ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

І навіть коли сонце нас зрадить,

Ридати ти не будеш, ластівко,

А просто мовчки складеш крила в польоті.


І ті, що бажають твоїх солоних сліз,

Радіти не зможуть, навіть втративши,

А ти згори,всміхаючись, дивитимешся на смертних.


І навіть коли світ цей стане воістину диким,

Розчулити тебе не вдасться навіть дитячим крикам,

А тільки викликати ледь-ледь помітну посмішку Джоконди.

Хай лежать вони недострілені,
а горить душа перевтіленням.
Не в кирилиці - то латинкою
мати-й-мачуху материнкою

називатиму, щоб не гнівалась,
щоби думала - позабув колись
молоко в крові - де подіти то,
що так проситься під епітетом,

що не знає як поділитися,
перекраятись через митниці,
що як виросло - стало крицею,
безсердечною нестолицею.

Тільки роджені - а вже сироти,
ще не сказані - скажуть - іроди.
Що ж - як виросли не в кирилиці
зі словами на куцих милицях.

Що німим-німе - кров`ю виллється -
сором вижене та й на вилиці
і змиватиме з міни почесті,
наділятиме однобокістю.

Думка виросла не в кирилиці
і латинками б`ються крила ці.
А як виб`ються, то триватиме
буриме "ні-ме" - мова матина.

13 Листопада 2008

Вийти - і ясно,
і ні на кого
тінню не впасти,
ставши за Богом.
Дертись до неба
деревом роду.
Словом до себе -
каменем - воду,
піснею - люду,
серцем - дружині
битись у грудях,
совістю - сину.
Гріти надії,
мерзти до тями.
Що заподіяв -
треба часами,
не поза очі,
бо перед ними
впасти не хочу.
Скласти би рими -
долю за море,
гроші на вітер,
бачення хворе,
сенс поміж літер,
полем для зору
стати у битві
за непокору,
щирість молитви.
Випасти думу
на пасовищі -
в місячних рунах,
нотами вище.
Глибою глибше,
крихтою більше
час перекладено
мовою вірша.

12 Листопада 2008

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

А далі все було книжково і шаблонно:
щоночі втечі у Мілан, Париж і Лондон,
на чорні ріки, діамантові копальні,
нові світи у межах однієї спальні,
де простирадлом розсипалися троянди,
де на шпалерах оживали дикі Анди,
де виринала з-під подушок анаконда,
і я була новою дівчиною Бонда,
уміло цілилась - і падала в обійми,
і на марничку перетворювався біль мій,
на серпантини кольорові паперові,
чиї краї, бувало, ранили до крові,
летів до стелі голос - білим птахом ніби,
і яскравішали над головами німби...
але розстрілювали рай оцей пречистий
ранкові промені,
безжальні,
як фашисти.

в тумані що зранку
робить тунелі
людей приймає
з вогкої панелі

я їду на пари
в ранковій маршрутці
і сни недобиті
ми ділим на всіх

я їду на пари
в ранковій маршрутці
поруч дві жінки
вони з бодуна

і участь у тексті
їх надто проста
я їду на пари
вони ж з бодуна

купа народу
маршрутка мала
ми їдем до сонця
вони з бодуна

вони з бодуна
вони з бодуна

я ж їду на пари
в ранковій маршрутці
"ми їдем на пиво"
бурмочуть жіночки

к какому рождеству звезде штыку
что толку говорить когда не помню
слова тесны друг другу в их стыку
полынный вкус которым ты наполнен
там красный флаг шиповника и май
их только шесть а все же нет возврата
возможно невозможное с ума
сойди в последнюю их зелень завтра

сойди куда ты хочешь и ступай
спеши пока стрела куда к закату
там журавли летят чего тепла
им все равно что надпись видишь занято
и что тебе итак твоих атаки
ты сам себе рак овен и венок
и хочется чтоб уцелели завтра
мы на рассвете а сегодня все равно

ну будто все равно что ты на грани
и патмоса и прочих островов
ну что тебе блазнится там граали*
ну корабли ахейские ну волны что еще


* - грабли, в современном понимании

У нашої казки раптовий зачин.
(Свічки поблимують не-
терпляче.)

Заходить місяць в оправи вікон.
(Сьогодні я з ним порівняюсь віком.)

Та казка краща, яка недовга.
(Час за дверима настирно човга.)

Слова набувають тут зайвих значень.
(У нашої казки раптовий зачин.)

Марно плекаючи острах надійний,
Змиється відчай із губ порцеляни,
Скріпить стрічками не сховані рани,
Зникне, розплавиться в простір безмірний.

Здалека, з ночі прилине мажорність,
В танець закрутить, розкаже про щастя.
Музика тиха уловить у снасті
Ще не забуту слізьми безтурботність.

Струни неспокою зірвуться вчасно.
Краплею скотяться шибкою болі.
Пісню співатиме з хитрістю долі
Голос кохання, що з півнями згасне.

какой тебе эвклид своих начал
где спрятал геометр твой лодку локон
сомнамбулой кто ходит по ночам
считает дни он ест акрид и локти
в лесу гуляет где деревья мачт
их лист летит на землю желт и ломок

а между тем ты кто лаокоон
по дереву творяше песнь двуусту
ты высыпал с век вещи из мешка
ты школьник у доски стоящий устный

и вот тебе цветку ушибу цели пуль
я непришедший я уродливый и лживый
хоть мертвым хоть живым скажу я будь
хотя б моей язвительной улыбкой

безногим нахтигаль ты нигиль наг
с одной рукой а все ж я верю будешь
ты сам себе номеном геммой гамм
ты запоешь ты склеишь лего буквы

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Затихла музика…
І з ракушок сріблястих
Вже більш не линуть ноти відчайдушні,
Бо настала нам пора відкласти
Цей хаос звуків непослушний.
Пора прислухатись на мить
До крикливої тишІ
Бо так багато нашептати
Бажає нам: тобі й мені.
Манить нас голосом зірковим
А зараз ніч а зараз ніч,
Поп’ємо чай з смаком медовим
Із тишиною віч-на-віч.
З тобою разом та водночас – ні.
В нас з тишею окрема тема
Мені про тебе розповість
Тобі про мене.. мене.
Давай послухаємо тишу
Непорушним поглядом у даль
Ти на схід а я на захід
Давай обнімемось, давай?
- Скажи, тобі казала тиша
Як сильно я тебе люблю?!
- Казала..
Казала й те що не залишиш,
Як лиш зістарюсь, як помру..
- Так! І за тобою, моя кохана
Не витримає серце болю,
Твоя душа мою забрала.
- Ні, вона одна на двох,
Вона могутня, вічна,
Вона палатиме й не згасне.
А це тобі казала тиша?

Ну от. Скінчився ще один спектакль.
І зрілим ароматом болю й кави
Вбиватиму я залишки забави.
Це подвиг? Думаєш, що ти - Геракл?
А ти - лиш блазень у ріці вистави.

Я граю роль завжди без маски фальші,
І мій костюм - натура й реалізм.
А з тебе лиш читаю егоїзм,
Що й так зашкалює. Спішив, не знавши:
Давно помітила увесь цинізм.

Тепер в обіймах меланхолії
Я подумки прокручую всі акти.
Ось наша сцена. Наші щирі жарти.
І ролі - перехресні колії,
Дві сторони одної черви-карти.

прости мене моє шипляче щастя
сопілка грала – і розквітнув сад
але німого сумніву десант
не здався нам – просвітленої масті

і ми були... і Він між нами – був
не викрито не визнано не знано
і луснула сопілка – і на зламах
запікся звук... на щастя? – на судьбу!

Вкотре топчуть дощі полин,
що й гірчити за вітром нічим.
Милі мнуть пластилін і плин -
то росте, то біжить на віче.

А дорога - не приведи,
а як вже... - поклади на місце.
Ніби збігло все, крім води,
ніби збіглися прикрі вісті.

Кола біг - з горілиць-до-ниць,
перекручення, переходи.
І по в`язи добро криниць
та розмиті до пекла сходи.

Зупинилася ковила,
раптом впала і яр кістляво
доторкнувся чолом села
та з руки відпустив отаву.

Кинусь каменем навздогін -
пощо серцю у п`яти гнатись.
Не топчіте, дощі, полин,
бо вже нічим... Ось серце - нате!

23 Жовтня 2008

У коробці за планом - сплін,
надбудова - жива уява,
де відсутні обійми стін,
де в любові - життя - анклавом.

А у клітці - ні рай, ні звір,
тільки висохла з болю рута,
сонце - усмішка, небо - зір
і душа - що землею крутить.

Геть із клітки, з коробки - геть!
Рознесіть мене всім по центу -
не зберу вже - ні сам, ні смерть,
залишається - сентименти...

А до неба, як до зими -
готуватися треба літом,
добре знати, що за дверми
понатрушує зваби вітер.

Цить - холодна, як втрата, тінь
по собі я її залишу,
як таврує отаву кінь,
доганяє копито тишу.

У коробці - до сліз чуже,
стліла рута, мов крики моди.
Навперейми думкам - вужем
зріє образ, що небом водить.

23 Жовтня 2008

що для щастя тобі що іще –
тихше дужче світліш темніше
лід в кишені букет під плащем
сміх нестримний невтишений щем
святість свята чи зболеність грішних

ти у кого запитуєш – сам собі
накладаєш пласкі історії
замість гриму на душу й дивує збій
то картинки то настрою – гімн юрбі
заглушає щасливу story

що для щастя тобі що іще –
вище нижче сильніше слабше
стовп стовпів чи печеру печер
сонце з місяцем сніг із дощем
чи лежати вже руки склавши

та однаково вибір з тобою в тобі
над тобою - мечем дамокловим
прошепочеш у розпачі ”…not to be”
вже стрибати нізвідки – урвеш кульбіт
і загасиш моста недопалок

Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...

Смажена сонцем тиша.
Жирне, мов тінь, мовчання.
Ми від сьогодні – інші –
Стрижні білокачанні.

Нам відітнули ноги.
Нам відрубали руки.
Білокачанний стогін
Не подає ні звуку.

Смажена сонцем тиша.
Спокій – і збоку бантик.
Хай доїдають миші
Все, що не влізло в банку.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Постукав у шибку вечір - осінній плач.
Жбурляється вітер листям, що «від кутюр»,
та я не сумую, він мій не зачепить плащ,
у вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

За хмари зірки сховалися, що ж, нехай!
Окалина місяця дивиться на бордюр.
Та проза життя, проте, не така й лиха,
У вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

Сьогодні не пишеться щось, не лежить душа,
Думки неслухняні, не хочуть іти в алюр...
Притисну палець до губ і скажу їм: « ша!»
Помовчте! Сьогодні, я слухаю лиш ноктюрн...

Вечері не буде. Нічого не говори.
Бо я не збираюся слухати твій сумбур...
Ну щось розігрій. Ну чай собі завари.
А хочеш, навчу тебе слухати мій ноктюрн?

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

Неважливо мені як ти видаш
(солов`їною, скрипкою, ідиш)
таємницю правдивого звуку,
пересватавши стріли та луки
під сузір`ям Півдіви-Півриби...

Серце - придане, сяду на посаг -
влию слово, судини - за посуд
та впиватимусь до третіх півнів
від Вівальді у байтах за гривню,
до Сенеки - до дна діатриби.

А думки - загостили сьогодні,
за господаря в місці господнім,
скільки випито в ніч насолоди -
відчувати, як рипають сходи
десь на сьомому небі не ніби...

По смичках розійшлись "Пори року",
що за посаг - дощиться нівроку.
Тут ідея "вселенського граду"
ріже вени Пісоновій зраді
та жадає видовищ та хліба.

За годину - "Весну" пережито,
і так хочеться - слухати "Літа"
та проскакують треки на "Осінь",
де стійкий стан - бездуший, та босий,
а з хиткого - посипались німби.

Неважливо мені - неважливо -
що цвістиме в душі після зливи.
Знаю - там опанований спокій
і чотири вжились пори року
під сузір`ям Півдіви-Півриби.

14 Жовтня 2008

О, діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах,
не вина ще - бо не бродила
полинна правда у законах,

поналиваєтеся щасливо
у грудях матері. Пустими
не станьте втратами у силах
для кроку першого дитини.

Навчіть спочатку плазувати
та співу слухати, як гілля,
що листям за сухоту платить,
неначе плодом породілля.

А потім, як мости зужиті
та спалені для переходів,
де вічністю здаються миті,
відходьте, мов на весну води -

зготовте зруб на побудову
натхнення у майстерні кисню
та набігайте божим словом,
переливаючись у пісню.

А як зимою скрижаніло
застигне плин у річці гласу -
потрісканим від болю тілом
по швам біжіть поперед часу,

щоб розлетітись на чотири...,
а повернутися у точку,
де кожна мить - це шлях у вирій
а пам`ять - вишита сорочка,

позауявний слайд на плівці
та острах - засвітитись марно.
О, скільки вас таких на віці
прожитому пройде безхмарно?

13 Жовтня 2008

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Взяв немічний слід і голод поніс
уп`ястися в горло та подих роздерти.
Несуть мене лапи у лігво до смерті,
тримає й веде на побоїще ніс
холодний.

Путаною - шлях, а чорт - сутенер
у місячнім сяйві заплутує кроки,
видушує з тиші на травлення соки -
зніміє у них під іклами нерв
господній.

Кров з м`ясом - меню - була з молоком
і грала від страху та грілась від бігу.
Пропалено наскрізь - прогалини снігу,
мов кулю вдягли у біле трико
у водне.

Хустина небес, а сльози - кришталь.
В її капіляри, неначе у чаші,
любов наповняють корид отченаші -
на іклах об кість стирають емаль.
Як годні -

як голод притих - байдужим до ніг,
до мерзлої хниці та срібного блиску,
до пошуку голок та місяця-миски -
хлепчіть звідти час - він вас оберіг
сьогодні.

9 Жовтня 2008

" Від сьогоднішнього дня я житиму у твоєму тілі."
Н.Н.

Посилаюся на здоровий глузд.
Коли їде... - посилаю...
Дай мені спокій - і я твій, кохана.
Ти моя - тіло попрошу покласти на постіль -
це ключ до мого серця,
а твоє - я виловив на підвішений язик,
коли ми бавились у кицьки-мишки.
Згадай - як я вдавав муркотливого ловеласа,
а Ти недолугу фанатку дармового сиру.
Набавились - перекуримо себе та струхнемо на вітер.
Ось і ніч з плеча і ти на ньому - на вагу золота.
Золотце - я стану для тебе стіною
з-поза мене безпечніше стріляти
очима, словами, цигарки, наповал.
Здвинути не так просто -
я ж не хамелеон,
щоби міняти свій колір під твої лаковані нігті.
Протремося якось - не діаманти ж.
Я заплющу очі на твої намагання -
прибивати на мене плетиво свого метеликового світу,
коли у моєму літається
металевими птахами і не більше ніж треба.
А ти, беручи пилу -
думай, що все починалося від серцевини -
з того часу, коли кора була молодою,
а дотики - небом.
Виливай душу,
коли бачиш, що борщ попрощався з тарілкою,
перед заходом у душ після ліжкових катавасій -
я тоді слухняний і достукано-доступний.
Коли я кишеня - ти гроші,
коли я "желєтка" - ти жало,
холод - крига на річці,
крейда - коло довкола,
гусінь - метелик,
птах - дверці клітки,
борошно - тісто для випічки,
порожнє місце - вітер,
твоя усмішка - моє соло.
Ми два електро-магніта - плюс до мінуса,
коли струм подано.

9 Жовтня 2008

Серце кличе із барикади,
щоби збитися у куточку,
милоститися Христа ради -
свічку ставити, зір - у точку.

Тіні - засвітла та позаду,
як до сонця іти на сповідь.
Світ за очі подамся, зрадо -
щоб не чути тебе у слові,

щоб не бачити, як спинають
понад містом хрести святому.
Ти в мені - непочатий краю
тих доріг, що ведуть додому.

Тих шляхів, що до сходу - сходи,
а до заходу - провидіння.
Поривання - на хліб та воду,
а покликання - на насіння.

Сплив емоцій - гірським потоком,
омиває пороги слуху,
не надивиться краю око,
щоб набрати по горло духу.

І залежаний у півслов`ї,
на собі прожену оскому.
Серце кличе - налите кров`ю,
а проб`ється - хвала святому.

Небеса відчиняють брами
і пекельні вогні згасають...
Розпинають. Будують храми.
Суєта - непочатим краєм.

9 Жовтня 2008

жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

Як "повість" згубила із крапкою "і"
то враз потепліло та збилося купи.
Криланові крила - для дум кораблі,
а спогади - серцем розкидані струпи.

Стриножені пальці в молитві - "...Амінь",
я вийшов із себе - собі сам ізгоєм
і бігла за мною налякана тінь
і падала в очі та більшала вдвоє.

Шукаю себе з того часу в рядках,
у римах затертих, на криласі храму,
мене розривають, як йду по руках,
а йду, щоби збігти скоріше до мами -

на світло - до неба, де крапки над "і"
землею - надир, а травою - намітка
з густого туману, де з дум кораблів
закидують сонцем просочену сітку.

Рибин золотих - на розплід і бальзам,
людей дорогих - скільки світла до столу...
І голос - мій крилаш, а вітер - я сам,
куди би не дув - моє серце навколо.

8 Жовтня 2008

У мертвій темряві нічної готики
Вкриваюсь болем непорочних слів,
Не віє морем, запахом екзотики,
Екстазом, що в тісній неволі б млів.

Самотність вхопить у міцні лещата,
І Реквієм заграю на зірках.
Пробач, це, мабуть, завелика плата.
Пробач, що досі ти живеш в думках.

Огорне спокоєм ранкова готика,
У сірості покотиться сльоза,
В пустих словах зітліє вся екзотика,
Та віра в обіцянки не щеза.

Вийшов на славу усміх -
участь її мине
в п`ятихвилиннім не-
порозумінні уснім.
Вираз обличчя - стримність,
загнана до образ,
впасти вдається раз,
вдруге - шукай хто винний.
Скільки б не підбирати
гриму до слова "ні" -
видно, як по мені
тінь проковзає ґратів.
Спокою позолота
витерта. Анапест -
трухне терпіння хрест,
сиплеться - болю соти.
Сухо - вода до вуха,
тісно словам до сліз.
Вибив з-під неба Віз -
голос, мов камінь, Духу.
Падає - в серці глухо.
Кола - чоло із бриж,
стиснутий міцно криж,
холоднокровні рухи.
Темно - пов`язка люті,
слизне від крові твердь.
Де наслідила смерть -
там прорости спокуті.

6 Жовтня 2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Ми діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах -
безвинні,
тому - не вина,
бо правда - не бродила.
Ми наливалися щасливо
у грудях материнських,
та не сили
в найпершому дитини кроці -
воно ще не навчилось
плазувати,
а колискову слухає,
як гілля -
жовтневої сухоти
затяжні затяжки.
Ми спалені мости,
обпечені - тому зужиті,
а зруб на побудову -
у майстерні кисню,
котра зачинена
на зиму.
Скрижанілі,
як замерзає плин
у річці часу -
ми тріщини у лід,
запущені чеканням
по швам розбіглися,
щоб розлетітися
на всi чотири
вирії -
повернення у точку -
мить,
коли існує
позауявний слайд
на плівці пам`яті
та острах -
засвітитись.

6 Жовтня 2008

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...