Жовта пшениця, блакитне небо.
Жовте сонце, блакитне море.
Жовті леви, блакитні гори…
Україні вони не треба?

6 липня 1989 р., Київ

В країні занепад, хвороби, війна…
Позаду невтішні майдани.
Зруйновані райдужні плани.
Поглинула їх метушня.
Політикам не притаманна вина.
Обіцянки марні давати
навчилися й брати відкати!
Ганебний піар та брехня!

***
Щораз все нова піднімається хвиля!
У темпі прискорено, маючи силу,
несе потенційних вона емігрантів!
Ніхто не надасть їм надійних гарантій.
З освітою молодь не має роботи,
у себе в країні одні лиш скорботи.
Солідні, зі стажем, також у дорогу.
Звертаються вкотре в надії до Бога:
можливо від’їзд цей вже буде останній???
Сховаємо сльози свої на прощання!
Загояться рани на тілі країни!
Корупцію геть! Хтось, колись її скине!!!
Напевне, цей час у майбутньому буде!
Приблизити треба мерщій його, люди!!!
Цей безлад не може тривати роками!
То ж ВОЛЯ та РОЗУМ, керуйте вже нами!!!
***
…А зараз, на жаль, на рахунку роки…
З країни щодень виїздять юнаки…

05.01.2021

Думки повернутися кличуть ДОДОМУ!
Колись виїздила вона за кордон.
Не дуже привітно всміхалася доля.
Нестерпний тримав у обіймах полон.

В країні чужій свої звичаї, мова.
Кружляє в повітрі осінній листок…
В його шепотінні: ДОДОМУ! ДОДОМУ!
Повітря цілющого треба ковток!

Забракло повітря, зімкнулося коло!
Тримає її біля самих воріт.
Висвітлює промінь весняний: ДОДОМУ!
Показує шлях, де батьківський поріг.

Та розум шепоче: немає роботи!
У рідній країні брутальна йде гра.
Працюють лиш бідні до «сьомого поту»!
Та в них на столі тільки хліб та вода.

Країна знеможена, прагне підтримки!
То може, настала для змін вже пора???!!!
ДОДОМУ! ДОДОМУ! Не треба зупинки!
Наступить колись вирішальна ходá!!!

ДОДОМУ! Мерщій, повертайся вже, Таю!
Чекаю тебе з нетерпінням, кохаю!!!

21.12.2020

Білорусія плаче.
Білі сльози стекли.
І була ж не ледача,
так язик відсікли.

Ходять зубри по пущі.
Газ російський пливе.
Кажуть всі всюдисущі:
«Білорусь не живе.»

В Україні не легше.
Але, браття-сябри,
видно – хтось зовсім бреше
проти «младшей сєстри».

6 березня 1995 р., Київ

Задумав щось я вам сказати,
Але духу зроду я не мав.
Натомість серце волю має,
І саме серце пише ці слова…

Колись давно, коли калини цвіт
Ніхто іще не знав,
Зросла на пагорбі дивна та рослина;
Червоні ягоди любові породили нас.
І тоді з`явилась батьківщина –
Палке відлуння спільних тих гримас.

Вона цвіла, коріння заривавши
В темну прірву болю,
Оманливих прикрас.
Знесла минулі зими та незгоди,
І вируючі потопи – все для нас,
Усе для нас.

І врешті-решт, здійнявши гілля
Вгору, де сонця світ усе іще не згас,
Побачила калина ганебну ту картину:
Майже всі плоди гляділи з-поза пилу –
Далеко знизу, покірно гниючи,
Змарнувавши свій останній шанс.

Хіба що декілька червоних цят,
Гордо офіруючи собою,
Рознеслися солов`ями плачучи,
Прощаючись з єдиною любов`ю,
Зі своєю ненькою святою,
Навіки віддаючи себе
Тому страшному, вічному спокою…

І знову все іде по колу.
І знову цей червоний цвіт
Кущем самотнім розтягнувся суходолом.
І врешті-решт припав додолу
Той бридкий зів`ялий плід.

Та одного разу
На місті гарної рослини
Кущ червоний посірів.
І чутно було тільки спів.
Спів дівчини молодої
Серед червоної діброви,
Де бовванів калини цвіт.

Мабуть, скажете мені:
«Ну і що ж ти щойно розповів?»
Але ж все просто:
Озирніться ви навколо,
Вийміть голови з пітьми!

Де ж найдете, люди добрі,
Місце, у якому є
Найродючіщі рунти?
Де сяє сонце яскравіше?
Де всюди розповзлись лани?

Де країна любить більше
Свій народ, ніж він сам її?!
Я скажу, та тільки трішечки пізніше.
А зараз – схаменіться, ви, народе!
Вийміть голови з пітьми!

Адже ви – це Україна!
Так зробіть її самі собі.
Розростайтесь, як калина,
З добрим серцем у душі!

Дідусь у рожевому кепі
навприсядки показав.
"Од предків не сте́пи, не репи, –
а ловкий гопак!" – сказав.

І стали його обнімати
дві дівки п’яні́ вдрабадан,
"Отєц, ти што птаха пархатий!
Фольклор нам, канєшна, нє дан."

Дітей і собак понабігло,
роззяви питали: "А шо?"
А дід спростував: "Бо обідно,
куди наш фокльор* зайшов"…

_________
* фольклор

14 травня 1993 р., Київ

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..

Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…

А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!

Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
– Не думай про вічність… і світ цей земний возлюби!

23 жовтня 2020.

Мене вітають, то і я вітаю:
з Покровою! Бо є ще козаки
і на дозорі бойові жінки...
а я лише пером перемагаю.

Прорубую і двері, і вікно
уперто, де-не-де і безнадійно.
Усе моє пізнаване давно,
але боюсь – нікому не потрібне.

На сході є мої захисники,
у владі їх усе іще немає,
та всупереч усьому й завдяки
і я, можливо, щось та захищаю.

Не диригую, та немає дня,
аби когось не витягав за вуха,
щоб і мене послухала-послухав,
як я пиляю... на дорозі пня
і випиваю чашу, на коня,
гірку як перепалена сивуха.

10/20

Простір просотано просом простим,
прісно просіяним – лиш прорости!
Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
Колос шовко́во сховавши під шаль!

Коло по колу котила літа
зе́рном по зе́рну земля прасвята!
З гречки – на просо, з роси – по стерні
босо гасали й згасали ті дні!

Захистком визріло золото нив
з пам’яті тих, кого голод гонив!
Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

16 березня 2003 р., Київ

Десь за бурною рікою,де безмежнії поля
Розлітались навпростори пісня рідная моя
Синьоока Україно, ластівко моя земля,
Я тебе буду любити, як дитина журавля!
Ти палаєш над віками,
Плачеш тихими сльозами,
Стогнеш болем від війни,
А краса твоя незнана,
Сила духу нездоланна
Процвітає навкруги.
Як же серденько стучить
Дівчинка взяла сопілку
Пташка щебетала дзвінко
Та мелодія чарівна,
Увірвавшись а душу вірно,
Залишилась назавжди
Тонким зоряним намистом
Співом райдужним і чистим
І звучала вона всюди
Ген від тих дібров широких
До он тих дубів високих
Про долину мою милу
Мати, неньку, Батьківщину!

2020 рік

Переступи через ґрань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!

29 квітня 2003 р., Київ

На Софіївській - пафос… І глум верещить…
А Хрещатиком кров синьо-жовта струмить,
Щоб посилити волею душу країни,
Де червоним і чорним свобода кипить……










© 25.08.2020

Ох… Ох… Земле моя.
Один, як перст, у тобі я.

Ох… Земле, земле моя,
чорная травиця…
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю.

Вона очі витріщає
і досі на тебе
та лапищами-кліщами
гребе і ковтає.

Земле, земле… (отруїли)
чорная травиця,
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю,
що вік очі витріщала
на тебе, велику,
що від завидок тріщала
і неслась від крику…
Дияволів наплодила
по усіх усюдах
і на тебе наступила, –
і почавсь Іуда.
Він припав до тебе, мамо,
обома руками,
цілував, ридав, сміявся,
зліпив з того камінь,
посолив його словами
смертного пристріту
і закинув гей за обрій
до білого світу.
Гори виросли відразу,
степи розірвавши.
Матір Божа згорбилася,
калікою ставши.
Та й стерпіла.
А Іуда
відхаркнув та плюнув
у той бік, де цвів полин
під зіркою бруду.
Де води було не треба,
там вона і вийшла.
Нове море впало з неба,
церкви потопивши.
Богоматір знов стерпіла,
аж поки не зникла,
А Іуда із портфеля
десять "правил" виклав:
убивати, красти, пити,
рідного цуратись,
цілувать козлу копита,
у гною купатись,
всіх боятися, брехати,
себе зневажати
і щодня готовим бути
на той світ рушати.
І завчили добрі люди
і дітей навчили
тим правилам людоїдським…
Та й оцей спочили.
Всі до одного.
Немає роду в Україні.
Ходять тільки три іуди
і чотири свині.
Повмирало все на світі.
Земля помарніла,
бо при чортовім копиті
отрута чорніла.
Запеклась у кожнім сліді
у кожній канаві,
а де земля ще дихала,
то ковтнув диявол
її красу, її волю,
її кровних діток
і пустив золу по полю
і темінь по світу.

Земле, земле, отруїли –
чорная травиця.
Не дихнеш, не сколихнеш,
не спіткнеш провидця.

1991 р.

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, –
на тому березі ріки…
Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку лежить ще й досі.
Тут був редут, а осьдечки цей бруд
ще від монгольських походеньок в осінь.

А хліб, що на столі, з яких вимог!?
з яких залежностей від праці до роботи!?
У слові «хліб» лише півслово – Бог,
а ще пів слова – в крові, плоті й поті.

Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
лісився весь і був таким ґілю́зним!
Чи на чолі з тобою доповзем
до коренів моїх, чи не загрузнем?

Ти вибачай за ці мої слова.
Є ще асфальт і ро́боти горбаті.
А будуть ще і не такі дива,
машини ча́су в українській хаті.

11 січня 2002 р., Київ

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали.

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

Усміхавсь отаман: «Хай ще посилає!
Видно, доля у них нещасна такая».

Засміявсь осавул: «Най нагострять шиї.
Бо макітру тоді ніхто не пришиє».

Сотник теж не мовчав: «Хай везе гареми.
Настругаю йому дарунків від мене!»

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки кварти підіймали,
поминали усіх, кого поховали:

«Хай їм пухом земля та царські полушки…
Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
щоб завжди в Україні була – Україна!

Краще всі як один вмремо по-отецьки,
ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!»

Струсонулась гора, м’ята гопаками,
мов Христос до Дніпра діставав руками.

А за тим на ставах вороних купали.
І ще довго луна грала над степами.

Реготала вся Січ над отим султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали…

26 листопада 1989 р., Київ

Любіть мене, що звана Русь,
Для вас я є одна єдина.
Для вас я Матінка-Русь,
Слов'янська ви моя родина.

Я вам дала природній світ.
Ви вільні, ладили у мирі
Не знали рабський гніт,
Перед богами були щирі.

З богами ви були в путі,
В труді, на полі битви.
А зброя у житті,
Плуг, меч, молитва.

Любіть мене, що звана Русь,
Сад вишневий, квіт калини,
Дорідним ланом я стелюсь
Щоб колосились ниви.

Чому ж на зламі тисяч літ,
Моє ім'я забули.
Забули свій духовний світ,
Мене назвали Україна.

Ви ж обирали вожаків
На вічі всього роду.
Тепер обрали чужаків
Тай втратили свободу.

В чужих руках віки томлюсь,
Покрита вашими ж тілами.
Казалось вільна становлюся,
Та керована не вами.

Святе у вашому житті
Земля, молитва і родина.
Долі наші не легкі,
Коли править чужа людина.

Ваш бувши славний древній рід,
Свята криниця,
Хай в серцях незгасне світ,
З ковтком свяченої водиці.

Я ваша Ненька, Матір-Русь,
Чекаю батька, доньку і сина.
Розквітну я і оновлюсь
В новітній, вільній Русь-Україні.
Червень 2020р.
Памятка:
Русь -це перша назва України. Царі Московії (або Татарії) Іван Грозний, Петро Первий украли назву Русь і переіменували Московію і назвали Велика Русь.

Меню в McDonald’s - украінською
Та English. Іншою - нема.
Пароль на вході: «паляниця» -
Дива!

17.06.2020

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки,
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

Ой, цілюща водиця,
забери з мене втому та відчай:
Моє серце, як криця
всі останні хвилини півріччя...

Я душею волію
за поламану часом споруду.
Протидія свавіллю
не позбавить духовного бруду.

Все менеться поволі,
пристосовно до нової міри.
Зашепочуть тополі
про прозріння у залишках віри...

Тихою-тихою сапою
ранок підходив, як фронт.
Мов під ведмежою лапою
грівся і млів горизонт.

Ти мене слухала й слухала,
пахла грудним молоком,
ніжно бажання роздмухала
бути твоїм малюком.

Гралася тихо з пір’їнкою –
аж лоскотала всього́,
доки не вранилась фінкою
гострого тіла мого́.

Боляче сойкою зойкнула,
вдерлась очима в пітьму́
і полетіла сторонкою
подумки в пам’ять німу…

…Тихою-тихою сапою
ворог копав і копав.
Над українською мапою
стяг жовто-синій упав.

Ніч повернулася дниною,
де вже зі мною війна
ходить, як матір з дитиною,
любить, як він і вона.

16 березня 2001 р., Київ

Сади стоять у молоці
несамовитого буяння,
неначе перші миті ці
переживають як останні.

І вишні як на виданні,
і, наче, на весіллі сливи,
зарум'яніли яблуні...
На урожай чекають ниви.

Упали рятівні дощі –
усього сущого основа,
всього живучого обнова...

Живу молитвою душі,
яка подужає чужі,
бо небо чує рідну мову.

04.20

Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
Ти – моє дитятко вже чимало літ.
То ж пішли по полю (бачиш далечінь?)
стрінемо тополю, працю, біль і лінь.

Україна всюди, рідна, запашна,
домовиті люди, квіте й борошна́,
молоді ягнята, зорані лани
й у борні зернята сплять аж до весни…

Похололи ніжки від незвички в ній,
спить самотнє ліжко у колисці мрій.
Виростайте, дітки, спокушайте світ
від лещат, від клітки, многа й многа літ!

Виберіть щокраще з наших помилок.
Промайніть якдалі поміж злих зірок.
Вірте в Україну, знайте кожну з душ,
хто за неї гине, жінка чи то муж…

Порятуйте завше злид і ворогів,
не прощайте фальші, сподвигайте гнів,
владу не шануйте, в Церкву більш ходіть.
Власне серце чуйте і без зайвих слів…

13 квітня 2016 р., Київ

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин,
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

23 липня 2007 р., Богдани́

Я знав Марію ще святою,
ще Богородицею знав,
коли ще чистим храм стояв
і не над хворою водою,
коли він золотом сіяв
разом з Праматір’ю святою…
Я ті часи запам`ятав –
тому й знущатися над ними
я не буду!

6 грудня 1988 р., Київ

Світ цілий
не міг залишитись байдужим,
Дзвін траурно плакав,
гудів,
Поранив Чорнобиль
серця нам і душі,
І раптом - лихий
рецидив.

Вогонь божевільний,
безжальний, нещадний -
суцільна і люта стіна,
Пожежники-хлопці
руйнують лещата -
Стежина в огні затісна.

Недбальство укотре
торує руїну,
Надходить година
лиха,
Та хлопці ізнову
рятують країну
Усім всупереч
жахам!

Хто робить підпали,
нехай несвідомо,
Той ниций
добра "геростат",
Той ворог сусідам
і власному дому,
Той буде майбутнього
кат!

До влади завжди
недосяжна є відстань,
Подяка від влади -
"жерсть"...

Уклін
від людей,
від стражденного
міста:
Пожежникам
Слава і Честь!

2020 рік

Безлюдно повсюди, тривожно.
Весняний лиш радує цвіт.
Загрозу відчув зараз кожний.
Здригається в розпачі світ.

Цей вірус прийшов із Китаю.
З шаленою швидкістю зріс.
Раніше про нього не знали.
В мутаціях змінює ріст.

Невивчений, то ж – небезпечний.
В полоні його – тисячі.
І скептикам вже недоречно:
всміхатись, сміливо йдучи.

Звичайно, що паніка зайва.
Не кращий порадник вона.
Насамперед, будьмо охайні,
терплячі, уважні… сама
загроза мине крадькома,
а з нею цей жах та війна.

У пошуках всі небайдужі:
як вийти з цієї калюжі???!!!

29.03.2020. 14.00

Ти не знаєш хто мічений смертю цілований хто
Втаємничено бродить король той у чорній короні
І сидить і регоче сп‘янілий диявол на троні
Смерть ховає пробірки у полах старого пальто

Що лишається світу? - лише споглядати та жити
Заховати обличчя, наказати малим та старим —
Дихай глибше! Наш Бог цього року воскресне не всім
Дихай глибше! І може ми зможем побачити літо

Ти отримав сей час на думки на слова на любов —
Ти отримав його примусово але своєчасно
Чорне сонце на Сході зійшло та на Заході згасне
Нас диявол не візьме, ні разу ще не поборов.

© ТатаРівна, 2020

Ліно! Найвища моя казко.
Шлейф по землі без Землі.
Важко добути від тебе вселаски
тим, хто велико малі.

Сіно з тобою хай всохне в не сіно –
з скирти зіскочить той дух,
з ликом який поєднався в єдино
і забезпечує рух.

Рибо не з Ворскли, Хохори чи О́стра,
Тетерів чий оберіг,
тупом – тупа, бо во істину гостра
з тим, хто під землю вже ліг.

Хочеш на мене, як хоч, ображайся –
з Місяця в море пливи!
Тільки з Дніпра, тілько з нашого царства
знову цю совість з’яви!

І не пекелься життям солов’їним –
раз на німо́ті слова.
Ти – мій ґротеск, Україна і Ліна
вічно сьогодні жива!

15 травня 2008 р., Київ

Помолімось за нашу Вкраїну
За квітучий сад, широкий лан
І за свіжу на столі хлібину,
Вранішній над річкою туман,

Помолімось за дітей вкраїнських
Силу і здоров"я поколінь,
Щоби перед ворогом навіки
Піднялася Ненька із колін,

Помолімось за Вкраїну нашу
Щоб світанки чистими були,
Щоб худоба щедру мала пашу,
Розносолом повнились столи,

Помолімось за дітей Вкраїни
Вірних її доньок і синів
Хай у чистім небі щохвилини
Щиро ллється, веселиться спів,

Помолімось за Вкраїну нашу
За крило лелеки, водограй
І квітучу мамину калину,
За наш славний, дивовижний край.

22.03.2020

В черзі одній: і багатий, і бідний.
Краю й кінця їй наразі не видно.
Втомлені…Тільки час`у є замало.
Старість… А встигнути треба до Раю.

Раю земного: до нього щосили
вкотре наблизитись дуже хотіли.
Бідному ніколи; справи в хатині:
стріху латати, знайти копійчину.

Дітям на поміч: шукати роботу,
щоби в країні зосталися, що там!
Сім’ї змогли об’єднатись в турботі.
Не працювали до «сьомого поту».

Ну, а багатому, звісно, Мальдіви.
Скільки принад, та нема перспективи.
Всюди закриті (бо вірус) кордони.
До відпочинку – міцні перепони.

Бізнесу прикро, втрачаються статки.
Д`ірки… так`ож треба ставити латки.
А головне – для життя є загроза.
Коронавірусу: тьху, на погрози!

Наче з підпілля, розлючений ворог!
Байдуже, нищить, руйнівно, на сполох!
…В черзі одній: і багатий, і бідний.
У лихолітті, здається, мов рідні!

Скільки часу залишилось? Як знати?
Всесвіт мовчить, не бажає казати.
В спільних бажаннях – єдина дорога!
Стати на неї з’явилась нагода.

В прагненнях, діях з’єднатися треба,
щоб зрозуміти вказівки від Неба!


19.03.2020

Кермую.
Друкую.
Кормлю.
Коридорами крокую
по Кремлю.

Кукурікаю
на всю країну
в екран.
Прикриваюсь
Україною
від ран.

Українці!
Українці!
Брати!
Поверніться!
Поверніться!
У хати!

Не виходьте
не виходьте
у двір!
Не знаходьте
не знаходьте
сокир!

Не рубайте
не рубайте
кінці!
Українці
і ті
і ці!

17 березня 1995 р., Київ

Часи в житті бувають різні.
Нелегко витримати їх.
Війна, випробування грізні,
напевне, й зараз не до втіх.

Кліщів скопичення надмірне,
коронавірусу жахи…
Чутки, підозри неймовірні,
в швидкому русі, мов птахи.

Старанно, кажуть, мийте руки,
хто вчора ще про це не дбав.
Щоб обійти хвороби муки
й ніхто із нас не постраждав.

Не вірити у чудо-фейки,
що викликають тільки лють.
Уявні скинути наклейки,
реальну розуміти суть.

Не треба паніки, лиш розум
включити та здоровий глузд.
Хорошим вірити прогнозам,
й відійде смуга негаразд.

Пережив`емо все наразі,
не втративши своє ім’я.
Думками, діями всі р`азом.
бо цінна єдністю сім’я!

18.03.2020

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів,
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
земля наповнювала нам святі часи,
адже жінки вітали нас дарунком –
вагітним сонцем і дітьми з роси́.

Похилим стогоном дубів посеред степу
хрестами стали деякі із тих,
у кого віра – сказ глевкого лепу,
кому Ісус допомогти не встиг…

А той, хто українець – не ледащо –
орав і засівав священний пай –
постав!, не підставляючи щоку пропащу!
Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

Красу минущу плин життя покаже –
і млин буття все перемеле знов,
бо вся любов на Україну ляже…
А де любов – там завжди ллється кров!

Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
Тривожать гнів пробуджених століть!
Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
хоругвами зганяють з верховіть!

Шалений тиск на Україну зовні,
зворотньо всіх дітей послав на бій,
щоб злій вражені, знаній і голодній,
вказати ще раз, де є місце їй.

Московія ж горить. Йде час давно без неї.
Ми, хто зітхає з істинних глибин
шлемо молитву сонну з Галілеї
до України з багатьох причин…

22 жовтня 2015 р., Київ

Стоїть серед моря ,
Самотня дівчина.
У білій сукні, з крилами.
То мати Україна .

Волосся ніби сонце,
А очі в неї цілий океан.
Але вдалось її здолати ,
І кров тепер тече із ран.

Вона нещясна ,
І розбита часом .
Але не підвладна ,
Вона їнщим расам.

Вона не одна
Ще знайде кохання.
У неї є віра ,
Є сподівання .

Іще переможе,
Війна не остання .
Ще буде велична,
Це не прощяння.
2020 рік

Запалю лампадку знову на вікні,
За НЕБЕСНУ СОТНЮ ці скорботні дні.
Роковини шості...шості...та не в снах,
Це - болюча рана, думка голосна.

Не палають шини на майдані скрізь,
Але плинуть ріки, не води, а й сліз,
Не стоять намети, не буде гуде майдан,
Та сліди зостались від довічних ран.

На майдані склали голови усі,
Не пройдуться садом у своїй красі,
Та співають пісню десь на Небесах,
Лиш у снах їх бачать рідні на стежках.

Про НЕБЕСНУ СОТНЮ думка защораз,
Насміхання лине, безліч є образ.
Їм не світить сонце, їм нема вітрів,
Не почуєм більше з вуст героїв слів.

Запалю лампадку на своїм вікні,
Знов думки рояться, але всі сумні.
Голову схиляю в молитвах за них...
На майдані голос їх навіки стих.

19.02.2020 р.

Чуття народу в кожного в крові.
Буває так, що це чуття згасає,
Коли роками в нашій голові
Чужинська мова душу колисає.
І засинає приспана душа,
Змиряється з прийдешнім і майбутнім.
Не відчуває радості в віршах
І кобзу вже не відрізнить від лютні.
Чужі слова і думки теж чужі
Здаються власними і рідними одвіку.
Далекі чужоземні міражі
У почуттях зливаються без ліку.
Здавалось – все: тебе не відродить,
Твоя душа навіки вже заснула…
Та ледве рідне слово задзвенить
І вже вона прокинулась, стріпнулась.
Мана зника і знову чуєш ти
Свій поклик крові і чуття народу.
І почина навколо все цвісти,
І дихається легко і природно.
Ти знов живеш життям своїх батьків
І всіх навколо ти до цього кличеш.
Їх душі теж прокинуться зі снів
І наша Україна буде вічно.

Львів є справжнім домом
У ньому нарозпашку стоять кам'яні грифони
Химери уривків ідей
Старий корінний львів'янин-юдей

Львів грає на невидимій арфі
У ньому ховається і Мавка, і Марфа
На площі Ринок біжить Домовий
Бруківка відбивається, там хлопчик малий

Львів улазить у душу
Він в'є в ній гніздо
В цьому місті чути твою пісню
У ньому чути сопрано

Львів сам створює рими
Кожну мить, як дивак, грає він
Львів то кожна в місті Лева людина
Львів то кожен камінчик, сплеск дощу, ніжний буревій

Львів обіймає бездомних тварин
Жалить чуттями, розвіює сигаретний дим
Львів готує смачний алкоголь
Місто Лемберг, Львів-король

Піднімаєшся на Високий (і Низький) Замок
Вогні пурхають, видно систему
Підводних каналів, садів хризантеми
Обриваєшся знов, із башти в зимівці

Пада сніг, пада ти на мерзлотній бруківці
Вибуха сміх, сміх крізь біль, крізь синці
Ти лежиш, файно так, мов знову потрапив у казку
Лижеш лід, дмуха в руки, цілуєш дворову собаку...

2020

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити сніг.
Дубам от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе невідомий Кінґ.
Літала мошкара, кусалася.
Було важко падати стовпам.
Малі беззубі огризалися.
Ніяк не виходила зима.

Сиґналом до збройного повстання
було вирішено оголосити дощ.
Зимі от-от цвісти…
Останнім
гукав до себе всім відомий Борщ.
Літала завірюха мухами,
білими, як день, як білизна.
Лящало у великих поза вухами.
Ніяк не виходила Вітчизна.

13 травня 1989 р., Київ

                   І
Осінню, а іноді й зимою
я у школу біг без черевик,
пам'ятаю, мовою чужою
викладали там «Радной язик».

І «радной» була «літєратура» .
А коли за партою сидів,
то учив невимовно культурну
мову язикатих москалів.

                    ІІ
«Ми усі.. – ну, теє... і потрошку...»
Радо танцювали краков'як,
«бариню» співали під гармошку
і не знали, що таке гопак.

Модною училися. Одначе
чуємо і досі це собаче
«драстє» іванових і марусь...

Як того не хочеться комусь,
автохтонна нація козача
заселяє Україну-Русь.

                    ІІІ
Не минає «бєсіє» у Рашки
і не опустіла Колима.
Розумом поїхати не важко
од її лукавого ума.

І тому од самого Дунаю
і до Дону є ще вчителі –
мовою й душею – москалі,
а з-за парти й досі вилізає
нація, яка не помічає,
що у неї голі королі.

02/20

О доню люба, на кліща
Ти не зважай обмову.
І що є сили захищай
Свій край і рідну мову.

Вкусила Брагаря оса,
Він – гицель епатажний.
Він радив продавати пса,
Бо сам є пес продажний.

Вони працюють за «бабло»,
Це кожен розуміє.
Розворушила ти кубло
Гадюк – зелених зміїв.

Народ їм голови знесе,
Ти ж будь між змієловів.
Вони прийшли забрати все –
Добро і землю й мову.

Їх підлості – немає меж,
Роз`ятрювати рани.
За Україну вмер, авжеж,
Микола твій коханий.

Брехня навколо вироста –
Оцей піар на крові.
Але твоя борня – свята
В святій своїй любові.

Їх мишача возня – це гидь,
Стає від неї смішно.
Не бійся вмерти. Бійся жить
Неправедно і грішно.

Нехай в бою не стане нас,
Дивімось в світле завтра –
Все на місця розставить час,
І де брехня, де правда!

2 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Половіють житА, а над ними сивіють тумани,
Повний колос вклонився в подяці землі.
Чи візьмуть до себе туман цей Карпатські Горгани?
Й заколишеться колос на своєму тонкому стеблі.

Половіють житА, жайвір пісню співає ранкову,
А проміння на житнюю ниву лягло,
Колосся проснулось й між собою веде знов розмову,
І колінці свої позгинало високе стебло.

Половіють житА, вітер котить колосяні хвилі,
Та й співають із вітром вони в унісон,
Не встиг озирнутись, а сонце вже знову на схилі.
Ця краса незрівнянна непомітно бере у полон.

18.01.2020 р.

Полягли під Крутами в бою,
В нерівній битві хлопці молодії.
До цього всі були вони в строю,
І в мить одну зосталися німії.

Кривава сутичка відбулася тоді,
Коли орда погана наступила...
Судилось, мабуть, бути цій біді...
Чотиритисячний загін - це була сила.

Студентів проти них лиш горстка там була,
Більшовики усіх їх розстріляли.
Життя п'ятигодинна битва забрала,
Та наступ ворога герої зупиняли.

Нерівний бій, нерівні були сили...
Склали голови під Крутами вони,
Та хоронити їх тіла заборонили,
Лише у березні зробити це змогли.

Їх прийняла АСКОЛЬДОВА МОГИЛА,
Вшановуєм сьогодні всі ми їх.
Студентів молодих та паскудь тоді вбила,
Їх кров'ю гаптувався білий сніг.

29.01.2020 р.

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіяться й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Ілюмінацій грайво переморгується,
тролейбуси скотилися у яр,
і далі – ні на колесо.
Депо.
Наліво – супермісто.
Направо – юність і дитинство.
Угору – сон.
Униз – кошмар.
Не має значення куди,
іди.

Якщо ти музики захочеш,
послухай, як комахи дзеленчать...
або як струм на дроті тонко морзе пише.
А звикнеш –
буде тиша,
ти-ша.

А он людина рання йде,
яка навчити віршів може...
Те. Ша.
Потисне руку серед поля,
потя́гне до найближчої тополі,
ото душа!
ото Тарас Шевченко.

Якщо ти пригадаєш Катерину,
зустрінь Оксану –
і малюй картину.
Або прокинься рано-рано,
біжи у луг, знайди калину –
й малюй Оксану,
теж картину.

Але у лузі ти зустрів корову
німецької породи,
чорно-білу.
Вона картину з’їла.
А Катерина подоїла,
обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
якщо ти пригадаєш Катерину...

Ось це село, де день.
Де мальви і жоржини.
Де до обіду не працює магазин.
Де тракторець на всіх один.

Годі йти.
Лишайся.
Ось тобі хата, двір.
Колодязь.
Молода і красива.
Ковбаса, сир.
Безсуєтність сива.

Ні?
Вертайся в депо...
Ні.
Ну, то мовчи мені,
бо як дам!
То буде мало місця!

Ось тобі цяця.
Ось мамина циця.
Грайся й смокчи.
І мовчи!

Ти безголосий ідеш.
Не маєш значення куди...
ну, йди.
Але далі інша країна.
Не Україна.
Польща, Німеччина.
Сполучені Штати.

А тут твої батько і мати.
Тобі наплювати?
Тут твоя ти-ша
і Те, Ша.
Тобі наплювати?
Тут Бабин Яр,
а там Освенцім!
Там за таку роботу
не платять пенсій!
Там інша мова,
і кольорова корова, –
а не та їхня,
яка для нас но́ва,
не чорно-біла,
яка для них застаріла!
Там тебе поховають як еміґранта...

Ні.
Ти йдеш не за кордон.
Ти ходиш по собі.
І не по сьогоднішній Україні,
ще жовто-синій,
а по вчорашній,
по ковбасі домашній,
по сирниках і пофарбованих яйцях.
Прийшла пора міняться?
Осучаснюваться!

Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
Ні те, що буде, ні те, що було.
Ні.

Ти типовий українець.
якому все рівно...

Я розумію,
бо це я.
Розумію...
Просто інакше не вмію,
не хочу,
не буду,
не треба.
Так.

Радієш уже тому, що маєш.
А більше не вмієш, не хочеш,
не будеш, не знаєш.

Мабуть, потрібна ще одна окупація.
Ні.
Ну то сходи за кордон, –
там все одно
ненаперепереморгується ілюмінація.

15 травня 1995 р., Київ

Ні! Не однаково мені
Удома жить чи в чужині,
Чи є що їсти, чи нема,
Чи нарід гине задарма!

І не однаково мені
Люди веселі чи сумні,
Чи веселяться, чи сумують,
Що неньку нелюди шматують.

Ще й не однаково мені,
Що хтось жирує, а хтось – ні.
І неоднаково, що влада,
Це не підтримка, а лиш – зрада.

І не однаково мені
У щасті жить чи у багні,
Чи нищать рідну мою мову,
Чи жить дають рідному слову.

Ще й не однаково мені,
Жити на волі чи в ярмі.
Чи підпанки, чи є пани,
Які лиш рвуться до казни.

І не однаково мені,
Що люди гинуть на війні.
Натомість, щоб у щасті жити
І неньку серцем всім любити.

Ні! Не однаково мені,
Що йдуть в обійми сатані!
Єдність чи розпад в нас панує,
І землю кров чи дощ гаптує!

І не однаково мені
Пісні про неньку є чи ні!
Чи думка є її продати,
Чи може нищить і топтати.

Це не однаково мені
Ні наяву, ні уві сні!
Щоб неоднаково всім було,
І лихо шлях до нас забуло!

12.01.2020 р.

Вона лежить під деревом життя — лежить та дихає
Її груди піднімаються вгору-вниз
Вдих-видих, вдих-видих
Тисячі золотих ниток зв‘язують її з кожним своїм дитям
Вгору-вниз, вдих-видих

Через пам‘ять, серце, кров, віру, безнадію
Через безвихідь, любов, звичку
Вона дає їм живців та живицю — дітям своїм
Вона дає їм маркери — хрести могил, хрести храмів, хрестики в календарях
«Не виходь, — просить вона, — надвір без шапки
Там холодно, лячно, сіро, немає мене там
Я є тут, під деревом твого життя, у садку твоєї баби
У лузі за твоїм селом, у підвалі твоєї багатоповерхівки
У сквері твоєї юності, у лісі твого спокою, у мові твого серця —
На місці сили. Бо я є сила твоя. І воля твоя. І я є царство твоє
Я Матір твоя. І Матері твоєї Матір. І Матір її Матері — Я

Так легко втратити те, що в тобі
Над тобою навколо тебе
Загубивши себе самого у сутінках буття
Вона лежить під деревом життя посеред Вирію-раю, лежить та дихає
І з неї повільно витікає життя

2020

Візьмемося за руки знову всі,
Живий ланцюг утворимо із вами.
Він в кожного вкраїнця у душі,
Хоч всі йдемо ми різними шляхами.

З’єднаємо два береги Дніпра,
З’єднаємо в душі, не лиш руками,
Погляне Володимира гора,
На лівий берег дивиться віками.

Живий ланцюг…яка ж бо це краса!
Він дуже цінний, дуже він коштовний.
До нас благословенні Небеса…
Живемо в Україні ми Соборній.

Думками ще б зробить такий ланцюг,
З’єднати б українців воєдино,
Щоб в душах не було страшних яруг,
Й гнилою не була щоб серцевина.

22.01.2020 р.