Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Примирявся Лютий із Весною….
- Чом свої відводиш ясні очі?
Ми навіки пара із тобою,
Ти ж і в бік мій глянути не хочеш….

- Чую тільки тихе дорікання
В листопадовім торішнім листі,
А твого шаленого кохання
Я не відчуваю навіть зблизька…

Де обійми лютого морозу
І танок шалений хуртовини?
Без заметів як монах без ризи....
Лютий ти? Чи лагідна сніжина?

Чом ховаєш вітру буйну силу,
Під замком тримаєш сніг сріблястий?
Не жалійся, як тобі, мій милий,
Жаль для мене білий килим класти….

…Розгулялися вітри на волі,
Задзвенів мороз під сонцем ясним…
- Закружляю віхолою в полі,
Подивися ж, моя Весно красна,

До ладу все! Зустріч із тобою
Лиш на день дозволено щороку…
Поруч тебе - на добу коротку,
Потім рік спливатиме жагою...

Тільки раз коханим випадає
Хоч на мить поринути в обійми…..
Як життя в морози завмирає,
Сніг так тане в сонячнім промінні….

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

Чи справді вони у нашому світі,
Ці двоє закоханих в сніг пелюстків.
Підійняті весла, між вербовим віттям
Їх човен пливе до широких морів.

Чи справді це - люди, не марево ранку…
Такі непорушні, їх річка без хвиль,
Неначе їм небо співа колисанку,
І світ їх сховав від своїх божевіль.

Перецвітає вже бузок,
Весна травнева – прохолодна.
Похмурий хмароньки мазок
Небесну зачорнив безодню.

Лиш соловейко у гіллі
Лящить, витьохкує завзято.
І проганяє геть жалі,
Дарує всім любові свято.

І інше птаство зусібіч
Висвистує і бадьориться.
І більше радості в облич,
Безшумні кола креслить птиця.

Весняний дощик відійшов.
В землі навкруг пульсують соки.
І темряву за шовом шов
Зшиває птах в гіллі високім!

21 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мінорні сутінки лягають
На сад, на поле, на луги…
І вечір лагідний у гаю
Все огортає навкруги.

Ледь вітерець ворушить крони
Ліниво. Трішечки. Здаля.
І навіває настрій сонний
Мов позіхаючи, земля.

Стуляє втомлено повіки…
І оглянувшись вусібіч,
Ковтає тиша сміх і крики…
Котом згорнулась тепла ніч.

17 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коронавірус… Маски, рукавички,
Санітарія, антисептик, відстань…
Вакцин немає. Ліки із аптечки
Не допоможуть… Спорожніле місто
Затихає. І до біса звички…

Завмерло все… З уяви виринає
Руда чаклунка в білій сорочині,
Струнка, гнучка, із розписної скрині
Мішечки трав засушених виймає…

В макітру кидає солодки і нагідок,
Ромашку і аїр, кореневища,
Дріб чистотілу, ще ісопу квіток,
І чебрецю, що винесла з горища…

Се томиться з водицею в печі…
Чаклунка ж випікає калачі
І конопляним маслом приправляє…
По склянках із макітри розливає
Відвар духмяний…. Духом присипляє….

….Із кардамоном каву заварю -
Над джезве ароматний серпантин…
Доп’ю і келих свій переверну,
Поворожу на бісів карантин…
В чаклунському видінні залишуся,
В рудої відьми дечому повчуся -
Життю радіти попри сто причин!!!!…..
Нудьгу морити в травах на пару)))…..

© 03.2020

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.

Что же происходит с этим миром?
Я каждый день понять пытаюсь...
А люди это видеть не хотят, мундиром прикрываясь,
И каждый раз я в стену ложного непонимания врезаюсь...

О чем же мне вам тут и говорить?
Ведь люди уже себя не уважают,
И могут только детей своих к этой бездне подводить,
В которой те, не понятно кем и вырастают...

На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -
Гойдає між берегами...

Над обрієм сірий ангел
Вмиває криваве сонце...
Скажи мені, що лиш сон це!...
Вервечка бентежних марень…

Що кроком піде землею:
Весна чи біда з журбою?
Землі готуватись до бою?
Чи стане чужою ріллею?

Вода розриває кригу,
Змиває таємні запруди...
Чи це Україну розбудить?...
Так!!! Тільки б відмерзла зі снігу....

Свідомість, приспану миром,
Відродить весняний бешкет....
На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром...))))

© 02/2020

А вечір тихо морщив лоба,
В ріденьких складочках між хмар.
Зими розвіялась подоба
Мов сивий чаклував мольфар.

Так не хотілося морозу
І ожеледиці в льодах…
Лише з трояндою – мімозу
Й тепла – в закоханих очах.

Так не хотілось бачить кригу
І посковзнутися на ній…
Лиш мріялось про дрібку снігу
В температурі плюсовій…

І так бажалось в умліванні,
В обіймах ніжності її
Вдихати пахощі весняні
І чути дзюркіт ручаїв.

Щоб став такий медитативний
І заспокійливий цей звук…
Й перетворив на перли – іній,
Коханій їх поклав до рук.

О почаклуй мені, мольфаре,
І поведи у віщі сни…
Даруй божествені ці чари
І царство вічної весни.

23 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2020)

Судить людей пытаются другие "люди",
Толкуя иногда ошибочное мнение
Обвиняют каждого второго в блуде,
И подают это как истинное утверждение.

Например, молодая пара по улице идет
И думать каждый начинает, что живут они только для себя,
Ну а на деле же ведут монеты каждой счет,
В объятьях маленького мальчика скрепя.

Или же, стоит парень у доски, решить пример пытаясь,
Но слышит только, что он является очень плохим учеником.
Ну а парень дома природой восхищаясь,
Картины разные писать пытается тайком.

И так, судить людей ты даже не пытайся,
Не за тех, кем являются они, ты можешь их принять.
Со всеми людьми всегда общайся
И не старайся их по внешности понять...

Як отрута
те Патріо - коли
йде воно від
тих Нікчемних
мертвих Душ


І прив'язані
Бариги - торгашня
до віл палаців
яхт і злата


Вітчизна
для таких чинуш
міністрів , потаскух
Борделю "Зрада" -

Мальдіви , Кіпр ...

Навіщо їм плекать
Терпільну Україну
її Освіту -

"Гламур " їх - в Єль
Навчання- Гарвард

Хохлам - Совок !
для Стада- буде
мертва "школа"
фабрики Совка


Навіщо Медицину
робити Надсучасну ?

( Тєрпіл - рабів - і так
ще так багато !)

І НеДоступна якість
Феофаній

- Ми за кордоном
лічемо себе !"



ЗМІ шльондрами
"Свободи Слова" -
належать Нам

тому - як ту ману -
Лапшу зжирайте !

і Вірте - ми таки
"Херої"
ЗЕлені ,Сині ,
Чорно -і червоні

Ми Патріо !
Такі вже патріоти!

Дерева похилились у поклоні -
Рвав вітер. Він нагадував хто пан
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крилами затуляє очі сонні
Своєму сину. Завтра відлетить
Вона — навік. У нього все ще буде
На протягах скриплять хребти хвіртки
Рипучий голос плещеться в долонях
І прозирає посмішкою Будди
Проміння сонця крізь глевкий туман
Остання качка Чіо-чіо-сан
Востаннє пір‘я чистить на осонні
Осінні сни спливають підвіконням
А вітер дме. Нагадує хто пан
Хто тут месир хазяїн капітан -
Дерева похилились у поклоні

Я все — сама. Мій син за океан
На зиму відлетів ловити літо
Остання качка Чіо-чіо-сан
Крильми розтрусить воду ніби ситом
Гукне пташа підросле — та й шугнуть
Дерева крони схилять у поклоні
Занишкне вітер. Проведе, майбуть
А потім підніме листки червоні -
Наробить бучі, ґвалту, суєти
І репету, і шквалу, й тарараму
І втрутиться в мою кардіограму
І дощ хльосткий почне до нас нести
Минула осінь - відлетіли ті
Хто зміг втекти від холоду й біди
Остання качка Чіо-чіо-сан
Вже більше не повернеться сюди ...

Чего добились люди
За все прожитые годы?
Повязли только в блуде
И теперь считаем лишь свои доходы...

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Хмарин прозорих дим –
Легкий то неба подих.
І сад увесь під ним
Зеленим гіллям водить.

Верхів`я – як мана –
Укрила грива біла.
Мов юність чарівна
Раптово посивіла.

І день лице своє
У млі ховає гаю.
Неону лиш кольє
На грудях ночі сяє!

21 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Іще гряде зелена злива,
Немов у повені - ріка.
На вітах зелень несмілива,
Неначе дівчина сільська.

Вона така, як легке мрево,
Як ті розмиті береги.
Ще нею світяться дерева,
А не густіють навкруги.

Надія в ній гніздиться рання,
Крила, ще молодого змах.
Мов дозріває в ній кохання,
Як щастя у твоїх очах!

Люблю отут, на роздоріжжі,
На милій лавочці сидіть.
Мене квітневий легіт ніжить
І сон колише верховіть.

І розчиняє шум далекий,
І лагідніють небеса.
З найменших атомів, молекул
Зринає відчуттів краса.

О ця добра висока ніша,
Духовності резервуар!
Усе, в житті що наймиліше –
Гармонія природних чар.

Без неї світ краси загине,
Зла магма сточить береги.
Природо, мамо, Берегине,
Розлий ці чари навкруги!

12 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Лагідний вечір квітневий,
Птаства легкий пересвист,
Ніби закохані леви,
Хмари вигойдують вись.

Небо блаватне втомилось,
І похилилось до віт.
Лащиться легіт об тіло,
Наче зманіжений кіт.

Мов з фіолету повидло –
Барв розтеклася пастель.
Вечір. Спалахує світло
В сірих очицях осель.

Тихо вібрує-тріпоче,
І релаксує в імлі
Ніжністю музика ночі,
Пестячи звуками слів.

7 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Весняний сад здолала дрімота,
Гойдаються гілки, немов куняють.
Неонова доріжка золота
Впадає в тишу змореного гаю.

Вечірня дотліває вже зоря,
Ховає руки вітер дивно-сині.
А попіл із неону – не згоря,
Ворушиться, немовби у каміні.

Лиш не тріщить, не йде із нього дим,
Ілюзія тепла, що погляд тішить,
Та не зігріє. Лиш проллє меди
Холодні несолодкі – в саду нішу!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)

Приходжу знову я сюди
Немов у пазуху до Бога.
І тут милуюся завжди
Красою Києва нічного.

Спостерігаю вкотре он
Як грає барвами ліниво,
Переливається неон,
Мов усміхається мені він.

Давно поганий настрій зник,
Розкішне видиво розквітло –
Сяйний неоновий квітник,
Розливши золотаве світло.

І я від подиву німів,
І завмирав, як вітер в гаю.
Бо ця краса – без зайвих слів –
І темряву перемагає!

7.11.7526 р. (Від Трипілля) (7.01.2018)

Зима у розпалі, зима
І сіє чарівний сніжечок
Землі – на очі, груди, плечі.
І, ніби рідну, обійма.

Сховалися морози строгі,
Легка завія моросить.
І сад принишк біля дороги…
І вітер задрімав на мить.

Така ідилія зимова –
В клубок мотає білу нить.
Лиш угорі пташина мова
Струмком весняним жебонить!

6.11.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Від холоду зіщулилися віти
І вітер употужнив свій повів.
І від морозу тихо бронзовіти
Почав неон, що досі мирно снив.

Вібрує сад судомно дрижаками,
Скував мороз і порухи малі.
І сяє ніч поблідлими зірками
В замерзлій закоцюбленій імлі.

Зима іде andante maestoso*,
І заганяє людство до осель.
І розсипає пестощі морозу,
Як музику чарівну – менестрель!

31.10.7526 р. (Від Трипілля) (31.12. 2018)

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Мій погляд у висі кане,
Здається, там дна і нема.
Пороша летить рахманна –
Білесенька ген бахрома.

Чарівно укрила віти –
Як шуба шовкова легка.
В обіймах її сивіти
Береза стрункенька звика.

Пускає ув очі оману
Сяйна молодиця зима.
Важезні крила туману
Укрили усе крадькома.

24.10.7526 р. (Від Трипілля) (24.12.2018)

Туманом сірим все заволокло:
І небо, і дороги, і дерева.
І простір весь – як потьмяніле скло,
Його укрила курява сталева.

І сіється, і сіється, і сі…
Крізь туманець іскринами пороша.
І падає завіса… Й у красі –
Вогні дніпрові в золотий горошок.

Вони немов підпалюють туман,
Розносить вітер дим червонуватий.
Жар-місто відкриває ця зима,
Пошматувавши посивілу вату.

І ця неону дивовижна гра
Наводить різкість, як у телескопі.
І розквітає сяюча гора,
Долаючи зими холодний опір.

8.10.7526 р. (Від Трипілля) (8.12.2018)

Ще листопад, а справжня йде зима,
З`явився лід на озері тоненький.
І злежаний сніжечок задрімав
І пухом огорнув землицю-неньку.

І пташечки в гаю – анітелень.
Шукають, заклопотані, поживу.
Лиш усміхається чарівно день,
Немов юнак закоханий, щасливий.

Перисті хмари – хвилі завірюх
Застигли ніби у швидкому бігу.
Лягло на лід небесний кілька смуг –
То вітер намітає пасма снігу.

Сьогодні дивовижна вітру гра –
Весна прийшла у небо мимоволі –
Він борозни у ньому проорав,
Неначе ратай на земному полі.

18.09.7526 Р. (Від Трипілля) (18.11.2018)

Ще календарна осінь на порі,
А вже зима Батиєм наступає.
У вітряній її холодній грі
Ні пестощів, ні м`якості немає.

Вона така безжальна, мовби ніж,
Що увіходить у розм`якле тіло.
І з кожним днем стає дедалі зліш,
Обшмульгує дерева знавісніло.

Байдужим сповиває мотузком,
Немов би хоче у ясир забрати…
І каркає ворона матюком,
Бо, певно, змерзла бестія крилата.

І навіть бігуна летючий крок,
Що гріє тіло хлопцю молодому,
Уже його скеровує додому –
Мороз пробрав голками до кісток.

Із неба впав провісником завій,
Мов обкрутився зашморгом на шиї,
Пронизливий і лютий вітер-змій,
Що незабаром хугами завиє.

12.09.7526 р. (Від Трипілля) (12.11.2018)

Листя золотаве листопаду
Все щедріше землю обійма.
Морозистим подихом іззаду
Дихає-штовхається зима.

Золото у осені в господі
Незникоме, в нім – її огром.
На деревах вдень – і переходить
У вогні вечірні над Дніпром.

Чарами розкішної оздоби
І на вірші, осене, хлюпни.
Щонайвищої у слові проби
Набиратимуть нехай вони!

7.09.7526 р. (Від Трипілля) (7.11.2018)

Люблю вночі блукати стихлим садом,
Коли печаль на віти осіда.
І свіжу прохолоду п`ю я радо,
І ніч така грайлива й молода.

Гілля куняє під легеньким вітром,
І лівий берег* – зоряний увесь.
Чумацький шлях немов спустився хитро
З обридлих і засмучених небес.

І простелився рівними вогнями
Від обрію – до обрію кудись…
Мов дотліває вогнище у ямі,
Куди його низвергла горда вись.

І вітер - щонайдужчий - не змете він
Мереживо квітуючих жарин.
Мов пам`ятник титану Прометею –
Негаснучий і сяючий камін.
*Лівий берег Дніпра.

4.09.7526 р. (Від Трипілля) (4.11.2018)

У поцілунку осінньому -
Розіллється живий світанок
І немає у мене сумнівів ...
Я залишу на Землі свій слід.

Вечір прохолоду тиху ніс,
Щулились дерева напівголі.
Під склепінням золотим беріз
Думаю про тебе мимоволі.

Нас веде щемлива теплота,
І немає осені зажури.
Листя струменить, не обліта,
Сутінь усміхається похмура.

Обійнявшись, ми удвох ідем
Стежкою чарівною до гаю.
Жовтень нас веде у свій едем,
Золотом доріжку усипає.

31.08.7526 р. (Від Трипілля) (31.10.2018)

Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.

Пожовклий сад увесь – в журбі,
Тремтять на вітрі змерзлі віти…
А в небі - хмари голубі
Закрили полами півсвіту.

Лиш смуги білої краса –
Довгаста, наче ніс «Конкорда».
В ній забіліли небеса
Так незалежно, ніжно, гордо.

На мить все стало навпаки,
Всі помінялися ролями.
Танцюють хмари-малюки
Між неба сивими полями.

А у стемнілому саду
Холодний розгулявся вітер –
Примусив хмару молоду
Він од кохання – посивіти!

27.08.7526 р. (Від Трипілля) (27.10.2018)

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)

У часоплину вища зваба є,
І знову вічна крутиться спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо радує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

Притоки літ… Бринить моя ріка.
Мені б повік не знати мілини.

Неси мене, о течіє́ стрімка,
Де між вітрил мій кращий вірш блука,
Найкращий вірш намаривсь зда́лека,

Як марять небом восени.

І, може, в тому вища зваба є,
Що все життя людське, немов спіраль:

Осіннє небо – усміх райдуги,
Осіннім сном нас літо згадує,
Осінній лист так тихо падає,

Як та знеможена печаль.

Взяла природа під крило своє
Мою ходу й завзяття молодече.
Тепло останнє днина віддає,
Надходить вечорова холоднеча.

Вже вечір обриси чіткі стира,
Усе сіріє спершу ледь помітно…
Отак приходить сутінок пора,
І прохолодним напуває віти.

Здригаються і щуляться вони,
Сплітаються немов одна з одною.
І гріються немовби залюбки…
А може, любляться, як ми з тобою?!

21.08.7526 р. (Від Трипілля) (21.10.2018)

Листи собі, ними забите горище.
Ясени за вікном, гілки - вулиці.
Неспокій жінок на гострих обцасах.
Візерунки, полум'я, тлін.
Сторожа сезону здійснює ще обхід.
Догори, вниз. Невідомість, вітер.
Електричний потік проймає.
Пробіли, знаки абзацу.
В будинку, де шукають забуття.

Осінній вечір заховав
За хмарами небесні далі.
Ковтнули світлі їх дива
Із хутра сивої вуалі.

На сад навісив унизу
Широку темну геть попону.
Вона затерла жовтизну,
Що так світила безборонно.

Мов почали дерева знов
В імлі чарівній зеленіти.
І тішилися із обнов,
І мов на мить вернулось літо…

Та вітер осені схолов,
Ходив і заглядав під вії…
І мов колись – мою любов –
Оцю ілюзію – розвіяв.

8.08.7526 р. (Від Трипілля) (8.10.2018)

Вже літній дощ змінився на осіній,
Не літня пісня – проза без тепла.
Під вітру невтишиме голосіння
Передзимів’я паморозь лягла.

Те, що в теплі не забуяло квітом –
Куди ж тепер – на холод і сльоту...
А до весни потрібно ще дожити,
Замерзлим не упавши на льоту.

Накритий хмарою рудою,
Вечірній Київ затремтів,
Немов зашморгнутий ордою,
Затамував у серці гнів.

Та вітер, що летів за мревом,
Роздер чадру огидну хмар,
Змінивши колір на рожевий,
Сказав біді: «Оревуар!»*

Усе змінилося так раптом…
Здається, промайнула мить.
Роздерте небо все на клапті,
Чарівним сяєвом горить.

Немає вже чадри рудої,
Уривки світлі - на виду.
Їх силуети – в супокої,
Немов уривки Божих дум!



29.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

З небесного мов лона породіллі
Враз випливають, наче навтьоки,
Важкі химерні хмари поруділі,
Викочуються на усі боки.

Заволокли навкруг небесні води
Оці – заіржавілі геть - човни.
І водять мов у небі хороводи,
І тягнуться до місяця вони.

До потьмянілого він світить гаю,
На чисту воду випливши у вись.
І ті човни на віддалі тримає,
Стріляє вітром з лука, мов колись.

Заходяться дерева у тремтінні,
Яскравлять місяця красу ясну.
В одну злилися споночілі тіні
Химерію витворюючи сну.

16.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

розбиті голови-кавуни купами горами повсюди курганами насипані
перекриті перериті дороги перебиті знаки перетиснені артерії
мітинги ринки риштування котловани буде вам діти бонусом паб у бункері коха за те що паличка коха в річці усті — як у аромаванній

містом пройти проїхати пролетіти не під силу й птасі яка долала дніпро
про це літо ти скажеш що воно було гарячим червоним липким швидко сохло
це літо пропахло кров’ю та кавуновим соком ніби борделями лондонське сохо
це місто у стилі бохо засипане листям пилюкою кісточками блохами обжите нагадує первородний гуртожиток
уживане тимчасово постійно оббите обдерте упите уперте — ой, бляха, це ж бохо —
все вірно — стиліст левел бог і власне ось він не бомж це — будьмо знайомі, боже!
на шаховій сій площині ти ж за білих — інакше не можеш? чи можеш?
бо білих чомусь цього разу немає — червоні руді зелені доріг кольору поту та слини
а білих мов крила твоїх янголяток мов синовий саван мов пір’я твоєї перини —
немає!
то вибери колір собі до вподоби зелений як шмарклі червоний як сік кавунових голів чи сірий мов очі померлої риби — який же?
мій боже ти знову цю місію партію битву програєш.... так жаль...ходи вже!

скрутилося місто котом і мурчить ніби ситий вдоволений звісно ж кастрований звісно ж (усе по скрижалях) породистий перс чи британець чи хто там іще
священні корови на мерсах лендроверах бентлі бугатті порше
ганяють собі проти шерсті без жодних на те перепон — ніби й шудри але навпаки
у гідри лернейської сотня голів і вони — з тої сотні таки і ще сотні таких —
провінційних та професійних людей-людоловів із документами на право вибуху вибору індульгенціями та розп’яттями
а піпл як піпл — хавають та ховають своїх у яскравому конфетті
повсюди їх голови — ніби й не хочеш а тягне підбити з ноги —
курганами горами купами вічна могила урбанізованих душ
це літо мені цього літа не до снаги —
занадто гаряче червоне липке швидко сохне та пахне борделями тільки без сохо гуде неприкаяним дрифтом несправним ліфтом
страшне ніби постскриптум буденної щоденної гільйотинізації смердить каналізацією

я мрію в осінь у листя зірчасте сонце упасти спиною щоб дрифтерам покрутило шини повітря запахло вільгістю й апельсинами
читати салмана рудші з дорослим нарешті сином і пити какао
а просто зараз — у душ —

розріж кавуна — пом’янемо це літо як ніби й годиться у світлі найкращих треш-традицій
немає чому радіти — ми стали протерміновані ще на одне літо давно не діти багаж завеликий — розпакуванню не підлягає можна возити туди-сюди з осені — в зиму з зими — у весну з весни — у літо подіти нікуди — літати задорого зарано — у бітум —

коханий! давай розпакуємо хоча би лиця — візьмемо травневі сповнені надій й сталого тепла
а там вже як піде була не була ця гра ніби сон на шпицях
я білими граю завше але сьогодні немає білих я пам’ятаю авжеж

мій боже я знову цю місію партію битву програю.... так — я теж!

Мені давно хотілося написати про це.
Узагальнено чи конкретно – без різниці,
Що живу у тілі, яке має інше лице.
Воно мені час од часу ночами сниться.
Для того хто в небі – це звичайний сюжет,
Не цікава історія, трохи дивний архаус,
Де ліричний герой наче справді щасливий уже,
Попри нав’язаний йому кимось образ хаосу.
Він знає: не завжди вересень після серпня – ні.
Йому передує само_тність і само… Достатньо!
Та в серпні літо пересихає, тепло – на дні.
Вчить між опалим листям його шукати.
І кожна нова осінь – пледів нова пора,
Яка спочиває поки під нашим деревом,
Це – безліч образів та думок, які я вкрав
Із чужих історій для запису в моно й стерео.
Тож добре було з осені почати новий роман,
Не відкладати, мов справжнє життя, на потім.
Писати про літо, після його прийде зима
І таке чисте небо із Богом земним насподі.

За мотивами вірша Сергія Татчина «Горіх»

Стемніле небо майже все в диму,
Розкурює Симаргл вечірню люльку.
Нічні вогні сміються у пітьму.
Це – для вогню небесного – пігулки.

Підтримують багаття чарівне,
Яке не згасне, певне, до світанку.
І виглядом приваблюють мене,
Та не зігріють, наче Лель – коханку.

Лиш пестять погляд ніжністю тонів
Декоративні попелу жарини,
Ці – без тепла і запаху – билини,
Мов штучні квіти в Ночі на вікні.

8.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Чарівливий світиться неон,
Тихо заповзає він до гаю.
І розкішну літню зелень он
Полум`ям жовтавим випікає.

Посушило спекою траву,
Вже вона – прим`ято-поруділа.
І її колише, ледь живу
Легіт соромливо і несміло.

Всохли молоденькі деревця,
Стовбури – як ті довгасті струдлі.
Листячка скрутилися тільця,
Мов старечі пальці закоцюблі.

І сяйливий дух отут вита
І крадеться холоднеча рання…
Так приходить осінь золота -
Ця пора світіння й умирання.

7.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

коли ти пишеш вірші здається — легшаєш
нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
ніби ти у червоному німбі будди або той
хто дарує вино та рибу ходить по воді
ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся повстаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
точкою незворотності
увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
по голу – за цих і за тих!
голову бережи – духовна недуго доросла жінко
згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
робишся важкою як місія робокопа ескалібур або нечиста сила – такою
як погляд горгони медузи пояс волонтера з ІДІЛу
волочиш крила
та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
нікому немає до нас діла –
у богів інші плани та варіанти розвитку дій
а все що умієш ти – писати вірші власної безнадії
песимістичні опуси про соціо-паті соціопатів
про психопата у колі психопатів
духовних кастратів в прострації псевдоелекторат прокуратора й
сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
гейби засуджені на двадцять прижиттєвих строків суворого едему
це все що умієш ти – більше
немає тем –
вічність закрито на вході
там табличка «не відкривати – уб’є!»
наші життя – твоє-моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного мавроді
якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

коли ти пишеш вірші дівчинко
то даруєш волю розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
твоя остання акція безумного вкладника –
твій персональний кальцифер –
твій головний заряд –
твоя (даруй за банальність) – душа

ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім «стрибаюча відьма» літературний гейзер –
пиши майко!
сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом будди
вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
ступиш упевнено в зимове коло ховаючи сяйво сором’язливо
на шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
гейшо моєї самотності аlter ego α оri....

лист адресовано втомленим автором
любій його бетельгейзе

Ще днина тягне світлу нить,
Та сходить вже зоря сяйниста.
Під вітром листя мерехтить,
Неначе пальці піаніста.

Присіло дерево в «пліє»*
Немов зібралось танцювати…
А інше мовби дограє
Вечірню осені сонату.

У сутінок сумній красі
Так ненав`язливо, аж кволо
Цикади в кілька голосів
Доповнюють пташине соло.

Ці саду ніжності п`янкі…
Та зоддаля на всіх них тисне –
Автівок гулом, літаків,
Мов духовим оркестром – місто.

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)