I.

Мутніють фарби від води,
"живу" - від стін. Чекання - стеля.
Мене на ноти поклади
тактильно серцю, менестрелю -

маестро світла і тепла.
Звучатимуть акорди щирі -
крізь небо милість протекла
і я ще раз собі повірив,

що зможу збудувати храм
на звук, як глибину криниці.
Крилато й холодно словам,
долоні - гнізда для синиці.

II.

Дороговкази журавлям -
зістарена завчасно зелень,
на вітер пущені поля,
дими - самітники поселень.

"Курли" - крізь груди, мов стріла
з розчуленим та чуйним летом.
Політ луною - "Тут була...",
розписане на миті - "Де ти?"


III.

До неба - руки, в землю - слід,
а голосіння поміж ними
карбує пам`ять в заповіт,
за нотами - лягають рими

у шерех - цуценям до ніг,
під місто - гицля око сіре,
на вічно втоптаний поріг,
поза яким - господство віри.

24 Вересня 2008

Коли очей очікувана радість
ще бігала дитинно під столом -
мінявся ветхий град у ретрограді
на зливу віхи. Під небес крило

нагнало щастя вітру на хвилину
і стало легше набирати вись.
Я звідтіля нацебрував руїни,
щоб освіжити в пам`яті "колись".

Ковтав, мов студень вороння у полі,
та розліталося воно в сто "кра".
Як в горлі сіло - скам`яніло болем
та помарніло в спогадах в стократ.

У тямі - шляхом вимотані нерви,
вояцький крок, незважена хода.
Провісник долі - янгола чи стерво
на милість подає життю. Перерва.
Душа і небо - нерозлийвода.

18 Вересня 2008

Астрал - криївка сонця, небо - настіж.
Заходь - з дороги витри ноги перше,
ти в себе вдома - годі світло красти
душі. Мов іклами вівцю задерши,

зривати листя - за теплом плерези.
Пошліть еона з пляшкою плероми!
Уроки й заповідь життя Терези
Зевс переписує словами грому.

Прогнуті терези - і мить камінна,
де погляд затерпає нетерплячий.
Мій гносіс - полум`я в руках каміна,
рукопис догорає, вічність плаче.

17 Вересня 2008

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Дощ розбився, вітер - парашут,
голубої крові - на відро.
То за ним по хмарах била б`ють,
виїдає гливке ніч нутро.

В жилах міста згустки порожнеч.
Є за що - гріши чи совість май.
Затушую ноти поміж втеч,
занотую в кроках тиші драйв.

На відлунні побудую гру,
із підмосток суті суєти,
де вагою й важелем є рух,
а до раю - зрізані кути.

Западе під очі доброта -
штрих на серці, наче пензля мах
в німбах, надмальованих котам,
у мишино-мокрих кольорах.

Хай лежить собі, а я піду -
піднесу її в думках до слів,
щоб на щастя впасти чи біду
та у дівах вилічити вдів.

Загорівся криком від реклам,
вивітрив кишені та погас.
Німби надмальовую котам -
кепський з мене нині богомаз.

15 Вересня 2008

легенькі помахи пера
і світ в твоїх долонях
піт тече по скронях

легенькі помахи пера
руки твої заніміли
кров холоне в жилах

легенькі помахи пера
і ти стоїш у житі
над прірвою в житті
і заходи всі вжиті
які б не були ті різкі

легенькі помахи пера
і входи всі закриті
лишились виходи круті

легенькі помахи пера
життя воно картина
нажаль вона єдина

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

Падають зі стелі елементи ночі.
Мозок-піраміда врізався в пустелю.
Як собі постелю, (і якщо захочу) -
Так і буду спати у чужій постелі.

Руки не складаю - діафрагма в русі.
Бог мене будує, мов складний конструктор.
"В погляд скла добавив. На, покористуйся.
Складнощі in future." Футуризм-інструктор.

Дайте мені тишу, речі навколишні.
Сон мене колише: "Упокіймось з миром".
Надька - не остання. Третій - не є лишнім.
Залишусь собою: хоч дурна, - та щира.

Опалений ненавистю — любити буду.
Проситиму прощень крізь біль для вас.
Не треба так дивитись на Іуду.
Він — ваш міраж Христа, що йде крізь час.

Закопаний у землю — жити буду.
Хай моторошно, хай мене знобить.
Не переймайтесь — здужаю застуду,
Бо мертвим легше видужати й жить.

З очима чорних хмар — літати буду.
І деревом з корінням до небес
Я все стоятиму у передвісті чуда,
Допоки світ пітьми і сонць не щез.

З руками у крови — просити буду,
Щоб квітку посадили там, де я
Лежатиму, забутий, в халабуді
З нічних троянд.
Хай прийме вас земля…

Я на машине умной высчитал,
учтя все тонкости и сложности,
что ты — мой шанс. Один из тысячи
невероятных невозможностей.

Понять итога суть ли, форму ли
всё не могу никак осмелиться.
И в то, что уравнялись формулы,
мне до сих пор еще не верится.

Пришла и места не оставила
для логики. Ты — исключение
из всех и всяческого правила.
Моя любовь. Моё мучение.

О.Д


горизонт,простори безкраї,
гори,степи,річки і
озера

тварини і рослини
дерева

квіти,пахощі квітів
шматок неба
там мене не треба,а хочеться....
зірватись і полетіти до хмар
до сонця...
але доля Ікара...

думки і мрії мої крила
листок паперу небо моє,
а сонце...

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

несуть на ношах золото жовтневе
не те щоб хворе – ні живе ні мертве
з минулого – прожогом – у forever
без проміжних зупинок на концерти

ні шурхоту ні співу ні істерики
зіщулилось – не дихає не п’є
коктейль повітря і живих метеликів
нової ери – осені – моє

невже те золото фальшоване не вічне
багаття перетравить на зорі
і ми з тобою не відчуєм відчаю
нічого не відчуємо – гори!

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Она не помнит, он не ждёт,
Сегодня врятли кто придёт,
Ведь в сердце, боли больше нет.
А ненависть давно забыта
Она не помнит, его имя.
И он другой идеею живёт,
Без боли, и без сожалений.
Он мимо дома, вдоль её окон,
Проходит, оставаясь не причём,
Хотя конечно, он хотел быть за окном.


20.08.08 г.

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Я бачу світло крізь пітьму,
Я бачу в хмарах всі зірки.
Бажаю я, щоб зрозумів
Про що кажу я тільки ти.

Я бачу світло у пітьмі,
Яке народжує надію.
Я бачу сонце навесні –
Воно дарує нам всім мрії.

Я бачу світло крізь пітьму,
А коли бачить перестану –
У темряву сама зайду,
Та залікую усі рани.

Коли не бачиш світла ти –
То ним ти стань, і крізь пітьму
То світло людям пронеси.
Про це тебе я так прошу…

Змінили давно
Театр на кіно,
Життя на екран.
Але це обман.

Забули давно,
Що ми не в кіно,
Та граємо ми
Завжди.

Змінили вже ми
Кохання душі
На золота блиск.
Грошей мертвий тиск.

Забудемо ми,
Що були живі.
Тінями всі станемо –
Потім розтанемо.

Пр.:
Серцем треба відчувати,
Якщо кохається – кохати.
Якщо співається - співати.
Справжнє треба розрізняти.

Ти чуєш – музика грає,
Моє серце співає
І тебе я вітаю,
Та чого ти мовчиш?

Бачиш – всі вже танцюють
І предмети вібрують
Від заряду такого,
Та чого ти стоїш?

Подивися навколо –
У танку вже все коло.
Танцювати я хочу,
Так чого не ведеш?

Я к тобі пригорнуся,
Я тобі посміхнуся,
А ти час все марнуєш,
Чому не поцілуєш?

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

        Тоше Проескому
        хороший, їй-богу, був співак

Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх
вікон, по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.

саме того дня Єрусалим був зруйнований
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе, Йовано,
аж усі наречені світу обрізали свої коси
щоби звити кубельце для його розпачу щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами

От тільки тебе не було
Легковажна Йовано...

А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достаньо місця,
щоби її задмухати
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики
у церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...

А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу
якому теж
було холодно...
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
І спіткнулася об щось, що вже не було живим,
І вже не могло тебе кликати і чекати,
У твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
І пошерле, Йовано.

А назавтра ти вже не змогла
згадати, як тебе звали...

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

топчуть зелених туземців заповідників hazonів,
що помстяться, знявши чари єдності піщинок cehlи.

напад натхнень поглинув мозок звивинами.
тягар тіла жалібно ниє хтінням.
в губах жарина димом шкварчить.
цокають хідником копитця хтивих самиць.
stalkerи дна нишпорять bakи.
asfal ́t — лиш крига для крота.
іде війна між
зеленим,
жовтим,
червоним.
знову:
зелений,
жовтий,
червоний...
збіговиська cehlи щирять вікна.
тіло йде в termitnyk ніч лежати.

їдкі prožektorи очей
даремно нишпорять у бочці
безкінечність круглу diogena.

під muzykу капежу кислот
мурашник, вихора глитнувши,
полює в шерсті блохи-kenguru.

дай, сонечко силу –
де тебе вночі носило?
у тебе в серці вкублюсь – гадом буду.
не закрили вікно – на священний пагорб
чортів із пекла напустили.
а кістлявий косить костомахи –
срібні павутинки до небес.

могли правити світом,
але не правили:
з мурашника ми вийшли
і йо ́го дрюччям дрочим –
суспільний гріх лихий,
але веслом веселка весело гребе
зівсебіч в нас точку волі –
згусток гордий самоти.

на палю сварожого кола – збіговиська богів –
губою рибу наштрикнули –
тріпотне лусок сузір’я
на вісь кулястого безміру,
прорвавши всесвіту пузир,
спустили часопростір в небуття.
а тут зі швидкістю світла
кроти зачервоточили землю чомусь
і вганяють хрустом в сказ людей,
що чують цокання під ними
землі рідної minи.

перевтілений ikar reaktyvний в небо попердів
кінцем задовільнитись,
під оплеск черні у nirvanу,
лишивши просторову рану
fejerverkом для роззяв,
для правовірних – богом.

включився – і м’ясом по хмарі побіг
наздогнати за обрій у вoгнену кулю назад,
що землю мете променистим волоссям,
şlifуючи палко губами
яйце у слині okeanів і шершавості гір.
ще й місяць прилип – parazyt.

над ополонкою сиджу –
моя religija – наживка.
господи, дай милість пізнати –
куди всунуть свідомості штир?
коли заснеш, божич при ́йде з пазурами,
з язиками батогами і nimbом прокляття в руці.

записуйтесь в божичі!
у кого не виявлять крил обрубання –
голови monetою дзвякнуть,
бо jog є покруч і святий кощун
співом xare krişna
пнувся-пнувся і вознісся.
gazами спузирився neptun:
лицеміри-мордовороти!
вішайтесь під воду!
військо mamonи!
візьміть до рук списів відростки,
prezervatyvи nimbів натягніть
вперед! на воїнство небесне!
armageddon посядемо підземний!..

а ночами дзюрить дощ,
соромлячись при сонці, мов упир,
котрого погляд світла спопеляє —
мучитель блаженний промінням
виродків тьми непорочних.
щирого серця налийте гранчак!
дружню долоню закуски подайте!
хай світло втілиться у чернь!
хай жовч у червні заголосить!
хай зелень пнеться в синь!
хай в неї він жбурне betonного стовпа,
якщо вона – бездушна statuja свободи!

сонце – рак червоний в нору заходу поліз
і втопився у крайнебі,
на нім лишивши краплю крові.

тиша...
лиш, мов самогубці,
глухо гупають об твердь земну
яблука достиглі...
і коника політ натхненної душі
у самозабутті сюрчання...

завіса ночі впала.
в трухлявому селі ворони з храмом б’ються
і крізь двері із туману стежина в ляк веде,
де згустком крові комар удавився,
горять сонця клітчасті людських гніздовищ,
протяжно виє вітер на orgánі димаря,
шепчуть краплі, тишу п’є трава
та чути звуки тихі – гниє солома стріхи...

ряднина ночі на землю накинута –
старіша світу сварогова свита.

на блакитному arkuşі неба
проявляє всесвіту світлину
одноокий fotograf місяць.
у чашці небесного çajу
зоріють krystalики cukrу
і місяць – кружальце lymonа.
наче зирять зорі,
мов очі,
у душу,
як входи світів.

вночі запалив сірника.
у темряві який барвистий та об’ємний вогник цей!
сила тла.

світає.
мул тьми осідає на покруч дерев
згустками божичів чорних –
здіймає хвиля сонячна
каркання молитов крилатих зародків ночі.
зі сходу обрію mil ́jardи рук тягнуться –
обмацуючи землю,
сліпий мандрує на захід.

сонце, скоро до тебе поверне земля
тіла частину, де я (воша) сиджу
на пеньочку – жую колобочка.

золотосяйний хорсе!
ти випромінюєш і притягуєш,
відчуваєш силу ядерного серця,
теплим язиком лижеш
звіряток і паростки,
й воду в хмари відземляєш
для дощику теплого
для райдуги-веселки,
якою дітлахів чаруєш,
рудий волосаню вогняни ́й!

сонячний зайчик –
вистрибок
блискавки
сонця.

око в mikroskop:

здовбнув шляхами камінь горілиць
лавинним криком підтюпцем стрибун
жбурнув ядро у натовп шипунів
клубок болючих кишами хвостів
могильного діда мороза мішок
на плечі скочив не один злодюга
спаявши губи од вибуху подалі
встромив свій гріх у слиз по вуха
щоб чхнути пір’ям напихали хобот
мух роями прорвалися думки
несучи у небо сонячні плювки
до водоспадів благодаті
на зад упав роздутий коклюш
перечепивши ключку ненароком посуд
розм’яклих черепів закам’яніли мізки
в papir naždaçний не для ніжних шкур
мов мильних бульок у вирій ключ
послав monter усіх у небо
зблиснули серця хочею слизу
висолопить час всім дулі із кишень
зголивши плоть по крайню міру
встромивши перст у м’ясо губ...

кінець світла.

мозок – пустка до дзвінкості…
та серце занило повити словами
з нутра в гробову пустоту,
де вправні боги прирекли
вічно всесвіт свій хвіст пожирати.

з людьми балачки суть марні про дух –
мурахи в мурашник замкнулись хрестом,
і богоносця тіло мислить стадо.

у плоті богу тісно –
поривають мрії у всевишній вимір.

любов родила волю і померла.
родив мурашник бога.
людей відрікся бог:

приніс безсмертя їм кощей –
вони й його розп’я ́ли.

люди-люди,,, – вбить вас гріх!..

1. ПІСЕННИК ДЛЯ НІМИХ

буду скупомовний – буду німий.
я пізнав істину
й до неї шлях вам хтів подарувати.
ви ж зробили з мене блазня.
ось чому я німий, а не розп’ятий.


2. ПУСТОТНИЙ NIMB

мій безмірний nimb –
сім небес:
наді мною,
в мені,
кругом мене,
у всьому,
у всіх
силою духу святого
швидкістю думки
крізь ніщо
в точці волі
всемогутній.


3. У КЛІТЦІ

тільки розгалужусь! –
гординя спалює цурпалки...


4. ПРОТИ ЧОРТІВ

чорти знизу
п’яти лоскочуть зубами.


5. ПРИ РОЗЛАМІ

гостротою вістря волі усвідомлення
усвідомлюю розлам
схлопнувся.


6. ПРЕОБРАЖЕННЯ

по воді кола –
від мене витекли очі,
а зісподу у безмір –
вже очі-сонця божества.


7. ВОЗНЕСІННЯ

розійшлися плоті шви –
оболонки душі
і плоті metal розплавивсь у magmі душі.


8. ПУСТЯК

я переселився в ніщо.
гості неможливі.
блискавкою будь-кого переконаю –
vakuum akbar!

9. МОЛИТВА ВЕЛЕСУ

imperatorе плоті nejron,
хай буде воля твоя
милосердною,
але kesarю – kesarеве,
а сварогу – свароже.


10. ТІЛЕСНІСТЬ

мозок – тіло розуму – тіла свідомості – тіла душі – тіла духу –
тіла всесилля – ядра всеєдності всюди завжди.
тіло смертне кожне.
тіло порожнє – baraban пустоти.
і розум у сплячку вкладає свідомість моя –
когось із верховних
висот чи глибин
кулястого всесвітів безміру.


12. СИЛАЧ

волею усвідомлення крізь ніщо
я є точка сили
вістря смерчу потоку
осердя кола богів
будь-де будь-коли
будь-який і будь-скільки.

шкіра потужного вогню,
чиста свідомість,
ядерне серце-нутро,
божественно воля розвинена,
рій зібраний творити світ –
я не останній із істот!

внутрішній безмір розпирає зрівнятися божому,
аж обручі тріщать mentalоломом долі
роїща втілень від bakteriї до божества.

прана перунова вогняним стовпом в мені буяє,
в жилах силою кипить!
з високоvol ́tного нутра pul ́sую сонцем.
розірви мене, святий дух,
farşем по стінах від переdozу!


13. СВОБОДА ЧИ СПАСІННЯ?

не можу наймитом бути –
незалежність не пускає –
свобода перевтілень

віддати богу душу,
позичену в нього?
чи в душу пірнути
в спасіння без вороття?


14. ЗАНУРЕННЯ

занурююсь крізь часопростір – оболонку безміру,
крізь часополе – святий дух – запас сили тривання всесвіту
волею – пломенем свідомості – оболонки душі – рани,
з якої виривається бог
вірою – пломенем святого духу,
що прагне нас – цілковитою раною.


15. ПЕРЕРОДЖЕННЯ

зійшов з божевілля – звільнився в безумство –
свідомості чисте блаженство з божої волі пізнав –
свідомість відьмацьку чисто чистить чистотіл
частотою духу святого.


16. ЗВЕРХУ

хай би я – пропащий...
а то і ти – покірна тінь моя взялась вогнем мене лизати,
мов жінка хтива та, що п’явкою до мене прилюбилась,
мною щоб наповнити утробу –
новим рабом рабів до гробу.
святий перуне! nimbом будь моїм,
до мене зло навколо мене страчуй.
добро ж своє я квочкою пригрію,
зросте з якого рій жар-птиць,
що вийшли з мрій яєць моїх,
немов спокуси трьох світів,
що з усміхом блаженним святий наживку щастя проковтнув
й залоскотав русалку до припадку
тріпотним словом проповідним.


17. УСАМІТНЕННЯ

добро є лати сили,
бо людина кволістю гола.

що за відьмак на побігеньках чорта?
сам чорт відьмак!
а ти торгаш між двох світів kontrabandою буттів.
учити ж мусимо науку задзеркалля.
й перекинемось в чортів
чи божичів.
ні. проникнем краще вже собою,
бо не втратиш себе, як посади сходоверш.
сам – свобода волі свідомості стан набувати собі,
волею сили подій явища творити,
людей та їхніх пастухів
ліпити – стадо своє.


18. ОПЕРУНЕННЯ

високоvol ́tність всесвітнім потопом обступила
і я наповнився водою до русалок –
orgazmами свідомостей сплітатись в нитку щастя.
так простіше, але розум на ́щось є.


19. ЩАСТЯ

думок нема – лиш бризки вогників,
блаженна радість,
насолода виверження
виверження насолоди,
мурахи жевріючої ніги,
короткохвильовий спокій,
задоволене щастя...
спаси, боже, від думок!


20. ПРОМІНЧИК

відьмацький хвіст –
це ворушіння kundalini.


21. ОЩАДЛИВІСТЬ

зменшення крихт –
збільшення можливості багатства.


22. ВОГНЯНЕ ТІЛО

моя свідомість – згусток світла,
що не перебуває у наві та яві,
а біля, серед.

вістрям свідомості розтинаю яв,
rtutt ́u перебігаю крізь плівку
у воду нави потойбіч докупи.
я сонце.


23. ЧИСТКА

закляв судьбу в separator:
в небуття знімаю піну злиднів, збочень, бід.
я сонце,
ядро magnitне – бог.


24. ВЕСЕЛКА

я настільки не всесильний,
що навіть не здатен звідати поточний поперечник всесвіту.
хочете – знесу яйце,
з якого вилупок – жар-птиця –
щільне небо посмішок губних!


25. ЗЛИДЕНЬ

невже я – недостатньо гидке каченя,
щоб стати лебедем прекрасним?!.


26. МОЖЛИВОСТІ

переміщення накручує magnitне тіло.
рівновага морить страсть.


27. ВСЕЄДНІСТЬ

в життєву нитку переплелись нечиста сила й святий дух.
створіння боже – чорт.


28. ВІДЬМАК

з гордо опущеною головою
тиняється дзьобаний черню посланець небес
дном муті сприйняття на потьмарене світло

із власного лайна всі ліплять сходи на небо.
та дощ розмиває щораз по власні вуха.

неотесаний добродій між şlifованим бидлом
підривається і мчить
від себе мавпи навздогін
у згусток безміру вогню,
що мавпі – живцем krematorij
й нуртує в бозі – всемогутній.


29. СВОБОДА

для відьмака є три гріха:
любов, ненависть і служіння.


30. РОЗДУПЛИВСЯ

з яйця пустоти вилупився –
пізнав всевишнього у всьому і кожному.


31. ГУЛЯЩА СВІДОМІСТЬ

додаткове тіло моє –
на священнім пагорбі – камінь.


32. ПЛОТЬ СВІТОВИДА

дослівно світ є світло,
і темінь – темні черепи,
що мізки світла огорнули –
частинки світу найдрібніші.
душа ж його – безмежно-круглий
всевишнього сварога задум
із мислі вибуху свідомості зростить
всевишніх друзів – світотворців.


33. МІСЦЕ СИЛИ

пагорб без хреста – священний.
пагорб з хрестом – могили срака.


34. ВІДКРИТТЯ

відчиняю двері в рай –
а там пекло копошиться..!

відчиняю двері в пекло –
і... в нізі розчиняюсь.


35. ВІД СТРАХІВ

хочеш вбить страхи життя свого –
на кладови ́ще уночі ходи,
поки страх не оберне ́ться в скуку.


36. ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

дитинство – рай для тертя свідомості, розвиненої до
об межі свого ще нерозкритого розуму,
коли ще потойбіччя – білий світ цей.

першорозум вивергає всесвіт –
проміння першосвітла гусне в вогняний туман,
що осідає у вогне ́нну воду світовидом.
це причина наслідків усіх.
без благодаті ломки у істот,
без сили в’яне воля.
безмежжя – цяцька бога.
дух земний – священний згусток.
роботи всевишнього – усі.
свята святих – усе.
смерч душ обожнився в стрибога.
всесвіт – серце божества,
що б’ється від безмежжя до первинного ядра.
вогнебог триликий: сонце, блискавка, багаття.

І, може, знайдеться магнітний ключ,
який вона згубила на світанні,
і, певно, я тоді, старезний плющ,
нарешті переможу у змаганні.

Вже стільки діб замрновано, повір.
А я чекаю на магніт розради,
який у полум'ї сховав залізний звір,
той, що прийшов на поклик людства з нетрів Аду.

Сергієві Татчину, у відповідь на його "Листи другові" ... З вдячністю за дружбу і вірші.


Оце, пишу листа тобі, мій друже,
Бо знаю, що й ти знаєш, що «не дуже»
«Ідуть діла» на нашім білім світі,
Бо в безтурботнім і веселім літі,
Ще непомітно, тихо, крадькома,
Крізь осінь пробирається зима…

Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна…
Ото й біди було б… Коли б вона одна…

Бо знову зло вдягається добром
І пише вірші щербленим пером…
Його слова заплутані і темні,
Безглузді і бездушні, і даремні,
Плетуть пастки, щоб наловити душ,
Нестиглих, понівечених гріхами,
Налитих люттю, напханих грошами
По саме серце… Бо душа мала
Ніяк не помічає того зла,
Яке дає солодкі обіцянки –
Яскраві витребеньки і цяцянки,
Неначе з неба, сипле на живих:
- Чого стоїш і думаєш? Лови!

І поки забавляють всіх «цяцьками»
Зло свою справу робить між людьми,
І «зтравлює» на смерть братів – з – братами,
Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми.
Допоки всіх не зводить до могили
І там, біля останньої межі,
Всі, як один, волають: « Боже милий!
Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!»
А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку…
Його мовчанню вічність – не межа,
Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки
І глянув в себе – явиться душа…

А вже про те, якою вона буде
Хай кожен скаже справжньому собі,
Бо душі – різні, отже й різні люди…
( Не складно й загубитись у юрбі.)
Бо тут усім сліпим – одна дорога,
А «зрячим» - очі , щоб узріти мить,
Коли, закривши їх, почуєш Бога –
Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього…
Він вічністю до тебе промовчить.

Така от філософія, друзяко,
«Прибилась» повечеряти в мій дім…
Колись писали: « Слово – лож» … «однако»…
Воно – всього лиш слово і …
Бог з ним…

Бо, до нестиглих душ недокричатись…
Безглуздо в дурнів мудрості навчатись…
Тепла просить у вічної зими,
Розбивши лоб об лід – не будем ми…
Ми будем всіх безпам*ятно любити
І дивуватись кольорами світу,
Щоб знову від зими, іти до літа,
І жити так, як і потрібно ЖИТИ!

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон