Забулось:
         – А-а-а..., була чи не була...
А нині і собі не пояснити,
чого мене недоля занесла
туди, де я, мов птаха перелітна?

Де все таке невигойно чуже
о цій порі, коли життя минає,
коли і Бог уже не береже,
і є кому любити, і немає.

У вирій – рано. Пізно – до села,
хоч у ярмо ще не бувало пізно,
якщо умієш – солоно і бідно...

І як не є, – була чи не була,
а доорати ниву ремесла,
хоч і умри, а все-таки потрібно.

                                    2014

Я ховаю тебе постійно у думки, у замшілу пам'ять
Ти тривожиш мене, та ніщо не пояснить до чого це
Вкотре цей біль вириває мене з буденності, знову до танцю
Що ж, танцюй, простоволоса, якщо болю до пари ти

Скільки історій нескінченних я чула, скільки облич, що завжди перед очима!
Скільки людей вибивали надійність – ґрунт, з-під моїх ніг
А я постійно повертаюсь до кола, в якому ми – люди, вічно крокуємо змалку
І більше ніщо так не тішить, як думка, що ти поруч. Десь

І більше не буде сліз палко-солоних
І я не можлива у твоєму житті
Та хто нам провину цю в дарунок приніс?
Ім’я те у снах промовляю

Ти просто одного дня забудеш мене
Так як на очах згасає день черговий
Злетиш так високо у небо, що й сліду твого не стане

І ось, замість того, щоб жити щасливо(?)
Щоб ритми бурхливі, як повені весен, у серце клеймити
Я стомлено-тлінна стою під дощем

Ці води небесні освячують смертних
Котрі віковічно танцюють із болем
Хотіла би я щастя вдихнути у тебе...

Та стіни між нами, як ця вода, древні

30(05)2014

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

Ти бачиш, як навколо все змінюється
Ми стаємо дорослими та ховаємось у мушлі
Вигадуємо нові цінності та таємно ставимо мітки
На моїм обличчі блідім відблиски моєї безмовности

Ти знаєш якими ми колись були дітьми
Минуло стільки часу, а здається - це було просто вчора
І я знову у часі ставлю для тебе мітки
Це чийсь спогад чи слово про мене
Що тобі мене нагадає

У перший же день весни я відчиню повністю всі вікна
І буду шалено вдихати весну, що ще тільки прийде
Моя кров закипить, оновиться
І я відчую, що я вільна
Хоча, чим зима може зковувати?
Холодом, наче лещатами, міцно?

Я часом блукаю думками, ніби бездонним морем
Здається, ми занадто рано пізнали з тобою мудрість
Але навіть із гіркоти можливо отримати якийсь досвід
Долоня тримає долоню поки в очах є світло

19/02/13

ПРИВІТ, МІЙ ДРУЖЕ, ЛЬВІВ
(слова та музика Павло Браницький)

Привіт
Мій друже, старий Львів
Я знову повернувся.
Під дзвони
Та церковних спів
Я в храмі помолюся.
Під спів
Дівочих голосів
Алеями пройдуся.
Неначе
В чарах твоїх снів
Я в часі зупинюся.


приспів
Тільки ти і я
Тільки я і ти
Зможемо любов цю зберегти
У кав`ярні грає скрипка
Їй підспівує сопілка
І кружляє листя у танку.
Гомонить не спить криївка
В небі сяє ясна зірка
Милий Львів.
Я так тебе люблю.

У музиці
Твоїх дощів
Душею залишуся
В потоці
Пісень і віршів
Коханню я навчуся.
В кав`ярні
В кавових майстрів
Гостинно пригощуся.
Мій Львів
Мій старий друже Львів
Я без тебе журюся.

16.03.2014

Коли я втому назбирав у кошик ночі,
Коли вірші не пишуться пророчі,
І на папір лягає лише вбога тінь,
Коли в душі зневіра, а не лінь,
І навіть Місяць – цей блідий Сократ
Цей друг - забув і не заходить, і стократ
Мій вечір став самотнішим між книг,
Серед минулого – серед його вериг.
Мій кіт мовчить – свої старі розмови
Про суть життя, весну й котячі змови
Не хоче муркати мені на вухо стиха.
І серед пустки стін, серед мовчання лиха
Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
Посеред забуття, відрази до життя і німоти
Торкаюся рукою я старих своїх речей:
Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
А ще старенький плащ зелений
Як острів наш, як листя кленів,
Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
Як море серпня, як легенд слова,
Як промінь, що втомився в небесах*,
Як мох, що нам нагадує, що прах
То сутність світу… І під цим плащем
Я згадую про все – про цей порив і щем
Який звемо життям, про Бога, про Тартар
Проте, що маю я безцінний дар –
Журбу самотності посеред дива із чудес –
Життя одвічного під куполом небес.

Примітка:
* - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.

Ну що Ви побачили в ній, у цій жінці, що сонцем налита, що дихає світлом і гріється тінню жоржин?..Вона ж незнайомка, вона не для звичного світу…Та, зрештою, й він, тобто світ цей , для неї здається чужим…
Вона свої мрії вплітала у роси і грози, піснями квітчала заплямлені сірістю дні…Могла запалити зорю у тріскучі морози, палила й себе у жертовному тому вогні…Між сонцем і прірвою щастя своє малювала, спиваючи серцем високу небесну блакить…Вона Вас, можливо, у іншому світі чекала…У тому, який не вбиває …і так... не болить…
Забудьте цю жінку, вона принесе Вам неспокій, бо звикла по лезу ходити, немов по струні…Вона заблукала в орбіті своїй надвисокій…Вона себе вбити готова приреченим «ні».
Забудьте її. Обійдіть. Так, мабуть, буде ліпше… Для жінки цієї чужим є все надто земне…Вона свої мрії кривавими віршами пише…Вона Вас, можливо, полюбить…та все ж …обмине…
Нехай собі молиться…Спокій її сколихнути наважитись може хіба що безумець чи кат…Чи той, хто зуміє яскраві вітрила напнути над краєм безодні, над сотнями зречень і втрат…

Застрягла я в тобі по саме серце.
Ніякими мотузками не витягти.
А люди кажуть, що горілка з перцем -
Найкращий вихід із безвиході.
Всі механізми раптом зупинилися,
Неначе я старий дурний годинник.
А я за тебе по ночам молилася.
Так, ніби ти ні в чому і не винен...

05.03.2013

Холодні вітри, що дмуть десь із заходу,
Холодні розмови, що стали вже зайвими.
Для чого купуємо ми в супермаркетах
Абсенти в пляшках кольорових з прикрасами?
Ламаємо долі, серця розбиваємо,
Плюємо у душі невинні і чисті.
А потім так легко і швидко прощаємось,
Бо всі ми - дорослі, тому - егоїсти...

03.05.2013

А потім я знову буду посміхатися люстерку
І розмальовувати глиняні фігурки,
Я тільки прошу: ти до кінця дослухай,
Вірніше, до кінця дочитай.
Бо той факт, що ти бачиш цю сторінку,
Вже говорить про те, що ти мене читаєш,
І ти навіть не можеш уявити,
Якою щасливою мене це робить.

*

Іноді слово "кохання"
Нічого не значить
І навіть нічого не варте.
Сказати можна будь-що,
Особливо, після кількох келихів рому
(і ти розумієш, я маю рацію),
Коли ти казав, що закоханий,
Я не те, щоб не вірила у майбутнє нашого рок-н-роллу,
Я навпаки, захотіла повірити,
Що у моїх вух не сталася галюцинація,
Що я не божевільна.
Іноді слово "кохаю" -
То просто щось кимось сказане,
Наприклад, під час ідеального сексу,
Коли обидва вже доходять до грані,
З запалених вуст вилітають подібні фрази,
Та це нормально. В житті й не таке буває.
Так от, коли я нарешті сказала
Це важке для вимови слово,
Я вже взагалі не жахалася того,
Що насправді воно означає.
І це вже можна з серця
Хіба що сокирою вирубити,
Це приступ такого вишуканого мазохізму.
Кохати моторошно -
Болить і зверху, і знизу
(особливо знизу),
І це у голову не лізе.
А я тієї сокири неймовірно боялася,
Страшилася того, що як у серіалах
Все з однієї контори,
І якщо перший сезон,
Зазвичай, викликає банато галасу,
То другий і третій - то таке, лише гарна згадка,
Але з тими самими акторами.
А від зйомок четвертої частини саги
Актори іноді взагалі відмовляються,
Їм вже не цікаво, і вони шукають інші
Більш популярні розваги.
Та ми ж з тобою з самого початку
Рубили дрова із правди,
Ми не виконували ніяких ролей,
Просто чесно і просто двоє,
І серце моє не крав ти,
Я його віддала сама.
І нехай, не одразу,
Адже такі дивні речі
Відбуваються виключно з часом.
І сьогодні я прокинулася
З дивною думкою для понеділка:
Я з тобою не боюся нічого!
Навіть коли ти не поряд,
І коли я не чую твоє муркотіння
Під час наших ніжних поцілунків.
Навіть коли ми в різних містах
І навколо немає друзів,
Я завдяки тобі нічого вже не боюся,
Мені тепло на серці,
Я божевільна.
Лікарі не рятують від такого,
Тільки сокира вищезгадана вирішує,
Я залежна від твого слова.
І може, в моїх словах
Не так вже й багато ніжності,
Але останню краще залишити тілу.
Хоча, про тіло краще писати окремо.
І про ніжність окремо.
У мене ще досить багато паперу,
Щоб написати про все, що мені заболіло.
Мені так хочеться про тебе піклуватися,
І коли ти спиш,
Прикривати тебе теплою ковдрою,
І, насправді,
Чим би я не займалася,
Мені добре, тільки коли тобі добре.
Та мені зовсім не хочеться тебе до себе приклеїти,
І я не мрію пришити
Тебе до себе циганською голкою
Щоб щодня і у кожному місці
Ти був поряд і не відходив ніколи ти...
Ти й без того в моєму серці,
Я завжди була пацифістом.
І я усвідомлюю, що все це занадто сміливо.
І що ти можеш все не так зрозуміти,
Я просто, коли тебе відчуваю,
Морально й фізично, зверху і знизу,
Я стаю так банально щасливою,
Хіба я може це припинити?
І тепер, завдяки тобі, моє небо зелене,
І мені посміхаються навіть дикі тварини,
Бо мене нічого в тобі не лякає,
І я не боюся нічого,
До мене
З тобою погане більше не лине.
Іноді, відверте слово "кохаю"
Означає схильність до порозуміння.
Я курю із тобою в вікно,
І ми думаєм, кожен про своє.
Моє слово щире.
Я не боюся відкривати душу.
Я божевільна.
Іноді, слово "кохаю" і дійсно багато важить -
Це залежить від того, чи щиро його кажуть.
Я щиро.

2012

я малюю сріблясті зорі, серед них ти такий особливий,
я шукаю кармічних бонусів, щоб забути життя буденне.
ти смієшся такий зосереджений, і я бачу - тобі це властиво,
відкидаєш чуба назад: "Повертайся.
До мене."

я танцюю космічний джайв на твоїх блискучих кометах,
відбиваю останній ритм, як чичіткою, стуком та степом.
ти мені особистий Кафка, ти мені золотий Кастанеда,
я кажу лише: "Я повертаюсь.
До тебе."

Будда дивиться зі світлих небес, чистить ауру, змінює карму,
розсипає гарячі думки, і без жалю криє любов'ю.
я готова перемогти три мільйони розлючених армій,
аби бути десять хвилин.
З тобою.

Чорні рани проталин для Зими ще не відчай -
уночі кришталево замережує дно…
Замерзає повітря. Звуки падають січнем
на проталини серця, як в німому кіно.

Ніч – зимової казки таємнича сутана -
фіолетовим шлейфом по глибоких слідах.
Летаргія душі. Днів порожніх омана.
І матусина ласка - лиш у зустрічах-снах…

2000(ред.2013)

око зими холодне з голодним блиском
бійся бездумна пісне як дідько ладану
бо підкрадеться іній до серця близько
через сорочку з воску вогнем залатану

око зими моргнуло тобі уперше
грудень у грудях вчувши непереконливо
б’єшся неначе риба у власній верші
поки сніги під зябра пускають корені

мій коню мій друже що грива твоя аж до зір
тримай мене дужче тримай бо сідельця немає
бо кожен мій день блискавично якось проминає
між тіней і звуків і сотень солоних зневір
неси мене коню неси в позахмарні світи
де холод і тиша і вітру прозорі вітрила
допоки у серці останню свічу не згасила
допоки воно здатне навіть стражданням цвісти
...а даль голуба і волошками міниться небо
і дивиться вслід наче мати старенька земля
у ранах як в квітах душа ну чого ще їй треба
промінчик від сонця чи зоряний крик журавля?..
01.01.2014

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Я хотіла багато фалосів вдома на стелі зліпити
з білої глини навколо пляшок і пити з них вино червоне
діткнувши устами горло

Та сіра павутина звисає в мене зі стелі рік за роком
сторіччя за сторіччям
віками
Якби стався вибух, кінець світу, потоп, що завгодно

Я сірими устами рік за роком п’ю павутину своїх стель
Анни буває страждають від небуття

2013р.

це так просто як ніч безумовно і дивно
ані кроку назад ані виру з очей
наче місячна цвіль облітає людина
і ніщо ні за чим ні у щось не тече

ти мене розклади на склади на лопатки
і сумним відмалюй при свічі з голови
роздаруй вже німого у тінях на згадку
розтинанню повітря мечами трави

а тоді розгуби у безмежнім відлунні
поки зову птахи не розтануть у сні
поки голосу біль сам себе не усуне
не летітиме тихо у спогадах сніг

хто мене опустив як у купіль малятко
ніжно так обійма що дихнути ніяк
це небита зима без кінця і початку
в зледенілому серці дорога моя

лопотять корогви значить вітер не сниться
безголові шапки значить вже принесли
і лягає земля мов насіння синиці
і від тім'я до п'ят всі жалі проросли

ти мене пригадай у настуканні шиби
сонцем дихаю ледь у кістлявих гілках
хай обілений світ заворожений ніби
розпадається світлом у рідних руках

7 Листопада, 2013

Брате, мій брате, з обличчям сумним,
З сумними очима церковних картин.
Сивіє поволі твоя голова,
Сивіють думки та сивіють слова.

Ти більше не бачиш далеких вогнів,
Не розрізняєш своїх й врогів,
Затихли у серці сурми боїв,
Згубив намистини несказаних слів.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
Сьогодні всесвіт
Танцює зі мною в такт,
А завтра ніхто не відтворить
Ходу подій.

Брате, мій брате, ми стали чужі,
Нас розділили версти й роки,
Пристрасні ночі, неспокутні гріхи...

Вже промайнули зими й літа,
Тавровано наші душі й серця,
Ти залишишся тут, ну а я...
Мої шляхи не знають вороття.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
І вже не важливо,
Де ворог, де брат,
Коли у грудях оживають
Мільйони вітрів...

Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).

В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на Псло,
на Сулу, в лободу, в кураїну
опущуся: а де ж те село?!

Поблукаю в гаю – пошукаю
те святе, що покрили гріхи
позолотою брехень... Без краю
і кінця – лепеха й лопухи!

– Мамо, мамо! – сльозою вдавлюся,
об коріння спіткнуся в траві:
Вашим сином я, сивий, зовуся
недарма ж – я вам внука привів.

Де ви, мамо, в траві чи в росі ви,
чи в хмарині, готовій тужить
сльозотечею, пізнім посівом
жит, яким вже ніколи не жить?..


2007

Мозаїка дощу на перехрестях неба.
Капітелі дерев – у передзимні сни…
У сутіні життя пташиною до Тебе
лечу, пірнаючи в пізньоосінній дим.

Ліхтарики свічок: зелені, сині, жовті…
Квадратики вікон - крізь темряву навпроти.
І тисячі сердець у таїнстві сакральнім, -
потужний унісон у дійстві ірреальнім.

Заєдно всі Святі, і ті, що тут, і звідти…
Торкаєшся чола… Спогáдки-сталагміти
тужавіють повільно на теплому граніті…
Вібрація єства…я не сама у світі…

Ясноока і пишноволоса,
А душею, ніби теплий день,
Увійшла ти у життєву осінь
І внесла мелодії пісень.

Ще не заснувала павутина
Зморшками високого чола.
Наче ти «відродження» картина,
У це літо бабине була.

Сяяли, неначе зорі світлі,
Щирі очі, сіро-голубі.
Почуття, негадано розквітлі,
Невимовно личили тобі!

Може, не була така щаслива
І у перший юності розмай...
Жінко, ти - п’янке, осіннє диво,
Усмішкою долю зігрівай!

Бо від тебе відвести не в змозі
Погляди закохані усі.
Зимо! Зупинися у дорозі.
Дай іще пожити у красі!

2013

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

...Чи зустріну, чи ні?.. Поміж мурів і снів
крізь осінню імлу - фото-спалах багрянцю…
В ірій спогадів мій павучок одлетів,
павутинку надії залишивши вранці.

Рідний дощик за мене відплаче усе,-
не стає уже сліз і аж тисне у скронях!..
Я бреду в самоті… Може, поряд ідеш?…
Чи впізнáються наші сумні парасолі?..

Я сумую. Але не Твоя в тім вина…
Для вселенського суму – єдина причина:
то нема забуття, і спокою нема,
і нема вороття, а я знов, як дитина

притулитися хочу до маминих рук,
відігрітись у ніжності кожного слова!…
«З нами – ти не сама»,- вистилаючи брук,
шелестить мені дощ і дерева довкола.

1998 (ред. 2013)

Етюд

Золотої цієї пори
Ще хотілося сонцю радіти,
Та загнали холодні вітри
Десь, у Африку, «бабине літо».

Безутішно ридають дощі,
Заливаючи землю щоднини...
Розкошують у лузі кущі
Молодої, гіркої калини...

2013

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Любилися - ночей не рахували.
Прощалися - і жодної сльози.
Земля не провалилася. Не впали
На землю небеса під час грози.

Роки минали - зерна виминали
З тугого золотого колоска...
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки - тремтить рука...

2003

І
Як мандрівний бурлака,
старець або кобзар
жити
і не боятися половців чи хозар
рекету чи інфляції –
тільки хвороб ліричних,
і пити горілку повільно
і думати про вічне…

ІІ

Дніпро..Петро…
Ріка й рука..

Без рибки і без мужика –
Не проживеш..
Твій шлях – вода
І капітанська борода…

Сум утік, його нема,
за вікном дощу струна
обриває тишу літа
і наспівує трембітно
квітів трепетна юрма…

Вікна осені й дощу
я відкрию і прощу
мовчазну спекотність раю,
днів минулих не шукаю,
просто слухаю й мовчу….

Сум утік, його нема,
а струна луна й луна,
підбираю швидко ноти,
бо слова вже без турботи
вересень на них кида...

31.08.2013

Моя чара по вінця налита.
Чи-то аква, чи-то оковита...
Щоб до денця її осушити,
необхідно ще трохи пожити
на цім світі – дарма, що втомився,
все ж до несхочу ще не напився,
до бридливості і відвороту,
до холодного смертного поту.

П’ю один, бо не хочу присісти
за той стіл, де сидять шовіністи,
"комсомольці" і просто бандити –
з ними тошно сидіти і пити;
так відверто я їх зневажаю,
веселитися їм заважаю,
праздникову псую атмосферу,
як і личить пенсіонеру.

Принциповість – надійний мій панцир.
Доконає мене лише канцер,
себто рак на латині... В палаті
лікарняній помру я чи в хаті –
не важливо: помру, як людина,
для якої пробила година
вирішальна, що значить – остання...
Згаснуть очі – не згасне світання!


2011

***

Я кохала Тебе норовливо червнево-серпнево…
Усміхався, бо знав: заосІниться листом рілля
і стриножиться норов, як вересня зродиться мрево...
і тоді осягну я – Твоя, я Твоя, лиш Твоя…

***
Гаряче літо – у Твоїй долоні,
смаглявий усміх – і війнуло сонцем…
То я собі ще марила спросоння:
відпустка, море… А на ранок – осінь?

***

Свою прелюдію вже пише юна Осінь
В палких обіймах пристрасного Літа.
Ясна, прозора, чиста неба просинь
Холодними дощами ще не вмита…



2008 - 2013

1
Снується павутина. І на ній
Роси разок – мов ластівки на дроті,
Які усім єством уже в польоті...
Жовтіє лист. Згортається в сувій
Літопис літа. Пригасають фарби
На аркушах полів. Глибокі карби
Лишає плуг на стомленій землі.
А журавлі на пружному крилі
Несуть у далеч спогади блакитні
Про гнізда, звиті в сонячному квітні.

2
Пора не суму – підсумків пора.
Спокійна осінь. Прочитай ізнову
Усе, що вийшло з-під твого пера.
Зверни увагу не лише на мову –
На стиль і форму. Пильно подивись
В сліди свої, у вчинки. Ще не пізно
Внести суттєву правку. На колись
Не залишай, щоб не жаліти слізно.
Що влітку не довершив – доверши.
Погідна днина стане при нагоді,
А прикладом – довершення в природі,
Яка одвіку прагне до вершин.

3
Вітри осінні погасили
Сліпуче полум’я квіток,
Та ще тримається щосили
За гілку вогничок-листок.
І відчайдушно так тріпоче,
І щиро так палахкотить
В холодній млі,
Немовби хоче
Зігріть весь парк
І освітить.

1982

* * *
Нестале все.
Гадання чи прогноз
Надії додають.
Але... є сумнів...
Надворі спекота,
В душі – мороз,
У підрахунку "так",
В кінцевій сумі –
Категоричне "ні"...
Прогнозував
І я твою
Можливу
Поведінку
І – помилявся завше –
Визнаю
Свою поразку
В цьому поєдинку
З несталістю.
Стабільності нема
В твоїй душі смутній,
Як і в погоді:
То зв’язуєш – обірване – сама,
То рвеш категорично знову:
"Годі!"


* * *
Стежку загубивши,
Розгубився,
Зупинився в подиві
Й стою...
Може, я на світ не народився
Вдруге
Й по-другому не свою
Долю празникую
І горюю?
Може, я не був і не бував,
І зорю з тобою не зорюю,
І тебе всю ніч не цілував,
І не плакав, може, не сміявся
Потай над собою, при тобі,
І в твоїх очах не відбивався
Образ мій – химерний, далебі?..
Вихолоне, вистудиться ложе,
На якім ледь жевріло тепло,
І ніхто довідатись не зможе,
Що було,
Якщо воно – було...


* * *
А нам з тобою вже пора
Іти на поступки моралі,
Бо почуттів смертельна гра
Виносить вгору, по спіралі,
До небезпечного кінця
Й катастрофічного падіння…
Кому вона потрібна,
Ця
Запрограмована подія?!
Люби нелюбого свого,
Терпи нестерпні свої болі,
А я – свої.
На дві недолі
Розділим долю…


* * *
Я поразку свою визнаю,
Полишаю арену змагання –
Ти була у моєму житті, на краю
Безнадії – надія остання.
І тепер я, розбитий ущент,
В маячні з дурману і туману,
Наче пес під колючим терновим кущем,
Невигойну зализую рану.


* * *
І знов не стало піснею пісень
Кохання однобічне,
Невзаємне:
Минуле – ніч,
І сьогодення – темне,
І завтрашній
Не проясніє
День...


* * *
Прощаймось без надії,
Що колись
Зустрінемось бодай хоч випадково,
Бодай на хвильку, на єдине слово, –
Шляхи і долі наші розійшлись.
Прощаймось без печалі,
Що для нас
Вже не заграють весело троїсті…
В Луганську – тихо.
А в твоєму місті
Іще тихіше – зупинився час…

..............................

* * *
Від цього яблука –
Не бійся! –
Шматочок ласий
Відкуси,
Пусти з очей зелених
Бісики
І в дідька щастя попроси.
Можливо дідько – добрий дядько,
До щастя долю ще додасть...
Не бійся! –
Сміло й без оглядки
Кусай –
Заради доль і щасть.
Гріха – немає:
Образ Єви
І приклад Єви – ще живі...
Яке ж бо диво яблуневе
Жовтіє стиглістю
В траві!


* * *
Чого тобі не спиться, чоловіче,
В тумані опівнічної зажури?
Змирись – не буде в тебе Беатріче,
Не буде тобі вістки від Лаури.
Задовольнися тим, що маєш нині
Від Бога, від людей і від самого
Диявола. Якого ще людині
Жадати щастя й талану якого?!
Втішайся тим, що гріється під боком
Холодна, мов змія, колишня мила.
Пильнуй і уві сні,
Щоб ненароком
Вона у тебе жало не встромила.


* * *
Побудь зі мною. Перебудь
Зі мною разом – це ж востаннє! –
Поразку пізнього кохання
Мого, а про своє – забудь.
Воно лиш епізод малий
В житті барвистому твоєму
Й не пізно ще змінити тему
Одну на другу – лиш звели
Змінити.. В цю ж болючу мить
Побудь зі мною, будь зі мною
Терплячішою і земною,
Якій, як і мені, болить!
Тебе – не бійся! – відпущу
Я після того, як минеться
Сьогоднішня біда, й проллється
Мій біль у вигляді дощу
На трави осені…


* * *
Любити – треба вміти
Розуміти,
Душею чути,
Бачити чуттям
І знати:
За найкращі в світі
Квіти
Сповна платить –
Готівкою –
Життям!

Чуєш? Соловей співає.
А про що його пісні?
Чом так сумно завиває
свої співи голосні?

Чи ти чуєш? Серце б`ється,
Калата, не схаменеться.
Де ця дужа міць береться?
І навіщо воно б`ється?

Що ти чуєш? Розкажи!
І на помилки вкажи,
Не мовчи, кажи, прошу!
Лише правду залишу,
всю брехню розпорошу.

Соловей собі співає,
Серце б`ється і ридає,
Все навколо завмирає -
Слухає тебе...


16.08.2013р.

Що чуєш ти в моїх словах,
прозорих, як вода?
Що бачиш ти в моїх очах?
Що робиш в моїх снах?

Романтиці не місце тут,
Хвилинне почуття,
Здоровий глузд панує тут,
Розсудливе буття.

Сьогодні так, а завтра ні,
Я знаю, як бува,
Ти не співай казки мені,
бо це ж лише слова.

Насправді образ твій мара,
несправжній, не такий.
Бо той, якого прагну я -
стабільний і Живий!


15.08.2013р.

(може навіть пісня)

нишком виліпилось тіло
ув очах безлюдно-сірих
каяття
остиглий смак
знову струни заболіли
тихий голос ще повірив
у життя
якого брак

бо ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

на словах які пришили
за думками з водомірок
я пливу
у голові
золотої тиші жили
вибрав дощ останній лірик
наяву
він сам не свій

а ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

і тремтять від вітру шиби
скоро прийде той хто вибив
цвіту світ
любов мені
та забилася мов риба
на гачку на сонця німбі
тане лід
а подих ні

бо ти не моя
таки не моя
уже не моя
і я вже
не я

і так хочеться розлитись
на твоїх устах лишитись
медом сліз
рікою ласк
залишається прибитись
ув останню гавань літа
сни малі
гойдали нас

там ти ще моя
таки ще моя
насправді моя
і очі
горять

15 Серпня, 2013

Моя прикладена до ран,
чужому суджена,
між нами виросла пора —
стіна відчуження.

Такої долі нанесла
любов для кожного,
що ні крила, ані весла,
ні ототожнення.

Я усміхаюся — ти є
на світі гідному,
з тобою світло настає,
йому потрібні ми.

Йому так легко на очах
переливатися
із моря рухів у печаль,
у жмурки гратися.

Влягайтесь кола на воді,
а рай — за спинами.
Я знаю — янгол — мій водій
поміж хвилинами.

У самоті — не в однині,
а поза відчаєм.
Я воскрешаю кожне ‘ні’—
себе засвічую.

24 Липня, 2013

Чого ж бо я заслабував,
Захникався на кухні?!
Чи я в бувальцях не бував,
Біди не перебідував
І не сміявсь на кутні?!
Чи, може, глузду не втрачав,
З нудьги не колобродив,
Не лицемірив, не провчав
Таких довірливих дівчат
І в нетрі не заводив?!
За все плачу тепер сповна,
З процентом зависоким…
Всевишнім послана вона
(За те вже дяка, що – одна),
Ця месниця жорстока!
За все плачу…
Нехай її
Біда обійде збоку,
Не ошукають шахраї,
І не впадуть гріхи мої
На месницю жорстоку.


2007

Стискаю душу у кулак,
А з-поміж пальців – жмут проміння…
О ця мелодія осіння!
Не напрощається ніяк
І позолоти не нап’ється…
В глибокім сховку мого серця
Ще образу твого печать,
Відлуння випалених кроків,
Зарубинки щасливих років
І світла Божа благодать,
Що іменована любов’ю…
Мій простір дихає тобою,
І я не вивільнюсь ніяк
З обіймів тих… яких немає…
Скажіть, хіба таке буває?
Любов наївна… долі знак…
Жорстокий привид чи омана…
Від спогадів безмежно п’яна
Блукаю в часі… Позаяк
Ти – мій загублений маяк.

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

Коли усе здається чорним-чорним,
без будь-якого сенсу, без мети,
довкола зрада, підлість і потворність -
відважся заспівати пісню ти.

Відлунить Чураївни рідне серце,
об землю лихом трусоне гопак
і… «Алилуя» - сплав зі сліз і терцій…
Ти устаєш і оживаєш… Так!

Лиш не тамуй розпуки, туги й болю,
коли пече образа, не згаса:
ти виспівайся, виплачся доволі,
підхопить пісню жайвір в неба полі,
босоніж вийдеш із витків недолі -
загоїть душу істини роса…

кін.1990-х (2013)

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

…і тиха мова
в якій трикрапка важить більше слова
звучить у глибині душі моєї…
…сльоза дощинки на вишневім глеї
мов павза красномовна…
…на струні
напружено-тонкої павутинки
завис листок і кольорів відтінки
заграли в спектрі…
…сосни ясени
своїх птахів у вирій відпустили
і гнізда запечалились…
…остигли
жаркі жоржини – літепла нема…
…уже й зима з близького зарубіжжя! –
погрожує…
…а в мене того збіжжя! –
так зубожів що Божечку ж ти мій
хоч божеволій…


1998

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.


2006

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

Першосолодкий чай
Першохолодної в́есни.
Першозабуті слова
Першоважливого вмісту.

Все зафарбовано. Встик.
І закоркована легкість.
Те, що нагадує - гниль.
Перебудова.На. Терпкість.

Стало по-справжньому
холодно
вперше..

[2011]

Ходили ми по листопаду
в Позагайдар’ї восени,
а в бур’янах плелись позаду
колишні зради, і вони
псували настрій... Ніжна Маша,
що нижча трав, тихіша вод,
казала: "Ця пригода наша
лишень під’южує народ
гайдарський злісно пліткувати
про наш перелюб, а мій брат,
щоб ці плітки ліквідувати,
хова під стріху автомат...
На Кірова любовне ложе
без тебе, Йваночку, пусте,
а лоно тужиться й не може
вагітним стати; не росте
живіт холодний...".
Дуже скоро
після жовтневих, мабуть, свят
я під столітнім осокором
Ільків націлю автомат
на Машу бідну. Розстріляю
її стозраджену любов
і на Луганськ покутиляю
писати нариси ізнов
на теми високоморальні,
про ідеальний комсомол,
брехати вірші геніальні
і грати з друзями в футбол.
Я сам себе тоді і зрадив,
і долю Маші зіпсував,
був, прилюбив її, і знадив,
і привселюдно обібрав.
А пригайдарські злі мамаші
і бабусенції старі
шиплять: "Пішов он хахаль Маші,
щоб десь втопити зло в добрі...".


2010

Запрошуєш у гості,
А сама
Мудруєш, певне:
«Ні, таки не прийде, –
Вчепилася руками обома
За нього доля;
Висмоктали прийми
Із нього відчайдушність;
І трьома
Вузлами –
Із простісінької примхи –
Світ зав’язали;
В бідного нема
Ні гордості, ні гонору, ні пихи…»

Горохом від стіни – твої слова
І всі твої лукаві мудрування…
Себе я й справді втратив для кохання,
Та на реванш не втратив ще права!
Таки – прийду.
Слова знайду такі,
Яких тобі іще не говорили,
І залишки розтраченої сили
Вкладу в обійми щирі та палкі.


2001

Для щастя жінки небагато треба…
(Банально, правда ж? Так вже хтось казав…)
Чому ж вона і досі марить небом
І крилами, які цей світ відтяв
Жорстоко, підло і несамовито…
Прикована навіки до хреста.
А мрії ще не випито, не спито,
Душа ще арфа, арфа золота…
Видзвонює… витужує… Ви... знаєте,
Що серця не торкаються роки?..
А може, в тім її переконаєте?
А раптом і повірить залюбки?..
Бо кожна жінка – це апостол щастя…
Як покохає – мальвою цвіте.
І почуття її – то як причастя:
Таємне…
Незбагненне…
І святе…


2013