•
Дами захоплені вже кавалерами,
зори палають, і мчаться думки, -
мила красуне, твоїми манерами,
в’яззю вагання за кроком струнким,
подиху зривом у муки тремкі,
я зачудований, знай – зачарований!
в серці моєму надії п'янкі!

•
Наче малює, танцює на кухні, сама,
обмаль одежі, розкуті рухи, щось підгорає -
в тоні з леткою засмагою тіла її,
мрій перекатами, пульсу прибоями,
снами, видіннями, - недоціловані
линуть, кружляючи, тіні захоплені,
чайного квіту трояндові подихи

•
Те, що сльоту зав`южить, буде не ця зима,
що за вікном, і ти вже знаєш про це сама, -
доки ж тобою сяйно, доки біди нема,
барвиться на долонях, і на його також,
радості юний сонях - листячками уздовж
нотного стану долі спільну виводить в’язь
вдячної ніжності надто схожої на іпостась

•
Предиво самоти. Усі у світі,
малі й великі, цілісно cповиті,
та в собі особистісне - одне,
один, одна, - як те перо: лице,
характер, накопичення тілесне
і не тілесне, створює "мене", -
що не мине,
і, танучи, не щезне.

•
О давньо_жрецька – мудра і оманна.
Все ніби так, хоч і не там, не з тими,
і чи важливо: Гера чи Юнона,
чи просто Промисел в тобі нестиме
насправді відображення небесне,
а не мирського спадкоємця слави,
яка злітає й тане, тонша павутини.

•душа
Ти не одна у самоті тривожній!
Як промінь сонцем кинутий, сурми
красою у печалях забуття -
зігрівши пустку, вирізнивши форми,
вдихнувши у подробиці наснагу
покликання - для мого духу ти
небесний перст по Долі подорожній.

*
Ти заміжня, щаслива, і щодня
все лине по найкращому із русел:
улюблене, улюблені, і риси
любові не тьмяніють! - А душа
вбирає знов, і знову відчуття
кохання іншого, немов зі світу,
де тільки сниться нинішнє життя



**
Душі моєї потойбічний край,
найтонша в’язь печалі і наснаги,
як друг найперший і останній, дай
моєму серцю трунку рівноваги -
я можу перейти світи, часи,
але без неї – снів земної саги -
не здатен щастя втамувати спраги

Пиши лише рядки магічних слів,
аж доки не потане туга днів -
пиши себе собі собою, - не жінкам,
бо їм це - як безодні фіміам,
бо все - співмірності, і хто б хотів
знести донизу з високості храм,
складаючи, так чи інакше, крам.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

Палає замок льодяний, сльозяться грані,
о дні безрадісні, о зорі невблаганні
учора рідних ще очей і зрозумілих -
та вже безсилі ми, такі безтілі нині,
нові два дроби, не звести котрі до цілих, -

і спрощуємося лише в сади без листя,
і марно дихає весна в пусті обійстя.




2012

«Іди! І змий із серця наші руни!..»
І аж у горлі хрипко рвуться струни.
І дико коні мчать, і б’ються лу́ни
пожежами палкої жінки тої -
її грудей у пристрасті розвої…
І закохання, як останній погляд
(кудись увись) - «Не йди, прошу́, будь поряд»

А як у спогади нарине самота,
не мчи до дзеркала - чи ти і нині та,
і не суди свої дороги надто строго –
бо щастю правосуддя ні до чого,
була би неосудна теплота…
Жива жагою віку золотого?
Як свято стрінь тоді, що не свята...

2012

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серце камінчик, що біло-пребіло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

VІ

О принеси спокутний на очах неспокій,
Не просто білі чари тіла, а себе -
Оті, що в небо пробивалися крізь роки,
Моєї сутності німих волань рядки.
Усе, що знову повернеться, і мине,
Сягнувши радості у далині глибокій,
Куди печальний ангел твій веде мене.


20ІІ

ІV
І подих осені останнім жаром -
всього того: з Далі і Ренуаром -
майне з її зіниці на осонні
в обійми несподівано безсонні,
до крику-спалаху понад зимою
над білою, до березня, прямою,
її жагою за його порою…


2011

ІІІ
До жінки в листопадовій печалі
додати трохи коньяку, і сталі
у погляді на хугу за вікном,
її журбі високій в унісон.
...........................
І, не потрібен жоден Купідон,
аби вона зняла із себе шати, -
...........................
було б кому в скорботи скарб відняти...

2011

ІІ
І море сумоти за недожитим -
де ти, золотоока, й літа обрій!
Мов ангели вбирають щедрий опій
із пряно-поспекотного «любити»,
аби лиш полиски очам лишити,
повити млою вижовклих мелодій
пожежі серця в долі перецвіти…

2011

І
О скільки їх відкрито вже снагою
цвітінню пристрасному! - і такою
сумною далі взято пеленою!..
О їх іще втішатиме любов,
і змучене зітхання казанов, -
та тільки Дон Жуан не стане грою
для кожної Жаги його покрою.

2011

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

Закохатися? Нині? У гли́боко кризовий час...
А чому би і ні. Та гадаючи тільки про вас.

Таїна нерозквітлих ніяк не займає мене -
ви ж і красна, і ніжна, і вабна в усе неземне!

Обійняти і з дива завмерти, ввібравши ураз,
що суттєво не те, де я праведник, де ловелас,
а лише ваші чари, і профіль тонкий, і анфас.


2011

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

                                        Юлії Зотовій та Оленці Осінь
І. Примарності
Озера-дні, на дні листки ожинні,
осонні, - ніжку краля у хотінні
оголює і пестить нею воду.
І ще тверда рука у кавалера,
ще вірить у безкарну насолоду,
а краля - що віддасть не хтивій тіні
на дні свою, таку небесну, вроду.

ІІ. Зваба
А сон, красуне, де тебе Ясон
бере і знову, зовсім не мара, -
а справді рай, а тут сумна діра,
в якій затримуватись не резон.
Одне лише - виходити за сон
тебе навчити зможу тільки я,
та надто горда усмішка твоя.

ІІІ. Оголення
Невже ви не радієте ніколи?
Не прагнете єднатися з коханим?
У дзеркалі минає ваша врода...
Надворі ж осінь звичного окови
знімає у захопленні багряним.
Це більше, аніж вивільнення тіла -
оголеності не пасує цнота.

ІV. Щедроти
І виверження, лиш окличний знак.
Одвіку так - до поклоніння діві
героя налаштовують цілунки.
А як інакше, раз у нас од віку
немає кращого за ці дарунки -
Верзувій і усотуюче море
жадань жіночих, вироками скоре...

VІ. Навернення
- І груди, грона винограду литі -
важкі і соковиті, що однині
для них обмеження земної миті,
душа твоя віддавна прагла, знаю,
нести щедроти в медяному квіті…
- Мій Світовúте, від жаги палаю,
долий мене вином своїм до краю!

VІ. Післямова
Натхненні стрибунці: осінні дні,
духмяні зела, огнища святкові,
небесні передвістя на Покрови,
де всі жінки богині, а боги -
тверді сліди під Господа ногами, -
на акварелі цій, окрай зими,
що все укриє білими мазками.


2009

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля те́бе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі - у кожнім.

А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

Колись ти намагався жити вищим,
хто в юності того не прагне? Інші
спинялися, а ти росточком віщим
тягнувся із трави, бентежні вірші
декламував над мовчазним покосом...
Та все змінилося, минуло, крутиш носом -
ані блакиті нині, ані тиші.

2007

Віще полишена, в хащі захована,
в норах і гніздах, у краї воронячім,
в моху зеленім, гілках переплетених,
водах, на листі торішнім настояна,
коренем стримана, світлом окормлена,
тьмою обласкана, куплена-краплена,
не таємниця, не зброя для воїна.


2007

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

А осінь вбере у шати старого саду -
ти сивини не чорни, не пеняй на долю,
і надаремно місцеву не клич Палладу,
до торгу позбудься тяги, відкинь звитягу
над ворогом, другом давнім, уникни бою, -
як той, що колись також палахне з грозою,
стій над водою, вдивляйся, зринай собою.


2007

Дитинство ніжне і сумну достоту старість
єднає страх перед самотністю: тривожно,
кругом ввижається усяка чортівня,
щемить докучливе “нікому не потрібен”…
Але дитинство проминає, і у неміч
хто із літами знову не впадає,
в собі не осягнувши досконалість?


2007

Подібна до змії, плямиста донна рибка
із потойбіччя, де вода і щедра зелень,
роками вже досліджує мене,
як очевидне та непоясниме - зовні
задовольнитися спроможні значно меншим,
аніж потрібно задля існування...
Мене бентежить глибина питання.


2007

Перепочити зупинився під шатром,
із неба зітканого і дерев, біля каміння
замшілого, як випадковий перехожий,
що має купу пильних справ, і море планів,
і з миттю кожною запізнюється більше,
але стоїть, збентежений раптовим:
“ти зупинився тут навіки, серед інших”.


2006

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай великого - мале
тебе оточує саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш і над юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - цей жне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши тягарі під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Хоча й веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну відсутність тільки - страху смерті.



2004