В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Не прощаюсь, не плачу, не йду
Не тікаю
Просто буду там, де є
Просто житиму тим
Що маю
Лишнє і мертве, як шкіра змії
Нехай залишається позаду
Забуте, тому що вже не правдиве
І не своє. Давно

Знову зародитися треба
З неба
Зі всіма постати. Я хочу життя, я так
Хочу кохати, я так хочу любити
Аж до - за минуле - каяття
Аж до віри

В Бога Єдинoго

Квітне Дерево Миру,
Соловейко на ньому виграва.
Та чи помічали,ви,яка за це ціна?
Як і все у цьому світі,
Нічого вічного нема,
Так і наше деревце..
Із плином часу
Тихенько засиха.
Аж ось-загине,
Й знову йому потрібна
Довжелезна,кров'яна ріка.
Не чути більше співів,
Вже,навіть,забула сльози
Радощів щока.
Лиш гвоздики
Сіре поле захопили,
Й терен,дерево,
Мов мати огорта.
Ні більше соловейків,
Ні ластівок
Прутка юрба.
Лиш круки й ворони,
На сухих гіляках викрика.
Підкріпившись кров'ю
І тілами,
Деревце наше знову зацвіта.
Ось так і
Мир святий
Цвіте,поки біль утрати
Не зав'я.
16.02.2022

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Серед уламків моїх думок
Маленька перлина щасливих снів
Моє життя далеко не ок
Щодня починає такий урок
Що навіть уяві забракло слів

Я наче по смузі серед перешкод
Повзу по багнюці шалених мук
а потім хвороби ворожий взвод
В тенетах тримає немов павук

Тут світла немає. Тайфуном страх
Я так безпорадно ковтаю біль
Де мій порятунок? В чиїх руках?
Коли в мені знову почнеться штиль?

Немає чим дихати. Слів нема,
А паніка душить мене вночі
Я кинута долею, я сама
Ненависть на світ немов крук кричить.

Чи зможу забути полон образ
Щоб попри всю лють доповзти до мрій?
Віра мене рятувала не раз
Ось знов підіймає та каже "дій".

Натхнення - це мій рятувальний круг,
єдиний, що є в океані зрад.
Ним творчість керує. Я не помру.
Пливу. Бо немає шляху назад.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
можливо, за інших обставин перетворилась у фею
та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
2022-01-26 05:45:49.

втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Юлія Івченко. 29. 01. 2022.

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…

І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
і які подарунки готують дітям на Миколая?
Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
І мені здалося, що вона гукає мені:
— Смерічко!

Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
Вони виживають шхунами в океанах іроній,
Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.

Повідай мені,Брате,
Куди весь час,ми так біжимо?

Що змушує тебе,безсердечний кате,
Вбивати,навіть себе самого?

Не втомивсь від усього тікати?
Не знайдеш,так сенсу того

Чому ж тобі,так начхати на ґрати
Душевного дому свого?

2021

Краса жінок
Не у сідницях,ні
І аж ніяк не в грудях...
Навіть не в очах.
І не в ногах,
Не в талії і в тих
Неймовірних рухах..

Все це,...-фантик.
Обгортка,що лиш
Привертає увагу.
Та всередині-душа,
Що навіть під тиском
Не згубила відвагу.

Місце де добро й тепло
Не мрія,а скоріш-статут,
А здібності любити
Здадні нас звільнити,
Навіть з найтемніших пут

Світ неймовірної ніжності
Так рідко відкривається нам,
Бо закам'яніле серце,
Вони,ніколи не впустять
У свій,так добре,замаскований
Під фантиком храм.
2021

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Ніч.
Вікно.
Ліхтар.
І знову я в полоні
Твоїх чар.
Тії очі,
Немов парад
Прекрасних хмар,
А вуста
Гарячі мов
Пекельний жар.
Ніжна й тендітна,
Та в душі
Бунтар.
Зізнаюсь,для мене,
Ти, дорогоцінний дар.
Та все це завтра...
А поки...
Ніч..
Вікно..
Ліхтар..
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

З тебе достатньо,
Про твоє дитинство
Іноді рве, рве серце самотньо.
Бабуся розповідала тихо, і мертво.
Уявляєш? Авжеж уявляєш,
Бо її ти любила, ти всіх їх любила.
Індивідуалісти сім'ї, мамо, згадаєш
На рідній планеті хвильою брала
І тікала, від мене, навіщо?
Я був далеко, й ти була далеко.
Розіб'ю, сука, ніс, бо вигук "Лелеко"
З чорних ротів і жовтих зубів
У адресу твою лунали не двічі,
Далеко не тричі...

Квітень, телефон мов струм річки
Я відчував особливі дзвіночки
Подарунок останній на тринадцяті рочки

Віч навіч вночі кров єдина кричить:
"Мамо, не червоній, бо там вже не можна"

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

згорблений удвоє силует,
що більш подобою був схожий на скелет,
а на спині відростки інорідні
та зараз їй вони як рідні

не паталогія і не хвороба,
а вірних її друзів злоба
в руках яких опинились ножі
і скрадались вони, темрявою, вночі

і так раз у раз,
допоки вогонь її душі до кінця не погас.
і спина все більше нагадує дартс
а з дірок видніється рожевий кварц

яблучко ж — це серце її,
пронзають же наскрізь тіло ножі
але йде, несучи знамена
смерті вірна наречена

під важкістю ножів гнеться спина,
а вона все наївна як дитина
іде вперед, незважаючи на це
і гордо до неба піднімає лице

яку пораду ви б їй дали,
щоб ножі більше в спину не встрягали?
відростити на спині очі
та ні, вона це бачити не хоче:

як найрідніші і найближчі
ті, заради яких закінчувала ВИШі
з ухмилкою Іуди
з її спини кайлом добувають руди


2021

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

Розквітає блават,
Сиплять з неба сніги,
Що птахи їх стрибаючи скинули,
Чутно гомін дібров,
Видно струмінь води,
І життя із квітками виринуло.
Розправляють ставки латаття,
Горобці оправляють крила,
Блиск багнет на вологих шматтях,
Сія ланів поки не ззеленілих.
Галас чутно дітей,
Рейвах виден людський,
На порозі пороку природи,
Що скрутні часи, що паскудне буття,
Без завад вже супроти негоди.
Фонтанують пісні і танок лісів,
Безпробудно гукають паспільство,
А воно досі спить,
І чекає на мить,
Поки знову стане боліть,
Щоб почати шуміть, і у сірії дні,
Сміть кров свою
Вайлувато пролить...
А час мчить,
Лиш солодко п'янить...
Знову грім, як набат,
Всі скоріше назад, -
І минають літа,
А вони як солдат:
На осінній призов вирушають туманом,
Чутно лиш брязкіт п'ят,
Берць-покутих вояк,
Серць незламних орлів,
До спочину їх днів...
Завмирає секунда,
Згасає світ ліхтаря,
Що об'яттям хапав за мить,
Зупинилося все,
Це останній розквіт сум'яття,
Тихо! Струнчайсь!
Лунає хмільною промовою,
Перше й кінцеве розп'яття...

2021р.

Слухаю дощ ніччю німою
капає крапає накрапає
знаю
знущається
зі скупою сльозою
прощається
зі мною
вересень безповоротно
до самого жовтня
ритмами рим
нечутно
за вітром попутним
мрією акмеїста
тане як дим
падає листя
нотами Ліста
вересневої токати
місячної сонати
і як з плечей гора
у автора
коли пора
спати.

09/21

у тій тихій, осінній воді водиться жовта риба,
у тих хвилях окличних смайликів усміхається жінка…
у тих запізнілих зізнаннях він її, майже, вигадав,
як вона закриває голі колінки, як вона смажить грінки,
як він душу кармінну її у сіті спокус, майже, виловив.

вона вже не плаче. цих Сіті уже по горло і біла хустинка…
італійська випічка віддає свої запахи до перехожих…
ах… погляди над карамельною помадкою? давно не новинка…
осудлива рука під підборіддям:

— пане, ми з вами такі не схожі
ці сінабони… візміть… не обтирайте поглядом стінку…

це листя так недоречно опадає з комп’ютерного екрану,
ця синя жилка на шиї вам не принесе бажаного щастя,
ця чорна вода тече морями синіми із ржавої мудрості крану…
у вас болить — спина, у мене з тризубом на серці рана…

старий дзиґар часу їм розчиняє повільно сердець замуровані брами…
червоніи калини облич обтрушують сонну росу.

осінь руда пливе, дихає , перевертає спогадів колючі зорі,
кіт із помаранчевою шерсткою лиже давно забуті ключі,
осінь приносить помідори, груші і трохи земного відчаю солі,
осінь вмиває повільно у сповідях жоржин і ягодах аличі,
пахне високими амарантами спокою в родиннім колі.

четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.

Здавалось ти моя легенька втрата,
що зможу за потреби повернути
Жорстокий час й гірка мені відплата
Ти та єдина, що ніколи забути

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

І гра моя перетворилася у грати
Вино розпусти - у гірку отруту
Ні, не готовий я тебе за так втрачати
Ось кров моя очищення й спокути.

Я йшов з забралом попід кулі, прагнув волі,
У пеклі, на Грушевського в вогні
Просив-будив я невблаганну, сплячу долю
«О дай-пошли очищення мені»

Стояли ми, освячені вогнями
Закопчені в вуаль покришкодиму
Кийками нас й тортурами вінчали
Тепер моя навік ти, Україна!

13.02.2014

і коли приходить загадкова повня
я починаю ставати інша —
коли відьмацька кров мене переповнює,
дика кішка вилизує кошенят, а я неспокійні вірші,
буває — страшні, буває — як, лілії білосніжні.

від цієї біди треба було накривати коритом…
є такий звичай в українських селах:
щоб дівка не говорила до себе вночі санскритом,
щоб не блукала тінню блідою по вікнах оселі,
щоб щит чоловічий закривав зірку її Цитаделі.

чи із дніпровським степом, чи з київським колоритом,
чи із древлянським духом змішуються ці начала?
я знаю, напевне, що на волю вирвуться усі вогняні метеорити,
скільки б у них не мовчала…

хоч я мільярди разів і Богу, й чорту, й тобі клялася:
—чуєш, любий, я точно кину шкідливу звичку!
то не слова — то віра моя пролилася,
на білій папір, на поблідле личко,
на цю містичну у повні річку…

—Ти, певно, хвора— скажеш тихо,
ліків від цього уже не буде...
гуси білі летять за вигін,
селезень-серпень лягає на груди.

і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

cекс—квіти на підвіконі, що ти обирав у сусіднім кіоску,
легке торкання розмови з присмаком горобиної мадери,
ніжні пальці, які ворушать моє золотаве-мідне волосся,
туманні зіниці за які ти готовий здаватись екстерном,
і шепіт під простирадлом із лиця схожі на древніх філософів

це запахи цитрусу, небесної півонії і диму твоїх сигарет,
розкидана білизна на якій примостився зацікавлений кіт,
це те, як ти пальцями на животі малюєш із мене портрет,
це змішаний запах живої плоті, що залишає вологий слід
і знеможене дихання у плече, як солодкі ягоди на десерт.

це дзвін кастаньєт, коли помираєш від збудження тіла,
це липке сплетіння рук і те, що ми починаємо спочатку,
це те, що примушує бути неземною і ставати сміливою,
це важке дихання, яке ти залишиш мені на добру згадку,
коли трояндові пелюстки на грудях стають пестливими.

це кухня, де готується кава, чи достається виноград із холодильника,
це стіл, який також відчуває як ти зморюєш мене важким стегном,
забири його дідько— це, навіть, набридливе пиляння сусідського напильника,
перший сніг, якийй ти ловиш для мене устами за відкритим вікном…
і більше нікого не має… лиш калатання серця та вимикнуті мобільники.

це криклива істерика, розчарування, мобілізуючі наслідки,
це те, що нам, бодай, на три дні подарує хороший настрій,
це покусані лікті та гармонічна Всевишнім дарована пластика,
це потім тобою застібнута сукня біла у чорний горошок,
коли, ти на вушко, де квітка гранату палає кажеш
— Моя фантастика!

це чай у пластику, це навмисне призупинений поночі ліфт,
це ми із тобою, які завдячуєм, що так само любились наші батьки,
це, коли із колонок співає « Один в Каноє», або сміється Єдіт,
це солоний піт , який опадає з твоєї смолистої голови
на наш із тобою несподівано продовжений рід,
що палець мій ніжно стискає
в колисці всміхається сонечком до майбутніх орбіт
вперше говорить: «Мама» до мальвових віт.

добре… я згідна… будь вірним з нею, бо це природно…
ти так і навчивчився поважати мою магічну свободу...
сукні з комірчиками під шию, а на свята—дівчинка Бонда...
знаєш— повстану, як повстає гашена отцтом сода.

добре… не проти, гладь її волосся, будь плесом спокійним,
тільки не кажи, що дім став схожим на видих покійника,
що сніг вже не сніг, а пух із розірваного Богом напірника,
тільки тому, що вона, як домашня тваринка, покірна.

усе норм: вояки— їдуть на схід, контрабандисти— на захід…
комусь—синиця у кулаці, а комусь— журавель над дахом…
це примітивно— робити висновок, що поети— типові невдахи…
як ти там кажеш?
— Вічно літають у небі, або підбурюють на політичні замахи...

як Джек Горобець, із дитинства помічена чорною міткою—
ревно клацаю по клавіатурі, щоб не стати монетою розмінною.
не вмію бути пустою, щоб замість мізок—дешеві позлітки,
будуть і ті, хто струни зіркового темпераменту розумітимуть.

ми обираєм краще-- бути між червнями, чи колючими січнями…
хтось любить примітивності заплітати тугі косички…
ну не має у мене схильності бути золотою пружинкою...
може, ти колись і скажеш: «А я пишаюсь тобою, Юля Івченко!»

будемо пить чорну каву, або міцнющий ром із льодом,
будемо смієтися з того, що між нами зараз один сірководень,
нам просто Всевишній вручив весла зовсім від різних лодій,
пробачимо все... та я вже не буду, як погашена отцтом сода.

спека, неначе нуга, починає стікати по вилицях Києва,
перші сходи вcтають, які він у вчорашньому статусі виявив:
—Моя поезія—це оптичне сприйняття світу, дій, різноманітних звуків,
поспішаюча какафонія сучасності—таке собі сумісне кохання та разючі розлуки.

сніг, який ми беремо губами, високі палаци слів та індійські нетрі,
твої від війни потемнілі руки та потерті дірки совісті на зеленому светрі…
сугестія душ і бійка у Верховній Раді, яку ми сприймаємо з розмитого боку,
не ставлячи ком і крапок серед ліберально-гібридного закону про рідну мову,

де серед заплутаних підтекстів буде зручно і чорно-білим сорокам.
це— плач нашої дитини, яка вмирає не зрозуміло від яких діагнозів... найдурніших прогнозів сліпців...
сіпання мого серця подібне до відчуттів, які уже переживала— обійми доньки... посмішка сина…
а потім—розжево, а далі— бузково-синьо.. боляче сильно…

ніколи не втомлюся повторювати, що серце мами завжди бачить далі професорських слів,
і потерпає сильніше за усе людство, яке переживає ядерні катастрофи...
пробач, коли я дію, не ставлячи між нашими дітьми ніяких апострофів,
люблю, як мама… ридаю, як богиня, помираю, як останній смерк, а пишу—сама не знаю для чого…

ця поезія життя стискає мене лещатами кармінного хронусу і сталими догмами...
—Якщо він не виживе, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він не виживе...
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

—Поезія—це не рима… Не образи, які приносять мені всі скіфські чайки у зариблену голову!
Це те, що мене стискає і те, що для когось падає в розум яскравими зорями…
Якщо він не виживе, ти чуєш! Якщо, не дай Бог, він не виживе…
Я тебе зненавиджу… ніколи не буду писати…
Викличи мені рікшу , як перевізника у всі пересічні кораблетрощі…
На до- ре- мі... та на ошатну Арату...
я знаю... я його сенсом до малекули прощена...

він блід… виходив із зручних берегів,
а вона не могла добрати, хоч пару фраз із спокійних слів…
стояла під парасолею над долею розпаленім згарищі:
—Якщо він помре, ти чуєш, якщо, не дай Бог, він помре!
Я тебе зненавиджу…
І ніколи не буду писати…

твої очі, кольору блакитного підсніжника
проникають у мене, жінко серпневих контрастів,
і споглядають, коли я буваю сумною, коли місячно-ніжною…
будь ласка, не треба—не ріж мене!

коли—помираю у зайвих поразках, коли—стелюся віршами білосніжними,
коли— дурною рабою, коли—горлицею вдячною…
коли доброю, впертою, у словах необачною…

ти мобілізуюєш усю мої сутність осмислити міжгалактичні дактилі,
бо, що ж у цьому світі де—юро, а що—де-факто?

ти віддаєш свій досвід, загортаючи у вишиту полотнинку,
наче говориш:
—Отут—притримай коней… А тут—витри щоку від глини…
Тут—не варто лити мексиканські сльози...
Тут—життя саме над всім поставить жирну крапку…
Тут—потрібно вселенську кому-- і втрачене сяйво-сонях повернеш...
Тут—навпроти вітчизни— червоні із крові маки...
Тут—коло чужинських веж—колючий терен!

я віддано відчуваю твою зрілу присутність, наче руку мамину…
хоча, яка там різниця— ті нещасні двадцять років, що навчали нас плавати…
бачиш, я потихеньку нарощую м’язи, поступово стаю сміливою…
не шкодую про затемнення сонць, в яких ти брала мене заживО…
хочу, щоб птаха твоєї душі розправила над небокраєм широкі крила!
хочу, щоб ти кохала, як вперше, хочу, щоб ти відчайдушно любила!

ти кажеш мені, звіряючи по рубіновому годиннику мої перемоги та брунатні втрати:
—Місце генія на цій колоритній землі завжди залишатиметься вакантним...)

і слава Богу, що ми думаємо так— не, як ті хто не хоче тягти свої заіржавілі баржі,
в цьому світі усі для когось завжди— титанічні важелі...
давай… уже іти до дев’ятого перенавантаження!
ті, що минули—лиш перші розмиті враження,
під образам небесного сузір’я… із запахом скошеної трави і магічного зілля,
де воювали люди, де блукали довірливі звірі…


твої очі, кольору блакитного підсніжника, жінко серпневих контрастів, нехай не плачуть…
знай, я це відчую серцем, я це крізь рядок твоїх розкинутих рун побачу…

хай там хтось і звинувачує у різному світобаченні
але я тобі кажу, як ти мені колись у іншому вимірі:
—Не смій, Квітко! Не плач мені!!!
…коли—дурною рабою, коли—горлицею вдячною…

дівчинко з очима виноградної лози,
дівчинко із засмагою на плечі!
ти розумієш, як відводити мову грози,
ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

твій язик на замку,
твій язик дзвінкими струмками звучить,
ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

бо попри всі прйдені тобою мости,
бо попри всі перекреслені паралелі,
я хочу твою золоту луну нести,
я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
та танцюватимеш, як Мата Харі—
мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

перепічки роті.. медовий ліс…
розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
Індійський океан і так втопиться у тобі!
брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
—Та я ненадового— сказала йому вона,
—поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
бо із міліардів незупинених у світі сердець
там звучать ті, які я повністю розумію.

опісля сьомої починає спадати набридла спека,
відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
А ви виносьте уроки!
Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
її склад завжди залишається відповідним!

Вибачення не завжди просить той, хто винен,
а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

я, може, зараз за нього щось і замовчу,
як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
коли я учора гуляла з дитячим візочком,
він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…

говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…

тільки не треба лицемірити,
дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
граючись у сутінки, мовчати надмірно:
—Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
мені не потрібно це!

хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
якийсь лікар-негр… так… спас життя…
забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
мені, як і вам буває усе пополам!

тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
нема біди! як не має рам,
на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
минеться літо— натреться мозоль...
я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
як там ще можна сказати? віддаю борги…
забираю свої у Бога…
я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
мій чорний ліс, мій воронячий храм!

осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
кидайте важкі якорі!
у мене лишились свої!
ну, що третій від стійки бару?
заряжай—плі! !
будем латати і твоїх дзвонарів?

що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
у мене постать німа!
не можна ж тримати зла…
руки мої уже давно обгоріли…
а проте… яке вам діло?

Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
—Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
коли уже плистиму пустим суховантажем.
Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
що друзів не обирають, як попало…
ні сіло… ні впало...

краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
бо знайшовся один який сказав:
— Ну, як ти Юлю?

а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
я тобі не по зубах
і не питайся— чом…?
бо труни витесують із ясена і сосни,
бо я вчора бачила віщі сни,
у них були твої і мої сини,
тому—не засни!
чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
на мене дивиться мій читач
я кажу йому:
—та не плач!

та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

він брав парасолю, чорну свою парасолю.
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
оту, що не втратила віри чекати його усоте.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

після осені неодмінно наступає віра в диво вона
бере за горло жижки трусить і плаче
ніби діва яка не так щоб дуже щаслива
але вірить у щастя своє собаче

після осені буває зима — це незмінне
проте тільки якщо жити та серцем битися
кожна зупинка занурює у глину
у важкі чорноземи торф’яники полісся
і не бійся тоді дитино нічого — тільки одного бійся
що бога немає й тебе навіки підвісять
у чортовім схроні де тисячолітні душі на гаках висять
одна одну вже тисячу років бісять
ніби занудна стара мелодія в смартфоні

після осені точно буде хрумка капуста
рапаті яблука й темне листя вишні
яким вимощені товсті м’які подушки квашенині
й єдина серед білого братства чорна гуска
що на Різдво зробить велику приємність усій родині

після осені завжди щось буває або буває щось —
в залежності від очікувань погоди номенклатури
а світ стоятиме незважаючи ні на що —
ніби дивакуватий бронзовий київський Щорс
на перетині Шевченка з Петлюрою

ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…