Ми незалежні ні від кого –
і розум є, і сила є,
а от Московія ще цього
не розуміє... і снує,
снує ЗМІїну павутину,
тому що, нібито, брати...
але обрубують єдину
гілляку дерева кати,
кати свободи, віри, мови
в усі часи, у всі віки...
і досі неуки готові
чекати їхньої любові,
любові ворога, таки,
як і тоді, коли нацмени
і дикі юрмища орди
заполонили ойкумену
і замітали всі сліди,
сліди історії таємні
і явні, що були завжди...
були і є... але окремо
від нашої...
             ми інше плем’я...
ми – нація,
                   народ!
                             ...один.

24.08.21

Ходить зайда попід краєм,
Лізе із ярмом у душу…
Не чіпай! Земля моя є!
Тут і сію я, і плу́жу*!

Вдосвіта до справи йду,
Смерком - в гречці загуляю,
Свою долю сам знайду –
У нероб не позичаю…

Житом рід оберігаю,
Майбуття з наук плету,
Колискових тут співаю…
Світ мій - не мара в сльоту**…

Зараз кодом гарт*** ладнаю -
Добра зброя добре служить…
Не чіпай! Земля моя є!
Я тут сію! Я тут плу́жу!

Мово, мово ти Роду основа,
Ти радість несеш до серця, душі.
Де-інде смуток буває від слова,
Іноді спокій знаходиш в тиші.

Слово до слова - Роду мова,
Піснею лине крізь різні віки.
Сила єднання в коді слова,
Лягаєш в ніжні чи грізні рядки.

Мово, мово ти Роду основа,
Вселяєшся з роду ти в немовля.
Слово Мама - немовляти мова,
Це мова з дитиною так розмовля.

Слово до слова в душі світлиця,
Мовою квітів плекаєш дитя.
Мова є мудрість, національна скарбниця
Рід від тебе черпає життя.

Мово, мово ти Роду основа,
Вишиванку вписала узор на канві.
На писанках ти кодове слово,
Воно невмируще в Роду на крові.

Розкрив од подиву вуста:
На чарівнім Природи лоні
Ліс утворив розкішний став
Із плесом, наче на долоні.

Немовби праскою воно
Обведене, на нім — ні хвильки --
Смарагдове це полотно
Хтось постелив нам тільки-тільки.

І зупиняється тут час,
Задума враз єство огорне...
Хто сотворив, скажіть, для нас
У лісі диво рукотворне?

Часи язичницькі немов
У літ розповні повернулись.
І ми, ще юні, ідемо
У наших пращурів минуле.

Вінки купальські попливли
І сяють в озері надвечір.
І сум розвіявся імли,
Сміються очі молодечі.

І через вогнища ясні
Із вереском стрибають пари...
Всміхаються у вишині --
Химерні і вродливі хмари.

Скульптура, наче Світовид,
Над берегом — оберігає.
На струнах віщих там волхви
Лелеці білому у гаї

Про бій зі змієм гомонять...
А кінь із дівчиною плачуть.
А сльози-перли навмання
Цей став наповнюють неначе.

А горловина та мала
В кінці ставка — струмка початок.
Криниця Гонти там була,
Його верба росла -- на чатах.

І їх планують відновить,
Як приведуть усе до ладу -
Постане у прекрасну мить
Вже українська тут Еллада!

16 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Як сталось так, що на Донбасі йде, пала війна?
Коли ми ворогами стали? Як прийшла вона?
За що воюємо ми в ній? За що дрижить земля?
З обох боків є втрати в ній. Ненависть скрізь гуля.

Невже у світлі наших днів не зможем знайти миру?
І будуть далі помирати люди, мавши силу.
Талановиті і прекрасні, цвіт нації, її надія...
З обох боків сини й дочки від матерів ідуть і... тліють. ..

Мов попіл... йдуть у небуття... лиш надпис-пам'ять на граніті...
За що?!... кладуть вони життя в своєму домі в цьому світі...
Я хочу крикнути до всіх з обох сторін:"та схаменіться!
Складіть ви зброю всю до ніг та разом Богу помоліться!"

Ви пожалійте всіх дітей, що вже і виросли в війні.
Війну потрібно зупиняти. Ніхто не зможе. Лиш самі.
Лише своїми ми руками війну цю зможем зупинити
І розміновувать поля щоб без металу вони квітли.

Я вас молю, ви перестаньте і ненависть змініть в любов,
Інакше буде знову й знову цю землю омивати кров.
Інакше будуть "кулі-дури" невинних знову задівати
І будуть знов батьки дітей й малих дітей своїх ховати...

Шумить діброва чарівлива,
Слова мов чуються із губ.
Найбільше у “Дубинці”* диво -
Цей красень — віковічний дуб.

Вже літ чотириста, напевне,
Веде рокам предовгий лік.
Не старець він для дуба древній,
А в розквіті ще чоловік.

Та пам’ятає, як на сполох
Всі дзвони в Умані гули.
І як кобзар незрячий — Волох
Під ним співав тоді, коли

Його славетні гайдамаки
Пообступали навкруги.
І від одного Гонти знаку
Тремтіли з жаху вороги.

І “Коліївщина” буяла -
Селян повстання й козаків -
Гнобителів лягло чимало...
Дуб — свідок, хоч пройшли віки.

Сакральний дуб, це — місце сили,
Католиків, панів ляка.
І недарма проголосили
Тут гетьманом Залізняка.

І самостійну Україну...
Хоч доленька її гірка.
Встромила знов ножа у спину
Зрадлива москаля рука.

Військові Катерини круки
Прийшли брататися немов...
Зв’язали всім повстанцям руки -
Така братерська та любов.

Із Гонти тиждень паси дерли —
Від пояса — аж до плеча -
Ні разу з болю не кричав —
У “мідному бику”** помер він.

Бо - польський підданець. Негайно
Москва полякам віддала.
Великомученик Украйни,
Йому і слава і хвала!!!

А Залізняк Москві повірив.
Її він підданець. Відтак
Його навіки до Сибіру
Заслали, і пропав козак.

А красень дуб оцей кремезний
До наших днів зумів дожить.
І в Україні незалежній
Нам про історію шумить!


27 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

о Оріяно омріяна…
…ріяна…
…іяна…
Богу якому молитися…
…литися…
…итися…
…предківська слава
по Дикому полю розвіяна –
прапранащадкам журитися –
не розжуритися
полечко…олечко…ечко…
воно ж недалечко
наше минуле замулене забур’яніле
Калку загублено в безвістях і Берестечко
горе-містечко козацьке розтерзане тіло
о Оріяно-князівно-моя-несміяно
плачеш піснями по цілому…
…ілому світу
чайки кигичуть…
журавки курличуть…
краяни
кличуть сестер і братів
і не чують одвіту…


10.09.1996

Я сам себе лякаю час від часу,
Аби чужих ще більше залякать:
Ніколи вже на простори Донбасу
Не зійде світла Божа благодать!

Я сам із себе, грішного, сміюся,
Щоб тошно стало недругам усім, –
Допоки я боюсь, але сміюся,
Не ввійде лихо в мій злиденний дім!

В душі ж глибинах тішу я надію
На те, що знову край мій оживе,
І я в нім наостанок порадію,
Аж поки човен мій не відпливе
Від берега життя…


2003

Вдарив кінь копитом:
вже пора вирушати!
А куди – вирушати?
Осада зусюд…
Там он половців шати;
там он – поле і шахти
в бур’яні знавіснілім;
і вилюднивсь люд
аж до люті ординської…

Вицоки-цоки
історичних підків
по реальній соші!
На Савур на Могилі
сполошений сокіл
сповістив:
недалечко –
Дніпро й комиші…

Ні душі –
лиш задуха липневої спеки.
З-під копит заіскрило –
горить ковила…
– Доїдайте, абреки,
скороспілі чуреки –
більш нічого вам рідна
орда не дала?!

Скоро стрінемо наших –
наваримо каші,
а точніше – кулеші:
є сало й пшоно,
і достатньо для коней приморених
паші,
й не позбавить нас розуму
волі вино!

Причешу сиві вуса:
та я ж не боюся,
я ж споїв і прикоськав
козла-сатану…

Змию пил половецький,
в Дніпрі охрещуся
і до самого Львова –
до сина –
гайну!

2008

Хоча би вітер віяв
та прогнав
мене одсіль,
билину степовую,
попри куди,
аби не рідний край
та і не рай,
бо й там не заживу я.
Не заживе мені тота запекла кров
дітей Украйни, вбитих за нізащо,
скалічених незлічених підков
обдурених
заморених
трудящих.
На їх колінах – вічні мозолі,
дірявих душ каміння не задушить.
На ковбасу міняють москалі
священне
відвойоване
грядуще.
Козацьку мову терен сповива:
посів вершечок гад,
тримає пута.
Відшепелявить правильні слова,
а далі – по землі пливе отрута.
Отак воно спокон усіх віків
на Україні панувать не гадкі.
Робучий віл, забутий, наче скіф,
чи лишиться про тебе добра згадка?
Коли ти сам обрав собі ярмо,
а жити хочеш у пречистім полі,
коли іудам доручив кермо
своєї долі – вічної неволі!
Чого мовчиш?
Кричи за небо й хліб!
Бо заберуть,
бо не дадуть –
віддячать.
Бо заженуть, як на́ зиму у хлів,
а там весни і сонця не побачить.
Народе мій, сміється з тебе світ,
коли танцюєш і співаєш – плаче…
А Боже праведний!
Ще скільки літ і бід
нас "адурачют" ?!

7 серпня 1990 р., Київ

Та хто ж ми є? В якій державі
Ми в землю ляжемо кістьми,
Чи то в ганьбі, чи в світлій славі,
Дітьми оплакані? Хто ж ми?!

Скількох покладено в покоси
В гарячі жнива боротьби
Заради чого? Малороси –
Не українці, а раби;
Хахли – також не патріоти
Землі козацької – сміття
Національне! Їх турботи
Лише про блуд, жраття й пиття.

Звідкіль беруться яничари,
Усім відомо: із хахлів
І малоросів. Їх – отари:
Витоптують врожай полів,
Так рясно кровію политих
Козацькою
в смутні часи
Не за панів – за посполитих
Братів, на зраду не підбитих
За шмат гнилої ковбаси!

Та хто ж ми є? Кучмоголові
Погані правнуки? Чи ми
Таки вкраїнці, що готові
Знов стати справжніми людьми
Й за рідний край лягти кістьми
Із всеосяжної любові?!

2004

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

що кохати треба скоріш допоки не пізно,
і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Тому то тепер промовляє Господь: Верніться до Мене всім серцем своїм, і постом святим, і плачем та риданням! І деріть своє серце, а не свою одіж, і наверніться до Господа, вашого Бога, бо ласкавий Він та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий, і жалкує за зло! (Йоїл 2:12-13)

До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені! Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя! Я розказав, і споміг, і звістив, і Бога чужого немає між вами, ви ж свідки Мої, говорить Господь, а Я Бог! (Ісая 43:10-12)

...і впокоряться люди Мої, що над ними кличеться Ім'я Моє, і помоляться, і будуть шукати Ім'я Мого, і повернуть зо злих своїх доріг, то Я вислухаю з небес, і прощу їхній гріх, та й вилікую їхній Край! (2 Хроніки 7:14)

Братолюбство нехай пробуває між вами!

Будьте життям не грошолюбні, задовольняйтеся тим, що маєте. Сам бо сказав: Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе! (До Євреїв 13:1,5)

...Хвалю Тебе, Господи, бо Ти гнівавсь на мене, та гнів Твій вщухає, й мене Ти порадуєш, оце, Бог спасіння моє! Безпечний я, і не боюсь, бо Господь, Господь сила моя та мій спів, і спасінням для мене Він став...(Ісая 12:1-2)

Пошукуйте Господа й силу Його, лице Його завжди шукайте!..
...Він Господь, Бог наш, по цілій землі Його присуди!
Він пам'ятає навіки Свого заповіта, те слово, яке наказав був на тисячу родів... (Псалми 105:4-8)

Та Він ради Ймення Свого їх спас, щоб виявити Свою силу. (Псалми 106:8)

Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.
Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. (Від Івана 1:1-4)

Сказав Ісус Христос: Я й Отець Ми одне! (Івана 10:30)

...І, відкривши уста Свої, Він навчати їх став, промовляючи: НАГІРНА ПРОПОВІДЬ Ісуса Христа (Від Матвія 5, 6, 7)

Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас в одежі овечій, а всередині хижі вовки. (Від Матвія 7:15)

Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його. Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець. Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто!
А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду.

Я, Ісус, послав Свого Ангола, щоб засвідчити вам це у Церквах. Я корінь і рід Давидів, зоря ясна і досвітня! (Об'явлення 22:12-16)

Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?
Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви! (1 до Коринтян 3:16-17)

Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь. (До Римлян 12:19)

А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь. (До Ефесян 3:20-21)


МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


"Зверніться до Мене..." - клич Бога все лине.
Зверніться всім сердцем, без завчених слів.
Досліджує душ і сердець Він глибини,
Не скриє ніхто перед Богом гріхів.

Чекає Господь від людей покаяння,
Він чує зітхання й мольбу "Борони!".
Не зірве обітницю Ним вчасно дану:

"Я тебе не покину, ані не відступлюся від тебе!" (До євреїв 13:5)

Бог вірний! Отож, навернись. Не тягни.

Чекаю визволителів своїх,
коли на схід, на північ і на південь
появиться у ризах золотих
всеукраїнський пам’ятний Великдень.

Не вічний Ірод... буде на Землі
і тепле літо, і розквітнуть весни...

як булька на воді, навіки щезне
останній узурпатор у кремлі,

розвидниться у кро́мішній імлі,
а в Україні білий світ воскресне.

… і ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль.
І з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина. Ти – Плазун. Ти – Звір!
на хліб і віру звір не має права!

… І ти впадеш чи згинеш на Хресті
під Небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне Око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче Небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.

Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!

Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.

Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
Але лишився Бюрократ!
От, обережність!

Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.

Хоч офіційно, на словах,
«пожежа згасла» –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.

Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.

Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!

Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.

А що ж герої? Взагалі:
вони ж – «халява»!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм «Слава!»?

А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?

А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?

Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!

Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!

А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.

Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…

Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.

На це один «значний орел»
складав куплети:
«Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!»

То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.

Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
«Хто? Самосел? Якась блоха!..»
А скрізь – жалоба.

Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.

Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.

Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.

Стара: «Вже вечір, – відповість. –
Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.

Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір»…
І мирно руки покладе
життю на плечі.

Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.

6 липня 2003 р., Богдани́

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже примітивні,
ніби після анаші!

Щось про атомну війну
і про ядерну весну.
Рима – так, аби до складу!
Краще зрізати сосну!

Люди ходять, мов мерці,
носять дулі в кулаці.
То ламбаду, то баладу
пропонують їм Митці.

А народ купує хліб
і рахує кількість діб
поки вийде строк чи здохне
Президент-одноосіб.

Отже, вичхався нарід
на митецький свій приплід!
Хай за ним свинюка рохне
чи корова йде на лід!

Може б, це вже й був кінець,
та Митцю ввірвавсь терпець!
Він побіг шукати музу
від джерел аж навпростець!

Каже: "В іншого вкраду,
як у себе не знайду!"
І несе по пісні пузо
"у прохожих на виду"!

Назбирав довкола ґав –
тільки музу він не вкрав!
Бо її на Україні
ще ніхто до рук не брав.

То ж, чита́чу, витри рот,
з’ївши з ві́ршем бутерброд.
І затям, що в цій країні
у митцях – увесь народ!

16 лютого 2004 р., Київ

Україно, хіба створена ти
На наругу, паління, руїни.
Тебе гнобили свої і кати,
Кров'ю людською тебе поїли.

Народ захищав своє буття,
Землю, майно і свободу.
Нескорений, віддававши життя
На процвітання майбутньому Роду.

Віра й довіра нам Богом дана,
Ми довіряли, як самі до себе.
Мова священна і віра свята,
Лине по світу й до неба.

Та наша довіра, як Дамоклів меч,
Зависла над нами тлінням.
Чи є воріття, путі-шляхів втеч?
В нашій довірі гинуть покоління.

Тернистим шляхом на волі біжім,
І в пам'яті предків шукаємо рятунку.
Обнявшись в довірі з обранцем чужим.
Летимо в нікуди, в смертельнім поцілунку.
2021.

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме стара Тарасова гора,
повернута лицем до нашого народу.

Цей голий нерв священної землі,
її форпост, якому назва – совість,
пульсуючи слова, не дозволяє тліть –
він пише поміж нас свою правдиву повість.

І хоч не завжди слухали її –
вона свята, бо не припала пилом…
Минувсь той час, бо на своїй землі,
Тарасе, ти здобув надійну силу.

Ми – Україна! Ми – її народ!
Не яничари! Наші пам’ять, мова
не заслужили забуття й негод,
коли лише в піснях лунало рідне слово…

Ми скажемо – настала вже пора –
тим, хто наввипередки вгору преться,
щоб знали: "Ми – Тарасова гора!
У нас живе його велике серце."

Аж поки сили вистачить в Дніпра
гонити в світ свої поспішні води,
стоятиме Тарасова гора
як обеліск безсмертному народу.

1988 р.

Як добре, що ховатися не вмієш,
а в променях стоїш – і майорієш!
Хай бачать, як ярить тебе любов –
це гідність, до якої я дійшов!
Це вірність з найпотужніших чеснот,
які тримають не один народ!

У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
як стигне світ; і в сонці – майорієш!
Несеш дітей, годуєш і ростиш –
щоб колосом ставав слабкенький книш!
Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

3 серпня 2001 р., Богдани́

ІЩо багатії – це не еліта
знаємо, але забули всі,
як вони учили нас радіти
салу і дешевій ковбасі.
Маємо і те опанувати,
що юрба цінує кулаки.
Та куди поділись козаки,
що гопак уміли танцювати?
Не дарма кумирами у вати
є боксери і бойовики.

ІІХліба і видовища народу
обіцяє партія совка...
На минуле не минає мода
і тому й еліта отака,
і тому і Таврія не наша,
і чужий усе-таки Донбас,
«родіну» окупувала Раша
і немає нації у нас,
бо її пасе нечиста сила,
що ховає кігті у тіні...

ІІІА на що надіятись мені?
Так бувало у минулі дні:
«не одна чума мене косила...»
так і нині за мої пісні
раді кожній плямі на Ярилі
нехристи й зоїли записні.

Виринають де-не-де із Лети
неживої Музи силуети
оновити дзеркало криве...
........................................
на орбіті іншої планети
ожили юродиві поети...
Може й Україна оживе.

02.2021

Снідають снігом пні –
бути весні…
А мені?
Ні.
Ніде…
Ніде мені…
Як на війні –
дні.
Люди гудуть на дні,
скрізь прапори одні –
жовто-блакитні вогні…
Ніде…
Ніде мені…
Що там у тій далині:
тижні темні й нудні?
тіні німі й сумні?
Ні.
Далебі, що ні –
жлоб на моїм коні!
я не в своїм вікні –
на цілині при свині!
Ніде…
Ніде мені…
Сни – все химери дурні.
Ніби давно я в труні.
А нагорі у багні
снідають снігом пні.
Бути весні – уві сні…
Скільки ще буде днів?
Скільки ще буде пнів?
Скільки отак мені
в будні і вихідні
дивні пісні голосні
вискнуть "Ганьба!" чи "Ні!",
інших забутих слів
впертих ослів –
хохлів!?

22, 28 серпня 1990 р., Богдани́

Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.

Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…

28.01.2021.

Хоча на чудеса немає моди,
гармонія – основа із основ
будови первозданної природи,
увінчаної іменем Любов.

На цьому ґрунті виросли народи,
яким не зайве нагадати знов,
що ми на благо волі і свободи
говоримо найкращою із мов.

Від Сяну і до Дону ми єдині
і на щиті майбутніх поколінь, –
нехай живе соборна Україна
найпоетичніша з усіх країн!

Тоді й на слово вистачає часу,
коли вдихаєш поетичний дим
епітетів, оксюморонів, рим...

І як тут не повірити у казку,
у чудеса, аби одного разу
іменувати Київ – третій Рим.

22.01.2021

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі
з її душі, яка живе на волі!
До серця між коханням і зітханням!
До неньки, оповитої чеканням!
До джерела, яке струмить так чисто
лісами снів, по спогадах дитинства!
До казки, де гуляє Колобок,
де б ти не був, а буде тільки крок!
Дорогою до рідної оселі,
долаючи минулого пустелі!
По пам’яті йдучи, йдучи, йдучи!
Тікаючи від себе – не втечи!
Попри всі відстані і виміри годин –
до України тільки крок один.

24 серпня 2004 р., Богдани́

Жовта пшениця, блакитне небо.
Жовте сонце, блакитне море.
Жовті леви, блакитні гори…
Україні вони не треба?

6 липня 1989 р., Київ

В країні занепад, хвороби, війна…
Позаду невтішні майдани.
Зруйновані райдужні плани.
Поглинула їх метушня.
Політикам не притаманна вина.
Обіцянки марні давати
навчилися й брати відкати!
Ганебний піар та брехня!

***
Щораз все нова піднімається хвиля!
У темпі прискорено, маючи силу,
несе потенційних вона емігрантів!
Ніхто не надасть їм надійних гарантій.
З освітою молодь не має роботи,
у себе в країні одні лиш скорботи.
Солідні, зі стажем, також у дорогу.
Звертаються вкотре в надії до Бога:
можливо від’їзд цей вже буде останній???
Сховаємо сльози свої на прощання!
Загояться рани на тілі країни!
Корупцію геть! Хтось, колись її скине!!!
Напевне, цей час у майбутньому буде!
Приблизити треба мерщій його, люди!!!
Цей безлад не може тривати роками!
То ж ВОЛЯ та РОЗУМ, керуйте вже нами!!!
***
…А зараз, на жаль, на рахунку роки…
З країни щодень виїздять юнаки…

05.01.2021

Думки повернутися кличуть ДОДОМУ!
Колись виїздила вона за кордон.
Не дуже привітно всміхалася доля.
Нестерпний тримав у обіймах полон.

В країні чужій свої звичаї, мова.
Кружляє в повітрі осінній листок…
В його шепотінні: ДОДОМУ! ДОДОМУ!
Повітря цілющого треба ковток!

Забракло повітря, зімкнулося коло!
Тримає її біля самих воріт.
Висвітлює промінь весняний: ДОДОМУ!
Показує шлях, де батьківський поріг.

Та розум шепоче: немає роботи!
У рідній країні брутальна йде гра.
Працюють лиш бідні до «сьомого поту»!
Та в них на столі тільки хліб та вода.

Країна знеможена, прагне підтримки!
То може, настала для змін вже пора???!!!
ДОДОМУ! ДОДОМУ! Не треба зупинки!
Наступить колись вирішальна ходá!!!

ДОДОМУ! Мерщій, повертайся вже, Таю!
Чекаю тебе з нетерпінням, кохаю!!!

21.12.2020

Білорусія плаче.
Білі сльози стекли.
І була ж не ледача,
так язик відсікли.

Ходять зубри по пущі.
Газ російський пливе.
Кажуть всі всюдисущі:
«Білорусь не живе.»

В Україні не легше.
Але, браття-сябри,
видно – хтось зовсім бреше
проти «младшей сєстри».

6 березня 1995 р., Київ

Задумав щось я вам сказати,
Але духу зроду я не мав.
Натомість серце волю має,
І саме серце пише ці слова…

Колись давно, коли калини цвіт
Ніхто іще не знав,
Зросла на пагорбі дивна та рослина;
Червоні ягоди любові породили нас.
І тоді з`явилась батьківщина –
Палке відлуння спільних тих гримас.

Вона цвіла, коріння заривавши
В темну прірву болю,
Оманливих прикрас.
Знесла минулі зими та незгоди,
І вируючі потопи – все для нас,
Усе для нас.

І врешті-решт, здійнявши гілля
Вгору, де сонця світ усе іще не згас,
Побачила калина ганебну ту картину:
Майже всі плоди гляділи з-поза пилу –
Далеко знизу, покірно гниючи,
Змарнувавши свій останній шанс.

Хіба що декілька червоних цят,
Гордо офіруючи собою,
Рознеслися солов`ями плачучи,
Прощаючись з єдиною любов`ю,
Зі своєю ненькою святою,
Навіки віддаючи себе
Тому страшному, вічному спокою…

І знову все іде по колу.
І знову цей червоний цвіт
Кущем самотнім розтягнувся суходолом.
І врешті-решт припав додолу
Той бридкий зів`ялий плід.

Та одного разу
На місті гарної рослини
Кущ червоний посірів.
І чутно було тільки спів.
Спів дівчини молодої
Серед червоної діброви,
Де бовванів калини цвіт.

Мабуть, скажете мені:
«Ну і що ж ти щойно розповів?»
Але ж все просто:
Озирніться ви навколо,
Вийміть голови з пітьми!

Де ж найдете, люди добрі,
Місце, у якому є
Найродючіщі рунти?
Де сяє сонце яскравіше?
Де всюди розповзлись лани?

Де країна любить більше
Свій народ, ніж він сам її?!
Я скажу, та тільки трішечки пізніше.
А зараз – схаменіться, ви, народе!
Вийміть голови з пітьми!

Адже ви – це Україна!
Так зробіть її самі собі.
Розростайтесь, як калина,
З добрим серцем у душі!

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Дідусь у рожевому кепі
навприсядки показав.
"Од предків не сте́пи, не репи, –
а ловкий гопак!" – сказав.

І стали його обнімати
дві дівки п’яні́ вдрабадан,
"Отєц, ти што птаха пархатий!
Фольклор нам, канєшна, нє дан."

Дітей і собак понабігло,
роззяви питали: "А шо?"
А дід спростував: "Бо обідно,
куди наш фокльор* зайшов"…

_________
* фольклор

14 травня 1993 р., Київ

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..

Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…

А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!

Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
– Не думай про вічність… і світ цей земний возлюби!

23 жовтня 2020.

Мене вітають, то і я вітаю:
з Покровою! Бо є ще козаки
і на дозорі бойові жінки...
а я лише пером перемагаю.

Прорубую і двері, і вікно
уперто, де-не-де і безнадійно.
Усе моє пізнаване давно,
але боюсь – нікому не потрібне.

На сході є мої захисники,
у владі їх усе іще немає,
та всупереч усьому й завдяки
і я, можливо, щось та захищаю.

Не диригую, та немає дня,
аби когось не витягав за вуха,
щоб і мене послухала-послухав,
як я пиляю... на дорозі пня
і випиваю чашу, на коня,
гірку як перепалена сивуха.

10/20

Простір просотано просом простим,
прісно просіяним – лиш прорости!
Лиш оживи! Шилом вийшовши в шал!
Колос шовко́во сховавши під шаль!

Коло по колу котила літа
зе́рном по зе́рну земля прасвята!
З гречки – на просо, з роси – по стерні
босо гасали й згасали ті дні!

Захистком визріло золото нив
з пам’яті тих, кого голод гонив!
Зжер він жита́ й пшениці́, і ячмінь!
Проса ж – не вижав! За просом – АМІНЬ!

16 березня 2003 р., Київ

Десь за бурною рікою,де безмежнії поля
Розлітались навпростори пісня рідная моя
Синьоока Україно, ластівко моя земля,
Я тебе буду любити, як дитина журавля!
Ти палаєш над віками,
Плачеш тихими сльозами,
Стогнеш болем від війни,
А краса твоя незнана,
Сила духу нездоланна
Процвітає навкруги.
Як же серденько стучить
Дівчинка взяла сопілку
Пташка щебетала дзвінко
Та мелодія чарівна,
Увірвавшись а душу вірно,
Залишилась назавжди
Тонким зоряним намистом
Співом райдужним і чистим
І звучала вона всюди
Ген від тих дібров широких
До он тих дубів високих
Про долину мою милу
Мати, неньку, Батьківщину!

2020 рік

Переступи через ґрань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!

29 квітня 2003 р., Київ

На Софіївській - пафос… І глум верещить…
А Хрещатиком кров синьо-жовта струмить,
Щоб посилити волею душу країни,
Де червоним і чорним свобода кипить……










© 25.08.2020

Ох… Ох… Земле моя.
Один, як перст, у тобі я.

Ох… Земле, земле моя,
чорная травиця…
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю.

Вона очі витріщає
і досі на тебе
та лапищами-кліщами
гребе і ковтає.

Земле, земле… (отруїли)
чорная травиця,
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю,
що вік очі витріщала
на тебе, велику,
що від завидок тріщала
і неслась від крику…
Дияволів наплодила
по усіх усюдах
і на тебе наступила, –
і почавсь Іуда.
Він припав до тебе, мамо,
обома руками,
цілував, ридав, сміявся,
зліпив з того камінь,
посолив його словами
смертного пристріту
і закинув гей за обрій
до білого світу.
Гори виросли відразу,
степи розірвавши.
Матір Божа згорбилася,
калікою ставши.
Та й стерпіла.
А Іуда
відхаркнув та плюнув
у той бік, де цвів полин
під зіркою бруду.
Де води було не треба,
там вона і вийшла.
Нове море впало з неба,
церкви потопивши.
Богоматір знов стерпіла,
аж поки не зникла,
А Іуда із портфеля
десять "правил" виклав:
убивати, красти, пити,
рідного цуратись,
цілувать козлу копита,
у гною купатись,
всіх боятися, брехати,
себе зневажати
і щодня готовим бути
на той світ рушати.
І завчили добрі люди
і дітей навчили
тим правилам людоїдським…
Та й оцей спочили.
Всі до одного.
Немає роду в Україні.
Ходять тільки три іуди
і чотири свині.
Повмирало все на світі.
Земля помарніла,
бо при чортовім копиті
отрута чорніла.
Запеклась у кожнім сліді
у кожній канаві,
а де земля ще дихала,
то ковтнув диявол
її красу, її волю,
її кровних діток
і пустив золу по полю
і темінь по світу.

Земле, земле, отруїли –
чорная травиця.
Не дихнеш, не сколихнеш,
не спіткнеш провидця.

1991 р.

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, –
на тому березі ріки…
Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

16 березня 1989 р., Київ

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку лежить ще й досі.
Тут був редут, а осьдечки цей бруд
ще від монгольських походеньок в осінь.

А хліб, що на столі, з яких вимог!?
з яких залежностей від праці до роботи!?
У слові «хліб» лише півслово – Бог,
а ще пів слова – в крові, плоті й поті.

Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
лісився весь і був таким ґілю́зним!
Чи на чолі з тобою доповзем
до коренів моїх, чи не загрузнем?

Ти вибачай за ці мої слова.
Є ще асфальт і ро́боти горбаті.
А будуть ще і не такі дива,
машини ча́су в українській хаті.

11 січня 2002 р., Київ

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали.

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

Усміхавсь отаман: «Хай ще посилає!
Видно, доля у них нещасна такая».

Засміявсь осавул: «Най нагострять шиї.
Бо макітру тоді ніхто не пришиє».

Сотник теж не мовчав: «Хай везе гареми.
Настругаю йому дарунків від мене!»

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки кварти підіймали,
поминали усіх, кого поховали:

«Хай їм пухом земля та царські полушки…
Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
щоб завжди в Україні була – Україна!

Краще всі як один вмремо по-отецьки,
ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!»

Струсонулась гора, м’ята гопаками,
мов Христос до Дніпра діставав руками.

А за тим на ставах вороних купали.
І ще довго луна грала над степами.

Реготала вся Січ над отим султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали…

26 листопада 1989 р., Київ

Любіть мене, що звана Русь,
Для вас я є одна єдина.
Для вас я Матінка-Русь,
Слов'янська ви моя родина.

Я вам дала природній світ.
Ви вільні, ладили у мирі
Не знали рабський гніт,
Перед богами були щирі.

З богами ви були в путі,
В труді, на полі битви.
А зброя у житті,
Плуг, меч, молитва.

Любіть мене, що звана Русь,
Сад вишневий, квіт калини,
Дорідним ланом я стелюсь
Щоб колосились ниви.

Чому ж на зламі тисяч літ,
Моє ім'я забули.
Забули свій духовний світ,
Мене назвали Україна.

Ви ж обирали вожаків
На вічі всього роду.
Тепер обрали чужаків
Тай втратили свободу.

В чужих руках віки томлюсь,
Покрита вашими ж тілами.
Казалось вільна становлюся,
Та керована не вами.

Святе у вашому житті
Земля, молитва і родина.
Долі наші не легкі,
Коли править чужа людина.

Ваш бувши славний древній рід,
Свята криниця,
Хай в серцях незгасне світ,
З ковтком свяченої водиці.

Я ваша Ненька, Матір-Русь,
Чекаю батька, доньку і сина.
Розквітну я і оновлюсь
В новітній, вільній Русь-Україні.
Червень 2020р.
Памятка:
Русь -це перша назва України. Царі Московії (або Татарії) Іван Грозний, Петро Первий украли назву Русь і переіменували Московію і назвали Велика Русь.

Меню в McDonald’s - украінською
Та English. Іншою - нема.
Пароль на вході: «паляниця» -
Дива!

17.06.2020

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки,
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

Ой, цілюща водиця,
забери з мене втому та відчай:
Моє серце, як криця
всі останні хвилини півріччя...

Я душею волію
за поламану часом споруду.
Протидія свавіллю
не позбавить духовного бруду.

Все менеться поволі,
пристосовно до нової міри.
Зашепочуть тополі
про прозріння у залишках віри...

Тихою-тихою сапою
ранок підходив, як фронт.
Мов під ведмежою лапою
грівся і млів горизонт.

Ти мене слухала й слухала,
пахла грудним молоком,
ніжно бажання роздмухала
бути твоїм малюком.

Гралася тихо з пір’їнкою –
аж лоскотала всього́,
доки не вранилась фінкою
гострого тіла мого́.

Боляче сойкою зойкнула,
вдерлась очима в пітьму́
і полетіла сторонкою
подумки в пам’ять німу…

…Тихою-тихою сапою
ворог копав і копав.
Над українською мапою
стяг жовто-синій упав.

Ніч повернулася дниною,
де вже зі мною війна
ходить, як матір з дитиною,
любить, як він і вона.

16 березня 2001 р., Київ