чи винна в тому я, що вірила вітрам,
чи винна в тому, що на поклик їх озвалась,
складала іспити на віру й витривалість -
полóтна марень вилітали з білих рам...
на ринок трапила,
коли шукала храм -

і била осінь у здивоване лице,
і не світився вихід на небесній мапі,
мої шляхи переділили строго навпіл
безмовний митар і лестивий фарисей -
і досі думаю,
по той я бік
чи цей…

а доки визначусь, ніхто не зачекав:
відтяли мову і забрали до штрафбату,
там номер видали і паперові лати,
гранату в груди – і в руці лежить чекá,
і я лежу на полі –
тиха і гірка

побудка!
сонце надавало стусанів
і замість кави наточило в каску магми…
як не злетіло все до бісової мами?!
і генерал мій не на жарт осатанів:
призначив карцер
ідентично сірих днів

в одній упряжці - я, думки і таргани,
як біль - реальні, нероздільні - як родина,
напосідали і жадоба, і гординя...
а ми давали бій, і гинули вони:
у цих забавах і діждалися весни,

весни-амністії!
всі шапки на-горá!
утіха в горлі застрягає, наче кістка,
і я світами йду, немов недобра звістка,
дзвенить мій дзвоник -
і цілує клямки брам
та божевільна,
що повірила вітрам.

Сутінь
В травах весняхих згубився, немов у лісі.
В пошуках стомлений поле усе сходив:
Тут мене, Німфо, ти під дощем залишила...
Пісню твою дощ обірвав.
Як завжди
важчають думи, наче вечірні роси.
Сутінь бентежна в поле моє заходить.
Німфо, приходь! тут я, чекаю й досі.
З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч
Погляд у темряві неба застиг
Десь понад вічністю поля.
Я Тебе, Німфо, всує "на ти"
І не назву ніколи.

Час співчутливо спиняє ходу
У непрозіррі для мене.
Я тебе тихо домислюю тут
З шепоту трав священних

Ранок
Я бачив як нишком, тихо,
Мов перша росте трава,
В волоссі твоєму вітер
Для мене весну ховав.

А заздрісний ранок снігом
Сягнути її хотів.
Німфеє моя кандідо,
Чи й Ти так непевна слів?..

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

Черевики із „Львіввзуттєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів мобільників, крики нахаб –
Танець станції.

Хтось навушникам мимлить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

на твої тонкопері вірші
нагодилася татарва:
скубоне - ті не стануть гірші,
не жалій - то лише слова

накраде - і тікає в юрту
і скандує тобі - не руш!
не лякайся - стають до гурту
біля тебе десятки душ

хто позаздрить - закине камінь,
роги виставить, наче цап -
тільки істини між рядками
недосяжні для хижих лап

пазли, зліплені із чужого -
тільки тіні живих чудес,
і зникає орда прожогом –
залишаючи тло бліде

бо правдиве твоє кресало
запалило нові світи,
нам журитися не пристало -
стільки треба іще пройти…

Вірш вечірній

Вечір – старий сивий чернець –
В ризах із розшивкою золотою,
Під вільховий хор, мирує мене
тобою.
Тіл розігріто-курний ладан
В церкві з туману. Зовсім сп’янів
і тверджу тебе,
як апостольське Послання
мені.
І ширшає голос.
Замало простору.
Затісно на фресках квітам.
Я у тобі роблюся апостольно
Спокійний…
Святий…
Світлий…

Світлий вірш

Кам’яніє самотнє ліхтарне світло,
а Ти – мінлива.
Як я іду,
вростаю в шляхів тло
дивишся.
Мозку спинному,
нервам моїм чутна,
стоїш невіддільно у світлі.
А я у темряву
самотність свою волочу
сізіфову.
Ліхтар нависає, розп’яття наче,
пропалює душі моєї китайку латану.
А я у світла тебе так хочу
Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет,
а мені б лиш з червоних сукенки обіймів
Тебе
вийняти.
І купати у теплих потоках пальців.
Загорнути у червінь західну червня.
Колисати тебе,
як пшениць грація
зерня.
А мені б серцем, як Ківш, великим
зачерпнути Тебе з неба
всю,
як вимріяв.
А мені б для очей твоїх,
журавлів закликаних,
стати
вирієм.

розсипається птаство ніби з руки насіння
і ряднина над ним розіпнута синя-синя
значить випаде сніг - дарма не чекай спасіння
переждемо і перебудемо – ти і я

і сніги забіліють пишні як горностаї
говори гомони моя найцінніша з таїн
обірвалася пісня бачиш - я відлітаю
після зникнення мусить бути пора появ

після холоду мусить бути пора відлиги,
затискаю долоні зимні кричу - оклигай
ми усі відіграли ігри своєї ліги
і закрито сезон допіру і до весни

і закриті до скрині давні перестороги
зачепились ми за гачки за свої пороги
і летять не сповиті місяцем круторогим
снігові пластівці - і наше спасіння в них

Змахну кохання крихтами зі столу,
І підгодую ними птаху синю,
Лети собі, обскубана і квола,
І на втрапляй у пастки й баговиння,
Я не тримаю, інші не зупинять
Має бридке, маленьке каченятко,
В оперенні вертайся лебединім.
Захочеш в замок, а захочеш - в ятку.

розумієш ми щось -
не збагну –
загубили у грудні
то здається слова
що їх мусив сказати по ролі
мовчазливо-німа
ця зима
замерзала у студні
ніби хтось переплутав
всі коди й паролі

розумієш знайти
не можливо у пам’яті ліків
не провізор з аптеки
напише рецепт нам на аркуші чистім
нерозбірливим почерком
трійки отруюють лики
буцегарень
Бригідок
Колим
пропонуючи сісти

><

апогей бджіл-думок як ацтецький бог Уїцилопочтлі
в’яже медом вузли на солодких рамкових екранах
прочитай - їх тобі я відправив сьогодні по пошті
може вузлики ці приведуть у священну Астлану

тун пройшов і майєб загортає нещасні години
від хаабу лишилась лиш згадка >дві_тисячі_восьмий<

><

без ялинок й шампанського
(к)роки у вічність пролинуть
бо назустріч ордою брехливою йде газоносний
там де кров запеклася
у секторі Газа і газом
коляду осквернила
навік двоголових масонів завія
загубилась в снігах
але віра зігріє всіх разом
а слова то пусте
віднайдуться...

і все зрозумієш

спати_спити до дна всі іспити
й не хмеліти - бо хміль як біль
заважає шукати істину
не у ранках
а у собі

не приймати на душу градуси
і не гнутись під їх кутом
без розсолу прозріти радістю
сльози вмити
та не з вином

і бажати усім без винятку
«будьмо!»
хлопці-дівчата!
де
загубили себе у вирію
хто дорогу назад знайде
серед хмар амарето-допінгу
відшукай в терпкий світ вікно
щоб дивитись екранну «хроніку»
пропустивши вперед кіно
де «кумарити» разом з Гітою
не відмовився б Радж Кумар

а літа пролетіли літерним

збігли літрами

і нема!


] [


сяєвом нишком луняться кроки
вбік під іржею правд
серцем не відаємо «допоки»
буде тривати гра

де на коні примарних снотіней
ближче до скону сльози
білі світи накреслених ліній
стелять охрестя зим

ляжуть степами
лісами
го'рами
і на чумацький шлях

зашпори в руки

бо нині зорями
в душу зима ввійшла


] [


самовдумано самовбивчо
поринаю в шалений вир
і шукаю своє обличчя
у словах де старий позір
відслуховую неб ячання
і в отінні забутих фраз
віддаю себе на заклання
тих висот де нема поразк
відокремлююсь покремнево
і запалюю світу мить
щоб стозорний кавалок неба
міг в дорозі комусь світить

Розмитою тушшю спливає по лицях місто
Сполоханих візій, асфальтної суєти.
Аж хочеться важко на душу собі присісти
І ждати того, хто мене ні за що простить.
А потім продати останній шматочок тиші
Розхристаним дзвонам церковних іще дзвіниць.
І голосно вірити тим, хто цей світ залишив,
Тоді, як живі у лайні віддихають ниць.
І хтось б’є поклони до мертвих богів зелених,
На тлі транспарантів – застояна боротьба.
Розшарпане місто вискалюється скажено...
Останніє ніби і крихтіє вже...
Ти ба!!!
І люди не люди,
І вірші – не вірші – голос...
Розмитою тушшю спливає на руки все.
На високовольтних заскрипчених струнах голо.
І тільки в сльозах затуманено стогне сенс.

осінь читати – це наче до Бога звертання
чи намагання почути крізь небо свій голос
щось за межею а щось ще у фазі згорання
час коли листя з душі опадає на голо

осінь вдихати – це ніби вдихнути спокій
часу настояного на травах як чаю терпкого
слухати сповідь доріг не лічити рОки
і знати що більше між нами не буде нікого

осінь збагнути – це просто осінню стати
в землю врости корінням - у небо віттям
як птах легкокрилий над тьмою уміти злітати
ковтаючи вітер що дихає над століттям

2009

О милий друже мій, повір,
Душа - не при́стань для печалі.
Роман, зачитаний до дір
Не конче снитиметься далі.
На щастя, має інший бік
Медаль, монета і Селена
Тримірний простір, Божий лик.
І пристрасть, позаяк шалена.
Печаль – не гавань назавжди,
Лиш мить – і далі, далі, далі….
Знайомий запах резеди
Помнож на сонце трьох Анталій,
додай мускату, полуниць..
поглянь – це зовсім інший ракурс.
́Хто ледь не виплакав зіниць
забуде про уявну мряку…
Печаль- то лиш дорожній знак,
Флюоресцентні фарби й вії.
Накресли крайдекрайс* – відтак
За нього не ступити Вію.


Kreidekreis* (нім.)- крейдове коло
пристань (в значенні притулок)

[зимо-]

а зима це не привід а час для депресії
смакувати гріхи і ловити у пресі їх
бити посуд і чистити осад від осуду
церувати шкарпетки і носа бурмосити
дожидатись у гості раптового первенця
оглядатися чи не наспіла суперниця
силкуватись усім залишатись хорошою
і себе почувати старою калошею
голосуючи проти боротись із Vist’ою*
і питати у Бога та мами чи вистою
чи хоч день проживу за законами древніми,
(вартові кам’яні мої леви - недремні ви)

так у ступорі бути від грудня до лютого
а у березні раптом
звільнитися з пут його…

[вéсни]

аби вікна чисто вимити для мріяння
і до пригорщі піймати вітру віяння
спину вигнути і кицькою замуркати
і знайти старі листи між палітурками
поскладати в купки бачене й небачене
замести сліди і не шукати значення
і нові дороги міряти широкими
до коліна зашнурованими кроками
аби потім босо бігати на березі…

замовкаю –
решту договорить березень



*Windows Vista

Додай мене до друзів УКонтакті,
і ще у Однокласниках додай!
Бо ми удвох нічого вже не варті
і непомітно перейшли за край.

Кривився смайлом недолугий місяць,
і крик. засклений у вікно, тремтів,
Ти кажеш «дружба це напевно вихід»,
Це й справді вихід - з наших почуттів

Під вуаллю, як пташка у клітці,
звідусіль привітання, мов град, -
чим ти, дівчинко смагляволиця,
заслужила такий маскарад?

Біла сукня, що вибрала мама,
пишне свято, як тато хотів.
З кольоровими давніми снами
літачок розтає в темноті,

а твої діаманти - як сльози,
а чужі його руки - як сталь.
Нині ласки, а завтра - погрози:
послідовність убивче проста.

Губ холоне фарбований кетяг,
а зіниці - безмежно пусті.
Осипається квіття з букета,
понад ним, наче саван, фатін.

І вінці надягатимуть хутко,
і плачем задихнеться рояль.

Наречена піймає попутку
і за вітром запустить вуаль…

Електроверсія душі,
То репродукція з Ван-Гога
Я відшукав, знайшов ключі
Які замкнули в Раю Бога.

Мені стелилася роса –
Холодна, сонна, кришталева
Горіла полум’ям коса
І мовчки плакали дерева.

Електромаса у душі
Критична в тілі. Я на грані…
Які метафори смішні,
Які ці руки теплі і зухвалі.

Електроверсія душі,
Як репродукція з Ван-Гога,
Ти забери свої ключі
І відпусти із Раю Бога.

Може досить?
Не те щоб я проти,
Просто якось все, трохи, дістало!
Рамки, правила, обсяг, строки…
Все натхнення нижче ж... упало
Ваш Deadline, та значне «скоротити»
Ріжуть крила навіть наївним орлятам.
Ви віддали, продали, продались!
Ваша гордість десь в п’ятах приспата.
Ні!
Ні!
Ні!
Не забули ви літа,
Коли вдень і вночі – лиш писати!
Коли тема ставала значущим
Засобом правду сказати.

Перестануть ламатися крила,
Коли ми всі відчинимо шухляди,
І дістанемо чернетки з архівів –
І не буде в газетах реклами!

Марія + бита = особа великого значення.
Белла Донна

Мария с битой ничем не хуже Марии с ребенком
те же округлости тот же взгляд
только нимб банданой
чтобы локоны не мешали попасть черепом Йорика
в разинутый рот незакопанного солдата

а эти двое играющие в нарды на плащанице
эти членистомозгие членоязыкие твари
тоже когда-то были ясноглазы и мягковолосы
и даже кажется охраняли врата и любили брата

кто же такое придумал что кровь не похожа на воду
что не суди никого и не судим останешься
бродят в красивой красной жиже армагеддоновой
легионы безглазо-безлико-безмолвных кастратов

свесив ноги в воронку от мирного-мирного атома
жарит тушку голубки наивный дедушка Данте
не отворачивайтесь - вы ведь все хотели этого?
Нате!

Місто і Містика -
два нерозлучні світи.
Слова стилістика:
вічність байдужість і Ти.
Крицею спогадів
тіло пронизує час.
Небо розколоте.
Істина десь поміж нас.

Кроками босими
по незабутих стежках-
З ночі й до осені
я загублюсь у піснях.
Темрява кішкою
нишком зігріє сніг.
Книжка за книжкою,
"мишка", мережа, гріх.

Раптом захід торкнувся потилиці, теплий від вітру,
щоби дроти колючі мені не здавалися муром.
Я до сходу довів небокрай та примружився хитро,
бо витягував сонце за чуба з охлялої бурі
і чекав поки янгол наскубає снів янголиці,
але той порозкручував час та відвів очевидців.

Ними стали й дивилися з неба, немовби з-під лоба,
моїх пращурів душі, іти їм за плугом лелечим.
Та не сіялось їм, не сіялось в едемській утробі,
то збиралась любов на окрайці сльозою до втечі,
щоб нести загорнувши у вітер невгоєну рану,
де нема суєти, де на трапезу сон та осанна.

Серця дзеркало, подих на нього, як певність, як старість
праісторії миті, розчиненій в голосі зверху.
Та не загнано тишу, мов челядь на ніч до кошари,
і тремтливо – розмите пізнання в криниці люстерка.
Де той плуг, а так ніби пройшовся мені через груди,
де той клекіт, а він – мовби янгольскі труби до суду.

Та тверділа рука, а на обрії образ підступний,
братогубний, зрадливий, синовбивчий - "символ Росії",
з-під насуплених брів половецькі вогні, запах трупний,
геть затерті в колінах шляхетність та ласка Батия.
І "Неврюєва рать" за ярлик стригла Русь в аманати,
та мішалася кров з молоком, щоби андами зватись.

Я ловив поміж явного стиглі краплини сумління –
де тут велич гніздилася, де її пір`я та сила?
Та вони розлітались баскаками у поколіннях
та садили на кіл, безголовили, брали на вила.
Переписано слово і створено власне та спільне,
а кістки – на мости у країну однаково-вільних.

"Хоч їх триста, як скло" — Берестечко чи Крути навіки!
Підіймалися очі, вели мене в царство любові.
Серце пращурів б`илось, мужніло та гріло. Я кликав,
заклинав себе вірити янголу в кожному слові,
бо відчув на потилиці захід, ще теплий від вітру,
бо до сходу довів небокрай та примружився хитро.

28 Січня 2009

У забутому парку згубився самотній ліхтар,
Що горить тьмянооко і світить надривно і хрипко.
Він ще мріє про квіти на свій спопелілий вівтар,
Він ще згадує сповідь безмірно далекої скрипки.
І горіти ще хоче, й своє віддавати тепло,
Що по краплях полишить його запорошене «тіло»,
І метеликів прагне манити і брати в полон,
Щоб до нього з пітьми як на свято летіли, летіли…
Памятає жагу поцілунків закоханих пар
І на чорному тлі колихається жовто – плямисто.
Та в безлюдді лиш вітер голубить вируючу яр*
І руйнує, чи мостить палаци з опалого листу…
Лиш самотні берези і той посивілий платан,
Що чатує вві сні на свою недомріяну мрію,
І тьмяніє ліхтар, і шепочуться хмари - літа,
Що загублений, в парку нікого він вже не зігріє.

ЯР*, ж. Зелене листя дерев, кущів тощо.

безсмертя
яке віщувало мені свободу
яке ворожило напругу суттєву
тепер ніщо інше
як влада над смутком
тепер НІЩО й ІНШЕ

дивлюся у воду

обличчя пусте
безбарвне й холодне
прісна рідина
від нього солоне
плита кам*яна
до якої тягло мене
мовчить на вершині
гори моєї

ти знаєш, торкнуся
ти знаєш, залишуся
оця кам*янистість -
мій біль, моя постіль.
моє почування,
моя охолодженість,
могила моя
саморозстріл

Предрассудки имеют корни
Мне холодно, когда я выхожу на улицу
Мне тепло, когда ты мне снишься
Я думаю о тебе
Но ты – не ты
Предрассудки имеют смысл?
Роскошные ресницы
Маскара из Парижа
А я – это я?
Закрой глаза, досчитай до десяти
Ты больше не девочка
Вон из класса
Нас двое
В пустом коридоре
Тебя тоже выгнали?
Читаем великих писателей
На доске почёта
Мне как плюнуть стать великой
Предрассудки - это крики
Давай пошепчемся
Пожуём Wrigley
Покурим травку
Предрассудки сварим всмятку
Разобьём скорлупу
Смешаем желток с белком
Намажем друг друга ими
Слижем, доберёмся до сути
О Боже, как горячо
Это ты? Это я?
Предрассудки - это мы

Зваб мене вкрасти зорі –
По одній відстібнути
Від синього неба-сукні,
Кидати їх на вітер.
В безкрайньому морі долі
Мріють тварини й діти.
Змусь мене красти зорі
Тобі на яскравий бісер -
Вишити полотнину
Срібними, золотими.
Щоби твоє обличчя
Гладити рукавами
Повними крил пташиних.
В космосі – на дивані,
Через вікно до миті
Кожне сузір’я знає
Ціну своїй блакиті…
07.01.09

Шляхи, шляхи, затиснуті дверцятами машини.
Не відпускають. Напрямок—Содома і Гоморра,
Що гідом заплановані в щоденнику на вчора
І перекреслено—рушаємо за дві години.

Дитяча гра: один—
два—
три—
Завмри. Не піддавайся
Спокусі наректися посланцем небес чи пекла,
Не оглядайся. Соляні стовпи зрослися в стебла
І дико крутяться між нами у відлунні сальси.

Завмри. Шляхи погрузли у піщаній позолоті,
Потоками зсипаються в кишені горизонту,
Їм байдуже, чи виступлять міста єдиним фронтом
Чи впадуть попелом. Сірчаним присмаком у роті

Запам’ятається маршрут. Вказівкою згори
Запам’ятається, щоби спровокувати сполох,
Бо згодом нам запропонує Бог (тонкий психолог!)
Згадати гру: один—
два—
три—
Завмри, завмри… (умри?)

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

Я підхопив тугу неначе нежить
Життя минає і це не бентежить
Ще сміх є який мене звеселя
Мій друже забери мене звідсіля

Бо з кожним кроком втрачаю нитку
На небі сірім вже зір не видко
Обов'язок пильний за мною стежить
В житті випадковім неначе нежить

Як спогад про ранні двори споришеві
В тобі не загинув як дихає ще він
Мов мрія що мчить у блакитні поля
Мій друже забери мене звідсіля

Дні мої вперті, задовгі, сердиті.
Заздрю віддавна тобі, Олоферне:
Голову мужню зітнула Юдита
Й подих тобі вже ніхто не верне.

Те, що я є, - не моя провина.
З глини крихкої я - празький голем.
Нащо сухотна рука равина
Серце моє оживила болем?

Тіло до тіла і прах до праху.
Наче німий порохнявий демон,
Я розглядаю обличчя страху,
І в невідомість удвох ми йдемо.

Я всех их звала шаловливо
И они сходили с ума, только так
Какая ты милая, постоянно твердили
Я красила ногти зимой на ногах

Но он в адресной был записан иначе
По ночам всё учила его телефон
Но так свидание мне не назначил
И я предпочла сексу сон

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Тело просит жрать
Кулёк шоколада
Кулёк любовников или любовниц
Сама природа твердит тебе «надо»
Живот так устроен, что может большим стать
А может и лопнуть

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,
йде вклонитись у ноги зорі полярній,
мінус вісім та іній на окулярах,
порятуй мене, дівчинко, від зими…

світлоока, заплутана в чорний шалик,
рятувати нітрохи не поспішала:
білий вечір-пустун ароматом шалу
лоскотав її ніздрі, та не п’янив…

він сутулився більше й ворон лякався:
тільки біль головний від отих вакацій,
монітор би під очі та чай на таці,
але мучить і вабить його вона

так дитинно: зі скарбу - квиток на потяг,
так далека від програшів і джек-потів,
залишає солодке завжди на потім,
з лабіринту виводить його у снах,

з білостінного, де снігопади-вої
не залишать ні нитки на нім живої,
і загорнутий у крижанім сувої
він потріскає дрібно під чобітком…

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,
про вогонь у каміні й нові сузір’я,
тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я…

тільки спогад -
і зірка
на Nebo.com

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

«And due to the crisis –
who knows where Christ is..»
(Ю. Лазірко)

вантажівка летить -
наближається час вакацій,
а надворі сльота – і стемніло від провокацій,
і немає кому божевілля замкнути в карцер,
бо свобода: внизу - хаос, німота - вгорі,
і вистрибують глупі ставки в невинній грі

чи то нічка зіткала б якусь гамівну сорочку,
чи то взяв на приціл би півень шалену квочку,
чи діждемо у мирі, люди, Нового рочку?
каламутить ріку скоцюблений білоперст,
і черва осоружна суне за сотні верст…

огорнула думки пітьма і роз’їла мізки:
плямувати усіх! і усюди шукати зиски!
у Миколи, бува, не знайшлося такої різки…
у гостиннім куті зневажено хліб і сіль,
через діри вилазить крадене звідусіль,

чи кричи чи мовчи – все одно, як об мур горохом,
і виходять із нір потвори, зарослі мохом,
під овчиною – кігті, а сорому - анітрохи…

але станемо поряд – і згине сердитий рик,
і насічкою січень поставить на руку рік.

Оті години з подругами ранні,
шматочки сну, потоплені в горнятах, -
дає неділя свято – і до свята.
При добрій новині чи свіжій рані -
спіши в кубельце кавових пиятик .

Спіши в кубло, що звили цокотухи,
де пелюшки уже і ще – не в моді;
де слово й думка зріють на свободі,
дарма сторонній нашорошить вуха,
йому нитки зв'язати в ціле годі,

бо невтямки таємні ритуали,
страшать оці химерні знаки, назви,
що ляжуть павутиною одразу…
Та відьми - якби там не називали -
сердечні сестри,
не ляльки у стразах.

Ці кавоманки - руйнівниці гребель
розділять cум увесь на рівні скиби,
неначе жартома - утім несхибно.
І кожна забере одну для себе -
пірне в горня
і замовчить
як риба

Усередині мене ростуть дерева,
З них спадає листя,
Пересохле, як в осіннім лісі,
Мало б щось лишитись.
Сльози не можуть триматись,
Бо сили зосталось на те,
Щоб кінець відпустити і полетіти,
Розбитись об землю в пусте.

Пташкою сонце прямує на мене
І дзьобом своїм
Розтуляє ми заспані вічі,
Дивлюся, ніби у дим.

А ми летимо...

Над смереками із лелеками,
У часи, де я мала.
В казки вірила, і довірилась,
А спинитися не змогла.
Із лелеками, за далекими
І самотніми слідах днів,
В що я вірила розгубилося,
Й птахи прийняли у свій клин.

У середині мене ростуть дерева,
З них спадає листя. Осінь
У душі вселилась, і душа змирилась,
Й постаріла вдосталь.
А життя, як сон:
Хочеться проснутись інколи,
Але час минає, я все забуваю,
Крила підіймаю білі.

І ми летимо...

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

Флейта грала все тихше,
Танув сонячний вир.
Сльози, великі, мов вишні,
Втер сивочубий сатир.

Пісні задумлена згадка
Плила крізь заспаний став.
Як він малим козенятком
Вперше на світі кохав.

Як із богами надмінно
Він сперечатися міг.
І як роками покірно
Зносив удари доріг.

Вгору піднявши знамена,
Як звіром кидався в бій.
Коней хапав за стремена,
Воїнів жалив, мов змій.

Все це було, ніби вчора,
Чи кілька років назад?
Флейта зажурена й квола
Плакала теж на свій лад.

Сонце понурене зникло.
Став засинав, гаснув вир.
Зойкнула флейта і стихла. –
Спав і останній сатир.

Недописані лейтмотиви,
Я дивлюся в вас, мов в свічадо,
Розправляю побиті крила
І вплітаюся ними в грати.

Неподілене із СУМЛІННЯМ,
Недоказане із КОХАННЯМ,
Чому кожне нове прозріння
Видається мені останнім?

Неполохані хащі БОЛЮ
Продираюсь крізь них до ПРАВДИ.
Відпустити себе на волю
Відчуваю: не маю права.

Із обіймів сліпого СУМУ
Вириваюсь, біжу по колу.
Море критики, стіни глуму
Знов чекають на мене долу.

РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ – одна монета.
Кину, знайду – усе моє.
Розбить душу всю на куплети
Силу маю, а сенс ще є?

Недописані лейтмотиви...
Ще наївні й місцями кволі.
От байдужої корективи
Не почути би вам ніколи!

Куди відлинає казка,
Зраджена серцем людським,
Коли прагматична маска
Твердіє, мов дуб на нім?
Хочеш, ми попливемо в небо
На білім пухкім кораблі?
Дай руку, повір у себе,
Відштовхнися від пут землі.

Високо десь, в небокраї,
Де в обрій стікаються ніч й білий день,
Тремтячи, довічно марять
Затравлені мрії цинічних людей.
А хочеш летіти крізь море,
Мов душі на спокуття?
Там дніє, занурена в морок,
Колиска Всього Життя.

Та мрії повільно гинуть,
Перевтілюють в сни дива:
Русалок усіх – на піну,
Легенди – в прості слова.
А хочеш заплющить очі
Й піти в чарівні світи,
Де кожен бере, що хоче,
А думи його – мости.

Бо тут помирають феї
Під зірок бліде мерехтіння,
В сірих шовкових алеях,
На заспаних квітосплетіннях,
І йдуть по стежках - сузір’ях
В утопічні святі країни,
Де є лише казка й мрійник,
Як хочеш, пішли за ними.

Не мар, наче вітер, крильми,
Повір – і твої вони.
Не бійся, будь інфантильним,
За щастям своїм женись,
Очі заплющуй, дай руку,
На нас зачекавсь корабель,
Життя первородне і звуки –
Веснянки малих добрих фей.

Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

(Амурові)
Що нас чекає, ти не думав, милий?
Коли оці солоно- сірі хмари
Вже виплачуть, нарешті, до останку,
Свої потоки чорно- білих сліз?
І горизонт, скалічено- похилий,
Просяде тінню як імла –примара,
В один з холодних мряковитих ранків
На перетлілий думкою карниз?

Що нас чекає, ти не думав, милий,
Коли порветься та тоненька нитка,
Де щастя ми нанизували спільно
З тобою рік у рік, і день у день?
Коли не стане вже у неба сили,
Триматися так високо й зенітно,
Коли воно утомлено і щільно
Нам на серця і голови впаде?

Ні ти не думав. То тобі й не страшно.
Не думати- не боляче й не жаско,
Не придивлятись- то біди й не видно,
І взагалі, ти не клаустрофоб...
А я збираю вогкість неба в чашу,
А я міняю ниточку на ліску,
А я тримаю, бо каріатида
Високе небо, не упало щоб...

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

снова октябрьское горькое небо
дрожь медных жил в бирюзовой жаровне
пущены в стеклах зеленые стрелы
луковым солнцем белоголовым

костного света артритные пальцы
склеили дни слюдяной паутиной
легкие дышат серебрянным тальком
пороха листьев иссиня-осинных

снова надорвано сердце герани
мучают полдень бледные звезды
вновь тишина расцветает кострами
в небе горят корабельные сосны

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

на молитовнику - пальці тонкі
сльози
на срібних тарелях
по лабіринту блукають роки
мандри
за шрифтом Брейля

опір – на попіл
а тугу – на пил
тіло – за ними по колу
те що Творець недбало ліпив
те що зникоме і кволе

скільки топтати на втіху вітрам
наст зеленого рясту?
у сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу

крізь віконечко кігті повзуть
мить – і лукавий пригорне
в мороці чорному ніби мазут
кучері – збурене горно

Ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Меняем обличия
Загоняем мерзости
В кубы
Без выхода
Мой маленький сот
Сотни других
Маленьких комнат
Будет сдвиг
Порвутся стены
Раскроется рот
А может просто порежутся вены
И без сомнений
Дерзостей тонна
Целое море
Выльется на кого-то
И станет легче
Но ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Запрячем в кубы
В одинаковые соты
Свои чувства
Мерзости.