщують божий Великдень.
Колись їх срібний поголос,
Що летів над островом Долі
Віщував порив до Свободи,
Віщував велике повстання
Гелів, що дух кришталевий феніїв
Воскресили для вічного Неба,
Воскресили для душ ірландців,
Що в цей день підняли повстання,
Почали війну за Свободу,
Кулі відливши зі срібла,
Здійняли наш зелений прапор –
Прапор Святого Острова
Щоб він горів смолоскипом
Під кулями окупантів.
Року того божого
Року того шістнадцятого
Ірландці сказали досить
Жити нам у неволі!
Острів зелений весняний –
Острів святого Патріка
Несемо у звільнених душах
Тих, що летять у небо…

Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж альбігойці
(Бо сніг білий) –
Діти нової щемливої віри
Двокольорового світу:
Розділили барикадою добро і зло,
Розділи світ на біле і чорне,
Живе і металеве,
Заморожене і розпечене.
Ми будуємо барикаду зі снігу,
Ми теж протестанти –
Літери з Біблії Лютера
Якими історія
Напише новий псалом
Про правду полум’яних поетів
І віру незламних прочан,
Що шлях торують з країни бруду
На землю святу.
Ми будуємо барикади зі снігу,
Ми теж неофіти –
Кинуті на арену
На битву з залізними гладіаторами,
Дивляться на нас зверхньо
Сенатори і патриції,
Нуворіші і скоробагатьки,
Ми теж помирати приречені,
І теж кричимо
(Тільки не імператору):
«Свободо! На смерть ідучи
Вітаємо тебе!»
Ми будуємо барикаду зі снігу,
З чистоти наших помислів,
Серед міста від горя зчорнілого
Ми будуємо.

А ти думав, що каміння ростуть з-під землі,
Що вони живі, як дерева на пагорбах Віклоу,
Але вони просто уламки твоєї країни –
Країни яку в тебе відібрали і сказали,
Що ти тут меншина і нічого не вирішуєш,
А ти звик називати її Ерін або Острів Долі,
Ти занадто звик слухати пісні і думати про минуле,
Дивитися на річку Лаган – непрозору як сама історія,
І казати, що це вода, яка навчить мене віршувати,
Але доведеться, можливо, померти зараз – саме зараз,
Або сказати мовою заліза – це моя країна,
І я не дозволю зневажати її,
Навіть якщо тільки скелі і хвилі
Будуть розмовляти ірландською,
Ти, я, він, вона і все наше плем’я рудоволосе
Відшукало спосіб бути,
І кожен усвідомив, що живе
Він тільки зараз, в цю мить, яка чогось варта
А все інше – паперова абстракція,
Вигадка божевільного поета,
Нехай хтось вибудовує концепції філософії
І пояснює причини і наслідки,
А ми просто ірландці –
Наші вчинки завжди нелогічні.
Хтось колись розкаже про це легенду
А ми просто ось так живемо
Саме тут –
У Белфасті.

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

5.30…
А мої очі вже десь,
По дорогам блукають,
Чогось їм не вистачає,
Чогось шукають.
Криків і критики,
А може спокій благають,
Думок відкритих, відвертих,
А може мої очі давно
Вже брехня підтирає..
Чого тобі треба?-
Знову лаюсь я на себе.
Годинника стрілки,
Хрупкі я зламаю,
Ненавиджу час й на що
його витрачаю.
Все частіше здається,
Що бігти-надто повільно,
Щоб збагнути все те,
Що в груди ввірветься..
Бажання взлетіти
Й потрапити в казку,
Й як нахаба хапати
Все і відразу…
Страх запізнитись,
Куди біг все життя,
А можливо,що просто,
Моя трохи дурна голова,
Не тямить,що швидко
Занадто стираюсь…
Що чОго тут варте?
Я досі вагаюсь…

Зварена з тебе юшка тече по живій скатертині
Якогось незрозуміло-багряного кольору
Наводить на сміх до болю, любов до користі втечі
Втричі складені душевні тривоги заховані в кишеню джинси
А її насмішливі очі радіють мужчині
Хочеться щоб вже була шоста, а краще третя ночі
І мелодії з динаміків гукали на зустріч
Ніж штовхали на злочин
Змелена щойно кава будить самим ароматом
Іноді вона нагадувала " ти завжди був мені братом"
Третя твоя причина чавила соки з мізку
Після першої йшла восьма, шоста, сьома, п’ята, четверта...
Третя й друга
З дешевого бокалу пива лише у очах хворобливі блиски,
Здавалося все дуже просто, ти тільки харч для системи
втікаєш з миски.

2013 р.

Дива, який дивочарівливий з любов'ю напій...
Осінь рваним ритмом вальсу самотьно в журбі...
Думки думки, а я думала, що він тільки мій!
Вперто вірила, чекала, але лишилась сама...
Навіялись рядочки в тиші лілейно,
Наче серденько матері-природи сувій :
Україно, рідна, наче край любистку,
Того, що мудрі матері
Кладуть дитині у колиску.
Ти Духом Святим жива і живи..!

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Творити добро
це так природно
як дихати
світліє на душі
осінь на дворі
ти з далекої планети...
белебенять дощі
який наш світ ...
ти очікуєш зустрічі
вже твій бал затих ...
зал спорожнів
згасли свічки
і як дерево ти
стоїш одна
ще не розуміючи
що не прийде твій принц
вже ніколи
стоїш і чекаєш
чого ?
сама не знаєш
певно тобі знати не дано
про фундамент
подих вітру радості
на якому грунтується краса
і сила земної Жінки
яка загадково
незбагненним чином
продовжує шлях
в сакральних глибинах..
Щаслививі ті
хто віддає
і у кого є що віддавати
осінь на дворі
повертай додому ...

До нового всі
у мене свято
рік одцвів
всього було...
дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
вічного зерно лишили:
шануймо дружньо
мужню силу
шат красу Любові!

Ромашкова роса таїною причастя дихає...
Осінь мереживом листя прилягла
У павутини днів літа, що минає.
Пристрасть думок вибиває візерунок різьблений:
Милий Боже! Русь свята - в Дусі єднаймося!
Прийшла росою на побачення до мене в золотистій лусці пора...
Немов мить пролетіли зграями роки, ростало в дні ...
Відлетіли журавлі, з ними i ми - горлице,голубко моя...
Шукай не шукай - пиши не пиши,
На нас надія Його.
Молитовно верби коси розплели ...
Холодом зорь дихають осінні дні.
Чекання... Знову поманить далина нас в радість весняну,
Як оксамитова пора - сяйвом Різдва зустрічні обійми!
То діти повертатимуть до Рідної домівки
У потоці мережив сніжної подруги - Зима.
Споглядаю - хуртовинам протистоять двоє.
Міцнота дужа зоцільними крилами...
Один-чудовисько, охоронець палацу,
Той кого незнают багато,
Той кого вже не лякає смерть ...
Інший - наче веселий...
Але в ньому бува немає і краплинки веселки,
За якою ховається втомлений людина ...
Такі різні, вони звикли до...
Доля грає життями...
І чи зможуть вони знайти щастя?
Хто знає?
Йому ж бо - все відомо! Любов бо ж вічна.
Він люблячій все - від Бога вродою.
Бо має спокій - Світ пізнав через причастя.

Трояндове пахтіння
Любові пісня радостен правімо,
Любімо - Шануймося,
Вічного - Я.
Любов одвiчно,
Свентовіт, Бозе наш Світлий!
Славимо і ТріславімО Тя всі-Родно!
І просвіти Ти Душі наша
Й ниспошди осяяння під серця наша,
бо Благий Бозе Ти єси,
Д-А до всіх РодАм наша.
Тя одвічно велічлЕмо і в Пологи наша закликаємо,
Да буде Душі наша зі Тобою,
Нині й прісно й від Круга до Круга,
Й у вс*ї часи,
Допоки світить нам Сонце-Ярило!

_Привет ! У нас сегодня солнышко светит ,
Погода прелесть _ как Ты!
Что нового в Твоей повседневности ?...
_Здравствуй! Миром живу,
Где все живое склоняется
Перед единым Творцом,
Вечной Бесконечностью,
Опечатаной в конечном.
Просто добрая Осень в любви
Наливает прелесть даров до краев…
Тополь листья последние сбросил,
Грустно глянул в окошко твое…
Слышу Твой голос: _ Нового что?
_Не грусти… ничего не случилось…
Вот уже и Сентябрь. Холоднее рассвет.
И небесами ледяную усталость
Осыпаю я с плеч _ как тоску прошлых лет…
Бьется в сердце гирляндами дождь…
Не грусти… В этом мире многое тленно,
Вечна только Любовь - Её луч золотой!
Выпью я твою боль, непременно ,
Как мужчина любимый Тобой!
И укроет Ноябрь нас янтарной листвой…
Я люблю Тебя – всегда Твой...
О Мать, взгляни!
Дети твои - на пути домой!

Читаючи сьогодні рішення суду,
Яке надійшло листом
Рекомендованим
З повідомленням про вручення,
Я зрозуміла:
Ось де вона захована — справжня поезія!
Назвемо мене умовно: «Особа-1»,
Як пишуть
В Єдиному державному реєстрі судових рішень.
А Відповідача, відповідно, «Особа-2»,
Щоб не було плутанини.
Таким чином, цитую:
«Особа-1 звернулася з позовом до Особи-2...
Представник Позивача надав судові заяву
Про розгляд справи за його відсутності,
Наполягав на задоволенні позову.
Особа-2 позов не визнала.
Суд, ознайомившись з позицією вказаних осіб,
Оглянувши матеріали справи,
Дійшов висновку,
Що позов підлягає задоволенню...»
ЙО!
Позов підлягає задоволенню!
МІЙ
Позов підлягає задоволнню! -
Ось де справжній тріумф,
Ось де справжня поезія!

29.08.2013 р.

- Кохана, я буду для багатьох загадкою,
Хвилюватиму пекучою таємницею...
Завжди буду привабливим та солодким,
Незбагненним і жаданним ...
- О, мій єдиний - рідний!
Я бути можу зухвалою і безглуздой,
І у примхах дуже неслухняною ...
А будеш добрим,
Стану я вірності покірною,
І для тебе відкрию душу!
У твоїх Божих долонях
Палає променисте тепло.
Я буду, як сніжинка і розтану ...
Мені з тобою так легко,
Що всіх на світі я благословлю!
- О, Любове моя - кришталева чистота,
Пригорнусь до тебе так натхненно
Живим фонтаном Світла,
І радісно забринить довкола
Дзвіночком любові мелодія серця!
Ти відгукнешся - неодмінно в пристрасті:
Ми всі маємо триматися в єдності,
Адже-це запорука до успіху і щастя!!!
- Тобі, кохана Україно! Дарую сили всі, що маю,
І мою працю тиху, в любові, як і мої вірші
Подякою до вівтаря душі побожно я складаю.
...Життя планети триває!

Над ланами сонце сходить.
Мій косарик косить роси...
Іноді, він так виглядає смішно - по-дитячому!
Можливо подруги, друзі, мене зрозуміють, що
Є чоловіки, з якими хочеться бути жінкою.
Запитально-м'яко нахиляти голову,
Жмуритися крізь вії, качати головою...
Тамуючи подих, вислуховувати натхненні мови,
Світитися напівусмішкою - любий,
Ми з тобою однієї крові.
Інколи хочеться відвертості, але не на всі теми,
А тільки на ті, на які прийнята відвертість,
Решта тем з ними взагалі не важливі.
Хочеться простягнутої руки,
Тремко припадати до плеча,
Приємно - коли б іскри палали в зіницях
І подив у співрозмовника,
Тому що красиво, тому що
Немає Трійці без клечання,
Як і домівки _ без родинного тепла.
Є літо Божого вінчання,
Де мій косарик косить роси
І ревно працює жінка, як бджола..
Та ще, знаю, що можливо скажуть:
"Це ж бо нісенітниця..!"
Усміхнусь теплом - моє життя,
То все-таки є моїм,
Мій косарик - моя Божа доля...

Любов Бога наповнює життя!
Любов Бога звільняє життя!
Шляхетною життя красою
Є любов Бога.

Подорожній посміхнувся розмірковуючи...
Торкнувши сивину скроні подумав:
Хто ж із людей, бути щасливим відмовиться?
Життя в Любові таке чарівне!
... Падати, це як частина світської метушні.
Підійматися на ноги - її проживання.
Бути живим, то є подарунком всюдисущої Любові.
А бути щасливим, це як право вибору,
У будь-якому випадку - для кожної людини.

Уроки, які я пройшов, для мене є гарними всі.
Важливо собі сказати: "Прости помилки і з Богом живи !".
Тепер живу, дихаю я лише Тобою
Знаходячи ніжну радість любові і спокій.
Ти - все, що я коли-небудь хотів.
Ти - те, що мені потрібно було.
О Боже мій !
У світі немає нічого природніше Царства Твого !

Діти ростуть швидко,
Як гриби після дощу.

Ось уже рік і чотири зуби,
Ось уже три і два шрами на лобі
Від падіння з велосипеда,
Ось десять років і одна сестричка
У планах батьків, які ніяк не вирішать
Чи рано ще, а чи вже пізно
Думати про це…

Ось уже вісімнадцять і три рубці
На серці у тата,
Який любить державу,
А вона його терпіти не може,
Бо всі інші чоловіки на заробітках,
Десь у чужих краях залишають своє незадоволення
А додому приносять гроші
І не вимагають від влади
Ні нормальних доріг,
Ні єдиної державної,
Ні поваги до себе,
Яка в цивілізованому світі
Вимірюється зарплатою,
Одним законом для всіх
І свободою слова…

Ось уже двадцять п’ять
І онуки, які ростуть швидко,
Як гриби після дощу…

Починаєш відчувати втому і те,
Що молодість зачинила двері
Перед самим твоїм носом,
А ти так і не встиг
Роздивитися її
З насолодою.

Хоча…

Може вона у шпаринку
Ще дивиться
На тебе?


20.06.13

Все людство в зерні Духа
Належить до різних планет,
Хоча і знаходяться на Землі,
На одній із станцій своїх ...
Є шлях землі і шлях крил,
розберися і відміряй.
Велике відчуття крил,
Коли піски замітають слід.
Коли ім'я Храму вимовлено буде,
Тоді настане зображення Духа.

Яке ж млосне очікування ...
О, чудова Троянда!
Перебіг річки моїх думок
Торкається скель пишноти
Скали твого мовчання.
Ймовірно, це ніч вкрила
Покривалами німоти
Чарівні вуста любові ...
Нехай тиша тобі співає
Про благословення нашої зустрічі.
Було чутно мені голос у тиші:
"Хочу вірити любий мій...
Лише тобі ... "
І раптом, на зірковому небокраї,
Як вогнi салюту,
Проявився напис:
"Вірю, душею люблю!"
І в диханні ніжності
Моє серце проспівало:
Трояндо Щастя..! Чекаю ...
Яке ж млосне очікування ...
I як же чарівно прочувати:
"Cинку, я тебе люблю!"

А у нас мрячить дощик ...
Піснею ніжності з серця ...
Я кличу Тебе ...
Ти лети мій голубе ...
Вище - за хмари ...
Там голубка мила ...
Що серцю наймиліше...
Сонечком зігріта вона...
Лікувальне зілля жадає...

Кожен cам творить свою долю.
У недiленьку раненько
Хором дзвони дзвонять,
Парком молодії пари, як голуби,
Любов'ю плетені ходять ...
Творці - творять своє життя,
Жертви - скаржаться ...
Твори, але не скарги!
Світ такий, яким ти його створюєш.
Будують твою реальність -
Твої думки і слова...
Ти - автор своєї картини Світу,
І за неї відповідальність - твоя.
А якщо тобі
Не подобається твоя картина,
Сам намалюй будь-яку іншу - ту,
Яка тобі подобається ...
Таким чином, ти робиш Вибір.
...Кожен сам творить свою долю.

Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,
я в обіймах затисну,
не дам на розпродаж нікому –
щоб моїми кістками
на бувшому цвинтарі грались
нерозумних батьків
здеградовані повністю діти,
я нікому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борні!


2010

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

Слухаю Тишу Моєї улюбленої Гори.
Ніжну пісню джерела ...,
Листя шепіт у лісі ....
Співає симфонія дощу ...,
Обіймає вітер за плечі
Безкрайні бархани пустелі ...
Земля - любов Моя,
У Тобі панує Божественна Сила!

Оскільки в державі
задекларовано свободу особистості
зі свободою особистої думки
й особливо особисто вимовленого слова,
я особисто висловлююсь
за свободу своєї особи
й особистісне право на захист своїх
особистих прав -
і найперше, по праву особи
в правовому суспільстві,
вимагаю від правлячих нині "козлів"
особистого вибачення перед моєю особою
за неправедне і неправдиве
обзивання мене "козлом"
з трибуни
сепаратистського з'їзду
в особливі часи
"пісуарного" заколоту!
І на цьому поставимо особливу крапку,
і не станемо кидати особисті яйця
в державних осіб -
най із тих яєчок
потихеньку вилуплюються
державні курчата.


2006

Я жив - як вітер: він перестає дути - і є
Тільки нескінченна прозорість повітря всюди.
Так і серде духовне: якщо політ-медитація
Зупиняється - тобто є тільки Світло Любові - Божественне Світло,
Яке перебуває в Спокої - Радості.
... Гора Отця, так звуть Мене.
Імен у Мене було багато ..., не раз Я приходив на Землю ...
Я став Будинком для всіх, хто шукали Мене,
Я став Отцем для всіх, хто любили Мене,
І йшли в Мене. Я став Тим, Хто занурює в Себе.
Відчуй Мої Руки і на них - землі Мої: степи, ліси, озера ...,
І летючих над ними вершників Життя.
Все це жило в Мені століття за століттям, за роком рік,
І Я вбирав досягаючих - у Себе.
- Як Ти живеш зараз, кому допомагаєш?
- Як Я живу - ти бачиш: з безмежних глибин
Виходячи Великою Горою любові,
Я відкриваю Безмежне Світло - людям Землі!