1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

Ну от і дочекалася! Привіт,
спідничко коротесенька із плюша,
і погляди мущин, що, як плющами,
доладні ніжки обплітають…
Сніжинки падають, кружляють як цвіт вишневий.
Лише нема замінника хрущам, щоб ідилічною
картиночка була для серця та очей вкраїнських…
От березень, от капость!
Все капотить та мерзне, капотить та мерзне!
Бурульки-фалоси висять… Яка з них користь!?
Холодне одоробло!
Чоловіки лиш на язик доладні…
Піду спечу оладок та шоколаду звАрю з корицею,
а може з кардамоном. А потім подзвоню Дімону,
тому, що Даркою в минулому житті була чи був.
Про все та ні про що з часину побалакаємо в рурку.
А потім в нірку шусть і будемо мов сірі миші спати.
І хай почумляться усі марцові коци,
які вже почали чубитись на дахах…

Напередодні свята «імені Клари Цеткін»
(хто це була, до речі?) – складу всі свої речі
До валізи червоної, як любов…
Агов!
Хлопці мої, гранатова кров цебенить
та стікає у блюдечко…
А хто тут сміливий? Попробує хто
соку палкого моїх ночей?
Уроків з моїх очей карих ніхто не боїться?
Кари солодкої хто хоче?
Що там шепочеш, любчику мій з волоссям золотої кульбаби?
Ти справді хочеш?
Тоді скуштуй ромової баби, запий усе «Тархуном»
і нумо в подорож!
Валіза – готова!!!
Я твоя знову! Now and here, амінь!

Жив в пишних залах пломінь,
Син чорної смоли.
Так я, почувши гомін,
Портрети дам голив.

Бувало, часом, для худоби
Я повертав здоров'я.
Без свята і без вроди,
І без належної любові.

Блудливих сковував очима,
Фабричних пропускав,
Занедбаних ключима
У фондах замикав.

Старим знайомим олівцями
Наколював статтю
І прикрашав рубцями
З рожевістю.

Одних я живцем жарив
І в полум'ї тонув;
Одними просто марив,
Коли вогнем не був.

Ба, кожен раз словами
Конає мій язик
Ім'ям тієї дами,
Яку гасити звик!



2001

Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
одну єдину велику хустку накинь на рота
і кожне слово закрий насповідь до карантину
бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
і все колишнє хороше світло повільно тухне

так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
прийми як хрест крижаний із соснових дошок

ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
а циганчата в мордовських землях не знали тата
а українці брудною пліткою в сонних думах

і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний

Вечір розхлюпує місячне сяйво,
Перечепивши небесний дзбанок.
«Щось тут не так. Почуваюся зайвим», -
Думка вплітається в кожен Твій крок.

Міцно стискаю в руці Твою руку…
Тіні недобре сміються мені.
«Може, вагітна?», - нашіптують рухи
Стегон Твоїх, адже місяць вповні.

Раптом мелодію місяця дивну
Я обірвав: «То вагітна чи ні?»
Ти, посміхнувшись, сказала привітно:
«Місячно нині, коханий, мені».

Холодна пристрасть
Лежить на землі
Й з неба пада
На теплії губи
Хоч ти особистість хоч ні
Вона все одно тебе любе
Та все одно твоя
Допоки гаряче серце
Цілує морозна змія
І льодом вкрива по інерції

(c) Пузанов В.М., 2006

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

От де б поділись ті серіали?!
Хай режисера чорти б украли!
Ти позавчора кумі хвалився,
Мовляв, у тебе Хуан вселився.

Тепер до мене кричиш: Conchita!
Ну, що, мій доне, мій Хуаніто?
На себе в люстро дивився зранку?
Тобі б до ванни, а не коханку!

І нащо в біса тобі паелья?
Ти ж не Пауло якийсь Коельо!
Ще гроші дати на кастаньєти?!
О, Боже милий, Ти чуєш, де Ти?

Послухай,
краще скінчімо сварку,
іди до мене,
гаси цигарку,
amigo, бачиш, спекотно донні,

ти хочеш
сексу на підвіконні?

2011

і вставати рано, і спина затерпла.
ніч комарів цькує на стареньку лампу.
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?
все ж було нормально, заснув, як люди
під ток-шоу-футболи з вимкненим звуком,
а мене серед ночі щось раптом будить
та як гаркне над вухом - записуй, суко!
ну й сидів записував, а що мав робити -
в організмі надлишок словесних дріжджів,
а тепер от скриплю, наче віз розбитий,
мну в кишені цидулку з рядками віршів
та й думаю:
і встати мав рано, і спина затерпла,
і скільки зробити сьогодні мав би
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?

***
НІЧ
Від сторонніх заслоняти
Хтиві форми квітників,
Тут я можу, тут я вся,
Стебла соком наливати,
Феромонів гру спіймати,
Далі роль уже твоя.

СПОКУСНИК
"Стебла дамам дарувати,
Це, без винятку, моє, -
Кожній вистачить, допоки
Місяць за вікном встає!"

НІЧ
Дамам стебла ці приймати, -
Це, звичайно, це - о, yеs,
Доки глибина криниці не зміліла, бо водиця
Стеблам в вазах пригодиться,
Як стоятимуть, знов yеs,
Під легкий невинний бриз
Дамський правлячи каприз,
Квіти, стебла і буклети,
Свіжі кожен раз букети.

СПОКУСНИК
"Ті букети квітів ніжних,
Тонкостеблих і невтішних,
Зрештою, як з вами я,
Покладу до вікон різних,
Як печалей ненавмисних
Слід, забутий навмання..."

НІЧ
Та любов тут не зникає,
Й це, напевне, вірний знак,
Попри жаль і дні невтішні
Дами знову скажуть "так"...

2011

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

(літературна пародія)

Можна я Вас делікатно вкушу?
Дякую. Крівця така соковита.
Вставити трубочку в ранку спішу –
П"ється так гарно, немов оковита.

О, цілувати цікаво лівшу,
Сни Ваші вітер так буде хитати,
А у "ліску" упіймала я вшу -
Більше не буде вже Вас лоскотати.

Можна вже й нижче, отут під пупком?..
Я обсмокчу лиш маленьку детальку.
Ніжно так пестила всю язиком…
І відкусила! І смачно і жалько!!!

Пальці залишили слід від пляшок,
Пляшки «трояндою» горло я - «Чи-ки!»
Лиш залишився на згадку «пушок»,
Ріжки та ніжки і ходиків крики…

О!!! Це був сон! Краще жить уві сні,
В зоні мене привітали стократно,
Сам Чикатило позаздрив мені!
Я все умію робить делікатно!!!

27.06.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Літо ще не минуло,
Ще до осені - жити і жити!
А в мене, як у акули,
Апетит з'явився на квіти!

Я занадився на твою клумбу,
Марю запахом твоїх тичинок!
Мені не потрібне йохімбе-
Бо живу я серед українок!

Існують такі дебіли,
Що в особливо збоченій формі
Те називають білим,
Котре є насправді чорним.

На істину їм начхати,
Без зайвих докорів сумління
Їм би тільки "чорним" назвати
Те, що білим є аж до посиніння!

Все життя вони тільки те й роблять,
Що поносом словесним страждають без міри,
На чорне кажуть "біле", на біле - "чорне",
І лиш тільки на сіре вони кажуть "сіре".

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011

В боги заползая и в блоги,
Все они то оземь, то наземь.
Ох уж эти женские ноги -
Женщина сама им не князем.

Женщина не крутится в танце,
Вовсе не преследует цель, но
С тщательно наведенным глянцем
Ноги веселятся отдельно.

Может быть, она и невинна.
Только, облегчая природу,
Пальцы на ногах у дивчины
Явно повлеклись на свободу.

То ли, вот, мои - как солдаты.
Ход их, правда, менее плавен.
Бодро говорят, волосато:
"Что прикажешь делать, хозяин?"

Губи із присмаком капучіно,
руки, ще й досі такі гарячі,
ти був нестримним, як Аль Пачіно,
як індіанець племен апачі.

Ранок дає свої переваги –
поруч – ще незнайомий мужчина,
як не звернути на це уваги,
коли увага така причинна?
)

Сині мелодії моря і пряного вітру.
Любощі глорії чаші едемського сидру.
Ти віддавалася і ніби юність вертала
Хвилі прибою на лезо п’янкого сандала.
……………………………………………
……………………………………………
Мяко гойдалася кода торкань і цілунків.
І для оби́двох одна була снива піала...
Лиш на світанку я вийшов із хіті лаштунків -
Ти прокидалась в обійми і не впізнавала.
……………………………………………
……………………………………………
Наче збувалося дуже вагоме допіру.
І ти летіла б і далі з тілесного виру,
І подолала примарну між нами завісу,
Птахою зринувши в небо з куща барбарису.

– И климат Крыма так идёт поэтам,
как дамам искушающий шифон.
– Вы, сударь,– хам, скорей подите вон,
я даже слушать не хочу об этом!

– К лицу им лёгкий утренний загар
в компании упругих кипарисов,
– Ещё добавьте, что закат матиссов,
а я отвечу Вам: «au revoir»*!

– И влажно с гор сползающий туман,
и говор – на татарском, на иврите...
– Вы гадкий, отвратительный тиран!..

Какой вагон, Вы говорите?

Сторінка друга: Він, Вона і мить,
коли вони прокинулись. Іскрить
ще кожен дотик дорогого тіла.
– Маленька, ти ще їсти не схотіла?
– Мій любчику, сніданком буде нам
кохання, що не снилося богам!

Година…дві…чотири… Час – ріка,
якби ще в ній той апетит зникав…

– Послухай, люба, може, поїмо?
бо сили вже скінчилися давно,
і не рятує навіть дика хіть,
у мене вже у животі бурчить!
– Ах, котику, цілуй отут і тут,
це до обіду спрощений маршрут,
а на десерт… о, ні! о, так!
і знову
він на коні і до всього готовий.

Стемніло, тиша ластиться до ніг,
він і заснув би – голод переміг.
– Коханий, де ти? Киця хоче пити!
– На батареї я – вечерю розігріти.

2011

...Тепер я – скульптура.
Мистецтво доби ренесансу, -
Жіноча фігура*
у позі напівреверансу.
Душа дерев’яна.
На сукні – сліди позолоти.
Здається, був танець...
партнер... і кружляння...
А потім?
Замовкли раптово
мелодії дивної звуки.
Лиш сутінки знову
мені цілуватимуть руки.
Й задума огорне
у тиші музейній
голівку.
І щось неповторне
сльозою впаде на долівку.
У часу питаю:
чи стіни оці
мені личать?
Стою. Не минаю.
Минають віки і обличчя.
…Й бува, на світанку
відкрається тінню од мене
чи спогад незваний,
чи він… мій творець безіменний?

2004 (2011)

Чудовий запах кави,
з домішкою посмішки дівчини.
Прозоре відчуття гіркоти,
тонке,мов пар гарячого молока.
Поруч мандруєш ти,
безмежним світом еспресо.
А я в долині марочіно,
де біла ніч,какао- кавова бамбіно.
Замов еспресо:порину у світ твій.
Чудесний напій...

Давно, коли ще був Союз,
Мені казав один француз:
"Щоб ти не знав життєвих драм -
Шерше ля фам!

Гарненьку фаму підшукай,
Тоді живцем потрапиш в рай,
Коли ж ти фами не знайдеш,
То пропадеш".

Питався я у різних дам:
-"Чи ви, пробачте, не ля фам?"
Одна сказала: "Ну ти й хам!
У морду дам!"

Сказала друга: "Я то фам
Але не зараз і не вам..."
Коротше, толку ні на грам,
Я знову сам.

Мов шершень я туда-сюда,
Багато фам, одна біда-
В бістро-так всі, а там -мерсі,
Й тю-тю в таксі.

Ну, не летять в моє гніздо!
Звичайно, я не Бельмондо,
Але ж і не гіпопотам;
Якого ж вам?!

Із горя думав-та невже
Фам не шерше у негліже?
Ніхто не йде-волосся рву-
На рандеву.

Забракло все ж одній грошей...
Мій портмоне вона шерше;
Як відшершелила платню,
То стала "ню".

Шикарна мадемуазель!
Шиньйон, лосьйон, Діор, Шанель,
Нейлон, капрон, мадаполам,
Ну, справжня фам.

Я, нашершелившись як слід,
Ослаб мов дід, ще й інвалід,
Аж фам сама шерше мене
За реноме.

Отак з"явилася сім"я
Із двох персон-мадам і я;
Щодня розмови про амур,
Кругом ажур.

Один гарсон між нас загруз...
І став трикутним наш союз,
А згодом_паралелограм
Оце так фам!

І далі фам шерше мес"є,
Помалу колом шлюб стає,
Рогатий в центрі, наче лось-
Це я, не хтось.

Мене ж ганяла тут і там,
Не фам, а прямо Чінгісфам!
Якби я інших фам не мав,
То б геть пропав.

Отой розхвалений амур-
Обман, хвороба або дур,
Нехай все хамство пропаде,
Ну їх в біде!

А втім, нормальне се ля ві-
Усі здорові, всі живі,
Як щось не так-то міль пардон
І весь шансон!

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

Безмовності моїх осінніх днів
пасує дим тонкої сигарети
і гіркота мигдалю Амаретто,
відлуння стократмовленого «де ти?»
від напису на склі, що дощ не змив.

Безмовності твоїх осінніх днів
так личитиме шурхіт за стіною
і ті бентежні наслідки двобою,
які напівпрозорою юрбою
притуляться до світу, що збіднів.

Безмовності осінніх наших днів...
Дві посмішки відрубаних голів.
:)

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Скажу, моя дівчинко, бачу нелегко
Отримать планиду таку -
У роздумах, з болем, неначе метелик,
Метатися у сачку.

Можу навчить лиш, як бути зо мною.
Не зовсім такий я, як всі.
Не варто віятись, будь собою
І сяй у своїй красі.

Кохай, кого хочеш, будь вірна в любові,
Жартуй, тільки міру знай.
Як чуєш слова про кохання чудові,
В них щирість чи фальш розпізнай.

Ти ж грала у замку шляхетную даму,
То справді такою зробись.
А ти поглумилася над почуттями,
Які піднімали у вись.

Як іншого любиш, відмов йому гідно,
З повагою (!!!) до почуття.
І будеш шанована ти відповідно
На все, що лишилось, життя.

Він буде співати і битись звитяжно,
Щоб в серці настала весна,
А ти будеш сяять йому недосяжно,
Як мрія поета ясна!

21.08.2010 р.

Підбори гострі, гострий язичок,
що ніжно мед вилизує із тіла...
намріяна, сама тебе хотіла,
але про це – лише між нами, ок?

Аж лев на Площі Ринок розімлів
і вигнув спину, і примружив очі...
серпнева змова. Силует дівочий
у третьому вікні, і ти волів

аби тривало вічно... Хай розтане
в твоїх руках, і воском потече
бажання плоті, грішне і духмяне,
а потім – ще, і знову – ще і ще...

Як танцювала! Зорі та дукати,
бо серпик-місяць, і солодкий страх
світанку, мій коханцю, дочекати,
як Соломеї з тацею в руках.

Танцювала на вістрі місяця
Дивна і боса.
Перестиглі суниці ще й ця
Ноша волосся.

Всі суцвіття натужно-зоряні
Скрапують в тіло,
Лиш стокротки марнІ і німі
Білим-на-біло.

Танцювала на лезі місячнім
Стигла і дика,
Зачудована в неба полин
Фея безлика.

У долонях приспала лебедя,
Стишила в осінь.
Нерозсміяна в щастя іде
Легко й назовсім.

Танцювала у шалі радіснім
Місячна Панна.
Залишала сліди в дивосні,
Так довгожданно.

Малювала отак розхристано,
Впилася небом.
Їй гірчило багряне вино
Вділене Фебом.

Танцювала у шатах вітряних,
Кликала диво.
Недосяжно далека для них –
Надто щаслива!

17.08.2010.

О мій Княже! МовчАзний звитяжцю, задивлений в місяць!
У долонях ховаю намисто розірване днів.
Очі широко-сині – у лоні моєму засійся,
Свічі згаснуть в плетінні тіней і надсадних вітрів…

Перечікую мжичку – на те ж воно й осінь – без жалю.
Стигми дотиків, любий, рубінно ношу на плечАх.
Промовчу про кохання – я чайка на тому причалі.
Не ревнуй. Вечір стих, загубившись бурштином в очах.

Одинокості дня став схмілілим у щасті докОром,
Полум’яно-рунічно, до болю цілуючи в снах.
Не мовчи! Я в ногах! Темний схимнику з царственним взором!
І молитви розхристані злякано мруть на губах…

Розгойдалося серце натужно – до скронь – і у небо,
Закипіло до рани, сміється-ридає: ЛЮБЛЮ!
Де ж подінусь? Втолочені квіти благали: не треба.
Крик подяки віддам я у дзьоб солов’я без жалЮ…

14.08.2010

Гуща кави на денці зіниць вистигала начорно,
Розповзалась на райдужку тихо і якось готично.
Відкривалось майбутнє таке непристойно мінорне,
І шалена весна пролітала не повз, а дотично.
Додавала ще дрібку кориці і сонячний зайчик,
Що скотився на вії, шукаючи сховку від грому…
Східних пахощів в’язь набирала непевно на пальчик
Й ворожила лиш янголу – босому й трішки хмільному…

серпень 2010

Не ти одна, але найкраще - ти,
вдихнеш у скроні радість повноти
у мить, коли сполум’яніле листя
над памороззю голеним обійстям
відшелестить декором наготи
плодів, які мені ще стерегти,
і спокушати вічності провістям.

Сніги і ти, чи я і пори року -
Печалі Демон, в'язень самоти,
від тебе завше тіню - за півкроку -
та послизається на тлі зими,
і тим хрумку зумовлює мороку
і пам’яті, і люблячому оку -
морозно-римно збурюючи „ми”.

Напевно, люба, ми - як двічі "я",
як береги життя і течія,
як хіть моя та рудень твоїх руди -
у душу благосно вповзає грудень
і рятувати я лечу тебе од люде,
і вже, як можу, ніжу – стопи, груди,
їх молоком зворушене маля.

Як пристрасно у мареві зими!
Кохання вивертається на біло,
і з осені у соковите тіло
злітаються солодкогубі сни –
на три нестямні місяці у ліжку,
допоки не пришлють весняні дні
нам неоплатну фатуму платіжку.

Цілуй мене до ніжності мовчання,
і хай тілесне зводиться бажання
усупереч небесному „терпіти”,
я свідчитиму Богові, що жити
інакше не могла ти, бо хотіти,
коли минають всі "до запитання”,
це саме те, що вслід за "полюбити".


2010

Возьму из твоего крыла
Перо. Одно. Такая малость!
Что от меня тебе досталось?..
Мой милый мальчик,– до утра!

Мой милый мальчик! До утра
Игра становится обузой.
Быть может, я не буду музой,
Любовницей, et cetĕra.

Но буду сном. О чём – не помни,
Мой милый мальчик-до-утра.
Страстей прошедших кожура –
Исчерканный листок альбомный.

Теперь – пора.

2005

Отойди от окна – простудишься,
или будешь стрелой сражена,
или просто по-бабьи скурвишься –
отойди от окна!
Ты в гостинице, в доме напротив,
из пластмассовой рюмочки пьёшь
отвратительной крепости ёрш
и капризно твой кривится ротик.
А на вилочке – шампиньончик,
а на лифчике – соус тартар,
твоей туфельки лаковый кончик
так и просится на аватар.
Занавеска качелью качается
и звенит моя тетива…
Так давай же теперь печалиться!
Так давай же, давай же, дава…

Кава парувала душно й пряно,
Вітер осінь спрагло цілував.
І журилась синьоока панна:
- Ти мене ніколи не кохав.
Місяць срібло сіяв крізь долоні,
Сині очі – глибина душі.
Не журіться, моя ясна панно,
Ще і вам присвятяться вірші.
Усміхнулась осінь тонкостанна,
Кава стигла в чашці золотій…
Моя феє, моя чиста панно,
Спалах сонця на горі крутій!

* * *
Здригнулася її стривожена душа,
піїта стрівши неземного, без гроша…

* * *
Чому така, хто достеменно знає?
Та ледь не завше - знає, а питає!

* * *
На довгожданий помах голови
шепоче досвід - інший сенс лови!

* * *
Віддайся п'янко, вчасно і доречно -
жаданою не будеш безкінечно!

* * *
Забудьмо, мила, про усі "але ж",
належ мені, ще трішечки належ!


* * *
Чому би й ні - замріяно впадаю в небо, -
помилка, марево, красуня - це ж одне бо?

* * *
І ви - не скеля, ах який шарман!
Ви - Божий дар! І в чому ж бо обман? :(

.....................

Ця світлина мої осяватиме стіни...
Буду жити і надихатися! З піни
літа жаркого спрагло тягнутися вгору -
до усмішки чуттєвої, чудного зору,

до руки, що волосся відводить для міни:
- "За слова, що на душу лягатимуть ніжно -
всі плоди, що донині чекали безгрішно..."

2010

- Про що ти думаєш, о чоловічку?
Буває ж бо ти думаєш? Про що?
О, певно, не про зоресяйну нічку
і не про гарну на своїй спідничку -
про недосяжне, ясно, не будь-що?
Вино ж не випите, дружина поряд, -
невже про гроші, і туманну даль?
О де ж таємно бродить мужній погляд,
в якому неземна живе печаль?

- Ах Донно,
темно на серцях і боязливо,
у зорі лицарів сьогоднішніх юга
і ваші очі через це проймає злива -
вам жаль епоху, що, розсудливо примхлива,
так сумно ніжилась у таїні гріха?
Та киньте ви місця піжонів і брехливців,
махніть в Мукачево, чи Жашків – день шляху
і ви натрапите, як сарна на мисливців,
на долю, Донно, що не відає страху.

Хоча:
Жінки, вино, і кроки Командора
лише початки марева років.
Є для всього продовження - з учора
у майбуття, та й хто би не хотів
пройти потойбіч звичних відчуттів,
де також яв, а не уява хвора -
я був там з вами, Донно, уві сні -
у смазі літа ви літали гола,
пригадуєте - ранком, навесні:
Венеція, Палаццо, баркарола...

Що несподівано згадалося мені,
і так виразно. А тепер ось і не знаю,
чи повторити це можливо чи ж бо ні
в тілесному, в якому тільки дрібки раю,
украй короткі миті для чоловіків.
От і задумався я, Донно, і гадаю,
чи зупинити час в коханні хто зумів?
А ось в любові - інша річ, на цім змовкаю,
бо ж із любов'ю головне, те що без слів.

*
Жаркі сутінки виснуть.
Марить зливою місто.
Проминула весна,
а мені на одно:
крізь удачливі роки
обертаюсь на кроки
ваших звабливих ніжок, -
- Ми знайомі?
- Давно...

*
О, французькі - з утіх
тонкоткані і стоми,
і в панчохах густих,
наче голі завжди.
Їхні мрії безсонні
до світанку гортати
здатен я і сьогодні,
можу й завтра,
- Зажди...

*
У самотнім танго
нестерпимо відкриті -
гострошпилі латинські
павутинку плетуть.
Срібними ланцюжками
над стопами повиті,
мить і несамовиті,
а корити – забудь!..

*
І, забувши усе,
на вечірній готель
середмістям гетер
плину, наче крізь ель.
Зблизу груди і спини,
ніжки з вікон машини,
як фрагменти картини,
де й панель - акварель.

*
Де оті, скандинавські,
з голубим візерунком
тонко-звабливих жилок, -
небезпечно меткі.
О, професіоналки,
Камасутра і ринок -
кожна вища розпусти,
але спершу плати.

*
І з льодком на устах
у дрімотних кріслах,
вкупі з "Lady in Red",
Львів розморено тяг
каву з бренді;
в руках
папіроса.
П'янка,
наче квіти вода,
ненаситність гойда
горді ніжки іспанські:
в мушках-крапочках, - в танці
здатні до безрозсудства,
о, примхливі коханці.

Через всі свої роки,
обертаюсь на кроки
загадкові жіночі -
у наснажені ночі...


1997

Сім’я Урану неплідне щодо богів та гігантів,
А зела ростуть непогано.
Злива зрошує отвори міста, наче я добросердну хвойду,
Що за звичкою трохи п’яна.
Ця злива – саме знущання,
З головою світ затопила.
Злива вірить в чисте кохання,
А бачить розпусне тіло.
Соснова волога неба слова розчиняє до решти:
Теплий дощ захлинувся в слові.
Сотня віків пролине, ми будемо, наче комахи
В прозорості бурштиновій.
Подруга зойкне востаннє
Залита кульбабовим медом.
Мовчання, прощання, зітхання
Оспівані славним аедом.
Злото і світло. Бурштиновий час.
Сонячна крига увічнює нас.

Як і ти в моєму серці - в голові
помисли валентно не нові,

і все ті ж, у пристрасті, доріжки,
де згубили ми з тобою віжки,
заблудивши у хмільній одній главі.

Там і досі тягнуть птахи голосні,
як в обіймах ти, а ці ще й уві сні.

П’яну туфельку знімаю з ніжки,
жодні янголи ж не ходять пішки,
навісні мої обійми повесні.

А оголені тіла либонь і крам,
що лоскоче не одним лише вітрам.

О була б одна ти - то не смішки -
і Верхи зійшли би до крадіжки,
і тужила б зі святими сам на сам.

А зі мною-бо журитися не дам -
і не рай у нас, і я вже не Адам.

Для коханням обраної кішки
я немов оті летючі мишки -
до і після - краща рима для "сезам".

А що крапельку запізня ця любов,
після обійдеться без промов.

І лише душі гіркі горішки
забажають гіркоти келишків,
повернувши у сім’ю, як до основ.

2010

У місті - спека. Спекались рідні,
Повідчиняли вікна й ходим голі.
Думки повзуть повільно, рухи кволі,
Оце тобі і "разом в вихідні".
Зроби мені холодного мате,
Додай у склянку вдвічі більше льоду.
Ти - обережний, дмухаєш на воду,
На віру не приймаєш геть святе.
Тобі здається: я не там, не та...
І навіть близькість буде в нас за планом.
Дивлюсь на тебе. Марю тим баштаном,
Який так радить Жінка Золота.

_________________
адреса баштану:
http://maysterni.com/publication.php?id=13223

До всіх нас непомітно,
Неначе горобець,
Крадеться неминучо-
Неконтрольований кабздець.

Історія нас учить,
Що ми дурні й тупі,
І всіх нас під-жи-дає
Кабздець на букву "пі".

Не встигне і пробігти
По спИні морозець,
А вже чека на тебе
Твій персональний "бздець".

Один лиш порятунок:
Якщо уже ти мрець.
Якщо ж живий - готуйся
Зустріти свій кабздець.

Кабздець буває різний,
Та результат - один.
Ти можеш лише вибрати
Улюблений бензин,

Ти можеш тілько вибрати
Мотузку до лиця,
Завод, де варять мило, чи
Виробника стільця.

Якщо ж ти будеш все життя
Держатись молодця,-
Ти зміниш - в кращім випадку-
Лиш дату кабздеця.

Калейдоскоп коштовностей блискучих
Із вітром сонце виставили враз.
Сміється плесо озера сліпучо,
І сяйвом виграють сапфір, топаз...

Мов на слайд-шоу, бачу діадему,
Що каменями міниться, як в сні.
Тоді кольє привидиться мені –
Вбирає очі ласкою Едему.

Пливуть на хвилях і каблучки й персні,
І обручі зринають золоті,
І діамантів поблиски чудесні…
Якби це все - в реальному житті -

То все лише тобі одній віддав би,
На килимі персидськім розстелив,
Корону з того золота відлив
І наче королеву, увінчав би.

7.04.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні?

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтро закінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас.

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.