І що воно таке – любов,
Пропущена крізь років призму?
Це – рай, що пекло поборов,
Чи власний виплід егоїзму?

Це – мрія, послана з небес,
А чи – реальності картини?
А чи тваринний це процес
Запліднення яйцеклітини?

Це – почуття чи плоті клич?
Буття загадка й вічне диво,
Коли утілюєш за ніч
Усі фантазії примхливі?

…Любов – це наче Прометей*,
Щоб серця пломінь дати світу.
І без взаємності за те –
Страждать, каратись і… СВІТИТИ!!!

4.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

І що тепер? Закінчилась вендета?
Не знаєш, як ту дружбу поновить?
Кляла великого – на зріст – поета,
Суєтну вгамувала ненасить?!

Вже лащишся, мов кицька та побита,
І мариш ним, непевне, уві сні?..
Все бідолашна згадує кобіта
Присвячені їй вірші і пісні…

А він згорів… І більше не полюбить!
Тебе – ну, може, трішечки, любив.
Якщо зронив колись він слово грубе,
То не зі зла – з розпуки і журби.

Коли промовив слово він правдиве,
Огидну фальш тавруючи пером,
Ти вилила на нього бруду зливу,
І злом ти відплатила – за добро!

І ось тепер скажу тобі в лице я –
Не серцем – чимось іншим воруши –
Твоя краса мені – не панацея,
Краса повинна бути у душі.

Простити можу. Швидше чи пізніше…
Хай Бог обачність нашу береже.
Боюся лиш, як станемо мудріші,
Не до кохання буде нам уже!

3.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я підійшла до східного вікна – там темінь густо висне, ніби шора
У мене голе серце, вікна голі, оголені слова — немає штор
Я підійшла до східного вікна. Там німота – не чути і цикади
Мені не раді з цього боку, тут
Мені – мовчать і я їм теж не рада –
Боюся визнавати все, як є
Боюся їм дивитись в очі дивні –
Мої роки не східні, не дитинні, а сиві коні, зірвані у шал
Летять, несуться, колісниця б’ється, литі колеса залипають в глині
І залишають колію як рану –
Я їм кричу щосили: «Тихо! Ша!
Не поспішайте – я втрачаю шанс у цій гонитві вгледіти нірвану
Не поспішайте – я втрачаю шанс....»
Та коням що? Їх доля – рись, галопи
Або у «Париз’єлі» – ескалопом
Гасити чийсь гарячий апетит
Мій час летить! Дурним лошам летить
Не розібравши шляху – просто ради
Якоїсь недосяжної елади
Розмитої непевної мети.

Лишилось мало – сили віднайти і перейти убрід цю бальну залу
Де танцювали всі, хто міг лише, долаючи шаблони та кліше
Долаючи уроджену кульгавість, шершавість рук й задуху від жабо

Я перейшла нарешті бальну залу –
Я підійшла до західних вікон –
А там священний місяць, мов віконт, поважно вів розмови з небом раннім
Киваючи ріжком то так, то ні
Там був Георгій, звісно ж, на коні –
Зі списом у руці жилавій дуже
Знесилений, бо ж змія знов подужав
Цього смеркання, як щокожний раз – не зрадила рука та спис поцілив
Гаспид упав, хлестала кров із тіла, з тієї крові розлилась зоря
Все небо-землю затягнувши млостю
І ребра хат світилися, як кості на добре не засипаних вуглях

Я заглянула в західне вікно –
Там був останній змах крила та тіні
А далі – тиша й, ніби, все-одно, що я стою і видивляюсь гостро
Що ниє голка в сонячнім сплетінні –
Я тут стороння, гостя не чекана
Я ще зарано біля цих вікон, де сон панує, вічний сон по ГОСТу
І ребра хат так світяться, як кості
А може то зовсім не ребра хат...
І страшно так – нема путі назад
Я озираюсь, а позаду — тиша – І навіть вітер листя не колише
І навіть я, напевно, не дишу
Стою одна – Розгублена – Що ж далі?
Зачинена в порожній бальній залі
Без права переписки чи дзвінка
І що мені тепер слова й медалі?
І що мені тепер меди й мигдалі?
І що мені тепер твоя рука?

Здолала Рубікон –
А далі – буде...
Аж поки не покличуть сурми суду
Не проведуть чужі байдужі люди
До західних вікон


11.06.2018

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці - очерет,
На стінах осока - ще не прим"ята,
Вже хата вся - зелений мов намет.

Дажбоже мій, ти - чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата,
Зеленого вогню створив бо злет -
Оцю красу земну - зелені свята.

Здається в день цей - репає асфальт,
І упирі ховаються по норам.
Природа лік дає слабим і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, мій народ увесь співає,
Його здоровий, вільний дух літає!

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

слухай
а остудити доменну піч
подихом лише дотиком лише
зможеш?
ти ж така холодна
що кров зміїна в тобі стає інеєм
ти ж така холодна
що відбиваєш синім на білий світ
ти — чистий лід
я — гарячий як віскі з колою
ніби котяче соло у березневім o sole mio

наша істина не така вже й сумна —
розмішати тебе у мені
і —
пити до дна!

а коли нарешті прогляне дно
ми будемо щасливі п’яні
нам буде все-одно
у персональній нірвані

ми зародимо нове життя
ми заробимо мозолі любові
розмішати б тебе у мені —
до єдиної крові

але поки у тебе під
шкірою сніг-та-лід
я просто шептатиму цю мантру без зупину
а ти
зумій
кохана
випити мій голос згола
дотиком лише подихом лише
запалити доменну піч
і —
не стріляй
у спину....


за лінком - авторське виконання віршика)

Cтарі газети. Вижовтілі крильця
метеликів, затиснутих у часі;
жалке й сумне колишнє сьогодення,
укрите миготливою лускою.
Чіпляються тонкі газетні клапті,
новинами, портретами, статтями,
пневматикою збуджених амбіцій,
гадками про усе, що нас чекає.

Якими ж бо були їдкими чвари
суперників затятих на турнірах,
людей, які спочили непомітно,
іржа – на стрілах їхнього сарказму!
Без вітру поздувались заголовки,
вагомих дум осіли каруселі,
забулись театральні поєдинки,
на конях відлетіла позолота.

Давно пірнули вершники у темінь,
нові на місці їхньому гарцюють.

...А круговерть заведено триває,
і все вкінці відбудеться інакше.

20І8

Якби Ви тільки, квіти, знали,
Як серце болісно щемить.
Як світ людей недосконалий
Тебе занурює у гидь.

Якби побачили Ви, квіти,
Як розливають в душах ртуть,
Немов би Вас з корінням рвуть,
Могли б зів`ять Ви, посивіти.

Людської покидьки породи,
Ні, не для вас оця краса.
О як би жив серед Природи
Я тільки сам, я тільки сам...

1.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Тридцяте квітня. Благодать. Жаби.
Шашлик. Співають втомлені баби –
Сільська засмага – обсадились, ох!
Дитина плаче. Сльози, мов горох –
Морозиво беркицьнулось в траву
І мамка молоденька, тиха, ву-
ста солодкі, очі, як вишні
приказує «Не плач, малий, мені.
Ми зараз от підемо у кафе
ми купимо тобі бізе, парфе,
цукерок, лигуминок фунтів три –
я обіцяю. Тільки не реви!»
А далі тягне сина в парку глиб,
До озера, його качок і риб.

Вже завтра травень. Свято. Вихідний.
Той самий парк. Баби. Жаби. Малий.
Ті самі аромати шашлику,
Морозиво заквецяне в піску.
Ті самі кольори – дерева, синь.
Асфальту блиск. Ніяких потрясінь.
Ніяких прапорів, облич, промов.
Червоний – це вуста, це щоки. Кров,
коли коліна збиті – ну, бува…
Та раптом чую, слух мій – тятива
Натягнута. По ній ковзає час.
Я чую те, що відрізняє вас –
Нові Великі Люди, Інший Світ
Наш Всесвіт, Дивоцвіт, наш Динаміт. -

Він каже: «Мамо, що за первомай?
Це щось таке, де першим був Мамай?
Хороше свято. Тепло. Вихідний!»
А мама молоденька: «Так, малий!»
І йдуть щасливі, просто, не в строю.
А я стою. І їх услід лю-б-лю.

30.04-01.05.2018

Немов краси хтось розкидає грона,
Палає фіолетова свіча,
Шпилі бузкові, мов зубці корони,
Якою Бог природу увінчав.

Під пестощами вітру так грайливо
Вигойдується ніжність весняна.
Лиш раз у рік являється це диво,
Як у богині Лелі віщих снах.

На гілку сіла пташка золотая
Й висвистує мелодію п`янку.
Крізь віти повний місяць підглядає,
На королеву цілиться бузку!

28.04.7526 р. (Віл Трипілля) (2018)

Весна, не упускаючи моменту,
і поле гріє, і дощі дає,
аби винаймачі цієї ренти
отримали до осені своє.

Зима одразу скочила у літо
ярами і лісами у луги,
і талою водицею умиті,
за обрії виходять береги.

Зазеленіли віти м’яти-рути,
озимі ожили і ярина
показує, що урожаю бути,
якщо на це дає добро весна.

Вона перемагає й цього року
і на селі, і на ріллі полів...
На цілині таке необароко!
І маємо усі дари лісів,
і напились березового соку...

Закінчуються проводи дідів.
Нові зажинки і новий мотив -
не забувати вивчені уроки.
На горизонті місія висока.
Насушимо із паски сухарів...
Очікуємо на несите око.

04.2018

***
Ми по крові брати – наші вени шліфують ножі.
Наші предки крізь камінь бентежать ментальну свідомість.
Місце сили – це дім. Трохи скраю, на самій межі.
Наша хата – форпост, наша зброя – це правда у домі.

Ми по хаті брати. По туману, що виїв нам зір,
По жінках, що ночами шукали у римах молитви.
Ми сумління своє відгризали, як лапу поранений звір,
Щоб вернути його – повертались із миру у битву.

Ми брати по війні. Наші скроні вже сиві від куль,
Що словами стають та іконами лізуть у храми.
Наша сутність – брехня, що її не поділиш на нуль.
Тільки в місячну ніч розфасуєш безликих у ями.

Ми брати по словах, що у книгах лежать, як намул,
Каламутячи воду, дозволяють триматись за хвостик
Не життя, лиш ілюзій. Співаємо пісню сумну,
Бо напились уже із ефірів і пляшок гидоти.

Наші пальці фільтрують любов. Ми брати по дротах,
Саме ними вже стали розхитані, втомлені нерви.
Ми брати по братах, що лежать під ногами в полях,
Поки пам'ять про пам'ять до tabula rasa не стерли.

17.04.18 © Василь Кузан

Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,
Як увірветься дисонанс раптовий звуку -
Поверхню розриває враз важкий удар -
Вечеряє плотвичкою вже хижа щука.

І пастораль хмільна руйнується, кона,
Немов би знагла до розвесненого гаю
Насунулась громами, грозами війна.
І душу спокою на віки позбавляє!

15.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Мене питають - як ти чуєшся?
А я чуюся.
Мене питають- а ти кохаєш?
А я кохаюся!
Мене питають - як тобі пишеться? — А я пишу як живу.
Мене питають - життя твоє річка чи вітер, чи, може, її замулене дно, або його холодні ляпаси?
Життя твоє — яке воно? Воно вино? Чи, боже упаси, дивна суміш абсенту й меляси?
Воно — твоє? Ти точно не маєш співзасновників чи замів?
Ну розкажи нам, просять вони, все як є, як би ти розказала мамі

А я мовчу. Моя мама знає менше, ніж кондуктор тролейбуса, яким я їжджу не частіше, ніж раз на півроку
Усе моє - таке недолуге, однак - білобоке - собі вилискує на сонці, виливається воском та
рипить на протягах
Моє життя не проти померти, та поки я ще не заслужила цей спокій
Моє життя ніби й не моє. Чортів урбаністичний покер
Мафія проклятих років, де сплять завжди — лише янголи-охоронці
Де упирі отак взяли й загасили сонце, розбили дзеркало, кинули уламки на вітер
І що ж тепер робити?
Що робити?
Мене питають - ти поет чи просто жінка?
А я не знаю як на це відповідати
Я просто жінка, я більше - навіть, матір, службовиця, кандидатка, я на зарплаті державній уже чверть віку і
бляха муха, кохаю свого чоловіка
Але коли я сідаю за клавіші ноутбука....
Моє життя перетворюється на звуки. Ця жінка в мені стає навісною, з роздертим серцевим м‘язом.
Ця жінка дуріє від невиказаних слів, неправильних дороговказів.
Ця жінка хоче узяти все відразу, віддати все відразу — випити всесвіт ніби легкий моет
Запросто, без закуски.
Так, я - поет!
Я словотвір сама, я є свій Бог. Я є свій чорт, мій янгол тому не спить ніколи
Його долають химери та потвори і кожної миті хочуть спробувати на смак
Спокусити, вкусити, просіяти через сито, пробити
Прикрасити пір‘ям його крил свої боа
Німбом його освітити свої лабіринти
А я не годна захищати його
Чи захиститися сама
Я умію лише творити, жити та пити банальні вина ковтком одним та їсти світ своїми голодними очима
Я знаю — мій Янгол поруч, ми часто говоримо з ним
Він— є за моїми плечима!
Ночами він стоїть на варті, тримає мене за тінь, підсвічує зліва, підказує часом рими й
літературні порносайти
Мені дуже тихо— з ним!

Мене питають - а ти пішла би за ким?
А я уже пішла. — Бувайте!

а вони іржаві хоча й не залізні -
старі яблуні у моєму саду
старі спогади у моїй голові
а вони падають кожного вітру
з кожним кроком
а я все йду
я не зупиняюся ні на мить
ні на день
ні на подих років у спину
ні на вихри життєвих потуг
ні на сміх мавок переливчастий ніби бісер землі під сяйвом місячним
я не прославлю тебе нічим мій саде!
я не прославлю тебе мій саде нічим...
я не вкарбую вас у вічність мої яблуні старі й іржаві -

тут зала слави тільки моєї персональної німоти
трунок моїх весен та літ
мої осінні діжі квашених спогадів про дотик щастя про лоскіт метеликів у низу живота чи
по хребту тепло весною воском
я йду травою землею битим шляхом заростями ранніх квітів
я добредаю свій марафон на цьому світі
розвійте мене над Дніпром або у старому глухому саду
коли прийде пора злітати
коли іржава кора не грітиме більше долонь мого серця
коли моя Клото перечепиться та спіткнеться
коли я нарешті дійду до кінця свого саду
і там впаду

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

Іще зі школи ми - готові
і пам’ятаємо, як слід
обороняти добрий рід
і шанувати рідну мову.

І хай доказує піїт,
що є краса, і цілі інші,
і є задачі важливіші,
які рятують білий світ.

Передаємо естафету
у покоління на віки,
аби жила моя планета
і не вмирали вояки.

Та маємо таку сусіду,
яка не відає як слід,
що означає добрий рід.

І не залишиться і сліду,
якщо онуки роду діда
забули даний заповіт.

03.2018

У вібруючі струни вивільнює ніжність пружини.
На храмину кохання обернена скромна каплиця –
Мармурова підлога, вівтар, до інферно криниця.
Він обожненням вріс в несвідоме чужої дружини.

Мозаїчним портретом лягає римована смальта.
Синкопують чуття, триголосна малюється фуга –
Не коханець, не ворог і зовсім не схожий на друга,
Він стрибок у безодню, віраж з елементами сальто.

Розщепилась реальність умовно на дві половини.
У святилищі – гейша, в палаці – васал, королева. *
Ця залежність – труна! Втім, утроба труни металева –
Клавесинне осердя ховає крило домовини.

Неможливі бажання вгвинтилися в серце кілками,
Не згорнути в спіралі жагою розіпнуті струни,
Він цілунками зчитував з ніжних долонь її руни,
Контрапункт обертався ритмічними сутрами ками.

Одночасно не видно боки однієї медалі.
Журавля поки вабиш з руки відлітає синиця.
Пробудитися треба, побачити – гра лише сниться.
Сповідання зректися, щоб salto не стало mortale.

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

Я втомилася жити - бруківкою тяжко брести
Я трамвайний ліхтарик. Я сутінки під мостами
Я - уже довгожитель, так довго існую між вами
Так невпинно сную і незграбно руйную мости

Я втомилася. Бути тілесною важко й журливо
Я не хочу сіріти та морщитись за течією
Я ніколи ні дня, ні хвилини не чулась чиєюсь
Кров у скронях пульсує — так осипаються сливи

У нагрітім розкаленім сонцем серпневім саду
Де босоніж, бувало, блукали роки мої ранні,
Де дитячі надії, слова і дитячі кохання
Павутинням легким осідали в долоні. Я йду

Я лишаю цей всесвіт, слонів, черепах, бога Ра
Котопесика свого, книжки і, найперше, людей
Мої сосни — високі, айфон мій не визначить де я
Мої хащі занадто густі. Бога ради — пора

Всім писати листи й натискати останній ентер
Підчищати архіви, розпаролювати секрети
Глухота - загуста. Це нестримно. Боже, ну де ти?
Ти чому не говориш зі мною, мій любий менторе?

Мій філософе, цензоре внутрішній піднебесний?
Я втомилася розмовляти сама із собою
Я не хочу спинитись трухлявою та старою
Я не маю ілюзій. Я знаю, що не воскресну

Попіл буде багном. Ляже кожен, хто йшов по землі
Кров ніколи! Ніколи! Ніколи не стане вином
Кроки міряють часом, глибина виміряється дном,
Висота визнається крильми, наші душі малі
Вже завіяні вітром та засипані вічним піском...

Рівне тане. Таке вологе
Як путана стара на побаченні
Зі своїм черговим мейбі Богом –
Юним принцом вузького призначення…
Аполлоном ринкових розкошів,
Апогеєм її вульгарності.
Рівне - ода палка ілюзорності
І бездарності, і базарності.
І безкарності ще - елегія
Горор - в дії, стратегія чортиків
Або просто найгірша стратегія
Виглядати прицвілим тортиком -
Монстром, чудиськом, страхом, мимрою...
Ніби все живе давно вимерло.
Мовби ясність дощами вимило.
Наче гостра потреба виникла
Заховати обличчя за мейкапом
Гобліна чи строкатої розелли
З арсеналу пристаркуватих повій,
Спокусниці рудого Азазелло
Какофонічної до кінчиків вій...

Такі емоції від зустрічі -
Краще б із мужиками - та в баню.
Але гуляє це місто парками,
Цмулить каву-чи-чай на майдані,
Шукає свій власний вчорашній дзень -
Із репертуару тих самих повій,
В яких із найцікавіших подій
В майбутньому – хіба тільки розтин…

Рівне - тане. Всього лиш - березень.
Весна, нарешті. Розтань!
А красиво так, ніби саме тут
Оселився, прожив та
Нещодавно умер Вій...

10 березня 2018. Рівне.

Спи, моя дівчинко, спи, мій горобчику, бай…
Я не стривожу твій сон, твої мрії сентиментальні
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя дівчинко,
Просто відпочивай, баю-бай.

Сніг розтавати почав, сонце голить обличчя міст,
Бані соборів сяють закоханими очима
Я пишу тобі сон цей, дівчинко, як довгий лист
Послання у пітьмі, наосліп. Мої причини
Всі складні, незначні і до всього – я оптиміст,
Що доведений вже до краю. Цих ран і рань
Більше як гайвороння…та випустим зайві деталі
Всі причини мої – не вартують твоїх питань
Не дивуйся, маленька, я просто не хочу далі
Більше подвигів, гідр та агієвих стайнь,
Світ нехай постоїть. –
Зупиниться, відпочине.
Тільки мить
Поки я допалю цю цигарку, додумаю. – Мить!
Ту, що спинить тебе, що поглине тебе і розчинить
У мені
Вдушить мною, моєю густою журбою.

Ти ж зануришся і почуєш відразу – щемить
Дуже голосно, голко болить у душі тобою
То-бо-ю…
Го-рить!
А між тим, в завіконні інша пора бринить,
Нерест транспорту, миготіння осіб-та-персон –
Какофонія світу у найгострішім підкаті

Ходять чорні ворони бруківкою без перепон
Хто їм цар? Хто їм бог? Хто їх спинить
Ці орди закляті?
Увійди, моє серце, по вінця у сон
Обійди, моє серце, купальські багаття –
Не стрибай – то язичницькі драми, а ми – лихварі
Ми міцні урбаністи, ми хіпстери, ми – ідіоти
Що не вірять у бога, не вірять у чорта, вигадують ботів
Вживлюють їм інстаграм ніби додаткові життя у грі

Ботічеллі умер би, оплачуючи такій ботокс
Незрівнянній трансгендерній донні, своїй Ма…
Із сторіччя два-два-один, де вічна зима
Саме так, кохана, все – саме так, все зима
І зима, і зима…холоди уже геть дістали
Сніг ось-ось лише відступати почав,
Наш з тобою Всесвіт лише ось-ось зтеплів
Тільки перші промінчики, блискавки і – кристали
Твоїх сліз на моїх долонях. Та я не зумів
Зупинити весь холод, що дме з низини, із чрева
Що з холодного Кая скоро зовсім ізробить труп
Всі закохані вірять спочатку у па-де-де, пристрасть рук-і-губ
Парні спроби створити нові початки, зустріти нові світанки
Та раптом приходить такий ранок, що в одну хвилину
Дозволяє прозріти на третій чинник веселого – о-ппа! –
Па-де-труа!
І зрозуміти, що там, у тій кімнаті, у тих обіймах, у тих личинах –
В очах тих голодних пантер чи гарячих левів,
Чи пухнастих котиків чи сріблястих рибок
Крім, власне, них самих, завжди є Снігова Королева
Завжди відсоткова ставка брехні, безперечно, красива
Ніби фейковий Рібок - китайське економічне диво.
Спи ж, кохана, від ночі до ранку, від ранку – до ночі.
Спи ж, кохана. Ти мусиш одвічно спати. Я так хочу
Щоб сон твій не перервався ниткою Аріадни.
Не зім’явся ляком або якимсь привидом із реаліті-шоу
Якому позаздрив би сам Бернард Шоу
Й котре отам, за стінами твоїми – щодня.
Спи, моя дівчинко, у тебе є броня – мої долоні
Які затулятимуть вічно оченята твої сонні….
Я тебе вкрию котом і покладу у вітальні –
Спати довіку, щоб серце лишити живим.
Спи, моя рідна, усі твої клопоти – дим
Я пишу тобі сон цей, кохана, як довгий лист
Так. Занадто заплутаний лист, одначе
Я казав тобі вже, маленька, я – оптиміст
Але ще реаліст і буденність мерзлу собачу
Я не хочу впускати у наші щасливі дні –
Я тебе залишаю навіки у сні.
Закривай оченята, горобчику, закривай.
Хлопчик твій тобі вічно співатиме, твій Кай.
Баю-бай
Бай…

10.03.2018. Рівне.

Блакитні сонця, прокидайтеся – вже бо серцю ясніє… весніє…
Не уйметься пташатко на гілочці, ач, співає – збитошне!
Гей, людино, чи ж ти не зі світлої глини сотворена? –
буйновітру всміхнися шалено, розхвилено, рвійно…

Хто впізнає в уквітчаних зорях льоди кришталеві?
Хто в розспіваних зелах волання любові не вчує!
Гей, людино, злеліяна Словом як помислом божим –
Роззирнися орлино над гори, над бори, над кручі…

Водограєм гаївки веди свій танок великодній –
Най вогонь запалає завітний в урочищах Духа.
Ми, могутнії леви із людським обличчям – вітаймо
Громовержця Іллю на весни огняній колісниці…

Гей, людино! – взиває Ілля на блакитні світи під сонцями…
Животворні слова проречи до кирниць придорожніх –
Чи топтатимеш ряст у лісах первозданних, чи вмлієш
У зелених привольних житах, в пшениця́х писанкових…

Сонць розкрилених очі, хмарин білі пущі несходжені –
Моє серце в обіймах дня не відвикне цю землю кохати…

Блакитні сонця, прокидайтеся – первоцвітні сонця… відмолоджені…
…Спить мій дракончик приручений
на вологих мохах...
волохатих…

(З двотомника "Сонцетони".Тон Перший - Поетичний.
- Львів:Сполом,2016)

Мої думки - вони як сокіл.
Летять вперед нема покою їм.
Щастя-любов, достаток навкіл
Мрієш побачити замість руїн.

Мої думки - вони як крила.
Несуть мене все в далечінь.
І надувають мрій вітрила,
Щоб знятись знов у височінь.

Мої думки - вони як жало,
печуть до болі крізь броню.
Щоб не кортіло й не лежало,
А получило у скроню.

Мої думки рушійна сила,
подій нових вогонь несуть.
І щоб історія не говорила,
В моїх думках життя вся суть.

Летіли роки йшли і днини,
Моменти радості і мрій години.
Аж тут удар і ввесь в друзки,
Лежу розбитий на куски.

За мить до смерті, в центр болі
Заніс черговий вигин долі.
Терпи мій сину, це твій шлях.
Сказала мати на жалях.

Пройде і біль, зростуть кістки.
Знайдуться й долі прямі містки.
Живи, терпи і не вмирай -
Чекає тут на тебе рай.

Фантоми рис, окреслених зненацька,
олюднені міські панорами і лабіринти днів,
ми наче в’язні, кожен у своїй темниці ...
Ельфами – снами, наче світляками, висвітлюємо майбутнє:
найтепліше наймення дітей – сокровенне бо з крові –
колючими шпильками розквітають і в’януть троянди,
особисте, таке ж нерозгадане, кане у Лету ...

Юності вашої біле крило злебеділе ...
Розривається коло магічне: то ритми і зблиски,
акустичні вібрації – спільний портрет у верлібрах ...

Хто вгадає фінальні акорди у музиці Часу!
Там, у вимірах вищих, біліють сумні пароплави –
одпливає душа, одривається біла пелюстка ...

Вип’єм білу імлу: переповнена спрагою пустка –
Ирій – вирій ...
Іра – Юра ... Ю ...
п’ю – ю – ю ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…

Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…

Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На морове своє розп’яття…

Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000.

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.
Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.
Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...

Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.
"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.

Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Поодинці ви – мука,
розгублені образ і суть,
та, обох обійнявши,
тримаю Усесвіт, мабуть!

І в триєдності дива
горять білотілі сніги,
і погода мінлива
не має вже тої ваги,

три дороги самотні
зібрали в обійми одне
тонкосрібне здіймання -
зникоме
        земне
                неземне.

Ти, враже, припини цю писанину,
Бо ж день закоханих ми маєм нині.
Давай мечі на землю покладем,
Згадаємо коханих, той едем

Що нам вони колись подарували,
Дарують нині, будуть дарувати,
Дні коли щастя в нас було немало,
Дні, на кохання пристрасне багаті.

Ми ж не кацапи дикі, кладемо мечі,
І не порушим перемир"я і вночі!

14.02.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Цей вигин рук і пружні лози стану,
очей два неба, і кармінові уста, -
о, кожен раз, як вперше з океану,
тебе стрічаю: радісну і ждану,
тремку мелодію ще білого листа,
і крик мартина сині бірюзовій
відлунює клітинками любові.

Я твій - як вітер, як напій євшану,
зелені парості, і сонячні міста, -
в піснях пісень, у потойбіч сезаму,
в тобі, на мить здавалося, потану,
а вже віків минуло більше ста,
і не майне усе за далі і літа -
я знов і знов твою по нотах зводжу прану.

на Барбадосі живуть маленькі й великі боси
дрючать матросів ходять босі товсті боси по Барбадосу
люблять русалок
русалки їм миють коси –
жеруть дорогі екзотики
розводячи босів як котиків
та стиха глузують
із тлустих плішивих босів

гавайську сорочку придбавши іще у маї
Петро відлетів погрітися на Гаваї
летів не один –
у вирії Петрів та їхніх Марічок
у боїнгу сріблястого кольору риби
красивий-красивий Петро – в сорочці та капелюсі
зі стрічкою
з метеликами в пузі
ну і з Марічкою
а що Марічка була не нашенькою –
Петро звав її Машенькою

у Києві просто посеред Москви місцями живуть тупі хохли
вірять усім
усьому
в усе
дують у вус коли пронесе
п’ють чорний кофе
грузинський чай
жеруть печеньки
понад інше люблять печеньки та неньку
неньку нізащо нікому ніколи не продадуть
але обміняти на пару кіль гречки можуть таки
звісно не всі
переважно старі жінки
та окремі упороті мужики
із району Упорто-гріхо
що тримаютьу роті той смак гречки-з-дитинства
якої тоді вони не їли
ну й тому що дибіли
без усіляких поправок на політкоректність
і – (тихо) –
населення зрештою будь якої країни чи континенту
це в основному дибіли
на десять відсотків тих хто дає гречку
на ще піввідсотка тих хто дає гречку тим хто потім усім дає гречку

гречана імперія зла –
завоює кожного козла
це смішно
та не до сміху
то лозунг Упорто-гріхо
написаний чорнилами з молока
на безкоштовних яєчних лотках
та виведений сердечно
на мішках гречки

у Антарктиді не відкрили острів
нічого ніхто тепер там не відкриває
живуть альбатроси полярники та пінгвіни
комуною мирною
жеруть консерви відмінні
п’ють на відмінно спирт пекельний агліцкий
мріють самкам кудись там позаглядати

полярникам чорне життя насправді біле
хоч все не мед
якщо полярник естет

шкода що жодного острова чи замерзлої ріки
не відкривають ці незнайомі мужики –
герої часу Х – фіксіки загальноземного значення

у Брюсселі чергове євробачення
не музичне однак кому яка різниця –
медики й педики зібралися на великий конгрес
балакати про ведмедиків Тедді та їх вагомий вплив
на цитомегаловіруси у першому класі загальної школи
трохи зачіпають Еболу
обережно
щоб не підхопити
намагаються красиво балакати естетично жерти та пити
усі при параді з метеликами вище пуза
жінки в прикрасах-медузах платтях до дна до підлоги
милі такі –
кумедні бандерлоги – окремий підвид ситих створінь

еволюція поколінь –
раби уже не раби а мени
котрі купивши за мані собі імена
приходять щоразу на бал твій великий Воланде

а з іншого боку цієї трембіти –
діти діти діти
невинні милі створіння
різні –
сопливі щасливі сльозливі діти-видіння
діти-примари діти-зомбі діти-феї
діти
на цій планеті немає місця для вас –
ви надто теплі ви надто живі ви епохальні
епічні
ви ідейні
ви нахабні
ви неспинні
ви – творці всесвітів
музики душ
а ми – прості свині
красиві великі свині
які навчилися приймати душ
ми – спинні

у дорослих рабів дорослі тенета –
інтернет теледурка дейлі-ньюз
чи інша якась провінційна газета
чи інший союз із медіаринком
ні
звісно ж
медіаграмотних нас
не купиш за мандаринку
ооо - не такі наївні
але на гречку гарні слова олію –
клюємо як окунь на муху
принось(те) будь ласка
зжеремо
спакуха
братуха

доросла казка –
на пейоті по кастанеді
не казка – бро
а конгрес про медведиків Тедді
де ми – волохаті мачо
де ми – бритоногі леді
вчимо дітей життя та етики поведінки
не сьорбати штовхатись ліктями збирати пінки
варитись у найгострішому соусі щодення
ми робимо з них варення – з своїх божественних нектарин
ми робимо з них дим
щоб задихнутися ним

у Китаї Таї інших третіх вимірах
в горах Тібету в Карпатах у Японському морі
ще трохи снують люди які не вимерли
справжні люди –
дикі мАорі чи маОрі
сільські жерці
шамани провидці душ знахарі характерники
маленькі перлинки живого без істерики
та нагнітань електросвіту – в чистому відчутті
єднання із богом
майже святі – існують щоб тягнути за вуха
щогодини
запекло
людство від кратеру пекла
подалі
і навіть не за медалі

ми чули про них
десь читали
бачив хто мало
та все ж ми трошки із них насміхаємось –
без фейсбуку?
ну як це?
так не буває у нормальних
ей –
прожити день й не написати про що ти думаєш тодей?
чи евірдей?
ой ну…
це неможливо серед людей

а знаєш
коли заграєшся – втрачаєш опору
відчуття часу реальності підлоги
бачиш себе тутангамоном богом
бачиш усіх навколо неправими
буцаєш роздратовано землю-м’ячик

і якщо ти станеш справжнім медведиком Тедді
лисим босим обмацаним русалкою з Барбадосу
одягненим у гавайку просвітленим у Китаї
з метеликом вище пуза на форумі у Мукачево
цілованим тричі в складені гузкою губи

колись ти натиснеш маленький червоний пимпик
і ця планета рване к чертям собачим
чи просто – до чорта в зуби

Це місто порожнє без листя та люду.
А лютий лютує – морозить, не йде.
Весна – нігілістка то, мабуть, не буде
Весни цього року – вона не прийде.
Ніщо не виказує сонця чи спеки,
Нема журавлів, та й закоханих – теж.
Птахи ще за морем, ще надто далеко –
Зарано збиратись в пташиний кортеж.

Стоять при надії, завмерлі в чеканні
Дерева із повними кронами хмар. –
Один Ісаак тихо йде на заклання,
Покладений батьком старим на олтар.
Ні, це не трагедія – лиш передмова,
Складна репетиція завтрашніх драм,
Аврам забере, врешті, сина малого
І видихне вдома, і вцідить стограм.

Вже скоро Великдень, у березні, ніби –
Цей рік дуже рано нагадує нам
Як міцно прибитий, підсвічений німбом
Він жінці одній каже ніжно: «Ну, мам…
Не плач, чуєш, будуть ще весни гарячі,
Я дам тобі крила з небесної мли…»

А жінка не чує, а жінка так плаче! –
Бо сина сьогодні її розп’яли.

Німотний щем стискає груди
І роздуми гіркі печуть:
Що далі буде, далі буде
Яка життя оцього суть?

Уже далеко не роками –
Десятиліттями, либонь,
Шукаєш філософський камінь,
Мов милої – тепла долонь.

Вся суть, ви скажете, в любові!
Але минає і вона.
І миті всі оті чудові,
Як літо й чарівна весна.

І що лишається? Напасті?
Зима торкає за плече…
У почерговості контрастів
Ріка життя мого тече.

Узимку тужим за весною,
А в спеку – хочеться зими.
І суперечливостей грою
До смерті бавимося ми.

8.01.7525 р. (Від Трипілля) (2018)

Кількасот нічних годин -- найсолодша із пісень.
Веретено споминань. Коло серця – Божий схлип.
Одне одному ми — сон? Силуети у вікні?
Під ногами в нас одна шахівниця: ніч і день.

Де ти? Голос ще живе й квітне в пам’яті моїй.
Обертається в ніщо пара сміху, суму, слів.
З пряжі спогадів моїх – жменя гаснучих вогнів.
Жданий образ дорогий розлітаєься, як рій.

Вже на місці на твоїм – сивокоса ковила.
Розійшовся білий шов у захмарній вишині.
Ти не знаєш, як в цю ніч віє холодом мені,
бо закінчився твій сон, але ти в моїм жива.


2018

Родився у бідній родині,
Не знав ні букв, а ні письма.
Бажання було, і при днині,
Навчили люди і сума.

Тоді тринадцятий минало,
Він пас отару за селом.
І враз так тихо, ясно стало -
Поезія була його єством.

Слова складалися до купи,
Думки звивалися у вязь.
Крізь роки несли мови звуки,
Талант і доля узялась.

Талант був в нього не єдиний,
Художник також, хоч куди.
Малюнками, той час не спинний,
Листав хвилини від нуди.

Любив він Неньку і Природу,
Життя за них своє віддав!
У кожнім творі їхнюю вроду
То змалював, то оспівав.

За думку, царську протилежність,
В тюрму садили ті кати.
Не здав він принцип, й незалежність,
Які б не були там суди.

Роки прожив, як живуть люди.
Але не згаяв, не змарнував -
Думки ясні на всі усюди
У віршах чітких написав.

Шляхи становлення великі,
Півсвіту він один пройшов,
Щоб кожен з нас, в часи безликі,
Натхнення й приклад віднайшов.

(Січень 2018)

В моїх віршах горить неспокій.
Вони жагу життя в собі несуть,
Прожитих одним скоком років
Думок і мрій дорослих каламуть.

Не знав, забув, чи поталанило,
Знайшов наразі за таку мету -
Жар кидати у днів горнило,
Кувати свою мрію золоту.

Де легко, важко, загалом - поволі,
До неї крізь проблеми йдеш,
Працюєш, до крові в мозолі,
Друзів і близьких за собою звеш.

Чи було так, а чи не було,
Але мабуть таки урозумів -
Щоб не пропало і загуло
Давай тому, що захотів.

Не пхни, крізь силу і до болю
Свою любов і каяття.
Не зміниш ти прожиту долю,
А тільки спалиш майбуття.

Твої знання - то є неволя,
А досвід він як корабель.
Залиш у гавані, чи нові моря
Пройти йому де загибель.

Штормить буває, чи ламає,
Гне стяг додолу, як лозу,
Знай, що без крові-поту не буває,
Тре й скуштувати й гарбузу.

січень 2018

Змії дерев обвили обняли обдурили.
Яблук небесних хотіла? А яблук – нема!
Ти сподівалася, Діво, ти вірила в диво.
А за вікном – дощі, бо ж –
Зима…

Нам народився Ісус
І розквітли троянди –
Цього шаленого січня співають птахи.

Місить малеча багно, оминаючи ями,
Гроші рахуючи, гублячи копійки.
Ми засинаєм. Щедра кутя-від-мами
Свічка не гасне. Ходором ходять гріхи.
Тихі прийшли з того світу впокоєні душі –
Кожній – є крихта і крапля, і місце є…

Діво, ти втратиш Його цього року скоро –
Тільки три місяці буде життя твоє.

10.01.2018

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

…А поради не буде уже ні від кого – ти сама собі пані!
(Везуть сани кленовії пані у срібнім жупані)…
А стежки́ все завіяні сніжними горами-долами:
Скільки кубків відпито, жалів ненаситних подолано,
А санчата все далі і далі, куди ж ви, нестерпнії, -
У майбутнії вересні чи в роз’ятрені серпня дні,
Чи у квітні в’юнкі, наче мислі вишнево смаковані,
Чи у травні тремкі, чи у розпал червневої повені…

Гей, розлуки, мов змії, під серцем пекучим заклубляться…
Тільки й тої солодкої муки, як голуби любляться!

У вишневім саду душка душку святу облюбовує крилами:
«Гляньте, люди, на нас – в сей же час… в сей же час…
вмійте бути щасливими»!

Гей, розрадо, на думи облачені пла́чними хмарами-втратами –
хто які стежки́-мережки́ не на рік – на вік обиратиме…

В непролазних борах, на нічних берегах, над крутими обривами
раптом зчується глас: «… ще є час… ще є час… -
будьте, люди, щасливими»!

Голубині уявлення щастя – для людини непросто це…
Наче з раю на землю принесене заповітне яйце-райце…
А в яйці-райці Стратим-птах сидить, течуть ріки молочнії,
А в райці-яйці сивий Дух димить, що за ним все молодшає:
Ген довкіл-довкіл ще маленьких нас світ мережиться…
Жаботить зелен-гай… і хлюпоче Час, безбережиться…
А із рік отих вдачних, молочних, дівчата зростуть норовистії –
На широкому білому світі для краси завше місце є –
На любов’ю обжитому світі, на світі предивному
Голубиному бути добру і буяти красивому!..

Розродіться вишневі дощі доленосними зливами:
«Гляньте, люди, на нас – в добрий час… в добрий час… -
будьте, будьте щасливими»!

Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

У ритмі днів, в полоні ночей
Іде неспинний караван,
Не встигнеш ти підняти очей,
Як одягнуть журби саван.

Прожиті дні, прожиті роки
Я за плечима десь несу.
Перша любов і перші кроки
Закриті у полон часу.

Що буде далі чи не буде?
Який дарунок доля нам несе?
Чи радість а чи знову в груди?
Ляже дорога лісом чи шосе?

Несе вперед й не випадково -
В душі закутий ворог ворогів.
Кандали гне і рве окови -
Виходить річка волі з берегів.

Вогонь палає і клекоче,
Не може спокій світ собі знайти.
Насилля й біль ще бачуть очі,
Стороною їх ніяк не обійти.

Не може дикий ангел тихим бути,
Його не треба бити і вязать,
Життів минулих досвід обманути,
У тленнім тілі душу не розп'ять.

Ламають руки, ноги, спину
Спинити і щоб відвести.
Та знаю я, що хоч і загину,
Знову й знову буду до цілі йти.

Життя, як вир, вирує й стогне,
Крізь школу днів несе кінця печаль.
Ніколи в них моя рука не дрогне,
Якби того потім не було жаль.

Зроблю можливе й неможливе,
Збудую я, чи правду розкажу.
Життя коротке та мінливе,
Собі самому хоч допоможу.

В віршах туман, на душі спокій,
Лягають рівно лиш рядки.
Події днів й майбутніх років
Забиті мені в долю, як гвіздки.

Грудень 2017

Скупа сльоза на впалій скроні,
У низ поникла сива голова,
На грудях зашкарублені долоні.
У безвість літ летять журби слова.

Стоїть старенький сивий батько,
Могилу тихо краєм обійма.
Правди катма і думать гадко,
Що сина рідного у нас нема.

Родився ти, а я про себе мріяв.
Як виростеш і я прийду,
Майбутнього роки я щастям міряв -
Дітей твоїх у школу поведу.

Не сталось так як того хотілось -
Забрала смерть негадано тебе.
Все ніби просто зупинилось,
Життя без тебе й досі не любе.

Болить душа і я не вірю,
Що може бути так як вже нема.
Надією і споминами грію,
Буденні дні думками обійма.

Дитинства дні й розлуки роки,
Пролитті в горі гіркії слова.
Доля така, й ніхто не знає доки,
Написана у ній твоя глава.

Живуть брати твої і сестри,
Онуки й правнуки собі ростуть.
Садять поля, будують нові метри,
У долі й праці дні поволі йдуть.

Болить душа і серце як німіє -
Горять під ногами нові світи.
Вічний вогонь у серці нашім кліє,
І в пам'яті горять твої сліди.

Ти вмер за нас і за майбутнє,
За тих хто є і хто колись прийде.
Ім'я твоє для нас є незабутнє -
Нехай за обрій правда не зайде.

Памяті Руслана Фібрука, і тих хто загинув віддаючи життя за інших.
Грудень 2017

Ми – українці. Не амбітні
і непомітні сотні літ,
лишаємо помітний слід
і силою ума еліти
годуємо неситий світ.

А що Росія? Це – месія?
О! Це мої зведенюки,
і лицеміри, і злодії.
Її герої – лиходії:
царі, батиї, єрмаки.

А що Америка? Керує.
У неї місія одна –
коли воює сарана,
дивитися, як, – алілуя!
волає в рясі сатана.

А як Європа помагає?
Лякає аспида судом
і йде до нього на прийом.
Але альтернативу має,
коли на себе приміряє
ці геморої і содом.

                                      12.2017

Минулася любов, мов листя облетіло
Із дерева жаги, не збуджує мене.
Вуста мої байдужі, не шепочуть: «Мила,
Яви мені, благаю, личенько ясне!»

Для тебе я чужий. І став таким тоді ще,
Відколи уколов пером твоє єство.
І істина із гір співала птахом віщим –
Не бути нам ніколи, певно вже, удвох!

І разом не літати в безберегій сині,
Бо вимага для всіх кохання з давнини –
Прощати вміння, розуміння і терпіння.
Та не властиві, бачу, ні, тобі вони.

Дарма, немов Алкей, шукав розради ліки,
Здобув лиш самоту, як Робінзон Дефо,
Лишилася мені ти мрією навіки,
Як гордовита й непоступлива Сафо.

Цірцеєю була із голосом Сирени…
Щасливий, що життя од тебе вберегло.
Що не розтяв собі у розпачі я вени,
Що чистим б`є мені кастальське джерело.

11.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Розбила ти серце на друзки,
Топтала його каблучками,
Палила останні галузки,
Того, що було поміж нами.
Знущалась та ще й посміхалась,
Стріляла як снайпер, очима,
Зміюкою в сни пробиралась,
І грюкала вранці дверима.
Поглянь лиш, навколо красуньки,
Розумнички і господині,
А я прикипів до чаклунки,
Й закриті всі виходи нині.
З тої буцегарні на волю,
Де вже відступають морози,
Де пахне в повітрі весною,
В мене ж у дУмках твої коси.
Запрошення он, на весілля,
Розірване. Що тобі з того?
П'янію і маюсь позміллям,
Крім тебе, не треба нікого.
2016р.

Це клоччя сивого туману
Зимовий вкрило сад немов.
У нім, як привид, я розтану,
І вирину зненацька знов.

Та поки вирину – вдихаю
Печаль цю сиву, що плете
Химери світлі в темнім гаю –
Примарний завірюх вертеп.

І вітер листям вже опалим
Так таємниче шурхотить…
Мов причаїлися шакали,
І в горло вчепляться за мить.

Клубочиться безперестану
І тчеться, наче біла нить –
Як паморозь – життя омана,
Що нас чарує і п`янить.

І ми, піддатливі спокусам,
Цю чашу сиву п`єм до дна.
Допоки день не усміхнувся,
І не розвіялась мана.

9.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Коли землю чорна біда накрила –
У Ісуса виросли крила.
Він здійнявся увись, пронісся над нами
Він зайшов у піке і вийшов цілий
І дивився на нього світ вселенський
Осиротілий.

Понад хмарами вітер збивав з маршруту,
Тиснув на вуха, спотворював звуки –
Він здіймався все вище, втрачаючи сили
І упав би, може, на наші руки
Та тримали Ісуса його крила.

Ми нездатні боліти чужим болем
Так буквально, так прямо, пронизливо, гостро
Все частіше маршрутом везуть маршрутки
Все рясніший піт, все старіші кості.
Все мудріші думи, зручніші крісла,
Траєкторії наші прості та ясні.
І везуть маршрутки, везуть маршрутки
Пасажирів в щастя.
Пасажирів щастя.

Будем падати – хтозна якої миті
Ванга кожному долю не напророчить
Може, плакати стануть коти умиті
Якщо схочуть.
Може, посуха кинеться скільки ока
Може, мертві нарешті з могил повстануть
Чи замерзлі янголи в Антарктиді
Відтануть.
Може в світі не буде змін ніяких
Після нашого сходження на Голгофу
Найпевніше – світ не помітить навіть
Катастрофи.

Він упав би. Його не пустили крила.
Натовп, очі піднявши вгору,
Дивувався й ойкав і бачив дивом
Горе.
І лежала Марія. Одна. Притомна.
На землі. Вбираючи прохолоду.
І схилився Йосип, тримав їй шию, давав їй воду.

А Ісус сміявся. Сміялись крила.
Лопотіли на вітрові, тріпотіли.
Він летів до тата. Втомилось тіло –
І вросло би в землю, і там би стліло
Але крила навчили його літати.

Так не кожен зуміє, хай, навіть, схоче,
Бо й не кожному доля дарує лети
Та бувають такі, що ступивши в Лету,
Йдуть не в землю, а розкрутишись в вирі
Розкрилившись, розпроставши крила
Відлітають в ирій
Відлітають в ирій….

Уста Земель в зомлілих кольорах –
так, зрештою, перероста у прах
минуща плоть людська, сповита тлінню…

…Заграй мені мелодію осінню
про неминучий часу падолист,
про предковічний пожовтілий ліс,
цілований у дні плавкі Весною,
що сповнює легені новизною,
вологістю і запахом трави –
як оленицю, юнь свою лови
в передчутті весільної обнови,
бо це твої останні перші лови,
де ти убрана в сукню золоту
і лучиш в ціль наосліп, нальоту…

Уста Земель розніжені. Жита
Колосяться на нивах несміливо.
О, Літечко, влаштуй цілющу зливу,
Бо тут ще бродить пара молода
В зелених снах Царівни Польової –
Вона в цвіту, у шлюбному розвої
Тобі вплітає тою* до коси,
Розлогих трав ледь чутні голоси
Тебе ведуть стежиною кохання…

…Уста Земель стривожені. Остання
спадає крапля з виляглих колось.
Чи то з часів прадавніх повелось
Впадати в сум на злому роздоріжжі,
Пошерхлим листям на семи вітрах
Котитися – і розсипати прах,
Немов Мара, що сіє смертну битву…

…Уста Земель знеможені. Зима.
Нема нічого вічного. Нема!

…Уста Земель нашіптують молитву.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)