Сім_pixel_0
image формату psd-e
нетреба куль
убий по-іншому мене

по-іншому…
по справжньому…
мене несправжнього
убий…
у
б
и
й
мене повільно…
дзвінком
з мобільного
форматом mp3…
і з пам’яті
зітри…
у
б
и
й
мене повільно…
2009

Межсезонится нынче погода,
застревая в глазах горожан.
Знаешь, друг, мы выходим из моды,
на ветру наши жизни дрожат.

Тишиной набивая карманы,
анонсируя будущий взлет…
Нас «вчера» никогда не обманет,
но «сейчас» все настойчивей врет.

Слитки времени, мякоть вселенной,
боголюбово сердце мое
проливается волжскою сеной,
соловьем в поднебесье поет.

Кому-то даже счастье показалось.
Нахмурилось, пожухло, отцвело,
а мне всегда навязчиво икалось,
вдоль по судьбе ходило помело.
Я был не рад, но принимал на веру
шаги навстречу, руки на плечах,
и яркий сон, но чаще – серый, серый,
и эту невозможность закричать.
Водил себя по круговой поруке,
горластый пивень, пестрый какаду,
всегда готовый к шумной заварухе,
себе на зло, а чаще – на беду.
Но так и не надломленный похмельем,
веригами, как праздностью, гремя,
так неожиданно подхваченный весельем,
я всё вдыхал, но выдыхал себя.

Декамеронится эпоха
и гёльдерлинится слегка,
а мы живём совсем не плохо,
смеёмся над слезами Броха
и судим всех издалека.
Громим империи и царства,
под корень, – и вишнёвый сад,
но витамины и лекарства
нам колют в персиковый зад.
Местоимения без места –
от «я» до «мы», и «я» в конце –
всегда несут печать инцеста
на свежевыбритом лице.
Оно клеймо, оно сургучит,
оно наличностью полно,
летит себе с той синей кручи
ему, пустышке, всё равно.
А мне не всё равно,
я помню эти лица,
глаза и руки, тихие слова –
я помню всё… смотри, уже тепло,
смотри, уже весь мир – теплица,
к материкам прильнули острова.

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Я загубилася між снами і реальністю.
Не вперше і, на щастя, мабуть, не востаннє.
Не треба плакати. Достатньо геніальності
твоїм думкам. Замало нашим спільним раннім.

Не вперше це зникають всі брудні тунелі,
та пил вкриває чийсь – не мій – письмовий стіл.
Так легко потонути у крикливій трелі –
невже не вистарчає серцю зайвих діл?

Крутитися на місці з болем, мов та дзиґа –
моя прерогатива, кажуть, мій талант.
Розбити в друзки варто скло і кригу.
Не вперше, не востаннє. Без душевних плат.

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Вже осінь невдячна бурмоче під ніс собі арію.
Ти чуєш розлиті грозою октави небес?..
Сидітимеш сам у забитих, брудних кафетеріях.
Творитимеш серцю колонії, грізний Кортес…

А я ще пірнатиму в озеро мрій про Канари...
Про новий початок без казусів... Близькість зірок…
Дебют мій на сцені – негідної бою бездари…
Про відгуки щастя… Та милий для когось курок…

Живи як усі. Розучися у хмарах блукати,
Крила мрій непокірні віддай без вагань у ломбард,
А серця режим із ”vivace” зміни в ”moderato”
І талант закопай, мовби отчі клейноди бастард.

Пресвітле чоло, ніби Звіра знаменням пекельним,
Затавруй своїй Музі нехитрим значком ”Copy write”, -
З купюр зеленавих Мамона моргне хитро, шельма,
Наче кажучи: ”Буде все в тебе ”the best” і ”all right””.

Ідеям – аборт. Нестандартне – під скальпель формату.
Янголиними слізьми проступить ранкова роса.
Багатство та успіх – комфортні невидимі ґрати…
Але хай йому грець – як же манять оті небеса!...

Ці шляхи - заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі - як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.

Як повірити в себе, коли всі навколо не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече -
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір'я на душу вдягти без вагань.

Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І коли я впаду...заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.

Небокрай ніби греблею стримує води червоні.
Обірветься - і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить:
затамуємо втомлене дихання, доки живі.

На зеленій планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле "зажди".

Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana
і в імлисте нікуди пустити її...назавжди

На розпродажі вільних сердець
ти побачив її,
порцелянову ляльку.
Голубі оченятка,
та і губки в сам раз –
дорога, мабуть, була та мавка.

«Нагелюєм волосся
і одягнем костюм…»
Ну, звичайно, які ж тут проблеми?
Покохала тебе…
«…і безплатно, заміть!»
Вірний розв’язок шляху-дилеми.

Все гаразд.
Але стрілки летять.
Ти ж і далі стоїш на своєму.
Потоптав і погрався…
«…я куплю щось нове!»
То ж давай, попрямуй до гарему.

Порцелянова лялька,
порцелянові мрії…
«Та замовкни! Я сам собі пан!»
Краще барбі,
а чи радше повія?
Розламала пластмасову грань.

Повернись!
Ну навіщо вбивати?
Подивись, як розквітло дитя!
Порцеляною вкриється
і застигне, як мати…
Повернися, не йди до кінця!

1
Привіт. Як бачиш, я вернулась.
Без блиску, шику і гламуру
Приймай мене назад, твердине.
Пробач, наговорила, знаю,
Не варто було лити сліз:
Яка я дочка після цього?
Мені б вина, видовищ… Дзуськи!
А навкруги ж вмирають люди!
Не заздрю. Як усе це терпиш?
І навіть не жалієшся
Ні словом.

2
Отам, далеко, під французьким небом
Я раптом усвідомила...
Ну як сказати?.. Ти єдина!
Єдина, неповторна, мила!

3
Не зможу жити без твоїх пісень,
Без жита, маку і сестриць-ромашок.
Без стежки, де гуляла босоніж,
Де вперше взяла хлопчика за руку.

Без стін отих, де упізнала біль,
І перший злет, любов, розчарування.
І навіть без полатаних доріг…
Без Рути, Тараса і Міста Лева.


4
Ну що ж? Приймаєш у свої обійми?
Боротимусь на цей раз з помилками.
Тебе плекатиму, немов дитину,
Моя любове, рідна Україно!

Що означає зрада?
Колір її волосся?
Під комірцем помаду?
Щойно зім’яту постіль?

Очі тоді додолу
Градом, чи самоплином.
Брешуть – як в каву солод,
Правду – як ніж у спину.

Помстою й ненароком.
Випадком чи роками.
Необережним кроком,
Знайденими листами.

З одягом на підлогу.
З потягами назустріч.
Біля багаття вбого.
З «хочу» сильніш від «мушу».

Як називати зраду?
Криком, чи шепотіти?
Вибрати спосіб страти –
Впотай, чи навстіж місту…
2009

Ми ідем, а куди – ми не знаєм,
Ми говорим, а що –то нам все одно.
Говорити про мову то важче,
А ніж писати про мовчання,
І десь іще вихоплюється про кохання.
Котимось у порожнечу,
Падаємо у височину.
І високість відкриває глибини,
І надає притулок сутності вмирущого.
Ламаємо кайдани раціонально-логічного пояснення
І не зворотно руйнуємо межі тої ж сутності.
Кликання підводить ближче своє покликане.
Куди?
У далечінь,
Де покликане перебуває, як іще відсутнє.
Кликання кличе в себе,
А тому постійно туди й сюди:
Сюди,
У присутність,
Туди ,
у відсутність
Куди?
Як неприсутнє поміж відсутнє -
Первісно єдина єдність.
А ми просто вмирущі…
Вмирущі,здатні вмирати,
Мандруючи в смерть.
У смерті збирається найвища потаємність буття.
Смерть уже випередила будь-яке вмирання.
Чотириєдність –світ.
Світ не знає минулого,
Такого,
Що вже не присутнє,
А називає суще,
Що вже було.
Тільки що біль ми не можемо уявити
Антропологічно
Як відчуття коли болить.
І тиша –це не просто щось безгучне.
У ній лиш застигло непорушне
Звуку та звучання.
І справжня проза ніколи не прозаїчна
То просто забутий і зношений вірш.
2008

Пластилінові руки пишуть пластиліновий вірш
Полум’я гасне з кожним свистом легенів...
В очах ілюстрації в вухах – голосна тиш,
Квітневі танці – вірші в мене не квітневі.

Думки відшліфовані та відшліфований рух.
Боже, як сумно від того, що все йде по плану,
А в мізках у тебе застрягли (як дивно) ті штуки,
Що кажуть тобі не треба, не слухай „Нірвану”.

А твоє пластилінове серце рветься і рветься кохати.
Твоє пластилінове серце бажає налитись кров’ю...
І коли я повірю, я, мабуть, зможу літати
Та відлетіти з дому, туди, на волю...

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

Тихо… аж чути, як на воді
місяць плете мереживо…
З Богом душа живе опостін,
прогрішення не ізлежаться…

Безсоння, як сонце, але навверле:
і радість безбарвна чи вицвіла…
І спогад, неначе підступний філер,
бо ніч для душі – дроковиця…

А гріх самосій, Іісус-колосій…
Молитва стоїть ядрениста…
Всередині голос прокинувсь: «Не скній,
на віслюкові – у місто…»

Ще важче виходити правді у світ,
ніж із води каменюччю.
Наблизивсь до істини – скрижанів…
Світ позичений сей, як відбуча…

Безвір’я дере… мов суха ложка рот.
До землі повний колос зігнувся,
а пустий – догори… Живу на зворот…
Колись Рим врятували гуси…

Так і я хочу світ врятувати… І що?
Ось мої… ось мої, люде, вірші…
(В книгозбірнях такого добра зчОсом,
прочитай – і писати збоїшся…)

Моя збірка в руці так, як на киселю
кожушок… Рими, наче каруци,
поскрипують. В пісню смуту зів’ю!
Вдар у стіл – ножиці обізвуться…

Я розчесала
Волосся хмарині
Червоним гребінцем.
А там, де сивина сходу,
Лишила килим
Устлів рясних.
На сльози неба відповіла
Посмішкою веселки
Бабиного літа.
Я Осінь... Я Пані...
Крадійка Літа...
Не судіть мене
По теплих ненароджених днях...

Тишу різали леза колій
Під вагоном номер сімнадцять,
Твоїх губ запах, наче в магнолій,
І дощу скалки, ніби на щастя…
В грудях серце ридало, мов кала,
Сонце тихо згорнулось в калачик,
Тебе знову дорога крала,
Як циганка з обіймів гарячих.
Десь лелечо курликав Київ
Хмарочосами в горло неба,
А перон під ногами скиглив
І вислизував, як амеба.
Голуби цілували ноги
Тим хто плакав, і хто сміявся,
Бігли очі під чорним смогом
За вагоном номер сімнадцять.

Заховавши мене в обійми,
Щастя пахло тоді бергамотом,
Бігла осінь індійським фільмом
Екранно-рудим горизонтом.
Очі лізли під шкірку блузки
Пальцями ніжно-хитрими,
Вітер день розбивав на друзки,
Ну а ми зізнавались субтитрами.
Ну а ми все одно любили,
Посадивши дорогу на плечі,
І серця в грудях псами вили,
Як прощалися так лелечо.
Вечір зорями в небі зіграний,
На губах поцілунків печатки...
І в руках гріло руки відданно
Заримоване в тебе дівчатко...

Він умів підсинювати ніч,
Небосхил робив зі свого тіла...
У руках тримав солоний вдих -
Я по-іншому вдихати не хотіла.

Він мав серце трепетне й важке,
Що в мої провалювалось груди,
Й розливалось мякоттю тепла
Так, що він міг потрапляти всюди.

Він здригався, наче всі в одну
Крапельки збігають намистину,
І мої вкривали дві руки
Нотним станом спраглу його спину.

Я із посмішкою згадую той час,
І не стримую глибокого зітхання...
От якби ми вибирали смерть,
То померли б з ним під час кохання.

Сонце стояло крайнеба,
як пам’ятник вмерлому дневі.
Сонце лежало крайнеба,
як округлий розжарений камінь.
І розпливлося крайнеба
кров’ю мого серця,
клятвою: "Я повернусь,
та ніщо не повернеться знову"...

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

буття, задивлене в відсутність,
і це - моє буття.
життя, немов чужа присутність -
це зовсім не життя.

ці рафіновані контрасти
у снах розмазую,
щоб на лопатки дійсність класти
своєю масою.

моя дзвінкоголоса тиша -
впадає в крайності.
круг мене лиш кімната хижа
до незвичайності.

німе мовчання лихо судить
мою апатію
за ці ганебні пересуди
й за психопатію.

на мене давить хижий простір
цього відчуження.
вже верне від шаблонних тостів
"в моє одужання".

розгадую загадку небуття,
а в нім - Присутності
й приходить раптом забуття
моєї сутності.

розтягую минучість днів,
систему змінюю,
ось губи мої - білий гнів -
укрились піною.

ховаюся від всього світу -
і він ховається.
абсурдність небуття розвідав
тож залишається

бути

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
То ж були мамині очі – рідна у них роса.
Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
Рідна сестра танцює в тата на голові.
Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
І загорітись хочеться першій оцій траві.
Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
Крона твоя оливова громом між піднебесся.

Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Летіли дні, листи, ракети.
На перехресті двох віків
Вгризались зуби у планету,
І вили, вили хижаки.
Пусті тенета...

Скільки крові на тебе налити жертовнику мрій?!
Скільки років чекати на посмішку вашу, о боги?!
Воля кроку зі стежки і може неправильних дій
Все ж дорожча аніж обездумлені роки
Все так просто, коли ритуали шліфують століття...
Час настане і хтось там запале свічник
Але я так не можу і з зеленавого віття
Побудую ту кущу до котрої зовсім не звик!
І поставлю її на найвищі висоти наземні
І чекатиму Бога допоки світатиме путь
Ми з ним сядем на хмари, як діти позвішуєм ноги
Посміємся, поплачем, Він моргне мені й скаже- "Забудь"!

Як холодно
шукать в осінній сірості.
Як боляче
блукать на самоті.
Бентежить серце сум
від тої ніжності,
Що завернула в ковдру дрімоти...

Як соромно
від шепоту невинності.
Зриває вітер шум із вух...
А лист,
Як золото,
як символ вірності
Знервовано і впевнено летить...

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
Коли б вмила, то плакала б ...Голос м' який , як вата,
Шепотів чорнокрижно: спинися , моя дитино.
Я ж , як дошка, потріскана – невтесане Буратіно!

А він в лоні колесиком, мій акваріум з рибкою,
Пальцем тиче в живіт, а по небу пострижені сови,
Бо було ж уже - кров'ю харкнув в обличчя свідкам,
Ну і ти вже не жінка, а сходинка в порожнину.
На тім світі світи, бо нащо йому добрі люди...

Бо нема його. Ручки , ніжки і перфоратор,
І голівка лежала чорнява в клінічній мисці.
Будуть лиси ходити, торкати мій всесвіт лисий,
І вплітати божих корівок між білі патли,
Розірве молоком на частини стоградусні груди.

Адекватною до відроджень я вже не буду,
А луска хрипоти опаде, як колюча крига,
Коли бавились в смерть - заніміло чоло повітря.
Я стою тепер... Бачу, ті самі маячать люди,
І несуть своїм дитинчатам сонця достиглі.

В черепашкових панцир-будинках і навушниках.
Наливай...
Схлипом литиметься горілка,
А думки знахабнілі рудіють -шастливі білки:
Домальвують в горловині розпуки смужки...
-Пити будеш?
- Пити ?
-За нього ? Буду.

Хмари крапають сином . Тяжкі мов свинець, повіки
Просівають земельку мертву гульвіси-будня.

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Над нами мешкали зимні зорі,
І знизу ми їм віддавали честь.
Снували, засновували та існували...
І час дозволяв зупиняти миті.
Світи наші липли безмежно-просторі
У центрах збагачених в сні перехресть.
Ми пили до дна, що життя нам давало,
Й п'яніли до смерті - молодо й сито.

Ми мали ту ніч у кожній клітині,
Слова шліфували терпке піднебіння.
Дві спини й розмова. Два серця й мовчання.
Волога дорога халвою здавалась.
І кожному дано було по драбині,
Хоча вгору важко тягнути каміння.
Ми дряпались в небо пізнати кохання,
І там ти дізнався, що я ... зірвалась.

Заходилися криком – розходились порожні,
ні виходу для гніву, ні входу у взутті.
Перемагали гордість і чулись переможно,
як падали-не-думали чого вартує кожне.
Так встекло та безбожно,
де треба, та не можна
вдавались до утіх.
Виходжую, виношую, у вихідний узутий,
старі недільні спогади, розорюю папір.
Начищую, вичищую чорнилом доки груди
не перейдуть чистилище, ще за чистила втнуте,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути,
де крики до сих пір...
Розчулений, розважений повагою до себе,
розсіююсь увагою – збирай очима храм,
вхопи, де пробиваються слухняні пальці вебом,
на гілці, завербованій поезією й небом,
так легко та набожно,
де можна і не можна,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути.
Взуття знімай – я там.

12 Травня 2009

підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Над душею не стій
дай повітря…
ков ток
ковток
ковточок
холодного
модного
прілого
талого
снігу
роз-та-ло-го
в роті
як буль-башки
іскорки
ниточки
рисочки…
плачемо
в мисочку
малюємо…
писочки
маленькі
мармиз очки
б’ємо об сніг…
над душею не стій
дай повітря…
2009

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.