Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Ох, як довго вона манила,
запрошувала, благала,
погрожувала і попереджала,
аби лишень місто увійшло
у її маленькі двері.
Аби роздивилося серцевину,
оцінило начищені глянці,
струсило пил із бестселерів,
перевірило стелажі на міцність,
образилось на цінники. Тричі.

Із зухвалістю від бога вільною,
стіни почали насуватися,
накочуватися і наступати.
Вона стискала, охоплювала
палітурками, сторінками пергаменту,
виловлюючи дорожні вихлопи
з його ракоподібних легень.
Обнімаючи, голублячи, убиваючи,
ховала місто у своєму лоні.

Волею повітря єдиного подиху,
волею простору єдиного руху,
світ за її скляними мурами
почав танути, зникати, гинути,
благати і висихати, висихати,
жертвуючи небу право жити.
Вона звільнила, полишила,
залишила це місто самотньо,
тихо, задумливо і милосердно
споглядати покісткований світ.
Сам на сам із останнім плачем,
дощем, сльозою, річкою буйною,
вологи життєдайною краплею.
Останньою маленькою краплею,
захованою на будь-якій зі сторінок.

2016

Ось вже остання одежа скинута,
полягла у бою із вітром безжальним.
Залишились дельти рікок північних
наповнились струмки вен пульсуючих.
Чорно-гранатове гілля дерев у парку
спалахи літа-весни-осені вистраждало
і тепер морозом на склі звивається,
наближаєтся з трепетом, несміливо.

Так довго ліпили у мріях зиму,
аби злипались чудернацькі крони,
плавленим пластеліном сніжної ковдри,
аби наближатись ближче, аби торкатись.
І цілуватись тими місцями гарячими
з яких навесні проростуть бруньки.
І обніматись, так кронами обніматись
щоб від тисячі іскор танув сніг.

2016

Старий місяць вусатий і впертий
вливає у себе горнятко ранку,
вдихаючи аромат світанку,
і наскрізного синього диму.
Молодість вечірня й забута
сходила першой сильною зіркою
коли Старий був Молодий,
коли ліхтарі світили натхненно.
Погляд втомлено котиться вниз
до найперших лінивих тролебусів,
що щебечуть маршрутами сталими,
зав'язаними і перекритими.
Розганяючи потоки в калюжах,
ледве ковтаючи напругу з повітря

Та Старий місяць по-доброму впертий,
як би не дослухався зрадливої пам'яті,
не розуміє ролі у божевіллі ранку,
не знає для кого працював маяком
всю свою бліду і холодну молодість.
На які злочини йшов непокарані,
аби рятувати портових примар.

Не знає і тане, не розуміє — зникає
тоне пам'ять у морі променів,
зникає Старий із порядку денного
і ранок слідом за ними тане.

2016

Колючими спіралями дим,
гострий, холодний й розмитий,
випурхає униз із діри
у темній половині місяця.
Опускається до дахів,
розрізаючи громовідводи,
провокує несвідомий страх
гучних ночей, сумної погоди.
Залишає колоті рани
в кватирках ілюмінаторів,
малюючи гнилі натюрморти
вугільно-сталевою фарбою.

Мазутними морями дим
нашаровується над асфальтом.
Полює на німих сновид
в темні години, перед світанком.
Аби туманами рештки снів
засмоктував старезний місяць.
Гострі, холодні й розмиті
накопичував у собі душі.

2016

Коліями срібними, бордюрами
відміряють метри-кроки.
Восьма ранку — бордюрами
балансують у межах мови.
Хитаються лінивими хвилями
від зупинки, до зупинки. Сонно.
Вода здригається хвилями:
свинець у черевиках. Важко.

Голосним сплеском! Вихором!
(Падати у воду холодно!)
В тротуарах не потонете,
посунете на свою роботу.

2016

Приходять сюди щовечора,
у єдину тиху кімнату,
рахувати скрипучі припливи
океану поту
                     і важкої роботи.
Щораз упираються в межі,
мозолями малюють нові.
Яка вага тисне шипами,
що її підіймають
                          дитячі тіні?
Кілограми тротуарних образ
обростають чавунними м'язами.
Угору! Цей келих за вас!
гострі словом,
                      глибше зламані.

2016

Розмалюйте нас,
розмалюйте повністю!
Сірі очі червоних будівль,
запорошене плаття
для молодого погляду!

Дайте нам фіолетовий,
вимастіть в жовтий!
Ми вам під сонця променем
пронесем по райдузі
пакунки спогадів.

Хіба немає майстрів?
Хіба не зможуть вишити
у очах квіти
розові і бордові!

Розмалюйте нас
і гляньте в дзеркало:
зморшки в кутиках —
щасливі очі.

2016

***
Відстань до серця вимірює лезо
Гострого слова, прицільної фрази.
Місяця фази втамовують голод,
Лоскітно промінь пускають між ребра.

Ревно рахують порізи і рани
Панни диванні і тіні на банях.
Протяг витягує душу з кімнати.
Мати сумує.

Малює латаття
Плесо озерця – художник з Монмартру.
Ватру розпалюю.
Виставлю варту
Там, де не варто самому стояти.

Вати багато – намарно кричати.
Просто – на чати.
Прямо до Бога.
Чорна облога.
Відсутня підмога.
Втомлені ноги до неба підняти.

Ось і стежина, яку не шукав ти.
Кулі й дороги самі нас знаходять.
Ходять по колу трем і тривога,
Краплі мовчання стікають з-під лоба.

26-27.09.16

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

кожного дня ти йдеш собі до лісу
у формі яка уні – частіше джинси
із скальпелем на плечі який лопата
з цигарками у кишені – які цигарки
женьшеневий корінь твого благоденства
каталізатор твого лібідо
біди усього лісу –
тут – у його череві!
тут – у кожнім дереві жива смола
яка прісно каміння
уміння копати уміння тримати(сь) лопати
у цьому житті у твоєму лісі – це вибір
жити або пропасти злетіти чи впасти
водити леХуса чи коня в ябки –
поліщуки риють ямки
тонуть у ямках топлять у ямках
риють від зорі до зорі
в поті лиця
гробарі
всі – дядьки п’яниці мамки
вчителька з третього класу
продавчиня квасу
її коханець колишній столяр
сусідка тьотя Оля
рижа тьотя Маша хресна Даша
Сірожа що був на шабашах
Ігор – тупий пацаняжка
менші Ганьчині діти
сільський голова Микита
даішники та нужденні
ті хто з тавром «олені»
ті що гукають під ґенделем: «кіісяяя!» –
всі патрають Полісся

усі грають цю захопливу offлайн-гру –
шукають у болота́х ікру

і коли одного гарного дня
ти підеш із лісу
винісши звідти багато земних турбот –
машину хату навчання дітям інший компот
хорошу шубу хорошій цяці – своїй жоні
життя красиве красивій дівці яка без «ні»
яка щовечора зустрічала тебе у сім
яка не жертвує всім заради тебе
а просто робить як треба

і коли ти кожного разу забуватимеш ліс
задивившись на чорні хвилі теплого моря
які цілуватимуть яхти твоєї борти
лоскотатимуть баранцями твої пальці
подумай що це ти саме ти доктор Менгеле
який зробив аборт своєму Поліссю
мов ляльці

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

пір'їнку з крилець янгола зніму
таку напрочуд ніжно голубину
і обезболю серденько йому-
чиємусь закривавленому сину
торкнуся до невистиглих зіниць
і вуст що неціловані ще зовсім
як хлопчик той упав на землю ниць-
то золотом заголосила осінь
то хмари зворохоблені умить
застигли серед неба у мовчанні
а янгол зойкнув : де тобі болить?
і миттю обезкровив рани рвані
і плакала росою далечінь
відтоді дотепер і без упину
хрещатий слід ...
промолене "амінь"
і сивий стогін:
сину
сину
сину

Удосвіта ще будуть зачинені ворота,
Ще спатимуть отари в задушливих хлівах,
І зумери мовчатимуть, та щось невідворотне
Снуватиме навколо солдатів на валах.
Безсоння лихоманка спаде і п'яний гомін
Примириться нарешті від ранньої нудьги,
По закутках спочинуть живі і нерухомі,
Лиш будуть пси гарчати і рвати ланцюги.
Вони увійдуть в місто, мов сивий богомолець,
Чолами не торкнувшись намолених степів,
І трав не піднесуть у торбах із околиць,
Дірявих, наче руки, того, хто все стерпів.
Не зможе комендант, закінчить на півслові,
В лимані колихнуться прив'язані човни,
Він знатиме напевно, як в дивній колисковій,
Що це прийшли до нього, що це прийшли за ним.
Легкі нічні комахи, як висушені зерна,
Зведуть останню втіху в дрімотну каламуть,
До того, як почнеться, він знатиме напевно,
Що вже минули двері та сходами ідуть.
І зграя не зайдеться сухим плачем пташиним,
Узріють крізь щілини, що в нім нема вини,
Та вирвуть його швидко з палких обійм дружини,
Вона ж засне байдуже обличчям до стіни.
А потім поведуть, заплутано і хитро,
І сумно коменданту, що ніч мина сліпа,
І зрадники гойдаються, підштовхувані вітром,
Усі на телеграфних осикових стовпах.
І буде вже світанок. Назустріч перехожі,
Конвою не побачать, що гнатиме мерщій,
Сплітатимуть вінки із дроту огорожі,
Ховаючи каліцтва у латані плащі.
Дихання зіб'ється, повіє з площ базарних,
І сил в ногах не стане, що впав би горілиць,
Та треба буде йти повз вишки, повз казарми
На голос фарисеїв і схиблених черниць.
Зупинять коменданта у натовпі і хламі,
Не буде сподівання, що кожен пощадить,
Чекатиме того, хто візьме першим камінь,
І в очі хто погляне, відтягуючи мить.

2015

Вона розбивала вікна опівдні,
Він задихався в зашитих корсетах,
Засохли чорнила, не пишуть вже рідні,
Забутому полком в оточенні гетто.
Роками лежав, прикутий минулим,
До рам металевих приставили чари.
Як його звати всі вже забули,
І він теж забув, її ж звали Сара.
Газети читала і світ через лупу,
В кімнатах ходила тихо, мов кішка,
А він все блював від кошерного супу,
Який зранку Сара приносила в ліжко.
На простирадлах з невидимих стебел
Горіли два ока, червоні як маки,
Від себе він біг, ходив він під себе,
Та криком сусідів кликав в атаки.
Вона не дивилась в похмурі забрала
І билась безстрашно, як лицарі Мальти,
І не бентежилась, тільки мовчала,
Коли він в припадках хапався за "вальтер".
Вона, щоб замовкли абатства убогих
І нічних сорочок не торкнулася скверна,
Йому дозволяла такі перемоги,
Яких перемог не здобув його вермахт.
А в час перемир'я, коли в роті сухо
І шкіра палає потом пекучим,
Йому шепотіла тихо на вухо,
Що жоден фюрер їх вже не розлучить.
І ті одкровення не сміла віддати,
Стискала на грудях, неначе востаннє,
Лише не збагнула позначені дати,
Де довгі ножі і короткі прощання.
В шинелях сплямованих, кинутих тіням,
Тіло обм'якло, мов лялька. Примара
в устах офіцерських лишилась тремтінням.
Сара... Сара...

2013

"...і він тоді сказав, що я не доживу. Поволі тихли кроки. Їхніх
спин я вже не бачив, бо справа йшла до темноти. Бувало, мову
відбере, було, заходивсь на всі боки і ледве стримував нудоту, і
сам не годен був іти. Як Бог вертав спросоння розум і годував,
немов вовчиця, а по бескидах проступали химерні обриси облич,
я пальцями вгризався в землю і повз до тої кам'яниці, що
виростала із туману. І був день, і була ніч...

Перше глянув - не йняв віри, хоч-таки в лиху годину, до
поселень верст немало, та понурі й мовчазні люди йшли.
Поперед себе гнали зморену скотину і накриті їх підводи тяжко
грузли у багні. Припадали до каміння, та підводились відразу,
тут огненні саламандри не були за добрий знак. Дітлахи
дивились скоса, тулячись до мокрих пазух, а розпряжених волів
потроху зводили в барак. Майже вправились до смерку. У
сполоханих очиськах розчинявся сон тривожний і надходив
гамівний. І, здавалося, не страшно, фронт проліг не так вже й
близько, і до берега пристанеш, лиш хребти ці омини.

Вони тут. Докупи збились, на проходах і в їдальні, плач накрили
пеленою і приспали в молоці. Лише звір приблудний чує і
тримається подалі, коли я ступаю тихо поміж сонних мандрівців.
І на голови похилі, на потомленії плечі, виглядаю вістового,
дожидаюсь при куті. Світ не встояв на китах і повис у порожнечі,
а вони отак поснули у блаженнім забутті. Тільки двох в гнітючий
морок десь несуть розбиті стопи, та подалі від багаття, до
солом'яних перин, щоб відбутися на мить во ім'я образу й подоби
у цьому спертому повітрі, що пашить теплом тварин.

Я беру смолу і глину, від живого, з ран відкритих, у свої прозорі
руки, у бліді свої уста, і до дальніх галерей бреду з Тобою
говорити, там, де тіло прихилилось до пожовклого листа. Коли
вийду я вже з кола і докінчу перемови, не застануть тут
зненацька, не наблизиться впритул табун гвардійський, не
увійдуть звіролови до забутої оселі крізь віконну чорноту. Від
запечених петель враз злетить іржавий запах і ніхто сюди не
верне з голубиних стріх. Тобі істоти являться на крилах, на
ногах, на лапах, моїм голосом промовлять, немов я там стою в юрбі."

2015

Біжи, біжи на ці гвинти, торкнися серцем, пригорнися зором,
Ти не зможеш перейти свій подвиг і ганебний сором.
Тремтить вже сакура в росі від райдужного цвіту керосину,
Коли сховалися шасі - збагнула, що простилась з сином.
Ніхто його ще не втрачав, він молодий і щастям вбитий,
Так випала йому печаль нових два сонця запалити.
І жодних слів, немов німий, стискає руки він до болю,
Тягар тримає під крильми, а потім випустить на волю
своє потомство необачне. Дракони мудрі вогняні
по імператору заплачуть і схилять голови до ніг.
Піднявся вже останній вал, ось маска ієрогліфами біла
І розплавлений штурвал, невже ти цього хотіла?

2014

Коли в час нових затемнень сил стає очам залізним
І тягар можливо знести від опущених повік,
Незнайомці при дорозі в рух приводять механізми,
Повернутися у часі і лишитись там навік.
Флюгер відійшов на північ, де вогні далеких станцій,
Завмирає на порозі гнаний шляхом слідопит,
З гір спускаються сатири і кружляють в дикім танці,
Тільки квіти проростають у відбитках їх копит.
Неминучі кроки поруч, силуети прагнуть вище,
Поміж маятників згаслих і розкиданих речей
Вириваються дерева із підлоги до горища,
Щоби стінам цим похилим враз підставити плече.
Пил заходиться у лампах, вниз спускається богиня,
Смертних споминів шукає для обійм відтятих рук,
І минуле оживає, та прийдешнє усе гине,
Потопаючи у водах, що доносить акведук.
Хоч і зчесані коліна сліпо падають в поклонах,
Хижий птах вже стрепенувся у простягнутій руці,
Стара жінка хилить груди, там де гнізд чумні бубони,
І вже кличуть за дверима, щоб виносили мерців.
Розмиваються всі риси, у пустотах сплять терміти,
Зупиняється погонич і вози стоять в дворах,
Залишається чекати і смиренно вік терпіти
До наступного приходу по підвалах і ярах.
Щоб порушити цей спокій, бути подихом посміти,
Як пітьму доріг відводить подорожній ліхтарем,
І пройшовши коридором, цілу ніч тут, ледь помітний,
Хтось стоїть посеред зали поряд з псом-поводирем.

2014

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

Імплантація пам’яті.
Прижилося.
Вже святкуємо власне загарбання.
Прикрашаємо рідними барвами
І вплітаємо мак у волосся.
Перемоги бракує нам.
Може
Ця ілюзія жити поможе?
Поміняє поразки на успіх?
Перетворить нам сльози на сміх?
Воскрешатиме націю?
Може
Прикладе до душі перехожий
Пелюстину, червону як рана?

Наша правда в святкове не вбрана.
Проступає крізь чорне вогонь.
Ми в собі не убили тирана,
Наше краще в бою полягло
Не за нас,
Не на нашому полі
І на боці чужому.

А нас,
Нас учили себе не любити,
А героїв усіх розп’яли
Й поливаючи брудом, казали:
Все це зрадники, вбивці, вандали,
Це бандити, бандерівці.
Ми ж
У мовчанні ховали терпіння
І, смиренно збираючи зброю,
Берегли, як зіницю, коріння
І серця гартували до бою.

Наша правда, як пісня, не згине,
Загірчить між словами полинно
І могутні розправивши крила,
Вільно, впевнено в небо полине.
Поглинаючи міфи імперські
Про героїв надуманих.
Схоже
Час просіяв, промив, перемножив,
Порівняв і здригнувся: навіки
Москалі прокляли чоловіка,
А систему прославили.

Що ж,
Ми людині і Богу вклонились,
Помолились і встали з колін.
Наша воля тепер переможе
І згуртує у істині.
Він,
Той що крові бажає – загине,
Хто з мечем – від меча і помре!
Мій народ – це граніт, а не глина,
В нього власна трагедія є!

08.05.16

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -
Тільки вона незрима й сумна
І все. Вітер-варяг Борей
Щось проспіває. Колись. До дна
Випитий келих сутінок зла.
Алеями йде Доріан Грей.
І все. І край. І людей нема.
І кожне слово почуте - ліс,
Хащі, терен і дзьоб орла.
Стільки часу кличемо з тьми:
Кличемо й кличемо - все дарма.
Якийсь дивак загубив слова:
Збираємо в кошик речей.
Над вратами напис: «Все марнота»
А ми все блукаємо,
А ми все шукаємо,
Собі серце краємо,
А ми все збираємо,
Слова, слова, слова...

Імперія катів
                           лінчує все,
що у собі
                   загрозу їй несе.
І оперує
                тупо
                           безголов'я.
Росія
              закалялась
                                 у бою
і за усе,
                до чого охолов я,
я їй –
        у очі «унтера» –
                                    плюю.

Великодушні навіть дикуни.
У зоні
              і законні
                               пацани
не посягають
                  мучити невинну.
А нице уособлення
                            страни –
опудало
                гібридної
                                   війни
мою Надію
               убиває
                                 в спину.

І повезуть її
                            на Бірюсу
дивитися
                  тайожную красу,
поститися
                і допивати чашу.
Ой, рано
                  вечоріє на Обі,
щоб уявити
                   кожного
                                     собі
паяца-гуманоїда
                          на Раші.

Ой не один,
                  я думаю,
                                  ще є,
хто поділяє
                           бачення моє,
які передові
                        народні маси
у Чуді,
                у Рязані,
                              у Кремлі,
та й на усій
                     зашореній землі,
що виродила
                    Вову-фантомаса.

І розумію це
                            не лише я,
що наша
             дипломатія –
                                 своя
у рашіє-рошенового клану.
Кому охота
                      мати на коні
таку живучу
                    у своїй війні,
даровану
            історією
                             Жанну?

Я п’ю за Русь
                за нашу
                              ще живу,
її велику славу
                              вікову,
а у моїй молитві
                            за Надію,
за каторжан
                 у тюрмах і тайзі
і за красу
                     на річці Бірюсі
я проклинаю
                     місію
                                   Росії.

04.2016

Не завидуйте нікому,
Це погане почуття
Радійте щастю чужому
Буде кращим життя.

Паліть! Виривайте!
Це із душі
Ніколи не давайте,
Щоб там росли спориші.

Лютий, 2016

- Вон, замер я, а там - ох!..
- Хома та Ярема знов!

- И ловили пиво бы...
- Бо випили воли...


2016

Над змієвим містом у хмарах тужавих
У блиску луски антрацитові ночі
Обмацують кров плазуни язиками
А місячне листя приклеєне скотчем

Заходяться шалом гулкі залізниці
Стискаються грона жилавіють стебла
І жовтої спраги сухі блискавиці
Висвічують плід у вагітному небі

І синя мов острах займається тиша
Хитаються в сонних купе подорожні
Згасають у мулі відлуння поспішні
І вервички кроків у дзеркалі чорнім

У дзеркалі - крапель лускаті шпаківні
Від хмар дощова відпала плацента
Вода тягне руки тонкі і кістки в них
Мов риби печерні люмінесцентні


2016

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Цей вечір став вмістилищем утрат,
Обманутих бажань, нерозуміння.
Нічна бензозаправка—мов театр
В неоновій байдужості цвітіння.

На ній, немов на місячному дні,
Самотній виріст доту - магазину
Ховав вночі за проріззю в стіні
Бліду і насторожену людину.

І більш ніяких свідків не було,
А був рельєф, химерно-нереальний,
Сухотне світло крізь машинне скло
І випадок—холодний і брутальний.

І тиша змієока на землі,
Проваллями чіткими огортала
Бензинові колонки, ліхтарі,
Надію, що без звуку помирала.

І наче анемічний адвокат,
Без права на оскарження й поправки
Засвідчував останній в п’єсі акт
Нічний сюрреалізм бензозаправки.

2015

Як добре написати й стерти
Як гарно знайти і любити
Як вільно вродитись і вмерти
Як прикро тобою не жити

Як гірко мов смак полину
на шмаття душу дерти
Тебе виривати з серця
У порох тебе розтерти

Як солодко знати напевно
що ти гіркуєш також
Із дум вириваєш невпинно
Троянди солодку м’якоть

Як вільно тебе чекати
Посеред шумного люду
І добре знати що завтра
тебе серед нас не буде

Мотивація вижити в неї була сильна. Бо
Вона щиро пробачила минулі образи й зради.
Її міцно тримала в тонусі віра в любов
І ще один чоловік. Колись вона ладна була заради
Нього роками чекати... Тільки б почути, що він
Беріг в спогадах той перший раз, під час якого
Вона віддалася, спустивши білизну нижче колін,
А потім змивала жіночу кров пляшкою сухого...
Вона досі пам’ятає, як він тоді міцно її стискав,
Клявся й божився, що та йому – небом дана.
Вона свято повірила, що справді йому близька,
Бо так володіють тільки своїми коханими…
Мотивація жити у неї зараз є – любов!
Вже давно вона розмежовує секс та кохання.
Але свято вірить у справжню взаємність, бо
Поки плекає свою надію – буде жити останнє..

Твою присутність винайду, як мову,
Бо як тебе немає? Точно – є.
Коли пишу – то ти десь за спиною.
Схиляєшся. Ти – ангел. Я твоє
Відчутне тільки Богу знаю тіло,
І хай воно ефір. Та я радію…

Твою присутність винайду, як мову,
Попрошу в Бога дозволу на те,
Бо там де ти, там я – нова і сильна,
Там літери складаються в слова,

І ось цей вірш писали вдвох ми нині.
Я набирала ці рядки сумливі,
А ти з ефіру присилав єдваб:

Мы остановились в чудных днях
На февральських южных дивных окнах,
Над трамваем небо, говорят,
По-апрельски дышит. Нам немного б, -

Только солнца в краешек души,
Бирюзы и изумруда неба,
И ни льда, ни снега, ни мороза
Не читать в своем дневном прогнозе.

Лишь любовь дарить и получать,
Только верить и дарить надежду,
Если разлюбить – не проклинать,
Если нас не любят – быть невеждой
Только бы себе не разрешить.

Чтобы остановка в чудных днях
Так надолго привязалась к дому,
Чтобы он, уже готовый к слому,
Заблистал любовию и ладом,
Как на бирюзе небесной глади
Радость солнца тучам не преграда.

Мы остановились в дивных днях…
Не забудь, повторов Бог не знает,
Не пересмотреть, не отмотать -
Здесь, сегодня – лишним не бывает!


Тетяна-Флора Мілєвська

‪#‎фестивальСпаськийтрамвай3

І – що посію, те й пожну,
і що напишу – не згорає…
А я собі біля вогню
і полум’яне пом’яну,
і обгоріле дочитаю.
                                               Субота
– Хороша, мила… Не моя…
                                                Неділя
– Усе чекаєш? Ось і я.
                                     27.09. 6Х року
– Прощай, ілюзіє моя…
Я вільний, як у полі вітер,
і серенади солов'я
ти не почуєш аж до літа.
Повіє осінь і зима,
і наш ручай заледеніє.
Ти забуватимеш сама
і наші мрії, і надії.
Мене зове у буревій
terra incognita далека…
Я їй чужий, але й – не Твій.
Усе минає… І лелека
весною понесе тобі
привіти осені цієї,
як я долаю у журбі
мої путі і одіссеї.
У тебе буде ще сім’я –
дві доні, як і ми хотіли.
Але хіба вина моя,
що й це у вирій полетіло?
У тебе буде чоловік
і не зальотний, а звичайний.
Чого собі в'язати вік
ідилією – третій зайвий?
Ні, я у тебе не сліпий,
і не цураюся я свого.
Але не маю я надій,
коли надієшся на нього.
Тобі везе! Не забувай
на віки твого вітрогона
і наш осиротілий гай…
Я дивлюсь у вікно вагона…
Ось і сирена…. Вітру свист
зриває жовте листя клена.
Пробач за цей короткий лист.
Але пиши і ти до мене.

І що утрачу – не найду,
і де подінуся – не знаю.
Мої каракулі палають,
а я оплакую …біду.
Чекай у сни. Я ще іду.
А може – тлію, …догораю.


1995-2016

Душі ховаються у місті з графіту
поїдають солодке насіння самшиту.
Нічийна квартира за місце зустрічі
Чорні півні і гості з вулиці.
Жалісні літери на плитах з граніту
супроводжують людину ще з палеоліту.

Душі не хотіли образити його маму,
чиє єство подібно Рифтовому розламу
розбиває простір-час на дві плити.
Здавалося, такі будівлі неможливо знести.
І, звичайно, вони замутили власну програму
тусовка до кінця дограє найбільшу драму.

Десяток найближчих плавав між димом,
запивав безакцизні цигарки дешевим пивом.
Говорили про зорі під його мостами —
Великий аттрактор, дорога до Ґаутами
рядки виведені незрозумілим курсивом
Македонська бібліотека електронних масивів.

Можливо, ім'я зашифровано десь у зорях,
відбитих хвилями на озерних водах.
Для когось же видавалась ця гора целюльози.
Причому лише поезія, ні клаптика прози.
А можливо це просто гра на водних узорах
"Її" ніколи й не існувало на його дорогах.

Ближче до півночі у частини відмовили нерви
не допомагали навіть часті перерви
Хтось захотів піти на те саме місце
його пружно за плечі притисли до крісла
Вирішили перечитати усі його книги
пам'ять — супутник вічної криги.

Чи відспівують людей без цих амулетів?
Чому святим не вистачить лише сонетів?
Зрештою він у них давно вже не вірив
хіба що у зорі за перилами прірви.
Після таких не лишається купа портретів,
у ту ніч заспокоїлась одна душа
і померло десять поетів.

2016

Сплять мости, крилаті леви
Сни нечутні мов шуліки
У воді сяйливі зерна
Ніжних ліхтарів повіки

Сни мов конуси, підкови
Мов гриби ростуть невпинно
Димарями в світанкове
Вогке небо цибулинне

Ледь ворушаться рослини
Під примарною водою
Ледь поскрипує каміння,
Оповите бородою

Вглиб зіниць спіральні сходи
Мушлі мідні і залізні
Місто страчене, підводне
Місто з того боку призми

Місто під найтоншим небом
Оксамитове, заснуле
Місто, всміхнене до себе,
Місто, що сягне в минуле

2014

А-А-А-А-А!!!
…………………..
нота фермати
пора
брат
пора
поза колони готичні
асиметричні
ганьба і ура
анти-формати
космічні
передове атакуюче зло
і профанація ліри
раша
не наша
карлуші кіло
у бутафорії миру
укри
і урки
ремейки боїв
море і муки і горя
орієнтація бойовиків
зорі кремля і аврори
і агітація
шоу орди
ілюмінація
браво
у революцію
флагман біди
у навігацію
кава
у ейфорії феєрії
нація
обміни бранцями
слава на мить
у авіації
раї
імперії
і левітація
протуберанцями
небо палає
і море горить

               01.2016

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Ви умієте ходити
по циферблату —
по колу,
по ходу стрілок і проти;

дивитися через зіниці
годинника —
до глибин
бездонної вічності;

витягувати із смоли
коліс і пружин
час.
І множити його на вісім.

Ви умієте складати
галактики
у макове зерно
до куті. На Різдво;

перебігати по променях
місяця і сонця
на будь-які
міжзоряні відстані;

проходити через стіни
близьких і далеких
галактик —
у інші виміри.

А вся метушня
3D світу —
лиш пилинка
на лінзах ваших окулярів.

Я не хочу любові,
що ріже зіниці яскраво-палючим світлом
і спалює дотла;
що не має кордонів;
любові, до якої не можеш звикнути;
що тільки спалахує так,
аби потім на завжди стихнути.

Я не хочу любові,
що збиває з ніг,
такої шаленої, наче вітер;
що повітрям легені твої наповнює,
але перетворюється у лід
і в серці стоїть,
а ти її уже не можеш вирвати.

Я не хочу любові,
що не знає болю,
не знає печалі,
а значить не знає і втіхи;
що не дозволяє бути собою,
звичайною,
скромною, тихою.

Я хочу любові справжньої,
що не вміє сердитись
і завжди все прощає;
що не стане продажною,
а в душі навіки оселиться
міцними словами вінчальними.

Я хочу любові чистої,
любові правдивої,
що живе без обману;
такої, що в труднощах зможе вистоять;
на біль не дивлячись
на ноги встане.

Я хочу любові взаємної,
приємної, миролюбної,
що стане розрадою,
що не піде шляхами буремними,
що не розлюбить,
що ніколи не зрадить.

Я не з тих, хто боїться жити,
Я не з тих, хто біжить од тіні,
а надто – своєї. Тому тепер,
коли сонце кохання поміх ребер
освячує променем кожен мій день
я поспішаю ділити
той жар з перехожими,
з променем дня,
відбитим в брудній калюжі,
з облізлим голубом, що поважно
перетинає мій шлях.
І видається мені, що й цей птах
також не лишився байдужим…
А коли я й Тобі освідчуся,
то Ти просто станеш свідком
мого сонця поміж ребер
(як і всі втаємничені дотепер).
Ти знатимеш те, що я знаю:
що свідчити, чи мовчати,
тримаючи руку на віжках життя,
або у просторій кишені, –
не складно. А справжній вчинок –
крізь будні і пам’ять судомно
собі зізнатися в тому,
що я тебе дійсно кохаю…
2010р.

Ні́де дівати Росії мільйони.
Вічно голодні її вояки
знову готують свої батальйони
на українські полки.

Ваші воєнні сірійські гастролі
завуальовують міру біди.
Випробуваннями сили і волі
суне іго орди.

Ваші конвої і п’яті колони –
в душах – клеймо, і на оці – більмо.
Нас небагато? За нами мільйони.
Ми вистоїмо.

Не покорчуєте наше коріння.
Божа покара за все настає:
і за розп’яте твоє покоління,
і за моє.

Я у Європу, до себе, додому,
до Аеліти в моєму саду.
Перемагаючи горе і втому,
я іду.

Маю і волю, і віру, і право.
Чуєте віщий удар булави?
А не почуєте, йду Святославом
на ви.

Я не один. Є і воїн у полі,
і поводир. і вожді між людьми.
І переможемо вражу сваволю –
ми.

10.2015

Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище...
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша...
Сієш слова, та не сходять - кругом попелище...
Будуть спасенні, хто вірує ,- скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою - і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати - любов`ю...
без неї
ніщо
не спасає...

без перуки і осінь і я...
і дерев почорнілі галузки...
і розхристаний крик журавля
що розбився на друзки...
без перуки цей Божий світ
і оголені нерви часу
і загублений нами слід
поміж нотками болю і джазу...
не боїться душа наготи
блискавиць і громів навпроти
кожен мусить свій біль перейти
щоб відчути
ЛЮБОВ
на дотик...

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

"Не сотвори собі кумира"...Не сотвори...Не сотвори...
Якщо душа чиясь нещира, то зло в ній множиться на три...
Якщо життя - лише легенда, фальшивий міф чи мішура,
То це не можна буде вічно сприймати тільки на ура...
Якщо душа - суха позлітка ( без милосердя до людей)
То цей театр заглохне швидко у вирі вицвілих ідей...
Якщо до ближнього ніколи не виникало співчуття,
То це "болотні" видноколи...то це надумане життя...
А що ті міфи "бездоганні"...Вони розвіються, як дим...
Бо головне - це бути з Богом ( бо кожен з нас - це пілігрим...)
Стерильних поглядів немає... стерилізованих доріг...
Той ідеал, що всіх навчає, грішить таємно (гріх є гріх...)
Тут головне - щоб не дізнались, щоб виглядати "на всі сто"...
Кумири деякі загрались, бо не зупинить їх ніхто...
Я тим "великим" співчуваю...До них, дасть Бог, "не дотягнусь"...
Не розумію ...
Та прощаю...
Молюсь...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

Приховаюсь у осіннім листі,
Заховаюсь у роси краплині,
Я сховаюсь від усього міста
І думками до зірок полину.
Обійматимуся з небозорем,
Цілуватиму я місяць ясний,
І на згадку зорі подарують
Спогади чарівні зорещасні.
Тихо стану на кленове листя
І жаринку - неба подарунок
Понесу я усвоє помістя:
Для свічада - ночі візерунок...

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…